Моя сім'я та інші звірі

13. БІЛОСНІЖНИЙ БУДИНОК

Наш новий, білий мов сніг особняк з широкого, густо обплетеного виноградом верандою височів на узгір’ї серед оливкових дерев. Перед ним примостився крихітний, завбільшки чи не з носовик, садок, охайно обгороджений і буйно зарослий дикими квітами. Всю грядку вкривала густою тінню величезна магнолія з темно-зеленим глянцевим листям. Від садиби вниз крутосхилом до проїжджого шляху спускалась уторована дорога, що в’юнилася між оливковими гаями, виноградниками та помаранчевими садами.

Будинок нам сподобався з першого погляду, щойно Спіро підвіз нас до нього. Старий, проте надзвичайно елегантний, він стояв, пишаючись, серед хмільних олив, неначе денді вісімнадцятого століття перед юрмою пейзанок. Його чарівність в моїх очах ще більше зросла, коли в одній з кімнат я надибав кажана; він висів догори ногами на віконниці і досить злостиво джерготав. Я сподівався, що кажан залишиться квартирувати в будинку, але він після нашого переїзду одразу зметикував, що приміщення стає надміру багатолюдним, і відбув до якогось затишного стовбура оливи. Мене засмутило це його рішення, однак на той час у мене було безліч інших справ, і невдовзі я забув про кажана.

Тільки тепер, у білому особняку, я зміг ближче зазнайомитися з богомолами. Досі вони зрідка стрічались мені на миртових кущах, але не привертали до себе надмірної уваги. А зараз знехтувати їх було просто неможливо, бо тут, на вершині пагорба, їх роїлася тьма-тьменна, і виділялись вони незвично здоровенними розмірами. Богомоли з пихатим виглядом сиділи на оливах, миртах, на блискучих зелених листках магнолії, а ввечері атакували нашу домівку — мчали на світло лампи на своїх смарагдових крильцях, тремтливих, ніби лопатеві колеса старовинного пароплава, і опускалися на столи й стільці.

Вони манірно дріботіли по кімнаті, крутячи головами навсібіч у пошуках жертви, і пильно приглядалися до нас вибалушеними очима. Я навіть не підозрював, що ці комахи можуть досягати таких велетенських розмірів: деякі були завдовжки не менше чотирьох з половиною дюймів. Ці зайшлі чудовиська нічого не боялись, вони рішуче нападали на будь-яку жертву, незалежно від зросту.

Очевидно, богомоли вважали нашу господу своєю незаперечною власністю, а стіни й стелі — законно належними їм мисливськими угіддями. Одначе гекони, що мешкали в тріщинах садового муру, також намітили собі наш дім для мисливського промислу, тим-то між богомолами й геконами точилася безперервна війна. Здебільшого це були звичайні незначні сутички між окремими представниками воюючих сторін, але іноді між ними здіймались запеклі баталії. Мені пощастило стати свідком однієї з них, оскільки бойовище відбувалося у мене над ліжком і на ліжку.

За дня майже всі гекони ховалися під здутим тиньком садового муру. А коли сонце сідало й прохолодна тінь магнолії оповивала садибу, вони вистромлювали зі шпарин маленькі золотоокі голівки, з цікавістю роззирались довкола й тихенько вибирались назовні. В сутінках їхні пласкі тіла з короткими, майже конусоподібними хвостами набирали попелясто-сірого забарвлення. Обережно скрадаючись по замшілій стіні, гекони опинялися нарешті під надійним захистом виноградних лоз над верандою і терпляче очікували, коли небо зовсім стемніє і в кімнатах запалять світло. В темряві вони вирушали на полювання — хто в спальні, хто на кухню, а декотрі лишались на веранді в густому виноградному листі.

А один гекон унадився полювати в моїй спальні, і незабаром я близько познайомився з ним. Джеронімо8 (так я нарік його) нападав на комах з такою ж спритністю й кмітливістю, які були притаманні знаменитому індіанцеві. Він, безперечно, вирізнявся серед інших геконів. Почати з того, що жив Джеронімо самітником під великим каменем на клумбі з циніями, якраз під моїм вікном, і не терпів нікого біля своєї оселі. І, зрозуміло, не дозволяв нікому з геконів забиратись до моєї спальні. Увечері він прокидався раніше від інших і виповзав з-під каменя о тій порі, коли бліді промені призахідного сонця все ще осявали наш дім. По прямовисній скелі, вкритій шаруватим білим тиньком, Джеронімо стрімко видряпувався до вікна моєї спальні, витягав голову через підвіконня і з цікавістю зазирав досередини, кілька разів жваво хитнувши головою. Чи було це адресоване мені вітання, чи просто він висловлював своє задоволення тим, що за час його відсутності в кімнаті нічого не змінилось, я так і не второпав.

Ковтаючи повітря, гекон всідався на підвіконні й вичікував, коли в спальні з’явиться світло. В золотавому мерехтінні лампи його забарвлення з попелясто-сірого робилося перлисто-рожевим, і на ньому чіткіше проступав дрібний пухирчатий візерунок, а шкіра здавалася такою тонкою й прозорою, що аж просвічувалась і крізь неї ви могли бачити акуратно згорнуті, як хоботок метелика, нутрощі в його жирному животику. Очі Джеронімо спалахували завзяттям, коли він вибирався по стіні на своє улюблене місце — в лівому дальньому кутку стелі — і сидів там догори ногами, чигаючи на комаху собі на вечерю.

А пожива не барилась. Спершу прилітали комарі, мошка, сонечка (їх Джеронімо нехтував), потім — довгоніжки, золотоочки, дрібні метелики, а також солідних розмірів жуки. Отоді то Джеронімо втаємничував мене у тонкощі свого тактичного мистецтва. Коли, приміром, золотоочка, налітавшись до очманіння круг лампи, пурхала вгору й сідала на стелі, гекон у кутку одразу нашорошувався. Енергійно стріпнувши головою, він починав обережно, міліметр за міліметром, просуватись по стелі, уп’явшись в комаху палаючими очима. Дюймів за шість від бідолашної жертви гекон на секунду спинився, і я побачив, як ворушаться його пальці з присосками — це він намагався міцніше закріпитись на штукатурці. Від збудження очі його ще більше вибалушувались, кінчик хвоста злегка сіпався, а мордочка набувала кровожерного (так йому уявлялось!) виразу.

Але ось Джеронімо знову, достоту мов крапля води, плавно суне по стелі. Ледь чутне клацання — і гекон обертає голову: на мордочці вираз самовдоволеного блаженства, з рота звисають ніжки й крильця золотоочки, схожі на чудернацькі, тріпотливі вуса моржа. Джеронімо бадьоро хитає хвостом, наче пустотливий цуцик, і квапиться у свій насиджений куток, де можна спокійно повечеряти. Зір у нього напрочуд гострий, і я неодноразово спостерігав, як він, нагледівши у другому кінці кімнати крихітного метелика, підкрадався до жертви через усю стелю.

До суперників, що робили спроби заволодіти його територією, Джеронімо був нещадний. Тільки-но вони видирались на підвіконня і сідали трохи перепочити після виснажливого підйому по стіні, як з кутка долинав шерхіт, мій гекон стрімголов пересікав стелю, спускався по стіні й приземлявся на підвіконні. Не встигав прибулець оговтатись, як Джеронімо вже кидався вперед і стрибав на нього. Цікаво те, що на відміну від решти геконів він ніколи не цілив у голову чи тулуб супротивника, а кидався прямо на хвіст, хапав його щелепами і, вчепившись у нього, як бульдог, шарпав туди-сюди. Приголомшений такою підлою і незвичною манерою атаки, прибулець негайно вдавався до прадавнього способу самозахисту ящірок: лишав на полі

бою свого хвоста, а сам, чимскоріш переваливши через підвіконня, тікав униз на клумбу з циніями.

Злегка задиханий Джеронімо з переможним виглядом тримав у пащі хвіст, який все ще звивався, мов змія. Упевнившись, що його суперник зник, Джеронімо всідався вигідніше і заходжувався трощити хвоста — огидна звичка, яка мене страшенно обурювала. Проте, очевидно, це був лише своєрідний спосіб святкування перемоги, і, доки хвіст повністю не щезав у його здутому животі, Джеронімо не відчував себе щасливим.

Богомоли, що часто-густо залітали до моєї кімнати, були, як правило, досить дрібненькі. Джеронімо робив спроби полювати на них, але вони були прудкіші за нього. На відміну від інших комах, богомоли спокійно реагували на світло: замість очманіло кружляти довкола лампи, вони тихо-мирно вмощувалися десь у зручному куточку і звідти нападали на танцюючих, коли ті присідали на хвильку звести дух. їхні витрішкуваті очі бачили так само зірко, як і геконові, тому богомоли завжди засікали його вчасно і встигали дати дьору. Однак у ніч великого бойовища Джеронімо надибав богомола, котрий не тільки не чкурнув од нього, але навіть спробував підлетіти по-ближче. Цього гекон аж ніяк не міг стерпіти.

Останнім часом мене зацікавив спосіб розмноження богомолів. Мавши нагоду якось спостерегти їхнє, треба сказати, досить варварське парування, я загорівся бажанням побачити, як вони відкладають яєчка і як виводяться личинки. Одного разу мені пофортунило: під час чергової прогулянки на узгір’ї я надибав незвичайно крупну самицю, що гордовито, мов королева, сунула через траву. Живіт у неї був роздутий, і я зрозумів, що вона при надії. Самиця зупинилась, розгойдуючись на струнких ногах, холодно зміряла мене очима й почимчикувала собі далі. Я вирішив спіймати її, щоб вона відклала яєчка в коробку, а я тоді зміг би спокійно спостерігати за їхнім розвитком.

Коли богомолиха зметикувала, що я наміряюсь захопити її в полон, вона спритно обернулась, вся підібралася, розпростерла тьмяні, жовтувато-зелені крильця і войовниче вигнула вгору зубчаті передні ноги. Забавляючись її агресивністю щодо істоти безконечно сильнішої од неї, я легенько, двома пальцями, схопив її за талію. Одразу довгі гострі передні ноги протягнулися за спину і склепились на моєму великому пальці ніби півдюжини голок загнали мені під шкіру. Я так здивувався, що упустив її з рук і сів на землю, щоб висмоктати ранку; три проколи були глибоченькі, і, коли я стиснув палець, з них виступили дрібні крапельки крові. Моя повага до комахи зросла,— вона таки вміла примусити рахуватися з собою.

Тепер я вже діяв обережніше, обома руками: однією рукою знову вхопив богомолиху за талію, а другою притримував небезпечні передні ноги. Вона безсило звивалась і норовила вкусити мене, схиляючи до руки своє хиже, гостре личко й неболяче щипаючи мою шкіру, але щелепи в неї були заслабкі, щоб дошкулити мені.

Я поселив комаху у себе в спальні,— зачинив у просторій клітці, обтягнутій марлею, прикрашеній папороттю, вересом та камінцями, де вона пересувалася легко й граційно. Назвав її Сесілі, просто так, з доброго дива, і з ранку до вечора ловив для неї метеликів. На відсутність апетиту Сесілі ніколи не скаржилась, і живіт її чимдалі більшав. І от, коли з хвилини на хвилину могли з’явитись очікувані яєчка, богомолиха якимось чином ухитрилася дременути з клітки.

Одного вечора, коли я вже сидів у ліжку й читав, Сесілі зненацька з лопотінням промчала через кімнату і важко сіла на стіну. Поблизу Джеронімо заклопотано доїдав залишки неймовірно волохатого метелика. На губах у нього стирчали пухнасті волосинки. Він одразу урвав свою трапезу і ошелешено вп’яв очі у Сесілі. Напевно, досі йому не траплялося бачити такого величезного богомола, адже Сесілі була довша за нього на добрих півдюйма. Вражений розмірами комахи, а ще більше її зухвалим вторгненням до його кімнати, Джеронімо кілька секунд сидів нерухомо, не в силі відірвати од неї погляду. А Сесілі крутила головою туди-сюди і зосереджено роззиралась довкола — достоту мов церемонна стара діва в картинній галереї.

Оговтавшись нарешті від потрясіння, Джеронімо задумав провчити нахабу. Витерши рота об стелю, він шпарко захитав головою і заметляв хвостом, силкуючись, як видно, роз’ярити себе до краю. Сесілі не звертала на нього анінайменшої уваги, спокійно зиркала собі навсібіч, злегка розгойдуючись на довгих, струнких ногах. Гекон звільна ковзав по стіні, мало не задихаючись од люті. Футів за три від богомолихи він спинився і почав підіймати лапки, одну за другою, ніби перевіряючи їхню ?надійність. Сесілі глипнула на нього з лицемірним подивом, вдаючи, що бачить уперше. Не зрушивши з місця, вона обернула голову й зиркнула через плече. Джеронімо з ненавистю дивився на неї, оскаженіло ковтаючи повітря. Сесілі холодно зміряла його вибалушеними очима і знову втупилась у стелю, немовби гекона взагалі не існувало в природі. Джеронімо присунувся ближче, зворухнув пальцями, і кінчик його хвоста сіпнувся.

Аж ось гекон стрімко кидається вперед, і — о диво! — Сесілі, що до цього моменту, здавалося, самозабутньо вивчає тріщину в штукатурці, несподівано робить карколомне сальто-мортале й приземлюється на ту саму точку; тільки тепер вона розгорнула крильця віялом, зіп’ялась на задні ноги і привела в бойову готовність передні. Джеронімо, котрий не чекав такого відкоша, одсахнувся назад дюймів на три і знову вп’явся очима в комаху. Та не лишилась в боргу і свердлила його поглядом, повним презирства.

Джеронімо вочевидь був трохи спантеличений таким розвитком подій, бо він давно звик до того, що богомоли, забачивши його, хутенько зриваються з місця й тікають у протилежний куток кімнати, а тут ця нахаба стоїть перед ним у бойовій готовності, хитається на довгих ногах, і її розгорнуті крила м’яко шурхотять. Але відступати було нікуди, тож, набравшись сміливості, Джеронімо стрибнув прямо на неї.

Сесілі захиталась від сильного удару, а гекон уп’явся щелепами в її тулуб. Тоді вона вчепилась гострими передніми ногами йому в задню лапу, і вони зигзагами помчали по стелі, по стіні, силкуючись здолати одне одного. Потім — невеличка пауза, коли супротивники перепочивали й готувались до другого раунду, не ослаблюючи цупких обіймів.

Я вагався, чи слід мені встрявати. Шкода буде, якщо хтось із них загине, але водночас двобій так захопив мене, що розбороняти їх мені зовсім не хотілось. Поки я думав-гадав, вони знову завелися.

З якихось міркувань Сесілі вперто намагалася стягнути Джеронімо зі стіни на підлогу, а він з не меншою рішучістю тягнув її до. стелі. Певний час боротьба точилась з перемінним успіхом. І тут, Сесілі зробила фатальну помилку: скориставшись черговою паузою, вона рвонула вгору так стрімко, наче збиралася пролетіти через кімнату, тримаючи в пазурах Джеронімо, мов орел ягня. Тільки вона не врахувала його ваги. Несподіваний ривок заскочив гекона зненацька, присоски на його пальцях одірвались од стелі, але для комахи, зрозуміло, такий тягар виявився не під силу. Сплутаний клубок з ніг та крил беркицьнувся на ліжко.

Приголомшені падінням супротивники мимоволі розціпили обійми і сиділи тепер на ковдрі, спопеляючи одне одного очима. Тільки-но я зібрався втрутитись і оголосити нічию, як дуелянти знову кинулися в бійку. Цього разу Джеронімо повівся мудріше й затиснув у пащі гостру передню ногу богомолихи. Комаха відомстила геконові, обвивши його шию другою ногою. Боротись на ковдрі було незручно — пальці й кігті суперників раз у раз застрягали у ворсі, сковуючи рухи.

Обоє тепер мали вкрай пошарпаний вигляд: у Сесілі відірване крило, одна нога скалічена, у Джеронімо роздряпані до крові вся спина і шия. Мені до такої міри кортіло побачити, хто ж з них вийде переможцем, що я вирішив їх не розбороняти. Коли вони опинились біля моєї подушки, я виліз із ліжка, зовсім не бажаючи відчути гострі кігтики Сесілі в себе на грудях.

Богомолиха була вже геть знесилена, але в ту мить, коли її ноги торкнулись гладенького простирадла, у неї немовби відкрилося друге дихання. Жаль тільки, що свої відроджені сили вона спрямувала на хибну ціль. Сесілі вчепилась у хвіст Джеронімо. Можливо, вона хотіла підняти гекона в повітря і таким чином паралізувати його дії — хтозна. Не так сталося, як гадалося. Джеронімо, відчувши кігтики комахи в себе на хвості, в ту ж секунду скинув його. При цьому він так різко шарпнувся, що голова в нього судорожно затіпалась, а в роті лишилась вирвана нога Сесілі.

І от вони сидять віч-на-віч: Сесілі затиснула пазурцями тріпотливий хвіст Джеронімо, а в роті у безхвостого, скривавленого гекона смикається ліва передня нога Сесілі. Богомолиха все ще могла б виграти битву, але її надто захопив дрижачий хвіст, який вона вважала істотною частиною ворога і нізащо не хотіла з ним розлучатись. А Джеронімо тим часом виплюнув ногу й кинувся в атаку. Легкий хрускіт, і голова та верхня частина тулуба Сесілі зникають в його пащі.

Двобій, власне, скінчився; тепер Джеронімо лишалося просто дочекатись смерті Сесілі. Ноги її дрижали, розгорнуті віялом зелені крила тріпотіли й шерхотали, здуте черевце пульсувало, і від цих передсмертних конвульсій обоє раптом упали і десь щезли в складках зім’ятої постелі. Деякий час я їх зовсім не бачив. До мене долинало тільки слабе хрускотіння крилець, та незабаром і воно згасло. Запала тиша, а за хвилину з-під простирадла вистромилась роздряпана, скривавлена голівка, золотисті очка кинули на мене тріумфуючий погляд, і змучений Джеронімо виповз назовні. На плечі в нього шкіру було здерто, і велика червона рана кровоточила, вся спина також рясніла краплинами крові, а заюшений цурпалок хвоста лишив на простирадлі багряну пляму. Гекон був побитий, скалічений, знесилений, але він переміг.

Ковтаючи повітря, Джеронімо сидів на ліжку, дозволивши мені обтерти йому спину намотаною на сірник ватою. Потім він одержав від мене в нагороду п’ять тлустих мух і з’їв їх залюбки. Підкріпившись, гекон звільна перекочував на стінку, добрався до підвіконня, переліз через нього і спустився до себе додому,— під камінь на клумбі з циніями. Мабуть, він подумав, що після такої шаленої бійки не завадить вночі добре відпочити. А назавтра надвечір Джеронімо знову сидів у своєму кутку, самовпевнений, як завжди, безтурботно метляв цурпалком хвоста і споглядав святковий танок комах, що злетілись на світло лампи.

Якось увечері, тижнів через два після великої битви, Джеронімо, на мій подив, з’явився на підвіконні не сам, а в товаристві другого гекона. Новий гість був зовсім крихітний, чи не вдвічі менший проти Джеронімо, перламутрово-рожевого кольору і з величезними блискучими очима. Джеронімо заступив на свій звичайний пост у кутку, а новачок обрав собі місце в центрі стелі. Обидва розпочали полювання на комах з граничною зібраністю, не звертаючи аніякісінької уваги один на одного. Спершу я був прийняв елегантного новачка за наречену Джеронімо, проте слідство на клумбі з циніями встановило, що він і досі веде парубоцьке життя. Новий гекон, очевидячки, спав деінде і з’являвся лише надвечір, видряпуючись слідом за Джеронімо по стіні будинку в мою спальню.

Знаючи забіякувату вдачу Джеронімо, я не міг збагнути, як це він витримує присутність нового компаньйона. Мені хотілось думати, що це син або дочка Джеронімо, однак я добре знав, що в геконів сім’ї не буває, вони відкладають яєчка і кидають малят (коли ті виведуться) напризволяще. Я все ще роздумував, яке б ім’я дати новому мешканцю моєї спальні, коли його несподівано спіткала лиха доля.

Ліворуч од нашої садиби, ніби зелена чаша, розкинулась широка долина з хащами кострубатих олив. Її оточували кам’янисті кручі футів двадцять заввишки, коло підніжжя яких густо розрослися мирти. Для мене це були щедрі мисливські угіддя, там водилось без ліку різноманітної звірини. Якось, полюючи в тих місцях, я натрапив на грубий, спорохнявілий стовбур оливи, що лежав під миртовими кущами. Сподіваючись знайти під ним що-небудь варте уваги, я героїчним зусиллям відкотив його вбік. В сирій западинці сиділо двійко живих створінь. Я аж рота розкрив,— ну й чудасія!

На вигляд це були звичайні жаби, але таких величезних я ще ніколи не бачив,— кожна завбільшки з тарілку. Сірувато зелені, рясно вкриті бородавками та якимись білими лискучими плямами. Обидві глипали на мене, ніби гладкі, коростяві Будди, і з винуватим виразом ковтали повітря, як-от жаби. Вони сиділи в мене на долонях, схожі на опущені надувні кулі, блимали гарними, з золотої філіграні очима і вмощувались зручніше на моїх пальцях. Жаби дивились на мене довірливо, їхні широкі, товстогубі роти розпливалися в сором’язливій збентеженій усмішці. Я був зачарований несподіваною знахідкою, радість розпирала мені груди, так що я мусив чимскоріш розділити її з кимось. І я рвонув додому хвалитись новими трофеями, тримаючи в кожній руці по жабі.

Коли я влетів у дім, мама й Спіро перевіряли в коморі запаси харчів. Здійнявши руки над головою, я показав їм обох чудових амфібій. Спіро стояв зовсім близько від мене, тож, обернувшись, він зіткнувся віч-на-віч з жабами. Обличчя у нього витяглось, очі полізли на лоба, а шкіра набула зеленавого відтінку. Він сам став разюче схожий на ропуху. Затиснувши рота носовиком, Спіро непевною ходою вийшов на веранду.

— Хіба можна показувати Спіро такі речі, синку? — дорікнула мені мама.— Ти ж знаєш, у нього слабкий шлунок.

Я знав, що у Спіро слабкий шлунок, але ніяк не думав, що споглядання цих чарівливих створінь так недобре вплине на нього.

— Але що в них поганого? — спантеличено запитав я.

— З ними все в порядку, любий. Вони чарівні,— відповіла мама, підозріливо роздивляючись жаб.— Просто вони нікому не до вподоби.

