Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні

Прорив Кам’янець-Подільського кітла і заняття Києва вказують нам наглядно, що може зробити збірне зусилля, сміле рішення та об’єднаний фаховий й енергійний провід! Обезсилені морально і матеріяльно обі українські армії — Наддніпрянська і Галицька, стають боєздатними і з безвиглядно-розпучливого положення проривають Кам’янець-По-дільський котел, здобувають Проскурів і Жмеринку, йдуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня 1919 року.

В поході на Київ УГА відограла головну і децидуючу ролю. Як доказ хай нам послужать ось такі дані: а) Большевицька стратегія при завоюванні України послуговувалась у великій мірі залізничими шляхами, здовж яких йшли головні їхні сили з бронепотягами, панцерними автами, з масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.

Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької — «В ніякому випадку не входити в бойові сутички з денікінцями, а при зустрічі з ними, тільки переговорювати щодо усталення демаркаційної лінії обопільних бойових дій, їхніх і наших, в напрямі Києва». Це зарядження вказувало нам, що денікінці тоді не були нашим ворогом, а радше були тихим союзником у поборюванні большевиків. Цей нефортунний приказ Штабу Гол. Отамана фактично обеззброїв обі наші армії, бо їм наказано не битись, а переговорювати! Це наглядно показалось уже в самому Києві, де вийшли ще два доповняючі прикази в тому самому дусі, а саме: приказ щодо парадного в’їзду Гол. Отамана до Києва, виданий вночі з 30 серпня 1919 р. і приказ шодо відкликання цього парадного в’їзду та обсади Києва, виданий ранком (год. 5-та) 31 серпня 1919 р. з виразним натиском — «обсадити, але не стріляти». Генерала Кравса в тому часі в Києві не було, а заступав його полк. Арнольд Вольф, комендант ІІ-го корпусу. Ген. Кравс мав бути у Хвастові, чи десь у постою Гол.

Отамана між Хвастовом і Києвом, а до Києва прибув 31. 8. около 4-тої год. пополудні і тут зараз же пришилось йому переговорювати з денікінцями по думці приказу — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — зразу в Думі з денікінським генералом Штакельберґом, де заключено ось таку вступну умову: 1) Обидва генерали мають зараз від’їхати до головної квартири генерала Бредова для устійнення демаркаційної лінії між галицькою і денікінською арміями, 2) Всі частини в Києві, так галицькі, як й денікінські мають залишитись вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) На Думі біля українських прапорів має повівати і російський прапор для успокоювання російської публіки, щоб відтак в ставці ген. Бредова дальше вести переговори, щодо демаркаційної лінії і завішення зброї, бо заповіджена Штабом Гол. Отамана в дні 26. 8 місія ген. Павленка для переговорів з головним командуванням Денікіна чомусь до Києва не прибула.

Вивішення й скинення російського прапору з балькону городської Думи в Києві вказує нам на тодішню дисципліну обох українських армій, галицької і наддніпрянської й на її наслідки. Бо те, що зробив комендант Центральної Армійської Групи, ген. Антін Кравс, який, згідно з умовою в Думі з ген. Штакельберґом, мав ще дальше переговорювати з головною квартирою ген. Бредова щодо демаркаційної лінії та завішення зброї, і як перший вступний крок до тих переговорів казав вивісити російський прапор на бальконі Думи, — це анулював заступник коменданта Запоріжського Корпусу, полк. Загродський, наказуючи своїм козакам — «скинути цей російський прапор з балькону Думи» — не здаючи собі справи, що тим уневажнить умову в Думі і тимсамим зробить медвежу прислугу дальшим переговорам з ген. Бредовим, а теж і українській справі. І сталось так, як співається в народній пісні — «захотів козак Мадай славоньки зазнати, зібрав хлопців тай поїхав Турка воювати» — бо ніщо його не обходили зобов’язуючі граничні трактати. Зараз після скинення російського прапору з балькону Думи прийшло до провокативної стрілянини під Думою та панічної втечі Запоріжців, що спричинило загальну паніку. Вслід за тим денікінці вмаршували більшою силою до Києва, обеззброївши передтим охорону мостів, а відтак ніччю й мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади в Думі. Наші бойові частини — галицькі й наддніпрянські не могли ставити жадного опору, бо був приказ — «обсадити, але не стріляти», а щоб не дістатись у полон, відійшли, а властиво вивтікали з Києва. Приказу до залишення Києва без бою не було жадного! Отже ген. Антін Кравс не віддав Києва денікінцям без бою, бо тоді, коли ген. Кравс з ними переговорював, тобто вночі з 31. 8. на 1. 9. 1919 р. Київ вже був у руках денікінців, а з ген. Кравсом переговорювано вже тоді як з полоненим. Не знаємо, чи ген. Кравс переговорював з денікінцями з власної ініціятиви, чи може мав якісь повновласті з вищої кома ади? На всякий випадок ген. Кравс, як комендант Центральної Армійської Групи, поступив в цій прикрій для нас київській ситуації згідно з наказом Штабу Гол. Отамана — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — та згідно з вояцькою честю коменданта й бойовою засадою — „Kiihner Entschluss immer der beste“ — тобто сміле рішення все найліпше! А кінцевий вислід його переговорів — це угода що до демаркаційної лінії Попельня — Сквира та звільнення з полону двох ширших штабів 1-го і ІІІ-го Галицьких Корпусів та їхніх провіянтур, чим фактично врятував УГА від передвчасної загибелі.

Не знаємо, що спонукало ген. Кравса в найкритичнішому моменті нашого побуту в Києві передати команду армійської групи полк. Арнольдові Вольфові, а самому переговорювати з ген. Бредовим, щодо дальшої долі Києва. Чи він це зробив з власної ініціятиви, просто змушений обставинами, чи може на приказ вищої команди? На всякий випадок це потягнення було помилкове і для нас некорисне. Денікінці маючи в руках головного коменданта київського фронту, переговорювали з ним не як з фактичним вождем, але як з полоненим. В таких випадках головний комендант повинен бути при своїх частинах, щоб мати змогу видати у відповідний час залежні від ситуації прикази. Для переговорів повинна була б бути визначена спеціяльна комісія.

Не знаємо чому Гол. Отаман Петлюра, який безпосередньо по зайнятті нами столиці тобто вночі 30 серпня, мав бути в Києві, а відтак на станції Пост Ролинський був поінформований київськими патріотами про критичний стан Києва, не видав відповідних приказів щодо забезпечення столиці проти наступаючого Денікіна, а тільки поспішно від’їхав до Кам’янця-Подільського?

Не знаємо, хто видав приказ до параднього в’їзду Гол. Отамана Петлюри до Києва і хто той приказ відкликав? Ген. Кравс не міг сам видати того приказу без порозуміння з вищими властями, в першій мірі з гол. Отаманом, як рівнож сам не міг того приказу анулювати. Начальна Команда УГА знала, що такий приказ видано, але нічого не знала, що його відкликано. Доказом цього хочби ця обставина, що дня 31. 8 рано, около 8-мої години Начальна Команда найшлась у самому Києві, щоб узяти участь у цій всенародній маніфестації, але дізнавшись, що в Києві є вже денікінські патрулі, завернула назад на залізничий двірець, завагонувалась і виїхала з поворотом до Вінниці, не даючи армії жодних приказів так щодо евентуального роззброєння денікінських патруль, як і вицофування взад двох наших провіянтур 1-го і ІІІ-го корпусів та їхніх ширших штабів, бо решту воєнного добра, здобутого на большевиках включно з трьома панцерними потягами, ледве чи можна було б вивезти з причини великого накопичення потягів й евентуального саботажу залізничників.

