Москва Ординська. Книга друга

1

Хан Тохта помер несподівано.

«К имени Токтая в Муиззе прибавлено: “Смерть царя Токты (последовала) в 712 г. (=20.V.1311–9.V.1312) на корабле, посреди реки Итиля. После него воцарился Узбек”» [16, с. 111].

Професор М. Г. Сафаргалієв дає ось таке тлумачення слова «Муизза»: “Муизза — Книга, прославляющая генеологию в родословном древе монгольских (тюркських. — В. Б.) султанов” в 1426 году» [14, с. 12].

Слід зазначити, що Узбек походив із роду хана Батия по лінії його онука Менгу–Тимура і мав право на царський трон. Наведемо родословну хана Узбека за арабськими джерелами:

«О вступлении на престол Узбек–хана, сына Тыгрылжи, сына Менгутемура, сына Тогана, сына Бату, сына Душихана, сына Чингисхана» [28, с. 120].

Нагадаю шановним читачам, що хан Узбек зайняв царський трон в досить молодому віці. І хоча джерела не повідомляють про вік Узбека на 1312 рік, та за підрахунками автора, йому на той час виповнилося 16–18 років. Не цитуватимемо з цього приводу давніх істориків.

Зазначимо тільки: перших 8 (вісім) років свого правління хан Узбек провів у північних улусах держави, тобто на теренах так званої «исконно русской земли». І хоча стверджують, що всі ці вісім років він тримав столицю в Мохші (Наровчаті), де карбував свої монети, та, певно, і про Москву та «Андреев Городок» (Твер) не забував.

Ось чому російські так звані літописні зводи так багато і детально пишуть про правління хана «Озбяка».

Послухаємо «Родословие тюрков», де говориться про перші роки правління Узбек–хана:

«…После восшествия на ханский престол до истечения 8 лет он проводил жизнь со всем своим илем и улусом в странах северного (арка) Дешт–и–Кипчака, так как (ему) нравились (вода и воздух) тех стран и обилие охоты (дичи). Когда с начала его султанства истекло 8 лет, то под руководством святого шейха шейхов и мусульман, полюса мира, святого Зенги–Ата и главнейшего сейида, имеющего высокие титулы, указующего заблудившимся путь к преданности господу миров, руководителя странствующих и проводника ищущих, святого Сейида–Ата, приемника Зенги–Ата, он (Узбек) в месяцах 720 г. хиджры (=12.11.1320–30.1.1321), соответствующего тюркскому году курицы, удостоился чести принять ислам» [16, с. 206].

Отже, за свідченням арабських мусульманських істориків, до 1320 року хан Узбек тримав свою столицю «в странах северных» і державної офіційної релігії не існувало. Мусимо зрозуміти, чому так звана російська офіційна наука повністю замовчує цей факт. Це фундаментальне свідчення повністю міняє Картину буття далекого минулого. Тому автор пропонує розглянути минуле, 1312–1320 роки, саме під кутом зору цього незаперечного факту. Слід зазначити: про те, що столиця Золотої Орди довгі роки знаходилася в «исконно русской землі», та про те, що до 1320 року в Золотій Орді не було офіційної державної релігії, говорили не тільки «Родословие тюрков», але й багато провідних російських істориків, таких як: М. І. Смірнов, В. Лебедев, М. Г. Сафаргалієв, А. А. Кротков та інші.

Особливої ваги незаперечних доказів набули археологічні розкопки міста Мохші (Наровчата), проведені у 1916–1930 роках російським професором А. А. Кротковим. Російська влада до сьогоднішнього дня гальмує будь–які археологічні розкопки Мохші (Наровчата); праці ж професора А. А. Кроткова приховані, неомубліковані й замовчувані. Хто бажає в цьому переконатись, шсрніться до Інтернету.

Розглянемо, що спонукало хана Узбека з перших років свого царювання перенести столицю держави якомога далі на північ.

Як пам’ятаємо, за першим томом «Москви Ординської», Тохта після невдалого походу хана Талабуги, разом із його братами Алгу і Тогрилом, 1287 року на Польщу та Угорщину, виступив з різкою критикою хана Золотої Орди Талабуги та рідних братів Алги і Тогрила, які очолювали похід. Зверніть увагу: Тогрил — це батько майбутнього хана Узбека.

Тохта врятувався від розправи хана Талабуги тільки завдяки підтримці онука хана Беркечара — Біликчі, який у 1288–1312 роках володів дідовим, Темниковським, улусом та дозволив Тохті з вірними йому родами (ілями) відкочувати до Ростова, Москви та Володимира.

Не будемо переповідати ті події знову. Але головні моменти тих далеких років слід пригадати.

Прийшовши до влади у 1291 році, хан Тохта знищив усіх своїх супротивників, в тому числі свого брата Тогрила — батька Узбека.

Дивно, що Узбек залишився живий.

Улус та ілі (роди) хана Тохти займали землі між Доном і Волгою. До них приєднали улус хана Ногая після страти у 1300 році.

Отож усі землі між Волгою та Доном, від Чорного моря і Кавказу до Тамбова та Липецька з 1312 року стали особистим улусом хана Узбека. Але на півдні улусу кочували ілі (роди) хана Тохти, які ставилися до Узбек–хана вороже. Тому хан тримався північних земель свого улусу. Одначе й роди (ілі) хана Біликчі (Темниковський улус), який свого часу підтримав хана Тохту, були Узбекові, якщо не ворожими, то — нелояльними. Ось чому хан Узбек, знайшовши певну причину, винищив практично увесь рід Біликчі (нащадки хана Беркечара), а його Темниковський (Мохшинський) улус приєднав до своїх особистих земель.

З тих пір до 1445 року улус хана Беркечара перебував у підпорядкуванні хана Золотої Орди. Тому, коли московити під цими роками (1312–1445) ведуть розмову про Рязанське князівство, так вони продовжували називати улус хана Беркечара, вони додають до історичного матеріалу звичайні «доважки брехні».

Саме тому, що ті землі не мали постійного володаря, а управлялися ханськими баскаками, в часи смути їх захоплювали різні хани (за російськими літописами): Кельдібек, Тогай, Булат–Тимур, Хаджі–Черкес та інші. В російських історичних джерелах хани можуть мати й інші імена.

Послухаємо матеріали російського професора В. Лебедева за його працею «Загадочный город Мохши», Пенза, 1958 рік:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Токты (1290–1312 гг.) [17, с. 37].

«Монетный материал, собранный в Наровчате (Мохші. — В. Б.), охватывает период с 1294 по 1388 г. (не считая большого количества еще не прочитанных монет). Здесь имеются монеты, выпущенные ханами Тохтагу (Тохта. — В. Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком, Хидром, Кильдибеком, Пуллад–Тимуром, Тулунбеком, Тохтамышем. Наибольшее количество их падает на время правления Узбека и Джанибека. Помимо местных мохшинских монет наровчатская коллекция представлена сарайскими, азакскими, гюлистанскими экземплярами. Нас, однако, в первую очередь интересуют мохшинские монеты. Если их разложить в хронологической последовательности, то перед нами будет… линия дат… более чем за 60 лет» [17, с. 35].

Наостанок пояснимо, чому хан Узбек переніс свою столицю до Мохші (Наровчата). Звичайно, слід розуміти, що російські історики подавали цей рідкісний матеріал під шовіністичним кутом зору своєї ідеології. Але й за це подякуємо їм.

«В 1312 г. Тохта скончался, а вместе с этим прекратилась и чеканка монет в Увеке. Его преемник, хан Узбек, перенес монетный двор из Увека в… Наровчат (Мохші. — В. Б.) и стал выпускать там монеты, назвав это место городом Мохши. А если монетный двор… перносится в другое место, следовательно, переносится и административный центр. Действительно, с этого времени мы наблюдаем… быстрое возвышение Мохши…

Засуха, голод заставили… (татарську. — В. Б.) знать перенесім административный… (столичний. — В. Б.) центр из засушливой степи в плодородную долину Мохши…

Непосредстванным поводом перенесения административного центра из Увека в Мохши послужила смена ханов. Дело в том, что Узбек прав на престол не имел… Побоявшись остаться в Увека и сохранить его… (столицею. — В. Б.), так как там было много сторонников умершего хана, он поспешил перенести центр (столицю. — В. Б.) на север, учитывая острые нужды татаро–монгол в хлебе и фураже. Сам Узбек тоже отправился на север… (Там) Узбек провел 8 лет» [17, с. 37–38].

Сподіваюся, читачі звернули увагу, як шановний професор уникає слова столиця. Він вживає: улусний центр, адміністративний центр, центр, а слова «столиця держави» вжити побоявся, а може, — заборонила більшовицька цензура. Зрозуміти російських шовіністів можна: як же могла опинитися столиця Золотої Орди в центрі «исконно русской земли»? Щось страшне, неймовірне.

Коли на звичайній карті окреслимо простий чотирикутник з вершинами: Москва — Липецьк — Пенза — Нижній Новгород, то у центрі цієї «исконно русской земли» раптом на початку XIV століття опинилася столиця Золотої Орди — Мохші.

Душа російського ура–патріота від такої наруги обливаєтсья кров’ю. Та що поробиш: правда є правда!

Отже, з 1312 року припинив існування Темниковський улус (він же — Рязанське князівство, чи — Тмутаракань).

Як же поставився хан Узбек до інших північних улусів (князівств) Золотої Орди? Особливо нас цікавитиме Московський. Оскільки Тохта ставився до Московського князя Петра Ординського та його родів (ілів) вороже і знищив у 1390 році цього князя за те, що у 1388 році вони не прихистили його людей, то, зрозуміло, хан Узбек до Московського князівства був доброзичливим. Тому, за його наказом, знайшли спадкоємця Петра Ординського і привезли до хана. Спадкоємцем став онук Петра — малолітній Іван. Це той Іван, який згодом у російській історії виступатиме під іменем Калити, Калти і Кулпи, а в арабських та перських істориків — під іменем Кутлубуги і Кельдібека. Можливо, хан Узбек призначив малолітнього Івана спадкоємцем свідомо, щоби виховати його при своїй, царській сім’ї, а можливо, хан Тохта винищував рід хана Петра Ординського до такого стану, що у 1312 році Іван був старшим серед нащадків Петра. Про це важко сьогодні міркувати.

Ось тому в російських літописах і не зафіксовано рік народження Івана.

Оскільки Іван Калита (Култа) не був призначений у 1312 році удільним Московським володарем, це говорить лише тільки про його малолітство.

Узбек не міг не призначити Івана удільним князем на прохання вірних йому родів (ілів), якби тому в 1312 році виповнилося 16 років.

Іван Калита став удільним московським князем тільки в 1322 році. Тому Іван так званий Калита, ймовірніше, був 1306 року народження.

Зробимо два цікавих зауваження.

Перше. Перший російський історик Андрій Іванович Лизлов у своїй праці «Скифская исторія» взагалі не згадував Московського князя Івана Калиту (Кулпу). Мабуть, історикА. І. Лизлов сприймав цього князя за ханського баскака. Бо згодом Іван був відкликаний до столиці і став одним із наймогутніших чиновників хана Узбека. Можливо, А. І. Лизлов мав рацію.

Друге. Ось як професор В. Лебедев пояснив значення слова улус:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Головною складовою «родовой общины» улусу були татарські (тюркські) роди — ілі, які надавалися кожному ханові. Тому золотоординські улуси (князівства) в XIII–XV століттях повністю асоціювалися з певними родами (ілями).

А це свідчить, що Іван Кулпа (Калита) походив з московського татарського іля, і з призначенням його московським князем роди заспокоїлися. Послухаємо:

«В лето 6836, Князь Иван… седе на великом Княжении, и бысть всей земли тишина» [21, с. 230].

Не могло «бысть всей земли тишина», а в першу чергу землі московській, якби їм призначили ханом чужу людину.

У 20–ті роки XIV століття відбулося кілька надзвичайно важливих подій на теренах Східної Європи, які згодом змінили стратегічний розвиток не тільки цього регіону, але мали потужний вплив на розвиток усієї світової історії.

Перша. Ми вже говорили про неї: прийняття Золотою Ордою у 1320–1321 роках державної релігії — мусульманської віри.

Друга: приєднання у 1320 році литовським князем Гедиміном до Литви Волині, Галичини, Київщини та частини Сіварщини і створення на теренах Східної Європи нової потужної держави — Великого Литовсько–Руського князівства.

Третя: створення ханом Узбеком на базі московського уділу — Великого Московського князівства (улусу) в складі Золотої Орди.

Усі три події тісно пов’язані між собою і є похідними від фактору завоювання князем Гедиміном теренів північної Русі.

Пропонуємо розглянути прискіпливіше давній хід подій та їхній взаємозв’язок.

Після восьми років правління Золотою Ордою та винищення усіх своїх супротивників, явних і прихованих, хан Узбек настільки впевнено почувався на царському троні, що в 1320 році вирушив військовим походом на державу Хулагуїдів, яка межувала з його державою на Кавказі.

Якщо зазирнути до російських літописних зводів, то побачимо, що протягом цих восьми років він знищив тільки в старих (Рязанському і Тверському) князівствах до тридцяти ханів Чингісидів, в тому числі Великого Володимирського князя хана Беклиміша, він же — Михайло Тверський.

Слід думати, що хан Узбек та його оточення зараховували Беклиміша до прихованих, можливих ворогів, тому що Узбек, прийшовши до влади в 1312 році, поновив ярлик Михайла Тверського на батьківський великий улус. Загинув же Михайло Тверський, за російськими літописами, «22 ноября 1318 года» «за рекою:»а Тереком, на реке на Севенце, под градом Тетяковым, близ железных ворот…» [64, с. 18].

