Моя сім'я та інші звірі

Пронизливий вітер задув липень, мов свічку, і над землею повисло свинцеве небо серпня. Сіялась холодна колюча мряка, раз у раз здіймаючись од вітру щільними сірими хвилями. Вздовж пляжів Борнмута дерев’яні купальні невиразно блимали на зеленаво-сизе піняве море, а воно з гуркотом розбивалося об бетонні узбережні моли. Чайки неспокійно метались над портом, ширяли над дахами будинків на пружних крилах, жалібно скиглячи. Така погода зумисне створена для того, щоб терзати людей.

В той день наша родина виглядала не вельми привабливо, бо негода, як завжди, принесла з собою цілий набір звичних хвороб. Я підхопив катар, хрипко дихав відкритим ротом, а голову мені немов залило цементом. Вмостившись на підлозі; я розбирав свою колекцію мушель. Мій брат Леслі, хмурий і роздратований, скулився біля каміна, у нього було запалення середнього вуха зі слабкою, проте невпинною кровотечею. У Марго, моєї сестри, з’явилися нові прищики на обличчі, і так уже вкритому червоними цятками. У мами почався сильний нежить разом із загостренням ревматизму. І тільки мій найстарший брат Ларрі не постраждав; але достатньо було й того, що він дратувався через наші хвороби.

Ларрі, звісно, все це й розпочав. Решта були просто безсилі думати про щось інше, крім власного нездоров’я; але ж Ларрі саме Провидіння обрало для того, щоб він мчав крізь життя маленькою світлою петардою, запалював ідеями інших, а потім згортався в клубочок лагідним кошеням, відмовляючись одповідати за наслідки. День тягнувся поволі, а Ларрі злостився чимраз більше. Нарешті, сердито роззирнувшись по кімнаті, він чомусь вирішив, що це мама в усьому винна, і став нападати на неї.

— Ну навіщо ми терпимо цей триклятий клімат?— спитав він зненацька, вказуючи на залите дощем вікно.— Ви лише гляньте! І, якщо вже так, гляньте на нас... Марго роздулась, мов тарілка з рум’яною кашею... Леслі швендяє довкола, запхавши в кожне вухо по чотирнадцять сажнів вати... Джеррі хрипить, неначе в нього зроду розщеплене піднебіння... А подивіться на себе! Ви день по дню хирієте і в’янете!

Мама відірвалась від грубезного тому «Кулінарних рецептів із Раджпутани» і обурено вигукнула:

— Зовсім ні!

— Не суперечте,— напосідав Ларрі. Ви себе вкрай занедбали... а діти ваші схожі на серію ілюстрацій з медичної енциклопедії.

На це мама не змогла підшукати вбивчої відповіді, а тому лише пильно зиркнула на сина і знову поринула в читання.

— Сонячні промені! Ось що нам потрібне,— правив своєї Ларрі.— Ти згоден, Лес?.. Леслі... Лес!

Леслі витяг з одного вуха чималий жмут вати.

— Що ти кажеш?— спитав він.

— Ну от!— Ларрі тріумфуюче обернувся до мами.— Спілкування з ним перетворюється на обтяжливу процедуру. Ну куди це годиться? Один брат не чує, що йому кажуть, другого ви самі не можете зрозуміти. Ні, час уже вжити заходів. Хіба я можу створювати свою безсмертну прозу в гнітючій атмосфері, де пахне евкаліптовою настойкою?

— Звичайно, синку,— неуважно відповіли мама.

— Всім нам бракує сонця,— не відступив Ларрі.— Сонце... край, де ми могли б жити привільно.

— Авжеж, любий, це було б чудово,— майже не слухала його мама.

— Вранці я отримав листа від Джорджа... Він пише, що Корфу — дивовижний острів. Може, спакуємося та й гайнемо в Грецію?

— Гаразд, синку, як хочеш,— необачно зронила мама.

Хоча з Ларрі вона звичайно була насторожі, намагаючись не сказати зайвого.

— Коли?— здивувався Ларрі з її поступливості.

Мама зрозуміла свій тактичний прорахунок і неквапливо опустила «Кулінарні рецепти із Раджпутани».

— Думаю, синку, краще тобі спершу поїхати самому і все владнати. А згодом ти напишеш мені, і, якщо там добре, ми всі до тебе приїдемо,— розмірковувала вона.

Ларрі кинув на неї нищівний погляд.

— Те ж саме ви торочили, коли я запропонував їхати до Іспанії,— нагадав він.— Два нескінченні місяці я просидів у Севільї, чекаючи на вас, а ви лише писали мені довгі листи про питну воду й санітарні умови, так ніби я був муніципальним радником чи мером. Ні, якщо вирушати в Грецію, то тільки всім разом.

— Ти перебільшуєш, Ларрі,— несміливо заперечила мати.— Крім того, я не можу отак взяти й поїхати. Треба щось вирішити з оцим будинком.

— З будинком? Бійтеся бога, що тут вирішувати? Продайте його, та й по всьому.

— Це неможливо, синку! — мама була явно шокована.

— Чому?

— Я ж його щойно купила!

— От і продайте, поки він не обліз.

— Не кажи дурниць, любий,— твердо заявила мама.— Це абсолютно виключено. Це було б просто божевіллям.

І от ми продали будинок і майнули на південь від хмарного англійського літа, неначе зграя перелітних ластівок.

Подорожувалося нам легко, бо ми взяли з собою лише найнеобхідніше. Коли на митниці перевіряли наш багаж, вміст валіз наочно продемонстрував характер та інтереси кожного з нас. Приміром, багаж Марго складався з маси прозорих шовкових убрань, трьох брошур для охочих схуднути і батареї пляшечок з різними лосьйонами проти прищів. У валізі Леслі лежало: два пуловери, пара штанів (в них було загорнено два револьвери), пневматичний пістолет, книжка під назвою «Будь сам собі зброярем» і велика сулія з мастилом, що протікала. Ларрі віз за собою дві скрині книг і саквояж з одягом.

Мамин багаж був розумно розподілений між речами особистого вжитку і численними довідниками з кулінарії та садівництва. Я взяв тільки те, що було необхідне, аби не втомитися під час довгої мандрівки: чотири книги з природознавства, сачок для метеликів, цуцика і слоїк від джему, повний гусениць, які щомиті могли стати хризалідами.

Отже, згідно з нашими стандартами, цілковито споряджені, ми покинули глейові береги Англії.

Франція, вмита дощами й сумна; Швейцарія, схожа на різдвяний торт; Італія, буйна, життєрадісна, пахуча,— проминули, мов швидкоплинні спогади. Крихітний кораблик, пульсуючи як живий, відійшов од чобітка Італії і опинився серед сутінкового моря. Доки ми спали в парких каютах, десь на місячній гладіні вод судно перерізало невидиму лінію поділу й увійшло в ясний дзеркальний світ Греції. Помалу відчуття цієї зміни проникло в нас; на світанку ми прокинулись і, схвильовані, вийшли на палубу.

В променях світанкової зорі море здіймало свої гладенькі блакитні хвилі. В кільватері, немов білий павичевий хвіст, пінились ніжні струмки, зблискуючи бульбашками. Небо було бліде, з жовтими плямами на східному обрії. Попереду лежала шоколадно-брунатна земля, оповита туманом, зі шляркою піни внизу. Це був Корфу.

Ми напружували зір, щоб розрізнити обриси гір, долини, шпилі, міжгір’я, пляжі, але бачили перед собою тільки силует острова. Нараз сонце піднялося над видноколом і небо стало емалево-синім, як око сойки. Безмежна морська гладінь спалахнула на мить і прибрала густого лілового кольору з зеленими відблисками. Туман розвіявся швидко, хвилястими смужками, і нам відкрився острів: гори його немовби спали під зім’ятою брунатною ковдрою, в брижах зеленіли оливкові гаї. Вздовж узбережжя, мов біласті ікла, вигнулись пляжі в оточенні сліпучо золотих, червоних, крейдяних скель.

Ми обійшли північний мис, гладкий стрімчак іржавого кольору з вимитими в ньому печерами. Темні хвилі несли туди піну від шіпіого кільватера, а біля самих отворів спрагло, з шипінням, крутилися серед скель. За мисом гори відступили, їх змінила ледь похила рівнина зі сріблястою зеленню олив; де-де здіймався до неба чорний кипарис. В мілких затоках вода лазурово ясніла, а з берега навіть крізь гуркіт моторів до нас долітав голосний, тріумфуючий дзвін цикад.

1. НЕСПОДІВАНИЙ ОСТРІВ

Ми проштовхались крізь гамір і метушню митниці й опинилися на осяяному сліпучим сонцем надбережжі. Довкола містечко по крутосхилах здіймалося вгору — безладно розкидані яруси барвистих хаток із зеленими віконницями, ніби розгорнуті крильця тисячі метеликів. Позаду неймовірною блакиттю сяяла затока, гладка, мов таріль.

Ларрі прошкував швидко, гордовито відкинувши голову і з виразом такої королівської пихи на обличчі, що його малий зріст не впадав в око. Він пантрував за носіями, що тягли скрині з книжками. За ним войовниче крокував міцно збитий коротун Леслі, а в,кінці процесії у хвилях мусліну й парфумів пливла Марго. Маму, схожу на тендітного, бентежного місіонера-бранця, нетерплячий Роджер силоміць потяг до найближчого ліхтарного стовпа. Вона стояла, дивлячись у простір, поки він давав розрядку своїм накипілим почуттям після тривалого сидіння під замком. Ларрі найняв дві напрочуд ветхі тарадайки, в одній розмістив багаж, а в другу заліз сам. І сердито прозирнувся навколо.

— Ну?— прорік він.— Чого ми чекаємо?

— Ми чекаємо маму,— пояснив Леслі.— Роджер знайшов ліхтар.

— О боже!—вигукнув Ларрі і, випроставшись, проревів: — Не баріться, мамо! Хутчій! Пес може потерпіти.

— Іди, синку,— слухняно відгукнулась мама, не рушивши з місця, бо Роджер ще не збирався полишати стовп.

— Цей клятий пес заважав нам цілу дорогу,— сказав Ларрі.

— Май терпіння,— обурилася Марго.— Собака не винна... Ти вже забув, як ми цілісіньку годину чекали тебе в Неаполі?

— У мене був розлад шлунку,— холодно зронив Ларрі.

— І в нього, може, теж розлад,— переможно заявила Марго.— Хоч шило, хоч шайка.

— Не шайка, а швайка, ти хотіла сказати.

— Хоч би що я хотіла, це одне й те саме.

У цю мить надійшла мама, злегка скуйовджена, і ми переключили нашу увагу на Роджера, якого треба було посадити в кеб. Роджер досі ніколи не їздив у таких чортопхайках і тому глипав на візок підозріливо. Врешті-решт довелося заштовхнути його силоміць, а потім під несамовитий гавкіт вмощуватися самим. Кінь з переляку рвонув уперед, а ми всі звалились у купу, придушивши Роджера, що лементував, аж захлинався.

Нічогенький початок,— ущипливо зауважив Ларрі.— Я то думав, що ми в’їдемо з шляхетним, величним виглядом, а ми... ми вступаємо в місто, наче трупа середньовічних акробатів.

— Не переймайся, синку,— заспокоювала його мати, поправляючи капелюшок.— Скоро вже готель.

Коли візок з брязкотом гуркотів до центру, ми, наструнчившись на волосяних сидіннях, силкувалися прибрати царственого вигляду, так потрібного Ларрі.

Роджер, затиснутий в міцних обіймах Леслі, перекинув голову через край візка і закотив очі, немов надійшла його остання хвилина. Ми проминули завулок, де на сонечку грілись чотири кудлаті дворняги. Роджер напружився і голосно, надсадно загавкав. Одразу збадьорившись, дворняги з пронизливим дзявканням рвонули за візком. Наші царствені пози було безнадійно порушено, оскільки двоє тримали тепер ошалілого Роджера, а решта, перегнувшись назад, відчайдушно махали журналами й книжками, відганяючи зграю переслідувачів. Це ще більше роздражнило їх, з кожним новим провулком собак дедалі більшало, і, коли ми котили головною вулицею міста, біля наших коліс крутилося двадцять чотири оскаженілих барбоси.

Чому ви нічого не зробите?— підвищив голос Ларрі.— Це ж просто сцена з «Хатини дядька Тома».

От і зроби що-небудь, замість базікати,— відрізав Леслі, все ще борюкаючись з Роджером.

Ларрі миттю скочив на ноги, вихопив батіг з рук здивованого візника і стьобнув по собачій зграї. Одначе промахнувся і вперіщив по потилиці Леслі.

— Що в біса ти виробляєш?— ревнув Леслі, обертаючи до нього розпашіле від люті обличчя.

— Я ненавмисне,— безтурботно пояснив Ларрі.— Давно не практикувався... не тримав батога в руках.

— Ну так обережніше, хай тобі грець!— гарячкував Леслі.

— Годі, годі, синку, він же ненароком,— сказала мама.

Ларрі ще раз стьобнув батогом по зграї і збив з мами капелюшок.

— Від тебе клопоту більше, ніж від собак,— дорікнула Марго.

— Обережніше, синку,— мовила мама, хапаючись за капелюшок.— Ти можеш поранити кого-небудь. Краще б ти облишив батіг.

У цю мить візник спинився перед під’їздом з вивіскою: «Швейцарський пансіонат». Собаки, відчувши, що нарешті вони зможуть помірятися силою з оцим зманіженим чорним псом, який розкошує в екіпажі, щільно оточили нас зусібіч. Двері готелю прочинились, появився старезний консьєрж з бакенбардами і став незворушно споглядати веремію на вулиці. Перетягти Роджера з візка в готель було нелегкою справою. Нести на руках важкого собаку і весь час його стримувати — для цього знадобилися зусилля всієї родини. Ларрі забув про свою величну позу і розважався тепер досхочу. З батогом у руках, пританцьовуючи на тротуарі, він пробивався крізь собачий заслін. Леслі, Марго, мама і я тягли Роджера, який щосили пручався й гарчав. Врешті-решт ми ввалились до вестибюля. З’явився господар готелю і витріщився на нас з острахом і цікавістю. Мама, в збитому набік капелюшку, міцно стискаючи в руці мою банку з гусеницями, чарівно усміхнулась йому, немовби наш приїзд був найбуденнішою подією в світі:

— Наше прізвище Даррелл. Сподіваюсь, для нас зарезервовано кімнати?

— Так, мадам,— відповів господар, бокуючи від Роджера.— На другому поверсі... чотири покої з балконом.

— Чудово!— засяяла мама.— Тоді ми відразу підемо нагору і трохи відпочинемо з дороги.

І з величною гідністю вона повела свою сім’ю вгору сходами.

Незабаром ми спустились униз і поснідали в просторій незатишній кімнаті, захаращеній порошними пальмами в шапликах та кривобокими скульптурами. Обслуговував нас консьєрж із бакенбардами, який, переодягнувшись у фрак і целулоїдну рипучу маніжку, зробився тепер метрдотелем. Частування, проте, було тривним і смачним, ми добре підкріпились. Коли подали каву, Ларрі, вдоволено зітхнувши, відкинувся на стільці.

— Пристойна їжа,— розщедрився він на похвалу.— Якої ви думки про це місце, мамо?

— Годують тут непогано, синку,— ухильно відповіла мама.

— А вони привітні хлопці,— вів далі Ларрі.— Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.

— Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу,— сказав Леслі.

— Паперу?— перепитала мама.— Нащо тобі папір?

— Для туалету... там його не було,— пояснив Леслі.

— Шшш! Не за столом,— прошепотіла мама.

— Ти, мабуть, погано дивився,— ясно й чітко промовила Марго.— Там його повен ящичок.

— Марго, серденько!— вжахнулась мама.

— В чім річ? Ти не помітила ящичка?

Ларрі хихикнув.

— Через деяке чудернацтво міської каналізації,— люб’язно пояснив він,— цей ящичок призначено... е... для відходів...

Марго зашарілась.

— Ти маєш на увазі... що це було... Боже мій! Я ж могла чимось заразитися!

Сестра розплакалась і вибігла з їдальні.

— Антисанітарія,— суворо сказала мама.— Це справді бридко. Помилились ви чи ні, в кожному разі тут можна підхопити черевний тиф.

— Ніхто не помилявся б, якби тут був порядок,— зауважив Леслі.

— Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.

Маму непокоїло ще й те, що «Швейцарський пансіонат» було розташовано поблизу цвинтаря. Ми сиділи на балкончику, а внизу, під нами, безперервно одна за одною тяглися жалобні процеси. Очевидно, мешканці Корфу до похоронів ставилися з особливою

повагою, і кожна нова процесія прагла затьмарити розкішшю попередню. Візки було прикрашено цілими ярдами багряного та чорного крепу, а на конях стільки попон і плюмажу, що вони ледве рухались. Я ніколи не бачив видовища яскравішого й барвистішого. Отак і годиться помирати, вирішив я, щоб були коні в попонах, гори квітів, юрба пристойно засмучених родичів. Перегнувшись через поруччя, я захоплено спостерігав, як пропливають внизу домовини.

Після кожної процесії, коли помалу згасали стогони й даленів цокіт копит, мамина тривога зростала.

— Нема сумніву, це епідемія,— вигукнула вона нарешті, ‘ нервово озираючи вулицю.

— Дурниці, мамо, заспокойтесь,— безтурботно зронив Ларрі.

— Але ж, синку, їх так багато... Це протиприродно.

— Нічого протиприродного в смерті немає, люди весь час помирають.

— Так, але вони не мруть як мухи, коли все гаразд.

— Може, вони їх призбирують, а тоді вже ховають всіх гамузом,— безсердечно припустив Леслі.

— Не плети казна-що,— сказала мама.— Я знаю, це все через каналізацію. Хіба можна бути здоровим, маючи такі вигоди?

— Боже мій!— глухо вимовила Марго.— Значить, я заразилась.

— Ні, ні, доню, найпевніше, це щось незаразне,— туманно висловилась мама.

— Не доберу, про яку епідемію йдеться, коли це щось незаразне,— логічно заперечив Леслі.

— Так чи інак,— підсумувала мама, не даючи втягнути себе в медичну суперечку,— слід усе з’ясувати. Ларрі, ти не міг би зателефонувати у відділ охорони здоров’я?

— Навряд чи тут взагалі існує охорона здоров’я.

— Тоді нам лишається єдиний вихід,— рішуче заявила мама.— Треба негайно переїжджати кудись за місто.

