Інґа

Розділ 1 «Розкішна»

На фотографіях Інґа Арвад безумовно приваблива — блакитноока білявка із шовковистим волоссям, з високими вилицями, повними губами, класичним профілем, приємною усмішкою і бездоганним тілом «абрикосового кольору». Єдиний недолік — невеличкий проміжок між двома передніми зубами, що, хоч це й дивно, ще більше приваблювало в ній, бо доводило, що вона — жінка з крові і плоті, а не статуя. Висока — зростом 176 сантиметрів, спортивна Інґа мала витончену фігуру балерини, якою колись хотіла стати. І хоча на цих світлинах вона дуже мила, та, як казав її бос Френк Уолдроп з Washington Times-Herald: «Жодна фотографія з минулого, теперішнього чи майбутнього ніколи не передасть повністю її вроду»^{37}. За словами Уолдропа, потрібно бути поряд з Інґою, щоб всебічно оцінити її вплив на людей.

Репортерка на ім’я Мьюріл Льюїс, яка брала інтерв’ю в тодішньої двадцятичотирирічної Інґи у Гонконзі, написала, що в описі цієї жінки будь-які слова «звучатимуть тривіально, лише як звеличування кінозірки в спеціалізованому журналі…. Але їм на заміну нема інших нових слів». Льюїс, працюючи на місцеву британську газету, описала особливу чарівність Інґи: «Така чесна, така юна, блакитні очі такі щирі, уважні й допитливі, з блиском в куточках. Її шкіра гладка і чиста, випромінює юність і здоров’я, рот досконалої форми відкриває досконалі зуби, стан стрункий, рухи вільні, впевнені і граційні наче у танцівниці»^{38}.

Чоловіки, що знали Інґу, змагалися у пошуку правильних гіпербол, щоби описати її. «Вона була прекрасна наче грецька богиня, якщо можна використати такий вислів для зображення скандинавської білявки», — сказав Пет Голт, одногрупник Інґи у магістратурі з журналістики в Колумбійському університеті^{39}. Ті, хто називав її просто красивою чи навіть чудовою, недостатньо її змальовували. Джон Уайт, колега-репортер зі Times-Herald, назвав Інґу «розкішною»: «Розкішною як глазур на торті»^{40}. Джон Ґантер, один із найуспішніших авторів двадцятого століття, який жадав одружитися з Інґою, погоджувався і описував її як «найпрекраснішу і найрозкішнішу блондинку всіх часів»^{41}.

Приголомшуючи, — найуспішніші персони в Голлівуді казали, що вона була прекрасніша за будь-яких інших тодішніх зірок, — Інґа зачаровувала чоловіків та жінок не лише своїм виглядом. Люди, особливо чоловіки, просто краще почувалися в її присутності. «Вона світилася здоров’ям і радістю»^{42}, — розповідав Уолдроп. Інґа навчалася в Данському королівському балеті й рухалася з грацією, рівновагою і особливою впевненістю, що згодом стала однією з її найсексуальніших рис. Завжди бездоганно вдягнена, її зовнішність нагадувала про «урочисті бали та придворні інтриги», — писав Мьюрил Льюїс. Але ті, хто знали її краще, зокрема її третій чоловік, кіношний і справжній ковбой Тім МакКой, вважав Інґу «скромною і абсолютно далекою від марнославства»^{43}.

«Вона вирізнялася масштабом особистості, — згадувала Пейдж Гайдкопер, ще одна колега Інґи з Times-Herald і (можливо) її суперниця за прихильність Джека. — Вона мило й тепло сміялася, поводилася завзято, жваво, енергійно»^{44}. Так, вона часто сміялася, виглядала дотепною і мала дещо абсурдне почуття гумору, дуже данське. Її жарти ніколи не були злими, а навпаки — завжди щирими; прибувши з країни Ганса Крістіана Андерсена, вона не боялася сказати, що король голий.

Друзі зазначали, що її жвавість ніколи не сприймалася надуманою чи уявною. «Вона належала до тих людей, у яких є дар щастя, внутрішнього щастя», — розповідала Гайдкопер^{45}. Вільний дух завжди відкритий до нових пригод, вона любила фліртувати і дуже легко закохувалася. Вона багато разів розчаровувалася, але ніколи не озлоблювалася. Інґа мала чудову здатність залишати позаду розчарування і рухатися далі з упевненістю, що попереду ще більше щастя. І вона вірила, як вона згодом казала одному зі своїх синів, що «життя — це чудовий і блискучий досвід»^{46}.

Знайомі захоплювалися, адже «вона так багато зробила, так багато встигла»^{47}. Вона мала багато історій і оповідала їх м’яким голосом з середнім тембром, наче віолончель, яка може звучати чотирма мовами. Голос Інґи був схожий на голос її скандинавської землячки Інґрід Берґман, але зі значно м’якшим акцентом. Вроджений поліглот, вона швидко навчилася американської вимови і сленґу. Це вміння посилило підозри голови ФБР Дж. Едґара Гувера, який не міг повірити, що, проживши в країні менше двох років, жінка може говорити ідеально «американізованою» англійською.

Народжена в Данії, Інґа в дитинстві багато часу проводила у Франції та Німеччині і навчилася говорити тамтешніми мовами як рідними, а згодом була одружена з єгиптянином і угорцем. Але її мати зростала в Англії, тож Інґа певний час вчилася й там також. Англійська була мовою спілкування в усіх її стосунках, за винятком розмов данською з матір’ю чи данським коханцем, а ще коли хотіла приховати тему обговорення від зайвих вух — наприклад, гуверівських.

Якби Гувер слухав уважніше, він би почув майже непомітний скандинавський акцент в англійській Інґи. Вона могла м’яке «в» переплутати з твердим — наприклад, сказати “уікінг” замість “вікінг”. Але в решті випадків, крім тих, коли вплітала дивні данські прислів’я у свою мову, вона походила на американку в третьому коліні: високоосвічену і драматичну мандрівницю. Каліфорнійський репортер, який зустрівся з Інґою наприкінці її життя, зазначив, що, розповідаючи свої неймовірні історії, вона «вимовляла слова наче графині в п’єсах Оскара Уайлда»^{48}.

Інзі особливо вдавалося слухати. Вона інтуїтивно зрозуміла, що бути цікавою — це одне, але показати іншим, що вони цікаві, дає ще більший ефект. Вона мала той рідкісний талант, який соціологи назвали «синхронністю», тобто здатністю, схожою на уміння актора чи політика під час спілкування з натовпом, відповідати настрою і ритму її співрозмовника, що того затягувало в цей вербальний танець, в якому поєднувалися дві особистості^{49}. Інґа скромніше пояснювала свої здібності слухати: «Мене захоплюють люди»^{50}.

Вона добре вміла повернути чоловікам впевненість в їхній власній унікальності, на наявність якої вони самі сподівалися, тому одне «перебування в її товаристві підвищувало їхню самооцінку»^{51}. Демонструючи здібності, що могли зробити з неї одну з найкращих закордонних кореспонденток, Інґа засипала співрозмовників питаннями, а далі уважно слухала їхні відповіді, наче ці люди повнилися чарівними історіями та відкриттями^{52}. «Вона була неймовірною… Геній у знайомстві з людьми і геній у розмові з ними, — згадував її син, Роналд МакКой. — Допитлива, дуже чуйна. Могла зрозуміти різні точки зору»^{53}.

Звісно, як інтерв’юер Інґа не лише улещувала своїх візаві, вона могла контролювати перебіг розмови і уникати питань про свої власні складні історії з минулого. Досить швидко в Америці вона дізналася про пастки, в які можна потрапити, розповівши забагато про своє колишнє життя.

Розділ 2 «Йому подобається досліджувати і мені також»

Інґа прибула до Америки сама, без мами Ольги Арвад чи свого чоловіка Пола Фейоша, 29 лютого 1940 року на борту італійського лайнера Conte di Savoia, який вийшов з Генуї дев’ять днів тому. В декларації судна зазначалося, що за професією Інґа «домогосподарка». До того ж вона сповістила імміграційні служби про свій намір стати постійною мешканкою Сполучених Штатів, оскільки її чоловік — натуралізований американський громадянин^{54}.

Подорож минула абсолютно без пригод, надто зважаючи на те, що світ був теоретично у стані війни. Крім нападу Радянського Союзу на Фінляндію в листопаді попереднього року, відколи Німеччина вторглася у Польщу у вересні 1939 року, в Європі не точилося бойових дій. Німецькі субмарини нишпорили океанами, і відбулося кілька морських боїв, але відносний брак активності змусив британську пресу наразі охрестити Другу світову «дивною війною». Здебільшого американці, як і європейці, сподівалися, що все так і залишиться, хоча величезна кількість громадян США хотіла, аби їхня держава трималася осторонь війни, навіть якщо знову почнеться стрілянина.

Фейош прибув до Нью-Йорка за три місяці до Інґи, але 31 грудня 1939 року вирушив у Перу з чудово екіпірованою антропологічною і археологічною експедицією, яку спонсорував фонд The Viking. Його заснував шведський промисловець Аксель Веннер-Ґрен, можливо, найбагатша людина у світі на той час, (і як дехто вважав, прихильник нацистів). Фейош збирався вивчати аборигенів у басейні річки Амазонки і шукати «загублені» міста інків.

У бібліотеці монастиря францисканців у Лімі Фейош натрапив на малюнок рельєфу у сторічному щоденнику преора, який підтверджував оповіді туземців про давнє існування кількох великих інкських міст, поглинених джунглями Амазонки. Фейош збирався знайти їх^{55}. Інґа не приєдналася до першої частини експедиції, бо вона вважалася занадто небезпечною, але хотіла незабаром зустрітися зі своїм чоловіком у Перу. «Йому подобається досліджувати, — пояснила вона журналістові, — і мені також»^{56}.

Приїхавши, Інґа знайшла лише, одного знайомого в Нью-Йорку — німецького єврея на ім’я Лотар Вольфф[1] — головного редактора в компанії, що випускала кіножурнал «Марш часу». У Данії перед війною Вольфф працював редактором фільму Фейоша «Мільйони в повітрі», в якому знімалася й Інґа. Хоча Вольфф і так вважав її примадонною серед акторок, вона ще заслужила його дружбу, постійно навідуючи матір Вольффа в Берліні під час своєї роботи кореспондентом там і розповідаючи йому новини про неї, допоки Вольфф не зміг безпечно забрати матір з Німеччини. Після прибуття літньої жінки до Америки Інґа пішла з нею та Вольффом на вечерю і помітила незадоволені погляди людей за сусідніми столиками: «Цілком зрозуміло, що розмови німецькою на публіці не надто вітаються»^{57}.

Інґа ледь встигла заїхати в номер The Barbizon — двадцятитрьохповерховому готелі на Східній 63-й вулиці, — де переважно обслуговували молодих ділових жінок, коли отримала запрошення від дружини Веннер-Ґрена Марґеріт, перед яким не можна було встояти. Знаючи, що Інзі самотньо без Фейоша, Марґеріт запросила її приїхати відпочити у казкову резиденцію Веннер-Ґрена на Багамах, яку вони назвали Шанґрі-Ла.

Ще однією гостею на острові Гоґ стала красива і скандальна дебютантка з Нью-Йорка — Бренда Фрезьєр. З чорним як смола волоссям і яскраво червоними губами Фрезьєр була популярною лише через свою популярність. Національні медіа натхненно називали її «гламурною дівчиною Америки № 1» і робили головною фігуранткою новин — п’ять тисяч заміток за шість місяців у 1938 році — більше за будь-кого в Штатах, окрім президента Рузвельта^{58}. Через надзвичайну віддаленість резиденції Марґеріт могла із задоволенням заявити, що її прекрасні молоді подруги можуть «прогулюватися голими під променями сонця!»^{59}.

У Веннер-Ґренів не було своїх дітей, тож Марґеріт — ексцентричній колишній співачці з опери в Канзас-Сіті, подобалося брати молодих дівчат під свою опіку. Вона зголосилася написати подрузі — косметичній гуру Елізабет Арден, сподіваючись, що та допоможе знайти роботу для Інґи. У рекомендаційному листі Марґеріт благала Арден зустрітися з Інґою. Якби вона так і вчинила, то одразу б зрозуміла, що Інґа «може продати себе». Дещо перебільшуючи, Марґеріт писала: «На неї приємно дивитися, вона дуже освічена, володіє англійською, данською, шведською, французькою, німецькою та італійською, їй лише 25 (так!). Блондинка з чудовою шкірою і волоссям, дуже вродлива. Особливо у вечірній сукні… у неї чарівні вечірні туалети»^{60}.

Хоча Інґа — шанувальниця моди — була заінтригована, вона не наполягала на зустрічі. Посилаючись на щільний робочий графік, Арден постійно відкладала знайомство, а коли вони нарешті побачилися, Арден здалася Інзі «несамовитою, вередливою, неприємною, але талановитою діловою жінкою»^{61}.

Втім Арден згодом заявляла, що Інґа виглядала сумнівно і симпатизувала нацистам, хоча як вона це розгледіла під час короткої робочої зустрічі — невідомо. При цьому косметична гуру не одразу звернулася у ФБР зі своїми підозрами: лише через півтора року вона запропонувала доносити на Інґу в Бюро^{62}.

Інґа не знала про підозри Арден, та не лише жахливий характер цієї ділової жінки змусив Інґу сумніватися стосовно подальшої роботи з нею. У той час їй довелося ще й думати, як забрати свою матір з Данії, куди нацисти, завершивши «дивну війну», вторглися та окупували 9 квітня 1940 року, коли Інґа все ще була у Шанґрі-Ла.

Інґа повернулася у Нью-Йорк і почала збирати всі необхідні дозволи на імміграцію Ольги до Сполучених Штатів. Невідомо, яку роль в успішному вивезенні матері з Данії відіграли колишні зв’язки Інґи в нацистській Німеччині, та вони точно не завадили.

Наприкінці травня, розпродавши більшу частину майна, Ольга отримала квиток на пароплав Manhattan, який вирушав у свій останній рейс з Генуї до Нью-Йорка напередодні офіційного вступу Італії у війну як союзника Німеччини по Осі. Ольга подорожувала разом із супутником: молодим данським письменником і другом доньки на ім’я Нільс Крістіан Блох, який одружився (і розлучився) з подругою дитинства Інґи. Опинившись в Америці, Блох спростив своє ім’я до Нільс Блок. Він з радістю зустрівся з Інґою знову.

Після прибуття Ольги в Нью-Йорк, вони з Інґою винайняли квартиру у верхньому Вест-Сайді на Мангеттені, за адресою Ріверсайд-драйв, 440, лише за квартал від Колумбійського університету. Інґа хотіла записатися до магістратури з журналістики восени, та спершу, влітку 1940 року, вони з матір’ю помандрували до Меріленду провідати заможну американську родину Сенґерів, з якими познайомилися десять років тому в Данії. Син Сенґера Гамільтон та його друг Телбот «Тот» Уолкер потрапили в Данію за програмою студентського обміну, стали наставниками Інґи у вивченні англійської і заполонили її голову мріями про переїзд до Штатів.

Сенґери вразили Ольгу. В листі до родичів на батьківщину вона описала їх як «культурну традиційну американську родину», чий дім славився меблями з червоного дерева та «п’ятьма темношкірими слугами»^{63}. Інґу ж, власне, вразив Гамільтон Сенґер, на чотири роки старший за неї. З ним вона раніше підтримувала кокетливе листування, коли той навчався у Прінстоні.

В одному грайливому посланні Сенґер звинуватив Інґу у «схильності до лестощів, проте не прихильності до лестуна» і висловив кмітливе зауваження, що вона не використовувала «лестощі задля власної користі, а тільки як метод самовираження»^{64}. В іншому листі він писав: «Твою відвертість, яку дехто може обернути проти тебе, я сприймаю як одну з твоїх найчарівніших чеснот, особливо якщо вона продиктована твоєю примхливою фантазією проявляти себе доволі зухвало»^{65}.

У 1940 році Сенґер уже розпочав свій шлях до успішної кар’єри у банківській справі та сфері нерухомості. Його перспективне майбутнє, вкупі з їхніми милими колишніми стосунками, спонукали Інґу того літа шокувати Лотара Вольффа заявою, що вона закохалася у Сенґера, і тому вже написала чоловікові листа з проханням про розлучення. Вольфф згадував, що його засмутила картина, як «Фейош серед джунглів отримує такі новини»^{66}.

Як і передбачав Лотар, той написав кілька благальних листів Інзі з запевненням, що вона невдовзі зможе долучитися до експедиції в Перу — так скоро, запевняв чоловік, що просив її вже почати брати уроки іспанської. Інґа змилостивилася і розірвала роман із Сенґером. Але минули місяці, а від Фейоша все не надходили новини із запрошенням приєднатися до експедиції в Перу.

Інґа не починала процес розірвання шлюбу з Фейошем (поки), але вона зробила необхідні кроки і подала документи, потрібні для отримання статусу натуралізованого громадянина. Вона прагнула залишитися в Сполучених Штатах, і їй не хотілося залежати від статусу дружини Фейоша, щоби втілити в життя цю свою мрію.

Розділ З «Загадкова, завуальована риса»

Саме самотність Інґи спершу привернула до неї увагу ФБР.

Восени 1940 року їхній шлюб з Фейошем тривав уже чотири з половиною роки, але нарізно вони провели більше половини цього часу. Інґа в сльозах прийшла у фонд The Viking, благаючи організувати чартер, аби вона змогла полетіти у Перу і опинитися поруч зі своїм чоловіком^{67}. Працівники фонду відхилили її прохання. Зрозумівши, що, можливо, ніколи не потрапить у Перу, Інґа подала документи, і її прийняли до Колумбійського університету, на престижну магістерську програму для журналістів.

Інґа увійшла в групу, в якій навчався сімдесят один студент з двадцяти одного штату і шести різних країн, та все одно так чи так виділялася. Вона була однією з чотирьох одногрупників, хто не мав диплома бакалавра. Попри те, що її взяли в магістратуру, насправді Інґа ніколи раніше не вчилася у коледжі. У магістерському довіднику вона зазначила, що отримала попередню освіту в Уїмблдоні — у 16-річному віці Інґа відвідувала підготовчі курси для дівчат^{68} у престижному Лондонському коледжі.

Інґа потрапила до своєрідного товариства в Колумбійському університеті. Серед викладачів був кореспондент CBS News Ерік Севарейд та історик і журналіст Даґлас С. Фрімен. Серед одногрупників Інґи — Леонард Сассман, згодом багаторічний директор Freedom House, захисник свободи преси у усьому світі, і Деніел Едельман, у майбутньому засновник найбільшої у світі агенції зв’язків із громадськістю.

Попри присутність таких талантів, саме Інґа — з-поміж двадцяти жінок в групі — привертала основну увагу своїх товаришів і породжувала як об’єкт більшість пліток.

Одна з них стосувалася насамперед зарахування Інґи до магістерської програми в Колумбійському університеті. Крім того, що їй бракувало попередньої освіти, її зарахували навіть після кінцевої дати подачі документів, як і Нільса Блока.

Інґа отримала рекомендаційний лист від Лотара Вольффа із запевненням керівництва університету, що вона походить з однієї «з найкращих родин у Копенгагені»^{69}. Хоча впливовіша рекомендація надійшла від Акселя Веннер-Ґрена, який наполегливо радив Інзі поступати (можливо, через прохання працівників фонду The Viking, які хотіли уникнути сльозливих візитів Інґи). Безперечно, керівництво університету сподівалось і, мабуть, очікувало, що зарахування Інґи заохотить загадкового і контроверсійного міжнародного промисловця зробити суттєвий фінансовий внесок на користь університету.

Дехто з одногрупників Інґи підозрював, що чоловічу половину адміністрації магістратури просто приголомшила її врода. «Вона була сенсацією, — сказав її товариш Еверетт Бауман. — Її поява приголомшувала». Інший одногрупник, Пет Голт, посилався на почуту розмову двох професорів про таланти Інґи як журналіста: «Один промовив: “Погано, що вона не вміє писати”. На що колега відповів: “А їй і не треба”»^{70}.

Однак Інґа наполегливо вчилася. Ольга писала своїм данським друзям, що донька часто сидить за підручниками «з ранку до півночі» і вкладає «всю свою енергію і силу волі» у навчання^{71}. Крім того, вона вже мала досвід роботи. Під час вступу Інґа принесла альбом, повний вирізок з газет, відколи працювала закордонним кореспондентом для данських медіа в нацистській Німеччині. То були найважливіші статті, написані на основі двох ексклюзивних інтерв’ю, проведених з Адольфом Гітлером, і ще одного ексклюзиву на тему весілля Германа Ґьорінґа, на яке вона прибула як спеціально запрошена гостя. Щоб підкреслити справлене нею на Гітлера враження, Інґа зазначила, що він подарував їй підписане саме для неї фото в дорогій срібній рамці^{72}.

Попри всі побоювання адміністрації університету щодо дружнього ставлення Інґи до лідерів нацистської Німеччини, їх, вочевидь, не вистачило для ухвалення рішення не зараховувати її, хоча й сподівання на щедрі внески Веннера-Ґрена так і не виправдалися. Але зв’язки Інґи з нацистськими очільниками, та, найбільше, відсутність у неї сорому за це, непокоїли кількох її одногрупників, зокрема євреїв.

Можливо, обізнана з думкою своїх товаришів, що їй серед них не місце, Інґа безглуздо намагалася підвищити свій статус, підкреслюючи свою дружбу з Веннер-Ґреном і справлене нею на Гітлера позитивне враження. Доросліша і досвідченіша за своїх одногрупників Інґа, здається, хотіла стати відомою як фатальна жінка. «Зазвичай вона вдягалася у довгу чорну сукню і курила цигарки на довгому мундштуку» — згадував Сассман. Це означало, що «Інґа вирізнялася не лише сексуальністю, а ще в ній містилася якась загадкова, завуальована риса, на межі зі шпигунством. Ми чули, що вона брала інтерв’ю у нацистських очільників, і це ще більше інтригувало вкупі з її таємничою репутацією, і, можливо, решту ми собі вигадали»^{73}.

Подібне фантазування, яке незабаром охопило кількох з її товаришів, полягало в тому, що Інґа — нацистська шпигунка. Її одногрупник і майбутній кореспондент Білого дому Л. Патрік Монро заявляв, що Інґа була «відкритою антисеміткою», а її настрої — «явно пронацистськими»^{74}. Однак це не зупинило його від запрошення її на побачення, хоч і не зовсім романтичне. Він мав два квитки на передвиборчу промову Франкліна Рузвельта в Медісон-сквер-ґарден і запропонував Інзі своє товариство. Згодом, дорогою додому, як зізнався сам Монро, «вона недвозначно мене відшила»^{75}. Хоч Інґа, можливо, й була нещасливою з постійно відсутнім чоловіком, та студент без грошей не особливо її цікавив.

Їй завжди подобалося приймати гостей. Через свою обізнаність у підозрах колег і власну самотність у місті, де у неї майже не було знайомих, Інґа вирішила завоювати прихильність одногрупників кількома невеликими вечірками. На жаль, це лише підсилило підозри щодо її намірів і мети навчання в Колумбійському університеті.

Розмови під час цих вечірок часто точилися навколо того, чи потрібно Сполученим Штатам втручатися у вже повноцінну війну в Європі. Такі теми виринали скрізь, але, як це показала ера війни у В’єтнамі, найгостріші дебати щодо війни велися в університетських гуртожитках. Серед професорів і студентів знаходилося достатньо прибічників невтручання, але так само багато було й тих, хто відстоював американську інтервенцію. І саме їх шокувало, що Інґа, попри нацистську окупацію її рідної Данії, виступала за ізоляціонізм. Її точка зору викликала у кількох з них великі підозри.

16 листопада 1940 року, після однієї з вечірок Інґи, її одногрупниця на ім’я Гелен Вулсі написала в головний офіс ФБР у Вашинґтоні:

«Хотіла б привернути вашу увагу до моєї данської колеги… Місіс Інґи Фейош… дуже красивої білявки, яка заявляє, що була відомою журналісткою в Данії. Вона дуже переконливо оповідає про свої дружні стосунки з Ґьорінґом, Ґеббельсом, Гіммлером і Гессом, а також про те, яке чарівне враження справила на Гітлера під час двох інтерв’ю з ним. Вона зізнається, що симпатизувала нацистському режимові, але тепер побачила його справжню сутність. Однак вона не відчуває жалю від окупації Данії»^{76}.

Крім того, Інґа зовсім не розумно висловилася про велику кількість євреїв у групі і завзятість суперечок про участь Сполучених Штатів у війні, яка могла б призвести до громадянської війни. Вона занадто сильно намагалася вразити одногрупників своїми знаннями і досвідом. «Ми пішли дуже пізно, — писала Вулсі до ФБР, — приголомшені її шармом, але з неприємним відчуттям, що нам приховано погрожували»^{77}.

Вулсі зізналася, що не має «фактичних підстав» підозрювати Інґу в чомусь, але підкреслила власне відчуття, що данська колега якимсь чином працює на німецький уряд. «Що може бути кращим прикриттям, як не журналістика?» — запитувала вона. Підтримувану Інґою легенду про свій молодший на чотири роки вік викрили. До того ж вона ухилялася від відповідей на запитання, чому не приєдналася до Фейоша в Перу. Вулсі підсумовувала: «Я лише можу сказати, що належу до чотирьох осіб, які щось в ній розгледіли. Ми налякані і сповнені підозр стосовно цієї колеги, хоча й без реальних підстав»^{78}.

Згодом Інґа відкинула всі звинувачення, заявивши, що її єврейські одногрупники образилися, бо вона відмовилася демонізувати Гітлера. Беручи до уваги проведений з нацистським лідером час, достатній, аби зачаруватися, Інґа зауважувала: «Я не можу сказати, що він погано до мене ставився, це не так. Якщо мене спитають: “Який він?”, я так їм і відповім. Гадаю, якщо поставити себе на їхнє місце, то я б теж обурилася»^{79}.

Попри хисткі висновки, що Інґа робить ще щось, окрім засліплювання одногрупників своєю життєвою мудрістю, голова ФБР Дж. Едґар Гувер написав подяку Вулсі за її зауваження і наказав Головному управлінню Бюро в Нью-Йорку розслідувати цю справу. Однак агенти виявили, що її чари таки подіяли на Вулсі та інших товаришів по групі.

Коли вони згодом спілкувалися з цією дописувачкою, та зазначила, що Інґа «змінила» своє ставлення і вже не симпатизує нацистам. Декан Карл Акерман, кілька занять якого відвідала Інґа, згадував, що її «слова і дії спершу викликали підозри», та згодом він дійшов висновку про їхню «безпідставність». До того ж, додавав, що ніколи не чув від неї «висловлювання пронацистських симпатій». Один із сусідів Інґи розповів ФБР, що спершу вона з Ольгою хвалилися знайомством із Гітлером і Ґьорінґом, натякаючи на свою «підтримку нацистської політики», але більше нічого «з цього приводу не сказали»^{80}.

З огляду на те, що ніхто вже активно не звинувачував Інґу в пронацистських поглядах, відсутність у неї судимостей і появу інформації, ніби вона збиралася залишити Сполучені Штати і навесні приєднатися до Фейоша в Перу, Головне управління Бюро в Нью-Йорку закрило справу.

Інґа й справді планувала поїхати на південь, щойно завершиться навчання, але лише у Вашинґтон, а не в Перу. Вона не намагалася позбавитися уваги ФБР, це робили її мати та новий коханець — Нільс Блок. Вона не знала, чим займатиметься у Вашинґтоні, але, на щастя, Інґа в Нью-Йорку вже спокусила наставників, які тепер жадали їй допомогти.

Розділ 4 «Улюблений всіма єврей»

Як неохоче зізнавалася Інґа, вона почувалася погано без чоловіка. Незалежно від того, чи потребувала вона кохання, сексу, захисту, товариства чи всього цього разом, вона ненавиділа бути без партнера. Коли New York World-Telegram брав у неї інтерв’ю у лютому 1941 року, після заяви Фейоша про відкриття кількох загублених міст інків, Інґа сказала, що, попри велику відстань від чоловіка, все ще почувається «дуже заміжньою»^{81}. Тепер вони з Фейошем жили нарізно вже майже півтора року, тож Інґа почала роман із Нільсом Блоком, про що шкодувала її мати.

Блок, високий, елегантно вдягнений і завжди ввічливий, але він нікого в Колумбії не вразив чимось незвичним. «Нільс був дивним, дещо блідим і безбарвним», — згадував одногрупник Еверетт Бауман. Товариші по групі не могли не дізнатися про стосунки Інґи та Блока. Оскільки той постійно кружляв навколо неї, Бауман зазначав, що виглядав Блок майже як «член почту». Кілька студентів пліткували про життя Блока та Інґи разом, та інші вважали це безглуздям, бо вони виглядали надто «негармонійною парою»^{82}. Крім того, Блок чимало пив, але він обожнював Інґу і був у Нью-Йорку, а не на півночі Амазонки.

Ольгу засмучувало, що Інґа і Нільс часто ходили пізно разом. Спершу вона просто хвилювалася, що той заважає доньці нормально висипатися і вчитися. «Не треба витискати лимон до останньої краплини», — казала вона^{83}. Та поволі вона зрозуміла, чим вони займаються наодинці, і заявила доньці про непристойність роману з одним чоловіком, перебуваючи у шлюбі з іншим.

Ольга згадувала, що врешті-решт «втратила контроль над собою», коли застала Інґу з Нільсом під час сексу. Мати обожнювала Фейоша і вважала Блока не вартим уваги доньки. «Не розумію, чому вона дозволяє дурити себе такому нікчемі, як Нільс Блох [так вона його називала], — записала Ольга в щоденнику. — Певно, на неї находить сліпота, якщо йдеться про чоловіків»^{84}.

Два тижні по тому, 30 травня 1941 року, в Ольги з Інґою сталася жахлива сварка через Блока, під час якої донька сказала матері, що вже доросла і чинитиме так, як забажає. «Інґа обзивала мене найгіршими словами, про які лише можна подумати», — згадувала вона у щоденнику. «Знадобиться дуже багато часу, щоби забути таке. Наші добрі стосунки в минулому. Я не зможу прийняти нового чоловіка, допоки вона не відкриє карти перед Полем», — розмірковувала Ольга далі. «Ось що я пожинаю, після того, як я все життя намагалася дати їй все найкраще, — написала вона. — Доволі гірка нагорода»^{85}.

Безперечно, Ольга сподівалася, що Інґа побачить свої помилки, але натомість 2 червня донька заявила, що тієї ж ночі вирушає до Вашинґтона. Вона пояснила матері, що один з її улюблених професорів, Уолтер Піткін, автор надзвичайно успішних книг «Життя починається в сорок років» та «Короткий вступ до історії людської дурості», заохотив її шукати роботу в столиці. Ольга зізналася, що після раптової заяви доньки була «охоплена горем і смутком»^{86}.

Рішення Інґи порушує питання про глибину її почуттів до Блока. Якби вона його кохала, то лишилася б у Нью-Йорку. Однак натомість вона вирішила, що мусить віддалитися від матері та коханця, і шукала можливості здійснити це.

Саме до професора Піткіна звернулася Інґа. Його прихильність до неї нагадувала стосунки між батьком і донькою. Іншим викладачем, з менш платонічними намірами, був фінансист з Уолл-стрит Бернард Барух, який служив радником усіх президентів з часів Вудро Вільсона.

За словами одного біографа, Барух був «улюбленим всіма євреєм». Його зображали як доказ того, що Америка і справді є країною можливостей для всіх, а дружба з ним доводила що той, з ким Барух товаришував, не був расистом^{87}. На той час антисемітизм, чи нешкідливий, чи небезпечний, вважався даністю в Америці. Навіть така відома лібералка, як Елеонора Рузвельт якось після раута в Баруха сказала: «Вечірка у євреїв жахлива. Я більше ніколи в житті не хочу чути про гроші, коштовності… і хутра»^{88}.

Бернард зустрів Інґу в сімдесят років; з 1938 року він був удівцем. Ще у шлюбі його знали як розпусника через гучні інтрижки з прекрасними, освіченими жінками, як-от Клер Бут Брокау. Це відбулося до її заміжжя з Генрі Люсом і до її роману із Джозефом П. Кеннеді. Любовні походеньки Баруха захоплювали Франкліна Рузвельта, особливо після новини, що той подарував Брокау яхту^{89}. Схильність президента до таких світських пліток згодом торкнулася й Інґи.

Попри вік Барух «завзято фліртував наче вдвічі молодший чоловік»^{90}. Зі зростом 195 сантиметрів, лев’ячою гривою густого сивого волосся привабливість Баруха навіть для значно молодших жінок була очевидною. Одна з його коханок, Гелен Лоуренсон, яка стала редактором Vanity Fair, описувала його «високим, розумним, балакучим, ввічливим, мужнім бонвіваном, тому жінки завжди прагнули, щоб їх йому представили»^{91}.

Однією з них стала Інґа, хоча згадок про її представлення Барухові не залишилося. Як вона сама написала в одній зі своїх колонок, його вважали «одним із найрозумніших людей Америки» і «таким красивим, що хотілося побачити його профіль на срібному доларі»^{92}. Барух був зачарований Інґою, а Інґа визнавала, що якби він був молодшим, то вона «певно, закохалася б у нього». Тим часом Барух запевняв Інґу, що в неї є талант «бути кимось значним»^{93}.

Інзі вдавалося вправно давати відсіч Баруховому напорові, не руйнуючи при цьому дружби з ним, хоча таке балансування було важким. «Мій давній шанувальник — Барух — абсолютно збожеволів, — писала вона Ользі незабаром після переїзду до Вашинґтона. — Він так з’їхав з глузду щодо мене, що телефонує щоранку о 7:30 лише, аби спитати про щось, наприклад, коли я повернуся з вікенду. І дзвонить лише, аби почути мій чудовий голос… Він може мені дуже допомогти, але… йому не піде на користь така закоханість у мене»^{94}.

Як і передрікала Інґа, Барух згодом серйозно їй допоміг, коли її справу розслідувало ФБР. Та викладачем, який фактично сприяв її прийому на роботу у Вашинґтоні, став лауреат Пулітцерівської премії, колумніст New York Times Артур Крок. Він також був відомим бабієм, але Інґа відхилила і його загравання — хоча невідомо, чи робив він їй якісь пропозиції. Однак він добре пам’ятав їхню першу зустріч, навіть через тридцять років:

Без жодних інших перспектив, крім обіцянки Крока посприяти, Інґа переїхала до Вашинґтона. Після переїзду Артур запросив її у свою резиденцію у Вірджинії і пообіцяв представити впливовим людям. На чолі списку була видавчиня Washington Times-Herald Елеонора Джозефіна Меділл Паттерсон — перша жінка — власниця великої американської газети.

Розділ 5 «Найбільш зненавиджена жінка Америки»

Елеонора Джозефіна Меділл Паттерсон, відома як «Сіссі», була високою, яскравою жінкою з вогняно-рудим волоссям. Зі слів її біографа Аманди Сміт (небоги президента Кеннеді), найпомітнішою фізичною рисою у неї виявилася «незабутня грація пантери»^{96}. Collier’s Weekly проголосив Паттерсон «напевно, найвпливовішою жінкою в Америці», що випередила навіть Елеонору Рузвельт. Крім того, Collier’s додав, що через власні бійцівські та антагоністичні погляди, особливо стосовно утримання Америки від втручання у війну, її вважають жінкою, яку «найбільше ненавиділи» в Америці^{97}.

Паттерсон була природженою журналісткою, онукою засновника газети Chicago Tribune, якою нині керував її кузен «полковник» Роберт МакКормік. А її старший брат, Джозеф Меділл Паттерсон, започаткував New York Daily News. Усі троє дотримувалися категоричних ізоляціоністських поглядів стосовно війни.

Паттерсон працювала редакторкою у двох газетах, що належали Уїльяму Рендольфу Хьорсту, — в ранковій Washington Herald та вечірній Washington Times. Після років умовлянь вона нарешті у 1939 році отримала згоду Хьорста, якому знадобилися гроші, продати їй обидві газети. Елеонора об’єднала їх для створення Times-Herald.

Як і її власниця, це була незвичайна газета. Мимоволі передрікаючи майбутню онлайн журналістику, одним із гасел Times-Herald стало «Цілодобово», бо упродовж дня виходило понад десять випусків. Під войовничим командуванням Паттерсон Times-Herald швидко перетворилася у газету з найбільшим накладом у Вашинґтоні і найвищим прибутком від реклами. До того ж вона обганяла конкурентів за кількістю позовів про наклепи, і за розміром виплат за судовими рішеннями за цими позовами.

Один із її зіркових авторів, Джон Уайт, який добре знав Інґу, сказав, що робота в Times-Herald нагадувала «щось на кшталт “Першої шпальти”[2]… Ми справді навчилися фокуса Хьорста виокремлювати найголовніше під час розмови із вцілілими у катастрофі»^{98}.

Артур Крок правильно зауважив, що саме Times-Herald підходила такій рідкісній пташці, як Інґа. Завдяки рекомендації Крока (редактор Френк Уолдроп теж не заперечував), Паттерсон особисто найняла Інґу. Із самого початку видавчиня відчувала схожість з нею, бо історія Інґи була такою самою рідкісною й екзотичною, як і її власна.

У молоді роки Паттерсон пережила насилля в шлюбі з польським графом, який викрав їхню спільну доньку і тримав її заручницею, доки Елеонора погрожувала розлученням. Вона не могла повернути дитину вісімнадцять місяців і спромоглася це зробити лише завдяки особистому втручанню президента Уїльяма Говарда Тафта і російського царя Ніколая II. Пізніше Паттерсон стала відомою через її постійну ворожнечу із колишньою подругою, а тепер найзапеклішим ворогом — Еліс Рузвельт Лонґворт, під час їхньої боротьби за прихильність різних вашинґтонських політиків. Паттерсон висміяла вашинґтонське суспільство в романі «Оранжерея», в якому, зокрема, містилися такі мудрі слова: «Вашинґтон — всього лише маленьке село, і одна людина завжди в курсі справ іншої»^{99}.

Інґа регулярно відвідувала безліч світських заходів, які Паттерсон влаштовувала у своїй величезній резиденції з білого мармуру, спроектованій Стенфордом Уайтом на Дюпон-сьоркл, 15. Елеонора чудово знала, що красиві жінки допомагають приваблювати впливових чоловіків на її вечори, а це водночас давало змогу Інзі розширити своє коло знайомств і джерел інформації.

Крім того, ця кандидатка використала для роботи своє власне коло знайомств і пообіцяла надавати сенсаційні матеріали, що одразу ж переконало Паттерсон найняти її. Інґа гарантувала тій, що зможе взяти для Times-Herald ексклюзивне інтерв’ю в одного з найзагадковіших і найтаємничіших чоловіків у світі — Акселя Веннер-Ґрена. Його капітал наприкінці 1930-х років оцінювався у мільярд доларів. До того ж уряд США також підозрював його у шпигунстві на користь нацистів.

Розділ 6 «Шведський сфінкс»

З власним шармом, рекомендацією Артура Крона, дружнім ставленням Сіссі Паттерсон і знайомством із Акселем Веннер-Ґреном, Інґа знайшла собі роботу у Вашинґтоні менш ніж за десять днів. Вона офіційно почала працювати в Times-Herald 12 червня 1941 року, а вже за два дні на першій шпальті вийшов її матеріал під заголовком «ВЕННЕР-ҐРЕН ВІДКИДАЄ МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ»^{100}.

Нині переважно забутий, тоді Веннер-Ґрен належав до бізнесменів нової формації і зачаровував людей у період між світовими війнами. Він був не просто промисловцем, а міжнародним промисловцем, таким, як і інші тіньові особи, як-от Альфред Левенштайн, фінансист з Бельгії, що загинув, випавши з літака, чи Івар Крюґер, шведський «Сірниковий король», чиї активи врешті-решт придбав Веннер-Ґрен. Ці магнати із капіталом у всьому світі, здається, не мали якихось національних сентиментів і мовби завжди були за лаштунками, таємно впливаючи на перебіг світових подій.

Неймовірним товаром, що зробив Веннер-Ґрена відомим у світі і казково багатим, став побутовий пилосос. Веннер-Ґрен не був ані винахідником, ані інженером. Як і Стів Джобс наприкінці XX століття, він виявився генієм продажів із інтуїтивним розумінням бажань споживачів і стабільно чималою кількістю ідей, як поліпшити вже наявні товари або створити нові, про які ще ніхто й гадки не мав[3].

У 1908 році Веннер-Ґрен працював продавцем машин, що очищували зерно, коли якось у вітрині віденської крамниці побачив хитромудрий прилад дивної конструкції, ранній прототип американського електричного побутового пилососа. У часи, коли середньостатистична домогосподарка присвячувала сім годин щодня домашнім клопотам, Веннер-Ґрен інтуїтивно збагнув, що саме такого продукту жадає кожна жінка. Він придбав частину прав дистрибуції цього приладу з вітрини.

Під кінець Першої світової війни Веннер-Ґрен уже придбав кілька компаній і об’єднав їх у корпорацію, нині відому як Electrolux, чий успіх дав йому змогу швидко розширити і урізноманітнити свої активи, особливо у літакобудуванні та зброї. Він заволодів контролем над Svenska Aeroplan AB (Saab). Ще задовго до запуску виробництва дивних автомобілів вона була найбільшою компанією з виготовлення літаків та зброї. Крім того, Веннер-Ґрен став головним акціонером легендарної корпорації Krupp у Німеччині, що випускала сталь, озброєння та боєприпаси. Тому він виявився основним постачальником військової техніки нацистській Німеччині.

Однак Веннер-Ґрен хотів прославитися і як миротворець. У 1937 році він написав і видав невеличку книжку «Заклик до розсудливості», в якій докоряв і фашистам, і комуністам за перешкоджання вільному підприємництву та особистій ініціативі. Він виступав за шведський «серединний шлях», в якому освічені олігархи (як-от він) залучалися до «виробничого самоконтролю», що зменшувало потребу державного втручання. Війни завжди виникали, коли окрема нація чи певні люди починали вважати, що можуть задовольнити матеріальні потреби за рахунок інших. А тепер технологія з її здатністю надавати «інструментарій для покриття основних потреб людства», за словами Веннер-Ґрена, могла зробити війни непотрібними, якби лише існувало більше міжнародного співробітництва^{101}.

Так само, як Генрі Форд пробував відіграти роль посередника під час Першої світової війни, Веннер-Ґрен вважав, що його здібності у ділових переговорах можна застосувати у царині міжнародної дипломатії. У 1939 році, коли війна здавалася неминучою, він намагався організувати підписання мирного договору між Німеччиною і Великобританією, діючи з власної ініціативи як емісар поміж своїм другом, фельдмаршалом Германом Ґьорінґом і прем’єр-міністром Невіллом Чемберленом.

Звісно, він зазнав невдачі, але вже наступного року Ґьорінґ запросив Веннер-Ґрена як посередника для встановлення миру між Фінляндією і Радянським Союзом, бо німці побоювалися, що війна між ними завадить їхньому доступу до шведської сталі, вирішальної для німецьких військових потуг^{102}. Перш ніж взятися за цю дипломатичну місію, Веннер-Ґрен полетів до Вашинґтона порадитися із президентом Рузвельтом: вони багато разів зустрічалися у 1930-х, і Рузвельт вважав його поборником і адвокатом реформ «Нового курсу».

Веннер-Ґрена називали «шведським сфінксом». Дивне прізвисько з огляду на те, що він написав книжку, спокійно давав інтерв’ю і часто з’являвся у новинах. Коли 3 вересня 1939 року нацистська субмарина потопила британський пароплав Athenia на північному заході Ірландії, Веннер-Ґрен, який саме тоді і саме в тому місці йшов на Багами, використав свою величезну, понад дев’яностометрову яхту Southern Cross для порятунку нещасних. (Одним із тих, кого американське посольство в Лондоні відправило опитати когось із вцілілих пасажирів пароплава-потопельника, став син американського посла, Джек Кеннеді). Втім, замість похвали, така випадкова близькість яхти Веннер-Ґрена до місця трагедії викликала підозри у тому, що нацисти використовували її для заправки своїх субмарин.

Коли світ поглинуло полум’я війни, Веннер-Ґрен відійшов від міжнародної політики, оселившись у своїй казковій багамській резиденції. Але навіть і це призвело до підозр, позаяк одним із його сусідів і найближчих друзів виявився герцог Віндзорський, колишній король Едуард VIII, якого теж вважали прихильником нацистів. Через таку величезну таємничість навколо Веннер-Ґрена журналісти із палкою уявою намагалися зв’язати його та герцога Віндзорського із вбивством у 1943 році мультимільйонера сера Гаррі Оукса — канадійця і їхнього багамського сусіда, який, буцімто, готувався викрити їх як агентів нацистів. Та в офіційному розслідуванні вбивства вони ніколи не фігурували^{103}.

Тепер, у червні 1941 року, Веннер-Ґрен повернувся до Вашинґтона, але для чого? Ця Інґа, репортерка-початківець, яка ніколи раніше не працювала в американських газетах, отримала завдання, що вже само по собі було незвичним. Та особливо округлилися очі у деяких її колег з Times-Herald через те, що вона й справді добилася інтерв’ю завдяки якимсь незрозумілим особистим стосункам зі струнким, витонченим, шістдесятичотирирічним Веннер-Ґреном.

Розділ 7 «Можливо, ви бачили?»

Хай ширилися чутки, що Інґа була коханкою Акселя Веннер-Ґрена, доказів цьому немає^{104}. Йому з дружиною ця жінка просто подобалася, і вони частково відчували відповідальність за її добробут з огляду на те, що саме їхні гроші утримували її чоловіка далеко в Перу.

Так само, як він колись допоміг Інзі потрапити до Колумбійського університету, тепер Веннер-Ґрен дав поштовх розвитку її журналістської кар’єри, пообіцявши ексклюзивне інтерв’ю, про яке мріяв кожен газетяр у місті. Крім того, він хотів розповідати їй новини про Фейоша в Перу. Тож під час свого перебування у Вашинґтоні Веннер-Ґрен двічі ходив з Інґою на обід та вечерю і один раз у кіно. Вони також кілька разів розмовляли по телефону. Нам усе це відомо, бо ФБР тримало Веннер-Ґрена під постійним наглядом, поставило жучки в його готельному номері і прослуховувало його готельний телефон.

У цих записах неможливо розгледіти якісь неприйнятні романтичні стосунки між Інґою та Веннер-Ґреном. Однак вони демонструють неприйнятний з професійного погляду зв’язок між журналістом і героєм інтерв’ю. ФБР випадково почуло, як Інґа, яка і близько не була неупередженим репортером, дозволила Веннер-Ґрену сформувати її текст так, як він того хотів. «Мені написати, що ви витратили багато свого часу на встановлення миру у світі перш, ніж почалася ця війна? — Інґа запитала у Веннер-Ґрена, а ФБР занотувало. — Чи мені жартома зауважити, що нікого з тих, хто проводить час, купаючись у прекрасних водах навколо Нассау, не обходить світовий конфлікт?»^{105}

Враховуючи такі теплі стосунки між репортеркою і її візаві, не дивно, що матеріал Інґи про Веннер-Ґрена виявився піарним текстом, в якому вона представила його «великим шведським промисловцем і філантропом». Веннер-Ґрен спростував інформацію щодо будь-яких планів на зустрічі з Рузвельтом чи іншими американськими високопосадовцями, та, з іншого боку, Інґа із задоволенням вставила в текст його жартівливу ремарку, що найцікавішою для нього у Вашинґтоні стала «сьогоднішня вечеря у Карлтоні з надзвичайно чарівною юною леді». Він підтвердив близьку дружбу зі своїми сусідами — герцогом і герцогинею Віндзорськими, але заперечив будь-яку мерзоту в цих стосунках. «Я захоплююся ними обома, як і будь-хто інший, кому пощастило їх зустріти», — сказав він. Крім того, Веннер-Ґрен наполіг на відсутності у нього певних політичних амбіцій чи планів встановити мир^{106}.

Матеріал Інґи про Веннер-Ґрена помістили на видному місці у верхній частині першої сторінки, а інші статті поруч свідчили, яким неясним видавалося майбутнє влітку 1941-го. Ліворуч було розташовано матеріал під заголовком — «АРМІЯ ЗАКЛИКАЄ ВДВІЧІ ЗНИЗИТИ ВИРОБНИЦТВО ЛЕГКОВИХ АВТІВОК: ЛЮДИ І МАТЕРІАЛИ ПОТРІБНІ ДЛЯ ОБОРОНИ», праворуч «кричав» інший заголовок — «НАЦИСТИ ВИМАГАЮТЬ ПРИБОРКАТИ ЧЕРВОНИХ В ЄВРОПІ»; до раптового нападу гітлерівців на Радянський Союз залишалося менше десяти днів. І праворуч від цього містилася найжахливіша історія дня, хоча і внизу сторінки, — «ФРАНЦІЯ ПЕРЕСЛІДУЄ ЄВРЕЇВ — 13 000 ЗААРЕШТОВАНО ЗА ЗВИНУВАЧЕННЯМ У “ЗМОВІ”»^{107}.

Попри ці грізні новини, багато хто — включно із видавцем і більшістю редакції Times-Herald — сподівався, що все зло може обмежитися Європою і не зачепить Сполученні Штати, хіба що, як їм здавалося, американським євреям та англофілам вдасться спровокувати США вступити у війну.

Загублені у черговій міфології «Найвеличнішого покоління»[4], американці розділилися у своїх поглядах щодо участі США у європейському конфлікті, доки Гітлер не вирішив це питання за них, оголосивши їхній країні війну. Історик Артур Шлезінґер-молодший, згодом радник президента Кеннеді, який жив у часи маккартизму і потрясінь 1960-х років, усе ще наполягав на тому, що дилема участі чи неучасті у війні стала «найжорстокішою політичною суперечкою життя… ніщо так не розбивало сім’ї і дружбу, як це протистояння»^{108}.

Обопільні звинувачення проголошувалися упродовж літа 1941 року. Як повідомляла Times-Herald, сенатор з Північної Дакоти, Джеральд Най, палкий ізоляціоніст, очолив у Конгресі групу з питань розслідування щодо того, чи адміністрація Рузвельта залучала допомогу чужорідних (під цим терміном він мав на увазі євреїв, народжених у країні і поза її межами) босів кіностудій для перетворення Голлівуду на знаряддя пропаганди за війну^{109}.

Уславлений льотчик Чарлз Ліндберґ, який став головним рупором найпотужнішої організації ізоляціоністів країни — комітету «Америка передусім», — звинуватив Рузвельта, євреїв та британців у бажанні втягнути Америку у війну, і в тому, що президент збирався скасувати вибори у 1942 році і стати диктатором, якщо б йому не вдалося зробити це раніше. Натомість найбільший американський герой Першої світової війни, сержант Елвін Йорк запропонував людям на кшталт Ная і Ліндберґа «заткнути пельку, кинувши їх у тюрму, і то сьогодні, не завтра. Ми не можемо ризикувати нашою цілковитою свободою і нашою країною, слухаючи їх»^{110}. У липні з’явився фільм, оснований на подвигах Йорка із Ґарі Купером у головній ролі, і він опинився серед тих стрічок, які Най і сенат планували розслідувати як пропаганду за війну.

Крім того, ходили чутки, що війна вже захоплює західну півкулю, а це не віщувало нічого доброго Інзі з огляду на те, що її чоловік перебував у Південній Америці на кошти ймовірного агента нацистів. На початку вересня Times-Herald надрукувала дурнувату плітку про урядове розслідування в Аргентині, яке дійшло висновку, що півмільйона нацистських солдатів уже розміщено на секретних базах всюди у Південній Америці^{111}. Тиждень по тому Рузвельт підживив побоювання стосовно проникнення нацистів у західну півкулю, заявивши, що у Колумбії знайшли таємну злітну смугу в межах досяжності для бомбардування Панамського каналу^{112}. Жодна з цих пліток не підтвердилася, але тоді цього не знали.

Хоча, безсумнівно, Інґа із зацікавленням стежила за цими історіями, її значно більше хвилювало, чим вона займатиметься в газеті щодня, на що редактори Times-Herald так і не дали відповіді.

Інґа написала короткий спогад про свою зустріч із Брендою Фрезьєр. Інформація про Фрезьєр повернулася на шпальти газет, бо ця завсідниця клубів планувала одружитися з професійним футболістом Джоном «Аварією» Келлі, а також взяла інтерв’ю у батьків вбитої 15-річної дівчини. Та актуальні політичні новини не були сильною стороною Інґи. Для неї привабливість журналістики полягала не у поклику до пошуків правди, а у засобі розуміння людей.

Її бездоганне вміння допомагати іншим розкриватися і розповідати про себе дало змогу Паттерсон довірити Інзі вести нову колонку в газеті. Вона називалася «Можливо, ви бачили?». Її мета полягала у знайомстві читачів Times-Herald із тисячами нових людей, які наводнили Вашинґтон, щоб посісти, а здебільшого створити такі важливі робочі місця в часи підготовки нації до війни.

У 1941 році столиця стала містом економічного підйому. Величезна кількість людей, які приїхали сюди працювати за рузвельтівською програмою «Нового курсу», змінила Вашинґтон, але значно більша кількість заробітчан, що влилися у військову економіку, докорінно трансформували його. Від початку 1940 року кількість федеральних службовців подвоїлася^{113} після щомісячного приїзду до столиці п’яти тисяч нових працівників. Це місто вже ніколи не здаватиметься сонним південним селищем.

Житло було нарозхват, а працівники — ще більше. Компетентних секретарок так цінували, що претендентка на посаду із університетським дипломом і вмінням друкувати одержувала її тут-таки, зазвичай навіть ще до того, як знаходила, де притулитися у першу ніч у місті. Переважно ці жінки отримували початкову зарплатню 1440 доларів на рік при тому, що їхні боси часто мали значно менше. Багато з цих новоприбулих були дуже успішними у своїх рідних містах і бізнесі, та вони просто бажали мати змогу служити країні. Але оскільки федеральний закон забороняв людям працювати на уряд задарма, то вони часто погоджувалися на символічну зарплатню один долар на рік, наслідуючи практику, поширену в часи Першої світової війни і на початку впровадження реформ «Нового курсу».

Попри значне зацікавлення цими новими лідерами військової економіки, перші колонки видавалися нудними. «Можливо, ви бачили?» спочатку віддали Ліону Пірсону — журналістові Times-Herald і молодшому братові колумніста Дрю Пірсона, але його стиль не приваблював читачів. Нариси виглядали сухим відображенням робочих резюме, що краще пасували б представленню гостя десь на офіційному обіді в Ротарі-клубі. В них не було нічого захопливого чи нового.

Паттерсон вважала, що Інґа може додати колонці гостроти і життя. На подив більшості колег, які вважали ці нариси барахлом, вона підійшла до роботи зі щирим ентузіазмом. Та він і став підґрунтям для підозр. Так само, як і в Колумбійському університеті, де її одногрупники зробили висновок, що журналістика — це ідеальне прикриття для шпіонажу, тепер у Вашинґтоні недовірливі особи могли вирішити, що створена для зустрічей із лідерами військової економіки колонка є чудовим способом збирати секретні дані для заокеанського ворога.

Розділ 8 «Улюблена дівчина ФБР»

За кілька тижнів колонка Times-Herald «Можливо, ви бачили?» вже повністю підпорядковувалась Інзі, бо Ліон Пірсон поїхав і став кореспондентом газети у Латинській Америці. Їй це принесло велике робоче навантаження, позаяк колонка виходила щодня, крім неділі, і завжди розміщувалася зверху другої сторінки. Таке видне місце вказувало на популярність серед читачів, що спантеличувало колег Інґи. Як і одногрупників з Колумбійського університету, їх приводив у ступор її унікальний стиль письма.

Однак редактор Times-Herald Френк Уолдроп вважав, що колонка створена для Інґи. Газета пишалась «молодими, оригінальними авторами», що додавали «трохи людяності» в часи, коли Times-Herald дотримувалася постійної дієти «важких» світових новин. «Вам хотілося простішого, відкритішого погляду на цих людей, саме такого, який демонструвала Інґа», — сказав Уолдроп. Йому подобалося, що Інґу щиро захоплює «зустріч із якимось йолопом з Дюбука, який мав гумовий бізнес, а тут став людиною за один долар на рік із бажанням допомогти своїй країні. Вона володіла таким потрібним стилем»^{114}.

Ба більше, Уолдроп сказав, що Інґа інтуїтивно розуміла людей і «могла у 300 словах змалювати саму суть характеру і особистість, так само чудово, як сьогоднішня Саллі Квінн[5] дає свої тексти на половину газетної сторінки. Якщо ви вважаєте, що “інтерв’ювання”, як його називали, не належить до найважчих завдань у журналістиці, то можете спробувати це якось самі. Інґа заслужила свою платню щоденною працею»^{115}.

Ще одна причина популярності колонки Інґи полягала у тому, що в ній жінки і чоловіки з’являлися нарівні. Образу «Клепальниці Роузі» ще лишалося кілька років, щоб стати іконою нових жіночих ролей в кіно під час війни, та саме у середині 1941 року державна служба була однією з небагатьох професійних сфер, де жінки могли досягти певного рівня адміністративної відповідальності.

Перша колонка Інґи, яка вийшла 2 липня 1941 року, описувала Рут Б. Шіплі. Ця жінка очолювала відділ паспортів у Державному департаменті і керувала 125 підлеглими «наче мати-квочка, що захищає своїх курчат»^{116}. У другій колонці з’явилася Патрісія О’Меллі — голова редакторського відділу Служби управління цивільної авіації. Інґа описала її «схожою на рідкісну квітку». Вже тоді вона розпочала другу успішну кар’єру зі своїми романами про пригоди Керол Роджерс — привабливої «стюардеси», яка літає цілим світом^{117}.

Ще одна рання колонка знайомила з Ловіс Крейґ — успішною холостячкою і юристкою у Реконструкційній фінансовій корпорації (RFC). Інґа поставила їй запитання, яке отримує кожна неодружена жінка, і вона відповіла: «Так, колись я, напевно, вийду заміж. Адже сім’я — це логічно для жінки»^{118}. Така впевненість у тому, що бізнес-леді можуть залишатися жіночними і сімейними, сьогодні здалася б догоджанням чоловікам, але на той час це сприймалося нормально і вписувалося у світогляд Інґи, згідно з яким професійні здобутки нічого не варті за відсутності романтичної складової в житті.

Вона не обмежувалася оцінками зовнішності жінок, що, мабуть, також додавало колонкам цікавості. Зрештою, вони були не так про цих героїв, як про враження, які вони справляли на Інґу.

Капітан Джозеф П. Гаскелл, «красивий стрункий гравець у поло» міг стати ад’ютантом двох генералів, але їй здавався «маленьким хлопчиком, що намагається справити враження надто хорошого»^{119}. Огрядний віолончеліст і диригент Ганс Кіндлер, засновник Національного симфонічного оркестру, виглядав «по-справжньому красивим, наче іграшковий ведмедик чи як цуценя данського дога»^{120}.

Коли йшлося про чоловічу привабливість, час від часу Інґа давала своїм читачам натяки, щоб запевнити їх в її достатньому досвіді з усього світу для оцінки подібних речей. Молодий службовець Військового департаменту капітан Хуан А. А. Седільо народився у Санта-Фе, Нью-Мексико, але для Інґи «його бездоганні вуса, його темні карі очі, та й манера тиснути руку такі — суто іспанські»^{121}.

Інзі явно подобалося підморгувати своїй аудиторії, залучаючи її до своїх жартів. Вона часто руйнувала цей умовний бар’єр між собою і читачем, пишучи так, начебто говорила з ним за столом на кухні. З читачами вона використовувала той самий шарм, яким оперувала у розмові з візаві, бо хотіла знати, що вони думають.

У колонці про жінку-координатора з продажів військових облігацій, Інґа описувала її як «маленьку веселу дівчинку зі світлими очима», але одразу ж запитувала читача: «Чи не надто це легковажно?»^{122} Легковажність стала частиною всієї справи. Вона не сприймала себе, свою роботу, а заразом й світ надто серйозно. Саме ця риса зробить її такою привабливою і гармонійною для молодого лейтенанта на ім’я Джон Кеннеді, який також рідко сприймав світ надто серйозно.

Як підтвердження її чуття на таланти, особливо серед різноманіття чоловіків, багато хто з героїв нарисів Інґи після війни стануть відомими, включно із деякими політичними суперниками Кеннеді. Естес Кіфовер, який у 1956 році потіснить Кеннеді у виборчому списку Едлая Стівенсона, а тоді ще недосвідчений конгресмен, дав інтерв’ю Інзі і здавався їй «красивим атлетом, колись найкращим півзахисником» в історії університету Теннессі^{123}.

Тим часом Стівенсон, який лише починав привертати увагу нації як спеціальний помічник секретаря BMC Френка Нокса, вразив Інґу безкомпромісністю своїх поглядів у зовнішній політиці. «Аж ніяк не пестун [оригінальний текст], — написала вона. — Він не той, хто борсається у горщику з медом»^{124}. Згодом Кеннеді гаряче заперечить оцінку Інґи, закидаючи Стівенсонові «м’якість» і захоплення лестощами від колумніста Джозефа Олсопа, який (приватно) називав Кеннеді «Стівенсоном з яйцями»^{125}.

Інґа не використовувала подібні вислови (в пресі), але послуговувалася дивною мішаниною англо-скандинавських просторіч, як-от борсатись у горщику з медом, які її колеги жартома називали «інґаїзмами». Її данське походження виходило на яв, коли вона писала, що очі у журналіста CBS «ясні, наче лісові озера», чи політик-популіст «входить у серця людей у дерев’яних сабо»^{126}.

Її тексти викликали усмішку, але чоловіки танули від вигадливої англійської мови у приватній розмові. «Її англійська не була ідеальна, — сказав колега Інґи Джон Уайт. — А навіть краща за ідеальну. “Через тебе у мене очі сентиментальні” — казала вона… Вона була чарівна, просто чарівна»^{127}.

Чарівна — і наполеглива. Колонками Інґи зацікавилися ще й тому, що вона могла вмовити на інтерв’ю людей, відомих своїм страхом публічності чи гребуванням газети Times-Herald. Небагато хто так остерігався публічності, як Клайд Толсон — заступник директора ФБР з 1930 року. Найвірніший друг Гувера, можливо інтимний (згідно з деякими плітками), але точно найближчий емоційно, Толсон за останні десять років лише раз давав інтерв’ю. Однак він нарешті поступився вмовлянням Інґи поспілкуватися і згодом у вдячній записці їй визнав: «Ваша стаття була просто чудовою»^{128}.

Толсон не міг би сподіватися на менш критичний портрет, бо Інґа написала: «Він має все: глибина, надзвичайно розумні очі, чудова фізична форма, прекрасна пам’ять, велике чуття, фаховість в оцінках людей, знання усіх дрібниць законодавства, енергія і багато інших якостей, які роблять його надійним помічником свого відомого боса, Дж. Едґара Гувера»^{129}.

Інґа також написала про ще одного службовця Бюро, особливо близького до Гувера, — персональну помічницю директора, Хелен Ґенді. Нарис про неї був сповнений переважно дрібницями, як-от любов Ґенді до садівництва і флористики. Але вона занепокоїла декого в ФБР, зазначивши в колонці, що після інтерв’ю на виході з офісу Гувера, Хелен покликав якийсь агент: «Краще не пишіть нічого поганого про улюблену дівчину ФБР, бо тут кожен чоловік вийде за неї битися»^{130}.

Інґа, можливо, вважала таке зауваження галантним і чудовим, але ФБР часів Гувера мало перебільшене почуття власної гідності; звідси — переконання агента, що та показала Ґенді, і Бюро на додачу, «в неправильному світлі»^{131}.

Колонки Інґи мали бути похвальними, що підкреслювалося рішенням газети заламінувати роздруковані тексти, помістити їх на лаковану дерев’яну дошку і дарувати це героям нарисів як презент від Times-Herald.

Щоправда, вся тривіальність цих колонок незабаром постала в поганому світлі. Інґа іноді урізноманітнювала вибір героїв розмовами з очільницею Вашинґтонської школи кулінарної майстерності чи тренером Washington Redskins (який вихвалявся, що його команда в майбутньому сезоні незвично велика — в середньому зі зростом 182 сантиметри і завважки 93 кілограми). Та федеральні агенти швидко побачили в цьому явні відхилення, спрямовані збити зі сліду американську контррозвідку.

Колонки були настільки виверткими, що це майже не виглядало як журналістика. Можливо, вони слугували лише фасадом. Деякі колеги Інґи почали так вважати.

Ще у Колумбійському університеті, зрозумівши, наскільки небезпечно довіряти інформацію іншим, тепер вона ділилася дуже малою часткою зі свого минулого життя зі співробітниками. Вони знали, що вона заміжня, але її чоловік зараз у джунглях Південної Америки шукає загублені міста інків. Їм також було відомо, що Інґа колись працювала в Німеччині репортеркою, та вона вже більше не хвалилася своїми інтерв’ю з Гітлером. У Колумбійському університеті її відкритість викликала підозри; нині ж у Times-Herald питання виникали через її відмову розкриватися.

Через два тижні після колонки Інґи з Толсоном, 14 листопада 1941 року, працівниця з Times-Herald зв’язалася зі спеціальним агентом ФБР Л. Б. Ніколсом, аби спитати, чи стежить Бюро за тими, хто у Вашинґтоні може шпигувати на користь нацистів. Ніколс завірив її, що ФБР «чудово обізнане» щодо задіяних у шпіонажі мешканців столиці. Тож та перепитала, чи відомо Бюро про близьке знайомство Інґи з Гітлером, призначення її рекламним агентом нацистів у Данії.

Донощиця пояснювала, що Інґа точно шпигунка, бо «не вміє писати», а їй не лише довірили вести популярну колонку, а й вона, здається, має «значний вплив у Times-Herald»^{132}. Описуючи Інґу «владною… дуже розумною й улесливою», інформаторка могла лише здогадуватися, як її взагалі найняли. Або вона пошила у дурні Паттерсон і Уолдропа, або ж вони теж «працювали за наказами»^{133}. Донощиця була не лише колегою Інґи, вона колись навіть мешкала з нею в одній кімнаті. Це й були параноїдальні настрої у Вашинґтоні з наближенням війни.

Розділ 9 «Кік»

Колегою з Times-Herald і колишньою сусідкою по кімнаті, що повіряла ФБР свої підозри щодо Інґи, була Пейдж Гайдкопер. Завдяки походженню з відомої мерілендської родини, високоосвічена Гайдкопер використала спільні голландські корені і дружбу своєї сім’ї із Франкліном Рузвельтом для отримання посади помічника прес-служби посла Джозефа П. Кеннеді в американській амбасаді у Лондоні. Там вона познайомилася із усім кланом Кеннеді і особливо зблизилася з другою донькою Кетлін, яку всі називали «Кік».

Після німецької окупації Франції, коли напад на Великобританію здавався неминучим, посол Кеннеді відіслав Гайдкопер разом із його дітьми до Сполучених Штатів. Після повернення додому вона зателефонувала Артуру Кроку, з яким зустрічалася в Лондоні під час його візитів туди, і попросила посприяти у пошуку роботи у Вашинґтоні. Тому, звісно, завжди подобалося допомагати молодим привабливим жінкам. Редактор Times-Herald Френк Уолдроп так само полюбляв брати на роботу молодих привабливих жінок. Він навіть кепкував з Крока: «Ти що, постачальник працівників у нашу газету?»^{134}

Тож, коли Крок у такий спосіб протегував Інґу, у редактора не виникло проблем з проханням до Гайдкопер зробити послугу — надати їй житло, де вона могла б зупинитися, поки не знайде власну квартиру. Дефіцит житла у Вашинґтоні під час війни став таким легендарним, що режисер Джордж Стівенс зняв про це успішну і чудову ексцентричну комедію «Що більше — то веселіше». З точки зору художньої цінності, її сюжет полягав у тому, що двох головних героїв, у виконанні Джоела МакКрі і Джин Артур, помилково звинуватили у шпіонажі.

Інґа прожила лише кілька тижнів у квартирі Гайдкопер на Дюпон Сьоркл, перш ніж переїхала у своє нове житло на п’ятому поверсі красивого будинку в стилі модерн на 16-й вулиці під номером 1600 на північному заході Вашинґтона. Коли її чоловік перебував у Перу за майже п’ять тисяч кілометрів від неї, а мати і Блок залишилися у Нью-Йорку, Інґа насолоджувалася свободою і товариським духом з однолітками, що в її житті траплялося надзвичайно рідко. Уолдроп порадив Інзі, Гайдкопер та багатьом іншим молодим працівникам Times-Herald проводити вільний час у «нестримних веселощах» у місті, яке щодня ставало менш поважним і літнім^{135}.