Спіро пришкандибав до комори блідий, витираючи носовиком піт на чолі. Я швиденько сховав жаб у себе за спиною.

На мій превеликий жаль, решта домашніх реагували на жаб приблизно так само, як і Спіро. Переконавшись, що мені не пощастить ні в кого викресати бодай іскру захоплення, я зажурено відніс бідолашну пару до себе і всадовив під ліжком.

Увечері, коли засвітили лампи, я випустив жаб на прогулянку по кімнаті і з приємністю заходився збирати для них комах, що літали навкруг лампи. Жаби незграбно човгали взад-вперед, ковтаючи мої підношення. їхні широкі роти закривались з легким цоканням, а липкі язики проштовхували мошок всередину. Аж гульк — в кімнату залетів надзвичайно великий збуджений

метелик. Для жаб це був вишуканий делікатес, і я безжалісно погнався за ним. А він примостився на стелі, поблизу нового приятеля Джеронімо, де я не міг його дістати. Гекон розсудливо вдав, що не помічає сусіда, оскільки метелик був чи не вдвічі більший за нього. Добуваючи жабам вечерю, я шпурнув у метелика журналом, що було дуже нерозумно з мого боку. Влучив я не в метелика, а в гекона, котрий саме слідкував за наближенням золотоочки. Журнал відлетів у куток, а безталанний гекон гепнувся зі стелі на килим, прямо перед однією з товстух.

Перш ніж гекон встиг отямитись (і я разом з ним!), жаба з лагідним виразом на обличчі стрибнула вперед. Паща її широко розчахнулась, з неї на мить вистромився і знову сховавсь язик, забираючи з собою гекона. Жаб’ячий рот закрився, і морда набула попереднього виразу соромливої доброти.

Джеронімо, що висів у кутку стелі вниз головою, здавалось, аніскільки не зажурився трагічною долею свого товариша, але мене цей інцидент страшенно пригнітив. Адже в цьому була моя провина. Я квапливо схопив обох жаб і закрив у коробці, побоюючись, що Джеронімо також може стати жертвою їхньої жорстокості.

Ці гігантські земноводні цікавили мене з багатьох причин. На перший погляд здавалось, що це представники звичайного виду, тільки-от тіло й ноги в них були вкриті чудернацькими білими плямами. Крім того, ці чудовиська чи не вчетверо більші за всіх тих жаб, які стрічалися мені досі. Дивно й те, що я знайшов їх під колодою у парі. Надибати бодай одного такого гіганта — річ незвичайна, а що ж тоді казати про двох? Певно, це унікальне відкриття. Може, це буде нове слово в науці? Плекаючи надії, я тримав їх під ліжком в закритій коробці, чекаючи наступного четверга. Коли приїхав Теодор, я кинувся нагору й приніс йому показати унікальну знахідку.

Аг-га! — мовив Теодор, пильно розглядаючи жаб, а потім доторкнувся до однієї з них пальцем.— Так, безсумнівно, це напрочуд добірні екземпляри.

Він узяв з коробки одну земноводну і всадив на підлогу. Та дивилась на нього скорботними очима, а шкіра її розбухала і спадала, мов шматок дріжджового тіста.

Гм... так,— сказав Теодор.— Здається, це звичайні жаби, хоча, повторюю, виняткові екземпляри. А дивні плями на шкірі виступили через нестачу пігменту. Мабуть, це вікове... а втім, я можу... е... помилятись. Вони, певно, вже старі, судячи з... е... габаритів.

Мене це здивувало, бо я ніколи не вважав жаб довговічними тваринами.

А скільки в середньому вони живуть?

Важко сказати...— зам’явся Теодор.— Статистики не існує. Гадаю, що таким-от огрядним цілком може бути по дванадцять, а то й по двадцять літ. Взагалі жаби відзначаються неймовірною витривалістю.

Він витяг з коробки другу земноводну і примостив коло першої. Жаби сиділи пліч-о-пліч, ковтали повітря й кліпали очима, а їхні брезклі боки вібрували та коливалися.

14. БАЛАКУЧІ КВІТИ

Незабаром я отримав прикру звістку, що для мене знайдено ще одного вчителя. Ним виявився містер Кралевський, людина, в роду якої були представники багатьох національностей, але здебільшого англійці. Мене повідомили, що він симпатичний і, крім того, захоплюється пернатими, тож ми з ним легко порозуміємось. Остання частина повідомлення не справила на мене анінайменшого враження. Мені вже неодноразово стрічались особи, які претендували на звання знавців пернатих, а насправді виявлялися (після ретельного опитування) примітивними шарлатанами, нездатними розпізнати одуда і неспроможними відрізнити горихвістку-чорногрудку від горихвістки звичайної.

Я не сумнівався, що мої родичі знайшли цього закоханого в птахів учителя просто для того, щоб мені було веселіше знову братися до навчання. І, певна річ, своєю репутацією орнітолога він завдячує тому фактові, що якось, коли йому було чотирнадцять років, він тримав удома канарку. Через те я вирушав до міста на перший урок у надзвичайно гнітючому настрої.

Кралевський мешкав у старому, запліснявілому будинку на околиці, де займав два горішні поверхи. Я видряпався нагору широкими сходами, з презирливою бравадою затарабанив дверним молотком і, нахнюпившись, став чекати. Коли я вже був намірився постукати вдруге, почулося тихе човгання, двері навстіж відчинились, і я опинився віч-на-віч з моїм новим учителем.

Спершу мені здалося, що Кралевський взагалі не людина, а гном, вбраний у старомодний, а проте елегантний костюм. Велика яйцеподібна голова була відкинута назад, на акуратний, круглий горб; це надавало йому досить дивного вигляду, ніби він уважно вивчає небо і без упину стенає плечима. Ніс — довгий, з тонким переніссям, а незвично великі, світло-карі очі дивились застиглим, відсутнім поглядом, немовби їхній володар тільки-но вийшов з трансу. Тонкі, стиснуті губи виражали водночас строгість і насмішкуватість. Зараз вони розтягнися в привітній усмішці, оголивши рівні, але вже трохи прижовклі зуби.

— Джеррі Даррелл? — запитав Кралевський, підстрибуючи, мов джигун-горобець.— Я не помиляюсь? Прошу, мій любий хлопчику, заходь.

Він поманив мене довгим вказівним пальцем і провів через темний передпокій з рипучими мостинами під благеньким килимом.

— Осюди. В цій кімнаті ми будемо працювати,— дзвінко говорив Кралевський, запросивши мене до скромно умебльованої кімнатки. Я поклав книжки на стіл і сів на вказаний мені стілець. Спираючись на кінчики пальців з дбайливо доглянутими нігтями, Кралевський схилився над столом і сумовито всміхнувся. Я теж усміхнувся у відповідь, не зовсім розуміючи, чого він од мене хоче.

— Друзі! — екзальтовано вигукнув він.— Вельми важливо, щоб ми стали друзями. Я цілком, цілком певен, що ми заприятелюємо, чи не так?

Я хитнув головою з серйозним виглядом і прикусив губу, щоб не розсміятись.

— Дружба,— прошепотів він, заплющивши у захваті очі.— Дружба! От що найважливіше!

Губи його безгучно ворушились, і я навіть подумав, що він молиться, цікаво, за кого: за мене, за себе чи за нас обох? Над його головою закружляла муха і нахабно вмостилась на носі. Учитель здригнувся, зігнав муху, розплющив очі й примружився.

— Авжеж, саме так,— мовив він твердо.— Я знаю, ми будемо друзями. Твоя мама казала мені, що ти завзятий натураліст. Як бачиш, у нас багато спільного... спільні інтереси, правда ж?

Двома пальцями він дістав з жилетної кишені масивного золотого годинника і глянув на циферблат. Скрушно зітхнув, поклав годинник назад у кишеню і пригладив лисину, що сяяла, мов коричнева галька між кучерявою рослинністю.

А я, між іншим, розвожу птахів. Щоправда, як аматор,— скромно зауважив Кралевський.— Може, ти виявиш бажання подивитись мою колекцію. Смію думати, що півгодини, проведені перед початком уроку в товаристві пернатих, не зашкодять нашим заняттям. Окрім того, я припізнився сьогодні, і ще двом-трьом пташкам треба налити свіжої води.

Він піднявся рипучими сходами вгору й задзеленчав великою зв’язкою ключів перед дверима, оббитими зеленим сукном. Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів — лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.

Долівка була густо встелена насінням; воно приємно хрумкотіло під ногами, наче дрібний гравій на пляжі. Зачарований такою силою птаства, я неквапом переходив од клітки до клітки, милуючись кожною пташиною. Тим часом Кралевський (який, певно, геть-чисто забув про моє існування) схопив зі столу велику лійку і заходився спритно наливати воду в поїлки своїх плеканців.

Моє перше враження, що всі птахи в клітках — канарки, було хибним. На мою втіху, тут виявилися щиглі зі строкатим клоунським оперенням — червоним, жовтим, чорним; оливково жовті зеленяки, схожі на цитринове листя в розпалі літа; коноплянки в ошатних шоколадно білих твідових костюмах; рожевогруді снігурі та ще безліч іншого птаства.

В одному кутку мансарди я надибав скляні двері, що вивели мене на балкон. З обох боків були прибудовані просторі вольєри. В одній жив чорний дрізд з оксамитовим пір’ям та чепурним бананово-жовтим дзьобом; у другій, навпроти,— схожий на дрозда птах у розкішному оперенні всіх небесних відтінків — од густо-синього до опалового.

— Кам’яний дрізд,— оголосив Кралевський, несподівано зазирнувши в двері і вказуючи на цього гарного птаха.— Мені привезли його торік з Албанії... Тоді він був ще пуцьвірінком. На жаль, я ніяк не можу знайти для нього даму.

Він приязно помахав дрозду лійкою і знову зник за дверима. Дрізд зиркнув на мене пустотливим оком, спушив пір’я на грудях і видав серію уривчастих звуків, що нагадували жартівливий сміх. Надивившись на нього досхочу, я пішов назад у мансарду, де Кралевський все ще розливав пташні воду.

— Чи не хотів би ти мені допомогти? — спитав він, дивлячись на мене відсутнім поглядом, і опустив лійку, так що тоненька цівка води полилася на його начищений до блиску черевик. — Дві пари рук виконають цю роботу швидше. Візьми лійку... отак... а я діставатиму блюдечка... чудово! Саме те, що треба!

Я наливав воду в керамічні блюдечка, а Кралевський зграбно, двома пальцями брав їх і ставив у клітки так, наче тицяв льодяники дитині до рота. При цьому він без угаву балакав і зо мною, і з птахами абсолютно однаковим рівним тоном, через те я іноді не міг второпати, до кого він звертається: до мене чи до котрогось з мешканців кліток.

— Атож, вони сьогодні в доброму гуморі, бо надворі сонячно... Ти розумієш... коли сонце перейде на цей бік, вони почнуть співати, адже так, мої співушечки? Іншим разом треба відкласти більше... лише два, серденько, лише два. Хіба можна назвати це виводком, навіть з найпалкішим бажанням? Ну що, смакує тобі новий корм? А в тебе вдома є пташка? У мене, як бачиш, чимало цікавих екземплярів... Не роби цього в чисту воду... Розводити декотрих, звісно, нелегко, але це вдячна робота, особливо з гібридами. У мене завжди успішно йде схрещування... Звичайно, тільки тоді, коли ти відкладеш не менше двох... хитрюга, хитрюга!

Нарешті з напуванням було скінчено. Кралевський помилувався ще якусь хвилю своїми улюбленцями, всміхнувся сам до себе і старанно витер руки маленьким рушничком. Затим він провів мене по мансарді, спиняючись перед кожною кліткою, щоб розповісти історію птаха, його родовід, а також поділитися планами щодо майбутнього кожного підопічного. Ми розглядали — в доброзичливому мовчанні — пухкенького, жвавого снігура, коли раптом пронизливо залунав мелодійний дренькіт, що майже заглушив пташиний спів. На мій подив, цей дзенькіт линув звідкілясь зсередини живота вчителя.

— Клянусь Юпітером! — жахнувся він, зводячи на мене страдницький погляд.— О Всевишній!

Діставши з кишені годинник, він натиснув важілець, і передзвін стих. Я був трохи розчарований тим, що джерело звуку виявилось таким зрозумілим; наскільки привабливішими стали б наші уроки, думав я, коли б у вчителя час од часу дзвеніло всередині. Кралевський тривожно зиркнув на годинник і спохмурнів.

— Клянусь Юпітером...— ледь чутно повторив він.— Уже дванадцята година... Час летить, мов на крилах... а тобі ж за півгодини треба рушати...

Учитель поклав годинник назад до кишені й пригладив лисину.

— Ну от що,— зронив він нарешті.— За півгодини ми навряд чи досягнемо видатних наукових успіхів, тому я пропоную спуститися в сад і зібрати трохи жовтозілля для птахів. Звісно, якщо ти не проти. Ця рослина дуже корисна для них, надто коли вони несуться.

Ми спустилися в сад і збирали там жовтозілля доти, доки з вулиці почулися сигнали автомобіля Спіро, схожі на крики підстреленої качки.

— По тебе, здається,— чемно зауважив Кралевський.— Ми встигли зібрати достатньо зеленого корму. Твою допомогу важко переоцінити. Отже, завтра рівно о дев’ятій, домовились? Чудово! Вважаймо, що сьогоднішній ранок пройшов змістовно: перше знайомство, так би мовити, прикидка. І я сподіваюсь, що цим акордом ми започаткували нашу дружбу. Боже мій, як це важливо! Аu revoir, тобто до завтра, як кажуть французи.

Коли я причинив за собою рипучу чавунну хвіртку, він гречно помахав мені рукою і пішов назад до будинку, лишаючи за собою слід із золотистих пелюстків жовтозілля.

Вдома мене одразу спитали, яке враження справив новий учитель. Не вдаючись в деталі, я сказав, що людина він гарна і що ми напевне з ним заприятелюємо. На розпитування про перший урок я досить чесно відповів, що сьогоднішній ранок було присвячено орнітології та ботаніці. Всіх це, здається, задовольнило.

Невдовзі я зрозумів, що містер Кралевський не дасть мені байдикувати і що він твердо вирішив начинити мене знаннями, хоч би як я пручався. Уроки мене страшенно втомлювали, бо Кралевський користався методикою викладання, яка була в ходу, либонь, у середині вісімнадцятого століття. Історія подавалась величезними, малозрозумілими шматками, дати доводилося зазубрювати. Ми сиділи й монотонно товкли їх, бубоніли хором, наче заклинання, думаючи зовсім про інше. В географії, на моє розчарування, ми обмежились тільки Британськими островами; я креслив карти без ліку, а також наносив на них всі графства з адміністративними центрами. Вчив напам’ять назви графств і міст, окрім того, зубрив назви великих річок, кількість населення, вихід промислової продукції та ще безліч нудних, нікому не потрібних даних.

— Сомерсет? — прокурорським тоном допитувався Кралевський.

Я супив брови, відчайдушно силкуючись згадати бодай щось про це графство. Вчитель спостерігав за моїми розумовими потугами, і від хвилювання очі його розширювались.

— Гаразд,— промовляв він нарешті, коли ставало очевидним, що про Сомерсет я не знаю анічогісінько.— Облишмо Сомерсет і поговоримо про Уорікшір. Отже, яке там головне місто? Уорік! Молодець! А що ж добувають в Уоріку, га?

Про мене, краще б там взагалі нічого не добували, в тому Уоріку, але я ризикнув і бовкнув навмання: вугілля. Я вже помітив,— якщо називати всі продукти підряд (байдуже, про яке графство або місто йдеться), то рано чи пізно вгадаєш правильну відповідь. Страждання учителя через моє неуцтво були непідробні. В той день, коли я доповів йому, що в Ессексі виробляють нержавіючу сталь, на очах його бриніли сльози. Проте ці тривалі періоди невдач забувалися, коли мені щастило випадково натрапити на точну відповідь. Тоді він радів і втішався, мов дитина.

Раз на тиждень ми билися над французькою мовою. Кралевський знав французьку досконало, і слухати, як я калічу її, було для нього нестерпно. Досить швидко він збагнув, що навчити мене за традиційними шкільними підручниками — означає гаяти час, тим-то відклав їх і взяв натомість тритомник про птахів. Однак навіть це мало що змінило. Іноді, коли ми вдвадцяте читали текст про оперення вільшанки, на обличчя Кралевського набігав вираз похмурої рішучості. Він з ляскотом закривав книгу, виходив у передпокій і за хвилину вертався в елегантній панамі.

— Гадаю, коротка прогулянка освіжить нас... провітрить наші мізки...— заявив він, неприязно глипаючи на «Les Petits Oiseaux de l`Europe»(Дрібні птахи Європи).— Я думаю пройтися містом і вернутися по еспланаді, як ти на це, га? Чудово! Ну, не будемо гаяти час і перейдемо до розмовної практики. Отже, прошу, жодного слова англійською — тільки французька!

І от майже в цілковитому мовчанні ми блукаємо по вулицях. Найпривабливішим в цих прогулянках було те, що, хоч би який напрямок ми обирали, нас так чи інак неодмінно виводило до пташиного ринку. З нами відбувалось приблизно те саме, що з Алісою в саду Задзеркалля: ми рішуче крокували в протилежному напрямку, однак все одно опинялися на маленькому майдані, де на прилавках шикувалися ряди плетених з верболозу кліток, а повітря дзвеніло від пташиного співу. Французька мова одразу забувалась. Вона відпливала далеко-далеко, де мріли алгебра, геометрія, історичні дати, адміністративні центри графств і таке інше. Очі в нас сяяли, обличчя пашіли, ми ходили між прилавками, жадібно роздивляючись птахів і завзято торгуючись з продавцями. І помалу навантажувалися клітками.

Потім нас зненацька вертав на грішну землю передзвін годинника в жилетній кишені Кралевського.

— Боже мій! Дванадцята година! Хто б міг подумати?! Потримай цю коноплянку, будь ласка, а я зупиню годинник... Дякую... Нам слід поспішати... Ой леле! Навряд чи ми дійдемо пішки з отаким вантажем. Мабуть, краще взяти візника. Екстравагантно, але що вдієш?

Ми перебігаємо майдан, складаємо наші щебетливі придбання на візок і котимо до будинку Кралевського. Дзвін упряжі, цокіт копит зливаються з веселим джеркотанням птахів.

Я провчився в Кралевського вже кілька тижнів і лише тоді довідався, що живе він не сам. Під час занять він іноді замовкав на півслові і схиляв голову набік, немов дослухаючись до чогось.

— Вибач,— чув я не раз.— Мені треба вийти на хвилинку, провідати маму.

Спершу мене це дивувало, бо я вважав Кралевського дуже старим і ніяк не чекав, що його мати ще жива. Добре поміркувавши, я дійшов висновку, що це просто ввічливий привід для того, щоб вийти в туалет. Я прекрасно усвідомлював, що не всі люди можуть говорити на цю тему з такою ж невимушеністю, як мої домашні. Одного разу я з’їв за сніданком забагато мушмули і відчув це якраз під час уроку історії. А що Кралевський так делікатно ставився до цього питання, то я вирішив скористатись його власного вишуканою термінологією. Твердо глянувши йому в вічі, я заявив, що хотів би провідати його маму.

— Мою маму? — вражено перепитав він.— Провідати маму? Зараз?

Я не міг збагнути, чому він так дивується, і лише хитнув головою.

— Гаразд,— сказав він невпевнено.— Звичайно, вона залюбки побалакає з тобою, але краще я все-таки піду взнаю, чи зручно це зараз.

Кралевський вийшов з кімнати з трохи розгубленим виразом обличчя і невдовзі повернувся.

— Мама з радістю поговорить з тобою,— оголосив він,— тільки перепрошує, що вона трохи неприбрана.

Це вже була вершина ввічливості. Я відповів, що аніскільки не заперечуватиму, якщо його мама буде дещо неприбрана, з нашою це також іноді трапляється.

— А... е-е... авжеж, я так і думав,— промимрив він і глянув на мене знервовано.

Кралевський провів мене по коридору, відчинив двері і, на мій превеликий подив, завів у простору темну спальню. В кімнаті було справжнє царство квітів: вази, глечики, горщики стояли скрізь, а в них — міріади гарних суцвіть, що сяяли в напівтемряві, ніби мінливі коштовності на стінах печери.

На величезному ліжку, серед купи подушок, бовваніла тендітна, майже дитяча фігурка. Коли ми підійшли ближче, я побачив, що жінка ця стара, як світ. Глибокі зморшки суціль вкривали її тонке, хворобливе обличчя. Але найбільше привертало увагу чудове волосся, що густим каскадом спадало на плечі й розсипалося по ліжку. Золотисто-каштанове, з незвичайним червонястим відтінком, воно мінилось і яскріло пломенисто, нагадуючи осіннє листя або блискуче зимове хутро лисиці.

— Мамо,— тихо звернувся до неї Кралевський, сідаючи на стілець коло ліжка.— Мамочко, Джеррі прийшов до вас.

Тендітна жінка підвела прозорі, бліді повіки і глянула на мене карими очима, ясними й розумними, мов у птаха. З глибини золотистого волосся вона простягла мені тонку, гарну руку в каблучках і пустотливо всміхнулась.

— Мені вельми приємно, що ти висловив бажання поспілкуватись зі мною,— сказала вона тихим, хрипкуватим голосом.— В наш час люди мого віку багатьом здаються занудливими.

Я зніяковіло пробубонів щось у відповідь, а вона кинула на мене ясний погляд, засміялася сумним мелодійним сміхом і постукала рукою по ліжку.

— Сідай,— запросила вона.— Сідай, будь ласка, і давай трохи поговоримо.

Обережно відсунувши вбік пасма пломенистого волосся, я сів на ліжко. Волосся було м’яке, шовковисте й важке, воно струмувало у мене між пальцями вогненною хвилею. Пані Кралевська усміхнулась, взяла в руки пасмо і злегка покрутила його так, що воно заряхтіло.

— Тепер це моя єдина гордість,— промовила вона.— Все, що зосталось від моєї вроди.

І подивилась на свої коси, немовби на улюблену істоту, котра живе самостійним, незалежним життям.

— Дивно,— зронила жінка, ніжним рухом пестячи коси.— Просто дивовижно. Знаєш, я думаю, що деякі гарні речі самозакохуються, от як Нарціс. І починають жити самостійним життям, їхня власна краса так захоплює їх, що вони існують тільки заради неї. Власне, стають самодостатніми. Разом з красою зростає і їхня сила. Виходить замкнене коло. Отак і з моїм волоссям. Воно існує незалежно, росте саме по собі, і те, що моє тіло старіє, аніскільки не впливає на нього. Коли я помру, воно цілковито заповнить мою домовину і, мабуть, ще довго ростиме.