Уранці наступного днями вирушили на пошуки житла в супроводі містера Білера, службовця з готелю. Це був огрядний чоловічок із запобігливим поглядом і спітнілими щоками. Спершу він тримався бадьоро, оскільки не знав, що на нього чекає. Та й хто міг би собі це уявити без попереднього досвіду? В хмарах куряви ми гасали по всьому острову, і містер Білер показував нам будинки, один кращий від одного. Але мама категорично забракувала їх всі. Нарешті ми оглянули десятий, останній у списку Білера дім, і мама ще раз заперечливо хитнула головою. До краю виснажений посередник усівся на сходах і витер обличчя носовиком.

— Мадам Даррелл,— ледве спромігся він на слово,— я показав усе, що міг, але вам нічого не підходить. Що ж вам потрібно, мадам? Чим погані ці будинки?

Мама здивовано глянула на нього.

— Невже ви не помітили?— спитала вона.— В кожному з них немає ванни.

Містер Білер вибалушив очі.

— Не розумію, мадам,— простогнав він,— навіщо вам ванна?.. Хіба тут немає моря?

В цілковитому мовчанні ми повернулись до готелю.

Наступного ранку мама запропонувала взяти таксі й поїхати на пошуки самим. Вона була певна, що десь на острові все ж таки причаївся будинок з ванною. Ми не поділяли материного оптимізму, ремствували й нарікали, поки вона вела нас, мов непокірну отару, до зупинки таксі на центральному майдані. Таксисти, завваживши нашу простодушність, налетіли на нас, ніби яструби, силкуючись перекричати один одного. їхні крики чимраз гучнішали, очі горіли, вони скреготіли зубами, тягнули нас врізнобіч і, здавалося, от-от розірвуть на шматки. Насправді ж це була звичайнісінька суперечка — просто ми ще не звикли до грецького темпераменту і думали, що наше життя в небезпеці.

— Ларрі, що робити?— зойкнула мама, насилу вириваючись з обіймів опасистого водія.

— Скажіть їм, що ми поскаржимося британському консулові!— перекрикуючи лемент водіїв, порадив Ларрі.

— Не кажи дурниць, синку,— задихалася мама.— Розтлумач їм, що ми нічого не розуміємо.

Марго, скупо всміхаючись, додала свою лепту до сварки.

— Ми англійці!— заверещала вона.— Не знаємо грецької!

— Якщо цей тип іще раз штовхне мене, я заціджу йому в око,— пригрозив Леслі, червоний від обурення.

— Ну-ну, синку,— втихомирювала його мама, відбиваючись од шофера, який енергійно тягнув її до своєї машини.— Думаю, вони не хочуть нас образити.

Нараз, перекриваючи клекіт голосів, пролунав глибокий, сильний, розгонистий бас:

— Гей! — І ламаною англійською мовою запитав:— Чому ви не берете з собою тлумача?

Обернувшись, ми побачили біля узбіччя старенький «додж», а за кермом невисокого гладуна з м’ясистими руками й широким обвітреним обличчям; на голові — хвацько заломлений кашкет. Він одчинив дверцята, викотився на тротуар і почимчикував прямо до нас. Спинився і, грізно насупившись, уп’явся в гурт принишклих водіїв.

— Вони чіплялись до вас?— звернувся він до мами.

— Ні, ні,— сказала неправду мама.— Просто ми не могли порозумітись.

— Вам потрібен хтось, хто вмів би балакати вашою мовою,— повторив незнайомець.— А то ці лайдаки... пробачте на слові... обшахрують рідну матір. Стривайте, ось я їм всиплю!

І він по грецькому так закляв водіїв, що ледве не збив їх з ніг. Ображені таксисти, жестикулюючи, слухняно посунули до своїх машин, а цей дивак послав їм навздогін останній нищівний залп грецьких проклять і знову обернувся до нас.

— Куди вам їхати?— запитав він майже люто.

— Чи не допомогли б ви нам підшукати житло? — промовив Ларрі.

— Залюбки. Я повезу вас куди завгодно, лишень скажіть.

— Ми шукаємо дім з ванною,— твердо заявила мама.— Ви знаєте такий?

його засмагле обличчя кумедно скривилось, чорні брови насупилися в задумі.

— З ванною?— перепитав він.— Хочете з ванною?

— В жодному з тих, що ми оглянули, ванни не було.

— О, я знаю дім з ванною,— сказав чоловік.— Тільки хтозна, чи не замалий він для вас.

— Будь ласка, повезіть нас туди,— попросила мама.

— Охоче. Сідайте в машину.

Усі влізли у місткий автомобіль, а наш водій сів за кермо і з страхітливим гуркотом увімкнув мотор. Ми мчали звивистими вуличками передмістя, оглушно сигналячи, спритно маневруючи між бричок, нав’ючених віслюків, табунців селянок та численних собак. Дорогою шофер завів з нами розмову. Після кожної фрази він обертав свою масивну голову, очікуючи нашої відповіді, і тоді машина починала стрибати сюди-туди, мов п’яна ластівка.

— Ви англійці? Так я і знав... Англійцям завше потрібна ванна... у мене вдома є ванна... моє ім’я Спіро, Спіро Хакіаопулос... Всі тут звуть мене Спіро-американець, бо я жив в Америці... Еге ж, вісім літ в Чікаго... Там я і вивчив так добре англійську... їздив туди на заробітки... А по восьми роках сказав собі: «Спіро, годі з тебе!..» — і вернув до Греції... привіз оцю машину... найкращу на острові... Всі англійські туристи знають мене, всяк-час кличуть мене, коли прибувають сюди... певні, що їх не обдурять... Англійці — чудовий народ... їй-бо, якби я не був греком, то хтів би бути англійцем.

Ми мчали дорогою, білою від шовковистого пилу, що здіймався за нами густою хмарою; обабіч тягнулися зарості опунції, ніби паркан із зелених тарілок, поцяткованих кульками ясно-червоних плодів. Промайнули виноградники з кучерявою зеленню на тонких лозах, гаї з силою дуплявих олив, що здивовано зорили на нас із присмерку власної тіні; величезні, смугасті, мов зебри, хащі тростини. Нарешті ми з гуркотом вибрались на вершину горба. Спіро загальмував, і машина стала, огорнута хмарами куряви.

— Ну от, прошу,— вказав Спіро коротким товстим пальцем,— от вам будинок з ванною.

Всю дорогу мама сиділа з міцно заплющеними очима, тепер вона обережно відкрила їх і роззирнулась довкола. Пологий схил спускався прямо до блискучої гладіні моря. Пагорб і долини потопали в ніжній зелені олив, від найменшого подиху вітерця листя сріблилося, мов риб’яча луска. Посеред схилу, облямований високими стрункими кипарисами, притулився будиночок сунично-рожевого кольору, наче якийсь екзотичний фрукт у смарагдовій чаші. Кипариси злегка розгойдувались під бризом, немовби фарбуючи небо на честь нашого приїзду в іще яскравішу лазур.

2. СУНИЧНО-РОЖЕВИЙ БУДИНОК

Цей невеликий прямокутний будинок, оточений крихітним садком, усім своїм виглядом випромінював рішучість. Зелена фарба на віконницях вицвіла під сонцем, де-де потріскалась і взялася пухирцями. В садку, огородженому високими фуксіями, буяли квітники розмаїтих форм, облямовані білою рінню. Стежки, встелені світлою жорствою, вузькими стрічками звивалися серед мініатюрних клумб, завбільшки з бриль, що обрисами нагадували нірки, півмісяці, трикутники, кола. Троянди сипали додолу гладенькі шовковисті пелюстки блюдця — вогнисто-червоні, сріблясто білі. Нагідки маленькими сонечками поривались угору до сонця, неначе діти до матері. Долі стелилися оксамитові скромні братки, на під серцеподібних листочків зорили сумні фіалки. На розкішній бугенвілеї над балкончиком висіли, ніби до карнавалу, рубінові ліхтарики. Квіти фуксії тремтливо застигли на кущах, немов тисячі граційних балеринок. Тепле повітря, напоєне пахощами прив’ялих квітів, бриніло мелодійним шелестом, сюрчанням комах. З першого погляду ми прикипіли серцем до цього будинку; мін стояв і ніби чекав на наш приїзд. Ми відчули себе як удома.

Увірвавшись отак несподівано в наше життя, Спіро перебрав на себе всі наші клопоти. За його словами, ліпше він сам усе влаштує. бо людина він тут відома і не допустить, щоб нас обхитрували.

— Не турбуйтесь ні про що, місіс Даррелл,— буркотів він,— довіртесь мені.

І Спіро почав возити нас по крамницях. Іноді, бурхливо просперечавшись цілу годину, він домагався зниження ціни котроїсь речі на дві драхми, що дорівнювало приблизно одному пенсу.

Справа не в грошах, доводив він, а в принципі! Крім того, Спіро, як справжній грек, дуже любив поторгуватись.

Дізнавшись, що наші гроші ще не прибули з Англії,

Спіро позичив нам певну суму і суворо напосівся на менеджера банку за його недбальство. Бідолашний менеджер був тут зовсім ні при чому, але Спіро це не бентежило.

Наш новий друг сплатив рахунок за готель, роздобув ридван для перевезення речей і гам підвіз нас до суничного будинку разом з купою харчів, які він придбав для нас.

Невдовзі ми переконалися, що Спіро справді знав кожного остров’янина і всі знали його. Де б не спинилась його машина, завжди кілька голосів гукали Спіро, запрошуючи на каву до столиків під деревами. Полісмени, селяни, священики, рибалки, бакалійники, власники кав’ярень вітали його, мов рідного брата. «А, Спіро!» —приязно всміхалися вони, наче до неслухняної, але улюбленої дитини. Його поважали за чесність, справедливість, а над усе — за типово грецьке презирство і зневагу до чинуш та бюрократів.

По приїзді на митниці у нас було конфісковано дві валізи з білизною та іншими речами під сміховинним приводом, нібито це крам на спродаж. Тепер, коли ми замешкали в суничному будинку і нам знадобилась постільна білизна, мама розповіла Спіро про ті конфісковані валізи.

— Лиха година!— ревнув він, наливаючись кров’ю од гніву.— Чому ж ви мені раніше не сказали, місіс Даррелл? На митниці самі пройди. Завтра ми туди поїдемо, і я їм голови повідкручую! Я всіх там знаю, і вони мене знають, недоноски!

Наступного ранку він повіз маму на митницю. Ми всі гуртом приєднались до них, щоб не пропустити веселої комедії. Спіро ввірвався до контори, мов розлючений ведмідь.

— Де речі цих людей?— накинувся він на пухкенького митника.

— Ви маєте на увазі крам на спродаж?— перепитав той, старанно добираючи англійські слова.

— Ти знаєш, що я маю на увазі!

— Вони тут,— обережно сказав чиновник.

— Ми приїхали по них,— процідив Спіро.— Давай їх сюди!

І він величаво пішов надвір покликати когось на допомогу,

а коли повернувся, митник саме відкривав одну з валіз. Спіро розлючено кинувся до нього і кришкою валізи бабахнув невдаху митника прямо по пальцях.

— Нащо відкриваєш, сучий ти сину?— шаленів він.

Митник, махаючи від болю рукою, ображено заперечив, що, мовляв, це його обов’язок — перевіряти багаж.

— Обов’язок?— ущипливо запитав Спіро.— Який збіса обов’язок? Нападати на беззахисних іноземців? Вважати їх за контрабандистів? Це ти називаєш обов’язком, га?

Він на мить замовк, віддихався, схопив обидві валізи й посунув до дверей. А на прощання видав ще один залп:

— Я тебе знаю, Крістакі, і ти мені тут не розпатякуй про обов’язки. Я не забув, як тебе оштрафували на дванадцять тисяч драхм за те, що ти глушив рибу динамітом, і не бажаю, щоб кожен кримінальник базікав мені про обов’язки!

Ми поверталися з митниці тріумфально, забравши свої речі без перевірки, всі цілісінькі.

— Ці покидьки думають, що вони тут господарі,— коментував Спіро, очевидно, не здогадуючись, що й сам поводиться, мов хазяїн острова.

Отак Спіро і лишився з нами. За кілька годин він перетворився з шофера таксі на нашого захисника, а за тиждень став нашим гідом, філософом, другом. Невдовзі ми вже сприймали його як члена сім’ї, він брав участь майже в усіх подіях, будував разом з нами різноманітні плани. Він завжди був поряд, гучноголосий і насуплений, влаштовував наші справи, уважно опікувався нами і повідомляв маму про все, що, на його думку, вона повинна була знати. Дебелий, незграбний ангел з брунатним обличчям, він піклувався про нас так ніжно, ніби ми були безпорадними немовлятами. Маму він щиро обожнював і скрізь на весь голос співав їй дифірамби, від чого вона страшенно ніяковіла.

— Думайте над своїми вчинками,— повчав нас Спіро.— Маму не можна засмучувати.

— Але чому?— вміло придурювався Ларрі.— Вона ніколи про нас не піклується... то навіщо ж нам її шанувати?

— Побійтесь бога, мастер Ларрі, не треба так жартувати! — бідкався Спіро.

— Він має цілковиту рацію,— з усією серйозністю підтверджував Леслі.— Вона й справді не дуже хороша мати.

— Не смійте так говорити, не смійте!— ревів Спіро.— Мавши таку матір, я б щоранку навколішках цілував їй ноги.

І от ми замешкали в рожевому будинку. Кожен по-своєму пристосувався до нових життєвих обставин. Марго, наприклад, смагла в оливкових гаях у мікроскопічному бікіні, збираючи навколо себе цілий гурт місцевих красенів, які виринали наче з-під землі щоразу, коли потрібно було відігнати бджолу або пересунути шезлонг. Мама натякнула їй, що вважає ці сонячні ванни досить легковажними.

— Адже цей купальний костюм, доню, майже нічого не прикриває.

— Ах, мамо, не будьте старомодною,— нетерпляче сказала Марго.— Зрештою, ми помираємо лише один раз.

На цю несподівану, хоч і правдиву сентенцію мама не знайшла відповіді.

Щоб занести всередину скрині Ларрі, троє міцних сільських парубків з півгодини гріли чуби, а сам Ларрі тим часом метушився коло них, даючи вказівки. Одна скриня була така здоровенна, що її довелося втягати через вікно. Коли нарешті скрині опинилися в кімнаті, Ларрі провів щасливий день, розпаковуючи їх. Забарикадувавшись стосами книг, він цілий день просидів за друкарською машинкою і виходив, мрійливо всміхаючись, тільки попоїсти. Наступного ранку настрій у нього вкрай зіпсувався, оскільки якийсь селянин припнув свого віслюка біля огорожі нашого садка. Раз у раз віслюк стріпував головою і протягло, надсадно ревів.

— Я вас питаю!— обурювався Ларрі.— Хіба це не смішно? Прийдешні покоління будуть позбавлені моєї книги тільки через те, що якийсь йолоп прив’язав цю нікчемну в’ючну тварину під моїм вікном!

— Так, синку,— озвалася мама.— Чому ж ти не проженеш його, якщо він тобі заважає?

— Дорога матусю, мені ніколи ганяти віслюків по оливкових гаях. Я жбурнув у нього брошурою з історії християнства. Що, по-вашому, я іще міг зробити?

— Бідолашне створіння прив’язане,— сказала Марго.— Воно не може саме відв’язатися.

— Мусить бути закон, що забороняв би лишати цих жалюгідних тварин біля людських осель. Нехай хто-небудь з вас забере його звідси.

— А навіщо?— спитав Леслі.— Він нам не заважає.

— Біда з такою сімейкою,— гірко зауважив Ларрі.— Ніякого розуміння, ніякого співчуття.

— Ти теж не надто співчуваєш ближнім,— зронила Марго.

— А все ваша провина, мамо,— суворо заявив Ларрі.— Не слід було виховувати нас егоїстами.

— Отакої!— вигукнула мама.— Нічого подібного!

— Авжеж, ми не стали б такими егоїстами без вашого сприяння,— безжалісно провадив Ларрі.

Врешті-решт ми з мамою відв’язали віслюка й відвели його у долину.

Тим часом Леслі повитягав свої револьвери і заходився стріляти з вікна спальні по старій бляшанці, налякавши нас усіх. Переживши вранці й без того сильне потрясіння, Ларрі заявив, що навряд чи зможе працювати, коли будинок двигтітиме, як від землетрусу, кожні п’ять хвилин. Ображений Леслі сказав, що йому треба тренуватися. Ларрі відповів, що ця стрілянина схожа не на тренування, а на заколот сипаїв в Індії. Мама, нерви якої також страждали від пострілів, запропонувала тренуватися з незарядженим револьвером. Леслі доброї півгодини розтлумачував їй, чому це неможливо. Зрештою, він неохоче відніс свою бляшанку подалі від будинку; постріли тепер звучали приглушено, та все одно не давали нам спокою.

Мама, зірко пильнуючи за нами всіма, знаходила час і для власних справ. Весь дім наповнився духмяним ароматом зілля, різко запахло часником і цибулею, на кухні кипіли численні горщики й каструльки. Мама снувала між ними з тихим бурмотінням, окуляри її зсовувались набік. На столі височіла купа кулінарних книг, куди вона зазирала час від часу.

Мама також залюбки поралася в садку, щось підрізала, обривала, натхненно сіяла й саджала.

Мене садок теж цікавив, разом з Роджером ми відкрили там безліч дивовижних речей. Роджер, наприклад, дізнався, що не варто нюхати шершнів, що сільські собаки тікають валуючи, щойно глянеш на них крізь паркан, і що курчата, які з шаленим кудкудаканням зриваються з кущів фуксії,— то недозволена, хоч і бажана здобич.

Цей іграшковий садок був для мене магічною країною, де в гущавині квітів роїлися небачені досі створіння. В кожній троянді серед тужавих шовковистих пелюсток жили крихітні павучки, схожі на крабів. їхні прозорі тільця мали відповідний колір квітів: рожевий, винно-червоний, жовтавий. По стеблинах троянд, укритих зеленого попелицею, ніби барвисті іграшки, повзали сонечка — блідо-червоні з чорними цятками, яблунево-червоні з брунатними крапочками, жовтогарячі з сіруватими плямами. Кругленькі, симпатичні, вони повзали по стеблинах і поїдали анемічну попелицю. Бджоли, схожі на пухнастих блакитних ведмедиків, перелітали з квітки на квітку і діловито, заклопотано гули. Чепурні глянсуваті бражники кружляли над стежинами, іноді застигаючи в повітрі на тремтливих крильцях, щоб своїм довгим гнучким хоботком дістати нектар. На світлій ріні доріжок снували великі чорні мурахи, збираючись купками навколо якоїсь дивовижі: здохлої гусениці, трояндової пелюстки або сухого віничка трави, набитого насінням. В гармонії з цим живим світом природи з сусідніх оливкових гаїв долинав нескінченний переливчастий спів цикад. Здавалося, це дзвенить саме полудневе жагуче марево.

