Москва Ординська. Книга друга

1

На 30–ті роки XVI століття припадає смерть онука Улу–Мухаммеда — Московського князя Василя III (1533). Спадкоємцеві Московського князя у 1533 році було тільки 3 роки, тому правила князівством дружина Василя III Олена та боярська дума з наближених до влади осіб.

Що цікаво: хоча у війні за Сіверщину 1534–1537 років під час військових дій між Великим Литовсько–Руським князівством і Московією, у якій остання зазнала нищівної поразки і втратила Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ і навколишні землі, та Кримський хан не дозволив Литві відібрати у Москви ті території і приєднати їх до себе. Можливо, Кримський хан і погодився б на вимогу Литовського князя, але категорично проти такого рішення була Османська імперія. Як би не гризлися у ті роки Крим з Москвою, та в тяжкі часи хани завжди ставали на захист Московії. Звичайно, московська так звана історична наука про те воліла мовчати.

Може виникнути запитання: як Московському князівству вдалося закріпити за собою та освоїти землі від Волоколамська, Малоярославця, Кашири і Тули до Велижа, Брянська, Стародуба, Рильська?

Головним критерієм утримання тих земель за Москвою був ярлик, виданий Кримським ханом Московському князю на землі (удільні улуси), і друге — політика московських князів щодо земель. Москва і фактично заселила ті земелі татарськими родами з глибинних районів держави. Одночасно з вихрещеними татарами, вороже налаштованими до кримських Ширинів, на ті землі переселялись нові володарі улусів (удільних князівств) із вірних московитам Чин гісидів, як правило, вихрещених у православну віру.

Іван IV вступив на князівство у 1547 році. Так подає тогочасні події російська історіографія. Вона ж повідомляє, що у березні 1549 року помер Казанський цар Сафа–Гірей. Звичайно, Москва того ж таки року вирішила посадити на Казанський царський трон свого ставленика — нащадка із роду Тохтамиша, Касимовського царя Шах–Алі. Вони вже намагалися посадити на казанський трон Шах–Алі у 1519 році, та змушені були відмовитись від свого наміру після удару Кримського хана по Москві у 1521 році.

Москва, апелюючи до кримських ханів та Османів, пояснювала свої дії з Шах–Алі як потребу залучити до протистояння з Польщею і Великим Литовсько–Руським князівством сили Казанського та Астраханського царств. Хоча ми пам’ятаємо, що турки обидва царства з 1524 року взяли під свою опіку. Тому, поза всяким сумнівом, Турецький султан став на бік Криму і Казані. М. М. Карамзін навів частину листа султана до Ногайського мурзи Юсуфа (Малої Орди):

«Отдаление мешает мне помогать Азову и Казани. Заключите союз с Ханом Крымским. Я велел ему отпустить всех Астраханских жителей в их отечество, мною восстановляемое. Немедленно пришлю туда и Царя; дам Главу и Казани из рода Гиреев; а до того времени будьте ее защитниками» [18, т. VIII, с. 203].

Тому Кримський хан Давлет–Гірей навесні 1552 року, разом із турецькими яничарами рушив військовим походом на Москву, аби упокорити нового московського князя. Та дійшов тільки до Тули, а далі похід на Москву зупинився.

Не будемо переповідати події за описом московитів. Вони повністю перекручені та спотворені. А головне, подані таким чином, немовби Кримський хан і турецький командувач допоміжного корпусу були цілковито недолугими людьми.

Що ж відбулося насправді?

Московський князь Іван IV, перебуваючи 21 червня 1552 року в Коломні, отримав від тульського воєводи такого листа: «Хан здесь… — имеет много пушек и Янычар Султанских» [18, т. VIII, с. 206].

А було от що.

«Хан отложил приступ (на Тулу. — В. Б.) до следующего утра, а ночью удалился» [18, т. VIII, с. 206].

Московський князь Іван IV повернувся з Кашири до Коло мни, де був до 3 липня, а далі зі своїм військом рушив на Казань. В кінці літа пішов на Казань, аби восени, під дощами, штурмувати її. Що ж спонукало до такого рішення?

За описом подій складається така картина. Вирушаючи на Москву, Давлет–Гірей з турками хотіли покарати Івана IV за посягання на казанський царський трон, та під Тулою отримали звістку, що Іван III відкликав з Казані свого сателіта Шах–Алі, тоді як казанські татарські роди закликали на царський престол ногайського царевича Едігера. Едігер прибув до Казані, де його проголосилиКазанським царем.

Отож Кримським ханом і представником турецького султана було прийнято рішення покарати Казанське і Астраханське царства (Едійгер походив з Астрахані) і передати їх під владу Московського князя. З 22 червня до 3 липня проходили переговори, під час яких Московський Князь Шертною грамотою зобов’язався після підкорення Казані та Астрахані розпочати воєнні дії на Західному фронті, що він і зробив після завоювання Астрахані у 1556 році.

Саме про такий перебіг подій свідчить той факт, що військо Криму та Туреччини влітку 1552 року не пішло з Тули на Москву, а головне, не надало допомоги Казані. Тобто не виконало вказівки Султана про надання Казані допомоги, і Кримський хан не був за це покараний. Отже, це рішення султана було скасовано.

Крим і Турція в подальші роки могли будь–коли відібрати Казань та Астрахань у Московії, та не вчинили цього. Що свідчить про узгодження їхніх дій з Московією.

Автор детально описав діяльність Івана IV (Грозного) у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тому повертатися до цієї теми недоцільно. Звернемось до прихованих тем того періоду, а це 1550–1580 роки XVI століття, коли Московське князівство почало мужніти і вперше офіційно проголосило себе царством. Тобто Іван IV (Грозний) посягнув на святая святих Золотої Орди — титул Царя. З точки зору Івана IV в цьому не було нічого протизаконного, бо на той час Московія уже поширила свою владу на Казанське, Астраханське та Касимовське ханства, хоча і з певними застереженнями, та поглинула Тверське князівство і майже всю так звану «Західну Мещеру», на яку отримала ярлик від Кримського хана..

Але, згідно з законами Золотої Орди, царями могли називатись тільки правлячі нащадки роду Чингісхана і аж ніяк не улусні хани, хоча вони й належали до Чингісидів. Та, починаючи зі смути в 1362–1380 роках, у Золотій Орді з’явилось багато царів. Особливо після розпаду Золотої Орди кожен Чингісид, який хоч і недовго посідав царський престол, намагався зберегти за своїм родом царський титул. Так з’явились царі: Казанський, Касимов ський, Астраханський, Кримський, Ногайської Орди, Великої Орди, Сибірський тощо.

Та православні Чингісиди Московського, Тверського (Мещерського), Тотемського та інших православних князівств права називатись царями не мали. Згідно з договором 1271 року між Візантійською імперією та Золотою Ордою царем для усього православного люду Орди був великий хан держави, тобто самої Золотої Орди. Той договір, як пам’ятаємо, благословив сам Константинопольський Патріарх.

Та ще до падіння Візантійської імперії у 1453 році Москва проголосила свого неканонічного митрополита Іону у 1448 році за наказом Улу–Мухаммеда, і таким чином вважала, що вийшла з договору 1271 року.

Уже Іван III (Якуб) посягав на титул царя, але, зустрівши опір, в першу чергу серед Чингісидів — мусульман, припинив

свої домагання. Треба думати, що Іван III посягав на царський титул за наказом батька — Улу–Мухаммеда, бо той зберігав за собою царський титул за правом Великого хана Золотої Орди у 1421–1437 роках.

І, як бачимо, московські нащадки царського роду Улу–Мухаммеда ніколи не забували про свій царський спадок. Про те пам’ятали і Іван III, і Василь III. Не будемо ті події з’ясовувати.

Кримський хан Магмед–Гірей з приводу появи купи нових царів у листі до Василя III в 1515 році написав, застерігаючи: «А се грамота Магмед–Киреева царева… Магмед–Киреево царево слово брату моєму. Василью князю… Ведомо бы было: у тебя мы у брата своего не просити, да у кого мы просити? Братья мои и дети, и уланы, и князи, Мангыт, Шырын, Барын, тем князем сами есмя ново царем ся учинили, а казны нашей куны все есмя им подавали» [34, т. 95, с. 156].

Отож, ні Іван III, ні Василь III, хоча й пам’ятали про своє царське походження, та проголосити себе царями побоялись. Лише Іван IV у 1561 році офіційно оголосив себе Московським царем. Послухаємо історика К. Валішевського:

«В 1514 г. Василий попробовал было именовать себя, с согласия посла Снитпаннера, в договоре с Максимилианом Кесарем. Но в Вене отказались подписывать этот договор… Вместе с некоторыми мелкими германскими княжествами большую огорченность проявили только константинопольские патриархи, возлагавшие вместе со всей восточной православной церковью свои единственныя и последния надежды на Москву. Но Иван (Грозный. — В. Б.) пока и здесь не выступал с заявлением о своем титуле и правах и только в 1561 г. после шумных успехов он решился попытать счастья с этой стороны. Просьба к Патриарху подкреплялась значительными дарами. Патриарх Иоасаф признал Ивана царем и потомком Анны. Он даже предложил московскому государю еще раз совершить торжественное коронование при участии особо назначеннаго для этого случая митрополита. Но это оказалось излишним. Но из 37 подписей, скреплявших грамоту (Константинопольского Патріарха. — В. Б.), присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались впоследствие подложными. Православная церковь уклонилась от решитель наго ответа, хотя патриархи Александрийский и Антиохийский спешили признать свершившийся факт, а Иерусалимский пошел даже еще дальше и провозгласил нового царя (Івана IV. — В. Б.) главою христианства. Но масса восточного духовенства отказывалась следовать их примеру» [114, с. 144].

Деталізуємо свідчення історика, який писав та видав свою книгу в часи російської столипінської реакції.

Отож, бачимо, що лист Кримського хана Магмед–Гірея 1515 року до Василя III був, попередженням не чинити дурниць зі своїм «кесарством». Московська так звана історична наука ніколи не вела мови про поєднання ударів Кримського панства по Московії з учинками та діями московських князів. А лист Кримського хана Магмед–Гірея до Василя III, звичайно, в оригіналі в повному тексті ніколи не наводився. Хоча в радянські часи професор Олексій Андрійович Новосельський (1891–1967) та багато інших мали доступ до давніх архівів і були знайомі з тими засекреченими матеріалами.

У книзі А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке» чітко встановлено:

«Все использованные нами архивные материалы взяты из Центрального государственного архива древних актов (ЦГАДА)» [149, с. 7].

Тобто у 1948 році вони ще зберігались і не були знищені. Звернімо увагу, там зберігалися не московські фальшивки, а — оригінали документів.

Пропонуємо також згадати про «шумные успехи» Івана IV (Грозного), яких він досяг до 1561 року. Ось що пише з цього приводу Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):

«В результате воен(ных) походов И(вана) IV в 1547–52 было присоединено Казанское ханство, в 1556 — Астраханское ханство, в зависимость от И(вана) IV попали сибирский хан Едигер (1555) и Большая Ногайская орда (1557)» [2, т. 10, с. 6].

Звичайно, приєднання Казанського та Астраханського ханств відбулося зі згоди кримських ханів, аби залучити до боротьби з Великим Литовсько–Руським князівством та Польщею.

якомога більше сил, тим паче, що Велика Ногайська Ода і Астраханське ханство постійно ворогували і з Кримом, і з Москвою, а Казань, підпадаючи під вплив Ногайської Орди, виганяла зі свого царського престолу нав’язаних їй Кримом царів (ханів). Ця боротьба між Мангитами та Ширинами за вплив на Казань точилася з давніх пір.

Згадаймо, як у 1396 році хан Тохтамиш, перебуваючи на Московському столі, завойовував Казань. Хоча Москва приховує ці факти, або приписує своїм вигаданим князям. Саме Едігей у ті часи очолював рід Мангитів.

Наводимо окремі факти московського завоювання Казані та Астрахані. У Казані московити в 1552 році вирізали майже усіх противників, окрім малих дітей та жінок. Це була жорстокість не слов’янського люду проти казанських татарів, а саме ота люта ненависть, що існувала між Мангитами та Ширинами з часів хана Тохти, коли був ущент винищений Юрт Ногая та позбавлений своєї землі (1300 рік).

Про те, що Іван IV завоював Казань у 1552 році з дозволу Кримського хана, свідчить лист князя А. М. Курбського, який був учасником походу, а пізніше втік до Литви. Послухаємо:

«Так, кн. Курбський осуждал… Ивана IV за то, что он не довел до конца покорения Казанской земли, не послушал данного ему совета, “не исходить оттуда, дондеже до конца искоренить от земли оные бусурманских властителей”» [149, с. 12].

Не міг Іван IV винищити «бусурманских властителей» Казані, бо тоді мав би справу з Кримським ханом та всіма родами — Ширинів, Аргинів, Баринів, Кипчаків та інших.

Треба також пам’ятати, що при завоюванні Казані татарів мусульман у московському війську було аж ніяк не менше ніж православних. «Приторжественном въезде… в побежденную Казань (поруч з Іваном їхав Касимовський цар. — В. Б.)» [96, с. 22].

Характерно, що «два Царя Казанские, Утемиш–Гирей и Едигер, приняли Веру Спасителю (після завоювання Казані. — В. Б.). Первого, еще младенца, крестил Митрополит в Чудовом монастыре и нарек Александром; государь взял его к себе во дворец и велел учить грамоте, Закону и добродетели… Едигер, названный Симеоном, удержал имя Царя; жил в Кремле, в особенном большом доме; имел Боярина, чиновников, множество слуг…» [18, т. VIII, с. 235].

Та найцікавіше попереду: Казанский царевич Одександр, він же, Утеміш–Гірей, виявляється, був похований в Архангельському соборі Московського Кремля. Послухаємо:

«После них погребены здесь: великий Князь Василий Иоаннович; Цари: Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский)…; принявшие Христианскую веру — Александр Сафагнреевич, Цар Казанский, сын знаменитой Сююнь беки…» [19, с. 304].

Отакі пироги випікає Московія. Та дивуватися не слід. Якщо згадаємо, що на Московському, Казанському та Касимовсько му улусах, після смерті хана Улу–Мухаммеда, залишилися його сини — Мухмутек, Касим і Якуб, то нема нічого дивного, коли нащадків Казанського царя ховали в усипальниці московських князів. За законами Чингісидів — двоюрідні та троюрідні брати (і далі) були звичайними братами. Ось тому цар Олександр, він же Утеміш–Гірей, хоча і був царем Казанським, та похований у Московському Кремлі: він був братом Івана (Грозного), чи його синів. І наостанок:

«Все Государи Российские (Московські. — В. Б.) обогащали и украшали Благовещенский (Кремлівський. — В. Б.) Собор, бывший постоянно Дворцовою их церковью. Тут они сочетались браком, приобщались Св. Таин в посты… В 1554 году здесь же совершено таинство брака последнего Царя Казанского, Симеона с Мариею Аццреевною Кутузовою–Клеопиною» [19, с. 317].

Як вам таке подобається?

Домова церква московських князів одночасно є домовою церквою Казанського хана. Це ще раз підкреслює, що московські князі та казанські хани походили з одного царського (ханського) роду. Тут навіть сперечатись нема про що.

Згадаємо дещо про завоювання Астрахані. Ми пам’ятаємо, що вперше Астрахань упала під ударами Московії в 1554 році.

От що писав російський державний діяч Федір Афанасійович Полунін з приводу завоювання Астрахані:

«Астрахань… Прежде бывший город Астрахань взятой и разоренной Государем Царем Иоанном Васильеичем в 1554 году не на сем месте стоял, но либо верстами десятью выше по Волге реке, на месте где после селитреной завод построен, или еще выше по Волге же 60 или 70 верст от нынешняго города при протоке реки Волги, называемом Ахтуба. На обеих сих местах находятся развалины древних строений, из которых возили камень в нынешний город Астрахань для городского и другого строения.:.» [128, с. 16].

Тобто давнє зол отоординське місто Астрахань було зруйновано вщент військом московитів. Іван IV наказав побудувати місто Астрахань в іншому місці, використовуючи старий будівельний матеріал. І так було вчинено зі всіма містами не тільки Поволжя, але також усього півдня Золотої Орди, від Казані і Темникова до Астрахані та Азова. Все це робилося свідомо й цілеспрямовано, щоби знищити пам’ять про минуле Московського улусу.

До речі, праця Ф. А. Полуніна друкувалася з дозволу Катерини II і довгий час у Московській державі була офіційним довідником. Послухаємо:

«Полунин Федор Афанасьевич, русский географ. В 1771–74 воевода в г. Верее. Составитель русского географического словаря — “Географического лексикона Российского государства…” (1773), который служил справочником по физич(еской) и экономич(еской) географии России до опубликования «Географическо статистического словаря Российской империи. П. Семенова (т. 195, 1862–83)» [2, т. 20, с. 258].

Сумніву щодо цілеспрямованого нищення стародавніх татарських міст Золотої Орди в часи Івана IV (Грозного) бути не може.

І ще на один беззаперечний факт вчинків московитів тих часів варто звернути увагу — це стравлювання одних народів з інтими. Влада російської імперської держави цей варварський прийом використовувала завжди, нацьковуючи одні народи на інші.