— Ну годі-бо, мамо, не говоріть так,— м’яко дорікнув їй Кралевський.— Мені не до вподоби ці занепадницькі настрої.

Вона лагідно подивилась на сина.

— Це зовсім не занепадництво, Джоне. Просто в мене така теорія,— пояснила вона.— Уяви лишень, який це буде чарівний саван.

Вона, щасливо всміхаючись, дивилась на свої коси. І раптом тишу прорізав передзвін годинника. Кралевський стрепенувся, витяг годинника з кишені й мигцем глянув на стрілки.

— О Юпітере! — скрикнув він, зриваючись на ноги.— 3 тих яєць вже, певно, вилупились пташенята. Пробачте, мамо, я мушу піти перевірити.

— Біжи, біжи, ми з Джеррі тут побесідуємо... не турбуйся.

— Щасливий виграш у лотереї! — вигукнув Кралевський і ринувся до дверей, пробираючись, мов кріт, між квітами, що переливалися всіма кольорами веселки. Коли двері з зітханням зачинились за ним, місіс Кралевська підбадьорливо всміхнулась мені.

Кажуть,— промовила вона,— що, коли людина зістарюється, як я, все в її тілі завмирає. Я в це не вірю. То хибна думка. Не в людині все завмирає, а життя для неї стишує хід. Розумієш мене? Все стає, сказати б, забарнішим, а коли рух уповільнюється, помітити можна значно більше. Стільки нового, цікавого! Те надзвичайне, що відбувається навкруги, про що раніше не думалось. Дивовижне відчуття!

Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

— От квіти, наприклад,— вказала вона на букети в кімнаті.— Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

— Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха попискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

— То-то ж бо! — зраділа вона.— Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність,— замолоду ми цього не помічаємо. Вони різняться одна від одної, достоту мов люди. Бачиш отам троянду у вазочці?

У кутку на столику в срібній вазочці пишалась оксамитова троянда, такого насиченого червоного кольору, що видавалася майже чорного. Невимовної краси квітка, з пелюстками досконалої форми і з ніжним пушком на них, таким, як на крильцях юного метелика.

— Правда ж, гарна? — мовила місіс Кралевська.—Справжня красуня, чи не так? Вона стоїть у мене два тижні. Важко повірити? А попервах це був миршавий пуп’янок. Хирлявий, чахлий, не знати було, чи й виживе. Хтось необачно засунув його в букет разом з айстрами. А це смертельно, просто смертельно! Ти не уявляєш, які жорстокі всі складноцвіті — айстри, стокротки тощо. Це грубі, приземлені квіти, і не годилося тулити до них таку аристократку, як троянда. Коли її принесли сюди, вона була геть зів’яла, непомітна між айстрами. На щастя, я почула їхні голоси, доки дрімала тут. Завели розмову жовті айстри, вони завше войовничі. Я не знаю, про що вони балакали, але звучало це страхітливо. Спершу я не втямила, до кого вони звертаються; думала, просто сваряться. Я підвелася з ліжка і побачила цю бідолашну троянду в брутальному оточенні, виснажену, змучену. Зразу ж витягла її, поставила окремо, додавши у воду півтаблетки аспірину. Аспірин відживлює троянди. Срібні монетки — для хризантем, аспірин — для троянд, бренді — для пахучого горошку, цитриновий сік — для м’ясистих квітів на зразок бегонії. Отож, коли її було врятовано від айстр і підживлено, троянда воскресла і аж засвітилася вдячністю. Тепер вона намагається зберегти свою красу якомога довше, щоб зробити мені приємність.

Пані Кралевська закохано подивилась на красуню, яка сяяла в срібній вазі.

— Так, я чимало дізналась про квіти. Вони точнісінько як люди. Якщо їх збирається разом забагато, вони починають дратувати одне одного і в’януть. Змішай кілька видів і сам побачиш, які спалахнуть між ними чвари. Звичайно, важливу роль відіграє вода. Знаєш, дехто думає, що воду слід міняти щодня. Безглуздя! Квіти від цього швидко гинуть. Я міняю воду раз на тиждень, кладу в неї жменьку землі, і квіти буяють.

Відчинились двері, в кімнату з променистою усмішкою увійшов Кралевський.

— Вони вилупились! — сповістив він.— Усі четверо. Це така радість! Я непокоївся, бо це її перший виводок.

— Чудово, любий! Я теж дуже рада,— заясніла місіс Кралевська.— Ну, а ми з Джеррі досить змістовно побесідували. Принаймні для мене це було цікаво.

Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

— Неодмінно приходь до мене ще,— запросила місіс Кралевська.— Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з’юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні,— ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту — одухотворених квітів.

15. ЦИКЛАМЕНОВІ ГАЇ

Неподалік нашої садиби височів укритий травою й вересом конічний пагорб з трьома оливковими гаями нагорі, відмежованими один від одного миртовими заростями. Я назвав ці гайочки Цикламеновими, бо навесні земля під оливами яскравіла малиновим цвітом цикламенів, що буяли тут небачено пишно. Пістряві круглі цибулинки сиділи в землі, ніби устриці, і кожна вистромлювала назовні жменьку темно-зеленого листя з білими прожилками та фонтанчик прегарних квітів з рожевими пелюстками-сніжинками.

Пополудні в Цикламенових гаях, у затінку олив, було дуже приємно. З пагорба відкривався широкий краєвид на долину, на мозаїку ланів, виноградників, цитринових садів. Ген-ген удалині мріло море, іскрометне, мерехтливе, з м’якими млосними хвильками. На верхів’ї пагорба завжди віяв легкий вітерець, навіть коли в долині стояла душна спекота. Тут, нагорі, теплокрилий легіт шелестів листям олив, а пониклі квітки цикламенів без упину земно вклонялися одна одній.

Це було ідеальне місце для перепочинку після виснажливого полювання ящірок, коли голова розколюється від спеки, одяг просякнутий потом, а три собаки, висолопивши рожеві язики, чмихають, мов маленькі, допотопні паровики. Якось, відпочиваючи тут саме після такого полювання, я придбав собі двох нових пернатих друзів і мимохіть розкрутив цілу низку подій, які зачепили мого брата Ларрі та містера Кралевського.

Собаки простяглися на килимі з цикламенів, вони лежали долічерева на прохолодному грунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, озирав поля й намагався розпізнати в рухомих барвистих цятках моїх друзів селян.

Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з’явилася сорока, схожа на швидкокрилий чорно-білий мальтійський хрест. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене, сорока тричі прокричала хрипким, приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину олив. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гучніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки пташка перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградника на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, звідки допіру лунали дивні звуки.

Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м’яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. Досягнувши висоти гнізда, я подивився вниз, і в мене заскімлило під серцем, бо задерті догори собачі морди звідси видавалися зовсім крихітними, не більшими за квітки фіалки. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці.

Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Шпичаки стирчали також на стінках гнізда і на мудровано сплетеній маківці. Таке гніздо мало відстрашити навіть найзавзятішого орнітолога.

Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м’яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов’ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб з жовтими складками в кутиках, лиса голова та підсліпуваті каламутні очка, які надавали йому вигляду п’яниці або, радше, розумово недорозвиненого. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона хватькома, абияк пришпилена до м’яса чорними росточками пір’я. Між худими ногами стирчав великий мішкуватий живіт, крізь тонку шкіру якого просвічували нутрощі. Пташа сиділо на моїй долоні, випнувши живіт, немов наповнену водою кулю, і безпорадно сопіло.

Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалось мені цілком справедливим, ну справді ж бо. які могли

бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз, де нетерпеливились собаки.

Коли я показав цуценятам нові здобутки для мого звірин ця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Роджеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали.

Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував по-своєму.

— Ой, які гарнюсінькі! — замилувалась Марго.

— Чим ти їх годуватимеш? — запитала мама.

— Які потвори! — сказав Леслі.

— Знову нові звірі? — обурився Ларрі.

— Боже мій, мастер Джеррі,— бридливо скривився Спіро.— Хто вони такі?

Я відповів досить холодно, що це маленькі сороченята і я нікого не прошу висловлювати свою думку про них, а просто хочу, щоб мені допомогли вибрати їм імена. Як їх можна назвати?

Але всі були не в тому настрої.

— Уявіть лишень! Він забрав бідних крихіток у матері! — сказала Марго.

— Сподіваюсь, синку, вони вже вміють їсти самі? — поспитала мама.

— Пресвятий боже! Чого тільки не приносить мастер Джеррі,— зауважив Спіро.

— Пильнуй, щоб вони не почали красти,— застеріг Леслі.

— Красти? — занепокоївся Ларрі.— Я думав, що то тільки галки цуплять усе підряд.

— Сороки теж,— запевнив Леслі.— Жахливі злодійки.

Ларрі витяг з кишені банкноту в сто драхм і помахав нею

над пташенятами. Ті одразу підвели голівки, закрутили шиями і несамовито завищали. Ларрі прудко відскочив убік.

— Ти правий, хай їм грець! — збуджено вигукнув він.— Бачив, як вони пнулися вихопити в мене гроші?

— Не будь смішним, синку. Вони просто голодні,— сказала мама.

— Ні, мамо... Ви бачили, як вони наскакували на мене? Це гроші їх привабили... Навіть у цьому віці в них проявляються злочинні інстинкти. Злодюжок не можна тримати в домі,— це все одно, що жити поруч з Арсеном Люпеном. Джеррі, однеси сорок туди, де ти їх узяв.

Я із вдаваною простодушністю пояснив, що це неможливо, оскільки вони сироти і без матері пропадуть з голоду. Як я і передбачав, це пояснення миттю привернуло на мій бік маму й Марго.

— Неприпустимо, щоб сіромашки загинули голодною смертю,— заявила Марго.

— Не розумію, чому їх небезпечно тримати,— сказала мама.

— Ви ще пошкодуєте! — скипів Ларрі.— Самі ж наражаєтесь на неприємності. Вони обнишпорять кожен закапелок. Нам доведеться закопати всі наші цінності й поставити скрізь збройну варту. Це просто божевілля.

— Не плети казна-що, любий,— заспокоювала його мама.— їх можна тримати в клітці і випускати тільки для моціону.

— Моціону! — палав обуренням Ларрі.— Звичайно, ви назвете це моціоном, коли вони носитимуться по кімнатах зі сто драхмовими банкнотами в своїх огидних дзьобах.

Я клявся-божився, що ніколи, нізащо не дозволю їм красти. Ларрі ладен був спопелити мене очима. Я нагадав, що все таки сороченят треба якось назвати, але ніхто не міг запропонувати нічого путнього. Всі стояли й дивились на тремтячих, поки що безіменних пуцьвірінків.

— Що ти збираєшся робити з цими вилупками? — запитав Спіро.

Крижаним тоном я розтлумачив, що збираюся доглядати їх, і додав, що це не вилупки, а сороки.

— Як ти їх зовеш? — насупився Спіро.

— Сороки, Спіро, сороки,— повільно й чітко вимовила мама.

Це було нове слово в англійському лексиконі нашого друга, і Спіро довго повторював його про себе, щоб краще запам’ятати.

— Сокороки,— промовив він нарешті.— Сокороки, еге ж?

— Ні, Спіро, сороки,— виправила його Марго.

— Я й кажу, сокороки,— розсердився Спіро.

Ми в ту ж хвилину припинили підшукувати їм імена, і вони обидві так і лишились для нас просто Сороками.

До того часу, коли пташенята підросли й оперились, Ларрі так звик до них, що геть-чисто забув про їхні буцімто злочинні нахили. Тлусті, лискучі, невгамовні Сороки сиділи на краєчку плетеного кошика, чимдуж лопотіли крилами і всім своїм виглядом уособлювали невинність. Все йшло добре, допоки вони не навчились літати. На перших стадіях навчання Сороки брали розгін на столі, що стояв на веранді, і, відчайдушно махаючи крилами, пролітали в повітрі футів п’ятнадцять, а тоді важко падали на кам’яні плити.

їхня сміливість зростала в міру того, як міцніли крила: невдовзі вони наважилися здійснити свій перший справжній політ навколо будинку. Це було чарівне видовисько. Довгі хвости блищали на сонці, крила зі свистінням розтинали повітря під виноградними лозами. Я гукнув моїх надвір помилуватись пташенятами. Запримітивши глядачів, Сороки наддали швидкості, ганялися одна за одною, підлітали майже впритул до стіни, після чого переходили у віраж і виконували акробатичні трюки на гілках магнолії.

Кінчилось тим, що одна з них, запишавшись від наших аплодисментів, врізалася у виноградну лозу й гепнулась на веранду. Тепер це був уже не сміливий повітряний ас, а нещасний, повержений клубок пір’я, який розкривав рота з жалібним схлипуванням. Я підібрав сороченя й заходився його заспокоювати. Проте, один раз випробувавши силу своїх крил, Сороки хутко освоїли нову територію і почали бешкетувати.

Вони дізнались, приміром, що кухня — ідеальне місце для екскурсії, якщо тільки лишатися на порозі й не потикати носа далі. У вітальню та їдальню Сороки не наважувались залітати, коли там був хто-небудь, а з усіх спалень тільки в моїй могли розраховувати на теплий прийом. До мами й Марго птахи також залітали вільно, але там їм невпинно торочили: туди не ходи, того не роби, і вони починали нудьгувати. Леслі дозволяв їм сідати лише на підвіконня, а після того, як він якось ненароком вистрелив з рушниці, Сороки взагалі забули до нього дорогу. Ця пригода рознервувала їх і, очевидно, збудила туманну підозру, що Леслі замірявся на їхнє життя.

Але, ясна річ, понад усе Сорок вабила й інтригувала спальня Ларрі, мабуть, через те, що їм досі ніяк не щастило добре там похазяйнувати. Птахи не встигали навіть торкнутися підвіконня, як наражались на такий шквал обурення, на них сипався такий град всіляких предметів, що вони змушені були чимскоріш відступати у рятівний захисток магнолії. Поведінка Ларрі здавалась їм незрозумілою. Оскільки він так сердиться, зміркували вони, напевне, йому є що ховати, і їхній обов’язок з’ясувати — що ж саме. Сороки терпляче вичікували слушного часу, і от якось пополудні Ларрі пішов на море, а вікно забув зачинити.

До повернення Ларрі я навіть не здогадувався, чим зайняті мої Сороки. Я давно вже помітив їхню відсутність, але думав, що вони десь у долині ласують виноградом. Самі Сороки вочевидь добре розуміли, що вскочили в шкоду, бо, звичайно балакливі, тепер вони розбишакували мовчки і (за свідченням Ларрі) по черзі стояли на чатах коло вікна. Піднявшись на пагорб, Ларрі з жахом угледів на підвіконні одну з Сорок і люто закричав на неї. Та подала сигнал тривоги, її товаришка стрімголов вилетіла з кімнати, і обидві чимскоріш пурхнули на високу магнолію, хрипко хихочучи, ніби хлопчиська-школярі, сполошені під час набігу на фруктовий сад. Ларрі увірвався в дім і припустив нагору до своєї кімнати, схопивши мене мимохідь за барки. Розшугнув двері і аж застогнав з болю й досади.

Сороки прочесали всю кімнату щонайретельніше, наче досвідчені агенти секретної служби, зайняті розшуками вкрадених документів. Скрізь долі, мов осіннє листя, були розкидані сторінки рукопису й аркуші чистого паперу, на яких красувались візерунки продзьобаних дірок. Сороки ніколи не могли встояти перед папером. Друкарська машинка апатично стояла на столі, ніби розпотрошена коняка на арені після бою биків,— стрічку висотано, клавіші забруднено пташиним послідом. Увесь килим, ліжко, стіл сніжно біліли від розірваного на клапті паперу. Сороки, мабуть, запідозрили в Ларрі контрабандиста наркотиками і доблесно змагалися з банкою соди, розтрусивши її вміст по шерензі книг, так що ті нагадували тепер засніжений гірський кряж.

Стіл, підлога, рукопис, ліжко, а надто подушка були вишукано розмережані зеленими й червоними слідами лапок, немовби кожна пташка перекинула чорнило свого улюбленого кольору і тупцялась по ньому. Пляшку з синім чорнилом, не таким примітним, вони не зачепили.

— Це вже остання крапля,— тремтячим голосом вимовив Ларрі.— Безумовно, остання крапля. Або ти вживеш відповідних заходів, або я власноруч повідкручую їм шиї.

Я запротестував, що Сороки не винні, їх просто приваблюють різні речі, і вони не можуть утриматись. Ці птахи з природи вже такі. Всі представники воронячого племені, провадив я, захопившись роллю оборонця, надзвичайно допитливі. Вони не розуміють, що чинять зло.

— Я не просив читати мені лекцію про вороняче плем’я,— грізно просичав Ларрі.— І мене не цікавлять нормальні якості сорок, ні вроджені, ані набуті. Я просто попереджаю, щоб ти вишпурнув їх геть або замкнув у клітці, інакше я роздеру їх на шмаття!

Зачувши сварку, всі решта й собі піднялись нагору, щоб з’ясувати, в чому справа.

— Пресвятий боже! Що це ти тут робив, любий? — пролепетала мама, роззираючись по розгромленій кімнаті.

— Мамо, я зараз не в тому настрої, щоб відповідати на безглузді запитання.

— Це, скоріш усього, Сороки,— пророчим голосом сповістив Леслі.— Щось украдено?

— Ні, нічого не вкрадено,— гірко сказав Ларрі.— Спасибі їм бодай за це.

— А який страшний розгардіяш у твоїх паперах,— зауважила Марго.

Хвилину Ларрі свердлив її очима, важко дихаючи.

— Дивовижна стриманість вислову,— видушив він нарешті.— Ти завжди маєш напохваті якусь принагідну банальність, коли йдеться про катастрофу. Я заздрю твоїй здатності німіти, зустрівшись віч-на-віч з Долею.

— Можна обійтися без брутальностей,— образилась Марго.

— Ларрі не хотів грубіянити, доню,— невпевнено мовила мама.— Природно, що він засмучений.

— Засмучений? Засмучений? Ці мерзенні кровопивці вдерлися сюди, мов банда критиків, бешкетують тут, знущаються з мого рукопису, ще навіть не закінченого, а ви кажете, що я засмучений?

— Мені страшенно прикро, синку,— мама силкувалась підшукати різкіші слова.— Але ж вони ненавмисне. Якщо вже на те пішло, вони просто нічого не тямлять... Це всього-на-всього птахи.

— Прошу вас, облиште,— лютився Ларрі.— Я допіру прослухав одну лекцію на тему: «Добро і зло у сприйманні ворон». Це просто неподобство, як у нас в сім’ї панькаються з тваринами та ще й плетуть бозна-які антропоморфічні дурниці на їхнє виправдання. Чому б вам усім не організувати Товариство обожнювачів сорок і не закласти храм на їхню честь? По-вашому виходить, це я винен у всьому і що це з моєї вини кімната має такий вигляд, наче її сплюндрували орди Аттіли. Ну от що, повторюю: якщо ви зараз же не вживете рішучих заходів, я самотужки розправлюсь з оцими звірюками.

У Ларрі був такий вигляд, що Сорок, звісно, треба було сховати від гріха подалі. Я заманив їх сирим яйцем до своєї спальні і замкнув у кошику. А сам сиджу й розмірковую: що б таке для них придумати якнайліпше? Ясна річ — тримати їх треба в клітці, тільки я волів би змайструвати для них дуже простору клітку. Сам я не подужаю збудувати велику клітку. А розраховувати на допомогу близьких не варто. І я вирішив залучити до будівельних робіт мого вчителя Кралевського. Він міг би приїхати до нас на один день, і після того, як ми змайструємо клітку, у нього буде можливість повчити мене прийомів вільної боротьби. Я вже давно чекав сприятливої нагоди для таких уроків, і нинішня видавалась мені ідеальною. Вміння боротись було одним з численних прихованих достоїнств Кралевського.

Тепер я знав, що в житті Кралевського, окрім любові до матері й птахів, було ще одне палке захоплення, а саме: цілком вигаданий, уявний світ, створений його фантазією; світ, де повсякчас відбуваються дивовижні, неймовірні пригоди. Головними дійовими особами там завше виступали двоє — він сам (герой) і неодмінно репрезентантка протилежної статі, яку він називав узагальнено — Леді. Відчувши, що я вірю всім його фантастичним історіям, Кралевський дедалі сміливішав і день по дню все ширше розкривав переді мною двері свого заповітного раю.

Все розпочалось якось уранці під час перерви між уроками, коли ми пили каву з печивом. Зайшлося про собак, і я зізнався в потаємному нестримному бажанні мати бульдога. Ці створіння до нестями чарували мене своєю потворністю.

Клянусь Юпітером, так! Бульдоги! — загорівся Кралевський.— Чудові звірі, вірні й хоробрі, чого, на жаль, не скажеш про бультер’єрів.

Він сьорбнув кави і кинув на мене сором’язливий погляд. Здогадавшись, що мені слід задати навідне питання, я поцікавився, чому він вважає бультер’єрів ненадійними.

Підступні! — Кралевський витер губи.— Вельми підступні.

Він відкинувся на спинку стільця, заплющив очі й молитовно склав руки.

Пригадую, якось (багато років тому, коли я жив в Англії)

мені вдалося врятувати одну Леді, коли на неї накинувся такий от монстр.

Він розплющив очі й насторожено глянув на мене. Побачивши, що я слухаю дуже уважно, Кралевський знову заплющив їх і повів далі:

Яснів чудовий весняний ранок, я неквапом прогулювався Гайдпарком. О тій ранній порі в парку було зовсім безлюдно й тихо, лунав тільки пташиний спів. Я пройшов уже чималенько, коли раптом почув різке, злостиве гавкання.

Голос його перейшов у тремтячий шепіт. Все ще не розплющуючи очей, він схилив голову набік, мовби дослухаючись. Це було так достовірно, що я теж уявив себе в парку, серед нарцисів, і почув люте собаче гавкання.

Спершу я не надав цьому значення, думав, мабуть, чийсь собака ганяється за білками. Аж ось до мене долинули крики: «Пробі!»

Кралевський заціпенів на стільці, насупився, ніздрі його задрижали.

Я рвонув туди крізь хащі і побачив моторошну сцену.

Він замовк, провів рукою по чолу. Здавалось, навіть зараз йому нестерпно важко пригадувати подробиці інциденту.

Там, притулившись спиною до дерева, стояла Леді. Спідниця її була пошматована, ноги покусані до крові. Вона шезлонгом відбивалась од знавіснілого бультер’єра. Озвірілий пес з піною біля рота наскакував на неї, люто гарчав, і я бачив, що Леді от-от зомліє. Не можна було гаяти ні секунди.