Спочатку я просто очманів від цього буяння життя прямо перед нашим порогом і, приголомшений, блукав по саду, патрулюючи ту чи іншу комаху, милуючись чудовими метеликами. З часом, коли я трохи звик до жвавої метушні комах серед квітів, мої спостереження стали більш цілеспрямовані. Навпочіпки або лежачи ниць, я міг кілька годин поспіль спостерігати живий світ навколо мене, а Роджер тим часом сумирно сидів неподалік. Отак мені вдалося відкрити силу-силенну захопливих речей.

Я дізнався, що маленькі павучки-краби можуть змінювати забарвлення незгірш од хамелеонів. Візьміть павучка з винно-червоної троянди, де він сидів, як намистинка коралю, і перенесіть в прохолодну глибину білої троянди. Якщо павучок там лишиться (а здебільшого так і буває), ви побачите, як він поволі знебарвлюється, наче сили його тануть, і за два дні він вже біліє поміж світлих пелюсток, немов перлина.

В сухому листі під кущами фуксій я бачив зовсім інших павуків — маленьких злих мисливців, хитрих і жорстоких, як тигри. Вони походжали по своїй листяній території, блискаючи очицями на сонці, часом зупинялись, підтягалися на волохатих кінцівках, щоб роззирнутись довкола. Помітивши муху, що грілася на сонечку, павук заклякав, потім мляво починав рухатися вперед, безгучно, ближче, ближче, по дорозі прикріплюючи до поверхні листя рятівну шовкову нитку. Відтак, опинившись зовсім поруч, мисливець вичікував, злегка ворушив лапками, кидався прямо на сонну муху і міцно стискав її у волохатих обіймах. Жодного разу я не бачив, щоб павук-мисливець прогавив свою жертву, якщо він заздалегідь обирав правильну позицію.

Всі ці відкриття захоплювали мене до такої міри, що я негайно мусив поділитися з кимось своїм захватом. Отож, стрімголов примчавши додому, я вражав рідню новиною, що рідкісні колючі чорні гусениці на трояндах — то ніякі не гусениці, а малята-сонечка, або яким незвичним способом комахи-золотоочки відкладають яєчка. Це останнє диво мені пощастило уздріти на власні очі. Я помітив золотоочку на трояндовім кущі й дивився, як вона повзає, і милувався її гарними тендітними крильцями, немов із зеленого скла, та прозорими золотистими очима. Аж ось вона спинилась посеред листка, опустивши черевце, посиділа так якусь хвилю, тоді підняла хвіст, і, на мій подив, звідти потяглася тонка ниточка, схожа на світлу волосину. На самому її кінчику з’явилося яєчко. Трохи перепочивши, золотоочка повторила це дійство, і невдовзі вся поверхня трояндового листка ніби вкрилася густим мохом. Скінчивши кладку яєць, комаха злегка поворухнула щупальцями й пурхнула геть у зеленому серпанку своїх крилець.

Але, мабуть, найзахватнішим відкриттям, яке я зробив у цій барвистій Ліліпутії, було гніздо щипавки. Я давно вже прагнув його відшукати, проте марно. Тож, несподівано натрапивши на нього, я шалено зрадів, наче отримав незвичайний подарунок. Гніздо причаїлося під шматком кори (я ненароком зрушив його)— маленька заглибина в землі, вирита, певне, самою комахою. Щипавка сиділа посередині, мов квочка, прикриваючи собою декілька білих яєчок. Навіть сонячні промені не зігнали її, коли я підняв кору. Полічити всі яйця я не зміг, але їх було небагато. Можливо, вона ще не відклала решту. Обережно я поклав кору на місце.

Відтоді я почав ревно оберігати гніздо. Спорудив навкіл огорожу з камінців, а поруч на стовпчику причепив оголошення, написане червоним чорнилом, щоб застерегти моїх родичів. Там стояло: «ОБИРЕЖНО — ГНІЗДО ЩИПАВКИ — ПЕЛЬНУЙТЕ!» Варте уваги те, що два грамотно написаних слова стосувалися біології. Майже щогодини я прискіпливо оглядав щипавку. Частіше перевіряти її я не наважувався з остраху, що вона може покинути гніздо. Помалу купка яєць під нею росла, і щипавка, очевидно, звикла до мене. Мені навіть здалося, що вона почала впізнавати мене і ми подружилися.

На превеликий жаль, мене спіткало гірке розчарування. Малята вивелися вночі. Я гадав, що після всіх моїх зусиль і постійного чатування самочка могла б побаритися трохи й дочекатись мене. Однак вони вже з’явилися на світ — чудовий виводок слабеньких комашинок, наче виточених із слонової кості. Вони спокійно роїлися під материнським тілом, повзали між її лапками, а найсміливіші навіть вилазили їй на клішні. Це було зворушливе видовище. На другий день дитсадок спорожнів: вся моя люба сімейка розбрелася навсібіч. Згодом я зустрів одного з малят; воно, звісно, виросло за цей час, зміцніло й потемнішало, а проте я одразу впізнав його. Воно спало, занурившись у трояндові пелюстки, і, коли я його розбуркав, здивовано підвело догори клішні. Може, то було вітання, дружній привіт, але, найпевніше, воно просто застерігало свого потенційного супротивника. Та я йому все пробачив. Адже воно було зовсім юне, коли ми бачились востаннє.

Незабаром я заприятелював із сільськими дівчатами, які вранці й увечері проїжджали повз нашу садибу. Ці жваві, яскраво вбрані пампушечки сиділи на незграбних, капловухих віслюках, і їхній сміх та балачки гучно відлунювались серед олив. Уранці дівчата, схожі на гарненьких кольорових папужок, приязно всміхалися мені і голосно вітались, а фуксій, ризикуючи впасти зі своїх скакунів додолу, і простягали мені різні подарунки: бурштинове гроно винограду, тепле від сонця, чорні як смола достиглі фігові плоди з оранжевими тріщинками або ж велетенського кавуна з рожевою льодистою серцевиною.

Спливали дні, і я поступово навчився розуміти їхню мову. Спершу з суцільного потоку слів виринали лише окремі звуки. Аж ось несподівано ці звуки набули певного значення, і поволі, затинаючись, я почав сам вимовляти їх, а трохи згодом уже складав незграбні речення з граматичними помилками. Наші сусідки були в захопленні, немовби я говорив їм найвишуканіші компліменти. Перехилившись через огорожу, вони напружено слухали, як я силкуюсь вимовити вітання чи простеньку фразу. Коли мені це вдавалося, вони радісно всміхалися й плескали в долоні. Скоро я запам’ятав імена дівчат, дізнався, хто кому рідня, яка з них заміжня, а яка збирається одружуватись, та інші подробиці. Мені розповіли, де стоять їхні хатини в оливкових гаях, і, коли нам з Роджером траплялося проходити там, уся родина, галаслива й привітна, вибігала надвір стрічати нас; одразу ж виносили стільця, щоб я міг посидіти з ними в затінку й покуштувати винограду.

Острів непомітно, але владно причаровував нас, обсипав магічним пилком. Кожен день ніс у собі вічність, незворушний спокій; хотілося, щоб він ніколи не кінчався. Та потім ніч знову скидала свої темні шати, і новий день чекав на нас, блискучий, яскравий, мов дитяча перебивна картинка, з таким самим відтінком нереальності.

3. ЧОЛОВІК ІЗ ЖУКАМИ-БРОНЗІВКАМИ

Вранці в мою спальню крізь віконниці пробивалося золоте сонячне сяйво. Ранкове повітря пахло димом від кухонної печі, дзвінко співали півні, долинав гавкіт собак, і бриніла уривчаста меланхолійна мелодія дзвіночків, якщо череду кіз на той час виганяли на пасовисько.

Снідали ми в садку, під невисокими помаранчевими деревами. Небо о цій порі чисте і ясне, не жагучо-синє, як о полудні, а молочно-опалове. Квіти ще дрімають, троянди всі в краплинах роси, нагідки щільно закриті. За сніданком завжди було тихо й спокійно, бо зрання нікому не хотілося розбалакувати. І тільки тоді, коли кава, грінки та яйця збадьорювали нас, ми потроху оживали й розповідали одне одному, що кожен з нас збирається робити сьогодні і чому збирається робити саме те, а потім палко сперечалися щодо доцільності наших планів. Я ніколи не брав участі в цих дебатах, бо знав напевне, що робитиму, і намагався чим скоріш покінчити з їжею.

— Ти неодмінно мусиш отак запихатися?— питав Ларрі знервовано.

— Їж повільніше, синку,— стиха казала мама.— Спішити нікуди.

Нікуди спішити? А коли Роджер нетерпляче очікує біля садової хвіртки, дивлячись на мене кмітливими карими очима? Нікуди спішити, коли серед олив перші сонні цикади вже настроюють свої скрипочки? Нікуди спішити, коли острів, прохолодний, ясний, мов світанкова зоря, чекає на свого дослідника? Проте навряд чи можна було сподіватися, що мої родичі приймуть цю точку зору, отож я намагався жувати повільніше, аж поки їхню увагу відволікало щось інше; тоді я знову квапливо набивав повен рот.

Скінчивши нарешті сніданок, я вислизав із-за столу й прямував до брами, де мене стрічав запитливий погляд Роджера. Разом з ним крізь чавунну огорожу ми дивилися ген-ген на оливкові гаї. Я натякав Роджерові, що, можливо, не варто сьогодні йти на прогулянку. Він палко заперечував, махав обрубком хвоста і тицявся носом в мою руку. Авжеж, казав я, ліпше нам нікуди не виходити. Мабуть, скоро почнеться дощ — і я занепокоєно вдивлявся в чисте блаватне небо. Роджер, нашорошивши вуха, також зиркав угору, а потім кидав на мене благальний погляд. Я правив своєї: ну, може, зараз дощу й не буде, зате пізніше неодмінно почнеться злива, тож найрозумніше посидіти з книгою в садку. Роджер у відчаї хапався за хвіртку великою чорною лапою і знову прикипав до мене очима. Його горішня губа вигиналась у наймилішій усмішці, відкриваючи білі зуби, а короткий хвіст тремтів од хвилювання. Це був його основний козир,— адже він знав, що я не встою перед такою кумедною гримасою. Я припиняв дражнити собаку, брав сірникові коробки й сачок для метеликів; садова хвіртка рипіла, випускаючи нас, і Роджер стрімголов мчав повз оливи. Його глибокий голос захоплено вітав новий день.

На початку мого знайомства з островом Роджер був моїм незмінним супутником. Разом ми наважувались мандрувати все далі й далі: відкривали тихі безлюдні оливкові гаї, що їх треба було дослідити й запам’ятати, пролазили крізь миртові хащі, де мешкали чорні дрозди; заходили у вузькі долини, оповиті густими таємничими тінями кипарисів. Роджер був для мене ідеальним товаришем,— відданим без екзальтації, сміливим без агресивності, розумним, добродушним і терплячим до всіх моїх вибриків. Якщо, бувало, я ослизнусь десь на росяному крутому березі, Роджер підбігав тої ж миті, видавав короткий смішок, пильно зиркав на мене, мерщій співчутливо лизав руку, стріпувався, чхав і усміхався мені своєю чарівною усмішкою. Коли я надибував щось цікаве — мурашник, гусеницю на листку, павука, що згортав муху в шовковий сповиток,— Роджер сідав і чекав, поки я закінчу досліджування. Коли йому здавалось, що я надто забарився, він підходив ближче, тихенько цявкав, позіхав і починав крутити хвостом. Якщо нам траплялась абищиця, ми, не гаючи часу, рушали далі; але, зустрівши щось варте уваги, я строго зиркав на Роджера, і він миттю настроювався на серйозний лад. Вуха в нього опускались, він понуро плентав до найближчих кущів, розлягався в затінку й кидав звідти на мене мученицький погляд.

Під час мандрівок ми з Роджером заводили численні нові знайомства. Скажімо, нам часто стрічався дивакуватий, розумово відсталий хлопець з лицем, схожим на кулястий приборкувачку. Вбраний він був у подерту сорочку, лискучі голубі саржеві штани, підкачані до колін, та старезний котелок без полів. Забачивши нас, він квапився через гай, чемно підіймав свого недоладного капелюха і вітався дитячим, мелодійним голосом. Я промовляв кілька принагідних фраз, а хлопець стояв із відсутнім виразом на обличчі і притакував. По тому знову ввічливо підіймав капелюха і зникав за оливами.

Познайомились ми також з веселою, огрядною Агаті, що мешкала в старенькій хижці високо на горбі. Вона завше сиділа на причілку з веретеном у руках і пряла овечу вовну. їй давно перевалило за сімдесят, а проте волосся в неї і досі було чорне й блискуче. Вона акуратно заплітала його в коси й накручувала на пару відполірованих коров’ячих рогів — давня традиційна прикраса місцевих селянок. Агаті, схожа на товсту чорну ропуху, сиділа на сонечку в пурпуровій стрічці, вив’язаній на рогах; в руках у неї, мов дзига, крутилося веретено, пальці спритно вправлялися з ниткою, а старечі губи широко розкривалися,— вона співала хрипкуватим, але по-молодечому сильним голосом.

Саме від Агаті я почув наймилозвучніших, найгарніших народних пісень. Вмостившись на сонечку, на старій бляшанці, я ласував виноградом та гранатами з її садка і співав разом з нею. Іноді Агаті замовкала, щоб виправити мою вимову. Ми співали життєрадісну пісню про річку, яка тече з гір, зрошує сади й поля, дарує деревам рясні плоди. Смішно кокетуючи одне з одним, пускаючи бісики очима, ми виводили жартівливу пісеньку про кохання «Облуда».

— Облуда, всюди облуда!— заливалися ми трелями, хитаючи головами.— Але ж я сам підучив тебе розказати всьому селу, як я кохаю тебе!

Потім ми переходили до журливих пісень і заводили, скажімо, повільну ритмічну мелодію «Чому мене ти полишаєш?». Розчулені до глибини душі, ми тремтливими голосами виспівували ліричні, щемливі строфи. А коли починали останню, найжаліснішу частину, чорні очі Агаті наповнювались сльозами, підборіддя тремтіло від хвилювання, і вона притискала руки до своїх повних грудей. І ось згасали останні звуки нашого не вельми гармонійного дуету; Агаті витирала носа краєчком стрічки й зверталась до мене:

— Ну хіба ж ми з тобою не телепні? Га? Справжнісінькі телепні. Сидимо тут на сонечку й співаємо. Та ще про кохання! Я для цього застара, ти замалий, і все ж ми гаємо час і співаємо про любов.

Окрім Агаті, до моїх улюбленців належав літній пастух Яні, високий сутулий чоловік з великим орлиним носом та неймовірними вусами. Вперше я стрів його того спекотного дня, коли ми з Роджером змарнували цілу годину, витягуючи гладку зелену ящірку з її нори в кам’яній стінці. Втомлені, спітнілі, ми лягли біля п’яти молодих кипарисів, що кидали густу тінь на випалену сонцем траву. До мене долинуло м’яке, сонне дзеленчання дзвіночків, і за мить я побачив череду кіз. Минаючи кипариси, кожна коза зупинялася, втуплювала в нас свої порожні жовті очі, глузливо мекала й, похрумкуючи листям чагарника, швендяла собі далі. Ці розмірені звуки і тихе дзеленчання геть заколисали мене.

Коли череда пройшла і появився пастух, я вже майже заснув. Старий зупинився, важко спираючись на брунатну патерицю з оливи, й пильно глянув на мене. Його чорні очиці суворо дивилися з-під кошлатих брів, величезні черевики міцно вгрузлися у верес.

— Добридень,— буркнув він.— Ти іноземець... маленький англійський лорде?

На той час я вже знав, що тутешні селяни бозна-чому вважають усіх англійців лордами. Я зметикував, що краще не заперечувати, і визнав себе за лорда. Старий обернувся, гримнув на козу, що, ставши дибки, обскубувала молоденьку оливу, відтак знову заговорив до мене:

— Ось що я тобі скажу, маленький лорде. Небезпечно лежати під оцими деревами.

Я глянув угору на кипариси, не помітив у них нічого загрозливого і поспитав, чому він так думає.

Посидіти під ними можна, еге ж. У них густа тінь, прохолодна, як джерельна вода; але біда в тім, що вони запаморочують людину! Отож ніколи, нізащо не лягай спати під кипарисом.

Він зачекав, поки я спитав чому, пригладив вуса й повів далі:

— Чому, чому! А тому, що, прокинувшись, ти станеш зовсім іншим. Так, ці чорні кипариси дуже небезпечні. Поки ти спиш, їхнє коріння проростає в твій мозок і викрадає здоровий глузд. А коли прокинешся, ти вже причинний, голова в тебе порожня, мов свищик.

Я поцікавився: це стосується тільки кипарисів а чи всіх дерев?

— Ні, тільки кипарисів,— відповів Яні й суворо глянув на дерева наді мною, ніби побоюючись, що ті можуть підслухати нас.— Лише кипариси — крадії розуму. Отже, будь обачним, маленький лорде, не спи тут.

Він злегка вклонився, ще раз сердито глипнув на темні піки кипарисів, немовби чекав од них пояснень, і обережно почав пробиратись крізь миртові хащі до схилу, де розбрелися його кози; вим’я в кожної було велике, схоже на волинку.

З Яні ми заприятелювали, я часто стрічався з ним під час моїх екскурсій, а іноді заходив до нього додому. Ми сиділи в його хатинці, він щедро пригощав мене фруктами, давав поради й напучення на дорогу.

Подорожуючи островом, я натрапив на одного з найпринадніших, найчарівніших диваків — чоловіка з жуками-бронзівками. Це був просто казковий персонаж, мене він одразу полонив. Зустрічалися ми вряди-годи, і я завжди з нетерпінням очікував цих зустрічей. Вперше ми здибалися на гірській стежині, що вела до віддаленого глухого сільця. Почув я його значно раніше, аніж побачив, оскільки він вигравав на сопілці мелодійну пісеньку, часом підспівуючи собі якимось чудним гугнявим голосом. Коли він вийшов із-за повороту, ми з Роджером аж остовпіли від здивування.

