Імператор повені

Володимир Єшкілєв. Імператор повені

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра[2]. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалиму, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур'єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої — древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.

Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалиму лісові знаки скинуть німоту й об'являть якесь пророцтво народам Півночі.

Ранком п'ятого лісового дня дзеркало відобразило щось яскраво-червоне. З трухлявих надр колоди, яку не охопило б й восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.

Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони полізли до найближчої галявини. Анемподест пішов услід за комахам, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть всі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.

Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом.

В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство… Тим часом по спинах шестиногих капітанів совалися значно менші потворки — чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але не гублячись швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.

Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста — вітерець приносив з галявини трупний запах. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробачня допрацьовувала свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться, й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її наче дзеркало перед серпатими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаєний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк й побіг назад, до свого скарбу.

Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

Чужих було двійко.

Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський[3] халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально — на межі підліткової негармонійності — сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

«У відображень багато родичів, але дзеркало — найсправжнісінькіша сирота!»

Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

«Мир вам, добрі люди. Це — моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк».

«Авжеж, — легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, — це безумовно й безсумнівно Ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили Ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: „як срібляк“… І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…»

«Співчуваю Вам, достойний пане, — відповів на те прочанин. — А співчував би Вам ще глибше, якби Ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити Ваше ім'я й ту мету, на шляху до котрої Ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця».

«Охоче, охоче! — вишкірився рідкозубою пащею чужий. — Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо Вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився — не без відома Святої Церкви — наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне[4] ім'я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що Ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?»

Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв'язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:

«А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу Вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус[5] найближчим часом, особливо враховуючи Ваш нетутешній вигляд та вроду Вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere[6] хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок».

«Aliquid ad exodium ducere, — процитував Верґілія костоголовий. — Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?»

«Отож-бо й воно».

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті[7] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

«Звідки ж узялось таке диво?» — подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:

«Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум „Саломеї“. Ви ж як людина освічена напевне пам'ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (Ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію „Мнемозавр“, що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсургенти[8] прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis[9]… Інсургенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті… Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у „Мнемозаврі“ грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду… Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-не-будь згіршуюча пригода… А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у „Саломеї“ і так ревів зі сцени, що кракувські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquiim ille, alius parentes lamentari…[10]».

«А що у тій скрині?» — перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

«Пацюки».

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше — стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, ґрафітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

«Це — Жиґимонт, Володислав і Казимир, лікувальні пацюки», — відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.

Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

«То Ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?»

«Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками…»

«Тоді ходімо, щось Вам покажу».

Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.

«Нехай дитина йде з нами», — погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

«Ці жуки дивовижні», — сказав Анемподест.

«Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату?» — повідомила дівчина і зайди змовницьки перезирнулися.

«Жуки, себто Colepteris, — не диво, — доклав свого міркування актор. — Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось вєтхіх звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька».

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

«А у Вашої… доньки є ще сестри?»

«Ні», — відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

«Я ж не хтів Вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…»

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

«Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?»

Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» — здивувався він і сказав:

«Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися».

«Над ким не сміються, над тим плачуть», — відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

«Отже, нас вибачено…»

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.

Не пам'ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім'ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.

Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», — прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша — сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.

Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.

«Він не зможе», — промовив Голос.

І видіння згасло.

Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.

«Знак, це був знак!» — мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях[11] не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.

Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п'ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.

Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.

Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.

«Це я, пане-кумплю, — почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. — Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у Вас монетка…»

Анемподест сховав руку з монетою за спину.

«Не бійтеся, пане-кумплю, — вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. — Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».

«А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».

«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[12]».

«Зараз звеселишся вельми, потворо», — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.

Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг углиб лісу. Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар'яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.

«Якщо в них десь було сховано човен, все пропало», — подумав прочанин.

Берег виявився безлюдним. Десь у верхів'ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою і тільки дуже вправний човнар міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.

«Нічо', — заспокоював себе Анемподест. — Вночі ці тварюки обов'язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все 'дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».

Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип'явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум'ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні вдари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.

На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», — зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долонь і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдулаки.

Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух все ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.

Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись углиб лісу. Але жодного вогню не бачив.

Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню Молитву, перш ніж відчув запах диму.

Він озирнувся навколо.

Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев'ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри.

Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але, коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряного намета, відкритого у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.

Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.

«Ти не вип'єш, ніколи не вип'єш цієї ночі, Юрасю», — раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича[13].

Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:

«Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?»

«Ти сам — потік і байрам[14] жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема[15] так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною».

«Він танцює страждання…» — несподівано втрутилась дівчина.

«Помовч, жінко!» — різко обірвав її бородань.

Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:

«Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу».

«Не можна бридитися незворотним, шукаче, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник».

«Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?»

«Далося взнаки», — невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.

Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.

«Чи пам'ятаєте ви, — звернувся до приятелів костоголовий, — ту атракційну сцену у „Мнемозаврі“, де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до „ніщо“ ще одне „ніщо“ й ще раз „ніщо“ і так тисячі тисяч „ніщо“, то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов'язково має з'явитися „щось“ як наслідок неминучих помилок у називанні?»

Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.

Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум'я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдулаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемподест ще пронизливіше відчув вологість одягу.

Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип'явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілий одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемподеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень авви Макарія несамовільно поринув у сновидіння.

Тихий жіночий голос промовив:

«Відкрий очі, Витискуваче».

Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи — випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.

«Ти хто?» — спитав прочанин.

«Сапфіра, Марципанова Акробатка».

«Так ти не загинула?»

Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:

«Хто тобі про це сказав?»

«Кінський Каштан».

Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м'язи прочанина звела судома.

«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»

«Ні».

Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.

«Ти все кажеш: „мертвий“, „загинула“, — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення».

«Не чув», — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап'янові чоботи з гострими срібними носаками.

«Де я?»

«У явності, котра називається Опадло».

«Де?»

«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».

«Це сон?»

«Можеш так вважати».

Анемподестові стало смішно.

«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією[16]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».

«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам'ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».

«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім'я мого світу…»

Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.

«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»

«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена».

«Не вгадав. Ніякий не „універсум“. Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».

«Як?»

«Матня»[17].

«Хто це придумав?»

«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».

«Себто Всевишній?»

«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш „Всевишнім“, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».

«Не розумію».

«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал».

«Припустімо. А це далеко?»

Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».

«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».

«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus[18] тіло (яке ти чомусь називаєш „важким“, хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».

«Тоді скорше звільнишся. Матня — не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку».

«Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі».

«Який здогадливий!» — Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і — як здалося йому — зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.

«Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни».

«Нікти, — виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. — Воно потрапило до Нікти».

Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може це демониця, суккуб?» — випірнули залишки його обережності.

«Авжеж, Нікти», — посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м'язи задерев'яніли і причинний змій застиг зведеною сурмою.

«У твоєму світі людські тіла perdensus[19] — такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму», — повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.

Та пирхнула:

«Це ти мені будеш розповідати про „перденси“? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще».

«Тебе вбили?»

«Помовч же, кабанчику», — дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною гримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.

«З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти — найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?».

«А ти — облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом».

«Он як… — акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. — Може тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо».

Прочанин знітився і промурмотів:

«Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі».

«Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалиму».

Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.

«Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед… переселенням?», — спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.

«То не твоя турбота, Витискуваче, — сказала Сапфіра. Її плоть втратила світлоносність й вижовкла. — Твоя турбота — зовсім інше».

«Чому ти називаєш мене Витискувачем?»

«Дістанемось Карнавалу і там тобі все пояснять».

«А ти?»

«Нам з тобою ще довго мандрувати шляхами Вузької Явності. Набалакаємося».

«І ти розповіш мені про Нікту?»

«Так».

Анемподест перехрестився, спрямував ніж вбік дівчини і промовив:

«Минулого полудня, якраз перед тим, як твої друзі вкрали дзеркало, я мав explico[20] видіння. Якісь Сили промацували мене і була проголошена carmen infame[21], що я „не зможу“… Так обрано мене чи не обрано? Ким обрано й ким відкинуто? Чи не диявол, Infalsator, Батько Оман, тебе послав, блудний дух лицедійки Сапфіри, спокушати прочанина і затримувати його на шляху до Єрусалиму? Чи не у вітальні Пекла ми тепер перебуваємо? Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в їхній істинності, нікуди з тобою не піду!»

Сапфіра ніби чекала на ці запитання. Вона витягла з-під сорочки амулет і простягнула його прочанинові. Він узяв його обережно, немов отруйного гаспида. На золотому диску з агатових пластин було викладено зображення жука.

Він згадав Братську школу і вчителя латини Яна Авґуста Лянґеля, який накульгуючи ходив диспуторієм і цитував Верґілія, кумедно гундосячи при кожному «n»: Cassandra non unquam credita Teucris[22]. Потім він почув рев невидимих опадлійських ґемонів[23] і прокинувся від синтезу протилежних думок.

Над лісом розгорталась небадьора містерія дощового ранку. Сіре світло обережно просотувалось крізь мокрі дерева. Намагаючись не наробити шуму, Анемподест відв'язав себе від дерева й повільно присів на гілці. Все тіло боліло і, здавалося, починається лихоманка. Прочанин тричі проказав Ісусову молитву й знайшов у торбі маленький фіал з лікувальною рідиною. Не встиг він його відкрити, як почув за спиною знайоме кахикання. Він обернувся, витягаючи тесак.

За п'ять кроків від нього стояла вся учорашня шатія-братія. Нікта насмішкувато кривила губи, Кінський Каштан шкірився, а Драбант націлював на Анемподеста мушкетон[24] із запаленим ґнотом.

«Кидай залізяку», — наказав Голомозий.

Анемподестові довелося підкоритися. Здоровань у два стрибки підскочив до дерева і через хвилину прочанин був ретельно зв'язаний власним мотуззям. Каштан тим часом відібрав у нього фіал і недовірливо нюхав його вміст, розтираючи пальцями краплі.

«Здається, це якась горіхова настоянка, — повідомив він приятелям. — Сильний магічний засіб для лікування хвороб, гармонізації вітального магнетизму і підтримання чоловічої сили. Адже відомо, що кожна утаєна до повного місяця недобра думка у ніч повні перетворюється на маленьке чудисько й вибігає у Божий світ. Такі чудиська оселяються переважно на горіхових деревах й змушують горішки кричати від болю якраз у день Відсічення голови святого Іоанна Хрестителя».

«Що будемо з ним робити?» — спитав Голомозий.