Міцно заплющивши очі, щоб чіткіше уявити собі примарну картину, Кралевський випростався на стільці й надав своєму обличчю зухвалого, молодецького виразу — виразу сміливця, що заповзявся рятувати Леді від бультер’єра.

Я підняв свій ціпок і кинувся вперед, гучними вигуками підбадьорюючи Леді. Цербер негайно визвірився на мене, але я так бебехнув його по голові, що важкий ціпок переломився навпіл. Він, звісно, отетерів, проте швидко оговтався. Я стояв перед ним беззахисний, а звір зібрав останні сили, роззявив пащу й стрибнув мені прямо на горло.

На чолі Кралевського зарясніли краплини поту. Він зробив паузу, витяг носовик і приклав до лоба. Мені страшенно кортіло дізнатись, що ж було далі. Кралевський знову з’єднав кінчики пальців і провадив:

Я вчинив єдино можливе в даній ситуації. У мене був один шанс із тисячі, і я ним скористався. Коли звір стрибнув мені в обличчя, я встромив руку йому в пащеку, схопив за язик і чимдуж скрутив його. Зуби вп’ялися мені в кисть, зацебеніла кров, але я тримався з усіх сил, знаючи, що на карту поставлено моє життя. Собацюра метався туди-сюди, як мені здалося, цілу вічність. Сили мої танули,— ще мить, і кінець. Коли раптом звірюка різко смикнулась і вся обм’якла. Я вийшов переможцем. Собаку задушив її власний язик.

Я зітхав, зачарований. Дивовижна історія! І цілком вірогідна. Та навіть якщо це вигадка, все одно такі історії повинні траплятися на білому світі. Певно, досі Кралевському не випадало змагатися з бультер’єром в реальному житті, що ж, він зробив це в уяві. Я щиро співчував йому. Сказав, що лише справжньому сміливцеві під силу отак знешкодити собаку. Кралевський розплющив очі і, побачивши мій непідробний захват, зашарівся од задоволення. Зніяковіло всміхаючись, він заперечив:

— Ні, ні. Тут справа не в сміливості. Сам розумієш, Леді спіткало лихо, і в джентльмена просто не було іншого виходу. Він доконче мусив якось зарадити біді. Клянусь Юпітером!

Знайшовши в мені чуйного і вдячного слухача, Кралевський чимдалі розвивав свій талант оповідача. Він щедро постачав мені все нові й нові історії, одну моторошнішу іншої. Невдовзі я зметикував, що коли делікатно наштовхнути його на яку-небудь думку, то назавтра неодмінно з’явиться принагідне оповідання, зіткане за цей час його буйною фантазією.

Затамувавши дихання, я слухав, як він і Леді — єдині, хто врятувався після корабельної аварії — добувались до Мурманська («На мене там чекали термінові справи»). Протягом двох тижнів удвох вони дрейфували на айсберзі, одежа їхня заледеніла, зрідка вони з’їдали сиру рибину або чайку, аж доки не надійшов порятунок. Судно, що підібрало їх, могло спокійно пройти мимо, якби не кмітливість Кралевського: він послугувався хутряною шубкою Леді, щоб запалити сигнальний вогонь.

Мене приголомшило оповідання про те, як його захопили в полон розбійники в далекій Сірійській пустелі («супроводжував Леді до гробниць»). Коли ці бузувіри нахвалялися викрасти його прекрасну супутницю, щоб справити за неї відкупного, він запропонував себе замість неї. Але бандити, очевидно, визнали Леді вартнішим заложником і відмовились. Кралевський ненавидів кровопролиття, але що міг вдіяти джентльмен за подібних обставин? Він убив всіх шістьох ножем, схованим в чоботі.

Під час першої світової війни Кралевський був, зрозуміло, агентом секретної служби. Його (з приклеєною бородою) закинули у ворожий тил, де він мав сконтактуватися з другим англійським шпигуном і роздобути деякі плани. Я не дуже здивувався, коли тим другим розвідником виявилась Леді. їхня втеча (з секретними планами) від озброєних до зубів переслідувачів продемонструвала надприродну винахідливість Кралевського. Хто ще, крім нього, ризикнув би пробратися в арсенал, зарядити всі гвинтівки холостими патронами, а потім, коли загриміли постріли, прикинутись мертвим?

Я так звик до неймовірних авантюрних оповідань Кралевського, що залюбки вірив кожному його слову. Саме це й спричинилося до нещастя. Одного разу він розповів мені, як ще замолоду, прогулюючись увечері по паризьких бульварах, він натрапив на дебелого мерзотника, що чіплявся до Леді. Кралевський, чия совість джентльмена не могла миритися з неподобством, з ходу вперіщив нахабу ціпком по голові. Здоровило виявився чемпіоном Франції з вільної боротьби і негайно зажадав сатисфакції. Він запропонував помірятись силами на майданчику для боротьби. Кралевський погодився. Призначили день поєдинку, і Кралевський приступив до тренувань («овочева дієта, інтенсивні вправи»). До дня двобою він набрав чудової форми.

Суперник Кралевського, який і зростом, і рівнем розумового розвитку нагадував неандертальця, не чекав такої сильної конкуренції. Вони боролися цілу годину, проте безрезультатно. Аж ось Кралевський згадав невідпорний прийом, якого його навчив один японський приятель. І от вже його дебелий суперник — беркиць! — і гепнувся за межі майданчика. Три місяці невдатний чемпіон пролежав у лікарні з тяжкими травмами. Як справедливо зауважив Кралевський, це було заслужене покарання негідникові за те, що він посмів підняти руку на Леді.

Захоплений розповіддю, я спитав, чи не міг би він навчити мене елементарної техніки боротьби. Для мене це було надзвичайно корисно — ану ж коли-небудь я стріну Леді в скруті? Кралевський не виказав з цього приводу анінайменшого ентузіазму. Можливо, з часом, коли в нас буде більше місця, він і покаже мені деякі прийоми. Мій учитель забув про цей випадок, але я ні, і в той день, коли ми мали змайструвати клітку для Сорок, я вирішив нагадати йому про обіцянку. Дочекавшись за чаєм слушного моменту, серед загальної тиші я завів розмову про його знаменитий двобій з чемпіоном Франції. Кралевському це зовсім не сподобалось. Він зблід як крейда і спробував перебити мене.

— Привселюдно такими речами не вихваляються,— хрипко пробубонів він.

Я охоче згодився пощадити скромність мого вчителя з умовою, що він дасть мені урок боротьби. Нехай продемонструє принаймні найпростіші прийоми.

— Гаразд,— сказав Кралевський, облизуючи пересохлі губи.— Я можу показати тобі декілька елементарних захватів. Але, сам розумієш, стати вправним борцем не так просто, для цього потрібен час.

Я невимовно зрадів і поцікавився, де ми будемо боротись: на веранді, у всіх на виду, чи, може, на самоті у вітальні? Кралевський віддав перевагу вітальні. Дуже важливо, сказав він, щоб нас не відволікали. Отож ми пішли до вітальні, розсунули меблі, і Кралевський знехотя скинув піджак. Він розтлумачив мені, що основоположний принцип боротьби — вибити суперника з рівноваги. Для цього треба міцно обхопити його за талію і рвучко смикнути вбік. Він показав, як це робиться, схопив мене і нерішуче кинув на диван.

— Отаким чином! Утямив?

Я відповів, що нібито втямив.

Ну й чудово! — сказав Кралевський.— А тепер ти повали мене.

Я вирішив бути гідним свого тренера і перекинути його як найзавзятіше. Розігнавшись чимдуж, я обхопив Кралевського, чіпко затиснув його, щоб він не вирвався, і спритним маневром жбурнув на стілець. На жаль, жбурнув я його не досить енергійно. До стільця він не долетів, а хрьопнувся на підлогу з таким несамовитим воланням, що в кімнату збіглась уся моя рідня. Ми підвели блідого, стражденного чемпіона і поклали в ліжко. Марго пішла по бренді.

— Що ж ти таке з ним зробив? — бідкалась мама.

Я сказав, що всього-на-всього виконував вказівки. Мені було запропоновано покласти його на обидві лопатки, я так і зробив. Все ясно як божий день, і я просто не розумію, які до мене можуть бути претензії.

— Ти не маєш уявлення про власну силу,— зауважила мама.— Треба бути обачнішим, синку.

— Збіса нерозважливий вчинок,— обізвався Леслі.— Міг убити його.

Я знав одного хлопця, який лишився калікою на все життя після аналогічного кидка,— охоче поділився з нами Ларрі.

Кралевський застогнав голосніше.

— Далебі, Джеррі, ти часом поводиш себе вкрай нерозумно,— бентежилась мама. Вона, очевидно, уявила Кралевського, прикутого назавжди до інвалідного візка.

Мене дратували ці несправедливі, як на мене, дорікання. Я знову повторив, що ні в чому не винен. Мені спершу показали, як звалити суперника, а тоді запропонували виконати це самому. Я так і зробив.

— Він, звісно, не думав, що ти зіб’єш його з ніг,— сказав Ларрі.— Адже ти міг зламати йому хребет. У того хлопця, про якого я згадую, хребет луснув, немов банан. Досить цікаво. Він розповідав, що уламки кістки стирчали...

Кралевський розплющив очі й кинув на Ларрі тоскний погляд.

— Чи не могли б ви дати мені води? — ледь чутно зронив він.

В цю хвилину ввійшла Марго з пляшкою, і ми влили йому в рот трохи бренді. Щоки його злегка зарожевіли, він знову приліг і заплющив очі.

— Бачите, ви можете сидіти, а це добра ознака,— бадьоро заявив Ларрі.— А втім, ненадійна... Я знав одного художника, який упав з драбини і зламав спину. Опісля він ходив так іще цілий тиждень, аж доки це відкрилось.

— Та невже! — зацікавився Леслі.— І що з ним сталось?

— Він помер,— сказав Ларрі.

Кралевський сів у ліжку і кволо всміхнувся.

— Якщо ваша ласка, може, Спіро зміг би відвезти мене до міста? Мабуть, все ж таки краще звернутись до лікаря.

— Ну звичайно, Спіро відвезе вас,— мовила мама.— Треба поїхати в лабораторію Теодора і попросити його зробити рентген, про всяк випадок.

Ми загорнули блідого, але спокійного Кралевського у безліч пледів і обережно примістили на задньому сидінні машини.

— Передайте Теодорові, щоб він надіслав нам зі Спіро записку про стан вашого здоров’я,— сказала мама.— Сподіваюсь, вам скоро покращає. Я щиро шкодую, що так сталося. Джеррі, звісно, вчинив украй легковажно.

Це була зоряна мить у житті Кралевського. Він усміхнувся болісною, недбало спокійною усмішкою і ледь-ледь змахнув рукою.

— Будь ласка, прошу вас, не переймайтесь,— вимовив він.— Не думайте більше про це. І не сваріть хлопчика, він не винен. Просто я трішечки втратив форму.

Пізно увечері Спіро повернувся зі свого рейсу милосердя і привіз цидулку від Теодора.

Дорога місіс Даррелл,

рентгенівські знімки показали, що у містера Кралевського зламано два ребра: одне з них, на жаль, досить серйозно. Він замовчує причину травми, але силу, як видно, було прикладено чималу. Однак якщо він з тиждень не скидатиме пов’язки, то все зростеться без ускладнень.

Передаю всім сердечний привіт.

Ваш Теодор.

Р. S. Чи не лишив я у вас випадком маленької чорної коробочки, коли приїздив минулого четверга? В ній було кілька рідкісних екземплярів малярійних комарів і, здається, я її десь загубив. Будьте ласкаві, сповістіть мене.

16. ОЗЕРО З ЛІЛІЯМИ

Сороки аж нетямились від обурення, коли їх посадили під замок, дарма що в простору, зручну клітку. З їхньою непогамовною допитливістю їм було важко пережити втрату можливості розвідувати й коментувати щоденні події. Поле зору скрекотух обмежувалося нині фасадом будинку, і, якщо якісь пригоди траплялись у затиллі особняка, вони прямо-таки шаленіли, збуджено скрекотіли, гасали без упину по клітці й просовували голови крізь дротини, силкуючись узнати, в чім річ. Прикуті до одного місця, Сороки могли тепер присвятити безліч часу навчанню, тобто грунтовно вивчити грецьку та англійську мови, а також майстерно імітувати природні звуки.

За блискавично короткий строк птахи навчились гукати всіх членів нашої сім’ї на ім’я і з рафінованою підступністю розігрували Спіро. Дочекавшись, доки він сяде за кермо і трохи з’їде вниз крутосхилом, Сороки шугали в куток клітки й верещали: «Спіро!.. Спіро!.. Спіро!..», змушуючи його гальмувати і розвертати машину, щоб довідатись, хто з нас його кликав. Вони щиросердо від душі забавлялись, карбуючи команди «Йди геть!» і «До мене!» без паузи, на одному диханні то по-грецькому, то по-англійському, остаточно збиваючи з пантелику собак.

Була ще одна витівка, що безмірно їх розважала: вони піддурювали бідних, горопашних курчат, які цілоденно длубалися в землі під оливковими деревами. Вряди-годи з дверей кухні вигулькувала служниця й видавала серію пискливих зойків упереміж з якимось чудернацьким гиканням. Це був сигнал годівлі, і всі кури, ніби за помахом чарівної палички, збігалися до кухняних дверей. Тільки-но Сороки опанували цей заклик, вони почали з насолодою знущатися з бідних квочок. Як правило, пустунки подавали свій сигнал у найнезручніший час, коли курчата, доклавши неймовірних зусиль, з метушливим кудкудаканням вмощувались нарешті на сідала в чагарниках або коли вони розморено куняли в затінку миртових кущів ополудні.

Отоді-то Сороки й заходжувались кликати їх на годівлю. Одна з них копіювала пискливі вигуки служниці, а друга — гикання. Кури знервовано роззиралися довкола, кожна вичікувала, доки хто-небудь ще подасть ознаки життя. Тоді Сороки кричали знову, зазивніше й напосідливіше. Аж ось котрась слабохарактерна курка, не така стримана, як решта, з квоктанням зривається на ноги й вистрибом мчить до клітки. Всі інші її одноплемінниці мерщій припускають за нею, квокчучи й ляпаючи крилами. Підлетівши до дротин клітки, вони штурхаються, наступають одна одній на ноги, квокчуть, клюються, а потім стоять, очманілі, й тупо глипають на клітку, де елегантні Сороки в своїх гладеньких чорно-білих костюмах споглядають їх глузливо, наче пара столичних дженджиків, що метко пошили в дурні збіговисько обмежених статечних обивателів.

Сороки симпатизували собакам, хоча не минали нагоди піддражнити і їх. Особливо їм подобався Роджер, який частенько навідувавсь до них у гості. Нашорошивши вуха, він лежав коло металевої сітки, а Сороки сідали долі всередині клітки за три дюйми від його носа й заводили з ним теревені приглушеними, хрипкими голосами, раз у раз заходячись грубим реготом так, ніби розповідали йому масні анекдоти. Птахи ніколи не дражнили Роджера так настирливо, як двох цуценят, і ніколи не намагалися принадити улесливим туркотінням ближче до сітки, де його можна було ляснути крилом або потягнути за хвіст, що вони часто-густо виробляли з В’юном та Нехлюєм.

Взагалі Сороки ставились до всіх песиків доброзичливо, але ті мусили виглядати й поводитись так, як це властиво собакам, отож, коли до нас прибула Додо, Сороки категорично відмовились вірити, що вона теж собака, і з першого ж дня почали ставитися до неї насмішкувато й безцеремонно.

Додо належала до породи шотландських тер’єрів. Ці собаки схожі на видовжені, товсті, вкриті шерстю колби з короткими лапами-кривульками, величезними витрішкуватими очима й довгими обвислими вухами. Хоч як дивно, своєю появою у нас цей кумедний деформований опецьок завдячував мамі. Один наш приятель тримав пару таких собак, у яких (по кількох роках безплідності), над усяке сподівання, знайшлося шестеро щенят. Бідолашний хазяїн з ніг збився, намагаючись вдало прилаштувати малят, і мама, через свою доброту й нерозважливість, зголосилась одне взяти собі. Незабаром вона вирушила вибирати цуценя і вкрай нерозсудливо вибрала суку. В той момент їй навіть на думку не спало, наскільки необачно вводити дівицю в господу, заселену виключно мужніми собаками.

Затиснувши щеня під пахвою (справдешня сарделька з невиразними проблисками свідомості), мама сіла в машину і з тріумфом поїхала додому показувати нам оригінальне ново придбання. Ми всі зібрались на веранді й спостерігали, як мамина витрішкувата дорогоцінність чеберяє до нас по доріжці, шалено хляпаючи вухами і чимдуж перебираючи коротенькими ніжками.

— Ой, яке гарнісіньке! — вигукнула Марго.

— Пресвятий боже! Викапана голотурія,— сказав Леслі.

— Мамо, що ви собі думаєте! — бридливо скривився Ларрі, розглядаючи цуценя.— Де ви примудрились відкопати цього собачого Франкенштейна?

— Але ж він гарнісінький,— правила своєї Марго.— Що з ним не так?

— Це не він, а вона,— сказала мама, з гордістю споглядаючи свою власність.— її звуть Додо.

— Ну от,— мовив Ларрі.— Викликають заперечення насамперед дві речі: по-перше, у неї огидна для тварини кличка, а по-друге, приводити суку в дім, де живуть оці три жевжики, значить не бажати собі добра. А потім, ви лише гляньте на неї! Це ж опудало! Чому вона така? Потрапила в аварію чи народилась такою безформною?

— Не плети дурниць, синку. Це порода. їм такими належить бути.

— Нісенітниці, мамо. Це потвора. Ну хто ставитиме собі за мету виводити отаке нещастя?

Я зауважив, що такси теж приблизно такої самої форми, їх вивели спеціально для того, щоб під час полювання на борсуків вони могли пролазити в їхні нори. Можливо, і шотландських тер’єрів виводять з подібною метою.

— Їй би більше підійшло пролазити в каналізаційні труби.

— Не кажи дурниць, любий. Це дуже милі собачки і дуже віддані.

— Ще б пак, їм доводиться бути відданими тим людям, хто виявить до них інтерес. Навряд чи вони можуть похвалитись надмірною увагою прихильників.

— По-моєму, ти просто знущаєшся з неї. Хоч хай там що, з тобою зараз не можна говорити про красу. Зрештою, зовнішня привабливість скороминуща. І перш ніж жбурляти камінь у чужий город, пошукай колоду в своєму оці,— випалила Марго.

— Це що, прислів’я чи цитата з газети будівельників? — здивувався Ларрі.

— Ти мені набрид,— сказала Марго з величним презирством.

— Ну то поцілуйся з своєю Додо.

— Годі-бо, діти. Не сваріться,— умовляла мама.— Це моя собака, і мені вона до душі. А решта все пусте.

Отак Додо замешкала у нас. І майже відразу почали проявлятись її недоліки, які приносили нам більше клопоту, ніж решта наших собак, разом узятих. Насамперед у неї виявилася слабка задня нога, і о будь-якій годині дня й ночі вона могла, без жодних видимих причин, вивихнутись у стегенному суглобі. Додо, не бувши стоїком, зустрічала цю катастрофу такими пронизливими зойками, що слухати це несамовите крещендо було просто нестерпно. Проте, дивна річ, нога ніколи не турбувала Додо, коли вона вирушала на прогулянку або зі слонячою грацією стрибала по веранді за м’ячем! А от вечорами, коли всі ми, зібравшись разом, спокійно поринали в читання, писання або плетіння, нога Додо неодмінно вискакувала з суглоба.

Собака падала тоді на спину й верещала так, що всі, кинувши свої справи, зривалися з місця й бігли масувати їй ногу. Коли нарешті ми вправляли вивихнуте стегно, Додо, накричавшись до цілковитої знемоги, засинала мирним, глибоким сном, а ми після нервового стресу до кінця вечора так і не могли більше зосередитись ні на чому.

Як незабаром з’ясувалось, інтелект у Додо був надзвичайно обмежений. Її черепна коробка могла вмістити одночасно тільки одну якусь думку, зате вже вибити її звідти — шкода й праці. Додо чіплялась за неї з похмурою впертістю. Невдовзі по прибутті в наш дім вона вирішила, що мама належить виключно їй одній, хоча попервах не виявляла своїх власницьких настроїв занадто активно. Але ось одного разу мама поїхала до міста в магазин, а Додо з собою не взяла. Собака уявила, що вона більше ніколи не побачить маму, і впала у відчай. З тужливим скиглінням Додо шкандибала навкруг будинку і часом вдавалася в такий розпач, що її нога одразу вискакувала з суглоба.

Маминому поверненню вона зраділа невимовно, однак поклала собі, що з цього моменту й надалі постійно триматиме маму на оці, інакше та втече знову. Додо приліпилась до мами, мов банний лист, і не відставала од неї більше, ніж на два фути. Коли мама сідала, Додо прилягала біля її ніг. Якщо мама вставала, щоб узяти книжку або сигарету, Додо супроводжувала її через кімнату, а потім вони разом вертали на попереднє місце. Собака зітхала з полегшенням, кожного разу думаючи, що їй вдалося запобігти маминій втечі.

На перших порах Роджер, В’юн та Нехлюй трактували Додо з поблажливим презирством. Пуття з неї мало, вона затовста, і в неї занизька посадка, щоб ходити на далекі прогулянки. А якщо вони хотіли погратися з нею, у Додо з’являлась манія переслідування і вона, виючи, тікала до будинку й шукала там захисту. Загалом вони вважали її нудним і непотрібним додатком до свого собачого сімейства, поки не відкрили, що до неї можна позалицятись. Сама Додо виявляла дівочу цнотливість у відношенні до романтичних сторін життя, і це виглядало зворушливо. Здавалось, собаку не лише спантеличувала, але й страшенно лякала така несподівана популярність, коли її роєм обсідали кавалери і мамі доводилось відганяти їх важкою палицею.

Саме через свою вікторіанську наївність Додо стала легкою жертвою Нехлюя, спокусившись його невідпорними рудими бровами.

На здивування всім (зокрема й Додо) від цього альянсу народилось щеня, дивна нявкуча бульбашка з фігурою матері і чудовою брунатно-білою мастю батька. Зробитись так неждано-негадано матір’ю було для Додо затяжким випробуванням, нерви її геть розхиталися. Вона потерпала від того, що не могла водночас сидіти зі своїм щеням і скрізь супроводжувати маму. А ми спершу навіть не здогадувались про цю її душевну гризоту. Кінець кінцем Додо знайшла компромісне рішення: ходила за мамою по всіх усюдах і тягала в зубах щеня. Вона провела так цілий ранок, і аж тоді ми докумекали, що відбувається.