Хоча хан Узбек 8 років, тобто до весни 1320 року, постійно сидів «в странах северных». Що засвідчили незалежні арабські та перські історики. Цілком очевидно, що одна із сторін помиляється. Бо Михайло Тверський загинув «22 ноября 1320 года», рівно на два роки пізніше, ніж повідомляють зацікавлені російські джерела.

В «Истории Российской» В. М. Татіщева вбивство князя Михайла Тверського подане під 1319 роком, а в «Устюжском летописном своде» — під 1317 (6825) роком. Що цікаво — в «Истории Российской» за цим поданням йде опис 1321 року (фіксований), і в «Устюжском летописном своде» — теж йде опис 1321 (6829) року. Тобто маємо підтасовку дат до текстів.

Маймо на увазі: два головних російських літописи «Ипатьевский» і «Лаврентьевский» взагалі про ці події не розповідають.

Що ж приховується за цими фактами спотворення істини?

І на це запитання є відповідь.

Між Золотою Ордою і державою Хулагуїдів точилися постійні сутички за володіння ключовими опорними пунктами східного Кавказу, до яких, в першу чергу, належав Дербент.

Послухаємо:

«Дербент… город развивался к В(остоку) от построенной в 5 в. крепости, состоящей из расположенной на холме цитадели (Нарын–кала) и двух идущих от нее к морю кам(енных) стен, к(ото)рые запирали узкий (3 км) проход между морем и горами Кавказа и ограждали с С(евера) и Ю(га) территорию города» [2, т. 8, с. 109].

Отож, саме перед Дербентом 22 листопада 1320 року стратили Михайла Тверського за «выход из повиновения», згідно зі словами татарського хана Кавгадия. Мусило щось трапитись надзвичайно важливе, щоб хан Золотої Орди Узбек запідозрив одного із старійшин Чингісханового роду у «выходе из повиновения».

Набудемо зараз цитувати ці слова. Наведемо їх пізніше. Слід тільки пам’ятати, що московити до цього періоду понакидали так багато «доважків брехні», що за ними неможливо угледіти істину.

Все, що стосується московських так званих князів «Данила Александровича» і «Юрия Даниловича», є суцільною вигадкою московської історіографії. Розповіді про вбивство тверських князів «Дмитрия Михайловича» та «Александра Михайловича» є теж суцільними «примесами лжи» російської історичної науки. Таким чином «возвышали» Москву та вибудовували її достовірний каркас.

Чим неймовірніше вигадки, тим більше вони сприймалися за правду.

Що ж відбувалося в дійсності?

«Сей мужественный витязь (Гедимин. — В. Б.), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (где княжил тесть Любартов)… Город сдался. Гедимин, поручив его своим Наместникам, спешим к Луцку… граждане не оборонялись, и победитель… уверил всех… (русичів. — В. Б.) в безопасности и защите. Утружденное войско его отдыхало целую зиму… Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру… жители… не видя помощи — и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верными Государю Литовскому… и скоро (Гедимін. — В. Б.) завоевал всю южную… (Русь. — В. Б.) до Путивля и Брянска» [18, т. IV, с. 270–271].

Ця цитата наведена із праці М. М. Карамзіна «История государства Российского», але Карамзін бере цей факт під сумнів. Що і зрозуміло — він теж належав до фальшувальників московської історії, і то — потужних і впливових. Головне, що ці події зафіксували литовські, українські, польські, німецькі та інші європейські історики.

Цікаво також зазначити: у XIX столітті цей незаперечний факт визнавала офіційна російська історична наука, про що свідчать праці провідних російських академіків. Це підтверджує «История Русов или Малой России» Георгія Кониського, Архиепископа

Білоруського, видана в Москві університетською типографією 1846 року після потрійної державної та церковної цензури.

Думаємо, російська державна цензура ніколи б не дозволила друкувати подібні фрази, наведені нижче, якби ці істини у 1846 році не були офіційними, державними. Послухаємо: «Тому Гедемин Князь року 1320–го прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [169, с. 41].

Київщина, Волинь і Галичина не входили до складу Золотої Орди, були її союзниками в боротьбі з Польщею та Угорщиною, чому й отримували військову допомогу від сусідніх (задніпровських) золотоординських ханів.

Слід розуміти: південні улуси, в тому числі й улус між Доном і Дніпром, який колись належав братові хана Батия — Бувалу (Мовалу, Мауці), а після знищення його онука Ногая відійшов до хана Тохти, не були дружніми до ілів (родів)Узбека, тому хан особливо й не реагував на захоплення Гедиміном сусідніх територій. Ще раз нагадую: ті землі після 1240 року не входили до складу Золотої Орди. Зайнятий походом на Кавказ, хан Узбек у 1320 році не наважився відкрити другий фронт проти Європи на західних кордонах своєї держави. У тому не було й потреби: князь Гедимін кордонів Золотої Орди не перетинав.

Та відреагувати на події володар Золотої Орди був зобов’язаний. І він відреагував, викликавши до своєї ставки на Кавказ одного з наймогутніших володарів улусів своєї держави так званого Михайла Тверського (Беклемиша).

Ось що сказав посланець хана Тверському князю, точніше володарю улусу Святого Спаса на Твері:

«Посол Ханский, именем Ахмыл, объявил ему в Владимире гнев Узбеков “Спеши к царю, — говорил он, — или полки его через месяц вступят в твою область. Кавгадый уверяет, что ты не будешь повиноваться”» [18, т. IV, с.256].

Михайло Тверський (Беклимиш) вирушив до ставки хана. Це сталося влітку 1320 року після того, як Узбекові донесли про захоплення Києва Литовським князем Гедиміном.

«И августа в 1 день князь великий Михайло… Тверский поиде во Орду к хану Азбяку… Князь великой Михайло прииде во Орду у моря Сурожского на усть Дон реки, йде же Дон река впадает в море… месяца сентября в 6 день…» [18, т. IV, с. 257]

Головною причиною страти Михайла Тверського стало винищення ханом Узбеком своїх можливих противників та конкурентів. Одночасно Михайлові закинули й підтримку з Литвою дружніх стосунків та можливий перехід на бік Литви.

Поява серйозного конкурента–сусіда підштовхнула Узбека та його «уряд» до поділу Великого Володимирського князівства, чи за золотоординською термінологією, — Мещерського улусу на дві частини: Тверську та Московську, щоби протиставляти одну одній.

Це рішення вводилося кількома етапами.

Спочатку хан Узбек направив свого вихованця Івана Калиту (Кутлубугу) на погром Великого Володимирського князівства. Іванові (Кальдібекові) на той час виповнилося 16–18 років.

А поскільки Михайло Тверський був звинувачений та страчений в Орді, то Іван, так званий Калита, разом з і ще одним царевичем — Чингісидом — Ахмилом, на чолі військового загону прийшли до Володимирського улусу, щоби покарати усіх інших підлеглих Беклимиша: тисячників, сотників, десятників тощо.

«В лето 6830. Приде из Орды князь Иоанн… (Кельдібек. — В. Б.), а с ним… Ахмул, и плениша много людей и посекоша, а Ярославль пожже мало не весь» [21, с. 229].

Звернімо увагу, як кардинально змінився текст, коли з нього прибрали після слова «Иоанн» — «Данилович». А треба розуміти, що в XIII–XIV століттях ніхто не писав ім’я батька після свого. Це забаганки XVIII століття. Так само стало зрозумілим, що головним у парі «Иоанн — Ахмул» є — «Иоанн». Після розгрому Володимирського великого князівства, Іван Калита (Кельдібек) отримав у володіння свій родовий (рід хана Берке) улус. Та московський ставленик Узбека поки що не отримав титулу «великий», що не дозволяло нарівні з Великим ханом Золотої Орди володіти та розпоряджатися землями і власністю улусу.

Зауважимо: титулу «великий» не отримав після страти батька і син Михайла Тверського — Олександр, хоча з 1320 року став князем Тверським. Це за московськими офіційними джерелами.

Говорити ж про старшого сина Михайла — Дмитра взагалі не слід, бо, отримавши постриг ще в дитинстві, він виховувався в монастирі та мав призначення служити Богу і церкві.

Лише в 1326 році Олександр Тверський отримав від хана Узбека у повне володіння свою частку колишнього Великого Володимирського князівства (Мещерського улусу).

За ним, у 1328 році, й Іван Калита (Кельдібек) отримав свою частку — Московський улус. Так говорять російські літописи. Хоча, на моє переконання, це трапилося одночасно, скоріше, у 1328 році.

Катерининська «Комиссия…» розвела ці дати, щоби приховати правду про Московський і Тверський православні улуси Золотої Орди.

Всі ж літописні записи про московського князя Юрія та його протистояння з Дмитром і Олександром Тверськими за титул Великого Володимирського князя, про похід до Новгорода, про заснування «Орешка», про вбивство в Орді Тверських князів є звичайними московськими «доважками брехні». Про що уже говорилося не раз.

«В 1328 г. Иван… (Кулпа. — В. Б.), хотя и получил ярлык на Великое княжение Владимирское, однако ему было отдано не все Владимирское княжество, а лишь половина его…» [14, с. 66].

Хоча шановний професор М. Г. Сафаргалієв веде мову про Велике Суздальське князівство, яке нібито хан створював на противагу Московському, але історія Золотої Орди не знає ханського роду, який би мав свої виокремлені ілі (роди) в Суздальській землі.

Москва вибудовувалася на противагу Твері (Андрієвому Городку), а роди хана Берке протистояли родам (ілям) хана Чилаукуна: мангити проти ширинів.

2

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Треба розуміти, що давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля), після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства, як би те не заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті–решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ» посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму дату Синьоводської битви 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року.

Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувались події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо про події на теренах давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка повністю розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, була Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Склалася парадоксальна ситуація: Московська держава та її влада бояться чужих державних архівів. Навіть дурень розуміє — щось же за цим приховується.

Та повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Уже майже 200 років точиться суперечка щодо місця Синьоводської битви 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Синя Вода (сучасна Вінницька область), інші — з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Суперечки точаться й сьогодні. Місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські «доважки брехні» не дозволяють українцям консолідуватися та прийти до єдиних висновків. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішить як одна, так і інша сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано.

Досі відчувається вплив імперської шовіністичної науки на мислення та висновки сучасних досліджень українських науковців. Прихильники битви на річці Синя Вода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через «Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним», тоді як військо Ольгерда через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь–які археологічні дані, що зводить їх до звичайних заклинань.

Прихильники ж битви на річці Синюсі оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, як, наприклад, один професор–археолог розповідав, що «татаро–монголи розсипалися по всій Правобережній Україні і винищили геть усе до самої Буковини і Карпат». А на уточнювальні запитання щодо цієї заяви лише блимав очима.

Настав час об’єднати зусилля і прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти як історичних, так і археологічних досліджень.

Сьогодні майже всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) і її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху руху війська Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда до місця битви.

Причому, з мовчазної згоди істориків, абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли…» [186, с. 72].

Автор,, спираючись на факти, на які чомусь досі не звертають уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви та тих міфів, які її супроводжують.

Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи.

Цю аксіому всі розуміють, але не всі її дотримуються.

Тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви.

Цитати наводитимемо мовою оригіналу.

Після смерті Великого Литовсько–Руського князя Гедиміна у 1341 році єдине Велике князівство розпалося на уділи.

Послухаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат».

«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; но в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководящего положения в государстве… Фактически же Лйтовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель… В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово–Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил на р. Синяя Вода татар и завладел Подолией…» [76, т. 30, с. 587–588].

Звертаю вашу увагу, що Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську і володів Вітебським князівством. Отож його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347 до 1361 року Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.

Якщо ми звернемося до російських Енциклопедій, то побачимо, що саме у п’ятдесяті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько–Руського Князівства майже всі землі так званої «Західної Мещери» з такими містами (мовою оригіналів): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Орша, Мстиславль, Мосальск, Мещовск (Мещерск), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Волхов, Мценск» тощо. Підкорив Ольгерд також так звані «Сіверські міста»: Новгород–Сіверський, Чернігів, Путивль, Глухів, Рильсктощо.

Авторові уже не раз дорікали, що він використовує ненадійні російські енциклопедичні джерела, то нагадаю усім, що в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм.

Ось витяг із листа Великого князя:

«…От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз… Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу,… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословении твоему Митрополит (Алексій. — В. Б.) благословляет их на пролитие крови. А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. — В. Б.) снимает с него крестное целование… Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми… и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование… А мы зовем Митрополита к себе, и он не йдет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь, на Малую Россию, на Новосиль, на Нижний Новгород…» [136, с. 148–152]… Далі текст обірваний.

Автор перепрошує за надмірну цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько–Руського князівства і Московії — складової частини Золотої Орди.

Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернемося до офіційних московських джерел, які видані в Московії, пройшли державну цензуру і не заперечуються Москвою. Тобто — до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.

Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. Н. Татіщева, попередила того:

«…Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому–нибудь стороннему…» [187, с. 801].

Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть.

Отже послухаємо щодо розуміння князя Ольгерда слова «заезжать»:

«6864 (1356)… Того же лета князя ситского сын Иван седе с Литвою во Ржеве… Toe же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянеск и Смоленеск…» [72, с. 108].

«6866 (1358)… Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал» [72, с. 109].

«6867 (1359)… Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил» [72, с. 111].

От що означає Ольгердове слово: «заезжать» — завойовувати.

Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько–Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту і цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгердові під впливом московського митрополита Алексія і повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою військової сили повернув собі Ржев (Ржеву).

Словами князя Ольгерда це подано так:

«И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду…» [136, с. 150].

Що ж ми бачимо далі?

«6866 (1358)… Toe же зимы пред Крещением преосвященный Алексей Митрополит поехал в Киев…» [72, с. 110].

Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.

«В лето 6866… Toe же зимы по Крещении пресвященный Алексий Митрополит поеха в Киев…» [188, с. 230].

Що Митрополит робив у Києві більше року ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.

Вони говорять таке:

В лето 6868… Пресвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь…» [188, с. 231].

А от, що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татіщева:

«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прииде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь…» [72, с. 111].

Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті ж руки редакторів та цензорів Катерини II.

В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887–1973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.

От, що він повідомляє:

«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился… (в Київ. — В. Б.), но был арестован по приказу Ольгерда…»[115, с. 121].

Митрополит Алексій увесь 1359 та початок 1360 року, за наказом князя Ольгерда, сидів у Києві під арештом. А повернувся у 1360 році до Москви без Тверського Єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.

Відмовитися від Єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що і сталося в першій половині 1360 року в Києві.

Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати: «Князь же Всеволод Александрович… многу сотвори честь и дары даде Роману митрополиту, и паки повеле его проводите… с честию» [188, с. 231].

Того жтаки 1360 року, і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:

«6868 (1360)… Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть» [72, с.111].

Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал стосовно князя Ольгерда, якого згідно з російським літописом більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові Єпархії, що відійшли до його князівства і які він так палко захищав у листі до Патріарха.

Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це завжди на увазі.

Отож 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.

Про те свідчить і запис у літописі за 1361 рік. Послухаємо:

«6869 (1361)… Того же лета приходиша литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» [72, с. 112].

У 1360 році князь Ольгерд відвідав свої східні землі зі звичайною князівською дружиною супроводу. Щось таки йому дуже не сподобалося в Тверському князівстві, якщо він, чи визвав сам, чи відправив до Твері, а в ті часи вона називалася «город Святого Спаса», — військову «рать».

Як бачимо, 1360 і 1361 роки напередодні походу на Білобережжя та Синю Воду князь Ольгерд повністю присвятив своїм східним, так званим «Мещерським землям», як їх називали у своїх листах до московських князів кримські хани. Головне, саме на тих землях у 1361 році перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики і дослідники. Це твердження немає під собою ніяких історичних доказів, як би комусь того не бажалося.

До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусі) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча би тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби XIV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.

Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися і не відбувався за маршрутом: Вільна — Новогрудок — Пінськ — Корчев (Корець).

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичайне свідчення посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноадо Великого князя Вітовта, якийу 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство. Так от: із Львова Гільбер де–Ланноа дістався до Кам’янця по річці Лісна, де літом 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гільбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [147, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).

Щось же не дозволило Гільберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

«6871 (1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева» [72, с. 114].

Рух литовського війська розпочався із Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.

Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства, говорилося вище. Не будемо відволікатись на додаткові свідчення. У кого є бажання послухати автора з цього приводу, пропонуємо звернутись до тритомної праці «Країна Моксель, або Московія» та двотомної праці «Москва Ординська». Між іншим, «Країна Моксель, або Московія» у 20 И році отримала державну премію імені Івана Франка.

Не будемо ще раз розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у 25 томі на сторінці 57 пояснила, що «Московсько–Академическую летопись» ще називають «Суздальской летописью».

А у 1842 році професор В. Григор’єв у своїй праці «О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству» дослідив, що:

«Во второй раз ярлыки появились на свет в так называемой “Суздальской летописи”, изданной Н. Львовым в С.–Петербурге в 1792 году…» [22, с. IV].

За російськими історичними джерелами, Микола Олександрович Львов (1751–1803) у 1792 році видав єдину так звану «Львовскую летопись». Послухаємо:

«Львовская летопись, летописный свод, охватывающий события с древнейших времен до 1560. Названа… по имени

Н. А. Львова — ее первого издателя — писателя, архитектора и общест(венного) деятеля… Состав Л(ьвовской) л(етописи) изучен слабо» [2, т. 15, с. 88].

Нарешті ми встановили істину: «Московсько–Академічний літопис» одночасно називається «Суздальським літописом», а так званий «Суздальський літопис» є копією «Львовського літопису», з якого пізніше переписали текст до 1418 року.

«Суздальская летопись, Московско–Академическая летопись, условное наименование общерус(ского) летописного свода… доводит изложение до 1418» [9, т. 25, с. 57].

Російським історикам треба було позбутися згадки про Катерининське фальшиве видання 1792 року, хоча й під іменем «Львовский летописный свод». Тому літопис вкоротили та подали як окремо існуючий — «Московсько–Академический». Звучить настільки авторитетно, що й сумніву не може бути. З нього й робили пізніші правки. А Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», немовби й не мала до того ніякого стосунку.

Що цікаво, Ніконовський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного уже подають слово «Коршеву».

Отакі анекдоти московського літописання. Та дивуватися не слід — у московській так званій історичній науці є вигадки цікавіші.

Отже, ніякого «Корчева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя, ще за життя батька, у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами). Хоча Велика Радянська Енциклопедія у томі 18 на сторінці 544 зазначає:

«Орша, город… Расположен на Днепре при впадении в него р. Оршицы… С 1359 под властью Литвы…» [2, т. 18, с. 544].

Однак та ж Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) і щодо Мстиславського князівства подає інший рік його приєднання. Послухаємо:

«Мстиславськое княжество, одно из удельных княжеств Смоленской земли… В 1358 М(стиславское) к(няжество) было захвачено литовским кн(язем) Ольгердом Гедиминовичем…» [2, т. 17, с. 81].

Тому не слід дивуватись розбіжності дат у російській історичній науці.

Це явище нормальне. Ось чому слід дотримуватися перших друкованих джерел Московської історії. Вони несуть, за висловом М. М. Карамзіна, менше «доважків брехні».

А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існучою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.

І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 року супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.

Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка в ті роки котилася з регіона в регіон.

Аби не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.

Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татішева чума найбільше лютувала в таких місцях:

«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною сторонрю на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [72, с. 98–99].

«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…

Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [72, с. 104–105].

Літопис не пише, що така ж участь спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.

І саме після чуми, у 1355–60 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.

Тут стратегія і тактика князя Ольгерда цілковито збігалися.

Тому що у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків — тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.

От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:

«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85000 человек» [14, с. 107].

Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.

На цьому питанні слід зупинитись.

Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому жодним словом не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи скуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [3, с. 399].

«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

Ось про що говорить «Літопис Руський». Не було Велике Галицько–Волинське князівство у 1240–1241 роках завойоване військом хана Батия.

І, звернімо увагу, тільки у 1250 році хан Батий прислав до князя Данила свого посла. Послухаємо літопис:

«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!..» І, порадившись з братом своїм, він поїхав до Батия, кажучи: «Не дам я пів–отчини своєї, а їду до Батия сам» [3, с. 404].

Можна на догоду московській історії будь–що вигадувати, але Велике Галицько–Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, та не злизували молоко з грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. їх слід пам’ятати. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.

Арабські та перські історики давніх часів засвідчили також факт ліквідації Ногаєвої Орди після вбивства Ногая у протистоянні з ханом Тохтою 1300 року. Навіть ті татарські роди, що входили до улусу хана Мауці (Мовала) і кочували у Північному Причорномор’ї до 1300 року, були переселені на прикаспійські та заволзькі землі інших улусів. Коли арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута літом 1334 року їздив до Константинополя, а зимощ повертався назад, від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) він не зустрів жодної людини.

Хоча, якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Баялунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.

Послухаємо А. М. Ібнбатуту, як відбувалася подорож від річки Волги до Дніпра: «Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае сопровождал Хатунь (царицю Баялунь. — В. Б.) с войском своим до крайняго предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов…» [14, с. 303].

А ось розповідь, як відбувалась подорож за Дніпром:

«Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней. Запасается для них вода в мехах и бурдюках в арбах… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя. От этой крепости ездят не иначе, как на лошадях и на мулах; арбы оставляют там вследствие неровной местности и гор» [15, с. 303–304].

Як бачимо, після 1300 року, року розгрому улусу Мауці (Мовал, Бувал) та знищення його онука хана Ногая, причорноморські землі сучасної України, від Дніпра до Дунаю, Золотою Ордою не використовувалися.

Темник Мамай у 1360–х роках теж не кочував зі своєю ордою у Причорноморських степах, за Дніпром. Мамай у ті роки зі своєю ордою перебував переважно між Волгою та Доном, тримаючись столиці Сараю, де особисто міняв золотоординських ханів.

А саме Мамаю належали землі Приазов’я, від Дону до Дніпра, тож ніхто інший за Дніпром кочувати не міг.

Послухаємо російську історію:

«6870 (1362). Мамаю князю бысть бой велик со Омуратом ханом о Волзе. Того же лета Амурат хан изгоном прииде на Мамая князя и многих у него татар побил. Быть в то время на Воложском государстве два хана: Авдула хан Мамаевы орды, его же Мамай темник устроил ханом во своей Орде в нагорной стороне, а другой Амурат в луговой стороне с Сарайскими князии» [72, с. 113].

I таких свідчень за 1360–1370 роки про темника Мамая можна наводити багато.

Цікаво зазначити, що й хана Тохтамиша у 1380–1407 роках землі Причорномор’я не цікавили. Тим більше, що хан Золотої Орди Тохтамиш та його роди перебували в союзі з Великим Литовсько–Руським князівством проти противників хана, очолюваних темником Едігеєм з роду мангитів.

Послуаємо посла королів Англії і Франції до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта Гільбера де–Ланноа, який літом 1421 року дістався до Криму землями Причорномор’я:

«Из Монкастро (Білгород–Дністровський. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место — Каффу по обширной пустыне, которую я проехал только в 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр, на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великаго князя Витольда, а также большую деревню, населенною татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле» [147, с. 41].

Слід зазначити, що татары — «подданные Витольда» мешкали на Правобережжі Дніпра. Тобто Дніпро у 1421 році служив кордоном у Причорномор’ї між великим Литовсько–Руським князівством і Золотою Ордою. Бо за Дніпром у 1421 році уже жили не піддані Вітовта, а союзники та друзі і, звичайно, вороги.

Говорити про ворожих татарів у «Корчевы», сучасний Корець Рівненської області, — недоречно. У 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.

Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.

ТОМУ ТАКІ ВИСНОВКИ:

1. Великий князь Ольгерд невесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ — Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

2. Київ і Чернігів на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства.

3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.

4. Але й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362 року.

Пропонуємо розглянути питання можливості Синьоводської битви на місці сучасного поселення Торговиця (Кіровоградська область).

Зауважимо, що прихильники версії, ніби Синьоводська битва 1362 року відбулася на річці Синюха, самі розуміють, що битва князя Ольгерда з татарами «отичей и дедичей Подольской земли…Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» не могла відбутися під містом Торговицею. І в цьому розумінні вони мають рацію — битва відбулася в іншому місці. Похід князя і сама битва на річці Синя Вода стали передумовою звільнення міст: Торговиці, Звенигорода і Білої Церкви.

Визначимося із Західним кордоном Золотої Орди на 1362 рік.

Ми вже говорили, що на ту пору Волинь, Київщина і Сіверщина (Чернігівщина) належали до володінь князя Ольгерда. Хоча на більшу частину Правобережної Київщини, Волинь та Галичину Золота Орда не поширила свою владу і в XIII столітті. Про тс свідчить «Літопис Руський». І з цим, безумовно, слід рахуватися при будь–якому потрактуванні подій.

І ще один безсумнівний факт: територія Поділля у XIV і XVI століттях мала різні розміри, хоча й не чітко визначені. Але до Поділля XV століття зараховували не тільки сучасні Хмельницьку і Вінницьку області та східну частину Тернопілля, а також усю Правобережну Україну від сучасних міст Черкаси і Жашкова до берегів Чорного моря. Можна звернутись до праці Н. Молчановського і в цьому переконатися.

Розглянемо станом на 1362 рік поселення Золотої Орди на Дніпрі. Історики та археологи знають такі золотоординські міста, розташовані на берегах Дніпра:

1. «Кучугурское городище. Находится на левом берегу Днепра, в 30 км к югу от г. Запорожье. Остатки города занимают площадь около 10 га… в “Книге Большому Чертежу…” на этом месте помещает «городок Мамаев Сарай» [173, глава 3].

2. «Городище Тавань. Находится на левом берегу Днепра, в 40 км выше Херсона… Михайло Литвин, ездивший послом в Крымское ханство (1550 г.), в частности писал: “Нет пути более обычного, как древняя давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики на Таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью на Киев…”» [173, глава 3].

Таванський перевіз називався також Вітовтовою переправою, де в часи правління князя Вітовта знаходилася його митниця.

На думку автора, у арабського історика А. М. Ібнбатути це місто в 1334 році позначено ім’ям — Бабасалтук.

3. «Городище Конское. Упоминается только в “Книге Большому Чертежу”, других сведений о нем нет. Согласно этому источнику, оно находилось в 60 верстах от Днепра, на правом берегу р. Конки…» [173, глава 3].

4. «В. Ляскоронский сообщает, что близ устья р. Самары (левый приток Днепра) было исследовано золотоордынское поселение середины XIV в. К сожалению, эти работы не нашли подробного отражения в каких–либо изданиях…» [173, глава 3].

Найпівнічніше татарське місто на Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:

«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть…» [173, глава 3].

Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева та річок Росі й Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.

Річки: Рось — Гнилий Тікич — Синюха — Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, що захищали її Західний, кордон.

Звичайно, володарі Західного улусу, такі як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття) землі за Бугом, до Дунаю і Пруту, вважали своїми.

Навіть у ті часи, коли хан Ногай у 1300 році був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, відселивши з улусу всі роди Ногая, порубіжні міста та залоги збереглися до 1362 року. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя та переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря. Хоча те сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько–Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам. Про що говоритиметься далі.

Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в Прибужжі. Ось їхній перелік:

«Днестровско–Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в этом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было…

1. Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного пос. Маяки. В источниках отмечено существование на этом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий…

2. Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного с. Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов…

3. Бызымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Кодыма и Синюхи. В источнике XVI в. кротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относящихся ко времени правления хана Узбека…

4. Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье Ю. Буга)…

5. Городище Аргамакли — Сарай. Находится на правом берегу р. Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное количество фундаментов каменных построек и развалины мечети…

6. Городище Ак–Мечеть. Находится на правом берегу Ю. Буга, у с. Ак–Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города…

7. Городище Балыклей. Находится в устье р. Чичаклей при его слиянии с Ю. Бугом… Отмечено на карте Риччи Занони…» [173, глава 3].

Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили для Золотої Орди одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».

Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.

«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Слід мати на увазі, що навіть тереторія Пониззя, з центром у м. Бакота, за свідченням «Руського Літопису», не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії), до передгір’я Карпат.

Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [173, глава 2]

А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.

Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним віку 16 років. Після цього царевич (оглан) отримував улус (великий чи малий) і ставав ханом улусу, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).

Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй зешіі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.

У російській історичній науці, як і в українській, оглан — означає царевич із роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.

Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.

Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.

Хотілося б нагадати читачам і таке:

«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [2, т. 23, с. 444].

Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою була і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.

На давніх картах, наприклад, на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [174, с. 140–141].

Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена страшною чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, весною 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів грунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Таганча — Звенигород.

Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.

Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.

Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».

Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–45 тисяч чоловік.

Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту, тобто одну тьму.

Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.

Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпра. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд у 1362 році йшов у степ уперше і змушений був слухатись порад русичів і своїх служивих татарських князів. І, як пам’ятаємо, літописи і хроністи теж повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів і Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.

Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти є достовірні, з ними слід рахуватись.

Слід також розуміти, що порядок звільнення міст не зафіксовано і подається різними авторами по–своєму. Наприклад: «вони звільнили від татар Торговицю, залишки мурів якої ще й нині стоять в гирлі Бугу, Білу Церкву, Звенигород» [176, с. 31].

Хоча є й такий перелік: Біла Церква, Звенигород, Торговиця, що значно ближче до істини. Нам цю послідовність доведеться встановити.

Для розуміння цієї тези та для встановлення місця битви автор пропонує визначитися із сучасним станом згаданих міст. Розпочнемо із Торговиці.

Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України прямо пов’язане із Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці і переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золортоординського періоду кінця XIII— першої половихи XIV століття.

Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдені абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла та камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. А. Кротковим у часи російсько–більшовицького шабашу 1916–1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.

Більшість робіт А. А. Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.

Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор–археолог із Саратова, і розстріляли його.

Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати і порівняти археологічні розкопки у Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.

Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359–1360 роками.

Отож, порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько–Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне — незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами 1294–1360 років ханів: Тохти (1291–1312), Узбека (1312–1342), Джанібека (1342–1357), Бердібека (1357–1359), Кульпи (1359), Навруза (1360).

Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця — немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.

Ще одним визволеним містом став Звенигород.

Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати із літописним Звенигородом — Київським, яке припинило існування в 1240 році.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Звенигород Киевский, др(евне) — рус(ский) город–крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)–В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097, 1150, 1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголотатарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [2, т. 9, с. 427].

На 1362 рік Звенигороду Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто–фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло мати жодного стосунку.

Треба думати, що під Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка — розташоване на річці Гнилий Тікич, тобто, за давніми джерелами, на річці Синюха, і належало до таких же порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.

Раніше говорилося, що порубіжний кордон Золотої Орди на Правобережжі Русі (України) йшов від Дніпра річкою Россю, далі Гнилим Тікичем і Синюхою до Бугу, а відтак — Бугом до моря. Отож, за логікою опису давніх подій, і Білу Церкву треба шукати на цьому порубіжжі. Тим паче, що у давні часи назва поселення Біла Церква було досить поширене, як татарське — Ак Мечеть.

Автор звернувся до серії «Міст і сіл УРСР», зокрема до матеріалів:

«Черкаська область» (1972 р.),

«Кіровоградська область» (1972 р.),

«Миколаївська область» (1972 р.),

і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.

Але те, що читав у книгах, вражало. Майже всуціль при описі старих поселень теренів сучасної України говориться, що на місці даного поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро–монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.

Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували тільки про те й мріяли і боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».

Отакий загальний маразм розуму й поведінки.

Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані Європою чи європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що велася мова. Якщо не подобалося — викидала текст. Без пояснень.

Так, в загальному описі подій XIV–XV століть Черкаської області сторінки 17–32 просто викинуті.

Звичайно, у цьому сфальшованому матеріалі, шукати порубіжну Білу Церкву не слід. Хоча користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.

Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих сфальшованих Москвою видань є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда в 1362 році вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі незаперечні факти, що прорвалися на сторінки серії «Міст і сіл УРСР». Наводимо тільки окремі витяги з двох областей:

Черкаська область:

«Близько 1320 року Каневом заволоділи литовські феодали…» 1176, с. 324]. То якже вони могли заволодіти Каневом, якщо Київ залишався у татарів?

«Таганча — село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. — В. Б.)… Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [176, с. 343].

Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Таганча — Звенигород — Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.

Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося в 1362 році з Таганчею — відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку — Звенигород (Звенигородка) — Торговиця.

На переконливу думку автора, татари цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Що зайвий раз вказує, що північно–західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось — Гнилий Тікич — Синюха.

На рубежах цього татарського трикутника Золота Орда мала не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:

«У XIV ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. — В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [176, с. 16].

Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала і носила ім’я Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, — бути не може.

Отак ми визначили усі три міста, визволені під час походу 1361 року князя Ольгерда на південь:

1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.

2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі, Ольгерд

із своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.

3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.

На переконливу думку автора Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на шляху: Богуслав — Звенигородка — Торговиця — Велика Мечетка.

Татари з’єднаного війська братів Чингісидів «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому, після визначення напрямку руху війська Ольгерда на Торговицю та річку Буг, вони намагалися не випустити того за річку Синюху і Тікач. Отож, битва відбулася, скоріше за все, в трикутнику: Звенигородка — Біла Церква — Таганча. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. А вже звідтіля через Торговицю князь Ольгерд, пройшовши уздовж Бугу, захопив усі татарські переправи та торговельні шляхи, посадив свої залоги та митниці і повоював Білобережжя, таким чином повернувшись до Києва.

Тепер поговоримо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия».

Треба розуміти: російська історична наука ніколи б не дозволила, щоби навіть таке речення потрапило до літопису чи хроніки. Тому оце надзвичайно важливе свідчення потрапило на історичні сторінки із польських та литовських хронік, і Москві нічого не залишалося, як замовчувати та приховувати його.

На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії. Взагалі, цієї теми дозволяли торкатися тільки маловідомим історикам не з вивчення питання, а зі звичайного «посилання» на якогось невідомого князька–християнина маловідомої Орди. Мовляв, нема нічого цікавого: якийсь дурень–татарин охрестився, та й годі.

Що ж криється за цією фразою давніх літописів і хронік? Мова ж іде про «отичей и дедичей Подольской земли», отож, про трьох татарських ханів із роду Чингісхана. Ми ж знаємо, що у Золотій Орді право на володіння землею у XIII–XIV століттях мали тільки Чингісиди.

Отож, «отичами и дедичами Подольской земли» були хани улусів Золотої Орди. Що цікаво, їх зовсім не важко визначити за матеріалами Золотої Орди.

1. Кутлубуга. Про цього улусного хана згадується найчастіше у державних матеріалах Орди. Послухаємо російського професора М. Г. Сафаргалієва:

«Из четырех улусных эмиров (ханов. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (який правив у Орді в 1342–1357 роках. — В. Б.), больше не упоминается в источниках. В договоре 1358 года появляются новые лица (крім трьох старих. — В. Б.) в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Алибек), Сарай–бек и Тулунбек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке (правив у 1357–1359 роках. — В. Б.). Таким образом, при Бердибеке число улусных эмиров (правлячої ради хана. — В. Б.) увеличилось до шести, они–то и скрепили своими подписями договор с венцианцами…» [14, с. 110].

За працями професора М. Г. Сафаргалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Димитрія російський професор навіть не заїкнувся.

Щоби читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаю, що про хана Кутлубугу писали також тодішні перські та арабські історики.

Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі в своїх працях, описуючи з ким і як листувався єгипетський султан:

«Кутлубуга Инак. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю, бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10–го джумадиэльахыра 752 года (= 5 авг. 1351 г.), производилась на третушке листа, упомянутым калямом (писалось); «да увеличит Аллах всевышний благодать его высостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, укрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, йаместник хана Джанибека» [15, с. 348].

Не будемо наводити ще з десяток свідчень істориків, де чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342–1357) та Бердібека (1357–1359) і перших років золотоординської смути (1360–1380). А так як членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже говорилося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей подольской земли», які послали свою військову тьму проти Ольгерда.

Треба розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князю Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом п’ятдесятих років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут дивуватись не слід — татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько–Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського Патріарха, попервах не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога та захист знаходилися поруч. Тим часом, як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія.

До улусу Кутлубуги належали верхні землі межиріччя Дону і Дніпра. Він і був володарем Західного улусу Золотої Орди.

Скоріше за все хан Кутлубуга і очолював військо Золотої Орди у Синьоводській битві. Після цієї битви, з 1363 року, ім’я Кутлубуги зникає із сторінок історії.

Пропоную молодим українським історикам дослідити це питання детальніше, залучивши давні історичні джерела із Готської Герцогської бібліотеки, Паризької Національної бібліотеки, Берлінської бібліотеки, Британського музею та Оксфордські рукописи. [Всі назви взяті з 15, с. 315].

Не тримаймось російських історичних джерел — вони переповнені «доважками брехні».

2. Хан Хаджібей. Зрозуміло, що назвавши хана Котлубугу іменем, яке стовідсотково збігається з арабськими і перськими джерелами, московські владоможці, фальшуючи сторінки історії, не могли допустити, щоби ім’я другого хана «отича и дедича Подольськой земли» дійшло до нащадків неспотвореним. Ці достовірні імена ханів штовхали би нас до роздумів та аналітичних висновків. А це для Московської держави вкрай небезпечне явище. Отож, те ім’я хана–Чингісида, володаря золотоординського улусу, подається в дещо видозміненій формі — Хаджи–Черкес.

Здавалося б, і не здогадаєшся, що Хаджи–Черкес и Хаджибей — одна особа. Скажіть, будь ласка, шановні московські професори, якщо ви одну дійову особу своєї історії називаєте різними іменами і ніде не пояснюєте, що мова йде про одну людину, то хіба це не називається фальшуванням?

Навіть автор цих рядків, який уже більше тридцяти п’яти років працює із золотоординськими матеріалами, як кажуть, і днює й ночує з ними, змушений був кілька тижнів вивчати різні джерела, аби дійти кінцевої думки.

Ось що писав М. Г. Сафаргалієв, найкращий знавець родословних Чингісидів у 1960 році:

«Хаджи–Черкес, по словам Ибн–Халдуна, являющийся походным эмиром Бердибека, после убийства хана завладел окрестностями Астрахани…, стал “владетелем Астраханского удела”. О размерах его удела (улусу. — В. Б.) можно судить по карте братьев Пиццигано (1367 г.) в которой указывается его лагерь… значительно выше города Астрахани. К 1369 году Хаджи–Черкес настолько крепко чувствовал себя в своем улусе, что он был в состоянии начать борьбу с Мамаем из–за Сарая» [14, с. 120].

Хаджібей, він же — Хаджі–Черкес, є теж історичною особою Золотої Орди. У хана Бердібека Хаджібей був похідним головнокомандувачем військових сил Золотої Орди, мав у безпосередньому підпорядкуванні під час військових походів не один десяток темників–Чингісидів. Отож і сам мусив належати до ханського роду.

Звичайно, і цього хана — Чингісида знали давні арабські і перські історики. Послухаємо того ж Ельмухіббі:

«Коджа Алибек в землях Узбековых. Это тот самый, с которым открыта была переписка, когда было написано ему в 465 году (=10 окт. 1363 – 27 сент. 1364 г.). Форма переписки с ним (такая): имя и титул с буквой й; адрес его — имя его Коджа Алибек» [15, с. 349].

Звернімо увагу: наш витяг взято із праці В. Г. Тізенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том I. Извлечение из сочинений арабских» видання 1884 року. Тобто книга виходила за життя, в перекладі та редкції академіка В. Г. Тізенгаузена. Так от, в тій же книзі російського академіка В. Г. Тізенгаузена, на сторінці 391, хана Хаджі–Черкеса, він же Коджа Алібек, називають, просто — Хаджа.

Послухаємо академіка:

«Хаджи выслал свои войска против них с одним из эмиров своих, который прибегнул к хитрости, успел отогнать их от Астрахани» [15, с. 391].

А далі послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання) щодо написання тюркських імен та значення титулу бей.