Так, ще за часів Івана IV на землі, які заселяла Ногайська Орда та Астраханське ханство були запрошені племена ойратів (калмики). Перші кочові переселенці калмиків з’явились між Уралом та Волгою ще в XV столітті. За калмицькими народними легендами їхні предки застали ще не зруйнованою столицю Золотої Орди — Сарай–Берке, що стояв дещо південніше російського міста Царицина (Волгоград).

Послухаємо російського академіка С. Г. Гмеліна (1745–1774), який у 1768–1769 роках відвідав з експедицією ті міста:

«Из истории известно, что сия столица (Сарай. — В. Б.) великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя сего же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена…, калмыки объявляют, что будто бы отцы их по приближении своем к российским границам город сей с соединенным с ним прибавкой еще в совершенном его великолепии застали» [161, часть II].

Тому й не дивно, що зіштовхнувши два народи в боротьбі за прикаспійські землі, Москва підкорила собі і калмиків, і ногай ців.

Не будемо розповідати, як чинилось те ганебне московське завоювання. Нагадаємо тільки, що Москва після військового походу 1554 року змушена була знову йти на Астрахань у 1556 році. І тільки, залишивши там потужний воєнний гарнізон, домоглася упокорення Астрахані.

Нагадаємо шановним читачам, як московська влада, уже пізніше, в 1770–ті роки, пояснювала Європі своє право на Астрахань. Пам’ятаємо: у 1740–1750 роках російська історична наука Тмутараканню називала Рязань і Рязанське князівство (В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер та інші), а у 1760–1770 роках Тмутараканню уже стали Астрахань і Астраханське ханство. Послухаємо російського академіка Самуеля Гмеліна: «Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараконом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмутаракановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны справедливость, что прежде Астрахань называлась Тмутараканом сим же подтверждается» [161, часть II].

В 1780–1790 роках, для обґрунтування завоювання Тамані та Криму, за вказівкою Катерини II ім’я Тмутаракані перенесли на Тамань і Таманський півострів. Цього разу доказів шукали нові російські академіки: П. С. Паллас та О. І. Мусін–Пушкін і, що ви думаєте, — знайшли знаменитий «Тмутараканський камінь», який, пролежавши в землі більше 700 років, зберіг чіткий напис. І то на мармурі, не на граніті. Хоча інші грані «Тмутараканського каменя» згнили повністю. На цьому закінчимо розмову про завоювання Іваном IV Казані та Астрахані.

Забезпечивши, зі згоди і дозволу Кримського хана, свій тил, Іван IV (Грозний) у 1558 році пішов війною на Лівонський Орден. Почав повертати борги Криму й Османській імперії.

Турція в ті роки вела довгі й виснажливі війни на Балканах. Крим постійно допомагав Османській імперії та прикривав її з півночі від можливих ударів Великого Литовсько–Руського князівства. Московський князь Іван IV наніс у 1558 році потужного удару по північному флангу Європи.

Хто думає, що це звичайний збіг — глибоко помиляється.

«В 1558 г. 17 января… (московські. — В. Б.) войска перешли границу Ливонии» [149, с. 427].

Розпочалася затяжна війна Московії з Європою, тому що на бік Лівонії вимушені були стати Річ Посполита і Швеція. Маймо на увазі, що унія 1569 року об’єднала Польське королівство з Великим Литовсько–Руським князівством. Перебуваючи під явною загрозою з боку союзу Османської імперії, Криму та Московії, Литва та Польща мусили об’єднатись. Російська радянська історіографія хід Лівонської війни ділить на періоди. І хоча цей поділ спрямований цілковито на захист московських шовіністичних інтересів, але скористаємося ним. Московські історики свої війни з Балтійськими країнами завжди пояснювали «стремлением проложить себе выход к Балтийскому морю» [149, с. 12].

Хоча абсолютно за такими ж правами згодом вони пояснювали свої наміри «прорубати вікно до Індійського океану та Середземного моря».

У перший період так званої Лівонської війни Московії, як кажуть, пощастило. Завдяки несподіваному удару їй вдалося спустошити більшу частину території Лівонії.

1558–1562–ий роки були найвдалішими для московитів у тій війні. Послухаємо російського історика про деякі аспекти Лівонської війни. «В конце 1557 г. Касимовский цар Ших–Али был назначен главным начальником русского (московського. — В. Б.) войска, шедшего против Ливонского ордена; в числе войска находились и Касимовские татары. Войска наши в Январе 1558 г. вступили в Ливонию, произвели в ней страшныя опустошения, разбивали несколько раз немцев, подходили к Дерпту, были недалеко от Риги и Ревеля и, наконец, с победою и богатою добычею в Феврале вышли обратно в русские границы…» [96, с. 23].

Як бачимо, московське військо складалося переважно з татар і очолювалося татарським полководцем. Це засвідчили давні Розрядні книги. То вже значно пізніше російські історики стали писати про «російських полководців» та «визвольну війну Московії». Мовляв, визволяли давні, загарбані чужинцями землі.

Те саме відбувалося у подальші роки. Послухаємо:

«Касимовцы в 1559 году вместе с прочими войсками русскими (московськими. — В. Б.) под начальством царевича Токтамыша предприняли поход в Ливонию, доходили до Риги, проникали в Курляндию: этот поход окончился для нас самым удачным образом: войска наши возвратились с богатою добычею» [96, с. 24].

Такі ж військові походи московської татарії відбувались у 1560 і 1561 роках. Не забуваймо, у всіх Лівонських походах Московії брали участь: казанські, астраханські, ногайські татари, а також тверські мещерські князі та князі (хани) знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».

Та з 1562 року хід так званої Лівонської війни змінив її учасників. Лівонський орден перестав існувати: прилегла до Литви частина ордену відійшла до неї, а «феодалы сев(ерной) Эстонии перешли в подданство Швеции» [2, т. 14, с. 426].

Отже, із 1562 року Московія вела війну проти Польщі, великого Литовсько–Руського князівства і Швеції.

Саме цього домагалися союзники Московії — Османська імперія та Кримське ханство. Вони таки досягли свого: Москва відтягла на себе сили Польщі та Литви.

«Касимовский царь в 1562 году сам поехал на войну с своими татарами против Польскаго Короля Сигизмунда, принявшаго Ливонию под свою защиту и объявившего войну Иоанну Грозному» [96, с. 24].

І ще:

«Касимовский царь Шах–Али стоял в Вязьме в 1564 г., имея под своим начальством царя Симеона Касаевича (Казанського царя. — В. Б.), царевичей: Абдуллу, Ибака и других воевод» [96, с. 24].

Як свідчить російський історик М. І. Шишкін, у 1564 році проти Литви і Польщі діяли об’єднані сили:

Касимовського ханства (Шах–Али),

Казанського ханства (цар Симеон),

Сибірського ханства (царевич Ібака),

Ногайської орди (царевич Абдулла).

Та найцікавіше свідчення про участь татарських (ординських) сил у Лівонській війні та їхнє засилля в Московії за часів Івана IV (Грозного) подаємо зараз:

«В Великих Луках Шах–Али простоял весь следующий год (т. е. 1565). Башм(аковская) разр(ядная) книга 7063 г.: “Того же году ходили воеводы по Литовским вестям, а были в Луках великих по полкам. В большом полку: царь Касимовский Шах–Алей… В правой руке: Царь Симеон (бывший Казанский Ядигерь)… В передовом полку: царевич Ибак… В сторожевом полку: царевич Кайбула…”» [96, с. 24–25].

Ці свідчення наведено тому, що за часів московської ста лінщини був виданий наказ спростувати участь татарських ординських військ в Лівонській війні та довести, що саме постійні татарські походи на Московію протягом 1558–1582 років, а це 24 роки війни, не дозволили «доблесним московитам» виконати їхнє «споконвічне прагнення» «проложить выход к Балтийскому морю». Тож московських розповсюджувачів «доважків брехні» треба стримувати і нагадувати про існування правди.

Прикладом залучення до історичної науки «доважків брехні» та побудови на них московської «доказової бази» є книга професора А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», 1948 рік, видання Інституту історії Академії наук.

Брехали надзвичайно потужно на найвищому науковому рівні. Зроблена ось така заява: «На основании указаний летописей, разрядных книг, документов ногайских, крымских и некоторых других мы составили перечень татарских нападений во второй половине XVI в. Этот перечень не претендует на исчерпание всех источников, и тем не менее из него видно, что из 24 лет Ливонской войны 21 год отмечен татарскими нападениями…» [149, с. 17].

Після таких слів навіть хочеться поспівчувати «славетним» загарбникам. Але, що цікаво, професор О. А. Новосельський зізнається, що до нього російські професори та академіки цього не фіксували, а отже, — не знали про татарські напади. Він так і написав: «У Форстена имеется лишь 2–3 глухих указания…, у Новодворского — одно, о связи восстания в Поволжье с отвлечением военных сил из Ливонии в 1573 г…, у Костомарова — одно указание со ссылкой на Курбского от 1560 г.» [149, с. 17].

Надзвичайно цікава річ: усі давні російські історики не помітили татарських нападів на Московію протягом Лівонської війни та відволікання Московських військових сил з Лівонського фронту. А професор О. А. Новосельський, за вказівкою більшовицького ЦК, нарахував аж 21 рік таких відволікань.

Не дали «кляті татари» «славетним московитам» ще в XVI столітті «проложить выход к Балтийскому морю».

У чому ж річ? Де правда?

А правда в тому, що Москва зарахувала до своїх земель оті знамениті «35 городов во главе с Одоевом», на які Кримський хан видав Московії тимчасовий ярлик. І не більше! Москва мала право концентрувати на тих землях під час війни з Литвою та Польщею своє військо, залучати тих князів та їхніх людей на війну проти ворогів Кримського хана, збирати податки та здавати до Кримської казни. Все!

Московія мала право тільки на тимчасове використання тих земель під час війни.

Та психологія московитів завжди була не такою, як у людей. На їхню думку — куди ступив чобіт московського загарбника, там є «исконно русская земля».

Сучасними прикладами є — чотири Курільських острови, захоплені у Японії в 1945 році, та відібраний у Німеччини — Кенігсберг. Сьогодні ті чужі землі теж належать до «исконно русских земель».

Звичайно, і після тимчасового підпорядкування Мещерської землі Московії, кримські татари (ширини, аргини, барини, кіп чаки, тощо) продовжували ходити на свої давні землі.

Пам’ятаємо: коли в попередні часи тією землею управляли Великі Литовсько–Руські князі, подібні міграційні процеси мали постійне місце. З цього приводу уже наводився витяг з листа Кримського хана до Московського князя, де говорилося, як в раніші часи татарські (ширинські) князі разом зі своїми людьми вільно вибирали кому та де служити: Криму, Твері, Литві чи Москві.

Та не такою була Московія, щоби дозволити подібну вільність. Ще в ті часи московські князі старалися пов’язати людей докупи та примусити служити собі. А в часи Івана IV той примус набув всеохопного масштабу. Отримавши від Кримського хана ярлик на тимчасове управління «35–ю городами во главе с Одо евом», Московія почала міняти структуру суспільства тієї землі. І цьому явищу є теж свідчення у листах кримських ханів. Послухаємо лист Магмет–Гірея до Василя III, написаний у 1517 році:

«… Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынча на Мещере не человек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то б брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, с 378].

Московські владоможці примусово вихрестили рештки мусульманського населення. Треба визнати, що більшість населення так званої «Західної Мещери» прийняло православне хрещення ще в часи Великого Литовсько–Руського князівства. Бо так легше було просуватися по щаблях державної служби. Але за литовських часів князі та люди, мусульманської віри до кінця XV століття в державі не переслідувалися, мали свої мечеті та відправляли релігійну службу.

Московія, як бачили з листа Кримського хана, уже до 1517 року вичавила з Мещери мусульманську релігію. Це зайвий раз засвідчує, що мова в листах кримських ханів йшла аж ніяк не про Касимов (Мещерський городок) та його землі (Касимовське царство), де панувала мусульманська віра. Мова йшла про іншу Мещеру, так звану «Татарську Мещеру», яка охоплювала землі «35–ти городов во главе с Одоевом».

Туди, на свої землі, татари продовжували ходити і в XVI, і в XVII століттях, аж поки не були повністю упокорені своїми союзниками —московитами.

Саме оці походи і зарахував професор О. А. Новосельський до відволікаючих татарських ударів по Московії, які не дозволили московитам ще у XVI столітті «вийти до Балтійського моря».

Ті походи (відвідини) абсолютно ніякої шкоди самому Московському князівству не завдавали і військовими походами не вважались. І то не особиста думка автора, так вважали майже всі російські науковці давніх часів. Що засвідчив особисто професор О. А. Новосельський, певно — не подумавши, чи, можливо, таким чином вказував шлях спростування відвертої брехні. У сталінські часи порядні люди саме так і робили.

Та після 1569 року відносини Московії з Османською імперією погіршились через Астрахань. Чим і скористався Кримський хан.

Ми пам’ятаємо: до середини XVI століття Османська імперія повністю завоювала Балкани, оволодівши 1521 року Белградом та розгромивши 1526 року угорців і чехів у Мохачській битві, в результаті чого Угорщина втратила значну частину королівства. На ті часи Османи уже володіли усім побережжям Чорного і Азовського морів, більшою частиною Кавказу та вели постійні війни з Персією (держава Сефевидів), яка володіла частиною Закавказзя, включно з сучасними містами — Дербент, Тбілісі, Єреван.

Османи вирішили нанести по Персії одночасно удари із заходу та півночі, для чого їм і потрібна була Астрахань. Але Кримський хан і Московський князь Іван IV зустріли пропозицію Османської імперії про концентрацію військ в Астрахані без ентузіазму. Вони боялися одночасної війни на двох фронтах: на заході — проти об’єднаної Речі Посполитої, на півдні — проти Персії. Особливо цього боялась Московія, бо вона, по суті, втрачала Астрахань і будь–який вплив на Велику та Малу Ногайські Орди. При цьому треба пам’ятати, що Мала Ногайська Орда, яка кочувала в Прикубанні та тримала свій центр в Азові, повністю орієнтувалася та покладалася на Османів і ставилася до Московії вороже від часів своєї появи.

Крим теж був не в захваті, що його люті вороги–мангити, із Великої Ногайської Орди, отримували прямий доступ до Османів.

І Москва, і Крим вичікували, що робитиме султан.

То значно пізніше «славетні московити» вигадали байку «про розгром турків під Астраханню». Так про ті події писав М. М. Карамзін на початку XIX століття:

«Не слушая возражений Хана (Кримського. — В. Б.), Селим (султан. — В. Б.) (весною 1569 года) прислал в Кафу 15000 спа гов, 2000 янычар и велел ее Паше, Касиму, идти к Переволоке, соединить Дон с Волгою, море Каспийское с Азовским… основать там крепость в ознаменование султанской Державы. 31 мая Паша выступил в поход; Хан (Кримський. — В. Б.) также, имея 50000 всадников… Донские козаки, испуганные слухом о походе султанского войска, скрылись в дальних степях, и суда 15 Августа благополучно достигли Переволоки. Тут началась работа жалкая и смешная: Касим велел рыть канал от Дона до Волги; увидев невозможность, велел тащить суда землею. Турки не хотели слушаться и говорили, что Паша безумствует… Хан советовал возвратиться… Паша усмирил войско; 2 Сентября отпустил пушки назад в Азов и с 12 легкими орудиями пошел к Астрахани, где жители готовились встретить его как избавителя…

16 сентября Паша и Хан стали ниже Астрахани, на Городище, где была, как вероятно, столица Казарская. Тут ждали их наши изменники Астраханские с судами и Ногаи с дружественными уверениями: Касим, велев Ногаям прикочевать к Волге, начал строить новую крепость на Городище, и Турки, к изумлению своему, узнали, что Паша намерен зимовать под Астраханью… Ропот обратился в мятеж, когда услышали турки, что Хан по совершении крепости должен возвратиться в Тавриду, они решительно объявили, что никто из них не останется зимовать… Еще Касим упорствовал, грозил: но вдруг 26 Сентября зажег сделанные им деревянные украплення и вместе с Ханом удалился от Астрахани…»[18, т. IX, с. 70–71].

Жодної сутички між московитами та Османами не відбулося. Турецький паша Касим не мав намірів брати штурмом надзвичайно маленьке містечко Астрахань, де сидів невеликий московський гарнізон. В цьому не було потреби. Пропоную проаналізувати текст М. М. Карамзіна, який ще на початку XIX століття пройшов потрійну цензуру. Хоча той текст дещо хвалькуватий, але жодним словом не згадує про «доблесну битву» московитів з турками. То вже брехня наступних поколінь великоросів.

Що ж відбувалося насправді?

Турецький султан, бажаючи з півночі нанести удар по персах та закріпити свою гегемонію в Середній Азії, дав наказ з’єднати каналом Дон з Волгою, аби наступного року направити до Астрахані велику військову армаду. Він наказав це вчинити своєму війську, бо Кримський хан вважав це неможливим і відмовляв султана від цього наміру ще в Стамбулі. Коли турецький паша Касим переконався, що будівництво каналу затягнеться на десятки років, він відправив кораблі з важкими гарматами назад у Ростов. Там дислокувався великий турецький гарнізон. Сам же на чолі свого 17–тисячного війська та 50–тисячного війська Кримського хана рушив до Астрахані.