«Скрізь збиралися групи, — згадувала Гайдкопер. — Усі хлопці витягали всіх дівчат… А вечірок було так багато, що всі ходили по них своїми групками. На вас би навіть косо подивилися, якби ви пішли з кимось самі»^{136}.

Втім, таке бродіння зграями йшло врозріз із тодішніми настроями, бо це був особливо романтичний час в історії Америки. В усі часи бажання молодих веселитися і кохатися однакове, але темп пришвидшився у 1941 році. Передчуття війни зробило ці останні дні миру ще ціннішими. Саме тепер настав час віддатися всім насолодам життя, бо вже завтра ти і багато тих, кого ти знаєш, могли померти.

Такий підйом емоцій викликав імпульсивну поведінку. На відміну від поширеної думки, що Америка до 1960 років була сексуально стриманою, заголовок Washington Daily News на початку 1942 року кричав: «В ОКРУЗІ КОЛУМБІЯ СТІЛЬКИ ВЕНЕРИЧНО ХВОРИХ, ЩО ВОНИ МОЖУТЬ ЗАПОВНИТИ СТАДІОН». Місцевий інспектор з охорони здоров’я, відповідальний за контроль над венеричними захворюваннями, підправив авторів Daily News: стадіон Гріффіт — домашня арена Washington Senators — міг вмістити лише тридцять тисяч глядачів, коли в окрузі випадків венеричних захворювань виявилося більше аж на п’ятнадцять тисяч^{137}.

Проте одній новенькій дівчині у Вашинґтоні не загрожували хвороби, що передаються статевим шляхом, бо вона збиралася залишатися незайманою до заміжжя. Вона була такою цнотливою, що, як кажуть, навіть не наважувалася голосно вимовити слово секс^{138}. Так описували Кік Кеннеді — другу доньку і четверту з дев’яти дітей чоловіка на ім’я Джозеф П. Кеннеді, у 1941 році вже колишнього посла США у Великобританії.

Через недорозвиненість старшої сестри Розмарі, фактично Кік вважали найстаршою донькою клану Кеннеді й улюбленою дитиною батька, на думку багатьох, включно з власною матір’ю, Роуз Кеннеді. Можливо, він захоплювався її незалежним духом. Кік стала єдиною з доньок Кеннеді, що вийшла заміж до тридцяти, до того ж, проти волі батьків. Як і Інґа, вона була розумною, дотепною й енергійною, і, ймовірно, тому вони так близько потоваришували. Але на відміну від Інґи, вишуканість Кік мала в собі чимало наївності.

Завдяки грошам і суспільному статусу батька, вона багато мандрувала, здобула чудову освіту, але й надзвичайну персональну опіку. Вона не була класичною красунею: мала короткі шию і ноги, але хлопці обожнювали її за грацію, блискуче темно-руде волосся і блакитно-сірі веселі очі, а також силу її вибухового і водночас скромного характеру. Хвилюючись через завелику популярність доньки у протилежної статі, Роуз Кеннеді, з огляду на власне виховання і, як подейкували, дуже туманні знання про секс навіть у шлюбі, віддала Кік до монастирської школи для дівчат, спершу в Коннектикуті, а згодом у Франції, якою керував орден Святого Серця.

Правила у таких школах були суворі, майже жорстокі. Дівчатам заборонялося розмовляти між собою за їжею, а їхні листи, навіть з дому, переглядали. Їм дозволялося відвідувати лазню лише двічі на тиждень, а в інші дні вони милися холодною водою з басейну, який зранку взимку вкривався кіркою льоду. Побачення було суворо табуйовано (хлопці могли приходити до дівчат на чай лише у неділю і виключно у супроводі матерів). Побоюючись виникнення лесбійських стосунків, сестри-черниці забороняли двом дівчатам залишатися наодинці^{139}.

Але суворість виховання не применшила веселості Кік чи подальшого успіху в світі. Коли її мати злягла з апендицитом, Кік, за великого загального схвалення, замінила її поруч із батьком як господиня американської амбасади в Лондоні. У номері журналу Queen від 12 травня 1938 року її назвали «найважливішою американською дебютанткою вищого світу».

Молоді англійські джентльмени шаленіли від неформальності і фамільярності американки, розкотисто сміючись, коли вона згадувала герцогиню Марльборо як «Дюкі-Вукі»^{140}. І попри свою цнотливу натуру, Кік подобалося розповідати легкі непристойності, особливо, коли вона витримувала анекдот до кульмінації, не засміявшись передчасно. Типовий жарт Кік, який вона оповідала у своїй манері правильної англійської вимови, був про американця, який поділився з консервативним англійцем рецептом власного улюбленого сніданку — «Завернутися під ковдрою із солоденькою»[6]. Англієць пішов до друзів у клуб розповісти цю «жахливо смішну історію». «Я спитав його: “Який ваш улюблений сніданок?” І знаєте, що він мені відповів? “Завернутися під ковдрою з полуничним дже-е-емом”»^{141}, Кік ледь могла закінчити, так голосно вона сміялася.

У вісімнадцять Кік заручилася з 23-річним спадкоємцем власника корабельної компанії Пітером Ґрейсом, та незабаром після прибуття до Англії вона розірвала заручини, бо закохалася у Біллі Кавендіша, маркіза Гартінґтонського. Він мав стати герцогом Девонширським, що робило Кавендіша одним із найзаможніших людей Британії. На відміну від більшості жінок, які мріяли заарканити Кавендіша, його багатство не настільки приваблювало в ньому Кік, адже вона і сама була донькою одного із найзаможніших людей Америки. Кавендіш подобався їй красою і лагідністю, а він обожнював Кетлін, бо її радісний ентузіазм витягнув його з власної мушлі^{142}.

Хоча для пари існувала серйозна перепона. Кавендіші належали до кола найвідоміших англійських протестантських родин. Натомість Кік була глибокою і неприкритою католичкою. Вона могла вклякнути і молитися при своїх друзях, якщо раптом згадувала, що забула проговорити щоденну молитву. Щоб не впасти у смертний гріх, Кік, напевно, наполягатиме, що всі її діти від цього союзу будуть католиками. З огляду на те, що герцог Девонширський мусив призначати англіканських священиків різних парафій у величезних володіннях родини, Кавендіш замислився, як його нащадки-католики зможуть виконувати таке зобов’язання.

Вирішення цієї дилеми відклали, бо Кік відіслали назад до Сполучених Штатів, коли розпочалася війна. Вона марнувала час із товаришками, доки влітку 1941 року не зателефонувала подрузі Пейдж Гайдкопер і не попросила допомогти їй отримати роботу. Одержавши вже підвищення до відділу міських новин, та вмовила Уолдропа призначити Кік своєю новою секретаркою/асистенткою.

Прагнучи адаптуватися до посади, Кетлін намагалася приховати той факт, що вона є донькою неймовірно заможного колишнього посла. Займаючись соціально-благодійницькою діяльністю після роботи, вона «обережно завертала у паперовий пакунок»^{143} свою норкову шубку. Коли її колега зазирнув туди, побачене викликало абсурдні плітки, буцімто цнотлива Кік — коханка старого ловеласа-багатія.

З огляду на схожість їхніх характерів, сусідство відділів у редакції Times-Herald, а також сусідство — лише за кілька кварталів одна від одної, — Інґа і Кік швидко потоваришували. Кетлін поділилася своїм занепокоєнням стосовно Кавендіша і шукала поради у Інґи, особливо відтоді, як та почала зустрічатися із ще одним журналістом з їхньої редакції — Джоном Уайтом, позером-ексцентриком і найкращим есеїстом газети. Інґа, як завжди, довела, що вміє слухати. Вона час від часу давала Кік поради, але сама не розповідала про власне минуле, хоча нова колега й не помилялася стосовно минулих космополітичних днів.

Її особливо вражали глибоке знання Інґи багатьох іноземних мов, позаяк в самої Кік цього не було. Друзі розповідали, що під час подорожі Францією вона намагалася розмовляти з парижанами англійською із французьким акцентом. Так само вона робила в Італії. Одного разу, коли її в міському автобусі почав обмацувати один італієць, вона закричала: «Стоппа автобус! Стоппа автобус!»^{144}.

Не зрікаючись власних цінностей, Кік розуміла, що стосовно життєвої мудрості Інґа походила з іншої касти. Вона знала лише одну людину, рівну Інзі за поглядами, розумом, знаннями світу і шармом, і це був її улюблений старший брат Джек. На початку жовтня 1941 року ВМФ мав призначити його на посаду у Вашинґтоні. Кік була заінтригована як ніколи.

Розділ 10 «Шарм, що змушує птахів злітати з дерев»

Джек і Кік Кеннеді обожнювали одне одного. Вони були ближчі між собою, аніж з будь-ким іншим серед рідних братів і сестер. Схожі за духом, жваві і бунтівні (принаймні, наскільки дозволяв їхній батько). До його зустрічі з Інґою Кік залишалася справді єдиною жінкою — і єдиним членом їхньої родини, — з ким Джек був щирим, бо «я завжди знав, що вона мене любить»^{145}. Один друг сім’ї якось сказав, що Джек і Кік виглядали «часом такими схожими, що я вважав їх близнюками»^{146}.

У випускному класі Джека в Чоуті батько надіслав йому листа, щоб сказати, як багато той значив для сестри. «Вона відчуває до тебе любов і відданість, і ти маєш дуже пишатися, що заслужив їх, — написав Джозеф Кеннеді. — Вона вважає тебе найкращим з усіх хлопців, що коли-небудь жили, а твої листівки викликають найбільше сміху в її монастирі»^{147}.

Поки решта клану Кеннеді вважала, що найстаршому з братів Джо-молодшому судилося стати кимось великим, Кік була білою вороною, адже вірила у Джека, як у найкращого з Кеннеді. Вона захоплювалася усім, що він зробив, і всіма його мандрами — навіть до Радянського Союзу. Коли двадцятичотирирічний Джек приїхав у Вашинґтон, то мав на той час вже виданий за рік до того бестселер «Чому Англія спала», в якому намагався пояснити неповороткість Великобританії у питаннях переозброєння у протистоянні з дедалі наростаючою нацистською загрозою.

Незабаром після прибуття у Вашинґтон його запросили на один з раутів Сіссі Паттерсон, де він дискутував стосовно світової політики із такими діячами, як сенатор Монтани Бартон Уїлер, заступник міністра BMC Джеймс Форрестал, журналіст Герберт Б. Своуп та великий шанувальник Інґи Бернард Барух. Кік не сумнівалася, що Інґу вразить Джек, а Джека вразить Інґа. Ентузіазм Кік став вирішальним у миттєвій закоханості її брата.

Знаючи, що сестра бажала йому лише щастя і довіряючи її думці, він радився з нею та дослухався у любовних питаннях. Жінкам, з якими зустрічався, він підкреслював, як важливо для них «справити гарне враження на Кік»^{148}. Інзі це точно вдалося, тож тепер Кік захоплювала перспектива зведення Інґи і її брата, хоч вона й знала, що та заміжня. Інґа згадувала:

Інґу це заінтригувало, але вона лишалася скептичною. Та під час зустрічі з Джеком він справив на неї саме таке враження, на яке сподівалася Кік. Як згадувала Інґа: «Він увійшов. Кік не перебільшувала. Його шарм змушував птахів злітати з дерев. Виглядав наче її брат-близнюк — та сама копиця густого волосся, ті самі блакитні очі, природний, привабливий, амбіційний, теплий. Його вхід до кімнати відчувався, без напору і домінантності, але з тваринним магнетизмом»^{150}.

Це була хіба харизма Джека, що випромінювала «тваринний магнетизм», бо з багатьох інших оглядів він був фізичною розвалиною. Чимало років він страждав від серйозних проблем зі шлунком, що вимагало дотримання щадної дієти, тому постійно виглядав надзвичайно худим. У нього виявили запалення товстої кишки. А лікування екстрактами надниркової залози і гормонами, можливо, призвело до значних ускладнень зі спиною, що почалися у 1940 році. Тоді це ще належним чином не діагностували, але Джек страждав від хвороби Адіссона — рідкісного розладу, що заважав наднирковій залозі виробляти гормони, і тому шкодив усій імунній системі.

Джека призвали на військову службу восени 1940 року, а позаяк він вступив у аспірантуру в Стенфорді, його не забирали до наступного року. Він не пройшов військову медичну комісію, намагався вступити до однієї з офіцерських шкіл BMC, але не пройшов комісію і там. Джек прагнув служити, як він зізнався другові Лему Біллінґсу: «Якщо не вийде, то це виглядатиме доволі погано»^{151}.

Він хотів записатися на якусь військову службу, бо не бажав, щоб люди поза колом родини і найближчих друзів знали про його проблеми зі здоров’ям. На той час єдиною для нього альтернативою став юридичний інститут, але він викликав нудьгу. Його брат Джо-молодший записався у BMC, плануючи стати льотчиком, та Джекові не хотілося, щоб той продовжував затьмарювати його. Він також знав, що після війни служба у війську стане важливою для його професійного/політичного зростання. Крім того, він вважав, що його невдача з потраплянням на службу додасть критики, що вже піднялася проти батька, якого називали боягузом, бо той лишався прибічником невтручання Америки у війну.

Джозеф Кеннеді не бажав відправляти американських хлопців на війну, особливо власних синів, але погодився зробити певні кроки, щоб Джек потрапив у BMC. Він зв’язався з капітаном Аланом Кірком. Коли Кеннеді служив послом, той був військово-морським аташе американського посольства у Лондоні, а тепер став головою Управління військово-морської розвідки (УВМР). Вони домовилися владнати справу з медичною комісією, щоб Джек міг піти служити у флот. У жовтні 1941 року він опинився там у ранзі лейтенанта Відділу зовнішньої розвідки УВМР у Вашинґтоні. Основним завданням Джека було читати, аналізувати і виділяти найважливішу інформацію, отриману з різних закордонних джерел: від секретних депеш до газет.

Можливо, Джозеф Кеннеді, попри свої погані передчуття стосовно війни, погодився допомогти Джеку потрапити в УВМР, бо вважав, що кабінетна робота у розвідці в столиці не загрожуватиме йому фізично і не приноситиме непосильних навантажень. Якщо так, то все вийшло якраз навпаки. Оскільки Джек, як службовець розвідки, мав стосунки з Інґою, яку підозрювали у шпіонажі на користь нацистів, уже незабаром це привернуло велику увагу уряду і запустило низку подій, що приведуть Джека безпосередньо на війну, де він опиниться дуже близько до смерті.

Розділ 11 «Справжня жінка»

Точно невідомо, як швидко Інґа і Джек почали зустрічатися, здається, за день чи два після їхньої зустрічі, а можливо, й того самого дня. Джек «закохався дуже швидко», як згадував бойфренд Кік, Джон Уайт, розуміючи, що саме причарувало його друга. «Секс, — пояснив він. [Інґа] виглядала та й була чарівною. Справжньою жінкою»^{152}.

Уайт отримав рідкісне місце в першому ряду упродовж розгортання всього дійства. Для уникнення скандалу, бо Інґа залишалася заміжньою, Уайт і Кік регулярно прикривали недоброчесні стосунки Джека і Інґи. На початку вечора обидві пари удавали, що прийшли зустрітися вчотирьох. Потім Уайт і Кік на певний час залишали Джека й Інґу на самоті, перш ніж знову приєднатися до них наприкінці вечора.

У своєму щоденнику під датою 24 листопада 1941 року Уайт описав, у якому порядку все це зазвичай відбувалося: «Вечеря у Інґи. К. і Д. Кеннеді, Інґа і я… лишаємо їх удвох. Потім повертаємося наприкінці»^{153}. Для будь-якого стороннього спостерігача все виглядало так, ніби четверо проводили весь час разом, нічого негожого. Проте вже незабаром з’явиться більше зацікавлених глядачів, що вестимуть секретні обліки побачень Інґи та її супутника з військового флоту.

Уайт розповідав, що вони вдалися до цих хитрощів, бо Джек дуже хотів уникнути багатьох донощиків батька. Та спершу Джозеф Кеннеді переконаний у відсутності бажання Джека одружитися з Інґою, не виступав проти такої короткої, як йому здавалося, інтрижки. «Він вважав це нормальним, — пояснював Уайт, — бо думав, що вона навчить сина таємницям сексу як доросліша, чарівна жінка з великим досвідом»^{154}.

Джек навряд чи потребував ініціації у «таємницях сексу». У двадцять чотири він уже мав безліч сексуальних контактів, але, вочевидь, ця практика не означала його вправності у ліжку. Інґа, рідко стидаючись обговорення подібних речей, розповіла Уайтові, що у Джека було однобічне уявлення про секс. Він зосереджувався на власній швидкій розв’язці, майже не думаючи про те, отримує жінка якесь задоволення чи ні. «Тож йому треба багато вчитися, і я з радістю йому в цьому допоможу»^{155}, — сказала вона.

Уайт не сумнівався, що Джек знайшов чудову інструкторку. «Вона була сповненою ентузіазму вчителькою і практиком мистецтва любові, — писав Уайт. — їй подобався секс, і вона досягла в ньому досконалості. Це наче давня європейська традиція: доросла жінка і молодий хлопець»^{156}.

Акцент Уайта на суто сексуальному аспекті стосунків Джека та Інґи, в яких їй відводилася роль куртизанки або когось вульгарнішого, спотворює їхню природу і виставляє її у поганому світлі.

Хоча Інґа і мала здоровий погляд на секс як на абсолютно нормальну річ між закоханими чоловіком і жінкою, фактично (на відміну від Кеннеді) вона не була занадто нерозбірливою. Наприкінці життя Інґа несподівано повідала одному зі своїх синів — вона завжди вільно обговорювала такі речі, — що чоловіків в її сексуальній історії можна порахувати на пальцях обох рук, і пальці ще лишаться^{157}.

Як вже зазначалося, плітки про її інтрижки з Артуром Кроком, Бернардом Барухом і Акселем Веннер-Ґреном виявилися майже стовідсотковою неправдою. Так, можливо, в неї й було більше коханців, ніж вона зізнавалася, але доказів цьому немає. Ясно, що з власним здоровим і вільним ставленням до сексу Інґа здебільшого допускала інтимні контакти з прицілом на довготривалі романтичні стосунки. Інзі подобався секс, але вона хотіла (і потребувала) кохання.

Якщо Уайта не здивувала реакція Джозефа Кеннеді, то ентузіазм Кік стосовно цього роману його спантеличив, з огляду на її власні чіткі принципи щодо сексу поза шлюбом, що самого Уайта робили залицяльником-невдахою. Але так само, як і матір, Кік вірила, що для чоловіків і жінок існують різні правила. Одного разу на вечірці в Англії, коли гості почали критикувати якогось чоловіка за позашлюбний зв’язок, Кетлін перервала усіх. Можливо, згадуючи батька і брата, вона сказала: «Так чинять всі чоловіки. Жінкам не можна їм довіряти»^{158}.

Поки що Кік підтримувала зустрічі Джека та Інґи. Це були двоє її улюбленців, які ідеально підходили одне одному. До Інґи Кік не зустрічала жінки, яка б могла зрівнятися із братом масштабом особистості, інтелектом чи поглядами. Крім того, на любов Кетлін до Інґи вказує й те, що вона без критики надавала тій таку саму кількість моральної свободи, як і братові, бо нічого не казала подрузі стосовно її невірності власному чоловікові.

Відкинувши сумніви, вона, напевно, мала такі самі міркування, що й батько, стосовно одруження Джека з Інґою. А як інакше? Кеннеді були найвідомішою католицькою родиною Америки. Сама ідея того, що її брат ризикуватиме скандалом і розривом із церквою заради шлюбу із вже розлученою і ще заміжньою некатоличкою, видавалася їй фантастичною. Адже і Кік припинила свої стосунки із Біллі Кавендішем, бо ще не почувалася такою сильною, щоб піти проти родини чи власної віри. Вона вважала, що Джек вчинить так само, як і вона, коли питання постане вже дуже серйозно.

Інґа спершу теж не заперечувала, що все це може лишитися не більш, ніж коротким захопленням. Бо ж у неї все ще був чоловік, з яким вона поки що не збиралася розлучатися. У Нью-Йорку залишився Блок, з палким бажанням заповнити прогалини романтики у житті Інґи. Її власна тодішня складна ситуація зробила Джека для неї таким привабливим. Уайту вона пояснила: «Джек мене цікавить, бо дуже цілеспрямований і легкий. Він знає, чого хоче. Його не обходять мотиви чи подібні речі. Мене це бадьорить. Мені це подобається, і, крім того, мені подобається він сам. Але, звісно, я не вважаю його партнером на довгий час»^{159}.

Але так вона розмірковувала лише на початку. Час прискорювався, а почуття ставали гострішими на фоні примари війни. Раніше Інґа надавала перевагу дорослішим, досвідченішим чоловікам. «Джек був для неї бентежним новим досвідом, — пояснював Уайт. — Вона ніколи не зустрічала такого наївного, палкого чоловіка»^{160}. Інґа побачила у ньому безмежний потенціал, але також і потребу в помічниці для його реалізації.

Тож коли Джек зачарував Сіссі Паттерсон на одній з її званих вечер, і та наказала Інзі: «Візьми інтерв’ю для своєї колонки з молодим Кеннеді», Інґа взялася за виконання доручення з ентузіазмом^{161}. Ось її нарис в Times-Herald від 27 листопада 1941 року:

Тут проявився її талант розуміння людей, який допоміг Інзі так швидко вловити головні риси характеру Джека: його амбіції, його такий схожий на батьків характер, його бажання (як і в неї самої) слухати інші точки зору, і навіть його фанатична чистоплотність. Вже за кілька тижнів, як він згодом зазначав, вона розуміла його краще за більшість членів його родини і друзів. Можливо, краще, ніж він сам.

Вона вже знала про нього багато, але Джек все ще мав слабке поняття про Інґу. Крім знання, що вона заміжня — факт, який ані на хвилину не применшував його жаги — все інше було в тумані, і він просто ловив момент. Але незабаром минуле Інґи наздожене їх обох.

Розділ 12 «У неї були великі плани на мене»

«Я змушена була мандрувати, бо подорожі любила моя мати», — сказала Інґа у 1937 році в інтерв’ю, яке дала у Гонконгу під час дворічної експедиції на Далекий Схід разом з чоловіком Полом Фейошем^{163}. Вона провела в Азії лише кілька місяців, але за цей час встигла проїхатися Японією, окупованим японцями Китаєм, пожити в племені мисливців за головами, а зараз, доки Фейош ловив для скандинавських зоопарків комодських варанів, відпочивала в Гонконгу.

Хоча саме Фейош привіз Інґу до Азії, вона зізналася репортерці, що насправді Ольга Арвад привчила її закохуватися у подібні екзотичні краї. Зі слів Інґи, її мати була «невгамовною, повною ідей… в неї були великі плани на мене — вона завжди хотіла, щоб я стала “кимось”». Ольга належала до матерів, впевнених у геніальності свого чада і вважала, що для проявлення талантів доньки знадобиться увесь світ. Британська журналістка під час розмови у Гонконгу дійшла висновку, що мати провела чудову роботу. «В цій дівчині стільки всього одночасно, — писала вона, — аж паморочиться»^{164}.

Інґа не висловлювала ані образ, ані жалю через прагнення Ольги виліпити з неї когось особливого. «Я ніколи не озираюся»^{165}, — зізналася вона. У першій половині життя Інґи вони з Ольгою були більше, ніж мати і донька; вони були подругами і спільницями. У листах пані Арвад називала Інґу «моя найдорожча маленька сарделька» або «моя маленька синичка», а та з ніжністю ставилася до кожного слова своєї «мамці-вамці».

Проте любов Ольги могла буквально задушити. У цьому гонконгському інтерв’ю Інґа зауважила, що ідея серйозно займатися танцями, а потім грою на фортепіано належала не їй, а матері. Вплив пані Арвад був таким великим, що залицяльники Інґи розуміли необхідність приділяти стільки ж часу лестощам матері, скільки, власне, і доньці.

Ольга рано втратила свою першу дитину і чоловіка; і відтоді все своє життя присвятила Інзі. А та, хоч як обожнювала матір, врешті-решт зрозуміла, що в її житті забагато пані Арвад. Мати приймала так багато рішень за Інґу, що якось вона зізналася Джекові Кеннеді: «Я ніколи не знала, чого насправді хочу. Якщо б мене хтось про це спитав, я не змогла б відповісти»^{166}.

Інґа не була невдячною за все, що зробила Ольга, але водночас визнавала, що виросла «зіпсованою» дитиною, хоча з нею «ніколи не сюсюкалися» — дивна розбіжність^{167}. Напевно, під цим вона мала на увазі, що Ольга постійно піклувалася про можливості отримання донькою різних досвідів, недоступних для більшості дітей, але такі можливості вимагали також і великої роботи над собою та дисципліни.

Окрім матері, в Інґи було дуже мало друзів і замало часу для ігор заради самих ігор. Усе, що вона робила, мало певну мету. Навчившись виживати без чоловіка, Ольга вважала, що й Інзі треба знати, як бути самодостатньою. І саме ця мета заплутала її доньку. Вона дуже шанувала те, як її мати-вдова давала собі раду, але на відміну від неї розглядала життя без чоловіка-годувальника як величезну трудність. «Я не хочу бути незалежною! — зізналася вона у гонконгському інтерв’ю. — Хочу мати того, хто придбає мені квиток на потяг з комфортним місцем»^{168}.

Здалося б дешевою психологією вважати, що вічне тяжіння Інґи до талановитих і сильних чоловіків корінилося у відсутності батька, якого вона ледь пам’ятала. Але безперечно й те, що у чотирирічному віці втрата батька — Антона Марґретуса Петерсена — залишила в ній порожнечу, яку вона постійно намагалася заповнити. Їй бракувало тата, але важливіше те, що вона зрозуміла, як сильно не вистачало чоловіка її матері. Власне, Інґа вірила, що завдячує своїм існуванням любові Ольги до батька.

Лікарі переконували дружину Антона, коли вона носила Інґу під серцем, зробити аборт через важкий перебіг вагітності. «Коли я згадую про всі випробування, що пройшла мама, виношуючи мене, і як вона боролася, бо лікарі хотіли позбутися мене, то замислююся, чому вона не погодилася [sic]? — написала якось Інґа в листі Джекові, розповідаючи про своє дитинство. — Думаю, тому, що вона так сильно любила тата»^{169}.

Петерсен був сином адвоката і, за словами доньки, улюбленою дитиною її діда, «надзвичайно вродливим, із темним волоссям і справді блакитними очима». Та водночас і «важким хлопцем… з гострим язиком і розумом». Після смерті батька Антон успадкував маєток на півночі Данії, що належав багатьом поколінням родини. Саме там він зростав «у щасливому житті посеред данських торфових боліт»^{170}.

Данське визначення такого життя звучить як hyggelige, що означає «затишний» чи «комфортний»; і воно доречно підкреслює теплі вигоди вищого класу за часто холодної і дощової погоди в Данії, а також довгих ночей і коротких днів взимку. Заняття данської аристократії не відрізнялися від життя представників вищого класу в інших країнах: гра в карти і перегони, їзда на санях і полювання на качок; маскаради і танці під наймоднішу музику з грамофонів; ну і багато сексу із чужими партнерами для боротьби з нудьгою, властивою аристократії.

Багатьом таке життя подобалося, та для інших, зокрема для Антона та Ольги, воно віддавало зажурою і задухою. «Данський тип — наче тісто без закваски, — нарікала тамтешня письменниця з псевдонімом Ісак Дінесен, яка походила з тієї самої соціальної групи, що і батьки Інґи. — Наявні всі складники, що дають смак і поживу, але компонент, який змушує тісто змінюватися, підніматися — відсутній»^{171}.

У двадцять один Петерсен на прогулянці зустрів «іскристу» 19-річну руду дівчину, яка йшла зі своїм батьком, «загадковим, але дуже заможним чоловіком», Софусом Хоуманном. Він залишив Данію і розбагатів в Англії, запатентувавши способи виробництва дріжджів у пакетах і очищення віскі. Вічний романтик, Інґа написала Джекові, що зустріч Ольги з Антоном «була легендарним коханням з першого погляду»^{172}.

Ольга народилася в Данії у 1878 році і ще малям разом із родиною переїхала до Англії, відтак англійська стала її рідною, так само, як і данська. Хоуманни, змінивши своє прізвище на англійський манер, жили в Дербі, але Ольга постійно навідувала рідних на батьківщині і відчувала себе більше данкою, аніж англійкою. Петерсен, зачарований дівчиною «із зеленими очима, що постійно усміхалися світові, але час від часу і разом з ним», як описувала її Інґа, попросив у Хоуманна руки його доньки того ж літа, коли зустрів її. Але батько мав інші плани для неї, тому відмовив^{173}.

Впродовж наступних чотирьох років Ольга і Антон листувалися, поки він управляв фермою родини і вчився на архітектора. Тим часом Ольга студіювала медицину в Англії, начебто, щоб стати лікаркою — оригінальне прагнення для жінки наприкінці XIX століття. І це ще раз доводило її неординарність і цілеспрямованість, хоча вона так і не закінчила навчання.

Тоді, як і нині, Скандинавія лідирувала у світі в питаннях розширення меж сексуальної свободи і місця жінок у суспільстві. Прикладом того, як скандинави прагнули по-іншому ставитися до гендерних ролей, коли Ольга була юною, слугує популярність скандальної на той час п’єси Бйорнстьєрне Бйорнсона «Рукавиця». У ній молода жінка відмовляється вийти заміж за нареченого, дізнавшись, що той втратив цноту. Дехто помилково сприйняв творіння Бйорнсона як заклик до чоловіків «зберегти себе» для шлюбу, але інші чудово зрозуміли його провокаційне послання про те, що тягар моральної відповідальності має ділитися порівну між жінками і чоловіками^{174}.

Ольга і Антон почали жити разом без упереджень між чоловіком і жінкою, тож Інґа засвоїла саме це прагнення до рівності протилежних статей у стосунках.

Петерсен і Ольга знову зустрілися, коли Антон у 1902 році приїхав з друзями в Англію на Різдво. Цього разу 27-річний Антон і 25-річна Ольга вже не питали ні в кого дозволу одружитися і 24 січня 1903 року таємно побралися. На медовий місяць вони перебралися до Південної Африки, плануючи залишитися там на невизначений час, задовго до втечі письменниці Дінесен від hyggelige життя «на ферму в Африці». Брат Ольги Альберт два роки тому іммігрував до Південної Африки, але помер через ускладнення від малярії. Ольга вирішила розшукати його могилу. Не надто приємне завдання для медового місяця.

Незабаром після прибуття до Кейптауна Ольга і Антон вирушили у мандрівку майже на дві тисячі кілометрів повозкою у сьогоднішнє Зімбабве, але так і не знайшли могилу брата. Вони залишилися у Південній Африці, де Антон розпочав успішний бізнес з будівництва домів, доки сам не захворів на малярію. Пара повернулася у данський маєток Антона, де він міг отримати належне лікування і одужати. Незабаром, у 1906 році, Ольга народила їхню першу дитину — доньку на ім’я, сповнене надії, Віта[9]. Але у віці тринадцяти місяців Віта померла від зараження крові, ймовірно, через укол брудною шпилькою від підгузків^{175}.

Горе погіршило стан Антона, та попри це, а можливо, й через усвідомлення Ольги, що вона може втратити і Антона, пара вирішила зачати ще одну дитину. Під час довгої мандрівки у Рим Ольга завагітніла і родина повернулася у Копенгаген. Їй було тридцять п’ять, але лікарів, що радили зробити аборт, ймовірніше підштовхнула до цього перспектива її вдівства, аніж важка вагітність. Проте Ольга будь-що хотіла мати дитину від Антона, і 6 жовтня 1913 року народилась Інґа Марі Арвад Петерсен. Арвад було другим прізвищем Петерсенів^{176}.

Інґа зростала білявою дитиною, любила усміхатися, та мати вважала її «жахливо впертою». Вона згадувала, що першу прочуханку отримала через те, «що навмисно кинула на підлогу авторучку матері»^{177}. У неї залишилися лише розпливчасті спогади про батька. Не лише тому, що Антон помер, коли доньці було чотири, а й за життя він довго бував відсутнім, бо відпочивав у різних шпиталях і санаторіях. Навіть вдома він часто здавався меланхолійним і глибоко замисленим.

І все-таки Інґа згадувала про свою «близькість» до батька і про його «ласкавість та цілковиту відданість своєму маленькому білявому бісеняткові». Одного вечора Ольга пішла в оперу, а Антон лишився вдома. Тоді Інґа, злякавшись темряви, прийшла у ліжко батька, в якому вони разом сховалися під ковдрою до повернення мами. Як вона згодом зізналася, ці кілька згадок не були «чимось великим, але хоча б чимсь»^{178}.

Набагато чіткішим в її пам’яті залишився день у 1917 році, коли її батько помер. На похороні в Інґи було ясне враження, ніби вона бачила тата, який ховався за пологом. Ольга не взяла доньку на цвинтар, лишивши її вдома з нянею. Вона згадувала, як мама повернулася «вся в чорному» і плакала^{179}. «Я сказала їй: “Не плач, в тебе є я”»^{180}.

Розділ 13 «Дивна птаха»

Незабаром по смерті Антона Петерсена у 1917 році Ольга поклялася у своєму щоденнику виховати Інґу кимось особливим і допомогти їй вдало вийти заміж. Це стане її основною метою в житті. Майже 40-річна удова, вона не бажала шукати іншого чоловіка. Інґа залишиться єдиною дитиною Ольги, зосередженням усіх її сподівань і мрій.

Так само, як вони з Антоном намагалися мандрами подолати його хворобу, тепер вдова подорожувала разом із донькою, щоб дати собі раду з горем. Наче від самотності можна було б утекти. Постійні вояжі також вписувалися у плани Ольги зробити з Інґи виняткову жінку.

Може здатися дивним, що Ольга мандрувала з дитиною в той час, як більша частина Європи здригалася від війни. Але абсурдність Першої світової війни полягала в тому, що життя більш-менш минало в нормальному руслі за кілька десятків кілометрів від фронту, доки мільйони чоловіків помирали там в окопах. Символом сказаного вище може послужити британський газетний кіоск, на вітринах якого опинилася ця гротескна дуальність у березні 1917 року:

Офіційно Данія лишалася нейтральною, але її близькість до Німеччини означала, що данці докладали величезних зусиль для уникнення конфлікту зі своїм могутнім сусідом. Вони дозволили німцям замінувати свої води задля захисту від британського підводного нападу, крім того, Данія надавала допомогу у піклуванні про військовополонених у Німеччині (і будь-де), щоб позбавити зубожілих бійців витрат і забезпечити їм гідне ставлення.

Можливо, побачені Інґою в Німеччині хаос і злидні наприкінці війни і після укладення гіркого миру принаймні частково пояснюють у подальшому її первісну позитивну оцінку нацистів, які хоча б ззовні дали країні порядок і достаток.

Упродовж чотирьох років після смерті Антона Інґа з матір’ю невтомно мандрувала Англією, Францією, Німеччиною, Італією і Швейцарією. Вони піднімалися в Альпи, каталися на віслюках на французькому півдні і насолоджувалися вечерями у різних дорогих готелях. Ольга тягнула маленьку доньку з одного музею чи замку до іншого, розповідаючи про місцеву історію та культуру.

Інґа вже говорила англійською і данською; тепер вона вчила німецьку та французьку. Але важливішими стали отримані нею знання, як добре почуватися в постійному русі, пристосовуючись до різних місць і культур, і жити із певною часткою хаосу. Ці безперервні мандрівки також, напевно, продемонстрували Інзі, що бажано колись мати постійний дім.

Інзі особливо сподобалося у Парижі, де вона потоваришувала із данською дівчиною, влучно названою Франс Еллеґаард, яка брала там уроки гри на фортепіано. Коли Інґа почула, як Франс грала на концерті (Еллеґаард продовжила навчання і згодом зробила видатну кар’єру піаністки), то дала собі слово, теж навчитися так грати[10]. Вона заздрила, що у маленької дівчинки двоє батьків, і що та після навчання поверталася до одного й того самого дому. Інґу виснажили ці подорожі. Тож 1921 року, якраз перед її восьмим днем народження, вони з Ольгою повернулися у Данію, де Інґа пішла до школи. Однак подорожі щоразу поновлювалися на літніх канікулах^{182}.

Спершу Ольга та Інґа оселилися у маленькому містечку Фін, поруч із третім за величиною данським містом Оденсе, де мешкала родина Ольги. П’ять років Інґа ходила до школи для дівчат Елізабет Детлефсен. У тринадцять вони з матір’ю переїхали у Копенгаген, де Інґу зарахували до престижної данської жіночої школи пані Інґрід Єсперсен, в якій викладали такі незвичні предмети (принаймні, для дівчат), як обробка деревини. Вчителькою при цьому була жінка.

Схожа на Ольгу, Єсперсен належала до перших феміністок. Вона вірила, що жінки і чоловіки мають бути рівними в роботі, і її метою було випустити зі школи незалежних дівчат, що не потребували б чоловіків для професійного процвітання.

Хоча порядки тут вирізнялися не такою суворістю, як у монастирських школах, де вчилася Кетлін Кеннеді, та Єсперсен наполягала на дисципліні і важкій роботі. Хімія і фізика входили до навчального курсу і викладалися так само ретельно, як і в школах для хлопців. Улюбленим предметом Інґи, який викладала сама Єсперсен, стало письмо. Хоч Інґа і була хорошою ученицею, її однокласники казали, що рішення перевести її далі через один клас ухвалила Ольга, а не школа.

Завдяки своїм безперервним подорожам Інґа виглядала зрілішою за своїх однокласників, але перехід до вищого класу значно ускладнив для неї пошук друзів. «Вона була дивною птахою, — згадувала одна з її однокласниць. — Саме її мати складала за неї плани, принаймні, — так говорили»^{183}.

Інґа пройшла весь курс навчання у Єсперсен, та пропустила випускні іспити, тож офіційно не отримала диплома. Згодом в Америці, коли її спитали про рівень освітньої підготовки, вона вирішила не згадувати школу Єсперсен, про яку, як їй здавалося, ніхто в США не чув, і вказала своєю альма-матер Уїмблдонську середню школу в Лондоні — ще один навчальний заклад для дівчат, в якому вона вчилася недовго. Хоча вважала, що це звучатиме престижніше для американських англофілів.

Позаяк усе в житті Інґи було в русі, не треба дивуватися рішенню Ольги офіційно змінити своє і доньчине прізвище. Вони подали всі потрібні документи, і 22 березня 1928 року їм дозволили змінити прізвище Антона — Петерсен, на Арвад.

Неясно, чому вони так зробили, особливо з огляду на те, що це розривало ще один зв’язок із любим померлим чоловіком Ольги. Інґа також ніколи не згадувала — погодилась вона чи ні з цією зміною. Зважаючи на її бажання бути близькою з Інґою, можливо, в цьому вона бачила спосіб більшого єднання з донькою, наче створювала їхню власну родину, відділену від нещасливого минулого. Ймовірно, це був найвиразніший символ того, що, обравши собі прізвище, вони стануть господинями своєї долі, творцями власних особистостей.

Можливо, їм також сподобалося значення прізвища. Арвад походить з івриту, а не з данської мови. Воно зустрічається в Біблії (Єзекіїля 27:8) і може означати або «у вигнанні», або «мандрівник», і останнє стало особливо влучним визначенням для кочівниць Інґи і Ольги. І, звісно, прізвище було коротким, добре звучало разом з ім’ям «Інґа», і не таким поширеним як Петерсен.

У стосунках Ольги з Інґою проглядаються паралелі зі стосунками Джозефа Кеннеді з його дітьми, зокрема з Джеком, що могло стати ще однією причиною, чому Інґа і Джек так подобалися одне одному. Як і Кеннеді у ставленні до дітей, Ольга змушувала доньку пробувати щось нове і вирізнятися в тому, що вона вже спробувала. З одинадцяти років Інґа навчалася танцям у Королівському театрі в Копенгагені. Вона згадувала, що її вчителі вказували на її потенціал стати «новою Павловою», легендарною російською балериною^{184}.

Інґа робила успіхи в балеті, але, вочевидь, не намагалася бути найкращою. Тож вона закинула танці як одну з її можливих кар’єр і, надихнувшись прикладом Франс Еллеґаард, почала брати уроки гри на фортепіано у відомого данського піаніста Макса Ріттера — першого соліста Королівської капели. Його записи виходили на платівках, а ще він особливо любив знайомити публіку із творами молодих данських композиторів.

Інґа продемонструвала чималий потенціал піаністки. З рекомендаціями Ріттера вона збиралася продовжити навчання в Парижі, якщо б її зарахували до Паризької консерваторії, під керівництвом вчителя Франс Еллеґаард, Сантьяґо Рієри — одного із найкращих знавців Шопена. Інґа навіть подумала, що, взявши участь у конкурсі краси, зможе оплатити їм з матір’ю дорогу до Парижа. Однак це рішення радикально змінило траєкторію її життя.

Розділ 14 «Сім’я дуже розізлиться»

Сьогодні конкурси краси вважають сексистськими, а у 1931 році вони були радше ознакою того, що жінки вже не зв’язані старими загальноприйнятими нормами, їх запровадили після Першої світової війни, що збіглося з часом, коли жінки отримували нові права і свободи. Приміром, перший конкурс «Міс Америка» відбувся у 1921 році, — через рік після здобуття американками права голосу. Данські жінки отримали його на шість років раніше.

Конкурси краси стали новим, навіть радикальним способом виразу жіночої сексуальності. Жіноче тіло вже не потрібно було ховати під багатьма шарами одягу, як у вікторіанську епоху, а лише оспівувати. Побутувала думка про жінку, як про чутливу істоту, яка не просто терпить статеву близькість, а насолоджується нею. Цей новий підхід відображали у фільмах, в яких фатальні жінки, як-от Теда Бара, були так само популярними, як і цнотливі на кшталт Мері Пікфорд.

Найбільша газета Данії — копенгагенська Berlingske Tidende — з 1920 року спонсорувала конкурси краси. У січні 1931 року сімнадцятирічна Інґа прочитала, що газета шукає учасниць для конкурсу «Міс Данія», переможниця якого поїде в Париж на «Міс Європа» наступного місяця. Як згадувала кузина, вона вже планувала подорож до Парижа, щоб там продовжити музичні навчання. То чому б не взяти участь у змаганні, перемогти і отримати оплачену газетою подорож?

Втім, Інґа вагалася, знаючи, що старше покоління вважало конкурси зухвалими. «Сім’я дуже розізлиться», — говорила вона. Та додавала, що мати це схвалить, «бо вона така сама шукачка пригод і бачить задоволення в усьому новому, але решта родичів просто впадуть і помруть від сорому»^{185}.

У конкурсі могла взяти участь будь-яка «незаміжня данська жінка із бездоганною репутацією» у віці 17–25^{186}. Вступ був простий. Для першого раунду претендентки мали лише надати фотографію. Від них не вимагали вказувати параметри чи інші особисті дані. Фото Інґи вирізнялося на тлі більшості наданих світлин, на яких конкурсантки сором’язливо дивилися в камеру. Її сфотографували в профіль із «серйозним, трохи замріяним поглядом», який вона кидала через плече^{187}. Ще у сімнадцять вона вже створювала навколо себе атмосферу загадковості. Її вибрали разом із майже сотнею претенденток.

Тодішні конкурси «Міс Данія» істотно відрізнялися від сьогоднішніх. Всі учасниці були вдягнені у вечірні сукні (Інґа вдягла рожевий шифон), і вони просто багато разів проходжувалися перед суддями. «Все, що треба було зробити, це зібрати близько тридцяти чи більше дівчат, вони мали вийти на сцену, пройтися, повернутися і піти на вихідну позицію»^{188}, — згадувала Інґа. Вона не мусила демонструвати те, що вважалося б її принадами у подібних конкурсах сьогодні, бо тоді не ставили запитань зі світової історії і не проводили змагання талантів чи дефіле в купальниках.

Головною метою, як зазначала Інґа, було показати себе «милою»^{189}. Судді — відомі данські художники, скульптори і викладачі танців, озвучили це конкретніше: за їхніми словами, вони шукали молоду дівчину, яка б втілювала собою поняття класичної краси. Вони вибрали Інґу.

Як та й передбачала, її неочікувана перемога потішила матір, але її тітки та інші родичі вжахнулися. В інтерв’ю Berlingske Tidende Інґа зізналася, що бажає вчитися грі на фортепіано в Парижі, але це може почекати, поки вона візьме участь у третьому щорічному конкурсі «Міс Європа». 30 січня 1931 року вони з матір’ю поїхали в Париж. Тоді, можливо, це ще не стало очевидним, та подорож повністю перемінила ролі між матір’ю і донькою. Колись Ольга брала Інґу скрізь по світу; відтепер вже Інґа вестиме Ольгу за собою до нових пригод.

У Парижі до Інґи та інших шістнадцятьох претенденток на звання «Міс Європа» поставилися як до знаменитостей. Її з матір’ю, так само як і кореспондентку Berlingske Tidende, поселили разом з іншими учасницями у відомому отелі Claridge на Єлисейських Полях. Перед конкурсом Інґа та інші стали почесними гостями на найвишуканішому щорічному паризькому благодійному балі Bal des Petits Lits Blanc («бал маленьких білих ліжок»), який проводили в палаці Ґарньє — знаменитій Паризькій опері — заради допомоги місцевому дитячому шпиталю.

Президент Франції відвідав подію, але справжніми зірками заходу вважалися скандально відома ведуча вечора, бісексуальна письменниця Колетт, на якій були штани, а також афроамериканська танцівниця і культурна сенсація Жозефін Бейкер, яка представила зухвалий, майже оголений танець. Жінки тоді активно стверджувалися у багатьох речах, але сексуальність все ще лишалася прямим шляхом до поганої слави.

Інґа не мала бажання набути сексуальної скандальності, але сподівалася, що конкурс відкриє перед нею багато можливостей, які можуть залишитися тільки мріями. Кореспондентка Berlingske Tidende запитала, що вона робитиме, якщо виграє звання «Міс Європа». «Я… завжди сподівалася потрапити у кіно, — відповіла Інґа. — І навіть якщо я не виграю в Парижі, я маю надію, що мій титул “Королеви Краси” стане тим трампліном, що віднесе мене до обіцяних скарбів царства фільмів»^{190}.

Тодішній найкращий копенгагенський салон одягу Fonnesbech надав Інзі вечірнє вбрання, яке, на її думку, «пасувало б королеві». Як писала кореспондентка Berlingske Tidende, його було пошито з «фосфоресцентного крепу… і чогось нового, блискучого і м’якого, наче парча, але сучаснішого покрою». Сукня мала глибокий виріз, невеличкі банти на плечах і довгий шлейф. Газета писала, що вона справляла «чарівний і прекрасний»^{191} ефект.

Хоча Інґа і не боялася конкуренток, але знала, що виграти конкурс буде нелегко. Її особливо вразила розкішна білошкіра «Міс Росія» з «величезними» сірими очима, донька відомого російського оперного співака Фьодора Шаляпіна. Злегка скандальна в Данії, в Парижі Інґа виглядала цнотливою. Якщо інші учасниці надягнули достатньо короткі сукні, щоб показати дещо оголені частини ніг, то сукня Інґи сягала підлоги. За словами одного з глядачів, що бачив її виступ, навіть з усіма своїми подорожами за плечима, вона виглядала радше здоровою дівчиною з ферми, аніж досвідченою космополіткою^{192}.

Інґа не перемогла. Нагороду дістала місцева фаворитка, «Міс Франція» Жанна Жюлла — висока брюнетка з Ґасконі. Але Інґу теж зарахували до місцевих фавориток. З її бездоганною французькою Інґу разом з іншими учасницями часто вибирали для інтерв’ю на французькому радіо. Їй також запропонували гроші за зйомки у французькій рекламі крему для шкіри, в якій вона мала «зіграти», фактично просто пройтися сценою відомого паризького кабаре «Фолі-Бержер», чудово виглядати і продемонструвати свою фігуру 89-46-86 у вечірньому вбранні. Як згадувала Інґа, цю можливість вона відхилила^{193}.

Популярність була такою великою, що хоч вона і не зійшла на п’єдестал пошани, та прийняла пропозицію долучитися до володарки звання «Міс Європа» і ще трьох інших учасниць у турі південною Францією, Алжиром і Марокко. Для цього Інґа створила досвідченіший і вишуканіший образ — менше ферми, більше жіночності. Її вбрання тепер були коротшими і більше підкреслювали її струнку фігуру. Під час кожної зупинки в турі, королев краси пригощали екстравагантними вечерями, дарували їм дорогі подарунки і представляли європейським багатіям та знаменитостям, що проводили зиму на Рів’єрі. У Каннах Інґу особливо захопила зустріч із королем Данії Крістіаном X і королевою Александріною.

Згодом вона стверджувала, що «вся ця розкіш і безкінечні святкування були… нудними»^{194}. Мабуть, через те, що тепер її цікавили вагоміші рішення, ніж вибір діамантів чи перлів на вечір; вона розмірковувала над пропозицією шлюбу, яку отримала в Парижі від єгипетського аристократа.

Розділ 15 «Він ревнував, я ревнувала, але життя було яскраве»

На одному з багатьох заходів, що супроводжували конкурс «Міс Європа», до Інґи підійшов неймовірно красивий, темноволосий чоловік з обличчям кольору мигдалю, вклонився, взяв її руку і поцілував запитавши: «Міс Данія, ви приймете знак пошани від єгиптянина?» Його звали Камаль Абдель Набі. У свої двадцять два він був на п’ять років старший за Інґу, вивчав політологію в Інституті політичних досліджень[11] і планував кар’єру політика. Вони з Інґою вальсували на тому званому заході під пильним оком Ольги.

Набі був спадкоємцем єгипетського бея і заявляв, що може простежити свій родовід до пророка Магомета. Його батько мав величезні земельні ділянки вздовж Нілу і відігравав важливу роль в єгипетській націоналістичній партії Вафд. Інґа була заінтригована.

Правила конкурсу забороняли учасницям ходити на приватні побачення під час змагання, але Інґа сказала, що для неї «природна елегантність Набі сильна і сліпуча», тож проігнорувала правила^{195}. Вона прийняла запрошення Набі наступного дня піти на пікнік у Буа де Болонь, на якому Ольга мала стати її компаньйонкою. Вони каталися верхи у великому парку і ботанічному саду в західній частині Парижа. Наприкінці верхової прогулянки Набі освідчився. Інґа знітилася і відсахнулася. Вона вже отримувала пропозиції шлюбу від данського школяра, що надіслав їй листівку з видом церкви, в якій, як він сподівався, вони обвінчаються, а також за тиждень до цього від закоханого кадета з Військової академії Сен-Сір. Та то були навряд чи серйозні пропозиції від хлопчаків; а освідчення Набі справжнє.

Почалися нові побачення вже без матері-дуеньї, повторні прогулянки верхи і на човні та вечері у ресторані Maxim’s. «З ним ліс Фонтенбло виглядав казковішим, а лівий берег богемнішим»^{196} — згадувала Інґа.

На півдні Франції з іншими учасницями конкурсу «Міс Європа» у Інґи з’явився час зібратися з думками, і вона могла думати лише про Набі. За багатьма оцінками, шлюб не мав сенсу. Їй було лише сімнадцять (мати вийшла заміж у двадцять п’ять). Крім того, вона отримала чудову нагоду вчитися музиці під керівництвом одного з найкращих тодішніх піаністів. А ще існували релігійні та культурні розбіжності. Інґа номінально була християнкою, хоча й рідко ходила до церкви, і, попри цілком світський спосіб життя Набі на той час, його родина віддано сповідувала іслам.

Цікаво, що попри всі ці перешкоди, пані Арвад не протестувала проти шлюбу; навпаки, вона сповнилася ентузіазму стосовно цієї партії. Набі, чиє прізвище[12] з арабської перекладається, як «пророк», зрозумів близькість стосунків матері і доньки, тому старанно приділяв Ользі стільки ж уваги, скільки й Інзі. Він регулярно запрошував її приєднатися до них з Інґою в походах на концерти і до театру, і осипав лестощами стосовно її власної чарівності й всього того, що вона вклала у доньку.

Ольга починала вірити, що місце дружини дипломата було саме тим чудовим і корисним життям, яке вона планувала для Інґи. З матір’ю-гідом донька побачила більшу частину Європи, її різну культуру та минуле. З огляду на вільне володіння чотирма мовами, і матері, і доньці цілком реальною видавалася картина, як Інґа ручкається зі світовими лідерами і організовує дипломатичні звані вечері, використовуючи свій шарм для допомоги чоловікові у вирішенні глобальних питань.

І, вірогідно, найголовнішим стало те, що Набі здавався заможним, — важлива деталь, позаяк спадок, капітал і прибутки Ольги після початку Великої депресії похитнулися. Мета зробити Інґу незалежною відійшла в тінь перед перспективою партії, яка б забезпечила фінансову стабільність їм обом. На жаль, незабаром вони зрозуміють, що багатство Набі було міражем у пустелі.

Та на перевірку їм бракувало часу. Які б побоювання не мала Інґа, вона вважала Набі неймовірно прекрасним, а перспективу космополітичного життя чудовою. Він був не данським закоханим школярем, натомість досвідченим чоловіком, який її обожнював. 16 квітня 1931 року, майже через два місяці після їхньої першої зустрічі, Інґа вийшла заміж за Набі. Церемонія відбулася в єгипетській амбасаді в Парижі.

Шлюбну ніч вони провели у паризькому готелі George V. Якою б досвідченою Інґа не представляла себе світові, все це розтануло в променях хвилювання, типового для будь-якої молодої нареченої, що вперше перетинає цей сексуальний рубікон. Як згадувала Інґа, Набі був «ніжним і милим» і «вочевидь, абсолютно закоханим» у свою дружину, а шампанське і баранячі реберця на вечерю — смачними. «Всі мої неповні сімнадцять років життя змусили мене думати, що я роблю щось “не те”, — зазначала згодом Інґа. — Дуеньї вже не було поруч, а я почувалася не у своїй тарілці»^{197}.

Після цієї трепетної ночі вдвох, Інґа і Набі, провели медовий місяць на півдні Франції, відвідуючи багато її улюблених місць. Інґу не пустили до казино в Монте-Карло, бо метрдотель не повірив, що ця данська дівчина-підліток є дружиною манірного єгиптянина; Ользі довелося як доказ надіслати експрес-поштою їхнє свідоцтво про шлюб. Медовий місяць закінчився, коли Інґа захворіла на кір дорогою назад до Парижа, і як вона сказала: «Ми якось спустились на землю і почалося заміжнє життя»^{198}.

Незабаром Інґа і Ольга з жахом дізналися, що багатство родини Набі містилося в землях, а не в готівці. Чоловік наполегливо старався як у навчанні, так і на роботі в амбасаді, але його платня була невисокою, а пара не звикла до заощадження. Вони постійно випроваджували кредиторів: доки Набі зникав з їхнього будинку через чорний вхід, Інґа стримувала колекторів у парадних дверях. Зрештою, переважно Ольга підтримувала свою доньку і зятя. «Рахунки сплачувала мати, — згадувала Інґа. — Я це ненавиділа»^{199}.

Вона жалілася, що красивого, блискучого і високородного Набі «псували жінки», і не лише її матір. Дружина пригадувала випадок, коли «художниця подивилася на нього і запитала: “Дозвольте я вас напишу?”, на що я швидко відповіла: “Що ж, ми завжди можемо повісити цю картину у ванній кімнаті”»^{200}.

Інґа теж мала своїх шанувальників, що не подобалося Набі. «Він ревнував, я ревнувала, — казала вона, — але життя було яскравим. Здається, завжди відбувалися якісь вишукані вечірки. Ми стали улюбленими гостями: один такий темний і красивий, інша білява і тендітна. Наче рідкісні квіти у вазі, нас переносили з одного свята на інше»^{201}.

Здоровим відношенням до сексу Інґа частково завдячувала Набі, якого описувала як «ніжного, досвідченого, прекрасного коханця». Однак це задоволення було «дещо зіпсованим» її матір’ю, яка зі своїм найдивнішим втручанням у життя доньки занотовувала, як часто вона кохалася з чоловіком. Можливо, Ольга з нетерпінням очікувала онуків чи хвилювалася за відносну юність і недосвідченість доньки, але, за словами Інґи, мати щоранку робила записи, доки вона чи Набі мали посткоїтальний перекус на кухні^{202}. Певно, вперше в житті Інґа почала уявляти своє життя без постійного перебування Ольги при ній.

Однак зацікавленість Інґи в Набі і навпаки була не лише тілесною. Існувала і велика інтелектуальна компонента. Інґа допомагала Набі скласти іспити, необхідні для отримання вірчих грамот, що й підштовхувало до обговорення світової політики. Ще до стосунків із Кеннеді, Інґа згадувала, що часто рано прокидалася і пізно лягала, щоб послухати, як чоловік «розповідає про різні економіки світу — ми на той час ще не відійшли від золотого стандарту»^{203}.

Після закінчення Інституту політичних досліджень Набі працював на єгипетській дипломатичній службі, спершу в Брюсселі, а згодом у Лондоні. Але за рік він вирішив, що хоче повернутися додому, в Єгипет, відкладаючи мрії Інґи про дипломатичні заходи. Разом з Ольгою Інґа нарешті зустріла свого свекра, Махмуда-бея Абдель Набі (титул «бей» вказував, що він був важливим місцевим урядовцем). Як багато років по тому згадувала Інґа, її свекор виявився «найімпозантнішим чоловіком, якого я коли-небудь бачила» — серйозна оцінка, з огляду на знайомих їй могутніх чоловіків. Батько Набі не володів ані англійською, ані французькою мовою, але Інґа відчувала вдячність за схвалення її в його очах. На зустріч із ним вона вдягла скромну сіру сукню до п’ят з високим коміром і довгими рукавами, щоб показати власний намір поважати консервативні традиції її нового дому. Але попри все первісне захоплення єгипетськими історією та культурою, попри всю новизну та екзотичність такого досвіду, Інґа не могла звикнутися із цим новим світом. «Він був надто іншим, надто чужим»^{204}, — казала вона.

Звісно, це було інше життя, але стовідсотково не злиденне. Інзі дозволили шукати дім для сім’ї, і вона обрала «чудове місце просто на межі із пустелею» — у Мааді — багатій окраїні Каїра, популярній серед європейських експатів. Свекор виділив у її розпорядження мерседес із шофером, а п’ять слуг наглядали за будинком. Люди в Єгипті 1930 року цінувалися дешево, але інші речі — навпаки. «Ми жили наче мільйонери, — згадувала Інґа, — але не мали готівки заплатити за ремонт взуття»^{205}. Так само, як і в Парижі, перед її дверима вишиковувалися кредитори, а Інґа мусила брехати, щоб хоч якось позбутися їх.

Розділ 16 «Схід є схід, а захід є захід»

Наче той чужинець у чужій землі, в Єгипті Інґа зрозуміла, що мала б дослухатися до внутрішніх сумнівів, погоджуючись на пропозицію Набі. Попри всю люб’язність її свекра вона розуміла, що її ніколи так повністю і не приймуть. Пішовши від Набі, п’ять років по тому вона дала інтерв’ю данському журналу Vore Damer («Наші дами»). Інґа розповіла, що знала багатьох членів родини чоловіка, які вважали «великою і незмивною ганьбою» одруження Набі з європейською християнкою замість гарної мусульманської дівчини. Вона вважала, що навіть її свекор, попри свою зовнішню доброту, «ніяк не міг вилікувати рани, завданої йому сином, що допустив подібний промах»^{206}.

Більшість єгиптянок, яких знала Інґа, були дружинами аристократів і вели таке саме розкішне життя, як і в неї, але «освітлене… діамантами». Вона бідкалася, що ведення великого господарства «спершу приносило задоволення», та незабаром їй стало зрозуміло, що таке розкішне життя «є порожнім і просто нестерпним»^{207}. Її підбадьорило знання того, що деякі єгипетські жінки вважали так само.

Вона дізналася, що багато єгиптянок із заможних родин отримали освіту в Європі, і що в самого Набі була кузина, яка керувала школою в Індії. Ці жінки брали активну участь у боротьбі за незалежність Єгипту від Великобританії, яку отримали у 1922 році, майже десять років тому.

Інґу захопив рух єгипетських жінок, який набирав оберти і мета якого полягала у поліпшенні долі не лише заможних, а й небагатих. Як вона зауважила, у 1930-ті роки в Єгипті не існувало середнього класу — лише кілька багатіїв і купа бідняків. І хоча статус жінок у цій країні її хвилював, та більше Інґу непокоїв нижчий стан селян-землеробів.

Вона зауважила, що вони «не мали змоги достатньо харчуватися» і до них часто ставилися гірше, ніж до тварин^{208}. Американському письменникові спало б на думку лише одне порівняння, зрозуміле для його читачів у США: «Життя єгипетських селян дуже нагадувало життя негрів із південних штатів, які належали плантаторам»^{209}.

Як згадувала Інґа в інтерв’ю Vore Damer, одного дня вони з Набі їхали на автомобілі за містом, коли шлях їм перекрив селянин та його тварини. Шофер чоловіка вистрибнув з машини і почав бити того тростиною. Набі сподобалося, як розгнівана Інґа, вистрибнувши з автівки, вибила тростину з рук шофера, підняла її і почала шмагати його. Запізніла реакція чоловіка розчарувала Інґу. «Я пропустила повз вуха правду в словах Кіплінга, — зізналася вона згодом. — Схід є Схід, а Захід є Захід»^{210}.

Напевно, через суміш ідеалізму з нудьгою Інґа, якій вже виповнилося дев’ятнадцять, вирішила долучитися до боротьби за права і спробувати себе в журналістиці. Набі, який все ще мав дуже світські погляди і пишався розумом дружини, заохочував її захоплення. «Я прошу тебе про єдину найважливішу річ, — сказав він їй. — У своїх творах щодо інших країн, особливо щодо східних, європейські автори у намаганні сподобатися, заінтригувати чи здивувати своїх читачів проявляють велику неповагу до правди. У власній уяві вони шукають факти, яких ніколи не було, і зазвичай вважають, що книжка про ці далекі краї мусить містити в собі смішні і незвичні речі. Вони забувають, що якби писали чисту правду, то отримали б набагато кращий результат»^{211}.

Набі запропонував кілька ідей, як-от переклад народних єгипетських казок, з яких можна створити «неймовірно чудові» короткі історії чи навіть есе про життя єгипетських селян. Він застеріг Інґу не братися за щось «дуже серйозне: де була б помірна критика соціального устрою Єгипту»^{212}. Вона проігнорувала це і написала статтю про молодий жіночий рух у країні. Як і передбачав Набі, вона не змогла опублікувати її ані в Єгипті, ані за кордоном.

Тоді Інґа спробувала продати особистий нарис про німецького комедійного актора Віллі Фрітша, який в Єгипті знімався у фільмі «Сезон у Каїрі». Вона і тут не змогла знайти видавця, та захоплений її вродою і особистістю Фрітш запропонував їй подумати над кар’єрою в кіно, якщо вона коли-небудь повернеться в Європу. Думка повернутися до Європи і нарешті спробувати себе у кінематографі — мрія, яку вона озвучувала в часи конкурсу «Міс Данія», поступово укорінювалася в ній.

Таке рішення непросто прийняти. Єгипет був чудовим місцем, і вона все ще поважала Набі і не хотіла принижувати його розлученням. Написана Інґою різдвяна листівка директрисі її старої школи, Інґрід Єсперсен, показала всю її невизначеність. У ній вона захоплювалася «країною казок», в якій тепер жила, та більше листівок не надсилала^{213}.

Розчарована, знуджена, замкнена, з усвідомленням, що «етичні погляди чоловіка відрізняються від моїх», Інґа разом із матір’ю та дядьком, юристом у Данії, склали план втечі з Єгипту^{214}. За тамтешніми законами, згідно з якими жінки мали обмежені права, Інґа не могла поїхати з країни без дозволу чоловіка, а Набі не збирався давати розлучення. Коли ж злягла з пневмонією (так вона стверджувала), її дядько та деякі чудові лікарі сказали Набі, що його дружина може отримати належне лікування лише в швейцарському Давосі.

Інґа пообіцяла йому повернутися, але так ніколи цього і не зробила. Набі страждав. Слова, які вона за кілька років по тому використала для висловлення своїх почуттів з приводу стосунків із Джеком Кеннеді і які колись сказав їй Набі, звучали так: «Я відчуваю себе абсолютно мертвим всередині». Він благав її подумати над тим, щоб повернутися до нього. «Не сприймай… як надію від мене, — писав він. — Зараз це єдиний сенс мого життя… Якщо Бог дозволить, я ще спробую зробити тебе щасливою, навіть якщо мені доведеться від усього відмовитися»^{215}.

Навіть коли вже було ясно, що вона не повернеться, Набі відмовився завершити розлучення тричі вимовивши, як цього вимагав ісламський закон, «я розлучаюся з тобою». Коли багато років потому шляхи Набі та Інґи знову перетнулися, він наполягав, що вони все ще є подружжям, хоча вже тоді один із найважливіших і найвпливовіших єгипетських амбасадорів був одружений з іншою^{216}.

Після короткої зупинки в Швейцарії, для підтримання легенди про хворобу, Інґа повернулась у Данію, де вона відновила своє данське громадянство, і у січні 1933 року офіційно отримала розлучення, принаймні за законами Данії. їхній шлюб тривав менше двох років. Вони з Ольгою знову оселилися в Копенгагені. Коли тамтешній журналіст спитав її, чи вона відчуває себе знову данкою, то отримав ствердну відповідь, але із зауваженням: «Усе моє життя… я провела багато часу закордоном, і тому вважаю себе майже космополітом, наче я все і ніщо водночас. Я вмію пристосовуватися і зможу жити будь-де»^{217}. Упродовж наступних десяти років Інґа постійно демонструватиме правдивість такого самовизначення.

Розділ 17 «Ти або божевільний, або геній!»

Копенгагенську квартиру Ольги на дорогій жвавій вулиці Сторе Конґенсґаде Інґа прикрасила східними килимами та іншими єгипетськими диковинами, але у всьому іншому забула про минуле з Набі. Тепер поставало питання: що далі, чим варто зайнятися?

Набі не підписав умови розірвання шлюбу. Через падіння ринків в Ольги залишився лише невеличкий прибуток від її спадку. Інґа готувалася успадкувати суму у майже 5000 доларів з рахунку фонду соціального страхування, але вже під час Великої депресії ці гроші розійшлися.

Повторний шлюб, цього разу із заможним данцем, мабуть, просто не розглядався. Ольга і далі підштовхувала доньку до незалежності, а романтична натура Інґи вже б не дозволила їй вийти заміж з розрахунку. Крім того, вона ще не зустріла чоловіка, в якого б закохалася. Інґа потребувала роботи і грошей.

Хоча жодну з її статей в Єгипті не надрукували, Інґу приваблювала журналістика. Вона пасувала її допитливому характеру, і їй подобалося писати. Крім того, Інґа все ще мріяла потрапити у кіно. Хоча вона ніколи ще не грала, але вже виступала як балерина-початківець і згодом як піаністка. Інґа згадала підтримку Віллі Фрітша в Каїрі, який, зігравши майже в п’ятдесяти картинах, мав би мати чуття на потенційні таланти[13]. На щастя для Інґи, в ті дні данська кіноіндустрія активізувалася й намагалася залучити відомих міжнародних зірок до зйомок у країні.

Німі фільми, які знімали в різних місцях світу і які не мали мовного бар’єру, здобули величезну аудиторію. Данська Nordisk Film, відкрита 1906 року (і досі найстаріша на планеті робоча кіностудія), зняла велику кількість німих фільмів, що стали популярними по всьому світі, включно з США, завдяки американському дистриб’ютору The Great Northern Film Company.

Однак поява звуку, разом із наслідками Великої депресії, похитнула справи кіностудії. Данський фінансист Карл Баудер придбав її у 1929 році, інвестував у підприємство необхідні кошти і заявив, що Nordisk знову стане світовим гравцем завдяки залученню відомих іноземних талантів, особливо в комедії. На його думку, так фільми буде легше продати^{218}.

За рекомендацією шведського кінопродюсера, Баудер найняв одним із режисерів угорсько-американського митця на ім’я Пол Фейош, якого не хто інший, як Чарлі Чаплін, проголосив «генієм»^{219}.

Фейош був одним із багатьох діячів культури з Центральної Європи, які перед і під час Першої світової війни намагалися знайти друге життя в інших країнах. Так само, як режисер і актор Еріх фон Штрохайм, який був сином віденського капелюшника, та додав до прізвища «фон» з претензією на титул австрійського графа, Фейош також продемонстрував «наполегливу відмову обмежуватися чимось настільки прозаїчним, як факти»^{220}.