«Бег, бек, бей, бий (тюрк. — властитель, господин, князь, синоним арабского амир, или эмир), титул родоплеменной, а затем феод(альной) знати в странах Бл(ижнего) и Ср(еднего) Востока…

На терр(итории) ныне входящей в СССР, впервые встречается в 14 в., когда хан Золотой Орды Узбек (1312–1342) присвоил титул Бек (бей, бий)… нойонам (полководцям. — В. Б.), принявшим мусульманство. Титул Б(ей) мог быть наследственным или приобретался путем пожалования… В соединении с собств(енным) именем слово Б(ей) ставилось после имени» [2, т. 3, с. 73].

Отже, знаменитий хан Хаджібей — «отич и дедич Подольской земли» цілком конкретна дійова особа Золотої Орди — хан із роду Чингісидів на ім’я Хаджа, після смерті Бердібека у 1359 році володів Астраханським улусом.

Змушений признатись, на це визначення мене підштовхнув професор М. Г. Сафаргалієв. Више наводився витяг із книги професора «Распад Золотой Орды». Так от, у примітці до слів «владетелем Астраханского удела» М. Г. Сафаргалієв зробив грубу помилку: замість І тому праці В. Г. Тізенгаузена, вказав на ІІ–ий том, та ще й на сторінку 389, якої в другому томі взагалі немає. Не знати цього М. Г. Сафаргалієв не міг. Отже зроблена професором помилка, — свідома.

Він, таким чином, давав натяк звернути увагу на працю арабського історика Ібн–Халдуна, яка й допомогла розкрити ще один секрет так званої російської історії.

Так ми визначили двох із названих «трех братьев татарських» — Хаджі–бея і Кутлубугу. Обидва золотоординських хани, дійсно, в шістдесяті роки XIV століття (і раніше) входили до правлячої еліти держави і були володарями ханських улусів Орди.

3. Хан Дмитрій. Звичайно, російська історична наука про такого хана воліла мовчати, не згадувати. Що цілком зрозуміло. Хоча автор у своїх дослідженнях уже не раз доводив, що Москва і Московське князівство входили до Золотої Орди і були її складовим улусом. Для цього випадку надамо нові докази, яких раніше не наводили.

Видаючи у тридцятих роках першу «Большую Советскую Энциклопедию», російські більшовицькі професори та академіки в 40 томі, який побачив світ у 1938 році, навели карту під назвою «Государства Чингисидов». Так от, Москва, Твер, Ярослав, Кострома, Володимир, Калуга і всі райони сучасної Центральної Росії, окрім Новгорода, за твердженням тієї карти, входили до Золотої Орди. Карта друкувалася в Москві, на замовлення Головліту № Д/0375, заказ № 8119, накладом 46000 примірників.

Тобто у 1938 році провідні російські професори та академіки дотримувалися думки, і не приховували її, що Москва з 1238 до 1502 року була складовою частиною Золотої Орди.

Слід зазначити, що більшовицька московська влада переважну більшість редакційних колегій першої «Большой Советской Энциклопедии» розстріляла та наказала поширити нову «істину», що, мовляв, Москва не входила до складу Золотої Орди, а тільки сплачувала їй данину.

Чому так вчинила московська влада — не тема сьогоднішнього нашого дослідження.

А підказав авторові звернутися до «Большой Советской Энциклопедии» (перше видання) чудовий сучасний історик Роман Іванович Матузко. Він і сам використав цю карту в своїй аналітичній праці «“Визвольна” світова», де й пояснив, що і як чинили російські більшовики.

Отже гляньмо на карту «Государства Чингисидов» і переконаймося. Требе думати, що московські професори та академіки у 1938 році не зводили на себе наклеп.

Не думаймо, що тільки в 30–ті роки XX століття російська історична наука сповідувала думку про входження Московського князівства до складу Золотої Орди. Таке посилання є хибним, бо й давні літописи говорять про те саме. Послухаємо російських істориків:

«Улусними же Князьями назывались владельцы отдельных улусов или областей, состоявших в зависимости от Хана… в наших летописях… Русские (московські. — В. Б.) князья в отношении к Монгольским (татарським. — В. Б.) Ханам, как владельцы отдельных областей, зависивших от Хана, назывались

улусниками. Так, Московский боярин в 1432 году перед Ханом называл В(еликого) Князя Василия Васильевича улусником Ханским» [181, с. 102].

Самі російські незаангажовані джерела донесли до нас таку правду:

— Московське князівство від часів свого заснування, а це — 1272 рік, було невід’ємною складовою частиною Золоті Орди_:

— Московські князі були улусними князями Золотої Орди, що зафіксовано в російських літописах.

Оскільки історія Золотої Орди не знає іншого князя на ім’я Дмитрій у 60–ті роки XIV століття, крім Московського князя так званого Дмитрія Донського, то мова в давніх літописах і хроніках про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибее, Кутлубуте и Димитрии», може йти тільки про Московського князя.

Отак ми визначили й третього татарського князя — Дмитрія Московського. Треба дещо згадати про цього Московського князя.

Дмитрій так званий Донськой народився в 1350 році, тому займати московський улусний (князівський) престол у 1362 році не міг. Це чергові «доважки брехні» московської історії. І хоча В. М. Татішев заявляє, що Дмитрію у 1362 році золотоординський хан все ж таки видав ярлик на Московський улус, але це пустопорожня розмова. Яса Чингісхана визнавала людину дорослою тільки з 16 років. Винятків для московитів вона не робила.

Тому ВРЕ (третє видання) змушена була давати пояснення:

«Дмитрий Иванович Донской 1350–1389.., великий князь… В первые годы при малолетнем Д(митрии) И(вановиче) Д(онском) пр(авительст)во возглавлял митрополит Алексий» [2, т. 8, с. 359].

Думаю, тепер ні в кого не можуть виникати сумніви щодо московської тьми у Синьоводській битві. Московський Митрополит Алексій, відсидівши півтора року в київській в’язниці за наказом Ольгерда та давши князю хресне цілування не втручатися в справи Київської митрополії, був здатен і на гірші вчинки, тим більше, що за походженням належав до роду Чингісидів.

Справа в тому, що московські владоможці в питання походження митрополита Алексія теж понакидали багато «доважків брехні».

Настав час і це питання дослідити, щоби зрозуміти, чому саме цей московський митрополит був у найбільшій пошані Золотої Орди і чому саме йому хани надали право на необмежене будівництво монастирів — земельних власників.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) наводить ось таку довідку про митрополита Алексія:

«Алексей (Алексий) [р(одился между 1293–98 — ум(ер) 1378], русский (московський. — В. Б.) митрополит с 1354. Сын черниговского боярина Ф. Бяконта, перешедшего в кон(це) 13 в. на службу к моск(овскому) князю. Во время княжения Ивана Ивановича Красного и малолетства кн(язя) Дмитрия Ивановича Донского был фактически главой пр(авительст)ва… Был сторонником соглашения с Золотой Ордой…» [2, т. 1, с. 418].

Навіть ВРЕ плутає сліди, як заєць узимку. Розпочавши брехати ще від часів Івана IV (Грозного), московські владоможці вішають нам локшину на вуха досі. І це не голослівні заяви. У Російській православній церкві митрополит Алексій зарахований до Лику Святих, отже, не може такого бути, щоби не мав року і дати народження. Тим більше, що при призначенні на митрополичу кафедру на особу заводилася «особова церковна справа», де фіксувалося абсолютно все життя людини від дня народження до дня смерті, разом із його молитвами, виступами, порадами, проповідями тощо.

Тому автор звернувся до праці російського професора М. В. Толстого «Книга глаголемая описание о Российских святых, где и в котором городе, или области, или монастыре, или пустыне поживе и чудеса сотвори всякого чина святых». Так от у цій церковній праці написано, що Алексій народився в 1300 році. Послухаємо:

«Святой Алексий митрополит преставился в лето 6886 месяца февраля в 12 день. В 1300 году у знатного боярина Феодора Бяконта родоначальника Плещеевых, родился сын Елевферий. Он почти в отрочестве постригся с именем Алексия в Московском Богоявленском монастире…» [109, с. 62].

Хтось же з двох помиляється: чи то «Большая Советская Энциклопедия», чи то «Книга глаголемая Описание о Российских святых…» щодо року народження митрополита Алексія. Бо стосовно його батька «Феодора Бяконта» — брешуть обидва джерела. Московський князь — Берке (Петро Ординський), який сидів на московському престолі з 1272 до 1290 року і був страчений ханом Тохтою, у 1290 році не міг тримати у себе на службі боярина «Феодора Бяконта». А інших московських князів із 1290 до 1322 року справжня історія не знає. Москвою у ті роки управляли баскаки —ханські намісники. Що зафіксували навіть російські літописи. Послухаємо:

«В лето 6813. Избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг…» [21, с. 282].

Звичайно, помилилася із роком народження майбутнього митрополита Алексія «Большая Советская Энциклопедия» і, ЯК розуміють читачі, — помилка зроблена свідомо. В 70–ті роки XX століття, коли видавалася ВРЕ, дуже добре розуміли, чому треба віднести якомога далі від 1300 року рік народження «сина чернігівського боярина Феодора Бяконта». І головна причина в тому, що російська влада досі боїться, щоб правда про походження московського митрополита Алексія стала відома світовому загалу. Отож робили і робитимуть усе, щоби приховати правду. Щоби зрозуміти, що приховується за цим «доважком брехні», треба звернутись до історичної правди давніх часів. Нагадаю читачам такі незаперечні істини з історії Золотої Орди:

1. Ярлик (дозвіл) на посаду митрополита Золотої Орди давав особисто хан (цар) держави. Таким ханом (царем) Золотої Орди у 50–ті роки XIV століття був Джанібек (1342–1357).

2. Золота Орда як держава у 50–ті роки XIV столітті перебувала в зеніті своєї величі і слави. Тому всі улусні хани (улусники) беззаперечно виконували волю хана.

3. Збереглися давні ярлики (дозволи) хана Джанібека і Цариці (ханші) Тайдули на поїздку Алексія до Константинополя. І не тільки вони. Не буду наводити ще з десяток подібних аксіом із законів Золотої Орди. Зазначу тільки, що для Московського улусу в державі Золота Орда ніхто винятків не робив. Це теж аксіома, яка багатьом може не подобатися.

Так от, у Тверського князя Михайла (до хрещення — Беклемиш, як ми зобов’язані пам’ятати), саме в 1300 році народився син Дмитрій, який після народження другого сина — Олександра, прийняв «постриг» і був відданий Михайлом Тверським (одним із правнуків Чингісхана), до православного монастиря. Саме з Монастирів, з духовенства, висвячуються єпископи і митрополити.

Аби не бути голослівним, наведу читачам витяги із головного російського літопису — Лаврентівського та праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», надрукованій у Парижі в 1954 році. Послухаємо:

«Жизнь Анны — матери (дружини Великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) начинается на пятый год брака. В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].

«В лето 6810… (1302 рік. — В. Б.). Того же лета, месяца ноября в 8, на память Архистратига Михаила, быша постриги у князя Михаила (Тверського. — В. Б.) сынови его Дмитрию» [21, с. 209].

За російською історичною наукою, Дмитрій, який отримав «постриг» у 1302 році, пізніше, з невідомої причини, відмовився від «постригу» та був Великим Володимирським князем у 1322–1325 роках. А в 1325 році, за велінням хана Узбека, був страчений в столиці Золотої Орди Сараї.

Так подають матеріал про Дмитрія Тверського російські історики та літописи, ще й дають йому прізвисько: «Дмитрий — Грозные очи».

Та найцікавіше те, що князь Дмитрій є Святим Російської православної церкви і в репринтному виданні 1995 року книги професора М. В. Толстого на сторінці 300 про нього сказано так: «Святой благоверный великий князь Дмитрий Тверской, мученик (1325)».

Тобто святим став князь–розстрига, що, звичайно, викликає подив. Та головне в іншому. На переконливу думку автора, Дмитрій Тверський і митрополит Алексій є однією особою. Російська історична наука для того й вигадала вбивство Дмитрія Тверського, щоби приховати татарське (ханське) походження Московського митрополита Алексія. Бо все, що пов’язане з цією людиною, є винятками із історії та законів Золотої Орди.

І перше, з чого починається фальшування, — це рік народження митрополита Алексія. Він, за церковними джерелами, стовідсотково збігається з роком народження Дмитрія Тверського — 1300 рік.

Потім, ще до смерті митрополита Феогноста (помер випадково під час чуми 1353 року). Алексій поїхав до Константинополя за посадою.

Видати ярлик на митрополичу кафедру Російської православної церкви міг тільки хан Золотої Орди Джанібек. Але незнайома хану людина з Московського улусу — «син Феодора Бяконта» навіть потрапити до хана на прийом не могла. Тим більше, що хан обов’язково мусив знати про «постриг» Дмитрія. Мова йшла про Чингісида найвищого рангу — спадкоємця одного з чотирнадцяти улусів — Володимирського великого князівства. Тому, цілком зрозуміло, що ярлик на митрополичу кафедру Орди отримала наближена до хана людина — Дмитрій Тверський.

Стосовно московських князів Данила та його сина Юрія — нащадків так званого Олександра Невського, то у першому томі «Москви Ординської» встановлено, що то вигадані особи московської історії, як свідчать поховання князів Архангельського Собору Кремля.