Додо тримала нещасне цуценя за голову, і воно теліпалось на всі боки, коли вона чалапкала за мамою по п’ятах. Ні лайка, ні вмовляння не впливали на неї, і зрештою мама змушена була засісти в спальні разом з Додо та її малям, а ми носили їм туди їжу на таці.

Але навіть це не врятувало становище. Варто було мамі лише ворухнутись на стільці, як Додо, завжди чуйно-насторожена, хапала щеня і втуплювалась у маму переляканими очима, ладна на випадок чого кинутись за нею.

— Якщо так піде й далі, цуценя перетвориться на жирафу,— зауважив Леслі.

— Я знаю, мені дуже шкода біднятка,— сказала мама,— але чим я можу зарадити? Вона хапає його, навіть коли я запалюю сигарету.

— Найпростіший вихід — втопити його,— заявив Ларрі.— З нього виросте страхітливе чудовисько. Подивіться лишень на його батьків.

— Ні, втопити його я не дам!— розсердилась мама.

— Не будь таким противним,— сказала Марго.— Нещасне біднятко.

— Я вважаю подібну ситуацію сміховинною й безглуздою — дозволити собаці припнути себе до стільця.

— Це моя собака, і якщо я хочу тут сидіти, то й сидітиму, ані руш,— твердо відкарбувала мама.

— Але як довго? Це може тягнутись місяцями.

— Я що-небудь придумаю,— з гідністю відповіла мама.

Вихід знайшовся дуже скоро. Мама найняла наймолодшу дочку нашої служниці, і та почала носити щенятко Додо. Це, здається, цілком влаштувало Додо, тож мама знову здобула свободу пересування. Вона чимчикувала з кімнати в кімнату, що той східний падишах: назирці за нею Додо, а в кінці процесії — юна Софія, яка, висунувши язика і скосивши очі від напруження, несла велику подушку, де лежав чудернацький нащадок Додо. Якщо мама затримувалась на одному місці, Софія шанобливо опускала долі подушку і Додо, глибоко зітхаючи, сідала поруч свого маляти. Коли ж мама збиралася перейти деінде, Додо сповзала з подушки, стріпувалась і займала своє звичне місце в кавалькаді, а Софія урочисто, немов корону на подушці, підіймала цуценя. Мама крізь окуляри оглядала вельможний почет, схвально хитала головою, і вони рушали далі.

Щовечора мама виводила собак на прогулянку. Всі ми безмежно потішались, спостерігаючи, як їхня колона суне вниз крутосхилом. Роджер, як старший, очолював процесію, слідом за ним ішли В’юн та Нехлюй, потім виступала мама, схожа на гриб у своїм широченнім солом’янім капелюсі. В руці вона несла садівницьку лопатку, щоб по дорозі викопувати цікаві дикі рослини. За нею, висолопивши язика, шкандибала витрішкувата Додо, і, нарешті, в ар’єргарді урочисто крокувала Софія з аристократичним цуценям на подушці. «Мамин цирк», називав це Ларрі і, висунувшись з вікна, кричав навздогін:

— Агов, леді! Коли ваш цирк вертатиме назад, га?

Він купив пляшку лосьйону для зміцнення волосся, щоб мама могла, як він розтлумачив нам, провадити експерименти на Софії і перетворити її на бородату жінку.

— Це згодиться для вашого шоу, леді,— запевняв він її хрипким голосом.— Перша кляса, люкс, тямите? Бородата жінка — то окраса циркової вистави.

Мама, ігноруючи кпини, продовжувала водити свій дивовижний караван в оливкові гаї, вирушаючи туди о п’ятій годині щовечора.

На півночі острова Корфу є велике озеро з гарною, дзвінкою назвою Антініотісса, одне з наших улюблених місць. Це довгасте мілке водоймище, облямоване густою гривою очерету й комишів, з милю завдовжки, відмежовується з одного боку від моря широкою розлогою дюною з чудового білого піску. Теодор завжди брав участь в наших поїздках на озеро, і ми з ним могли погамувати там нашу дослідницьку жагу в ставках, приозерних канавах і заболочених ямах. Леслі постійно возив із собою цілий арсенал зброї, бо в густих очеретах аж кишіло дичиною, а Ларрі ніколи не забував прихопити великий остень і годинами простоював у ручаї, що з’єднував озеро з морем, намагаючись проштрикнути крупну рибу, яка запливала туди. Мама навантажувалась кошиками з харчами, порожніми кошиками під рослини, а також різноманітним садовим інвентарем для викопування своїх ботанічних знахідок. Мабуть, найпростіша екіпіровка була у Марго: купальний костюм, великий рушник і крем для засмаги. Наші поїздки на озеро Антініотісса з усім цим спорядженням набували характеру прямо-таки наукових експедицій.

Треба сказати, що о певній порі року озеро виглядало особливо чарівним. О тій порі, коли цвіли лілії. Плавні вигини дюни між озером та морем були єдиним місцем на острові, де росли ці піщані лілеї, незвичайні, зариті в пісок кострубаті цибулини, які раз на рік випускали пучок тугого зеленого листя і білих квітів, так що вся дюна перетворювалась на білосніжний глетчер. Це справляло незабутнє враження, і ми завжди їздили на озеро в пору цвітіння.

Невдовзі по тому, як Додо стала матір’ю, Теодор сповістив нас, що лілії от-от зацвітуть, і ми почали готуватись до поїздки на озеро Антініотісса. Присутність матері-годувальниці з її цуценям у нашій компанії значно ускладнювала ситуацію.

— Цього разу нам доведеться їхати човном,— заявила мама, не підводячи очей від свого вигадливого ажурного плетива.

— Але човном буде вдвічі довше,— заперечив Ларрі.

— Ми не зможемо їхати машиною, синку. Додо занудить, та й, крім того, ми всі там не помістимось.

— Невже ви збираєтесь брати з собою цю тварину?— спитав нажаханий Ларрі.

— Але я змушена взяти її, любий... дві накидаємо, одну спускаємо... я не можу лишити її вдома... три накидаємо... Ти ж знаєш, яка вона.

— Ну, тоді замовте для неї окрему чортопхайку. Будь я проклятий, якщо я роз’їжджатиму разом з нею по острову. Ще подумають, що я пограбував собачий притулок у Баттерсі.

— Їй не можна подорожувати в автомобілі. Саме про це я тобі й товчу. Ти ж знаєш, вона закачується... А тепер, любий, посидь спокійно хвилинку, мені треба полічити.

— Але це смішно...— завів був Ларрі роздратовано.

— Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять,— голосно карбувала мама.

— Але це смішно теліпатись бозна-скільки часу тільки тому, що Додо нудить від одного вигляду автомобіля.

— Ну от, маєш!— розсердилась мама.— Збив мене з ліку. Ще раз прошу, не відволікай мене, коли я в'яжу.

— А чому ви так упевнені, що її не занудить у човні?— зацікавився Леслі.

— Ті, хто закачуються в автомобілі, ніколи не страждають на морську хворобу,— пояснила мама.

— Не вірю я цьому,— впирався Ларрі.— Все це бабські теревені. Правда ж, Теодоре?

— Не можу сказати,— розсудливо відповів Теодор.— Я не вперше чую про таке, але чи є тут... гм... е... зерно істини, не знаю. Можу лише підтвердити, що досі мене в машині не закачувало.

— Ларрі спантеличено дивився на нього.

— Ну і що ж це доводить?— не міг второпати він.

— Мені завжди погано в човні,— просто пояснив Теодор.

— Нечувано!— кип’ятився Ларрі.— Якщо ми поїдемо машиною, закачається Додо, а якщо човном — Теодор. От і вибирайте.

— Я не знала, що ви вразливі на морську хворобу, Теодоре,— сказала мама.

Так, на жаль, вразливий. Це страшенна незручність.

— Ну, за такої погоди море буде зовсім спокійне,— сказала Марго.— Ви напевно не заслабнете.

— На жаль,— відповів Теодор, здіймаючись навшпиньки,— погода не має ніякого значення. Мені робиться погано при... е... найменшому коливанні. Навіть кілька разів у кінотеатрі, коли на екрані показували кораблі в бурхливому морі, мені довелося... гм... вийти з залу.

— Найзручніше було б розділитись,— запропонував Леслі.— Половина їде човном, а друга половина — машиною.

— Блискуча думка! — зраділа мама. — Це вирішує проблему.

Але це зовсім нічого не вирішувало, бо, як виявилось, через

невеликий обвал проїхати по дорозі до озера було неможливо. Перед нами постала дилема: або добиратися морським шляхом, або взагалі відмінити поїздку.

Теплим росяним світанком, який провіщав ясний безвітряний день і спокійне море, ми вирядилися в дорогу. Щоб розмістити всю нашу сім’ю, собак, Спіро, Софію, довелося налаштувати не тільки «Морську корову», але й «Бутла-Товстозадого». «Морська корова» повинна була взяти на буксир пузатого «Бутла», що значно зменшувало її швидкість, але іншого виходу ми не бачили. На пропозицію Ларрі на борту «Вутла» вирушали собаки, Софія, мама і Теодор, а всі решта посідали на «Морську корову». На жаль, Ларрі не врахував однієї важливої обставини: кільватерного струменя від ходу «Морської корови». Хвиля здіймалась від її корми скляною блакитною стіною і досягала максимальної висоти якраз у той момент, коли вона торкалася широких грудей «Бутла», підкидала його в повітря і знову вергала вниз. Але ми на «Морській корові» тривалий час нічого не помічали, бо гуркіт двигуна заглушував мамині відчайдушні крики про допомогу.

Коли ми нарешті спинили мотор і «Бутл» підстрибом наблизився до нас, ми побачили, що закачались не тільки Теодор і Додо, але й уся команда, навіть такий загартований морський вовк, як Роджер. Довелося забрати всіх на «Морську корову» і покласти там рядком. Спіро, Ларрі, Марго і я зайняли їхні місця на «Бутлі». На підході до озера Антініотісса всі збадьорились, за винятком Теодора, який все ще намагався триматись поближче до борту, байдуже споглядаючи свої черевики і односкладово відповідаючи на всі запитання.

Ми обігнули останній червоно-золотий мис, складений із хвилястих шарів, схожих на стоси закам'янілих гігантських газет або на поруділі, оброслі цвіллю рештки колосальної бібліотеки, і «Морська корова» вкупі з «Бутлом» завернула в широку голубу затоку біля озера. За смугою перлисто-білого піску здіймалась велика, вкрита ліліями дюна. Тисячі схожих на білі сурми квітів виблискували на сонці і зводили до неба свої розтруби, видихаючи замість музики важкий пряний аромат — очищені пахощі літа, теплу духмяність, що спонукала вас знов і знов глибоко ковтати повітря, впиваючись ним. Останній короткий тріск мотора розкотився луною між скель, і обидва човни з тихим шелестінням полинули до берега, звідкіля нам назустріч задухмянів над водою аромат лілій.

Вивантаживши спорядження на білий пісок, всі розійшлися, хто куди. Ларрі й Марго розляглися на мілкому місці, ніжачись на легких брижах. Мама, прихопивши з собою лопатку й кошик, повела свою кавалькаду на прогулянку. Спіро, що скидався на смагляву доісторичну людину, забрався в струмок, де стояв по коліно в прозорій воді, серед табунців риб, сердито вдивлявся в глибину і тримав напоготові тризубець.

Ми з Теодором і Леслі кинули жереб, кому на який бік озера вирушати, і розійшлися в протилежних напрямках. Прикордонним знаком, що ділив територію озера навпіл, нам слугувала старезна кострубата олива. Далі за неї ми не заходили, Леслі так само не порушував кордон. Це позбавляло його можливості ненароком підстрелити нас у густих очеретяних хащах. Доки ми з Теодором копошились, наче дві завзяті чаплі, в калюжах та струмках, Леслі впевнено пробирався крізь хащі на другому кінці озера, і раз у раз до нас долинав постріл, що свідчив про його успіхи.

Коли надійшов час ленчу, ми всі, зголоднілі, зібрались на березі. Леслі приніс повний ягдташ дичини: куріпок, перепелів, бекасів, припутнів; ми з Теодором — пробірки й пляшки, наповнені дрібного живиною. Палало багаття, на підстилках розкладено їжу, з моря принесли пляшки вина, де вони охолоджувались край берега. Ларрі підтягнув свій ріжок підстилки на схил дюни і вільно простягнувся серед білих лілій. Теодор сидів прямо, старанно пережовував їжу і стріпував бородою. Марго загоряла на сонечку в граціозній позі, потроху ласуючи фруктами й овочами. Мама й Додо розташувалися в тіні під великою парасолькою. Леслі з рушницею на колінах усівся прямо на піску, однією рукою він тримав здоровенний шматок холодного м’яса, другою замислено погладжував цівки своєї рушниці. Спіро перевертав над вогнем імпровізований рожен, на якому смажилося семеро жирних бекасів.

— Райське місце!— бурмотів з набитим ротом Ларрі, простягнувшись серед осяйних квітів.— Воно створене спеціально для мене. Я хотів би лежати тут вічно і одержувати закуски й вино з рук прекрасних дріад. Минатимуть століття, і коли-небудь я, звичайно, забальзамуюсь від постійного вдихання цього аромату. І одного дня мої вірні дріади не застануть мене тут, лишиться тільки аромат. Прошу, киньте мені хто-небудь отого апетитного інжиру.

— Колись я читав дуже цікаву книжку про бальзамування,— пожвавішав Теодор.— Єгиптянам, звісно, завдавали багато клопоту їхні мумії. І треба сказати, що спосіб... е... витягання мозку через ніс вельми хитромудрий.

— Що, витягали мізки через ніс якимись гачками?— зацікавився Ларрі.

— Ларрі, синку, не під час їжі.

Після ленчу ми перейшли в затінок під оливами і, заколисані мелодійним співом цикад, дрімали там, аж доки не спала спека. Час од часу хто-небудь підводився і йшов до моря, потім, похлюпавшись хвилинку на мілкому місці, освіжений, вертав назад і знову поринав у сон.

Близько четвертої, коли ми, все ще напівсонні, з чашками в руках посідали навколо багаття, серед лілій з’явилась ясноока, ясногруда вільшанка і застрибала до нас. Футів за десять від багаття вона спинилась і оглянула нас критичним оком. Вирішивши, що ми знудьгувались без розваг, вільшанка підскочила до гарної арки, сплетеної з двох лілій, стала під ними в ефектній позі, випнула грудки й залилася дзвінким, переливчастим співом. Закінчивши виступ, вільшанка раптом досить самовпевнено схилила голову, немовби кланяючись перед публікою, а ми розреготались.

— Які вони милі, ці співушечки,— сказала мама.— В Англії одна вільшанка сиділа біля мене годинами, коли я поралася в садку. Вони так кумедно випинають свої грудки.

— А ця допіру немов і справді зробила кніксен,— озвався Теодор.— Коли вона... е... випнула грудки, мені на думку спала... гм... така повнотіла оперна співачка.

— Атож,— підхопив Ларрі,— яка співає що-небудь легке, життєрадісне... Може, Штрауса.

— До речі, про оперу,— зблиснув очима Теодор.— Не розповідав я вам про останню оперну виставу на Корфу?

— Ні,— сказали ми і зручно повсідалися, тішачись наперед новою гуморескою Теодора.

— Це була... розумієте... одна з роз’їзних оперних труп. Здається, з Афін, а може, з Італії. І першого вечора вони давали «Тоску». В їхньої солістки, як водиться, були досить... е... пишні форми. Ну, а як ви знаєте, в заключному акті опери героїня кидається назустріч смерті зі стіни фортеці. На першому спектаклі героїня вибралась на мур, заспівала останню арію і кинулася... ви знаєте... у прірву. На жаль, робітники сцени забули покласти що-небудь внизу, куди б вона могла приземлитись. І тому гуркіт падіння і... е... крики болю дещо послабили враження, ніби вона розбивається на скелях на смерть. Співак, який саме оплакував її трагічну загибель, чимдуж напружував... е... голосові зв’язки, щоб заглушити волання. Ця притичина, цілком природно, засмутила героїню, і назавтра робітники сцени зробили все можливе, щоб забезпечити їй приємне приземлення. Гепнувшись так боляче напередодні, героїня насилу провела оперу до... е... фінальної сцени. Вона знову вибралася на мур, виконала свою останню арію і кинулась у безодню. На жаль, робітники вдалися тепер до іншої крайності. Величезна купа матраців і цих... знаєте... пружинних сіток була такою еластичною, що героїня, торкнувшись їх, підскочила в повітря. І от, коли всі учасники опери підійшли до... е... як це називається?., ах так, до рампи і заходились обмінюватися враженнями про її смерть, верхня частина героїні, на превелике зачудування публіки, кілька разів появлялась над стінами.

Під час розповіді Теодора вільшанка ще раз наважилася прискакати до нас ближче, але вибух реготу знову сполохав її, і вона полетіла собі.

— Знаєте, Теодоре, я певен, що ви присвячуєте ввесь свій вільний час вигадуванню цих історій,— ледве спромігся на слово Ларрі.

— Ні, ні,— заперечив Теодор, щасливо всміхаючись у бороду.— Деінде мені, можливо, і довелось би їх вигадувати,

але тут, на Корфу, події... е... так би мовити, випереджають мистецтво.

Після чаю ми з Теодором знову подалися на берег озера і допізна провадили свої розвідки. Коли зовсім стемніло, ми повільно побрели назад, туди, де палало розкладене Спіро багаття, схоже на тремтливу величезну хризантему між примарними білими ліліями. Спіро вдалося заколоти остенем три великі рибини, і тепер він, зосереджено насупившись, смажив їх на рашпері, ввесь час присмачуючи: то додавав зубок часнику, то кропив цитриновим соком, то притрушував перцем.

Над горами зійшов місяць, і лілії засріблились у його промінні. По світлому морю бігли маленькі хвильки і, торкнувшись берега, зітхали з полегшенням. На деревах вже пугукали сови, а в густих сутінках спалахували й згасали нефритові вогники світляків.

Позіхаючи, ми перетягли нарешті свої речі в човни, добрались на веслах до затоки і, чекаючи, поки Леслі заведе мотор, кинули прощальний погляд на Антініотіссу. Лілії сяяли, мов сніжне поле під місяцем, а темний задник з оливкових дерен ряснів тьмяними вогниками світляків. Багаття, яке ми затоптали перед самим від’їздом, світилось гранатовою плямою на крию сніжного поля квітів.

Так, це справді навдивовижу... е... гарне місце,— промовив Теодор.

Це казкове місце,— погодилась мама і відтак дала йому свою найвищу оцінку:— Я хотіла б, щоб мене тут поховали.

Мотор невпевнено застукотів і нарешті прорвався гучним ревом. Набираючи швидкість, «Морська корова» пішла вздовж берега з «Бутлом» на буксирі, і за ними по темній воді віялом потягнувся білий, легкий, наче павутина, слід, виблискуючи фосфоричними іскорками.

17. КАРТАТІ ПОЛЯ

Між морем та лінією горбів, на одному з яких стояв наш будинок, тягнулася смуга прорізаних каналами полів. У цьому місці в суходіл вганялась велика, майже відділена від моря затоки, мілка й прозора. її пласкі береги вкривала густа сітка вузьких канальчиків, що за часів венеціанського панування були соляними варницями. Кожен квадратик землі, облямований водотоками, було ретельно оброблено і засаджено кукурудзою, картоплею, інжиром, виноградом. Ці поля з маленьких яскравих клітин нагадували різнокольорову шахівницю, по якій пересувалися барвисті фігурки селян.

Я залюбки ходив сюди на полювання, бо у вузьких хащах і в чагарниках водилося безліч тварин. Там легко було заблукати, оскільки в самозабутній гонитві за метеликом ви могли перейти зовсім не той місток, що з’єднував один квадрат з іншим, і потім пробиратися в цьому заплутаному лабіринті серед комишів, фігових дерев та високої кукурудзи. Ці поля переважно належали селянам, моїм друзям, тож, вирушаючи туди, я знав, що завше зможу там відпочити за гронцем винограду з ким-небудь із знайомих, дізнатись про цікаві новини. Наприклад, про те, що на баштані Георгіо між динями є гніздо жайворонка. Якщо йти по шахівниці прямо, не зупинятися з друзями і не відволікатись на водяних черепах, які брьохали з мулистих берегів у воду, ви попадете в таке місце, де всі канали розширюються і зникають серед великої ділянки піску, вкритого дрібними жмурами після нічних припливів.

Довгі звивисті ланцюги розмаїтих уламків позначали тут повільне відступання моря. Чарівні ланцюги, де можна натрапити на барвисті водорості, мертві морські голки, коркові поплавці з рибальських сітей, що мали цілком їстівний вигляд — прямо шматки соковитого фруктового торта,— скалки пляшкового скла, відшліфовані хвилями і піском так, що здавалися коштовними смарагдами, мушлі, колючі, мов їжаки, або гладенькі, овальні й ніжно-рожеві, як нігті якоїсь утопленої богині.

Тут було привілля для птахів: бекасів, рябих куликів, побережників чорногрудих, крячків. Щебетливими зграйками вони метушились коло самої води, де хвилі мляво набігали на берег і, закучерявившись, розбивалися об піщані горбочки. Коли ви зголоднієте, тут можна забрести на морську обмілину і наловити жирних прозорих креветок, солодких, наче виноград, або розрити ногою пісок і відшукати там ребристі, схожі на горіхи черепашки серцівок. їхні молочно-білі нутрощі, хоч і нагадують злегка гуму, дуже приємні на смак.

Одного чудового дня, маючи багато вільного часу, я вирішив узяти собак і піти на поля. Мені хотілося ще раз спробувати впіймати Старого Шльопа, поплавати в морі, поласувати серцівками і вернути додому через ділянку Петро, де я міг погомоніти з ним і скуштувати кавуна чи стиглих гранатів. Старим Шльопом я називав велику старезну черепаху, що жила в одному з каналів. Я ганявся за нею вже понад місяць, проте, незважаючи на солідний вік, вона виявилась надзвичайно хитрою і моторною. Хоч би як обережно я підкрадався, коли черепаха спала на мулистому березі, в останній момент вона завжди прокидалась, відчайдушно рухала ногами, зісковзувала мокрим схилом униз і падала в канал, ніби викинута за борт важка шлюпка.