Народжений у Будапешті в 1897 році, тобто на шістнадцять років старший за Інґу, Фейош заявляв, що його батько служив чиновником при імператорському дворі; насправді ж його батько працював аптекарем. Фейош також казав, що під час війни він служив офіцером у загоні уславленої гусарської кавалерії і був одним із перших бойових пілотів — твердження, які один з біографів назвав «цікавішими, аніж точнішими»^{221}. Фейош, який недовго вивчав медицину, потрапив на італійській фронт, де, за покликом своїх справжніх зацікавлень, організував театральну трупу для розваги військових.

Його великою любов’ю був театр і кіно. Попри запевнення він, здається, так і не став лікарем, натомість по війні закинув медицину і пішов декоратором, спершу у Будапештську оперу, а пізніше на невелику угорську кіностудію, що дало йому згодом можливість стати режисером деяких короткометражок. У ті часи Угорщина була одним із центрів кіно і мала таких знаних режисерів, як Александр Корда і Майкл Куртіц.

1923 року, вже одружений і розлучений (перша дружина звинувачувала його в «ірраціональних ревнощах»), Фейош переїхав із Будапешта до Відня, де почав працювати у Макса Рейнгардта — австрійського театрального режисера, відомого своїми новаторськими постановками Шекспіра^{222}. Зовсім скоро Фейош переїхав у Берлін, де працював актором масовок у фільмах Фрітца Ланґа, а згодом у Париж, де поставив авангардну п’єсу, яка провалилася. У 1923 році він вирішив шукати кращої долі в Америці і в жовтні того ж року прибув до Нью-Йорка.

Без гроша за душею, він перепробував купу дивних робіт, включно з роботою у похоронній конторі, на заводі з виготовлення фортепіано, перш ніж повернутися до вивчення медицини, щоб отримати місце лаборанта в Інституті Рокфеллера, де буцімто через роботу з радієм став бездітним. Одружився із колегою на ім’я Мімоза Пфальц, але шлюб, як кажуть, протримався лише тридцять днів — ще одна жертва темпераменту Фейоша. Він також був волонтером в Театральній гільдії, де давав поради, як зобразити Будапешт під час роботи над п’єсою Мольнара «Кришталева туфелька»^{223}.

У Нью-Йорку Фейош просто вбивав час, але заразом і вдосконалював свою англійську та назбирав достатньо грошей для подорожі у Голлівуд. Витративши всі свої накопичення (45 доларів) на древній «б’юїк», Фейош проїхав уздовж всю країну до Каліфорнії і знову опинився без гроша за душею. Там він став волоцюгою, іноді виживаючи лише завдяки автостопу до Пасадени, де в садах крав помаранчі. Завдяки дивовижному випадку, чоловіка підвіз Едвард Спітц — заможний молодик із Нью-Йорка, який приїхав у Голлівуд з 10 000 доларів від свого батька і мріями стати кінопродюсером.

Його захопили базікання Фейоша і його чітке уявлення, якою має бути картина, а також обіцянка, що він зможе зняти повнометражний фільм за мізерні гроші. Фейош розповідав Спітцові, що здебільшого кінематографісти не розуміють, що фільм — це швидше створення яскравих кадрів, аніж оповідання історії, що кіно «ближче до живопису, аніж до театру»^{224}. Крім того, як стверджував Фейош, більшість режисерів не розуміють, що сильною стороною повнометражної картини є те, що митець в ній може грати з часом. «Я сказав Спітцу, що зніму історію, яка відбулася за неймовірно короткий проміжок часу, — згадував Фейош. — Той спитав: “За який?” — І я відповів: “За секунду, долю секунди”. — Він подивився на мене і сказав: “Ти або божевільний, або геній!”»^{225}

Спітц дав розумному і наполегливому пасажирові 5000 доларів на його перший голлівудський фільм — суму, яка тоді дорівнювала одному відсотку бюджету повнометражної стрічки. У жовтні 1927 року, через двадцять вісім днів після цієї зустрічі, використавши старі декорації, винайнявши кіномайданчик не на цілий день, а на кілька десятків хвилин, залучивши друзів і цілковитих незнайомців як безкоштовних акторів, Фейош завершив «Останній момент» — історію самогубця, який, тонучи, бачить усе своє життя у кількох спогадах. Крім того, Фейош використав свій шарм, що змушував стількох жінок виходити за нього заміж, щоб переконати одну з найулюбленіших актрис Чарлі Чапліна, зірку «Золотої лихоманки» Джорджію Гейл, знятися в його картині без платні. Зазвичай вона отримувала 5000 доларів на тиждень^{226}.

Копій «Останнього моменту» не збереглося, але глядачі фільму заявляли, що візуально він вражав. Після схвалення самого Чапліна та багатьох інших, Фейоша почали порівнювати то з Ернстом Лубічем, то з німецьким режисером-експресіоністом Ф. М. Мурнау. Після переговорів стосовно вартості його послуг, Фейош підписав угоду зі студією Universal, яка погодилася надати йому повну свободу дій у його наступній картині.

Перший фільм 1928 року для Universal — «Самотні» — вважається його найкращим твором, справжньою класикою пізнього періоду німих картин[14]. «Самотні» — це ніжна історія кохання молодих людей, які живуть в одному будинку, але не знають одне одного, доки випадково, під час недільної прогулянки, не зустрічаються і не закохуються на Коні-Айленд. Роз’єднані натовпом, вони страждають від втрати шансу на кохання, поки знову не зустрічаються в фінальній сцені, нарешті зрозумівши, що живуть у сусідніх квартирах. У титрах до фільму передавалася його суть: «У вирі сучасного життя найважче бути самому»^{227}.

«Самотні» стали вершиною голлівудської кар’єри Фейоша. Він зняв ще кілька фільмів — німих і зі звуком — і більшість з них прийняли добре. Однак він розгнівався, коли йому не дали працювати над «На західному фронті без змін», натомість доручили (цього разу студія MGM) роботу над французько- і німецькомовними версіями тогорічної популярної драми про тюрму «Великий дім». Дехто каже, що вони були кращими за оригінал Джорджа Гілла[15].

Фейош образився на Голлівуд. Він жалівся, що картини там перетворилися на масовий продукт замість витворів мистецтва. «Голлівуд здався мені штучним», — з іронією зауважував Фейош багато років потому. Він використовував особливо різкі вислови про сценаристів, принизливо називаючи їх «абсолютно неосвіченими, тупими графоманами». Але найпромовистішим коментарем, який значною мірою показував характер Фейоша, стало його пояснення: «Я розлюбив Голлівуд»^{228}.

Розлюбив він також і актрису Барбару Кент — маленьку зірку «Самотніх», яка почала зустрічатись із 30-річним режисером у свої сімнадцять. Як зазначив найприхильніший з його біографів, Фейош «мав звичку» закохуватись у своїх прим, і «його фаворитки завжди були юними»^{229}. Коли інтрижка доходила кінця, невгамовний Фейош уже був готовий рухатися далі.

У 1931 році Фейош повернувся до Угорщини, де зняв дві картини із красивою темноокою французькою актрисою, яка скрізь використовувала лише своє сценічне ім’я Аннабелла. Вона була тоді 25-літньою вдовою, і Фейош, у своїй манері, шалено закохався. Коли фільм відзняли, і Аннабелла верталася додому, Фейош пролетів над ним за штурвалом літака, «осипаючи трояндами»^{230} її потяг. Попри такий романтичний жест, Аннабелла у 1934 році вийшла заміж за французького актора Жана Мюра, тож він знову був готовий йти далі, цього разу вже, щоб прийняти пропозицію Nordisk знімати фільми в Данії[16].

Розділ 18 «Майже фіаско»

Фейош — режисер, який вважав, що картина — це яскраві кадри, а не слова, написав сценарій до свого першого фільму для Nordisk під назвою «Мільйони в повітрі». Це була ексцентрична комедія, в якій дві світські особи мали удавати закоханість і одружитися, щоб отримати великий спадок[17]. Але у день, коли за планом мали початися зйомки, газети написали, що у Фейоша все ще немає актриси на головну роль Лілліан. Режисер повідав газетярам, що він навіть спеціально ходив вулицями Копенгагена з надією наштовхнутися на когось, хто став би ідеальною кандидатурою на цю роль.

Інґа прочитала про проблеми Фейоша і зрозуміла, що це її шанс пробитися в кіно. Коли треба було ловити удачу «я завжди діяла швидко, — сказала вона. — Вже за кілька хвилин я зв’язалась із доктором Фейошем [так в оригіналі], і він того самого дня влаштував мені проби»^{231}.

Фейоша причарувала врода Інґи, але ще більше її знання англійської, французької і німецької мов, адже він планував знімати версії для закордонних ринків, тож актриса, яка задіяна у всіх них, спростила б завдання. Після невеличкої проби він тут-таки взяв Інґу. Головну чоловічу роль грав привабливий данський актор Ерлінґ Шрьодер, але флірт на знімальному майданчику встановився не між ним та його партнеркою, а між Інґою і Фейошем.

На світанку кінематографії, коли у фільмах переважно знімалися одна-дві зірки, актори і режисери, напевно, вірили, що їхнє особисте життя має бути так само яскравим, як і те, що вони показували на десятиметровому екрані. Як і у випадку з Аннабеллою, коли він скинув з повітря троянди на її потяг, що відправлявся, Фейош і тепер намагався завоювати Інґу екстравагантними жестами.

Велику частину картини він знімав на борту данського океанського лайнера Stavangerfjord. Одного дня, в перерві між сценами, Інґа мимохідь захопилася дорогим годинником Фейоша — «складним механізмом із календарем, секундоміром і фазами місяця»^{232}. Режисер зняв його із зап’ястя і наполіг на тому, щоб Інґа прийняла годинник як подарунок. Вона відповіла, що ніяк не може прийняти такий розкішний презент. Фейош сказав, що позаяк Інґа не бере годинника, то він уже нікому не належатиме, і викинув його за борт, у Балтійське море. Годинник коштував сотні доларів (і це у 1934 році).

Згодом Фейош стверджував, що спершу не цікавився Інґою, «оскільки вона була дуже юною, незрілою і надто легковажною»^{233}. Все це брехня, бо ми пам’ятаємо, що він надавав перевагу юним жінкам, але їхні стосунки завершилися, виснаживши як Інґу, так і Фейоша. Інґа згадувала, що під час зйомок вони з Фейошем «весь час сварилися і виривали одне одному волосся»^{234}. На думку виконавчого редактора Лотара Вольффа: «Було зрозуміло, що Інґа закохалася в Пола». А Фейош, тим часом, «проводив чимало часу в домі Арвад»^{235}.

Дивно, що на знімальному майданчику виник роман, бо робота була дуже інтенсивною і складною. Зрозуміло, що Інґа нервувалася стосовно її акторського дебюту. Як вона зізналася данській газеті: «Єдиною комедією, яку я грала, було моє особисте життя»^{236}. Вона також усвідомлювала свою відповідальність головної героїні фільму. «Якщо все буде добре, тоді це заслуга доктора Фейоша, — казала Інґа. — Якщо ж фільм провалиться… тоді я муситиму взяти відповідальність на себе. Але ж у мене нема досвіду. Я ніколи раніше не стояла перед камерою. У моїй грі все природно. Але й акторові властиво все природне»^{237}.

Фейош був темпераментним режисером, а нестача досвіду в Інґи впадала в очі всім на знімальному майданчику. Він прискіпувався до кожного дубля, і одного разу змусив Інґу переграти одну зі сцен п’ятдесят разів. Під таким тиском Інґа стала норовливою, аж до того, що Вольфф став вважати її «свавільною» примадонною^{238}.

Хоч Інґа і взяла на себе велику частину провини за ймовірний провал фільму, та насправді сценарій Фейоша був нудний. Головна проблема полягала у тому, що він не знав данської. Він написав його англійською, і під час перекладу втратився деякий сенс. Правда була і в тому, що Фейош краще знімав німі, аніж звукові стрічки, і великі шматки цієї картини врешті-решт лишилися майже без діалогів, що ускладнювало оцінку акторських здібностей Інґи.

Після виходу картини данський журналіст описав Інґу «свіжою і милою, і анітрохи не штучною», та через екран передавалося дуже мало її природного шарму^{239}. Робота тривала, і всім ставало зрозуміло, що фільм «не вистрілить». «Хімії» між Інґою і Шрьодером було так мало, аж Фейош переніс акцент на грубі гримаси двох інших (і не надто приємних) героїв. Було важко уявити, що такий сірий гумор знімає автор легких і ліричних «Самотніх».

Фейош знав, що це провал. Коли напередодні Різдва 1934 року у копенгагенському кінотеатрі Palads Teatret відбулася прем’єра «Мільйонів у повітрі», він відмовився прийти на неї. Інґа стала однією з небагатьох відважних з акторського складу і команди фільму, хто з’явився на прем’єрі, і отримала букет квітів, коли піднялася на сцену після завіси. Того вечора це була її єдина нагорода.

Рецензії фільм отримав погані. Один критик назвав^{240} її гру «натягнутою» і зазначив, що вона виглядала не більше, ніж «дебютанткою… під час інтенсивного навчання». Інший їдко підмітив, що Інґа «не зіпсує Ґарбо Різдва» своєю появою як суперниці. Ніхто з акторів не дістав позитивних відгуків, і, за словами третього критика, весь фільм був «майже фіаско».

Хоча Фейош і не підтримав її під час прем’єри, попри всі складнощі на зйомках, на думку Вольффа, Інґа ще більше закохалася у нього. Вона надавала перевагу старшим, вихованим чоловікам, і в одному інтерв’ю під час зйомок з великим захопленням повідала, що Фейош «може зробити все»^{241}. Вона і Фейош тепер шкодували про свою поведінку на майданчику. За відсутності цих щоденних конфліктів між режисером і зіркою, вони почали звертати увагу на привабливі риси одне одного.

Фейош все ще регулярно приходив на чай у дім Ольги та Інґи, але тепер він крутив роман із виконавицею головної ролі у його наступному данському фільмі. То була ще одна погано сприйнята комедія — «В’язень номер один» — фарс про світ, в якому немає ані в’язнів, ані поліцейських. Головною актрисою стала ще одна красива юна білявка, Тове Валленстрьом, якій щойно виповнилося двадцять. Фейош посилав їй квіти кожного знімального дня, але Валленстрьом була заручена з іншим; як вона згадувала сімдесят п’ять років потому, дала відсіч напорові режисера і відхилила його пропозицію поїхати в Париж зніматися в кіно^{242}.

Якщо Фейош сподівався, що Інґа повернеться до нього, то розчарувався — вона рушила далі. Інґа не дозволила, щоб негативні відгуки на дебют пригнітили її, як це сталося колись з нею в балеті. Вона також не робила зусиль, щоб зрости як актриса. Тепер, на певний час, вона закинула кіно і вирішила зайнятися ще однією кар’єрою, якою бавилася в Єгипті, — журналістикою. Та будучи Інґою, вона не ставила собі простих завдань. Радше її захоплювали найцікавіші історії в світі, а в 1935 році найцікавішою історією була нацистська Німеччина.

Розділ 19 «Закоханий до нестями»

Невідомо, що з часом Інґа розповіла Джеку Кеннеді про свої пригоди в нацистській Німеччині. Вони дуже любили розмови, часто на серйозні теми, як от про події в світі, але, як зазначила Інґа (і записи ФБР це підтверджують), ті розмови більше точилися навколо Джека, його поглядів і планів, ніж навколо неї. Джека приголомшила здатність Інґи збуджувати його розум, так само, як і тіло. Секс з нею був, безумовно, божественний, але тим, хто знав Джека, було зрозуміло, що їхні стосунки — це щось значно більше, ніж фізичне тяжіння. Його почуття до Інґи відрізнялися від усього, що він відчував (і відчуватиме) до іншої жінки.

«Я завжди вважала, що Інґа неймовірно впливала на нього», — сказала Бетті Кокс, подруга Кік Кеннеді, що згодом вийшла заміж за одного з найближчих друзів Джека, Чака Сполдінґа. Кокс визнала, що «ніколи не знала, чому або як» Інґа змінила Джека, «чи що між ними відбувалося», але вона була знайома з багатьма жінками, з якими зустрічався і спав Джек, і не мала сумнівів, що Арвад «відрізнялася від них усіх». До Інґи Кеннеді подобалися яскраві жінки — танцівниці шоу, актриси, офіціантки. Він сприймав їх як сексуальні об’єкти, не більше. «З нею ж були істотно інші стосунки! — підкреслювала Кокс. — Безумовно, вона його підкорила»^{243}.

Чак Сполдінґ погоджувався з дружиною, що Інґа посіла в серці Джека особливе місце. «Серед усіх, кого я коли-небудь бачив поруч з ним, вона була найгармонійнішою, — стверджував Сполдінґ. — Вона на голову перевершувала усіх інших, коли починала говорити… У ній було щось сміливе, що, безумовно, йому подобалося — вона стільки зробила, стільки пережила. Вона стала майже вигаданим персонажем». Звісно, не лише вродою, як зазначав Чак, Інґа приваблювала чоловіків. Вона була «дуже сексуальна, бо подобалася собі. Із задоволенням зустрічалася з Джеком. Він тішив її»^{244}.

Про роман Інґи і Кеннеді-молодшого в Washington Times-Herald ходила купа пліток. Як і Сполдінґа, інших знайомих з Джеком та його репутацією людей особливо вразило те, що саме ця красуня, здається, спромоглася змінити його ставлення до жінок. «Усі ми знали, що він був закоханим у неї до нестями», — казав редактор Times-Herald Френк Уолдроп^{245}.

Один із найвідданіших друзів Джека — товариш по Гарварду — Торберт Макдоналд, який відмовиться від перспективної кар’єри, щоб стати правою рукою Кеннеді, теж помітив особливі почуття Джека до Інґи. Аби зблизитися з Джеком, Макдоналд витратив багато часу, здобуваючи прихильність Інґи. Він весь час казав їй, як сильно Джек її любить. «Я відкрив нового Кеннеді, — повідав він їй у одній, записаній ФБР, розмові. — Додалося щось нове… Здається, тепер в нього трохи інше ставлення до дівчат». На що Інґа відповіла: «Люблю тебе, Торбе, ти — найбільше сонечко в світі»^{246}.

Інзі справді подобався Макдоналд, але не те, як він звертався до неї в листах — «скандальна скандинавка», — вона терпіти цього не могла. До того ж цей чоловік закохався у Кік, але не був впевнений стосовно своїх шансів завоювати її серце. Інґа дала йому пораду з особистого досвіду: «Ти не маєш залишати її на роки. Жодна дівчина не любить бути сама. Розлука не додає серцю любові»^{247}.

Ті, хто знав Джека, щиро дивувалися, що він по-справжньому закохався. Він не походив на того Джека Кеннеді, який — до Інґи і після неї — все життя був одержимий секс-перемогами і одночасно страхом, що його викриють. Джек, — те саме свого часу говорили і про його батька, — секс із вродливими жінками сприймав як щось, що належало робити заможному чоловікові, «як їсти ікру». Так «йому ввижалася мужність»^{248}.

Нав’язливому тяжінню Джека до жінок присвячено цілі книжки, в яких кабінетні психологи визначали чотири основні теорії, що пояснювали його поведінку.

У першій йшлося про звичайне наслідування свого батька, Джозефа П. Кеннеді — загальновідомого розпусника. Старший Кеннеді до такої міри не крився зі своїми інтрижками, що одного разу навіть взяв із собою свою тодішню коханку, актрису Ґлорію Свонсон, на сімейну морську прогулянку з його дружиною та дітьми.

Роуз Кеннеді все життя наполягала на тому, що її чоловік не мав стосунків із Свонсон, і в своїх мемуарах вона навіть наївно згадувала, як ходила з нею на шопінг і як «чудово прогулювалася разом з нею і насолоджувалася захопленням, яке вона збирала навколо себе»^{249}. Згодом приголомшена Свонсон запитувала: Роуз Кеннеді була «дурепою… чи святою? А може, і кращою за мене актрисою?»^{250}.

Джозеф Кеннеді намагався звабити подружок своєї доньки і сина (він і до Інґи клеївся, доки поблизу не було Джека). Роуз Кеннеді вважала таку поведінку кумедною. У 1949 році в листі до доньок вона жартувала про намагання чоловіка затягти в ліжко юну дівчину наймолодшого сина Теда, щойно їй виповнилося 18. «Позаяк їй лише 18, то така пропозиція просто ошелешила дівчинку», — писала Роуз. Джо на той час було 60^{251}.

Інтрижки Джо в родині сприймали нормально, і його діти, як дівчата, так і хлопці, навіть допомагали діставати батькові нових жінок. Вашинґтонська світська левиця Кей Гелл згадувала, як в ресторані до неї підійшли тодішній конгресмен Джек та його молодший брат Роберт, і повідомили про приїзд батька в столицю на кілька днів і потребу у жіночому товаристві[18]. «Вони запитали, кого б я могла порадити, — розповідала Гелл, — і були абсолютно серйозні»^{252}.

Те, що Джек і його рідні брати і сестри сприяли зрадам батька, демонструє очевидну відсутність поваги до їхньої матері, що могло перерости у нього у відсутність поваги до всіх жінок — так стверджує друга теорія, яка пояснює його розпусту. Авжеж, покірна згода Роуз Кеннеді із хамською поведінкою її чоловіка аж ніяк не могла викликати великої поваги. Але в Джека з матір’ю були й інші проблеми.

Одна з них — страх, що його покинуть. Коли Джекові було три, Роуз єдиний відомий раз повстала проти зрад чоловіка і залишила його з дітьми на три тижні, поки її батько не наказав їй повернутися. Згодом Роуз давала собі раду з інтригами Джо, регулярно надовго виїжджаючи з дому. Коли вона готувалася до тритижневого вояжу до Каліфорнії без сім’ї, шестирічний Джек запротестував: «Що діється! Ти ж чудова мама і не поїдеш, лишивши дітей самих»^{253}.

Але і вдома Роуз трималася від дітей на віддалі. Вона сповідувала популярну тоді філософію виховання, згідно з якою батькам варто було уникати проявів любові до дітей. «Моя мати ніколи не обіймала мене… ніколи!» — одного разу вигукнув Джек, і додав, що вона також ніколи не казала, що любить його^{254}. Замість цього Роуз проявляла себе «жорсткою, твердою, педантичною до дрібниць, з пунктиком щодо охайності, порядку і благопристойності», — розповідав Кеннеді другові Лему Біллінґсу. Чак Сполдінґ називав Роуз «холодною і відстороненою», а Джек, зазвичай не договорюючи, публічно визнавав, що мати була «дещо віддаленою», і звинувачував в цьому її побожність^{255}.

Його бентежило те, з чого, власне, складалася інтимність. Він ганявся за жінками задля здійснення найінтимнішого з фізичних актів, але вони зізнавалися, що він дуже рідко цілував їх у процесі. «Секс був для нього чимось, що треба зробити, а не тим, чим треба займатися», — сказала одна з них. — І ніжні довгі обійми у цей план не входили»^{256}.

Здається, Джек скептично ставився навіть до добрих рис Роуз, які вона уособлювала як жінка. Він дякував матері за заохочення до читання, а та пишалася своєю суворою монастирською освітою. Однак, коли Джек став президентом, попри жіночий рух, що саме набирав обертів, на вищі урядові пости він призначив на третину менше жінок, аніж це робили Трумен чи Ейзенхауер^{257}. Британська економістка Барбара Уорд, одна з небагатьох жінок, до чиїх порад Кеннеді ставився серйозно, погоджувалася, що «Президент Кеннеді… не надто любив високоосвічених жінок»^{258}.

Третім відзначеним біографами фактором, який пояснював поверхове ставлення Джека до жінок і сексу, було його передчуття ранньої смерті. Відтоді, як у три роки ледь не помер від скарлатини, і до вбивства через 43 роки, Джек страждав від величезної кількості хвороб.

Його тричі соборували, перш ніж він став президентом. У 1947 році у нього, тридцятирічного, діагностували хворобу Аддісона і сказали, що йому пощастить, якщо проживе ще десять років. Коли письменниця Марґарет Койт висловила розчарування від того, що Джек намагався звабити її на першому ж побаченні, і спитала, куди він так поспішає, той відповів: «Але ж я не можу чекати. Я мушу мати все, що хочу. Розумієш, в мене немає часу»^{259}.

Підлітком він неймовірно довго лежав у різних клініках, пройшов купу принизливих оглядів і лікувань, поки спантеличені лікарі гадали, що з ним не так. На щастя для Джека, у нього був незвичний друг, якому міг він повіряти свої страхи і турботи під маскою підліткового гумору. Цим другом став його однокласник і сусід по кімнаті у школі Чоут, Лем Біллінґс. Між ними майже не існувало секретів. У листі з клініки Майо Джек написав Біллінґсу, що за три дні йому поставили вісімнадцять клізм і він схуд майже на чотири кілограми, доки лікарі штрикали його, шукаючи ключі до розуміння хвороби. «Моя бідолашна задрипана пряма кишка має до мене купу претензій», — писав сімнадцятирічний Джек своєму сусідові^{260}.

Біллінґс цінував ці листи не лише за їхні грубі жарти, а й тому, що любив Джека. Він до нестями закохався в Джека на якийсь час, але не наважувався відкрити свої почуття, побоюючись, що вони залишаться без відповіді. Відколи він почав отримувати від Джека дуже особисті листи із подробицями його фізичного стану, то, вочевидь, сприйняв це як доказ, що їхня персональна інтимність може перерости у фізичну.

За традицією Чоута, що не було рідкістю в школі для хлопчиків, Біллінґс написав Джекові листа на туалетному папері — своєрідному натяку на сексуальну зацікавленість в іншому хлопцеві (таке визнання можна було легко знищити). Джек одразу ж написав відповідь: «Будь ласка, більше не пиши мені на туалетному папері. Я не такий хлопець»^{261}.

Цікаво, що попри всю притаманну 1930-м ворожість до гомосексуальності, він не припинив дружити з Біллінґсом. До Інґи, крім сестри Кік, Джека майже ніхто не любив безумовно. І насамперед його батьки, які дали зрозуміти своїм дітям, що любов до них залежить від їхніх поведінки і досягнень. Тож Джек не збирався кидати таку рідкісну людину, якій час від часу міг би відкриватися. Він удав, що спроби Біллінґса просто не існувало.

Доброта Джека до Лема ще більше гідна похвали, оскільки пропозиція сексу від іншого чоловіка могла виявитися для нього дуже болючою, адже він вважав свої постійні проблеми зі здоров’ям ознакою жіночності й намагався це приховати надмірною бравадою. Через хворобу він усе ще мав надто малу вагу (у п’ятнадцять важив лише 53 кілограми), а тому не міг вирізнитися і довести свою маскулінність на футбольному полі. (Радник Кеннеді якось сказав, що Джек «радше став би нападником у професійній футбольній команді, аніж президентом»^{262}). Посередній у спорті, він використовував секс як альтернативну фізичну активність, яка б доводила його мужність.

А четверта причина, через яку Джек захоплювався звабленням і перемогами в ліжку, полягала в тому, що він і справді був у цьому вправним. Ще малою, хворобливою і часто самотньою дитиною він зрозумів, що жінки (не його мати) бажали стати для нього мамами. «Напевно, Джек — наймиліший маленький хлопчик, якого я коли-небудь бачила», — розчулювалася одна з медсестер, що доглядала за ним під час його частих відвідин шпиталів. Вона так сумувала за хлопцем після його виписки, що написала родині Кеннеді з проханням вислати його фотографію^{263}.

Підлітком Джек із подивом (і задоволенням) дізнався, який він привабливий для жінок. «Нічого не можу вдіяти, — писав він Біллінґсу. — Це не через мою зовнішність, бо я не красивіший за інших. Отже, це через мою особистість»^{264}. Коли друг заперечив, запевняючи, що успіх Джека залежить від заможності його родини, той запропонував Біллінґсові піти на подвійне побачення з іншими дівчатами і помінятися ролями. Джек все одно переміг і звабив дівчину.

Джек втратив цноту із повією в Нью-Йорку (він усе життя користуватиметься їхніми послугами), але незабаром усвідомив, як багато навколо охочих до сексу партнерок. Йому особливо подобалося те, що він зміг спокусити більше жінок, ніж його старший брат, якого вважали красивішим і набагато атлетичнішим. Його первісний шарм у цих справах змінився вульгарністю. У Гарварді він хвалився паркувальникові — якщо жінка не переспить з ним на першому ж побаченні, він більше їй не зателефонує. Біллінґсу ж похвалявся: «Тепер я можу прилаштовувати свій кінець так часто і легко, як лише забажаю, і це крок у правильному напрямку»^{265}.

Уже президентом Джек зізнався британському прем’єрові Гарольду Макміллану (який зіграє ключову роль в історії Інґи): «Якщо в мене немає жінки три дні, починається жахливий головний біль»^{266}. Тож на той час він точно не страждав від щоденного головного болю, бо рідко обходився три дні без сексу. Кількість жінок, з якими він спав, сягала сотень. Деякі з них були відомими актрисами, як-от Мерилін Монро, Джін Тірні, Енджі Дікінсон, і вже 61-річна Марлен Дітріх, та здебільшого він зачаровував студенток, моделей, стюардес, медсестер, офіціанток і танцівниць — більш-менш привабливих жінок, які мали зайвих 10–15 хвилин. Єдине, що їх об’єднувало — Джек не був нікому з них вірним, нікому — окрім однієї.

З відомого нам, відколи Джек почав зустрічатися з Інґою у жовтні 1941-го і до літа 1942 року, він їй не зраджував. Що особливо примітно, бо на той час у нього було багато спокус, які б могли звести зі шляху вірності. Як зазначав Джон Уайт, після наводнення Вашинґтона такою кількістю привабливих молодих дівчат, що приїхали працювати, «на одного чоловіка припадало шість жінок! Це був чудовий час»^{267}.

Шість-вісім місяців вірності можуть не виглядати якимось особливо довгим періодом, але він був (і буде й надалі) для Джека безпрецедентним. Крім того, це найпромовистіше свідчення того, що Бетті Сполдінґ та інші мали рацію, коли говорили про відмінність стосунків Джека з Інґою від усього, що в нього було з рештою жінок, і що Інґа мала на нього найбільший з усіх них вплив.

Розділ 20 «Я не такий здібний, як мій брат Джо»

За усієї пристрасті, зв’язок Джека та Інґи не був гламурним. Ще до військової служби Джек любив проводити час зі своїми пасіями в найгарячіших нічних клубах Нью-Йорка на кшталт Stork Club or El Morocco. Тепер його побачення стали набагато обачнішими і буденнішими: він служив у флоті і зустрічався із заміжньою жінкою.

Меню їхніх спільних вечер десь або вдома у Інґи здебільшого було незмінним: стейк, горох, морква, пюре та морозиво. Все це Джек любив і, здається, ніколи не втомлювався від одноманітності, хоча легка їжа, напевно, виявлялася поступкою його слабкому шлункові. Крім того, Джек не дуже шанував алкоголь і вживав його рідко, так само й Інґа.

Якщо вони не влаштовували «подвійних побачень» з Кік та Джоном Уайтом, то зустрічалися з іншими друзями Кеннеді. Якщо в місті були Макдоналд чи Біллінґс, то вони грали у тачбол, який Інґа називала «незбагненною грою для данки»^{268}. Якщо ж погода була кепською чи не було настрою, то грали або вдома в Інґи, або у Кік, не надто дбаючи про ризик розбити лампу чи зламати кінцівку.

Але найбільше (крім, можливо, сексу) в стосунках Джека та Інґи відбувалося розмов — про друзів, про війну, але переважно про майбутнє Кеннеді. «Йому виповнилося двадцять чотири, і він розривався між військовою службою своїй країні та навчанням у коледжі, —писала Інґа згодом. — Ми нерішуче і жартома мріяли, що одного дня він стане президентом. Він сміявся і казав: “Якщо я коли-небудь вирішу балотуватися, ти можеш стати керівником мого штабу”»^{269}.

Та грайливий тон Джека міг збити з пантелику щодо серйозності його намірів розглянути політичну кар’єру. І не просто якусь кар’єру: Інґа стала першою, кому він довірив свій план стати президентом. Однак на шляху його амбіцій була серйозна перешкода: старший брат Джозеф П. Кеннеді.

У день народження Джо-молодшого його гордий дід, бостонський мер Джон «Медовий Фітц» Фітцджеральд, заявив репортерам: «Звісно, він стане президентом Сполучених Штатів. Його батько і мати вже вирішили, що він піде у Гарвард, де гратиме у футбольній та бейсбольній командах, і до того ж, отримає всі відзнаки за прекрасне навчання»^{270}. Для клану Кеннеді це були не лестощі, а пророцтво.

За словами біографа Доріс Кірнс Ґудвін, Джо-молодший був «дитям, обдарованим богами… сильним, дуже вродливим, з темно-синіми очима і здоровим тілом, сповненим жвавості, здоров’я й енергії». Вона писала, що батьки без тями обожнювали Джо-молодшого, і «вже від одного звуку його голосу на обличчях Роуз та Джо-старшого з’являлися сяйливі усмішки»^{271}.

З іншого боку, Джек був хворобливим, неорганізованим, розхристаним і тому попервах сидів у запасних. Думка, що він може мати якісь політичні амбіції, не кажучи вже про шанси стати президентом, в родині вважалася сміховинною. Кеннеді припускали, що Джек та його брати і сестри гратимуть лише допоміжну роль у здобутті Джо-молодшим крісла першого в історії США президента-католика.

Кік, єдина в родині, хто вважав Джека ліпшим за Джо, згадувала, що, коли вона висловлювала «єресь» про перевагу Джека над Джо бодай у чомусь^{272}, це помітно розчаровувало батька. Коли Кеннеді зізнався Інзі, що сподівався і навіть мав наміри грати провідну роль, то фактично планував переворот у родині.

Інґа запевняла Джека, що в нього є всі необхідні вміння і знання, аби стати президентом, додавала йому відваги і впевненості, в яких відмовляли батьки.

Багато років потому, Джозеф Кеннеді зізнався: «Всі свої плани на майбутнє я пов’язував з Джо-молодшим»^{273}. Звісно ж, він бажав успіху всім своїм дітям, але ясно те, що його і Роуз сподівання стосовно Джека були меншими і вториннішими порівняно з мріями, пов’язаними із Джо-молодшим. Проблеми зі здоров’ям у Джека дратували Джо-старшого, який вважав їх проявом жіночності. Якось, коли молодший син привів додому дівчину познайомитися з батьками, Джо глумливо запитав у неї: «Чому б тобі не знайти когось живого?»^{274}

Переконання Джозефа в тому, що Джек гірший, міцнішало, коли він бачив, як син постійно програє в суперництві старшому братові, який користувався перевагою у віці та зрості і мучив меншого, іноді навмисно завдаючи тому болю. «У нього був задерикуватий характер, — казав Джек про Джо-молодшого. — Згодом він пом’якшав, та в моєму дитинстві це було проблемою»^{275}. Це лишалося проблемою і в дорослому віці.

Дівчина, з якою Джек зустрічався в університеті, згадувала його постійні й нудні повторювання того, наскільки кращим в усьому є його брат: Джо — вправніший спортсмен, ліпший танцюрист і в нього вищі оцінки. Коли Джек навчався у Гарварді, перше, що він на другому курсі сказав начальникові свого гуртожитку, було: «Докторе Уайлд, зрозумійте, я не такий здібний, як мій брат Джо»^{276}.

Якщо ж Джек відкривав якісь речі, в яких він був кращим за брата, то з захватом ними займався. Одна — це затягування жінок у ліжко, інша — писання. Оскільки він так багато часу провів хворіючи, то став книголюбом, читаючи не лише історії великих людей з минулого, а й стежачи за поточними подіями. Він був єдиним хлопцем в Чоуті, хто не лише передплачував New York Times, а й читав її.

У 31 рік він займав себе читанням усіх томів «Великої війни» Вінстона Черчілля. Це була продуктивна сторона непокірної риси характеру Джека, через яку він доволі регулярно потрапляв у халепу в Чоуті. Саме вона змусила його матір підмітити, що Джек «вчиняв по-своєму і якось не вписувався ні в які системи», — риса, яку можна вважати чудовою, та Роуз Кеннеді вона «хвилювала»^{277}.

Лише на третьому курсі в Гарварді, коли Джо закінчив університет і пішов далі, Джек почав виходити з тіні свого брата. Коли батька призначили послом у Великобританії, Джек вповні скористався можливістю об’їхати Європу. Взявши книгу журналіста (і майбутнього шанувальника Інґи) Джо Ґантера «В Європі» як путівник, Джек проїхався Францією, Італією, Німеччиною, і звідти посилав батькові детальні цінні звіти про свої враження від політичної ситуації в тих країнах. Для порівняння, Джозеф Кеннеді направив Джо-молодшого в Іспанію для оцінки тамтешньої громадянської війни, але в його сірому резюме не знайшлося нічого корисного чи бодай цікавого.

Знаючи, що війни не уникнути, і усвідомлюючи останню можливість подорожі незадовго до її початку, 1939 року Джек рушив у другу мандрівку, спочатку до нацистської Німеччини, а потім до Польщі, Радянського Союзу (який здався йому «примітивним і відсталим»), до країн Балтії, перш ніж змінити курс на південь — до Туреччини, Палестини та Єгипту. Він приїхав у Лондон наприкінці серпня, лише за кілька днів напередодні нападу Гітлера на Польщу і початку Другої світової війни.

Найголовнішим результатом усіх цих подорожей стало те, що вони підказали Джеку ідею дипломної роботи в Гарварді, в якій він розмірковував, чому Великобританія так повільно переозброювалася і готувалася до війни, навіть коли агресія Німеччини виглядала цілком очевидною. Використовуючи зв’язки батька (і персонал посольства), він чітко сформулював теорію того, що демократії порівняно з диктатурами є у невигідному становищі, бо їхні політичні лідери мусять здобувати схвалення виборців перш, ніж наважаться на якийсь новий курс чи радикальні дії.

Кеннеді завершував свою роботу, захищаючи так звану політику замирення стосовно Гітлера прем’єр-міністра Невілла Чемберлена як логічний результат, коли думка громадськості все ще сфокусована на Великій депресії, а туманні спогади про жахіття останньої війни чинили спротив витратам на переозброєння. Чемберлен був змушений просто тягнути час з Гітлером, поки зміг би переконати громадськість готуватися до війни.

Відомий професор економіки Гаролд Ласкі, друг сім’ї Кеннеді, зневажливо назвав диплом Джека «незрілим» і додав: «У хорошому університеті половина випускників пише подібні праці, що є частиною їхньої звичайної роботи на останньому курсі навчання»^{278}. Але ці випускники не мали батька Джозефа П. Кеннеді, який витрачав великі кошти на своїх дітей.

Кеннеді звернувся до ще одного друга сім’ї, колумніста New York Times Артура Крока (який робив послуги клієнтам, навіть якщо вони не були молодими вродливими жінками), щоб той відшліфував рукопис Джека і знайшов видавця для його книжки під назвою «Чому Англія спала». Книжка отримала схвальні рецензії і стала бестселером, частково завдяки гуртовим закупкам його батька, і принесла Джекові велику суму роялті — 40 000 доларів.

Джозеф Кеннеді пишався успіхом Джека, і як доказ запропонував синові присвятити наступну книжку опису результатів своєї діяльності на посту посла Америки у Великобританії. Проте Джо-старший не бачив причин, з яких «Чому Англія спала» мала би стати приводом переглянути місце Джека в сімейній ієрархії, вона просто ще раз переконала його, що син буде дуже корисним як літописець родини, помічник, який знадобиться для розширення амбіцій клану — в цьому полягатиме його другорядна роль.

За кілька місяців до початку служби на флоті незацікавлений у прозаїчному завданні свого батька Джек приєднався до матері і сестри у подорожі Південною Америкою, де він два тижні зустрічався з аргентинкою на ім’я Стелла «Бейбі» Каркано. Вона обожнювала Джека, і кохала би його все життя, але він пояснив «Бейбі», що довгі стосунки між ними неможливі, бо він не вірить у «вірність»^{279}.

Та через шість місяців, після кількох тижнів з Інґою, Джек змінив свої погляди на моногамію. Багато жінок, не лише «Бейбі» Каркано, вважали його неймовірно дотепним. Але він не потребував підтвердження того, що цікавий, розумний чи напористий; бо й так це знав. Завдяки власному чудовому дару розуміння інших Інґа побачила, що під зовнішністю бонвівана криється глибокий неспокій, тож проводила з ним час, не лише займаючись коханням чи сміючись над його жартами, а й слухаючи розповіді про життєві плани Джека і запевняючи, що їх можна досягти.

«Ми всі його створили, — сказала Інґа. — Він не мав марнославства, але, можливо, у ньому світився маленький промінчик надії»^{280}. Багатьом подобалося товариство Джека, але саме вона побачила в ньому потенціал великої особистості, якою він сподівався стати. Вона порівнювала Джека із впливовими чоловіками, яких знала, і бачила в ньому потугу, невидиму для решти його сім’ї. Інґа зробила те, чого не спромоглись інші — вона сприйняла його серйозно.

Той не лишався у боргу. Найбільше недооцінювані дві риси Джека полягали в його вмінні слухати і щирому зацікавленні думкою інших. Вони з Інґою були однаково емпатичні, тому він розумів, як тяжко далася їй мудрість. Її теж підштовхували стати кимось особливим лише для того, щоб постійно її недооцінювати і судити поверхово, втім, у ній ховалася велика глибина. Тож він відкрився Інзі. Він довіряв її думці. Він бачив, що вона, принаймні для нього, є ідеальною парою, можливо, ідеальною дружиною, жінкою, вартою нагороди вірності.

Через кілька років у листі третій особі Інґа згадувала цей свій раз, коли закохалася. Вона чинила так доволі часто, намагаючись надати сенсу подіям в її житті, пишучи про них так, ніби вони були історією, в якій вона є оповідачем, а не головною героїнею. «Атмосфера розуміння і великого щастя, — написала Інґа про це своє кохання. — Їхнє спілкування живе, збагачене доброзичливими балачками»^{281}. Щастя було таким великим, що запаморочило їм голови і змусило вважати неможливе можливим. Інґа вже забула, як казала Джону Уайту, що не вважає Джека вартим довготривалих стосунків. Коли він розмірковував уголос про політичне життя, вона могла уявляти себе в ролі, яку приміряла колись із Набі, — господині важливих вечер, що зачаровує потрібних осіб, які можуть допомогти її чоловікові. Та жінка забувала при цьому про те, як американська суспільна думка може відреагувати на політика, чия дружина вже двічі була заміжньою, та ще й народилася в чужій країні.

Фантазія видавалася надто приємною, щоб її зіпсував тиск реальності. Можливо, вона б так чи інакше це зробила — згодом сама підтверджувала це, — але тепер Інґа знову почала думати, як і коли розлучитися з Фейошем.

Тим часом Джек вийшов на достойників католицької церкви із запитом, як можна анулювати нинішній і минулий шлюби Інґи. І коли усвідомив непоєднуваність політичної кар’єри та Інґи-дружини, то одразу почав розважатися іншою фантазією, в якій міг би взагалі закинути політику, щоб разом, із нею втекти і жити десь на ранчо на Заході.

Літо 1936 року Джек провів, працюючи на ранчо Джей Сікс поблизу Бенсона в Аризоні. Йому воно здалося безрадісним, наповненим людьми, які здебільшого відновлювали сили після туберкульозу в тому гарячому і сухому пустинному кліматі. Відганяючи нудьгу, він перетнув кордон і скористався послугами мексиканського борделю, і потім боявся, що підчепив там хворобу. Але у фантазіях про життя з Інґою ці неприємні спогади затерлися. Ця жінка і Захід видавалися новим рубежем, не тим, про який він згадував у промовах щодо відродження нації, але рубежем відкриття себе.

Як він жартома зазначав багато разів, йому набридла впізнаваність як сина Джозефа Кеннеді, меншого брата Джо-молодшого чи брата Кік. Настав час з’ясувати, ким насправді є Джек Кеннеді. Від народження наповнена жагою пригод, Інґа була саме своїм, таким потрібним провідником у цій виправі.

Джон Уайт чув, що Джек збирає документи про ануляцію шлюбів у католицькій церкві, але й надалі був скептичним стосовно їхнього майбутнього весілля, і вважав, що для Джека Інґа все ще залишалася «тілесним задоволенням». «Джек був типовим донжуаном, — казав Уайт. — Можна доволі легко уявити, як він ставить у своєму записнику помітки навпроти імен»^{282}.

Але інші, зокрема Джо-старший і Кік, не були такими впевненими. Вони зрозуміли, що Джек ставиться до Інґи значно серйозніше, ніж до будь-якої жінки в своєму минулому, і справді обдумує можливість шлюбу, попри всі ускладнення. Чутки про цей шлюб дійшли до ФБР: «Повідомляють, що син посла Кеннеді… збирається одружитися з жінкою, яка має розлучитися зі своїм нинішнім чоловіком»^{283}.

Але як у безлічі пар у ті дні, кохання Джека та Інґи залежало від подій у світі. Підготовка Америки до війни звела їх, тепер її початок їх розлучатиме.

Японці 7 грудня 1941 року атакували Перл-Харбор. Джек і Лем Біллінґс провели полудень на алеї Вашинґтон-Молл за грою в тачбол з іншими молодиками-однодумцями. Вертаючись до квартири Джека на вечерю з Інґою і Кік, по радіо в машині почули новини. Їдучи Вашинґтоном вони бачили густий чорний дим, що валив з димаря японського посольства, бо тамтешні дипломати поспіхом спалювали документи на світлочутливому папері.

Більше не було лінивих робочих днів в УВМР. Раніше заклад зачинявся щодня о п’ятій, але тепер ввели цілодобовий робочий графік. Джек почав працювати сім днів на тиждень на зміні з десятої вечора до сьомої ранку. Він зізнався, що незабаром його виснажила нестача сну, бо він не міг звикнути працювати ночами. Крім того, стало складніше зустрічатися з Інґою так часто, як він би хотів. Але попереду чекали ще більші проблеми.

Розділ 21 «Ця юна леді стверджує, що ця юна леді — нацистська шпигунка»

11 грудня 1941 року не став «днем, що вкриється ганьбою», як про це заявив сьомого грудня президент Франклін Рузвельт. Але цього дня Адольф Гітлер заскочив усіх майже так само, як під час атаки на Перл-Харбор, коли він із незрозумілих причин оголосив війну Сполученим Штатам. Пояснюючи свій крок, Гітлер сказав: «План президента Рузвельта напасти на Німеччину та Італію в Європі не пізніше 1943 року оприлюднили в Сполучених Штатах, і американський уряд не заперечував цього»^{284}.

Гітлер ґрунтував свої звинувачення на звітах, опублікованих у Washington Times-Herald (і в спорідненому виданні Chicago Tribune), яка вийшла рівно тиждень тому і спричинила політичну бурю. У цих публікаціях від четвертого грудня Times-Herald надрукувала уривки з американських секретних планів війни, нібито схвалених президентом Франкліном Делано Рузвельтом, під заголовком «Розкрито таємні плани війни Франкліна Делано».

Для американського уряду особливо неприємним стало викриття стану армії, а також того, що країні знадобиться 18 місяців підготовки, перш ніж вона зможе зібрати і відправити значний експедиційний корпус до Європи[19].

Враховуючи напругу між ізоляціоністами та прибічниками інтервенції, багато хто закинув Times-Herald зраду. Лунали пропозиції подати до суду за шпіонаж не лише на Сіссі Паттерсон та її кузена з Tribune, а й на членів обидвох редакцій. На подив (принаймні, для міністра внутрішніх справ Гаролда Айкса), Рузвельт не був «особливо зацікавленим» засуджувати когось за витік інформації[20] ^{285}.

Опоненти закидали те, що, висвітливши американську військову неспроможність, Times-Herald і Tribune посилили ворогів країни, безвідповідально оприлюднивши так званий план «П'ятиколірна веселка»[21]. Редактор Times-Herald Френк Уолдроп сказав, що критики, безумовно, вірили, що «брудні фашисти з Times-Herald… були відповідальними за Перл-Харбор»^{286}.

Оголошення війни Гітлером нарешті поклало край суперечкам між ізоляціоністами та прихильниками інтервенції на користь останніх, але вони не збиралися залишатися великодушними. Зрештою, «нагородою» у перемозі в цій суперечці стала війна. Напевно, гнів на ізоляціоністів значно посилився, бо стало очевидно, як прихильники позиції «Америка передусім» загальмували підготовку до війни, що дуже ускладнювало її безумовну перемогу.

Уолдроп згадував, що тепер його давні друзі відмовлялися вітатися з ним на вулиці і відверталися в ліфті. За його словами, «Вашинґтон не був тоді чудовим містом», і критика Times-Herald посилилася після оголошення Гітлером війни. «Сполучені Штати опинилися в стані війни зі Сходу до Заходу, і у Вашинґтоні, як ніколи, виблискували ножі»^{287}, — згадував редактор. Інґа стала першою постраждалою від їхніх «порізів».

12 грудня, — наступного дня, коли в усіх медіа вийшла новина про оголошення війни Гітлером, — прийшовши на роботу, керівництво Times-Herald і її працівники дізналися про закиди їм та їхній газеті. Видання отримувало «потоки гнівних листів», і всюди ширилися чутки, що на Уолдропа і Паттерсон подадуть до суду (хоча цього не сталося)^{288}. «Наша “зрада” була очевидною», — сказав Уолдроп^{289}. Коли Сполучені Штати опинилися в стані війни, на даху Капітолія з’явилися кулемети, а в парку Потомак — зенітки^{290}.

Кожен був на взводі, і це пояснює, чому про випадок у Times-Herald, який раніше сприйняли б як звичайні офісні теревені, розповіли у ФБР, щоб домогтися судового вироку. Ніхто в газеті, особливо Паттерсон і Уолдроп, не хотіли давати своїм ворогам зайвих козирів.

На початку листопада 1941 року Пейдж Гайдкопер спустилася в «морг» Times-Herald (місце, де газети тримають старі вирізки і фотографії для використання в майбутньому) за інформацією, потрібною для редактора чи репортера. Там працівник Times-Herald буденно спитав Гайдкопер, чи вона коли-небудь бачила серед моргівських файлів фотографію, на якій Інґа позувала разом із Гітлером. Вона зізналася, що «була шокована», дізнавшись про фотографію, на якій Інґа буцімто позувала з Гітлером у його особистому кабінеті під час берлінської Олімпіади 1936 року^{291}.

Роздумуючи, що ж робити з цією інформацією, Гайдкопер сказала, що почала згадувати часи, коли вона працювала в американському посольстві в Лондоні під керівництвом Джозефа Кеннеді. У травні 1940 року, коли Гайдкопер готувалася повернутися до Сполучених Штатів, одного із шифрувальників посольства, Тайлера Кента — сина американського дипломата, — арештували (і згодом засудили) за шпигунство на користь британської пронацистської організації, яка передала німецьким нацистським високопосадовцям^{292} вкрадені Кентом документи.

Схвильована Гайдкопер вирішила переказати те, що вона почула про Інґу, помічникові директора ФБР Л. Б. Ніколсу на зустрічі з ним, призначеній на 14 листопада 1941 року. У згадках про цю розмову Ніколс зазначив, що вона, безумовно, пішла не в те русло, коли запитала, чи знає ФБР «всіх шпигунів» у Вашинґтоні. «Я їй пояснив, що нам усе добре відомо», — сказав Ніколс. Далі Гайдкопер повідала йому, як дізналася про те, що Інґа була «рекламним агентом Гітлера в Данії». Вона сказала, що довго розмірковувала, чому в Інґи «такий великий вплив» на Паттерсон, «хоча вона не вміє писати». Потім вона «заявила, що вважала Арвад шпигункою»^{293}. Та Ніколс не дав ходу розслідуванню проти Інґи.

За наступні кілька тижнів Гайдкопер вирішила, що її патріотичним обов’язком є продовжити перевіряти власні здогадки, і вона почала випитувала інших в ньюзрумі, чи не помічали вони чогось підозрілого за Арвад. Врешті-решт вона підійшла до Кетлін Кеннеді: «Я спитала: “Кік, чи може Інґа бути шпигункою?”»^{294}. За словами Інґи кілька років по тому, ошелешена і нажахана Кік одразу ж пішла до неї і сказала, що «дівчина з редакції розповідала іншим, що я, напевно, шпигунка, бо побачила в “морзі” фотографію, відзняту під час берлінської Олімпіади, де я з Гітлером в його особистому кабінеті»^{295}.

Інґа не пам’ятала, чи існувала така фотографія з Гітлером під час Олімпіади або ще коли-небудь. А навіть якби й існувала… З огляду на те, що різні журналісти і дипломати постійно фотографувалися з Гітлером на публіці, таку світлину можна легко було б пояснити, і це не вказувало на щось особливо кримінальне. Спершу вона удавала безтурботну. «Я аніскілечки не здивована, — казала вона. — Я весь час це чую»^{296}.

Але коли 11 грудня 1941 року Гітлер оголосив війну Сполученим Штатам, Інґа почала хвилюватися, що вже не може просто ігнорувати цю плітку, яка швидко розповсюджується. Вона розуміла, що «існувало безліч речей», які вкупі могли викликати підозри: вона працювала в ізоляціоністській газеті, і її завданням були інтерв’ю із відомими урядовцями, її чоловік перебував в експедиції, фінансованій Акселем Веннер-Ґреном, підозрюваним у симпатіях до нацистів, експедиція проходила у Південній Америці, де побоювалися проникнення німців, і в неї роман із офіцером, призначеним до розвідки BMC США^{297}. Це була неймовірна кількість опосередкованих доказів.

Дуже занепокоєна Інґа звернулася до Бернарда Баруха, сподіваючись, що він стане її захисником, з огляду на його великі політичні зв’язки. Уолдроп згадував: «Одного разу хтось не дуже розумний почав ставити їй нахабні питання, і вона з чудовою витримкою відповіла, що не боїться, поки містер Барух запрошує її на вечері»^{298}.

Та Бернард зовсім її не заспокоїв, розповівши Інзі сумну історію своєї колишньої коханки на ім’я Мей Ладенбурґ, яку помилково звинуватили в шпіонажі під час Першої світової війни. У цій історії, відомій Паттерсон, що добре знала Ладенбурґ, покинутий коханець — працівник британського посольства — звинуватив у шпіонажі на користь німців вродливу 22-річну дівчину після того, як вона пішла від нього до Баруха, який на той час займав посаду голови комісії військової промисловості.

Серед тих, хто копирсався у брудній білизні Ладенбурґ, були помічник міністра BMC Франклін Рузвельт і його кузина — Еліс Рузвельт Лонґворт — затята суперниця Паттерсон у світському житті. Рузвельт і Лонґворт буцімто пішли так далеко, що встановили примітивний пристрій прораховування у приватній кімнаті Ладенбурґ, щоб урядові агенти могли чути її розмови з Барухом^{299}. Ладенбурґ була невинною і її ніколи офіційно не засуджували, але її репутація і соціальний статус так ніколи повністю і не відновилися[22].

Ця історія вжахнула Інґу. «Розхвильована і божевільна, наче капелюшник з казки про Алісу», вона звернулася за порадою до Паттерсон. «Я все ще бачу, як Сіссі Паттерсон сидить в кабінеті, з огидою слухаючи ці плітки, і прагне допомогти мені», — казала згодом Інґа. Але водночас вона бачила, як у Паттерсон прокидаються журналістські інстинкти, яка «в усьому цьому розгледіла чудовий матеріал». Як зазначила сама Інґа, «це був делікатний момент, бо йшлося про політику», а це збільшувало напругу, яка все ще накривала газету після публікації військового плану «П’ятиколірна веселка». Паттерсон розуміла, що проблему не вирішити лише всередині Times-Herald^{300}. Газета не може собі дозволити нічого, крім бути патріотичною і відкритою до співпраці.

Впевнена, що найкраще «з відкритим заборолом зустріти звинувачення в тому, що Times-Herald могла прихистити німецьку шпигунку», Патерсон наказала Уолдропу відвезти Інґу і Гайдкопер у найближче відділення ФБР і лишити їх там розбиратися самих^{301}. Інґа охоче погодилася, сказавши, що оскільки ФБР вже колись розслідувало цю справу, то її «повністю виправдають і, фактично, випишуть довідку про стан здоров’я. …Це була моя перша помилка»^{302}. Гайдкопер не мала вибору, окрім як підкоритися наказу боса, але її дуже бентежила особиста участь у цій драмі, яка розвивалася.

Інґа згадувала, що напевно перехожих тішив вигляд цієї трійці — рішучої, без усмішок і розмов, що йшла чотири квартали від редакції Times-Herald на Ейч-стрит, 1307, у північній частині Вашинґтона до відділення ФБР у старій офісній будівлі Панамської залізниці на площі Лафайєт. Коли вони прийшли, бажання Уолдропа якомога швидше здихатися цієї ситуації стало очевидним, судячи з того, як він привітався із черговим агентом: «Ця юна леді стверджує, що ця юна леді — нацистська шпигунка. Доброго ранку!»^{303} А потім, сказавши це, повернувся і пішов.

Розділ 22 «За мною стежить все ФБР»

Після незвичного вітання і раптового зникнення Френка Уолдропа, Інґа та Гайдкопер залишилися самі в похмурому офісі ФБР наодинці з агентом С. А. Хардісоном, який, на думку Інґи, дуже перелякався від такого неочікуваного втручання у свій робочий день. Вона назвала Хардісона, що намагався усвідомити щойно сказане, «наляканим… наче маленька рожева мишка, яку заскочили за крадіжкою ґорґонзоли»^{304}.

Перш ніж вибігти за двері, Уолдроп всупереч своїй яскравішій уяві про миттєве зникнення окреслив ситуацію загалом, наполягаючи на тому, що він з Паттерсон «цілком впевнені», що ФБР розкриє правду і що правдою буде невинність Інґи^{305}. Хардісон запропонував тій присісти, поки він розмовлятиме із Гайдкопер в іншій кімнаті.

Гайдкопер згадала, як в «морзі» Times-Herald її колега знайшов фотографію Інґи з Гітлером в його особистому кабінеті під час берлінської Олімпіади 1936 року. Там мовбито зазначалося, що вона «працювала на німецьке міністерство пропаганди». Однак тоді Гайдкопер зізналася, що фактично ніколи сама не бачила фотографії! Вона пообіцяла її знайти і передати ФБР^{306}.

Крім світлини, яку вона не бачила, Гайдкопер сказала, що Інґа не зробила нічого підозрілого, крім того, що мала «стійкі ізоляціоністські» погляди, але те саме можна було б сказати про добру половину працівників Times-Herald. Єдина плітка не на користь Інґи полягає у тому, що її чоловік перебував на той час в археологічній експедиції в Перу. А її спонсорував Аксель Веннер-Ґрен, який, як чула Гайдкопер, міг бути причетним до «антиамериканської діяльності». Це ім’я нічого не сказало Хардісону, який записав його як «Вінтерґрін»[23] ^{307}.

Коли надійшла черга опитувати Інґу, та спокійно підтвердила, що справи її чоловіка фінансує Веннер-Ґрен. Фактично використана нею стратегія під час цієї розмови полягала у запевненні ФБР у тому, що вона близька з багатьма відомими людьми, а не лише із найбагатшим чоловіком світу.

Хардісону вона повідала, що Сіссі Паттерсон є «однією з її найближчих подруг». Далі вона побіжно згадала про дружбу з Бернардом Барухом, навівши історію з Мей Ладенбурґ. З її слів, чоловік «розповів їй приклад з часів Першої світової війни, коли молоду журналістку [sic] помилково звинуватили в шпигунстві, і яких клопотів завдавало їй Федеральне бюро розслідувань, аж доки не зруйнувало її кар’єру»^{308}.

Певно, Інґа перегнула палицю, бо Хардісон записав, що вона здалася йому «швидше зарозумілою особою, що підкреслює свій значний “вплив” на відомих осіб Сполучених Штатів»^{309}. Можливо, вона не усвідомлювала, що її дружба із видатними людьми кидає на неї ще більше підозр. І, звісно ж, ФБР дуже цікавили її знайомства із видатними людьми Німеччини.

Інґа відверто зізналася Хардісону, що брала інтерв’ю у Гітлера, а ще Ґьорінґа і Ґеббельса, але «там не йшлося про політику, вони мали радше характер газетних нарисів». Її люб’язність із цими нацистськими лідерами, за словами Інґи, була продиктована її репортерською роботою, необхідністю бути «зговірливою», щоб отримати бажані інтерв’ю. Після цього Інґа вже не так щиро наполягла на тому, «що не має близьких друзів у Німеччині» і «дуже палко заявила, що надзвичайно зневажає німців, хоча й має погодитися з тим, що вони в багатьох аспектах хитрі та розумні»^{310}.

Відповівши на, здавалося б, «мільйон запитань» Хардісона, Інґа сказала: «У своїй невинній вірі у справедливість, я спитала цього чоловіка, чи мені дадуть довідку від ФБР, в якій буде зазначено, що я невинна і що вони не знайшли нічого проти мене, хоч вони б і не змогли знайти щось, навіть якби дуже старалися, бо нічого, окрім дурних пліток, і не було [її підкреслення]». Але Хардісон, похитавши головою, відповів: «Мені дуже шкода, але ми не можемо видати таку довідку, бо якби ми це зробили, ви б уже завтра могли стати шпигункою, навіть якщо сьогодні нею не є. Але якщо… вас не арештовано, це вже доводить вашу невинність»^{311}.

Інґу не арештували, але не тому, що ФБР вважало її чистою. Вона пішла з Бюро впевнена у тому, що не змогла переконати Хардісона у своїй невинуватості. Мабуть, спроба Інґи зняти з себе підозри ще більше зацікавила ФБР. «Я поверталася додому з таким почуттям, ніби за мною стежить все ФБР»^{312}, — зазначила вона. Що було недалеко від правди.

Тим часом ФБР наполягало, щоб Гайдкопер здобула фотографію-компромат. Вона зізналася агентам, що не пробувала це зробити, і водночас зазначила, що більше не хоче брати в цьому участі, бо «має і далі працювати в одному офісі з міс Арвад». Утім, ФБР продовжувало тиснути, і 22 грудня Гайдкопер надала фотографію, «ймовірно, ту, що мав на увазі [її колега з моргу]»^{313}.

Але це не була світлина Інґи разом із Гітлером. Радше, як описав її Хардісон, «типове студійне фото міс Арвад. На ньому зображено тільки її». То було рекламне фото до фільму «Мільйони в повітрі», яке у березні 1936 року Служба міжнародних новин розповсюджувала із підписом, що інтригував: «Познайомтеся із міс Арвад — данською красунею, яка так захопила канцлера Адольфа Гітлера під час поїздки до Берліна, що той призначив її головним рекламним агентом нацистів у Данії. Міс Арвад зробила яскраву кар’єру танцівниці, актриси кіно і журналістки, перш ніж гер Гітлер вшанував її за “ідеальну нордичну вроду”»^{314}.

Інґа мала рацію. Світлини з Гітлером не існувало, але багато в чому це фото стало куди викривальнішим, бо підпис вказував на згоду Інґи із нацистським призначенням. Вона відкрито заявила, що була абсолютно не в курсі цієї світлини, але й не зізналася ФБР (чи будь-кому тоді), що нацисти намагалися її завербувати.

Розділ 23 «Я тут не байдужа людям»

Навесні 1935 року журналісти — від новачків на кшталт Інґи до найвідоміших у світі репортерів — наводнили Німеччину, намагаючись знайти пояснення, як цю націю змінив один із найнеправдоподібніших лідерів за всю історію.

Значну частину свого життя Адольф Гітлер був лузером і не мав якихось лідерських здібностей. Під час Першої світової війни він дослужився лише до капрала, не вирізнявся статурою, мав дурнуваті вусики, і його звільнили з роботи через відносно недовгу політичну кар’єру маніяка-антисеміта. І при цьому всьому він спромігся причарувати десятки тисяч людей своїм ораторством, а після приходу до влади у січні 1933-го приніс стабільність і навіть процвітання нації, яка стояла на колінах після завершення Першої світової війни. І навесні 1935 року йому було лише 44.

Серед закордонних журналістів, що приїхали до Німеччини, було багато жінок. На світанку газетної ери у XIX столітті жінок-репортерок налічувалося дуже мало, але у 1930-х журналістика посіла гідне місце серед жіночих професій, на рівні із вчителюванням і сестринською справою. Крім того, вона обіцяла більше пригод, ніж посада секретарки, і саме тому масова культура захопилася ідеєю дотепних, гламурних «дівчат-репортерок» у стрічках на кшталт «П’ятниця його дівчини» з Розаліндою Рассел чи в коміксах Дейла Мессіка «Бренда Старр», що почали випускати у 1940 році.

Реальні прототипи цих героїнь необов’язково були гламурними, але стовідсотково — гарними репортерками: Енн О’Хер МакКормік з New York Times; Дороті Томпсон — дружина Сінклера Л’юїса, яка очолила берлінське бюро New York Post; Сиґрід Шульц — голова центральноєвропейського бюро Chicago Tribune; дружина Хьорста леді Хей Драммонд-Хей, перша жінка, котра здійснила навколосвітній політ (на борту «Графа Цеппеліна»).

Хоч Інґа і була новачком, журналістські плани мала аж ніяк не менші, ніж у цих жінок. У березні 1935 року вона переконала консервативний данський щотижневий журнал Vore Damer («Наші дами») виписати їй журналістське посвідчення, що давало Інзі змогу називати себе берлінською кореспонденткою видання.

Під час зйомок «Мільйонів у повітрі» вона сама була героїнею нарису в Vore Damer. Мета журналу збігалася з її власною: тексти про особистостей, подорожні щоденники і особливо світові новини театру і кіно. Провал фільму не змусив Інґу розчаруватися в кіноіндустрії. Вона все ще вважала кіно захопливим, можливо, тому що воно здавалося найкращим засобом досягнути особистого оновлення.

На той час Берлін — одна зі світових культурних столиць, і разом з багатьма іншими Інґа була великою шанувальницею німецького кіно. Через Першу світову війну і подальшу гіперінфляцію, що лютувала у 1920-х роках, в Німеччині показували дуже мало американських чи інших закордонних фільмів. Унаслідок такої малої кількості зовнішніх впливів німецька кінематографія розробила свій унікальний стиль, що значно випереджав Голлівуд у новаторстві та якості, вирізняючись експресіоністськими стрічками геніїв кіно на кшталт Фрітца Ланґа і Фрідріха Вільгельма Мурнау^{315}.

Тепер поставало питання, чи ці кіномистецтво і свобода продовжаться за нацистської влади. Деякі найбільші таланти німецького кіно, як-от Біллі Уайлдер і Марлен Дітріх уже іммігрували до Америки, і так вчинять й інші. Але зірки на кшталт Віллі Фрітша і Лілліан Харві залишилися. Тож Інґа тішилася, що її редактор в Vore Damer одночасно був редактором у Filmhournalen — найбільшому і найвпливовішому скандинавському виданні про світове кіно. Вона сподівалася писати для обох журналів.

Інґа не збиралася взагалі відмовлятися від політичних сюжетів. Як Томпсон, Шультц і МакКормік, вона теж хотіла взяти інтерв’ю у нацистських лідерів, але під іншим кутом. На відміну від решти кореспонденток, її менше цікавили нацисти-політики, а більше — нацисти як пересічні особи. Вона прагнула написати те, що зазвичай називається нарисами, «цікавими для широкої публіки», про тих, кого світ незабаром звинуватить у нелюдяності, хоча до війни і геноциду залишалося ще кілька років, і такої оцінки ще ніхто не давав.

У 1935 році нацистам, здається, вдалося досягти майже неймовірних змін у Німеччині. Постраждалому від боротьби різних угруповань народу вони принесли стабільність, тож Гітлер «ймовірно, був найпопулярнішим главою держави у світі»^{316}. У 1933 році, коли він прийшов до влади, шість мільйонів німців — третина німецької робочої сили — не мали роботи. Менш ніж за три роки кількість безробітних у Німеччині знизилася до мільйона, а безробіття зменшилося до 5 %^{317}. Водночас у Сполучених Штатах усе ще тривала Велика депресія, і 1935 року рівень безробіття сягав 17 %.

Ексклюзивне інтерв’ю з Гітлером очолювало список журналістських бажань Інґи. Але, на відміну від зацікавлення інших журналістів тим, чого він хоче і що збирається зробити, Інґу більше обходило те, ким він є. Вона розуміла, що не отримає інтерв’ю у перший тиждень роботи, але їй навдивовижу швидко вдалося домовитися про зустріч із, можливо, найвпливовішим лідером світу, якого охороняли як нікого іншого.