Цікавим виявився ще один незаперечний історичний факт: Дмитрій Тверський народився в 1300 році, коли московську митрополичу кафедру посідав Митрополит Максим (1283–1305). Саме через малолітство і молоді роки Дмитрія Тверського Константинополь присилав своїх митрополитів у 1309 році — Петра (1309–1326) та у 1328 році — Феогноста (1328–1353). Ось чому ще за життя митрополита Феогноста хан Золотої Орди Джанібек послав до Константинополя Дмитрія Тверського (він же — Алексій) попередити, що в державі є своя людина на митрополичу кафедру. І та людина належала до роду Чингісидів.

Слід мати на увазі: однією з дружин хана Джанібека, після смерті батька Узбека, була донька Константинопольського імператора — Баялунь. Тому відмови з Константинополя бути не могло.

Які ж висновки слід зробити з наведеного матеріалу?

У стародавніх літописах і хроніках, де йдеться про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия», слід мати не увазі, що говориться про достовірні ханські особи 1362 року, які були улусними ханами Золотої Орди.

Хаджібей — був ханом Астраханського улусу.

Кутлубуга — був ханом Західного улусу. Скоріше за все, саме він очолював татарське військо у Синьоводській битві.

Дмитрій — був ханом Московського улусу Золотої Орди.

Згідно із задумом хана Менгу–Тимура (1266–1282), який заснував Московський уділ у 1272 році, улус мав перебирати західні порубіжні землі, які підпорядковувалися безпосередньо золотоординському хану і які князь Ольгерд приєднав протягом п’ятдесятих років XIV стліття до володінь Великого Литовсько–Руського князівства.

Тому митрополит Алексій (він же — Дмитро Тверський) і Дмитро Московський (так званий Донський) не могли не направити татарську московську тьму проти Ольгерда.

Така історична правда.

Синьоводська битва 1362 року зіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати та відбирати захоплені нею території.

Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики на одне із перших місць вийшло Велике Литовсько–Руське князівство.

Хоча боротьба з татарами Золотої Орди за землі Причорномор’я тривала далі.

3

Із часів першої великої смути у Золотій Орді, що тривала двадцять років, з 1360 по 1380 рік (деякі історики пишуть: 1359–1379 р.), слід визначити — чому все ж таки розпочалася смута?

Ні російські, ні арабські, ні перські історики це питання не розглядали з релігійної точки зору. Що цілком зрозуміло. Вони в цьому були не зацікавлені — це стосувалося їхньої церкви. Ми ж пам’ятаємо: непорозуміння, тертя й ворожнеча між родами та самими нащадками Чингісхана щодо зайняття трону Великого хана Золотої Орди виникали і після смерті Батия, і після смерті Менгу–Тимура і так далі. Але нащадки Чингісхана завжди заспокоювалися, коли з’явлалась домінуюча сила, яка підтримувала одну кандидатуру. А в цьому випадку чвара тривала довгих двадцять років, поки не з’явилася по суті цілком нейтральна кандидатура Тохтамиша, який і не мав права займати трон Царя Золотої Орди. В чому ж річ, що так довго тривала смута? В чому головна, фундаментальна причина?

Історики до цього дня штампують давно відомі схеми про злочестивих Чингісидів та інтригана Мамая. І хоча ті схеми стосуються смути, та вони, на думку автора, не стали вирішальним, головним збудником смути.

Відомо, що при ханові завжди існували так звані «дорадчі ради» старійшин і керівників найпотужніших родів (ілів) Золотої Орди. Значення цих ханів — «урядовців» зросло при Узбеку.

Арабські та перські історики давніх часів постійно згадували про «чотирьох головних емірів», які вирішували всі справи при ханові, з ними постійно велося листування за певним етикетом в залежності від посади. До цих чотирьох ханів (емірів) належали: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга і Тайдці.

Російська історична наука подавала тюркські, мусульманські імена (чи прізвища) ханів цілковито викривленими, спотвореними. Подібне чинилось свідомо. Про це говорилось у першому томі «Москви Ординської».

Після смерті батька Золотою Ордою правив Джанібек (1342–1357), потім його син — Бердібек (1357–1359).

Саме на ці роки припадають кілька ханських ярликів, наданих московським митрополитам. Ось що з цього приводу думав професор М. Г. Сафаргалієв:

«По ярлыку Бердибека, данного в ноябре 1357 года, русскому (московському. — В. Б.) духовенству возвращались права, отнятые ранее Джанибеком; оно освобождалось от дани и постоев в церковных домах, восстанавливалась независимость церковного суда в пределах ханской юрисдикции» [14, с. 111].

Звернімо увагу на факт лояльного ставлення хана Бердібека до Московської православної церкви, щоб зрозуміти звідкіля після смерті Бердібека на золотоординському престолі міг з’явитися хан Кулпа зі своїми православними синами Михайлом та Іваном.

Слід також розуміти, що ханом Золотої Орди після Бердібека міг стати тільки Чингісид, і та людина була досить відцмою в Золотій Орді, тобто людина з оточення самого хана. Не могла ж невідома в державі особа прийти невідь звідки і сісти на престол держави. Отже Кулпа мусив належати до найвищого рангу чиновників Золотої Орди часів хана Бердібека. Послухаємо:

«1359… Того ж лета в Орде убиен бысть хан Бердибек, сын Жанибеков, внук Азбяков, и с доброхотом своим, имянованным Товлубием князем, и со иными советниками его прияша месть поделом своим, испи чашу ею же напоил отца своего и братию свою. И по нем сяде во Орде на ханстве Кулпа, и властвова месяц 6, дней 5 и много зла сотвори. И тако и сему не стерпе суд Божий, и убиен бысть от Науруса з двемя сыны своими, с Михаилом, Иваном» [72, т. 5, с. 110].

Отож, Кулпу треба визначати із таких шести осіб: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга, Алі–бек, Сарай–бек і Тулун–бек. Тому, що саме ці особи входили до «уряду», чи «правлячої верхівки», хана Бердібека. Послухаємо російського професора:

«Из четырех улусных эмиров Джанибека, подписавших договор с веницианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году… В договоре 1358 года появляются новые лица в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Али–бек), Сарай–бек и Тулун–бек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке» [14, с. 110].

Так як замах на хана Бердібека очолювала «стара гвардія» бо Тулун–бек зі своїм оточенням були також знищені, а ще раніше хани Джанібек та Бердібек повністю винищили своїх братів та їхніх дітей, то царський трон Золотої Орди дістався одному із «могущественных сановников хана». І ним, за російськими літописами, став хан Кулпа. Хоча російські джерела глухо мовчать про такого хана, та зрозуміло, що його треба шукати із отої Джанібекової «знаменитої трійки» — Маглубей, Янгильбей і Кутлубуга.

Тому Кулпа і Кутлубуга — це одна й та сама дійова особа Золотої Орди та Московії. Як російські істричні джерела перекручували імена зоотоординських ханів, один Бог знає. А от навіщо те робилося — зроузміло всім.

Оскільки хан Кулпа мав відношення до християнської релігії, то він належав до золотоординських ханів північних улусів Орди:

Московського чи Тверського. Оскільки хан Золотої Орди Кулпа, за російськими літописами, загинув в один день із московським князем Іваном Івановичем — сином Калти, який нібито помер 1340 року, то маємо право вважати, що хан Кутлубуга і хани, що виступають в російській історичній науці під іменами: Іван Калита, Кулпа, Калта тощо — це одна особа. Саме приховуючи істину, вносячи «доважки брехні» до «общерусских летописных сводов», Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», внесла плутанину до текстів та спотворила ці імена.

Уточнимо кілька фактів стосовно московського князя Івана Калити (Калти, Кулпи, Кутлубуги). Скоріше за все у 1340 році, хан Узбек увів свого ставленика Івана Калту (Калиту) до складу «могущественной четверки эмиров». А поскільки у столиці Золотої Орди панувала мусульманська віра, то не вражає, що Іван Калита повернувся до старої віри, став Кутлу чи Калту–беєм. І в цьому немає нічого дивного. У перші роки започаткування релігії в Золотій Орді хани ставилися до релігії як до певного знаряддя влади. Це стосувалося як православної, так і мусульманської релігії.

Хто вважає хана Узбека занадто релігіозною людиною та фанатом мусульманської релігії — глибоко помиляється. Хан Узбек міг з’явитися до мечеті на молитву з великим запізненням та на добрячому підпитку.

Послухаємо арабського історика:

«Потом мы пришли в мечеть, выжидать соборной молитвы. Султан (хан Узбек. — В. Б.) запоздал. Кто говорил, что он не придет, потому что его одолел хмель, а кто говорил, что он не пропустит пятницы. По прошествии долгаго времени, он прибыл, пошатываясь, приветствуя сейида–шерифа и улыбаясь ему» [15, с. 301].

Московська православна церква цілком закономірно прирівняла вихід князя Івана Калити (Кулпи) з православ’я до його смерті. Іван Калита (Кулпа) дійсно перестав існувати з 1340 року. Замість нього в історії Золотої Орди з’явився хан Кутлубуга. Інші джерела цю людину називають Кельдібеком, а російські літописи — Кульпа. Ми вище наводили витяг із російської історії, де описували, як престол Золотої Орди у 1359 році зайняв хан Кулпа (зі своїми двома православними синами).

Цікаво, що перські та арабські історики повідомляють — після хана Бердібека трон Золотої Орди зайняв хан Кельдібек.

Послухаємо перського історика Нізам–Ад–Діна Шалі з Багдада:

«Тех, которые до нашего времени царствовали в Дешт–и–Кипчаке 25 человек: 1) Джучи, 2) Бату, 3) Берке–хан, 4) Саин–хан, 5) Йисун–Мунке, 6) Токта–хан, 7) Узбек–хан, 8) Джанибак–хан, 9) Бердибек–хан, 10) Кельдибек–хан, 11) Науруз…» [16, с. 106].

Не будемо вести розмову про достовірність наведеного списку ханів, але зазначимо, що починаючи з хана Тохти до хана Науруза в російському поданні хани визначені правильно. Після хана Бердібека на престолі Золотої Орди сидів хан Кельдібек. Всі книги іноземних авторів, з яких ми наводимо цитати, перекладалися в Російській імперії під пильним оком цензури. Отже, транскрипцію подачі імен ханів Золотої Орди визначала московська влада. Тому і маємо оцей розгардіяш: Іван Калита — Калта, Кулпа, Кутлубуга і, нарешті, — Кельдібек–хан.

Звернімо увагу на безглуздя перекладу — Кельдібек–хан. Мусить бути щось одне: або бек, або хан.

Цікаве зауваження зробив російський професор М. Г. Сафаргалієв:

«Среди имен ханов Золотой Орды, которые приводятся арабскими и персидскими авторами, имя Кульпа не упоминается, но монеты, выбитые с именем хана Кульпа в 760 (1359) году в Бельджимене, Азаке, Хорезме, Гулистане и в Новом Сарае, подтверджают верность сведений русских летописей о воцарении хана Кульпа после Бердибека» [14, с. 113].

Російська історична наука не могла проігнорувати той факт, що в арабській та перській історії зафіксовано під час смути ім’я хана Кельдібека, тому віднесла його період царювання на 1361 рік, хоча іноземні історики називають 1359 рік і про 1361 рік нічого не знають.

Ця довга таємна гра російської православної та мусульманської сторін цілком зрозуміла. Жодна із них не бажає визнати, що в XIV і XV століттях хани Золотої Орди приймали ту релігію, де отримували посади: в Сараї, Криму, Середній Азії, Казані тощо вони ставали мусульманами; в Москві, Твері, отримуючи чи привласнюючи улус (князівство), переходили в московське православ’я.

Щодо християнських улусів, закон існував із часів хана Менгу–Тимура. А от стосовно хана Золотої Орди закон нічого, окрім роду Чингісхана, не передбачав. Тільки після 1312 року хан Узбек започаткував мусульманську віру як державну. Отож царем Золотої Орди міг бути тільки мусульманин. Але, звичайно, нічого не говорилось про попередню віру хана.

А золотоординський хан Кулпа (він же — Іван Калита, Кутлубуга, Кельдібек, Калта) вразив своєю безпринципністю навіть найвитриманіших щодо релігії ханів, князів, беків, емірів. Спочатку Іван (правнук Берке–хана і онук Петра Ординського — першого Московського князя) був християнином, потрапивши до хана Узбека, став мусульманином, отримавши Московський улус у 1322 році, — повернувся до християнства, а з 1340 року — знову став мусульманином.

На моє переконання, повна зневага Яси Чингісхана, коли на посаду глави держави обрали людину з релігійної точки зору цілком аморальну та безпринципну, і стала головним поштовхом до довгої, тривалої сваволі по відношенню до глави держави. Навіть малоосвічені особи із роду Чингісидів вважали, що вони нічим не гірші Кулпи, тому теж мають право на престол.

Ніхто не думав, до якого фіналу приведе ця смута Золоту Орду. Виникає цілком закономірне питання: чому ханом (царем) Золотої Орди обрали Кулпу (він же Іван Калита, Калта, Кутлубуга, Кельдібек)? І відповідь на це запитання надзвичайно проста: зі смертю хана Бердібека перервався рід Батия, якому Чингісхан у 1227 році заповів владу Джучі–улусу, а отже і Золотої Орди.

Винищення роду Бату–хана розпочалося одразу по його смерті, коли у 1255 році, повертаючись від Менгу–хана, був отруєний його старший син Сартак.

За арабськими, європейськими та російськими свідченнями до смерті Сартака доклав рук майбутній цар Золотої Орди Берке.

Але після хана Берке, влада у Золотій Орді повернулася до роду Батия. Норим ханом (царем) Золотої Орди став онук хана Батия — Менгу–Тимур. Слід пам’ятати, що хан Сартак не залишив спадкоємців (чоловіків) після смерті. Отож рід хана Батия по лінії старшого сина Сартака закінчився в 1255 році.