У нього було гостре, лисяче обличчя і вузькі очі, темно-карі, майже чорні. Дивилися вони трохи дивно, ніби відсутньо, й оповивала їх сизувата перлиста поволока, мов на сливі. Невисокий, сухорлявий, з худющим карком, цей дивак був убраний у фантастичний стрій. Безформний капелюх з широчезними обвислими крисами, колись темно-зелений, а зараз сірий від пороху, весь у винних плямах і пропалений сигаретами; за тасьмою стримів цілий ліс пір’я: півнячого, одудового, совиного, а ще крило водомороза, яструбина лапа й одне брудне біле перо, певно, лебедине. Сорочка стара, заяложена, бура від поту, а на шиї метляється величезна краватка з ясно-блакитного єдвабу. На приношеному піджакові — латка на латці: на лікті — кремова в квіточки, на плечі — вишнева в молочний горошок. З роздутих кишень цього маскарадного вбрання виглядали гребінці, повітряні кульки, розфарбовані образки, вирізьблені з оливкового дерева змії, верблюди, собаки й коні — чого там тільки не було! Дешеві дзеркальця, кольорові хустинки, кренделі, оздоблені кмином. Латані-перелатані штани спадали на багряні шкіряні черевики із задертими носами й пишними чорно-білими помпонами. На спині цього чудернацького подорожнього примостилися бамбукові клітки з голубами й курчатами, якісь торби і чималий жмут свіжої зеленої цибулі. В одній руці він тримав сопілку, а в другій — жмут ниток з прив’язаними на кінцях бронзівками, кожна завбільшки з мигдаль. Виблискуючи на сонці, золотисті жуки літали навколо капелюха і відчайдушно гули, силкуючись розірвати нитки, що міцно обв’язували їхні тільця. Часом один із жуків, втомившись кружляти без упину, відпочивав якусь хвилю на капелюсі, а тоді знову розпочинав свою нескінченну карусель.

Коли чоловік із бронзівками помітив нас, він зупинився з перебільшеним здивуванням, скинув свого смішного капелюха й церемонно вклонився. Цей несподіваний вияв чемності так вплинув на Роджера, що він заливчасто загавкав. Чоловік усміхнувся, вдягнув капелюха, підняв руки й помахав мені довгими тонкими пальцями. Страшенно зацікавлений, я ввічливо промовив «добридень». Чоловік ще раз ґречно вклонився. Я поспитав, чи не вертає він, бува, з якогось свята. Подорожній енергійно хитнув головою, підніс сопілку до вуст і заграв веселу пісеньку; відтак зробив кілька стрибків серед курної дороги і показав великим пальцем через плече, звідки він прийшов. І раптом я збагнув, що мій новий знайомий — німий.

Ми стояли на шляху, я вів розмову далі, а він відповідав мені зугарною, дотепною пантомімою. Я спитав, навіщо йому ці жуки-бронзівки, прив’язані до ниток. Він простяг руку долонею донизу, означивши у такий спосіб дітей. Це, мовляв, для них розвага.

Втомлений цим поясненням, мій новий товариш сів на узбіччі й заграв коротку мелодію на сопілці, підспівуючи собі, як уже міг. Це були не чітко вимовлені слова, а потік носових і гортанних звуків, дивних, незвичних. Одначе він виспівував їх так бадьористо і з такою дивовижною мімікою, що, здавалося, ті звуки мають приховане значення.

Незабаром мій химерник сховав сопілку до кишені, подивився на мене задумливо, скинув з плеча мішечок, розв’язав його, і я, захоплений і здивований водночас, уздрів на курній дорозі з півдюжини черепах. їхні панцири було натерто олією аж до блиску, а передні ноги прикрашено червоними бантиками. Черепахи спроквола, солідно випростали голови й ноги з-під блискучих панцирів і посунули по дорозі, вперто, хоч і ледачкувато. Я заворожено стежив за ними. Особливо сподобалася мені одна крихітна черепашка, завбільшки з чайну чашку. Вона була жвавіша від інших, очка її сяяли, а панцир видавався світлішим — колір каштана, карамелі й бурштину. Рухалась вона так моторно, наскільки спроможна черепаха.

Я довго споглядав її і щосили запевняв себе, що вдома всі надзвичайно зрадіють і, може, навіть поздоровлять мене з придбанням такого граційного створіння. Для них це буде справжнє свято. Брак готівки анітрохи не обходив мене: я ж міг попросити чоловіка зайти до нас по гроші завтра. Мені й на думку не спало, що він може не повірити.

Я запитав чоловіка з бронзівками, скільки коштує маленька черепашка. Він показав обидві руки з розчепіреними пальцями. Проте звичаї острова вимагали поторгуватись. Я заперечливо хитнув головою і показав два пальці, мимохіть наслідуючи його манеру. Мій компаньйон жахнувся, аж очі заплющив, і підняв дев’ять пальців. Тоді я підняв три. Він похитав головою і по деякім роздумі здійняв шість пальців. Я, в свою чергу,— п’ять. Мій спільник знову хитнув головою і глибоко, сумно зітхнув. Отак ми сиділи й видивлялися на черепах, що незграбно, кумедно, мов немовлята, повзали по дорозі.

Роджер гучно позіхнув: йому вкрай набридли ці торги на пальцях. Чоловік із бронзівками підняв черепаху з землі й жестами намагався розтлумачити мені, який у неї гладенький, прегарний панцир, яка рівна голівка, які гострі кігтики. Я не відступався. Він стенув плечима, подав мені черепаху і здійняв п’ять пальців.

Отоді я сказав, що в мене немає грошей і що по них слід прийти завтра до нас додому. Чоловік охоче погодився, наче так і було заведено. Мені кортіло чимхутчіше показати домашнім нову пестунку, отож я подякував, попрощався і рвонув уперед. Добігши до оливкових гаїв, я спинився й уважно розглянув своє придбання. Безсумнівно, такої прекрасної черепахи я зроду не бачив, і, по-моєму, ціна їй була вдвічі дорожча. Погладивши черепаху пальцем по лускатій голівці, я обережно поклав її до кишені.

Перш ніж спуститися в долину, я обернувся. Чоловік із бронзівками лишився на тому самому місці, але тепер він витанцьовував щось схоже на джигу, розгойдувався, підстрибував, акомпанував собі на сопілці, а маленькі потішні створіння вовтузились на шляху біля його ніг.

Новоприбулу черепаху охрестили Ахіллесом. Вона виявилася напрочуд славною і розумною тваринкою зі своєрідним почуттям гумору. Попервах ми прив’язували її за лапу в садку, проте згодом, коли черепаха стала зовсім ручною, вона могла ходити куди заманеться. Хутко Ахіллес вивчив своє ім’я, і варто було раз чи двічі вимовити його, як він неодмінно з’являвся на поклик, шкандибаючи вузенькою стежкою навшпиньках і кумедно витягуючи шию.

Він полюбляв, щоб його годували з рук, всідався на сонечку, ніби король, а ми простягали йому листочки салату, кульбаби, виноградинки. Ахіллес любив виноград так само палко, як і Роджер,— через це вони були суперниками. Ахіллес сидів з повним ротом, ласував виноградом, обливаючись соком, а Роджер не зводив з нього заздрісних очей і ковтав слинку. Роджерові завжди справедливо видавалася його пайка, однак він, мабуть, вважав, що марнувати делікатеси на черепах не годиться. Якщо я інколи послабляв увагу, Роджер підкрадався до Ахіллеса й жадібно злизував з нього виноградний сік. Обурений такою фамільярністю, Ахіллес хапав Роджера за ніс, коли ж той і далі завзято лизав, Ахіллес сердито шипів, ховався у панцир і сидів там доти, доки ми забирали собаку.

Але найбільше Ахіллес уподобав лісові суниці. Він достоту втрачав здоровий глузд, тільки забачивши їх. Чалапав сюди-туди, благально дивлячись на нас своїми очима-ґудзиками, витягав голову з німим запитанням: дадуть йому покуштувати ягоду чи ні? Дрібну суницю, завбільшки з горошину, Ахіллес міг проковтнути відразу; але коли він отримував крупнішу ягоду, скажімо, розміром з фундук, поведінка його робилася дивовижною. Схопивши суничину й міцно затиснувши її в роті, він на найвищій можливій швидкості шкандибав до якоїсь затишної, тихої місцинки серед квітників, опускав ягоду на землю, поволі смакував нею і чалапав по другу.

Одночасно з нездоланною пристрастю до суниць у Ахіллеса з’явилася пристрасть до спілкування з людьми. Варто було тільки ступнути в садок, щоб полежати на сонці, почитати книжку, як одразу з кущів турецької гвоздики долинав шелест і звідти визирала зморшкувата поважна мордочка Ахіллеса. Якщо ви сиділи на стільці, Ахіллес підповзав якомога ближче до ваших ніг і мирно засинав,— висунувши голову з-під панцира і носом притулившись до землі. А якщо ви лягали на килимку позагоряти, у Ахіллеса не виникало ніякого сумніву, що ви лежали на осонні виключно задля його втіхи. Він квапився до вас по стежці, замріяний і щасливий. Спинявся на килимку, заклопотано придивлявся, немов альпініст, прикидаючи, яку б частину вашого тіла вибрати для сходження. Нараз ви почуваєте, як вам у ногу вштрикуються гострі кігтики черепахи — це вона розпочала рішучий штурм вашого живота. Кому ж сподобається такий відпочинок? Ви струшуєте з себе черепаху і переносите килимок деінде. Проте це тимчасовий передих: Ахіллес вперто кружлятиме по садку, допоки відшукає вас знову.

Зрештою, всім це набридло, на мене посипалося стільки докорів, що я змушений був тримати його під замком. Та ось одного дня хтось забув причинити садову хвіртку — і наш Ахіллес зник. Усі негайно кинулися розшукувати його, хоча досі моя сім’я тільки те й робила, що погрожувала порішити черепаху. Тепер ми гуртом никали оливковими гаями й вигукували:

— Ахіллесе!.. Суниці, Ахіллесе... Ахіллесе... суниці...

Нарешті ми знайшли його. Чалапаючи зі своєю звичною неуважністю, Ахіллес упав у старий колодязь, давно зруйнований, порослий папороттю. На наш превеликий жаль, він був мертвий. Ні намагання Леслі зробити штучне дихання, ні пропозиція Марго запхнути йому в горло суниці (щоб дати черепасі, за її словами, життєвий стимул) не змогли зарадити біді. Скорботно й урочисто поховали ми Ахіллеса в садку під суничним кущем (мамина ідея). Запам’яталася коротка надгробна промова, що її склав і тремтячим голосом прочитав Ларрі. І лише Роджер, незважаючи на мої протести, без упину крутив хвостом протягом усієї траурної церемонії.

Невдовзі після сумної розлуки з Ахіллесом я придбав у чоловіка із бронзівками нового вихованця. Цього разу голуба, ще майже пташеня, якого довелося годувати хлібом з молоком і розмоченим зерном. Цей птах був неймовірно потворний. Пір’я стирчало з червоної зморшкуватої шкіри всуміш із жахливим жовтим пухом, схожим на витравлене перекисом водню волосся.

Через його бридку зовнішність Ларрі запропонував назвати голуба Квазімодо. Я погодився, оскільки слово мені сподобалось, а його значення тоді я ще не розумів. З часом Квазімодо навчився сам піклуватись про себе, пір’я в нього відросло, але довго по тому на голові лишався чубчик жовтого пуху, що робив голуба схожим на бундючного суддю в затісній перуці.

Квазімодо зростав за незвичних обставин, без батьків, які могли б дати йому добре виховання, і тому він взагалі не вважав себе птахом,— відмовлявся літати, воліючи скрізь ходити пішки. Іноді йому кортіло вилізти на стіл або стілець. Він ставав унизу, хитав головою і туркотів глибоким контральто, аж поки хто-небудь підіймав його з підлоги. Квазімодо завжди палав бажанням взяти участь у всіх наших справах і навіть поривався ходити з нами на прогулянки. Одначе ми були проти цього, бо завжди хтось мусив нести його на плечі, ризикуючи своїм одягом. Або ж коли він швендяв позаду самостійно, ми змушені були пристосовуватися до його кроку, а якщо виривались уперед, то відразу до нас долинало несамовите, благальне туркотіння. Квазімодо мчав за нами щодуху, хвіст його відчайдушно тріпотів, переливчасті грудки роздимались від обурення на нашу жорстокість.

Спав голуб тільки в будинку: нізащо не хотів поселитися в голубнику, який я зробив спеціально для нього. Не допомагали жодні умовляння й нотації. Найбільше йому припало до душі спати на краєчку ліжка Марго. Все ж незабаром його вигнали на диван до вітальні, бо щоразу, як Марго вночі поверталася в ліжку, Квазімодо прокидався, крокував по ковдрі і з лагідним туркотінням всідався їй на обличчя.

Ларрі першим відкрив у нього музичний талант. Голуб не тільки любив музику, але явно міг розрізняти дві певні мелодії — вальс та військовий марш. Слухаючи будь-яку іншу музику він підходив ближче до грамофона й сидів там з напівзаплющеними очима, блаженно мугикаючи щось собі під ніс. Якщо ж це був вальс, Квазімодо кружляв навколо грамофона, робив піруети, вклонявся й туркотів трепетним голосом. При звуках маршу, надто джазового, голуб випростувався на повен зріст, випинав грудки і гордовито походжав по кімнаті. Гортанне туркотіння робилося таким пристрасним, що, здавалося, він от-от задихнеться. Квазімодо ніколи не реагував подібним чином на жодну музику, окрім маршів та вальсів. Щоправда, іноді, коли йому довго не випадало слухати музику взагалі, він забувався і починав (у захваті, що нарешті чує мелодію) марширувати під вальс або ж навпаки. Проте щоразу опинявся і обов’язково виправляв свою помилку.

Однієї не вельми чудової днини, прийшовши будити Квазімодо, ми виявили, що він обдурив нас усіх, бо там, серед подушок, лежало блискуче біле яйце. Квазімодо так і не оговтався після цієї події. Він (радше вона) став понурим, дратівливим і, якщо до нього простягали руку, сердито клював її. Потім Квазімодо відклав друге яйце, і вдача його змінилася остаточно. День у день голубка дичавіла, почала ставитись до нас, як до найзапекліших ворогів. По харчі до дверей кухні вона підкрадалася потай, немов боялася за своє життя. Навіть грамофон тепер не міг заманити її до будинку.

Востаннє я бачив голубку на оливі, де вона туркотіла із вдаваною скромністю й сором’язливістю, а неподалік на гілці розпустив хвоста великий і надзвичайно мужній з вигляду голуб, залицяючись до неї в цілковитому самозабутті.

Був період, коли чоловік з бронзівками частенько заходив до нас і щоразу приносив якогось новачка для мого звіринця: жабеня або горобця зі зламаною лапкою. Сталося так, що ми з мамою в припливі надмірної сентиментальності закупили весь його запас бронзівок і опісля випустили їх у саду. Бронзівки надовго заполонили нашу домівку: вони повзали по ліжках, пробиралися до ванної, вечорами стукалися об лампи і смарагдами сипались нам на коліна.

Востаннє я зустрів чоловіка з бронзівками якось надвечір, коли сидів на пагорбі й дивився на шлях. Він явно вертався зі свята, був під чарчиною, ішов похитуючись і награвав на сопілці журливу мелодію. Я голосно привітався, але він не обернувся, лиш помахав мені рукою. На повороті дороги його силует чітко вирізнився на тлі вечірнього неба кольору лаванди. Я добре бачив старенький капелюх із тремтливим пір’ям, випнуті кишені піджака, бамбукові клітки з сонними голубами і живе коло тьмяних цяток — то загайно кружляли над його головою бронзівки. Ось він зник удалині, й тепер переді мною було тільки блідаве небо, де плавала срібна пір’їнка молодого місяця, а з присмерку долинали ніжні згасаючі звуки сопілки.

4. ПІВПУДА ЗНАНЬ

Невдовзі по переїзді в сунично-рожевий будинок мама вирішила, що годі мені зоставатися невігласом і що треба одержати хоча б якусь освіту. Але як це здійснити на маленькому відлюдному грецькому острові? Щоразу, коли виникало проблематичне питання, вся родина кидалася розв’язувати його з величезним запалом. Мама, мої брати й сестра мали свої власні уявлення про те, яку саме освіту мені треба дістати, і кожен сперечався так затято, що всі дискусії з приводу мого майбутнього звичайно перетворювались на безладний гвалт.

— Часу в нього повно,— говорив Леслі.— Зрештою, він уже вміє читати, хіба ні? Я навчу його стріляти, а якщо ми купимо човен,— то й стернувати.

— Але ж, синку, чи це згодиться йому в майбутньому? — заперечувала мама і невпевнено додавала: — Правда, він може піти в торговельний флот абощо...

— Я гадаю, найважливіше, щоб Джеррі навчився танцювати,— висловлювала свою думку Марго,— інакше він виросте неотесаним, відсталим незграбою.

— Так, доню, але з танцями можна зачекати. Спершу йому треба грунтовно взятися за такі предмети, як математика, французька мова... Окрім того, пише він із жахливими помилками.

— Література,— переконано доводив Ларрі.— Ось що йому конче потрібно. Справжнє, досконале знання літератури. Решта прийде само собою. Я завжди даю йому читати тільки класику.

— Може, все ж таки Джеррі ще ранувато читати Рабле? — сумнівалася мама.

— Хороша, справжня сатира,— категорично заявляв Ларрі.— Важливо, щоб у хлопця вже зараз вироблялося правильне ставлення до сексу.

— У тебе просто манія щодо сексу,— строго зауважила Марго.— Про що б не йшлося, ти завжди його приплутаєш.

— Найголовніше для нього — це спорт на свіжому повітрі; якби він навчився стріляти й стернувати... — почав був Леслі.

— Ет! Облиш свої проповіді... Скажи ще про користь холодного душу.

— Кепсько те, що ти збіса пихатий і зарозумілий. Навіть не можеш вислухати точку зору іншого.

— Таку обмежену точку зору, як твоя? Невже ти сподіваєшся, що я слухатиму?

— Годі-бо, припиніть! Нащо сваритися? — умовляла мама.

— Але ж Ларрі зовсім утратив здоровий глузд.

— Я-а-а?! — обурювався Ларрі.— Та в мене глузду більше, ніж у вас усіх!

— Звичайно, синку, але ж сварка нічого не вирішує. Нам потрібна людина, яка могла б навчати Джеррі і розвивати його зацікавлення.

— У нього, здається, лише одне-єдине зацікавлення,— невесело констатував Ларрі.— А саме: ця препогана звичка тягнути в дім усяку звірину й комашню. Гадаю, зайве розвивати його в цьому напрямі. На нас і так звідусіль чигає небезпека... Власне, сьогодні вранці я хотів запалити сигарету, і о прокляття! З пачки вилітає здоровенний джміль!

— А в мене — коник,— буркнув Леслі.

— Атож, слід покласти цьому край,— заявила Марго.— Уявіть собі, на моєму туалетному столику я натрапила на банку з якимись огидними хробаками.