«Давайте його похолостимо, — запропонував Каштан. — Причандалля у цього недовченого попика напрочуд дійове, я сам учора бачив його здоровезний прутень і тлусті яйка. З цього причандалля я зроблю міцний засіб для любовного ворожіння за рецептом мого покійного брата. Заробимо у Валахії купу талярів, адже попівське сім'я привертає коханців навіть до потворних жінок».

Почувши пропозицію костоголового, Анемподест заверещав як найсправжнісінький ґемон. Голомозий хутко витягнув з торби тютюновий гаман і вправним зударом забив його прочанинові в рот. Той відчув присмак крові, а в горлянку посипалися вибиті зуби.

«Тоді, таточку, тобі потрібно буде чекати до вечора, — зауважила Нікта, показуючи на штани учня авви Макарія. — Бачиш плями. Він мав уночі виверження, може й кілька, і зараз його капшуки порожні».

«А ти, мала, роздягнися і покрути дупою перед його носом, — запропонував Каштан, — І через три хвильки у цього вилупка знов наповниться, аж потече».

Костоголовий зареготав.

«Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, — обірвав старого Драбант. — Щастить Вам… Поки що».

«А тобі?»

«Я пив з Потоку Хореф, — промовив Голомозий. — А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває».

«О, як я міг забути! — підстрибнув Каштан. — У нього ж десь тут схована цікава монетка!»

Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. Й без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала і він відкарбував наказ:

«Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося».

«Зараз, зараз…» — костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:

«Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько розбирайся й роздрочи того виродка».

«Не буду».

«Що?» — Каштан випростався із загрозливою повільністю.

«Роздягатися серед цього мокрого лопушиння? — Нікта пересмикнула плечима. — Мені зимно, я застуджуся і вкриюся прищами».

«Ти що, забула що зробив для тебе твій батько? Ти виконаєш усі praeparationis[25], моя дорогенька, поки я буду допомагати Драбантові пакувати візок. А коли я повернуся, ти, моя люба донечко, покажеш цьому безголовому злидареві, як чемна і вихована спадкоємиця магічних знань славетної родини Марамульок-Ферлейчиків виконує laeticulosus[26] побажання свого мудрого татуся. Вилупкові це буде повчально, особливо перед кастрацією».

Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.

«От і добре, — схвально промовив костоголовий. — До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori[27] у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш в мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса… А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком».

Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв'язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.

Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.

«Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш», — сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу[28] бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З'єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», — прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап'ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.

А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

«Я вірю тобі, вірю!» — подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м'язів.

Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:

«Подивимося, подивимося…»

Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам'янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева — ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.

Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті куші. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.

«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», — передбачив Анемподест.

Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.

Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір'я і пообмотував ним порепані ноги.

Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами[29], себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише „лікувальні“ пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», — вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.

Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам'яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.

Маєток ГІясечинських-Сунцичів був невеликим і заслуговував лише на титул фільварку. Побудований він був у вигляді літери «П» і мав декілька прибудов для челяді та свійської живності. Фундамент його закладено було ще за Жиґимонта Авґуста, себто за сто років до Хмельниччини, непереможним лицарем Амвросієм Сунцичем і поблагословлено архиєпископом Вевелем. Але святительське благословення не принесло очікуваного нащадкам Амвросія. Занепад роду Сунцичів, яким Господь посилав дітей переважно жіночої статі, став би остаточним після Цецорської битви, де загинули всі чоловіки цієї фамілії, якби не шлюб Варвари Сунцичівни з хорунжим Михалом Пясечинським, улюбленцем короля Володислава. Посагом Варвари стали неосяжні Хирлицькі землі і село Зміївка. Родині цій пророчили плодючість і славу, але доля знову жорстоко познущалась над пророками. Захололі тіла Михала і Варвари тепер висіли на брамі з висолопленими язиками, а фільварок сходив димом під дощовим липневим небом. Старший син хорунжого воював на півночі, у війську Радзивіла, а молодшу доньку козаки Приблуди не знайшли, попри ретельні та різноманітні допити челядників.

Коли Анемподест наблизився до згарища, там вже добігала кінця бійка двох найзаможніших родин за щойно знайдену скриню. Оббита товстезними мідними смугами, зроблена з почорнілого дуба, скриня обіцяла чималий скарб.

«Це ж те затаєне золото, котре Амвросій привіз з Московії після Псковського походу[30]», — пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрягати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров'ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.

Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:

«Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине».

Зміївчани повитрщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:

«Йди-но звідс', чоловіч' Бож', від гріха».

Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.

Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фільварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

«Зі щасливим поверненням, Витискуваче!»

«Дякую тобі, Сапфіро, — Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. — Якби не твій червоний жучара…»

«Потім розповіси, — зупинила його Марципанова Акробатка. — Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев'ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана».

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав'язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидуючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

«Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності».

«Я вже втретє чую це слово…» — якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин й була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

«Зараз ти зрозумієш, — перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. — Подивись уважніше навколо себе і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння».

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і, дійсно, помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

«Помітив?»

«Якесь пекельне збочення», — чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

«Глобус називає це „феноменом трафаретності“, — прокоментувала мешканка Опадла, — себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і маркотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…»

«Отже, Напередвизначеність — це доля?»

«О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, — заперечила акробатка. — Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла».

«А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут нечинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?»

«Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, — визнала Сапфіра. — Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: „Попустив Бог ходити шляхами своїми…“ Можливо у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно».

«Що таке Абсолютне Зло? Сатана?»

«Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись», — запевнила Акробатка.

«Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?»

«До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне».

«А чи ти бачила тутешнього Деміурга?» — несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.

Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу павзу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:

«Він зустрічає кожного переселенця до Опадла».

«І хто він?»

«Старий ледащо і сплюх, — несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. — Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!»

«Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?»

«Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага», — Сапфіра зупинилася і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила:

«Тут відсутня найважливіша умова свободи — смерть».

…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам'ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь-колись Євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам'ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла — «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.

Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам'яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.

«Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».

«Ти бачила мапу сього світу?»

«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».

«А мені можна буде глянути на неї?»

Дівчина здивовано глянула на прочанина:

«Авжеж. Ти ж — Витискувач».

Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:

«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»

«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».

«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…»

«Але переселяються, якщо рани невиліковні».

«А чи є різниця?»

«Звісно є… Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».

«Отже, не всі повертаються?»

«Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».

«Ти була там?»

«Я чула про них».

«Ти не хочеш туди назавжди?»

«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».

Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:

«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»

«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».

«?»

«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»

«Так».

«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику».

Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він вже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав — більші вони за слона чи менші.

Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!»

Ще б трохи і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:

«Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[31] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…»

«В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…»

«Ая', квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося».

Прочанинові стало прикро від істинності сих слів і він напустився на свого Вергілія:

«Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?»

«Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: Я важлива фігурантка у п'єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з'являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п'ятсот сорока одного, що встигли відбутися досьогодні. Я граю Царицю Савську у славетній виставі „Мнемозавр“!»

«А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій йдеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні „нічого“ з „нічим“ рано чи пізно виникає „щось“. Перший-ліпший бурсак…»

Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.

«Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!»

«Мала, я штудіював філософію у Діцеля і Саковича…»

«А все йдно, пацю, ніц не петра' у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і до віку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!»

Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.

«Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…»

Сапфіра опустила ножа.

«…Але, — вів далі Анемподест, — навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з „нічого“ може раптом зробитися „щось“ і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis[32] Зумовленості чи то Напередвизначеності?»

«Прогібіція[33] вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадоксу, — відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспидних звуків у промовлянні. — Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи „чогось“ з „нічого“ пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім'я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненим чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з воднявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок — Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали[34], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв — Касі Бородавки і дав йому ім'я Жиґимонта Павлуса Марамулька, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами, клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні[35] розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондону і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени — Юрась Марамулька на прізвизько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання „нічого“ до „ніщо“, а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі».

«Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибуємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла».

«Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна і Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…»

«А що тоді стане із самою Ніктою?»

«Помре при родах».

«Може вона вже вагітна?»

«Ні… Ще ні».

Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам'ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам'ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.

Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребратими надимами підземної плоті. З кам'яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсебіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. В руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев'ячі жуки, розміром як собаки. їхні щелепи загрозливо рухалися.

«Дуже корисні істоти, — прокоментувала появу жуків Сапфіра. — Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор[36], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею».

Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.

Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячучим голосом:

«Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?»

Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:

«Я дочка удови!»

«Дочка удови! — урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. — Пророк Фесвітянин закрив небо і джерело небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?»

«Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!»

Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.

«Радий бачити тебе неушкодженою, — сказав він. — Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно».

«Ми йдемо до Картагени».

«Не тепер, — заперечив Анаґа. — Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії ґоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів».

«Підкріплення прийдуть вчасно».

Анаґа спохмурнів.

«Досі не було нікого, — заперечив він. Голова ґнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці».

«Це погані новини», — погодилася Сапфіра.

«Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі».

«Які?»

«Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння».

«Тим швидше ми маємо йти до Ґлобуса».

«Ви залишитесь тут».

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося ЇЇ обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

«А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?»

«З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність».

«Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа».

Тепер замислився ґном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

«Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліґ відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: «А ґоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють».

«Ви поклянетеся», — вирішив ґном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м'якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

«Шукайте накреслення ваших народів», — наказав ґном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURARE VIDETUR[37]

«Доторкнися до Напису», — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

«Кляніться!» — звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

«Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім'я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворення Сущого. Я сказала».

Прочанин відчув, як серце його закалатало і, повільно, підбираючи слова, проговорив:

«Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалиму, на ім'я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано».

«Засвідчено», — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

«Шлях відкрито», — через хвилину мовчання виголосив Анаґа.

Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

«А ми встигнемо?» — запитав Анемподест.

«Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров'я».

«Знову Зумовленість?»

«Так».

«А що тепер?»

«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

«Як Вам подобається desert[38]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[39]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[40] смакова композиція йому вдалася».

«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[41] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти».

«Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»

«Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[42]. Серед вовків жити…»

«Як я Вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»

«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:

«Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»

«Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули Ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?»

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

«А чи не бачили Ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника».

Гелена замислилась, перебираючи у пам'яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

«Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…»

«Ні, то має бути вроджене тавро».

«А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[43] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п'є цілоденно полинову настоянку».

Приблуда засміявся.

«Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає», — впевнено підсумувала білявка.

«А серед їхніх жінок?»

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. «Що вони там роблять, халамидники», — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися і в хату увалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

«Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!»

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

«Хто цей чоловік?»

«Я вільний кракувський міщанин…» — заторохтів актор.

«Не тебе питаю!» — отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

«Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може вони — шпигуни Яреми?»[44]

«Навряд чи», — вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

«Врятуйте дитину…»

«Що за дівка?» — спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

«Що за дівка, питаю?»

«Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепкуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…»

«Ну?»

«Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…»

«Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!»

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струсував дріж.

«Якої віри будеш?»

«Православної», — прошепотів костоголовий.

«Брешеш. Покажи хреста».

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

«Кажи Символ Віри».

«Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…»

«Дух Святий від кого?» — перебив Приблуда.

«… І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…»

«Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно».

«Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…»

«Що?»

«Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…»

«Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає?» — він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

«Змилуйся, найясніший пане!..»

«Я питаю: скількох?»

Каштан почав рвати на собі волосся.

«Скількох?»

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

«Приведіть сюди його доньку!»

Мандавошка відвів очі й прогундосив:

«Хлопці збунтуються, батьку…»

Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов'язане з появою костоголового:

«Залиштеся, Базилю, прошу Вас, нехай ці paganis[45] вирішать свої справи поміж собою…»

Приблуда широко посміхнувся:

«Збунтуються, кажеш? — він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. — Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги…»

«Я піду з Вами», — несподівано навіть для себе сказала білявка.

Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:

«А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..»

Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.

Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.

Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.

Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.

«Недобре робиш, отамане», — сказав черкес.

Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.

Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, вже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.

Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…»

Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.

Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.

Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:

«Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?»

Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.

Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови.

«Чого треба?» — спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима.

«Мене до Вас прислали батько, — нерішуче почав хлопець. — Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби Ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони Вам дадуть харчів або гроші, як Ви самі забажаєте, отче».

«Так маєте иароха».

«Парох нам ворог… Він кревний Журавичам…»

«Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого».

«Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив'янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі».

«Я маю лише дияконський чин, то кажи мені „брате Анемподесте“».

«То я Вас зара' проведу до самісінького хутора, брате Анапезде — сказав парубок. — Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі».

Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулету Марципанової Акробатки. Агатові надкрилки жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» — визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», — поспівчував хлопець.

Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.

Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навколо. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з'явилися спалахи світел — хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П'ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», — подумалося прочанинові. За кам'яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.

До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» — доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно, просячи припнути псів.

Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він вже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.

Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній неремітці[46]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи, як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.

Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.

«Заручника хоче узяти», — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.

Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.

Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.

Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:

«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»

«Ще хто кому нашкодив…» — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.

«Не чую, шо то Ви там шепочете?»

Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м'язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:

«Вам відшкодують».

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:

«Бабаматка підстрелили лицаря!»

«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті!»

Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.

«Кілько візьмете за панахиду, отче?» — спитав новий господар хутора.

«Відпрацюю молитовним робом за врятування».

«Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».

Прочанин ще раз подякував і спитав:

«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor[47] і захисник єретиків-адамітів?»

«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім'я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…»

Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.

«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.

«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», — збрехав прочанин.

Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам'яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.

За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.

Марципанова Акробатка виникла звідкись ззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опад-лійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:

«Хіба я можу пересуватися позасвідомо?»

«З моєю допомогою».

«Може я ще щось робив з твоєю допомогою?»

«Може», — погодилась Сапфіра і показала рукою униз:

«Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена…»

«Ми не запізнюємось?»

«Злякався?»

«Я не з своєї волі затримався у Матні надовго».

«Хіба? — непереконливо здивувалася дівчина. — А тут тебе майже не було усього півгодини…»

«Як?»

«Обернися».

Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.

«Не дивуйся, Витискуваче. Час — недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м'якший і легше змінює свої властивості».

«Чому?»

«Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом».

«Може це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?»

«Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… — Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок, і знову твердо стала на ноги. — Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів».

Анемподест вирішив підтримати дівчину:

«В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: „І в Янголах своїх бачить недоліки…“».

«Невже?»

«Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова».

«Ти така вчена людина, — зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. — Ґлобусові ти сподобаєшся».

Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п'ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря.

«Сапфіро, а що таке Потік Хореф?» — спитав він, і дівчина притишила ходу.

«Про це довго розповідати».

«Я послухаю», — сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі.

Марципанова Акробатка знизала плечима:

«Тоді слухай… Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім'я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше… Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери — двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем'я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір'я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи може Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім'я її було Шіріне, а ще інші — Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич — алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з'єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт вже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він вбив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір'я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму і там були слова, які запам'яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:

…Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пили з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови».

«Небезглузде передання, — розмисливо сказав Анемподест. — Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?»

Сапфіра посміхнулась:

«Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності».

Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.

«Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло».

«Це тільки цитата. З монологу Цариці Савської у п'єсі „Мнемозавр“. Здається, з тисяча сімсот першого акту…»

Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:

«В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м'ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю „хораф“ і значить „потік“?»

«Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф».

«Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина…»

«Ми майже прийшли, — перервала прочанина Акробатка. — Ось Картагена, а там, за мостом — Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал».

Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам'яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим — дракони відповідно живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.

Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.

«Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Ґільдії фігурантів Катарактного Театру».

Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він вже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.

Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом[48] було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев'ячих жуків та ґномів.

«З поверненням!» — вклонився дівчині найближчий охоронець.

«Добридень, Маско!» — акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.

«Що нового на Карнавалі?»

«Ґлобус переселився».

Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна павза і мартопляс вдався до подробиць:

«Це сталося увечері, під час Вистави і ніхто з Ґільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Ґлобусового заповіта, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни…»

«Де заповіт?»

«Його віднесено до Музею».

«Ми йдемо туди».

Охоронець погідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.

Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:

«Твоя маска називається „Термінатор“, а моя — „Дефлорація“. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся».

«Ці маски невипадкові?»

«Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості».

Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:

«Тромб Зумовленості».

«Що?»

«Тільки цитата».

Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітравів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо ґранітних рюмерів, алебастрові ґобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюґерних кампанел; порцелянові ґалери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових ґалеонів вистромлювались з ростальних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.

Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та ґранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.

Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.

«Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!..» — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.

Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.

«Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю».

«А що вона там робить?»

«Вона теж грає у „Мнемозаврі“».

«Кого?»

«Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для „Мнемозавра“ з репертуару чотирьох світів».

Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.

«Що це за табір?»

«Це — Карнавал».

Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його ґримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:

«Так. Ті, що на возах і під тентами — офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого — на Ринковій Площі, у центрі міста».

«Але ж вони сплять».

«Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки».

«Карнавал триває задля Карнавалу?»

«Не зовсім».

«А нащо?»

«Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло — це те, що після Карнавалу».

«?»

«Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш».

«Сподіваюсь», — промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір'ям і хтиво нявкали.

Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис[49]:

Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.

Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.

«Познайомся, Витискуваче, це — Пйотр Шун'ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, — відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. — Ми ще називаємо його Гімнософістом[50] за його незбагнену любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча… Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у „Мнемозаврі“ Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний ґоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому от героєві припинилася остання правляча династія Опадла».

«Як я вас всіх ненавиджу…» — зітхнув Пйотр.

«Переселяйся».

«Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете…»

«У Гадохху, наприклад. Там вже точно нікого з нас не зустрінеш».

Шун'яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.

«Чекай, — зупинила його Сапфіра, — я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем».

«А що, я його не бачу? — огризнувся невдаха. — Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію».

«Послухай-но, чоловіче, — втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. — Я може й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків, ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалиму».

Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв'язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м'ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, котрий навіював гріховні думки, заважав спати і молитися.

«Де ти сховав Ґлобусового заповіта?» — спитала ключаря Сапфіра.

«Я не ховав, — заперечив Гімнософіст. — Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап'яновій теці Semata Lygra[51] у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata[52]. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило».

«Добре, — одразу погодилась дівчина. — Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска».

Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.

«Легковажна панянка Дефлорація!.. — розтягся у відразливій посмішці ключар. — Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане…»

«Ми не маємо стільки часу, добродію, — зауважив Анемподест. — Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори».

«Встигнете», — впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував прочанинові увійти до Музею.

Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на ґвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:

«… Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як „не наше“? Нас ніхто не чекає, ми всім остогидли, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше… Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від'ємності, але вперто ображаємось на безпритульність… Чужинці… Сліпі кошенята… Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу… Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди…»

Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, приґвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам'ятки павутиння.

«Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п'ять років тому священною мовою Вічної Візантії:

І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!»

«Що ж правило за первісну мету Карнавалу?»

«Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано нанесли арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв'язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава „Мнемозавр“. У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал — себто Особливу Оборону — і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу…»

«Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою?» — перервав пояснення учень авви Макарія.

«Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов'язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла».

«Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, — знов перервав ключаря прочанин. — А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф… І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ?».

«З якої ти явності, чужинче?»

«З тої, яку ви називаєте Опорною».

Шун'ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.

«Так ти з Матні, чоловіче… — проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. — Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях».

«Яка ж друга?»

«Вічна Візантія».

Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.

«Пане отче, — сказала жінка, — розбудила Вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу Вас. Ми бачимо, що Ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір'ю і Христом-Богом замовить за Вас добре слово…»

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

«Дитині вже легше», — повідомив він, посміхаючись.

«Хіба їй було зле?»

«Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевершена панно», — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

«Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою».

«Ви несправедливі…»

«А Ви нерозбірливі».

«Гелено, Ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?»

«Вона не дітисько», — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

«Не чіпайте!» — раптом підвелася Гонська.

«Чому?»

«Це для хворого… дітиська».

«Он як…»

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

«Не дозволю кожному бидлу себе принижувати!» — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

«Гей, осавули!» — крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п'яними очима.

«Хто з хлопців знається на трунках? Скорше думай!»

«Ге…» — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: «А той старий цап казав, що вміє лікувати».

«Тягни його сюди!» — наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан вже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, всім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив'янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив'янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.

«Отже так, — тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, — ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore[53] вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіцеиии, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни».

«Все сказав?» — спитав Приблуда.

«Все», — розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.

Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак вперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макітри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.

«Ще?» — підвівся отаман.

«Nobili viro![54] — закричав комедіант. — Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!»

«То застосуй, нехристе! Мерщій!» — Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.

Та скривила силувану посмішку.

«Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, — повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, — який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою „їжачковий пронос“. Вчені королівські кухарі називають їх „грибами святого Димитрія Апокавка“. Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам'яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп…»

«Що за маячня? Хто чув про такі гриби?» — скривився Лушпак.

«Хто?» — трусонув головою Мандавошка.

«Ти добалакаєшся!» — попередив костоголового Приблуда.

«Ось Вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю — правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У „Мінеях“[55] йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених „їжачкових проносів“, але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…»

«Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, — звернувся до отамана Лушпак. — Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…»

«Кульгавий Алі? — перепитав Каштан. — Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А Ви, шановний лицаре, — зиркнув костоголовий на старшого осавула, — колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і Ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!»