Астрахань у 1569 році — невелике військове поселення, де був розташований московський гарнізон для залякування ногайських кочівників та подальшої московської експансії.

Ми пам’ятаємо, що 1554 року, за свідченням російського академіка С. Гмеліна, стара велика Астрахань була московитами зруйнована вщент і, за наказом того ж Івана IV, почала будуватись на новому місці. За 15 років нова Астрахань тільки починала спинатись на ноги. Звичайно, у ній ніде було розмістити 17–ти сячний турецький гарнізон, а тим більше — 50–тисячне кримське військо. Ось чому було прийнято рішення — будувати ще одну Астрахань для постійного перебування турецького війська. Зверніть увагу, нове місто допомагала будувати Велика Ногайська Орда, яка прикочувала до берегів Волги.

Отож загальні військові сили, які могли завдати удару по московських, що сиділи в Астрахані, складали більше 200 тисяч.

Відчуваєте московську брехню про так звану «астраханську битву 1569 року»?

Як бачимо, московити зовсім не думали, що писали. У 1569 році московське астраханське військо було невід’ємною складовою частиною троїстого союзу — Османів, Криму та Москви.

Кримський хан досить хитро скористався астраханською турецькою невдачею, зваливши її на московитів та важкі умови. Певно, намагався вигородити пашу Касима. Мовляв, якби московити бажали, вони протягом 15 років могли побудувати приміщення не тільки для себе, але й для турків і кримських та тарів, враховуючи, що розмови про залучення Московії до війни з Персією точилися у Стамбулі постійно.

Саме про такий варіант свідчать подальші події. Ось вони:

1. Касим–пашу в Стамбулі не покарали за невдалий астраханський похід. Про що повідомив М. М. Карамзін у книзі. А Кримському ханові взагалі вдалося переконати султана в недоцільності повторення походу.

2. Кримському хану та Касим–Паші вдалося переконати Турецького султана в нелояльній поведінці Московського князя Івана IV до вказівок Османів. Про це свідчить надання дозволу Кримському ханові покарати Івана IV. Без дозволу Турецького султана Кримський хан Давлет–Гірей не міг завдати удару по Москві.

3. Удар Кримського хана стотисячною армадою у 1571 році по Москві. Хан давно був незадоволений вчинками Івана IV. Особливо зачепило рішення Івана IV (Грозного) проголосити себе царем, шо автоматично зрівнювало його із Кримським ханом за титулами.

Цього Давлет–Гірей допустити не міг.

2

Як писав М. М. Карамзін, «Следуя правилу не умножать врагов России (Московії. — В. Б.), Иоанн хотел отвратить новую, бесполезную войну с Султаном, коего добрая к нам приязнь могла обуздать Хана; для того (в 1570 году) дворянин Новосильцов ездил в Константинополь поздравить Селима с воцарением» [18, т. IX, с. 96].

Отож ніякої війни у 1569 році між Московією і Османською імперією не було. Московська вигадка про «славетну перемогу над турками під Астраханню» є звичайним «доважком брехні» російської історичної науки.

Але конфлікт через Астрахань виник. Турція і Крим зрозуміли поведінку московської влади: винищувати старі золотоордин ські центри (міста) і насаджувати свої — православні. Московії не було ніякої потреби знищувати стару Астрахань, де можна було розташувати не один десяток тисяч турецького війська в лояльному до нього мусульманському середовищі. Але стара Астрахань була вщент зруйнована, а мусульманське населення, переважно мангити, стало знову кочівниками. Нова Астрахань будувалась московитами на новому місці і, на початку, у ній не було місця для простого мусульманського люду.

І султан, і Кримський хан зрозуміли стратегічну лінію мос ковитів. Тому Іванові IV (Грозному), за словами того ж таки М. М. Карамзіна, було запропоновано або повернути Астрахань та Казань, «или того, чтобы Иоанн, владея ими, признал себя данником Оттоманской Империи» [18, т. IX, с. 96].

Тут скоріше мова йшла не про «данника Оттоманской Империи», а про васала, бо Москва на ті роки була «данником Крымского хана». М. М. Карамзін цю нісенітницю написав свідомо, аби збити нас. Скоріше за все, Московія не одразу погодилася стати «васалом Оттоманской Империи». Тому «…Хан, возбуждаемый Турками, готовится к войне с нами (московитами. — В. Б.)» [18, т. IX, с. 96].

Вже навесні 1571 року Кримський хан Девлет–Гірей завдав страшного удару по Московії. Звичайно, Девлет–Гірей виконував не тільки вказівку Стамбула, але й мав свої особисті відносини з Іваном IV (Грозним). Ми на це ще звернемо увагу.

«Хан, вооружив всех своих Улусников, тысяч сто или более, с необыкновенною скоростию вступил в южные пределы России (Московії. — В. Б.)… Хан обошел их (московитів на берегах Оки. — В. Б.) и другим путем приблизился к Серпухову, где был сам Иоанн с Опричниною. Требовалось решительности, великодушия; Царь бежал!.. В Коломну, оттуда в Слободу, мимо несчастной Москвы; из Слободы к Ярославлю, чтобы спастися от неприятеля, спастися от изменников: ибо ему казалось, что и Воеводы, и Россия выдают его Татарам!.. Мая 24, в праздник Вознесения, Хан подступил к Москве — и случилось, чего ожидать надлежало: он велел зажечь предместия… Небо омрачилось дымом; поднялся вихрь, и через несколько минут огненное, бурное море разлилось их конца в конец города с ужасным шумом и ревом… Народ, воины в беспамятстве искали спасения и гибли под развалинами пылающих зданий или в тесноте давили друг друга… В три часа не стало Москвы; ни посадов, ни Китая–города; уцелел один Кремль, где в церкви Успения Богоматери сидел Митрополит Кирилл с святынею и с казною… Людей погибло невероятное множество: более ста двадцати тысяч воинов и граждан, кроме жен, младенцев и жителей сельских, бежавших в Москву от неприятеля; а всех около осьмисот тысяч… Давлет–Гирей… привел в Тавриду более ста тысяч пленников» [18, т. IX, с. 97–98].

Після такого страшного удару Іван IV виконав усі вимоги і султана Турецького, і Кримського хана. Свідченням чого є швидкий відвід ханом свого війська. Зрозуміло, що втративши біля мільйона людей, Іван IV, при бажанні хана, міг позбутися й голови. Та, як бачимо, такої мети — усунути Івана IV від влади в Москві, Девлет–Гірей не мав, а це свідчить про те, що Московського князя тільки попереджали. І не більше!

Дуже цікавим є звернення Кримського хана до Івана IV (Грозного). Воно зайвий раз пояснює мотив ДевлеттГірея покарати Московського князя. Бо чекати прямого визнання цього факту від московських істориків годі.

Ось що говорив Кримський хан, покидаючи московську землю влітку 1571 року: «Я везде искалтебя, в Серпухове и в самой Москве; хотел венца с головы твоей: но ты бежал из Серпухова, бежал из Москвы — и смеешь хвалиться своим Царским величием, не имея ни мужества, ни стыда! Ныне узнал я пути Государства твоего; снова буду ктебе… если не сделаешь, чего требую, и не дашь мне клятвенной грамоты за себя, за детей и внучат своих» [18, т. IX, с. 99].

Як вчинив Іван IV (Грозний)?

Послухаємо М. М. Карамзіна: «Бил челом хану!..» [18, т. IX, с. 99].

Треба зазначити: у Російській імперії на початку XIX століття теж панувала думка, що «План… (походу на Астрахань. — В. Б.) исходил, в первую очередь, из интересов Турции в ее борьбе с давним ее врагом — Персией» [149, с. 25].

То значно пізніше російські ура–патріоти понавигадували різних «доважків брехні», аби пояснити свою героїчну перемогу над турками під «Астраханню у 1569 році». Особливо багато в цьому напрямку зробили в часи більшовицько–російського ура–патріотизму.

Російська історична наука настільки спотворена, що в ній неможливо знайти, як же «Иван IV бил челом хану». Хоча кожному зрозуміло, що після такого потужного удару Кримського хана і таких втрат Московія була зобов’язана реагувати на вимоги Турецького султана і Кримського хана. В російській історіографії ми не знайдемо такого пояснення. Але є так звані суміжні докази, які пояснюють приховану московитами правду.

В зв’язку з тим, що Астрахань і Казань надалі залишились підпорядкованими Москві, то, звичайно, Іван IV підписав «васальну грамоту» перед Турецьким султаном. У протилежному випадку ми бачили б нові руйнівні походи на Москву чи турків, чи Криму, тоді як і Крим, і Османи у 1572 році дозволили Іванові IV придушити масові повстання в Казанському ханстві.

У 1573 році Іван IV особисто очолив похід війська на Річ Посполиту. Ми пам’ятаємо: з 1562 року перестав існувати Лівонський орден, а з 1569 року — Велике Литовське князівство і Польща об’єднались в одну державу — Річ Посполиту.

Тож Іван IV своїм особистим очолюванням війська, виправдовувався перед своїми союзниками, проявляв неабияку активність.

Та найцікавіше відбулося 1574 року. Хоча московські історики те рішення Івана IV (Грозного) подають як звичайний жарт, а частіше — замовчують. Якщо Турецький султан від початку вимагав чи повернути Астрахань і Казань, чи стати васалом Османської імперії, а Іван IV, задовольнивши умову та підписавши Шертну (Клятвенну) грамоту про васалітет, зняв питання Османів, то вимога Кримського хана залишалася невиконаною. Пам’ятаєте: «…хотел венца с головы твоей…».

Отож, 1574 року Іван IV (Грозний) привселюдно «снял венец (царскую корону) с головы своей» і в Успенському Соборі Московського Кремля царем Великого Тверського і Московського князівств був проголошений Казанський цар Симеон Бекбула тович, до хрещення — Едігер.

«В то же время (1574 г.) казанский царевич Симеон Бекбу латович, находившийся в Касимове в качестве государя, был провозглашен “царем” и поселен в Кремле. Настоящий же царь отказывался от всех своих титулом и почестей, приказал называть себя просто Иваном Московским и ездил на поклон к Новому государю в маленьком экипаже — “в оглоблях”, как последний боярин» [114, с. 282–283].

І хоча Іван IV все це робив немовби показово та демонстративно, але у всьому цьому не було ніякого фарсу. Він те чинив примусово, під тиском Кримського хана. Хоча московська так звана історична наука про подібні факти воліла мовчати.

Щоби зрозуміти вчинки Івана IV (Грозногоо), автор пропонує придивитись до деяких попередніх явищ, що мали місце в Московії.

Коли Османська імперія та Кримське ханство втягували Московського князя Івана III до протистояння з Європою, заохочуючи його землями «35–ти городов во главе с Одоевом», то хан Менглі–Гірей передав Іванові III ярлик на землі «владетельных князей». Тобто, як у Великому Литовсько–Руському князівстві, так і у Великому Московському князівстві, передані удільні князівства належали окремим татарським родам, переважно — ширинам. Хоча окремі уділи належали аргинам, баринам, дулатам, каракиреям, кипчакам тощо.

Отож і Кримський хан, і московські князі (Іван III, Василь III, Іван IV) могли змістити удільного князя чи хана (якщо він не перейшов у православіє), але не мали права відібрати князівство (удільне ханство) у певного роду.

У Московському князівстві це мало назву «местничества». Тобто московський князь володів тими землями (уділами) — номінально. Роди і навіть окремі князі часто виходили із підпорядкування московських князів, а іноді чинили опір, бо мали свої військові формування.

Такі ж стосунки панували у Тверському князівстві до 1485 року, року прилучення до Московії. Уже Іван III, конфіско вуючи землі, зараховував їх до особистих володінь і не передавав ті землі в особисту власність комусь. Земля залишалась князівською і лише надавалась у користування. Тож князь міг кожного вигнати з тієї землі. Таку ж політику продовжив Василь III.

Але таких земель було мало.

«…Старые вотчинники, которые, сидя на своих наследственных землях, где у них были собственныя военныя силы и свой двор, обладали безапеляционной судебной властью и были почти совершенно свободны от налогов. В своих владениях они разыгрывали роль настоящих государей. Опираясь на формальное превосходство своей знатности, они предъявляли… такия притязания…, которыя… в сущности… были бессмысленными…» [114, с. 263].

Ще раз бачимо, як давні роди Чингісидів відстоювали свої привілеї. Особливо це стосувалось удільних «вотчинников» Тверського князівства та «вотчин» «35–ти городов во главе с Одое вом», які наприкінці XVI століть потрапили до рук московських князів. На них московські князі, окрім беззаконня, по суті, нічого без допомоги Кримського хана не могли вчинити. Ось тому кримські хани і старійшини давніх татарських родів Криму так послідовно і наполегливо відстоювали своє право на Мещерські міста та землі, «де их кони ходят».

Іван IV, прийшовши до влади та змужнівши, зрозумів, аби управляти державою в таких умовах, треба мати сили, на які би він міг постійно опиратись, навіть в тих випадках, коли чинив беззаконня. І він створив опричину на противагу «местничеству» чи, як його ще називали, — «земщине». Тобто поділив державу на дві частини: одна підпорядковувалась йому особисто і діяла за його наказами, а друга, так звана «земщина», жила за старими правами та законами.

«Все свое государство Иван разделил на две части. В одной должен был сохраниться прежний строй и старое управление. Там продолжали управлять воеводы, наместники, судьи разного рода, кормленщики вместа с вотчинниками… В состав другой половины государства входили разныя области и города и даже некоторыя части столицы…

У вотчинника (в землі опричнини. — В. Б.) отбиралась… земля, свободная от повинностей, его самого отрывали от родного гнезда, где веками создавалось его благосостояние и общественное значение. Его связи с зависимым от него населением расторгались. Его наделяли новым участком земли, но условно и временно, заставляя его за это служить и нести наровне со всеми общия повинности… Территория занятая опричниной, постепенно увеличивалась и захватила большую часть государства» [114, с. 265–266].

Виконуючи вимогу Кримського хана Девлет–Гірея, Іван IV (Грозний) зняв із себе титул царя і передав його татарському хану Едигіру, який перед цим був Казанським царевичем, а пізніше — Касимовським царем.

Ще раз підкреслимо: Касимовським царем, згідно із заповітом хана Улу Мухаммеда, міг бути тільки мусульманин. У російській історичній науці є свідчення, що хан Едігер у тій вірі залишався до часу прийняття титулу Московського царя. Тільки у московській історії він чомусь постійно подається під новим іменем. Серед Касимовських царів він відомий під іменем Саїн Булата.

Послухаємо.

«В конце 1571 г…. (московити. — В. Б.) приготовились к войне со Швецией… сюда 5 Января 1572 г. прибыл Касимовский царь Саин–Булат со своим двором… Саин–Булат все время находился при Грозном. По отъезде Иоанна цар Касимовский остался продолжать военные действия… По принятии христианства Саин–Булат был лишен Касимовского царства, которое до него и долго после него давалось исключительно магометанам. После крещения жизнь его не касается более города Касимова… Иоанн Грозный… разделил государство на две части: на опричину и земщину; над опричиною начальствовал он сам, а земщину отдал Симеону Бекбулатовичу с титулом царя и великого князя… (Московського. — В. Б.); числился он еще и великим князем Тверским» [96, с. 26–27].

Так Іван IV (Грозний) виконав вимогу Кримського хана і став знову членом троїстого союзу в боротьбі з Європою. Війна Московії на заході проти Речі Посполитої та Швеції набирала нових обертів, але цього разу — невдалих для Московії.

Звичайно, нащадки татарського роду Улу–Мухаммеда — правлячого роду в Московії, тяжіли до Кримського ханства і Османської імперії за ментальністю, звичаями, принципами державного устрою тощо.

Та не забуваймо, що європейські країни, перебуваючи під страхом загрози з боку Османської імперії, та, побачивши потугу в молодій Московській державі, не полишали думки схилити Московію на свій бік. У роки Івана III, Василя III та Івана IV Москву постійно відвідували делегації європейських країн, пропонуючи московським владоможцям різні союзи і великі вигоди від них. Одночасно велася потужна розвідка сил і можливостей Московії, плелися інтриги і з одного, і з другого боку.

Москва знайомилася з європейською культурою, побутом, архітектурою, взагалі — з життям Європи і бачила свою відсталість. Тому наповнювалася європейськими розмислами (інженерами), архітекторами, лікарями, будівельниками, майстровими людьми тощо.

Європа, на чолі із Римським католицьким престолом, боролася з Османською імперією та Кримським ханством за вплив на московську татарську, але християнську, верхівку.

І все це супроводжувалося двома негативними факторами:

З європейського боку: жорстокою до божевілля політикою окатоличення слов’янських земель.

З московського боку: жорстокою до божевілля політикою військової експансії. Московія, по суті, із 70–их років XV століття не виходила із постійних війн «drang nach West».

Та ми дещо відволікшись від теми. Як бачимо, в часи Івана IV не було перешкод для зайняття татарином посади в Московському князівстві — від посади князя, чи Великого, чи удільного, до посади боярина, або «служивого человека». Єдиною умовою для набуття титулу Великого князя було прийняття московського православ’я, як в Касимові — магометанської віри. Для Московського князівства такий закон видав Менгу–Тимур у 1272 році, та поновили: хан Узбек — 1322 року, хан Тохтамиш — 1392 року, хан Улу–Мухаммед — 1445 року.