Розмах її амбіцій можна оцінити по тому, що, прибувши до Берліна у березні 1935 року, вона вирішила зупинитися в розкішному готелі Adlon — місці, де жили кінозірки, фабриканти, глави держав, а також найвідоміші закордонні кореспонденти. Оздоблений в пишному необароковому стилі, розташований на великому бульварі Унтер-ден-Лінден, лише в кварталі від Рейхсканцелярії, Adlon був для Берліна тим самим, що і Waldorf Astoria для Нью-Йорка.

Інґа взялася до роботи одразу після виходу з потягу. Відіславши свій багаж до готелю, вона попрямувала у данську амбасаду, щоб відрекомендуватися прес-аташе Перу Фаберу і попросити його допомоги з деякими ідеями. Першим в її списку був нарис про доньку данського посла в Німеччині — Брітту Цале. Привабливі доньки закордонних дипломатів були бажаними гостями на нацистських урочистостях, позаяк гітлерівці намагалися запевнити світ у своїх начебто благих намірах. Марта Додд — донька американського амбасадора була особливо популярною на подібних заходах. Незабаром такою стала й Інґа.

Помірно відома як колишня актриса і королева краси, Інґа швидко привернула до себе увагу в Берліні і легко просувалася нагору нацистськими колами. Вона навіть потрапила до колонок світського життя з новиною, що її бачили в товаристві знаменитого високого вродливого брюнета Віктора де Кова — одного з найулюбленіших серед нацистів акторів театру і кіно, — що зазвичай грав ролі героїв-коханців[24]. Одна з берлінських газет надрукувала фото Інґи поруч із розлученим де Кова, коли вони разом з’явилися на кінофестивалі, їй подобалася увага, і вона чудово почувалася в нацистському Берліні. «Схоже, що я тут не байдужа людям, і це завжди приємно»^{318}, — писала вона Ользі.

Владнавши справи зі своїми документами, в яких вона виступала закордонною кореспонденткою і кінокритиком, Інґа почала відсилати рукописи до Vore Damer. Вона зробила інтерв’ю із Вернером Крауссом — зіркою німого фільму «Кабінет доктора Каліґарі», — якого вважала «найвеличнішим актором Європи», і з уславленою скульпторкою Рене Сінтеніс^{319}. Безумовно, для новачка це було чудовим початком і відповідало потребам і зацікавленням Vore Damer, але Інґа прагнула зробити набагато більше. Вона постійно надокучала як працівникам данської амбасади, так і німецькому міністерству закордонних справ із проханнями надати можливість написати особистий нарис про другу після Гітлера людину в державі — рейхсмаршала Германа Ґьорінґа. Німецькі чиновники пояснили їй, що Ґьорінґ не дає «таких інтерв’ю», про які просить Інґа^{320}. Вони недооцінили її винахідливість.

Розділ 24 «Перша леді Рейху»

Сніжного дня наприкінці березня 1935 року, лише за тиждень чи два після її прибуття до Берліна, Інґу запросили на звану вечерю в резиденцію данського посла Херлуфа Цале. Щойно доставлених із Фінляндії лососів запивали шампанським з келихів венеційського скла і міцним аквавітом, щоб пожвавити дискусію^{321}. За словами Інґи, як і на всіх подібних дипломатичних вечерях, тут існувало лише дві теми для розмов: «політика і плітки. Позаяк дам було чимало, звісно, почали пліткувати»^{322}.

Вона згадувала, що спершу обговорювали Йозефа Ґеббельса, який, попри свій крихітний зріст і клишоногість, мав «безліч коханок» — переважно актрис з переконаннями, що їхня кар’єра (і, можливо, не тільки) залежить від милості міністра пропаганди^{323}. На той час фавориткою була юна австрійська акторка Луїза Ульріх, принаймні, доки дружина Ґеббельса Маґда не дізналася про цей роман і не пригрозила розлученням^{324}.

Пліткувати про Гітлера вважалося поганим тоном. Крім того, за словами Інґи, там і розмовляти не було особливо про що, окрім його захоплення Ваґнером чи відвідин десятки разів одних і тих самих вистав, де він голосно реготав.

Далі хтось зауважив, що Герман Ґьорінґ має наміри зрештою одружитися зі своєю давньою коханкою «тією стрункою актрисою-валькірією Еммі Зоннеманн», і розмова урвалася. «Очі округлилися, ножі і виделки поклали на стіл, вуха нашорошилися»^{325}, — пригадувала Інґа.

Така реакція зрозуміла. Оскільки Ґьорінґ був другою після Гітлера людиною, його одруження викликало б такий самий інтерес у світі, як і заручини тодішнього американського віце-президента. До того ж, позаяк Гітлер не мав дружини, це робило пасію Ґьорінґа «першою леді Рейху», як зазначав сам Гітлер^{326}. Особисте життя Ґьорінґа особливо цікавило данців, бо його перша дружина, Карін, була шведською баронесою, яку він продовжував обожнювати і після її смерті, назвавши на її честь свою велику резиденцію і прикрасивши стіни портретами померлої коханої. Скандинави сподівалися, що ця любов розповсюдиться і на їхні країни, якщо Німеччина розпочне війну.

Знаючи про озвучене прагнення Інґи провести інтерв’ю із Ґьорінґом, данський прес-аташе Пер Фабер єхидно подивився на неї і заявив голосом, що лунав наче виклик: «Тож чому б комусь не піти і не взяти інтерв’ю в Зоннеманн? Вийшла б чудова історія». Почуваючись припертою до стінки, вона прийняла виклик Фабера, що спровокувало в ньому зневагу. Він дорікнув, що Інґа «ще дівчинка… яка навіть не знає азів журналістики. Це смішно; крім того, як ви до неї проб’єтеся? У вас навіть диплому немає»^{327}. Та Інґа вже знала, що диплом мало важить порівняно з хуцпою. Вона відповіла Фаберу, що просто зателефонує Зоннеманн, і, перепросивши, встала з-за столу.

На щастя для Інґи, номер Зоннеманн знайшовся у телефонній книзі. Вона подзвонила, представилася важливою журналісткою, що подорожує через Берлін, і Зоннеманн відповіла, що з радістю її прийме, якщо та встигне до неї за 15 хвилин. Інґа навіть не затрималася, щоб подякувати послу Цале за гостинність.

Свідома, що наречену Ґьорінґа називали «кобилою», Інґа здивувалася, побачивши, що Зоннеманн не була справжньою Брунгільдою, як вона очікувала побачити. Еммі натомість виявилася стрункою, витонченою білявкою із «здатністю причаровувати». Зоннеманн люб’язно запросила Інґу до своєї гардеробної, де ту дуже вразило не лише улюблене фото Ґьорінґа, а й відома світлина його покійної дружини! «Вона — та жінка, якою я дуже захоплююся, — пояснила білявка. — Хотіла б я бути такою ж прекрасною, як вона»^{328}.

Зоннеманн була у Німеччині такою собі знаменитістю, вона грала у Національному театрі у Веймарі на постійних засадах. Розлучившись дев’ять років тому, вона не цікавилася політикою, присвятивши все життя театрові, доки не зустріла Ґьорінґа в кафе, де той обідав з її друзями. Вони прогулялися у сусідньому парку, і значну частину часу Ґьорінґ розповідав про свою померлу дружину. Вона не вважала таку тему незручною, бо Ґьорінґ розповідав про Карін «з такою любов’ю і щирим сумом, що моя повага до нього зростала з кожним словом»^{329}.

Коли ж Інґа озвучила запитання, яке привело її сюди, Зоннеманн знічев’я зізналася, що вони з Ґьорінґом запланували побратися наступного місяця. Потім додала, що Гітлер буде свідком з боку нареченого. Інґа спитала дозволу написати про ці чудові новини, і Зоннеманн дала згоду, але попросила, щоб та спершу показала нарис Ґеббельсу.

Репортерка-початківець з кількатижневим досвідом тепер отримала гарячі новини світового значення, але Фабер правильно насміхався з неї, бо вона таки нічого не знала про журналістику і перший млинець у неї вийшов глевким.

Дописи німецьких репортерів ретельно перевіряла цензура, але як закордонну кореспондентку Інґу не зобов’язували віддавати свої роботи на завірення до міністерства пропаганди. Чи то вона не зрозуміла, чи вважала себе зобов’язаною перед Зоннеманн, але вона не одразу послала нарис у Vore Damer чи якесь інше данське видання. Натомість таки віднесла копію статті у міністерство пропаганди.

Минув цілий день, доки підлеглі Ґеббельса завірили історію. На той час Ґьорінґ уже дізнався, що його наречена привідкрила таємницю, і випустив офіційне повідомлення про те, що весілля відбудеться 10 квітня. Все ще жадаючи стати першою авторкою цієї новини, Інґа прокотила Vore Damer і спробувала продати історію копенгагенській Berlingske Tidende — найстарішій і найповажнішій щоденній данській газеті. На жаль для неї, якраз того дня один із данських принців теж оголосив про заручини, тож її інтерв’ю із Зоннеманн відклали на кілька днів, і нарешті надрукували у Berlingske Aftenavis — вечірньому випуску газети. Хоча то був лише нарис про Зоннеманн, а не невідкладна гаряча сенсація.

Першою отримати новини і першою їх оприлюднити — це, звісно, різні речі, але Інґа завжди наполягала, що саме вона «дала сенсацію решті Європи»^{330}. Її пошана до чиновництва показала, що їй бракувало запалу для справді чудової репортерки, хоча вона продемонструвала винахідливість, щоб першою розкопати новини. Інґа була переконана, що журналістика може бути і буде її хлібом. «Я справді цього хочу, — писала вона Ользі. —Цікаво, чи я зараз, змінивши маршрут, опинюся у добрій затоці?»^{331}

Під «доброю затокою» вона мала на увазі журналістику, а інтерв’ю із нареченою Ґьорінґа привело Інґу в найвищі нацистські кола. Вона дотримала обіцянки, даної Зоннеманн, переклала німецькою свою статтю і відіслала їй. Задоволена матеріалом, і, вочевидь, із вдячності, та особисто запросила Інґу прийти на весілля. Хоч і заплановане менш ніж за місяць до церемонії, воно було таким розкішним, що своєю помпезністю перевершило б свято принца Чарлза і леді Діани у 1981 році.

Цього разу Інґа вже заздалегідь домовилася, що продасть матеріал про весілля у Berlingske Aftenavis. І він з’явився на першій сторінці наступного дня після події із величезним підписом, на якому вона наполягла. Інґа від першої особи повідала читачам, як щільна охорона змусила її запізнитися на початок вінчання — спеціальний презент для наречених у вигляді опери Ріхарда Штрауса «Гелена Єгипетська». Після цього розпочався розкішний прийом в резиденції Ґьорінґа, на якому щаслива пара демонструвала унікальні весільні подарунки, надіслані промисловцями і владцями з усього світу, серед яких, як занотувала Інґа, був сервіз на шістдесят осіб, що колись належав Фрідріху Великому, портсигар, вкритий коштовним камінням від короля Болгарії і живий соловей в золотій клітці від імператора Японії.

Врешті надійшла черга, власне, шлюбу, який складався не з однієї, а з двох церемоній. Спершу цивільна частина відбувалася в Берлінській ратуші, де мер разом із Гітлером засвідчили укладення шлюбу. Друга, публічна церемонія, відбулася у великому Берлінському соборі, де її проводив призначений державою рейхсєпископ Людвіґ Мюллер — відданий нацист, який заявляв, що Ісус Христос був арійцем, а не євреєм[25].

Репортаж Інґи про церемонію було витримано в тому самому невимушеному стилі, який згодом дивуватиме, але й притягуватиме читачів до її матеріалів у Washington Times-Herald. «Еммі Зоннеманн ніколи не виглядала чарівнішою, — писала Інґа. — Ця біла сукня, доволі скромна із довгими рукавами, вільно сидить на її фігурі, вуаль прикрашено флердоранжем наче ореол, що обрамляє її обличчя, як у Гретхен [sic]»^{332}.

Коли Зоннеманн і Ґьорінґ проїхалися Берліном у відкритому кабріолеті, молода простягла руку у нацистському вітанні, десятки бойових літаків проносилися над головою, віддаючи голосну данину, а десятки тисяч глядачів, включно з тридцятьма тисячами штурмовиків, вишикувалися на вулицях і стояли так щільно, що Інґа спитала, чи змогла б голка знайти щілинку в такому натовпі. Її вразив контраст між яскравими кольорами жіночих суконь і блідими чорними, зеленими і сірими формами нацистських офіцерів, «але все це було ніщо порівняно з весняними барвами рожево-білих гортензій і беріз, які щойно зацвіли», заквітчавши місто^{333}.

Інґа вирізнялася навіть серед усієї цієї краси. Багато високопоставлених нацистів, принаймні ті з них, хто знався на жіночій вроді, як-от Ґеббельс і заступник рейхсфюрера Рудольф Гесс, вважали за необхідне представитися Інзі і запропонувати свої послуги, якщо вони їй знадобляться[26]. Інґа з радістю прийняла їхню увагу і зізналася, що їй це полестило. Як вона згодом писала Ользі: «Вони мене тут зіпсують, але флірт, зрештою, — порожня тарілка. Мені потрібне справжнє кохання»^{334}.

Ольга вважала статтю Інґи такою вдалою, що, напевно, в її написанні доньці допомагав якийсь досвідченіший журналіст. Це припущення образило Інґу, і вона заперечила, що жоден репортер, включно з очільником берлінського бюро Berlingske Tidende не збирався бути її наставником. Можливо, професіонали знали, що Інзі подобалися нацистські лідери, і що такі стосунки можуть скомпрометувати її, а водночас і їх. Інґа не шкодувала, що лишилася наодинці. У квітні вона написала Ользі: «Я сама, ніхто не радить мені, плюс я почуваюся щасливою… вперше в житті мені випав шанс бути незалежною тілом і духом… це дає мені внутрішнє задоволення»^{335}.

І все ж, вона роздумувала над тим, щоб принести свою незалежність у жертву. У Копенгагені Фейош зізнався їй у коханні, і вона розглядала можливість повторного шлюбу. Доки Інґа зважувала варіанти, редактори Berlingske Tedende написали, що чекають наступних рукописів, особливо, як дурнувато пожартував один із них, якщо вона зможе отримати «інтерв’ю з Адольфом Гітлером»^{336}.

Розділ 25 «Захоплена новою Німеччиною»

Інґа чудово скористалася новими знайомствами з весілля Ґьорінґа. Незабаром вона взяла інтерв’ю у Ґеббельса, в якому розпливлася в похвалах: «Доктор Ґеббельс не лише блискучий оратор і вмілий міністр пропаганди; він ще й масштабна особистість»^{337}.

Захоплення Ґеббельсом у неї проявляється навіть тоді, коли той стверджує, що диктатура є вищою за демократію: «Подивіться, які в нас результати! — тут він не виключає, що одного дня Німеччина вдасться до війни. — Якщо люди занадто довго живуть в мирі… то чоловіки втрачають свою мужність». Ґеббельс визнавав, що іноді нацисти «жорсткою рукою» брали те, чого хотіли, але додавав захищаючись: «Якщо ви хочете будь-що знайти помилки, то знайдете їх скрізь». Він зі сміхом відкинув припущення, мовби «я завжди ходжу озброєний гумовою палицею і… щодня вбиваю парочку євреїв»^{338}.

У своєму щоденнику Ґеббельс теж не шкодував Інзі лестощів після інтерв’ю, описуючи її як «вродливу данку… захоплену новою Німеччиною»^{339}. Але наскільки захопленою вона була? І чи усвідомлювала, що саме тоді відбувалося у «новій Німеччині»? Важко дати певну відповідь на це запитання, але вона беззаперечно мала знати, якою «жорсткою» була нацистська рука навіть у 1935 році[27].

Ще одне з перших інтерв’ю Інґа взяла у літнього голови берлінської поліції, колишнього адмірала на ім’я Маґнус фон Леветцов, чий батько був данцем, що допомогло йому побачити в Інзі свою. Вони зблизилися після представлення Леветцовом жінки своїм старшим донькам, тож незабаром вона стала бувати на сімейних зустрічах.

Леветцова було призначено шефом поліції у 1933 році, але в липні 1935 його звільнили через недостатній антисемітизм, бо він намагався стримувати єврейські погроми, позаяк вважав, що вони шкодять міжнародному іміджу Німеччини. Однак Інґа взяла в нього інтерв’ю ще до звільнення, в будівлі Берлінської в’язниці, де розмістилася поліція разом зі Захисними загонами («СС») під командуванням Генріха Гіммлера.

Тема інтерв’ю стосувалася того, як Німеччина використовувала передові методи, включно із педіатрами-психіатрами, що розмовляли із дітьми — жертвами злочинів, особливо педофілії. Після розмови Інґа зайшла до Гіммлера, який показав їй нещадніші методи дізнання^{340}.

І через тридцять років вона розповідала, що «чітко» бачила, як Гіммлер знущався з жінки-в’язня, хоча зазвичай доручав брудну роботу заступникам. «Я все ще бачу її із довгим золотисто-каштановим волоссям, як він вхопив її за це волосся, і коли вони спускалися сходами, на кожній сходинці рука била її по голові, а та віддавала звуком, наче вдаряли гарбуз»^{341}.

Мабуть, зауваживши вираз жаху на обличчі Інґи, Гіммлер швидко провів її тюрмою, показавши чистоту скрізь при переповнених камерах, але підкреслив, що незабаром в’язням дадуть більше місця. «Чи я тоді передбачала газові камери? Точно ні», — згадувала Інґа, хоча вже існували й інші ознаки звірств нацистів^{342}.

Перші концентраційні табори відкрили у 1933 році. Згодом Інґа казала, що ані вона, ані звичайні німці не розуміли, що в них відбувається. «Люди розуміли, що є щось підозріле, що коїться щось погане, — зазначала вона. — Але ніхто нічого не питав. Бо всі знали — якщо спитаєш, сам завтра зникнеш. Це всі помічали на прикладі арештів сусідів». Багато років по тому Інґа пригадала, як їхала в автобусі повз споруди, які виявилися, як вона дізналася згодом, концентраційним табором. Коли вона голосно і здивовано спитала: «Що це там?», інші пасажири «приклали пальці до вуст, наче показуючи “не говори про це”»^{343}.

Страх був так само всюдисущий, як і повітря. «Раптом вночі ви чули гудок машини і молилися Богу, щоб це приїхали не по вас, — згадувала Інґа. — Тож ви не питали: “Що сталося з моїм сусідом? Він більше тут не живе”»^{344}. Але це були її спогади через 30 років після війни, коли знання історії додало їм певної форми. Майже немає свідчень того, що саме в ті часи її надто переймало бачене нею навкруги.

Перш за все, малоймовірно, що Інґа стала свідком, як вночі скручували її сусідів. Свою владу терору нацисти зміцнювали повільно, і це було однією з причин, чому вона не викликала гострішої реакції суспільства. Першими забрали політичних ворогів Гітлера, а не євреїв чи представників іншої етнічної або релігійної меншості. Цими ворогами переважно були комуністи або, як писав журналіст та історик Отто Фрідріх, «мерзенні типи», чия смерть або зникнення «не спричинили великої жалоби»^{345}. Під час нацистської чистки 1934 року, що отримала назву «Ночі довгих ножів», загинули сотні, але тоді в Німеччині й за кордоном побутувала думка, що Гітлер у такий спосіб очищує свою партію, позбавляючи її найодіозніших екстремістських елементів, хай і через вбивства.

Поки дехто, безумовно, жахався арештами і вбивствами людей за їхні політичні погляди, значна частина жалілася через втрату особистих свобод, звичних у Веймарській республіці. Один нацистський жарт свідчив, що одну свободу все-таки не було втрачено, — «свободу померти з голоду». Як зазначав журналіст Уїльям Ширер, Гітлер не просто ліквідовував своїх опонентів, а «знищував минуле з усіма його провалами і розчаруваннями»^{346}.

Нацисти не цуралися того, що робили. На відміну від сталінського Радянського Союзу, гітлерівська Німеччина була відносно відкритим суспільством. Гості, включно із журналістами і дипломатами, не могли відвідувати військові заклади або концентраційні табори, та, з іншого боку, їм дозволялося перебувати поруч. Існувало багато такого, що хвилювало, наприклад, переслідування євреїв, що зростало, але для Німеччини антисемітизм не видавався чимось новим, тож ніхто не міг уявити, що такі переслідування переростуть у фізичне тотальне винищення. Крім того, розмежування рас у 1930-х роках практикували і в інших частинах світу, включно, як зазначали нацисти, з Америкою, з її законами Джима Кроу, особливо, але не лише, на півдні.

Переслідування євреїв почало лякати іноземців тому, що серед раптово зниклих із суспільства були деякі дуже відомі громадяни Німеччини. Навіть серед вищого класу з’явилися нові правила соціальної взаємодії. Відколи у 1935 році прийняли Нюрнберґські закони, що забороняли шлюби між євреями і неєвреями, Інґа взяла інтерв’ю у актора Ґустава Фрьоліха — зірки фільму Фрітца Ланґа «Метрополіс», одруженого з єврейською оперною співачкою з Угорщини Ґіттою Алпар[28]. Інґа згадувала: «Я насмілилася поставити надзвичайно підступне запитання: чи він все ще одружений із Ґіттою Алпар». Фрьоліх підтвердив, що розлучається з нею, але наполіг, що це не через її походження. «В шлюбі є й інші проблеми, крім расового питання»^{347}, — сказав він.

Запитання Інґи і відповіді її візаві були відвертішими, коли вона брала інтерв’ю у наступника Леветцова на посаді шефа поліції, набагато войовничішого графа Вольфа-Генріха фон Геллдорфа. Він хвалився Інзі, що злочини скоротилися вдвічі після приходу нацистів до влади, переважно завдяки обмеженням євреїв[29]. «Тож ви ненавидите євреїв?» — спитала Інґа і зазначила, що Геллдорф відповів із «чарівною хлопчачою усмішкою: “Я завжди був антисемітом, і глибоко переконаний, що євреї стали причиною нашої поразки… Знаю, що іноземці дивляться на нас, як на варварів, але це тому, що вони не постраждали від них так, як ми”»^{348}.

Неможливо з цих двох коротких тогочасних спогадів зробити висновок про погляди Інґи на «єврейське питання». Згодом у своєму житті вона в міцних висловах засуджувала антисемітизм і близько зійшлася з кількома євреями, а також мала бурхливий роман із лікарем-євреєм, що підняв її громадянську свідомість. Але на той час ані в своїх нарисах, ані в листах до Ольги Інґа прямо не схвалювала і не засуджувала якісь аспекти нацистської ідеології, хоча засуджувати її на папері було б і нерозсудливо. Попри її зустріч із Гіммлером і те, що вона чула і мала час від часу бачити на власні очі, вказує на відсутність розуміння усіх глибин нацистських звірств.

Це випливає з її ремарки, мимохідь зробленої в листі до Ольги, про чудову берлінську погоду на Великдень 1936 року як приємну несподіванку, бо прогноз обіцяв холод і дощ. Несподівано гарна погода мала бути «особливо… приємною для багатьох людей, що тижнями просто сиділи в тюрмах», — зазначила вона, ніби концентраційні табори були звичайними в’язницями, в яких нудьга і зневіра ставали найбільшими випробуваннями^{349}.

Звісно, Інґа була не єдиною в Німеччині, хто не бачив реальних намірів та дій нацистів. Тим, хто піддався їхнім чарам, особливо складно було повірити, що вони насправді нелюди. Навіть проживши рік у нацистській Німеччині, Марта Додд — красива донька американського посла — наполягала: «Чутки в пресі та історії про звірства — поодинокі випадки перебільшень злих, вузьколобих людей»^{350}. Коли ж американські журналісти стверджували, що бачили жорстокість на власні очі, Додд їм не вірила. Вона навпаки вважала, що Німеччина переживає розквіт тим захопливіший, що особливо цінувалися енергійність і чесноти молоді. Врешті-решт Додд образилася на нацистів, але в листі до письменника Торнтона Уайлдера через шість місяців після прибуття до Німеччини вона захоплювалася нацистською молоддю з «ясними обличчями, сповненою оптимізму»^{351}.

Інґа використовувала майже ідентичні вирази у нарисі, який написала після відвідин нацистського табору для молоді, де юних жінок по черзі навчали фізичний вправності паралельно із втовкмаченням віри в те, що чоловіки вищі, а материнство є найвищім покликанням слабкої статі. Вона звітувала, що побачила лише «щасливих, свіжих дівчат», чиї очі світилися думкою «життя прекрасне!»^{352}.

Усе ще сподіваючись знайти нового чоловіка і мати від нього дітей, Інґа відгукнулася на цю картину жінок як частину великого суспільного експерименту, не поглинутих марнотами сучасного світу споживання. У матеріалі під заголовком «Жінки Третього рейху», який з’явився у недільному номері Berlingske Tidende за кілька тижнів до Різдва 1935 року, Інґа визнавала, що Берлін не такий розкішний, як Париж, але вважала це його перевагою. У Берліні вона побачила «розумних, веселих жінок, що енергійно і цілеспрямовано крокували в своїх чобітках з низькими підборами. Внутрішнє відповідає зовнішньому — наче в них є нагальніші справи, ніж думки про довжину спідниці на три чи шість сантиметрів нижче коліна»^{353}.

Інґа написала Ользі, що коли розповіла про намір взяти інтерв’ю у Гітлера, «всі подумали, що я з тим самим успіхом можу пробігтися навколо світу на одній нозі»^{354}. Але яскраві зауваження, якими вона оперувала, пишучи про роль жінок у нацистській Німеччині, змусили Ґеббельса дійти висновку, що бажання Інґи взяти у фюрера ексклюзивне інтерв’ю можна задовольнити.

Розділ 26 «Фюрер каже приїжджати зараз!»

Ексклюзивне інтерв’ю з Гітлером було метою кожного кореспондента в Німеччині, і давав він їх дуже рідко. Часто Ґеббельс або, як у випадку з американськими журналістами, фаворит Гітлера із гарвардською освітою Путці Ганфштенґль казав репортеру, що фюрер погодився на пропозицію розмови віч-на-віч, та коли той приїжджав, то дізнавався, що Ґеббельс чи Ганфштенґль надали гарантії і вже домовилися на той самий час із багатьма іншими колегами по перу.

Крім того, це радше були не інтерв’ю, а особисті монологи. Журналіст Хьорста Карл Віґанд сказав про Гітлера: «Поставте йому запитання і у відповідь отримаєте промову»^{355}. Навіть дипломати, як-от американський посол Фредерік Секетт, зазначали, що коли випадала нагода особисто поспілкуватися з Гітлером, то він говорив «ніби звертаючись до великої аудиторії»^{356}.

Навіть коли фюрер вів бесіди зі своїми найближчими довіреними особами, це важко було назвати діалогами. Обожнювана Гітлером дружина Ганфштенґля, Гелен, білявка, німкеня американського походження, підтверджувала, що той надавав перевагу монологам навіть у найінтимнішій обстановці. «Він не міг терпіти когось, хто хотів розмовляти»^{357}, — сказала вона.

Безумовно, ця риса походила з характерної манії величі Гітлера, але існувала в цьому і практичність. Він інтуїтивно розумів, як давати собі раду із журналістами, особливо, коли не міг чи не хотів відповідати на їхні запитання. Тож приголомшував їх незв’язаними тирадами, які міг проголошувати цілими годинами.

У перші роки його влади репортери здебільшого вважали Гітлера типовим, хоча й ексцентричним радикалом і обдарованим політиком. Тож вони ставили запитання, як і будь-якому іншому політикові: Що таке націонал-соціалізм? Які особисті принципи Гітлера? Яку економічну політику він провадить? Але все це було безнадійно, бо фюрер не мав логічних відповідей на подібні запитання, принаймні, не в межах зрозумілого їм політичного контексту.

Найкращий біограф Гітлера, Ієн Кершоу, писав: «Він був повністю безграмотний у формальному розумінні засад економіки. Його неотесаний соціал-дарвінізм диктував ставлення як до економіки, так і до політичного “світогляду” загалом»^{358}. Фюрера не цікавили бюджети, кредитні ставки, державне регулювання чи інші аспекти сучасної економіки, включно із загальнонаціональними проектами на кшталт уславлених автобанів, якщо в них не містилася військова складова. Він мав єдиний план: Німеччина стане великою завдяки війні — «Спершу зброя, потім масло» — звучало нацистське гасло, — і збагатіє через грабунок та поневолення чужинців. Так загалом виглядала його політика, але вона здавалася такою химерною, що прибулі здебільшого не могли її одразу осягнути.

Тож ключовим у розумінні Гітлера було не усвідомлення його політики — це майже неможливо, — а його особа. Військовий аташе посольства США, капітан Труман Сміт, надсилав до Вашинґтона незліченні звіти про Гітлера і згодом шкодував, що «так багато уваги приділяв його політиці, а не спостереженню за його особистістю»^{359}.

Мало кому з журналістів вдалося розібратися в особі фюрера, але якщо і виходило, то лише в аналізі його іміджу в очах громадськості та перегляді виступів. Відома журналістка Дороті Томпсон взяла ексклюзивне інтерв’ю у Гітлера незабаром після його приходу до влади і сформувала думку про його суть «менш ніж за 50 секунд» після зустрічі:

Разюче недооцінення журналісткою Гітлера як маленької людини забули і пробачили, бо вона помилилася зі зневаги — реакції на фюрера, яку важко осудити. І вона не надто й помилялася у своїй оцінці. Навіть Кершоу припускав, що Гітлер, як особистість, був «порожнім». «Він був, як часто говорилося, еквівалентом “неособистості”», — зазначав Кершоу; він не мав особистого життя, а якщо колись і був індивідуальністю, то її повністю поглинула його публічна роль «фюрера»^{361}.

З іншого боку, Гітлер мусив володіти якимось особистим шармом чи рисами, за які його полюбили послідовники, чи міг би їх і не мати — звичайно ні, особливо коли він на початку повільно вибудовував націонал-соціалістичний рух. Звісно, коли ми вже знаємо весь жах руйнації, спричиненої волею цієї «маленької людини», якісь позитивні риси в ньому виглядають як богохульство. Як зазначив ще один біограф Гітлера, Йоахім Фест: «Будь-яка увага до особистості і кар’єри Адольфа Гітлера буде довго неможлива без почуття наруги над мораллю»^{362}.

У 1935 році, коли Інґа брала інтерв’ю в Гітлера, це було не так. Хоча зневага Томпсон до нього і виявилася поширеною реакцією, існувало чимало спостерігачів, які вважали Гітлера чарівним і думали, що світові є чому повчитися у нацистському експерименті, що підняв з колін Німеччину.

Інґа мала скромнішу мету. «Я не хочу політичного інтерв’ю, — сказала вона Ґеббельсу. — Я нічого не знаю про міжнародні стосунки, просто прагну довідатися якісь деталі про самого фюрера»^{363}. З цією особистою метою вона знала, що інтерв’ю з Гітлером зробить їй кар’єру. Воно покаже, що Інґа — серйозна журналістка, хоч і не планує серйозної розмови. У своєму намаганні зрозуміти особу Гітлера і його широковідомі примхи на кшталт вегетаріанства вона не шукала відповідей на причини війни, яка ще не почалася, і Голокосту, до якого ще лишалися роки.

Інґа просто бачила Гітлера знаменитістю, людиною, цікавою для неї та її читачів, на кшталт зірки кіно. Такий тип прихованої політичної журналістики поширений і нині, але у 1930-х він був новим. Інґа несвідомо намагалася вибудувати нову форму своєї професії, в якій до політиків ставилися як до певного роду селебріті, але її підхід не відображав, як змінювалися стосунки між політикою і розвагами публіки. У загальному сприйнятті кінохроніки, яку крутили разом із фільмами, а також виступів політиків перед чи одразу після популярних розважальних програм, стиралися межі, і нацисти допомагали цьому.

У нарисі про культурне життя Берліна Інґа описала частину фільму Лені Ріфеншталь «Тріумф волі», який викликав «найбільшу сенсацію», коли вийшов у березні 1935 року, — того самого місяця Інґа приїхала до столиці Німеччини. Використовуючи різні новаторські прийоми, Ріфеншталь за підтримки Гітлера і Ґеббельса показала великий минулорічний з’їзд нацистської партії в Нюрнберзі. Інґа долучилася до критиків з усього світу, які у захваті називали стрічку «невимовною», зазначивши, що вона залишила її «захопленою, обеззброєною і… переконаною» у тому, що Німеччина переживає відродження. Однак додала: «Це пропагандистській фільм, тому його не продадуть за межами Німеччини — на жаль»^{364}. Хоча Інґа і не помилилася у тому, що «Тріумф волі» не збере каси в прокаті за кордоном, однак він отримав кілька нагород на міжнародних кінофестивалях, навіть у Парижі![30]

Ці нові прийоми в кіно підігріли зовнішній ентузіазм Інґи до «нової Німеччини», і вона продовжила набридати Ґеббельсу з проханнями про інтерв’ю з Гітлером. «Я все організую», — пообіцяв той. Через кілька тижнів, перебуваючи у Копенгагені, вона отримала телеграму такого змісту: «Бажану вами справу можна зробити в Берліні». Інґа сповістила про успіх редактора Berlingske Tidende, який доти не вірив, що ексклюзивне інтерв’ю з Гітлером таки відбудеться, і наступного ранку, 17 жовтня, полетіла до Берліна.

По прибутті вона подзвонила Ґеббельсу і їй повідомили, що інтерв’ю з фюрером відбудеться за кілька днів. Тож Інґа пішла за покупками. Коли вона того вечора, близько шостої, повернулася до готелю «Adlon», ошелешений портьє сказав їй, що за останні три години ад’ютант Гітлера дзвонив кожні десять хвилин, розшукуючи її. Інґа миттю зателефонувала в Рейхсканцелярію, і ад’ютант повідомив, що та щойно упустила можливість повечеряти з фюрером, бо він уже поїв. (Гітлер жив і працював у Рейхсканцелярії зі зловісним бункером на найнижчому поверсі). Хоча Інґа і не бажала вечеряти лише морквою та шпинатом, її пригнітила ця втрачена можливість — але лише на мить. Вона почула знайомий голос у слухавці. Це був Гітлер. Ад’ютант повернувся і сказав: «Фюрер каже, що ви можете приїжджати зараз»^{365}.

Під час поїздки з готелю (Гітлер прислав лімузин «мерседес» з ескортом СС) Інґа намагалася зібратись з думками[31]. Хоча вона вже шість місяців планувала (і хвалилася), що отримає це інтерв’ю, вона не дуже готувалася, хоча й припускала, що їй надішлють завчасне запрошення. Поки що в машині вона розмірковувала, про що говорити, і перше запитання у неї з’явилося до самої себе: як привітатися з фюрером?

Розділ 27 «Він одразу вам сподобається»

Приїхавши до Рейхсканцелярії, Інґа одразу помітила, що есесівські охоронці перед входом на Вільгельмштрассе були «найстрункішими і найгарнішими [солдатами] в усій Німеччині». Після перевірки документів вони відчинили масивні залізні двері і передали Інґу офіцерові, який провів її через лабіринт довгих коридорів нагору мармуровими сходами, до кабінету Гітлера. Завдяки товстому червоному килиму кроки не відлунювали, і вся атмосфера здалася Інзі «приглушеною». Меблі і двері були з «благородного» темного дерева, а на стінах висіли портрети відомих німецьких достойників і німецькі сільські пейзажі^{366}.

Чекаючи в передпокої, Інґа помітила, що інші есесівці дивилися на неї водночас із підозрою і часткою флірту. В якусь мить з’явився Ґеббельс, і вони вдвох увійшли до особистого кабінету Гітлера. Як вона згадувала, його розміри «неможливо» було зрозуміти, але вони щонайменш сягали двадцяти двох метрів. У самому кінці стояв широкий стіл. Через кілька секунд з’явився Гітлер, вдягнений у коричневий піджак і чорні штани форми штурмовиків, але, за словами Інґи, його поява не стала грандіозною. Її перше враження: фюрер виглядав надзвичайно скромно.

Вираз обличчя Гітлера пом’якшав, коли він упізнав Інґу, яку бачив на весіллі Ґьорінґа. Вони рушили одне до одного, доки вона раптово не зупинилася і не вигукнула «Хайль Гітлер!». Той виглядав здивовано і розгублено, особливо коли Інґа повторила своє привітання. Хоча для німців воно було звичним, Інґа сумнівалася, чи можна так особисто вітатися з Гітлером, але у своєму захопленні просто випалила це.

Сором’язлива усмішка з’явилася на устах фюрера. З жінками він міг бути галантним, навіть милим, і, супроводжуючи Інґу до величезного м’якого крісла, зауважив, що вона «найідеальніший взірець нордичної краси», який він коли-небудь бачив. Цей комплімент переслідуватиме Інґу.

Коли вони всілися і розпочали розмову, Гітлер зробив компліменти німецькій мові Інґи, аж раптом озирнувся. «А куди подівся доктор Ґеббельс?» — спитав він. Для фюрера було незвичним залишатися наодинці із журналістом, без присутності інших, але Ґеббельс вислизнув з кабінету на іншу зустріч, тож Гітлер з Інґою лишилися візаві на півтори години^{367}.

«Поступово, — згадувала авторка, — ми розслабилися і зручно всілися в глибині крісел. Він став неймовірно світським, дуже добрим, милим, і наче для нього не існувало в світі нічого важливішого за переконання мене, що в націонал-соціалізмі полягає спасіння людства»^{368}. На відміну від більшості журналістів, Інґа не була простим слухачем монологу, у неї з Гітлером відбувалася справжня бесіда.

Розслабившись, Інґа згадала, що у своїй історії мала сфокусуватися на «нарисі про особистість в дусі “маленьких дрібниць про велику людину”. Тут я згадала, що він вегетаріанець і запитала чому. Я також спитала, чому він неодружений»^{369}.

Гітлеру імпонувала розмова про такі речі, бо його популярність трималася на двох протилежних образах, які, на його думку, робили з нього ідеал німця. З одного боку, він був енергійним, харизматичним лідером, який «командував тисячами» і викликав захват, з іншого, він позиціонував себе як сентиментальну людину з народу «зі своїми собаками і чаєм»^{370}. Зосередившись на його буденних звичках, які Гітлер вважав зразковими для всіх добрих німців, Інґа знайшла ту тему, яку йому було приємно розвивати.

Інґу зачарувала доброта Гітлера. Її стаття під заголовком «Година з Адольфом Гітлером» вийшла в Berlingske Tidende 1 листопада 1935 року. «Він одразу вам сподобається, — розповідала Інґа читачам. — Він виглядає самотнім. Чуйні очі дивляться прямо на вас. Вони випромінюють силу»^{371}.

Вона запитувала про його особисте життя. «Особисте життя, принаймні моє, припинилося багато років тому, — відповів Гітлер. — Відколи ви стаєте публічною особою, то мусите відмовитися від цього боку життя. Але можу також зізнатися, що іноді мені цього бракує, і часом мені хочеться бути звичайним добропорядним обивателем, який може вдягнути куртку і піти на прогулянку в парк чи зупинитися та оглянути вітрини магазинів, але це неможливо. Люди зупинятимуться і озиратимуться»^{372}.

Про його вегетаріанство вона також спитала. «Почасти через бажання, почасти через принцип, — відповів Гітлер. — Тварини — це дивна форма їжі, і я не думаю, що люди мають її вживати. Я вважаю м’ясо нездоровим стимулятором… Крім того, також думаю, що без нього ви в значно кращій формі і маєте більше міцності». Як Гітлеру вдавалося так зачаровувати своїми промовами? «Це вроджене чи ви цьому навчилися?» — спитала Інґа. «І те й інше, — відказав Гітлер. — Ви навіть не усвідомлюєте, що маєте подібний талант; він відкривається лише тоді, коли ви якийсь час говорите. Але цю здатність безумовно треба розвивати. Для того, щоб люди слухали вас із задоволенням, потрібно багато практики і велике терпіння»^{373}.

У Інґи закінчувалися запитання, і вона намагалася завершити інтерв’ю, але Гітлер наполягав на продовженні. До них приєднався Ґеббельс, і авторка вирішила закінчити розмову питанням про роль жінок у Третьому рейху. Приміром, чи можуть жінку призначити міністром в уряді? «Ні, — відповів Гітлер. — Наші жінки мають бути справжніми, і їм це добре вдається. Для них ми ростимо здорових, вправних і сильних чоловіків. Як для жінки, вам би більше нічого не було потрібно, чи не так?»^{374}

Після цих слів Інґа піднялася з крісла і простягнула Гітлерові руку. Певно, перебуваючи в доброму гуморі від свого скромного флірту, він сказав їй: «З вами було цікаво. Прошу, повідомте мені, коли наступного разу приїдете до Берліна»^{375}. Ґеббельс помітив, як товариство Інґи сподобалося Гітлеру. Ввечері того дня він знову відмітив у своєму щоденнику, якою «чудовою жінкою» вона була. І додав: «Фюрер у захваті від неї»^{376}.

Наскільки він захопився стало темою пліток. Згодом Інґа наполягала, що «не було і найменшого натяку на зацікавленість Гітлера мною як жінкою»^{377}. Але іншим подобалося робити інсинуації.

Якщо Інґа сподівалася, що ексклюзивним інтерв’ю з Гітлером викличе повагу до себе як до журналістки, то в певних колах ефект виявився прямо протилежним.

Працівники данського посольства були спантеличені, як Інзі вдалося добитися особистої розмови з Гітлером. Посол Цале, ігноруючи матеріал Інґи про весілля Ґьорінґа, рапортував міністерству закордонних справ, що її попередній журналістський досвід зводиться до кількох «радше наївних інтерв’ю з дружинами деяких міністрів». Він переказав плітки, почуті від одного німецького дипломата, буцімто Інґа використовувала «не такі вже й чисті методи» для того, щоб отримати доступ до нацистської верхівки^{378}. Чутки про її статус коханки Гітлера були такими поширеними, що згодом з’явилися в ФБРівській справі на Інґу.

Прес-аташе посольства Пер Фабер, який давно вважав її не більш ніж колишньою королевою краси, тепер саркастично називав «Die Grosse Arvad [Велика Арвад]». Його теорія полягала в тому, що редактори Berlingske Tidende використовували Інґу, «щоб дістатися місць, де певні леді явно добре почуваються», а нацистам вона потрібна для поширення пропаганди^{379}.

У листах до матері Інґа розповідала про чудові вечірки і загравання із нацистськими службовцями, але ані в них, ані деінде вона не згадувала якихось серйозних чи інтимних стосунків під час свого перебування в Німеччині. Немає жодних доказів фізичного зв’язку Інґи і Гітлера[32]. Взагалі є сумніви, що у фюрера був секс хоч з якоюсь жінкою.

Час від часу в Гітлера траплялися сильні короткотривалі захоплення привабливими жінками, зазвичай значно молодшими за нього білявками, а іноді дружинами знайомих або друзів, як-от Маґда Ґеббельс чи Гелен Ганфштенґль. Він до нестями їх обожнював тижнями, іноді довше, посилаючи їм записки, квіти чи, рідше, подарунки, а тоді забував і рухався до нового платонічного кохання. Ці почуття виявлялися неглибокими, «показним коханням, а не справжніми емоціями»^{380}, як зазначав Ієн Кершоу. Здається, єдиною жінкою, яку Гітлер кохав у романтичному сенсі, була його племінниця, Ґєлі Раубаль (донька зведеної сестри). Її бісила владність дядька. Вона застрелилася 1931 року з особистого револьвера Гітлера.

Відсутність нормального статевого життя викликала чимало чуток про латентну гомосексуальність фюрера, але його близький давній товариш Путці Ганфштенґль дійшов висновку, що Гітлер був «ані рибою… ані м’ясом — не повністю гомосексуальним і не цілком гетеросексуальним»^{381}. Дружина Ганфштенґля, Гелен, — об’єкт одного з «теоретичних захоплень» Гітлера, називала його «безстатевим» і зазначала, що він ніколи не робив чогось більшого за поцілунок її руки^{382}. (Вона також вважала фюрера «душевною людиною», особливо захопленою дітьми і доброю з ними^{383}).

Однак попри брак пристрасті і той факт, що фізично він не був привабливим, «таємниця влади» робила з Гітлера секс-символ для багатьох жінок. Якщо Раубаль наклала на себе руки, щоб втекти від фюрера, то деякі жінки, включно з Євою Браун, намагалися покінчити життя самогубством, аби добитись його уваги, і кільком це вдалося. Вродлива британська фашистка, Юніті Мітфорд — одна з відомих шістьох гламурних сестер — померла від ускладнень після спроби самогубства у 1939 році. Вона зробила це з двох причин: Гітлер відповів на її романтичні пропозиції відмовою, і вона не могла примирити свою рідну Великобританію із другою батьківщиною — Німеччиною, вони воювали. Попри цю трагедію сестра Юніті, Діана, не шкодувала про сімейне захоплення фюрером, написавши у 2000 році: «Насправді лише ідіот не бажав би особисто поспілкуватися з Гітлером»^{384}.

Усі ці чутки нагадували Інзі, що хоча її чарівність та врода відчиняють перед нею двері, вони також є перепонами для сприйняття її серйозно. Не те, щоб вона нарікала на це. Вона усвідомлювала свої принади і вважала можливості значнішими за похвали. Зацькована однокласниками в школі, закидана докорами від рідних за участь в конкурсі «Міс Данія», осміяна кіноманами, вона вчилася ігнорувати критику і зосереджуватися на тому, чого хоче від життя.

Як вона колись зізналася Ользі, вона також навчилася давати собі раду із небажаними пропозиціями, при цьому не віддаляючись від знехтуваного шанувальника, особливо, якщо той міг бути їй чимось корисним. У листі до матері вона зауважила, що фліртувала із «старшим джентльменом» з Нідерландів, але підкреслювала, що «цей тип просто не для мене». Від нудьги вона почала загравати із власником найбільшого в Копенгагені універмагу на ім’я Лау Уестербі. «Я просто зараз уявляю, як ти сильно морщиш носа, моя мила, — писала вона Ользі, — але… це не переросло у щось серйозне»^{385}.

Хоч на відміну від бізнесмена середнього віку, тримати влюбливого нацистського міністра пропаганди на відстані було тим ще завданням, Інґа ніколи не дозволяла нікому з чоловіків командувати собою. Вона не пропонувала сексуальних послуг за доступ до Гітлера, Ґеббельса чи якогось іншого лідера нацистів. Вона цього не потребувала. Її вигляд і життєрадісність були достатніми, щоб чоловіки, навіть очільники диктатури, жадали її присутності.

Проте для тих, хто заледве знав Інґу, це все одно лишалося сумнівним. Фабер, данський прес-аташе, був впевнений, що нацисти мали «певні сподівання на корисність міс Арвад»^{386}.

І в цьому була частка правди. Нацистам не завжди подобалися нариси Інґи. Їх особливо розізлило її інтерв’ю із головою берлінської поліції Вольфом-Генріхом фон Геллдорфом, в якому він радісно визнав себе «ненависником євреїв» у той час, коли уряд намагався уникнути міжнародного бойкоту берлінської Олімпіади 1936 року. Але, як зазначав Ґеббельс, вони все ще вважали її сповненою ентузіазму стосовно нової Німеччини. Її матеріали, включно з нарисом про Гітлера, здебільшого видавалися більш ніж позитивними. Тож, якщо цим нацистським лідерам Інґа здавалася чарівною і вони відкрили їй шлях до свого найближчого кола, можливо, чоловіки з інших країн, включно із противниками Німеччини, могли зробити так само. Принаймні, вони на це сподівалися.

Розділ 28 «Головний рекламний агент нацистів у Данії»

Тим часом у Копенгагені Пол Фейош чахнув за Інґою. Він щойно завершив зйомки третього фільму для Nordisk — «Золота усмішка», найкращого з трьох. У стрічці йшлося про актрису (зіграну Боділ Іпсен — однією з найвизначніших кінозірок Данії), яку так поглинула гра, що вона вже не могла бути щирою в житті.

Незважаючи на добрі відгуки в пресі, Фейош почувався у Копенгагені нещасним і безпорадним, як колись у Голлівуді. Крім того, він був самотнім. Діставши відкоша від попередньої виконавиці головної ролі, Тове Валленстрьом, він не спромігся й на роман з Іпсен, з огляду на те, що вона була старша за нього на вісім років і щойно побралася із четвертим чоловіком. Ширилися чутки, що він вживає кокаїн, щоб зробити веселішими свої вилазки у нічні клуби Копенгагена, тому Фейош почав планувати розірвання контракту з Nordisk.

Крім того, за картами він провів багато вечорів у Ольги^{387}. Як і Набі раніше, Фейош розумно виказував матері так само багато уваги, як і доньці, бо та все ще сильно впливала на Інґу. Він писав їй палкі листи, а та розповідала Ользі, що отримала «чудову звістку від Пола — бідолаха нещасний». І дуже просила матір «добре його втішати»^{388}.

Попри їхні бурхливі стосунки під час зйомок «Мільйонів у повітрі» до нового роману з Фейошем Інґа ставилася двояко. Спершу, поглинена круговертю світського життя і фліртами в Берліні, вона часто навіть не намагалася відповідати на його листи. Але, здається, це лише розпалювало Фейоша, тож Інзі не могла не лестити його наполегливість.

Їхні постійні розставання (Інґа весь час їздила між Копенгагеном і Берліном) знизили рівень того тертя, яке існувало в процесі спільної роботи під час зйомок. Інґа почала забувати менш привабливі сторони Фейоша.

Але розмірковувати над черговою зміною своєї кар’єри і місця проживання її змусило щось серйозніше, ніж зростання прихильності до Фейоша. Інґа відчувала, що в Берліні їй все ще раді, але за панування нацистів місто перестало бути веселою метрополією, якою було кілька років тому за демократії. Їй найбільше подобалося писати про німецьке кіно. Таке новаторське за вільних часів Веймарської республіки, тепер воно втратило більшу частку свого шарму, відколи Ґеббельс наполіг на необхідності фактично кожної стрічки служити пропаганді.

Інша проблема полягала у тому, що успіх був надто швидким. Найбільшою метою Інґи було інтерв’ю, яке всі вважали для неї недосяжним. І тепер після публікації ексклюзиву з Гітлером їй вже не залишилося нічого доводити — принаймні собі. А вона знала, що не зможе завоювати симпатії тих, хто презирливо називав її «Великою Арвад». Тому робота журналісткою більше не приносила радості. Як у балеті та акторстві, вона задовільнялася тим, що може зробити щось без особливого бажання або наполегливості прагнути найкращих результатів. Перед нею відкривалося стільки всього, що вона не могла зосередитися на чомусь одному.

Але більше за професію, яка б приносила задоволення, Інґа жадала нових пригод і чоловічого товариства. Вона вважала, що коли вийшла заміж за Набі, то була надто юною і наївною. Тепер, доросліша і мудріша, напевно, готова до шлюбу. Крім того, Інґа із захопленням дізналася, що Фейош (майже випадково) натрапив на ідею справді великої пригоди, і жінка забажала стати її частиною.

Після «Золотої усмішки» Фейош попросив Nordisk звільнити його від передбаченого контрактом обов’язку лишатися із кіностудією ще два роки. Йому відмовили. Тоді Фейош заявив, що надто хворий, щоб працювати. У кіностудії йому не повірили. Фейош наполягав, що не може більше залишатися в Копенгагені. На що директор Nordisk відповів, що той може знімати фільми де завгодно, але для Nordisk. Куди ж він хотів поїхати? У Лондон? Париж? Фейош бажав радикальнішої зміни обстановки для оновлення себе. «Скажіть нам куди? — наполягав директор студії. — Ми профінансуємо картину, і ви знімете її там»^{389}.

Як згодом він сам розповідав — а ми мусимо пригадати пересторогу одного біографа щодо Фейоша як «цікавішого, аніж точнішого», — що роззирнувся у залі директорів студії і помітив мапу світу. Його очі зупинилися на великому острові на схід від Африки, про який він чув, але нічого не знав. «Єдине місце, де я хочу знімати, це Мадагаскар», — заявив Фейош. Чому? «Бо там є справжні тубільці, а я хотів би попрацювати зі справжніми тубільцями»^{390}, — відповів Фейош.

На його величезний подив Nordisk погодилася, і тепер він був зобов’язаний вирушити у подорож і зняти фільм. Однак ідея швидко йому самому сподобалася, і Фейош почав готуватися до від’їзду, почавши із походу до бібліотеки, щоб дізнатися хоча б щось про місце, яке він навмання вибрав на карті.

Крім того, Фейош зробив ще один великий крок. Він зробив пропозицію Інзі, і та погодилася. Вони розписалися в Копенгагенській ратуші 28 січня 1936 року. Інзі було 22, Фейошу щойно виповнилося 39.

Хоча в її листах і немає нарікань, але, ймовірно, Інґа хотіла, щоб Фейош взяв її з собою на Мадагаскар, де вона могла б продовжити писати нариси про екзотичні місця для данських газет та журналів. Якщо так, то її чекало розчарування. Фейош, згодом назвавши Інґу «розумною, незалежною і розсудливою» дружиною, наполіг, щоби вона лишилася в Копенгагені з матір’ю і облаштувала дім, в якому вони житимуть після його повернення^{391}.

Як у випадку з Набі, до Інґи знову поставилися не як до повноправної партнерки у заняттях чоловіка. Але через бажання бути слухняною дружиною вона припинила свої постійні вояжі до Берліна і зосередилася на домашніх справах, щоб до повернення Фейоша звити для них затишне гніздечко. Залишивши Берлін, Інґа не знала (як вона наполегливо потім стверджувала), що стала об’єктом історії поза Німеччиною, яка в майбутньому принесе їй багато болю.

У другій половині дня шостого березня 1936 року, коли вона в Копенгагені допомагала Фейошу в підготовці до подорожі на Мадагаскар, призначеної на квітень, компанія International News Service (INS)[33] розповсюдила портрет Інґи, яку Nordisk використовував для реклами фільму «Мільйони в повітрі». На ньому вона в яскравому вечірньому вбранні із вузькими бретельками, з майже оголеними плечима. Вона дивиться назад через ліве плече і демонструє привабливу усмішку, тримаючи букет троянд. Заднє освітлення дає ефект того, що її голова ніби купається в сяйві. Це був різновид «спокусливих» знімків, які постійно публікували газети впродовж десятків років, поки їх не визнали сексистськими.

Підпис від INS суттєво відрізнявся від типових написів під фото королев краси чи красунь у купальниках. Під назвою міста — «Копенгаген» — був такий текст: «Познайомтеся із міс Арвад — данською красунею, яка так захопила канцлера Адольфа Гітлера під час поїздки до Берліна, що той призначив її головним рекламним агентом нацистів у Данії. Міс Арвад зробила яскраву кар’єру танцівниці, актриси кіно і журналістки, перш ніж гер Гітлер вшанував її за “ідеальну нордичну вроду”»^{392}.

Це була саме та світлина, яка змусила Пейдж Гайдкопер припустити, що Інґа — нацистська шпигунка, і саме на неї ФБР витратило чимало часу, намагаючись з’ясувати її походження. Бюро з’ясувало, що нью-йоркський офіс INS отримав її та підпис поштою з берлінського офісу компанії Keystone View — незалежного фотобанку для преси, який постійно надавав INS та іншим агенціям новин потрібні фотографії з Європи.

Коли ж ФБР спробувало дізнатися, звідки Keystone дістала цей знімок та підпис, то опинилося у глухому куті. Берлінський офіс Keystone закрився кілька років тому, і більшість архівів зникла. Людина, яка керувала офісом Keystone в Берліні, тепер жила в Лондоні, але нічого не могла згадати про фото^{393}. Для неї воно було неважливе — для Інґи воно мало величезні наслідки.

Keystone у підпису не казала неправди; Гітлер справді називав Інґу «ідеальною нордичною красунею». Але лише двоє чули це: вона та Ґеббельс. Невже Інґа так хвалилася цим компліментом, що він став широко відомим і привернув увагу редактора, який намагався знайти привід для тиражування фото вродливої жінки?

Чи тут був замішаний міністр пропаганди? Це був жарт, який, на думку Ґеббельса, міг потішити Інґу і довести світові, що нацисти — не звірі, якщо призначають на ключові посади королев краси? Чи він вважав, що Інзі справді полестить така «честь», і вона виявить готовність якось ще допомогти нацистській справі?

Останнє припущення нівелює той факт, що світлину, здається, розповсюджували лише в США, де вона з’являлася в десятках газет із різними варіаціями того самого підпису. Якщо фото із викривальним підписом не виходило в жодному європейському виданні (невідомо чому), то Інґа мала рацію, що не могла завадити публікації, бо просто не знала про неї. «На початку 1936 року я вийшла заміж і займалася винятково справами нашого подружжя», — твердила вона^{394}.

Крім того, існує можливість, що Інґа збрехала, і не лише знала про фото, а й серйозно чи жартома сказала, що може допомогти нацистам у Данії. Однак вона рішуче заперечувала, що коли-небудь погоджувалася стати «головним рекламним агентом нацистів» у Данії чи деінде. Як згодом писала Інґа, інсинуації щодо її можливої співпраці із нацистами, були «БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОЮ БРЕХНЕЮ» [її наголошення]^{395}.

Якщо в Європі ніхто не знав про фото і про фальшиве призначення Інґи, то дивно, чому данські дипломати в Америці, де світлину широко розповсюджували, не звернули на це уваги і не навели довідок про людину, яку нацисти призначили головним рекламним агентом у їхній країні. Можливо, просто пропустили цей факт, або ж у данському посольстві ніхто серйозно не сприймав його чи Інґу; для них вона все ще лишалася колишньою «королевою краси» — «Великою Арвад», посміховиськом.

А от нацисти були дуже серйозними у своїх спробах вмовити Інґу до співпраці. Вона дістала запрошення приїхати в Берлін у серпні як особиста гостя Гітлера на літній Олімпіаді. Фюрер навіть планував організувати неофіційний сніданок на її честь. Інґа погодилася, але за умови ще одного ексклюзивного інтерв’ю. Їй пішли назустріч. Але те, що сталося згодом так схвилювало Інґу, що вона втекла з Німеччини посеред ночі.

Розділ 29 «Інзі Арвад, на добру згадку від Адольфа Гітлера»

Для Гітлера було важливо провести успішну Олімпіаду. Міжнародний олімпійський комітет надав це право Німеччині у 1931 році, за два роки до приходу фюрера до влади, і спершу він не був у захваті від ідеї, називаючи Ігри «вигадкою євреїв та франкмасонів»^{396}. Але згодом він побачив подібність між пишними церемоніями Олімпіади і з’їздами нацистської партії, а також перспективу того, як вони зможуть прославити нацистську справу. (Не випадково Лені Ріфеншталь зняла свої відомі фільми саме про з’їзди та Ігри).

Задля недопущення міжнародного бойкоту на знак протесту проти нацистських переслідувань євреїв, режим вдався до символічних жестів для заспокоєння міжнародної думки. Деяким євреям дозволили бути частиною німецької олімпійської збірної, деякі (але не всі) антисемітські лозунги прибрали від публіки, і у постійних нападах на євреїв та пограбуваннях їхніх магазинів запанувала коротка перерва. Нацистам голова йшла обертом, аби зимові Ігри в лютому в баварському Ґарміш-Партенкірхені пройшли, як книжка пише[34]. Жодна країна не бойкотувала ані зимову Олімпіаду, ані літню в Берліні.

Після такого світового визнання Німеччини Гітлер зробив висновок, що інші великі держави, особливо Франція і Великобританія, бажають уникнення конфронтації з Рейхом. Міжнародне схвалення переконало фюрера зробити перший вагомий крок на шляху відродження Німеччини як військової потуги, у повторному вторгненні німецьких військ до Рейнської землі в березні, лише за кілька днів після успішного завершення зимової Олімпіади. Гітлер дбав про свій імідж неагресора, тож світ лише знизав плечима на таке порушення Версальської угоди.

Враховуючи те, що тепер Інґа проводила в Берліні менше часу, доволі дивним виглядає те, що дев’ятого серпня 1936 року її запросили у приватну ложу Гітлера на 120-тисячному берлінському Олімпійському стадіоні. Перед тим її вшанували навіть більшою честю: особистим званим обідом з фюрером у Рейхсканцелярії.

Це не був звичайний обід. Гітлер взяв на себе труд розпорядитися, щоб усі страви були з данської кухні, хоча Інґа згодом казала, що не могла згадати, що саме подавали. (Певно, всі ці делікатеси виявилися вегетаріанськими). «Найбільше мене вразила, — згадувала Інґа, — суворість, з якою Гітлер ставився до двох есесівських офіціантів. Він попросив чай. Один з есесівців тричі бігав з кухні і на кухню, поки напій не довели до потрібної міцності»^{397}.

За їжею Інґа взяла у Гітлера ще одне інтерв’ю, а наприкінці обіду він подарував їй своє фото у масивній срібній рамці, підписане: «Інзі Арвад, на добру згадку від Адольфа Гітлера». У цьому не крилося якоїсь особливої інтимності, але таке звернення було типовим для підписів на подарунках фюрера своїм пасіям. Згодом Інґа поставила фото на видному місці у її з Фейошем копенгагенській квартирі, і хвалилася ним під час вступу до Колумбійського університету, доки не усвідомила, що це шкодить репутації, а не зміцнює її.

Згадуючи потім цю останню зустріч із Гітлером, вона ясно дала зрозуміти, що та її засмутила. Згодом у бесідах з ФБР вона наполягала, що побувала на Олімпіаді як гість Гітлера і виключно як закордонна журналістка. Але майже нікому з журналістів не давали особистого званого обіду, та ще й як почесному гостю. І вони здебільшого (якщо взагалі були такі випадки) не отримували підписану фотографію у дорогій рамці як дарунок фюрера.

Незручне становище Інґи ще більше вийшло на яв, коли вона потім стверджувала, що Фейош супроводжував її на Олімпіаду. Вона казала, що погодилася скласти йому товариство під час його поїздки в Берлін у справах, а там зустрілася з Гітлером на Іграх^{398}. Однак Фейош в серпні все ще був на Мадагаскарі, коли Інґа приїхала до Берліна; він не повертався до Європи ще чотири місяці^{399}.

Зі зрозумілих причин Інґа ніколи не казала ФБР про свій приватний обід з Гітлером. Це було б важко пояснити. Але вона спокійно погоджувалася з тим, що під час Ігор перебувала в ложі Гітлера на стадіоні, але додавала, що не сиділа поруч з ним і що там було ще чимало інших людей.

Всі присутні стали свідками історичного і захопливого дня змагань з легкої атлетики, коли Джессі Оуенс несподівано виграв своє четверте золото на Олімпіаді, пробігши першу, виснажливу частину естафети 4 х 100. Перемога американців була очікуваною, на відміну від місця Оуенса в національній збірній. Американські олімпійські чиновники, очолювані пронімецьким антисемітом Евері Брендеджем, в останню хвилину ухвалили рішення замінити єдиних двох євреїв у команді легкоатлетів — Марті Ґлікмана і Сема Столлера на Оуенса і ще одного блискучого афроамериканського спринтера Ральфа Меткалфе. Розгніваний Ґлікман був упевнений, що Брендедж та інші американські чиновники чимдуж намагалися уникнути «розчарування Гітлера картиною двох євреїв на п’єдесталі пошани»^{400}. Але, вочевидь, коли Оуенс взяв свою четверту золоту медаль, Гітлер уже звикнув бачити афроамериканців на помості переможців.

Насправді ж фюрер взагалі міг це не помітити, бо його відволікало розчарування від несподіваного програшу німкень американкам в естафеті 4 x 100, коли одна з них випустила естафетну паличку. Засмучений Гітлер спростував свою репутацію жорстокого вождя, пославши нещасній спортсменці та решті німецької команди як розраду «авто, напхане квітами»^{401}.

Інґа повернулася до Копенгагена і кілька тижнів пропрацювала над інтерв’ю з Гітлером. Спершу матеріал з’явився 5 вересня 1936 року на першій шпальті Berlingske Tidende, але згодом його передрукували «по всій Європі», що, як згадувала Інґа, принесло їй «кругленьку суму, але не захмарну». Хоча вона й казала, що в інтерв’ю не було «нічого особливо сенсаційного», його наполегливо розкручували видання, які вирішили передрукувати матеріал^{402}.

«Гер Гітлер, лідер німецького народу, рідко так вільно повіряє світові свої приватні думки і мрії, як у цьому чудовому інтерв’ю», — захоплювалася лондонська поважна Sunday Dispatch, називаючи Інґу «блискучою молодою данською журналісткою і кінозіркою». Матеріал Інґи у численних виданнях з’являвся в супроводі її надзвичайно гламурного портрета, в модному широкополому капелюсі, і з поглядом, спрямованим вдалечінь, у театральній позі, наче справжня Бренда Старр[35]. Вона «взяла інтерв’ю у більшості європейських знаменитостей для данських газет», писало видання, прикрасивши резюме Інґи додатком того, що вона була «дуже близькою подругою» дружини Германа Ґьорінґа^{403}.

Інґа задоволено писала, що як і десять місяців тому, Гітлер усе ще «надзвичайно легкий у спілкуванні» (думка, яку не так багато репортерів могли з нею розділити)^{404}. Інґа була права: в інтерв’ю не було нічого сенсаційного. Гітлер тішився з того, як чудово Німеччина прийняла Олімпіаду. Кореспондент New York Times відзначив, що чужинці після Ігор нерозважно вважали, що Німеччина — «щаслива й успішна нація поза межами уяви, що Гітлер — один із найвидатніших політичних лідерів сьогодення і що самі німці — гостинний, цілком мирний народ, який став жертвою наклепів й який заслуговує найкращого, що може дати людям цей світ»^{405}. Позаяк німецькі атлети взяли більше нагород, ніж будь-хто інший, багато національних олімпійських комітетів, включно з американським, заприсяглися наслідувати серйозніший підхід нацистів до спорту.

Інґа знову зосередилася на темах, які її цікавили, особливо на ролі жінок у нацистській Німеччині. Коли вона зауважила, що нацистська філософія відводить жінкам місце лише вдома, біля дітей, Гітлер дав їй відповідь, яка відрізнялась від озвученої раніше. «Як же ви неправі! — сказав він. — У нас багато жінок, які працюють на високих посадах. Ні! Ми точно не збираємося відсторонювати жінок від роботи, але хочемо, щоб вони працювали так, щоб не втратити своєї сексуальності». Так, Гітлер сподівався, що у кожної жінки буде багато дітей, але нічого поганого він у цьому не бачив. «Звісно, найбільше щастя в житті — це створення молодої пари, яка одружиться і дбатиме про своїх дітей»^{406}.

Гітлер не мав власних нащадків, утім обожнював молодь, підкреслюючи, що «лише оптимісти пишуть історію», а найбільшими оптимістами є саме молоді люди. Вони «завжди переповнені ідеями», — сказав Інзі Гітлер. «Усі мої плани я склав у юності. Навіть великі автобани, які ми зараз будуємо, були у моїй уяві п’ятнадцять років тому». Він заявив, що позаяк має так багато планів, то потребує миру в Європі, щоб їх всі здійснити. Він зауважив прозорливіше, ніж уявляв (чи сподівався): «Напевно, я не доживу до здійснення всіх наших проектів, але наступне покоління працюватиме над ними. Я ж зроблю, що зможу»^{407}.

У матеріалі Berlingske Tidende було безсоромне зізнання Гітлера в тому, що німці його обожнюють. Це вирізали в перевиданих версіях інших європейських видань. «Думаю, вони мене люблять, — сказав він. — Якщо ви хоч трохи побули б на моєму місці, думаю, ви б це зрозуміли. Ці тисячі на вулицях, які знову і знову чекають, щоб привітати мене, їхній ентузіазм, їхні вигуки, вирази їхніх облич. Це неможливо робити за командою. Це має бути справжнім. Це справжнє!». Інґа спитала, чи в нього є таємне бажання, беручи під увагу, що народ його вже обожнює. «Я хотів би подорожувати, — відповів він. — На жаль, схоже, у мене ніколи не буде на це часу»^{408}.

Так завершилося останнє інтерв’ю, яке Інґа підготувала як закордонна кореспондентка в Німеччині, бо подорожі були її майбутнім. Незабаром повертався Фейош, і вона збиралася приєднатись до нього у наступній мандрівці до іншого кінця планети. Але спершу їй треба було швидко залишити Німеччину, бо вона постала перед вибором: стати шпигункою чи потрапити під арешт.

