Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Пізнаймо себе (Замість вступу)

Є німецька приповідка: „Die Erfahrung der anderen macht mich klug“, тобто — «досвід інших робить мене мудрим» і польська — «Мондри поляк по хпкодзє» та українська — «Я не винен, сусід винен!» — 3 повищого слідує, що німець вчиться на чужих помилках, поляк на своїх власних, а українець зовсім не вчиться, бо він не винен, а винен сусід: поляк, німець, москаль і т. д.

І тому наші святочні доповіді, спомини з минулого, а навіть і історія, переповнені чи то самохвальбою, чи наріканням на інших, на сусідів. А тверда дійсність говорить нам, що ми і тільки ми винні в нашому теперішньому положенню. Ми не знаємо себе, своєї історії і тому робимо ті самі помилки, що їх робили батьки і діди. На це маємо аж надто багато доказів у минулому й сучасному.

Для прикладу візьмім хочби три найсвітліші події з наших Визвольних Змагань 1917–1920 рр., а саме: 1-ший листопад, 1918 р. у Львові, 22-гий січень, 1919 р. і 31-ий серпень, 1919 р. у Києві. Про ці події є багато у нас споминів, а ще більше патріотично-бомбастичних святочних промов, але реальної і критичної оцінки тих подій під оглядом військовим, політичним та національним і досі в нас нема. Є нарікання на поляків, на білих і червоних москалів, на німців і Антанту, та й це нас вдоволяє, тим оправдуємо себе і свою нездарність творити власну державу. Про сутєві і вирішальні власні похибки не згадуємо, бо ми — не винні. Забуваємо, що людською річчю є робити помилки, але й людською річчю є їх направити. Не робить помилок тільки той, хто взагалі нічого не робить. Тому маймо сміливість признатись до своїх промахів і їх у майбутньому направити та їх вистерігатись.

1) 1-ший листопад, 1918 р. дав нам надсподівано багато: галицьку армію і галицьку державність. Але й тут не було все в нас в порядку. Як доказ, хай нам послужить хоч би та обставина, що на протязі 21 дня, від 1-го до 21-го листопада 1918 р., було в нас аж трьох начальних вождів, а саме: від 1. 11. до 5. 11. 1918 р. — сот. Вітовський, від 5. 11 до 9. 11 — от. Гриць Коссак і від 9. 11 до 21. 11. 1918 р. підп. Гнат Стефанів, і під цим оглядом ми, здається, добули рекорд всіх армій світу. А кінцевий вислід був такий, що ми залишили столицю Львів і тимсамим втратили галицьку державу. Головною причиною нашої програної була заслаба підготовка листопадової акції в загальному, тобто — так у Львові, як і на провінції. Не зорганізовано у Львові сильної військової одиниці, а зформовано доривочно з різних полків слабі військові відділи, незіграні з собою і не обзнайомлені з тереном діяння та не стягнено на час УСС-ів і австрійських військових відділів з найближчих околиць, які в цих перших днях могли відограти решучу ролю. Вслід за тим пішла хаотична і нервова обсада Львова, програні бої та часті зміни начальних вождів. Цивільна обсада важніших установ Львова рівнож не дописала з браку відповідних урядовців, які в більшості ухилялися ВІД пропонованих їм vpflflOBHX становищ. Ще гірше представлялася підготовча акція провінції, де поодинокі повіти, просто заскочені подіями у Львові, почали на швидку руку перебирати владу на місцях, організувати військові відділи, збирати військове майно і т. под. Все це однак робилось поспішно, під власним кутом бачення, не оглядаючись на потреби столиці, де вже йшов бій і треба було негайної військової і матеріяльної допомоги, щоб назад відбити Львів від ворога. А поміч ця йшла по думці народно’ приповідки — «забув, заспав, спізнився», — отже була спізнена і невистачальна, і тому прийшлось покинути Львів в дні 21 листопада 1918 р. Отже слаба і невідповідна підготова листопадової акції була одною з головних причин нашої програної, бо сказано — «добра підготова всякої акції, це половина виграної».