Зроблено це було свідомо, аби залучити московську церкву та її ідейні постулати для зміцнення Золотої Орди. Християнська релігія була однією із панівних ідеологій держави. Недарма ж російський професор Г. В. Вернадський писав:

«Русский народ (московити. — В. Б.) получил два богатых исторических наследства — монгольское (золотоординське. — В. Б.) и византийское… (Золотоординське. — В. Б.) наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность… (Золотоординське. — В. Б.) наследство облегчило русскому народу (московитам. — В. Б.) создание плоти Евразийского государства.

Византийское наследство вооружило русский народ (моско витів. — В. Б.) нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].

Певно і золотоординські хани розуміли силу візантійської складової половини — православної московської релігії. По суті, то була не релігія, а — ідеологічна зброя в руках хана Золотої Орди.

Згадаймо, як хани, користуючись цією зброєю, відлучали від церкви православних князів і навіть цілі міста.

Пізніше нащадки золотоординських ханів — московські царі, теж використовували цю зброю проти лідерів України. Згадаймо залитого кров’ю з голови до ніг московського царя Петра І і його чергову жертву — українського гетьмана Мазепу.

Сьогодні цією зброєю збирається скористатися московський піп Кирило, проповідуючи гнилу ідею «русского мира».

Пане Кириле, світ уже все це бачив! Бачив море людської крові, яку проливали ваші попередники заради цієї вигаданої московської ідеї. Зупиніться!..

Повернімося до московського князя Івана IVта його рішення скласти з себе титул царя. Цим ефектним кроком Іван IV в черговий раз обманював своїх покровителів — Османів і кримських ханів. Справа в тому, що новий Московський цар — Едігер, він же — Симеон Бекбулатович, уже був царем у Казані і Касимові. Отож, у Москві він просто залишився зі своїм старим титулом, але оскільки став володарем у Москві, то й титул отримав — Московського царя. Рішення московської верхівки було звичайним шахрайством, але зовні — бездоганне. І хоча Кримський хан розумів усю шахрайську суть цього кроку Івана IV, та вчинити нічого не міг, бо таке рішення задовольнило Османську імперію. Тим більше, що і новий цар Симеон та Іван IVдокладали значних зусиль, аби подобатись Османам.

Користуючись тим, що польський король Сигизмунд II помер у 1572 році і всі кращі полководці держави перебували в столиці та обговорювали кандидатуру нового короля, Іван IV особисто вирушив на Лівонський фронт, щоби показати союзникам своє старання. Звичайно, разом з Іваном IV перебував і новий московський цар Симеон Бекбулатович.

«1 января 1573 рус(ские) войска штурмом взяли опорный пункт шведов в Прибалтике Вейсенштейн (Пайду), в 1575 крепость Пернов (Пярну), а в результате кампании 1576 захватили ряд пунктов на побережье Балтийского м(моря). В 1577 Иван IV начал новый поход в Ливонию, осадив в январе Ревель; летом… (московська армія. — В. Б.), овладела Венденом (Цесисом)… и рядом других крепостей в Восточной Латвии» [2, т. 14, с. 426].

Та успіхи московських татарських військ на цьому закінчилися. У 1576 році Польський Сейм обрав королем Речі Посполитої Стефана Баторія, який із 1579 року особисто очолив польсько–литовсько–руські війська в Лівонії. І хоча, за московськими даними, у Баторія було тільки 15–тисячне військо, тоді як московити мали майже 60–тисячну армію в Лівонії, та впродовж двох років московська татарщина втратила в Балтії все, що завоювала протягом 20 років загарбницької війни.

«Решение Ивана в этот критический момент определилось столько же его темпераментом, сколько и отчетливым пониманием причин слабости своего войска. Иван не был храбрым воином. При создавшихся условиях ему не могла прийти в голову мысль во главе своих бояр броситься навстречу Баторию» [114, с. 331].

Прихопивши з собою московського царя Симеона Бекбу латовича, Дван IV втік з Лівонії до Москви. Що цікаво: Стамбул і Крим у ті роки не чіпали свого московського сателіта, а дипломатично підтримували, погрожуючи полякам війною, якщо ті не підпишуть з Москвою тимчасовий мир.

«Вступивший в 1576 на польский престол Стефан Баторий перешел в 1579 в наступление, занял Полоцк, Великие Луки, а в 1581 осадил Псков… В этом же году, шведы заняли Нарву и Корелу. В 1582 было заключено 10–летнее перемирие (в Ям Запольском), по к(ото)рому Полоцк и Ливония отходили к Речи Посполитой и возвращались., земли, захваченные польским королем…» [2, т. 14, с. 426].

Якщо зазирнемо до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання), том 14, сторінка 426, то побачимо, що там позначений рух війська Стефана Баторія за таким маршрутом: «Свирь — Полоцк — Великие Луки — Холм — Новгород». Але, з незрозумілих причин, Стефан Баторій чомусь, майже оминувши озеро Ільмень, повернув назад і рушив до Пскова. Тут може бути тільки одне пояснення: Новгород в 1581 році лежав у руїнах.

Ми не описували похід Івана IV (Грозного) на Новгород у 1570 році, коли після чуми 1565–67 років, Московський цар повністю знищив Новгород, зруйнувавши та спаливши в місті абсолютно все — від храмів до торговельних крамниць. Про те детально говорилось у книзі «Країна Моксель, або Московія».

І хоча московські історики постійно нагадували про поїздки Івана IV до Новгорода з 1571 по 1577 рік, але то звичайні російські «доважки брехні». Цьому є незаперечний доказ у самій російській історіографії: за «ревізією» династії Романовиху 1617 році в Новгороді мешкало усього 850 осіб разом із дітьми. Це офіційні дані Московської імперії. Звернімо увагу: з 1570 по 1617 рік у Новгороді не велися військові дії та не зафіксовано морової пошесті. А ще пригадаймо, що тільки взимку 1570 року Іван IV знищив у Новгороді 70 (сімдесят) тисяч новгородців.

Вражаючі, незаперечні факти!

Звичайно, після такого ганебного миру (1582 року), Іван IV не був потрібен ні Москві, ні Османам, ні Криму. І тому немає нічого дивного, що вже 18 березня 1584 року, по двох роках за підписанням Ям–Запольського миру, Іван IV помер.

Майже усі джерела, як іноземні, так і московські, стверджують, що царя отруїли.

«Уже в августе 1582 г., давая отчет о своей миссии венецианской синьории, Поссевин высказал мнение, что московскому царю жить недолго. В начале 1584 г. обнаружились некоторые тревожные симптомы, взволновавшие государя и весь его двор. Тело Ивана распухло и стало издавать нестерпимое зловоние» [114, с. 395].

Така думка посла Поссєвіна ще у 1582 році свідчить не про хворобу Івана IV, а про невдоволення ним та його політикою, бо мова йшла не про рядову особистість, а — керівника держави.

Хочеться зазначити, що саме ставлення московського князя (царя) до підданих держави, раніше підданих улусу, свідчить не про слов’янське походження князя та його підданих, а виключно татарське. У жодній країні Європи не було такого варварського ставлення керівника держави до населення.

За часів володарювання так званого царя Івана IV, Московія втратила, за грубими підрахунками, більше половини свого населення. Тобто мова йде про 3–4 мільйони людей.

На зміну Івану IV прийшов його син Федір, який правив Московією з 1584 по 1598 рік. Московська історіографія вважає царювання Федора Івановича слабким на тій підставі, що цар значно менше нищив людей та не приєднав до Московії нових земель. Тому знаменитий М. М. Карамзін писав:

«Но царствование жестокое часто готовит царствование слабое… На громоносном престоле свирепого мучителя… (Московія. — В. Б.) увидела постника и молчальника, более для келии и пещеры, нежели для власти Державной рожденного…» [18, т. X, с. 253–254].

Оскільки дружиною нового царя була молодша сестра вихрещеного татарина Бориса Годунова і мала на Федора великий вплив, то, зрозуміло, що головні рішення у державі приймав Борис Годунов. Цар, дійсно, був слабким, і духом, і розумом, тоді як Годунов — розумна людина. Тому перше, що він зробив, це послав кілька військових загонів у Сибір, щоби завершити справу Єрмака з приєднання до Московії Сибірського ханства. Цю справу розпочали ще за Івана IV, та не закінчили. Одночасно Годунов через своїх таємних послів потвердив калмикам запрошення своїх попередників перекочувати у Пониззя Волги, обіцяючи свою зверхність і допомогу.

В російській історичній науці ми не знайдемо свідчень, що саме Московія, аби упокорити та завоювати Велику Ногайську Орду, запросила на землі Ногаїв калмицькі (монгольські) пле. мена. Таким чином на землі тюркських мангитів було поселено ворожі їм монгольські племена калмиків. Що зайвий раз свідчить про тюркське походження Чингісхана та племен, які створили його державу.

Велика Радянська Енциклопедія зазначає: «В кон(це) 16 — 1–й трети 17 вв. происходило перемещение ойратов в пределы России, к ниж(нему) течению Волги и Прикаспию. В процессе миграции и заселения совр(еменной) терр(итории) обитания формировалась калмыцкая народность, осн(овным) ядром к(от) рой были ойраты» [2, т. 11, с. 220].

Ойрати були войовничими племенами, тому, маючи повну підтримку Москви, з перших днів появи у Прикаспії почали витісняти Ногаїв із їхніх земель. Ворожнеча була настільки жорстокою, що, по суті, йшлося до повного винищення спочатку Великої Ногайської Орди, яка займала землі Західного Казахстану та межиріччя Уралу і Волги, а далі — Малої Ногайської Орди, яка кочувала землями Дону та на північних землях Кубані.

Калмики переселялися великими масами по 50–100 тисяч населення разом зі своїми отарами і табунами і захоплювали кращі землі для випасу худоби. Якби тюркські племена діяли одностайно та злагоджено, то, звичайно, калмикам були б непереливки. Та кожен Ногайський хан волів бути незалежним, тож і вирішував свої проблеми самостійно. Так тривало до тих пір, поки загроза втрати землі не стала загальною. Тоді цю проблему вирішити самостійно вже не здатна була і Велика Ногайська Орда.

Ні Мала Ногайська Орда, ні Кримське ханство впродовж тривалого часу не сприймали серйозно загрози навали калмиків, а коли відчули цю загрозу, — то подолати її вже було неможливо. Ногаї змушені були покинути свою землю навіки.

Отак нацьковувала Москва один народ на другий ще в ті далекі часи. Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію. «Ногаи Большие и Малые феодальные гос(ударственные) образования ногайцев, возникшие в результате распада Ногайской Орды во 2–й пол(овине) 16 в. Н(огаи) Большие образовались из улусов, кочевавших в Прикаспии от левобережья ниж(ней) Волги до р. Урал (після витіснення калмиками із західного Казахстану. — В. Б.)… В 1634, после нападения Калмыков, Н(огаи) Большие переселились на правобережье Волги, где кочевали с Н(огаями) Малыми. Н(огаи) Малые (или Казыев юрт, по имени их основателя мурзы Казы) образовались из улусов, переселившихся в сер(едине) 16 в. на правобережье Волги и в Приазовье (от Кубани до Дона). До сер(едины) 18 в. находились в зависимости от Крыма и Турции…» [2, т. 18, с. 88].

Треба розуміти, що мурзи (князі) обох ногайських орд завжди були на боці Москви у Лівонській війні.

Москва, запрошуючи на Поволжя калмиків, по суті нацьковувала їх на своїх союзників у Лівонській війні. Головною причиною цього страшного московського запроданства було те, що калмики обіцяли московським владоможцям бути їхніми підданими, в той час, коли ногаї вважали московитів собі рівними.

М. М. Карамзін про ногайських союзників Івана IV (Грозного) писав: «В Кремлевских палатах обедало у Царя (Івана IV. — В. Б.) 2000 ногайских союзников, шедших на войну Ливонскую» [18, т. IX, с. 248].

Кожен розуміє, що серед 2000 ногайських союзників Івана (Грозного) могли бути тільки князі та мурзи. Якщо за ногайським Мурзою стояла хоч би сотня вершників, то загальна кількість ногайців, які побували в Лівонії і Литві, перевершувала 100–ти сячну армію.

Тих людей Москва зрадила. Згодом, у 1944 році, московити знищили майже всіх калмиків, виселивши їх із прикаспійських земель.

Така плата і шана союзникам.

Підсумував шлях Ногаїв (Мангитів) казахський історик Калібек Даніяров: «(У XIX столітті. — В. Б.) основная часть ногаев в количестве 900 тысяч человек, 180 тысяч юрт переселилась в Турцию… Деятельность бия Едиге, о котором в Ногайской орде был создан эпос «Едиге», повествующий в основном о борьбе Едиге с ханом Тохтамысом, погубила не только Улыс Жошы — Золотую Орду, но и сам род Мангыт, который был численностью равен таким крупным казахским родам как Алшын, Аргын, Найман» [28, с. 186].

Цікавим є ще один аспект взаємин між Москвою та калмиками, про який московити досі воліють мовчати.

В російській історичній науці постать Василя Татіщева досить відома і популярна. Але мало хто знає, що саме Василь Микитович Татішев, перебуваючи на посаді Астраханського губернатора у 1741–1745 роках, викрав у калмиків їхні архіви та народний епос, у якому, між іншим, розповідалось про появу калмиків на прикаспійських землях. Хто бажає з цією історією познайомитися, звертайтеся до праць російського академіка Ніла Олександровича Попова (1833–1892). Російська імператриця Єлизавета Петрівна, посилаючи В. М. Татіщева до калмиків у 1741 році, знала про його головне завдання — поцупити історичну писемну пам’ять. І вигаданий домашній арешт В. М. Татіщева, то лише його домашня охорона від можливої помсти. Бо ніякого арешту по суті не було.

Аби ніхто не вважав, що автор стосовно В. М. Татіщева перебільшує, розповім ще одну надзвичайно цікаву історію, пов’язану з цією довіреною особою Петра І та його донькою. Деякі факти з біографії В. М. Татіщева, опублікованої 1950 року в Москві у передмові до його праці «Избранные труды по географии России»:

«В 1709 г. Татищев участвовал в Полтавской битвё. В 1710 г. во главе отряда в 310 человек, он находился в походе из Пинска до Киева и Коростеня. В 1711 г. Татищев участвовал в Прутскомпоходе. В 1714 г. он впервые был послан (Петром I. — В. Б.) в Пруссию, но причины и подробности этого путешествия за границу неизвестны» [156, с. 4].

Ми на цьому зупинимося, не будемо цитувати місця з біографії В. М. Татіщева, де повідомляється, що він був наближеною особою Петра І і не раз виконував його прості та секретні доручення.

Проаналізуємо події 1709–1716 років. Після Полтавської перемоги над шведами та українцями (Іван Мазепа), перед Петром І постало очевидне завдання — повністю нейтралізувати потяг українців до незалежності.

Похід на Константинополь (Стамбул) був одним із елементів вирішення цієї проблеми. Якби Константинополь став належати Московії, то таким чином Москва брала гору і над Києвом як володарка спадкових прав Візантійської Патріархії. Годився і проміжний варіант: взяття Константинополя та примусове і показове перенесення всесвітнього Патріархату до Москви.

Але у Прутському поході 1711 року Петро І та московити зазнали цілковитого краху: армія була розгромлена і Петро І зобов’язався покинути землі України (Русі) назавжди. За Москвою залишалася тільки «Гетьманщина», тобто північна частина сучасної Лівобережної України. Все!

Петро І, щоби якось приховати свою ганебну поразку від турків і кримських татарів, особисто фальшував щоденники військового походу, переписуючи та винищуючи їхні сторінки. А про капітуляцію (викинутий білий прапор) московської армії росіяни взагалі ніде і ніколи не згадують.

Головною причиною, чому Московія зобов’язалася покинути назавжди українські землі, була цілковита відсутність історичних джерел, які б підтверджували спільну історію київських русичів та московитів.

Петро І після Прутського розгрому виїхав до Європи на лікування і повернувся до Московії тільки в 1712 році. Перед ним та його оточенням стояло нове завдання: знайти матеріали, які б пов’язували Київське Велике князівство та Московію. Московія, хоча й підписала зобов’язання покинути все українське Правобережжя (і таки покинула його), та збиралася повернутися. їхні зобов’язання завжди були звичайним папірцем. Отож, почали думати, як віднайти літописні свідчення, які б поєднували Київські та Московські землі у давні часи. Отут і знадобився надійний В. М. Татіщев, який вирушив 1714 року в таємне відрядження до Прусії (Кенігсберг). Треба сподіватися, що саме він одвіз до Кенігсберга так званий оригінал Радзивиллівського (Кенігсберзького) літопису, де з нього зняли копію та «продали» Петру І. По неї він особисто їздив у 1716 році.

Звернімо увагу: перший літопис Русі був чомусь знайдений не в Україні і навіть не в Московії, а — за кордоном. І це неспроста бо літопис в першу чергу мав бути достовірним документом для турків і поляків, а пізніше — для європейців. Тому й знайшли його за кордоном. Саме в цьому, Кенігсберзькому, літописі було вперше оприлюднено «Повість временних літ» та об’єднане літописання Київської держави і так званої Ростовсько–Суздальської землі. А в Кенігсберзі до нього домалювали 618 мініатюр (малюнків), які виявилися запозиченими із німецького судебника «Sachsenspiel».