— Бідолашне хлоп’я, воно ж не робить нічого лихого,— примирливо сказала мама.— Просто в нього таке захоплення.

— Я не зважав би на джмелів,— підкреслив Ларрі,— якби бачив у всьому цьому бодай якийсь сенс. Але ж це тимчасовий період... років до чотирнадцяти, не більше.

— Цей період почався у Джеррі з двох років,— заперечила мама,— і не схоже, щоб він коли-небудь скінчився.

— Ну що ж,— сказав Ларрі.— Якщо ти наполягаєш і вважаєш за потрібне напихати його марною, необов’язковою інформацією, то, мабуть, Джордж візьметься його навчати.

— От і чудово! — зраділа мама.— Коли ти підеш до нього? Краще не зволікати.

Надворі сутеніло. Я сидів під розчиненим вікном, обійнявши Роджера за кудлату шию, і слухав зацікавлено (хоч і з деяким внутрішнім супротивом), як вирішується моя доля. Коли справу було нарешті залагоджено, в мене почали виникати різні запитання: хто такий оцей Джордж і навіщо мені взагалі їхні уроки. Але присмеркове повітря п’янило пахощами квітів, темні оливкові гаї вабили таємничими чарами, тож я забув про близьку небезпеку освіти і вирушив з Роджером до заростей ожини ловити світлячків.

Джордж виявився давнім приятелем Ларрі, на Корфу він приїхав писати книжки. Мене це аніскільки не здивувало, бо за тих часів усі знайомі Ларрі були письменники, поети або художники. Відверто кажучи, саме завдяки Джорджеві ми опинились на Корфу. Він писав про цей острів такі панегірики, що Ларрі вбив собі в голову — жити ми можемо тільки на Корфу і більше ніде. Нині цей Джордж мусив розплачуватися за свою недалекоглядність. Він завітав до нас, щоб обговорити з мамою питання моєї освіти, і ми познайомились. Розглядали ми один одного підозріливо. Джордж був височенний на зріст, неймовірно худий чоловік. Рухався він легко й невимушено, але трохи дивно, ніби маріонетка. Тонке, змарніле обличчя прикривали гостра каштанова борідка й великі окуляри в черепаховій оправі. Він мав глибокий, меланхолійний голос, а в його стриманих жартах прохоплювались нотки сарказму. Щоразу, кинувши дотеп, він хитро посміхався собі в борідку, аніскілечки не зважаючи на реакцію слухачів.

Джордж дуже поважно поставився до наших уроків. Його не збентежило навіть те, що на острові неможливо було дістати шкільні підручники; він перекинув догори дном свою бібліотеку і в призначений день з’явився озброєний найфантастичнішим набором томів. Спокійно й терпляче навчав він мене азів географії по картах на обкладинці раритетного видання «Енциклопедії»; англійську мову ми вдосконалювали на творах різнокаліберних авторів — од Уайльда до Гіббона, французьку — по грубезному знадливому фоліанту «Малого Лярусса», математику — усно.

З моєї точки зору найважливіше було присвячувати якомога більше часу природознавству, і Джордж докладно пояснював мені, як спостерігати і як робити записи в щоденнику.

Я збагнув, що нотатки допоможуть мені проаналізувати й запам’ятати все значно краще. На уроки я не спізнювався лише в ті дні, коли ми вчили природознавство.

Щоранку, о дев’ятій, між оливами урочисто з’являлася постать Джорджа, вбрана в шорти, сандалі й солом’яний капелюх — одоробло з обшарпаними крисами. Під пахвою Джордж тримав стіс книжок, а в руці патик, яким він енергійно розмахував.

Доброго ранку. Сподіваюсь, учень з палким нетерпінням чекає на свого вчителя? — вітався він зо мною, усміхаючись трохи похмуро.

У маленькій їдальні з причиненими від сонця віконницями панувала зелена півтемрява. Розморені спекою мухи повільно повзали по стінах або з сонним дзижчанням очманіло літали по кімнаті. Знадвору долинав голосний дзвін цикад, що уславлювали народження нового дня. Джордж височів над столом, методично розкладаючи книги.

Побачимо, побачимо,— мурмотів він, водячи довгим вказівним пальцем по нашому ретельно складеному розкладу.— Та-ак, математика. Якщо не помиляюсь, ми розв’язували непомірно важку задачу, докладали титанічних зусиль, щоб визначити: за скільки днів шестеро робітників зведуть мур, коли відомо, що троє з них зробили це за тиждень. Пригадується, ми витратили на цю задачу не менше часу, аніж робітники на мур. Ну гаразд, повернімося до наших бовванів. Зосередимось і знову до бою! А може, тобі нецікавий сам зміст задачі? В такому разі давай спробуємо більш хвилюючий варіант.

Він замислено схилявся над зошитом, посмикуючи борідку. По тому своїм крупним чітким письмом виводив нову версію задачі:

«Дві гусениці з’їдають за тиждень вісім листків. За скільки часу чотири гусениці споживуть таку саму кількість?» Ну от, помізкуй тепер.

Поки я бився над непосильною задачею про богатирські апетити гусениць, Джордж займався іншим. Він був умілим фехтувальником, а під той час ще й пристрасно захопився тутешніми народними танцями. Я робив математичні підрахунки, а Джордж рухався по напівтемній кімнаті, вправляючись у фехтуванні або відпрацьовуючи складні танцювальні па. Мені було ніяково спостерігати все це, і я завжди пояснюватиму свою нездалість до математики саме отими тренуваннями. Навіть сьогодні, дайте мені найпростіший арифметичний приклад, і вмить перед очима постане довготелеса фігура Джорджа; він кружляє по тьмаво освітленій їдальні й низьким голосом бубонить собі під ніс мотивчик, схожий на гудіння розтривоженого вулика.

Тум-ті-тум-ті-тум... тідл-тідл-тумті-ді-і... ліва нога вперед... три кроки праворуч... тум-ті-тум-ті-тум-ті-ду-ум... назад, кругом, вниз і вгору... тідл-ідл-умпті-ді-і...

Він бубонить, тупцює, виробляє піруети, наче сумний журавель. Раптом пауза, погляд стає крицевим, і Джордж займає захисну позицію, спрямовуючи уявну рапіру на уявного супротивника. Очі його звужуються, скельця окулярів поблискують, він жене супротивника через усю кімнату, спритно обминаючи меблі, й кінець кінцем заганяє того в куток. Робить віртуозні фінти, стрімко звивається, ніби оса. Різкий випад. Удар. Я майже бачу блиск сталі. І фінальний момент — зброю суперника відведено вбік, блискавичний ривок назад, глибокий прямий випад, і край рапіри цілить у серце супротивника. Забувши про задачки, я подумки приєднуюсь до спортивної дуелі. В математиці ми так і не досягли помітних успіхів.

З географією було значно ліпше — Джорджу вдалося надати цьому предметові зоологічного забарвлення. Ми креслили з ним гігантські карти, вкриті горами, а потім позначали найцікавіші місця і малювали тамтешніх дивовижних представників фауни. Таким чином я засвоїв, що основні багатства Цейлону — тапіри й чай; Індії — тигри і рис; Австралії — кенгуру й вівці і що блакитні хвилясті смуги океанських течій несуть із собою китів, альбатросів, пінгвінів, моржів, а не лише циклони й пасати. Наші карти були справжніми витворами мистецтва. Найбільші з вулканів вивергали огнисті струмені полум’я та іскор, від яких ледве не спалахували паперові континенти; найвищі гірські вершини світу були такі синьо-білі від льоду й снігу, що аж морозило, коли ви дивились на них. Наші коричневі, пропечені сонцем пустелі рясніли горбами верблюдів та пірамідами, а тропічні ліси розрослися так буйно, що крізь них ледве продирались ягуари, гнучкі змії, похмурі горили. На узліссях худорляві тубільці рубали різнокольорові дерева, розчищали галявини, вочевидь тільки для того, щоб ми могли написати на них візерунчастими літерами «кава» або «зерно».

Наші широкі, голубі, як незабудки, ріки рясніли човнами та крокодилами. Океани не справляли враження пустельних, оскільки скрізь, де не вирували грізні шторми і велетенські хвилі припливу не загрожували відлюдному пальмовому острівцеві, в океанських водах клекотіло життя. Добродушні кити дозволяли старим галеонам, озброєним силою гарпунів, переслідувати себе; лагідні й на перший погляд невинні восьминоги м’яко стискували крихітні суденця в своїх щупальцях; зграї зубатих акул ганялися за китайськими джонками, а ескімоси в хутряних одежах полювали моржів на крижаних полях, густо заселених білими ведмедями й пінгвінами. Ці карти були живі, їх можна було вивчати, замислюватись над ними, дещо додавати. Словом, ці карти справді дихали життям.

Уроки історії спершу проходили у нас досить мляво, поки Джордж не зметикував, що занудливі факти потрібно приперчити дрібкою зоології, збаламутити якимись зовсім сторонніми подробицями і таким чином заволодіти моєю увагою. Отак я ознайомився з деякими історичними даними, які, наскільки мені тепер відомо, ніде раніше не було зареєстровано.

Затамувавши подих день у день на уроках я слухав, як Ганнібал долає Альпи. Причини, що спонукали його до цього подвигу, а також те, що він збирався робити по той бік, мало цікавили мене. Зате в цій експедиції, на мою думку погано організованій, найбільше схвилювала мене можливість узнати імена всіх без винятку слонів. Опріч того, я довідався, що Ганнібал призначив спеціального доглядача, не тільки щоб годувати й оберігати слонів, але й давати їм холодної днини пляшки з гарячою водою. Цей цікавий факт, здається, лишився невідомим для більшості серйозних істориків. Ще одна деталь, про яку чомусь не згадується в історичних джерелах. Коли Колумб ступив на землю Америки, перше, що він сказав, було: «Пресвятий боже, дивіться... ягуар!» Після такого вступу хто ж би не зацікавився історією цього континенту? Отаким робом Джордж, маючи на руках шалапутного учня і нестандартні підручники, прагнув пожвавити наші уроки, зробити процес навчання цікавим.

Роджер, звісно, думав, що я просто марную свої ранки. Проте від мене не відходив, а дрімав під столом, доки я вперто гриз граніт науки. Зрідка, коли мені доводилось іти по книжки, Роджер прокидався, вставав, стріпувався, гучно позіхав і починав крутити хвостом. Але, на жаль, я знову вертаюсь до столу. Вуха його сумно обвисають, він човпе у свій куточок і з сумирним зітханням плюхається додолу.

Джордж не заперечував проти присутності Роджера на уроках, бо той поводив себе загалом виховано і не відволікав моєї уваги. Лише іноді, міцно заснувши й нараз прокинувшись од валування сільського собаки, Роджер схоплювався з лютим гарчанням. Але миттю усвідомлював, де він є, кидав на нас зніяковілий погляд, винувато посмикував хвостом і, присоромлений, опускав очі.

Нетривалий час Квазімодо теж відвідував наші уроки і поводився зразково. Цілий ранок він сидів у мене на колінах, куняв, стиха щось туркотів. Власне, я сам був змушений вигнати його, бо якось голуб перекинув каламарик зеленого чорнила прямісінько на велику й дуже гарну карту, яку ми щойно намалювали. Безперечно, він учинив цей вандалізм ненавмисне, але я однаково розсердився.

Тиждень по тому Квазімодо щосили намагався знову завоювати мою любов. Сідав під дверима й звабливо туркотів крізь щілину, але тільки-но серце моє лагіднішало, як в очі мені впадав його ядучо-зелений хвіст і я згадував нашу зіпсовану карту.

Ахіллес одного разу також відвідав наш урок, але йому не припало до душі сидіти сиднем. Цілісінький ранок він безупинно швендяв по кімнаті, тицявся в двері, в плінтуси, а потім, утелющившись кудись під шафу, шкряботів так відчайдушно, що ми мали визволяти його звідти. Кімната була невеличка, і, щоб зрушити з місця, приміром, шафу, нам доводилося совати всі меблі. Після третьої перестановки Джордж заявив, що зроду не працював вантажником, це йому не під силу, і додав, що Ахіллес, мабуть, відчує себе щасливішим на лоні природи.

Отже, з нами зостався один Роджер. Звичайно, приємно знати, що завжди можеш поставити ноги на його кудлату спину, поки б’єшся над задачкою, і все одно, мені важко було зосередитись. Сонячне сяйво лилося крізь віконниці, лишало тигрові смуги на столі, на підлозі, нагадуючи про силу-силенну невідкладних справ на острові.

Там, за вікном, на мене чекали просторі оливкові гаї з лунким дзвоном цикад; виноградники на схилах, розділені замшілими кам’яними стінами, де шастали візерунчасті ящірки; миртові хащі, всіяні комашнею; нерівне пустище, де зграйки строкатих щиглів з радісним свистом пурхали з одної колючої квітки на іншу.

Розуміючи все це, Джордж мудро вирішив запровадити нову систему занять на свіжому повітрі. Раз у раз він прибував на уроки з великим пухнастим рушником, і ми прямували через оливняк на дорогу, вкриту порохом, ніби килимом білого оксамиту. Звертали вбік на вузьку козину стежку, минали пасмо мініатюрних скель і виходили до самотньої затоки з піщаним пляжем-півмісяцем. Гайок невисоких олив біля берега дарував прохолодну тінь. З вершини стрімчака вода в затоці видавалась такою спокійною і прозорою, аж не віри лось, що вона взагалі там є. Рибини мовби ширяли в застиглому повітрі над брижуватим піском; крізь шестифутову товщу чистої води на кругляках пляміли актинії (морські анемони) з тендітними пістрявими щупальцями і раки-самітники, що тягали за собою свої спіралеподібні хатинки.

Ми роздягалися під оливами, входили в теплу прозору воду й пливли долілиць над камінням і водоростями, часом пірнаючи по якусь морську дивовижу: надзвичайної краси мушлю чи по величезного рака-самітника, що на його черепашці пишалась актинія, ніби рожева квітка на капелюшці. Де-де на піщаному дні росли видовжені чорні водорості-ламінарії, і там поміж них жили голотурії (морські огірки). Занурившись у воду, ми пильно розглядали дно під густим плетивом вузького блискучого листя, зеленого й чорного, над яким ми шугали, мов яструби над казковим лісом.

У просвітках між водоростями лежали голотурії,— чи не найпотворніші представники морської фауни. Дюймів шість завдовжки, вони схожі достоту на роздуті коричневі сосиски, вкриті грубою бородавчастою шкурою; ці примітивні, миршаві створіння непорушно лежать на одному місці, злегка похитуючись від хвиль, всотуючи морську воду одним кінцем тіла і випускаючи її через другий. Крихітні морські рослинні й тваринні організми відфільтровуються десь усередині сосиски, відтак переходять до її елементарно влаштованого шлунка. Навряд чи можна сказати, що голотурії живуть цікаво. Одноманітно, монотонно вони гойдаються на піщаному дні, всотуючи в свою утробу морську воду. Важко уявити, щоб ці недоладні сосиски спромоглись якимось чином захистити себе, а проте навіть у них є своєрідний спосіб виявляти невдоволення. Витягніть їх з моря, і вони без видимих м’язових зусиль випустять струмінь води з будь-якого кінця свого тіла.

Саме з оцим водяним пістолетом ми вигадали собі гру. Кожен озброювався голотурією і стріляв нею в море, завважуючи при цьому, в якій точці струмінь торкнеться поверхні води. Потім ми швидко пливли туди; вигравав той, хто більше знаходив у своїй зоні різноманітних морських мешканців. Часом, як і у всякій грі, пристрасті розпалювались, ми звинувачували один одного в шахрайстві, ображалися. В таких випадках голотурія слугувала годящою зброєю, яку можна було спрямувати на супротивника. Скориставшись послугами сосисок, ми завжди клали їх на обжите місце в підводних хащах. А коли поверталися туди знову, картина не мінялась: голотурії лежали точнісінько як і досі, спокійно похитуючись з боку на бік.

Вичерпавши всі можливості морських огірків, ми починали шукати нові мушлі для моєї колекції або ж довго гомоніли про мешканців підводного світу. Щоправда, бувало, Джордж похоплювався: адже ці заняття, хоч би які утішні, годі назвати освітою в строгому розумінні слова. Тоді ми підпливали ближче до берега і влаштовувались на мілизні. Урок продовжувався, а навколо нас збиралися зграйки мільки й лоскотали ноги.

Отже, французька та британська флотилії сходилися для вирішального бою. Коли ворог підступив зовсім близько, адмірал Нельсон стояв на містку й дивився в бінокль... Про наближення французів його допіру застерегла дружня чайка... Що?.. е-е, гадаю, то була велика морська чайка... гм... Кораблі розвертались один перед одним... Звісно, за тих часів вони не могли розвинути високу швидкість: жодного двигуна, лише вітрила... Ні, не було навіть і підвісного двигуна... Британські моряки трохи нервували, бо французи видавалися такими сильними... Але коли побачили, що Нельсон не звертає на тих аніякісінької уваги, а сидить на містку і перебирає свою колекцію пташиних яєць, вони збагнули, що боятися їм нічого...

Море, як тепла шовковиста ковдра, огортало моє тіло і злегка погойдувало. Хвиль не було, тільки ці слабенькі, заколисливі підводні течії, пульс моря. Навкруг ніг роїлися барвисті рибки, ставали на голову, намагаючись ухопити мою шкіру беззубими щелепами. З-поміж похилених олив долинав тихий шепіт цикади.

...І вони чим скоріш винесли Нельсона з палуби, щоб ніхто з команди нічого не помітив... Смертельно поранений, він лежав унизу, а над ним точився запеклий бій. «Поцілуй мене, Гарді»,— вимовив Нельсон свої останні слова і помер... Що? Ах, так. Він устиг передати Гарді в спадок колекцію пташиних яєць... Ну от, незважаючи на те, що Англія втратила свого найкращого моряка, битву було виграно, і це вплинуло на подальшу долю Європи...

Через гирло затоки пропливав вицвілий човен, на кормі стояв засмаглий рибалка в обшарпаних штанях і змахував веслом. Він недбало здійняв руку, вітаючи нас, а весло, немов риб’ячий хвіст, розтинало спокійну блакить моря, журливо порипувало в повітрі й ледь чутно плюскалося у воду.