Не знаємо, хто і в якій цілі, в дні 31 серпня по полудні, дав Запоріжцям приказ до парадного маршу вулицями Києва аж під городську Думу, де прийшло до скинення російського прапору з балькону Думи й короткої провокативної стрілянини та загальної паніки. Парадний марш в цім дні був відкликаний о год. 5-тій ранку, а в слід за тим була заряджена обсада цілого Києва з приказом — «обсадити, але не стріляти!» Запоріжці і 2-га галицька бриґада мали обсадити оба мости на Дніпрі — залізничий і ланцюховий, з висуненими мостовими причілками в районі Дарниці. Того не вдалось їм осягнути, бо денікінці були вже на другому березі Дніпра, а їхні патрулі в Києві. Тому обсаджено оба мости тільки по цьому березі Дніпра, що й так не мало значення, бо був приказ — «не входити в бойові сутички з денікінцями». — Заповщжений, а відтак відкликаний парадний в’їзд Гол. Отамана Петлюри стягнув до Києва цілу нашу військову верхівку, це є: Головного Отамана Петлюру, Начальну Команду УГА з ген. Тарнавським і полк. Шаманеком, полк. Арнольда Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, що заступав ген. Кравса, полк. Осипа Микитку, коменданта 1-го корпусу, якого назначено комендантом гарнізону міста Києва, полк. Володимира Сальського, коменданта Запоріжського корпусу та двох представників державної інспектури, інж. М. Скидана з 1-го гал. корпусу і полк. Дерещука при Запоріжцях. Всі ці коменданти в критичному дні не були при своїх частинах, а були в Києві, знали про спроби денікінців увійти до Києва, ба що більше, самі особисто стрічались у Києві з їхніми патрулями (гл. Літопис Червоної Калини ч. З, 4, 5, за 1936), але не поважились дати приказ роззброювати ці патрулі, навпаки виразно наказували не роззброювати, а переговорювати, себто питати, куди і за чим вони йдуть, — як це мало місце на моєму відтинку під Думою, чи на головному залізничому двірці, де переговорювано з денікінською патрулею, що під командою прапорщика прийшла перебирати телефон і телеграф. З повищого виходить, що прикази — «не входити в бойові сутички з денікінцями» чи «обсадити, але не стріляти» — видав найвищий наш політичний і військовий провід, а обі армії включно з Гол. Отаманом до цих приказів застосувались, себто прикази ці виконали. Зроблено це мабуть в тій цілі, щоб не зразити собі Антанти, а денікінців приєднати собі як союзників. Тому слідства за залишення Києва без бою не було жодного, так зі сторони уряду як і армії. Всі ці вкоротці наведені факти вказують нам наглядно, що штаб Гол. Отамана Петлюри і його уряд не мали в пляні оборони столиці Києва перед денікінцями, бо навіть після їхнього підступного загарбання Києва, йшли дальші переговори з ними, а проголошення їм війни наступило аж 24 вересня 1919 р., тобто майже місяць по залишенні нами Києва.

З залишенням Києва без бою прийшло між обома українськими урядами й арміями до обопільної незгоди та взаємного обвинувачення себе у зраді і тим ми себе звоювали. Народна приповідка, що «згода будує, а незгода руйнує» — показалась правдивою. До Києва була в нас згода і світлі офензивні бої, після Києва прийшла незгода і невдачні дефензиви: бої та караюча рука тифу. Але мимо того всього ми не спам’ятались, навпаки — роз’єднані я і взаємна ворожнеча дійшли до того, що обі наші армії опинились над пропастю. Щоб рятувати цілість цих армій, розсварені наші уряди і Начальні Команди, замість того, щоб об’єднатись, як це мало місце в Кам’янці-Подільському, почали шукати сепаратних доріг — галичани в сторону Москви, а наддніпрянці в сторону Польщі, мовляв, прийде хтось і зробить нам щось. І дійсно той хтось прийшов і зробив щось, але для себе, не для нас. А могло бути інакше при добрій злагоді! Програна в Києві, це не зрада, а хибний тактичний маневр уряду і головного командування, спричинений надто великим довірям до чужих, в першій мірі до Антанти. Катастрофи ще тоді не було — вона прийшла пізніше, як наслідок розсварення. Загальне наше положення було на багато корисніше, ніж у Кам’янець-Подільському кітлі. Обі наші армії стояли на вершку своєї боєздатносте У наших руках находилось майже ціле Правобережжя, себто свого роду арсенал, щодо зброї, харчів і:лундурів. Рятунок для нас був. Треба було нашому проводові ще тісніше об’єднатись і по мужеськи признатись до вини чи хибного промаху, а хитрому і підступному ворогові проголосити війну, заряджуючи рівночасно всенародну мобілізацію. Того не зроблено в слушний час, бо на перешкоді стала наша питоменна прикмета — «забув, заспав, спізнився». Отже проволока і нерішучість наших провідних чинник’"з та спихання вини одних на других — «я не винен, сусід винен» — стали причиною нашої політичної і бойової програної.

Це типове спізнення відбилось від’ємно так на наших політичних, як й бойових починах. Нарада в Кам’янці-Подільському в справі спільного командування для обох наших армій, наддніпрянської і галицької, та походу на Київ чи Одесу тривали около 20 днів, поки осягнено порозуміння йти на Київ та поки створено спільний й об’єднаний провід — Штаб Гловного Отамана, в дні 10 серпня 1919 р. Цю проволоку використали большевики, стягаючи проти нас щораз то нові сили, а рівночасно й денікінці, прискорюючи свій похід на Київ.

По прориві послідньої большевицької оборони на лінії Боярка — Глеваха — Васильків в дні 24. 8. 1919 р. ми мали зараз же на другий день рано вдарити на сам Київ. Тимчасом Штаб Гол. Отамана видав наказ припинити наступ на Київ, поки не підійдуть вперед частини 1-го гал. корпусу з під Бердичева і наш наступ здержано аж до 29. 8. За той час спізнення большевики вивезли з Києва багато воєнного добра та зорганізували спротив, який наніс нам утрат раненими й убитими, а Добрармія вспіла підійти до Дніпра аж під сам Київ.

Безпосередньо перед здобуттям Києва, в дні 26 серпня обі наші армії дістали повідомлення, що до денікінського командування має виїхати наша місія під проводом ген. Омеляновича Павленка, в цілі взаємного порозуміння щодо столиці України, Києва. Тимчасом ця місія спізнилась, чи пак зовсім не виїхала, так що Центральна Армійська Група найшлась у Києві в глупому положенні, з приказом — «обсадити, але не стріляти», а її комендант, ген. Антін Кравс, щоб рятувати ситуацію, вже як полонений був змушений заключит з денікінцями угоду щодо демаркаційної лінії Попельня — Сквира.