Але за свідченнями перських істориків у хана Батия було чотири сини, які мали право на спадок батька. Послухаємо: «2–ой сын Джучи–Хана–Бату. Он родился от Уки–Фуджин–Хатун, дочери Анчи–нойона, из племени конкурат. Его (Бату) называли Саин–хан. Он был в большом почете и очень могуществен… Бату имел много старших жен и наложниц и было у него четыре сына в таком порядке: 1–й — Сартак… (У него не было ни одного сына). 2–ой сын Бату — Тукан. (У него было 5 сыновей). 3–ий сын Бату — Абукан. (У него было много жен и наложниц, и он имел 7 сыновей). 4–ый сын Бату — Улакчи. (Детей он не имел, и имена жен его неизвестны») [16, с. 48–53].

Отож, з часів Менгу–Тимура влада в Золотій Орді належала онуку хана Батия по лінії другого сина — Тукана. За часів ханів Талабуги і Тохти були винищені майже всі нащадки роду хана Батия по лінії його другого і третього синів. Так що хана Узбека ледь відшукали серед нащадків роду.

Хан Джанібек, який правив Золотою Ордою у 1342–1357 роках, щоби спокійно сидіти на троні, знищив усіх своїх братів, тобто синів хана Узбека.

Про правління хана Бердібека, сина Джанібека наведемо цитату із праці Муін–ад–діна Натанзі «Анонім Іскандера». Хоча треба пам’ятати, що перські (іранські) історики писали про ханів Золотої Орди тенденційно.

«Рассказ о царствовании Бердибек–хана, сына Джанибека. Тотчас после этого Токлу–бай привел Бердибека, посадил на тот ковер, на котором он убил его отца, и убил каждого, кто не подчинился… Он (Бердибек) вызвал к себе всех царевичей и за один раз всех их уничтожил… Три года он правил самостоятельно, но, наконец, переселился с трона под доску гроба и никого из рода султанов… не осталось в живых. После этого, дабы дела царства не расстроились, эмиры, согласившись (между собой), возвели на трон царства… человека, под предлогом, что он Кельдибек, сын Джанибек–хана» [16, с. 129].

Отак Кельдібек, а за російськими джерелами хан Кулпа, опинився на золотоординському троні. Як бачимо, і в московських, і в перських джерелах XIV століття після смерті хана Бердібека царем Золотої Орди стала людина не з роду Бату–хана!

Єдиною різницею в оповідях є ім’я хана, що цілком зрозуміло. Історики мусульманських країн не могли донести своїм нащадкам правду про золотоординського царя православної віри хана Кулпу та його двох православних синів — Івана та Михайла. В той час, як Катерині II та її «Комиссии…», під час фальшування літописів, треба було або якось пояснювати присутність на золотоординському царському престолі хана з християнським іменем та двох його синів–християн, або подати мусульманське ім’я хана — Кельдібек, або дещо спотворивши християнське ім’я хана, взагалі замовчати цей факт. Обрали третє, аби тільки не впізнали в Кульпі — Івана Калиту. Як заявив російський історик — письменник Сергій Миколайович Марков у своєму «Земном круге», у старих церковних джерелах і згадки немає, щоби московського князя Івана (першого) називали Калитою. Він говорить про казахське ім’я — Калту, що означає — пояс. Та, певно, і Сергій Миколайович дещо перебріхує, щоби відволікти нашу увагу. Треба писати так, як належить, як написано в літописах про хана Золотої Орди — Кулпа!

І ще одне надзвичайно цікаве дослідження провів сучасний російський історик Микола Борисов. Він встановив:,«Ни один летописец не отметил рождение Ивана — четвертого сына в семье московского князя Даниила» [182, № 10, с. 7].

Ми про це вже говорили на початку нашої книги. Тому немає потреби повторювати.

Отак ми дослідили, що російська історія нічого не знала про появу на світ одного із своїх найвизначніших князів. Навіть більше — до 1322 року в російських літописах жодним словом оцей князь не згадується. Вперше про нього говориться у літопису, коли у 1322 році згадуються два представники хана Узбека «Иван и Ахмыл», як написано у Троїцькому літопису, якого ніхто ніколи не бачив. (Те ж написано в Устюзькому літописному зводі, вперше виданому друком Катериною II у 1781 році «вследствие распоряжения 1778 г. об издании русских летописей») [155, с. 5].

Поєднаємо:

«В лето 6830. Приде изо Орды князь Иван Данилович, а с ним посол Ахмыл поганый, и много християн посекоша, а иных в полон поведоша, а град Ярославль сожже» [155, с. 50].

Що цікаво: князь Іван згадується в літопису першим, отож у тандемі «Іван — Ахмил» він головний, хоча його позначили — Даниловичем. Та у XIV столітті так людей не йменували. Тому зрозуміло, шо отой додаток — «Данилович» справа рук видавців 1781 року.

І, як бачимо, все зло на Московщині творив не Іван, який привів рать, а «Ахмыл поганый». Так писалась «волохата московська історія». Дивуватись не слід.

Та повернімось до часів смерті хана Бердібека. Зі смертю хана припинив своє існування рід Батия. Хоча це твердження дещо перебільшене — залишились нащадки хана Батия по жіночій лінії та діти від позашлюбних зв’язків. Але ці нащадки Батия не мали права на золотоординський царський трон.

Отож перед правлячою верхівкою Золотої Орди постало питання: кому із нащадків Джучі–хана передати владу в державі?

Звичайно, таке питання слід було вирішувати на загальнодержавному курултаї, куди мали бути запрошені усі глави родів та Чингісиди Золотої Орди. Та владу в державі досить міцно тримали в руках хани так званого «уряду Бердібека» і серед них — Маглубей, Янгіль–бей і Кутлубуга.

Оскільки Кутлубуга (він же: Іван Калита, Кулпа, Калта, Кельдібек) був спадкоємцем роду по лінії хана Берке, а його предок (Берке) уже сидів на царському троні держави, то не було нічого дивного, що «могущественные сановники государства» вибрали з–поміж себе Царя. І ним став знаменитий Кулпа (він же Кельдібек).

«Могущественные сановники» обрали найгіршого, а головне — порушили Ясу Чингісхана.

І почалася смута.

4

Під час праці з сотнями давніх російських джерел авторові завжди кидалися в очі сфальшовані епізоди, події, факти. Досі незрозуміло, як поважні особи, спотворюючи матеріал, не могли здогадатися, що, зіставляючи різні документи і матеріали, навіть нефахова людина виявить ті «доважки брехні».

Так трапилося і з «Путешествием диакона Игнатия в Цареград и Иерусалим» із праці Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа», книги 5–8, том 2, випуску 1849 року.

Спочатку автору довелося довго шукати цю книгу, в якій сподівався знайти інформацію про давні улуси Золотої Орди, що розташовувалися на сучасних теренах від Москви до Ростова–на–Дону.

Та коли на другій сторінці книги прочитав, що «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Ценсурный комитет узаконеное число экземпляров. С. Петербург. Декабря 21 дня, 1840 года. Ценсор Петр Корсаков», настрій мій дещо підупав, тому що стало зрозуміло — матеріал пройшов катерининську «Комиссию…» Сфальшований!

При зіставленні свідчень «диакона Игнатия» з пізнішими свідченнями російських професорів, вдалося, вкотре, встановити імена володарів золотоординських улусів, які охоплювали землі від Москви до Азовського моря.

Це була нагорода авторові за його багатомісячні пошуки. Змушений визнати: саме цей матеріал дозволив точно визначити справжнє татарське ім’я Московського князя так званого Дмитрія Донського.

Автор довго тримався думки, що Московський князь часів золотоординської смути 1360–1380 років, так званий Дмитрій Донський, у Золотій Орді мав ім’я Бекбулат і виступав головною особою при зраді хана Тохтамиша в битві з Тимуром на річці Кундурчі 1391 року. Та виявилося, що улус Бекбулата був розташований південніше улусу хана Сарихозі. Так засвідчив диякон Ігнатій і, звичайно, це свідчення московського священика цілком достовірне, бо не несло загрози сфальшованому матеріалу.

Отже, Московський князь, відомий у російській істричній науці під іменем Дмитрій Донський, в Золотій Орді мав ім’я — Сарихозя.

Пропоную пов’язати деякі (несфальшовані) свідчення московського «диакона Игнатия» з сучасними незаперечними історичними фактами.

Зазначимо: свідчення «диакона Игнатия» спонукають нас дослідити дві надзвичайно важливі теми московської історії.

Перше: ім’я володаря Московського князівства у 1379–1389 роках.

Друге: правду про Московську Митрополію 1379–1389 років.

Оскільки події відбувалися у 1379–1392 роках і частково зачепили останні роки смути у Золотій Орді, то детальніший розгляд цього питання проведемо у другій частині нашої книги, де вестиметься мова про хана Тохтамиша та його добу. У цьому ж розділі розглянемо тільки два раніше визначених питання.

От що писав Іван Петрович Сахаров про подорож диякона Ігнатія:

«Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград» [185, с. 96].

Ми пам’ятаємо, що Золотою Ордою у 1389 році правив хан Тохтамиш, тому митрополит Пимен у 1389 році міг зайняти свою кафедру тільки зі згоди хана, а рухатись державою — за його ярликом. Цікаво зазначити, що В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» подає цю подорож під 6887 (1379) роком і зовсім в іншому потрактуванні.

«И в 6887–м иде Митяй ко Царюграду на постановление в митрополиты… А с ним поидоша ко Царюграду 3 архимандриты: 1) Иван… петровский…; 2) Пимин… переславский…З) Мартьян… коломенский…» [72, с. 133–134].

Щодо року описаної «диаконом Игнатием» подорожі поговоримо при розгляді другого питання. Одразу зазначимо, що в 1379 році на московському князівському престолі, згідно з В. М. Татіщевим і «диаконом Игнатием», сидів відомий нам Дмитрій, так званий Донський.

«Бысть же начало пути от города Москвы, месяца Апреля в 13 день, в великий вторник страшные недели…» [185, с. 97].

І ще:

«Князь великий же Дмитрий Иванович по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде…» [185, с. 97].

За московськими джерелами й під час подорожі «диакона Игнатия» та Пимена до Царгороду в Москві на князівському столі, в 1389 році, сидів Дмитрій, так званий Донський.

Диякон Ігнатій розпочав свою подорож з Москви і рухався за таким маршрутом: Москва — Коломна — Переяслав (Рязанський), а далі річкою Доном до Азова. Вздовж річки Дону він нарахував три улуси в такому порядку:

«В среду же плывуще минухом Великую Луку и царев Сарыхозин улус… В четверток же плывущим минухом Бек–Булатов улус…

В неделю ж шестую плывуще, минухом Акбугин улус… В понедельник же приидохом Бузук реку, в канун Вознесеньева дни приспехом, плывуще до моря, града Азова» [185, с. 98].

Слід розуміти, і про це говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), що Золота Орда ділилася на 14 (чотирнадцять) напівзалежних від центральної влади улусів.

Послухаємо ще раз ВРЕ:

«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [2, т. 9, с. 561].

Російський професор В. Лебедев досить точно визначив поняття слова «улус» у Золотій Орді:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Автор навів ці визначення, щоб читачі усвідомлювали, що місця кочівлі чи перебування ханів, це ще не улус.

Кожен улус складався з чітко визначених тюркських родів (ілів), у нашому розумінні — народ, які володіли певними землями (територією).

Звичайно, деяких ханів та їхні родини іноді повністю винищували, чи вони вимирали, але роди — власники землі — залишалися, часто приєднувалися зі своїм улусом до Великого хана. Згодом знову відроджувалися із новою династією Чингісидів. Прикладів таких багато, не будемо їх наводити.

Іноді роди (ілі) покидали свої землі, як трапилося з родами улусу Бувала (Мовала). Коли хан Тохта у 1300 році знищив Ногая та його старших синів, то молодший син Ногая разом із останками своїх родів покинули свій улус, і, як говорив професор М. Г. Сафаргалієв, — «розвіялися по світу».

Нагадаємо читачам імена ханів та улусів, які виникли на теренах «исконно русской земли» (окрім восьми улусів на теренах сучасного Казахстану і Приуралля):

1. Улус хана Батия. (Улус мінявся за розмірами). Постійна його земля: Межиріччя Уралу і Волги від Каспійського моря до річки Ками.

2. Улус хана Берке. (Землі Західного Прикаспію). Улус припинив своє існування після смерті Берке–хана, був приєднаний до улусу Менгу–Тимура (землі між Волгою і Доном від Воронежа і Тамбова до Кавказу).

3. Улус хана Беркечара. (Землі Тмутаракані, так званого Рязанського князівства). Пізніше улус носив ім’я Мохшинського, а його столиця Мохші (Наровчат) була столицею Золотої Орди.

4. Улус хана Бувала. [(Землі між Доном і Дніпром від Приазов’я до Кременчука (на Дніпрі) та Воронежа (на Дону)]. Улус після 1300 року «розвіявся по світу».

5. Улус хана Чилаукуна. (Землі так званого Ростовсько–Суздальського князівства). Кримські хани в листах до московських князів називали ті землі — Мещерськими, а князів — Ширинськими.

6. Улус хана Мухаммеда (Буре). (Землі сучасної Вологодської області та заволзькі — Костромської та Нижегородської областей). Центрами улусу були Великий Устюг і Тотьма. Згодом улус приєднали до Московського.