Звичайно, я вже встиг наловити силу-силенну черепах — і чорних з дрібними золотистими цятками, і сіреньких в рудувато-кремову смужку. Але моєю заповітною мрією лишався Старий Шльоп. Він був значно більший за всіх черепах, яких я бачив, і такий старий, що його зморшкувата шкіра і побитий панцир геть-чисто почорніли, а всі інші барви, які могли бути в нього в далекій юності, злиняли. Мені страшенно кортіло запопасти його, і от, перечекавши цілий тиждень, я вирішив, що знову настав час діяти.

Прихопивши сумку з пляшками й коробками, сачок і кошик для Старого Шльопа (ану ж мені пощастить зловити його!), я разом з собаками вирушив з дому в долину. «Джеррі!.. Джеррі!.. Джеррі!..»— жалібно гукали мені навздогін Сороки, але, побачивши, що я не обертаюсь, загелготіли, засокоріли зухвало, зайшлись безцеремонним сміхом. їхні грубі голоси все ще долинали до нас, коли ми увійшли в оливкові гаї, а потім їх заглушив хор цикад, від співу яких тремтіло повітря. Ми прошкували по гарячій, білій, м’якій мов пух дорозі.

Біля криниці Яні я спинився напитись води і зазирнув у загінець, збитий з оливкових гілок, де два здоровенних кабани, сито рохкаючи, бабралися в липкому багні. Я поляскав більш вгодованого кабана по брудному, гладкому заду і пішов далі.

Проминувши перші три поля, я забарився на ділянці Такі, щоб скуштувати його винограду. Господаря не було, але я знав, що він би не заперечував. Це був солодкий дрібний виноград з мускатним ароматом. Ягоди напрочуд ніжні, соковиті, без кісточок. Ми з собаками з’їли кожний по грону, ще два грона я поклав у торбину на потім, і почимчикували вздовж каналу туди, де звичайно любив вилежуватись Старий Шльоп. Щойно я зібрався наказати собакам, щоб вони зберігали могильну мовчанку, аж гульк — із кукурудзи вискочила велика зелена ящірка і чкурнула геть. Собаки з диким валуванням припустили слідом за нею. Коли я підійшов до улюбленої ковзанки Старого Шльопа, по ньому лишилися тільки ледь помітні кола на водній гладіні.

Я сів на землю й почав чекати собак, перебираючи в думці всі найдобірніші, найдошкульніші лайки, якими я зібрався їх бомбардувати. Але, на мій подив, собаки не вертали. По якімсь часі до мене долинув їхній монотонний, розмірений гавкіт, що означав цікаву знахідку. Гм... що ж вони там знайшли?

Я помчав на те місце, де собаки юрмились навколо клаптя трави на краю канави. Вони весело застрибали мені назустріч, закрутили хвостами, збуджено заскавчали. Роджер скривив верхню губу в приємній усмішці, радіючи, що я прийшов подивитись на їхній трофей. Спершу я просто не міг второпати, чому це пси так розхвилювалися; затим помітив, як у траві щось ворушиться (те, що я був прийняв за корінець), і уздрів пару товстих коричневих водяних вужів, сплетених докупи у пристрасних обіймах. Підвівши лопатоподібні голови, вони дивились на мене байдужими сріблястими очима. Це була приголомшлива знахідка, вона майже компенсувала втрату Старого Шльопа. Я вже давно мріяв упіймати водяного вужа, але вони так швидко й уміло плавали, що мені ніяк не вдавалося до них добратись. А тепер-от собаки знайшли цю чудову парочку на осонні,— застукали її, сказати б, на гарячому.

Виконавши свій обов’язок, пси лишили мене з вужами, а самі відійшли на безпечну відстань (оскільки не довіряли рептиліям) і зручно всілися, не зводячи з мене зацікавлених очей. Я звільна крутив сачок для метеликів, доки не зняв з нього держално.

Тепер у мене був кийок для ловів, але завдання полягало в тому, як би одним кийком зловити обох вужів. Поки я розмірковував, один вуж усе вирішив за мене: він потихеньку розгорнувся і слизнув у канаву, рівно, немов ножем, розрізавши воду.

Думаючи, що він для мене втрачений, я невдоволено слідкував, як його в’юнисте тіло зливається з відображенням у воді; потім, на свою втіху, побачив, що з дна повільно здіймається стовп грязюки і трояндою розтікається на плесі. Отже, рептилія зарилась на дні і лежатиме там, доки не подумає, що я вже пішов. Я переключив увагу на другого вужа, притиснувши його кийком до соковитої трави. Він звився в заплутаний клубок, роззявив рожеву пащеку й зашипів на мене. Двома пальцями я міцно схопив його за шию, і вуж, обм’якнувши, завис у повітрі. Я погладив його красивий білий живіт і буру спинку, де луска злегка відстовбурчилась, мов на ялиновій шишці, обережно опустив у кошик і наладнався ловити другого плазуна. Одійшовши трохи осторонь, я держалном сачка заходився вимірювати глибину каналу. Там виявилось води приблизно на два фути і під нею ще трифутовий шар м’якої трясовинної твані. Оскільки вода була темна і вуж причаївся на дні, я подумав, що найдоцільніше — намацати його ногою (так я завжди розшукував серцівок), а потім швидко схопити руками.

Скинувши сандалі, я заліз у теплу воду, відчуваючи, як рідкий мул проціджується у мене між пальцями ніг і м’яко, немовби попелом, обволікає гомілки. Дві великі чорні хмари розпустились довкола моїх стегон і попливли через канал. Я добрів до того місця, де чаїлася моя намічена здобич, і почав звільна, дбайливо водити ногою в сколоченій грязюці. Намацавши нарешті слизьке тіло, я занурив у воду руки по лікоть, намагаючись схопити вужа. В руках у мене лишилась тільки мулиста твань, що просотувалась крізь пальці і спливала за течією каламутними клубами. Я стояв і проклинав своє невезіння, коли раптом, за якийсь ярд від мене, вуж вигулькнув на поверхню і, зміїсто звиваючись, поплив по каналу. З переможним вигуком я навалився на нього всім тілом.

Був один прикрий момент, коли я пірнув у темну воду і грязюка забила мені очі, вуха й рот, а проте я відчував, як тіло вужа шалено б’ється в моїй міцно стиснутій лівій руці, і радість огортала мене. Ковтаючи повітря і відпльовуючись, увесь забрьоханий тванню, я всівся посеред каналу й цупко вхопив плазуна за шию, доки він не встиг оговтатись і вкусити мене. Коли я нарешті звівся на ноги і повернув до берега, там на мене чекав сюрприз. Я побачив, що моя аудиторія збільшилась,— тепер поряд з собаками сидів мовчазний незнайомець. Зручно влаштувавшись, він з добродушною цікавістю спостерігав за мною.

Це був невисокий на зріст, кремезний чоловік зі смаглявим лицем і густою кучмою світло-тютюнового волосся. В його великих ясно-синіх очах грали лукаві бісики, а широкі губи під коротким орлиним носом надавали обличчю насмішкуватого виразу.

На ньому була блакитна сорочка, вицвіла й вигоріла, ніби незабудка під літнім сонцем, і старі штани з сірої фланелі. Цю людину я бачив уперше. Либонь, це якийсь рибалка з далекого села. Він з серйозним виглядом пантрував, як я вибираюсь на берег, затим усміхнувся.

— Доброго здоров’я,— промовив він низьким приємним голосом.

Я чемно відповів на привітання і зайнявся вужем, силкуючись якомога обережніше запихнути його в кошик так, щоб звідти не вискочив перший. Я чекав, що новоприбулий прочитає мені лекцію про отруйність нешкідливих водяних плазунів і про небезпеку, на яку я наражаю себе, але, на мій подив, він нічого цього не сказав, а й далі зацікавлено слідкував, як я запихаю в’юнкого вужа в кошик. Упоравшись з вужем, я помив руки і дістав виноград, зірваний на ділянці Такі. Одне гроно узяв собі, а друге запропонував новому знайомому, і ми удвох накинулись на соковиті ягоди й заходились уминати їх за обидві щоки. Коли шкірка з останньої виноградини плюснула у воду, чоловік вийняв з кишені тютюн і скрутив цигарку короткими засмаглими пальцями.

— Ти іноземець?— поспитав він, з насолодою затягуючись.

Я сказав, що я англієць і що ми мешкаємо в будинку на пагорбі; потім почав чекати неминучих запитань про кількість, стать, вік моїх рідних, їхні заняття та прагнення, а також про те, чому ми живемо на Корфу. Такі розпитування провадили звичайно всі селяни, але робили вони це без задньої думки, від чистого серця, подружньому. В свої власні справи вони втаємничували вас з надзвичайною відвертістю й простотою і відчули б себе ображеними, якби ви повелися інакше. Проте, на моє здивування, чоловіка цілком задовольнила відповідь, бо більше він ні про що не запитував, а просто сидів і пускав у небо тонкі струминки диму, дивлячись перед собою мрійливими синіми очима.

Я подумав, що вже мені час іти до моря, щоб змити бруд перед поверненням додому. Підвівся з землі, закинув за спину сумку й сачок. Собаки теж встали, стріпуючись і позіхаючи. Намагаючись бути ввічливим, я запитав чоловіка, куди він збирається йти. Врешті-решт сільський етикет вимагає, щоб ви задавали питання. Це свідчить про вашу уважність до людей. А я досі не задав йому жодного запитання.

— Я йду до моря,— сказав він, змахнувши цигаркою.— Там у мене човен... А ти куди прямуєш?

Я відповів, що теж іду до моря: перше — скупатись, друге — пошукати серцівок.

— Я піду з тобою,— мовив він, розминаючи ноги.— У мене в човні повен кіш серцівок. Якщо хочеш, візьми, скільки тобі треба.

Ми мовчки верстали дорогу через поля, а коли вийшли на піщаний берег, він показав трохи осторонь, де затишно примостився весловий човен з хвилястою шляркою легких брижів навколо корми. Поки ми йшли до човна, я спитав, чи рибалка він і якщо рибалка, то звідки.

Я тутешній... з отих пагорбів,— відповів він.— Принаймні домівка моя тут, а сам я зараз на Відо.

Його відповідь здивувала мене. Відо був невеличкий острівець, що лежав якраз навпроти міста Корфу, і, наскільки мені відомо, жили там тільки арештанти й варта, бо острівець виконував функції місцевої в’язниці. Я сказав йому про це.

— Маєш рацію,— згодився він, нахилившись, щоб погладити Роджера.— Так воно і є. Я арештант.

Я подумав, що він жартує, й уважно глянув на нього, але обличчя його було цілком серйозне. Очевидно, його щойно звільнено, висловив я припущення.

— Ні, на жаль, ні,— усміхнувся він.— Мені ще два роки відсиджувати. Але, розумієш, я хороший в’язень. Надійний і спокійний. Всім, кому вони довіряють, дозволено змайструвати човен і їздити додому на вихідні, якщо це не надто далеко.

Коли тобі що-небудь докладно пояснено, все, певна річ, робиться дуже простим. Мені навіть на думку не спало, що це трохи дивний порядок. Я знав, що в Англії не заведено відпускати в’язнів додому на вихідні, але ж ми на Корфу, а на цьому острові може діятися все що завгодно. Мені страшенно кортіло довідатись, який злочин він скоїв, і я вже почав був підбирати в думці тактовні запитання, але ми саме наблизились до човна і те, що я побачив у ньому, вибило всі інші думки з моєї голови. На кормі, прив’язана за жовту ногу, сиділа величезна морська чайка і дивилась на мене насмішкуватими жовтими очима. Я рвучко кинувся вперед і простягнув руку до її широкої темної спини.

— Обережно!.. Не займай! То така забіяка,— застеріг мене чоловік.

Але я вже встиг покласти руку на спину птиці і ніжно гладив її шовковисте пір’я. Чайка пригнулася, злегка розтулила дзьоба, зіниці Ті звузились, але вона була так ошелешена моєю зухвалістю, що навіть не оборонялась.

— Спірідіоне!— вигукнув мій новий знайомий.—. Мабуть, ти їй сподобався. Вона нікому не дозволяє чіпати себе, клюється.

Я занурив пальці у хвилясте біле пір’я на шиї птиці і м’яко почухав їй голову. Чайка нахилилась вперед, її жовті очі затуманилися. Я спитав у цього чоловіка, де йому пощастило впіймати таку незрівнянну красуню.

— Навесні я їздив човном аж до Албанії, полювати на зайців, і натрапив на неї в гнізді. Вона була тоді зовсім крихітна й пухнаста, немов ягня. А нині прямо як велика качка,— сказав чоловік, замислено споглядаючи чайку.— Жирна качка, гидка качка, куслива качка, еге ж?

Почувши всі ці пестливі звертання, чайка розплющила одне око й видала короткий різкий скрик, який міг означати і заперечення, і згоду. Чоловік нахилився й витягнув з-під лави великий кіш. Він був доверху набитий черепашками серцівок, що мелодійно подзенькували, стукаючись одна об одну. Ми сіли в човен і заходилися трощити молюсків. Тим часом я милувався білосніжними грудками й головою птиці, її довгим, загнутим дзьобом, лютими очима кольору жовтого весняного шафрану, широкою спиною й могутніми крилами, чорними як сажа. На мій погляд, вона була просто невідпорна, від кінчика дзьоба до здоровенних перетинчастих лап.

Я проковтнув останню серцівку, обтер руки об борт човна і запитав чоловіка, чи не міг би він наступної весни роздобути для мене чаєня.

— Ти хочеш мати чайку?— здивувався він.— Вони тобі подобаються?

Це була явна недооцінка моїх почуттів. За таку чайку я міг би віддати душу.

— Ну, то бери її, якщо вона тобі потрібна,— безтурботно сказав чоловік, тицяючи у птаха пальцем.

Я не вірив власним вухам. Володіти таким скарбом і так легковажно подарувати його іншому — це ж просто нечувано!

А хіба йому не потрібна чайка, спитав я.

— Так, мені вона до душі,— відповів він, мрійливо споглядаючи птицю,— але мені важко її прогодувати. І вона така злюка, що дзьобає всіх підряд. її ніхто не любить — ні в’язні, ні варта. Я кілька разів одпускав її, та де там! Вона щоразу вертається назад. Я збирався якось завезти її в Албанію і лишити там. Отож, коли вона тобі справді потрібна, візьми її.

Справді потрібна? Та мені, можна сказати, запропонували ангела! Щоправда, дещо уїдливого ангела, зате які в нього прекрасні крила! Я був такий розхвильований, що навіть не подумав, як у нас вдома зустрінуть цього птаха завбільшки з гуску і з гострим, мов лезо, дзьобом.

Чоловік відв’язав чайку і передав мені. Затиснувши птаха під пахвою і дивуючись, що таке здоровенне створіння може бути легким, немов пір’їнка, я від чистого серця подякував цій людині за незвичайний, чудовий дарунок.

— Птах знає своє ім’я,— зауважив чоловік, схопив чайку за дзьоба і злегка потермосив.— Я кличу його Алеко.

Почувши своє ім’я, Алеко захвилювався, шалено заметляв ногами, запитливо звів на мене свої жовті очі.

— Йому потрібно багато риби,— вів далі чоловік.— Я вийду завтра в море близько восьмої ранку. Якщо хочеш, їдьмо зі мною, наловимо для нього вдосталь.

Я сказав, що це буде знаменито. Алеко радісно скрикнув, схвалюючи наш план. Чоловік нахилився до прови човна, зібравшись відчалювати, і враз я дещо пригадав собі. Якомога природнішим тоном я запитав, як його ім’я та за що його засуджено.

З чарівною усмішкою він глянув на мене через плече і промовив :

— Мене зовуть Кості. Кості Панопулос. Я вбив свою жінку.

Зашерхотавши по піску, човен зісковзнув у воду. Біля корми, ніби пустотливі цуцики, застрибали, залискали дрібні хвильки. Кості сів на весла й гукнув мені:

— Бувай здоров! До завтра.

Весла мелодійно зарипіли, і човен, набираючи швидкість, поплив по прозорій гладіні. Затиснувши під пахвою безцінний дар, я почалапав через піски до картатих полів.

Шлях до рідних пенатів виявився нелегким. Певно, спочатку я недооцінив вагу Алеко і тепер знемагав під важким тягарем. З кожним кроком птах усе важчав. На півдорозі нам трапилось підходяще фігове дерево, в тіні якого можна було спочити й поласувати спілим інжиром. Доки я вилежувався у високій траві й смачно наминав інжир, Алеко чипів поряд, мов дерев’яний бовван, і, не кліпаючи очима, слідкував за собаками. Єдиною ознакою життя були його зіниці, які то розширювались, то звужувались від збудження, коли котрийсь із собак ледь ворушився.

Невдовзі, трохи перепочивши і підкріпившись, я закинув своїй команді, що час рушати,— перед нами останній етап маршруту. Собаки слухняно підвелися, та Алеко запручався. Настовбурчив грізно пір’я, аж воно зашаруділо, наче опале листя, і ввесь затрусився на саму тільки думку про похід. Очевидно, йому не подобалось, що я тягаю його під пахвою, немов старий мішок, і мну йому пір’я. Він не відчував анінайменшого бажання зриватися з такого чудового місця і продовжувати цю стомливу, непотрібну, на його погляд, мандрівку. Коли я спробував узяти його на руки, птах клацнув дзьобом, вереснув різко й пронизливо і здійняв над спиною крила,— ну викапаний надгробний ангел! Жовті очі його гнівно свердлили мене. Навіщо, говорив цей погляд, кидати таку затишну місцинку? Тут холодок, м’яка травичка, вода неподалік. Який сенс іти звідсіля і швендяти бозна-де та ще в такому незручному, непристойному положенні?

Я улещував птаха досить довго і, коли він трохи заспокоївся, знову спробував узяти його на руки. Цього разу Алеко недвозначно показав свій характер. Я й нестямився, як він довбнув по моїй простягнутій руці. Немовби хто сильно цюкнув мене льодорубом. Мені було нестерпно боляче, з глибокої рани цебеніла кров. А в Алеко був такий зухвалий, такий самовдоволений вигляд, що мені терпець увірвався. Схопивши сачок для метеликів, я спритно збив птаха з ніг і накрив його сачком.

Мерщій стрибнув на нього, міцно стиснув дзьоб рукою, обгорнув його кілька разів носовиком і зав’язав мотузком. Потому скинув сорочку й прикрутив йому крила до тіла, щоб він ними не лопотів.

Алеко лежав, мов зв’язане на продаж порося, свердлив мене очима, приглушено кричав од люті. Я мовчки зібрав спорядження, схопив Алеко в оберемок і посунув додому. Я отримав таку гарну чайку і тепер не збирався втрачати її через якісь дурниці, не дійшовши навіть до садиби. Дорогою Алеко ні на секунду не вгавав, з-під носовика чулися його приглушені істеричні крики, так що насамкінець я добряче розізлився на нього.

Вдома, у вітальні, я опустив Алеко на підлогу і під його невгамовний хрипкий акомпанемент заходився розмотувати сорочку. Зачувши галас, з кухні прибігли мама й Марго. Алеко, звільнений від сорочки, але все ще з зав’язаним дзьобом, стояв посеред кімнати і нестямно кричав.

— О господи, що воно таке? — видихнула мама.

— Який велетенський птах! — зачудувалась Марго.— Це орел?

Мене завжди дратувала вбогість орнітологічних знань моїх рідних. Ледве стримуючись, я розтлумачив їм, що це ніякий не орел, а морська чайка. І розповів, яким чином птах потрапив до мене.

— Але, синку, чим ми будемо годувати його? — запитала мама.— Він їсть рибу?

— Алеко,— сказав я з оптимізмом,— їстиме все, що дадуть.

Я зробив спробу зняти носовик з його дзьоба, але він чомусь

вирішив, що я хочу відлупцювати його, і знову заверещав крізь носовик. На цей новий вибух люті прибігли Ларрі й Леслі.

— Хто це тут, хай йому грець, завів волинку? — вигукнув Ларрі, вриваючись до вітальні.

Алеко на мить затих, холодно зміряв очима новоприбулого і, склавши йому ціну, голосно й зневажливо пирхнув.

— Боже мій! — скривився Ларрі і квапливо відступив назад, наштовхнувшись на Леслі.— Що це за диявольське поріддя?

— Джеррі приніс нового птаха,— сказала Марго.— Правда ж, лютий?

— Це чайка,— сказав Леслі, виглядаючи з-за плеча Ларрі.— Ну й здоровило!

— Дурниці,— сказав Ларрі.— Це альбатрос.

— Ні, чайка.

— Не будь йолопом. Де ти бачив таких великих чайок? Кажу тобі, це збіса дорідний альбатрос.

Алеко зробив кілька кроків у бік Ларрі і знову вискнув на нього.

— Забери його геть! — скомандував Ларрі.— Ти чуєш, Джеррі, забери його геть, а то цей чортяка кидається на мене.

— Стій спокійно, він тебе не зачепить,— порадив Леслі.

— Добре тобі говорити, коли ти стоїш за моєю спиною. Джеррі, негайно приборкай цього птаха, доки він не скалічив мене.

— Не кричи так, синку, ти злякаєш її.

— Де ж пак! Цей вогнедишний дракон розперізується тут, сваволить, кидається на всіх, а ви кажете не лякати його.

Мені вдалося непомітно підкрастись і схопити Алеко ззаду. Незважаючи на нестямний вереск протесту, я примудрився стягнути з нього носовик. Коли я відпустив птаха, він аж затіпався од злості і двічі чи тричі клацнув дзьобом, ніби батогом ляснув.

— Ви чуєте? Зубами скрегоче! — обурювався Ларрі.

— У них немає зубів,— зауважив Леслі.

— Ну то дарма, скрегоче чимось іншим. Сподіваюсь, мамо, ви не дозволите тримати його в домі? Він, безсумнівно, вкрай небезпечний,— самі очі он чого варті. До того ж, альбатроси накликають біду.

— Та невже? — стурбувалась мама, яка добре розумілася на прикметах.

— Це загальновідомо. Навіть коли принести в дім тільки перо від нього, на родину обрушується чума, або шизофренія, або ще яке нещастя.

— Ти маєш на увазі павичів, синку.

— Ні, таки альбатросів. Це всім відомо.

— Ні, синку, біду накликають павичі.

— Ну, хоч би там як, ми все одно не можемо тримати вдома цю поторочу. То було б справжнє божевілля. Нам всім доведеться спати з арбалетами під подушкою.

— Далебі, Ларрі, ти все ускладнюєш,— сказала мама. — Мені здається, вона зовсім ручна.

— Ви діждетесь, що одного чудового ранку всі прокинуться з видовбаними очима.