Після залишення Києва українськими арміями в ночі 31 серпня та підступного заняття того ж Києва Добрармією, виповідження війни денікінцям зі сторони Директорії наступило аж 24 вересня 1919 р. отже було спізнено 24 дні.

Загальний наступ обох наших армій проти денікінців маз початись, згідно з наказом Штабу Гол. Отамана, 17 жовтня 1919 р., та це не сталось. З вини цивільного заряду залізниць транспорт ІІ-го гал. корпусу з-під Бердичева до місця призначення спізнився повних три дні, так що наша офензива почалась аж 20 жовтня 1919 р. Це опізнення з нашої сторони дало Добрармії час відповідно приготовитись до оборони і наш наступ не вдася. Ці наведені приклади вчать нас, що всякі накази, політичні чи бойові, треба виконувати точно і в час.

Тифозну лявіну, яка розчавила УГА, можна було здержати як не в цілості, то бодай частинно, але цього не зроблено в слушний час. Зараз по переході Галицької Армії на Східню Україну, начальний лікар УГА д-р Бурачинський вислав до уряду відповідне меморандум, в якому вказував, що Поділля, це домена тифу, а щоб його унешкідливити, домагався, щоб забезпечити армію ще перед осінню ліками і санітарним вирядом. Це меморандум знехтовано в цілості, а тимчасом прийшла елітна осінь, а з нею п’ятнистий і поворотний тиф, який знищив боєздатність обох наших армій так, що прийшлось шукати аж сепаратних доріг для збереження цілости тих армій.

Перехід УГА до військ ген. Денікіна, згідно з сепаратним договором з 6 і 17 листопада 1919 р. це не зрада, а конечність, це розпучливий крок Начальної Команди, для оборони й самозбереження цілости галицької армії, спричинений ваганням обох наших урядів зайняти рішуче становище в цій справі і то швидко. Правильність цього потягнення виказали: 1) воєнний суд над ген. Тарнавським і полк. Шаманеком під замітом державної зради, який по докладнім обсліді справи звільнив їх одноголосно від вини і кари, та 2) всі три воєнно-державні наради обох наших Урядів і Начальних Команд з 30 жовтня 1919 р. у Вінниці, 4 листопада в Жмеринці і 8 листопада 1919 р. в Деражні. У висліді тих нарад порішено вправді уневажнити Зятківський договір з 6 листопада 1919 р. з Добрармією, але не зривати формально дальших переговорів з нею, та вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію під проводом полк. Камінського від наддніпрянців і сот. Олесницького від галичан, яка мала добитись тільки перемир’я, полишаючи політичні справи Урядові УНР. Цій однак делегації, подібно як і попередним нашим спільним делегаціям у Києві, не пощастило осягнути будь-яке порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але Уряду УНР вони не признавали, і маючи повну піддержку Антанти та стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю. На це не можна було погодитись, і тому нова Начальна Команда УГА в порозумінні з диктатором Петрушеричем і за його згодою була змушена відновити Зятківський договір з денікінцяніи в дні 17 листопада 1919 р., як одинокий спосіб збереження цілости армії під цю пору. Цей договір не приніс нам рівнож сподіваної користи, бо був спізнений, як і попередній договір в справі перемир’я в Києві. Саме тоді денікінська армія, розбита большевиками в районі Києва, почала свій панічний відворот зразу на Одесу, а в дальшому вздовж Дністра до Польщі. Тому УГА не мала вже змоги належно відпочити, вилікуватись із тифу, узброїтись та відповідно перегрупуватись, щоб поставити тривкий опір наступаючим большевикам. Під тодішню пору оба наші відвічні вороги, Польща і Москва, стояли під опікою всесильної Антанти і тому наші спільні делеґації до Польщі і Москви не мали жодного успіху, бо поляки хотіли договорюватись (нещиро) тільки з наддніпрянцями, а москалі лише з галичанами. Силою таких політичних обставин політика наддніпрянців пішла в сторону поляків, а галичан в сторону москалів, щодо збереження цілости своїх армій. Цей політично-тактичний маневр не був правильний, бо Антанта вже заздалег_дь поставила свою карту на велику Польщу і велику Росію, даючи їм свою повну піддержку, моральну, матеріяльну і політичну, а Україну поборювала. Тому взаємне обвинувачування себе в чорній зраді, наддніпрянців у сторону Польщі, а галичан у сторону Москви — це що найменше національний злочин, бо годі навіть подумати, щоб оба наші уряди і обі армії могли діяти на шкоду українській справі.

Щодо переходу УГА до большевиків, то УГА до большевиків добровільно не переходила, тільки большевики прийшли і забрали її обезсилену і зболілу тифом, без вистрілу. До такого переходу не було жодного зарядження від галицького Уряду (Диктатури) ні приказу з Начальної Команди, значить — фактичний і відповідальний провід УГА не зробив з большевиками жодної умови, ні добровільної, ні примусової, а зробив її т. зв. «Галицький Ревком», утворений самочинно зі старшин і стрільців та кількох політиків, що були під цю пору у Вінниці. Цей Галицький Ревком заключив з большевиками два договори, а саме: з місцевими українськими большевицькими партіями (КПбУ, УКП і СР-ів) дня 31 грудня 1919 р. у Вінниці і з командуванням 12-тої совєтської армії, дня 12 лютого 1920 р. в Києві. На основі договору з місцевими большевицькими партіями УГА стала автономною складовою частиною большевицької армії, а на підставі умови з 12-тою большевицькою армією УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись у бриґади і як такі мали увійти в склад окремих совєтських дивізій. Оба договори — це розпучливі акти самооборони перед фізичним винищенням цілої УГА. Вінницький Ревком постав вже в послідньому моменті, тобто тоді, коли большевицькі військові частини увійшли в район галицьких шпиталів та стали господарити по своєму, це є — «по законам революції». Тоді то під напором оставших по шпиталях хворих старшин і стрільців, що хотіли себе фізично рятувати, та під напором місцевих українських большевицьких партій, що бажали галичанам прийти з поміччю у їхньому скрутному положенні, утворено т. зв. Галицький Ревком (революційний комітет) під головуванням д-ра Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Того Ревкому УГА зразу не узнавала, його заряджень не виконувала, а слухала приказів тільки своєї Начальної Команди, посуваючись звільна на південь, у сторону Одеси та переговорюючи з Румунією, щодо переходу УГА на її територію. Коли ж румуни її не прийняли, а большевики скорим маневром найшлись у районі розташування 1-го гал. корпусу в Чечельнику і ІІ-го корпусу в Бершаді, і команди тих корпусів були змушені на власну руку переговорювати з поодинокими большевицькими частинами, або їм здатись, тоді Президія Політичного Відділу при Начальній Команді зважилась на рішучий крок: удалась до команди 1-го гал. корпусу в Чечельнику і тут в дні 6 лютого 1920 р. утворено т. зв. Начальний Ревком ЧУГА, з д-р Андрієм Музичкою як головою і сот. Цап’яком як секретарем. Цей Ревком увійшов відтак у склад вінницького Ревкому і став силою обставин начальним політичним проводом ЧУГА. В той спосіб ціла УГА найшлась під большевиками, значить не добровільно, але примусово. Однак большевики не роззброїли і не полонили УГА, як це зробили дещо пізніше поляки, бо їхня політика вже тоді була наставлена на довшу мету. Не роззброїли її з двох головних причин. Перша причина була чисто пропаґандивного характеру. Большевики аж надто добре знали, яку ролю відограла УГА на Великій Україні в поході на Київ, а її добру славу та популярність серед місцевого населення хотіли використати для себе, мовляв — дивіться наддніпрянці — галичани йдуть разом з нами, з совєтською владою, а ви бунтуєтесь. Та ж ми всі українці і совстська влада на Україні рівнож українська, отже ходім разом одним фронтом проти поміщиків, буржуїв і т. п. А дальше — сам факт збереження УГА мав з’єднати большевикам симпатії і в Галичині, бо звідтам ця армія походила. Друга причина — це моральний і матеріяльний стан УГА. Армія ця без власного запілля, виснажена форсовними боями та знеможена тифом, без гроша, зброї і харчів не представляла собою більшої бойової сили, тому наразі можна було її залишити, як небоєздатну на своїх тилах. А щоб УГА у майбутньому не могла їм загрожувати, то вже заздалегідь пороблено відповідні заходи політичної і військової натури, які зміряли до того, щоб цю армію використати для своїх цілей, а відтак її розложити і розпорошити та в боях винищити до щенту. І тому всупереч умові, заключеній з Галицьким Ревкомом у Вінниці дня 31 грудня 1919 р., що УГА задержить свою дотеперішню організаційну цілість та буде включена в Червону Армію як автономна військова формація, змушено той самий Галицький Ревком заключити з 12-тою совєтською армією другу умову з 12 лютого 1920 р., на підставі якої УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись в бриґади і ввійти в склад окремих большевицьких дивізій.