Розділ 30 «Пропозиція шпіонажу»

Починаючи від біблійної Даліли і закінчуючи Матою Харі під час Першої світової війни, красивих жінок завжди вербували як шпигунок. Якщо ти вродлива, розумна жінка, знаєш багато мов і живеш під час війни, тоді все це іноді вважають первинним доказом шпигунства. Припускають, що, наприклад, Ярослава Міровська — коханка кількох есесівських офіцерів — надавала їм дані щодо польського підпілля. Конрад Морґен — суддя СС з проникливим розумом, зустрічав Міровську, і дійшов висновку, що «жінка настільки ж прекрасна і чарівна, наскільки розумна і безпринципна, знавчиня мов, відома за кордоном, зірка світу і моди — вона була б ідеальним інструментом шпіонажу. Керуючись інтуїцією, Морґен почав розслідування і Міровську викрили як подвійного агента, яка працювала на польське підпілля^{409}.

У Сполучених Штатах Енн «Сінтія» Торп — елегантна донька офіцера BMC, чудово володіла французькою і так спокусила високопоставленого чиновника уряду Віші у французькому посольстві у Вашинґтоні, що той допоміг їй викрасти їхні шифрувальні книги. Торп з її коханцем переконали охорону посольства, що їм потрібні приміщення для опівнічних зустрічей, аби їх не могла застукати дружина чоловіка. Підморгування, хабар і келих вина з наркотиком дали їм змогу проскочити мимо охорони до замкненої кімнати з шифрувальними кодами. У своєму щоденнику Торп записала думку, яку могла б розділити Інґа: «Мені подобається кохати всім серцем, але я мушу лишатися холодною. Адже життя — це сцена, на якій ми граємо»^{410}.

Страх втрати військових таємниць, які б переходили з ліжка в ліжко, змусив міністерство оборони Великобританії видати чималу партію плакатів, на яких розкішна білявка із апатичним виразом обличчя, в лінивій позі й у відвертому вечірньому вбранні спокусливо лежить на дивані в оточенні одиноких офіцерів із келихами в руках. Пересторога на плакаті закликала: «Мовчи! Вона не така тупа! Легковажна балаканина коштує життя»^{411}.

З огляду на імідж фатальної жінки, не дивно, що згодом Інґу підозрювали в шпіонажі, і не дивно, що нацисти намагалися її завербувати — принаймні, так вона написала в спогаді під назвою «Пропозиція шпіонажу».

У вересні 1936 року за кілька тижнів після виходу другого інтерв’ю з Гітлером, поки Фейош був ще на Мадагаскарі, Інґа повернулася до Берліна, щоб взяти участь у заході в резиденції одного німецького князя. Все ще сяючи після другого ексклюзиву з фюрером, який привернув увагу за кордоном, вона знову розкошувала у променях нацистського вищого світу.

Поки зібрання пило шампанське Moët & Chandon, закусуючи свіжими персиками, чоловік, якого Інґа назвала «головою» нацистської партії, почав з нею «невимушену розмову» і осипав компліментами стосовно інтерв’ю з Гітлером. Особливо привабливою в цих матеріалах про Гітлера, — продовжував чоловік, — була ця «чарівна аполітичність, ніби їх писали в іншу епоху, подібна до листів мадам Рекам’є (французька вельможна пані, яка тримала провідний паризький салон на початку XIX століття)^{412}.

Звісно ж, Інґа міркувала, куди веде така незвична низка лестощів, аж поки цей нацистський «голова» не спитав її: «А ви б не хотіли поміняти місце? Як вам робота в Парижі?» Інґа не зрозуміла. «І що я робитиму там?» — промовила вона невинно, підкреслюючи, що в Парижі нема нікого, з ким вона хотіла б зробити інтерв’ю, а навіть якби і був, то Berlingske Tidende у французькій столиці вже має досвідченого кореспондента, який буде не в захваті від того, що вона пхатиметься в його справи. «Я все ще слухала голоси в моїй курячій голові, коли почула його неквапний голос»^{413}, — згадувала Інґа.

«Ви всіх знаєте, чому б не працювати там на нас? — спитав нацистський високопосадовець. — Ми платитимемо вам, відкриємо для вас великий рахунок на представницькі витрати, натомість ми проситимемо, щоб ви ходили на всі прийоми і ДОПОВІДАЛИ НАМ, ПРО ЩО ТАМ ГОВОРЯТЬ». Інґа написала це великими літерами, підкреслюючи, що до неї нарешті дійшло, що саме їй пропонували. «Це був наче удар молотом, — зізналася вона. — Навіть така наївна і недалекоглядна, якою я тоді була і, на жаль, лишилася, навіть я зрозуміла, що така пропозиція не зовсім те, що я назвала б кошерним. Я потайки молилася, щоб вираз мого обличчя не видав того, що відбувалося у мене в думках»^{414}.

Намагаючись осягнути цю небуденну пропозицію — стати нацистською шпигункою, Інґа лише змогла смиренно пробурмотіти: «Дозвольте, я подумаю». Нацист наморщив брови здивований, що Інґа вагається служити Третьому рейху. Може, її турбує подвійна вірність? «Ви не робитимете нічого проти власної країни»^{415}, — запевнив він Інґу.

Тепер уже добре розуміючи природу пропозиції, Інґа усміхнулася, поставила на стіл келих з шампанським та недоїдений персик і перепросила господаря, дякуючи і збираючись йти. Раптом ще один гість вечірки, німецький міністр закордонних справ Константін фон Нейрат, підійшов до неї і спитав, чи може супроводити її додому. І навіть попри те, що вже була друга ночі, 63-річний фон Нейрат запропонував пройтися, а не їхати до готелю Adlon, де зупинилася Інґа.

Фон Нейрат спостерігав за вербуванням Інґи і непокоївся ним. Він був прихильний до неї, не лише завдяки її юності, красі і популярності серед нацистських бонз, а й тому, що вона була данкою. Фон Нейрату сподобалося його перебування німецьким посланцем в Данії одразу після Першої світової війни. Він працював у німецькій дипломатії з 1903 року, служив за багатьох урядів, і у 1936 році все ще не був членом НСДАП, хоча і вступив до неї за рік. Нацистам він був потрібен, бо його фігура надавала Третьому рейху атмосфери легітимності[36].

Тієї ночі він вирішив виступити проти нацистів — чи, принаймні, на користь Інґи. «Ви розумієте, Інґо, що вам запропонували? — спитав фон Нейрат. — Пропоную вам відмовитися. Але цьому чоловіку НЕ МОЖНА [наголошення Інґи] відмовити без негативних наслідків». Якщо вона не погодиться співпрацювати, попередив фон Нейрат, про це майже напевно докладуть Гіммлеру, і незабаром до неї завітає гестапо^{416}.

Поки вони прогулювалися по Унтер-ден-Лінден, Інґа деякий час мовчала. «Що мені робити?» — жалісно спитала вона. Фон Нейрат відповів: «Сідайте на перший літак зранку звідси і не повертайтеся, поки він не забуде». Тоді він тепло взяв руки Інґи в свої, але втіха від цього жесту зникла, коли вона побачила його стурбований погляд^{417}.

Коли Інґа заходила до свого номеру в готелі, задзвонив телефон. Це була Ольга, яка сказала, що весь вечір намагалася знайти доньку. «Дитинко, я дзвонила, бо мала жахливе передчуття, що ти у великій небезпеці, — сказала Ольга. — Ти можеш одразу ж повернутися додому?» Інґа заспокоїла матір, спакувала валізу і негайно поїхала у берлінський аеропорт Темпельгоф, сіла на перший-ліпший літак до Стокгольма того самого ранку. «І це була моя лебедина пісня в Німеччині»^{418}, — написала вона.

Незабаром Інґа вирушила від нацистської Німеччини так далеко, наскільки це було фізично можливо — до Південно-Східної Азії, — разом зі своїм чоловіком Полом Фейошем. Але саме в джунглях Малайзії вони зустріли Акселя Веннер-Ґрена, і там почався зв’язок, для ФБР не менш цікавий, аніж її побачення з Гітлером.

Розділ 31 «Потрібна відвага»

Налякана спробою нацистів її завербувати, Інґа відчула полегшення, коли Фейош нарешті в грудні 1936 року повернувся з Мадагаскару. Вони з чоловіком не бачилися дев’ять з одинадцяти місяців шлюбу. Це було лише початком.

На Мадагаскарі Фейош відзняв понад тридцять кілометрів плівки (вдесятеро більше, ніж потребує двогодинний фільм), але матеріал не підходив для художньої картини, яку він собі уявляв. Замість цього режисер використав відзняте, створивши кілька коротких документальних стрічок, найцікавішою з яких була «Біло» — хроніка похорон вождя тубільців, на якій є кадри вбивства його 800 биків, тобто ритуальної данини і їжі для поминальної тризни.

Фейош виконав свої контрактні зобов’язання перед Nordisk і планував перебратися з Інґою до Нью-Йорка, але, до його задоволення, документальні стрічки отримали велике схвалення після показу в Королівському географічному товаристві Данії. Здивований Фейош тепер бачив, що професори антропології та етнографії ставляться до нього не як до факіра, а як до рівного. Ці його роботи і близько не захоплювали, але були революційними. На відміну від попередніх напівдокументальних фільмів про тубільців, в яких факти перемішувалися із вимислами, як-от у новаторському «Нанук з Півночі» (німий фільм 1922 року, з підзаголовком «Історія життя і кохання у справжній Арктиці»), Фейош не створював вигаданий сюжет про життя племені. Він натомість показував буденність тубільців без надмірного прикрашання.

Його фільми були останнім свідченням архаїчних суспільств, які незабаром безповоротно зміняться під впливом новочасних технологій. Не маючи класичної фахової вищої освіти, тепер Фейош вийшов на новий кар’єрний шлях піонера-антрополога, що дав йому престиж, якого він так прагнув. На якийсь час думки про переїзд до Америки було відкинуто, бо Фейош пристав на щедру пропозицію від Svensk Filmindustri (Шведська кіностудія) і далі знімати етнографічні документальні стрічки.

Отримавши свободу їхати куди заманеться, Фейош вибрав Голландську Ост-Індію, нинішню Індонезію — архіпелаг з понад 17 тисяч островів, населених сотнями різних етнічних груп. Під час мандрівки він також планував набрати живих комодських варанів для зоопарків Копенгагена і Стокгольма. Найбільші в світі ящірки стали відомі європейцям лише чверть сторіччя тому.

Також мали бути відвідини Гонконгу, Китаю, Японії, Кореї, Філіппін, Сіаму (сьогоднішнього Тайланду) і Нової Гвінеї — і цього разу (на відміну від Мадагаскару) з ним поїде Інґа.

З власними планами Інґи писати і продавати статті про свої майбутні пригоди різним данським виданням усе складалося добре, бо Фейош обрав для неї дві чільні ролі в цій експедиції. Перша: вона мала бути радисткою групи, тож істотну частину лютого 1937 року Інґа провела, вивчаючи азбуку Морзе і короткохвильовий передавач. Фейоша вразило, як швидко і добре вона цьому всьому навчилася. Такі знання будуть вирішальними, якщо експедиція потрапить у халепу десь глибоко в джунглях. Другим завданням Інґи стала посада «помічника кінорежисера»[37]. Її робота полягала в тому, щоби за всім слідкувати, вести детальні нотатки про відзнятий матеріал і переконуватися, що все правильно підписане і готове для подальшого монтажу.

В уяві Інґи ці призначення означали, що Фейош збирався зробити її повноправною партнеркою не лише в цій експедиції, а і в своїй новій кар’єрі, що обіцяло купу екзотичних пригод. Однак їхні стосунки не ґрунтувалися на рівності. Фейош був на 16 років старшим за Інґу, до якої в листах зазвичай звертався «моя мила дитинко» чи «моя кохана крихітко»^{419}. Під цим розумілася не так ніжність, як постійне нагадування його вищого статусу в їхньому союзі.

Фейош і його команда, яких данський журнал Familie Journalen («Сімейний журнал») назвав найбільшою етнографічною експедицією, яку коли-небудь фінансувала скандинавська компанія, відплив зі шведського Ґьотеборґа 24 лютого 1937 року на борту пароплава Canton — корабля з водотоннажністю шість тисяч тонн, який належав шведській Східноазійській компанії.

Проте одного члена на борту команди ще не було. Інґа все ще збирала свої речі, і сіла на корабель на тиждень пізніше в Гамбурзі. Попри пересторогу Константіна фон Нейрата про те, що відмова стати нацистською шпигункою може призвести до арешту, вона, вочевидь, вважала, що швидке перетинання кордону, щоб дістатися німецького порту, несе в собі мінімум ризику. Звісно, у Familie Journalen не знали про неприємності Інґи з нацистами, але зазначили, що «потрібна відвага» для того, щоб зануритися в джунглі на два роки^{420}.

Однак смертельна небезпека чигала на Інґу ще біля європейських берегів. Наприкінці зими в північній Атлантиці бушують шторми, а морська хвороба Інґи виявилася такою сильною, що в її блювотинні знайшли сліди крові. Фейош побоювався, щоб це не було чимось значно серйознішим. Навіть коли хвилі спали, і вони зайшли у Середземне море, вона все ще не могла нормально їсти. Схудла до 49 кілограмів зі зростом 176 сантиметрів, тож Фейош збирався висадити її на берег в Порт-Саїді на вході у Суецький канал, а потім відправити додому в Данію^{421}.

Можливо, через загрозу, що її залишать, стан Інґи різко поліпшився. Вона «їсть за двох», щасливо повідомляв Ользі Фейош^{422}. Тепер у водах Індійського океану з його гладкою поверхнею, «як у більярдного столу», Інґа насолоджувалася подорожжю, щодня вправляючись у французькій «зі старою леді з Бельгії, що мандрувала до Гонконгу». Фейош також використовував час на борту судна, щоб навчити Інґу стріляти з невеличкої гвинтівки, і подібно до того, як добре вона впоралася із радіо, тепер його вразило, як швидко вона змогла «зробити справжній постріл… вона жваво поцілює в пенні»^{423}.

Листи Фейоша до Ольги під час мандрівки відкривають його незвичні стосунки із тещею, якій він часом здавався ближчим, ніж дружині. Називаючи Ольгу «мор» («мати») і підписуючись у листах до неї як «твій хлопчик Пол», він відкривався їй так, як не робив цього зі своєю жінкою. Дивно, але він вважав за потрібне повідомляти, як часто вони з Інґою сварилися, і, схоже, полюбляв викликати незгоду між матір’ю і дочкою.

Під час вечері у капітана — як писав Ользі Фейош — він називав свою тещу «леді із власною гідністю». З неясних причин це роздратувало Інґу, хоча, можливо, їй просто набридло постійне позування чоловіка. Якщо вірити листу до Ольги, вона сказала Фейошу, що той «ідіот і що в її матері точно немає гідності». «І що ви на це скажете?» — скептично запитував він Ольгу, здавалося б, із задоволенням ділячись цими принизливими фразами із матір’ю дружини^{424}.

Те, що він, власне, переказав цей анекдот, хай навіть і правдивий, — жорстоко, бо Фейош мав знати, як сильно Ользі бракувало доньки. Адже раніше вони ніколи не розлучалася так надовго і не були так далеко одна від одної. Думка, що дочка — найважливіша людина в її житті — публічно її спаплюжила, певно, глибоко ранила Ольгу.

Дивно і те, що навіть коли здоров’я Інґи покращилося так, що вона могла продовжити подорож, Фейош усе ж відправив попереднього листа (але вже з цією радісною звісткою). У ньому він уточнював, якою хворою була Інґа, наче хотів помучити Ольгу нагадуванням про тендітне здоров’я її доньки, саме коли Інґа готувалася провести два наступних роки в джунглях, вочевидь, далеко від належного медичного догляду. Все це передвіщало майбутню напруженість у його шлюбі з Інґою.

Розділ 32 «Біла богиня»

Через два місяці після відправлення з Гамбурга Інґа і Фейош розпочали свою азійську експедицію в Маньчжурії, яка тоді перебувала під жорстокою окупацією Японської імперії. Інґа писала, що їм з Фейошем наказували сходити з тротуарів, щоб дати дорогу будь-якому японському солдатові, так само, як цього вимагали і від китайців^{425}.

У пошуках менш напруженої атмосфери вони зайшли з вулиці на показ нового американського фільму «Добра земля» за романом Перл С. Бак, який Інґа любила читати в школі. Вона зауважила, що попри те, що історія про труднощі селянської родини була драмою, китайці в кінотеатрі голосно сміялися, дивлячись, як австрійці Пол Мюні та Луїза Райнер намагалися виглядати китайцями^{426}.

Інґа обожнювала Китай та його культуру. «Колись я хотіла б повернутися туди, — казала вона. — Мені цікаво пізнавати людей. Я вірю, що вони неймовірні. Те, як вони шукають себе, варте уваги»^{427}.

Перш ніж почати пошуки примітивних племен, Інґа і Фейош оглянули азійські культурні пам’ятки. У листі до Інґи після її повернення в Данію чоловік згадував їхні «довгі поїздки автом» романтичною сільською місцевістю Філіппін; як їм подобалося в японському місті Кобе, «чвакаючи арахісом», сидіти на підлозі в театрах «кенґекі» («поєдинки на мечах»); і як вони влаштовували «вечірні веселі витівки» (без уточнення, які саме) в Батавії (нині столиця Індонезії — Джакарта)^{428}.

Але ані тоді, ані згодом Фейош майже нічого не написав про одну велику пригоду, в якій брала участь Інґа. У розлогій лекції, яку він прочитав у Колумбійському університеті через двадцять років, Фейош навіть мимохідь не згадав ті кілька місяців, які вони з Інґою прожили серед первісних племен на островах на захід від Суматри. Але для Інґи це стало найголовнішою подією її азійського вояжу, що глибоко вразила.

В Ост-Індії було повно тих захопливих небезпек, які Інґа сподівалася знайти у цій мандрівці. На острові Сумбава вони з Фейошем відрядилися полювати на вулкані Тамбора, виверження якого у 1815 році викинуло в атмосферу так багато попелу, що створило на всій земній кулі «рік без літа». Стоячи в «оксамитовій темряві джунглів», Інґа побачила дикого кабана («який мені здався розміром зі слона»), що кинувся на мандрівників. Перш ніж вона отямилася, пролунав постріл. «Стріляв Пол, — вихвалялася вона згодом одному репортерові. — Він ніколи не хибить. Хай лиш насмілиться!»^{429}

Після відпочинку в Батавії, Інґа, Фейош і знімальна група через Зондську протоку рушили на північ, до західного узбережжя Суматри, в порт Паданґ, де винайняли пароплав і допливли до західної частини острова Ніас. Кілька тамтешніх племен активно полювали за головами ще за кілька років до появи Інґи і Фейоша.

Той факт, що останній відомий випадок полювання за головами на Ніасі стався щонайменше за два роки до прибуття Інґи, згодом не завадив їй ефектно розповідати деякі історії. Вона стверджувала, що під час трапези у вождя племені у дальньому кутку його хижі помітила дивний предмет. Підійшовши, вона побачила (за її словами), що це «закопчена, зморщена, але все ще впізнавана голова рудого німця-місіонера», якого вона буцімто зустрічала раніше під час мандрів. На запитання, чому європейця спіткала така доля, вождь нібито відповів: «Погані манери»^{430}.

Звісно, це сумнівна історія, з якої Інґа хотіла зробити макабричний жарт, але вона демонструє ті змішані почуття, які були в неї до тубільців. З одного боку, вони їй дуже подобалися. Такі щирі і добрі, вони випромінювали невинність втраченого раю. Але Інґа тоді все ще була дуже юною і просякнутою європейською цивілізованістю, з почуттям власної вищості, притаманним їй за будь-яких обставин.

Жорстокий норов людей Ніасу майже завжди відлякував мандрівників, тож тубільці виробили власну унікальну культуру і мову[38]. Інґу дивувало, що їхні хижі розташовувалися на високих палях серед дерев, тому села знизу здавалися майже непомітними. Вона зауважила, що єдиний шлях до такого житла пролягав вгору по дошці з надрізами, якою не міг вилізти жоден з європейців. Але аборигени з їхніми «чіпкими ногами», як їх називала Інґа, могли піднятися нею зі «швидкістю, якій би й ліфт позаздрив!»^{431}

Через цю згадку «чіпких ніг» можна припустити, що Інґа вважала тубільців наполовину тваринами, але фактом є також те, що часто її вражала витонченість тутешніх звичаїв. Вона зауважила, що люди Ніасу не носили нічого, окрім зробленої з кори пов’язки на стегнах, але спершу вони видавалися повністю вдягненими, бо з голови до п’ят їх вкривали татуювання «тонких смужок підігнаних так близько, що позаздрив би й кравець з Бонд-стрит!»^{432}

Хоча народи Ніасу й захопили уяву Інґи, але тісніший і корисніший зв’язок встановився у неї з менш войовничим племенем ментавай з острова Сіпора за 320 кілометрів на південь, куди потім вирушив Фейош з командою. На Сіпорі Інзі надзвичайно сподобався п’ятирічний хлопчик ментавай на ім’я Пейпептеоман.

«У нього були великі антрацитово-чорні очі, м’яке темне волосся, чудове золотаво-брунатне тіло і усмішка, що завоювала моє серце з першого погляду на нього», — писала Інґа за кілька років після тієї зустрічі. Вона вразила Пейпептеомана не менше, і, сміливіший за інших дітей, він обережно підійшов до неї за подарунком — яскравою зеленою кулькою на тоненькій паличці. Інґа посадила його на коліна «і жестами намагалася пояснити, що таке карамелька». Пейпептеоман намагався втекти, але вона міцно його тримала, доки він нарешті не лизнув кульку і не усміхнувся^{433}.

Зазвичай Інґа носила одяг, що не надто відрізнявся від вбрання чоловіків у їхній команді: штани кольору хакі, чоботи, сорочку з коротким рукавом і крислатий капелюх, що захищав від тропічного сонця. Попри свій дещо андрогінний, на її думку, зовнішній вигляд, вона стверджувала, що ментавайці вважали її «білою богинею» і майстрували на її честь ляльки, в яких солома служила за біляве волосся^{434}.

Інґу тішило, що найпростіші задоволення сьогодення ментавайці сприймали як дива, але вона також цілком розуміла, що плем’я не вважає її, Фейоша чи будь-кого з європейців кращими за них. Насправді, хоч її біляве волосся і захоплювало ментавайців, вона усвідомлювала, що це не тому, що вони уявляють її вродливішою за себе — цілком навпаки.

Інґа написала, що її природне біле волосся та шкіра «спантеличували і сердили» Пейпептеомана. «Він несхвально переводив погляд зі своєї шкіри яскраво-брунатного кольору на її — бліду і трохи засмаглу, — писала вона згодом. — Йому явно не подобалася блакить її очей, а наявність її вій та брів руйнували його почуття краси. Фактично, він терпів її лише тому, що вже спробував солодкість карамелі на паличці і вона йому сподобалася»^{435}.

Розділ 33 «Насолода очей»

Мешканці Ост-Індії видалися Інзі й Фейошу, як і більшості західних прибульців, надзвичайно привабливими. Опікун Американського музею природознавства В. Дуґлас Бурден у 1926 році відвідав Індонезійський архіпелаг з тієї самої причини, що й Фейош: хотів спіймати комодського варана[39]. Бурден, чиї пригоди буцімто надихнули його друга, режисера Меріана Купера, на «Кінґ Конґа» 1933 року, писав у National Geographic, що на Балі та інших островах Ост-Індії «майже немає худих, сухорлявих людей, яких так багато в Індії. Тут вони майже ідеальні. Скрізь дівчата наче відгодовані куріпки, що прикрашають пейзаж»^{436}.

Фейош був сповнений рішучості знайти найвідгодованішу куріпку серед ментавайців, яка б стала зіркою його фільму. Він хотів, щоб тубільці в його документальних стрічках були природними. Фейош усвідомлював, що місцева красуня, яка поводитиметься природно, надто з огляду на те, що жінки ментавайки з одягу носили лише спідниці, має більше шансів полонити європейську і американську публіку, ніж не така приваблива місцева жінка (або чоловік), що поводитиметься природно.

Коли Фейош сказав старійшинам, що йому потрібна особлива жінка для фільму, його спитали: «Тобто ти хочеш жінку, яка вміє добре готувати і виносити багато дітей?» Ні, відповів Фейош, йому потрібна дівчина — «насолода очей». «Тобто, — сказав вождь, — дівчину, яку жадають всі чоловіки в селі Кампонґ?» «Це вже ближче», — погодився Фейош^{437}.

Вибрали 16-річну Нґенакан, за словами Інґи, неймовірну красуню й уособлення екзотичної (і еротичної) вроди Південних морів:

Однак невинність легко зіпсувати. Щойно Нґенакан зрозуміла своє важливе значення для Фейоша — а це сталося дуже швидко, — як у неї з’явилися манери кінозірки із «більшою кількістю забаганок, вимог і капризів, ніж у будь-якої голлівудської улюблениці», — писала Інґа^{439}.

Як згадувала Інґа, вони зрозуміли, що створили кінодіву, коли її 17-річний чоловік почав жалітися: відколи почалися зйомки, дружина відмовилася готувати чи прибирати в хижі. «Думаю, що вона мене вже і не любить, — сказав він. — Вона відмовляється ділити зі мною підстилку, бо каже, що постійна робота на сонці її виснажує, і хоче, щоб її лишили у спокої». Щоби з цієї причини чоловік або старійшини не забрали Нґенакан зі зйомок, Фейош сказав їй, що не можна ігнорувати подружні обов’язки. «Вона обіцяла виправитись, — сказала Інґа. — Але марно». Принаймні доки фільмування не скінчилося і вони з Фейошем не поїхали^{440}.

Однак Інґа підкреслювала, що у Нґенакан були і чудові риси характеру. Вона привезла в джунглі (!) флакон її улюблених парфумів Chanel № 5, і Нґенакан зачарував цей аромат. Помітивши її нестримну усмішку після першого вдихання запаху, Інґа наполягла, щоби дівчина залишила флакон собі як подарунок. Згодом Інґа побачила, що коли під час зйомок Нґенакан буркотіла чи була у поганому настрої, то діставала парфуми і «вдихала їх дуже повільно. Потім усміхалася і одразу веселішала»^{441}.

Коли все скінчилося і Інґа ступила на борт корабля, Нґенакан подарувала їй нову бананову спідницю. «У куточках очей у мене з’явилися сльози», — сказала вона, особливо від того, що Нґенакан сприснула її подарунок своїм щойно набутим найбільшим скарбом — Chanel № 5^{442}.

Ще сумніше прощання було в Інґи з Пейпептеоманом. Вони дуже подружилися з хлопчиком. «Він сидів біля мене годинами, — писала вона в есе вже у Колумбійському університеті, — просто чекаючи на черговий дарунок, а я осипала його всім, що, на мою думку, могло потішити чудового хлопчину»^{443}.

Пейпептеоман називав Інґу «коханою», вважаючи, що це її справжнє ім’я, бо так до неї звертався Фейош, але вони не могли нормально розмовляти за винятком кількох жестів. Іноді вона замислювалася, чи справді Пейпептеоман її любить, бо коли він приносив їй мушлі в обмін на шоколадки, то не виказував фізичного потягу. Це засмучувало Інґу, яка хотіла притулитися до хлопчика.

І цього не було до дня від’їзду Інґи і Фейоша. Коли прийшов корабель відвести Інґу разом із Фейошем та групою назад до Паданґа, а потім до Батавії, Пейпептеоман зрозумів, що вона їде назавжди, тому кинувся їй на шию і не хотів відпускати, навіть коли батько намагався його забрати. «Він з усіх сил виснув на мені, — казала Інґа, — і зі слізьми, що котилися його маленьким брунатним личком, мурмотів “кохана”»^{444}.

Розділ 34 «Відтепер ти будеш зі мною»

Попри відвагу, продемонстровану на Сіпорі та Ніасі, і місце радистки експедиції, Фейош наполіг на тому, щоб Інґа залишилася відпочити в Гонконзі, поки він ловитиме на острові Комодо варанів для зоопарків Копенгагена і Стокгольма.

Під час відпочинку в Товаристві Гелени Мей[40] — елегантному «клубі-резиденції» для неазійських бізнес-леді без супроводу, розташованому на відомій гонконгській Ґарден-роуд, в Інґи взяла інтерв’ю британська кореспондентка Мьюріл Льюїс. Льюїс завзято писала, що жоден прикметник «не зможе бути достатньо екстравагантним» в описі Інґи, «але у мене є страх дешевих перебільшень»^{445}.

Льюїс не очікувала побачити Інґу в Гонконзі, коли її чоловік прямував на острів Комодо, бо вважала, що у тої було не лише «прагнення “робити справи”, як того бажала мати, а й здібності “досягати результатів”». Інґа заявила: «Я полетіла б на місяць, щоби бути з моїм чоловіком», але зауважила, що Фейош дбав про її безпеку^{446}. Комодські варани в довжину сягали трьох метрів, важили до 90 кілограмів і могли перебити ногу людині лише помахом хвоста. Фейош добре все передбачив: мандрівка виявилася катастрофічною.

Вже саме плавання на борту пароплава de Klerk, що перевозив домашню худобу, було доволі неприємним. «Сморід на палубі від купи коней, курок, качок і корів неможливо описати»^{447}, — писав Фейош Інзі. Але головною проблемою була висадка на берег острова. Комодо — частково ізольований, бо його омивають океанські течії зі швидкістю десять вузлів^{448}. Коли із судна перекинули трап, яким Фейош і його команда мали висадитися, капітан не розрахував припливу, і трап розтрощило об прибережні скелі. Більшість припасів експедиції, разом із питною водою, пішли на дно^{449}.

Використовуючи застарілі мапи, Фейош і його люди не могли знайти джерел прісної води і почали побоюватися перспективи повільної смерті в муках від зневоднення^{450}. Але тієї ночі один із товаришів режисера помітив у морі кілька вогнів. Спершу Фейош відмовлявся вірити, що це може бути судно, бо острів лежав на віддалі від морських шляхів, але вони усе ж одразу розклали багаття. З корабля відповіли на сигнал, а вранці прислали шлюпки за Фейошем і його людьми^{451}. Цікаво, що це був de Klerk — він повертався і проходив повз острів, уникаючи бурі. «Це було справжнє диво», — сказав, як завжди стримано, Фейош^{452}.

Через кілька тижнів він повернувся на Комодо, вже на тубільських човнах із місцевими гідами, з достатньою кількістю води, і зловив трьох живих варанів[41]. Інґа хотіла долучитися до експедиції, але Фейош знову наполіг, щоб вона відпочила цього разу на шведській кавовій плантації на Сумбава. Там вона насолоджувалася рутиною щоденних прогулянок, поїздок і купання («звісно ж, по-данськи, тобто коли ви виливаєте на себе воду з маленького черпака»), а також вечорів ігор у бадмінтон і карти за келихом хересу^{453}.

Після місяця такої одноманітності Інґа була готова долучитися до Фейоша у його наступній планованій пригоді в Сіамі. Він зізнався, що майже самогубний досвід на Комодо навчив його марно не ризикувати, і щоб дотримати власної обіцянки, він пояснив Інзі, що це означало «Відтепер ти будеш зі мною», додаючи великими літерами для виразності: «ВКЛЮЧНО З НОВОЮ ГВІНЕЄЮ!»^{454}. Однак того самого дня, коли він побожився Інзі, то також пообіцяв у листі схвильованій Ользі: «Я однозначно запевняю, що вона НЕ поїде до Нової Гвінеї, поки я тут щось вирішую»^{455}.

Тож Фейош порушив свою обіцянку Інзі і відмовився брати її із собою до наступного пункту — міста Чанґ-Май в горах поруч із бірманським кордоном. Поки він мандрував на північ для зйомок диких слонів, слідуючи за погоничем цих тварин, який став головним героєм найвдалішого фільму режисера, знятого в азійській експедиції, вона залишилися у Бангкоку, але в ще одному вишуканому готелі, що могло пом’якшити біль від розставання.

Чоловік знову запевнив Інґу, що лишає її задля її ж блага. Він сказав, що це гірська місцевість і більшість краєвидів там нечіткі через туман, явно хапаючись за будь-які причини, чому вона має радіти, що не опиниться поруч з ним. Крім того, сказав він, «люди там такі самі, як і в Бангкоку»^{456}.

Обставляючи свою відмову дозволити Інзі піти з ним у бій як щире лицарство, найімовірніше, що Фейош вважав її присутність завадою роботі. На нього дуже тиснуло правління Svensk Filmindustri, члени якого виказали невдоволення відзнятим матеріалом (і рахунками), уже надісланим Фейошем до Швеції. Компанія відправила йому нового оператора і помічника режисера на ім’я Ґуннар Скоґлунд із завданням взяти під контроль дорогу експедицію.

Хоча таке втручання спершу розчарувало, а потім і розгнівало Фейоша, результатом його роботи стала справді зворушлива 67-хвилинна документальна драма «Жменька рису», яку, щоправда, компанія RKO випустила у Сполучених Штатах лише 1951 року під назвою «Джунглі Чанґа»[42].

Це була історія про молоду тайську пару з племені майо. Після весілля чоловік подався в джунглі — закласти рисове поле, але посуха змусила його шукати роботу погонича слонів на плантації у північному Сіамі. Коли ж він повернувся додому, то весь урожай з поля, посадженого ним із дружиною, умістився у жменю рису. Відхиляючись від документалістики, Фейош додав від себе особисто коду, в якій шведська пара легковажно викидає пригорщу рису у сміття після вечірки — ту саму кількість, яку молоде подружжя майо цілий рік намагалося отримати як єдине джерело харчування.

Подібна сцена може видаватися недоладною, але делікатне ставлення Фейоша до неї надає документальній стрічці певного пафосу, притаманного його найвдалішим фільмам на кшталт «Самотніх». На жаль, RKO у своїй версії вирізало цю сцену. Кінознавець Ґрем Петрі назвав це рішення таким, що знищує «центральний мотив чудової роботи Фейоша: всі заслуговують на шанс мати успіх у житті і на щастя, і заперечення чи перешкоджання цьому є образою людської гідності»^{457}.

Якщо у своїй роботі режисер і підкреслював цю тему, то у шлюбі він упускав її важливість. Інґа була нещасливою, покинута байдикувати в Гонконзі чи Бангкоку, поки її чоловік мандрував, відкриваючи і досліджуючи речі, про які майже жоден європеєць не знав до того і які вона теж жадала побачити. Розчарована Інґа вже готувалася залишити Фейоша з його роботою. І тоді раптово вони з чоловіком зустріли Акселя Веннер-Ґрена — найбагатшу людину світу, яка змінить їхні життя.

Розділ 35 «Мій чоловік підстрелив її в повітрі»

За кілька років потому Інґа в листі до Джека Кеннеді описувала Бангкок. «Храми там такі різнокольорові і розкішні, що все місто було схоже на одну велику веселку, коли сонце відбивалося від дахів у вигляді драконів, що звивалися і крутилися, тягнулися до неба, наче хотіли його простромити і доторкнутися трону Бога»^{458}. У місті, за її словами, розташовано стільки статуй Будди, скільки й мешканців. «Здебільшого вони були із золота, смарагдів чи інших цінних металів або коштовного каміння, — писала вона. — У деяких на обличчях були такі доброзичливі усмішки, наче вони хотіли спитати: “Чому ти в мене віриш?”»^{459}.

Формальну лютеранку Інґу завжди заворожувала релігійність, і, здається, вона хотіла б мати її більше і в собі. Вона дивилася, як жінки молилися про шлюб чи вагітність, і бачила бідних, «які виглядали так, наче ніколи в житті не їли» і які подавали милостиню буддійським монахам у помаранчевих одіяннях. «І монах брав подаяння з виразом великої послуги бідним, і вони, милий, справді так і вважали. Це віра», — додала вона^{460}.

Всупереч твердженню, нібито їй потрібен відпочинок, Інґа «невтомно ходила містом, купуючи антикваріат. Золоті і срібні вироби багатомісячної ручної роботи неохоче продавали людям, які не вміли її оцінити… Китай такий витончений, що яєчна шкаралупа для порівняння видається товстезною. Лунають гонги, нагадуючи, що колись десь настане судний день»^{461}.

Але шопінг і вештання туристичними місцями навіть у такому місті, як Бангкок, що захоплює всі твої почуття, швидко набридли. Щоб задобрити дуже самотню і роздратовану Інґу, Фейош зробив перерву у зйомках на Сіамі і повіз її до Малайзії, де у грудні 1937 року сподівався задокументувати полювання на тигра в джунглях Пенанґу.

Коли вони прибули на місце, звукорежисер Барон Аке Сікстен Лейонхуфвуд впізнав у порту Пенанґу величезну, понад 90-метрову біло-золотисту яхту. Це була Southern Cross, що належала Акселю Веннер-Ґрену і його дружині Марґеріт. Згідно з описом журналу Time^{462}, цей пароплав у стилі арт-деко, з його багатою обшивкою деревом, трьома спальнями господарів, парадною їдальнею, багатьма камінами і кришталевими жирандолями, по суті був океанським лайнером.

Веннер-Ґрен придбав Southern Cross два роки тому за два мільйони доларів у Говарда Хьюза, який активно використовував це прекрасне судно для зваблення молодих кіноактрис на початку 1930-х років, коли розривався між авіацією і продюсуванням голлівудських фільмів^{463}. Веннер-Ґрен, який, як відомо, залишався вірним Марґеріт, придбав Southern Cross для втамування жаги до подорожей і для якомога довшого перебування в морі, щоб уникнути певних шведських податків на прибутки[43].

Лейонхуфвуд сповістив Веннер-Ґрена, що сюди прибули скандинавські земляки для зйомок документальних фільмів про життя на Сході, і заінтригована цією новиною Марґеріт запросила їх на вечерю з приміткою, як згадував Фейош, «у вечірньому вбранні». Коли ж він повідомив Марґеріт, що навмисно не брав у джунглі смокінг чи вечірню сукню Інґи, вона весело відповіла: «Приходьте в чому є!»^{464}

То була чудова вечеря. Безумовно, Веннер-Ґрен з Інґою поділилися своїми враженнями від спільного знайомого — Германа Ґьорінґа, але все-таки значну частину вечора, доки чоловіки обговорювали зацікавлення відкриттями і примітивними культурами, увагу Інґи було прикуто до Марґеріт. Тій з її любов’ю потеревенити сподобалося, що Інґа — така вдячна слухачка. Тим часом Фейош — вправний оповідач і людина, що вміла точно оцінити потенціал ймовірного патрона, зачаровував Веннер-Ґрена історіями своїх пригод і пристрастю до антропології. А той, як один з найкращих світових торговців, оцінив прекрасну експедицію Фейоша, особливо з точки зору власних зацікавлень: Веннер-Ґрену подобалося вважати себе «останнім вікінгом», який шукає нові рубежі і загублені цивілізації^{465}.

Уже цього ж вечора у Пенанзі, а потім через тиждень, коли вони всі знову зібралися на Southern Cross у Сінгапурі, Веннер-Ґрен з Фейошем розпочали обговорення потенційної співпраці. Мільярдер запропонував, коли всі повернуться до Європи, продовжити розмову в його шведському замку. Фейош згодом згадував, що буцімто для Веннер-Ґрена це було «одним із тих звичайних запрошень», які він і не згадає^{466}. Але він помилявся.

Веннер-Ґрен не забув про Фейоша, бо буцімто, як той стверджував, врятував життя цього багатія десятого січня 1938 року, хоча цю історію міг підтвердити лише один свідок — Інґа. Інші присутні під час тієї події заперечували це.

За словами Фейоша, він запросив Веннер-Ґрена на полювання за тигром. Вони змусили звіра вийти із заростів, і Фейош, «як завжди — ідеальний господар», як його описував біограф-шанувальник Джон В. Доддс, наполіг, щоб Веннер-Ґрен вбив тварину. Але той лише поранив бідного тигра. Фейош почекав, доки Веннер-Ґрен зробить повторний постріл, але помітив, що чоловік, який спокійно укладав мільярдні угоди і намагався встановити мир у всьому світі, «надто тремтів». Тож Фейош «заступив товариша і вистрілив у тигра, що наближався, опинившись вже приблизно за три метри від них і готуючись до стрибка»^{467}.

Інґа ж за кілька років повідала покращену версію уявного інциденту. В її історії, яку вона переказала нью-йоркській газеті, Фейош врятував життя Веннер-Ґрена не один, а два рази! За її словами він спершу стряхнув отруйну змію, яка впала на шию мільярдера. «А потім, — розповідала Інґа репортеру, — ми раптом наштовхнулися на чорну пантеру. Мій чоловік підстрелив її в повітрі. Я була там і зааплодувала. Зі шкури тварини зробили опудало, і зараз воно в шведському замку містера Веннер-Ґрена»^{468}.

Але Женєв’єва Ґонтьє — американська братова Веннер-Ґрена (актриса-початківець і кіносценаристка) теж була присутня і згадувала епізод зовсім по-іншому. Вона стверджувала, що Фейош запросив Веннер-Ґрена подивитися, як він знімає бій тигрів — не полювання на них, — повністю поставлений режисером. У сцені, огидній для сучасного чутливого глядача, Фейош завів оленя у загін з шістьма щойно спійманими тиграми, сподіваючись, що вони битимуться за нього. Але замість цього звірі просто разом вляглися, що дуже розчарувало Фейоша. Тоді він застрелив оленя, думаючи, що кров розбурхає тигрів, але бійки все ще не було. Коли ж вони нарешті з’їли нещасну мертву тварину, вже стемніло, і режисер не зміг відзняти цю сцену.

Ґонтьє записала в щоденнику, що під час того епізоду Фейош пристрелив чорну пантеру, яка намагалася вирватись із загону, хоча вона і не загрожувала Веннер-Ґрену чи комусь іншому. Гонтьє згадувала, що «огидна, майже метрова змія» зачепила руку Веннер-Ґрена, та вона не пише, що Фейош стряхнув її з його шиї. У власному щоденнику Веннер-Ґрен взагалі не згадував про змію і лише написав, що «чорну пантеру, яка намагалася вирватися, довелося пристрелити»^{469}.

Біограф Веннер-Ґрена Ілья Луцяк казав, що Фейош, певно, повірив у «власну казку» і вже не міг точно згадати, що ж сталося насправді^{470}. Режисер ненавидів бути нижчим від когось, тож якщо він вважав, що Веннер-Ґрен завдячує йому життям, то ця фантастична подія допомогла йому урівняти стосунки між благодійником і здобувачем благодійності.

Розуміння Інґою вразливого еґо її чоловіка може пояснити, чому вона повторювала цю вигадку, і водночас може бути причиною її остаточного розриву з Фейошем. Схильність Інґи будь-що прикрасити свої пригоди їй була непритаманна. Істотну частину свого життя вона висловлювалася радше стримано. Але під впливом професійного вигадника Фейоша вона почала роздувати події, і такий його вплив міг не сподобатися їй.

Найпромовистішим зі сказаного Інґою репортерці Мьюріл Льюїс було твердження, що Фейош — «надзвичайно захоплююча особистість — звісно, складна, ексцентрична, але абсолютно чесна. Він нічого не робить задля більшого ефекту. Для цього він занадто довго працював у театрі. Дванадцять років режисерування у [sic] Голлівуді вчать… особистій щирості»^{471}. Навіть Фейош не міг би таке сказати серйозно.

Розділ 36 «Експедиція несправжня»

Фейош не міг поїхати до Європи для продовження розмови із Веннер-Ґреном^{472}, допоки не завершив своєї роботи в Азії. І це він вирішив зробити без Інґи.

Перш ніж повернутися до Чанґ-Маю для закінчення роботи над «Жменькою рису», 28 лютого 1938 року Фейош посадив Інґу на борт судна Panama, яке прямувало з Бангкока до Роттердама. Замість запланованих двох років вона провела у Азії заледве десять місяців.

Менш ніж через два тижні після початку подорожі Інґи з Бангкоку Німеччина здійснила аншлюс Австрії, підвищивши напруження в Європі. Фейош та Ольга закликали Інґу лишатися на пароплаві до самого Роттердама, в нейтральних Нідерландах, і уникати подорожей до інших куточків Європи, де могла вибухнути війна[44]. Але Інґа хотіла бути в Копенгагені вже 16 квітня — на шестидесятиліття Ольги, тому, продемонструвавши завзяту впертість, яка зазвичай їй допомагала, вона зійшла з пароплава Panama в Палермо, дісталася морем до Рима, а звідти потягом до Данії. На щастя, до війни лишалося більше року і мандрівка завершилася успішно.

Фейош залишив Азію через три місяці після Інґи, розчарований від того, що бухгалтери Svensk Filmindustri повністю заволоділи контролем над експедицією. Він так і не дістався Нової Гвінеї. Після повернення він не був у настрої каятися перед своєю дружиною, а навпаки — ще й розчарував її тим, що мрія переїзду до Америки поки «поза обговоренням». Це б надто дорого коштувало, а він не збирався повертатися у Голлівуд — єдине місце у Сполучених Штатах, де він знав, як заробити гроші. Фейош зазначив, що в нього «приховано кілька невеличких ідей» на майбутнє, маючи на увазі свій намір продовжити перемовини із Веннер-Ґреном.

Фейош постійно їздив із Копенгагена до Швеції для завершення монтажу фільмів і продовження розмов із Веннер-Ґреном в його замку Херінґе. Наступного року Веннер-Ґрен заснував Фонд The Viking (сьогодні це Фонд Веннер-Ґрена) зі штабом в Нью-Йорку, який фінансуватиме майбутні антропологічні експедиції Фейоша[45]. Тепер завдяки своїй нахабності, а не фаховій освіті, Фейош ставав одним із провідних світових експертів-антропологів.

Режисер сподівався повернутися до Азії і спробувати сили в пошуках невідомих тубільців Нової Гвінеї, але Веннер-Ґрен наполіг, щоб він замість цього відправився до Перу, досліджувати верхню частину басейну річки Амазонки. Хоча дехто стверджував, що Веннер-Ґрен заснував Фонд The Viking для уникнення податків, він таки щиро цікавився антропологією і сподівався хоча б побічно долучитися до цієї першої експедиції. Південна Америка була неподалік від його багамської резиденції, і час від часу це давало можливість перевіряти справи Фейоша. Якби він подався до Нової Гвінеї, це було б зробити куди складніше.

Крім того, Веннер-Ґрен дуже сподівався поширити свій бізнес на Латинську Америку. Популярність експедиції Фейоша відкрила б для нього двері і нові можливості. Таке зацікавлення Південною Америкою привернуло увагу уряду США.

22 листопада 1939 року Фейош залишив Копенгаген (і дружину), а 1 грудня прибув до Нью-Йорка, і на Новий рік, за два місяці до приїзду Інґи у Америку, вже був у дорозі до Перу. Як і з пригодами в Азії, у своїх листах до Інґи (і Ольги) Фейош підкреслював усі негоди, з якими стикнувся в джунглях, і те, що Інґа не поїхала з ним, — лише на краще. Його валила з ніг лихоманка, він стверджував, що схуд на 15 кілограмів і пережив напад тубільців на експедицію. «Я втратив кілька людей, усіх місцевих, — писав він Ользі, — але ми повернулися — обідрані, жахливо виснажені, ми дійшли до цивілізації»^{473}.

Фейош запевнив Інґу, що на Різдво 1940 року приїде до неї у Нью-Йорк. Коли ж цього не сталося, він пообіцяв приїхати на Великдень. Не приїхав. Він знав, що Інґа гнівалася і написав Ользі, який він вдячний, що його теща намагалася «пом’якшити справу», додаючи: «Не кажіть цього дружині, але я невимовно за нею сумую»^{474}.

У перервах між боротьбою із тропічними хворобами і спробами відбити напади тубільців Фейош зміг завершити детальне вивчення індіанців яґуа з верхів’я Амазонки на північному сході Перу[46]. Врешті-решт під час експедиції він відкрив 18 загублених міст інків, а це, на думку Фейоша, мало створити «неймовірну сенсацію» і на короткий час відволікло б увагу преси від війни. Саме так і сталося^{475}.

Попри ці відкриття ФБР, якому Франклін Делано Рузвельт доручив слідкувати за активністю Осі в Латинській Америці, наполягало на тому, що «археологічна експедиція Фейоша в Перу несправжня»^{476}. Американський уряд був упевнений в тому, що в кращому разі це прикриття зацікавлення Веннер-Ґрена просуванням в Перу бізнесу, пов’язаного зі сталлю й електрикою. У найгіршому — вони вважали — мільярдер готує ґрунт для проникнення у Латинську Америку нацистів.

У 1940 році в приватній розмові біля каміна президент Рузвельт перестерігав, що Вісь націлилася на Америки, які, за його словами, «складають найласіший трофей всього світу»^{477}. На доказ цього він показав карту, нібито перехоплену у німецького шпигуна, на якій видно, як Німеччина збирається владарювати у західній півкулі після її захоплення. Насправді ж це була підробка британської розвідки, що намагалася залякуванням долучити американців до спільної справи Антигітлерівської коаліції^{478}.

На сполох била не лише адміністрація Рузвельта. Наприкінці 1941 року уряд Аргентини заявив, що півмільйона німецьких військ вже у Південній Америці, розквартировані на секретних базах у п’яти країнах. Щоб тримати їх у таємниці — припускала у своєму розслідуванні аргентинська парламентська комісія, — нацисти навмисно побудували ці бази у віддалених закутках, як-от верхів’я Амазонки — саме там, де працювала експедиція Фейоша, спонсорована Веннер-Ґреном^{479}.

Координатор відділу Латинської Америки в Держдепартаменті США Нельсон Рокфеллер відправив професора зі Стенфорду Пола Ханну як свого емісара із завданням з’ясувати, чи є експедиція Фейоша частиною плану проникнення нацистів до Південної Америки. Ханна дійшов висновку, що Фейош ніяк не пов’язаний із нацистами, але його звіт не поклав край підозрам уряду США щодо режисера, Веннер-Ґрена чи Інґи^{480}.

Попри те, що у Південній Америці мешкало мільйон людей німецького або японського походження, насправді жодного проникнення нацистів на цей континент не було. Як не існувало і таємних військових баз, аеродромів чи навіть потужної п’ятої колони. Внутрішнє розслідування ФБР після війни зазначало: «По Латинській Америці були взагалі відсутні точні дані або деталі щодо справжньої кількості чи природи диверсійної діяльності, поточної чи потенційної»^{481}.

Веннер-Ґрен стверджував, що американський уряд ніколи серйозно не підозрював його в шпіонажі чи навіть у сприянні передачі матеріальних цінностей або потрібних корисних копалин з Латинської Америки до нацистської Німеччини. На його думку, тамтешні бізнесмени радше «обурювалися на нього як на людину, яка порушує промислову монополію в Латинській Америці» — припущення, яке, за матеріалами журналу Time, «видавалося цілком імовірним»^{482}.

Був американський уряд щирим у своїх підозрах Веннер-Ґрена чи ні, але коли Southern Cross стояла на якорі у Веракрусі, 14 січня 1942 року в США і Великобританії мільярдера занесли до «чорного списку». Його активи — принаймні на території, підвладній союзникам, — заморозили, і йому заборонили вести бізнес у Сполучених Штатах або у Сполученому Королівстві.

Веннер-Ґрен вимагав надання можливості виправдатися, але суд, де могли б вислухати його скаргу, так і не відбувся. Він намагався подати позови до федеральних судів, але до розгляду справи так і не дійшло. Тож Веннер-Ґрен залишився в Мексиці і став радником тамтешнього президента, подарувавши Southern Cross мексиканським BMC. Навіть опинившись у «чорному списку», він використав обмежені фінансові ресурси і свій бізнесовий геній для спекуляцій на світовому ринку срібла і створив мексиканський телекомунікаційний гігант TELMEX, який є основою багатства одного з найзаможніших людей сьогодення — Карлоса Сліма.

На той час Інґа шкодувала, що взагалі зустрілася з Веннер-Ґреном, особливо, за її словами, після того, як він запропонував їй один мільйон доларів за те, щоб вона стала матір’ю для його дитини.

Розділ 37 Пропозиція на мільйон доларів

Аксель Веннер-Ґрен зіграв провідну роль у тому, що Інґу прийняли до Колумбійського університету. Згодом погодившись на ексклюзивне інтерв’ю, він допоміг їй влаштуватися у Washington Times-Herald. Марґеріт розтягнула перебування Інґи в Шанґрі-Ла на цілий місяць і старанно намагалася прилаштувати її до Елізабет Арден. І при цьому всьому Інґа вкрай не любила обох Веннер-Ґренів.

Частково ця ворожість пояснювалася впевненістю Інґи в тому, що саме через її зв’язок із Веннер-Ґреном, а не через час, проведений посеред нацистів, ФБР продовжує її діставати. Розрив цього зв’язку став головною причиною, чому Інґа почала замислюватися над розлученням із Фейошем, бо, як вона казала Джекові Кеннеді, «єдине, що вони мають на мене — це те, що мій чоловік працює на Веннер-Ґрена»^{483}.

Коли військовий відділ міністерства юстиції у лютому 1945 року попросив ФБР допитати Інґу — «головним завданням було з’ясувати, “чи працювала міс Арвад на Веннер-Ґрена як його особиста шпигунка”»[47] ^{484}. Інґа наполягала, як і завжди, що її стосунки з Веннер-Ґреном «суто світські», і сказала, що єдиними отриманими від нього грошима була «зарплата» Фейоша на їхньому спільному банківському рахунку, витрачена на перуанську експедицію Фонду The Viking. За її словами, загальна сума склала три тисячі доларів. ФБР вона повідала, що не бачила Веннер-Ґрена з листопада 1941 року, коли вони зустрічалися на вечірці Сіссі Паттерсон[48] ^{485}.

Неприязнь Інґи до Веннер-Ґрена була такою великою, що вона зробила дещо нехарактерно підле. Під час її нетривалої роботи сценаристкою в компанії MGM у 1945 році Інґа написала сюжет, спираючись на історію Веннер-Ґренів. Якби за ним зняли фільм, то суперечлива, погано прихована біографія Уїльяма Рендольфа Хьорста «Громадянин Кейн» авторства Орсона Уеллса здалася б уособленням витонченості та чесності.

Особливо Інзі не подобалася Марґеріт, яку навіть близькі друзі називали складною. У своєму панегірику на її похоронах у 1973 році один із цих друзів — шведський журналіст Ґуннар Унґер — назвав Марґеріт «ексцентричною, зіпсованою, нетактовною — вона могла бути нестерпною», хоча згодом додав (безумовно втішивши збентежених присутніх), що Марґеріт мала «ауру чарівності, ту свою особливу магію, завдяки якій в її товаристві ніколи не було нудно»^{486}.

Цю «особливу магію» Інґа обійшла стороною. У власних записах, які вона робила багато років по тому, розмірковуючи над автобіографією, Інґа описувала Марґеріт «свавільною, вимогливою, безрозсудною», як та змушувала її «не спати аж до півнів: вона пила шампанське, а я слухала її теревені»^{487}. У злобному сюжеті Інґи героїня, списана з Марґеріт, — це нереалізована оперна співачка, яка пиляє свого шведського чоловіка, аж він стає одним із найзаможніших у світі і має одну з найбільших яхт. Якщо і при цьому схожості на реальних сучасників не вистачило б, Інґа увела в оповідь шведського бізнесмена, засланого під час війни у Мексику, «де тиняється решта міжнародних покидьків». Похмура історія закінчується смертю єдиного сина подружжя на війні, а також загибеллю чоловіка в авіакатастрофі під час його польоту до Вашинґтона, де він збирався очистити своє ім’я^{488}.

Хоча на перший погляд Інґа винуватила той зв’язок із Веннер-Ґреном лише через надокучання їй ФБР, її ворожість до нього була настільки глибоко особистою, отже мусила існувати інша причина, надто з огляду на те, що вона була впевнена у несправедливості звинувачень Веннер-Ґрена у шпіонажі на користь нацистів.

Імовірним поясненням є історія, розказана Інґою кожному зі своїх синів. Вона стверджувала, що Веннер-Ґрен запропонував їй один мільйон доларів за те, щоб вона стала сурогатною матір’ю його дитини за допомогою — це треба підкреслити — штучного запліднення, яке ставало дедалі популярнішим у 1940-х роках^{489}. Немає інших підстав вірити у правдивість розповіді, але і незрозуміло, навіщо Інґа вигадувала би все це через багато років.

У Веннер-Ґренів ніколи не було дітей. Одного разу Марґеріт запропонувала, щоб вони офіційно всиновили французького хлопчика, якого вже вважали «прийомним сином», але Веннер-Ґрен відмовився^{490}. Можливо, він хотів біологічного спадкоємця.

Інґа з Фейошем теж не мали дітей, як зазначалося, через його безплідність від роботи з радієм. Як обдарований бізнесмен Веннер-Ґрен, можливо, вважав, що знайшов рішення, яке задовольнить усіх. Він хотів мати біологічну дитину, але його дружина була безплідна; Інґа могла мати дітей, але одружена із стерильним чоловіком. У Веннер-Ґрена грошей вистачало. Фейош та Інґа були доволі обмежені фінансово.

Якщо Веннер-Ґрен справді зробив таку пропозицію, то він жахливо помилився в Інзі. У випадку із хлопчиком з племені ментавай, Пейпептеоманом, Інґа виявила свій сильний материнський інстинкт. Сама думка про те, що вона може народити, а потім віддати дитину, відштовхнула б її. І тут не мали значення ані її фінансова ситуація, ані те, що ця дитина зростала б у достатку родини з вищого світу.

Попри те, що багато біографів Кеннеді вважали її легковажною «Інґою-Бінґою», в неї було дуже консервативне ставлення до шлюбу і родини. Як вона згодом писала сину Роналду: «Я щиро вірю у двох батьків, а НЕ в когось одного»^{491}.

Наприкінці 1941 року Інґа дійшла висновку: якщо вона хоче бути матір’ю, то єдиний, від кого вона бажала б мати дітей, — це Джек Кеннеді, і, як незабаром дізналося ФБР, вона вважала, що вже носить його дитину.

Розділ 38 Елізабет Арден — донощиця ФБР

Роками редактор Washington Times-Herald Френк Уолдроп розмірковував, хто ж розказав Пейдж Гайдкопер про фото з підписом, що Інґа — «головний рекламний агент нацистів у Данії». Завдяки запиту, зробленому за законом про вільний доступ до інформації, у 1970 році він з’ясував, що цією особою виявився Чарлз Летін — працівник відділу матеріально-технічного забезпечення Times-Herald, чия робота полягала в обізнаності, скільки коштує газетний папір або «скільки шарів туалетного паперу в рулоні», — додавав Уолдроп^{492}. Що він там робив, порпаючись у вирізках зі старих номерів і переказуючи знайдені пікантні подробиці журналістам та іншим колегам?

Уолдроп дізнався, що Летін разом із двома іншими працівниками Times-Herald був доносителем ФБР. «Чорт забирай, бачите, які вони винахідливі! — вигукнув він. — П’ять балів Гуверу. Вони все обставили — ця «третя людина» підкинула Пейдж Гайдкопер новину, щоб почати плутанину, переслідування, щось там ще»^{493}.

Тоді в Уолдропа сяйнула думка, що Летін та інші інформатори в Times-Herald наглядали не лише за Інґою, а й за ним та рештою топ-менеджменту. Це його приголомшило. Він знав, що до газети уважно придивляються через її ізоляціоністські та антиурядові погляди, але редакція видання завжди твердо і з ентузіазмом підтримувала роботу ФБР.

Гнів Уолдропа на таке порушення його громадянських прав смішний, бо він сам був доносителем ФБР. Він постійно давав Бюро корисну інформацію, переважно про можливі порушення законодавства про наркотики, рекет та про інші «юридичні» питання^{494}. Та за Інґою він теж стежив. У грудні 1942 року Уолдроп скаже агенту ФБР, що «ніколи не був певний стосовно Інґи», тому після інциденту із Гайдкопер надавав «регулярні зауваги» про неї заступнику директора ФБР Едварду Е. Темму. Виправдовувався, що така співпраця суттєво йшла на користь Інґи. ФБР він заявив, що «у разі її невинуватості просить про її захист, а якщо ж вона винна, то хай захищають газету; так можна буде сказати, що ніколи не було випадку, коли б редакція не передавала всю інформацію до Бюро»^{495}.

Інґу така відсутність довіри «сера Френсіса», як вона називала Уолдропа, не здивувала. Вона ніколи не пояснювала (крім звичайних нарікань працівника на шефа), чому їй не подобався Уолдроп. Напевно, відчувала, що він не довіряє їй. Зазвичай Інґа продовжувала підтримувати контакти із давніми друзями та знайомими, а її нелюбов до Уолдропа підкреслює той факт, що після звільнення з Times-Herald вона ніколи з ним більше не спілкувалася^{496}.

Та, напевно, Інґу здивувало б, якби вона дізналася, що косметична магнатка Елізабет Арден теж запропонувала доносити на неї у ФБР, особливо з огляду на те, що контакти тої з Інґою обмежувалися кількома короткими листами і 15-хвилинною співбесідою навесні 1940 року. А втім, Арден не забула про Інґу, яку тепер вважала «прихильницею нацистів»^{497}.

Хоч Арден і не порозумілася з нею під час їхньої короткої зустрічі, людиною, яка, ймовірно, почала підозрювати її, став сам Джон Едґар Гувер. Арден згадувала, що Гувер якось спитав її (за невідомих обставин), чи їй що-небудь відомо про Інґу. 17 грудня 1941 року вона подзвонила шефові ФБР, але позаяк того не виявилося в офісі, залишила повідомлення: «Аксель Веннер-Ґрен намагається тиском влаштувати на посаду одну жінку. На цій посаді вона матиме всі можливості підглядати і шкодити міс Арден, створюючи “прекрасні неприємності”, — додала вона. — Містер Гувер знає, про кого йдеться»^{498}.

Наступного дня Арден поїхала у Вашинґтон, щоб віддати ФБР копії її листування з Інґою та Марґеріт Веннер-Ґрен. Гувера знову не було, тож Арден зустрілася з помічником директора — Персі Фоксуортом, який потім доклав шефові, що вона запропонувала робити набагато більше, ніж просто інформувати про Інґу. «Як вам відомо, Арден має мережу салонів краси, тож якщо раптом нас цікавитиме певна жінка, вона особисто з’ясує, чи та є її клієнткою, і якщо так, то повідомить нам все, що ця відвідувачка говоритиме під час процедур», — доповідав Фоксуорт^{499}.

Невідомо, чому Арден звернулася до ФБР, коли від її зустрічі з Інґою минуло так багато часу. Немає і відомостей про те, що вона додатково зв’язувалася з нею після тієї короткої співбесіди в Нью-Йорку. Мабуть, вона почула нові плітки, що незабаром Акселя Веннер-Ґрена занесуть до урядового «чорного списку» як ймовірного нацистського агента, і побоювалася, що минула дружба із Марґеріт може зруйнувати її власну репутацію — і бізнес.

Сьогодні такі доноси косметологів про все почуте в салонах краси, де надзвичайно любили потеревенити, виглядають напрочуд огидними, але на початку Другої світової війни багато хто вважав, що доносити — означає бути патріотом. Люди на кшталт Арден чи Летіна, які зголосилися повідомляти про своїх колег, клієнтів, сусідів чи друзів, не робили нічого всупереч бажанням президента Франкліна Рузвельта, який особисто зацікавився справою Інґи.

Розділ 39 Джон Едґар і Франклін Делано Рузвельт

Жодна державна установа в американській історії ніколи так не ототожнювалася із однією людиною, як ФБР з Джоном Едґаром Гувером^{500}. Цілих 48 років, від дня його призначення директором Бюро розслідувань (попередник ФБР) у 1924 році до його смерті у 1972-му, головна поліцейська служба Америки здебільшого залежала від забаганок цієї людини.

Ані формальні боси Гувера — генеральні прокурори Сполучених Штатів, — ані навіть їхні начальники у Білому домі не керували ФБР. Їхні побажання час від часу могли збігатися з побажаннями Гувера, і тоді він міг вирішити їх потішити, маючи при цьому власну мету, але саме він завжди ухвалював рішення — куди прямуватиме ФБР, кого вважати другом (чи принаймні тимчасовим союзником), а кого — ворогом. Том Уїкер із New York Times якось написав, що Гувер «володів величезною владою довше, ніж будь-хто за всю історію Америки».

Якщо ФБР було тілом, то Гувер його мозочком. Вся інформація, яку збирали агенти Бюро, проходила в тій чи іншій формі через нього, і її долучали до справ у міріадах бланків, кожен з яких зазвичай тричі копіювали. Якщо справа мала особливо непристойний характер або якщо ФБР зібрало інформацію делікатними, тобто нелегальними способами, тоді Гувер заносив її до папок з написом «Офіційно і конфіденційно». Вони зберігалися в його власному кабінеті, а не в головному архіві Бюро — подалі від допитливих очей наглядачів із Конгресу чи уряду. Як зазначив один історик, така система «давала змогу службовцям ФБР під час судового розгляду чесно стверджувати, що в їхньому “центральному архіві” немає записів щодо певного підозрілого протизаконного діяння»^{501}. Саме у такій папці й зберігалася справа Інґи. Вона розрослася до 1200 сторінок.

Інґа привернула увагу Гувера ще до того, як він дізнався про її стосунки із Джеком Кеннеді. По-перше, вона набралася нахабства зазирнути у найпотаємніші справи ФБР, коли взяла інтерв’ю у двох найближчих однодумців Гувера — його заступника Клайда Толсона і його персональної секретарки Гелен Ґенді. Інтерв’ю були хвалебними, але портрет Ґенді — «найулюбленішої дівчини ФБР» — виявився зухвалим, а нарис про Толсона з його «блискучою фізичною формою» пояснював причину того, чому номер два Гувера не лише приваблював шефа, а й змушував його заздрити. Якщо Інґа шпигувала, то такими діями вона гралася із ФБР, а Гувер цього не стерпів би.

По-друге, Інґа мала впливових друзів. Схоже, що вона була протеже Сіссі Паттерсон, їздила цілим містом і брала інтерв’ю у багатьох важливих людей. Удавати з себе газетну репортерку з метою зустрітися із тими, хто володіє секретами Америки, було «наймайстернішим видом шпіонажу», як казав Гувер генеральному прокуророві Френсісу Біддлу^{502}.

По-третє, зв’язки Інґи зі знаменитостями давали Гуверу дозвіл зазирнути у життя тих, хто його особливо цікавив. Йшлося і про ймовірного майбутнього начальника Гувера і його суперника в колах розвідки — полковника Уїльяма Джозефа «Дикого Білла» Донована, який був одним із героїв інтерв’ю Інґи.

Отримавши доповідь агента Хардісона про його допит Інґи і Пейдж Гайдкопер, Гувер швидко відреагував. Менш ніж за два тижні після тієї розмови, на Святвечір 1941 року (свята для Гувера мало що значили, якщо була термінова робота), він наказав провести розширене розслідування, залучивши стільки оперативних агентів, скільки потрібно, «щоб з’ясувати правду стосовно звинувачень міс Арвад». Він очікував отримати повну доповідь «найближчим часом» і сказав Сему МакКі — спеціальному агентові, який вів розслідування справи Інґи, що через її «потенційні можливості» цій справі треба приділити «всіляку увагу і вона має бути під вашим пильним особистим контролем». Щоб підкреслити своє власне зацікавлення долею Інґи, він додав, що чекає на новини у цій справі «не рідше одного разу на тиждень»^{503}. Тим агентам, яких вважав млявими у стеженні за Інґою, Гувер виносив догани.

Отримавши дозвіл Біддла, Гувер почав прослуховувати її телефон, а на додачу агенти встановили жучки в номерах готелів, в яких вона зупинялася, переглядали її листи, вломилися у її квартиру (і в квартиру матері), переписали і сфотографували там усе, і цілодобово вели фізичне спостереження за Інґою.

Вони вмовили банкіра Інґи зазирнути в її рахунки, а працівників Western Union — прочитати її телеграми. Вони поговорили з усіма її ймовірними знайомими, а управитель дому Інґи у Вашинґтоні приєднався до Френка Уолдропа і Елізабет Арден, повідомляючи ФБР про неї (управитель квартири, яку вона знімала в Нью-Йорку, теж із задоволенням співпрацював із ФБР).

Усе це Бюро робило без ордера, хоча Біддл і дав дозвіл на прослуховування телефону Інґи, решта дій були більш ніж нелегальними. Закон про засоби зв’язку 1934 року забороняв відкривати інформацію, отриману з прослуховування, а Верховний суд США кількома своїми рішеннями підтвердив, що така інформація не могла бути використана в суді. Однак Гувер і президент Рузвельт вважали, що як у законі, так і в рішеннях суду є великі діри.

Попри всі інші чесноти Рузвельт не був великим поборником громадянських свобод. На початку 1942 року він видав два ганебних розпорядження, які наказували запроторити до кінця Другої світової війни у табори для інтернованих 120 тисяч американських японців — дві третини з них були громадянами країни від народження. Гувер — можливо найбільший порушник громадянських свобод в історії Америки — був шокований таким «неймовірно свавільним вчинком»^{504}.