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на арабську вісімку:

«Ти довго будеш теревенити? Де ті щурі?»

«Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними…» — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари і обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати Зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

«Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили».

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

«Несправедлив' чин'ш, пан' сотнику, — прокричав війт. — Ми тоб' харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч'… Несправедлив'…»

«Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знайшли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?»

«Амвросій і діти йо' й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен' дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд' за сатисфакцію. А вам дамо ще харч' і горілки. Скільк' треба дамо».

«Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєш, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам'ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?»

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

«Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її дати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і басурманам… Дівка вона красива, сильна і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом».

«Несправед…» — почав був війт.

«Дай договорити!» — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

«Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кости. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубша випаде, того буде золото…»

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

«А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кости?..»

«Чи можу розпочати лікування?» — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Капітан зауважив бліді плями на скронях отамана.

«Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

«Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?»

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

«Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…»

«Та', — підтвердив той. — Важко не зрозуміт' тебе, сотнику, ой важко…».

«То кидай першим».

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

«Щастить тобі», — примружився Приблуда.

«Господь Всемогутн' є свідк' і заступник' правд'!» — гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

«Бачили!» — отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув бабки. «Шістки» випали знов.

«Я таке уперше бачу…» — промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

«Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає…» — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

«Будете грати хоч до ранку, але…»

«Панночка ворушиться!» — почувся голос Лушпака.

Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінській Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

«Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щурі витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і Ваші гумори[56], пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у Вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…»

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз й збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

«А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?»

Анемподест заправив за шлюб п'ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

«Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю», — вирішив учень авви Макарія.

«Дівчина німа», — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

«Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси», — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, не договорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квокали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

«Муєш мене, чужинче?» — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

«Вже чую», — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефу, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на ґранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м'язи вузлуваті мисливські сітки.

«Ти хворий?» — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.

«Я недопереселений».

«Матня міцно тримає впійману рибу».

«А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче».

Шун'ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а шкляні очі таксидерміст[57] поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

«Тут, чужинче, ти бачиш ґобліна, точніше ґобліна-антропокефала, себто „людиноголового“. Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, ґобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині».

Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло ґобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м'язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам'яніла плоть мумії.

«Цю тварюку забальзамували живцем», — підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.

Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди», — зрозумів Анемподест і подумки зауважив: «Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб „Предивних подорожей Ватусти“[58]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим ґоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:

«Це що ж, той самий ґоблін, котрий зжер твою Еврідіку?»

Гімнософіст ствердно хитнув головою, знов примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:

«Ненависть твоя не минула?»

Гімнософіст намалював пальцем на шклі невидимий знак і сказав:

«Світ Опадла, матнійцю, так само, як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, — частина мене самого, а я — частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного — знайдеш Напередвизначеність».

«То це не ти замордував ворожу потвору?»

«Ні».

«А хто?»

«Тітонька Матрікс», — сказав Шун'ята і пояснив після павзи:

«Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам'ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…»

Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань, ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхурі напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.

«Це — Gemono vulgaris, себто „ґемон звичайний“. Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені… Роки три тому з'явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл… Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта… А ось там — німфейський ґемон».

Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.

«Німфейський ґемон, — продовжував ключар, — може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори появилися зовсім недавно, п'ятдесят років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі „Німфейський феномен“. Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають „карнавалологією“, а супротивники — „фестематикою“[59], стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом…»

«А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?..» — перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

«Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння».

«Павутиння?»

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і канителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

«Він живий?» — пошепки запитав Анемподест, не в силах відірвати погляд від пекельного видіння.

«Звісно».

«А чому він нас досі не з'їв?»

«Він страшенно боїться людей і лев'ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus[60] дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..»

«А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?»

«А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити, чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення — залежить».

«У нас все навпаки».

«І у вас так само, — махнув рукою Гімнософіст. — Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясности у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…»

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун'ята тим часом зупинився біля мармурового постамент й сказав:

«Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово».

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

«Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, — ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація».

«Може затрималась?» — припустив учень авви Макарія.

«Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!» — виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чресел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам'ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай»[61], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василиск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір'ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

«Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір'ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…»

«А це хто?» — перервав Шун'яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

«Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

«…А що у тій скрині?» — учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

«Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus», — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

«Не ображайтеся, друже Петре», — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло і він сказав:

«Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у „Бестіарії“ нашого неперевершеного тератолога[62] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…»

«Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris[63], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…»

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, ґарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіппокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські і ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір'я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам'яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім'я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам'яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун'ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. В ній часто повторювалося ім'я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася анґіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого: «Обробка поеми сучасним стилем належить мені».

Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього саркофага. Він був порожнім.

«А тут, матнійцю, знаходиться мумія шипохвостої варґи», — повідомив Шун'ята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.

Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.

«І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?»

Прочанин заперечно похитав головою:

«Несуттєво».

Шун'ята уважно подивився на нього і спитав:

«У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?»

Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:

«Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться».

«Любов без влади безсила“.

«Лжа єси».

Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.

«Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!»

Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду[64] діаметром, щонайменше тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.

Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.

«Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу!» — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.

Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панцирем і спитав ключаря:

«Чому ти називаєш цю істоту „закреслюючою“?»

«Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з'являються рідко і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудиськ. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його ґноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…»

«Отже тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?»

«Повний гаплик настає, чужинче…» — Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: «ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!»

Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого скла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого склопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія ґобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун'ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест вже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев'ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала — на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.

«Що діється?» — спитав учень авви Макарія.

«Гаплик діється», — буркнув Шун'ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з'явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.

«Так що ж це було?» — знову спитав прочанин.

«Напад».

«А хто напав?»

«Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук».

«Може він злякався Сапфіри?»

«Кого злякався? Дефлорації? — з темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…»

«А раніше на Музей нападали?»

«Сто вісім років тому».

«Монстр?»

«Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з'єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев'ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам'ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом…».

«Він загинув?»

«Не в Музеї».

«Отже, ми теж врятувалися?»

«Можливо».

«А Сапфіра?»

Шун'ята промурмотів щось невиразне.

«Ми можемо їй хоч чимось допомогти?»

«Либонь помолитися… Вже вечоріє і тобі час йти до Театру».

«Театр почекає».

«Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…»

Мандавошці наснилися лікувальні щурі. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад'ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м'язи і маркотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.

Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка проснувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно і обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.

«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, — промайнуло в осавуловій голові, — як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес… Прокинеться — миттю обох повбиває!»

Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П'яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м'яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з'явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

«Батьку, нащо Ви його вбили?» — спитала вона.

«Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться», — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій[65] і прикрикнув на доньку:

«Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!»

«Не піду я з Вами».

«Що?»

«Ви от вночі заснули, а я виграла скарб».

«Як?» — не второнав костоголовий.

«Так!» — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м'якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферопському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

«Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п'ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв'язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг все золото тутешнього пана».

«Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно…».

«Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси[66]?.. Я заміж хочу і золото — моє!»

«Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквокав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром[67], і ми ось тут, серед despoliatoris[68] і повішеників. А їй раптом приперло заміж!»

«Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з Вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб'ють на переправі, або на Кучманському шляху».

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

«А з цим тепер що робити?»

«Ніхто не бачив, що це Ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася».

«Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus[69], доню, що це він убийничає в лісі», — костоголовий зробив павзу, потім додав: «Без Драбанта, дійсно, тяжко нам буде…»

Він відтягнув убитого осавула углиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

«Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав „Pimander“[70], але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?»

«Ту сучку Сапфіру».

«Вгадала! Ти теж помітила?»

«Червоних жуків?»

«І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…»

«Так».

«А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…»

«Вона могла залізти у тіло Драбанта?»

«Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць[71] — Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення…»

«А я знаю, — раптом сказала Нікта, — у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше».

«?»

«У моє!»

Четверті від ротонди двері ключареві відчинити не вдалося. Ключ не повертався, навіть коли Анемподест дозволив використати свій кинджал як важіль.

«Сто вісім років! — розвів руками Гімнософіст. — Цих дверей ніхто не відкривав понад століття. А циліндрові замки треба змащувати хоча б щоіндиктно[72]… Але ж до всього не доходять руки».

«Занедбав ти, чоловіче, службу», — підсумував прочанин.

Він оглянув приміщення, в якому припинилася їхня втеча. Майже кубічна кімната, захаращена книжковими шафами, освітлювалась двома заґратованими віконцями, розташованими на висоті двох людських зростів. Анемподест розкрив найближчу шафу й витягнув фоліант у шкіряній палітурці.

«Ти не зможеш прочитати, матнійцю, — зауважив ключар, спостерігаючи за його діями. — Це колекція магічних книг Мерліна і його внука Меґіна Корвіта, що жили у лісі Вінґ. Вони написані мовою андраті, якою розмовляли на півночі Древньої Імперії дві тисячі років тому. Я колись хотів знайти у цих книгах рецепти мавзолейних бальзамів, але не зміг зрозуміти навіть назв розділів. Вже у часи Пізньої Імперії тих, хто міг читати книги Мерліна, можна було перелічити на пальцях. Все втрачено…»

«Може допоможеш пересунути шафу?» — поцікавився учень авви Макарія.

Шун'ята махнув рукою, сів, підібгав під себе ноги й заглибився у самоспоглядання.

Анемподест витягнув з шафи усі фоліанти і зрушив її з місця. З-під меблів раптом полізло юрмище чорних комах. Вже вкотре за цей день чоло прочанина вкрилося потом. Він дивився на розповзлу дрібноту, наче загіпнотизований, і чекав, що вони ось-ось почнуть зліплюватися у чорну потвору.

«Це не астоми, чужинче, це прості таргани», — раптом почув він голос Гімнософіста. Ключар роздушив кількох комах і подивився на заґратоване віконце.

«Ну доберешся ти до нього, а як знімеш ґрати?» — спитав він.

«А тим ґратам кілько століть?»

Колишній Орфей кивнув на знак розуміння і почав допомагати Анемподестові. За півгодини вони спорудили піраміду з шаф та книжок, що сягала віконця. Прочанин видряпався на неї і заходився колупати обмурівку залізних прутів. Замазка відпадала трикутними шматками.

«Скорше можеш?» — раптом спитав Гімнософіст.

«Що сталося?»

«Послухай».

Прочанин припинив колупання і прислухався. Десь здалеку чулися важкі зудари.

«Це нападник?»

«Мабуть. Здається, хтось, або щось, руйнує двері до таємного виходу з Музею. Двері там неабиякі, з чавунних штаб і дубових дощок. Якщо це лише Чорний Жмут, то протримаються вони довго… Але я не впевнений, що це саме він. З часів Німфейського Антикарнавалу з'явилося багато нових форм Зла з якостями і спроможностями, які б здивували отців-класифікаторів…».