5. СКАРБИ ПАВУКІВ

Одного спекотного, млосного дня, коли все, крім співучих цикад, поринуло в сон, ми з Роджером вирушили на прогулянку в гори, плануючи вернути додому засвітла. Спершу ми йшли оливковими гаями, де на деревах вигравали сліпучі полиски сонця, а повітря було гаряче й застигле; потім вибралися на голу кам’янисту вершину і сіли там перепочити. Внизу у мерехтливому серпанку дрімав острів, схожий на акварель: сіро зелені оливи, чорні кипариси, різноцвіття скель на узбережжі, спокійне море, переливчасте, блаватне, нефритово-зелене, з легкими брижами на дзеркальній гладіні. Прямо під нами лежала маленька бухточка зі світлим піщаним пляжем серповидної форми, бухточка така мілка і з таким сліпучим піском на дні, що вода в ній видавалася майже білою. По сходженні на крутосхил піт з мене аж струменів, а Роджер висолопив язика і знемагав від утоми. Ми вирішили, що, мабуть, найкраще піти та скупатись. Хутко спустившись униз до тихої, сонної бухти, залитої сонцем, ми спрагло занурились у теплу воду. Я сидів і копав піщане дно, витягуючи то гладеньку гальку, то скалку від пляшки, обточену й відшліфовану морем так, що вона перетворилася на прегарний напівпрозорий смарагд. Ці знахідки я віддавав Роджеру. Він не знав, що з ними робити, однак, не бажаючи образити мене, обережно брав їх у зуби. Потім, думаючи, що я більше не дивлюсь на нього, впускав їх назад у воду і глибоко зітхав.

Поки я обсихав на валуні, Роджер гасав по мілководдю, полюючи на синьоперих морських собачок з надутими безглуздими мордочками. Ці рибки сновигали між камінням зі швидкістю ластівок. Захеканий Роджер переслідував їх, зосереджено дивлячись у прозору воду. Підсохнувши, я вдягнув шорти й сорочку і погукав Роджера. Він ішов до мене знехотя, безперервно блимаючи оком на рибок, що знай собі гралися на зігрітому сонцем піщаному дні. Підійшовши ближче, Роджер бадьоро стріпнув своїми кошлатими кучерями, оббризкавши мене з ніг до голови.

Після купання тіло моє обважніло й розслабилося, а шкіра вкрилася шовковистим шаром солі. Ми з Роджером повільно плентали до дороги. Нараз я відчув, що зголоднів, і заходився метикувати, до кого краще податися в гості й підобідати. Я стояв на дорозі, поринувши в роздуми, і збивав ногою хмарки білої куряви. Якщо навідати Леонору (а вона, безперечно, мешкає найближче), то Леонора пригостить мене інжиром та хлібом, але страшенно набридатиме балачками про здоров’я своєї дочки. Її дочка, сварлива, хриплоголоса, зизоока жінка, не викликала в мене симпатії, через те і здоров’я її мене не цікавило. Ні, до Леонори я не піду; звичайно, це дуже шкода, бо у Леонори найкращий інжир в окрузі, але ж не міг я заради чорного інжиру зносити бозна-що. Рибалка Такі, найпевніше, зараз відпочиває і гукне мені з-за щільно причинених віконниць:

— Ах ти ж, малий шибенику!

Крістакі, мабуть, будуть удома, але там доведеться відповідати на безліч нудних запитань: А що, Англія більша за Корфу? А скільки там живе людей? Правда, що всі вони лорди? На що схожий поїзд? Чи ростуть в Англії дерева? І так без кінця краю.

Якби зараз був ранок, я пішов би навпростець через поля й виноградники, збираючи дорогою щедру данину з моїх друзів: оливки, хліб, виноград, інжир. А насамкінець звернув би на поле Філомени, де завершив би свою трапезу соковитою рожевою скибкою кавуна, холодною як лід. Але зараз був спекотний післяполудень, коли майже всі селяни сплять по домівках, міцно причинивши двері й віконниці. Що ж робити? Доки я розмірковував, то зголоднів ще сильніше і почав з подвоєною енергією збивати ногою пилюку на дорозі. Роджер ображено чхнув і глянув на мене з докором.

Раптом мені сяйнуло. Он там, за гіркою, в маленькій сліпучо білій хатинці мешкає старий пастух Яні з дружиною. Вдень Яні за звичай відпочиває в тіні виноградних лоз, і якщо я зчиню достатній гамір, то напевне розбуджу його. А коли Яні прокинеться, то неодмінно виявить мені свою гостинність. На острові не було жодної селянської оселі, звідки вас відпустили б голодним. Зрадівши на цю думку, я попрошкував звивистою кам’янистою стежкою, вибитою ратицями кіз, вниз у долину, де серед височенних олив яскріла червона покрівля хатини Яні. Підійшовши досить близько, ми спинились, і я жбурнув камінчик з тим, щоб Роджер приніс мені його назад. Це була одна з улюблених розваг Роджера. Але якщо вже гра почалася, потрібно вести її далі, інакше Роджер ставав прямо перед вами і зчиняв такий несамовитий гвалт, що треба було повторювати трюк. Ну от, Роджер приніс камінчик, поклав мені до ніг і нетерпляче відступив, очікуючи продовження гри. Вуха його наструнчились, очі загорілися, м’язи напружились, готові до дії. Я не помічав ні його, ні камінчика. Роджер трохи здивувався; уважно оглянувши камінчик, він знову подивився на мене. Я насвистував безтурботний мотивчик, звівши очі до неба. Роджер дзявкнув на спробу, побачив, що я і далі не звертаю на нього уваги, і зненацька загавкав так голосно й пронизливо, аж луна покотилась серед олив. Я дав йому повалувати хвилин п’ять. Цілком достатньо, щоб повідомити Яні про наш прихід. Я кинув для Роджера ще один камінчик і увійшов на подвір’я.

Старий пастух, як я й передбачав, відпочивав у ажурній тіні виноградних лоз, що обвивали залізні грати. Однак,— така досада! — він не прокинувся. Розкинувся на грубо тесаному стільці, притуленому до стінки під небезпечним кутом. Руки звисають додолу, ноги простягнуто вперед, а пишні вуса, помаранчево-білі від нікотину й старості, здіймаються од хропіння, немов чудернацькі водорості на легкій хвилі. Короткі товсті пальці здригуються уві сні, а жовті нігті з тупими кінцями схожі на шматки стеарину. Засмагле обличчя Яні, пооране глибокими, як на сосновій корі, зморшками, незворушне, очі міцно заплющені. Я втопив зір у нього, силкуючись зусиллям волі розбудити Яні, проте даремно. Підійти до нього й розбурхати? Це було б нетактовно; тож я стояв і розмірковував, чи варто зачекати, поки він сам прокинеться, чи, може, все-таки піти до Леонори й потерпіти її балаканину. Якраз нагодився Роджер, він розшукував мене: вуха нашорошені, язик висолоплений. Роджер привітно крутнув хвостом і роззирнувся довкола з виглядом візитера, що знає: він тут почесний гість. Закляк на місці, ввесь наїжачився і спроквола посунув уперед, тремтячи від збудження. Роджер завважив те, що я прогавив: під стільцем Яні, вигнувши спину, сиділа потворна сіра кішка й стежила за нами нахабними зеленими очима. Я не встиг підскочити й притримати Роджера. Він уже зробив карколомний стрибок. Добре відпрацьованим гнучким рухом кішка вивернулась з-під стільця, блискавично промайнула в повітрі й учепилась гострими кігтями в гулясту лозину вгорі на гратах. Причаївшись поміж гронами світлого винограду, вона глипала вниз на собаку й стиха попирхувала. Роздрочений Роджер відкинув голову назад й загавкав люто, з погрозою.

Яні розплющив очі; стілець під ним похитнувся, руки з усієї снаги замолотили повітря, намагаючись втримати рівновагу. Стілець трохи погойдався в непевності, а потім з грюкотом гепнувся додолу.

— Святий Спірідіоне, захисти мене! — заволав Яні.— Господи, змилуйся!

Вуса в нього тремтіли, він блимав навсібіч, не добираючи, звідки увесь цей гамір. Аж ось помітив мене; я сидів собі на кам’яній огорожі — втілення скромності й безневинності. Так, ніби нічого не сталося, я ввічливо й сердечно привітався з Яні, поспитав, як йому відпочивалось. Старий пастух підвівся, усміхаючись, і енергійно почухав собі живіт.

— А, це від твого галасу в мене голова тріскається! Здоров, здоров. Сідай, маленький лорде.— Він витер стільця і запропонував його мені.— Радий тебе бачити. Може, підобідаєш зі мною? Спечно сьогодні, ох і спечно... У таку жарінь і пляшка розтопиться, їй-бо...

Він потягнувся, гучно позіхнув, оголивши беззубі, як у немовляти, ясна. І, обернувшись до хатинки, загорлав:

— Афродіто!.. Афродіто-о!.. Прокинься... іноземці прийшли... Маленький лорд сидить у мене... Принеси поїсти... агов, чуєш?

— Чую, чую,— долинув ізсередини приглушений голос.

Яні розповідав мені:

— Сьогодні я мав переганяти кіз до Гастурі. Але ж так спечно, так гаряче! В горах каміння таке розжарене, що від нього можна припалити цигарку. Отож я й вирішив: ліпше піду до Такі, покуштую його молодого вина. О Спірідіоне! Яке вино!.. Це не трунок, а кров дракона, саме ллється в горло... Божественний напій! Коли я прийшов додому, повітря мене геть розморило, я й задрімав тутечки.

Він зітхнув глибоко, але без каяття і витягнув з кишені пом’яту бляшанку з тютюном та сірий цигарковий папір. Брунатна мозоляста рука взяла пучечку золотистого тютюну, а пальці другої зграбно розрівняли його і швидко скрутили цигарку.

Яні замислено покурив з півхвилини, тоді змахнув крихту тютюну з вусів і знову поліз до кишені.

— Ось на, візьми, ти ж цікавишся божими створіннями,— Яні витягнув з кишені щільно закорковану пляшечку, повну золотавої оливкової олії.— Глянь-но, що спіймав сьогодні вранці. Чигав під валуном, лихий чорт. Хитрий, шельма! Єдиний, хто може вжалити навіть спиною.

Пляшечка, по вінця наповнена олією, світилася, наче тьмавий бурштин. Всередині, у центрі густої маси, застиг невеличкий, шоколадно-брунатний скорпіон; хвіст його, загнувся на спину, ніби кривий турецький ятаган. Скорпіон був неживий, він задихнувся в своїй драглистій могилі. Навколо трупика в золотавій олії утворилася каламутна імлиста хмарка.

— Ось бачиш? — запитав Яні.— Це отрута. Він увесь був наповнений отрутою.

Я поцікавився, навіщо було класти скорпіона в олію.

Яні вдоволено хихикнув і пригладив вуса.

— Отакої! І ти не знаєш, маленький лорде? — лукаво спитав він.— А ти ж цілими днями повзаєш за ними на животі. Ну гаразд, скажу тобі. Хтозна, може, це тобі колись стане в пригоді. Спершу спіймай скорпіона, живого скорпіона. Лови обережно, як легку пір’їнку. Тоді поклади живого — затям, живого — в пляшку з олією. Доведи олію до кипіння, нехай він там здохне, і цілюща олія висмокче з нього всю отруту. Ану ж коли-небудь якийсь його родич раптом ужалить тебе (святий Спірідіоне, порятуй хлопця від такої напасті!); тоді неодмінно потри вжалене місце олією з пляшки. І жало тобі вже за іграшку, сущі дрібниці! Однаково, що укол колючки.

Поки я переварював це оригінальне повідомлення, Афродіта вийшла на подвір’я з металевою тацею в руках, на якій стояли: пляшка вина, глечик води і тарілка з хлібом, оливками та інжиром. Обличчя жінки, пооране зморшками, було кольору гранатового зерна. Ми з Яні мовчки почали їсти. Попри свої беззубі ясна, Яні відкушував хліб, квапливо жував його і ковтав великими шматками, так що набрякало його зморшкувате горло. Втамувавши голод, Яні відсунувся од столу, акуратно витер вуса і повів розмову далі, ніби й не припиняв її:

Знав я колись одного пастуха, такого, як я сам... Повертаючись зі свята, здалеку, розморений вином, він вирішив перепочити та й приліг собі під миртами. Поки він там спав, з гущавини листя виповз скорпіон, заліз йому у вухо і вжалив.

Тут Яні зробив драматичну паузу, сплюнув через огорожу і скрутив собі нову цигарку.

— Атож,— зітхнув він,— це дуже сумно... такий молодий чоловік. Маленький скорпіон ужалив його у вухо... хряп!., і все. Сердега метався в агонії, з лементом носився серед олив, гілляччя роздряпувало йому шкіру... Оо! Це було нестерпно. Ніхто не чув його зойків, ніхто не міг допомогти... жодна людина в світі. Знавіснівши від болю, він кинувся в напрямку села, але так і не добіг до нього. Упав мертвий отам, у долині, обіч дороги... Ми знайшли його наступного ранку, коли йшли на роботу в поле. Як страшно він виглядав! Жахливо! Від того єдиного укусу голова його розпухла, мов куля, і він був мертвий, зовсім мертвий.

Яні скорботно зітхнув.

— Через те,— провадив він, крутячи в руках пляшечку з олією,— я ніколи не ризикую спати в горах. А на випадок, якщо вип’ю трохи вина з друзями і забуду про небезпеку, у мене з собою завжди пляшечка зі скорпіоном.

Потім розмова перейшла на інші, не менш захопливі предмети, і лише за годину-другу я підвівся, струсив з колін крихти, подякував господарям за гостинність і, отримавши прощальний подарунок — гроно винограду,— рушив додому. Роджер не відступав від мене ні на крок, уп’явшись очима в мою кишеню, бо вже встиг помітити виноград. У оливковому гаю, темному й прохолодному від довгих вечірніх тіней, ми примостилися біля моховитого узгірка й поділили виноград порівно. Роджер ковтав цілі ягоди разом із зернятками, а я випльовував зернятка так, що утворив навкруги себе коло і з радістю уявляв, як на цьому місці з часом буятиме розкішний виноградник. Поласувавши виноградом, я ліг долілиць, підпер руками підборіддя і почав досліджувати узгірок.

Крихітний фісташковий коник з довгастою меланхолійною мордочкою неспокійно перебирав задніми лапками. Ламкий равлик замріяно сидів на парості моху, очікуючи вечірньої роси. Пухкий червонястий кліщ завбільшки з сірникову головку пробирався, мов коротконогий мисливець, крізь густе моховиння. Це був мікроскопічний світ, що жив своїм незбагненно принадливим життям.

Я спостерігав за неквапним рухом кліща, а тим часом помітив дивовижну річ. Де-не-де на зеленому плющі моховиння прозирали бліді цятки завбільшки з шилінгову монету. Побачити ці майже невидимі кружальця можна було лише під певним кутом. Вони ніби весь час рухалися, змінювались, нагадуючи повний місяць, що випливає з-за хмар. Знічев’я я став угадувати, звідки взялися ці кружальця. Вони були розкидані надто безладно, аби належати якійсь звірині, та і який це звір розгулюватиме по такому прямовисному стрімчаку? І вони не скидалися на сліди. Я поштрикав билинкою краєчок однієї цятки. Все лишилося нерухомим. Імовірно, що це маловідома властивість самого моху. Я знову поштрикав кружальце билинкою — цього разу сильніше. І раптом серце в мене кудись провалилося від хвилювання: моя травинка наче доторкнулась до потайної пружинки, і все кружальце піднялося, мов ляда. На мій подив, це й справді виявилась ляда з акуратно зрізаними кінчиками, підбита зісподу шовковим павутинням. Ляда щільно прикривала шахточку, також обшиту шовком. Шовковий же клапан слугував стулковими завісами до ляди.

Я втопив очі у цей шедевр мистецтва і дивувався, яка жива істота могла створити його. В глибині шовкового тунелю мені не вдалося нічого розгледіти, і навіть стеблинка тут не допомогла. Довго-довго я споглядав фантастичне житло, гадаючи, хто ж його спорудив. Може, це якийсь вид оси? Але мені не доводилось чути, щоб оси влаштовували собі гнізда з потайними дверцятами. Негайно слід з’ясувати це загадкове явище природи! Зараз же побіжу до Джорджа й запитаю, чи не знає він цього таємничого звіра. Я свиснув Роджерові, який саме заклопотано викопував оливкове деревце, і жвавим клусом помчав уперед.

До будинку Джорджа я прибіг, ледве дихаючи; мене аж розпирало від надзвичайного, хвилюючого відкриття. Сяк-так постукавши, я влетів до кімнати. І тільки тоді до мене дійшло, що у Джорджа гості. Коло нього сидів чоловік, на перший погляд — Джорджів брат, бо в нього теж була борода. Проте, на відміну від Джорджа, одягнутий він був бездоганно: костюм із сірої фланелі, камізелька, білосніжна сорочка, вишукана темна краватка й міцні черевики, начищені до полиску. Я зніяковіло спинився на порозі, а Джордж тим часом оглядав мене насмішкуватим поглядом.

— Добрий вечір,— привітався він.— Судячи з того, як ти влетів сюди, можна дійти висновку: тебе цікавлять аж ніяк не додаткові студії з математики.

Я вибачився за вторгнення і розповів про дивовижні гнізда, на які натрапив.

— Слава богу, що ви тут, Теодоре,— звернувся Джордж до свого бородатого товариша,— і я можу передати це питання фахівцеві.

— Не перебільшуйте...— заперечив чоловік на ймення Теодор.

— Джеррі, це доктор Теодор Стефанідес,— сказав Джордж.

—Він може відповісти практично на будь-яке твоє запитання. Так само, як і ти, він схибнувся на природознавстві. Теодоре; це Джеррі Даррелл.

Я чемно привітався, але, на мій подив, бородань підвівся, швидко перетнув кімнату і простягнув мені велику білу руку.

— Дуже радий познайомитись,— промовив він, явно звертаючись до власної бороди, і збентежено глянув на мене своїми променистими блакитними очима.

Я потиснув йому руку й відповів, що також дуже радий нашому знайомству. Ми стояли в ніяковому мовчанні, а Джордж дивився на нас і усміхався.

— Ну що, Теодоре?— вимовив він нарешті.— Хто, на вашу думку, спорудив ці дивні схованки?

Теодор заклав руки за спину, піднявся кілька разів навшпиньки, аж його черевики невдоволено рипнули, і почав замислено розглядати підлогу.

— Ну... е-е...— старанно добирав він слова.— Схоже на те, що це нірки земляного павука... е-е... вид, цілком звичайний тут, на Корфу... тобто звичайний в тому розумінні, що мені трапилось близько тридцяти... е-е... сорока екземплярів відтоді, як я мешкаю на острові.

— Ага!— сказав Джордж.— Земляні павуки, он воно що!

— Атож,— зронив Теодор.— Гадаю, це саме вони. Втім, я можу помилитися.