На зауваження про те, що призначених до інтернування повністю позбавили їхнього майна без гарантій безпеки чи принаймні компенсації, Рузвельт відповів: «Мене це не обходить». Біддл — четвертий генеральний прокурор під час президентства Франкліна Делано Рузвельта зазначив: «Конституція ніколи не турбувала будь-якого з президентів у часи війни»^{505}.

Рузвельт готувався до війни ще задовго до Перл-Харбора. Вони з Гувером добре пам’ятали німецькі спроби шпіонажу і саботажу під час Першої світової війни, коли Америка все ще була нейтральною. У 1916 році задля недопущення поставок зброї до Британії і Франції німецькі саботажники підірвали в Нью-Йоркській затоці склади з амуніцією, вбивши сімох людей і пошкодивши Статую Свободи. Крім того, існувала сумнозвісна «телеграма Ціммермана», в якій німецькі дипломати обіцяли Мексиці, що вона зможе знову заволодіти Техасом, Аризоною і Нью-Мексико, якщо оголосить Сполученим Штатам війну.

Схвильовано спостерігаючи за гітлерівським переозброєнням Німеччини, Рузвельт ще у 1934 році почав непокоїтися нацистськими шпигунами, і викликав до Білого дому Гувера, наказавши, щоб ФБР розслідувало розповсюдження і вплив фашизму в Сполучених Штатах. Гувер, який вважав комунізм куди серйознішою загрозою національній безпеці, не зробив нічого більше стосовно доморощеного фашизму, аніж розпорядився, щоб агенти передивилися газетні вирізки і зіставили доповіді від місцевих поліцейських служб^{506}.

Але Гувера дуже зацікавила діяльність чужої розвідки, особливо, коли сили Осі в Європі почали затьмарювати місцевих гангстерів як помітніші вороги народу — критично для агенції, яка завжди була спраглою публічного схвалення. У серпні 1936 року Гувер пішов просити у Рузвельта дозволу на прослуховування телефонів, аргументуючи це тим, що Конгрес і Верховний суд тільки задекларували, що отримана через прослуховування інформація є непридатною в судових процесах. Він стверджував, що таким чином збирати розвіддані, а не інформацію для кримінального переслідування, легально. Рузвельт нічого не підписав, але, згідно з нотатками Гувера, після зустрічі погодився з його інтерпретацією і підтримав плани прослуховування^{507}.

Навесні 1940 року, коли німці перейшли кордони Франції, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Норвегії і рідної Інзі Данії, Рузвельт заявив, що всі народи постали перед «новим способом нападу… — із троянським конем, п’ятою колоною, яка зраджує націю, неготову до такого віроломства». Якщо такі методи дістануться берегів Америки, він обіцяв «дати рішучу відсіч» всім «шпигунам, саботажникам і зрадникам». Він відмовляв у збільшенні квот для іммігрантів як до, так і під час війни, навіть для євреїв, що зазнали переслідування, бо боявся, що нацистські агенти під виглядом біженців проникнуть до Сполучених Штатів^{508}.

Побоювання Рузвельта і Гувера щодо нацистських колаборантів і саботажників у США справдилися у 1938 році, коли розкрили змову викрадення планів американської берегової оборони. Але агент, відповідальний за це розслідування, грубо помилився, розповівши про майбутні повістки до суду, перш ніж підозрюваних затримали, тому більшість втекла з країни до арешту. Це фіаско, вкупі із розкриттям радянського агента у військово-морській розвідці, змусило Рузвельта висловити незадоволення тим, «що ми не готові дати собі раду із шпіонажем, який розцвів у нашій країні»^{509}. Службовці британської розвідки пронюхали, що це був ще один приклад того, що ФБР радше заявляє про свої успіхи, ніж має реальні результати^{510}.

Розчарований тим, що ФБР пошили в дурні, Гувер попросив посилити роль Бюро у розвідувальних операціях. Рузвельт відхилив прохання Гувера стати національним «царем» розвідки, але таємно виділив ресурси на нових агентів для ФБР, зробив Бюро головним відповідальним за діяльність контррозвідки у Західній півкулі, і призначив Гувера головою нової таємної комісії, яка координуватиме розвідувальну діяльність.

У 1939 році Верховний суд знову постановив, що докази, зібрані через прослуховування, не можуть бути використані в судочинстві. Генеральний прокурор Роберт Джексон (попередник Біддла) наказав Гуверу і ФБР припинити цю практику. Не злякавшись, Гувер обійшов Джексона і переконав таких колумністів, як Уолтер Уїнчелл і Дрю Пірсон, висловити думку, що заборона прослуховування зв’язує ФБР руки. Але насправді ігнорувати постанову суду Рузвельта переконали докази, надані Гувером, що нацисти збиралися незаконно передати 500 тисяч доларів республіканській партії, сподіваючись його поразки на президентських виборах 1940 року і забезпечуючи цими грошима перемогу кандидата-ізоляціоніста^{511}.

Рузвельт надіслав Джексону таємне повідомлення, сповіщаючи, що рішення суду стосовно прослуховування не може стосуватися «таких серйозних справ, як національна оборона». Тоді Рузвельт розширив поняття національної оборони, включивши в нього політичне інакомислення. Він передав Гуверу пачку телеграм, отриманих Білим домом від прибічників руху «Америка передусім»[49], і наказав провести розслідування щодо тих, хто їх надіслав і звідки вони отримують фінансування^{512}.

Те, що він схвалював порушення громадянських свобод на догоду політичним цілям, було ще однією тривожною стороною складної особистості Рузвельта. Коли у 1976 році Комітет у справах розвідки Сенату провів розслідування секретних американських операцій за попереднє півстоліття, то дійшов висновку, що «політичні переконання і зв’язки» були основною причиною, чому уряд прослуховував громадян напередодні Другої світової війни. Прослуховування використовували «не для допомоги у дотриманні законодавства», підсумовував Комітет, а радше «для надання урядовим високопосадовцям політичної інформації», створюючи основу для переслідування ФБР, що тривало до смерті Гувера^{513}.

Звісно, Рузвельт не знав, чи так вже й потрібна справа проти Інґи, але згідно з гуверівськими доповідями виходило так, що це розслідування може дати цікаву, навіть масну політичну інформацію. Іншими словами, це були плітки, головна і всеохоплююча риса політиків під час їхніх кампаній зі збору благодійних пожертвувань чи папірців-наклейок на бамперах. Глава держави любив плітки, а Гувер любив надавати їх Рузвельту (і всім іншим президентам, яким служив) стільки, скільки хотіли почути.

А той дуже хотів слухати, тож справа Інґи постачала йому секретну інформацію про двох публічних осіб, які водночас його захоплювали і хвилювали: Джозеф П. Кеннеді і Бернард Барух. Якщо навіть Гувер починав казати, що стеження за Інґою вже непотрібне, Рузвельт наполягав на його продовженні. Коли під час Першої світової війни Рузвельт служив помічником міністра BMC, він із захватом допоміг встановити жучки в домі Мей Ладенбурґ. Тепер його увага зосередилася на читанні доповідей про розмови Інґи, які вона вела із двома суперниками, котрі при цьому були відомими бабіями.

Рузвельт безумовно посперечався би, чи первинна мета отримання легковажної або іншої, політичної інформації полягала у бажанні Гувера розширити контррозвідувальну діяльність. У 1941 році він міг би довести свої слова, вказавши на факт того, що на східному узбережжі справді діяли справжні нацистські шпигуни. Так, це були не надто професійні ворожі агенти, але вони вже перебували у Сполучених Штатах, і в одній гучній справі навіть задіяли фатальну жінку — саме таку шпигунку, якою, на думку декого, була Інґа.

Розділ 40 «Кілька жовторотиків»

12 грудня 1941 року, того самого дня, коли Френк Уолдроп відвів Інґу і Пейдж Гайдкопер у регіональне відділення ФБР у Вашинґтоні, дев’ять чоловіків і три жінки присяжних у федеральному суді Брукліна визнали винними 14 людей, звинувачених у причетності до нацистської агентурної мережі в Нью-Йорку. Решту 19 членів цієї мережі вже засудили або незабаром засудять за різними звинуваченнями у шпіонажі. Загалом 33 визнаних винними шпигунів присудили до понад 300 років ув’язнення.

Серед них виявилася 24-річна чорнява уродженка Відня на ім’я Ліллі Штайн, названа агентом ФБР «статною, вродливою німфоманкою з гарним почуттям гумору»^{514}. Вона отримала 12 років. Штайн, яка зводила кінці з кінцями, працюючи оголеною натурницею і проституткою, виправдовувалася, що погодилася працювати на Абвер (німецьку військову розвідку), рятуючись від концентраційного табору.

Штайн була здебільшого зв’язковою для своїх співвітчизників, але також мала ходити нічними клубами, шукаючи чоловіків, які могли вибовкати пару військових таємниць у ліжку. ФБР вразила кількість її коханців, серед яких були боксери, гонщики і молодий американський дипломат Оґден Хеммонд-молодший. Хроніст цієї історії зазначив, що стосовно ролі Штайн у агентурній мережі «ФБР здебільшого цікавили записи її любовних утіх»^{515}.

Незабаром такі записи стали основною справою агентів ФБР, що стежили і за Інґою. Така нестача професійної уваги не дивує. Хоча популярні автори детективів на кшталт Яна Флемінґа чи Джона ле Kappe зображали шпигунів інтелектуальними і фізичними суперменами, насправді ж на початку Другої світової війни в розвідках по обидва боки працювали погано підготовлені дилетанти.

Групу, до якої входила Штайн, викрила не прекрасна робота детективів, а один з її членів, чоловік на ім’я Уїльям Сіболд, який також заявляв, що Абвер шантажем змусив його займатися шпіонажем. Сіболд видав себе і запропонував бути подвійним агентом, але ФБР не вірило, доки той не зняв з руки годинника, не відкрив його і не дістав звідти п’ять маленьких фотографій, на яких під мікроскопом можна було прочитати накази отримати американські військові таємниці^{516}.

Після того як ФБР призначили головним органом американської розвідки у Західній півкулі, Гувер побоювався, що багато з агентів, особливо новачків, виявляться непридатними для контррозвідки. З наближенням війни кількість агентів Бюро майже подвоїлася — до 1600. Такий швидкий набір перевищив здатність ФБР правильно оцінити кандидатів. «Ми точно набрали кількох жовторотиків», — визнавав Гувер. І зробити їх професіоналами теж було неможливо. Фактично не існувало навчання контррозвідці, бо в самому ФБР працювало дуже мало досвідчених у цьому працівників^{517}.

Усе це стало очевидним, коли ФБР почало майже цілодобове стеження за Інґою. Ніби кілька свідків одного пограбування, агенти навіть не могли дійти згоди, як вона виглядала. У різних доповідях її описують низькою (164 см) або високою (176 см)^{518}. В одних значилося, що вона присадкувата, в інших — струнка^{519}. Принаймні всі доповіді сходилися на тому, що це білявка з блакитними очима.

Коли агенти пробралися у дім Інґи, то знайшли там, як і в будь-якій квартирі, різні речі, зрозумілі лише тамтешнім мешканцям. Але, як твердить старе прислів’я, вночі всі кішки сірі. Під час одного такого незаконного вторгнення вони знайшли телеграму з Перу від чоловіка Інґи Пола Фейоша, в якій містилося лише слово «асавакіт». Гувер і його агенти були спантеличені і передали її в технічну лабораторію ФБР лінгвістам і шифрувальникам.

Після тижнів пошуків найкращою здогадкою аналітиків з лабораторії стало припущення, що телеграфіст просто не розчув фразу, яка могла звучати як «аксам вакіт», що турецькою означає «до вечора». Однак у доповіді ФБР значилося: «Позаяк нічого не вказує на те, що міс Арвад використовує турецьку мову в листуванні з чоловіком-угорцем, ймовірно, це кодове слово, яке вони для себе вигадали»^{520}. «Асаваккіт» (телеграфіст помилився в написанні) походить з калааллісут — мови аборигенів Гренландії, якими захоплювався Фейош; а означає це просто «я тебе кохаю». То був їхній жарт, а не шифр.

Порпаючись в паперах і особистих речах Інґи, агенти ФБР зрозуміли, що їй притаманні деякі дивні риси. Вона фанатично вела ретельні записи своїх витрат, з гордістю зробила примітку для себе, що майже за два роки перебування у Сполучених Штатах у середньому скромно витрачала не більше 213 доларів за місяць. ФБР сфотографувало її книжку витрат та інші записи, проаналізувало її почерк і дійшло висновку, що він має «континентальний, якщо не німецький стиль»^{521}.

Те, що ФБР у своєму розслідуванні ймовірного шпигунства Інґи покладалося на зразок її почерку (френологію, звісно, не вважали прийнятною), підкреслює, як мало їм вдалося накопати на неї для звинувачення у шпіонажі. В її квартирі агенти знайшли кілька матеріалів, що теоретично могли бути пов’язані із національною обороною. Інґа занотувала рейси комерційних авіаліній і слідкувала за ринком резини. Вона написала кілька статей стосовно чиновників Федерального авіаційного управління, що пояснює її зацікавлення першою темою, а другою вона займалася на прохання її шанувальника Бернарда Баруха, який хотів, щоб вона підготувала матеріал про необхідність нормування резини.

ФБР ниділо над колонками Інґи в Times-Herald, намагаючись розгледіти картину, яка б підтвердила, що вона старанно пробує проникнути у міністерство оборони США. Але на кожне «викривальне» інтерв’ю — чи то з полковником з Корпусу морської піхоти, чи із дружиною начальника штабу армії, генерала Джорджа К. Маршалла — припадало з півдесятка випадкових тем, жодним чином не пов’язаних із національною безпекою, в яких Інґа спілкувалася із єдиною відомою жінкою — власницею танцювальної студії Артура Мюррея, з гастролером-скрипалем з Гватемали або з сином Артура Конан Дойля, який мандрував Сполученими Штатами як християнський проповідник. Але все це лише породило нові гіпотези ФБР, що Інґа надзвичайно хитра і так замітає сліди своїх справжніх намірів^{522}.

Навіть довершеність її письма та розмов викликала підозри. Інґа могла стверджувати, що пробула в США менше двох років, але, наприклад, Гувер в це не вірив. Не звернувши уваги на те, що вона вчилася в Англії і мала хист до мов, Гувер стверджував: «Її розмовна англійська… точно не така, якої можна було б навчитися за короткий період знайомства із просторіччям і фразеологізмами, притаманними цій країні»^{523}. Коли і цього не вистачило для звинувачення, військовий департамент повідомив ФБР, що Інґа «часто вигукує щось німецькою», що взагалі-то було б дивно для нацистської шпигунки, яка хотіла б уникнути розкриття^{524}.

І хоч стосовно Інґи в ФБР існувало чимало припущень, те, що підгледіли або підслухали агенти, виявилося дуже банальним. Вони стежили за кожним її кроком: як вона йшла на роботу, за покупками або час від часу оглядала пам’ятки. Доповіді монотонно розповідали про її дзвінки матері, в банк чи службу бронювання залізничних або авіаквитків.

Один агент добросовісно записав не надто захопливу розмову Інґи про сир. Вона надіслала «милу записку» чоловікові на ім’я Джин Ковач з подякою за надану допомогу, а той зі свого боку надіслав їй в подарунок сир із його ферми. Ковач зателефонував Інзі повідомити, що він повернувся до міста, і агент ФБР на завданні старанно записав: «Вона сказала, що їсть його сир, і він їй дуже подобається. Вони подумали, що це збіг, бо він саме збирався запросити її скуштувати з ним сиру. У наступний свій приїзд він сподівається привезти їй фермерську ковбасу»^{525}. Здається, про домашнє печиво не згадували, інакше ФБР достеменно занотувало б це.

З огляду на таку увагу до дрібниць, дивно, що агенти ФБР, які стежили за Інґою, не могли впізнати людину, яка ходила до неї мало не щодня. Як і з первісним портретом Інґи, існували розбіжності в описі різними агентами цього чоловіка, причому такі значні, що спершу в ФБР думали, що в неї роман з двома офіцерами військово-морських сил. Гувер розповідав генеральному прокуророві Френсісу Біддлу: «В неї інтрижка з одним таким офіцером… і, згідно з доповідями, ще один чоловік того самого рангу заявив, що збирається з нею побратися»^{526}.

Зрештою з’ясували, що в Інґи щоночі буває один і той самий офіцер, але його особу ФБР все ще не встановило. Тижнями в рапортах і доповідях його називали «офіцер, відомий лише як Джек». Нездатність ФБР побачити в «Джеку» Джека Кеннеді спантеличує, бо Бюро ретельно перевіряло колонку Інґи «Можливо, ви бачили?» в Times-Herald і мусило звернути увагу на нарис про нього від 27 листопада, який супроводжувався фотографією молодого офіцера^{527}.

Крім того, найголовніший федеральний правоохоронний орган Америки міг спокійно впізнати Джека, бо він був другим сином одного з найвідоміших чоловіків країни — голови родини, про яку постійно писали такі журнали, як Look і Life. Або ж вони могли ідентифікувати його завдяки певній популярності, яку Джек здобув як автор бестселера.

Навіть коли нарешті зрозуміли, що його прізвище Кеннеді і що це син колишнього посла, то все ще не впізнали Джека. Спершу ФБР прийняло його за старшого брата, Джо-молодшого, і коли згодом згадували Джека як автора книжки, агенти перекрутили її назву на «Чому Англія підсковзнулася [sic]»^{528}.

Як і у випадку Ліллі Штайн, схоже, ФБР лише занотовувало коханців, а не викривало справжні докази шпіонажу. Один стомлений від нудьги агент сумнівався у тому, чи могла б Інґа бути ефективною шпигункою, якщо «єдині, з ким вона контактує, — це герої інтерв’ю та її друг Кеннеді»^{529}.

Однак іншим у Бюро здавалося, що справа Інґи незабаром прогримить. МакКі — один із зіркових агентів ФБР, відомий тим, що застрелив грабіжника банків Прітті Боя Флойда у 1934 році, грав ключову роль в розслідуванні щодо Інґи і був упевнений, що її справа приховує в собі «більше можливостей, ніж будь-яка інша за довгі роки»^{530}.

Розділ 41 Дивні союзники

«Мені по-барабану» — саме так Інґа спершу ставилася до звинувачень у шпигунстві, але це ставлення змінилося на страх, коли колеги з Times-Herald повідомили їй, ніби чули, що ФБР прослуховує її телефон і квартиру. «Зрештою, — згадувала вона, — я чула про невинних людей, які провели за ґратами багато років, а декого й посадили на електричний стілець». Тепер вона знала, перед якою небезпекою постала. «Щоразу, як у слухавці щось клацало, я була впевнена, що це ФБР, — казала Інґа, — і щоразу, як якийсь чоловік двічі дивився на мене або йшов за мною цілий квартал, я знала, що це агент Бюро»^{531}.

Інґа спитала у Сіссі Паттерсон, чи варто їй звільнитися і переїхати до іншого міста з Вашинґтона, але та переконала її лишитися. Редакторка сказала, що піти зараз — це «визнати провину», і на додачу запитувала в Інґи, як та збирається знайти роботу в іншому місті, якщо відомо, що за нею стежить ФБР?^{532}

Ситуація ускладнилася, коли в грудні 1941 року Пол Фейош нарешті повернувся з джунглів Перу, лише за кілька днів до відвідин Інґою Вашинґтонського офісу ФБР. Вона вважала, що вже остаточно вирішила розлучитися з чоловіком, незалежно від того, вийде щось із Джеком чи ні. Та коли вона опинилася віч-на-віч із Фейошем, з яким прожила майже шість років, то вже не знала, що робити.

Інґа поїхала до Нью-Йорка напередодні Різдва — зустрітися з чоловіком. Їхня зустріч була неприємною. Вона сказала, що хоче розлучення. Фейош знав, що Інґа зустрічається з іншим. Інґа сама розповіла йому про минулорічний роман із Гамільтоном Сенґером. Певно, і Ольга розпатякала про Нільса Блока. Але якось Фейош дізнався і про Джона Кеннеді, і саме зв’язок із Джеком, більше за всі інші, довів його, за словами Інґи, до «божевільних ревнощів». Звістка про те, що Інґа зустрічалася з чоловіком, молодшим за нього на двадцять років, мусила болісно зачепити еґо Фейоша. Він не звинувачував Інґу напряму в адюльтері — так би він «остаточно» втратив її, за її ж словами, — але, говорячи про Джека, Фейош «не міг уникнути презирливих ноток у голосі». Він спитав, чи кохає вона Джека, і «щоб бути чесною», вона відповіла схвально^{533}.

Фейош намагався відбити дружину і залагодити наслідки понад дворічної розлуки. І хоча його поведінка упродовж шести років шлюбу не дуже підтверджувала це, Фейош побожився Інзі, що ніхто не зможе її кохати так сильно, як він. Обіцяв, що залишиться в Нью-Йорку і більше не поїде в експедиції. Запевняв, що купить їй чудовий новий дім, і запрошував Інґу на довгі прогулянки вздовж 57-ї і 59-ї вулиць, щоб вона могла пройтися антикварними крамницями і уявити, як вони обставлятимуть своє нове житло.

Коли підкуп не подіяв, Фейош спробував залякати Інґу тим, що вона може «зруйнувати майбутнє Джона», втягнувши у скандал із розлученням. Знаючи буйний норов чоловіка, Інґа одразу зрозуміла потенційну загрозу. «Через Джона він міг зробити їй боляче, — писала вона, — і, можливо, шантажем змусити повернутися до нього»^{534}. Але коли їхні вихідні завершилися, Інґа сказала, що все остаточно вирішила: прощаючись із Фейошем, вона зажадала розлучення.

Однак через три години — саме стільки вона добиралася потягом до Вашинґтона — Інґа зателефонувала Фейошу сказати, що передумала і промовила: «Моє місце поруч з тобою». Але, як він написав наступного дня в листі до Ольги: «моє щастя не тривало довго. Цього ранку Інґа знову зателефонувала і сказала, що знову передумала, і що наш шлюб знову скінчився»^{535}.

Інґа зізналася, що була неймовірно розгублена. Вона кохала Джека, але Фейош усе ще міцно тримав її. Кілька років по тому, згадуючи свої тодішні почуття (і пишучи про себе як про третю особу), Інґа зазначала: «Вона непевна, ненавидить робити йому боляче і все ще дуже прив’язана до цього чоловіка, за яким була заміжня шість років. Її, як і раніше, сповнював захват, коли він був поруч, але вона знала, що не кохає його. Це не лише через кохання до Джона, а й через те, що, вийшовши за нього, вона була ще дитиною, дитиною, сповненою поваги до блискучого і відомого чоловіка, який привчив її до обожнювання»^{536}.

Цей захват, який Фейош викликав в Інзі, межував із чаклунством. Вони не були щасливим подружжям. Він не бачив її понад два роки — більшу частину шлюбу вони жили окремо. Коли ж зустрічалися, то постійно сварилися. Де в чому Фейош склав про Інґу дуже низьку думку. Коли згодом ФБР спитало його, чи Інґа могла бути нацистською шпигункою, «він відмовився навіть припустити, що в неї вистачило б розуму цікавитися політикою»^{537}. На той час Фейош приваблював Інґу тим, що був безпечною гаванню, далекою від штормів — переслідування ФБР і непевності навколо зв’язку із Джеком.

Фейош вважав, що достатньо аргументував необхідність їм лишитися разом. «Я абсолютно не знаю, що ще можна було б зробити, окрім того, що я вже зробив за останні два тижні, — писав він Ользі на Різдво. — Тепер розумію, що далі боротися немає сенсу. Вочевидь, Інґа жадає свободи і жадає її так, що не звертає уваги на те, що цим повністю руйнує життя інших. Я не кажу це з гнівом… Я кохав її, кохав надто сильно для цього»^{538}.

Цим фальшивим тоном зречення Фейош намагався приховати, що все ще гнівався (і це зрозуміло), бо ж юнак, який годився б у сини, наставляє йому роги. Радше з гордості, ніж із кохання, він продовжував боротьбу за дружину. Кохання, як і політика, може привести до дивних союзів, і в своїх намаганнях втримати Інґу Фейош вибрав дуже дивного союзника: Джозефа П. Кеннеді — батька його романтичного суперника.

На Новий рік Фейош домовився з ним про зустріч у Нью-Йорку. Ми не знаємо, що саме було там сказано, але після цього Кеннеді точно знав, що роман Джека з Інґою — це не безневинний флірт і не випадкова можливість навчитися сексуальної техніки під наставництвом старшої жінки. Фейош, як емоційна і жахливо непередбачувана людина, безумовно, описав Кеннеді примарні загрози майбутньому Джека, так само, як Інзі.

Невідомо, що на це відповів Кеннеді. Він не був таким імпульсивним, як Фейош. Крім того, він цінував близькі стосунки з власними дітьми і знав, що Джек дуже прив’язався до Інґи. Все, що він міг зробити, було б непомітним. Він би не залишив за собою відбитків пальців, бажаючи зберегти теплі стосунки із Джеком. Але з огляду на те, що Фейош повідав Ользі і що та передала Інзі, Кеннеді явно погодився стати на його бік у питанні завершення цього роману.

Ольга сповіщала Інзі, що Фейош і Джозеф Кеннеді тепер союзники, і Фейош сказав, «що за два місяці тебе викинуть з роботи і старий Кеннеді тебе не пожаліє, бо не хоче, щоб його син був з тобою». Вона додала ще й тривожну звістку, що Фейош найняв приватного детектива стежити за Інґою, і тепер знає, «коли Джек заходить і коли виходить від тебе, він знає, скільки ламп світиться і коли їх вимикають»^{539}.

Ця звістка стривожила і ФБР. Вони хвилювалися через те, що тепер за Інґою ходило так багато шпиків, що вони могли зіштовхнутися один з одним. Приватний детектив міг легко помітити присутність ФБР. Агентам, приставленим до Інґи і її квартири, наказали бути дуже обережними і в разі потреби припинити стеження, щоб уникнути зустрічі в домі з детективом^{540}.

Крім союзу із Джозефом Кеннеді, Фейош сподівався перетягнути на свій бік і Ольгу. Він продовжував її улещувати, явно не здогадуючись, як за останні два роки зменшився її вплив на Інґу. Ольга переказала тій, що Фейош запросив її до себе і запропонував подумати над переїздом до нього, але її більше схвилювала не така щедрість, а підозра, що так зять намагається отримати безкоштовну домогосподарку. Крім того, вона відхилила запрошення Фейоша повечеряти і сходити до театру.

Ольга писала Інзі, що під час своїх візитів до Фейоша помітила кілька фотографій в рамках вродливої австрійської співачки Маріанни Арден, яка прославилася в нью-йоркських кабаре. Ольга могла лише похитати головою, зрозумівши, що режисер ставиться до шлюбних обіцянок не серйозніше за її доньку. «Не розумію, — писала вона Інзі, — як він так швидко втішився із красивою 24-річною співачкою, яка закохана в нього до безтями, а Пол на це навіть не відповідає»^{541}.

Ольга хвилювалася, що з такою кількістю коханців і детективів навколо неї, наче у французькому фарсі, Інґа потрапить у якусь справді банальну халепу. «Як твоя мати, я благаю тебе, моя маленька Інґо, — живи відповідно до всього найкращого, що є в тобі; не втрачай самоповаги, — писала їй Ольга. — Ти ніколи не пошкодуєш про це. Я знаю, що ти не надто поважаєш мою думку, але мати ніколи не припинить сподіватися на краще для своєї дитини»^{542}.

Та Інґа досі не знала, що саме було «найкращим». На початку січня вона все ще мучилася: розлучатися з Фейошем чи ні? 11 січня 1942 року він написав Інзі: «Мене трохи заплутали твої плани на майбутнє. Ти, моя мила, можеш бути загадковішою за пророків зі Старого Заповіту. Пишеш, що якби мала 18, то вийшла б за Джека… А потім додаєш: “Але, мабуть, найімовірніше, вибрала би краще тебе”. Тож, моє вередливе дитя, що все це означає? Щось пішло не так з твоїм чи Джековим коханням?»^{543}

Але Фейош дав зрозуміти, що його роль співчутливого «колишнього» лише напускна. «Стосовно Джека я хочу тобі дещо сказати, — продовжував він. — Перш ніж ти вирішиш з головою зануритися в цей роман, ти не подумала про те, що батькові хлопця чи всій родині це може не сподобатися?»^{544}

Ця думка майже безсумнівно з’являлася в Інґи, але принаймні зараз не викликала незгоди. Вже наступного дня все зміниться, і про це прочитають мільйони людей.

Розділ 42 Уїнчелл усе знає

За словами біографа Ніла Ґеблера, девіз світського колумніста Уолтера Уїнчелла звучав так: «ВІН УСЕ БАЧИТЬ… ВІН УСЕ ЗНАЄ». Якщо Уїнчелла і пам’ятають, то переважно через те, що він був прообразом Дж. Дж. Хансекера — журналіста, який розповсюджував брудні плітки у фільмі 1957 року «Солодкий запах успіху». Але на піку своєї кар’єри він міг мати «найбільшу постійну аудиторію, яку спроможний здобути чоловік: не політик, не проповідник». П’ятдесят мільйонів американців — вражаючі дві третини всього дорослого населення Сполучених Штатів — або слухали його щотижневу радіопрограму, або читали його щоденну колонку, яку публікувало понад дві тисячі газет в усій країні^{545}.

Серед них була Washington Times-Herald, читачі якої — і, безумовно, її редакція — збуджено обговорювали один абзац в колонці Уїнчелла від 12 січня 1942 року. Інґа пам’ятає свій шок, коли прийшла в офіс того ранку (в понеділок), і одна з її подруг, можливо, Кік, спитала: «Ти вже читала про себе у колонці Уолтера Уїнчелла?»^{546} Вона ще не встигла, тому швидко схопила газету і квапливо почала пробігати очима його матеріал під заголовком «На Бродвеї». Їй не довелося читати все.

Посеред першого абзацу, затиснута між розповіддю про жахливу бійку між двома бродвейськими актрисами і пліткою про те, що джазових зірок Луїса Армстронґа і Джина Крупа бачили в центрі, була ця непримітна новина в торохкітливому стилі Уїнчелла: «Один із гідних синів екс-посла Кеннеді є об’єктом кохання красивої колумністки з Вашинґтона. І такого великого, що вона вже порадилася із адвокатом щодо розлучення зі своїм чоловіком-дослідником… Татусеві Кеннеді це не до вподоби»^{547}.

Інґа була ошелешена. «Моє ім’я не згадувалося, — писала вона роки по тому, — або ж я так думала, хоча на той час я була єдиною білявою [sic] колумністкою у Вашинґтоні з чоловіком-дослідником, а якщо справа стосується пліток, то це місто перетворюється на маленьку щурячу нору»^{548}.

Інґа зустрічалася із Уїнчеллом, коли якраз два місяці тому брала у нього інтерв’ю для «Можливо, ви бачили?», доки журналістові-дотепнику робили зачіску. На початку розмови він сказав: «Зроби мені послугу. Перекрути все, що я сказав чи скажу, бо ніщо не виглядає так по-дурному, як слова людини, в якої беруть інтерв’ю». Коли Уїнчелл зник у дверях, вона написала, що він «знову на полюванні — але за ким?»^{549}. Тепер вона стала здобиччю.

У редакції Times-Herald була паніка. «Творився такий рейвах, — написав у щоденнику Джон Уайт.^{550} — Щойно редакцію розбурхала величезна плітка про сина посла і вродливу біляву шпигунку»^{551}. Незабаром в офісі газети з’явився Джек і почав таємно радитися з Сіссі Паттерсон та Френком Уолдропом про те, які в нього є варіанти виходу із ситуації. Їх було небагато.

За словами Уайта, Уолдроп розлютився, переконаний у тому, що плітку Уїнчеллу нашептали в ФБР. Не згадуючи про те, що він і сам надає Бюро інформацію про Інґу, Уолдроп пояснив Джекові, що Уїнчелл оголосив вендету на Паттерсон і збирається знищити газету^{552}. Взагалі, це була неправда. Уїнчелл і Паттерсон були приятелями до цього явного наїзду на Інґу.

Паттерсон наказала викинути образливе місце з Уїнчелової колонки у наступних випусках Times-Herald, і далі постійно відмовлялася від його заміток, стримуючи хвилі скарг від великої кількості шанувальників колумніста, які хотіли все знати. 17 січня вона написала редакторський матеріал, який розмістили на першій сторінці Times-Herald. У ньому Інґа чи її історія напряму не згадувалися, але там містився напад-натяк на Уїнчелла і Джона Едґара Гувера, які за роман із Бернардом Барухом необґрунтовано підозрювали і переслідували Мей Ладенбурґ під час Першої світової війни:

Читачі здебільшого, напевно, були заінтриговані, чому це подіям 25-річної давнини відвели у газеті таке центральне місце. Так Паттерсон привертала увагу Уїнчелла і Гувера — використовуючи прерогативу свого положення впливової і ексцентричної видавчині,—розмістивши особисте повідомлення їм обом на першій шпальті газети, що має чверть мільйона постійних читачів. Його отримали і зрозуміли. Спеціальний агент ФБР Сем МакКі зауважив, що порівнянням Інґи з Ладенбурґ Паттерсон явно повідомляла: «Times-Herald одразу ж оприлюднить будь-які розслідування Бюро з цього приводу»^{554}. ФБР у справі Інґи доведеться діяти значно таємніше.

Уїнчелл згадував, що коли згодом наштовхнувся на Паттерсон під час вечірки на честь британського посла в Сполучених Штатах, вона почала на нього кричати: «Якого біса ти не припиниш скрізь вишукувати нацистів?» Уїнчелл дуже дивувався такому запалу, доки Гувер в листі не пояснив йому: «Певно, вона має сильні почуття до Інґи»^{555}.

Хвилювання після цих заміток охопило не лише Вашинґтон. Колонку Уїнчелла публікували від західного до східного узбережжя, включно із деякими нью-йоркськими газетами. Одним із таких зацікавлених нью-йоркців був Пол Фейош, який одразу ж надіслав своїй дружині повну сарказму телеграму, що дуже відрізнялася від співчутливого попереднього листа. «Отже сталося, — лютував Фейош. — Твій перший прорив у найважливіший інститут американської журналістики. Ти потрапила в колонку Уїнчелла»^{556}.

За телеграмою Фейош відправив жалісливого листа, в якому грав роль більшої жертви. Він представив себе «клоуном у цьому всьому, тож всі сміються саме з мене. За ці два останні тижні я вже достатньо натерпівся». Фейоша особливо принижувало те, як Уїнчелл написав, що Інґа, а не навпаки, переслідувала Джека. «Якби ти була об’єктом джентльмена, було б краще. Але той факт, що ВІН є об’єктом, вказує, що саме ти за ним бігаєш, і це надзвичайно гірко. Те, що моя горда, завжди гідна, норовлива дружина дістає другосортного ляпаса, — надто болісно. Мене все це надзвичайно засмучує»^{557}.

Уайт із захватом спостерігав, як Інґа давала собі з цим раду. Згодом вона зізналася, що почувалася приниженою і схвильованою. Хоча вона і була вдячна Паттерсон за захист і за те, що та викликала на бій Уїнчелла і Гувера, тепер Інґа побоювалася, що нажила двох могутніх ворогів. Але не виказувала свого страху. «Мушу сказати, що вона молодець», — писав Уайт попри те, що Інґа опинилася в епіцентрі такого скандалу^{558}.

Уайта також здивувало, як Кік зі спокійною незворушністю реагувала на обстріл Уїнчелла. Він згадував, що вже наступного дня після появи новини про Джека та Інґу Кік буквально проігнорувала весь рейвах, сказавши, що її батько ані на хвильку не розчарований, попри твердження колумніста, що «йому не до вподоби». Вона повідала Уайту, що тато вчора пройшовся Вашинґтоном і весь скандал з Інґою здався йому «дуже кумедним». Він навіть порадив Джекові «чинити, як той захоче»^{559}.

І ось тут є явна підказка того, звідки насправді росли ноги колонки Уїнчелла. Попри наполягання Уолдропа, це, певно, було не ФБР.

По-перше, Бюро ще не володіло всією інформацією, що вже містилася в Уїнчелових плітках. На початку січня воно все ще не знало, який саме офіцер військово-морських сил проводить ночі в квартирі Інґи. Крім того, ФБР не знало і про те, що Інґа зверталася з розлученням до адвоката, і достовірно не відало, що Джозеф Кеннеді був розчарований цим романом, бо приховував це навіть від власних дітей. Лише кілька людей було в курсі всіх складників матеріалу Уїнчелла, і лише в одного був мотив побачити його публікацію: у Джозефа Патріка Кеннеді.

Зустрівшись із кмітливим Фейошем і все зрозумівши, Кеннеді навряд чи вважав ситуацію із Джеком та Інґою «дуже кумедною», неважливо, що він там міг сказати Кік. Він усе своє свідоме життя вкладав багато сил та грошей у створення іміджу Кеннеді — взірцевої американської (і католицької) родини. Якби його другий син вплутався у те, що могло стати напрочуд брудним розлученням, то це заплямувало б такий імідж і підірвало б всі плани Кеннеді стосовно себе і синів, особливо щодо політичної кар’єри Джо-молодшого.

Уїнчелл пояснював, що отримав інформацію про Джека та Інґу від колеги колумніста Дрю Пірсона, який шостого січня написав йому, що Інґа «накинула оком на сина екс-посла Джозефа П. Кеннеді, і що Старий Джо дуже цим розлючений і схвильований»^{560}. Пірсон відіслав цього листа Уїнчеллу вже за кілька днів після зустрічі Кеннеді з Фейошем у Нью-Йорку.

Ані Уїнчелл, ані Пірсон так і не розповіли, чому останній не використав інформацію у власній колонці «Вашинґтонська карусель», а передав її колезі, хоча існує кілька вірогідних пояснень. Пірсон був колишнім зятем Сіссі Паттерсон, і його брат Ліон все ще працював у Times-Herald. Паттерсон усе ще любила Пірсона, навіть після його розлучення з її донькою, але їхні стосунки погіршилися після Перл-Харбора, бо він виступав за війну, а вона не могла відмовитися від своїх ізоляціоністських поглядів. Певно, пам’ятаючи не лише про симпатію Паттерсон до Інґи, а й норов колишньої тещі, Пірсон, можливо, побажав уникнути громів і блискавок, якими вона тепер закидала Уїнчелла[50].

Але можливо, що Пірсон передав Уїнчеллу інформацію не з власної волі. Кеннеді завжди не подобалося, якщо його діти дізнавалися, як він втручається в їхнє життя. Кожен з них знав, що батько (таємно чи ні) смикає за мотузки, але з багатьох причин — любов, страх, гроші — вони ніколи не протистояли його маніпуляціям.

Наприклад, Уайта приголомшила розповідь Кік про те, що її батько завжди наймав приватних детективів перевірити тих, з ким зустрічалися його діти. «Це справжні професіонали, — казала йому Кік, — тож доповіді бездоганні». Позаяк Уайт вважав себе розпусником, то спитав, як же батько дозволив їй з ним зустрічатися? «О, він вважає тебе фривольним, але нешкідливим», — відповіла вона^{561}.

Але що старшими ставали діти, тим хитрішим — Кеннеді. «Старий Джо вже тоді навчився приховувати свої справи, — казав Уолдроп. — Він був доволі розумним для того, щоб явно виказувати свої почуття перед дітьми, побоюючись, що його несхвалення викличе їхню протидію, але й безумовно не збирався просто сидіти і дивитися, як адюльтер із жінкою нашкодить репутації Джека»^{562}.

Ймовірно, що Кеннеді переказав Пірсону свої хвилювання стосовно зв’язку Джека з Інґою і попросив передати інформацію Уїнчеллу, щоб створити додаткове підґрунтя особистої невинності, якщо Джек подумає, що за оприлюдненням скандалу стоїть батько. Джозеф Кеннеді непогано знав Уїнчелла, який іноді бував в його резиденції у Палм-Біч, а Пірсон був його близьким другом. Джеку було відомо, що батько стає постійним джерелом інформації для колонки Пірсона і що той часто пише її для зиску Кеннеді. Наприклад, коли він прозондував ґрунт наприкінці 1939 року щодо реакції суспільства на ідею, що Кеннеді може стати кандидатом у президенти у 1940 році, якщо Рузвельт не балотуватиметься на третій термін^{563}.

Кеннеді довірив би Пірсону потай все облаштувати, що той і зробив, обставивши все так, що всі дійові особи (крім Інґи) вважали, що інформацію Уїнчеллу злила ФБР. Завдяки інтимним стосункам із однією дитиною Кеннеді і дружнім — з іншою, Інґа зрозуміла розмах їхнього батька.

Ті, хто припускав, що Гувер передав інформацію Уїнчеллу, помилково вважали, що йому сподобалося створювати проблеми для Джозефа Кеннеді. Насправді ж той «був старим другом директора»^{564}. Ще з початку 1930-х років і до обрання Джека президентом Кеннеді підтримував листування із Гувером, яке складалося «майже повністю з улесливих для того листів», їхній пік припав на 1955 рік, коли Кеннеді написав Гуверу, що «для Америки було б найбільшим благом», якби той виставив свою кандидатуру у президенти, і пообіцяв, що Гувер отримає «всебічну можливу підтримку»^{565}, незалежно від якої партії — демократичної чи республіканської — балотуватиметься.

Не бажаючи проблем для Джозефа Кеннеді, Гувер хотів йому допомогти, бо любив його лестощі. Вважаючи побачення Джека з Інґою надто аморальними, він із задоволенням долучився б до їхнього завершення. Після виходу колонки Уїнчелла, безумовно за наказом Гувера, Джозефа Кеннеді почали регулярно інформувати про стан розслідування справи Інґи — хоча й не до кінця^{566}. Здається, Кеннеді не знав, що ФБР записувало його розмови із Джеком, які той вів із квартири Інґи.

Хоча документальних доказів і нема, але якщо Джозеф Кеннеді і не був джерелом для Уїнчелла, той все одно зіграв йому на руку. Все це лише запустить низку подій, які врешті-решт розділять Інґу та Джека, хоча ледь не призведуть до його загибелі.

Розділ 43 «Вони запроторили мене аж у Південну Кароліну»

13 січня 1942 року, наступного дня після виходу колонки Уїнчелла у Washington Times-Herald і ще в двох тисячах інших газет, Джека повідомили телефоном, що його переводять із Вашинґтона на іншу кабінетну роботу на військовій верфі у Чарлстон. Як згодом зізнавався журналістові Джек (не для преси): «Вони запроторили мене аж у Південну Кароліну, бо я зустрічався зі скандинавською білявкою, яку вони вважали шпигункою!»^{567}

Управлінню військово-морської розвідки (УВМР) вже кілька тижнів було відомо, що Джек «розважається» з Інґою, і там вже розмірковували, куди б його перевести подалі від скандалу^{568}. Відчуття нагальності швидшого переведення зросло під кінець грудня, коли керівництво УВМР дізналося, що ФБР стежить за Інґою. УВМР надало ФБР світлини, на яких видно, що Джек був саме тим офіцером, який проводив ночі в Інґи, і відтоді ці організації ділилися інформацією і навіть функціями розслідування.

9 січня 1942 року начальник оперативного штабу BMC передав запит на переведення «Джозефа Фіцджеральда Кеннеді» (не лише у ФБР виникали проблеми з іменами) у Бюро навігації, але там не бачили сенсу одразу його задовольняти, бо мали купу нагальніших справ — Америка вже другий місяць перебувала в стані війни^{569}.

За словами боса Джека, капітана Семюела Хантера, після появи колонки Уїнчелла серед старших офіцерів УВМР раптом запанувало «справжнє шаленство». Управління було серед тих, кого нещадно критикували за помилки розвідки, які призвели до катастрофічних втрат Перл-Харбору, тож його командування не бажало, щоб критику обтяжила ще й суспільна думка, буцімто УВМР допустило проникнення в свої ряди Мати Харі. Дехто, зокрема заступник директора Управління Говард Кінґман, хотів взагалі звільнити Джека з лав BMC. Це, за словами Хантера, стало б чорною плямою в біографії Кеннеді, через яку його президентство стало б «радше сумнівним»^{570}.

З огляду на те, що Джек був сином колишнього посла Джозефа Кеннеді, а також увагу, яку б привернув військово-морський трибунал, перемогла твереза думка. Вирішили, що найкращим варіантом буде просто швидко відіслати Джека з Вашинґтона і, якщо можливо, тримати його подалі від Інґи. З цією метою Джекові заборонили від’їжджати з чарлстонської військової верфі далі, ніж на 110 кілометрів, що означало — жодних поїздок у Вашинґтон без спеціального дозволу, хоча, звісно, УВМР не могло б утримати Інґу від поїздок у Чарлстон^{571}.

Тим часом Джозеф Кеннеді подзвонив Джекові обговорити колонку Уїнчелла, його швидке переведення і як все це може вплинути на його стосунки з Інґою.

Оцінюючи серйозність роману Джека та Інґи, мусимо зауважити, як війна з її переживаннями підсилила емоції і стиснула час для мільйонів, чиє життя цей конфлікт поставив із ніг на голову. Загальним гаслом тих днів було «Carpe diem»[51], а масова культура зосередилася на тому, як швидко початкова пристрасть може перерости в глибокі почуття. У стрічках, подібних до «Годинника» 1945 року з Джуді Ґарленд і Робертом Уолкером, показували, що це може статися менш ніж за день. Натомість Інґа з Джеком мали у своєму розпорядженні безкінечні два місяці для поглиблення своїх стосунків.

Можливо, як і Джон Уайт двома місяцями раніше, на початку їхніх стосунків ані Джек, ані Інґа не думали, що зв’язок буде серйозним. Вони не просто дедалі більше усвідомлювали свою дивну сумісність, яка поглибить їхні стосунки попри зовнішній вплив, але за ці два місяці, доки вони зустрічалися, змінився й весь світ. Ба більше: через розслідування ФБР і колонку Уїнчелла, вони вже пройшли через стрес, який лише зміцнює стосунки, якщо не може їх знищити.

Друзі і родина знали, яким сильним став цей зв’язок. Торберт Макдоналд запевняв Інґу, як багато вона значить для Джека і як сильно її кохання його змінило, а тепер він говорив Кеннеді, якою відданою йому є Інґа. Макдоналд писав Джекові, що недавно бачився з Інґою у Вашинґтоні і «мав довгу розмову на єдину тему — стримував нудоту якомога довше, щоб виконати роль твого посланця. Вона або шалено тебе кохає, або всіх дурить. “Як він, що він сказав, і т. д. і т. ін.”»^{572}. Тим часом Кік сказала Інзі, «що збожеволіє, якщо та не припинить весь час говорити про Джека»^{573}.

Зіштовхнувшись із ревнивим чоловіком, осудом родини, розслідуванням ФБР, а тепер ще й з вимушеною розлукою, Інґа і Джек вже неодноразово зрозуміли, що, як Ромео і Джульєтта, вони є нещасними закоханими. їхнє кохання дістало ту глибину і пристрасть, яких би не було за інших обставин — і таких почуттів уже більше не буде в їхньому житті. Тож в оцінці серйозності намірів Джека та Інґи залишитися разом на все життя найважливішим є те, чи надто така можливість хвилювала батька Джека.

Інґа була присутня, коли Джек розмовляв із батьком, і згадувала цю сцену кілька років по тому: «Джон так і не переріс своїх звичок і все ще боявся батька. “Звісно, — питав старий, — ти ж не збираєшся одружуватися з нею, чи не так?” Джон хоче все пояснити, але відчуває, що не може зробити цього по телефону. Він смиренно відповідає: “Чесно, тату, я не знаю. Вона така чудова дівчина”»^{574}.

Згодом Інґа наполягала на тому, що Джек безумовно просив її розлучитися з Фейошем і вийти за нього. Він навіть консультувався зі священиком, як можна анулювати її попередні два шлюби, щоби була можливість побратися з Інґою за католицьким обрядом. Тодішні джерела ФБР теж повідомляли, що Інґа «заявила, що пообіцяла вийти заміж» за Джека^{575}. Без сумніву, зі стількома шпигунами Джозеф Кеннеді отримав ту саму інформацію.

Однак він вирішив не поглиблювати конфлікт із сином по телефону. Як казала Інґа, батько достеменно розумів, що її не позбутися, якщо киплять емоції, коли вона в кімнаті і може послабити будь-який аргумент Джо-старшого.

Замість цього він запропонував Джекові прилетіти в Палм-Біч розслабитися «і все обговорити». Той відповів, що не впевнений, чи зможе отримати дозвіл, перш ніж відрапортує з місця свого нового призначення. Батько відповів: «Думаю, я можу смикнути для тебе за кілька мотузок». За словами Інґи, при цьому в голові Джека прояснилося, і він почав серйозно замислюватися, чи був батько причетним до цього раптового переведення. Йому дали звільнення на кілька днів до початку служби в Чарлстоні, і Джек навідав батька у Флориді^{576}.

У своїй нотатці від 17 січня Джон Уайт написав, що Інґу і Джека дуже засмучувала їхня майбутня розлука і вони намагалися використати максимум часу до від’їзду Кеннеді. Як старанно занотували в ФБР, Джек провів ночі 16, 17, і 18 січня в Інґи, а вона того самого дня була з ним на месі. По обіді вони з Кік допомогли Джекові зібрати речі, і 19 січня він полетів до Палм-Біч.

Джека не було лише кілька годин, а Інґа вже написала йому. «Сонце світить, басейн манить, а твоя родина вже тебе псує? — питала вона. — Сподіваюсь, мій рідний Джеку, що ти добре бавишся. Ти мусиш. Чому? Точно не знаю, але ти здаєшся мені одним з дуже не багатьох, народжених для світу сонця і щастя»^{577}.

Тоді вона написала про його і свою матір. Їй сподобалося, що в останньому листі Ольга прокоментувала скандал так: «“Яка прикра ця колонка У. У.”. Це все, що вона написала. Мені подобаються жінки із почуттям самоконтролю». Потім вона повідомила Джекові, що набралася сміливості і надіслала його матері телеграму. «Я написала, що ти дуже хочеш з нею побачитися»^{578}, — сказала Інґа.

Роуз Кеннеді не відповіла на телеграму і не визнавала зв’язок Джека з Інґою. Одне діло, що її хлопці спали із доступними дівчатами, але зовсім інше — серйозні стосунки із заміжньою жінкою, яка збиралася розлучитися, і шлюб з якою втягнув би в скандал всю родину. Для Роуз Кеннеді це було занадто. Тож вона трималася осторонь від Інґи, яку, певно, вважала не вартою уваги повією. Це означало, що Роуз так і не познайомилася з коханкою Джека, яка заявляла, що він точно любив свою матір. «Я щаслива, що ти так її любиш, і розумію, чому вона в захваті від тебе»^{579}, — писала Інґа.

Знов-таки, можливо, Джек ніколи не зізнавався їй у любові до матері, тож Інґа написала це просто, припустивши, що його родина читає його листи, і сподівалася справити гарне враження, якщо вони таки пхали носа в його справи, бо долучила ще й похвали не лише Кік, а й татові Джо. Вона додала, що нарешті читає «Чому Англія спала», і пообіцяла пристати на його пораду глибше вивчати американську історію. «Хоча тут і не все добре, але я люблю Америку дедалі більше»^{580}, — запевняла вона. Здається, вона збиралася довести Джекові та всій родині Кеннеді, що вона достойна бути його дружиною і частиною їхнього клану. Але рішення прогнати її вже було прийнято.

Розділ 44 «Розуміти, що рухає Інґою»

Про близькість Джека з Інґою свідчить те, що вже першого дня його відсутності, 20 січня, вона була неймовірно і незвично сумна. Від’їзд Джека і страх Інґи перед тиском, що вже тоді чинила його родина, намагаючись покласти край їхньому роману, забрав у неї всі сили, тож Інґа не надто цікавилася своїми буденними справами. Подивившись на останній випуск Times-Herald, вона знову написала Джеку, зізнавшись, що тепер її робота здається їй нестерпно тривіальною. Вона сказала, що подумала: «“Інґо, ти мусиш зробити щось інше, щось творче, бо якщо ти помреш, ніхто і не помітить”. Що за думка… Смішно, чи не так, молодий Кеннеді?»^{581}

Інґа почувалася дуже сентиментальною. Саме в цьому листі вона написала про своїх батьків і дитинство, зазначила, коли вперше її назвали красивою («мені було чотири»); коли вперше інша дівчинка назвала її некрасивою («але єдиною втіхою стало те, що вона зізналася, що їй подобається моє біляве волосся»); і розповіла про випадок, коли Ольга сильно захворіла, а вона подумала, що мама може померти. «Тоді я вперше відчула, як розпадається мій світ»^{582}.

Тепер з думками, що вона може незабаром втратити Джека, Інґа знову бачила, як її світ руйнується. Вона уявила, як тато Кеннеді переконує Джека покінчити з цим романом. Як вона бажала б зараз бути в Палм-Біч, поруч із Джеком біля басейну, бо знала, що її правильна усмішка чи ніжний дотик легко розіб’ють всі доводи його батька. Замість цього їй доводилося покладатися лише на слова у свій захист, сподіваючись, що, викликавши в пам’яті їхні побачення, вони дадуть Джекові імунітет від батькових аргументів. Вона згадувала, як вперше побачила Джека — на думку усіх, «видатного хлопця, який весь час сміявся» на коктейльній вечірці у Вашинґтоні, а далі були «десятки вечер із одним і тим самим меню — суп, стейк [sic], пюре, зелений горошок, моркву і морозиво»^{583}.

Інґа відчайдушно сподівалася, що Джек так само, як і вона, відчуває всередині порожнечу від їхньої розлуки — «вперше мені так когось бракувало і було так самотньо, наче я одна у всьому Вашинґтоні», але й наповненість — «кохати, усвідомлювати це, нічого не могти з цим вдіяти і водночас не відчувати нічого, крім повного щастя. Нарешті розуміти, що змушує Інґу чинити так, а не інакше»^{584}.

А що саме хвилювало її? Розмірковуючи над тим, що «Великий Джо», як вона часто називала його, нашіптує про неї Джекові, цікавіше було, що при цьому про себе говорив сам Джек.

Є підстави вважати, що Джек, «підготовлений» Інґою, яка вдихнула в нього імпульс впевненості в собі, врешті зізнався батькові у сподіваннях на власну політичну кар’єру. Інґа, поруч з якою її чоловіки вважали себе особливими, надала Джекові необхідної відваги відкрити батьку свої мрії.

Старший брат Джека — Джо-молодший — завжди (завжди!) був центром політичних амбіцій родини Кеннеді. Згодом, коли Джек розпочав свій шлях у політиці, вони з батьком вигадали, буцімто таке майбутнє для Джека ніколи нікому не спадало на думку до загибелі Джо-молодшого у серпні 1944 року. «Після цього я ще понад рік навіть не замислювався про професію політика», — заявляв Джек у 1960 році як кандидат у президенти^{585}. Але з огляду на листи Інґи і спогади інших ми знаємо, що це неправда.

Батько (і мати) Джека вважали, що у нього немає хисту до політики, а отже, і відповідних амбіцій. Джозеф Кеннеді сказав, що після закінчення Гарварду вони з Роуз не могли й уявити Джека політиком, бо він був «радше сором’язливим, замкнутим і тихим… Ми були впевнені, що він стане вчителем або письменником»^{586}. Така думка у Джозефа Кеннеді існувала віддавна. Ще послом у Лондоні він по черзі представляв своїх трьох найстарших синів британським гостям примовляючи: «Ось юний Джо — він буде президентом Сполучених Штатів; а ось Джек — він буде президентом університету[52]; а третій — Боббі — він юрист»^{587}.

Майже одразу після зустрічі з Джеком у Палм-Біч Джозеф Кеннеді явно змінив своє ставлення до другого сина. Впродовж наступних днів він почав робити певні кроки для просування політичної кар’єри обох: Джо-молодшого і Джека. Джозефу Кеннеді коштувало чималих зусиль перенести офіційну резиденцію всієї родини до Флориди, але тепер після зустрічі із Джеком він, спираючись на історію родини, подбав про достатні підстави того, щоб обидва сини стали офіційними мешканцями Массачусетсу — місця, звідки хлопці розпочнуть політичну кар’єру.

2 лютого 1942 року, менш ніж за два тижні після тет-а-тет із Джеком, Джозеф Кеннеді написав Девіду Сарноффу — голові компаній RCA і NBC, запитуючи про можливість купівлі радіостанцій в Массачусетсі. «Оскільки мої два [виділено] хлопці врешті-решт оселяться в Массачусетсі, якщо вдало переживуть цю війну, то я був би зацікавлений придбати будь-які радіостанції, які ви, можливо, продаватимете в Бостоні чи Массачусеттсі, — писав Кеннеді. — Відтепер вся моя енергія пов’язана з їхньою кар’єрою, не з власною»^{588}.

Те, що тепер Кеннеді ставив амбіції Джо-молодшого і Джека в один ряд, демонструвало серйозні зміни у родинних стосунках. Раніше Джек не міг відкрити свого серця батькові. Цим великим імпульсом, який дозволив йому нарешті бути щирим із ним, став зв’язок з Інґою. Без її впливу він так і лишався б зеленим пацаном, приреченим грати другу скрипку за своїм золотим братом.

Можливо, Джозеф Кеннеді поспішав з уявленням майбутнього для кожного зі своїх дітей («він — юрист»), але надто сильно любив, щоб не допомогти у досягненні їхніх цілей — добрих чи ні. Якщо Джек бажав піти в політику, хоч як би це виглядало тоді дивним, Джо безумовно надав би йому для цього всю можливу підтримку.

Після повернення Джека з Тихого океану, Джозеф Кеннеді попросив Джо Кейна — двоюрідного брата і досвідченого бостонського менеджера політичних кампаній — зустрітися із Джеком і оцінити, чи є у того здібності стати успішним політиком. Вердикт Кейна, як і оцінка Інґи кількома роками раніше, був дуже схвальний. Він написав Джо: «У твоєму юному відчайдуху є щось особливе». І додав, що за вечерею Джек особливо вразив своїми короткими зауваженнями стосовно діда — Джона «Медового Фітца» Фітцджеральда^{589}.

На жаль для Інґи, зізнання Джека, що він хоче піти в політику, дали Джо-старшому найпотужнішу зброю для переконання сина в тому, що шлюб з Інґою неможливий. Як старанний студент Джек пам’ятав, що єдиною розлученою першою леді за всю історію Америки була Флоренс Гардінґ[53]. І звісно, як на це вказував батько Джека, Інґа на той час ще не розлучилася. Вона все ще була одружена, при тому з чоловіком, який співпрацював із Джозефом Кеннеді, щоб втримати її своєю дружиною.

Розділ 45 «За все в житті доводиться платити»

24 січня 1942 року Інґа, сповнена здогадок і хвилювань про те, що саме Джозеф Кеннеді сказав своєму синові під час зустрічі в Палм-Біч, поквапилася зустріти Джека в Чарлстоні, куди він мав прибути на службу. ФБР її загубило, знаючи лише, що Інґа не у Вашинґтоні. Тільки згодом, прослуховуючи її телефонні розмови, там довідалися, що вона їздила до Джека у Чарлстон.

Тому у нас немає доповіді ФБР про вікенд Інґи з Джеком, але з листа, який вона написала йому одразу після повернення у Вашинґтон, ми дізнаємося його найяскравіші моменти. Вони чудово прогулялися уже відомими садами Middleton Place — найстарішими ландшафтними садами у Сполучених Штатах, — де Інґа дражнила його за скнарість. Попри багатомільйонні статки Кеннеді славився скупістю, тож Інґа сміялася, що він «радше відкусить і з’їсть один зі своїх пальців, ніж заплатить два долари за вхід»^{590}.

Але вся ця романтика старого Чарлстона з його вкритими мохом дубами, історичними будинками і англійськими парками за вишуканими залізними брамами, наводила на Інґу меланхолію і нагадувала їй «огидне становище жінки, позбавленої усього, що жінка мусить мати»^{591}.

Інґа хотіла мати Джека. Вона попереджала Торберта Макдоналда, що відсутність коханого не додає почуттів серцю, і від розлуки із Джеком, навіть на тиждень, зростав її розпач. Вона так легко завоювала його, коли вони вперше зустрілися. Потім вона з підозрою ставилася до їхніх довгих стосунків, а Джек говорив про шлюб. І ось вони помінялися місцями. Вона зізналася Джеку, що любить його «більше, ніж будь-хто в цьому світі», але настороженим тепер виглядав Джек^{592}.

У своєму скрутному становищі Інґа звинувачувала себе. «Ми ж насправді так добре підходимо одне одному, — писала вона Джеку. — І лише тому, що я зробила деякі дурниці, мушу сказати собі “НІ!”. Нарешті я розумію, що це правда: “За все в житті доводиться платити”»^{593}.

Інґа тужила за простими часами, тобто за попередніми чотирма тижнями. Вона згадувала, як зустрічала Джека на вашинґтонському вокзалі Union Station на Новий рік після їхнього єдиного і нетривалого розставання, коли він їздив навідати батьків. Того дня, казала Інґа, вони з Джеком обоє були «щасливі, наче безтурботні птахи, байдужі до світових проблем, просто закохані — пам’ятаєш?»^{594}.

Тоді здавалося, вони мають купу часу, щоб розібратися з усіма ускладненнями, які ставали на шляху спільного життя. Але це було до колонки Уїнчелла, до переведення Джека, до занесення Веннер-Ґрена в чорний список і до того, як Фейош об’єднався із Джозефом Кеннеді у прагненні покласти край їхньому коханню. Багато що сталося дуже швидко.

Проблемою було не лише минуле Інґи, а й майбутнє Джека і нові плани його батька на це майбутнє. Інґа знала, що «великі білі зуби Джека готові відкусити чималий шматок життя. В його зелених ірландських очах світилася рішучість». Але вона сказала Джеку, що в його красивій статурі є фізичні вади: «У нього два хребти: власний і батьків»^{595}. Чи був перший сильнішим за другий, чи вони зливалися задля єдиної мети?

Під час цієї довгої прогулянки садами Middleton Place Інґа відчула, навіть в його манері тримати її за руку, що емоційно Джек відсторонився. Не було явного розриву. Джек і не натякав, що думає про це. Як і раніше, він усе обдумував, тож Інґа сподівалася, що їхнє кохання не змінилося з часів, коли вони мріяли про переїзд на ранчо на Заході.

Їхні вихідні скінчилися, і коли потяг відправлявся з вокзалу Чарлстона, вона нетерпляче визирнула з вікна, побачити, як Джек махає їй на прощання, і згадала: «Було старе добре відчуття болю в очах і нудотного смикання за мотузки серця, яке завжди з’являється, коли між нами постає завелика відстань»^{596}.

Не знаючи, що сталося між Джеком і батьком у Палм-Біч, Кік грайливо спитала Інґу по її приїзді: «Ви уже почали робити дітей?»^{597} Наступного дня Кік отримала від Джека листа. Він зізнався сестрі, що батько порадив йому припинити стосунки, але хвилювався за наслідки. Кік одразу все розповіла Інзі. Чому — невідомо. Можливо, вона вважала, що мусить говорити подрузі правду, а можливо, думала, що так допомагає братові полегшити розрив, підготувавши Інґу до неминучого.

Інґу це приголомшило і розлютило. Вона накидала Джекові листа, в якому казала, що тепер розуміє, чому він не відповідав їй жодного разу: боявся лишати докази на папері. «Недовіра — цікава річ, чи не так? — писала вона Джекові. — У мене були дивні відчуття від того, що людина, яку я кохаю найбільше в світі, мене боїться. Не мене напряму, а дій, до яких я колись можу вдатися»^{598}.

Інґа повідала Джеку, що знала, що саме його батько переконав «не довіряти мені». Її це розгнівало, але вона сказала йому — можливо, глузуючи, — що не робитиме нічого на спростування доводів батька, маючи на увазі, що Джеку все ще бракувало відваги кинути виклик старому Кеннеді і жити власним життям. «Все одно це марно, — писала вона, — бо у Великого Джо більше контролю, ніж у мене. Можливо, через це біля моїх вуст з’явиться характерна зморшка гіркоти, але навіщо хвилюватися, навіщо взагалі цим перейматися?»^{599}

Звісно, як зауважила в наступному абзаці Інґа, проблема полягала в тому, що «я занадто переймаюся». Але вона не знала, що вдіяти. «Мені не вирішити цієї проблеми»^{600}, — сказала вона. Джек хотів піти в політику, але не міг зробити це і водночас одружитися з Інґою. Жоден американський політик у 1940-х роках не міг досягти успіху, якщо його вважали розлучником, а надто — член найвідомішої в Америці католицької родини не міг побратися із двічі розведеною протестанткою і сподіватися на вдалу політичну кар’єру[54].

«Я вирішила, що нічого не вдіяти, я можу битися і кричати, але мені це нічого не дасть, — писала Інґа Джекові. — Дуже пасивна роль в трагікомедії. І вона моя»^{601}. Вона пообіцяла не писати, доки не покращиться настрій, але з огляду на її мінливість він поліпшився вже назавтра. Вона знову повідала, як раділа спільним вихідним у Чарлстоні. «Візьми стільки кохання, скільки хочеш, — писала вона, — у джерелі цього почуття до тебе його ще більше. Боюся, воно в мені ніколи не вичерпається»[55] ^{602}.

Попри ці нові запевнення попередній лист Інґи збентежив Джека. Він одразу відповів, пропонуючи обговорити «додатки у справі Інґи-Бінґи проти Джозефа П. Кеннеді-старшого». Батько Джека навів вагомі доводи, чому стосунки мусять швидко припинитися, але Джек почувався самотнім в Чарлстоні і все ще любив Інґу. Так і не знаючи, що збирається зробити з цим усім, він намагався заспокоїти Інґу жартами. «Чому ти пишеш, що я боюсь “твоїх майбутніх дій” (дуже дипломатично, до речі)?» — запитував він. Джек пояснив їй, що не відповідав, бо і так додав забагато читання, маючи на увазі свою «Чому Англія спала», «і на Бога, ти ж не читатимеш її»^{603}.

Потім він змінив тему, розповідаючи, що йому теж сподобався спільний вікенд. Згадуючи свою бережливість в уникненні плати двох доларів за вхід, Джек стверджував, що прогулянка садами Middlton Place «спокійно могла коштувати і 400 доларів, але вихідні були б не менш чудовими, якби ми туди і не ходили»^{604}.

Джек писав, що дізнався, що наказ про його переведення датувався сьомим січня (за п’ять днів до публікації колонки Уїнчелла). Можливо, він розмірковував, що раптове переведення не було пов’язано з Інґою, а стало результатом інтриг батька, який бажав для сина проходження дійсної служби у флоті. Звісно, УВМР давно планувало перевести Джека з Вашинґтона не через втручання батька, а через стосунки з Інґою; колонка Уїнчелла просто прискорила цю подію.

Все ще повністю не відаючи, як сильно ФБР цікавилось Інґою, Джек спробував пожартувати щодо її уявної шпигунської діяльності. «Я повернувся з цікавої подорожі, деталями якої я тебе не обтяжуватиму, — писав він, — якщо ти шпигунка, то я не мушу тобі все говорити, а якщо ні, тобі буде нецікаво. Але я за тобою сумую»^{605}.

Усе ще хвилюючись, що розгнівана Інґа може вчинити щось необачне, Джек пізно ввечері в п’ятницю 30 січня зателефонував їй, щоб пом’якшити ситуацію, але перше, що він помітив і про що спитав, були дивні звуки в телефоні: «Що це за клацання?» — запитав він. ФБР все чуло, тож Інґа не відповіла^{606}. Їй треба було обговорити нагальніші справи.

Вона сказала, що назавтра поїде в Нью-Йорк, і мимохідь зауважила, що запланувала вечерю із Нільсом Блоком, втім, запевнивши Джека, що зупинятиметься в готелі Barbizon для жінок. «Радий це чути», — відповів Джек і поспішно додав, що не хвилюється через її побачення з іншим чоловіком. Інґа сказала, що не намагається примусити Джека ревнувати, і саме тому «я зупинюсь там». Потім спробувала запевнити його, що «все добре». Заспокоєний Джек почав жартома випитувати про те, як Інґа буцімто стверджувала, що Торберт Макдоналд вдягається краще за нього. На це вона відповіла, що йому немає чого хвилюватися про вбрання, бо «милий, тобі найкраще без нього»^{607}. Таке приємне збудливе зауваження змусило Джека ще раз подумати, чи хоче він припиняти стосунки.

Вони завершили розмову на тому, що Джек пообіцяв приїхати у Вашинґтон на наступних вихідних, але якщо б не вдалось отримати на це дозвіл, він сподівався, що Інґа приїде до Чарлстона. Вона погодилася. Кілька днів по тому на запитання подруги про її особисте життя Інґа відповіла, що у стосунках із Джеком «усе чудово»^{608}. Але це була неправда. Ситуацію чекало продовження в Нью-Йорку, де Інґа дізнається від свого злопам’ятного чоловіка дещо шокуюче.