Анемподест схопив ґрати обома руками й потягнув на себе. Вони несподівано легко випали зі стіни, прочанин не втримався і скотився униз. Вже через кілька хвилин вони з ключарем стояли посеред тихого парку, освітленого сутінковими променями зеленого сонця. Сутінки розфарбували небо Опадла фіолетом і стронцієм, немов хтось роздушив яфини на жовтому шклі вітража. В різких кольорах опадлійського вечора Анемподест несподівано відчув неясний заклик якоїсь свіжої сили, немов крізь сіро-зелені бутафорні лаштунки пробилося дихання чогось справжнього. Він озирнувся, шукаючи нових підтверджень цієї свіжості, не знайшов, але запам'ятав відчуття.

Темно-сіре громаддя Музею підносилося у ста кроках південніше і затуляло півнеба. Тінь від нього була чорнильно-чорною, густішою за тіні земного Півдня. Прочанин відразу зауважив циклопічний корпус ротонди, складений з величезних брил та її шкляний купол, що здавався золотим від спалахів присмеркової заграви. Парк прикрашали фіґури лицарів та німф із мушлями.

«Ваші скульптури вельми одноманітні. Це такий тутешній канон?», — запитав учень авви Макарія.

Гімнософіст не відповів і швидким кроком попрямував у бік приземкуватої будівлі, обсадженої пірамідальними деревами. Налякавши двійко закоханих арлекінів, вони промкнулися крізь насадження і зайшли до неї. Усередині будівля виявилася палацом з мармуровими сходами, оксамитовими шпалерами і багатоярусними люстрами, з яких звішувалися серпантинові смужки. Живописні полотна рясніли чорними плямами чудиськ і бронзовими, рожевими, білими — красунь і героїв. На одній з картин Анемподест побачив знайомий сюжет: мисливець зрізає кармінового гребінця з голови дікраноптера. Художник зобразив Хізерта власником напнутої мускулатури. Якась красива хвиля пінисто вирувала за спиною героя і мала правити, певно, за Потік Хореф. Над нею перебирали крилами істоти, подібні до розжирілих ворон. «Птахи надвечір'я!» — здогадався прочанин.

Тим часом Шун'ята прочинив двері другого поверху і вони зайшли до круглого кабінету, захаращеного згорненими килимами й астрономічним причандаллям. Анемподест задивився на велетенську астролябію[73] і не відразу помітив карлика, що скоцюрбився у надрах витребенькуватого крісла.

«Ти привів нового Витискувача?» — пропищав карлик. Від звукового зусилля під його вилицями набрякла шкіра — він став подібний на сумну черепаху.

«Так, Мацарате, доручаю Витискувача тобі».

«Чим мені це загрожує?»

Анемподест знову почув скопцевий сміх Гімнософіста.

«По-перше, ревністю панни Дефлорації, по-друге, хижістю невідомого монстра, котрий іде слідом Витискувача», — порахував, відсміявшись, Шун'ята і додав:

«А втім, я не відаю усіх небезпек, які бігають за цим мешканцем Матні. Тобі, планетникові, зірки, певне, відкриють більше про долю цього чужинця і про плани Зумовленості щодо нього. Він чемно відбув екскурсію і навіть не наклав у штани, уздрівши нашого Боягузика… Мені ж і без планетних вироків випадає зайнятися тим чудиськом, а ти підготуй генітуру[74] для Модератора. Наскільки я зрозумів наміри Дефлорації, за півтори-дві години Витискувач мусить виходити на Сцену».

«А чудисько не прилізе сюди? — спитав Мацарат. — Може треба покликати жуків-охоронців й Тітоньку?»

«Поклич», — погодився ключар і вийшов з кабінету.

Анемподест сів на згорнений килим і подивився на Мацарата. Той чомусь знітився під поглядом прочанина, нахилив обличчя до столу, облисілою головою побігли зморшки. Учневі авви Макарія здалося, що астролог от-от запне дульковате личко величезними вухами. Він ще нахабніше втупився поглядом у черепахову мармизу покруча і назвався:

«Мене звати Анемподест».

«Я радий вітати Вас, Анемподесте, від імені Тимчасової Карнавальної Ради вільного міста Картагени, — пропищав карлик, начепив помаранчеву напівмаску, підвівся і урочисто розчепірив вуха. — Згідно з Acquis communautaire[75] громад Квадранта, статтею четвертої Карнавальної конвенції та Едиктом Стратега Озії Другого від 17 арісонтія 26 року епохи Чорного Садхузаґа, кожен претендент на роль у виставі „Мнемозавр“ повинен внести до театральної каси податок у розмірі одної тисячі імперських денаріїв, пройти співбесіду з Комісаром Ради і подати на ім'я Верховного Модератора два документи: гороскоп, складений, або завірений, офіційним астрологом Театру, себто мною, і довідку про лікарський огляд від трьох ліцензованих медиків Картагени. У відповідності до Едикта Стратега Шакіла Першого від 7 фрустуарія 98 року епохи Чорного Садхузаґа за осіб, визначених Радою як „Витискувачі Зумовленості“, податок вносить один з членів Ради, а також означені особи звільняються від співбесіди і лікарського огляду. Згідно з переліченими мною нормативними актами, враховуючи внесок в тисячу денаріїв від повноважного члена Ради, старшого імперського радника Гонорія Гошеліна (карнавальне псевдо „Веселий Глобус“) та рекомендацією кандидатки у члени Ради, спадкової імперської розвідниці першого ранґу Сапфіри Прокурести (карнавальне псевдо „Дефлорація“) і радника четвертого ранґу Пйотра Шун'яти (псевдо „П'єро“), Витискувачу Анемподестові, переселеному з Опорної Реальності (псевдо „Термінатор“), необхідно подати Модераторові лише один документ — гороскоп типу натальної карти[76] за формою ТА 4/12, завірений офіційним астрологом Театру, радником третього ранґу Амеріґо Мацаратом (псевдо „Чорнильниця“), себто мною, у присутності міського нотаріуса або його повноважного заступника».

Слухаючи промову вухатого посадовця, Анемподест розмірковував про те, як вести себе з цим новим персонажем — як з черговою опадлійською маріонеткою, чи, все ж таки, визнати у цій карикатурі права представника незримої влади місцевого Деміурга. Не надумавши нічого путнього, він сказав:

«Якщо так у вас заведено, робіть гороскоп».

Мацарат спитав:

«А коли Ви народилися за часом Матні?»

«Невідомо».

«Себто?»

«Церковна книга, де був запис про хрещення, згоріла разом із церквою».

«Як тоді скласти Вашу натальну карту, Витискуваче?»

Анемподест знизав плечима. Кумедні проблеми маріонеток цікавили його все менше.

Планетник тяжко замислився, а прочанин побачив на стіні кабінету предмет, котрий мріяв роздивитися від часу зустрічі з Сапфірою на пустельному плоскогір'ї. Це була мапа Опадла. Вона була намальована на розіпнутій шкірі. Він наблизився до мапи і зрадів: назви гір, річок, міст та іншого географічного фаршу були накреслені ординарною антиквою[77].

Він зауважив, що Картагена розташована південніше розгалуженої гірської системи, означеної укладачами мапи як Блакитні Гори, на березі річки Днакріс, що у нижній течії перетинала континентальну Рівнину Мартогілясів. У гирлі Днакріса чорний хрестик з написом Osta-Yezd відмічав руїни колишньої імперської столиці. Пунктирними лініями накреслювались маршрути різнокольорових садхузаґів. Прочанин знайшов на мапі Райдужну Гору й приблизно визначив місце свого першого переселення до Опадла. На шкірі воно було обведено червоним колом і називалося Fusorium[78].

«А ти на що сподівався?» — спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.

«Ось натальні таблиці для Матні та Опадла, — карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. — Я складатиму Ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня Ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?»

«Невідомо… Десь після Покладання Риз[79], але точно не можу…»

«Тоді, — зітхнув радник третього рангу, — я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але…»

Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:

«Де тут у вас можна вимитися?»

Мацарат вказав на бічні двері.

Виходячи з кабінету, Анемподест почув — чи йому так здалося — трель глиняного свищика.

Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водопад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водопаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.

Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випорхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.

Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo[80] — ультрамаринове море.

«Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море».

«А ти ніколи не бачив моря?» — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.

«Ніколи», — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він вже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський» і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.

«Невже це Свята Земля?» — спитав він незримого співбесідника.

«Це Вічна Візантія», — провібрувало у відповідь.

«За що ж я сподобився сюди попасти?»

«Поговори з Голомозим Драбантом».

«Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити».

«Поговори з ним. Ти заплутався».

«А чи схоче він розмовляти зі мною?..»

Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водопаду.

Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів: «Бабаматка?»

Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти[81] з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.

«Я Тітонька Матрікс», — назвалася товстуха й додала:

«Одягайся… Свій гороскоп ти проспав».

Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі[82] й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трапляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.

«Ходімо», — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.

У коридорі не було як ступити від лев'ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.

У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він впізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.

«Хто вона… була?» — спитав він у воїтельки.

«Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка».

«Вона була гарною…» — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво вжахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.

У дверях з'явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.

«Що скажеш, експерте?» — спитала Тітонька.

«Це не рептилія…»

«Баранові ясно, що не рептилія».

«…І не Чорний Жмут…».

«Ні».

«…І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю».

Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.

«Катоблеп!» — впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.

«Не помиляєшся?»

«Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?»

«Або це дійсно катаблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої ґномами минулого літа».

«Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А, окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного».

«А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з'явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче».

Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.

«Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять».

«Треба ще дійти…»

«Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб'ємось».

«Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб'ємось. Катоблеп — звірина серйозна».

Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, ніби зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.

«А як це він врятувався?» — раптом змінив тему ключар.

Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.

«Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня», — пояснив він.

«Ви чули? — запирхав Гімнософіст. — Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатний момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!»

«Припини!» — наказала Матрікс і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.

«Певно, це все — Зумовленість», — знизав плечима прочанин.

Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на першій поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.

«Зараз ми вийдемо до каретного двору, — звернулася до прочанина Тітонька, — і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні — біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче».

Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.

За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями. «Театр там», — вказала напрям Матрікс. Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.

«Ось ти де», — буденно сказав Гімнософіст.

«Дійсно, катоблен», — підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.

Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.

«Біжи, дурню!» — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.

«Tantum ergo!..[83]» — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і прокинувся.

«Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите», — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик:

«Я сметану приніс Вам, отче, і Марію привів».