— Які дурниці ти мелеш, синку. У неї такий сумирний вигляд.

В цей момент Додо, яка завжди всі поточні події сприймала дещо загальмовано, вперше запримітила Алеко. Пихкаючи

і вибалушивши від цікавості очі, вона причалапкала до нього і стала обнюхувати. Алеко миттю змахнув дзьобом, і, якби Додо в цю секунду не обернула голову на мій несамовитий зойк, носа її було б відтято, а так ковзний удар припав лише на вилицю. Додо так здивувалась, що нога її одразу вискочила з суглоба. Задерши голову, собака пронизливо заверещала. У Алеко, як видно, склалося враження, що це розпочався вокальний конкурс. Він, надриваючись, силкувався перекричати Додо і лопотів крилами так затято, що загасив одну з ламп.

— Ну от, бачите! — тріумфував Ларрі.— Що я казав? П’яти хвилин не пробув у хаті, а вже вбив собаку.

Мама з Марго кинулись масажувати ногу Додо, тим часом Алеко з цікавістю спостерігав за цією процедурою. Він голосно клацав дзьобом, немовби дивуючись кволості собачого племені, потім щедро поцяцькував підлогу і бундючно помахав хвостом, ніби зробив щось вельми розумне.

— Як мило! — прокоментував Ларрі.— Тепер ми ще маємо бабратись по пояс в гуано.

— Може, краще винести його надвір, синку? — запропонувала мама.— Де ти збираєшся його тримати?

Я сказав, що хочу розгородити клітку Сорок і тримати Алеко там. Мама схвалила цей план. А я поки що прив’язав птаха на веранді, оповістивши всіх членів сім’ї по черзі про його місцезнаходження.

— Ну от що,— заявив Ларрі, коли ми сіли обідати.— Не звинувачуйте мене, якщо наш дім буде знесено циклоном. Я вас застерігав. Все інше понад мої сили.

— До чого тут циклон, любий?

Альбатроси завше приносять з собою погану погоду.

— Перший раз чую, щоб циклон називали поганою погодою,— зауважив Леслі.

— Але ж біду накликають павичі, синку. Скільки я тобі вже про це торочу,— жалібно сказала мама.— Я це добре знаю, бо в однієї з моїх тіток були вдома павичеві пера, і в них померла кухарка.

— Дорога мамо, альбатроси відомі по всьому світу як передвісники нещастя. Навіть загартовані морські вовки полотніють і втрачають свідомість, якщо з’являється альбатрос. Ось побачите, в одну з ночей у нашому димоході засяють вогні святого Ельма. Ми й нестямимось, як величезна припливна хвиля накриє нас прямо в ліжках.

— Ти говорив, це буде циклон,— нагадала Марго.

— І циклон, і припливна хвиля,— сказав Ларрі.— Іще, певно, землетрус, а також виверження двох-трьох вулканів. Тримати цього птаха — означає спокушати провидіння.

— Де ти все ж таки його роздобув? — запитав мене Леслі.

Я розповів про свою зустріч з Кості (ані словом не згадавши про морських змій, бо Леслі терпіти не міг плазунів) і про те, як він віддав мені птаха.

— Жодна людина при здоровому глузді ніколи б не робила подібних подарунків,— зауважив Ларрі.— Що він за один, хотів би я знати?

Не подумавши, я відповів:

— Арештант.

— Арештант? — тремтячим голосом перепитала мама.— Що ти маєш на увазі?

Я пояснив, що Кості відпускають додому на вихідні, оскільки на острові Відо йому довіряють. І додав, що завтра вранці я збираюся разом з ним на риболовлю.

— Не знаю, чи варто це робити, синку,— невпевнено сказала мама.— Мені б не хотілося, щоб ти приятелював з арештантом. Адже ми не знаємо, що він накоїв.

Я гаряче заперечив, що якраз це я добре знаю. Він убив свою жінку.

— Вбивця? — жахнулась мама.— Але чому він вештається тут на свободі? Чому його не повісили?

— Кара на горло існує тут тільки для розбійників,— пояснив Леслі.— Вам можуть дати три роки за вбивство і п’ять років за глушіння риби динамітом.

— Сміховинно! — обурилась мама.— Це ж просто ганьба.

— А на мою думку, це свідчить про тонке сприймання ієрархії всього сущого,— сказав Ларрі.— Мальки важливіші за жінок.

— Хоч би що там було, з убивцею я тебе не відпущу,— заявила мама.— Він може перерізати тобі горло, боронь боже.

Цілу годину мені довелося благати маму. Врешті-решт вона дозволила мені їхати з Кості за умови, що спершу Леслі піде подивитись на нього. Таким чином, назавтра зранку я все ж таки вирушив з Кості в море, а коли ми повернулись з багатим уловом риби для Алеко, я запросив мого нового товариша до нас у гості, щоб мама могла познайомитися з ним особисто.

Як правило, напруживши свій розум, мама спромагалась згадати два-три грецьких слова. Такий мізерний словниковий запас і за кращих часів обмежував її можливості в спілкуванні, а нині, коли над нею нависла загроза дружньої бесіди з убивцею, вона притьмом забула все, що знала. Отож, поки ми сиділи на веранді, мама лише знервовано усміхалась, тоді як Кості в своїй вигорілій сорочці й старих штанях спокійно попивав пиво, а я перекладав розмову.

— На вигляд він такий симпатичний,— сказала мама, коли Кості пішов.— І анітрохи не схожий на вбивцю.

— А як, по-вашому, виглядає вбивця? — запитав Ларрі.— Ти гадаєш, у нього заяча губа або він клишоногий і в руці тримає пляшку з написом «ОТРУТА»?

— Не будь наївним, синку. Звичайно, я так не думаю. Але мені здавалось, що він має виглядати... ну розумієш, лиховісніше.

— Зовнішність людини часто буває оманливою,— повчально мовив Ларрі.— Важать тільки її вчинки. Я міг би одразу визначити, що це вбивця.

— Яким чином, любий? — зацікавилась мама.

— Це ж елементарно,— зітхнув Ларрі.— Тільки вбивця міг додуматися подарувати Джеррі цього альбатроса.

18. З ТВАРИНАМИ

Увесь особняк гудів і клекотав від бурхливої діяльності. Біля кухняних дверей без кінця юрмились селяни з повними кошиками провізії та зв’язками галасливих курей. Двічі, а то й тричі на день приїжджав Спіро на своєму автомобілі, Привозив незліченні ящики вина, стільці, легкі столики та силу інших речей. Сороки, заражені загальною метушнею, схвильовано гасали туди сюди по клітці, просували голови крізь дротини і хрипкими, грубими голосами коментували поточні події. На підлозі в їдальні, оточена величезними аркушами обгорткового паперу, лежала Марго і малювала на них крейдою яскраві, барвисті фрески; у вітальні Леслі, оточений горами меблів, математичним способом намагався обчислити, скільки столів і стільців може вмістити будинок, лишаючись придатним для життя; на кухні мама (з двома крикливими дівчатами-помічницями), оповита клубками пари, іскрами вогню, тихим кипінням і пахканням казанків, поралась в атмосфері, яка буває в кратері діючого вулкана, ми з собаками никали з кімнати в кімнату, допомагали, чим могли, давали поради і взагалі силкувалися бути корисними; нагорі, у себе в спальні, безтурботно спав Ларрі. Сім’я готувалась до прийому гостей.

Як завжди, влаштувати цю вечірку ми вирішили зовсім несподівано, з доброго дива, просто нам так забаглось. Сповнені любові до ближніх, ми запросили в гостину всіх, про кого тільки могли згадати, навіть тих, кого на дух не виносили. Оскільки був початок вересня, вечір поклали назвати різдвяним, а гостей запрошено на ленч, чай та обід. Це означало, що треба готувати цілі гори частування, тож мама (озброєна стосом зачитаних кулінарних книг) чаклувала на кухні з ранку до вечора. Навіть коли вона, в запітнілих окулярах, і виходила зрідка на люди, з нею можна було балакати на теми, що стосувалися кулінарії.

Як і раніше, в тих нечастих випадках, коли всі члени родини запалювались одностайним бажанням приймати гостей, до підготовки взялися заздалегідь і з таким ентузіазмом, що напередодні учти всі буквально падали з ніг, перевтомлені й роздратовані. Зайво говорити, що наші вечірки ніколи не проходили так, як планувалося. Завжди в останню хвилину якась непередбачена пригода вибивала все з колії і наш ретельно розроблений проект летів шкереберть. За багато років ми вже звикли до цього (тільки й спасіння!), інакше наш різдвяний вечір

з самого початку був би приречений на провал, бо ним майже повністю заволоділи звірі. А закрутилась веремія з доволі безневинних золотих рибок.

За кілька днів до того мені, з допомогою Кості, пощастило впіймати водяну черепаху, яку я назвав Старим Шльопом. Збагативши свій звіринець таким царственим експонатом, я задумав урочисто відзначити пам’ятну подію. Найліпше, вирішив я, перебудувати черепашачий ставок, функцію якого дотепер виконували старі ночви. На мій погляд, це було надто простацьке мешкання для такої персони, як Старий Шльоп. Я роздобув великий прямокутний резервуар з каменю (колись у ньому зберігали оливкову олію) і художньо прикрасив його валунцями, баговинням, піском, рінню. Оформлення вийшло дуже натуральне і, здається, припало до вподоби черепахам та водяним вужам. А проте сам я не був цілком задоволений. Загалом вся штукенція виглядала надзвичайно привабливо, але чогось їй бракувало. Добряче помізкувавши, я дійшов висновку, що треба зробити останній, завершальний штрих — пустити туди золотих рибок. Але ж де їх дістанеш?

Придбати золотих рибок можна було в Афінах, проте поїздка до столиці — справа складна й забарна, мені ж хотілося завершити оздоблення ставка до дня учти. У моєї рідні й так забагато клопотів, щоб гаяти час ще й на золотих рибок, тим-то я звернувся з цією проблемою до Спіро. Коли я з мальовничими подробицями описав йому, які на вигляд золоті рибки, Спіро відповів, що моя затія нездійсненна. На Корфу таких рибок ніколи не бувало. А втім, додав він, треба поміркувати. І от, за день перед вечіркою, Спіро відкликав мене вбік, упевнившись спочатку, що нас ніхто не підслуховує.

— Мастер Джеррі,— загримів він хрипким шепотом.— Мабуть, я зможу дістати тобі цих золотих рибок. Але поки що нікому — анічичирк! Поїдеш зо мною в місто сьогодні увечері, коли я повезу твою маму робити зачіску. І прихопи з собою яку-небудь посудину.

Мене ця новина страшенно схвилювала. А змовницький вигляд Спіро надавав усій історії здобування золотих рибок бентежного присмаку небезпеки й таємничості. Я кинувся шукати підходящу банку. Того вечора Спіро припізнився. Ми з мамою довгенько сиділи на веранді, перш ніж почули клаксон його автомобіля, що з виском і гуркотом підкотив до будинку.

— Пробачте мені, місіс Даррелл, за затримку,— вибачився він, підсаджуючи маму в машину.

— Нічого, Спіро. Тільки ми боялись, чи ви там не потрапили в аварію.

— Аварію? — зневажливо пирхнув Спіро.— У мене ніколи не буває аварій.

Вже майже смерком ми висадили маму коло перукарні, і Спіро повіз мене на інший кінець міста. Припаркувавшись біля високої чавунної брами, він вискочив з машини, сторожко роззирнувся довкола, наблизився до брами й пронизливо свиснув. По якімсь часі з-за кущів вигулькнув підтоптаний дідок з бакенбардами. Спіро тихенько перекинувся з ним словом і вернув до автомобіля.

— Давай мені банку, мастер Джеррі,— прогримів він,— і чекай тут. Я скоро повернусь.

Дідок з бакенбардами впустив Спіро у браму, і вони обидва зникли за кущами. За півгодини Спіро з’явився знову, ввесь мокрий як хлющ, притискуючи до своїх могутніх грудей банку з водою.

— Тримай, мастер Джеррі,— сказав він, передаючи мені банку.

Всередині плавало п’ять тлустих блискучих золотих рибок!

Нетямлячись од радощів, я сердечно дякував Спіро.

— Ну, все гаразд,— мовив він, заводячи мотор.— Тільки нікому анічичирк, ясно?

Я запитав, хто дав йому рибок і чий це сад.

— Яка тобі різниця? — насупив брови Спіро.— Краще пильнуй, щоб про це ніхто не довідався, жодна жива душа.

І лише через декілька тижнів під час прогулянки з Теодором я знову випадково надибав на ту чавунну браму й поцікавився, хто там живе. Теодор розповів мені, що це палац, де зупиняється король Греції (або члени королівської родини), коли відвідує острів.

Моє захоплення Спіро не знало меж: прорватися до палацу й поцупити з королівського ставка золотих рибок — хіба ж це не видатний подвиг! Окрім того, престиж самих рибок в моїх очах зріс до неймовірних висот, на їхні тлусті тільця падав додатковий блиск, а вони собі спокійнісінько плавали між водяними черепахами.

Події того дня бурхливо розгорталися з самого ранку. Після снідання я помчав подивитись на золотих рибок, і — о жах! — двох з них вже не було. Вчора на радощах я геть-чисто забув, що і черепахи, і водяні вужі інколи полюбляють поласувати такою-от пухкенькою рибкою.

Довелося тимчасово відсадити рептилій в бляшанки з-під гасу. Поки я чистив та годував Сорок і Алеко, розмірковуючи про біологічну несумісність риб з рептиліями, надійшов час ленчу. Ось-ось могли з’явитися перші гості. Я підійшов до свого впорядкованого ставка і раптом з жахом побачив, що хтось виставив банку з вужами на осоння. Мляві, перегріті сонцем плазуни лежали на поверхні води. В першу мить я навіть злякався, що вони вже здохли. Ясна річ — тільки невідкладна допомога могла врятувати їх. Схопивши банку, я метнувся в дім. Мама була на кухні, втомлена й неуважна, вона час від часу відривалася від каструль, щоб відігнати чотириногих кавалерів, які знову обсідали Додо.

Я розповів про халепу і додав, що єдиний рятунок для вужів — де тривале перебування в прохолодній воді. Чи можна помістити їх у ванну на годинку?

— Так, синку. Гадаю, це допоможе. А проте, все ж таки попитай, чи нікому зараз не потрібна ванна. І не забудь потім зробити дезинфекцію, добре?

Я наповнив ванну чудовою прохолодною водою і обережно опустив туди вужів. За кілька хвилин вони почали проявляти виразні ознаки життя. Зрадівши, я лишив їх відмокати у воді, а сам пішов нагору перевдягатись. На зворотному шляху я завернув на веранду, щоб оцінити стіл, накритий у тіні виноградного листя. І уздрів таку картину: в центрі столу, на дуже гарній вазі з квітами сиділи Сороки, злегка похитуючись сюди-туди. Кров захолола мені в жилах. Ножі й виделки були розкидані, вершкове масло порозмазуване по тарілках, і масні відбитки пташиних лапок розбігались по всій скатерці. Перець та сіль досить ефектно оздоблювали уламки розбитої соусниці з гострим соусом чатні. І на довершення всього незрівнянні Сороки перекинули на святковий стіл глечик з водою.

Але щось явно підозріле в поведінці злочинниць насторожило мене. Замість якнайскоріше дременути геть, вони сиділи серед знівечених квітів, ритмічно погойдуючись та обмінюючись благодушними зауваженнями. Очі в них палали нездоровим вогнем. Одна з Сорок, з квіткою в дзьобі, втупила в мене закоханий погляд, тоді хиткими кроками продибала по столу і, втративши рівновагу, важко гепнулась додолу. її товаришка хрипло хихикнула, засунула голову під крило й солодко задрімала. Мене спантеличила така загадкова поведінка птахів. Коли раптом я завважив на підлозі розбиту пляшку пива. Ага, он воно що: Сороки влаштували тут собі власну гулянку і впилися до очманіння.

Доволі легко я зловив їх, хоч та, яка лишилась на столі, зробила спробу заховатись під масною серветкою, вдаючи, що її там нема. Доки я стояв, тримаючи Сорок і міркуючи, чи не можна як-небудь тихцем сунути їх назад у клітку, а потім зробити вигляд, буцімто ти нічого не знаєш, на веранду ввійшла мама з соусницею в руках. Заскочений, сказати б, на гарячому, я вже не міг звернути все на різкий порив вітру або на пацюків або придумати ще якусь вірогідну причину розгардіяшу. Отже, нам з Сороками доведеться відповідати за все.

Але ж, синку, слід було щільніше зачиняти дверцята клітки,— жалібно промовила мама.— Ти ж знаєш, які вони.

Ну нічого, це просто випадковий недогляд. І потім, що з них візьмеш, коли вони п’яні.

Як я й передбачав, Алеко теж скористався слушною нагодою і накивав п’ятами. Посадивши захмелілих Сорок у їхню половину клітки, я гарненько вишпетив їх. А вони з п’яною агресивністю накинулись на мій черевик і затіяли бійку за шнурок. Я зачинив їх у клітці, а сам пішов розшукувати Алеко. Никав по всіх закапелках, в саду і в хаті, але він мов у воду канув. «Мабуть, полетів до моря освіжитись»,— подумав я, радіючи, що бодай цей не плутатиметься у всіх під ногами.

Тим часом прибули перші гості. їх запрошено на веранду, подано аперитив. Я приєднався до них, і невдовзі ми з Теодором вже вели дружню бесіду. Трохи згодом я здивовано угледів, як з оливкових гаїв з рушницею під пахвою вийшов Леслі, несучи повну сітку бекасів і величенького зайця. Я зовсім забув, що він удосвіта подався на полювання, сподіваючись настріляти ранніх вальдшнепів.

— Аг-га! — захоплено вигукнув Теодор, коли Леслі перемахнув через поручні веранди й показав нам свою мисливську здобич.

Леслі пішов переодягнутись, а ми з Теодором гомоніли собі далі. Увійшла мама в супроводі Додо і сіла на бар’єр. її роль люб’язної господині була дещо зіпсована тим, що їй раз у раз доводилося уривати розмову і з сердитою гримасою грозити важкою палицею собакам, що з’юрмились у садку. Часом поміж залицяльниками Додо спалахувала бійка, і тоді ми всі дружно оберталися й грізними голосами зацитькували собак, внаслідок чого найбільш нервові з наших гостей розхлюпували своє вино. Щоразу після такої заминки мама обдаровувала товариство привітною усмішкою і робила відчайдушну спробу спрямувати бесіду в нормальне русло. їй допіру вдалося проробити це втретє, коли раптом звідкілясь з глибини будинку до нас долинув моторошний рев. Так міг би ревіти мінотавр, замучений зубним болем.

— Що ж там таке скоїлося з Леслі? — спитала мама.

Вона недовго чекала відповіді на своє запитання, бо Леслі тут-таки з’явився на веранді, прикритий тільки маленьким рушником.

— Джеррі! — загорлав він, наливаючись кров’ю від гніву.— Де цей хлопчисько?

— Ну-ну, тихше, синку, — заспокійливо сказала мама.— Що трапилось?

— Змії,— прогарчав Леслі,— зміюки, от що трапилось!

Гості по-різному прореагували на цю сцену. Ті, хто нас добре знав, з жадібною цікавістю ловили кожне слово, а недавні знайомі подумали, що Леслі, либонь, трохи несповна розуму, і вагалися: чи не звертати ні на що уваги й продовжувати невимушену бесіду, чи схопити Леслі, поки він ще ні на кого не кинувся.

— Про що ти балакаєш, синку?

— Цей капосний хлопець набив трикляту ванну чортовими зміюками,— прояснив ситуацію Леслі.

— Мова, синку, слідкуй за мовою! — автоматично зауважила мама і зронила мимохіть: — Піди накинь що-небудь, а то застудишся.

— Збіса здоровецькі тварюки, кожна завбільшки з пожежний шланг... Дивуюся, як вони мене не покусали.

— Ну нічого, синку. Це я винна, я порадила Джеррі покласти їх туди,— винувато сказала мама і, відчуваючи, що гостям треба дати якесь роз’яснення, додала: — У них був сонячний удар, у бідолашок.

— Ну знаєш, мамо! Це вже занадто! — вигукнув Ларрі.

— А ти не втручайся, синку,— твердо мовила мама.— Адже це Леслі купався із зміями.

— Не розумію, чому Ларрі завжди в усе втручається? — докинула від себе Марго.

— Втручається? Це зовсім не так. Але якщо мама таємно змовляється з Джеррі і вони набивають ванну зміями, я просто змушений висловити своє невдоволення.

— Ет, замовкни! — сказав Леслі.— Я волію знати, коли він прибере звідтіля тих гадюк?

— Мені здається, ви здіймаєте багато галасу знічев’я,— заявила Марго.

— Якщо вже необхідно, щоб ми обмивалися в гнізді королівських кобр, то я змушений буду переселитись,— сказав Ларрі.

— Зможу я викупатися чи ні? — прохрипів Леслі.

— А чому ти сам їх не витягнеш?

— Тільки святий Франціск Ассізький почував би себе тут як удома.

— Ах, ради бога, замовкніть!

— Я маю таке саме право висловлювати свої думки...

— Мені потрібна всього лиш ванна. Далебі, не так вже й багато я прошу...

— Тихше, любі мої, не сваріться. Джеррі, піди й витягни змій з ванни. Переклади їх в балію абощо.

— Ні! Викиньте їх геть під три чорти!

— Гаразд, синку, ти тільки не кричи.

Кінець кінцем я приніс з кухні каструлю й посадив туди водяних вужів. На мою превелику радість, вони зовсім очуняли і життєрадісно шипіли, коли я витягав їх із ванни. На веранду я повернувся якраз вчасно, щоб почути, як Ларрі виливає душу перед гостями:

— Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут невільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть у собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту й своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя альбатросів, деренчливих, мов зіпсований водогін.

— Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби,— сказала мама, неуважливо всміхаючись гостям.

— Дорога мамо, я не тільки не згущую фарби, а навпаки — вибілюю ситуацію. Згадай, як Квазімодо надумався спати в моїй кімнаті.

— В цьому не було нічого страшного, любий.

— Ще б пак,— з гідністю відповів Ларрі.— Дуже приємно, коли о пів на четверту ранку тебе розбуркує голуб і задирає хвоста прямо над твоїм оком...

— Так, ну гаразд, ми доволі поговорили про тварин,— квапливо перебила його мама.— Я думаю, стіл уже накритий; може, перейдемо туди?

В кожному разі,— не вгавав Ларрі,— цей хлопчисько небезпечний... Йому тільки й на думці звірина.

Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатись один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували на гвалт і злетіли зі своїх стільців, мов ракети.

— О господи, що ж іще сталося? — стрепенулась мама.

— Мабуть, знову скорпіони,— мугикнув Ларрі, зриваючись з місця.

— Щось мене вкусило... вкусило за ногу!

— Ну от, маєте! — тріумфував Ларрі.— Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів.

Єдиний з-поміж гостей, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно нахилився, підняв скатертину і зазирнув під стіл.

— Аг-га! — долинув звідти його приглушений голос.

— Що там? — запитала мама.

Теодор вигулькнув з-під скатерки.

— Здається, це... е... якийсь птах. Великий чорно-білий птах.

— Це альбатрос! — пожвавішав Ларрі.

— Ні, ні,— виправив Теодор.— Це якийсь вид чайки, я думаю.

— Не ворушіться... сидіть спокійно, якщо не хочете, щоб вам відтяли ногу до коліна,— оповіщав гостей Ларрі.

Такі слова, зрозуміло, не сприяли відновленню спокою. Гості, всі як один, підхопились і вийшли з-за столу.

Алеко видав з-під скатертини довгий, загрозливий крик. Чи був це острах втратити здобич, чи протест проти метушні, важко сказати.

— Джеррі, негайно злови цього птаха! — командував Ларрі з безпечної відстані.

— Справді, синку,— згодилася мама.— Посади його краще в клітку, йому не можна тут залишатись.

Я обережно підняв край скатерки. Алеко чинно розсівся під столом, немов туз, і свердлив мене лихими жовтими очима, а коли я простягнув руку до нього, він розправив крила й зловісно клацнув дзьобом. Алеко явно не мав настрою до жартів. Я взяв серветку й почав водити нею перед його дзьобом.

— Чим тобі допомогти, мій любий хлопчику? — спитав Кралевський.

Очевидно, репутація орнітолога зобов’язувала його запропонувати свої послуги, але, коли я відмовився від його допомоги, він зітхнув з полегшенням. Я пояснив, що Алеко сьогодні не в гуморі, тому швидко його не зловиш.

— Тільки, ради бога, не воловодься, а то суп прохолоне,— дратувався Ларрі.— Вимани це бидло чим-небудь. Що вони їдять?

Мені нарешті вдалося схопити Алеко за дзьоба, і, хоч як він пручався, я витягнув його з-під столу, зв’язав крила і відніс у клітку. Коли я, запарений і скуйовджений, вертався на веранду, навздогін мені неслись прокляття й погрози Алеко.

Дзвеніли келихи, цокали ножі й виделки. Страва за стравою змінялися витвори кулінарного мистецтва, і, коли гості в один голос розхвалювали черговий делікатес, мама всміхалась з удаваною скромністю. Розмова, природно, крутилася навколо тварин.

— Пригадую, ще в дитинстві,— пустився у спогади Ларрі,— мене відправили до однієї з наших численних тіток, химерних старушенцій. Вона мала слабість до бджіл і розвела в себе цілу пасіку. Сотні вуликів гуділи в саду, наче телеграфні стовпи. І от якось тітка вдягла рукавиці й сітку, замкнула нас у котеджі про всяк випадок, а сама пішла до одного з вуликів викачувати мед. Мабуть, вона не обкурила бджіл як годиться (чи що там з ними роблять), бо цілий рій випорснув з вулика, мов смерч, і обліпив тітку зусібіч. Ми спостерігали цю сценку через вікно, але, нічого не петраючи в бджолах, подумали собі, що, певне, так воно й належить. А потім побачили, як тітка бігає по саду, відбиваючись від бджіл і чіпляючись сіткою за трояндові кущі. Нарешті вона добігла до котеджу й затарабанила у двері. Впустити ми її не могли, адже ключ був у неї. Ми силкувались утокмачити їй це, проте тітчине несамовите волання й гудіння бджіл забивало наші голоси. Якщо я не помиляюсь, це Леслі першому спало на думку обілляти її водою з вікна спальні. На жаль, він перестарався — і разом з водою вниз полетіло й відро. Холодний душ і удар по голові великим оцинкованим відром можуть вивести з рівноваги будь-кого, а тітці ще ж доводилося відбиватись від здоровенного рою бджіл. Так, це було нелегке випробування. Коли, врешті-решт, ми все ж таки втягнули тітку в дім, вона так розпухла, що впізнати її було неможливо.

Ларрі зробив паузу й співчутливо зітхнув.

— Це жахливо, клянусь Юпітером! — вигукнув Кралевський, і очі його розширились.— Вона могла дуба врізати.

— Авжеж, цілком імовірно,— не заперечував Ларрі.— Окрім того, це геть зіпсувало мені канікули.

— Вона одужала? — поцікавився Кралевський.

Я зрозумів, що він уже вигадує пригодницьку історію з розлюченими бджолами та зі своєю Леді.

— Аякже, одужала, пролежала кілька тижнів у лікарні,— безтурботно відповів Ларрі.— Тільки це, здається, не віднадило її від бджіл. Трохи згодом у неї в димарі оселився великий рій. Намагаючись викурити його звідти, тітка підпалила котедж. Коли прибула пожежна команда, вона застала лише сіре попелище, над яким кружляли бджоли.

— Жахливо, жахливо,— бубонів Кралевський.

— До речі, про пожежі,— сказав Теодор, і в його очах зблиснув вогник.— Не розповідав я вам про ті часи, коли на Корфу модернізували пожежну команду? Начальник пожежної команди побував в Афінах, і там на нього сильне... е... враження справило пожежне обладнання. Він подумав, що давно час ліквідувати на Корфу стару пожежну машину з кіньми і придбати нову... гм... блискучу, красиву, бажано червоного кольору. Він подбав також і про деякі інші вдосконалення і повернувся сюди, повний... гм... ентузіазму. В першу чергу він наказав зробити отвір у стелі пожежної каланчі, щоби пожежники могли належним чином зісковзнути по стовпу вниз. Але, кваплячись все

модернізувати, начальник, очевидно, забув про стовп, так що двоє пожежників зламали собі ноги.

— Ні, Теодоре, я відмовляюся цьому вірити. Ви все вигадуєте.

— Ні, ні, запевняю вас, це чистісінька правда. Цих двох пожежників приводили до мене в рентгенівський кабінет. Певне, начальник нічого не сказав їм про стовп і вони вирішили, що треба стрибати в отвір. І це ще був тільки початок. Незабаром вони придбали, заплативши за неї великі гроші, велику пожежну машину. Начальник наполягав на найбільшій і найкращій. На жаль, вона виявилась такою громіздкою, що в місті на ній можна було їздити лише по одній дорозі. Ви знаєте, які там вузькі вулиці. Частенько можна побачити, як машина мчить на пожежу в діаметрально протилежному напрямку. Виїхавши за місто, де дороги трохи ширші, вона вже може добратися до місця пожежі. Але найцікавішою, на мій погляд, була історія з автоматичним пожежним сигналом. Це, знаєте, така штука, де треба розбити скло, і всередині там є щось... гм... на зразок телефону. Та от, вони дуже довго дискутували, куди б його повісити. Начальник мені розповідав, що це було дуже важко вирішити, оскільки ніхто не знає, де може спалахнути пожежа. Щоб уникнути непорозумінь, сигнал повісили на дверях пожежної каланчі.

Теодор зробив паузу, скуйовдив бороду і ковтнув трохи вина.

— Заледве встигли вони закінчити модернізацію, як спалахнула перша пожежа. Трапилось так, що я був поблизу і все бачив на власні очі. Загорівся гараж, і, поки його власник бігав на пожежну станцію розбивати скло, полум’я розбуялось не на жарт. Одразу зчинилася сварка, бо начальнику допекло, що його новий пожежний сигнал проіснував так недовго. Він вишпетив власника гаража, мовляв, треба було просто постукати в двері. Адже сигнал новий-новісінький, і за один тиждень скло на ньому не заміниш. Врешті-решт на вулиці викотили пожежну машину, і вся команда стала напоготові. Шеф виступив з короткою промовою, закликаючи кожного виконати свій... гм... обов’язок. Всі зайняли свої місця і трохи посперечалися через те, кому випаде честь калатати у дзвін, але кінець кінцем начальник узяв цю місію на себе. Треба сказати, що коли машина нарешті прибула на пожежу, враження вона справляла надзвичайно ефектне. Пожежники зіскочили на землю й заметушилися з діловим виглядом. Розмотали величезний шланг, але тут знову виникла заминка. Ніхто не міг знайти ключа, щоб відчинити машину ззаду, де прилаштовується шланг. Шеф згадав, що віддав його Яні, а Яні, здається, сьогодні вихідний. Після тривалих суперечок хтось побіг до Яні додому... е-е... на щастя, мешкав він неподалік. Чекаючи його повернення, пожежники милувались полум’ям, яке тепер палахкотіло на повну силу. Прибіг нарочний і сповістив, що Яні немає вдома, але, за словами жінки, він пішов на пожежу. Кинулися шукати в натовпі і таки надибали його серед роззяв, з ключем у кишені. Начальник страшенно розсердився і закричав, що саме такі вчинки і створюють погане враження про пожежників. Відкрили машину, приладнали шланг і пустили воду, хоча на той час, звісно, від гаража вже майже нічого не лишилось, він... е-е... згорів дощенту.

Після тривного ленчу гості так обважніли, що їм хотілось тільки спокійно відпочивати на веранді. Пропозицію Кралевського організувати команду для гри в крикет зустріли без жодного ентузіазму. Лише декількох з нас, найенергійніших, Спіро відвіз до моря, де ми ніжились у воді, доки настав час іти пити чай — ще один з маминих гастрономічних тріумфів. Хисткі піраміди гарячих ячмінних коржиків; розсипчасте, тоненьке пісочне печиво; тістечка, схожі на снігові замети, з яких сочиться варення; брунатні соковиті кекси з фруктовою начинкою; імбирні пряники, крихкі, мов Корали, приготовлені на меду.

Розмова майже завмерла. Чулося тільки легке дзеленчання чашок та щиросерде зітхання якого-небудь ситого по горло гостя, кого частували ще одним шматком пирога. Опісля всі розійшлися по веранді, вряди-годи мрійливо перекидаючись словом, спостерігаючи, як крізь оливкові гаї напливають зеленкуваті сутінки, а густі тіні від виноградного листя притьмарюють обличчя співтрапезників.

Коли раптом з-за дерев вигулькнув автомобіль Спіро, що вертав із чергової загадкової поїздки невідомо куди, гучним ревінням клаксона оповіщаючи всіх про своє прибуття.

— Чого це Спіро порушує тишу такими огидними звуками? — стражденним голосом поцікавився Ларрі.

— Атож, атож,— промимрив напівсонний Кралевський.— О цій порі миліше слухати солов’їв, а не автомобільні гудки.

— Пригадую своє здивування,— пролунав у напівтемряві лукавий голос Теодора,— коли вперше мені довелося їхати зі Спіро. Не пам’ятаю зараз дослівно, про що тоді йшлося, але несподівано він заявив мені: «Знаєте, лікарю, коли я проїжджаю через яке-небудь село, там завжди безлюдно». Я з жахом уявив собі... гм... безлюдні поселення і величезні гори трупів обабіч дороги... За мить Спіро додав: «Еге ж, коли я лечу через село, я завжди сигналю на гвалт і розлякую всіх до смерті».

Автомобіль підкотив до будинку, світло фар на секунду ковзнуло по веранді, висвітивши зелену філігрань вологих виноградних листків, невеличкі групи гостей, що гомоніли й сміялися, двох сільських юнок в пурпурових хустинах, які накривали на стіл, злегка човгаючи босими ногами по кам’яних плитках. Машина спинилась, гуркіт мотора затих, і Спіро вивалився на стежку, притискуючи до грудей чималий і, очевидно, важкий клунок в обгортковому папері.

— Пресвятий боже! Дивіться! — драматично вигукнув Ларрі, вказуючи на клунок тремтячим пальцем.— Видавці знову повернули мені рукопис.

Спіро вповільнив кроки і насупив брови.

— Ні, мастер Ларрі, слово честі, ні,— пояснив він серйозно.— Тут три індички. Моя жінка засмажила їх для вашої матері.

— А! Тоді ще є надія,— зітхнув Ларрі з перебільшеним полегшенням.— Від шоку я мало не знепритомнів. Ходімо всі до хати, перехилимо по чарці.

В кімнатах горіли лампи. Різнобарвні фрески Марго, розвішані по стінах, тихо шелестіли від вечірнього леготу. Забриніли, задзеленькали келихи, корки глухо ляскали, мов камінці, кинуті у колодязь, сифони зітхали, ніби втомлені поїзди. Гості потроху оживали; очі в них заблищали, розмови звучали дедалі голосніше.

Втомившись від галасу і втративши надію привернути до себе мамину увагу, Додо вирішила самотиною прогулятися по садку. Не встигла вона пришкандибати до освітленої місяцем магнолії, як зненацька перед нею виросла ціла зграя наїжачених, агресивних, страхітливих псів, які, без сумніву, мали найлихіші наміри щодо неї. Перелякано завищавши, Додо задерла хвоста і кинулась назад до будинку з максимально можливою для її коротких тлустих ніг швидкістю. Проте жагучі залицяльники не збирались відступати без боротьби. Цілісінький день вони простирчали тут на спеці, сподіваючись познайомитися з Додо, і тепер не бажали втрачати таку послану небом нагоду. З пронизливим криком Додо увірвалась в переповнену вітальню, а за нею вихором влетіла зграя засапаних, знавіснілих псів.

Роджер, В’юн та Нехлюй, що тихо-мирно дрімали на кухні, стрімголов примчали в кімнату й аж остовпіли від обурення. Якщо вже комусь і судилося звабити Додо, міркували вони, то це має бути один з них, а не якийсь там миршавий, зачучверілий селюцький псюга. І вони озвіріло накинулись на переслідувачів Додо. Закрутилася дика веремія, собаки затято зчепилися між собою, а нажахані гості в паніці повилазили на стільці й крісла, рятуючись від оскаженілих псів.

— Це вовки!..— лементував Ларрі, спритно стрибаючи на стілець.— Доведеться нам тут зимувати.

— Спокійно, спокійно! — ревів Леслі, хапаючи подушку і жбурляючи нею в найближчий клубок знавіснілих собак. За мить злющі, роззявлені пащі розшматували її на клоччя.

Величезна хмара пір’я знялась у повітря і попливла над полем бою.

— Де Додо? — нервувала мама.— Знайдіть мені Додо, вони її загризуть.

— Розбороніть їх! Вгамуйте! Вони загризуть одне одного! — галасувала Марго і, схопивши сифон з содовою водою, заходилась енергійно поливати всіх підряд: і гостей, і собак.

З— дається, перець добре допомагає проти собачих бійок,— зауважив Теодор, у якого вся борода була обліплена пір’ям, неначе снігом.— Хоча сам я ніколи цього не пробував.

— Боже мій! — волав Кралевський.— Обережно!.. Рятуйте дам!

І згідно зі своїм закликом він допоміг якійсь матроні вилізти на диван і сам туди виліз.

— Вода теж вважається ефективним засобом,— замислено вів далі Теодор і, влучивши момент, акуратно вихлюпнув вино зі свого келиха на найближчого собаку.

Прийнявши Теодорову пораду, Спіро метнувся на кухню й приніс звідти повну каністру води. Спинившись на порозі, він обома руками підняв її над головою.

— Обережно! — гарикнув він.— Зараз я всиплю цим недоноскам!

Гості дременули навтьоки, але не досить моторно. Скляна іскриста маса води прорізала повітря і гепнула на підлогу, знову вихлюпнулась вгору й могутньою хвилею розкотилась по кімнаті. У більшості гостей вигляд був тепер украй жалюгідний, але собак це одразу ж вгамувало. Перелякані несподіваним холодним душем, вони хутко розчепились і накивали п’ятами, лишивши після себе несосвітенний хаос. Кімната скидалася на куряче сідало після бурі. Мокрі, обліплені пір’ям, по ній никали наші друзі. Пір’я кружляло довкола ламп, у повітрі різко пахло смаленим. Мама, тримаючи на руках Додо, оглядала розгромлену кімнату.

— Леслі, синку, піди принеси рушники, нам треба витертись. Тут справжній розгардіяш. Ну нічого, ходімте всі на веранду,— запросила мама, чарівно хитнувши головою.— Мені дуже прикро, що так сталося. Це все через Додо, ви ж розумієте. Кавалери їй просто проходу не дають.

Кінець кінцем гостей витерли, познімали з них пір’я, наповнили їхні келихи і всадовили на веранді, де на кам’яних плитках місяць відбив чорнильно-чорний візерунок з виноградного листя. Ларрі з напханим ротом мляво перебирав струни гітари, стиха мугикаючи. Крізь скляні двері я бачив, як Леслі й Спіро, зосереджено насупившись, вправно розривали на частини здоровенних смажених індичок. Мама заклопотано маневрувала між тінями, питаючи кожного гостя, чи вдосталь у нього їжі. Кралевський сидів на балюстраді й розповідав Марго якусь довгу, заплутану історію. Теодор читав Андручеллі лекцію з астрономії, показуючи на сузір’я напівобгризеною ніжкою індички.

Нічний острів мерехтів у сріблястому місячному сяйві. Далеко внизу в темних кронах кипарисів напівголосно перегукувались сови. Небо було чорне й м’яке, немов кротяча шкірка, рясно всипана краплинами зірок. Над будинком крислато розкинула віти висока магнолія, вкрита, ніби мініатюрними світилами, сотнями білих квітів. їхній пряний, густий аромат млосно розливався над верандою, причаровував вас, манив у таємничі осяйні простори.

ПОВЕРНЕННЯ

З джентльменською чесністю, яку мені важко було йому пробачити, містер Кралевський повідомив маму, що він уже навчив мене всього, що знав сам. Настав час, сказав він, послати мене куди-небудь в Англію або Швейцарію закінчувати освіту. Я опирався, як міг, цим планам. У відчаї я заявив, що волію бути невігласом. Адже неук дивується всьому на світі набагато більше.

Але мама була незламна, мов криця. Нам, вважала вона, необхідно повернутись в Англію, провести там кілька тижнів, зміцнити своє становище (що означало суперечки з банком) і лише тоді вирішувати, де я вчитимусь далі. А щоб угамувати наші ремствування і пригасити в зародку бунт, мама сказала, що це слід трактувати просто як відпустку, приємну подорож. Незабаром ми знову повернемося на Корфу.

І от вже спаковано ящики, саквояжі, валізи, змайстровано клітки для птахів та черепах, а собаки в нових нашийниках почувають себе трохи ніяково і мають винуватий вигляд. Останні прогулянки оливковими гаями, останні слізні прощання з численними приятелями.

Гора нашого майна височіє на митниці, а поряд стоїть ми ми і брязкотить великою зв’язкою ключів. Всі решта чекають на вулиці, під сліпучим сонцем, розмовляють з Теодором і Кралевським, які прийшли нас проводжати. Появився митник і помітно спохмурнішав, уздрівши гору багажу з кліткою нагорі, звідки на нього злорадісно глипали Сороки. Мама нервово всміхались, перебираючи пальцями ключі. Вигляд у неї був як у контрабандиста коштовностями. Митник подивився на маму, потім ми багаж, тугіше затягнув ремінь і насупився.

Це все ваше? — запитав він для певності.

Так, так, все моє,— прощебетала мама, дзенькнувши ключами.— Треба що-небудь відімкнути?

Митник зосереджено міркував.

— Увасес нову одюг? — спитав він.

— Не розумію,— сказала мама.

— Увасес нову одюг?

Мама у відчаї пошукала очима Спіро.

— Вибачте, я не зовсім уловила...

— Увасес нову одюг... нови одюг?

Мама розгублено всміхнулась.

— Пробачте, ніяк не можу...

Митник уп’яв у неї сердитий погляд.

— Мадам,— сказав він грізно,— ви говорите англіскі?

— О так! — зраділа мама від того, що нарешті зрозуміли його.— Так, трохи.

Від гніву митника її врятував своєчасний приїзд Спіро. Обливаючись потом, він увірвався до митниці, заспокоїв маму, пояснив митнику, що в нас багато років не було ніякого нового одягу, і за одну мить багаж опинився на пристані. Затим взяв у митника шматок крейди і власноруч позначив увесь багаж, щоб надалі не було жодних непорозумінь.

— Не кажу прощавайте, а тільки до побачення,— пробурмотів Теодор, тиснучи кожному з нас руку.— Сподіваюсь, ви знову повернетесь сюди... гм... невдовзі.

На все добре, до побачення,— м’яким голосом виспівував Кралевський.— Ми з нетерпінням чекатимемо вашого повернення. Клянусь Юпітером! І бажаю вам якнайліпше провести час в добрій старій Англії. Саме те, що треба!

Спіро мовчки потиснув усім руки, а потім стояв і дивився на нас, як завжди, насупивши брови, і крутив у руках кепку.

— Ну, давайте прощатись,— почав він, але голос його раптом затремтів.

Рясні сльози зблиснули в нього на очах і градом покотились по зморшкуватих щоках.

— Слово честі, я не збирався плакати,— схлипував він, зітхаючи всіми своїми могутніми грудьми.— Але я буцімто прощаюсь з ріднею. Мені здається, що ви мої родичі.

Коли пароплав вийшов у відкрите море і острів Корфу розчинився в ряхтливому перлистому мареві, чорна туга облягла наші серця і не відпускала до самої Англії. Закіптюжений поїзд мчав з Бріндізі в Швейцарію. Ми сиділи в мовчанні, нікому не хотілося розмовляти. Вгорі, на сітці для багажу, заливались в клітках зяблики, скрекотали Сороки, часом Алеко видавав свій журливий крик. Внизу, біля наших ніг, хропіли собаки.

На швейцарському кордоні до вагона увійшов страхітливо вишколений чиновник і перевірив наші паспорти. Він повернув їх мамі разом з невеличким формуляром, без усмішки вклонився і лишив нас наодинці з нашим сумом. По якімсь часі мама глянула на заповнений чиновником бланк і заціпеніла.

— Ви тільки подивіться, що він тут написав! — вигукнула вона обурено.— Ну й нахаба!

Ларрі зазирнув у бланк і пирхнув.

— Це тобі кара за те, що ти поїхала з Корфу,— сказав він.

На маленькій картці, в графі «Опис пасажирів», акуратним крупним почерком було виведено: «Мандрівний цирк і штат службовців».

— Треба ж таке написати! — все ще гарячкувала мама.— Далебі, яких тільки диваків нема на світі.

Поїзд мчав нас до Англії.