Так званий протибольшевицький переворот УГА, а в слід за тим перехід двох галицьких корпусів до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі, відбувся не самочинно, але в тіснім порозумінні зі Штабом Головного Отамана, який надіслав до шефа штабу 2-гої галицької бриґади (б. корпусу), сотника Мирона Луцького докладні інформації, що й як робити, та плян розміщення військ генерала Павленка і поодиноких важніших повстанських отаманів. По думці тих інструкцій 2-га бриґада видала для цілої УГА приказ до протибольшевицького перевороту в дні 23 квітня 1920 р. за підписами сотника Юліяна Головінського, як коменданта і сотника Мирона Луцького, як шефа штабу. В тім приказі взято на увагу дві евентуальності: 1) спробу продертись на большсзицькі зади до військ генерала Павленка, а на випадок невдачі — перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі. Спроба пробитись до генерала Павленка не вдалась, і тому перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі став конечністю. Тимчасом поляки нас роззброїли і взяли в полон, а в своїй пресі і перед Антантою представили нас як полонених большевиків.

Мобілізація й організація УГА відбулась у вийняткових обставинах, не в тихому та спокійному запіллі, але на справжньому польсько-українському фронті. Організували українські старшини і підстаршини колишньої австрійської армії, в часі повоєнного і воєнного лихоліття, зараз же по розпаді австро-угорської монархії, в чисто демократичний спосіб, з низу до верху, після австрійського зразка з 1-шої світової війни. Організація ця йшла в запіллі і на фронті. В запіллі — за вказівками т. зв. Окружних Військових Команд, а на фронті — згідно з приказами дотичних військових команд, які густо-часто, в скрутному положенні, були змушені цих свіжо змобілізованих новобранців кидати до бою, чи обсаджувати ними фронтові позиції. Первісне організаційна структура — це чети і сотні, які в більшості творено самочинно в місцях, де показалась конечна потреба фронту. Нормальна воєнна чета числила 4 рої по 15 стрільців, разом 60 піхотинців. Сотня складалась з 4-ох чет по 60 вояків, разом 240 стрільців. Комендантами роїв були підстаршини, чет нижчі старшини-хорунжі й четарі, а сотень четарі і поручники. В початках ці чети та сотні діяли самочинно, обсаджуючи довільно фронт, де зайшла потреба. Властивий фронт почав творитись у Львові й довкруги Львова, а відтак поширивсь на захід, обабіч залізничого шляху аж по Перемишль. В першій половині грудня 1918 р. прийшов приказ, яким пов’язано ці самостійно діючі чети і сотні в той спосіб, що 4 чети творили сотню, 3–4 сотні курінь, а 3–4 курені групу. Всім тим частинам надано відповідних командантів та приділено точно означений відтинок фронту, за який вони мали відповідати. В подібний спосіб, за австрійським зразком, були зорганізовані артилерія, кавалерія, польова жандармерія, літунство, інтендантура, технічні відділи і т. д. З кінцем січня 1919 р. наказом Начальної Команди (генерал М. Омелянович Павленко начальний вождь УГА від 10 грудня 1918 до 9 червня 1919 р.) всі групи переіменовано на бриґади та утворено з них три корпуси по 4 бриґади кожний. На півночі зформовано І-ший галицький корпус до якого належали: 5-та — сокальська, 6-та — равська, 9-та — белзька і 10-та — янівська бриґади. Комендантом цього корпусу був полк. Осип Микитка, а шефом штабу отаман Вурмбрандт, а відтак отаман Куніш, з осідком в Камінці Струмиловій. На південному сході зорганізувався ІІ-гий корпус під командою полковника Мирона Тарнавського та шефа штабу підполковника Альфреда Шаманека, з осідком в Ходорові. В його складі були: 1-ша бриґада — УСС-ів, 2-га — коломийське, 3-та бережанська і 4-та — золочівська. На заході в Стрию утворено ІІІ-тий галицький корпус з бриґад: 7-мої — львівської, 8-мої — самбірської, 11-тої — стрийської і гірської бриґади майора Василя Черського. Комендантами цього корпусу були: полковник Гриць Коссак, по нім генерал Ґембачів, а відтак генерал Антін Кравс, а шефом штабу підполковник Карло Долежаль і майор Вільгельм Льобковіц. Всі ці три корпуси тим самим приказом Начальної Команди (шеф штабу генерал Євген Мишковський) получено в Українську Галицьку Армію. Ця Армія заєдно збільшалась і вже в березні 1919 р., згідно з заподанням харчового уряду при державному Секпетаріяті Внутрішніх Справ, число акту 1.400 числила: на фронті — 4.000 старшин і 65.000 стрільців, а в загсллі — 2.000 старшин і 55.000 стрільців разом — 126.000 вояків. В той спосіб з малого військового відділу, около 1.200 стрільців в дні 1 листопада 1918 р… у Львові, на протязі 5-ох місяців безнастанних боїв зформовано в приспішенім темпі міцну й боєздатну УГА. Її начальними вождями у Львові були: сотник Дмитро Вітовський від 1. 11. до 5. 11. 1918 р., отаман Гриць Коссак від 5. 11. до 9. 11. і підполковник Гнат Стефанів від 9. 11. до 10. 12. 1918 р., який по примусовім залишенні Львова в дні 21 листопада 1918 р. продовжував дальше визвольну боротьбу, видаючи рівночасно перші прикази, щодо організації УГА в ширшому маштабі, вже як армії. Ці такі часті зміни начальних вождів, чи шукання за ними вказують нам наглядно, як важко приходилось нам воювати у Львові, не маючи до розпорядимости відповідних старшин, достаточно! скількости зіграних з собою військових частин, не знаючи Львова та способу провадження вуличних боїв і не маючи жодних технічно-допомогових відділів, включно з інтендантурою і телефонічним получениям. До того всього організація нашого запілля, хоч як спішна, не могла ніяк відповісти потребам фронту. В слід за тим пішла нервова і хаотична обсада Львова, програні бої та зачасті зміни в Начальній Команді і тому прийшлось нам залишити Львів. Та бої йшли дальше, а з ними й поспішна організація українського війська в запіллі. Дня 10 грудня 1918 р. підполковник Гнат Стефанів передав начальну команду генералові М. Омеляновичу Павленкові (від 10 грудня до 9 червня 1919 р.), який в загальному докінчив організацію УГА.

