Моя мурашина правда

Айстри

Айстри присохли. Диригент-вітер розкрилився над школою, хрупав тремтячими пальцями каштанів, але вже півгодини не міг настроїти всього квітника. Молоді яскраві айстри, які виросли біля криниці, сміялися, перешіптувалися, заважали почути фальш і згадати мелодію, яка звучала тут колись. Ось вітер упізнав її в кроках першокласника, але кляті горобці! Почав їх розганяти, і хлопчак здивовано зупинився. Чого це горобці сперечаються, і чого вітер виганяє їх з бузкових кущів?

А сонце щоранку падає золотим нотним станом крізь велич каштанів на землю.

— Ну що, згадав мелодію?

— Не заважай, — нервово стріпує диригентським струменем вітер. — Я не хочу її повторювати і не зможу, — махнув накрохмаленими манжетами. — Я не хочу, щоб люди пам'ятали його ходу, ритм кроків.

Цесарки дивилися крізь металеву сітку байдужим оком. Вітер вирвав із сухих пальців каштана попсовані розмашистим почерком жовтаві листки партитури, покрутив їх в руках і безсило опустив на землю.

— А ти ходив до його учнів? — запитало сонце.

— Ходив, — обхопив довгими руками коліна вітер, — їх нема вдома. Вони на роботі, — додав тихо.

— А ти сходи знову.

— Ні, — замотав головою вітер, крутнувши опале листя. — Вони зайняті. Дуже.

. — Ну бувай, — винувато посміхнулося сонце крізь гілля. — У мене теж робота.

Сонце повільно виходило з-за дерева, змотуючи нотний стан у сліпучу ноту, аж вітер мружився, кидаючи погляд у небо. Сонце шалено крутилося навколо гарячого променя-осі, і наче нічого ніколи не було. Ні нотного стану, ні рожевого голосу, а тільки важка праця яка вичавлює піт з постатей біля автостанції та розгладжує щоки конюшини, зім'яті пальцями росяної любові.

— Чуєте? Де вона поділася? — Дядько витирав хустинкою щетинисту шию. — Дайте білет до Олександрії. Дайте, бо автобус піде. Чуєте? — В дитинстві оглух на праве вухо, яке від цієї непотрібності заросло жовтуватим волоссям. А ліве вже від старості не до всього дослухалось. Він заглядав крізь пил і скло в касу, а бачив тільки віддзеркалену гримасу.

Мухи не мали сили не те, щоби літати, а повзати по жаркому повітрі автостанції. І раптом — сало! Дядько забув, що вранці змилював цією хустинкою ще тепле свиняче сало з колодочок пальців.

— Куди? Чого лізете? — Він обтікав свинячим потом, відганяючи ожилих мух.

Крізь покраплені мухами і рідкими дощами шибки лилося розпечено-сліпуче вариво.

— Чого кричите? Що таке? — З'явився у напівтьмі віконця чотиригрудий від затісного одягу поліестровий бюст. — Куди вам?

— До Олександрії, — здув з носа муху. — Автобус ще не пішов? — Застигла блиском малинова губа дядька. — Куди? Відомість у мене.

— То давайте скоріше. Там хоч місця є?

— Руб десять.

— А який це автобус? Оцей жовтий? — Кивнув засмальцьованим кашкетом.

— На привокзальній площі, — роззявила пащу чорна коробочка з білетом.

Підкручені стільцями поли піджака обсіли холодні іскри мух, черевики, відполіровані холошами, намагнітились пилюкою, і квиток прилип у долоні. Яка спека! Дядько виплив на вулицю з автостанції.

— Хтось надвечір має колоти порося в Олександрії. Бачите як спішить? — Кивнула жінка біля кошиків.

— Так, так, — схилилася на лікті бабуся. — А тут в кого він був?

— Не знаю. Може, в Онищука.

Бабуся похитала головою, облизала ниточки губів і знову згорблено розчинилась у спеці.

— Тьотю Марусю, автобус буде на Млинок? — Запитала дівчинка, притримуючи портфель на стільці.

— Буде, буде.

Біля каси стало порожньо.

Всі сиділи і подумки під'їжджали до Олександрії, до Млинка, до Кіровограда.

«Ікарус», відштовхнувшись вихлопом від сірого скла автостанції, поплив до перехрестя. Сонце плавило за ним слід у пилюці.

Дядько вкотився в автостанцію з роєм мух.

— Де ж той автобус?

— Який автобус? — Гавкнула чорна коробочка біля каси.

— На Олександрію.

— Товкся, товкся!? Автобус тільки-но пішов! Де ви були?!

— Як пішов? Я ж сів у автобус, а люди кажуть, що це не той. Я вийшов, а там більше ніякого нема.

— Стояло ж два автобуси! — Метнулась тінь руки в касі.

— Що ж тепер робити?

— Що, що! Новий білет беріть! Через годинку буде другий!

— Чого новий. Я ж учасник війни.

— Ну то й що! Хіба я винна, що ви не туди сіли!?

Здавалось, одна дівчинка не відчувала спеки. Чубчик здригався від найменшого руху в автостанції. Вона витягла з портфеля білі до прозорості блокнотики і складала в них блискучі листівки. Сонце гріло тонкі пальчики, вітер крізь шибки заглядав у портфель, поряд розімлілий юнак мружився від сліпучості шкільного фартушка.

Дядько вийшов на гарячі східці, примружився під козирком автостанції.

Вітер задумливо розчесав довгими пальцями лисіючу крону каштана, погримотів, як хлопчак, надломленою штахетиною. Його рука малювала в повітрі мелодію.

Раптом пальці торкнулися лискучих борозен дядькової шиї. Ошпарені, кинулись струшувати окнурілий піт. Зойкнувши, вітер крутнувся в поросі площі, вискочив на дорогу, скажена машина вдарила радіатором, і вітер полетів у річку. Він довго борсався, кидаючи бризки на стовпці мосту, а потім, заспокоєно-чистий, малював хвилі на воді.

Сонце настромилось на телеграфного стовпа, і від цього стало наче прохолодніше. Спека стікала теплим потрісканим деревом на бетонні підпірки, і земля ловила ці краплі.

— Така тепла осінь, — сказала бабуся замість привітання в просоченому дорогою автобусі. За нею ліз дядько, витираючи лоб вологою хустинкою. Вітер теж хотів зайти в автобуса, але засмаглий водій відігнав його, хряснувши дверима.

Привокзальна площа порожніла.

Сонце розлилося по бузкових кущах, і горобці стали схожими на золотих рибок у прозорому акваріумі.

Вітер приніс кілька крапель з річки, кинув їх на квітник біля школи.

Айстри здригнулися, порох осипався з них, хрипко загули оживаючі стебла.

Дзвони-обличчя тягнулись до неба, вбираючи рухливий спокій блакиті.

Вітер торкнувся айстрових язиків-поглядів.

Ось віддала останнього ніжного звука тоненька айстра і всохла, але нота пробігла від землі до насіння, колихнула дзвони. Стиснулось й зникло життя.

Ні, не зникло! Вітер витримав паузу, заплющивши очі, відкинув волосся.

Звуки наздоганяли одне одного, накладались, вільно випорскували з акордів, нотним листком на землю ліг вечір. Мелодія народжувалася, тремтіла, просочуючись крізь пальці, наче випаровувалась з землі.

Вона жила.

Вітер перебирав незримі нитки, тримав правою рукою густий тон живих стебел, — лівою підносив у небо тонкі дзвони, а за ними, танучи, злітали кришталеві звуки всихаючих айстр.

День ставав матовими ліхтарями.

Айстри…