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

«Сон Вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…»

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

«Ти мене за дурня маєш, хлопе?»

«Не розумію, про що кажете, отче…»

«Не розумієш?» — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

«Вона колись до худобини підходила?»

Мирон знітився.

«Хто вона?»

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

«Хто, питаю?»

Мовчанка.

«Може, мені в Опанаса спитати?»

«Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди».

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

«Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?»

Мирон відвів очі й почав схлипувати.

«Зараз я тебе прокляну!» — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

«Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!»

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

«Уставай, грішнику! — він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим'ю[84]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі „Отче наш“ й три тисячі — „Богородицю“. І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».

Миршавий невизначено хитнув головою.

«Ти обіцяв, грішнику».

«Там охорона».

«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув'язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».

«Якщо Вам дозволять…» — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

«Мир тобі, чоловіче», — привітав його учень авви Макарія.

«І Вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?»

«Ревно і щогодинно молюся», — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

«Дякую Вам, отче».

«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».

«Зголодніли, отче?»

«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».

«Сподіваєтесь?»

«Допоки людина жива, надія не втрачена».

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв'яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

«Грецький тютюн…»

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»

«Ми посварилися».

«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, — він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, — а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».

«Я Вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…»

«То я можу втішити переможеного розбійника?»

«Разом утішимо».

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір'я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

«Як ся маєте, вельможний лицаре?» — спитав Опанас.

«Вашими молитвами, гречкосії».

«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».

«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus поп facit monachum[85]. Демони опанували його єство».

«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням…» — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і сперся на лікоть.

«Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»

«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».

«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», — зауважив Опанас.

«Це назва», — пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.

«Який він там „отче“, довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[86] брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра…»

Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.

«А Ґлобус казав мені, що Ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?»

Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів: «Omnes errant praeter Gallenum44[87]». Опанас опустив каганець на барило й сказав: «Надворі буду. Побалакайте собі…» Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:

«Ну, припустімо — хоча це й дивина — що тобі, чоловіче, Веселий Ґлобус дійсно дав авдієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?»

Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова: «Танцюючим Суфієм». Запала мовчанка.

Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова, й сказав:

«Не віддам».

«Як?» — перепитав прочанин.

«Дзеркала я Раді не віддам».

«Це моє дзеркало!»

«Не твоє, хлопче, і не моє, але щобільше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння Стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні щобільше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років».

Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:

«Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як Вам вдалося це зрозуміти…»

«Завдяки випадкові», — повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», — пригадалося прочанинові).

«…Так, — продовжив розвідник, — завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана — medium primus[88] між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і — нехай Обрані вибачать мені гру словами — multiradix et multiramis[89], двоногого інструменту для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!»

«Мені у це важко повірити…»

«Не тобі одному буде важко у це повірити», — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

«Але нащо ж Сапфірі було брехати?»

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум'я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість. Розвідник спитав:

«Ти познайомився з цією… панною?»

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:

«Так».

«Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…»

«Вона теж була тут розвідницею?»

«Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога».

«У чужому тілі?»

«Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг».

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

«Вона переселила через Ринву нового Витискувача…» — почав він.

«Це відомо».

«Але у нього виявилась погана натальна карта».

«Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця?» — Голомозий презирливо скривився.

«Але це так».

«Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені».

«А потім?»

«А потім ми всі, чоловіче, нап'ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап'ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…»

«…І побачимо птахів надвечір'я?»

«Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства».

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

«А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру?» — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла й перепитав:

«Місце?..»

«Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?»

«Кажуть, що є… Посеред Західного Океану».

«А ближче?»

«Нащо тобі?»

«А де моє дзеркало?»

«Не віддам».

«Моє дзеркало і є таким місцем?»

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

«Ти — Витискувач!»

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

«Аби Вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в'язниці, учень авви Макарія, — я розповім Вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Ґлобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з'явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а, може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щурі, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от діється, Останній Захисниче Карнавалу!»

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

«Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче».

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[90]:

«Заносьте!»

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

«Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня».

«Я вже обрала», — сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

«Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду Вам рабою до скону днів…» — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

«Так не робиться», — сказав Лушпак.

«Не за нашим поконом[91]», — підтвердили молодші козаки.

«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:

«Відчиніть скриню!»

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

«Треба рубати», — здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

«Московська робота», — визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру[92]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів[93]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П'ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звергаючись ні до кого:

«Ось воно, золото Амвросія…»

«То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку?» — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

«Ти тепер така багата», — посміхнувся Приблуда.

«Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх».

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

«Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях».

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

«Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас?» — запитав отаман, не підвищуючи голосу.

Лушпак зблід і перехрестився:

«Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…»

«Де Мандавошка?» — загарчав Приблуда.

«В село до молодиць, мабуть…» — непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:

«Чи бачив хто Мандавошку?»

«Хлопці його шукали, батьку, як Ви й наказували, — відповіли йому, — але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили».

«Дозавтра, отже, приведе сюди ляхів», — підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав:

«Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці».

Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:

Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.

«Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, — заторохтів костоголовий. — Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знидженого та мандрованого роду нашого…»

Його голосіння перервав страшний крик знадвору.

«З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м'ясо», — заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.

Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.

«Подобається тобі така пупа[94]?» — спитав її отаман.

Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.

Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:

«Звідки?..»

«Від Амвросія зосталося, — посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. — Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах[95]… Тут, — він кинув пергамент на стіл, — пишеться, що це — ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься…»

«Прокляття Сунцичів», — прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку:

«Не чіпай!»

Але було пізно.

Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.

«Ти що робиш, дурепо!» — зойкнув Каштан.

Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.

Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому прагненні затулитися. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.

«Що Вам наші біди, отче, — казав Опанас. — Як не крути, Ви — зайда, прибулець».

«Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви — християни, — відповідав йому Анемподест. — У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: „Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих“. А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аглаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім'я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею[96]? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців».

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів вже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин втікачів.

«Настав Цар Погибелі й Темрява розгорнулася!» — махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

«Про полоненого не забувайте», — нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

«Чи Ви чули про смерть Приблуди?» — спитав хуторянин.

«Чув казку».

«То не казка, пане-отче. Зовсім не казка, кажу Вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, начувайтеся».

«А що з тим Каштаном?»

«З ким, прошу отця?»

«З батьком перетвореної блудниці».

«Живий. Плаче».

«Ти часом не Ренату шукаєш?»

«А Вам що до того?»

«Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?»

«А таке… Ми тепер всі потонемо, пане-отче. І стоятелі і нестоятелі…»

Мирон пхикнув і щез між кущів.

Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» — міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання — а радше усвідомлення Напередвизначеності — все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох — на нього чи на Голомозого — покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж — на гірший випадок — Бабаматки… Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може після пригод в Опадлі я сам став іншим?» — промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» — скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці… Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»

Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.

«Треба звільнити Голомозого», — вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», — подумав учень авви Макарія. Він вже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.

«Повертайте! — голосив він. — Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!»

«Куди?» — хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його углиб Хирлицького лісу.

Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори — Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали гранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам'яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута гранітом вода.

«Куди ми йдемо?» — перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.

«На Горбату», — крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.

«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», — позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.

Кілька хвилин болі голови не давали йому зрозуміти навколишнього.

Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.

«Очуняв?»

Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.

«Ти врятувалася…» — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.

«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:

«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…»

«Квасу тут не роблять. Вода — у шафі».

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м'якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

«У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…»

«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

«Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».

«Сцена покаже».

«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю…» — пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам'яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

«Якесь свято?» — запитав він і наблизився до вікна.

«Свято Імперії».

«Хіба Імперію святкують?»

«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…»

«…Смертю?»

«Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!»

«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.

«Панове! Верховний Модератор вистави „Мнемозавр“!» — викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.

«Ніс locus — hic saltus[97], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…»

«Мокрого докору?» — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[98], що я — Модератор. Так?»

«Так», — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

«Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[99]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[100]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім'я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»

«Так», — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».

«Тоді рушаймо!» — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».

«Чим?»

«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

«Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену».

«Чи все приготовлено?» — спитав Модератор.

«Ще не подув гірській вітер», — пропищав один з Розумних Арлекінів.

«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

«Мене кличуть Машканом», — відрекомендувався лівий Арлекін.

«А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами».

«Божими Весельчаками», — уточнив Машкан.

«Веселунами бути чинніше й правописніше», — не погодився Маццакан.

«Весельчаками чинніше!»

«Нехай», — вступився правий.

«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рога у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста. «Чи розумієш ти цю мову?»

«Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».

«Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».

«Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче».

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:

«Молодець!» — сказав Машкан.

«Це було небуденно проспівано!» — сказав Маццакан. Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.

«Це — Мідний Паць», — пояснив Маццакан. «Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені», — додав Машкан.

Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:

«Я — християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана»,

«Шкода», — пропищали брати-Арлекіни. «Ще й як шкода», — почувся голос Марципанової Акробатки.

Брати-Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька ґранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:

«Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва зі співчуттям…»

«Шляхетність також має свої принади й переваги».

«Які ж?»

Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:

«Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки…»

«Ченчик безповажний!» — презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.

Машкан з Маццаканом натомість наблизилися.

«Заки не подув гірській вітер, — сказав Маццакан, — ми розповімо тобі про сценарій 7542-го акту „Мнемозав-ра“, у якому будеш грати ти, панна Белітіс і Німа Розвідниця. Ти будеш грати вчителя філософії Парфанія, що жив у вашій Опорній Реальності чотирнадцять століть тому за матнійським літочисленням. Дія цього акту відбувається у 1031 році від заснування Риму у місті Пальміра, де править цариця Зенобія[101]. Царицю буде грати присутня тут Сапфіра (вона ж Белітіс, вона ж Амана, вона ж Сардоніка). Місто згідно зі сценарієм оточене військами імператора Авреліана. Роль Танцюристки Таїс, яка буде виконувати Ритуал Особливої Оборони, Верховний Модератор доручив нашій славетній Німій Розвідниці, відомій затятим театралам під багатьма іменами. Отже, згідно із затвердженим Верховним Модератором актовим планом, у передчутті неминучої загибелі свого міста пальмірці почали безугавну передсмертну оргію, себто Карнавал як Особливу Оборону. Парфанія під час оргії намагається спокусити його улюблений учень Аттик…»

«І що, спокусить?» — насупився прочанин.