Ось тому цей літопис в Російській імперії заборонили друкувати точно за оригіналом. Ау виданні 1989 року замість мініатюр вставлено маленькі прямокутники зі словами [рисунок]. Цей так званий літопис, куплений у 1716 році Петром І в Кенігсберзі, доведений до 1206 року і вперше поєднав Русь з Московщиною з волі Петра І.

Як бачимо, непростою особою в Московській державі був В. М. Татіщев. Та повернімося до часів Московського царя Федора Івановича — кінця XVI століття. Надзвичайно цікаве свідчення про сутність Московії тих часів залишив М. М. Карамзін. Послухаємо: (Новий Кримський хан Іслам–Гірей писав до Федора. — В. Б.): «Отец твой купил мир с нами десятю тысячами рублей, сверх мехов драгоценных, присланных от вас моему брату…» [18, т. X, с. 277].

Московити пізніших часів так люто не любили своїх давніх родичів і зверхників, що навіть знаменитий М. М. Карамзін, який походив із давнього татарського роду, дозволяв собі писати ось таке: «Таврида уподоблялась для нас ядовитому гаду, который издыхает, но еще язвит смертоносным жалом» [18, т. X, с. 277].

Він писав таку мерзоту про Кримське ханство, яке, по суті, єдине із новостворених золотоординських держав завжди стояло на захисті Московського спорідненого улусу, дозволило залучити до Московії Казанське та Астраханське ханства, врешті віддало Москві ярлики на Тверське князівство і на так звану «Західну Мещеру», вимагаючи навзамін лише покори та послуху.

Саме ці кримські вимоги покори та послуху, які повністю заперечували московську так звану велич і показували світові її давнє справжнє обличчя, стояли московській татарській правлячій еліті кісткою в горлі. Це завжди штовхало їх до фальшивих вигадок та брехні.

І за царя Федора, і за царя Годунова Москва продовжувала виконувати волю Турецького султана і Кримського хана.

«…Новый Хан Крымский, приемник умершего (в 1588 году) Ислама, брат его, именем Казы–Гирей (у 1589 році завдав чергового удару по Україні та Литві. — В. Б.)… Он убедил Султана не мыслщь впредь о завоевании Астрахани; что Москва и Таврида будут всегда иметь одних неприятелей» [18, т. X, с. 302–303].

Турецький султан був настільки милостивий до Московського царя, що після клятви Кримського хана Кази–Гірея у вірності Стамбулові Москви і Бахчисарая направив до Москви Константинопольського Патріарха Іакима. Очевидно, і «Московський Правитель» Борис Годунов, який за часів царя Федора, по суті, правив Московією усі ті роки, отримав від султана секретну цидулку — примусити Патріарха проголосити новий Московський Патріархат. Турецький султан у ті роки (кінець XVI століття) був зацікавлений у тому, щоб у християнства з’явився новий релігійний центр у Москві, бо його військо стояло в центрі Європи, під Віднем, а Римський Першосвященик докладав найбільших зусиль, аби об’єднати усі християнські держави у протистоянні Османам.

Чудовим доказом цього є лист Московського царя Федора до Кримського хана Кази Гірея. Послухаємо:

«Папа Римский, Цесарь, Короли Испанский, Португальский, Датский и вся Германия убеждают меня искоренить твой Улус, между тем как они всеми силами будут действовать против Султана. Собственные Бояре мои, Князья, Воеводы… также бьют мне челом, чтобы я… двинул войско и в самых недрах твоей Орды не оставил камня на камне. Но я, желая дружбы твоей и Султановой, не внимаю ни Послам Европейских Государей, ни воплю моего народа, и предлагаю тебе братство с богатыми дарами» [18, т. X, с. 338].

Федір, підтриманий Турецьким султаном, таки вимолив у Кримського хана підписання Шертної (Клятвенної) грамоти. Вона була підписана влітку 1594 року.

«В залог дружбы Федор… доставил Казы–Гирею 10000 рублей, сверх шуб и тканей драгоценных, обещая присылать ежегодно столько же…» [18, т. X, с. 339].

«В сие время, совершенно мирное для… (Московії. — В. Б.) внешняя Политика ее не дремала, — и, смело уверяя Султана, что мы из дружбы к нему не хотим дружить с его врагами, Двор Московский искреннее прежнего желал союза с ними» [18, т. X, с. 339].

Такий же стан дружби Московії з Кримським ханством і Османською імперією підтримували нові московські царі під час Смути — Борис Годунов і Василь Шуйський. Все відбувалося за старим сценарієм.

На ті роки припадає і поява в Московії так званого Патриаршества. Ми уже згадували про нього.

Отож, серед літа 1558 року, за наказом Турецького султана, до Москви прибув Константинопольський Патріарх Ієремія. Слід зазначити, якби Вселенський Патріарх був під захистом, хоча б показовим, султана, Москва б ніколи не дозволила собі так поводитися з ним, як те вчинила у 1588 році. Патріархові Ієремії було одразу заявлено: або він особисто проголосить і очолить Московський Патріархат, або він ніколи не покине Москви.

Так подав тиск Годунова на Ієремію М. М. Карамзін, коректно і виважено: «Федор встал, чтобы встретить Иеремию… и велел Борису Годунову беседовать с ним наедине. Патриарха отвели в другую комнату, где он рассказал Борису свою историю. Лет десять управляя Церковию, Иеремия, обнесенный (оббріха ний. — В. Б.) каким–то злым Греком, был сослан в Родос, и Султан, вопреки торжественному обету Магомета II не мешаться в дела Христианской духовной власти, беззаконно дал Патриаршество Феолипту. Через пять лет возвратили изгнаннику сан Иерарха; но в древнем храме Византийских Первосвятителей уже славили Аллу и Магомета: сия церковь сделалась мечетию… Далее, беседуя с Годуновым, он похвалил мысль Феодорову иметь Патриарха… (Московского. — В. Б.); а лукавый Годунов предложил сие достоинство самому Иеремии… “Да исполнится же воля Царская!” — ответствовал Патриарх. — Уполномоченный нашею Церковию, благословлю и поставлю, кого изберет Феодор…» [18, т. X, с. 309].

Не будемо пояснювати, що і того разу в Москві грубо порушили церковні канони. Ми пам’ятаємо, що Московська православна церква з 1448 до 1588 року перебувала в статусі неканоніч ної, самопроголошеної митрополії. Її перший митрополит Іона був призначений на кафедру, по суті, золотоординським ханом Улу–Мухаммедом.

Тому, тільки з цієї причини, Константинопольський Патрі арх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Священного Собору всесвітнього Патріархату.

Викрутивши руки цього разу Патріархові та познущавшись з канонів, Москва купила Патріаршество за гроші. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«…Славим… высок достоинства Годунова и редкий ум старца Андрея Щелкалова; всего же более хвалили щедрость российскую (татарську. — В. Б.); ибо их непрестанно дарили серебряными кубками, ковшами, перлами, шелковыми тканями, соболями, деньгами… Наконец Государь (в Мае 1589) отпустил Иеремию в Константинополь с письмом к султану… и сверх даров послал туда 1000 рублей, или 2000 золотых монет Венгерских, на строительство новой Патриаршей церкви…» [18, т. X, с. 311–312].

А тепер подумаємо: проголошувалася московська Патріархія з благословення та дозволу турецького султана, чи ні?

Цікаво, що і в 1484 році, коли в Москві проголошувалася неканонічна Митрополія, і в 1589 році, коли в Москві проголошувалася незаконна Патріархія, чинилося все те під тиском та з дозволу вихрещених татарів. В першому разі — з дозволу та за наполягання хана Улу–Мухаммеда, який із 1445 року посів Московське князівство: а в другому за жорсткого тиску вихрещеного татарина Бориса Годунова, який правив Московським князівством спочатку, як соправитель (1584–1598 роки), а далі як законний цар (1598–1605 роки).

Ті вихрещені татари служили своїй Батьківщині — Московії. Це незаперечна істина.

3

Московська так звана історична наука надавала походам татарів на Московію великого значення. Але всі дослідження з цієї теми зводяться до одного висновку — то були грабіжницькі походи. І якщо подивитися очима московитів, то складається враження, що російські наукові мужі мають сенс. Але такі висновки роблять та сприймають або необізнані, або зацікавлені люди. Тому Москва робила абсолютно все можливе, аби правда та істина не стали відомі широкому загалу.

Скажіть, будь ласка, чи може ходити злодій і бандит на чужі землі однією і тією ж дорогою?

Звичайно, ні! Це очевидний абсурд.

А от кримські татари чомусь завжди ходили на Московію тими самими дорогами. Та ще й такими, які вели не до Москви, а до так званого Мещерського (за сучасним московським поданням — Мещовського) поля. І фіксувати такі походи московити чомусь стали тільки з XVI століття. Продовжувались вони і в XVII столітті. В чому ж річ? Що штовхало кримських татар до таких походів?

Автор пропонує розглянути саме походи кримських татар на Московію, бо вони більше пов’язані з Україною (Руссю) і дадуть нам більше корисної інформації.

Головний шлях, яким ходили кримські татари у XVI–XVIІ століттях до Московії, був Муравський шлях.

«Муравский шлях, один из главных путей, к(ото)рым пользовались крымские татары в 16–1–й пол(овине) 17 вв., совершая набеги на Русь (Московію. — В. Б.). М(уровский) ш(лях) шел от Перекопа к Туле по водоразделу рек: справа — Северского Донца, слева — Сев. Ворсклы и Сейма. В 16–17 вв., «М(уравским) ш(ляхом) пользовались также посольские и купеческие караваны, направлявшиеся из Москвы в Крым и обратно» [2, т. 17, с. 118].

Свого часу Дмитро Іванович Багалій так розповів про той шлях:

«Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового і Донського водозбірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів’я молошних Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули…» [144, с. 19].

Муравський шлях був головний, який з’єднував Крим з Мос ковією. Всі інші шляхи були, по суті, його відгалуженням. Що має своє пояснення.

Коли Навесні 1238 року хан Батий повертався із військового походу на Мещеру і Тмутаракань (сьогодні російська історична наука називає ті землі Ростовсько–Суздальським і Рязанським князівствами), він зустрів під містом Козельськом найсильніший опір та зазнав найбільших втрат. Отож, завойовані та приєднані до імперії Чингісидів землі Мещери і Тмутаракані вимагали захисту на західному кордоні від войовничих сусідніх народів. Тому хан Батий на тих землях, а це терени сучасних Калузької, Орловської, Брянської і Тульської областей, східна частина Смоленської та західна частина Курської областей, залишив військові тисячі і сотні для захисту кордону. Роди, які отримували землі на теренах західніше річки Волги, залишали одного чи кількох своїх представників на чолі військової тисячі, чи сотні, що залежало від кількості населення роду, на землях Західної Мещери. Кожен із зазначених родів: ширинів, органів, баринів, дулатів, кипчаків, татарів, каракиреїв, найманів, киятів, меркитів, жалаїрів тощо мали постійну ділянку оборони та дислокації (місце постійного перебування). Всі «тисячі» і «сотні» повністю підпорядковувалися хану Золотої Орди. Але хани родів, за погодженням із ханом Золотої Орди, мали право на заміну людей свого роду. Ось чому Кримський хан у своєму листі до Московського князя ще у 1517 році писав:

«…Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нем служити, а от нас в Мещеру! [34, с. 378].

Згодом на теренах так званої Західної Мещери виникли десятки удільних, спадкових, родових князівств, які безпосередньо підпорядковувались ханам Золотої Орди. Ось їхній неповний перелік: Одоєвське, Тульське, Белевське, Каширське, Серпуховське, Калузьке, Козельське, Мещовське, Мосальське, В’яземське, Дорогобузьке, Новосільське, Брянське, Карачев ське, Стародубське, Рильське, Курське та інші.

Ці князівства на перших порах були цілковито родовими, татарськими. Починаючи з п’ятдесятих років XIV століття, коли в Золотій Орді роспочалася «Велика Смута», всі ці удільні князівства почергово були приєднані князем Ольгердом до Великого Литовсько–Руського князівства. Приєднання відбувалося як військовим, так і мирним шляхом.

Що характерно, Великий князь Ольгерд залишав на чолі приєднаних князівств старих родових князів. Переважно всі вони належали до Чингісидів нижчого рангу. Тобто були народжені від Чингісидів їхніми наложницями, рабинями. Таким чином на землях зберігався лад та спокій. Бо й примусового хрещення ніхто не вимагав.

Після того, як до влади в Золотій Орді у 1380 році прийшов хан Тохтамиш, між Золотою Ордою і великим Литовсько–Руським князівством був підписаний мирний договір, за яким ті землі (раніше приєднані) залишились за Великим князівством. Але податки, які на тих землях збиралися, здавалися до казни Золотої Орди. Про що свідчить ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла (1392 рік).

Не будемо його цитувати.

Золотоординські хани передавали Великим Литовсько–Русь ким князям ярлики на землі так званої Західної Мещери.

Згідно з російськими літописними зводами тільки Великий Московський князь був противником передачі тих улусів до складу Великого Литовсько–Руського князівства.

Треба розуміти, що ця передача так званих Мещерських земель до складу Литви влаштовувала обидві сторони: хани отримували з тих земель податки і мали вільний доступ до своїх старих улусів, а головне — Золота Орда мала стовідсоткову гарантію ненападу з тих земель; в той час, коли і Литва забезпечувала собі ненапад з того боку, одночасно, маючи змогу використати татарські сили так званої «Західної Мещери» у протистоянні з Тевтонським Орденом. Звичайно, такий мир зберігався тільки за часів дружніх ханів на золотоординському престолі. Ось чому Велике Литовсько–Руське князівство підтримувало у Золотій Орді ханів Тохтамиша, його синів, хана Улу–Мухаммеда.

Османська імперія та Кримське ханство змушені були піти на наймовірні поступки, аби зміцнити Московське князівство та зіштовхнути його з Великим Литовсько–Руським.

Першим кроком стала немовби вимушена передача до складу Московії Великого Тверського князівства — союзника Литви з часів хана Беклемиша, він же — Михайло Тверський.

Московія розпочала війну з Новгородом (1471 року), не маючи спільного кордону з ним. Тому цілком закономірним стало рішення кримських ширинів підпорядкувати ширинський Тверський улус войовничій Москві, аби і самим з того мати певний зиск.

Так Москву зіштовхнули з Великим Литовсько–Руським князівством. Але князівство втрималося від війни з Московією і в 1471, і в 1485 роках, хоча поведінка татарської Москви з 1471 по 1485 рік була агресивною.

І хоча Іван III (Якуб) уже в 1485 році писав у своїх листах: «Я уже начал воевать с Казимиром, ибо князь Тверской его союзник», то ще не була війна між Московією і Великим Литовсько Руським князівством.

Тому Кримський хан Менглі–Гірей за прямою вказівкою турецьких Османів став забирати (вибірково) ярлики на окремі «Мещерські улуси» та передавати їх від Литви до Московії. Тут уже інтереси Москви і Литви були цілком протилежними, хоча і цього разу хан чинив за законом: він був володарем тих земель, успадкувавши їх від ханів Золотої Орди.

Про те, що землі «Західної Мещери» до часів Івана III входили до складу Великого Литовсько–Руського князівства, свідчать не тільки листи кримських ханів до московських князів, які цитувалися уже не раз, а також ярлики кримських ханів, які були видані ними великим Литовсько–Руським князям. Послухаємо:

«Потвердні ярлики, що видавалися ханами Хаджі–Гіреєм (1461 р.), Менглі–Гіреєм (1472 р., 1507 р., 1514 р.), Махмед–Гі реєм (1520 р.), Сахіб–Гіреєм (1540 р.) і Девлет–Гіреєм (1560 р.), становлять складні багатошарові пам’ятки. Тривалий час вони, за висловом М. Грушевського, “Не мали щастя в історіографії” й розглядалися як історичний курйоз» [167, с. 204].

Якщо ярлики кримських ханів великим литовсько–руським князям могли все ж таки досліджуватись, хоча й з додатком «історичний курйоз», то, зрозуміло, що ярлики кримських ханів московським князям на ті самі міста та улуси заховані московитами до таємних сховищ.

Слід також знати, що Москва сфальшувала ярлики, які вивчалися «як історичний курйоз». Кримські хани не могли передавати Великим Литовсько–Руським князям «Київську, Воло димирську (тобто Володимиро–Волинську), Луцьку… «тьми». Ті землі ніколи не входили до складу Золотої Орди. Отож використовувати московські «доважки брехні» треба дуже обережно.

Завжди пам’ятаймо: Москва робила раніше все можливе і робить сьогодні, щоби спаплюжити українську історію та принизити українців.

Так із кінця XV століття Московське князівство стало отримувати від Кримського хана ярлики на окремі татарські улуси так званої «Західної Мещери» та просуватись на захід. Якби Московія робила те самостійно, без кримських ханських ярликів та без згоди турецьких Османів, то, зрозуміло, що була б ними знищена.

Московська історична наука, як уже заявлялось, не може будуватися на винятках із загальнолюдських правил. Отак Москва була доведена Бахчисараєм та Стамбулом до майже двохсотлітньої війни з Литвою та Польщею, яка розпочалася 1500 року походом Московії на Сіверські землі та битвою на Ведроші в липні того ж року і продовжувалася з перервами по 1686 рік.