Із 1272 року з’явився Московський улус, який заснував хан Менгу–Тимур; припинив його існування хан Тохта з 1290 до 1322 року; поновив хан Узбек, виділивши його у великий улус із 1328 року.

Хан великого улусу, разом із своїми родами (ілями), ставав даругою (володарем) землі і міг на ній порядкувати особисто. Московський улус було створено для родів (ілів) хана Берке, єдиний син якого прийняв християнську релігію в Ростові (Великому), десь у 1257 році.

Отож улус хана Берке (2) поміняв своє розташування і став іменуватися Московським улусом (князівством).

Не будемо переповідати всі зміни, які з часом відбулися з улусами Золотої Орди. Автор звернув увагу читачів на факти приналежності земель до чітко визначених улусів. І, як бачимо, до «верхів’я Дону» мали відношення тільки Московський і Мохшинський (Рязанський) улуси. Тверський улус на 1389 рік, рік подорожі диякона Ігнатія до Царгорода, ніяк не належав до «верхів’я Дону».

Навіщо ми розпочали розмову про «верхів’я Дону»?

Справа в тому, що через два роки після поїздки диякона Ігнатія до Царгорода відбулася знаменита битва Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі, де ханові Золотої Орди Тохтамишу зрадили улусні хани Бек–Булат, Хаджа–Мадин, Турджак–Берде, Давуд і князь Тегін. Ось слова професора М. Г. Сафаргалієва:

«Данные Ибн–Халдуна совпадают с официальными материалами; Тохтамыш в письме к Ягайло подчеркивал: “Во время битвы прежде те дурные люди (т. е. изменники), ушли с места, отчего и народ ушел с места”. В русском переводе этого ярлыка особо подчеркивается роль Бекбулат–оглана, как главного виновника поражения: “Бекбулат, наш враг, нас выдал и побега от нас, коли тви лжий Бекбулат побега, тогда вся рать на бег повернулася”. Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджам–ад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].

Не дивуймося, що навіть професор–татарин у різних місцях подавав імена зрадників по–різному. Це звичайна практика російської історичної науки — заплутати. Але, за моїми спостереженнями, професор М. Г. Сафаргалієв таким чином завжди давав якийсь натяк на істину.

Розшифровувати натяк професора довго не довелося: стало зрозуміло, що головною складовою імені другого хана великого (улусу) князівства — є «Хаджа», а решта — то звичайні додатки до імені. Шановний Іван Петрович Сахаров, чи то самостійно, чи то за вказівкою «Ценсури», переклав слово «Хаджа» як «Хозя», а для подальшого фальшування ще й додав слово Сары! Так ми отримали — Сарихозя, що в перекладі означає — «Золотой паломник».

Професор М. Г. Сафаргалієв, посилаючись на Патріарший літопис, пояснив: «…Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона.., где находился его улус» [14, с. 155].

За свідченням професора JI. М. Гумільова, у тому ж напрямку після битви на річці Кундурча тікав і Московський князь.

Князі — зрадники хана Тохтамиша тікали з поля битви до своїх улусів — «верхів’я Дону». А поскільки до «верхів’я Дону» втекли два великих князі та кілька удільних і серед них були православні князі (Давид), то, зрозуміло, що там були розташовані їхні улуси: Мохшинський (Рязанський) та Московський.

Діякон же Ігнатій навів нам золотоординські імена ханів тих улусів — Бекбулат і Сарихозя. За російськими перекладами ярлика хана Тохтамиша до Ягайла тих князів іменували: Бекбулат і Хаджа Медін (переклад М. І. Березіна).

Про ці події ми ще говоритимемо у другій частині нашої книги, то на цьому й закінчимо. Зафіксуємо тільки такі факти.

Перше. За свідченням «диакона Игнатия», першим вони перейшли улус хана Сарихозі. Отож улус Сарихозі знаходився північніше від улусу хана Бекбулата. Тобто Московським володарем у 1389 році був хан Сарихозя, так званий Дмитрій Донський. Бекбулат же володів Мохшинським (Рязанським) улусом.

Друге. «Диакон Игнатий» жодним словом не згадує на початку 1389 року про спалену Москву в 1382 році. Всі московські церкви, хоча й були спалені, працюють, щасливі московити юрбою ходять до церков, які всі до єдиної відбудовані, а Великий князь Дмитрій, так званий Донський, не зазнає жодного утиску від Тохтамиша. Цілковита ідилія!

Третє. Третім улусом на Дону був улус хана Акбуги. Інших — історія не знає!

«В среду же плывуще минухом… царев Сарыхозин улус, и тако оттуда нача нас страх обдержати, яко внидохом в землю Татарскую, их же множество оба пола Дона реки, аки песок» [185, с. 98].

Тільки покинувши «царев Сарыхозин улус» почали відчувати страх «я тако оттуда наче нас страх обдержати».

Отже за свідченням «диакона Игнатия» Сарихозин улус належав до рідних улусів — там татарів не боялися.

На звичайні «доважки брехні» увагу звертати не слід. Ними московська історія переповнена.

На 1840 рік, коли книга І. П. Сахарова проходила державну і церковну цензури, він зазначив:

«При издании путешествия Игнатия, я имел в виду четыре списка: первые три, печатные, помещенные в Летописи (у всіх літописах однакові. — В. Б.), Временнике, и Татищевой Истории, а последний рукописный XVII века» [185, с. 97].

«Текст от Москвы до Цареграда напечатан по рукописному списку» [185, с. 96].

Ось чому такі прикрі «проколи» трапилися уже в 1840 році з «путешествием диакона Игнатия». Московська провладна верхівка, одразу після виходу восьмої книги (другий том), заборонила її перевидання, а набраний у друкарні текст наказшта розсипати.

За часів радянської влади другий том книги теж не дозволяли перевидавати. Навіть за перебудови (1985–1990 роки), коли вирішили видати працю І. П. Сахарова в повному обсязі (вісім книг, два томи) в 1989 році вийшов друком перший том книги накладом один мільйон примірників. Наступного, 1990 року, замість другого тому праці І. П. Сахарова, надрукували знову перший, накладом два з половиною мільйони примірників. І на цьому закінчили перевидання.

Цього разу Російська православна Церква разом із більшовицьким російським ЦК наклали заборону на перевидання праці І. П. Сахарова.

Не буду, шановні друзі, розповідати про пригоди на шляху пошуків цієї книги. То окрема розмова. Згадаємо московських митрополитів 1379–1392 років. Тут теж загадок не перелічити. Дуже не любить московська церква говорити про цей відтинок своєї історії.

У 1378 році помер Московський митрополит Алексій — перший православний митрополит із роду Чингісхана, старший син Михайла Тверського. «Устюжский летописный свод» ці події подає під 6885 (1377) роком:

«В лето 6885. Месяца февраля в 12 день преставися преосвященный митрополит Алексей…» [155, с. 57].

В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» написав про ті роки окремий розділ під назвою «Повесть о смуте в Митрополии» [72, с. 132].

Дійсно, щось негідне відбувалося у ті роки в Московській митрополії. Звернімо увагу: Київська митрополія на той час мала свого митрополита — Кипріана. Послухаємо:

«Киприан… Митрополит…По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [2, т. 12, с. 154].

Після смерті Московського митрополита Алексія, за свідченням Василя Микитовича Татіщева, відбувалося от що:

«По преставлении ж Алексия митрополита бе некто Митяй, архимандрит Спаского монастыря, иже в Москве, муж изучен писания, громогласен, сладоречив и учителен, возрастом велик и сановит. Его же князь великий имеяше себе отца духовна и чтяше вельми, хотяй того по Алексии возвести на митрополию и послати во Царьград на постановление. Той же яко и вельми высокоумствуя. абие по совету великого князя Димитрия Ивановича и бояр его, оставя архимандрию, взыде во двор митрополич. И начат властвовати во всем, елико подобает митрополиту владети по всей митрополии, с церквей дань збираше, зборные петровские, рожественское, и доходы и уроки, и оброки митрополичи, все взимаше, иживяше, и властвоваше» [72, с. 132].

Московському князю Дмитрію був до вподоби митрополит Алексій, який не рахувався з церковними канонами і, згідно з листом великого Русько–Литовського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, крутив тими канонами, як циган сонцем. Тому, по смерті Алексія, узгодивши питання з ханом Золотої Орди і Мамаєм, Дмитрій призначив на кафедру Московської Митрополії свого духівника — архімандрита Спаського монастиря Митяя. Звернімо увагу: навіть не єпископа, а — звичайного монаха.

Ханам Чингісидам Орди і особливо Московського улусу сподобалась минула процедура призначення митрополита Алексія, коли долю митрополита, по суті, вирішили хани Золотої Орди, призначивши людину зі свого середовища. Слід думати, що й Митяй з Пименом теж належали до роду Чингісхана.

Послухаємо далі, що чинив Митяй:

«…И паки на ину мысль преложись и нача беседовати к великому князю, глаголя: “Писано есть во апостольских правилех сице: два или три епискупи да поставляют єдиного епискупа. Такоже и во отеческих правилех писано есть. И ныне убо да снидутся епискупи… 5 или 7, поставят епискупа и первосвятителя”. И слышавша сия, князь великий Димитрий Иванович и бояре его восхотеша тако быти, да извергнут протори пути, повеле созвати вся епископы. И егда собрашась епискупи…, пришедше, благословишась у Митяя» [72, с. 132].

Так московський архімандрит Митяй став неканонічним Московським митрополитом.

Очевидно мав рацію В. М. Татіщев, коли писав, що митрополит Алексій помер у 1377 році. Тому що звістка про його смерть могла потрапити до Константинополя тільки через кілька місяців. Отоді Константинопольський Патріарх наказав Київському митрополитові Кипріану навідатись до Москви, та доповісти, що там твориться, чому немає нової, узгодженої ханом Золотої Орди кандидатури на московську (золотоординську) митрополичу кафедру?

Думається, Митрополит Кипріан поділяв погляди Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда на поступування та вчинки московського митрополита Алексія, про які говорилося в листі князя до Патріарха.

Отож, прибувши до Москви восени і 378 року та побачивши московське свавілля щодо самостійного (без згоди Патріарха) призначення Митяя на митрополичу кафедру, митрополит Кипріан поставив вимогу скасувати всі неканонічні рішення, а отримавши відмову — піддав анафемі московського князя Дмитрія, так званого Донського, онука знаменитого золотоординського хана Кулпи (Кельдібека).

Не забуваймо, у ті роки в Золотій Орді ще точилася смута — боротьба за царський (ханський) престол.

Послухаємо сучасного російського історика А. Л. Юрганова:

«Митяй взошел на святительское место в митрополичьем облачении, а Киприан, рискнувший самовольно приехать в Москву, был по распоряжению Дмитрия Ивановича задержан и вскоре отправлен назад, в Киев, тогда принадлежавший Великому княжеству Литовскому… Всех — и тех, кто арестовал его, и тех, кто причастен был «общестию и хулению», — митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Від російських істориків не дочекатися правдивої подачі фактів, та навіть ті куці речі, про які їм дозволяють говорити, підтверджують наші висновки. Кожному зрозуміло: митрополит Кипріан ніколи би не дозволив собі навідуватися до Москви, де правив канонічно обраний митрополит без дозволу Патріарха.

І, звичайно, на виклик московського князя ні в 1382, ні в 1389 році київський митрополит до проклятого ним князя Дмитрія не з’являвся. Що цілком зрозуміло. Тому і спалення Москви Тохтамишем у 1382 році належить до звичайних московських «доважків брехні».

Спираючсь цілковито на московські цензуровані джерела, бачимо, що в Московському князівстві (улусі) після смерті митрополита Алексія, а це 1378 рік, до 1392 року московську митрополію очолювали люди, яких Москва забула, не згадує, соромиться.

Автор звернувся до дев’ятого тому Патріаршого (Никоновського) літопису 1862 року видання, де поіменовані всі митрополити. Ось їхній перелік із часів Золотої Орди.

«23. Кирил; 24. Максим; 25. Петр Чудотворец Московский; 26. Феогност; 27. Алексий; 28. Киприан; 29. Пимин; 30. И паки той же Киприан; 31. Фотей; 32. Исидор; 33. Иона…» [204, т. IX, с. XIII].

Московита приписали собі Київського митрополита Кипріана, згадали митрополита Пимена, але забули згадати митрополитів Митяя та Дионісія, які теж посідали московську митрополичу кафедру.

І що найцікавіше — нас зайвий раз переконали, що так званий Дмитрій Донський не помер у 1389 році. Тому що коли «Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград», Дмитрій, так званий Донський, був живий–здоровий, тому що «по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде» [185, с. 96–97].

А от, що відбувалося далі:

«Но и Пимен неуверенно чувствовал себя на престоле. Его соперником стал Дионисий, Суздальский епископ, который раньше единственный выступал открыто против кандидатуры Митяя. Теперь Дионисия поддерживал сам великий кйязь (Дмитрій Донський. — В. Б.), отправив его в Византию…» [80, с. 64].

Тільки після 1389 року, коли повернувся зі своєї подорожі Пимен, а пройшло не менше року, Дмитрій, так званий Донський, міг відправити Дионісія — суздальського єпископа до Патріарха.

Коло московської брехні набуло кінця і в цьому випадку.

Наближався 1392 рік, коли золотоординський хан Тохтамиш, стратив зрадника Сарихозю (Золотого Паломника), який за російською «історичною наукою» відомий як Дмитрій Донський, а сам особисто зі своїми ілями (родами) зайняв Московський улус.

Отоді–то великий Литовсько–Руський князь Вітовт дозволив Київському митрополиту Кипріану тимчасово взяти під свою опіку московське православіє. Йшов 1392 рік.