«Це залежить тільки від тебе, Витискуваче, позаяк сценарій визначає у „Мнемозаврі“ лише одного гравця — Напередвизначеність, а ти можеш не підкорятися їй, слугувати Спонтанності і діяти за власною волею. Можеш, наприклад, вбити спокусника, закрити його у виходку, віддати на поталу похітливому натовпові, менадам, або ж зробити з ним що заманеться. Але тобі треба пам'ятати, що Театр є образливим простором. Він може не зрозуміти твоїх екзотичних прагнень та жартів. А це вплине на історію Особливої Оборони і, відповідно, на долю нашого світу…»

«Врахуй, що Аттик — дуже красивий хлопчик», — втрутився Машкан і гидко захихотів.

«Себто я можу поводитись за власними прагненнями?» — зрозумів з того всього Анемподест.

«Так, — підтвердив Маццакан. — Але той, хто виходить на Сцену для участі у змаганнях поміж Напередвизначеністю і Спонтанністю, мусить пам'ятати, що Сцена широка і тверда лише на перший погляд. Насправді, як вчать нас мудреці минулого, вона нагадує лезо меча, з якого легко зісковзнути й у Вічну Візантію, й у Гадохху, й у Моргану…»

«І в Опорну Реальність?»

«Так».

«А в чому сенс чину Витискувача і моє завдання?»

«Завдання як такого немає. Модератор пояснив це тобі, але ти, певне, не зрозумів нашого мудреця, — Маццакан при цих словах підморгнув Машканові. — Просто Напередвизначеність буде намагатися тебе викинути в іншу реальність. Це станеться, якщо твої дії на Сцені будуть простими, вмотивованими, передбаченими і непарадоксальними. Себто нецікавими для Гри. Якщо ти не зможеш бути спонтанним, то, швидше за все, загинеш, переселений в одну з пекельних явностей. Тоді Танцюристка не досягне Площі, не виконає Ритуал і театральна перемога буде за Напередвизначеністю».

«І що тоді?»

«Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів».

«А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?»

«Пізно», — сказав Машкан.

«Надто пізно», — підтвердив Маццакан.

«А якщо спробувати?»

«Спробуй».

Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.

«Більшість смертних, — заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, — чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих регулярностей, котрими впорядковано світ…»

«Не знає», — погодилися брати.

«Ви не попередили мене про небезпеку», — сказав Анемподест.

«Небезпека існує завжди й усюди, — зауважила Белітіс. — Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам'ятай: лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша — Благодаттю. За Законом — ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам'ятай, що Карнавал дорослішає…»

«Гірський вітер!» — повідомив Машкан.

Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.

Одночасно у просценіумі з'явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.

«Привіт тобі, Німа Розвіднице!» — шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.

Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.

«Буде приносити жертву Силам Спонтанності», — прошепотів Маццакан.

Розвідниця схопила кота за шкірку, зграбно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м'яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідлі залишилися лише кістки і голова смугастого.

Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.

«Можемо виходити на Сцену», — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.

«Йди за нею», — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:

«Опадло буде врятоване, якщо Ви виконаєте Ритуал».

Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам'яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори і розлите вино обхляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:

«De mortuis — Veritas!»[102]

Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.

«Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?»

Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п'яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.

Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.

Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев'яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на каліґах воїна золотих орлів[103].

«Вчителю! Нарешті я знайшов Вас!..» — почув він голос за спиною.

«Починається!» — промайнуло у голові прочанина і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.

Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов'ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.

«Сили Небесні!» — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.

«Ви чимось налякані, Вчителю?» — спитався хлопець.

Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:

«Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…»

«Але ж Ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…»

«Адже їх так багато, цих римлян!»

В очах Аттика промайнуло здивування.

Анемподест тим часом оговтався.

«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:

«Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити».

«Але ж там тепер сперечаються про янголів!»

«Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!»

Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.

«До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс[104]», — зауважив Аттик. І додав:

«Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая[105]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів».

«Тоді веди мене сам».

Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір'я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.

Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.

«Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці — Кадма», — повідомив Аттик.

«Дикуни».

«Це були єгиптяни, — сказав хлопець. — А я вчора думав про Ваше тлумачення Горацієвого „Mens divinor“[106]. Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою».

«Можливо я спростив думку Горація».

«Але ж, коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…»

«Де ж усі ті поділися?» — перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.

«Сперечаються».

«Про янголів?»

«Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал».

«А ти як думаєш?»

«У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари».

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискітливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

«Скупаємося?» — запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м'язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м'язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

«Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше».

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

«Що я зробив не так?» — спитав він себе.

«Ну й налякали Ви нас, панотче, — сказав миршавий. Я вже думав, що Ви Богові душу віддали. І бурмотіли Ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси Вам ввижалися у звірячих подобах…»

«Воістину біси!» — підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків. «Таке, значить, буде місце моєї поразки», — зрозумів він і вирішив померти достойно.

«Чи є у вас якась зброя?» — спитав він.

Мирон відвів очі.

«Страховисько йде сюди, — сказав Анемподест. — Але йому потрібний лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися».

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

«Он там і ховайся, дитино, — погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). — А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів».

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи: «Там німа дівка і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут — дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!»

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

«Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі…» — лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

«Гоп», — сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

«Там — Німа Розвідниця і тут — німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!»

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

«Ти, бачу, теж жорстока воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…»

«Не час проповідувати, Витискуваче», — почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

«Ти помилився, розвідниче».

«Знаю, — Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. — Але не про це мова… А, диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний!» — і звернувся до Ренати:

«Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?»

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

«Що робитимемо?» — спитав прочанин.

«Чекатимемо на птахів надвечір'я», — пирхнув Драбант.

«А насправді?»

«Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти — Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни».

«Як?»

«Повернутися на Сцену».

«Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри…»

«Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Ґлобус. У „Мнемозаврі“ немає правил і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?»

«Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти».

«Вбий його».

«?».

«Ця вродлива подоба якимось чином пов'язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її регулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну».

«Це ж тільки припущення, — похитав головою прочанин. — Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем».

«Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища „Актуальними Втіленнями“. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів».

«Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові».

«Нашому теж, — Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. — Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко».

«Мені здається, що ти чогось не договорюєш».

«А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену», — сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.

«Сволото опадлійське!» — прошепотів Анемподест-Парфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.

«Я, певно, занедужав», — сказав прочанин.

«Ви просто стомилися, вчителю, — заспокоїв його хлопець. — Адже Ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише Вашим гороскопам».

«Гороскопам…» — приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль і було важко дихати.

«Але ж вони справджуються! — захоплено вів далі Аттик. — Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!»

«Або береже сили перед вирішальним штурмом», — подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:

«Поможи мені звестися».

Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.

«Як такого вбити?» — запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам'яті. Всі вони були непереконливими.

Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.

«Тепер, — наказав собі прочанин, — треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».

Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, промовив:

«Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаймо».

«Про що Ви кажете, вчителю?» — прокинувся хлопець.

«Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?»

«Богиня Ламашту[107], Нічна Викрадачка Немовлят, — Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. — Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров'ю жертовних баранів».

«Там дзеркало і тут дзеркало!» — Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.

«Ходімо до занедбаного храму!» — виголосив учень авви Макарія.

«Нащо?» — юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня — мозолястою, як у ратоборця.

«Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові».

«Її повно у палацових кухарів».

«Ти не хочеш мені допомогти?»

«Я хочу. Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели[108], а сьогодні четвертий день тижня».

«І що?»

Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:

«Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів[109] та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім'я Ідейської Матері».

«Я лише перевіряю твою пам'ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий».

Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:

«Я готовий тішити Вас не тільки знаннями».

«Ми ще про це побалакаємо, — пообіцяв прочанин. — А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели».

Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:

«Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?»

«Найточнішим гороскопом про загибель римлян».

Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.

Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.

Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї із таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.

Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:

Заслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам'яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.

«Ламія!» — прошепотів Аттик.

Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей — тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напівящірки-напівжінки з лев'ячою головою. До кам'яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.

Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.

«Де ж тут святиня?» — прошепотів Анемподест.

Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.

«Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд. Як її відшукати у цій темряві?»

Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало викрадену комедіантами Анемподестову власність.

«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.

«Воно чи не воно?»

Він заклав гребінь за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:

«Малий, ти де?»

«Помри!» — почулося за спиною.

Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знов зірвав з риштування голуб'ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламашту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.

Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само, як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув їхнє вищання.

Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.

«Спробуйте доженіть!» — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.

«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.

За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв'язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.

«Розв'яжіть її!» — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.

«Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка[110]! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія!»

«Прокляну вас іменем Ідейської Матері!»

«Ти не жрець!» — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий deus ex machina Сцени.

Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.

«А де ж птахи надвечір'я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.

«Я ж казала, що дурням щастить!» — голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.

Він відкрив очі й подумав:

«От цього ніяк не сподівався!»

Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев'ячі жуки привітали його повернення торохтінням.

«Ми перемогли?» — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.

«Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли».

«І що тепер?»

«Спробуємо зупинити садхузаґів». *

«А що буде з моїм світом?»

«Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва».

«Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності?» — звернувся він до Белітіс.

«Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець…»

«Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, — перебив Марципанову Акробатку Анаґа. — Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він — справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!»

Настала тиша. Анемподест пристав до поради гнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум'я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.

«Вони наближаються», — сказала Тітонька.

«Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося!» — запропонував Анаґа.

Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс…

«Клянемося, — сказав ґном, — або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!»

«Не відступимо! — сказала Тітонька. — Я, Дайна Матрікс, вільна мисливиця з роду Хізерта, клянуся!»

Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам'ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам'ятався йому велетень на ім'я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки в людський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.

Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:

«Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!»

Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип. Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:

«Виклик прийнято, бічні стежки закрито».

Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.

«Ти підеш до загону Німої», — повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.

«В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля».

«На повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал».

Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.

«Опадлійські ковалі не гаяли часу, — визнав він. — Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш».

«Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, — відповіла Белітіс. — Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам'ятай: у ґоблінів найвразливіше місце — шия, у мантикор — черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати».

«Цінні повідомлення… А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?»

«Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранги Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. — Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. — До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?»

«Ніхто».

«Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?»

«Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?»

«Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть».

«Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього».

«Евридіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого», — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.

«Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно».

Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам'яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.

«Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев'ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя».

Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.

«Матка?»

Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.

Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.

Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.

«Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору», — пояснила Белітіс.

«Гармати їх зупинять?»

«Можуть зупинити, якщо ми відіб'ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і ґномів та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того, щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…»

Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.

Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.

Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугнула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.

«Рогата мантикора», — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.

«Мертва».

«Дуже ревіла», — сказав прочанин.

«Це не вона», — посміхнувся гармаш.

«Це ревів великий садхузаґ, — пояснила Белітіс. — Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже».

«Я помолюся за тебе, безстрашна Сапфіро, — пообіцяв дівчині Анемподест, — хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш».