Ледь рипнувши черевиками, він знову звівся навшпиньки, опустився й кинув на мене пильний погляд.

— Якщо це не занадто далеко, то ми могли б піти й перевірити,— несміливо запропонував він.— Тобто, якщо в тебе немає нагальніших справ і якщо це не так далеко...

Голос його згас на запитальній ноті. Я сказав, що вони зовсім близько, якраз біля гори.

— Гм,— відповів Теодор.

— Не дозволяйте йому тягати себе по всьому острову,— втрутився Джордж.— Ще не вистачало, щоб вас ганяли по горах і долинах.

— Ні, ні,— заперечив Теодор.— Я саме збирався йти і залюбки пройдусь пішки. Мені це аніскільки не важко... е-е... Я піду навпростець до Каноні через оливкові гаї.

Він одягнув елегантний сірий капелюх і міцно потиснув Джорджеві руку.

— Дякую за чудовий чай,— сказав на прощання і, важко ступаючи, рушив уперед по стежині поруч зі мною.

Дорогою я нишком розглядав Теодора. У нього був прямий, немов виточений ніс, насмішкуваті губи, прикриті попелястою бородою, а з-під густих пухнастих брів на світ дивились розумні очі з веселим вогником та добрими зморшками в куточках. Теодор крокував енергійно, щось мугикаючи про себе. Коли ми минали рівчак із нетечею, він спинився на мить, пильно приглядаючись.

Гм,— поділився він зі мною.— Daphnia magna.

Пригладив великим пальцем розкуйовджену бороду і знову почимчикував уперед.

— На жаль,— повідомив мене Теодор,— я приходив сюди в гостину... е-е... до друзів і через те не взяв із собою колекційну торбину. Шкода, бо в цьому рівчаку може трапитися дещо цікаве.

Коли ми збочили з рівної дороги і пішли по кам’янистій козиній стежці, я чекав нарікань, але Теодор крокував з непослабною енергією і все мугикав собі під ніс. Нарешті ми увійшли в темний оливковий гай, я підвів Теодора до моховиння й показав таємничі схованки.

Теодор роздивлявся їх, примруживши очі.

— Ага-а,— вимовив він.— Авжеж... гм... так.

Витягнувши з кишені камізельки маленького складеного ножика, він злегка підчепив лезом ляду потайника й відкрив її.

— Гм... так,— повторив він.— Cteniza.

Зазирнувши в глиб тунелю, Теодор подув туди і знову прилаштував ляду на місце.

— Так, це нірки земляних павуків,— підтвердив він.— Тільки в цій, здається, ніхто не мешкає. Як правило, павук опирається на ляду... е-е... потайника ногами чи, вірніше, кігтиками і притискує її так міцно, що треба бути надзвичайно обережним, відкриваючи ляду. Інакше можна зруйнувати схованку. Гм... так... ясна річ, це нірки самок. Самець риє таку саму нірку, лише вдвічі меншу.

Я сказав, що це найдивовижніші споруди з усіх, які мені пощастило бачити взагалі.

— О, так!— відповів Теодор.— Вони справді дивовижні. Але от що мене завжди спантеличує: як самиця дізнається про наближення самця?

Я розгублено мовчав, а Теодор, швидко зиркнувши на мене, вів далі:

— Павук, звісно, сидить всередині нірки й чигає на здобич... мух, коників тощо. Певне, павуки якось відчувають близькість інших комах. Якщо відстань невелика, павук... е-е... вистрибує зненацька зі схованки й хапає горопашну жертву. Ну от, а коли самець розшукує самицю, він також пробирається до потайника крізь моховиння, і я часто думаю, чому ж його ніколи... е-е... не проковтне помилково самиця. Звичайно, можемо припустити, що кроки його звучать специфічно. Або ж він уміє подавати... ну, знаєш... якийсь сигнал, і самиця впізнає його.

На зворотному шляху ми обидва мовчали, а коли дійшли до роздоріжжя, я сказав, що тут мушу попрощатися з ним.

— О, так, до побачення,— зронив Теодор, уважно розглядаючи свої черевики.— Мені було дуже приємно познайомитись з тобою.

Ми трохи постояли мовчки. Теодор, як я зрозумів пізніше, завжди ніяковів, коли знайомився або прощався з людьми. Ще з хвилину він пильно розглядав черевики, тоді простягнув мені руку.

— На все добре,— серйозно сказав він.— Я... е-е... сподіваюсь, що ми ще зустрінемося.

Він обернувся і, розмахуючи патерицею, попрямував униз, кидаючи довкола спостережливі погляди. Я дивився йому навздогін, потім неквапно рушив додому. Теодор збентежив і водночас причарував мене. По-перше, я вважав його непересічною особистістю: без сумніву, він був видатним ученим (про це свідчила його борода). Власне, Теодор був єдиною людиною, котра поділяла мою любов до зоології. По-друге, мене до краю тішило, що він поводився і розмовляв зі мною так, наче ми були однолітками. У нас в родині всі говорили зі мною, як з рівним, і я не любив тих людей, хто намагався виявити мені свою поблажливість. А Теодор звертався до мене, як до рівного не лише за віком, але й за знаннями.

Весь час я думав про те, що він розповів мені про земляних павуків. Уявляв собі, як павук причаївся в своєму шовковому тунелі, як тримає ляду скривленими кігтиками, прислухаючись до метушні комах нагорі. Цікаво, як все це звучить для земляного павука? Мабуть, равлик, що повзе по моховому килимі, шурхотить, мов липучий пластир, а багатоніжка цокотить, наче загін кінноти. Муха дріботить різко, уривчасто, спиняючись на секунду, щоб помити передні лапки,— деренчливий тупий звук, схожий на скреготіння точила. Великі жуки, думав я, гуркочуть, ніби парові котки, а менші комашки — сонечка, наприклад,— шелестять, як дитячі накрутці іграшки.

Ці думи заполонили мене, я прошкував вечірніми полями додому, щоб швидше розповісти про своє нове відкриття та про знайомство з Теодором. Мені хотілося зустрітися з ним знову, задати йому безліч запитань, проте хтозна? Чи захоче він гаяти на мене час? Непокоївся я даремно, бо за два дні Леслі, повернувшись із міста, вручив мені невеликий пакет.

— Стрів бородатого денді,— лаконічно повідомив він.— Ну, знаєш, того вченого. Сказав, що це для тебе.

Я не вірив власним очам. Невже для мене? Ні, тут щось не так. Хіба ж такий відомий учений завдаватиме собі клопоту й посилатиме мені посилки? Я перевернув пакет і на зворотному боці побачив своє ім’я, виведене акуратним письмом. Блискавично я розірвав папір. Всередині виявилась невеличка коробка і лист.

Дорогий Джеррі Даррелл,

після нашої нещодавньої розмови я подумав, що тобі для дослідження природи острова знадобиться який-небудь збільшувальний прилад. Посилаючи цей кишеньковий мікроскоп, я сподіваюсь, що він стане тобі в пригоді. У нього, звичайно, несильне збільшення, але ти побачиш, що для роботи в полі воно цілком достатнє.

З найкращими побажаннями щиро Тео Стефанідес

Р. S. Якщо в четвер ти матимеш вільну часину, заходь до мене на чашку чаю, і я міг би показати тобі деякі препарати.

6. БЛАГОДАТНА ВЕСНА

Наприкінці літа і впродовж усієї теплої, вологої зими наші чаювання у Теодора відбувалися щотижня. Кожен четвер я набивав кишені сірниковими коробками та пробірками з експонатами, і Спіро відвозив мене до міста. Ці побачення я не проміняв би ні на що на світі.

Теодор приймав мене в своєму кабінеті, який одразу припав мені до серця. Саме такою, на мій погляд, і має бути кімната вченого. Всі стіни заставлено по стелю книжковими стелажами, де зібрано томи з біології прісних водойм, з ботаніки, астрономії, медицини, фольклору та з інших, не менш важливих і захоплюючих наук. Упереміш з ними — розмаїті фантастичні та детективні романи. Шерлок Холмс стояв тут пліч-о-пліч з Дарвіном, а Ле Фаню — з Фабром. Так воно, як на мене, і має бути в порядній, пристойній бібліотеці. Біля одного вікна, задерту в небо носа, ніби пес, що виє, стояв Теодорів телескоп, а на підвіконнях вишикувалися слоїки та колби, де поміж м’яких зелених водоростей роїлася дрібна прісноводна фауна. Один куток кімнати, займав масивний письмовий стіл, завалений альбомами, мікрофотографіями, стосами рентгенівських знімків, календарями! й нотатниками. Навпроти стояв стіл для мікроскопа з потужною лампою, що схилилась, мов лілія, на гнучкій ніжці над пласкими скриньками, де Теодор зберігав препарати. А сам мікроскоп, по-святковому ошатний, було накрито скляними сферичними банями, схожими на вулики.

— Моє шанування,— завжди вітав мене Теодор офіційним тоном, наче ми були зовсім незнайомі, і тиснув мені руку в своїй звичній манері — різко смикав її донизу, немовби перевіряючи міцність вузла на мотузці. Завершивши формальності, ми могли переключити увагу на важливіші речі.

— Я... е-е... розумієш... саме працював з препаратами,— говорив Теодор,— і натрапив серед них на те, що могло б зацікавити тебе. Це ротові частини щурячої блохи... Ceratophyllus fasciatus... ну, ти розумієш. Стривай-но, зараз я наведу мікроскоп... Ось... бачиш? Вельми цікаво. Я маю на увазі, що це скидається на обличчя людини, чи не так? Десь тут іще одне... е-е... предметне скло... досить оригінальне... О! Дивись. Це прядивний орган садового павука, або павука-хрестовика... е-е... Epeira fasciata...

І ми, захоплені й щасливі, схилялися над мікроскопом. Натхненно обговорювали безліч тем, а якщо, траплялося, Теодор не міг відповісти на якесь із моїх нескінченних запитань, то для цього були книги. На полицях з’являлися прогалини, Теодор брав звідти для довідки том за томом, і коло нас поступово виростала гора книжок.

— А ось циклоп... Сусlops viridis... я недавно спіймав його поблизу Говіно. Це самиця... зараз я покладу її в пробірку... е-е... гм... тут є кілька видів циклопів, знайдених на Корфу...

У кільці яскравого білого світла вимальовується чудернацька істота: грушовидне тіло, довгі щупальці тремтять від обурення, хвіст мов пагін вересу, і з кожного боку (ніби перекинуті через спину осла лантухи з цибулею) два великі мішки, повні рожевих намистин.

— ...називаються циклопами тому, що в них, як ти сам бачиш, одне-єдине око в центрі лоба. Себто в центрі того, що могло б слугувати їм лобом, якби циклопи його мали. В грецькій міфології, як відомо, циклоп... е-е... один з тих однооких велетнів, що кували залізо для Гефеста.

За вікном легкий бриз грався рипливими віконницями, а по шибках, немов прозорі пуголовки, скочувались одна по одній дощові краплі.

— Ага! Дивина та й годі, що ти про це згадав. У селян в Салоніках існують подібні... е-е... забобони... Ні, ні, звичайне марновірство. Тут у мене в одній книзі вельми цікаво й змістовно розказано про вампірів у... гм... Боснії. Певно, тамтешні жителі...

Подавали чай, тістечка з пухнастим кремом, грінки, що плавали в гарячому маслі. Чашки виблискували, тоненька струмина пари звивалась над чайником.

— ...хоча, з другого боку, не можна твердити, що на Марсі відсутнє життя. Цілком імовірно, що деякі форми життя люди там знайдуть... е-е... відкриють. Нам би тільки дістатися туди! Але не треба думати, що форми життя, знайдені там, будуть ідентичні...

Теодор сидів за столом у твідовому костюмі, елегантний, коректний, і неквапливо жував грінку. Борода його наїжилась, в очах щоразу спалахував вогонь, коли ми порушували будь-яку нову тему. Ерудиція Теодора здавалася мені безмежною. Він був невичерпним джерелом знань, і я невтомно збагачувався від нього. Про що б не зайшла мова, Теодор завжди міг розповісти щось цікаве.

Час летить швидко, і от я вже чую, як Спіро гучно сигналить мені з вулиці. Неохоче встаю з-за столу.

— До побачення,— прощається Теодор, смикаючи мені руку.— Радий був поспілкуватися з тобою... е-е... ні, ні, анітрохи. Чекаю тебе в четвер. Коли розпогодиться... е-е... буде не так мокро... напровесні, одним словом... може, зробимо кілька екскурсій... пошукаємо дещо... В рівчаках у ВальдеРопа є багато цікавого... гм... так... Ну, до зустрічі... Не варто.

Мугикаючи бравурну пісеньку, Спіро відвозив мене додому по вмитій дощем дорозі, а я сидів поруч і мріяв про весну, снив про тих чудових тварин, що їх ми ловитимемо разом із Теодором.

Теплий вітер та зимові дощі так відполірували небо, що, коли настав січень, воно засяяло чистою, ясною блакиттю... Ночі стояли тихі й прохолодні, місяць світив зовсім тьмаво і кидав на море ледь помітні срібні відблиски. Світанки були бліді й прозорі, а сонце сходило, немов велетенський шовковичний кокон, оповитий імлистим серпанком, випромінюючи на острів хмарки тонкого золотого пилу.

З березнем прийшла весна. Острів розквітнув, наповнився духмяними пахощами, заграв свіжим молодим зелом. Кипариси, що зі свистом гойдалися під зимовими вітрами, виструнчились тепер на виднокраї гладенькі й стрімкі, рясно всіяні зеленаво білими шишечками. Всюди цвів пишними гронами восковий жовтий шафран, пробивався з-поміж коріння дерев, стелився на крутих берегах. Під миртами пуп’янки гіацинтів наливалися, ніби фіолетові льодяники, а галявини дубових лісів уквітчалися сотнями матових лілових ірисів. Тендітні, вразливі анемони розгортали пелюстки кольору слонової кості з винно-червоними полисками. Вика, нагідки, асфоделі та інше різноцвіття буяло в полях та гаях. Навіть тисячолітні оливи, зігнуті, порохняві, прикрасились китицями дрібних кремових квіток, скромних і все ж ошатних, як і годиться в їхньому поважному віці. Так, це була повноправна весна! Острів тремтів, вібрував, оживаючи; всі струни дзвінкоголосо бриніли. Люди й природа почули весну, відгукнулись на її поклик. Пелюстки квітів сяяли, крила птахів яскріли, темні чисті очі сільських дівчат променилися радістю. В залитих водою рівчаках, серед соковитої зелені екзальтовано кумкали жаби, немовби свіжо полаковані. В сільських кав’ярнях вино ніби потемнішало і зробилося хмільнішим. Зашкарублі, спрацьовані пальці торкалися струн гітари з дивною ніжністю, а гучні голоси виспівували бадьору ритмічну пісню.

На нашу сім’ю весна вплинула по-різному. Ларрі купив собі гітару й чимале барило міцного червоного вина. Тепер він раз у раз відривався від роботи, бренькав на гітарі, лагідним тенором виконував єлизаветинські романси про кохання, весь час підливаючи собі в келих. Це навіювало на Ларрі меланхолію, пісні його ставали дедалі журливіші, і після кожної він робив паузу, щоб повідомити, якщо хто-небудь з нас опинявся поблизу: весна для нього, мовляв, означає не початок нового року, а смерть старого. Могилу, виголошував він, і зловісно гримів на інструменті.

Якось увечері ми всі пішли з дому, а Ларрі з мамою лишилися самі. Він цілий вечір співав пісні, чимраз заупокійніші, і зрештою доспівався до того, що викликав у них обох гостру депресію. Вони спробували заглушити її вином, проте, на жаль, сподіваного результату не досягли. Скоріше навпаки, бо ні Ларрі, ні мама не звикли до міцних трунків Греції.

Повернувшись додому, ми з легким подивом побачили, що мама стрічає нас на порозі з ліхтарем«блискавкою» в руках. З вишуканою гідністю вона чітко повідомила нам, що бажає бути похованою під кущами троянд. Новизна цього повідомлення полягала в тому, що мама вибрала для свого останнього пристановища таке доступне місце. Вона й раніше часто замислювалась над тим, де її поховають, але чомусь завжди вибирала найвіддаленіші, глухі місця, а в нашій уяві зринав жалобний кортеж, дощенту виснажений вже на півдорозі, неспроможний дійти до кінця путі.

Але загалом весна для мами означала безкінечний потік свіжої городини, з якою вона невтомно експериментувала, і буяння її улюблених квітів у саду. З кухні без ліку почали надходити нові страви,— супи, рагу, соуси, підливи, приправи,— і кожна з них смачніша, духмяніша, екзотичніша за попередню. У Ларрі розладнався шлунок. Зневажаючи найпростіші рекомендації — їсти трохи менше,— він придбав величезний слоїк соди і урочисто ковтав дозу після кожної трапези.

— Нащо стільки їсти, синку, якщо це тобі шкодить?— турбувалася мама.

— Не можу ж я виявити неповагу до вашого кулінарного мистецтва,— туркотів Ларрі єлейним голосом.

— Ти страшенно товстішаєш,— зауважила Марго.— Це тобі не личить.

— Дурниці!— стривожено заперечив Ларрі.— Зовсім я не товстішаю. Мамо, скажіть.

— Та, здається, ти трохи набув зайвої ваги,— визнала мама, критично оглянувши його.

— А все з вашої вини,— бовкнув Ларрі.— Спокушаєте мене цими ароматичними делікатесами. Так і виразку недовго дістати. Мабуть, доведеться перейти на дієту. Марго, які є хороші дієти?

— Найкраща,— Марго з запалом осідлала свого випробуваного коника,— це помаранчевий сік та салат — люксусова дієта. А можеш сісти на молоко та сиру городину... теж непогана дієта, хоч і марудлива. Потім є ще одна: варена риба з чорним хлібом. Правда, цю я досі не пробувала, не знаю, що воно таке.

— Святий боже!— вжахнувся Ларрі.— І це називається дієтою?

— Так,— серйозно відповіла Марго.— І всі вони корисні для здоров’я. Помаранчевим соком я майже вилікувала свої прищі.

— Ні, це не для мене!— твердо заявив Ларрі.— Я ж не якесь там чотириноге копитне, щоб жувати сиру садовину й городину. Ви всі мусите змиритися з тим, що я піду від вас молодим, сконавши від ожиріння серця.

Чергову порцію соди Ларрі прийняв не після обіду, а перед ним і весь час гірко жалівся, що страви йому не смакують.