Поважну ролю в організації УГА, так в запіллі як і на фронті, відограло й наше патріотичне галицьке духовенство, яке все жило з народом та між народом, і тому при творенні рідної армії втілилося в її ряди понад 100 польових духовників. Ці власне духовники, через весь час наших Визвольних Змагань, ділили вояцьку долю й недолю армії, а в т. зв. Чотирикутнику смерти на Східній Україні з нечуваною посвятою піклувались хорими на тиф стрільцями і старшинами, несучи їм будьто фізичну поміч, як санітети, чи духовну розраду, як священики. Самі заражувались, хворіли і вмирали (около 40 померло), а нами опікувались і доглядали, сповідали та з Богом у вічну путь відправляли. Тому не диво, що в критичних большевицьких часах, армія не видала своїх польових духовників большевикам, хоч був такий приказ, але скрила їх у фронтових формаціях, як санітетів, писарів і т. д. та в той спосіб зберегла їх від большевицької заглади.

Бадьоро держалась Галицька Армія! Через цілих дев’ять м: сяців йшли завзяті бої в Галичині, офензивні й дефензивні, з модерно узброєною Антантою польською армією за Львів, Городок Ягайлонський, Судову Вишню, Перемишль, Рудки, Хирів, Ягольницю, Чортків, Теребовлю, Нижнів, Тернопіль, Бережани і т. д., аж поки виснажена боями і непіддержана як слід своїм запіллям, не маючи зброї ні муніції, була змушена перейти річку Збруч та получитись з східньо-українською Дієвою Армією до дальших важких боїв, але вже за Соборну, Самостійну Українську Державу.

Опинившись на Східній Україні, УГА стала армією без певного запілля і тимсамим була здана на власні сили, ще більше ніж в Галичині. Її чисельний склад виносив: 85.000 вояків, 550 скорострілів і 160 гармат. Наддніпрянська армія не могла прийти її з більшою поміччю, бо й сама найшлась без свого запілля, на малім клаптику української землі, довкола Кам’янця-Подільського. Вже в перших днях побуту УГА за Збручем дався відчути великий брак харчів, у першій мірі хліба, і треба було знайти спосіб, як їх роздобути. В тій цілі Начальна Команда (генерал Тарнавський від 6. 7. до 8. 11. 1919) покликав до життя нову військову організацію т. зв. Етап Армії під командою полковника Гната Стефанова, яка в районі розташування УГА, мала зайнятись заготівлею харчів, паші, муніції, мундурів і санітарного виряду, мала збирати й молотити на хліб збіжжя, мала улаштовували варстати для направи зброї, мундурів й обуви та мала зорганізувати етапні військові шпиталі з переходовими станицями для виздоровців. Таке зорганізування УГА причинилось в значній мірі до чисельного розросту й тому прийнялась у нас поговірка: «Мала Україна і велика армія та Велика Україна і мала армія».

Своїм переходом на Східню Україну УГА причинилась в значній мірі до національно-державницького освідомлення тамошнього населення, а своєю військовою поставою, удачними боями, дисципліною й людянністю, здобула собі загальну прихильність і довір’я. На практиці це відбувалось ось так: зайнявши квартири в будь-якому селі, галицький старшина чи стрілець входив спокійно до призначеного йому дому, а знімаючи шапку, чемно поздоровляв: «Слава Ісусу Христу» або «Добрий день» чи «Добрий вечір». Господарі, заскочені таким привітом, дивувались, як це так, москаль (так в українських селах називали вояків), а здоровить по людськи! Приємно вражені й осмілені таким привітом, господарі починали розмову — хто ви такі і звідки, за що воюєте, з ким ідете — з Петлюрою чи проти Петлюри і т. д. Така розмова кінчилась звичайно гостиною — «чим хата багата» і добрі відносини нав’язувались. Зовсім інакше малася справа з большевиками, денікінцями та деякими, ніби своїми повстанцями. Вони впадали до хат з криком вереском та бундючно диктували: «Хазяйн, дай лошадям вівса, сіна чи конюшини, а ти хозяйка роби яєшню, жар куріцу, давай хліб, сало, молоко, масло і т. д.». На випадок відмови грозили побиттям чи розстрілом, стріляли на пострах та грабили, що попало. Такі революційні загони, а то й армії, бушували по Україні та несли з собою страх і сваволю. Тому з приходом УГА на Східню Україну симпатії місцевого населення відразу стали по її стороні. Армія ця, зорганізована на німецько-австрійський лад, своєю військовою поставою й удачними боями здобула собі загальне признання й прихильність широких мас, а її дисципліна була впрост подиву гідна! Як приклад хай нам послужить ось така маловажна але замітна подія: по переході за річку Збруч 16 липня 1919 р. мій курінь, відпочивав на узгір’ї в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших наказів. Дерева були обильно обліплені спілими, сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий приказ — «не рушити чужої власносте»! Всі дотичні прикази ми виконували в сто відсотках. Тому не диво, що українські селяни до нас горнулись, нам помагали, а під час тифозної пошести приміщували нас у своїх хатах. Самі заражувались, хорували і вмирали, а нами опікувались, переховували в себе і доглядали. Серцем відчули, що ми свої. Ми прийшли на Східню Україну, як зненавиджені «австріяки», а відійшли як свої й рідні!

Щодо моєї особи, то й досі не знаю, чому саме мене в тих важких і прикрих часах, назначено комендантом 3-тої червоної галицької бриґади (бувшого ІІІ-го корпусу) на місце генерала Кравса? Я ж був собі звичайним сірим старшиною-фронтовиком, як кажуть незлим, але без жадних партійних зв’язків та без вищих військових кваліфікацій і на пост коменданта корпусу не надавався. До того, в часі приходу большевиків, я лежав непритомний в тифозній гарячці. Підозріваю, що до мого назначения комендантом причинилась загальна опінія доброго вояка-фронтовика і рекомендації ген. Кравса та сот. Хробака. Мої переживання під большевиками на пості коменданта 3-тої червоної галицької бриґади належать до найтяжчих у моєму житті, а користь з того хіба така, що я раз на все вилічився з т. зв. «війтівства», себто зі стремління бути на провідному становищі.