«В Матні, — сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, — чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: „Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання“. Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?»

Анемподест не встиг відповісти.

Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м'яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.

Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.

«Це тільки розвідка», — пояснив гармаш.

На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев'ячих жуків і рудих ґоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.

«Катоблеп!» — попередив гармаш.

Через парапет перестрибнуло волохате потворище. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум'я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м'язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.

Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев'ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.

Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв'язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.

«Уф-ф-ф!» — видихнула Белітіс.

Здригнулася земля і всі обернулися у бік дороги.

Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежку і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.

Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.

Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежку і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.

«Увага!» — почув він голос Белітіс.

Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.

Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.

«Де моє дзеркало?» — спитав Анемподест.

Голомозий не відповів.

«Мені потрібне моє дзеркало».

Опадлієць повільно обернувся до прочанина.

«Потрібне, кажеш? То шукай», — він показав очима на сосни.

Анемподест вирішив бути терплячим.

«Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?»

«Казав», — погодився Голомозий.

«І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?»

«Так».

«Мені потрібно на Сцену».

«Ще раз вдарити тебе?»

«Ні, не треба мене бити… Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену…»

«Як там Белітіс?»

«Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки».

«Вони й є родичками матнійських амазонок, — уточнив Голомозий. — Тобі вдалося знищити вмістилище?»

«Здається, я вбив того хлопця… Але, — прочанин помацав стегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, — я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно і я квапився утекти від жриць… Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало і я так відчуваю, що воно пов'язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа…»

«Третій закон Напередвизначеності, — перебив його Голомозий. — Нерегулярні фрагменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності».

«…Так-от, — продовжив Анемподест. — Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня… Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят».

«Певно, маєш рацію, — сказав Голомозий і втома опосіла його обличчя. — Я чув про занедбаний храм. Так, чув… Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити… Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче».

«Чому?» — напружився учень авви Макарія.

«Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі».

«?»

«Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга… Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику… До речі, ти забув повернути мого медальйона».

Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.

«Я бачив подібний у Сапфі… У Белітіс», — виправився він.

Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.

«А хто ж твій найкращий друг?» — спитав він.

«Його звуть Лліґ», — відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову закрив очі.

«Не зволікай», — почув він вібруючий Голос.

Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька уламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:

«Дурням щастить».

Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку ґнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.

Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:

«Ти — Обраний Хорефу. Рятуй Німу…»

Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий — майже у півтора людських зрости — хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.

«Скутулія!» — визначив Анемподест і згадав інструкцію для профанів: від катоблепа і скутулії — тікати.

Німа побачила його і зробила швидкий випад мечем, ніби намагаючись розрубати верткий хвіст. Потвора відскочила, а прочанинові здалося, що він зрозумів наказ Розвідниці. Він витягнув кинджал і став наближатися до скутулії, оминаючи трупи ґоблінів та мартоплясок… Чорна блискавка хвоста пролетіла майже перед обличчям Анемподеста. Прочанин різонув її кинджалом, але промахнувся. На його щастя, потвора зосередилася на головному ворогові й зневажила задню небезпеку.

Учень авви Макарія зробив ще один крок. Найважчий у своєму житті. Він вкрився холодним потом увесь — від носа до підошов. Тепер він бачив кожен рух пластинчастих сегментів на спині скутулії, кожне подриґування її лускатих лап. Хвіст на мить завмер, електричне штрикало вигнулося гаком. На долі секунди випереджаючи смертельний стрибок потвори, Німа впала на коліно і в падінні дотяглася мечем до щілини між першим і другим сегментами панцира. У ту ж мить Анемподест уразив хвіст посередині, там, де луска не здавалася непробивною. Між його кинджалом та штрикалом майнула іскра, від електричного удару він ледве втримався на ногах. Але хвіст було розтято, оскаженіла від болю скутулія сіпнулася і сама настромилася на меч Німої. Обрубок затанцював, кроплячи прочанина зеленою кров'ю, а Німа встигла витягти меча і нанести потворі нового удару. Скутулія крутнулася і почала відступати. Вона переповзла через тушу катоблепа і завмерла.

«Bravo! — почувся кволий голос Белітіс. — До Майстра Зброї тобі ще далеко, але Імператором Повені я тебе титулую…»

«Хіба маєш таке право?» — запитав Анемподест, стираючи з обличчя зелену бридоту. Йому було важко говорити, серце шалено билося і спазм перехоплював горлянку. Здавалося, кожне слово протискується назовні окремою істотою і відбігає убік, подалі від запитання.

«Ти колись розпитував мене про Деміурга Опадла, — замість відповіді нагадала Белітіс. — А я тобі сказала, що він зустрічає кожного переселенця до цього світу. Хто зустрів тебе біля Ринви, Витискуваче?»

«Одна дуже розбещена дівчина».

«Вона не розбещена. Просто цій дівчині дуже сподобався щойнопереселений кабанчик. Ти був такий кумедний».

Запала мовчанка. Німа Розвідниця звелася на здорову ногу і пошкандибала до скутулії. Можливо, вона вирішила засвідчити остаточну смерть електричного монстра. Анемподест побажав їй успіху і подивився в бік дороги. Там були лише руїни і трупи.

«І ти примислила увесь цей напружений до війни світ?» — спитав він онуку Пендози.

«Його примислили мої предки. Їм було потрібно щось на кшталт спостережної вежі для боротьби з Карною. Коли ж вони один за одним гинули у цій нескінченній битві, то їхні діти домислювали Опадло далі. Від покоління до покоління. Мені немає кому заповісти цей світ. Я бездітна і сили залишають мене».

«Садхузаґи прорвалися?»

«Вони йдуть до Картагени. Особлива Оборона нагло занепадає. Ґлобус мав рацію…»

«Мені потрібний Лліґ».

«Нащо?»

«У нього моє дзеркало. Я хочу з його допомогою повернутися на Сцену. Моя клятва не виконана».

«Для цього дзеркало не потрібне».

«Не розумію».

«Колись давно в Матні жив мудрець. Одного разу учні задали йому загадку про гусака, що сидить у глечику з вузьким горлом. Загадка була така: як витягти з глечика живого гусака, не розбивши при цьому вмістилища. Мудрець відповів, що нікого витягати не потрібно. Гусак-бо давно у небі… Отже, Імператоре, було б вельми нерозумним застромлювати до глечика ще й дзеркало. Воно ж може розбитися, гусак може поранитися».

«Себто?»

«Ти не залишав Сцени, бевзю…» — напружуючи останні сили, промовила Белітіс, закашлялася і рожева піна виступила в кутиках її губ. Обличчя дівчини поблідло, зуби зацокотіли.

Анемподест зрозумів, що у деміуржиці Вузької Явності починається передсмертна лихоманка. Він безпорадно озирнувся й побачив велетня Лліґа, що виходив з печери.

«Ось твоє дзеркало, — прохрипіла Белітіс. — Чи зрозумів нарешті мене?..»

Новий напад кашлю не дав їй договорити.

Прочанин зробив крок назустріч Лліґу і відчув, що майданчик вислизає з-під ніг. Кольори Опадла виблякли, Лліґ і Німа перетворилися на сріблясті контури. Потім темрява огорнула Витискувача. Але це був не морок запаморочення, а напівморок святилища Нічної Викрадачки Немовлят.

Перед вівтарем Ламашту горіли п'ять олійних лампадок. Вони висвітлювали людське тіло, прикручене ланцюгами до вівтарної плити. Людина була ще жива, але без шкіри. Видно було, як здригаються синюваті міхурі легень і ворушаться оголені ребра. Акуратно зрізана шкіра жертви щільно обтягувала статую богині. Розрізи були зшиті бичачими жилами і сльозилися кров'яною сукровицею. Натерта лоєм кам'яна мармиза Викрадачки сяяла задоволенням від нового одягу.

Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.

Він завмер і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.

«Привіт, вороже! — сказав Аттик. — Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?»

У відповідь Анемподест видав щось, подібне до тихого виття.

«Ти впізнав мене?»

«Ти — Карна!» — видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.

«Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена — Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos[111]».

«Ти — Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!»

«Я сказала, ти почув».

Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.

До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:

«Miserium est miseris insultare!»[112]

«Monstrum informe, horrendum».[113]

Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине, або буде ув'язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберта навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.

Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи — навіть якщо проживе ще сто років — не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, — згадував він, — Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити… І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалиму, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…»

Але на стінах колодязя не було попереджаючих написів, а у нього відповідно не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

«Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?»

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

«Ти пропонуєш йти за тобою?»

Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, — вирішив він, — у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.

«Певно, царський палац», — здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.

Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій[114] з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазурітом***, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.

«Де мій син, Парфанію?» — спитала копія костоголового.

«Нерегулярні фрагменти подібні», — повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав:

«Він мертвий».

Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.

«Його вбили римляни?»

«Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят».

«Навіщо?»

«Він хотів припинити богиню».

Після важкого мовчання старий промовив:

«У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу».

«Її треба припинити».

«Ти здурів, філософе?»

«Ні».

«Хто може закреслити безсмертя богині?»

«Це я в тебе питаю: хто?»

Очі старого рантом спалахнули.

«Інша безсмертна богиня!» — сказав він і підвівся.

«Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?»

«Почуй мене, Ідейська Мати! — повстав старий ескулап. — Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту!» — пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб'язковості. Сузір'я спалахнули під повіками прочанина і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.

«Ти почула мене, Мати!» — донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені…

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-зміївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сойм праведників у долину Армаґедона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та легенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п'ятсот кроків. Ім'я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.

Станіслав

2001—2002 р.

Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 31: Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в (іхній =>) їхній істинності, нікуди з тобою не піду!

Стор. 53: Воно розбіжиться, тільки-но (побаче =>) побачить живого садхузаґа.

Стор. 77: Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та (архітаврів =>) архітравів.

Стор. 78: Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з (настовбученими =>) настовбурченими у бік гермафродитів прутнями.

Стор. 86-87: «Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя (неперевешена =>) неперевершена панно», — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену.

Стор. 89: Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, (макитри =>) макітри і крашанки.

Стор. 101: Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, (настовбучені =>) настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

Стор. 109: Будь-що почекає у цьому клятому (Опадла =>) Опадлі, тільки не Театр.

Стор. 143: Може тепер на кожного напасти, (нечувайтеся =>) начувайтеся.

Стор. 167: «Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на (священій =>) священній землі Кібели57, а сьогодні четвертий день тижня».

Стор. 170: Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув (іхнє =>) їхнє вищання.

Стор. 189: Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і (лазурітом =>) лазуритом, сяяла жовтими та синіми блискітками.