Свідченням того, що Москва захоплювала міста «Брянеск, Стародуб, Почап, (Северский) Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ» згідно з отриманими ярликами від Кримського хана, є узгодження військових дій Москви та Криму в 1500 році. Напередодні походу московсько–татарських військ на Сівер щину, Кримський хан навесні 1500 року завдав удару по Русі (Україні), а восени того ж таки року завдав повторного удару, дозволяючи Москві закріпитись на Сіверщині. Послухаємо:

«Щоправда, Молдавія, традиційний союзник Московщини, не змогла надати їй дійової допомоги. Проте доволі ефективним був її союз із Кримським ханом: син Менглі–Гірея, Ахмат–Гірей, упродовж 1500 р. здійснив два спустошливі набіги на територію Литовської держави. У походах московських військ брали участь і казанські царевичі; так за активної участі Мухаммед–Еміна в серпні 1500 р. був здобутий Путивль» [167, с. 327].

Треба мати на увазі, що казанські, касимовські та кримські татари, а пізніше — ногайські та астраханські, діяли на західному фронті постійно. Без них Московія була звичайною іграшкою в протистоянні з Європою.

Отож, коли ми зрозуміли, як відбувався перехід татарських удільних улусів «Західної Мещери» від Литви до Московії, згадаймо також і те, що споріднені татарські роди Золотої Орди завжди могли навідуватись до своїх удільних улусів так званої Мещерської землі. Ходив туди навіть ширинський Кримський хан, як раніше туди ходили Тохтамиш, Джалал–ад–дін (Зелені Сал тан) та Улу–Мухаммед. Згадаймо відхід хана Золотої Орди Улу Мухаммеда восени 1437 року до Белева та зимування його там. Белевський татарський улус підтримав свого одноплемінника та став на його захист у 1438 році, виступивши проти московитів.

Існував також Ізюмський шлях із Криму до Мещерського (Мещовського) поля. Між іншим, він ще називався Царський шлях. Ним ходив до Мещери сам Кримський цар. Послухаємо.

«Изюмский шлях, один из гл(авных) путей, к(ото)рым пользовались крымские татары для набегов на Русь (Московию) в 16–18 вв. Начинался у верховий р. Ораш (левый прикток Днепра), где отделялся от Муравского шляха «пересекая по Изюмскому броду Северский Донец и в междуречье верховьев Пела, Ворсклы, Северского Донца и Оскола вновь сливался с Мурав ским шляхом» [2, т. 10, с. 120].

Були до Мещери й інші шляхи: Кальміуський, Бакаїв, Пах нуцький, Свинячий тощо. Усі вони були поєднані між собою і прямували з Криму до Мещери, або Мещерського поля; ними ходили різні татарські роди. Російська історична наука і в цьому випадку прагнула фальшувати, закидаючи «доважок брехні» у вигляді слова «Тула». Та не йшли татари до Тули! Вони прямували до своєї славної Мещери, до знаменитого Мещерського поля, «де их кони ходят».

Зазирнемо до книги російського професора А. А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке» та переконаймося в тому.

Згадаємо й про Бакаїв шлях.

«Бакаев шлях, ответвлялся южиее р. Сейма от Муравского шляха, шедшего от Перекопа до р–на Тулы, пересекая его в 40 км выше Курска. Назван по имени Бакай–Мурзы, одного из предводителей крымских татар, часто пользовавшихся этим путем для набегов на юж(ные) города… (Московії. — В. Б.) в 16 — нач. 17 вв. Отрезок Б(каева) ш(ляха) от Рыльска до Волхова наз(ывался) Свиной дорогой» [2, т. 2, с. 537].

Це був шлях Мурзи Бакая, який, очевидно, походив із роду Кипчак. Ми уже згадували, що в часи, коли улуси Мещерської землі входили до складу Великого Литовсько–Руського князівства, усі татарські роди мали вільний доступ до своїх давніх земель (уділів). Та коли «Мещерська земля» відійшла до Московії, становище на тій землі почало різко змінюватися. Удільні татарські князі переходили до стану «служивых людей» Московського князя, князів разом з їхніми родами стали переселяти до московської глибинки, а на звільнені «Мещерські землі» поселялися надійні московські «служивые люди». Спочатку, за часів Івана III, московська влада не надавала переваг християнам перед мусульманами. У будь–якому разі релігійна приналежність не була домінуючою. Та згодом, від часів Василя III, князів Мещерської землі стали примусово заганяти до московського православія, а тих, хто не бажав позбавлятися мусульманської віри, переселяли до Касимовського ханства. А щоби татарські роди не укріплювали свої давні уділи, Московія почала з 20–их років XVI століття будувати так звані «засечные черты».

Татарські роди Кримського та Астраханських ханств і Великої та Малої Ногайських Орд позбавлялися Московією не тільки права на свої старі уділи, а й самого доступу на так звану Мещерську землю. Коли ж їм вдавалося прорватися на свої старі володіння, вони зустрічали на тій землі не своїх давніх одноплемінців, а вороже до них налаштованих людей. Звідси й почала зароджуватись ненависть та ворожнеча до нових поселенців.

Звернімо увагу: татари під час походів на «Мещерську землю» не вбивали людей, а пропонували їм повернутися до мусульманської віри, залишаючи таких вихрестів жити у своєму середовищі. Тих же, по суті, вихрещених татарів, які відмовлялися повертатися до старої віри, продавали в рабство.

Москва досить швидко розгадала поведінку нападників на Мещеру і вчинила найвищу мерзоту: передала улуси ворогуючим родам. Землі ширинів передала мангитам, землі аргинів — жа лаїрам і так далі. І не стали ті роди навіть вихрещувати у християнську віру — ворожі татарські роди не сприймали один одного і в своїй рідній вірі.

Послухаймо листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у 1517 році:

«…Ато пак слыхано ли, что бесерменину бесерменин бесер менина в полон взяти, ино наши люди и бесерменью в полон поимали в Мещере, а того у нас и в писанье нет, что бесермена продати, А наши люди мещерскую бесерменью и продали, а все тому рняся, что не наш род на Мещере государь… яз по тому и познаю, что от меня князь великий отстал» [34, с. 378].

Не дивуймося з такого перекладу, де Кримський хан називає татарів «бесерменами» — це Московський переклад листа, а вони завжди так перекладали, аби принизити інших. Це звична й давня практика московитів.

Треба розуміти: існуючу на ті часи різницю між нападами кримських татар на Мещерську землю (куди слід включати і Сіверщину, яку татари відносили до своїх земель) та на Стародавню Русь: Київщину, більшу частину Поділля, Волинь, Полісся та Галичину, які не входили до складу Золотої Орди.

Якщо до Мещери та до Сіверщини татари ходили як додому, щоби відвідати своїх родичів, і тільки значно пізніше стали гнати з тих земель до Криму полонених людей (ясир), якими московити заселяли ті землі, то до Русі (України) вони завжди ходили, як на ворожі, чужі землі.

Якщо в Мещері кримські татари нищили прийшле, некорін не населення Московії, то в українських землях вони винищували корінне, автохтонне населення.

Саме в цьому полягає головна різниця між нападами кримських татар на землі Московії в XVI–XVII ст. ст. і в XV–XVII ст. ст. на землі Русі (України).

І ще одне треба завжди пам’ятати. Всі московські «доважки брехні» з цього приводу не варті ламаного гроша. Скажемо кілька слів про московські так звані «засечные черты». Вони почали будуватися після удару Кримського хана по Москві в 1521 році. Це відбулося за часів правління Василя III, коли Московія припинила воювати проти Литви та Польщі та самовільно, без дозволу Турції та Криму, забажала поширити свою владу на Казань.

Цікаво, що перша черга «засечной черты», збудованої у 1521–1566 роках, прикривала від ударів Кримського хана оте знамените «Мещевское (Мещерское) поле». У кого є бажання переконатися в цьому, відкрийте Велику Радянську Енциклопедію (третє видання), том 9, на сторінці 380, де наведено матеріал «Засечные черты Русского государства в 16–17 вв.» Як бачимо — розуміла кішка, чиє м’ясо з’їла.

«Большая З(асечная) ч(ерта) (строительство завершено в 1566). Она протягивалась от Переяславля–Рязанского на Тулу, Белев и Жиздру; на важнейших направлениях З(асечная) ч(ерта) состояла из двух рядов укреплений (между Тулой и Веневым), из трех [между Белевым и Лихвином и Перемышлем]» [2, т. 9, с. 380].

Слід зазначити, що в часи так званої «московської смути», ні кримські, ні ногайські татари жодного разу не навідалися до Московії. Ось така татарська солідарність.

«В течении первой половины XVII в. татары ни разу не задавались целью территориального захвата» [149, с. 434].

І ще одне свідчення:

«В августе–ноябре 1595 г. сам Казы–Гирей совершил новый поход в Молдавию и Польшу… Почти ежегодные походы татар в Венгрию, Молдовию или Польшу продолжались вплоть до 1606–1607 гг…»[149, с. 42].

Отож кримські татари у важкі для Московії роки, як завжди, були на її боці, з розумінням ставлячись до московських негараздів. Тому терзали землі України.(Русі) як тільки могли.

Цікаво дослідити ще одне питання «Московської смути» — це прихід на допомогу Москві у 1612 році так званого «нижегородского народного ополчения» на чолі з Мініним та Пожарським. Сучасні татарські науковці, вивчаючи минуле, давно встановили: Кузьма Мінін, один із найвидатніших героїв Московії, був їхнім татарським одноплемінником. Звернімося до Інтернету та прочитаймо:

«Земский староста Нижнего Новгорода крещеный татарин Кириша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич — организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После XVIII века (за вказівкою Катерини II. — В. Б.) о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. “Минин” первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.

Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к “собранию ратных людей” [wvw. islamef. rn/news/culture/history/10537].

Цей історичний матеріал базується на російських розрядних книгах, тому цілком достовірний.

Про князя Д. Пожарського, ВРЕ пише: «Пожарский Дмитрий Михайлович (1.11.1578–20(30).4.1462, Москва, похоронен в Суздале), гос(ударственный) и воен(ный) деятель…

(Московії. — В. Б.) князь. Происходил из ветви рода кн(язей) Стародубских…» [2, т. 20, с. 153].

Князі Стародубські походили із знаменитої «Мещерської землі», а ми уже знаємо, що князівські роди тієї землі мали давнє татарське коріння.

Цілком зрозуміло, чому татари Поволжя, а Нижній Новгород був заселений вихрещеними татарами, виступили проти польської влади в Москві. Вони не бажали віддавати. татарську Москву полякам. То був їхній давній родовий улус.

Полякам не пощастило в 1610–1612 роках захопити Московський царський престол. Проти них виступили не місцеві слов’яни, а вихрещені татари і фіни, які абсолютно не сприймали ні польської культури, ні польського мислення, ні, накінець, польської католицької релігії. Московити у XVI столітті ще могли до церкви заїхати на коні і в шапці, як те чинили опричники.

Після того, як на московський престол було обрано шістнадцятилітнього Михайла Романова (царював у 1613–1645 роках), перед новою династією, що походила, скоріше, з фінів, бо їхній перший відомий предок носив прізвисько — Кобила, постало першочергове завдання — насадити християнську релігію в навколишніх районах Москви, хоча би на кілька сотень кілометрів від неї. Маймо на увазі: абсолютно все населення Касимовського ханства трималося або мусульманської віри, або язичництва. Така ж картина спостерігалася на південь від Москви. Дещо кращим становище було на півночі та заході Москви, але і там існували цілі удільні улуси, які Москва надавала сибірським та ногайським царевичам, залучаючи їх на свою службу, де панувала мусульманська релігія і язичництво.

Треба мати на увазі, що згідно з російською історичною наукою:

«В июле 1619 Ф(иларет) (батько царя Михайла. — В. Б.) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом. Со времени возвращения из плена и до конца жизни Ф(иларет) был фактич(еским) правителем страны» [2, т. 27, с. 388].

Отож Московією з 1619 по 1633 рік правив патріарх Філарет. Саме в ці роки було запроваджено найлютіші з можливих заходи для вихрещення місцевого татарського та фінського населення. Особливо це видно у діях московської православної церкви в Касимовському ханстві.

«После Арслана владельцем Касимовским был назначен сын его Сеид–Бурган… Русское (Московське. — В. Б.) правительство убеждало Сеид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери… Что видно из… наказов Касимовским воеводам из Москвы: им строго предписывалось следить за тем, чтобы ни царевич, ни его подданные не могли видеться и переговаривать с иноземными мусульманами» [96, с. 68–69].

Маймо на увазі: поки Касимовський царевич не прийняв християнської віри, він не став Касимовським царем. Тільки в 1653 році, коли Сеїд–Бурганові виповнилося 35 років і він дав згоду прийняти московську православну віру, йому дозволили стати Касимовським царем. Все було зроблено з московською хитрістю: оскільки за указом хана Улу–Мухаммеда Касимовський престол міг зайняти тільки Чингісид–мусульманин, то Сеїд–Бурган спочатку присягнув на вірність Москві (разом зі всіма можливими правонаступниками), потім був проголошений Касимовським царем. А вже потому Сеїд–Бурган та всі можливі престолонаступники були вихрещені.

«Сеид–Бурган в 1653 году приехал в Москву с братом своего деда Алия (по отце) Алтанаем Кучумовичем и с двумя сыновьями Алтаная. Тогда же все они… четверо были приведены к присяге (к шерти) на верность… (Московському. — В. Б.) Государю… Вскоре после описываемых событий Сеид–Бурган принял православную веру, крестился и назван во св(ятом) крещении Василием…» [96, с. 96–97].

Зрозуміло, що після цього кроку Касимовського царя вихрестилася не одна сотня чи тисяча касимовських татар. Тим більше, що напередодні вихрещення Сеїд–Бургана до тієї землі призначили нового Архиепископа Мисаїла.

Читачі мусять цю людину пам’ятати. Це той Архиепископ, який із золотої печатки (тамги) хана Батия, що у п’ятдесяті роки XVII століття ще зберігалася в храмі Богословського монастиря, зробив водохрещну чашу для відправлення своєї служби. Це та людина, яка свідомо нищила пам’ятки татарської присутності в Московщині.

«Сначала дело шло тихо. Мисаил ограничивался посылкою священников и диаконов для увещания иноверцев. Но подошла эпоха крещения Василия (Сеїд–Бургана. — В. Б.). С этой минуты вдруг возрастает деятельность Мисаила. Преосвященный лично выступает на трудное поприще просвящения инородцев и действует настойчиво, усиленно. В первый раз мы видим Мисаила, проповедующего слово Божие в 1654 году. В начале этого года он отправляется в город Шацк, Тамбов, Кадом и их уезды… И так, благодаря стараниям и усердию Мисаила, мордвы крещенной в уездах Шацком и Тамбовском было уже до 4200 человек… Мисаил испрашивал благословения Патриарха ехать “в Касимов и в Шацк, и в Тамбов татар и мордву крестить…”. Для нас акт этот особенно важен потому, что в нем прямо указывается на Касимов и на татар. Архиеписком испрашивал благословения патриарха ехать “В Касимов и Шацкое и в Тамбов Татар и Мордву крестить”» [96, с. 105–108].

У нашому випадку пропонуємо звернути увагу на той факт, що до Касимовського ханства у п’ятдесяті роки XVII століття належали: Касимов, Рязань (Нова), Шацьк, Тамбов, Володимир, Гусь.

Ті землі належали до Касимовського царства і в XV–XVI століттях. Ми не наводимо із цієї ж праці розлогих цитат щодо Володимира та Гуся (Хрустального), а вони теж згадуються. Отакий черговий анекдот російської історії, який спростовує факт існування Рязанського князівства у ХV–ХVІ століттях. На тих землях після 1237 року спочатку існував Темниковський (Мох шинський) улус, а з 1445 року — Касимовське царство (ханство).

А щоби читачі не думали, що ми щось вигадуємо, послухаймо ще раз російського історика М. І. Шишкіна:

«Христианство начинает проникать в Мордву в XVI столетии. Мордву светом христианскаго учения просветил Рязанский Архиепископ Мисаил, который в XVII веке обращал Мордву и Татар в южных пределах Касымовскаго царства, в Шацком и Тамбовских уездах, и апостольский подвиг свой запечатлел собственною кровию» [96, с. 197].

Як бачимо, до «южных пределов Касимовского царства» належали «Шацкий и Тамбовский уезды». А ще мова у М. I. Шиш кіна йшла про Володимирський, Рязанський, Кадомський та інші «уезды». То скажіть, будь ласка, а які ж землі та міста могли належати до вигаданого Москвою Рязанського князівства у XIV—

XVI століттях?

Анекдотичність цієї ситуації добре розуміють кращі сучасні казанські, мордовські та пензенські історики. Отож пишуть:

«Если по выходцам из Казанского, Ногайского, Касимовского и других татарских ханств все понятно, — ведь они были носителями татарских титулов еще в своих государствах и при переходе на службу в русские княжества они почти автоматически сохраняли свое дворянское достоинство, — то в каком же государстве жили те мурзы, князья, которые в середине века (XIX. — В. Б.) владели землями в Темниковской Мещере, на территории нашей Мордовии? Каким государством руководили эти татарские аристократы? Получается непонятно — аристократия есть, а государства нет» [40].