Причини невдачі наших Визвольних Змагань

Війну з нашим головним ворогом — білими й червоними москалями ми програли і тим самим втратили власну державність. Війну ми мусіли програти, бо війну провадив не весь наш нарід, а тільки найсвідоміша його частина, мала горстка, зорганізована в Українську Армію, яка була здана на власні слабі свої сили. Вона була змушена й воювати на різних фронтах і при цьому мала сама себе прохарчувати, узброїти, зодягати та лікувати з недуг. Наше запілля про це недбало і відносилось до рідного фронту часто байдуже, а деколи навіть вороже. (Пашківська волость). Така опіка запілля над своїм фронтом не підносила той фронт на дусі, а зневірювала в. остаточну побіду, бо військо на фронті без віри в побіду навіть без бою буде переможене. Запілля в часі війни повинно бути тісно зв’язане з фронтом згідно з засадою — «все для бойового фронту!» Воєнна засада голосила й голосить — як в запіллі безпорядок, то й військо на фронті не видержує напору ворога, і навпаки — як на фронті невдача, то й у запіллі замішання і хаос. Що ця засада правдива, доказали нам події як на Східній Україні, так і в Галичині, і тому ми війну програли.

Державу ми запропастили мимо догідних та сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу та загальна непідготованість — національна, політична, господарська, військова й адміністраційна, а в слід за тим брак ясної визвольно-по-літичної ідеї, ідеї української державности. Держава повинна спиратись на двох головних силах — моральній і фізичній. Моральна сила — це Церква, яка стояла б на сторожі Божих законів, а фізична сила — це армія, що могла б берегти людські закони. Тих сил ми не могли відповідно використати при будові власної держави, бо не були належно підготовані. Ця непідготованість була наслідком довгого, бо 260-літнього перебування українського народу під московською владою, яка ставилась до українців й українства ворожо. Ця влада загарбала нам Козацьку Державу й її обезголовила, це є — знищила її провідну верству-інтеліґенцію, заборонила вчитись на рідній мові, не дозволила організуватись по товариствах, а що найголовніше — ця влада поневолила нашу Православну Церкву і зробила з неї засіб до московщення широких мас українського народу. А Церква ця була наскрізь державно-московська, бо на чолі т. зв. Святішого Синоду, стояв голова московської держави — цар. Тому ця Церква викляла нашого славного гетьмана-самостій-ника Мазепу, як зрадника, а всякий відрух українського релігійного і національного життя п’ятнувала, як зрадницько-мазепинський впродовж цілих століть аж до наших часів включно. Це стало причиною, що український нарід під Росією замало мав національної свідомости та своєї національно й державнипько вишколеної інтелігенції, бо занадто зжився з московською державою, з її Церквою і культурою. Тим пояснюється факт, що коли після вибуху революції треба було приступити до будови власної держави, то Центральна Рада в Києві не могла поставити відразу справи незалежности України, а домагалась тільки автономії і федерації з майбутньою пореволюційною московською державою.

Матеріялістично-соціялістичний світогляд українського революційного проводу знехтував вищі моральні закони, дані Богом і Церквою, тому й світські закони пішли внівець. Центральна Рада злегковажила собі в цілості ролю Церкви так, що в Центральній Раді не було представників духовенства, які стояли б на сторожі особистої і суспільної моралі. Подібно малася справа за Директорії, бо навіть для армії не установлено польових духовників. Той світогляд став з часом загальним так, що хто не був соціялістом — не був українцем. Спонтанного відруху нашого вояцтва т. зв. стихійної українізації українського війська в запіллі і на фронті Центральна Рада не тільки не використала для будови власної держави, але це військо відповідною пропагандою здеморалізувала, а відтак декретом військового міністра Миколи Порша з дня 17 січня 1918 р. цілковито здемобілізувала, боячись української організованої військової сили, мовляв — Українська Держава має бути модерною, тобто соціалістичною, це є — без Церкви, війська чи поліції, про що явно голосили всякі мітинги на вулицях Києва та в передсінках Центральної Ради. Тодішні порядки найкраще характеризує висказ українського селянина-соціяліста: «У нас., соціалістів є так — Бога не боїться, людей не встидається, значить — все можна!» І так воно було на практиці. Усякий робив, що хотів і як хотів, не оглядаючись ні на Божі, ні на людські закони, бо не було авторитетної влади, опертої на повазі Церкви і на здисциплінованій армії, які стояли б на сторожі цих законів. Брак державницько вишколених політичних діячів в уряді і в теренових проводах, і тому були партійні свари, бунти та державні перевороти. Партійні програми уважались чимсь святим, непорушним, а державність стояла на дальшому пляні. Нема соціалістичної, то най не буде жодної України — така була ментальність багатьох партійців. Тому українські' уряди не могли творчо працювати внутрі — при наладнанні адміністрації і назовні — при заключуванні так конечних оборонно-політичних умов. Адміністрацію обсаджено молодими, нефаховими й недосвідченими партійцями, що перед чужими плазували, а своїх тиранізували і в той спосіб підкопували авторитет української влади. Подібно малася справа і в наших дипломатичних представництвах, де рівнож переважали молоді і недосвідчені політики. Тому при нав’язуванні дипломатичних зв’язків знехтовано молоді національні держави, що постали після революції на терені колишньої московської імперії: Білорусь, Литва, Лотва, Естонія і Грузія — а в першу чергу дві, одна однокровна, друга близька нам по крові, національні республіки кубанських і донських козаків, бо пішла поголоска (непровірена), що це старорежимці і контрреволюціонери. Це занедбання було просто каригідне, бо ті козацькі республіки використав Денікін, в яких змобілізував около 200.000 добірного війська, і воно воювало проти нас та в значній мірі причинилось до нашої програної. Але і їм не вийшло це на користь.