Розділ 46 «Щось, що я підібрав на дорозі»

Телефонна розмова із Джеком 30 січня підтримала Інґу. Навіть попри те, що таке спілкування, за її словами, було «незручним», — почувши Джеків веселий настрій, вона впевнилася, що він усе ще її кохає, і це нагадало, чому вона кохає його. Напередодні від’їзду до Нью-Йорка вона написала Джекові листа з безліччю подробиць своїх щоденних справ, поки він був далеко від Вашинґтона^{609}.

У грайливому настрої, вона, наче Уїнчелл, називала себе «жінкою-колумністом». Повідала, що раніше, того самого дня, брала інтерв’ю у людини, відповідальної за розробку камуфляжів для американської армії. Під час цієї розмови був присутній армійський офіцер, і він, зацікавившись незвичним акцентом Інґи та її походженням, спитав, чи говорить вона німецькою. «Звісно, і японською теж», — відповіла вона, зазначивши, що офіцер «мало не знепритомнів», а також те, що не розкрила своєї рідної країни^{610}.

Стаючи дедалі грайливішою, Інґа пожалілася на поганий стан своїх фінансів, тож «вирішила зробити кілька матеріалів, а якщо знайдеться час — і кілька малюків, сподіваючись, що незаконне народження увійде в моду по війні, бо я знаю лише одного чоловіка, гідного ідеальної копії»^{611}. Це був цікавий спосіб фліртувати і потішити еґо Джека водночас із визнанням, що шлюб із ним є малоймовірним.

Однак чудовий настрій після дзвінка Джека розвіявся наступного дня, коли вона вирушила у Нью-Йорк. Фейош зустрівся з Інґою обговорити деталі розлучення. Це переросло в огидну сцену.

За словами Інґи, чоловік-рогоносець Фейош висловив їй «неймовірно жахливі речі». Він повідав, що «йому соромно за те, як вона поводиться з Джеком». Хоча він і погодився на розлучення, але зауважив, що це він кидає її, а не навпаки. Фейош похвалявся, що вже знайшов нову коханку, і неввічливо пообіцяв, що покохає її, цю співачку Маріанну Арден, навіть «якщо для цього доведеться врізати дуба»^{612}.

Фейош ще раз нагадав Інзі, що Кеннеді ніколи не допустять її шлюбу з Джеком. При цьому він завдав особливо болісного удару, додавши, що чув від надійної людини, як Джек особисто паплюжив Інґу. Розлючена, вона відповіла в тому самому дусі, хоча й не уточнила, які саме обрала вислови, щоби болючіше зачепити Фейоша^{613}. Однак вона збиралася запитати у Джека про почуте.

Схвильована Інґа решту часу провела в Нью-Йорку з Нільсом Блоком. Вони пішли дивитися пам’ятки і разом повечеряли. Попри їхні інтимні стосунки в минулому, тепер Блок грав роль співчутливого друга, якому Інґа відкрила свої негоди, і він радів, що незабаром вона може звільнитись як від Фейоша, так і від Джека. Блок дуже сподівався, що емоційно вразлива Інґа зможе віддатися давньому коханцю, чоловіку, який хоч і не обіцяв душевного хвилювання чи престижу, але міг підтримати, був спокійним, вільним і відданим аж до раболіпства.

У понеділок другого лютого Інґа повернулась у Вашинґтон, відтак зателефонувала Джекові, але спершу не хотіла говорити про подорож до Нью-Йорка, поки той не вирішив необачно підколоти її щодо непрямої обіцянки вірності, почувши про її план зупинитися в готелі Barbizon для жінок.

«Чув, у тебе в Нью-Йорку була ціла оргія», — жартував Джек. Інґа удала, що це її потішило, але її голос, певно, став холодним, коли вона відповіла: «Я потім про неї розповім. Я розповідатиму тобі про це цілий вікенд, якщо захочеш. У мого чоловіка скрізь його маленькі шпики»^{614}.

Джек нашорошив вуха. Що, спитав він, вона почула? Інґу накрили біль та лють і вона сказала, що Фейош «повідав мені чимало історій про тебе, і жодна не була приємною. Йому відоме кожне слово, сказане тобою про мене батьку. У них я виглядала наче (оператор ФБР не наважився написати слово гівно)… Мене це дуже потішило»^{615}.

Звісно, Інґу зовсім це не тішило, і навіть у розшифровці ФБР ми відчуваємо, як клубок підкочується до горла Джека, коли він питає: «Що він мав на увазі під “кожним словом, яке я сказав про тебе батьку”?» Інґа дала непряму відповідь. Зі слів Фейоша, він знає когось, хто є близьким родині Кеннеді (хоча майже безсумнівно — він отримав інформацію безпосередньо від Джо-старшого). Можливо, Джек не знав, що Фейош і його батько співпрацюють, але його цікавило не те, як він дізнався, а що саме він дізнався.

Інґа розповіла: «Він сказав: “Джек Кеннеді повів плечима і зізнався — я не мрію одружитись з нею; взагалі, мені вона байдужа. Вона просто щось, що я підібрав на дорозі”». Після цього Інґа погано удавала, що щойно озвучене нею не розриває їй серця і взагалі не турбує: «Це дуже кумедно, милий. Скажи мені, коли у тебе звільнення?»^{616}

Але цього разу вже Джек був неготовий змінювати тему. Йому хотілося знати, що ще вона почула, і не лише про те, як її це розлютило і що вона могла з цим зробити, а яким розгніваним був Фейош і що він міг зробити. «Мене ще не відпускають, — сказав він. — Що ще оповідав твій чоловік?»^{617}

Попри болючу рану, завдану її серцю і гордості, Інґа не накинулася на Джека, а заспокоїла його. «А що? Він сказав, що я можу робити що хочу. Сказав, що йому боляче бачити те, як я поводжуся… але клянуся, він не загрожує нам і тобі не слід його боятися. Він не збирається подавати на тебе до суду, хоча й знає, чого міг би досягти таким позовом»^{618}.

Джек, за словами Фейоша, ніколи не спростовував сказаного ним про Інґу. Він також не вибачився за біль, завданий жінці, яку він не підібрав на дорозі, а з якою колись обговорював шлюб. Замість цього Джек думав лише про себе і висловив полегшення, що його пощадили і не вплутали у брудний скандал, пов’язаний із розлученням. «Колись він стане чималою шишкою, якщо не позиватиметься проти мене, — зауважив Джек, додаючи, ніби запізнілу думку. — Я не хотів розгнівати тебе»^{619}.

Інґа запевнила, що «не гнівається», і спитала, чи Джек хоче, щоб вона приїхала найближчих вихідних до Чарлстона, на що той відповів: «Хотів би». Інґа сказала, що подумає і зголоситься^{620}.

З самої лише письмової розшифровки важко розрізнити нотки в голосі Інґи та Джека, тож лишається неясним, чому вона поводилася з ним аж так обачно попри біль і приниження, які могла відчувати. Біограф Кеннеді Найджел Гамільтон пояснив розмову «майстерною грою Інґи з молодим військовим офіцером. Вона вже зрозуміла, яким дволиким він міг бути в розмовах з іншими, — і він цього теж не заперечував, — а можливо, вона просто цього не зауважила. Можливо»^{621}.

Є й інші варіанти. За словами Інґи, телефонна розмова була «незручним» способом спілкування. Вона хотіла б фізично бути поруч із Джеком під час такої важливої розмови про його плани, коли її погляд і доторк міг дати їй значну перевагу у вирішенні будь-якого питання на свою користь. Крім того, існує велика ймовірність того, що Інґа за крок до розлучення, яке лишить її саму в усьому світі, так відчайдушно хотіла втримати Джека, що воліла не помічати цієї зради замість того, щоб сваритися і втратити його назавжди.

Тиждень тому Інґа вже визнала, що є у слабшій позиції порівняно із батьком Джека, і знала, що попри свої поривання до незалежності від батьків і родини Джек все ще не був достатньо сильним, щоб повністю порвати з ними. З усіх Кеннеді лише Кік набралася для цього достатньо хоробрості.

Плани родини Кеннеді щодо своїх членів могли здаватись удавкою, але з іншого боку, в цих очікуваннях містилося і щось дивно бунтівне.

Якось Артур Крок вже намагався пояснити вплив Джозефа Кеннеді на своїх дітей. Безперечно, він був владною особистістю і, з огляду на нервову відстороненість Роуз Кеннеді, єдиним із батьків давав дітям потрібні їм любов та опіку. Але Крок безапеляційно стверджував, що маніакальне бажання дітей Кеннеді догодити батькові, хай як сильно він втручався в їхні життя, пояснювалося його величезними статками, що гарантували їм свободу, недосяжну безлічі людей. «Ці хлопці народилися для багатства завдяки батькові, — зазначав Крок. — Вони знали, що завдячують йому своєю фінансовою незалежністю. Вони були вдячні за те, що його гроші давали їм змогу розважатися і робити кар’єру, яку вони спільно обрали»^{622}.

Коли Джек зустрів Інґу, він відчував себе обмеженим очікуваннями рідних, і не тому, що вони були зависокими, а навпаки — занизькими. Джека сердило, що його запрягали позаду собаки-лідера в упряжці його родини, і місце на чолі завжди діставалося Джо-молодшому. А Інґа пропонувала свободу від такої моделі, шанс вийти з такої зчіпки. Так Джек міг би стати вільним і жити завдяки своєму таланту та амбіціям без потреби в обов’язковій повазі до старшого брата. Але роздмухуючи в ньому дух непокори, Інґа підважила власні інтереси.

Вона підготувала Джека достатньо для того, щоб він міг протистояти батькові і при цьому не розірвати з ним зв’язків. Коли він врешті набрався сміливості зізнатися, що має такі самі амбіції, що і в брата, Джо-старший здивував Джека (і, напевно, Інґу), погодившись з бажаннями сина дати йому принаймні такий самий шанс, як і братові, у прагненні крісла в Білому домі. У родині зі стійкими принципами суперництва, Джо-старший, можливо, вирішив, що перегони двох синів за однією нагородою підуть їм на користь, хоча на той час він безумовно вважав, що першим католицьким президентом стане Джо-молодший, а не Джек.

У розмові у Палм-Біч двома тижнями раніше, батько Джека пообіцяв надати всю необхідну підтримку планам сина. Свобода (за визначенням Крока) — почати політичну кар’єру і офіційно взяти участь в президентських перегонах — дуже відрізнялася від свободи серця, яку пропонувала Інґа. Вона все ще сподівалася, що її шлях обіцяв свою насолоду і самореалізацію, і вона не хотіла здаватися перед амбіціями Джека чи його батька, а молодий Кеннеді теж не був готовий відмовитися від неї.

Розділ 47 «Численні сексуальні контакти»

Хоча Джек не спростував, що паплюжив її і не вибачився за це, для Інґи їхня розмова здалася очищенням. Наступного дня, третього лютого, вона написала йому веселого листа, повідомляючи, якою сонячною і нетипово чудовою для цього сезону була погода, коли вони з Кік йшли на роботу. Вона не згадала їхню попередню вечірню розмову і те, що одразу після дзвінка Джекові зателефонувала Нільсу Блоку.

Вона намагалась освіжити свій ентузіазм до роботи в Times-Herald і повідала Джеку, що їй особливо сподобалося шукати людей для інтерв’ю в міністерстві BMC. «Воно вже стало дещо ріднішим для мене, якщо ти розумієш, про що я, — писала вона. — Це місце, де моє серце щоразу б’ється сильніше, коли я бачу офіцера»^{623}.

Інґа запевнила Джека в двох речах: вона нарешті читає «Чому Англія спала», і вона приїде у Чарлстон на вікенд. Пообіцяла розповісти більше про поїздку до Нью-Йорка і її розмову з Фейошем. Краще зробити це особисто, сказала вона, бо «я вважаю, що приємніше це промовити, а не написати. Я можу вдатися до жестикулювання і мого витонченого шарму для додаткового пояснення думки»^{624}.

Інґа мала такий гарний настрій, що написала вибачення Фейошу за свою роль у цьому конфлікті. Він одразу ж відповів, що їй немає за що вибачатися. «У мене в самого упродовж цих останніх шести років був такий диявольський характер, що мені б не пристало помічати такі речі», — сказав він. Їхня сварка в Нью-Йорку, здається, протверезила Фейоша. Тепер він закликав Інґу збиратися в Ріно на розлучення, лише просив повідомити його принаймні за тиждень до виїзду, аби встигнути зняти гроші на її поїздку, адвоката і на збір за подану заяву про розірвання шлюбу^{625}.

І хоч деякі ускладнення в житті Інґи вдавалося утрясати, виникали інші, і то без її відома.

Четвертого лютого голова відділу контролю за громадянами ворожих держав у міністерстві юстиції Едвард Дж. Інніс написав Джонові Едґару Гуверу прохання надати усю інформацію, яку ФБР зібрало про Інґу на той час. Він додав, що потребує цих даних «щоб вирішити, чи потрібен наказ про затримання»^{626}. Однак Гувер не схвалив таке втручання Інніса в справи ФБР.

Гувер ні з ким не товаришував у міністерстві юстиції, навіть з генеральним прокурором. 33-річний Інніс, на думку шефа ФБР, був надокучливим молокососом. Гувер не відповідав два тижні, а потім надіслав Іннісові якусь відписку на двох сторінках. У ній були лише основні факти біографії Інґи, і нічого, що давало б підстави Іннісу виписати ордер на її арешт^{627}. Будь-хто, прочитавши цю доповідну записку Гувера, вирішив би, що Інґа не становить загрози національній безпеці, тож Інніс більше цим не займався.

Однак Інніс був не єдиним високопоставленим чиновником, хто чув поголоски, ніби ФБР напало на слід Інґи і що цей слід веде в дуже цікаві місця. Гувер поставився ще скептичніше, коли його суперник (і ймовірний начальник) в американських спецслужбах, інформаційний координатор Уїльям Джозеф «Скажений Білл» Донован, також заговорив про «чутку в місті», що Інґа — «німецька шпигунка»^{628}.

Гувер надав Доновану навіть ще менше інформації, ніж Іннісу. Напряму він не зізнавався в тому, що ФБР веде розслідування справи Інґи. У своїй записці в три абзаци він не розказав Донованові нічого, що б той не знав сам, та ще й просив його передавати всю інформацію, «яка б підтверджувала згадану вами чутку»^{629}.

Попри, а можливо, і завдяки тому, що дехто з його підлеглих вважав, що справа Інґи надає «більше можливостей», ніж будь-яка інша на той час, Гувер був незацікавлений у її арешті. Вона нічого не зробила для цього, і її справа ще ні до кого не привела. Якщо б вона таки вела до чогось, то Інґа мусила бути вільною і під спостереженням ФБР. Коли вона шпигунка, то рано чи пізно зробить помилку і її спіймають. З іншого боку, якби її арештували і довели невинність, Гувер боявся, що Сіссі Паттерсон влаштує проти ФБР гнівний хрестовий похід у Times-Herald.

Однак така увага інших американських спецслужб переконала Гувера, що він мусить розширити розслідування справи Інґи. Знаючи, що ФБР проґавило поїздку Інґи у Чарлстон минулих вихідних і що вона збиралася туди поїхати наступного вікенду (тепер під вигаданим ім’ям Барбара Уайт і плануючи зупинитися в готелі Fort Sumter), Гувер наказав регіональному відділові ФБР у Саванні зв’язатися з готелем і забезпечити прослуховування її номера.

Коли вранці в п’ятницю шостого лютого Інґа приїхала в Чарлстон потягом, Джек зустрів її на вокзалі і відвіз до готелю ще перед тим, як з’явитися на службу. Доки Джек працював, Інґа пройшлася різними антикварними крамницями Чарлстона, перш ніж він забрав її на вечерю. Вони поїли в готелі і перед поверненням на ніч у номер пішли на романтичну прогулянку берегом затоки.

У суботу Джек півдня був на службі і прийшов у готель якраз після обіду. Цього дня вони лишалися в номері 132 до десятої вечора, а потім вийшли повечеряти у відомому рибному ресторані Henry’s на Маркет-стрит. Після короткої прогулянки в саду Уайт Пойнт вони повернулись у готель і наступного ранку пішли на месу до собору Святого Івана Хрестителя. Після неї вони поїхали на північ від Чарлстона по шосе 52, повернулися до готелю о сьомій вечора і лишалися в номері до того, як після півночі поїхати на вокзал, де Інґа о 1:09 ночі сіла на потяг і всю дорогу проспала на верхній полиці. Нам усе це відомо завдяки старанному нотуванню ФБР навіть найпрозаїчніших речей.

Але не все було буденно. Як зазначали агенти Бюро, Джек з Інґою значну частину часу провели в готельному номері, «зайняті численними сексуальними контактами»^{630}. У доповіді не уточнюється, що саме почули (і записали) під час цих пристрасних перерв.

Крім цих речей, в яких було дуже мало спільного зі шпіонажем, агенти, які підслуховували найінтимніші моменти Джека та Інґи, рапортували, що зауважили дуже мало з того, що могло б стосуватися можливої справи «Сполучені Штати проти Інґи Арвад». Інґа і Джек трохи потеревенили про погане здоров’я помічника президента Гаррі Гопкінса, і він сказав, що поїде у Норфолк — навчатися керувати стрільбами. Крім того, Інґа «не питала нічого іншого, крім його планів на майбутнє», і лише сказала, що збирається поїхати в Ріно розлучитися з Фейошем^{631}. Здається, вони збиралися на повну насолодитися вікендом і не повторювати неприємних моментів попередніх вихідних.

Саме існування давніх записів, на яких 35-й президент Сполучених Штатів займається сексом з Інґою, викликало чимало хтивих розмов про те, де ж вони зараз.

У підвалах міністерства юстиції, у Вашинґтонському головному управлінні ФБР, поруч із невеликим кінозалом, в якому Гувер і обрані чиновники Бюро нібито дивилися «записи спостереження і порнографічні стрічки», розташовувалася «надбезпечна» кімната для фотографій, фільмів і звукозаписів, які Гувер вважав «вартими збереження»^{632}. «Ймовірно, — зазначав один із біографів директора, — записи сексу з Інґою Арвад, яких так боявся Джон Фітцджеральд Кеннеді, були там серед інших речей»^{633}.

Але невідомо, чи Гувер взагалі мав ці секс-плівки. Немає свідчень, що він визнавав їхнє існування, якщо їх взагалі зберігали. Зазвичай первісні записи, які вели на ацетатних дисках, а не на плівках, тримали не більше тридцяти днів, поки їх розшифровували, а потім знищували, якщо лише на них не містилося цінної інформації^{634}.

Щонайменше один диск, на якому ФБР записало Джека з Інґою в Чарлстоні, зберегли і надіслали у Вашинґтон на можливе ознайомлення Гуверу та іншим службовцям Бюро. Але цей диск був цікавим не через порнографію, а тому що на ньому записали розмову Джека з батьком, в якій Джозеф Кеннеді розповів, що запропонував свої послуги президентові Рузвельту, і жалівся, що той поставився до нього зверхньо[56] ^{635}.

Саме від такої політичної розвідки Гувер міг (і зазвичай так і робив) отримати користь. Він знав, що президенту сподобається почути, як його колишній посол у Великобританії, який був не у фаворі у Рузвельта, мучився від браку президентської уваги. Але яку політичну цінність для Гувера у 1942 році мав би запис сексуальних контактів Джека з Інґою?

Найімовірніше, що один із цих записів сексу Джека з Інґою надіслали Гуверові, і той отримував від цього сексуальне задоволення, хоча навряд чи. По-перше, з огляду на репутацію Гувера-ханжі (правдиву чи ні), мусив знайтися дуже сміливий агент, який наважився б послати такий надто фривольний запис шефу, та ще й з рекомендацією послухати те, що могло образити директора Бюро і знищити кар’єру агента.

Але найвірогідніше, що Гувер не наказував зберігати «секс-плівки» Джека та Інґи, тому що у 1942 році Джек Кеннеді був ніким. На той час він викликав справжній інтерес лише тому, що був сином — і не найперспективнішим — відомої публічної особи. На думку Гувера, цей син не від великого розуму ув’язнув в аморальну аферу із жінкою, підозрювану в шпіонажі, але поки Джек не передавав секретну інформацію цій потенційній шпигунці, його сексуальні справи майже не обходили ФБР.

Якби Гувер міг лише уявити, що менш ніж за двадцять років цей Джек може стати президентом, він безсумнівно зберіг би плівки, але у 1942 році таке пророцтво було б не до снаги і Нострадамусу. Крім написання помірно успішної книжки, Джек сам по собі ще не зробив нічого, що б вказувало на нього як на майбутню публічну персону. Гувер на той час про нього не замислювався.

Тому схоже, що більшість, якщо не всі, записів любовних утіх Джека з Інґою, згідно з правилами Бюро, стерли після розшифрування, так і не зрозумівши їхню майбутню цінність.

Невідомо, чи згодом Гувер натякав Джекові, що плівки можуть існувати. Але ми знаємо, що після президентської інавгурації Джека Гувер зробив усе, щоб дати йому зрозуміти, що справа на нього з Інґою залишилася в ФБР під його контролем. Тож не випадково Кеннеді повторно призначив Гувера директором ФБР одразу ж після перемоги на виборах у 1960 році.

І, якщо навіть припустити мінімальну ймовірність того, що Гувер зберіг ці плівки, їх точно утилізували після його смерті у 1972 році. Вірна секретарка Гувера — Гелен Ґенді, яку Інґа описала як «найулюбленішу дівчину ФБР», засвідчила в Конгресі, що знищила все, що вона називала «особистими документами» її боса. Вона не уточнила, що це за документи чи якими об’ємними вони були, але наполягала на тому, що проглянула все — сторінка за сторінкою — і дійшла висновку, що там не було нічого «стосовно державних справ»^{636}. Звісно, плівки із сексом Джека та Інґи навряд чи можна було б віднести до документів державного значення.

Навіть якщо плівки вже знищили, Джекові якось про них нагадали. Одним із молодих агентів-дешифрувальників чарлстонських плівок, який чув пристрасті в ліжку Джека з Інґою, був Фредерік Ейєр-молодший — колишній гарвардський одногрупник Джека. У 1963 році, коли Джек був почесним головою під час вручення дипломів у Гарварді, Ейєр в натовпі радісно нахилився до вуха Джека, коли той проходив повз, і голосно прошепотів: «Як там Інґа?» Джек озирнувся і прошипів: «Ти ж падлюка!»^{637}

Розділ 48 «Я не хочу спати із десятком чоловіків водночас»

Незабаром після повернення Інґи з Чарлстона у Кік Кеннеді з її кавалером Джоном Уайтом сталася сварка. Крізь сльози Кік сказала подрузі, як вона пишається тим, що у Джека з Інґою «ніколи не буває скандалів». Інґа погодилася, на що далекоглядний Уайт зазначив: «І не дивно: Інґа дозволяє йому ходити по собі наче по лінолеуму». Вона написала Джекові, що така ремарка Уайта була «не надто приємною, але скидалася на жарт. Принаймні, я так це сприйняла»^{638}.

У Чарлстоні Інґа не хотіла з’ясовувати стосунків із Джеком, але це також означало, що в них не відбулося чесної розмови про майбутнє. Коли вони були разом, то не помічали нічого, крім поточного моменту. Однак через таке уникання проблем між ними зростала напруга.

Повернувшись у Вашинґтон, Інґа зателефонувала розлюченому Джеку. Він розказав, що коли наступного ранку після її від’їзду намагався тихцем вислизнути з готелю, портьє, якого він вважав стукачем BMC, голосно зауважив, що Інґа не сплатила рахунок, і це привернуло увагу інших клієнтів. «Моє ім’я тут заплямовано», — скаржився Джек. Коли ж Інґа спитала, чи цей випадок може призвести до звільнення Джека з BMC, він відповів: «Ще й як може»^{639}.

Інґа покликала Джека на наступні вихідні у Вашинґтон. Сіссі Паттерсон запросила її на вечірку на честь графа Олега Кассіні і його нової дружини — розкішної кіноактриси Джин Тірні, тож Паттерсон бажала, щоб Інґа привела свого «кавалера»[57]. Бажання Сіссі бачити Джека на вечірці, а також очевидний захват, який до нього мала політикиня і письменниця Клер Бут Люс, спонукало Інґу подражнити Джека, мовляв, став «юним пестуном американської жіночої інтелігенції»^{640}.

Але насправді Джека займало, — і це продемонструвало незадоволення, коли його впізнали в готелі Fort Sumter, — чи привертатимуть ще більше уваги суспільства його стосунки з Інґою. До нього вже дійшла плітка, що журнал Life збирається написати матеріал, ґрунтуючись на колонці Уїнчелла, тож він спитав Інґу, чи вона щось чула про це. Та сказала, що попросила Френка Уолдропа перевірити, чи Life справді планує таку статтю, але він її перервав, і сказав «не пхатися в усе це»^{641}. Life так і не написав про Джека з Інґою.

Розмова з Джеком не заспокоїла Інґу, тому за своєю звичкою вона написала йому листа, детально описуючи свої почуття. Вона спитала, чи він колись замислювався над поняттям «дім», яке Інґа називала «прекрасним» словом, що «коли правильно сказано, викликає образи матері, батька і кохання»^{642}.

«У нашому віці — в моєму достоту — це, мабуть, пов’язано із чоловіком і дітьми», — писала Інґа. Всупереч цьому визначенню далеко від Джека її власна квартира на півночі Вашинґтона на 16-й вулиці під номером 1600 здавалася їй «будь-чим, але не домом. Це прямокутне, неприємне нове приміщення, де я сплю, поспіхом готую свій сніданок, дуже рідко розважаюся і ніколи не вкладаю сюди серце». Поряд із Джеком — чоловіком, якого кохала, номер 132 у Fort Sumter видавався їй «домашнішим», ніж місце, де вона жила^{643}.

Цього разу для неї було навіть ще важче прощатися із Джеком у Чарлстоні, ніж у попередній візит двома тижнями раніше. «У цьому небезпека, — писала Інґа. — Тут криються сльози, горе і нещастя. Не лише в коханні, яке для мене є найвільнішим з усіх почуттів, що паморочать голову, але також і в сумуванні за коханим, і в розгубленості. Кілька місяців тому я казала тобі про це, і ти виглядав здивованим, можливо, ти і зараз не розумієш мене»^{644}.

Попри свій дбайливо вибудуваний імідж чоловіка, незалежного від емоцій, Джек таки розумів Інґу, але так само, як і вона, перебував у розгубленості. Він безумовно її кохав. У свої 24, коли дедалі більше його друзів одружувалися, він також замислювався про шлюб. Війна і ймовірна передчасна смерть надавали одруженню з Інґою ореолу романтики, особливо в контрасті з нудною сімейною ідилією на взірець батьківської.

Джек сумнівався, що знайде когось, хто так само чудово підходитиме йому, як Інґа. Вона була б ідеальною дружиною політика, от тільки він не міг побратися з нею і піти в політику. І поки він ще не повністю вирішив, що робити, і зберігав трохи сподівань, що зможе мати як Інґу, так і політичну кар’єру, хоча глибоко в душі він уже знав до чого схилитись, якщо постане питання остаточного вибору.

Джек усвідомлював, що скандал вплине не лише на його кар’єру, а й на репутацію родини, яку так старанно здобував Джозеф Кеннеді. Шлюб з Інґою не лише паралізує його політичні прагнення, а й зашкодить братовим, а цього, як знав Джек, у родині не подарують. Похід у Білий дім був не чиїмсь особистим шляхом; це було родинне завдання, бо тепер Кеннеді стали сім’єю лише політиків. Жоден із дітей Кеннеді не збирався наслідувати батька в бізнесі. Відтепер активи Джозефа Кеннеді були лише засобом фінансування і просування політичних цілей його родини.

Через два десятиліття мер Нью-Йорка Нельсон Рокфеллер зруйнував свої плани на президентство, розлучившись із дружиною і побравшись із молодшою розведеною жінкою, яка була подругою його сім’ї. Джек, чий останній справді щирий романтичний порив завершився водночас із розривом з Інґою, похитав головою. «Не вірю, — сказав він видавчині Washington Post Кетрін Ґрем. — Жоден чоловік не любить кохання більше за політику»^{645}.

Вірність родині також вартувала Інзі втрати важливого союзника в її боротьбі за Джека. Кік обожнювала Інґу, проте отримавши і зрозумівши сигнали від батька, вже не була на її боці. Взагалі, за словами Інґи, тепер Кік зізнавалася, що «заздрила» стосункам Інґи з Джеком, хоча тут радше пасувало б «була обачною»^{646}.

Інґа повідала Джекові, що Кік «більше боїться болю, який я завдам тобі в майбутньому, ніж [sic] радіє щастю, яке ми маємо зараз». Вона не звернула уваги на побоювання Кік, зазначивши: «Твоя сестра молода і нетерпима». Інґа визнала, що мусить «одним оком наглядати» за майбутнім, і додала, що воно без Джека «змушує її міцно заплющувати очі». Вона погоджувалася, що не було сенсу легковажити очевидне, але при цьому почувалася онімілою, наче людина «після трьох кварт віскі Haig»^{647}.

Така розгубленість пояснює, чому саме того дня, коли Інґа написала любовного листа Джекові, вона сказала Нільсу Блоку, що той може приїхати у Вашинґтон і переспати з нею.

З моменту зустрічі із Джеком Блок випав з життя Інґи. Близькі у Колумбійському університеті, коли самотня Інґа нудьгувала без чоловіка, який був майже за п’ять тисяч кілометрів, вони з Блоком ще якийсь час бачилися після її переїзду до столиці. Мандруючи штатом Західна Вірджинія, 28 червня 1941 року вони потрапили в автомобільну аварію, в якій Інґа зламала ніс, надламала зуби, отримала купу синців, зокрема і під очима.

За кермом була Інґа, хоч на той час уже кілька років не їздила, але коли вони подали заявку на виплату страховки, Блок назвав водієм себе, бо поліс був у нього, а не в Інґи. Вона вимагала щедрої компенсації своїх пошкоджень, жаліючись, що тепер думає припинити свою кінокар’єру, і що «такий удар по її вроді стане бар’єром на можливому шляху» в Голлівуд^{648}.

Інґа ставилася до Блока так само, як, за словами Уайта, Джек ставився до неї самої — як до лінолеуму, — тож її вдячністю за те, що він дозволив видурити страховку, стало повне припинення контактів з Блоком після зустрічі з Джеком. Розрив був таким остаточним, що коли Інґа наприкінці січня 1942 року зв’язалася з ним із пропозицією повечеряти разом під час її приїзду у Нью-Йорк у справі розлучення з Фейошем, Блок щиро здивувався. «Часом у тебе дуже дивний спосіб справляти сильне враження, — сказав він. І, вдячний бути в її товаристві, додав: Але я про це вже забув»^{649}.

Почувши про її розлучення з Фейошем і про розлад її стосунків із Джеком, Блок знову активно почав добиватися Інґи. Він зателефонував їй, говорячи, що хоче приїхати у Вашинґтон побачитися. Спершу це сподобалось Інзі, і вона сказала, що було б «мило» з ним зустрітись, але потім передумала. Блок наполягав, сказав, що приїде, лише якщо зможе «бути з нею в ліжку»^{650}. Інґа відмовила — спочатку.

За півгодини Блок зателефонував знову і благав передумати. Інґа з розчаруванням відповіла, «що часом не може йому сказати “ні”», і при цьому відчула, як впала у власних очах, бо погодилася переспати з Блоком, кохаючи Джека, навіть якщо той думав її кинути. «Я не хочу спати з десятком чоловіків водночас», — стверджувала вона. Але Блока це не злякало. Він сподівався витіснити Джека з думок Інґи і того самого вечора вилетів у Вашинґтон^{651}.

Значну частину ночі він провів у квартирі Інґи. Пильні агенти ФБР стежили, як світло то запалювали, то гасили, поки Блок рано-вранці не вийшов і не поселився в готелі Lafayette. Майже одразу Інґа пошкодувала про цю ніч і бажала, щоби Блок відчепився від неї.

Наступного ранку він подзвонив запросити Інґу на сніданок, але та відповіла, що має справи майже цілий день. Блок засмутився. Він нагадав, що прилетів лише заради неї, але вона у своїй манері знайшла відмовки, щоб його не бачити. Вони посварилися, і Блок повернувся у Нью-Йорк, а Інґа того ж вечора пішла на вечірку аташе британського посольства^{652}. Блок почувався скривдженим, але його пожирала жага.

Однак Інґа знову думала лише про Джека. Повернувшись о першій ночі, вона написала йому, що наштовхнулась на Артура Крока, про якого знала, що він «основний агент Палм-Біч», себто — шпигун Джекового батька. Крок, писала вона, «розважав вашинґтонські вечірки оповідками про мене, і, можливо, про тебе». Це був короткий лист. Інґа писала, що дуже втомлена, не пояснюючи, чому так мало спала напередодні^{653}.

Яка іронія! Можливо, один-єдиний раз упродовж свого дорослого життя Джек Кеннеді зберігав моногамні стосунки. А жінка, якій він був вірним, зраджувала йому, хоча тоді він про це не знав і, вочевидь, ніколи так і не дізнався.

Розділ 49 «НЕПРИСТОЙНЕ»

Можливо Джекові з Інґою пощастило б зберегти свої стосунки, якби вони щоразу не дізнавалися, що урядові слідчі записують кожне їхнє усне чи письмове слово. Інґа зізналася Кік, що прослуховували не лише її телефон — вони з Джеком не могли по телефону обговорювати щось важливе, а і його домовласниця все підслуховувала. Ба більше, Джек розповів Інзі, що його колега по кімнаті (невідомо, чи на роботі чи в квартирі, де він мешкав), знімав копії з усіх його листів^{654}.

Попри це Джек тепер писав їй частіше, ображений її звинуваченнями в неувазі до неї. Він рідко розкривав душу в листах, а тепер ще й знав, що його листування можуть читати чужі допитливі очі. Тому його текст банальний, хоча тепер його ніжна увага зазвичай стриманого Джека впадала в очі.

У листі від 13 лютого Джек, як він часто робив, критикував плачевний стан американської політики. Його засмутило, що попри всі великі випробування, перед якими постав світ у війні, у Вашинґтоні лише й розмов було, що про дрібний скандал, в якому «танцівницю з віялами» найняли вести урядову фізкультурну програму. «Думаю, там усе тепер занадто складно для середнього конгресмена, — писав Джек. — Нерону краще посунутися, бо до нього прямує тепленька компанія». Лист до Інґи він завершував таким сантиментом: «Тільки ти варта якихось очікувань. Гадаю, ти повністю розумієш свою відповідальність. Навіки, Джек»^{655}.

Безумовно, Інґа оцінила цей любовний рядок, але Джек уже не був її єдиним залицяльником. Блок теж написав їй листа данською, і в значно пристрасніших висловах. Він усе ще перебував у стані посткоїтального блаженства. Він співав Інзі рапсодії про те, «які округлі і розкішні, теплі і чарівні твої груди; мені навіть здалося, що я цілую твою душу, коли вони колихаються». Її груди, писав Блок Інзі, «розповіли мені набагато більше за будь-які слова… і навчили мене багато чого про тебе, твоє життя, чому зранку потрібно підніматися… чому чоловік може тішитися життю»^{656}.

«Я хочу тебе, — казав Блок Інзі. — І не тому, що хочу володіти — я вже володів, — а тому що хочу давати. Це найглибше почуття, найбільша потреба чоловіка. Лише вона приносить справжнє щастя». Блок розумів, що не є її пріоритетом, але написав «навіть якщо ти вийдеш заміж 300 разів і переспиш з кожним чоловіком тисячу разів… ніхто так не насолоджуватиметься твоїми примхами, твоєю добротою і речами, які ти вважаєш протилежністю мені, як я»^{657}.

За листом Блок послав і телеграму, благаючи Інґу приїхати у Нью-Йорк, але вона відмовила. Зараз вона бажала позбутися Блока, але замість зізнатися в цьому, просто сказала, що мусить працювати і планує поїхати до матері у Меріленд, де Ольга працювала опікуном/компаньйонкою жінки — голови родини Сенґерів. Інґа не бачила її майже два місяці.

Потім на день Святого Валентина Блок надіслав їй квіти і зателефонував спитати, що вона думає про його любовного листа. Він був «безумовно чудовим», відповіла вона. Інґа прочитала його двічі того дня, як він прибув, і ще двічі наступного ранку, але потім вона кинула його в піч для спалювання сміття, бо такий лист не міг просто так валятися в її квартирі^{658}.

Однак агенти ФБР видобули його зі сміття, переклали, передали далі і підшили в папку у простому коричневому конверті з жирною поміткою «НЕПРИСТОЙНЕ», щоб попередити будь-яку секретарку, яка, нічого не підозрюючи, могла б знепритомніти від прочитання цієї радше невинної спроби Блока зануритися в еротику. Щоправда, вони забули, що справжньою непристойністю було видобування приватних любовних листів із чужого сміття^{659}.

Відображаючи її тодішню розгубленість, емоції Інґи змінювалися наче примхлива погода. Тепер вона трохи шкодувала, що не дозволила Блокові приїхати у Вашинґтон. Вони б могли провести разом ніч і поснідати перед її поїздкою у Балтимор до Ольги. Вона попросила Блока писати їй частіше і спитала: «Милий, ти мене любиш?» Блок відповів, що так. «Я так хотіла від тебе це почути, — зізналася вона. — Це так прекрасно звучить»^{660}. Тижнем раніше Блок поставив їй те саме запитання. «Гадаю так, милий», — відказала вона^{661}. Добре, що груди Інґи промовляли до Блока, бо її уста були скупі на слова любові.

Можливо, Інґа не сказала, що любить Блока, бо знала, що це не так. Але вона була збентежена і схвильована: збентежена, бо все ще кохала Джека і сподівалася бути з ним, а схвильована, бо боялася, що вагітна дитиною від нього, хай і відчувала, що може його втратити. ФБР старанно занотувало, що вона відвідала дві вашинґтонські медичні лабораторії здавати тест на вагітність^{662}.

Побоюючись, що носить дитину від чоловіка, з яким не може бути, коли водночас залицяється інший чоловік, щодо якого непевна, чи хоче його, Інґа ще більше засмутилася тим, що по роботі цього вікенду їй треба прийти на вечірку Сіссі Паттерсон на честь ефектних і вродливих майже молодят Кассіні і Тірні, та ще й у день Святого Валентина. Це стало ще одним нагадуванням для Інґи про те, чого вона все ще не мала в житті.

Вона написала Джекові довгого листа, згадавши, як дізналася, що Валентинів день названо на честь святого — «патрона закоханих і помічника нещасливих коханців. Звісно, це всіх стосується, чи не так, милий? Тож ми всі можемо взяти участь у святкуванні й обрати собі роль на свій смак. Дехто воліє головних ролей, але не всі можуть бути королями і володарями, мусить бути хтось, хто служить, хто чекає, і часто слуга щасливіший і задоволеніший за пана. Головне — знайти правильне місце»^{663}.

«Правильне місце» — Інґа гадала, де ж воно для неї з Джеком? Йому могло здаватися, що він прикутий до тупої, ненависної кабінетної роботи на чарлстонській військовій верфі, але Інґа відчувала, що скоро Джек кудись поїде. Вона зізналася, що відчувала це вже багато місяців. Джек завжди прагнув бути в центрі подій. Перебування у Вашинґтоні цілу війну поруч із тими, хто ухвалював рішення, колись могло задовольнити таке прагнення, але тепер він застряг у Чарлстоні, подалі від політики, подалі від війни, подалі від усього. Інґа добре знала Джека, щоб зрозуміти, що йому бракує захоплення. Тепер, після фактичного вигнання з Вашинґтона, таке захоплення можна було знайти на війні.

Інґа сказала, що мусить бути, як інші жінки, і з гордістю спонукати Джека: «Йди і захисти свою країну». Вона знала, що мусить це зробити, «але чомусь гордості не відчувала». Все, про що вона могла тоді думати, це щоби Бог «оберігав тебе» і Джек міг повернутися «з неушкодженим прекрасним тілом» і мати шанс бути тим, ким хотів — «господарем Білого дому, який мріє про ранчо — десь на Заході»^{664}.

Молитви до Бога про безпеку Джека змусили Інґу замислитися про віру. «Ти завжди кажеш, що маєш віру, — сказала вона Джекові. — Іноді мені цікаво, чи ти сам у це віриш. Мені здається, що віра, в якій тебе виховали, — порожня. Те, що ти набуваєш з роками, коли Бог підняв [sic] завісу і показав тобі життя, показав усі його красоти і деякі нещастя, — що ж, якщо матимеш віру, воно чогось вартуватиме»^{665}.

Того дня святий Валентин був потрібен Інзі як захисник нещасних закоханих. Уявляючи мить, коли Джек повернеться з війни, Інґа написала: «…давай пообідаємо того першого дня, коли ти ступиш на землю, добре? Звісно, якщо ти на той час не одружишся, бо жінка, певно, не зрозуміє. Коли ти молодий і закоханий, це завжди важко зрозуміти, а вона, можливо, такою і буде». Інзі ставало дедалі зрозуміліше, що вона не стане дружиною Джека, але вона його в цьому не винила, натомість звинувачувала себе. Вона вже двічі була заміжня, але якби лише знала, що шлюби із Набі та Фейошем означали неможливість побратися з Джеком, «то я все ще ходила б старою дівою»^{666}.

Розділ 50 «Усі радощі молодості, але не відповідальність»

У понеділок, після дня Святого Валентина 1942 року, шанувальники завалили Інґу своєю увагою. Зателефонував п’яний Блок із запитанням, чи вона приїде до Нью-Йорка чи, може, йому навідатися у Вашинґтон? Вона відмовила, але при цьому неуважно пояснювала причини, пам’ятаючи, що збиралася відвідати Джека в Чарлстоні. Потім зателефонував Бернард Барух і почав фліртувати, удавано жаліючись, що Інґа давно не виходила на зв’язок і запитуючи, чи живе вона сама. «Так, — відповіла вона. — І це абсолютно аморально і жахливо, чи не так?» Барух відповів, що це прозвучало безглуздо. Інґа погодилася, але додала, що це також було розсудливо^{667}. Коли ж Барух продовжив напосідати і говорити непристойності, вона поклала слухавку.

Телефон задзвонив знову, тож Інґа, вважаючи, що це набридливий Барух, відповіла так, що це змусило Джека запідозрити її в тому, що вона чекала почути когось іншого. «У мене немає коханців, — збрехала вона. — І тебе в мене теж немає». Інґа сказала, що знає про Джекове прохання служити на кораблі, але той відповів, що його запит про переведення до Перл-Харбора відхилили. Потім вона спитала про «церковні справи» (вочевидь, маючи на увазі те, чи її попередні шлюби можна анулювати, якщо вона перейде в католицизм), і Джек відповів, що спілкувався зі священиком і попросив книжку про вчення церкви. Але йому, здається, не сподобалася ця порушена нею тема^{668}.

Інґа в розмові була дуже ніжною і, за матеріалами ФБР, весь час зверталася до Джека: «Коханий, серце, красунчику і крихітко Уайлдер»[58]. Джек спитав, коли вона приїде у Чарлстон. «За три-п’ять місяців, — піддражнила його Інґа. — Або ж коли ти справді захочеш мене побачити». Джек відповів, що хоче просто зараз. Він похвалив одну з її останніх колонок, але Інґа заперечила, що вважає її «жахливою». Натомість Джек зазначив: «Ти не знаєш, що добре, а що ні». Інґа, все ще в грайливому настрої, зауважила: «Я знаю, що ти — добрий і водночас збіса поганий». Такі слова змусили Джека жадати її в Чарлстоні просто зараз. Інґа пообіцяла приїхати в п’ятницю^{669}.

З огляду на ускладнення в готелі Fort Sumter, цього разу Інґа збиралася зупинитися в Francis Marion. Але якщо вони з Джеком сподівалися, що це завадить небажаному стеженню, то помилялися. ФБР, яке прослуховувало її телефон і квартиру, знову домовилося із патріотичним персоналом готелю про встановлення жучків у тамтешньому номері.

Перш ніж поїхати у Чарлстон, Інґа змогла зустрітися із Джековим дідом по матері — легендарним колишнім конгресменом і мером Бостона, Джоном Френсісом «Медовим Фітцем» Фітцджеральдом. Інґа і Кік приєдналися до нього за ланчем в залі House, де «Медовий Фітц» почав співати (як часто робив) пісню «Прекрасна Аделайн». Він полонив Інґу, яка присвятила йому колонку і заявила: «Довкола нього ніби завжди сонячне світло»^{670}. Не дивно, що і Фітцджеральд, який на посаді мера мав сумнівну, жваво обговорювану інтрижку із грудастою папіросницею «Бувай!» Райан, теж захопився Інґою^{671}. Він спитав Кік, чи її подруга заміжня. Кік відповіла, що нічого не знає про особисте життя Інґи.

Того вечора Інґа зателефонувала Джеку розповісти, як їй сподобався його дідусь. Коли вони вже домовилися назавтра зустрітися у Чарлстоні, Інґа спитала, коли Джек поверне борг і приїде у Вашинґтон. Той відповів, що й гадки не має, коли отримає дозвіл подорожувати, бо «Ти ж знаєш, як складаються справи». Інґа сказала: «Ні, не знаю. Ти завжди такий збіса потайливий, а я єдина, хто нічого не відає»^{672}. Цей сердитий діалог передрікав, що візит у Чарлстон не стане таким самим приємним, як попередні.

Джек дедалі глибше переймався тим, як роман з Інґою впливає на його репутацію, і щоразу дужче хотів піти на війну. Лем Біллінґс здивував його, повідомивши, що про зв’язок з Інґою відомо ширше, ніж уявляв Джек. Біллінґс сказав, що його мати, мешканка Балтимора, чула від подруги про «великий роман, який хвилював вашинґтонський світ, в якому один із синів Кеннеді закохався до безтями у надзвичайно вродливу і чарівну данську журналістку, але позаяк нещасна дівчина вже кілька разів була заміжня, то одружитися з коханим для неї стало проблемою»^{673}. Якщо раніше Джека приваблювала ідея, що Інґа могла тихцем анулювати свої попередні шлюби і вони б побралися на свій страх і ризик, то розповідь Біллінґса змусила його усвідомити, що це неможливо. Вже занадто багато людей знало про минуле Інґи.

Джека також здивувала і потішила звістка, що Біллінґс незабаром поїде в Африку служити в Американській польовій службі — воєнізованому медичному корпусі, куди набирали випускників університетів, яким відмовили в армійській службі. У Біллінґса був поганий зір^{674}. Хоча Джек тішився за друга, його зачепило, що той, визнаний непридатним для армії (що могло статися і з Джеком), все одно потрапляв до зони бойових дій, а він так і застряг на «нудній, тупій, смердючій» кабінетній роботі в Чарлстоні. «Він хотів служити в регулярних військах, — згадував Біллінґс»^{675}.

Коли Джек побачив листа, надісланого Клер Бут Люс його батькові, він ще більше зажадав переведення на корабельну службу. У Люс із Джозефом Кеннеді на посаді посла США в Лондоні був тривалий роман, і вона, як раніше і Глорія Свонсон, ледь не стала неофіційним членом родини Кеннеді. Інґа вважала, що Люс подобався Джек і навпаки, і виявилося, мала рацію. Якось Люс організувала побачення Джека зі своєю дочкою Енн, але коли той приїхав по неї, то «викликав більше зацікавлення у матері»^{676}.

Люс з її чоловіком Генрі, видавцем журналів Time і Life, володіли плантацією за 80 кілометрів на північ від Чарлстона. Позаяк це було в межах його дозволеної 110-кілометрової зони, довідавшись, що Люс проводить зиму в своєму маєтку, Джек поїхав її навідати. Розповідь Джека про пораженські настрої батька щодо війни так схвилювала Люс, що вона майже одразу написала Джозефу Кеннеді.

Джек, сповіщала вона Джо, «неявно незадоволений твоїм песимізмом. Він хвилює його (“на відміну від тата”) і пригнічує». «Америка лише тоді зможе успішно вести війну, коли мільйони таких молодих людей як Джек, дотримуватимуться свого обов’язку, виконуючи накази командирів, — писала Люс. — «І ми не повинні змушувати їх вважати ці накази надто божевільними чи надто марними»^{677}. Джо так стурбувало наставляння Люс, що він переслав її листа Джекові з поміткою: «Бог свідок — я не хочу, щоб мій песимізм впливав на тебе, але я не знаю, як повідати тобі свої думки, не сказавши їх тобі напряму»^{678}.

У п’ятницю ввечері Інґа прилетіла в Чарлстон і застала Джека в пригніченому настрої. Згодом вона схвильовано розмірковувала, що, можливо, була занадто балакучою в цей приїзд, але Джекові написала про усвідомлення того, що просто намагалася заповнити «твою довгу мовчанку»^{679}. Звісно, теми, яку Інґа хотіла обговорити, Джек намагався уникати.

У першу ніч із Джеком вона сказала, що побоюється, чи не вагітна. І знову спитала, чи можливо скасувати її попередні шлюби. «Кеннеді зміг відповісти на це небагато», — зазначалося в доповіді Джону Едґару Гуверу. Наступного для Інґа повернулася до розмови про можливу вагітність, і коли Джек спробував змінити тему, закинула, ніби він «вдається до всіх радощів молодості, але не до відповідальності»^{680}.

Джек передбачливо не говорив про переривання вагітності. Він знав Інґу достатньо, щоб зрозуміти, що така пропозиція її сильно розлютить. Також знав, що 28-річна Інґа хотіла дітей саме від нього. Можливо, він ще згадав історію про те, якою Інґа була вдячною матері, що та не зробила аборт, коли носила її.

Ходили чутки, що на першому курсі Гарварду від Джека завагітніла дівчина, і буцімто агенти його батька організували для неї аборт^{681}. У його житті такі чутки спливатимуть ще не раз, зокрема і під час президентства, але до Інґи Джек ставився не як до інших жінок. Якщо вона справді була б вагітною, ми точно не знаємо, чи наполягав би він на аборті. Він сподівався, що нічого не доведеться робити, що це виявиться хибною тривогою, і так врешті сталося.

Джек показав Інзі листа Люс. Знаючи, що заклики до дій в ньому сильно вразили Джека, Інґа стримала свої ревнощі до Люс і похвалила мудрість старшої жінки (Люс тоді було 38), яка підтримувала плани Джека. «Ти підеш на війну, — згодом писала Інґа. — Як каже Клер: “У нього є все для успіху”. Це правда, і мені подобається, що вона так швидко це зрозуміла»^{682}.

Хоч це був лише їхній третій вікенд у Чарлстоні, Інґа з Джеком уже виробили рутинний розклад. Вони двічі вечеряли в улюбленому ресторані Henry’s, знову ходили в неділю до собору Святого Івана Хрестителя на месу і обговорювали світову політику.

Особливо дискутували про Британію. Джек стверджував, що прем’єр-міністр Вінстон Черчілль відповідає за інтриги, що втягнули Америку у війну (хоча, як Черчілль організував Перл-Харбор, він не пояснив). Кеннеді сумнівався у судженнях прем’єра, згадуючи, що письменник Джон Ґантер цитував хибний прогноз Черчілля, мовляв, «япошки прогорять, як італійці». Джек передрікав, що ця війна стане кінцем Британської імперії, а Інґа погодилася, що остання промова Черчілля смерділа «пораженством» і додала, що британські солдати «збіса погані»^{683}.

Джек повідав Інзі, що вважає найбільшою політичною помилкою батька те, що той не роз’яснив у деталях публіці свою думку щодо війни. Джек назвав позицію батька ньюансованою, зовсім не скерованою на умиротворення, але «він перестав говорити» і не «розповів про своє бачення вповні», бо боявся, що все сказане нашкодить політичним кар’єрам Джека і Джо-молодшого^{684}. ФБР не занотувало, що на це відповіла Інґа.

Як зазначалося у доповіді Бюро, вже за усталеним звичаєм Інґи і Джека і попри її побоювання щодо вагітності, а як ні, то можливості завагітніти, — Джек відмовлявся від презервативів — вони знову «здійснювали численні сексуальні контакти»^{685}.

Інґа знову спитала Джека, коли він піде на війну і чи скаже їй про це заздалегідь. «Чому б я не мусив сказати?» — спитав він. Але Інґа знала, що Джекові подобалося все тримати в таємниці. «Не знаю, певно, сказав би, — відповіла вона. — Та не сказав би заздалегідь, а вже коли поїхав би»^{686}.

Інґа добре знала Джекову схильність уникати визначеності. Власне, наступного тижня він не повідомив її про те, що збирається у Вашинґтон — сказати їй, що прийняв остаточне рішення щодо їхніх стосунків.

Розділ 51 «Незрівнянне шосе у Білий дім»

Можливо, реабілітуючись за свою холодність під час спільних вихідних, Джек зробив Інзі рідкісний подарунок — пару старовинних гасових ламп, які Інґа назвала «ідеально прекрасними» і додала: «…я вже дуже до них звикла і поклялася ніколи з ними не розлучатися». Вона погодилася, що це дивний прояв кохання, але для неї вони були всім, «бо я трохи божеволію від людини, яка подарувала мені це. Норкова шуба від Рузвельта мене б нітрохи не зігріла, а фіалки від мого морячка приводять мене у захват»^{687}.

Інґу не хвилювало, що Джек не часто демонстрував своє кохання до неї. Її дратувало, як буденно американці говорили про любов, називаючи всіх «милий… лише, щоб здаватися дружніми» і невимушено промовляючи «я люблю тебе». «Мені подобаються ті, хто рідко це говорить, а якщо й вимовляє, то лише тоді, коли справді так вважає»^{688}.

Але Інґа не була дурною. Вона помітила зміну в поведінці Джека у Чарлстоні і відчула, що він прийняв остаточне рішення. У листі, який одразу після повернення написала Джекові, вона сказала: «Щоразу, як бачу тебе, дізнаюся щось нове. Як і казала вчора, я доволі добре знаю тебе і все ще люблю. Знаєш, Джеку, це неабиякий комплімент, бо ж будь-хто, такий тямущий і по-ірландськи хитрий, як ти, навряд чи скидався б на білого голуба миру»^{689}.

Фейош та інші вважали, що Інґа мало цікавилася політикою, але вона її розуміла і розуміла також, що це жорстока, небезпечна справа. Якщо Джек зібрався зайти в ній так далеко, то сентиментальність була розкішшю, яку він не міг собі дозволити. Інґа змогла побачити, що її мрія про Джека вислизає, але, як завжди великодушна, вона запропонувала підтримку замість скарг на свою долю. «Піднеси сірник до амбіції, що жевріє, — писала вона Джекові, — і тебе понесе, наче лісову пожежу. (Це не ранчо десь на Заході, але це незрівнянне шосе у Білий дім). І якщо ти знайдеш щось, у що справді віритимеш, мій милий, тоді ти впіймаєш найбільшу рибу в океані»^{690}.

Хоча просування Джека як публічного діяча і йшло врозріз з її інтересами, Інґа повідала Кік, що спілкувалася з Паттерсон і Уолдропом про те, щоб вони замовили у Джека книжкові огляди для Times-Herald. Це дозволить йому «підтримувати репутацію у Вашинґтоні, бо люди в Чарлстоні і Норфолку надто тупі»^{691}. Хоча шлюб із Джеком ставав дедалі примарнішим, Інґа все одно збиралася розлучитися із Фейошем. Вона попросила у Сіссі Паттерсон відпуску, щоб поїхати у Ріно, пообіцявши написати матеріали про тамтешніх відомих особистостей. Паттерсон погодилася.

Ольга спитала, чи може скласти їй товариство, та Інґа взагалі не хотіла, щоби мати за нею ув’язалася. Вона написала, що втомилася нервуватися, потребувала відпуски, і, можливо, подорож у Ріно, попри причину поїздки, могла би бути за потрібний відпочинок. Якби лише Джека, додала вона, перевели кудись ближче до Вашинґтона, «було б легше»^{692}.

Інґа також скаржилася на біль. «Я жахливо почуваюся»^{693}, — писала вона Фейошу. Інґа боялася, що то був апендицит. Найімовірніше ж, то був початок ревматоїдного артриту, що турбуватиме її до кінця життя. Попри нездужання Інґа полетіла у Нью-Йорк завершити підготовку документів із Фейошем стосовно поїздки у Ріно і під час перебування в місті коротко побачилася із Блоком. Після її повернення у Вашинґтон той подзвонив, і Інґа зізналася, що «дуже самотня». Блок знову сказав, як любить її і спитав, чи переспить вона з ним. «Звісно, я пересплю з тобою»^{694}, — відповіла Інґа.

Якщо Джек не знаходив собі місця в Чарлстоні, то так само почувалася Інґа у Вашинґтоні. Вона втомилася від колонки для Times-Herald, була розчарована, що не допомагає у війні «перемогти Вісь», і сердилася на себе, що не мала вищих амбіцій, чи, як вона це називала, «не піднімала голови над натовпом». Вона все ще мріяла про переїзд «на Захід», де б жила у маленькому будинку із купою книг і письмовим столом. «І перш ніж туди поїхати, — писала Джеку, — я подбала б про дитину від тебе… бо таких, як ти, потрібно більше у світі»^{695}.

Інґа поважала Джека, бо в ньому був чудовий баланс «розуму і доброти», щоб зробити світ кращим, але й «достатньо підлості», щоб цього досягти. Скаржилася вона лише на одне: «Можливо, твоя найгірша помилка, красунчику… в тому, що ти любиш більше розум, ніж серце», хоча Інґа визнавала, що «серце нікому не приносило слави — крім святих, або багатства — крім жінок найдавнішої професії в світі, але то, певно, був дуже важкий заробіток»^{696}.

Інґа продовжувала: «Ти якось сказав — власне минулої неділі: “Перед тобою мені не треба щось удавати, ти знаєш мене дуже добре”. Так, знаю, але не тому, що возвела тебе на п’єдестал — ані тобі, ані комусь іншому там не місце, — а тому, що знаю твою слабину, і це мені подобається. Чоловік чи жінка, які впевнені і запевняють інших, що не мають слабких сторін, схожі на діаманти, огранені дилетантом»^{697}.

Колись війна закінчиться, і тоді Джек покаже світові, на що здатний, сказала Інґа, не знаючи, як війна змінить його майбутнє. Якщо вона все ще була частиною його життя, то хотіла, щоб він знав, що завжди може звернутись до неї у разі потреби, і вона «завжди прийме його з протягненою рукою і теплими обіймами кохання і розуміння». А потім вона порівняла себе з дружиною біблейського Лота, що перетворилася у соляний стовп, коли «озирнулася, от допитливе створіння» побачити, як Бог руйнує Содом^{698}. У Біблії не сказано, чому Бог саме так покарав дружину Лота. Але для Інґи ця історія стала простим нагадуванням, як жити: ніколи не озиратися, завжди рухатися вперед. За кілька днів така її філософія пройде жорстоке випробування.

Розділ 52 «Зовсім мертва всередині»

Інґа послала Джекові телеграму, що не зможе приїхати у Чарлстон до шостого березня, бо в суботу 28 лютого мусила йти на роботу. Обачно вона підписала її: «Кохаю, Барбара». 28 лютого Джек зателефонував Кік і сказав, що того самого вечора прилітає у Вашинґтон, але благав не говорити цього Інзі. Але та не послухалася і про все розповіла. Інґа, сподіваючись на краще, але очікуючи гіршого, вирішила не зустрічати Джека в аеропорту^{699}.

Після приземлення Джек одразу ж поїхав до квартири Інґи, «змішано» вдягнений у морський плащ поверх цивільного костюма і в офіцерському кашкеті. Хоча Джек з Інґою рідко вживали спиртне, вона все-таки замовила у місцевому магазині пляшку віскі Haig. Але того вечора вона не потребувала міцних напоїв. Джек вирішив не розкривати причину свого візиту в Вашинґтон одразу.

Нам невідомо, як він пояснив Інзі свій раптовий приїзд у столицю, бо жучок ФБР в її квартирі зламався. Однак її домовласниця розповіла Бюро, що Джек провів ніч на суботу в Інґи. Він міг сказати Інзі, що приїхав у Вашинґтон побачитися з Біллінґсом перед його відрядженням до Африки, бо в неділю він привів того привітатися до її квартири.

Але по обіді в неділю вони були самі в квартирі Інґи і розпочали важку розмову про справжні причини приїзду Джека. Він сказав їй, що вони мусять припинити стосунки.

Як саме це сталося — невідомо. Мікрофон ФБР все ще погано працював. «Прилад функціонував так, що ті, хто прослуховував, чули шуми із суміжних кімнат», — пояснював агент Бюро. Ця несправність дала Інзі з Джеком можливість зберегти приватність і гідність, в яких ФБР неодноразово відмовляло їм раніше. Агенти лише занотували, що розмова не була тривалою, бо Джек «не залишився надовго, що незвично»^{700}.

Сем МакКі, спеціальний агент ФБР, відповідальний за розслідування справи Інґи, прослухав цю плівку кілька разів. Він не міг всього розчути, але доповів, що Джек сказав Інзі: «Командування BMC стежить за ним і, вочевидь, встановило жучок в її кімнаті. Нібито у цьому полягала основна причина, з якої Джек хотів припинення стосунків з Інґою»^{701}.

Невідомо, як Джекові стало відомо про жучки у квартирі Інґи. Можливо, хтось з товаришів по УВМР попередив його (УМВР все ще співпрацювало із ФБР), але ймовірніше, що хтось з Бюро, напевно, сам Гувер, переказав це Джозефу Кеннеді, а той — синові.

Дізнавшись про те, що його вже ледь не звільнили з BMC через стосунки з Інґою, Джек запанікував. Тепер він менше думав про кар’єрні перспективи і більше про теперішню небезпеку, що його викинуть зі служби на ганьбу для всієї родини. Можливо, його турбували численні шпигуни, які підглядали в замкову щілину, але аудіозаписи розмов з його батьком суттєво збільшували ризики.

Перш ніж піти від Інґи приблизно о шостій вечора, він зателефонував Кік сказати, що скоро прийде на вечерю, але без Інґи, якій буцімто треба працювати. Цікаво, що тієї самої ночі Джек повернувся до неї. Кік зникла, а Джекові потрібно було доїхати у Вашинґтонський національний аеропорт, щоби встигнути на літак до Чарлстона. Ми не знаємо, чи Інґа підвезла Джека, але позаяк Кік сварила її за «надто добре серце» і за те, що вона занадто віддає себе — це дуже вірогідно^{702}.

Незабаром після повернення з аеропорту засмучена Інґа зателефонувала Фейошу.

«Чула, що наші друзі, які весь час за мною стежили (ти знаєш, про кого я), все ще на моєму хвості, — сказала вона Фейошу. — Схоже на те. Дізналася, що у них диктофон у моїй кімнаті. Сподіваюся, це правда, бо так вони можуть засвідчити мої цікаві розмови».

«Не слухай ці дурниці», — відповів Фейош, відмовляючись визнавати те, про що Інґа вже знала, тобто, що він також найняв приватного детектива стежити за нею.

Їй було відомо, що це не дурниці. «Але я це знаю з дуже надійних джерел завдяки моєму зв’язку з розвідкою BMC, — зазначила вона, посилаючись на Джека. — Тож я припиняю цей зв’язок».

«Що? — здивувався Фейош. — Не розумію».

«Я більше не побачу цю людину, — відповіла Інґа. — Я втомилася від цього абсурду. Заради Бога, мені потрібен спокій».

Фейош надокучливо просив сказати, що сталося, але Інґа відповіла, що нічого; вона збрехала і сказала, що рішення порвати з Джеком належало їй.

Знаючи більше за самих дійових осіб, МакКі зазначив, можливо, дещо з гіркотою, що «Інґа Арвад до цієї розмови явно була закохана до безтями у Джека Кеннеді і збиралася поїхати в Ріно, щоб розлучитися з Фейошем, а згодом вийти заміж за коханого»^{703}.

Інґа все ще збиралася у Ріно на розлучення. Попри слова МакКі, вона ще до безтями кохала Джека. Але тепер вона достеменно знала, що він не зможе одружитися з нею. Як вона і передбачала, Джек покладався більше на розум, ніж на серце. Вона сказала Кік, що вирішила не бачити знову Джека, «хоч і вважає це дурним»^{704}. Кік переказала Джекові: «Інґа дуже сумна… Я не питала про деталі, але дуже хотіла б»^{705}.

Повернувшись додому три дні потому, все ще шокована розставанням із Джеком Інґа побачила, що її квартиру пограбували. Вона повідомила відділ поліції округу Колумбія, що зникли 450 доларів грошових переказів і деякі коштовні прикраси, зокрема діамантова обручка, яку вона оцінювала у 400 доларів.

Інґа не знала, що це було вже друге проникнення: раніше того дня, четвертого березня, ФБР, дізнавшись, що Джек розповів Інзі про аудіостеження за нею, відрядили аґента замінити несправний жучок.

Агенти відмовлялися вірити, що квартиру Інґи пограбували без їхнього відома, адже вони все ще стежили за нею. Вони повідомили Гуверу, що Інґа сама інсценувала пограбування, щоб «визначити, чи за нею все ще наглядають». Агенти також вважали підозрілою її «недостатню схвильованість» крадіжкою попри те, що вона все ще могла бути приголомшена розмовою із Джеком, яку вони не почули^{706}.

МакКі вигадав план, як не дати Інзі їх обманути. Він накаже поліцейським детективам знову прийти до неї і заявити, що їм відомо про «чоловіків, котрі виходили вранці з її квартири». Вони вимагатимуть пояснень, хто ці чоловіки, де вони живуть, і «повідомлять їй, що хочуть з ними поговорити». Впевнений у тому, що такі дії образять Інґу, МакКі сказав Гуверу, що «подібне ставлення змусить її заткнутися»^{707}.

Невідомо, чи цю блискучу операцію провернули, але у ФБР, певно, здивувалися, коли через дев’ять місяців у відділ поліції округу доставили арештованого, підозрюваного в реальному пограбуванні Інґи. Колишній її сусід на ім’я Коффі, який тоді вже служив у береговій охороні, намагався отримати готівку за грошовими переказами, зробленими на ім’я Інґи. Коффі, певно, не знав, якій статі належали скандинавські імена, бо намагався отримати гроші за липовим посвідченням берегової охорони на прізвище «Інґа Фейош»^{708}.

Коффі мешкав на поверсі Інґи, тож це пояснює, чому крадіжка відбулася під носом у ФБР — її вчинили свої. Мабуть, Коффі нишком підглянув, як агенти ФБР зайшли у квартиру Інґи, прийняв їх за звичайних злодіїв, зрозумів, що зайти туди легко, от і вирішив, що дві крадіжки в один день ускладнять поліцейським життя — ті не зрозуміють, хто що поцупив.

За три дні після крадіжки на Інґу чекав третій шок цього тижня, коли сьомого березня зателефонував Джек. З моменту розставання не минуло і семи днів.

«Здивована мене чути?» — спитав він. «Трохи, можливо», — відповіла Інґа, хоча Кік і говорила їй, що брат хоче подзвонити. Джек пояснив, що зателефонував би раніше, але знову розболілася спина.

Інґа сказала Джеку, що все ще не отямилася після пограбування квартири. Потім — що скасувала заброньований квиток до Чарлстона.

— Чому ж ти не прилетиш? — спитав Джек.

— Що за питання! — вигукнула Інґа. — Ти що, не пам’ятаєш, що в неділю ми все вирішили.

— Знаю.

— О, ти вважаєш, що все може змінитися?

— Життя закоротке.

— О, Кеннеді! — простогнала Інґа. — Ти ж не відмовляєшся від того, про що ми домовилися у неділю?

— Ні, поки не побачу тебе. Я поганий, так?

— Ти чудовий, милий. Можливо, ми ще зустрінемося.

— Тобто наступного тижня? — спитав Джек з надією.

— Я не приїду, — сказала Інґа. — Я не знаю. Я не вередую, лише намагаюся тобі допомогти. Ти ж знаєш, чи не так?.. Ти гадав, що я приїду у Чарлстон?

— Дуже сподівався^{709}.

Хоч батько Джека і застерігав сина від Інґи, той поки що хотів знати про всі її негаразди. Навіть після теоретичного припинення стосунків, він усе ще питав про «огидні чутки» і «всі ці теревені». Інґа розуміла, чому за нею стежить ФБР, але й знала, що не є шпигункою. Вона сказала Джекові, що Джо-старший «намагається тебе залякати». Але він не погодився і сказав, що батько чув із поважного джерела — старого знайомого в адміністрації Рузвельта, уповноваженого з питань судноплавства Макса Трайтта, — що «чомусь не все добре. Ти в щось вплуталася… Ти ж нічого від мене не приховуєш?»^{710}.

