Моя мурашина правда

Вавчер

Здавалося вулиця не має кінця. Йти було важко не тільки тому, що вона крутим віражем десь вгорі впиралася у стіну яру. Було відчуття, що йдеш проти течії. Намитий пісок, збитий до стану гірської породи, скочується під ногами і наче стоїш на місці. Стільки років пхався цією вулицею, а сьогодні тільки відчув себе в річці проти течії. Приходько дивився собі під ноги, раз на два кроки вихекував з дна легенів автобусний чад. Киваючи в такт ході, виплутувався із столичного гармидеру, складав по частинах розмову з дочкою, намагався вгадати як вона живе. «Може й справді за вавчери можна купити квартиру. Каже, що можна». Став перевести подих. Біля Василевої хати осипається шовковиця, он і він.

— Доброго дня!

— Доброго, — Василь виходить з подвір'я. — Що там у Києві?

— Нічого. Ти пам’ятаєш, що винен мені свинячі ноги?

У Василя трусяться руки навіть коли він тримає кулаки в кишенях. Коротке сивіюче клаптями волосся ворушиться, наче хоче наповзти на брови. Дві товсті складки над бровами, як у бика, їздять вузьким лобом, намагаються щось знайти глибоко під черепом, але марно.

— Я віддам. Ще не виросло. — В темних очницях під кошлатими бровами блукають зіниці, ховаються в щілинах опухлих повік.

— А Ваську твого вже навіть міліція не бере. Що знов з бурси вигнали?

— А тобі яке діло?

— Ніякого. Одні діти роблять і доробитися не можуть. А другі чекають поки виросте.

— А як я не маю звідки?! — Василь виштовхує з себе слова. На одутлих неголених щоках вилазять жовна, вуха притискаються до масивної голови.

— Ти хоч вавчера свого забрав?

— На він мені нашо?

— Як тобі не треба, то може комусь…

Василь топчеться на місці, холоші дрижать від запхнутих в кишені кулаків. Він коротко обриває Приходька. — Бери! Ввечері віддам!

Приходько раптом відступає назад.

— Зараз ніхто не має…

Василь мовчки повертається, заходить на подвір’я. Приходько, скосивши погляд слідкує з вулиці за Василем. Через ворота голова Василя схоже посаджена на кіл. Вона повертається скоса дивиться на Приходька темними зіницями.

— Де Надька?! — В дворі загавкав собака. Василь дивиться як Приходько проходить вулицею, опустивши голову.

— Десь пішла. А що? — Василева жінка виходить з літньої кухні.

— Підем з обіду заберемо вавчер. Хай його вдавить. — Цідить крізь зуби Василь.

— Кого?

— Приходька! Або відрубай ноги поросяті!

— А він шо сказав?

Василь мовчки пішов до хати. Жінка зайшла в літню кухню, зменшила газ під каструлею.

— Василю, кажуть шо скоро за вавчери будуть давати гроші.

— Багато вони тобі дадуть. — Василь важко сів біля столу. — Одні папірці поміняють на другі.

— А, може, здали б куди? Були б хоч якісь гроші, — ставила тарілки на стіл.

— Ти не знаєш скільки людям дали за них? — Василь з-під лоба глянув їй в обличчя.

— Дивися, — зітхнула жінка.

Василь встав, сунув руки в кишені.

— Скажи Надьці хай візьме метрику.

Він постояв біля перекошеної хвіртки, — не буду ремонтувати, хай, — вийшов з двору.

— Доброго дня, сусідо.

— Доброго, Василю. — Дмитро поклав газету на стіл.

— Що пише?

— Пише, що підробляють вавчери.

— Нащо?

— А бог їх знає. Цінні папери.

Василь криво посміхнувся.

— Добрива будуть цього року?

— Може й будуть, а хто буде платити за роботу? — Дмитро склав газету. — Ну що по маленькій?

— Можна.

Дмитро розлив горілку. Випили. Василь взяв помідор, товсті складки на лобі злилися в одну перерізану ниткою.

В хату зайшла Надька.

— Тату, пішли в зберкасу.

— Пішли.

— Чого, Василю? — Дмитро відсунув пляшку.

— Вавчер забрати.

— А, воно треба.

Надька по дорозі зірвала яблуко, захрумтіла ним аж батькові пішла оскомина.

— Де ти була?

— На вулиці, — йшла впевнено здорова й дебела.

«Куди її подіти, віддав би заміж. Як той вавчер».

— Пішла в училище, допильнувала б Василя. — Говорив наче сам до себе.

— Він мені нашо, — смикнула Надька плечем. — Піду на курси в Київ.

— А платити чим?

— Продамо трохи картоплі.

Мовчки йшли дорогою вниз, вниз, вниз.

Біля зберкаси Василь став, тремтячими пальцями витяг приму.

— Йди спитай. Я зараз прийду.

Надька ввійшла в темний коридор, смерділо мишами й лаком. Василь курив біля дверей, дим плутався у гілках, листі, крутився біля щілин-очей. «І нашо той вавчер Приходьку? Хіба буде щось мати?»

— Тату, йди розпишися.

Василь здавив вогник пальцями, поклав недопалок до кишені.

— Не питала коли гроші за них будуть платити?

— Не питала.

— Ну так, тобі ж нащо.

— Тату!

Василь ввійшов у невелику кімнату, напхану спертого жіночого духу.

— Розпишіться.

Тримаючи ліву долоню на зап’ясті правої, знайшов галочку на рябому від лінійок листку.

— Покажіть паспорт, — дівчина полистала, поклала на стіл. — Чого дочка не отримала паспорт?

— А бог її знає.

— Зачекайте. — Дівчина згорнула листки, вийшла з кімнати.

Василь пропустив крізь щілини безликі силуети за столами, пхнув руки в кишені і вийшов.

Ввечері Приходько подзвонив дочці.

— Алло, доця, маю ще один вавчер.

— Який?

— Василя.

— Що я з ним буду робити? Він же іменний.

В трубці затріщало, Приходько недочув.

— Нормальний, нормальний!

— Нащо він мені!? То чужий!

— Ти ж казала, що тобі треба! — Приходько встав.

— Та треба, треба.

В хату налізли сутінки, Приходько кричав у телефонну трубку, наче на другий край землі.