Сучасні історики такими запитаннями заганяють себе в глухий кут. Бо раніше говорили: «Темниковская Мещера (ТМ) — условное название региона, охватывающего территорию всей нынешней Мордовии, юго–запада Чувашии, всей Пензенской области, востока Рязанской и Тамбовской, юго–запада Нижегородской, запада Ульяновской, северо–запада Саратовской областей» [40].

Є татарські князі, окреслена їхня земля, а князівства немає. Непорозуміння полягає в тому, що історики хочуть знайти правду, не порушуючи московської історичної брехні. А це зробити неможливо. Тому не вигадуймо новий велосипед, не вигадуймо нове, нікому невідоме, князівство (улус). Темниковська Мещера (цей термін має право на життя) була звичайним Касимовським ханством. Тільки до нього входили не частини сучасних Рязанської і Тамбовської областей, а вся їхня територія, та ще й сучасна територія Володимирської області до ріки Клязьми. Всі інші землі названо вірно. Саме ті землі відійшли у 1238 році до брата хана Батия–Беркечара, якого російська історична наука подає як Бехана.

Хан Улу–Мухаммед нічого нового не вигадував у 1445 році. Він просто віддав землі давнього улусу хана Беркечара у володіння своєму середньому синові Касиму. Про все інше уже говорили.

Хто хоче детальніше ознайомитися з методами Мсіскви з ви хрещення касимовських татар у православну віру, пропоную звернутись до чудової наукової праці Ірека Біккініна «Татарская аристократия Темниковского (Касимовського. — В. Б.) княжества и ее потомки».

Маймо на увазі, московська історіографія зробила все можливе, щоби приховати та перебрехати факт існування улусу хана Беркечара зі столицею у Мохші (Наровчаті), який із 1445 року перейшов до рук сина Улу Мухаммеда Касима зі столицею улусу в місті Касимові. Згадки про Велике Рязанське князівство після 1238 року, то чергова московська вигадка.

4

У своїх працях автор неодноразово вказував, що Москва платила данину Кримському ханству до 1700 року. Ще Петро І за часів перших років царювання сплачував кримським ханам данину. Напевне, та данина сплачувалася за передані Кримом Московії так звані Мещерські землі.

Турецький султан недаремно відмінив сплату дацини Московією до Кримської казни. Московія в черговий раз, порушуючи всі попередні договори, розпочала війну в Європі, так звану «Северную войну». Послухаємо Енциклопедію:

«Северная война 1700–21, война… (Московії. — В. Б.) со Швецией за выход в Балтийское море; в ней в разное время про тив Швеции участвовали другие европейские державы (Дания, Речь Посполита, Саксония, Пруссия и др.)» [2, т. 23, с. 120].

Не думаймо, що 1700 рік в обох випадках співпав випадково. Аж ніяк. Москва свідомо відволікала увагу Європи, рятуючи Османську імперію після її розгрому в 1683–1697 роках об’єднаними військами «Священної Ліги».

«Карловицкий Конгресс 1698–1699 зафиксировал крупные территориальные) потери Османской империи в Европе» [2, т. 26, с. 375].

Ось про цщ свідчить відміна Османами сплати данини Москвою до казни Криму.

Яку ж данину щорічно платила Москва до Криму?

Наводимо посланців (мовою оригіналу), час перебування в Криму і об’єм сплаченої Москвою данини протягом 1613–1650 років Кримському ханству:

1. Лодыженский А. и Данилов П. (X.1613–VIII.1614) — розмір данини невідомий.

2. Волконский Гр. и Евдокимов П. (IX.1614–VI.1615) — 7300 руб. за 122 р. (роки наведені за московським літочисленням).

3. Спешнев И. и Нестеров Б. (VII.1615–XII.1615) — 7968 руб. за 123 р.

4. Челюсткин Ф. и Данилов П. (IV.1616–VI.1617) — 7077 руб. за 124 р.

5. Лодыженский А. и Болдырев Р. (VII.1617–ІІІ.1620) — 7804 руб. за 125 р., 540 руб.

6. Зрушев С. и Бредихин С. — 8467 руб. за 126 р. (Московські посли до Криму були перехоплені у Єльці козаками Сагайдачного).

7. Воейков П. и Матчин С. (V.1620–IV.1621) — 9145 руб. за 128 р.

8. Лихарев Н. и Махов В. (V.1621–III.1622) — 9145 руб. за 129 р.

9. Усов А. и Уготский С. (V.1622–V.1623) — 9763 руб. за 130 р.

10. Дашков Я. и Волков В. (VII.1623–XI.1624) — 9556 руб. за 131 р.

11. Прончищев С. и Болдырев Р. (I.1625–ІХ.1625) — 10655 руб. за 132 р.

12. Скуратов Д. и Посников Н. (Х.1625–VIII.1627) — 11858 руб. за 133 р.

13. Тарбеев С. и Басов И. (Х.1327–VIII.1629) — 11247 руб. за 134 р., 11247 руб. за 135 р. (Данина за два роки)

14. Кологривов Л. и Дуров А. (Х.1629–Х.1630) — 10433 руб. за 136 р., 10433 руб. за 137 р., 364 руб.

15. Воейков П. и Зверев С. (ХІІ.1630–ХІІ.1631) — 10104 руб. за 138 р.

16. Соковнин П. и Голосов Т. (II.1632–V.1634) — 9904 руб. за 139 р.

17. Ансимов Т. и Акинфиев К. (Х.1633–I.1634) — Московій підписувала нову Шертну грамоту з Кримським ханом після походу Мубарек–Гірея.

18. Дворянинов Б. и НепейцынА. (VI.1634–VI.1635) — 10202 руб. за 140 р., 10202 руб. за 141 р. (Данина за два роки).

19. Зловилов Г. и Угаев Г. (VII.I635–X.1636) — 11068 руб. за 142 р., 11068 руб. за 143 р. (Данина за два роки).

20. Астафьев Д. и Кузьвлев А. (ХI.1636 — ІХ.1638) — 11638 руб. за 144 р.

21. Фустов И. и Ломакин И. (XII.1638–II.1640) — 23353 руб. за 145, 146 р. (Данина за два роки).

22. Извольский С. и Зверев С. (I.1638–IV.1638) — Московія підписувала нову Шертну грамоту з царем Бегадир–Гіреєм.

23. Сухотин В. и Звягин С. (IV.1640–X.1640) 11129 руб. за 147 р.

24. Чубаров А. и Байбаков И. (ХІІ.1640–ХІ.1642) — 11781 руб. за 148 р.

25. Приклонский Б. и Лавров Г. (ХІІ.1642–Х.1643) — 25064 руб. за 149, 150 р. (Данина за два роки).

26. Неронов Г. и Головнин Н. (ХII.1643–ІІІ.1644) — 12553 руб. за 151р.

27. Караулов Т. и Акшиев Г. (IV.1645–IX.1647) — 12631 руб. за 152 р.

«Поминок за 153 и 154 гг. из–за набегов не было» — так написав московський професор О. А. Новосельський.

28. Хотунский Т. и Степанов И. (XII.1647–IV.1649) — 12631 руб. за 155 р.

29. Ларионовы. и Никитин И. (V.1649–XI.1649) — 12631 руб. за 156 р.

30. Волков Г. и Огарков Д. (I.1650–Х.1650) — 25000 руб. за 157, 158 р.

«Общая сумма выплаченных поминок, по нашим данным, равняется 363970 руб. Цифра эта, безусловно, много ниже действительных расходов на поминки» [149, с. 439].

Як виявилось, ті витрати Москви були занижені у три рази. Сам же професор і підрахував. Послухаємо:

«Середний годовой расход за весь период (наведений нами. —

В. Б.) превышает 26 тыс. рублей. По тем временам сумма эта была весьма значительной. Укажем для сравнения, что в 1640 г. на построение двух городов — Вольного и Хотмышска — было отпущено из казны 13532 рубля. Следовательно, на крымские расходы можно было сооружать ежегодно по крайней мере по четыре города, подобных Вольному и Хотмышску» [149, с. 442].

Звернімо увагу ще на один факт: коли за європейським календарем йшли 1614–1650 роки, у Московії на той час були 122–158 роки. Москва у часи Богдана Хмельницького жила за своїм літочисленням, яке, на кшталт золотоординського, поділяло рік на дві частини. Тобто Москва, вводячи у 1492 році своє, московське, літочислення аж ніяк не поєднувала себе з давньою Руссю. Що очевидно.

Сьогодні, окрім московитів та проросійськи налаштованих людей, це розуміють усі. Звернімося до статті, мною дещо скороченої, професора Гарвардського університету (США) Едварда Кинана (Edward L. Keenan).

Рассмотрение традиционных российских национальных мифов — совсем не напрасное дело. Выяснение того, почему именно эти мифы закрепились у русских, прямо связано с тем, каких действий на международной арене можно ждать от них теперь, когда они перестали быть господствующей нацией в империи, а руки им больше не связывает доктрина марксистско–ленинского интернационализма. С отношением русских к своим национальным мифам тесно связано их отношение к Западу (в том числе к США), а также к «ближнему» зарубежью — бывшим союзным республикам, ставшим независимыми государствами.

В этой связи я намерен обсудить распространенные взгляды на историю официальной российской идеологии, чтобы выяснить, в какой степени они отражают историческую реальность, а затем (поскольку они ее не отражают) высказать свои мысли о том, как они возникли и почему сохранились.

Сразу надо отметить, что мифы, которые меня интересуют, не столь фантастичны, как, скажем, предание о Ромуле и Реме. Скорее это рассказы, ставшие общепринятыми стереотипами. Они приобрели известные нам формы преимущественно в XIX веке, или немного раньше, и содержательно не изменились в советской историографии.

Несмотря на то, что мифы российской истории сильно политизированы, и «левые», и «правые», и «русофилы», и «русофобы»; как ни странно, единодушно считают их резонными. Однако, насколько мне известно, почти никто не пытался рассмотреть сам фундамент этих мифов.

1.

Неполный перечень национальных русских мифов выглядит примерно так:

— Московское государство, сердце и образец для последующих российской и советской империй, образовалось вокруг Москвы в XIV веке как главный и прямой преемник политического и духовного наследия Киевского государства.

— Именно осознание этой преемственности и стремление к восстановлению прежнего киевского единства стали причинами московской экспансии в отношении соседних государств, известной под названием «собирание русских земель».

— Московские князья выступали вождями всей русской нации (под которой большинство русских, если только не делают специальной оговорки, подразумевают также украинцев и белорусов), что в значительной мере было обусловлено их определяющей ролью в национально–освободительной борьбе против монгольского господства (традиционно называемого «татарским игом»).

— В этой и дальнейшей борьбе с иностранными завоевателями московские князья тесно сотрудничали с верхушкой национальной православной церкви, которая была носителем и защитником церковной и политической византийской традиции.

— Церковь пропагандировала понимание России как «третьего Рима», согласно которой после упадка Рима и Константинополя Москва получила в наследие всемирно–историческую ответственность за господство христианства.

— Именно соединение идеи антитатарского крестового похода с ощущением христианской миссии вдохновляло первое крупное московское завоевание нерусских территорий — Казани и Астрахани в середине XVI века.

— Позднейшее завоевание Беларуси и присоединение Украины были выражением тоски по утраченному единству времен Киевской Руси, но эту экспансию вдохновляло также и религиозное беспокойство за участь православного населения этих земель.

Читателю, знакомому с соответствующей научной литературой очевидно, что я очертил эволюцию российской идеологии в самом общем виде. Но и этого резюме вполне достаточно, тем более, что по моему мнению, ни одна из упомянутых аксиом не выдерживает испытания критикой и проверкой источников.

Начнем с проблемы осознания Москвою себя как непосредственной преемницы традиций древнего Киева. Разве ближайшее окружение Ивана III(правил в 1462–1505гг.) — истинного основателя Московского государства, его сына Василия III (1505–1533) и внука Ивана IV (1533–1584), превращая свое небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV сознавали себя наследниками киевской верхушки. В пользу такой гипотезы нет никаких доказательств.

Напротив, имеется целый ряд косвенных указаний на то, что московская военно–политическая элита времен Ивана III — Василия III — Ивана IV (и намного позже тоже) весьма смутно представляла себе историю Киевского великого княжества, и еще меньше претендовала на то, чтобы быть преемниками Киева.

Приведу только два из таких доказательств — я выбрал их потому, что они однозначны и, насколько мне известно, никогда не приводились в указанном контексте.

Примерно через десять лет после восшествия Ивана III на трон его ближайшие сподвижники поняли, что в Москве формируется новая могучая сила (вроде того, как около 800–го года то же самое уразумело окружение Карла Великого). И так же, как Каролинги, они начали создавать соответствующий «имперский стиль».

Из Италии «выписали» новую жену для великого князя — Зою (или Софию) Палеолог, «достойную» нового уровня местной монархии, пригласили архитекторов, чеканщиков и, так сказать, консультантов–стилистов. Эти мастера перестроили Кремль: они окружили его каменными стенами и башнями невиданного здесь масштаба, построили первый в Москве большой дворец, три монументальные церкви и звонницу (колокольню Ивана Великого). Именно эти сооружения, пусть отчасти реконструированные, даже теперь создают рекламно–туристический образ Кремля. Вне всяких сомнений, их задумали строить с целью демонстрации новой династией своего величия. Вместе взятые, они создали самый значительный архитектурный ансамбль из всех, которые когда–либо воздвигались в Московии.

Но во всем этом — в церковных и светских постройках, в летописных упоминаниях о строительстве — не найти даже намека на киевское наследие. Храмы, имея много деталей в духе итальянского ренессанса, в целом подражают архитектуре российских городов Верхней Волги, например, Владимира и Суздаля, но не Киева. Если взять ворота московского Кремля, не только ни одни из них не назвали в честь киевских (в частности, в Кремле нет Золотых Ворот), но и надпись на главных воротах сделали не кириллицей, а латиницей!

В построенном через 50 лет «знаковом» соборе, широко известном как собор Василия Блаженного (хотя главный его алтарь посвящен Покрову Богородицы), тоже нет ни киевской символики, ни упоминаний святых из киевского пантеона. Все часовни этого собора названы или в честь северных русских святых, или битв Казанской кампании 1552 года.

Еще через пару десятилетий Борис Годунов, реализуя грандиозный план преобразования столицы, частично перестроил Кремль и надстроил звонницу Ивана Великого, но киевские реминисценции опять отсутствовали. Так что те люди Киева в голове и близко не имели.

Еще одно свидетельство разрыва традиции, оставшееся незамеченным, можно увидеть в том, какими именами московская знать называла своих детей. Лишним было бы объяснять символическое значение этого акта, его культурную обусловленность и подчиненность моде.

Документы времен Ивана IV сохранили имена тысяч людей высшего класса. Они однообразны. Десяток наиболее распространенных имен охватывал 70% лиц. Наиболее популярными были имена владык московской династии — Иван (20%) и Василий (10%). Ничего странного здесь нет. Что действительно удивляет, если придерживаться традиционных представлений о московской культуре, так это почти полное отсутствие специфических киевских имен. Среди 3000 имен в разрядных книгах времен Ивана IV нет ни одного Игоря, Святослава или Мстислава, менее 1% Владимиров и всего три Глеба! Московского придворного того времени скорее назвали бы Темиром или Булгаком, чем Владимиром, Глебом либо Всеволодом.

Я веду здесь речь о чисто московской культуре, а не древних исторических «фактах», о которых московиты, за очень редким исключением, ничего не знали. Разумеется, можно было бы сказать, что Московское великое княжество, как и добрый десяток других политических образований, соседних с ним, унаследовало некоторые культурные достижения Киевского государства — например, веру потомков киевской династии князей–воинов в свое право на власть среди туземцев, своеобразную версию православия… Однако это заимствование было косвенным и слабым: слишком мало славян в киевские времена жило на территории будущей Московии…

Можно было бы привести еще тьму фактов в доказательство того, что московиты вряд ли помнили о киевском «наследстве». Важно подчеркнуть невероятность того, чтобы Иван III или его советники хоть в малой мере руководствовались идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинали на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель. Да, в дипломатической переписке с Литвой дипломаты Ивана III называли пограничные территории его «дединой» (вотчиной), но эта ссылка на наследие дедов имела в виду князей московских, а не давних киевских. Точно такая же формула употреблялась тогда в отношении прибалтийских и финно–угорских земель, не имевших ни малейшего отношения к Киевскому государству. В действительности подразумевалось иное: «некогда на эти земли претендовали такие–то мои предки, а теперь претендую я».

Можно возразит ь, что именно с тех времен впервые упоминается знаменитая корона московских царей — так называемая «шапка Мономаха» — что отсылает нас к киевскому князю Владимиру Мономаху. Однако это популярное суждение абсолютно неверно. Ее сделали в 1330–е годы для хана Золотой Орды (скоре всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом. Как видим, здесь ссылка на Византию, а не Киев.

Подытоживая эти комментарии к мифу о «киевском наследии», отмечу: во времена Ивана III и Василия III Московия действительно расширялась за счет старой киевской территории, но я не вижу оснований считать, что они руководствовались какой–то идеологической программой, которая бы советовала им объединить восточные земли под стягом восстановления «наследия Киевской Руси».