Грубо спізнену мобілізацію нової української армії Центральна Рада, чи пак 3-тий Український Військовий З’їзд доручив політикові, Симонові Петлюрі, бо фахових генералів — українців з колишньої царської армії тоді ще не признавали, їм не вірили і їх боялися. Тому то мобілізація й організація перших бойових частин була переведена доривочно і нефахово, в мітинґовий спосіб — з добровольців, за московським революційним зразком, з солдатськими радами та виборною старшиною, без ранґ і старшинських чи підстаршинських відзнак. До вибраних старшин попадали люди в більшості необізнані з військовим ділом — підстаршини, рядовики, а то й цивільні люди, ще вміли гарно говорити чи обіцянками з’єднувати собі вояцтво. Такі старшини не знали як поводитись із рядовиками і були або надто суворі, як за царської служби, або надто м’які і лагідні, як за революції, і ніяк не могли завести такої конечної військової дисциплін: і. Цим пояснюється існування в нашій армії т. зв. невтральних військових частин, що було анормальним явищем. Через це та наша революційна армія не мала тоді більшого бойового значення. Правда, і большевицька армія була зорганізована в той сам спосіб, з тією однак різницею, що всі вищі команди, від армії до батальйону включно, займали російські фахові генерали й старшини, під пильним наглядом політичних і оперативних комісарів. З повищого бачимо наглядно, що в тім переломовім часі ми з власної вини не мали належно зорганізованої армії, бо стару, зорганізовану на царський лад і українізовану армію ми розпустили по домах, а нової, української армії ми не вміли і не вспіли належно зорганізувати. А шкода з цього велика, бо в тодішніх обставинах, в часі першого революційного замішання і хаосу добре здисциплінований корпус війська міг не тільки оборонити Київ та українську державність, але міг гнати большевиків ген далеко поза межі України. Доказом цього революційного замішання був хоч би чеський леґіон, в силі одної дивізії, який з району Проскурова перейшов в повному бойовому виряді цілу Україну, а відтак Росію і Сибір, діставшись аж до Владивостоку, а звідтам до Чехії. Нової пореволюційної армії нам не вдалось як слід зорганізувати, ані за Центральної Ради, ані за Гетьманату, ані за Директорії. Воєнного і людського матеріялу ми мали аж надто багато. По розвалі царської армії і залишенні нею фронту, Україна, як прифронтова полоса, стала свого роду воєнним арсеналом, так щодо всякої зброї, муніції і мундурів, як і санітарного виряду. Однак це величезне мільйонове майно, без належного догляду, та в наслідок нездарности наших урядів і їхньої адміністрації в терені, пропало безслідно. Його розграбили і розбазарили різного роду повстанські отамани, дооколичні села і міста, а відтак тим майном торгували вдома і публічно на базарах. Тому нарікання на брак зброї, муніції, мундурів та ліків зовсім безпідставні. Це все в нас було, тільки ми не вміли чи не хотіли цього господарно змобілізувати і використати. Зробили це за нас большевики своєю твердою владою. За весь час наших визвольних змагань не було проголошено у відповідному часі загальної примусової мобілізації (з вийнятком Галичини), а проголошувано тільки частинні мобілізації, в більшості з добровольців, та й то в невідповідну пору. Ці однак добровольці під впливом різного рода агітацій розуміли свсю службу ь українській армії так, що не раз самовільно залишали фронт і вертали додому, або переходили до повстанців, большевиків чи денікінців, і тим ще більше підривали дисципліну українського війська. Головна причина невдач при творенні української армії — це в загальному брак довір’я до своїх українських старшин, в першій мірі до визначних генералів та старшин генштабу бувшої царської армії. Їх не покликувано до чинної служби, а якщо й покликано, чи хтось з них добровільно зголосився, так тоді обсаджували ними нижчі військові становища, а вищі надавано своїм довіреним, але нефаховим партійним отаманам. Як приклад хай нам послужить ось такий фактичний стан у верхах обсади Дієвої Армії. З приходом Директорії начальником штабу Дієвої Армії назначено полковника СС-ів Андрія Мельника, поручника УСС-ів, його помічником полковника генштабу Василя Тютюника, а генерал-квартирмайстром генерала В. Сінклера, відтак по нім полковника генштабу М. Капустянського. Визначний український генерал Ярошевич командував в наддніпрянській армії тільки дивізією, під час коли партійний отаман Оскілко (втік до Польщі) був комендантом північної армійської групи, авантюрист отаман Волох, по усуненні полковника Болбочана, очолював команду Запоріжського Корпусу, а своєвільний отаман Божко став комендантом дивізії «Запоріжська Січ». Всі ці вичислені отамани діяли самочинно і не все підкорялись приказам Дієвої Армії. Тодішнім нашим справжнім військовим керівникам як — генерал Скоропадський, генерал Мандрика, генерал Зелінський, генерал Ярошевич, полковник генштабу Петрів й інші — важко приходилось здобувати довір’я наших керівних політичних чинників, і тому не вдалось нам зорганізувати належної нашої збройної сили, щоб дати добру відправу наступаючим на нас ворогам в нутрі і на зовні.

Причинилася до невдачі — господарсько-економічна недорозвиненість та чужий нам ворожий капітал. Майже вся велика земельна посілість і великий промисл та торгівля на Україні були в руках чужинців — німців, москалів, французів, англійців, поляків і т. д. А що українська соціялістична влада мала на меті це все знаціоналізувати, тобто удержавити. тому більші землевласники, фабриканти і купці поставились ворожо до творення української держави, а за ними пішли — чуже й вороже нам міщанство та частина робітництва, що були на їх услугах, чи від них залежні.

Внаслідок нездарности урядів та їхньої хибної і зхаотизованої державної адміністрації появилась на Східній Україні т. зв. отаманщина, себто — свого роду повстанська партизанщина. Та отаманщина — це витвір української революції під гаслом: «З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!» — отже постала спонтанно в поодиноких селах зразу проти поміщиків і буржуїв та німців, що їх захищали, а відтак проти большевиків і денікінців. Їхніми отаманами були переважно місцеві селяни чи півінтеліґенти, які діяли самочинно і не слухали нікого. Їхні т. зв. повстання не мали для війська більшого значення, а державі і селянам нанесли багато шкоди, бо большевики чи денікінці такі села відтак палили, а селян розстрілювали. Толерування, а до деякої міри піддержування отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи диких, накоїли нам немало лиха. Ці повстанські загони мали рацію існування на задах ворога, большевиків чи денікінців, але ніколи в запіллі української реґулярної армії, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно — цукроварні, горальні і т. п. — та грабили безкарно власних громадян (контрибуції і погроми жидів, а то й своїх). При тім усі вони не признавали в засаді жодної влади, знали тільки себе та держали народ в постійному нервовому напруженні, в т. зв. перманентній революції, себто в боротьбі всіх проти вся! Доказом цього хочби та обставина, що зі всіх тридцяти кількох важніших повстанських отаманів, тільки один-однісінький отаман Юрко Тютюник дався втягнути до Дієвої Армії. Всі прочі пішли самопас та покінчили не завжди славно. Ця перманентна революція вичерпала нарід так, що він попав у розпучливу апатію і вже не знав, кому має вірити — своїм чи чужим? Серед таких прикрих обставин зродилась між народом туга за твердою владою, яка положила б кінець усім безправствам та завела справжній правопорядок. Тому славний Зимовий Похід під командою ген. М. Омеляновича Павленка та одчайдушний рейд по Україні отамана Юрка Тютюника не викликала вже загального повстання, навпаки — принесли нам тільки болючі втрати.

Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили — це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось — нарід легковажив собі свій провід, бо це наші люди, а провід не знав, чи той нарід піде за ним і буде його слухати. І тому був брак рішучих потягнень уряду та твердих і доцільних законів щодо своїх і чужих. Брак довір’я у власні сили, які в той час були відосередньо розпорошені та почуття меншевартости стали тою причиною, що ми ніяк не могли створити одного державного представництва, уряду, а мали їх кілька, які взаємно себе поборювали, а саме: Харківський уряд, настановлений Москвою, спровадив на Україну большевиків, а уряд Центральної Ради для оборони покликав німців. Гетьманський уряд, збойкотований своїми, шукав підпори у німців і в московських монархістів проти харківського уряду большевиків та своїх загорілих партійців. За Директорії ми мали аж три уряди — уряд Директорії, харківський і галицький. Директорія орієнтувалась на Антанту та її сателіта Польщу, харківський уряд державсь уперто большевиків, а галицька Диктатура шукала порятунку в Антанти і Денікіна. З собою ми не змогли договоритись, бо вірили занадто в чужі сили, їхні ідеали та доктрини. Тому наші Визвольні Змагання пішли внівеч.