На Марго весна завжди впливала кепсько. Клопоти про зовнішній вигляд, що о всякій порі року мали для неї першорядне значення, нині переходили розумні межі. Спальня її була захаращена купами випраного одягу, і скрізь на мотузках сохнули різноманітні речі. Марго тягала за собою гори прозорої білизни й пляшечки парфумів, і повсюди чувся її безладний голосний спів. Вона ловила кожну зручну нагоду, щоб прослизнути у ванну, метнувши білим вихором рушників. А от витягнути її звідтіль було понад людські сили. Ми по черзі горланили, грюкали в двері і щоразу у відповідь чули запевнення, що вона вже майже готова. Ці запевнення, як ми знали з гіркого досвіду, нічого не означали.

Але от нарешті Марго випливала з ванної, сяюча й чепурна, і, наспівуючи, йшла загоряти або спускалася до моря купатись. Під час однієї з таких екскурсій вона познайомилась на пляжі з молодим красенем, турком. Зі своєю скромністю Марго нікому не повідомила про часті побачення з цим суперменом, думаючи, як вона пояснювала згодом, що нам це буде нецікаво. Дізнався про все, ясна річ, Спіро. Він піклувався про благополуччя Марго ревно й самовіддано, і їй майже ніколи не вдавалося зробити що-небудь без його відома. Якось уранці Спіро зненацька заскочив маму саму на кухні, підозріливо роззирнувся, пересвідчився, що ніхто їх не підслуховує, глибоко зітхнув і повідав таємницю.

Мені б не хотілося вам про це казати, місіс Даррелл,— забурчав він,— але, по-моєму, ви мусите знати.

Мама давно вже звикла до змовницького вигляду Спіро, коли він приносив про нас різні звістки, і тепер це її більше не тривожило.

— Ну, що там цього разу, Спіро?— запитала вона.

— Міссі Марго,— відповів Спіро засмучено.

— А що з нею?

Спіро стурбовано озирнувся.

— Ви знаєте, що вона зустрічається з мужчиною?— голос його тремтів.

— З мужчиною? А... е-е... Так, знаю,— героїчно сказала неправду мама.

Спіро підсмикнув штани й нахилився уперед.

— А ви знаєте, що це турок?— залякуючим тоном грізно спитав він.

— Турок?— відгукнулась мама.— Ні, я не знала, що він турок. А що в цьому поганого?

Спіро був шокований.

— Боже мій, місіс Даррелл! Що в цьому поганого?! Таж він турок! А цим шельмам не можна довіряти дівчат. Він переріже їй горло, от що він зробить. Бігме, це небезпечно. Міссі Марго плаває з ним.

— Гаразд, Спіро,— заспокоїла його мама.— Я поговорю з Марго.

— Я подумав, що вам треба знати про це... Але ви не хвилюйтесь! Якщо цей негідник заподіє що-небудь міссі Марго, я з ним поквитаюсь!— серйозно запевняв її Спіро.

Отримавши такі відомості, мама переповіла їх Марго, трохи пом’якшивши страхітливі, криваві деталі, і порадила запросити юного турка на чай. Марго життєрадісно побігла по турка, а мама нашвидкуруч спекла пиріг, приготувала печива і строго наказала нам поводитися пристойно. Турок виявився високим юнаком із дбайливою зачіскою й парадною усмішкою, в якій було дуже мало гумору і дуже багато пихи. В ньому відчувалося сите самовдоволення улесливого кота. Він поцілував мамі руку так, ніби офірував їй неабияку честь, а нам усім щедро розсипав усмішки. Мама, відчувши, як ми наїжачуємося, кинулась рятувати становище.

— Як це мило, що ви завітали до нас... давно хотіли познайомитись... все бракує часу, ви ж розумієте... дні летять... Марго стільки розповідала про вас... почастуйтесь коржиком,— на одному диханні пролепетала вона, сліпучо всміхаючись і пригощаючи гостя коржиком.

— Надзвичайно люб’язно,— промимрив турок чи то до нас, чи то до самого себе.

Запала мовчанка.

— Він тут на канікулах,— оголосила раптом Марго, наче в цьому було щось унікальне.

— Та невже?— шпигнув Ларрі.— На канікулах? Неймовірно!

— Я був одного разу на канікулах,— сказав Леслі з повним ротом пирога,— точно це пам’ятаю.

Мама нервово переставляла чашки.

— Цукру?— запропонувала вона мелодійним голосом.— Покласти вам ще цукру?

Так, дякую.

Знову пауза. Ми всі дивились, як мама наливає чай і напружено підшукує тему для розмови. Нарешті турок звернувся до Ларрі.

— Ви пишете, здається?— запитав він з цілковитою байдужістю.

Ларрі блиснув очима. Мама, помітивши небезпеку, негайно втрутилася в розмову, перш ніж Ларрі встиг відповісти.

— О так,— усміхнулась вона,— він пише, день у день. Безперервно друкує на машинці.

— Мені завжди здавалось, що я зможу першокласно писати, якщо спробую,— сказав турок.

— Справді?— озвалась мама.— Далебі, я гадаю, тут потрібен талант, як і багато в чому іншому.

— Він добре плаває,— повідомила Марго.— Запливає страшенно далеко.

— Я не боюсь,— скромно сказав турок.— Я прекрасно плаваю і тому не боюсь. На коні я теж не боюсь, бо вмію чудово їздити верхи. Можу вправно стернувати, навіть коли тайфун, і теж без усякого страху.

Він граціозно сьорбав свій чай і схвально дивився на наші обличчя, де бачив благоговіння.

— Розумієте,— пояснив він на той випадок, якщо ми не втямили суті,— розумієте, я не з боязких.

Назавтра після чаювання Марго одержала від турка записку із запрошенням піти з ним увечері в кіно.

— Як ви гадаєте, мені треба йти?— спитала вона маму.

— Як хочеш, доню,— відповіла мама і твердо додала: — Тільки скажи йому, що я також піду.

— Славненький вечір вас чекає,— прокоментував Ларрі.

— О ні, мамо, будь ласка, не йдіть,— запротестувала Марго,— він подумає, що ми якісь дивакуваті.

— Дурниці, доню,— невпевнено відповіла мама.— Турки звикли до всяких охоронців... згадай лише їхні гареми.

Того вечора, причепурившись, мама й Марго пішли з турком у кіно. В містечку був один-єдиний кінотеатр просто неба, і ми розраховували, що сеанс закінчиться не пізніше десятої. Ларрі, Леслі і я нетерпляче очікували їхнього повернення. О пів на другу ночі Марго й мама, ледь живі від утоми, добрели додому і безсило попадали на стільці.

— О, так ви повернулись?— мовив Ларрі.— А ми вже були подумали, що ви втекли разом з ним, роз’їжджаєте тепер по Константинополю на верблюдах, і вітерець грайливо тріпоче вашою чадрою.

— Це був жахливий вечір,— простогнала мама, скидаючи туфлі.— Справжні тортури.

— Що сталося?— запитав Леслі.

— Почати з того,— сказала Марго,— що в нього нестерпні парфуми. Мене вони одразу запаморочили.

— Ми сиділи так близько до екрана, що в мене розболілась голова,— розповідала мама.— А людей набилося, мов сардин у бляшанці. Я ледве дихала. І на довершення всього мене почала кусати блоха. Тут немає нічого смішного, Ларрі. Мені було непереливки. Здається, він це помітив... бо весь час якось підозріливо зиркав на мене. Потім, під час перерви, він приніс нам нудно солодких східних ласощів, ми обсипалися цукровою пудрою, і я мучилась від спраги. А під час другої перерви подарував нам букети квітів. Уявляєте, квіти посередині фільму! Ось букет Марго, на столі.

Букет був величенький, з весняних квітів, перев’язаний барвистими стрічками. З торбинки мама витягла букетик фіалок, прим’ятий, наче він побував під копитами коня-ваговоза.

— А це мої квіти.

— Але найгірше — то зворотна дорога,— сказала Марго.

— Так, просто страхіття,— згодилась мама.— Ми не взяли таксі, а протеліпалися кілька годин в старезній тарадайці. Сердешна коняка зовсім знесилилась, я, вмираючи від спраги, намагалася бути гречною, а цей йолоп витріщався на Марго й виспівував турецьких пісень про кохання. Так би й порішила його. Я вже думала, що ми ніколи не дістанемось додому. Навіть біля нашого пагорба неможливо було спекатись його. Він повідомив, що о цій порі року тут багато змій, і супроводжував нас із величезною палицею. Знаєш, Марго, надалі прошу тебе вибирати приятелів трохи обачніше. Вдруге я такого не перенесу. Я боялась, що він проведе нас аж до дверей, і тоді доведеться запросити його в дім.

— Мабуть, ви були з ним занадто чемні,— сказав Ларрі.

Для Леслі прихід весни означав м’яке свистіння крил диких голубів та припутнів або раптову появу ще якої-небудь дичини серед миртових хащів. Він обійшов усі мисливські крамниці, радився з фахівцями і нарешті з гордістю приніс додому новеньку двостволку. І відразу ж заходився розбирати й чистити її, а я стояв поруч, зачаровано дивився на блиск металу і вдихав із насолодою важкий запах мастила.

— Правда ж, красунечка?— примовляв він розчулено, скоріше до себе, аніж до мене.— Правда ж, ясочка?

Він голубив свою гарну рушницю, бистрі блакитні очі його сяяли. Нараз скинув її на плече, цілячись в уявну зграю птахів на стелі.

— Бах!.. Бабах!— вигукував він захоплено.

Леслі ще раз протер рушницю шматиною, обережно поставив у куток біля ліжка.

— Гайда завтра на полювання?— запропонував він, висипаючи з пакета на ліжко червоні набої.— Дикі голуби з’являються близько шостої. Отой згірок за долиною — якраз годяще місце.

І от ми з Леслі крокуємо крізь досвітній туман, минаємо принишклі оливкові гаї, підіймаємося крутосхилом, де миртове гілля вгинається під краплями густої роси. Стоїмо нагорі, серед виноградних лоз, чекаємо, коли розвидніє і появляться птахи. Враз бліде світанкове небо вкривається темними цятками, вони рухаються швидко, як стріли, ми чуємо трепетання крил. Леслі

вичікує. Стоїть, широко розставивши ноги, притиснувши рушницю до стегна, і зірко стежить за птахами. А вони все ближче й ближче, ось уже над нами і, здається, зараз зникнуть за сріблястими, мерехтливими кронами олив.

В останню мить рушниця лягає на плече, блискучі стволи націлено в небо, легкий поштовх і звук пострілу, ніби тріскає гілка в нічному тихому лісі. Коли на поясі Леслі висить п’ятеро скривавлених, пониклих пташин, він затискує рушницю під пахвою, запалює сигарету й насуває капелюх на очі.

— Ходімо,— каже він.— Досить з нас. Дамо цим бідолахам перепочинок.

Ми вертались через оливкові гаї, залиті сонцем, де серед листя, мовби невеликі монетки, рожевіли зяблики. Пастух Яні виганяв на пасовище своїх кіз. Його смагляве обличчя з жовтими від нікотину вусами привітно всміхалося до нас; з-під важкої накидки з овечої шкури вузлувата рука посилала нам дружнє вітання.

— Херете!— вимовив він глибоким голосом гарне грецьке привітання.— Херете кіріе... Щастя вам.

Кози розбрелись серед олив, гучно мекаючи одна до одної, дзвіночок ватага ритмічно подзенькував. Радісно співали зяблики, а в миртах берестянка, схожа на мандарин, виводила трелі. Острів, напоєний росою, ярів у променях ранкового сонця; всюди бурунило життя. Щастя вам! А що ж іще, окрім щастя, могли ми тоді почувати?

РОЗМОВА

Щойно ми влаштувались і почали насолоджуватися життям на острові, Ларрі, з типовою для нього великодушністю, написав усім своїм друзям і запросив їх приїхати до нас. Те, що в будинку заледве вистачало місця навіть для нашої родини, очевидно, пройшло повз його увагу.

— Я запросив тут декого в гості на тиждень-другий,— якось вранці кинув він мамі мимохідь.

— Чудово, синку,— необачно відповіла мама.

— Я подумав, що добре буде поспілкуватися з розумними, цікавими людьми. Це нас збадьорить.

— Сподіваюсь, вони не занадто інтелектуальні, любий.

— Боже мій, мамо! Звісно, ні; це напрочуд милі, прості люди. Не розумію, чому ви так боїтесь інтелектуалів.

— Мені з ними якось не по собі,— жалібно сказала мама.— Сама я не належу до високоосвічених і не можу підтримати розмову про поезію й таке інше. А їм чомусь здається, що оскільки я твоя мати, то мені по силі вести з ними довгі балачки про літературу. І завжди вони звертаються зі своїми безглуздими запитаннями саме тоді, коли я готую обід.

— Я не примушую вас дискутувати з ними про мистецтво,— розсердився Ларрі,— проте, гадаю, можна було б трохи приховати своє захоплення низькопробним чтивом. Ось я невтомно заповнюю наш дім справжніми книгами, і що ж? Ваш столик у спальні вгинається під тягарем довідників з кулінарії і садівництва, та ще цих страхітливих детективних романів. Ніяк не збагну, де ви їх дістаєте?

— Це зовсім непогані детективи,— захищалась мама.— Я позичала їх у Теодора.

Ларрі коротко, сердито зітхнув і повернувся до своєї книги.

— Краще б ти повідомив у ^Швейцарський пансіонат», коли вони прибувають,— зауважила мама.

— Навіщо? — здивувався Ларрі.

— Щоб там забронювали кімнати,— так само здивувалась мама.

— Але ж я запросив їх до нас додому,— з притиском сказав Ларрі.

— Ларрі! Це неможливо! Який ти нерозважливий. Хіба ж вони можуть тут зупинитись?

— Не розумію, чому нервувати через дрібниці,— холодно мовив Ларрі.

— А де ж вони спатимуть? — бідкалась мама.— У нас і так тісно, ти сам знаєш.

— Нічого, мамо, місця тут достатньо, якщо тільки все організувати до ладу. Марго й Лес ночуватимуть на веранді, ось вам вже дві вільні кімнати; ви з Джеррі переходите до вітальні і звільняєте свої кімнати.

— Не плети казна-що, любий. Ми не можемо перетворити дім на циганський табір. Окрім того, ночі ще прохолодні і Марго з Лесом не будуть ночувати надворі. У нас просто немає місця для гостей. Так що доведеться тобі написати цим людям і відмінити запрошення.

— Я не можу їм написати,— сказав Ларрі.— Вони вже в дорозі.

— Ох, Ларрі, ти справді нестерпний! Ну чому ти не попередив мене раніше? Дотягнув до останнього, а тоді повідомляєш.

— Я ж не знав, що приїзд кількох друзів ви сприймете, як стихійне лихо,— пояснив Ларрі.

— Але, синку, нерозумно запрошувати гостей туди, де для них немає місця.

— Будь ласка, облишмо це,— роздратовано сказав Ларрі,— є дуже простий вихід із становища.

— Який? — насторожилася мама.

— Гм, оскільки в цьому будинку тісно, давайте переїдемо в більший.

— Не сміши мене! Хіба люди міняють житло на просторіше тільки тому, що вони запросили в гості приятелів? Це ж нечувано!

— А що такого? По-моєму, це вельми слушна пропозиція; ви самі кажете, що тут тісно, отже єдиний розумний вихід — переїхати.

— Розумніше було б не кликати гостей,— строго відповіла мама.

— Навряд чи нам буде приємно жити відлюдниками,— сказав Ларрі.— Тим більше, що я запросив їх виключно заради вас. Всі вони симпатяги. Я хотів порадувати вас. Внести трохи веселощів у ваше життя.

— Мені й так весело, спасибі,— з гідністю подякувала мама.

— Не знаю, що тепер робити.

— Я справді не розумію, любий, чому б їм не зупинитися в «Швейцарському пансіонаті».

— Негарно запрошувати людей до себе, а тоді відправляти у третьорядний готельчик.

— Скількох же ти запросив? — поцікавилась мама.

— О, лише двох... чи трьох... Вони приїдуть не всі зразу. Очевидно, прибуватимуть групами.

— Чи можу я хоча б дізнатися, скількох людей ти запросив? — наполягала мама.

— Точно не пам’ятаю. Дехто з них не відповів, але це нічого не означає... Мабуть, вони вже виїхали і думають, що про це не варто повідомляти. В кожному разі, якщо ви розплануєте бюджет на сім-вісім чоловік, цього напевне вистачить.

— Ти маєш на увазі, разом з нами?

— Ні, ні, семеро-восьмеро гостей та ще наша родина.

— Але ж це безглуздо, Ларрі! Ми не зможемо впакувати в будинок тринадцять осіб, навіть з найпалкішим нашим бажанням.

— Ну що ж, тоді давайте переїдемо. Я вам пропоную розумний вихід. Не збагну, навіщо сперечатися.

— Не будь смішним, синку. Навіть якби ми переїхали в помешкання, придатне для тринадцяти чоловік, що нам робити із надлишком площі потім, коли гості поїдуть?

— Запросимо ще кого-небудь,— сказав Ларрі, здивований тим, що мамі не спало на думку таке просте рішення.

Мама мовчки дивилась на нього, її окуляри з’їхали набік.

— Ларрі, ти таки доведеш мене,— нарешті вимовила вона.

— Я гадаю, несправедливо звинувачувати мене в тому, що ваше господарство руйнується через приїзд одного-двох гостей,— суворо сказав Ларрі.

— Одного-двох! — скрикнула мама.— Вісім чоловік, по твоєму, це один-двоє! Я рада, що ти так вважаєш.

— Мені здається, ви стоїте на хибних позиціях.

— А як назвати те, що ти поназапрошував людей без мого відома?

Ларрі ображено глянув на неї і знову втупився в книгу.

— Ну, я зробив усе, що міг,— сказав він.— На більше я неспроможний.

Запала довга мовчанка. Ларрі незворушно читав книгу, а мама тим часом ставила троянди у вази і неуважно розносила їх по кімнаті, буркочучи сама до себе.

Зрештою вона не витримала:

— Розлігся там, і все йому байдужісінько! Адже це твої друзі. От і придумай що-небудь.

Ларрі з виглядом великомученика відклав книгу.

— Не розумію, що я мушу робити? Ви відхилили всі мої пропозиції.

— Якби ж ти запропонував щось розумне!

— Не бачу нічого безглуздого в моїх порадах.

— Ларрі, синку, поміркуй тверезо. Ми не можемо зриватися в новий будинок тільки через те, що приїдуть знайомі. Та й все одно вже пізно. А уроки Джеррі?

— Якщо докласти зусиль, все можна легко владнати.

— Ми не будемо переїжджати,— твердо заявила мама.— Так я вирішила.

Вона поправила окуляри, кинула на Ларрі визивний погляд і гордою, величною ходою рушила на кухню.