2) 22. січня, 1919 р. — це світлий день проголошення соборности української держави в Києві. Соборність проголошено, та не зважаючи на те, ми і дальше мали два українські уряди — Петлюри і Петрушевича, і дві українські армії — наддніпрянську і галицьку, а з приходом большевиків на Україну аж чотири українські пров’дні центри: два наддніпрянські уряди — в Кам’янці Подільському і в Харкові і два галицькі ревкоми — у Вінниці і в Балті. Так на практиці виглядала українська соборність. Значить, батьки помилялись щодо соборности, а їх нащадки роблять те саме, бо й сьогодні на еміграції маємо рівнож два українські центри УНРади й УГВРади. Отже все йде втертою дорогою І по давньому робимо ті самі похибки. Тимчасом світ і події не стоять на місці, все удосконалюється, і тому сини повинні бути кращими від батьків, повинні пізнати і направити їхні хиби та знайти правдиву дорогу до української соборности, творячи один спільний і сильний український уряд.

3) День 31. серпня 1919 р. це світла пам’ятка здобуття столиці Києва об’єднаними українськими збройними силами, а рівночасно повчальний доказ на те, що може зробити збірне зусилля, сміливе і доцільне рішення, що може одноцілий фаховий та енергійний провід. Обезсилені морально і матеріяльно обидві українські армії — наддніпрянська і галицька — стають боєздатними і з безвиглядного розпучливого положення в районі Кам’янця Подільського ідуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня, 1919 р.

Так об’єднана українська стратегія здала іспит зрілости, здобуваючи Київ від червоних москалів-большевиків, а нездарна українська політика причинилась до того, що вже другого дня вночі віддано Київ білим москалям т. зв. денікінцям… Завинив тут не так військовий, як розсварений політичний провід. Оба наші уряди — наддніпрянський і галицький — знали добре, що при офензивному поході на Київ мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з військами Денікіна, але нічого позитивного в тій справі не зробили і не д?ли армії ясних вказівок — битись чи миритись! І тут треба шукати причини нещасного приказу Штабу Гол. Отамана, виданого українським військовим частинам у Києві: «Обсадити, але не стріляти», який гтав початком кінця обох українських армій і української держави. Цей нерішучий і недоцільний приказ був виданий в надії, що ще в останнім моменті, в самому Києві, наш політичний провід вспіє договоритися з денікінцями щодо дальшої долі Києва.

(Отже головна вина за київські події спадає на політичний провід, бо до Штабу Гол. Отамана належали тільки оперативні справи, а справи політичного чи економічного характеру належали до дотичних міністрів, гл. «Похід Укр. Армій на Київ-Одесу в 1919 р.» стор. 128, ген. М. Капустянський).

Тому, що наш політичний провід в слушний час не знайшов жодного порозуміння з денікінцями, ген. Антін Кчавс, комендант Центральної Армійської Групи при зустрічі з ними вже в самому Києві, був змушений заключити з денікінським ген. Бредовим тимчасову військову угоду (як полонений) вночі, 31. 8. 1919 р., на підставі якої УГА залишила Київ і відступила на демаркаційну лінію Попільня — Сквира. За київські події існує до нині взаємне обвинувачення наддніпрянської і галицької армій, по думці: «Я не винен, сусід винен», а властивого виновника, політичного проводу, ніхто не чіпає, бо політикам все можна! Генералів за найменше недотягнення віддавали і віддається під воєнний суд, а грубі промахи політиків не підлягають жодному судові. Тому в нас така маса безвідповідальних партійних політиків.

Події у Львові і в Києві вказують нам наглядно, що легше є державу здобути, ніж її вдержати. До вдержання і закріплення державности є необхідні два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія, а того в нас тоді не було, а зате була воля і сваволя! Тому програна у Львові — це кінець галицької державности, а залишення Києва — це вже втрата соборної української держави. Ці світлі події, є рівночасно й трагічні, і ми повинні їх пізнати ближче. Наші архіви — військовий і політичний — здебільшого пропали. Тому обов’язком оставших ще при житті військовиків і політиків є ці події з наших Визвольних Змагань дорогою спогадів відновити, докладно і всесторонньо їх представити, з усіма подробицями, з добрими і злими сторонами, та відповідно насвітлити зі становища військового, політичного, економічного і національного, і в той спосіб дати нашим науковцям матеріял до критичної оцінки тих наших визвольно-державницьких змагань.

Пізнаймо себе, бо це є в інтересі дальших наших Визвольних Змагань!

Автор