Московський большевизм зайнявши цілу Росію, присвоїв собі право говорити й управляти в імені всіх народів давної царської імперії. На перешкоді цьому станула українська держава і тому треба було Ті повалити. В тій цілі большевики вислали на Україну своїх вишколених агітаторів, а в слід за ними і свої військові загони, які обіцянками і погрозами мали викликати бунт проти української влади та заводити комунізм — обіцяний рай на землі. Час і хаотичні обставини сприяли большевикам. Так звана перманентна революція на Україні вичерпала нарід до краю. Нарід бажав спокою, порядку та твердої влади, яка б положила кінець всім безправствам. Того не дала йому ні Центральна Рада, ні гетьманська влада, ні Дирекотрія разом з галичанами, тому очі української маси почали звертатись на північ, до большевиків, мовляв — большевики є та сподівана тверда влада, що має завести рай на землі. Цю тугу українського народу за твердою владою і правопорядком відчули большевики і в сам час вдарили цілою силою на Україну, а зломивши всякий спротив, завели комунізм та дали народові цю тверду владу у формі т. зв. диктатури про летаріяту. Так ми несвідомо приготовили зольшевикам догідний ґрунт та запропастили українську державу, а наслідки цього відчуваємо по сьогоднішній день.

Надто велика потурливість української влади супроти чужонаціональних елементів, так у Києві, як і у Львові. За Центральної Ради величезна кількість московських монархістів та різного роду капіталістів, а з ними й большевицьких агітаторів опинилася на Україні, а головно в Києві. Тут вони, маючи повну свободу рухів, повели безкарно свою юдину роботу, щодо України й її уряду, так, що вже з кінцем січня 1918 р. прийшло в Києві до явного большевицького повстання проти української влади. Центральні Рада не могла цього повстання здушити, бо її полки — Богданівський, Наливайківський і Полубот^тозсь]: ий, розагітовані большевиками, проголосили себе невтральними, а зліквідував це повстання щойно отаман Петлюра своїми слобідськими Червоними і Чорними Гайдамаками та окремою галицькою пів-батерією штабскапітана Алмазова, зформовану зі студентів львівського університету. Так відплатились московські приблуди українській владі за свій азиль. Подібно малася справа з нашою потурливістю й у Львові. Після перебрання нами влади в дні 1 листопада 1918 р. зголошено сотникові Вітовському і Національній Раді, що для більшої безпеки Львова треба б декілька визначних польських діячів та представників їхнього підпілля арештувати абс інтернувати. На це сотник Вітовський начебто дав відповідь, що його завданням є дати охорону українському урядові, а не боротися з польським населенням, а деякі члени Національної Ради пішли ще дальше і загрозили уступленном з Ради, якщо б з українського боку прийшло до будь-яких репресій щодо польського населення. Польські провідники підпілля негайно це використали і вже 2 листопада рушили до протинаступу. Зовсім інакше поступили поляки в відношенні до українців. По залишенні Львова українським військом 21 листопада 1918 р. польська команда зараз же інтернувала митрополита Шептицького, всіх визначних українців заарештувала і вивезла до табору інтернованих в Домбю коло Кракова. Так поступили поляки з нами, щоб забезпечитись на всякий випадок.

Тодішнє міжнародне політичне положення рівнож не сприяло творенню української держави. Антанта, вигравши 1-шу світову війну в роках 1914–1918, під натиском Франції поставила собі за мету не допустити в майбутньому до надто вели сого розросту Німеччини. Для цього вона потребувала великої Польщі і могутньої Росії, які мали поділитись та скріпитись українськими землями. Тому Антанта дала Польщі і московським монархістам під проводом Денікіна та Колчака повну свою піддержку — моральну, матеріяльну, військову і політичну, а Україну поборювала й обдурювала при помочі своїх різних місій, а ми в своїй наївності їм вірили. Залишена власній долі Україна політично зреволюціонована і розсварена, економічно слаба, військово незорганізована, без жодної помочі ззовні, навіть санітарної, була змушена обставинами вести в±йну аж на три фронти — на сході з большевиками і денікінцями, а на заході з поляками, і тому встоятись не було сили. Україна війну програла та втратила державну незалежність.

Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ми втратили тільки добру нагоду створити тоді власну державу, а причиною цього — наші власні недомагання внутрі і міжнародне положення назовні. Ідея української державности невміруща, як і невмирущий український страдальний нарід. Нищили його дикі орди половців і печенігів, нищили турки і татари, нищили поляки та білі й червоні москалі, а над усе нищили його і нищать наші власні міжусобиці. Але той нарід все ще живий, хоч прибитий, скривавлений і понижений, бо живі у нього — світла княжа і козацька традиція, жива ідея української державности в роках 1917–1920. Тому й ми, розпорошена по цілому світі українська еміграція, мусимо жити, мусимо об’єднатись та заховати себе релігійно, національно й економічно. Для Рідного Краю маємо жити!

Післяслово

Мій спомин — це не історія, а особисті пережиття, тобто опис того, що я сам бачив, що пережив, чого був учасником, або про що читав, чи чув від інших. Тому він по своїй суті є чисто суб’єктивний, а тим самим не є і не може бути в сто відсотках вірний. Правда, я старався подані мною події представити якнайбільш об’єктивно, але чи мені це вдалось — не знаю.

Завданням моїм, чи пак мойого спогаду — є побороти нашу традиційну нехіть до пізнання себе і своїх історичних промахів, а вказуючи рівночасно на важніші причини невдачі наших Визвольних Змагань в роках 1917–1920, причинитися до того, щоб майбутні наші покоління, при творенні нашої держави, не робили тих самих помилок, що їх робили батьки і діди. А що помилки були й мусіли бути, це наявний доказ на те, що ми щось робили. Не робить помилок тільки той, хто нічого не робить. І хоч революція застала нас непідготованими до такого великого діла, як творення власної держави, — то наші державні провідники не дармували і будували державу з такого людського матеріялу, який був тоді до диспозиції. На це вказує нам сам факт, що з сирої етнографічної української маси, на протязі розмірно короткого часу, бо несповна одного року, постала справжня українська нація і в дні 22 січня 1918 р. Центральна Рада, своїм 4-тим універсалом, проголосила українську Самостійну й Незалежну Державу. Пізніше, при творенні держави показалось, що легше державу здобути, ніж її вдержати. Держава це організація найвищого ступеня, яка має об’єднувати не лише свої партії чи групи, але й етнічно чужі елементи, що входять в її склад. До вдержання і закріплення державности необхідні є два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія для оборони того правопорядку внутрі і назовні. Цього вчать нас Визвольні Змагання і в тім дусі належить виховувати майбутні покоління.

Ми, старша генерація, створили Українську Державу, але її не вдержали через наш прадідний гріх, якому на ім’я — незгода! Молодша генерація має бути кращою від своїх батьків і мудрішою — вона не сміє робити тих самих помилок, що робили батьки, а має піти дальше і згармонізувати український нарід державницько, має наладнати власне економічне життя, має створити міцну і здисциплїновану українську армію, має не тільки здобути українську державність, але і її вдержати!

Щасти Боже на Велике Діло!

Осип Станімір сотник Української Галицької Армії