Все же не может не удивлять живучесть таких взглядов: я полагаю, что современных исследователей обманули более поздние свидетельства, из XVII века, которые в значительной мере эксплуатировали киевское прошлое.

Однако тексты XVII века возникли во время или сразу после московской экспансии в западном направлении, более того, их создавали преимущественно православные эмигранты (церковные и политические деятели) из Литвы либо Украины. Об этом важном влиянии речь еще пойдет ниже.

2.

Скажем теперь несколько слов о мифе лро «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками. Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными…

Самым близким иноземным союзником Ивана III был самый успешный крымский хан Менгли–Гирей (правил в 1466–1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IVникогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками…

С… исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами, например, конями для хаджа в Мекку, — и, несомненно, пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики вольготно чувствовали себя в отношениях с татарами–мусульманами: продавали им христиан в рабство, роднились с их княжескими домами, без колебаний вербовали в шпионы их придворных мулл. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом».

3.

Так называемая теория «Третьего Рима» — просто результат исторического недоразумения. Идея переноса имперского наследия из Рима в Византию, или во Францию Каролингов, или еще куда–нибудь, была потенциально доступной для любой христианской династии после падения Рима. Эхо таких представлений на протяжении столетий разными путями достигало Москвы. Но действительно популярная идея Москвы — Третьего Рима произошла от одной–единственной фразы ничем другим не примечательного и все еще скверно понятого послания, которое, как предполагается, прислал монах Филофей то ли Ивану III, то ли Василию III.

Поскольку из такой мелочи получилось столько шума, следует обратить на нее немного внимания. Хотя в целом неясно, когда именно было написано это письмо, наиболее вероятно, что оно было адресовано Василию III в связи с присоединением Пскова в 1510 году. Основная мысль письма, где речь идет главным образом о религиозных вопросах, — что великому князю московскому нехорошо отбирать у церкви собственность в псковских землях, как это произошло поколением раньше на огромных новгородских просторах.

Если великий князь сделает такое, писал Филофей, его вряд ли можно будет считать христианским властителем. А поскольку два предыдущих Рима захирели, и Москва остается единственным действительно христианским — в смысле, православным — царством, то если московский царь не будет поступать как христианин, то четвертого Рима уже не будет. То есть, слова Филофея, которые в любом случае имеют узкий религиозный контекст, были предупреждением, а не лозунгом о величии. Они не имели ничего общего ни с внешней политикой, ни с мистическим пророчеством о предназначении Московии.

Возможно, кто–то назовет мою интерпретацию письма Филофея неприемлемой. Однако, даже если другие интерпретации убеждают больше, проблема состоит в том, что просто нет свидетельств того, что московские политики и церковники хоть немного испытывала влияние этого текста вплоть до конца XVII века.

4.

Мы должны разобраться еще с двумя вариантами недоразумения относительно «третьего Рима». Первый из них — представление о якобы глубоком влиянии византийской религиозной и политической мысли на Московию. Должен сказать, что чем больше я изучаю эту конкретную проблему, тем больше убеждаюсь, что это одна из величайших мистификаций.

На самом же деле, кроме очевидного и весьма значимого факта обращения в христианскую веру киевских восточных славян византийскими южными славянами, а также эпизодических проповеднических, пастырских и политических миссий некоторых путешественников (греков и болгар) в московские земли, практически нет свидетельств о какой–то живой и непрерывной византийско московской культурной традиции. Как с убийственным педантизмом показал Френсис Томпсон, в Киевском государстве с греческого языка почти ничего не было переведено; этот исследователь ныне демонстрирует то же самое в отношении Московии. П. Н. Капте рев уже давно доказал, что реальные российско–греческие отношения характеризовались постоянной взаимной подозрительностью и враждебностью.

До второй половины XVII века в Москве трудно было найти хотя бы одного здешнего, который бы более–менее прилично владел. греческим языком. Даже в столь глухой провинции, которой был тогдашний Гарвардский колледж, учеников, способных процитировать какое–то стихотворение Нового Завета на языке оригинала нашлось бы больше, чем во всем тогдашнем Московском царстве. Московиты, как и их забытые киевские предшественники, греческого языка не знали, подлинных греческих текстов не имели, с греческого языка на церковно–славянский ничего не переводили.

В конце XV века добрая дюжина городов католической Европы могла похвастать большим числом студентов и преподавателей греческого языка, числом греческих рукописей и вообще гораздо большим вниманием к византийской традиции, чем вся Московия вместе взятая.

Именно из одного такого итальянского города приехал в 1518 году славный Максим Грек, которого пригласили в Москву, чтобы он сделал проверку старых переводов Псалтыря, и где через несколько лет его заточили в одном из монастырей. Однако и Максим, чья деятельность в Московии до сих пор слабо изучена историками, в любом случае не был столь вышколенным знатоком греческого текста Нового Завета, как, скажем, его западный современник Эразм Роттердамский.

5.

Необходимость быть кратким вынуждает меня перейти теперь к мифу о «московском православии», родственному мифу о «византийском влиянии». Здесь мы затрагиваем вопрос не только сложный, но и деликатный. Деликатности требует простая вежливость: неприлично высказывать скептицизм насчет религиозных убеждений другого человека. Когда неверный берет под сомнение чью–то веру, скажем, в Святую Троицу — это и бессмысленно, и оскорбительно. Однако деликатность не запрещает нам иметь свое мнение по этому вопросу.

Поэтому, когда русский человек провозглашает себя верующим, посторонним людям не пристало проверять знание им «Символа веры». Но когда тот же человек заявляет, что быть

русским — значит, быть православным верующим, несмотря на то, что опросы выявляют, что русские больше верят гороскопам, чем в Троицу, посторонние люди могут сделать определенные выводы, не боясь кого–то оскорбить.

Такое понимание интеллектуальных добрых намерений касается и прежних времен, хотя там оно усложняется недостатком информации. Мы просто не знаем, что думало большинство московитов обо всех этих вещах. Прежде всего потому, что абсолютное их большинство (в том числе князъя, бояре и священники) вплоть до XVI века оставалось очень скромно образованным (чтобы не сказать хуже) и потому не оставило нам записей о том, что оно думало — ни личных дневников, ни писем.

Однако мы имеем доказательства, что та политическая система, которой в самом деле двигали могучие религиозные убеждения, — это продукт позднейших времен.

Что же касается политической системы Ивана III и его ближайших преемников, то она выросла из постоянных гражданских войн между православными князьями, которые систематически нарушали крестные клятвы. Возникнув, Московия посвятила первые сто лет своего существования тому, чтобы подчинить соседние славянские и православные княжества, очень часто — с помощью союзников–мусульман. Одним словом, прагматизмом — назовем это так — своего поведения московская политическая система ничем не отличалась от других европейских государств перед Реформацией.

Однако два аспекта резко выделяли Московию, и оба свидетельствуют против идеи сильного союза церкви с государством в «православной Москве». Во–первых, церковь как отдельный институт была здесь несравнимо более бедной, слабой и менее организованной, чем ее западные сестры, и чем светская власть. Великие князья обычно делали с церковью все, что хотели — задолго до того, как Петр I превратил ее просто в бюрократический аппарат.

Во–вторых, в Московии намного слабее было взаимопроникновение светской и церковной элит, по сравнению с тем, что имело место в западных обществах. Видимо, причиной этой изоляции послужили структурные причины, в частности, обычай наследственной передачи приходов женатыми священниками и монополия монахов на должности епископов. Но как бы мы ни объясняли эту разницу, факт остается фактом: светская и церковная элиты так и не создали той нерушимой фаланги, которую мы находим в других христианских сообществах.

По этим и ряду других причин можно только удивляться, отче. го многие историки держатся взгляда, будто бы конфессиональная политика играла важную роль в мышлении политиков Московии в те века, когда она формировалась и расширялась, и что миф о «православной Москве» столь живуч.

6.

Но если мотивами к расширению Московского государства не служили ни воспоминания о так называемом «киевском наследии», ни идея крестового похода против татар, ни представления, взятые из несуществующей теории Третьего Рима, и если в этой империи не знали византийского «цезарепапизма» (как и истории самой Византии), если учение церкви не вдохновляло экспансию, а церковь к тому же регулярно угнетали, — тогда встают два вопроса. Первый: что же являлось побуждающей силой? И второй: откуда взялись все эти стереотипы?

Первый вопрос — более трудный. Рассматривая главные этапы московской экспансии, мы можем, несколько упрощая, сказать, что основных причин для экспансии было три:

— в демографическом плане московиты представляли собой динамичную этническую массу, вокруг которой простирались малонаселенные территории;

— московский двор сумел стать централизованной, монолитной и достаточно эффективной военно–политической организацией;

— военно–политические организации соседних государственных образований во времена наибольшей экспансии Москвы были ослаблены внутренними конфликтами, истощением ресурсов либо угрозой третьей стороны.

Обычно эти причины взаимодействовали: так, в целом мирное проникновение в Заволжье, на Урал и в Сибирь давало ресурсы для военной машины, двигавшейся на Смоленск и Киев; внутренние конфликты в Литве или на Кавказе усиливались под московским влиянием; централизованное политическое руководство проявляло умение мобилизовать ресурсы и поглощать местные элиты, и т. д. И наоборот: там и тогда, где и когда этих условий не было, экспансия частично тормозилась. Например, русские колонисты не смогли вытеснить относительно плотное население Украины, Беларуси или даже Средней Волги; в те периоды, когда центральное руководство теряло свою монолитность, экспансия приостанавливалась или даже, как в 1605 году, империя начинала распадаться; а там, где соседи были способны оказать вооруженное сопротивление, как было со Швецией, Османской империей и Китаем, экспансия вообще останавливалась.

Более того, я утверждаю, что московские, а позже российские политики вовсе не руководствовались трансцендентным представлением о том, что их государство либо будет расширяться, либо погибнет, что их судьба — экспансия любой ценой, ибо они не похожи на других смертных. Московиты обычно вели себя как прагматические приспособленцы; они не были склонны к риску и сравнительно легко отказывались от каких–то целей, сталкиваясь с мощным сопротивлением или с необходимостью платить слишком высокую цену.

7.

Однако, если дела обстояли именно так, как я изложил, откуда взялись все эти разговоры о «русском наследии», «Третьем Риме», «московском византийстве» и прочем?

Эти идеи проникали в российскую мысль разными путями и из разных источников — слишком многочисленных, чтобы их здесь можно было перечислить. Однако те идеи, которые интересуют нас в наибольшей мере, имеют две неожиданно общие черты. Во первых, своим происхождением они обязаны преимущественно европейским интеллектуальным течениям и проблемам; во–вторых, импорт этих идей осуществлялся, как правило, в интересах не самих россиян, а кого–то другого.

Начнем с Ивана III, которого я упоминал выше как истинного создателя Московского государства. Как известно, вторая его жена София была племянницей последнего византийского императора Константина XI. Этот брак задумал в Ватикане известный униатский кардинал Виссарион (грек, умерший в 1472 году) как часть общего плана его и Папы Римского, направленного на присоединение Москвы и ее татарских союзников к антитурецкому военному блоку…

Его новая жена и многие лица из ее греко–итальянокой свиты существенно повлияли на формирование порядков московского двора почти во всех сферах. Итальянские архитекторы отстроили новый Кремль в миланском стиле; Грановитая палата почти точная копия дворца в Ферраре; три московских собора, подражающих соборам Владимира и Новгорода, имеют бесчисленное множество итальянских деталей.

А главное, греки–униаты убедили своих московских заказчиков в том, что именно они (московские князья) отныне олицетворяют традиции византийского величия. Но, как и все другое в новом имперском стиле Москвы, это была западная по своей сущности, итальянская форма византийства.

Другая тема, пришедшая с Запада примерно в то самое время (может быть, с посланцами того же Виссариона), — антиислам ские настроения, которые начали понемногу появляться в московских литературных произведениях и летописях. И хотя вряд ли Виссарион присылал Ивану III экземпляр своих «Речей и писем к христианским монархам против турок», греки никогда не теряли надежду натравить Москву против османов. Эти усилия чаще всего принимали форму беспрестанного напоминания московитам о чрезвычайном значении их византийского и православного наследия,

После того как Контрреформа превратила Речь Посполитую в католическое королевство, голоса украинских и белорусских православных клириков–эмигрантов присоединились к греческому хору, призывавшему Москву встать на защиту православия. Именно эти красноречивые, политически искушенные приезжие (позже к ним присоединилась еще и казачья элита) под конец XVII и в начале XVIII веков создали для московитов — нов собственных интерёсах — миф о «русском наследии».

Пожалуй, копии «Повести временны хлет» были известны в монастырях Московии издавна. Но они не распространялись в светских кругах, и даже те монахи–летописцы, которые читали их, не ощущали связи между московской и киевской историей. Киев оставался для них всего лишь классической древностью. А вот светские люди читали «Синопсис» и сочинения Феофана Прокоповича — прежде всего потому, что именно эти книги выходили из печати, притом неоднократно.

Одно из изданий «Синопсиса» (видимо, 1690 года) использовал Василий Татищев для своей большой сводной исторической работы, в которой он высказал тезис о преемственности Московией киевского наследия. Однако даже Татищев начинал с Гога и Магога, а Киев в его исторической реконструкции играл скромную роль, представление о которой он получил в значительной степени из западных, а не русских источников.

Николай Карамзин сомневался в том, пользовался ли Татищев источниками вообще; но он ни капли не сомневался в идее своего предшественника, что вся история после святого князя Владимира Святославовича — это история России. Его выдающийся труд «История государства Российского» создал концептуальную базу, которая оставалась нерушимой и не пересматривалась на протяжении двух столетий. Именно он ввел понятие «единой России», уже с IX века якобы населенной «россиянами», — имелись в виду не только все восточные славяне, но и почти вся европейская часть тогдашней (к 1801 году) Российской империи.

Карамзин несомненно знал, что слово «Россия» и производные от него слова имеют польское происхождение, и вошли в русскую языковую норму только с XVII века. Однако он безоговорочно включил, вслед за Татищевым, киевскую историю в российскую. И все же Карамзин говорит о ней совсем мало: в его известной программной «Записке о давней и новой России» (1811 г.) нет ни одного воспоминания ни о Киеве, ни об Украине (которую он называл «Малороссией»).

Конец этой истории не составляет секрета. Когда европейское увлечение романтизмом и национализмом достигло России, где приняло форму славянофильства и панславизма, их адепты обратились в поисках своих «истоков» к тому, что казалось им историческими свидетельствами.

На самом же деле эти «свидетельства» представляли пеструю мешанину разных текстов, созданных или вдохновленных чужеземцами — ради собственных нужд. Они были чересчур далеки от идей реальных политиков московского прошлого, ошибочно воспринятого славянофилами как последний период национальной «подлинности». Лишь теперь мы понимаем, что наделали эти дилетанты, — только не запоздали ли наши знания?

8.

Подведем итог. Московское и российское государства имеют немалый опыт экспансии. Но мифы о происхождении и природе этой экспансии были созданы учеными и приняты образованной публикой в новейшие времена. Некоторые из этих мифов даже объявлялись причинами самой экспансии либо мессианских устремлений Москвы. Однако большинство их возникло не спонтанно в лоне московской культуры, а под влиянием главных течений европейской культуры и в контексте европейской политики. И не они вдохновляли московскую экспансию.

В советское время распространенное сопротивление официальному интернационализму привело к тому, что эти национальные мифы были восприняты очень многими людьми.

Они не оказывают прямого влияния на внешнеполитический выбор Российской Федерации и волнуют в основном самих россиян — в первую очередь идеологов.

Однако дает себя знать груз проблем, с которыми сталкивается Россия, отягощенная распространенными представлениями

об эгоизме и лицемерии Запада. Это способствует возникновению по–разному проявляемому чувства российской национальной обиды.

Воздух опять пропитался национализмом. Может так получиться, что россияне — и их политики — надышатся им, и боль за свое сегодняшнее убожество выльется у них в иррациональные импульсивные действия. И тогда уже будет неважно, имелось ли у этих мифов реальное обоснование, или нет.

Руководствоваться такой призрачной темой, как «возрождение старого государства» — прямой путь к трагедии, но слишком многое в истории России — трагедия.

Продовжуючи розвивати думку професора та поєднуючи її з викладеним матеріалом, засвідчимо: у всі часи, коли Москву спіткали невдачі, вона поверталася до націонал–шовінізму, оголошуючи сусідів ворогами. Навіть Іосиф Сталін під час війни відмовився від так званого марксизму–ленінізму та повернувся до російського націонал–шовінізму, запровадивши стару офіцерську форму, погони, ордени, георгіївські (царські) стрічки, повідкривавши церкви тощо.

Остаточно «вождь усіх народів» відмовився від «марксизму — ленінізму», проголосивши свій знаменитий тост «за великий русский народ». Після цього тосту стало модним бути російським націонал–шовіністом.

Далі прийшли часи «великого інтернаціоналізму», що приховував все той же російський націонал–шовінізм, коли під цим гаслом винищували сотні тисяч людей. Згадаймо Афганістан чи Анголу.

Сьогодні російський Патріарх Кирило Гундяєв носиться з ідеєю «русского мира», все тією ж ідеєю російського націонал шовінізму.

Нагадаємо Патріархові та його ура–патріотам: той шовіністичний шлях завжди вів до невдачі. Зупиніться і задумайтеся.