Інґа, напевно, розлютилася від такої недовіри її вже колишнього коханого, але потім скорилася тому, що є об’єктом інсинуацій, і стрималася. Вона відповіла, що невинна у всьому, крім одного: «Немає нічого незаконного, до чого вони могли б причепитися. Що незаконного в коханні?»^{711} Інґа сподівалася, що її розлучення із Фейошем розірве стосунки із Веннер-Ґреном і покладе край підозрам.

Вона також сказала, що намагається зустрітися з самим Джоном Едґаром Гувером, щоб усе з’ясувати. Вона вже зателефонувала Гелен Ґенді з проханням прийняти її наступного тижня. Що, спитав Джек, вона збирається сказати Гуверу? «Я хочу сказати: “Тепер, Едґар Дж. [sic], послухайте. Я не люблю, коли всі прослуховують мій телефон”,—відповіла Інґа. — Я скажу, що хотіла б сама дізнатися про все, бо чую лише фантастичну кількість чуток звідусіль, і все-таки це я — головна героїня п’єси»^{712}. Як нам відомо, Гувер ніколи не зустрічався з Інґою.

Джек також спитав її, чи вона все ще збирається розлучитися з Фейошем. «Я лише хотів переконатися, що це твоє бажання, — сказав він. — З повіданого тобою випливає, що ти розлучаєшся не через мене». Інґа відповіла, що кохання до нього переконало її, що вона вже не любить Фейоша, «але це не робить тебе відповідальним за щось». Вона сказала, що, як і раніше, все ще кохає Джека, але приймає той факт, що, їхні стосунки завершено і що вони не одружаться, тож «ти більше ніяк не фігуруєш у моїх планах». Дещо покараний цим Джек лише міг відповісти: «ОК»^{713}.

Звісно, все не було таким простим. Вони пообіцяли одне одному писати, тож за декілька днів Інґа відправила Джекові листа, в якому хвилювалася через його хвору спину. Вона хотіла б приїхати у Чарлстон: «Не тому, що хочу, щоб ти кохався зі мною і промовляв чарівні слова. Лише тому, що понад усе я бажаю бути поруч, коли тобі погано… Можливо, це материнський інстинкт»^{714}.

Інґа поки аналізувала все, що сталося. Вона сказала, що завжди уявляла людське серце кліткою, в якій сидить пташка. Деякі пташки воркують, а інші зляться, але «моя завжди співає. Особливо у ці кілька зимових місяців. Взагалі, вона співала так голосно, що я відмовилася дослухатись до іншого маленького створіння на ім’я здоровий глузд. Для того, щоб пташка замовкла… знадобилися ФБР, BMC США, огидні плітки, заздрість, ненависть і великий Джо»^{715}.

Інґа тривожилася, що, можливо, дозволила Джекові завоювати себе надто швидко, і це стало коренем її проблем. Або ж їй слід було відчайдушніше боротися за нього, хоча вона й не думала, що цього достатньо. «Ти усім серцем належиш до клану Кеннеді, і я не хочу, щоб ти коли-небудь через мене сварився з батьком. Як я вже десятки разів казала тобі — якби мені було 18 років, то я билася б наче тигриця за своє кошеня, лише щоб завоювати і втримати тебе. Зараз я мудріша. І втім, мушу зізнатися, що від того пам’ятного недільного вечора я зовсім мертва всередині»^{716}.

Розділ 53 «Ріно-вація» шлюбу Інґи

Колись Кік Кеннеді сказала, що закричить, якщо Інґа не припинить безупинно говорити про Джека, але тепер їй доводилося слухати Джека, який «годинами згадував», як він хоче бути з Інґою^{717}. Але Інґа не піддавалася — і зрозуміло, зважаючи на те, що Джек остаточно відмовився від шлюбу — навіть не думала їхати до нього у Чарлстон.

Втім, вже незабаром від сподівань продовжити інтрижку з Інґою Джека відволіче його погане здоров’я і паскудний настрій батька, якого піддавав остракізму президент Рузвельт. Здається, ця безкінечна ворожнеча між ним і Кеннеді вплинула на те, що Рузвельт особисто наказав продовжувати розслідування справи Інґи, навіть після того, як службовці ФБР, включно з Гувером, дійшли висновку, що вона вичерпала себе.

Джек наполегливо закликав Джо-старшого зробити кроки в реабілітації його публічної репутації, заплямованої закидами у боягузтві через пораженські настрої Кеннеді як посла у Великобританії. Настанови Джека надихнули батька четвертого березня написати Рузвельту ще раз, пропонуючи свої послуги, як інші патріоти, що брали лише долар за рік роботи. «Джо-молодший і Джек служать, а я вважаю, що мій досвід у ці критичні часи може стати в пригоді на якійсь посаді», — заявив Кеннеді Рузвельту^{718}.

Рузвельт, який завжди любив двозначності, відповів листом, який Кеннеді сприйняв як заохочення. Він одразу ж, 12 березня, вилетів у Вашинґтон на зустріч із президентом. Але коли поширився поголос, що Рузвельт розглядає призначення Кеннеді на якийсь пост, Білий дім накрила лавина протестів. Негативна реакція була величезна, і Рузвельт зрозумів, що не може дати Кеннеді якийсь достатньо престижний для нього пост, який би потребував слухання чи схвалення у Конгресі.

Тому він запропонував Кеннеді скромне місце у Комітеті з питань судноплавства, де б той лише розбивав шампанське об кораблі під час спуску на воду. Джек порадив прийняти пропозицію, добре працювати і перетворити свою посаду в щось суттєвіше, проте Кеннеді-старший образився, що йому не запропонували місце з ширшими повноваженнями і відмовився. Рузвельту «не сподобалося», що Кеннеді був таким затятим^{719}.

Відмова Джо-старшого очистити свою репутацію змусила Джека і Джо-молодшого (а його навчання на курсах пілотів BMC вже майже завершилося) ще більше бажати піти в бій, і якомога швидше розвіяти думку, що Кеннеді — боягузи. Давній друг Джека Торберт Макдоналд, який тепер виконував у армії таку саму нудну кабінетну роботу, сподівався приєднатися до нього. «Ми швидко увіллємося в ряди енергійних людей середнього віку… кинемо до біса роботу, призначену для старих», — писав Макдоналд^{720}.

Джек, однак, стикнувся із величезною перешкодою на шляху до війни. Щоб послабити хронічні болі в спині, він записався на фітнес-програму Чарлза Атласа і написав Біллінґсу: «Гадаю, я вже швидко рухаюся до ЗДОРОВ’Я, СИЛИ і ОСОБИСТОЇ МОГУТНОСТІ, що б вона не означала»^{721}. Але вправи мало допомагали, і наприкінці березня його біль в спині та шлункові спазми стали такими сильними, що йому дали лікарняний на десять днів — звернутися до фахівців у клініці Майо і в Бостоні.

Однак спершу Джек полетів у Палм-Біч утішити батька і побачитися з другом із часів свого нетривалого навчання у Стенфорді на ім’я Генрі Джеймс. Саме тоді Джек заінтригував Джеймса розповідями про вродливу, гарячу, сексуальну Інґу, яка, можливо, була шпигункою. Джеймса вразило, що друг не утік від неї стрімголов, і попередив Джека, що той ризикував в’язницею, якби довели, що Інґа — ворожий агент. Але коли Генрі ще раз спитав, чи Джек справді припинив з нею стосунки, то «він лише подивився на мене. Не сказав “так”, і не сказав “Ні”»^{722}.

Без Інґи Джек зустрічався із кількома жінками, включно з давньою подругою Шарлоттою МакДоннелл, допоки не з’ясував, що та не сприймає дошлюбний секс. Попри записи в деяких біографіях Кеннеді, МакДоннелл казала, що Джек ніколи не просив її руки, бо «ніколи не кохав мене. Йому подобалося так думати, коли справи йшли кепсько і нікого поруч з ним не було, але насправді не кохав»^{723}.

Інґу схвилювали новини про поганий стан здоров’я Джека і про те, що він розмірковував над порадою фахівців зважитися на ризиковану операцію на хребті. Але запит Джека на шестимісячну відпустку відхилили і наказали натомість пройти додаткове обстеження в Чарлстонському госпіталі BMC.

Інґа сумнівалася, що може ще якось допомогти, крім свого дружнього ставлення і тамування болю сексом, а натомість її присутність могла значно підірвати кар’єру Джека. Тож вона обмежилася схвильованим листом у фривольному тоні, який так подобався Джеку: «Ми не хочемо, щоб наші кохані страждали, але позаяк операція зробить з тебе кращого гольфіста, то ти, можливо, врешті-решт станеш щасливішим, хоча поки що може бути неприємно»[59] ^{724}.

Спираючись на доноси домовласниці Інґи, ФБР вважало, що Джек провів дві ночі — на п’ятницю і суботу — в її квартирі, перш ніж Інґа виїхала в Ріно, але це неможливо^{725}. Через фізичний стан він не міг подорожувати, бо того самого дня, коли Інґа поїхала (12 квітня), готувався лягти у госпіталь BMC в Чарлстоні. Ймовірніше, що чоловіком, який провів ніч у Інґи, був Нільс Блок. Уночі, та ще й через замкову щілину, статурою і кольором волосся він трохи нагадував Джека.

Ріно — найбільше місто в Неваді із населенням понад 20 тисяч (тоді Лас-Вегас був ще п’ятитисячним хутором) вважалося столицею розлучень Америки. Розлучення перетворилися на стимул розбудови економіки. У 1930-х роках Невада здебільшого була штатом з найменшою кількістю населення, ледь 90 тисяч осіб — половина від числа населення Вайомінґа — другого штату знизу в списку. Жадаючи привабити новий бізнес і нових мешканців, у 1931 році законодавчий орган штату прийняв два закони: одним дозволявся ігорний бізнес, іншим зменшувався термін перебування в Неваді для отримання розлучення до шести тижнів[60]. Бізнес на розлученнях від самого початку став прибутковим.

Вже у 1940 році п’ять відсотків всіх розлучень у Сполучених Штатах відбувалися в Неваді, хоча її населення становило менше піввідсотка від кількості всіх громадян країни. Назва «найбільше маленьке місто в світі» стала прислів’ям: про тих, хто там отримував розлучення, казали, що вони «Ріно-віюють» шлюб, як це показано у п’єсі «Жінки» 1936 року і однойменному фільмі 1939 року, авторства різнобічно обдарованої Клер Бут Люс.

Проїхавши потягом понад чотири тисячі кілометрів, Інґа поселилася у готелі Riverside на березі річки Тракі, що зручно розташувався поруч із вокзалом і судом округу Вошо. Ця семиповерхова будівля з червоної цегли займала половину міського кварталу, і майже винятково надавала притулок тим, хто мав перебути потрібний для розлучення строк у штаті. Готель був яскравим свідченням успішного бізнесу на людях із розбитим серцем (чи на їхніх практичних візаві — залежало від кожного окремого випадку).

Тим часом чарлстонські лікарі визначилися зі станом Джека і відрадили операцію, при цьому направивши на додаткові обстеження у Челсінському шпиталі BMC в Бостоні. Про прибуття туди він доповів 18 травня.

Інґа в Ріно виявилася не набагато щасливіша за Джека в шпиталі. Хоча вона стверджувала, що місто красиво розташовано у підніжжя гір Сьєрра-Невада, це було місце, «куди б ти не послав і найгіршого ворога». Проблема в тому, писала вона Джеку, що «люди тут дурні, жахливо зосереджені виключно на грошах, і тут повно ковбоїв, схожих на Боба Едді (нашого спортивного оглядача), коли він каже про старших жінок в офісі “Ну, ти знаєш, що їм потрібно? Хороший трах”. Як на мене, це занадто непристойно для людини, яка намагається показати себе з гарного боку»^{726}.

Ріно із його барами з «непривабливими назвами» так остогиділо Інзі, що вона передумала і запросила Ольгу до себе на кілька тижнів. «Вона буде моїм порятунком», — писала Інґа. Тим часом вона проводила час за читанням і кореспонденцією. Написала Джекові, але додала, що продовжуватиме листування, лише якщо він захоче цього^{727}.

Вона знала, що Джек почувався не дуже, але не була в курсі, чи він емоційно відійшов після її постійних відмов спати з ним. У листі вона зізналася, що сподівалася побачити його бодай ще раз. «Колись ми знову їстимемо стейк, пюре, зелений горошок, моркву і морозиво, — писала вона. — Це вже буде не так, як колись, минуле вже не повернути, але в тебе велике майбутнє — ніколи не дозволяй, щоб будь-хто тебе переконав у іншому»^{728}.

Розділ 54 «Серця, що б’ються в унісон»

Джек зрадів, одержавши листа від Інґи. Він дуже за нею сумував і, дізнавшись, де вона, одразу їй зателефонував у Ріно. Як вона згадувала, портьє готелю постукав у двері і сказав, що хтось дзвонить і «питає людину на ім’я Інґа-Бінґа. Це ваше прізвище у шлюбі?» Коли вона підійшла до слухавки, «надто оптимістичний голос спитав: “Ви заплатите за дзвінок від Джона Фітцджеральда Кеннеді з Челсі, штат Массачусетс?” Що! Ніхто не бив мене молотком по голові, але порівняно з почутим, такий удар був би дрібницею»^{729}.

Їхня розмова була схожою на старі добрі часи: як три місяці тому Джек благав Інґу написати «чудового довгого листа». Вона підкорилася і відповіла таким об’ємним посланням, що воно дорівнювало десяти колонкам «Можливо, ви чули?». Інґа розповіла Джекові чимало сумних історій, наприклад про чоловіка, який приїхав зі Сходу благати дружину передумати в останній день перед завершальним етапом розлучення. Але вона відказала, що той лише марнує час; вона хоче побратись з тим, кого «справді кохає», хто випадково також опинився в Ріно і таємно проводив кожну ніч у неї. «Це лише те, що залітає крізь двері, — писала Інґа. — Я намагаюсь їх міцно зачиняти, щоб не чути і не бачити зайвого. Я не те, щоб ханжа, просто втомлена дівчина, яка хоче знову виглядати на мільйон»^{730}.

Інґа зраділа, коли врешті приїхала Ольга. «Вона дбає про мене, наче квочка про своє єдине курча», — сказала Інґа, яка, власне, і була єдиним курчам Ольги. Вони прогулювалися, розмовляли, їздили кіньми за містом, читали і лягали щовечора не пізніше десятої. Війна здавалася далекою, писала Інґа, особливо, якщо «поруч немає когось, хто б мене кохав так, щоби пояснити всю її суть»^{731}. А позаяк Джека, який міг би запропонувати їй свій погляд на геополітичну ситуацію, поруч не було, Інґа намагалася дізнатися більше з книжок.

Вона читала «Японського ворога» — книжку, в якій британський журналіст Г'ю Байас доводив союзникам, що не варто недооцінювати Японію, і передрікав, що війна в Тихому океані стане затяжним кривавим конфліктом. Незабаром Джек дізнається, яким правдивим був цей прогноз. За словами Інґи, книжка була інформативною, але сухою. Поруч із нею «Чому Англія спала» здавалася «захопливим трилером»^{732}.

Інґа розповіла Джекові, що прочитала книжку «Востаннє, коли я бачив Париж» Елліота Пола, «яка мені сподобалася напевно тому, що я любила Францію і її столицю, де провела так багато часу», а також «Ліхтарі на греблі» Уїльяма Александра Персі (дядька Уокера Персі), бо її поїздки в Чарлстон закохали Інґу в Південь^{733}.

Але найбільше в Інзі відгукнулася книжка Дафни дю Мор’є — історичний роман «Французова бухта» про одружену англійську шляхтянку XVII сторіччя на ім’я Донна, яка відкидає своє пусте звичне життя при дворі, закохується у французького пірата Обрі й долучається до його команди. Коли її коханця схоплюють, Донна вбиває охоронця, допомагаючи йому втекти, але потім вирішує, що її місце — поруч із чоловіком та дітьми, і прощається з піратом.

Ця історія сподобалась її «романтичній душі, яку я 1942 року Божого мушу ховати, бо зараз їй тут не місце. Лише у дуже рідкісних випадках, та й то, дівчина занадто соромиться показувати, що любить місяць, який висить низько в небі, і зорі, що спалахують над головою». Якщо Джек ще не зрозумів натяку, Інґа пояснила, що в Донни та Обрі було те, що й колись у них: «Двоє, чиї серця, хай і на кілька секунд, б’ються в унісон. Я чула, що це рідкість, але вони були впевнені, називаючи це “раєм на землі”»^{734}.

Наче прокидаючись після сну, Інґа написала: «Ми мусимо змінити тему» — і привітала Джека із майбутнім днем народження, який припадав на 29 травня. «Відповідальність і життя лише починаються, — зазначала вона, удаючи мудру, старшу за Джека лише на чотири роки. — Щастя й біль. Сподівання і помилки. Кохання і ненависть. І, знаючи тебе, ти матимеш цього вдосталь. Цей золотий келих з еліксиром життя ти спрагло вип’єш»^{735}.

Вона все одно цікавилася планами Джека і тим, чи він колись розповість їй їх всі, «бо у тебе їх завжди сотня. Ти розкриваєш 99, а ще один, який ти дуже сподіваєшся, стане реальністю, тримаєш при собі. Можливо, це розумно. Можливо, правильно. Гадаю, людина має право на власне життя; ми не можемо монополізувати одне одного, навіть якщо є найкращими друзями. Навіть коханцям цього не слід робити, але вони часто цим нехтують»^{736}.

Плани Інґи були неясні. Щойно утрясеться з розлученням — треба вертатися у Times-Herald, але, мабуть, ненадовго. «Я хотіла б зробити щось для Сполучених Штатів, — повідомила вона. — Записатися в армію не можу, бо напевно буду жахливим солдатом… але виграти війну можна по-різному. І я не збираюся сидіти і нічого не робити»^{737}.

Ще одна працівниця Times-Herald вирішила внести свою лепту в перемогу, і це не випадково збігалося з її іншим палким сердечним бажанням. Кік зізналася Джеку, що зрозуміла, як сильно кохає Біллі Кавендіша — маркіза Гартінґтонського, і хоче бути його дружиною. Вона планувала повернутись у Великобританію працівницею Червоного Хреста, але Джек закликав її забути маркіза Гартінґтонського. «Я наполегливо не раджу їхати у Англію одружуватися з англійцем, — писав він. — Настав час писати некролог Британської імперії»^{738}. Невідомо, чому Джек вважав, що майбутнє імперії мусить бути ключовим для шлюбу двох закоханих людей, але Інґа зауважувала, що він занадто довіряв розуму і замало серцю.

Третього червня 1942 року суд другого судового округу штату Невада задовольнив позов Інґи про розірвання шлюбу з Фейошем на підставі «умисного залишення» на понад річний термін. Фейош не бачив Інґу впродовж своїх понад двох років у Перу^{739}. Інґа та її адвокат у справі Берт Ґолдуотер — далекий родич майбутнього сенатора від Арізони Баррі Ґолдуотера, не вимагали аліментів, ще кілька місяців тому вони з Фейошем домовилися, як розділять власність і статки.

У своїй ухвалі суд постановив, що, оскільки розлучення набуло остаточної сили, немає жодних перешкод для повторного шлюбу. Фейош прийняв це близько до серця. 22 червня, менше ніж через три тижні після розлучення з Інґою, він одружився в Балтиморі з Маріанною Арден, яка останні півроку була його коханкою[61]. Уолтер Уїнчелл відгукнувся про це в своїй колонці, називаючи Арден «чудовою віденською піаністкою-співачкою», зазначивши, що «вашинґтонська журналістка… забезпечила шлюб поїздкою в Ріно»^{740}. Вона вже вдруге опинилася в колонці Уїнчелла, але тепер і Фейош потрапив туди, що з сарказмом називав «гучною появою у царині журналістики США».

Розділ 55 «Він схожий на кульгаву мавпу»

Інґа сподівалася, що її розлучення із Фейошем, яке перервало її зв’язок із Акселем Веннер-Ґреном, покладе край стеженню ФБР. Як і прогнозував Джек, незабаром її в цьому розчарували. Бюро справді збиралося припинити справу, але в президента Рузвельта були інші плани.

Кілька агентів, що займались Інґою, як і сам Джон Едґар Гувер, почали сумніватися в її практичній користі. Вони вже майже п’ять місяців стежили за нею, і хоч екзотичне минуле та активне світське життя Інґи обіцяли щось цікаве, конкретних доказів шпіонажу не було.

На додачу до її розлучення із Фейошем (і заразом із Веннер-Ґреном), роман Інґи з Джеком здавався закінченим, а це означало, що вона вже на спить із офіцером УВМР. Будь-хто, прослухавши плівки розмов (або прочитавши їхню розшифровку) Інґи щодо цих подій, зрозумів би, що вона прийняла важкі і вистраждані рішення, а не просто діяла холоднокровно, з хитрістю досвідченої шпигунки, збиваючи зі сліду переслідувачів.

Едвард Тамм — заступник директора Бюро, вважав саме так. Він радив Гуверу «закрити» розслідування справи Інґи і «доручити направити у ФБР заключну доповідь»^{741}. Спершу Гувер погодився з його рекомендацією^{742}. Приміром, Френк Уолдроп ніколи не розумів, чому ФБР взагалі вважало Інґу реальною підозрюваною. «Скажу так: я ніколи не думав, що у Гітлера тут була розгалужена агентура, і якщо в цьому плані він покладався на Інґу, то достоту не розумів, що робить»^{743}.

Тим часом ФБР все ще лишалось організацією, яка контролювала контррозвідку в Латинській Америці. Наприкінці квітня Гувер надав Рузвельту звіт Бюро стосовно проникнення нацистів у західну півкулю. Туди він долучив доволі незвичне твердження одного інформатора ФБР (з огляду на логістику), що «будь-яке можливе німецьке вторгнення у Південній Америці почнеться з витоків Амазонки, бо якщо експедиційні війська там закріпляться, їх буде надзвичайно важко звідти вибити»^{744}.

Звісно, Фейош провів більшу частину останніх двох років саме у витоках Амазонки, тож Гувер передав Рузвельту, що ФБР вважає його нацистським агентом, а його перуанську експедицію, організовану і оплачену Веннер-Ґреном, — прикриттям, попри відкриття загублених міст інків. «Його дружина, яка з ним зараз розлучається, вважається колишньою фавориткою Гітлера, — нагадав президентові Гувер. — Нині вона веде колонку в Washington Times-Herald під ім’ям Інґа Арвад»^{745}.

Питанням залишалося те, чи звільнить майбутнє розлучення Інґу від подальших підозр. Рузвельт швидко відповів, четвертого травня надіславши Гуверу конфіденційну записку: «З огляду на зв’язок Інґи Арвад із головою експедиції Веннер-Ґрена, а також деякі інші обставини, про які мені доповіли, вважаю доцільним пильно стежити за нею»^{746}.

Схвалюючи подальше розслідування справи Інґи, Рузвельт не конкретизував Гуверу, що мав на увазі під «деякими іншими обставинами». Здається, для них існувало дві причини, і жодна не виставляла президента в доброму світлі.

Згаданими Рузвельтом «іншими обставинами» могли бути політичні плітки, дбайливо зібрані зі спостережень за Інґою, які ФДР вважав для себе корисними і потішними, хоча вони й не стосувалися питання — шпигунка Інґа чи ні. Як зазначав Уїльям Салліван, який колись очолював розвідку ФБР: «На жаль, Рузвельт створив прецедент, використавши Бюро як свій особистий політичний інструмент»^{747}.

Безумовно, Гувер ділився із Рузвельтом розмовами Джека з Джозефом Кеннеді, в яких вони обговорювали, як Джо-старший може повернути благовоління президента. Напевно, йому також повідомили, що Бернард Барух, чиї любовні пригоди захоплювали Рузвельта, нахабно фліртував із Інґою — жінкою, більш ніж вдвічі молодшою за нього. Той вважав, що Кеннеді і Барух приносять клопоти і, можливо, сподівався, що продовження нагляду за Інґою дасть корисну інформацію про них і про шефиню Інґи, ворога Рузвельта — Сіссі Паттерсон.

Але формулювання його записки Гуверу («інші обставини, про які мені доповіли») припускає, що президент, ймовірно, отримував дані про Інґу і від інших джерел, не лише з ФБР.

У Білому домі Рузвельт створив групу, відповідальну за політичну розвідку, яку очолив журналіст Джон Франклін Картер. Йому платили за цю таємну роботу з прихованого фонду Білого дому навіть попри те, що той все ще вів колонку «Ми, люди» для одного загальнонаціонального газетного об’єднання.

Рузвельт вважав Інґу ймовірною шпигункою, бо зробив висновок, що робота журналіста буде ідеальним прикриттям для закордонного агента, зайнятого «найвитонченішою формою шпіонажу». Тому він найняв Картера стати його особистим шпигуном, бо, як писав історик Джозеф Персіко, «збагнув, що професія Картера давала прекрасну ширму для доставки розвідданих — вашинґтонський журналіст, який час від часу приходить у Білий дім брати інтерв’ю в президента»^{748}.

Не така пропаща, бо немає доказів її крадіжок зі зломом для здобуття політичної інформації, невеличка група Картера була явним прообразом горезвісних «Паяльників» — неформального об’єднання у Білому домі часів Ніксона. Картерівська «група збирачів фактів» задовольняла «слабкість Рузвельта до пліток». Але Картер був занадто довірливим. Серед пікантностей, які він передав президенту, було повідомлення, що лідер партії «Вільна Франція» Шарль де Ґолль разом із головою Лейбористської партії США Джоном Льюїсом планував захопити контроль над урядом США. Іншим разом він сповістив про те, ніби американські сейсмологи радили скидати бомби на діючі вулкани, щоб викликати землетрус. «Лише й дивуєшся деяким фантазіям, які Картер видобував для президента зі своїх туманних джерел»^{749}, — говорив Персіко. Ці фантазії могли включати й Інґу.

Можливо, Картер під час своєї нетривалої роботи кореспондентом у нацистській Німеччині у 1930-х роках міг особисто зустрічати там Інґу або чути про неї. Якщо ж ні, то він знав декого, хто точно з нею перетинався. Одним із таємних завдань Картера був контроль за німецьким перебіжчиком Ернестом «Путці» Ганфштенґлем — товариським завзятим пліткарем і хвальком з американською освітою, який належав до ближнього кола Гітлера. Він був зобов’язаний стежити за американськими репортерами в Німеччині у 1930-х роках. Ганфштенґль втік після того, як впав у немилість у Гітлера в 1937 році, спричинену почасти розлученням зі своєю дружиною Гелен, яку фюрер обожнював. Рузвельт погодився з Картером, що Ганфштенґль може давати цінні поради стосовно особистості Гітлера і німецького менталітету.

У лютому 1942 року Картер закликав ФБР — за словами Гувера «мимохідь» — допитати Ганфштенґля про Інґу. Директор туманно пригадував, що німець на той час перебував у Канаді, в таборі для інтернованих, але немає доказів того, що ФБР скористалося порадою Картера чи що, на думку журналіста, вони б дізналися про Інґу від Ганфштенґля^{750}. Картер зрідка вів записи.

Якими б незбагненними не були мотиви Рузвельта і їхні причини, Гувер одразу ж відновив розслідування справи Інґи. ФБР не знало, де вона зараз, тож директор наказав агентам «негайно встановити місцеперебування об’єкта і дізнатися про його діяльність, а також фактично, як і раніше, відновити інформування у цій справі»^{751}.

Тому Гувер роздратувався, дізнавшись, що Інґа провела у Вашинґтоні вже майже тиждень, перш ніж Бюро стало про це відомо, і то лише через її матеріал, який знову вийшов у Times-Herald. Спантеличені агенти виправдовувалися, що Інґа не повернулася до своєї квартири, за якою вони стежили, а жила у Кетлін Кеннеді, доки в її помешканні фарбували стіни. Це не завадило Гуверові надіслати підлеглим сувору догану про те, що «ця справа явно не отримувала вашої належної уваги. Вимагаю, щоб до неї у подальшому поставилися з більшою відповідальністю»^{752}.

ФБР знову прослуховувало телефон Інґи, тому агенти почули, як вона сказала новій сусідці Кік по кімнаті, Бетті Кокс, що «їй було огидно від нишпорень ФБР і як Бюро та BMC маніпулювали Джеком». Інґа повідала Кокс, що ситуація склалася «жахлива і що на коктейльних вечірках, здавалося, кожна людина дивиться на неї і розмірковує — шпигунка вона чи ні»^{753}.

Інґа зізналася, що втратила інтерес до роботи у Times-Herald і зненавиділа Вашинґтон. Вона роздумувала над переїздом у Нью-Йорк, частково, щоб бути з Нільсом Блоком, частково, сподівалася отримати роботу в Бюро військової інформації (БВІ), де зарплатня більша, ніж у Times-Herald, на 10 доларів у тиждень[62]. Блок там уже працював, пишучи сценарії радіопрограм для скандинавських країн (БВІ стало «Голосом Америки» у 1942 році).

З іншого боку, Інґа казала, що не бажала покидати таку добру до неї Сіссі Паттерсон і боялася, що звільнення її розгніває^{754}. Однак Кокс не погодилася з тим, що Інґа щось винна газеті, порадила таки переїхати у Нью-Йорк і поступити на роботу в БВІ, де вона зможе щось робити для перемоги. До того ж вона сказала, що Інзі не треба виходити заміж за Блока чи когось іншого, принаймні три-чотири місяці, доки вона не впевниться, що все серйозно. Кокс розповідала, що Інґа була такою одержимою стати дружиною і матір’ю, що «певно, побралася б із будь-ким у штанах просто зараз». Інґа зізналася, що Блок їй лише «подобається», а Джека вона все ще кохає. Вона скаржилася на плани Кік поїхати в Лондон, бо це перервало б важливий канал, що єднав її з Джеком^{755}.

Тоді Інґа сказала дві дуже дивні речі. По-перше, вона не винила ФБР у стеженні за нею. Вона знала, що дехто впливовий змушував Бюро робити це, і вважала, що будь-хто, на кого впали підозри у часи війни, мусить стати об’єктом розслідування. Своє скрутне становище вона пояснювала «вашинґтонським невезінням». А потім із непритаманним їй несмаком порівняла своє становище із положенням євреїв у Німеччині. Вона казала, що там є «кляті смердючі жиди», але є й добрі євреї, однак другим «так само дають по голові, як і першим»^{756}. Це були жахливі слова, які демонстрували, що Інґа, хай і маючи друзів-євреїв, як-от Лотар Вольфф і Бернард Барух, не позбулася невідрефлексованого, притаманного тій епосі, антисемітизму і не змогла осягнути розмах злочинів у нацистській Німеччині. Вона бачила себе мученицею, але було також зрозуміло, що вона втомлена, виснажена стресом і спрагла змін.

Після повернення з Ріно, Інґа сказала колишньому колезі у Times-Herald, Джону Уайту, якого взяли служити на флот, що обідала із Джозефом Кеннеді. Певно, татусь Джо хотів зрозуміти її наміри стосовно сина тепер, коли вона стала вільною жінкою, але він також засипав її питаннями про Кік і Уайта, зокрема, чи донька його любить і що за людина цей Уайт. Вона відповіла, що він «чудовий хлопець», єхидно додавши, що «звісно, він не такий, як усі, хто хоче жити за рахунок своєї дівчини». Інґа не повідала, чи посміявся Кеннеді з цього жарту, але Уайт, почувши це, дуже реготав[63] ^{757}.

Якщо Джозеф Кеннеді думав, що розлучена Інґа тепер агресивно переслідуватиме Джека, то він усе зрозумів неправильно. 24 червня, того самого дня, коли вона спілкувалася з Кокс, Джек дорогою у Чарлстон з бостонського госпіталю зупинився у Вашинґтоні. Він подзвонив Інзі посеред ночі, приблизно після першої, і спитав, чи може приїхати до неї переночувати. Вона відмовила, але, як зазначили у ФБР, весь час продовжувала називати його «милим, і вони дуже ніжно спілкувалися одне з одним». Вона також не погодилася провести його в аеропорт наступного дня, але пообіцяла підтримувати зв’язок^{758}.

Фахівці у Челсінському шпиталі BMC в Бостоні діагностували у Джека розтягнення м’яза спини, а не дискову грижу. Знудьгований понад двома місяцями бездіяльності, Джек із полегшенням погодився на скасування операції і на менш радикальне лікування, яке допоможе йому швидше піти у бій.

Від начальника в УВМР Джек отримав «найкращі» характеристики, але і він, і командування знали, що в Управлінні у нього немає майбутнього і жодної можливості підвищення через галас навколо його інтрижки з Інґою. Тому він подав документи до школи мічманів, що було необхідним для будь-якого морського офіцера, що сподівався вийти в море. Однак у Чарлстоні УВМР не змогло знайти заміни Джекові, і його документи не прийняли. На щастя, на той час існувала висока потреба в офіцерах на флоті, тому в Чикаго відкрили ще одну школу мічманів, і вже цього разу його прийняли, а переведення схвалили.

22 липня Джек поїхав з Чарлстона у Чикаго. Дорогою він знову зупинився у Вашинґтоні і знову зателефонував Інзі з питанням, чи може провести у неї ніч. У захваті від того, що нарешті піде у бій, і, можливо, побоюючись майбутнього і водночас розуміючи, що може вже не побачити Інґи, Джек міг згадати пісню з мюзиклу 1930 року «Троє — це натовп», яка зі зрозумілих причин знову стала популярною. У ній співалося: «Дай мені щось на згадку про тебе, коли ти будеш далеко».

Але щось, завдяки чому Джек хотів пам’ятати Інґу, вона все ще не давала. Вона знову відмовилася спати з ним, але таки зустрілася у Вашинґтоні й була шокована його виглядом. Як вона згодом розповідала телефоном подрузі (звісно, все записало ФБР): «Він пройшов містом і кілька хвилин тому був ще тут, а вже за мить відправився на корабельну службу. Лише тобі це відомо — його спина… він ззаду схожий на кульгаву мавпу. Він узагалі не може ходити. Нечувано, що його посилають в море»^{759}.

Навіть ще нечуваніше, з огляду на його здоров’я, було рішення Джека подати документи на командира «патрульним торпедним катером» — РТ. Глибоко посаджені у воду, але все ще швидкі 24-метрові катери оспівували у книжці та у стрічці «Вони були одноразовими», в яких документально показали, як генерала МакАртура евакуювали з Філіппін. Командири РТ зазвичай походили із заможних родин, бо ж були з тих небагатьох, хто мав досвід керування швидкісними катерами. Позаяк РТ розсікали хвилі на швидкості у сорок вузлів — еквівалент 72 кілометрів на годину на суші, — а їхнім командирам доводилося керувати ними стоячи, спину Джека чекала жахлива хитавиця.

Утім, хвору спину можна вилікувати, тож Інґу більше страшив смертельний кінець. «Будь сміливим, — сказала вона Джекові. — Я не проти, щоб ти був героєм флоту. Але пригинайся, коли японські чи німецькі кулі цілитимуть у твої красиві груди чи світлу голову. Ти занадто чудовий, — я справді так вважаю, — щоби тебе привезли додому мертвим»^{760}.

Інґа все точно передбачила: майже за рік Джек стане «героєм флоту» і уникне повернення додому в труні. За цей рік, як Інґа незабаром дізнається, могло статися багато подій.

Розділ 56 «Інґа-Бінґа вийшла заміж — і не за мене»

Влітку 1942 року Інґа кілька разів їздила у Нью-Йорк. Вона часто бачила Нільса Блока, але лише тому, що намагалася влаштуватись у БВІ, де той уже працював. Колишній колега з Times-Herald Дік Голландер був одним з керівників цієї агенції, і ледь не обіцяв місце Інзі. Однак він не додумався порадитися з Джоном Едґаром Гувером.

Невідомо, чому Гувер докладав таких зусиль, щоби мучити Інґу, особливо з огляду на його сумніви в її вині. Можливо, просто тому, що міг це собі дозволити. Але він напевно хотів дати Рузвельту матеріальне свідчення того, що старанно виконує його наказ від четвертого травня — «особливо стежити» за Інґою.

Дізнавшись про майбутню роботу Інґи у БВІ, Гувер написав про це секретареві Рузвельта Марвіну Макінтайру, нагадуючи, що президент в «особистій записці» попросив сповіщати його про всі справи Інґи. «Зважаючи на туманне минуле цієї жінки», Гувер повідомив Макінтайра, що президент мусить знати про цю пропозицію працювати у БВІ. Директор Бюро не зв’язувався з БВІ особисто через «дуже конфіденційний характер» справи Інґи і сказав Макінтайру: «Я подумав, що ви забажаєте зробити це по-своєму»^{761}.

Звісно, Інґа не могла знати, що Гувер попросив Білий дім втрутитися і запобігти її призначенню у БВІ, хоча і невідомо, чи це переконало б її не переїжджати у Нью-Йорк. Самотня, без Джека, Вашинґтон їй вже сидів у печінках, і вона щиро прагнула допомогти у справі перемоги. Робота у БВІ допомогла б їй відчути, що вона вносить свою, хай і маленьку, лепту.

Вона не кохала Блока глибоко, якщо кохала його взагалі, але він був добродушним компаньйоном і сердечною людиною для жінки, яка не хотіла старіти на самоті. Беручи під увагу її прохолодне ставлення до Блока важко повірити, що Інґа планувала народити від нього дітей, але вона хотіла бути мамою і боялася, що час для цього спливає. За стандартами 1942 року, коли більшість жінок виходила заміж у 21 рік, у 29 вони вже вважалися старими для народження першої дитини.

Поки Інґа розмірковувала про своє бажання вийти заміж за Блока, вона зрозуміла — якщо скаже у Times-Herald про свої наміри побратися, то це буде достатньо ввічливою підставою для звільнення. Розпливчасті пояснення внутрішньої спустошеності і «вашинґтонської невдачі» не подіяли б на Паттерсон, особливо зважаючи на всі її послуги Інзі, але роман міг би стати виходом. Багато жінок у газеті раптово подавали заяви про звільнення, щоб вийти заміж за своїх солдатів чи матросів, перш ніж їх відряджають за океан. Навіть кар’єристка Пейдж Гайдкопер пошлюбила молодого бідного солдата, на що Кік дорікнула: «Але, Пейдж, я вважала вас амбітною»^{762}.

У заяві на звільнення Інґа подякувала Паттерсон за «все, що ви для мене зробили», але додала: «однак, зважаючи на те, що я збираюся вийти заміж найближчим часом, а мій обранець працює в Нью-Йорку, я не бачу можливості поєднувати роботу у Вашинґтоні з життям в Нью-Йорку»^{763}. Паттерсон не лише не розгнівалася на Інґу, вона ще й зробила їй щедрий грошовий подарунок на весілля і написала дві чудові рекомендації.

Навіть Кік гралася з ідеєю шлюбу із Джоном Уайтом, — принаймні, вони нарешті обмінялися пристрасним поцілунком (армія зробила Уайта сміливішим), — але вона зрозуміла, що не може вийти заміж за того, хто не має положення у світі. Тож вона сохла за Біллом Кавендішем, але, перш ніж зможе переїхати у Лондон, Кік зобов’язалася вести за Інґу колонку «Можливо, ви чули?».

Кік вважала Блока не кращою партією для Інґи, ніж Уайта для себе. Коли подруга зателефонувала їй, щоб запросити на прощальну вечерю, Кік спитала, чи справді та збирається заміж за Нільса. ФБР записало: «Арвад відповіла, що не знає і скаже, коли переїде»^{764}. Згодом Кік пояснювала Лему Біллінґсу, що Інґа «збирається за данця», бо «визнає, що кохає лише Джека, але якщо не може його мати, то й нема сенсу сидіти і чекати когось, хто ніколи не прийде»^{765}.

Незабаром після переїзду Інґи Кік поїхала у Нью-Йорк побачитися з Уайтом, який служив неподалік, і разом вони попрямували у місто — зустрітись з Інґою в її квартирі на Риверсайд-драйв, в якій вона жила з Блоком. Кік згадувала, що візит був дуже напруженим, бо Блок боявся тих, хто нагадував Інзі про Джека. Поки Уайт займав Блока, Інґа відвела Кік убік і зізналася, що все ще кохає Джека. Кік з Уайтом погодились, що можливий шлюб Інґи з Блоком не протриває й півроку^{766}.

І навіть така оцінка була дуже щедрою, бо, ще навіть не заручившись із Блоком, Інґа вже шукала порад, як з ним розлучитися. Вона зустрілася з адвокатом — колишнім юристом ФБР — Лайлом О’Рурком, про якого писала один зі своїх нарисів. Вона спитала, чи важливо, в якому штаті вона вийшла заміж «з огляду на можливе бажання незабаром розлучитися». О’Рурк спитав, чи вона планує вийти за Кеннеді. «Ні, — відповіла Інґа. — Кеннеді за тиждень-два опиниться вже у відкритому морі, а виходити за когось, хто служить, не годиться, бо розставання все зіпсує. Мій попередній чоловік був відсутній два роки». Коли ж вона сказала, що збирається вийти за Блока, О’Рурк здивувався: «Нащо взагалі виходити заміж? У поспіху немає сенсу»^{767}.

Інзі постійно радили те саме звідусіль, втім, вона і не приховувала своє не надто ентузіастичне ставлення до Блока. Перш ніж переїхати у Нью-Йорк сьомого серпня, вона зателефонувала в офіс Бернарда Баруха. На відміну від Джозефа Кеннеді, долю Баруха Рузвельт переглянув і знайшов йому посаду із широкими повноваженнями. Напередодні дзвінка Інґи він надав Баруху доручення переконатися, що Сполучені Штати забезпечено достатньою кількістю гуми для військових потреб.

Баруха, який раптом став дуже зайнятим, не було, тож Інґа поговорила з його секретаркою — міс Хіґґінс. Дізнавшись, що Інґа збирається переїхати у Нью-Йорк, щоби вийти заміж за Блока, Хіґґінс спитала: «Він гарний?» Інґа відповіла: «Ну, це справа смаку». Схвильована від такого незвично байдужого ставлення до потенційного нареченого, Хіґґінс закликала Інґу: «Заради Бога, не вплутуйся в це! Ти надто красива»^{768}.

Інґа не одружилася з Блоком. Хоча Нільс сподівався, що вони поберуться одразу, як вона переїде у Нью-Йорк, Інґа усе відкладала, але так і не наважилася, хоча вони мешкали разом, і здебільшого її вашинґтонські знайомі, включно з Джеком, гадали, що вона вже знову заміжня. «Можливо, ти вже чув: Інґа-Бінґа вийшла заміж — і не за мене, — із сумом писав Джек Біллінґсу. — Вона давно збиралася переїхати з Вашинґтона у Нью-Йорк — вийти за якогось хлопця, якого довго знала, але не кохала… А втім, її немає, і переді мною чистий лист»^{769}.

Джек втратив кохання всього життя, як казав Френк Уолдроп, та принаймні він знав, чим займеться найближчим часом. Він вирушав на війну, почасти для очищення імені Кеннеді. Інґа теж втратила кохання всього життя, вирішила не виходити за Блока, але не знала, що робити далі. Її лист був чистішим за Джеків.

Інґа дізналася, що її вже не запрошують працювати у БВІ, хоч і не відала, чому. Колишнього колегу з Times-Herald Голландера призначили на іншу посаду, і коли вона згодом зателефонувала у БВІ, їй повідомили, що відкритих вакансій немає. Тож причиною її дзвінка в офіс Баруха після прибуття в Нью-Йорк була спроба знайти допомогу у працевлаштуванні, адже міс Хіґґінс вона сказала: «Не знаю, що робити».

Розділ 57 «Адольф Шикельґрубер про любов нічого не знає»

У серпні 1942 року, поки Інґа намагалася знайти роботу, федеральний уряд знову поставив собі запитання, чи не арештувати її. Цього разу помічник заступника міністра юстиції Оскар Кокс питав Гувера про «доцільність затримання Інґи Арвад як небезпечної іноземки»^{770}. Знову, як і півроку тому з Едвардом Іннісом, Гувер підготував неупереджену доповідь про біографію Інґи, яка не заохочувала до її арешту, тож Кокс відчепився.

ФБР втратило інтерес до справи Інґи. На початку 1942 року вона, здавалося, приховувала в собі великий потенціал, але після місяців стеження за Інґою так нічого і не дала, крім відомостей про її складне особисте життя.

Одразу ж після Перл-Харбору, коли паранойя ще була великою, високопосадовці і прості громадяни прагнули дій — будь-яких, — лишень би протистояти загрозі Осі. Все неординарне — як Інґа — привертало увагу, і у першій половині 1942 року американці були на піку нервового напруження від операцій німецьких субмарин, які топили сотні суден вздовж східного узбережжя, іноді на очах нажаханих пляжників^{771}.

На березі теж існували дуже реальні небезпеки. У червні з підводних човнів на американські пляжі висадили вісім німецьких агентів, але двоє з них змінили свої переконання і спробували стати працівниками ФБР. Згадавши минулорічну справу Уїльяма Сіболда, спершу в Бюро вважали цих ренегатів простими диваками (у Нью-Йоркському відділі ФБР існувала величезна кімната з триповерховими стелажами, забитими винятково фальшивими доповідями і несправжніми зізнаннями). Лише коли один із потенційних саботажників прибув у Вашинґтон і показав спецагентам отримані від Абвера 82 350 доларів готівкою, ФБР переконалося, що треба діяти і арештувати інших шістьох шпигунів, які все ще перебували на волі. Двоє нацистських перебіжчиків отримали терміни тюремного ув’язнення, шість інших стратили сьомого серпня, коли Інґа приїхала у Нью-Йорк^{772}.

Маючи до діла з реальними загрозами, ФБР вважало недоцільним зосереджувати свої сили на Інзі, у чиїй справі не було надійних доказів шпіонажу. І тепер, уперше за кілька місяців не у Вашинґтоні, телефон Інґи не прослуховували. ФБР не ставило жучків, не залізало в її нью-йоркську квартиру, а агенти не стежили за нею цілодобово. Вона була вільна так само, як і десять місяців тому. Однак її справу не закрили. Знаючи, що президент Рузвельт може знову поцікавитися новинами, ФБР періодично сповіщало про місце її перебування. Втім, її колишні зв’язки з Гітлером і нацистами незабаром знову створять проблеми.

Інґа, однак, палко бажала остаточно звільнитися від пут ФБР. Невідомо, що викликало таку затримку, але аж 27 січня 1943 року Інґа написала заступникові директора ФБР Клайду Толсону, благаючи організувати її зустріч з Гувером, за її словами, «лише на п’ять хвилин». «Я хотіла б поговорити з містером Гувером про особисту справу, в якій лише він здатен допомогти»^{773}.

Інґа вважала Толсона другом, будучи авторкою улесливого нарису про нього у Times-Herald. У листі вона навіть піддражнювала Толсона через його любов до цукерок. Секретарка Толсона надіслала Інзі відповідь, що її лист отримано, але немає відомостей, що він особисто відповів Інзі, чи намагався організувати її зустріч з Гувером і чи довела вона до логічного завершення своє прохання. Двічі отримавши відмову, вона явно була персоною нон ґрата для Гувера, який, звісно, відмовився б визнати, що стежить за Інґою.

Оскільки вона вже не перебувала під постійним наглядом ФБР, то й немає детальних погодинних звітів щодо її справ і розмов під час проживання у Нью-Йорку. Ми лише можемо здогадуватися, що кілька перших місяців були дуже важкими. Ольга, яка вже не працювала у Сенґерів, повернулася у Нью-Йорк і була так само незадоволена, як і раніше, що Інґа живе «із бовдуром на кшталт Нільса Блока»^{774}.

Блоку, звісно, не сподобатися, що Інґа відмовилася вийти за нього, бо, можливо, все ще кохала Джека. Як Інґа розповідала Кік Кеннеді, вона не могла вже писати Джекові, адже якщо написала б, то «Нільс позеленів би від люті і все в домі перебив би». Інґа одержала від Джека листа, в якому він розлого описував своє ставлення до ситуації в світі. Вона розказала Кік, що зберегла його «для моїх внуків і правнуків, які, сподіваюся, будуть схожі на нього, щоб вони зрозуміли, яким він був… він не змінився, і я молюся Богу, що не зміниться»[64] ^{775}.

Кік розказала Джекові, що між Інґою і Блоком не все ясно. У листі Біллінґсу Джек зізнався, що зрадів, довідавшись, що Інґа «стає дедалі холоднішою до свого чоловіка». І написав, що Інґу «знову кинуть і, можливо, цього разу я її втримаю». Якщо ж ні, з жалем додавав він, то, певно, «буду з Шарлоттою МакДоннелл», що не лише звучало образою для тої, а й означало, що Джек вважає, що в світі для нього залишилося дуже мало бажаних жінок^{776}.

Були й сумні новини. Джордж Мід — друг Джека, якого Інґа зустрічала, загинув у битві за Ґуадалканал. Це була перша жертва війни, яку кожен з них знав особисто. Інґа вважала Міда «чудовим хлопцем», нездатним вбити й мухи, тож його смерть «міцно стисла моє серце». Вона писала Кік: «Ти так мило сказала: “Помолись за нього”. Це віра, маленька міс Моффетт[65], я тобі заздрю»^{777}.

Попри ревнощі Блока Інґа і Джек кілька разів мали короткі телефонні розмови, поки той лишався в тилу. Тож Інґа сказала Кік, що, можливо, ще якось напише Джекові, а тим часом просила її пояснити брату, що «листи не такі важливі, бо моряки марширують тут двічі на день, я бачу їхню форму, але лише одне обличчя — щасливе, юне, радісне обличчя людини, що сподівається отримати від життя сто відсотків, і напевно дістане 99 — я за це молюся»^{778}.

Ревнощі Блока були не єдиною причиною, чому Інґа утримувалася від листів Джеку. Вона хвилювалася через своє безробіття. Для неї це стало неймовірним тягарем з огляду на одержимість бути самодостатньою і тривожну перспективу вічного Блокового безгрошів’я. Нарешті у грудні 1942 року вона повернулася у журналістику, коли її взяли репортеркою у Північноамериканський газетний союз (ПАГС). Як і старіший і традиційніший Associated Press, ПАГС був об’єднанням приблизно 80 газет, включно з деякими найвпливовішими в країні, і залучав найталановитіших авторів світу. Ернест Хемінґуей працював у ПАГС, описуючи громадянську війну в Іспанії.

Інґа теж писала про війну, але з тилової перспективи. Можливо, вперше після її приїзду у Сполучені Штати її досвід перебування у нацистській Німеччині став у пригоді. Її перший матеріал для ПАГС було написано з погляду бувалого, обізнаного в темі спостерігача за дивним ставленням нацистів до питань любові, шлюбу і батьківства. Для завоювання довіри читачів до того, що обрана тематика їй близька, Інґа додала до статті вступ, в якому повідомила, що ще данською репортеркою розкопала сенсацію про весілля Ґьорінґа і отримала ексклюзивні інтерв’ю з Гітлером, Ґеббельсом «і багатьма іншими» нацистськими бонзами^{779}.

Джекові Інґа розповіла, що хотіла зробити щось від себе для перемоги. Нещадні журналістські напади на її колишніх нацистських знайомих змушували відчувати себе причетною до цієї мети; крім того, Інґа, безумовно, вважала, що це допоможе розвіяти давні підозри у шпигунстві. Іронічно обігруючи своє власне скрутне становище, Інґа з огидою зазначила, що офіційна німецька політика спонукала молодих жінок швидко виходити заміж за солдатів не з любові, а щоб вони могли народжувати для армій Гітлера «нове гарматне м’ясо». Раніше співаючи дифірамби коханню Ґьорінґа до своєї нареченої, тепер Інґа називала рейхсмаршала «пихатим… безсердечним, жорстоким». Колись її захоплювала вражаюча особистість Ґеббельса; тепер вона висміювала розпусного міністра пропаганди — «клишоногого карлика, чий вигляд відштовхує». І майже через два роки по тому, як вона відмовилася паплюжити Гітлера своїм одногрупникам у Колумбійському університеті, тепер вона глузливо писала про «Адольфа Шикельґрубера»[66], який не уявляє, «що таке любов»^{780}.

Коли потрібно було показати ненависть до нацистів, Інґа ставала ревнішою католичкою за Папу римського. Її статті закликали американців віддавати свої сили повністю в тилу, підкреслюючи їхню ключову роль, не менш важливу, ніж у солдатів чи моряків на фронті. Описуючи проблему прогулів, Інґа зауважувала: «Ухиляння від робочих обов’язків на заводі не лише підставляє боса; це дає німцям і японцям шанс випустити більше набоїв, що вбиватимуть хлопців на службі у дяді Сема». Задля зниження прогулів Інґа пропонувала власникам заводів відкрити дитячі садки для працівниць з дітьми^{781}.

Весь цей ура-патріотизм не переконав ФБР закрити справу на Інґу. Стеження припинили, але продовжували занотовувати всі її справи. Коли вона написала невеликий нарис, який згодом був опублікований у Boston Globe, в якому продавець вживаних машин із Техаса шукав охочих доставити з Нью-Йорка в Даллас придбані ним запчастини, спецагент повідомив Гувера. Якщо Інґа була шпигункою, казав він, то, можливо, використовувала свої статті для передачі послань своїм колегам, а цей матеріал міг стосуватися того, щоб «проінструктувати, наприклад, втікачів-військовополонених, як дістатися Техаса і перебратись у Мексику»^{782}.

У записах ФБР не видно, щоби Бюро знайшло в історіях Інґи якісь злочинні наміри. Тож вона засуджувала зростання чорного ринку обмежених законом товарів, як-от яловичина (Інґа скуштувала конину, яку багато американців-м’ясоїдів вважало харчовою добавкою). В іншій статті вона скаржилася, що деякі нью-йоркські статусні ресторани, здається, не підпадали під обмеження продуктів харчування, на відміну від простого люду. Офіційний представник ресторану El Morocco так виправдовував нерівність в меню для багатих та бідних: «Більшість американців не люблять шампанське. Вони воліють пити міцні напої»^{783}.

Завжди вболіваючи за справу жінок, Інґа спростувала чутки про те, що багатьох членів Жіночої допоміжної служби відіслали додому з фронту, бо вони мали позашлюбну вагітність (жодна не мала). Крім того, Інґа взяла інтерв’ю у переселенців, які пережили звірства німців і японців на окупованих територіях. Вона зосередила увагу на жінках, яких ґвалтували, змушували ставати проститутками для потреб іноземних солдат і яких використовували у нелюдських медичних експериментах — це одна з перших публікацій в американській пресі стосовно цих злочинів нацистів^{784}.

І так само, як і в часи «Можливо, ви чули?», Інґа писала нариси про цікавих жінок, на кшталт китайської льотчиці-новаторки і актриси Лі Я-Чинґ, яка їздила Сполученими Штатами, пропагуючи мобілізацію сил для підтримки армії в регіоні Тихого океану. Інґа назвала її «китайською тигрицею-літункою» і написала: «Коли вона сідає на ніжно-блакитний диван і схиляє голову з великими розумними очима, бровами-дугами і розкішним чорним як смола волоссям на подушку, важко повірити, що ці очі декілька годин поспіль були прикутими до панелі приладів літака»^{785}.

Цей стиль письма викликав регіт у Вашинґтоні, але її босам в ПАГС подобалася здатність Інґи вихопити головне в характері візаві через кілька добре підмічених рис у його вигляді і манері триматись. Вони вирішили, що Інґа підходитиме для чогось більшого.

Шейла Ґрем — одна з трьох голлівудських світських колумністок (разом із Луеллою Парсонс і Геддою Гоппер), завершувала писати свою колонку для Hollywood Today і поверталась у рідну Великобританію. Сьомого серпня 1943 року генеральний директор ПАГС Джон Уїлер запропонував Інзі піврічний контракт з платнею 75 доларів за тиждень, за яким вона мала вести щоденну колонку Ґрем, плюс «видавати якісь спеціальні матеріали, які вона могла продовжувати в кількох числах, чи яких від неї могли зажадати». ПАГС міг продовжити договір на рік, але якби у Інґи нічого не вийшло, то все, що вона отримала б, це «попереднє повідомлення про звільнення і оплату залізничних квитків назад у Нью-Йорк»^{786}.

Інзі Арвад, яка рік тому не могла знайти роботу і ризикувала бути арештованою як «небезпечна іноземка», тепер судилося стати однією з найвпливовіших жінок Голлівуду. Не дивно, що їй подобалась Америка.

Розділ 58 «З мене кепська світська колумністка»

Колонку Шейли Ґрем у Holywood Today читали 20 мільйонів американських передплатників газет ПАГС^{787}. Тепер ці 20 мільйонів відданих читачів отримуватимуть голлівудські плітки від Інґи Арвад.

Ґрем сказала, що повертається у Англію, щоби писати для ПАГС «воєнні сюжети з людським обличчям», але насправді вона все ще оплакувала смерть свого коханця — письменника Френсіса Скотта Фітцджеральда^{788}. Його дружину Зельду поклали до психіатричної лікарні, і Ґрем стала постійною коханкою і музою письменника у часи, коли він працював над сценаріями і намагався закінчити свою фінальну оповідь «Останній ділок». Після його смерті від інфаркту у 1940 році Ґрем писала: «Річ у тому, що я ніколи не звикнуся з думкою про смерть Скотта Фітцджеральда»^{789}.

Ґрем була стріляним горобцем. Вона зростала у діккенсенівській бідності. Вона була немовлям, коли помер батько, єврей з України, і її мати — прибиральниця, змушена була віддати Шейлу та п’ятьох її братів і сестер до притулку. Ґрем підросла і перетворилася на прекрасну білявку, яку у віці 18 років врятував старший благодійник. Він одружився з нею і віддав вчитись у Королівську академію театрального мистецтва. Згодом вона стала танцівницею, прозаїком-невдахою і, врешті, журналісткою.

В історії Ґрем простежуються паралелі з життям Інґи, але через свою гнучкість вона ніколи не стала такою жорсткою, як Ґрем, Парсонс чи Гоппер. Тріо отримувало задоволення від слабкостей знаменитостей, а критика будь-кого з них могла майже миттєво зруйнувати кар’єру актора чи режисера — і вони часто користувались цією нагодою. Гоппер з радістю називала себе «всесвітнім стервом»^{790}.

Інзі подобалося бути милою з людьми, і вона зізналася: «Ненавиджу плітки, і з мене, без сумніву, кепська світська колумністка»^{791}. На відміну від Гоппер, вона додала: «В мені, здається, бракує стервозності»^{792}.

Джон Уїлер вважав, що Інґа довго не протримається, і не тому, що сумнівався, чи їй до снаги, а навпаки очікував, що Ґрем швидко знудиться у виснаженій війною Англії. Поки ж йому подобався стиль Інґи і що вона, як і Ґрем, вродлива білявка, чиє фото біля колонки привертало увагу читачів. Її зовнішність також допомогла їй в Голлівуді, мешканці якого сміялися з солідного вигляду Парсонс.

Ґрем фактично жодним чином не допомагала Інзі, передаючи справу, крім хіба останньої колонки із буцімто порадами. Одним з її корисних «натяків» був висновок, що зірки зрідка бувають джерелом чуток, на відміну від їхніх друзів, і що Інґа мусить знати, що кіностудії взагалі не говоритимуть їй правду. Іншим мудрим припущенням стало попередження: «Еррол Флінн спробує з тобою фліртувати. (Закладаюся на долар, просто зараз)… Краще не підходити до Бетті Девіс, коли вона не в гуморі… і Бінґ Кросбі за всяку ціну уникатиме інтерв’ю»^{793}.

Інґа не потребувала цих «премудростей», бо швидко вписалася у світську круговерть в Голлівуді з такою самою легкістю, як і у Вашинґтоні, Берліні чи Парижі. Навіть Ґрем визнавала, що Інґа «популярна» в Голлівуді, бо не намагається копирсатися в брудній білизні^{794}. В її колонках нечасто траплялись обмани, інтрижки, очікування розлучень та інші подібні неприємні новини. Загалом вони були життєрадісними, якщо не прозаїчними, тобто читачам нечасто видавалися сенсаційними чи захопливими.

Показовою була її перша колонка, яка з’явилася у газетах 16 вересня 1943 року, в якій йшлося, що Дороті Ламур, «без саронга», підписала новий контракт на «картину про мандри» із Кросбі та Бобом Гоупом; що Джуді Ґарленд пройшла кастинг на «Зустрінь мене в Сент-Луїсі»; і що Бетті Девіс оплакувала смерть свого другого чоловіка — Артура Фарнсуорта. Інґа також зауважила дивину, що Голлівуд знизив випуск фільмів про війну, бо кіноглядачі, зокрема військові, хотіли «“легкої розваги” перш, ніж вони почнуть знімати шкіру з япошок»^{795}. Але ура-патріотизм Інґи ніде не дівся.

Подальші колонки теж були такими само прісно-безневинними, але Інґа мала вплив. Здається, позитивний відгук в її матеріалі допоміг юній Елізабет Тейлор дістати головну роль у «Національному оксамиті»^{796}. Тож не дивно, що вона одержувала більше подяк, ніж гнівних листів, як-от від Енн Бакстер після того, як оприлюднила нарис про цю молоду героїню «Чудових Емберсонсів» та «Полярної зорі». «Це був прекрасний репортаж, — писала Бакстер. — Згадайте мій прохолодний басейн у спекотний день — запрошення актуальне!»^{797}

Інґа спитала Бакстер, чи правдиві чутки про те, що та незабаром планує вийти заміж, і актриса відповіла з дрібкою мудрості, яку Інґа сприйняла всім серцем. «Доки триває війна — ні, — сказала Бакстер. — Це було б несправедливо для нареченого і достеменно несправедливо для мене. Я знаю багатьох хлопців з армії; чи ви помітили, як вони змінюються після довгої відсутності? Якщо я вийду заміж, то це вже не буде той самий чоловік після його повернення. І, можливо, я не буду тією самою жінкою, до якої повернеться він»^{798}.

Інґа збагнула правдивість думки Бакстер кількома місяцями раніше, коли вперше за півтора року зустрілася з Джеком. Він повернувся з Тихого океану героєм війни після того, як вижив у інциденті, в якому загинули двоє членів його команди, але сам Джек проявив незвичну хоробрість і ризикував життям, рятуючи інших десятьох моряків свого катера. Інґу це вразило, але не здивувало, бо вона завжди говорила Джекові, що він саме задля цього і народився і саме тому міг стати президентом, якщо таким було його бажання.

Джек дуже сподівався знову почати роман з Інґою, але дізнався, що в неї новий кавалер. Інґа ж усвідомила, що Джек, якого вона знала і кохала, змінився.

Розділ 59 «Паскудний лист»

Джек потрапляв на війну із труднощами, навіть після школи мічманів. Сповнений ентузіазму, досвідчений моряк з дитинства, він став дуже вправним інструктором, тож BMC бажало тримати його в Чикаго для навчання інших перспективних командирів торпедних катерів. Джек звернувся за допомогою до батька і, як завжди, Джозеф Кеннеді зробив кілька дзвінків, неохоче організувавши для Джека наказ вирушити в море.

Спершу потрапивши на Соломонові острови, Джек зрозумів що південь Тихого океану — не рай. Мрії про сидіння на піщаному пляж із «острів’янкою, яка ніжно погладжує мене, а її сестра пішла на полювання за моєю щоденною порцією бананів, можна занести в папку ілюзій, які лопнули наче бульбашки», — писав Джек Інзі в квітні 1943 року^{799}.

Якщо війна — це здебільшого нудьга, яку переривали миті страху, то для Джека поки що вона була лише нудьгою, тому він і благав Інґу написати йому листа. «Якщо прохання про звістку від тебе з огляду на наш минулий дружній зв’язок лишає тебе байдужою, — писав Джек, — тоді я жадаю його як допомогу задля перемоги, тож ти можеш написати цього листа, замість зв’язати ще одну пару шкарпеток»^{800}.

Джек писав не лише Інзі, але саме від неї конче хотів отримати звістку. Завдяки випадку, який Зіґмунд Фройд назвав би викриттям, Джек послав листи двом жінкам, але був таким неуважним, що сплутав конверти, тож кожна з них отримала послання, призначене іншій. Це пояснювало, чому, як сказав Джек Біллінґсу, він «три місяці не отримував звісток від жодної»^{801}. Джек писав другу, що, позаяк особовий склад увесь час змінюють, він сподівається восени бути в тилу, хоча, додав він нотку меланхолії, повернення додому вже не таке захопливе, як могло б бути, бо «Інґа Арвад усе ще має чоловіка»^{802}.

Якщо Джек таки вважав Інґу заміжньою, цікаво, що у квітні 1943 року він написав їй такого довгого любовного листа (який легко може виявитися найдовшим в його житті) попри те, що вона була єдиною людиною, можливо, — крім Кік — перед якою він міг скинути всі маски і дати волю емоціям. Він розказав Інзі, що пішов навідати «дуже скромну могилу» Джорджа Міда на березі Ґуадалканалу. На ній висіла лише алюмінієва пластина з надписом: «Лейтенант Джордж Мід, корпус морської піхоти США, загинув 20 серпня як чудовий командир — хай благословить його Бог». Джек додав: «Усе це стало найсумнішим переживанням мого життя, аж я заплакав»^{803}.

Попри такий сум, нудні довгі скарги на адміралів, генералів і політиків, розповіді про відданість і вправність його товаришів по зброї, Джек написав: «Що ж, Інґо-Бінґо, ось короткий огляд загальної ситуації. Я надзвичайно радий, що я тут — нізащо б не тужив за цим місцем, але я надзвичайно радітиму, коли повернуся»^{804}.

Цей лист він дав колезі офіцеру і другу Генрі Джеймсу, щоб той відправив його Інзі, коли повернеться у Сполучені Штати через кілька тижнів, але Джеймс збирався особисто вручити це послання. Інґа не отримала його впродовж місяців, тож і не відповідала, що збільшувало дратування Джека. Однак, перш ніж висловити своє незадоволення, він певний час почекав, зайнявшись іншими новими обов’язками.

Джека призначили капітаном РТ-109, і він заслужив повагу та любов команди не лише завдяки шкіперським здібностям, а й через стоїцизм щодо болю в спині. «Йому було дуже боляче… не пригадаю, коли б не було»^{805}, — згадував офіцер з команди. Незабаром Джек покаже, скільки всього здатен винести.

У ніч на перше серпня 1943 року РТ-109 приєднався до 14 інших торпедних катерів, відправлених перехопити і переслідувати японський конвой, який очікували між перешийком Ферґюсона і островами Рассела (приблизно за 1120 кілометрів на схід від Нової Гвінеї). Крім Джека, на борту РТ-109 була його команда з 11 людей і друг — лейтенант Барні Росс, який зголосився добровольцем допомагати кулеметнику катера.

Завдання ускладнювали поганий зв’язок і координація, а також темна ніч, бо нічого не було видно навіть за кілька метрів. Приблизно о 2:30 з темряви винирнув японський есмінець. Маючи лише кілька секунд зорієнтуватися, Джек з незрозумілих нам упродовж 70 років по тому причин не зміг вдатися до маневру, щоб відвести РТ-109 від загрози. Есмінець вдарив у катер, розрубавши його навпіл. Двоє членів команди загинули на місці, третій — 37-річний старшина-машиніст Патрік МакМейгон сильно обгорів, і всі, хто вижив, опинилися у воді.

За всю війну це був єдиний випадок, коли спритний торпедний катер розчавило вороже судно. Лишається нез’ясованим, чи це сталося через невміле командування Джека, а чи через надзвичайно погану видимість. Він гаряче заперечував закиди, ніби не дотримувався інструкцій, але згодом визнав, що вся історія з РТ-109 була «сраним провалом»^{806}.

Джек лише погодився з тим, що жоден з інших торпедних катерів не прийшов на допомогу РТ-109 і що наступного дня по них не вислали пошукових суден. Люди на інших катерах бачили полум’я вибуху, коли японський есмінець протаранив РТ-109, і подумали, що загинув весь екіпаж. Джека і його людей кинули напризволяще.

Тримаючись на плаву понад десять годин, Джек зрозумів, що допомога не прийде, і повів своїх матросів у майже шестикілометровий заплив до маленького острівця Плам-Пудінг. МакМейгон був так важко поранений, що Джек взяв у зуби мотузку від його рятівного жилету і поклав того собі на спину і у такий спосіб понад чотири години плив брасом до землі.

Попри виснаження і 36 годин без сну Джек тієї ночі виплив у перешийок Ферґюсона, сподіваючись привернути увагу американського корабля, але не знаючи, що командування зарахувало його з екіпажем до мерців і що американський флот переніс свої операції північніше.

Наступного дня Джек, знову буксируючи на спині МакМейгона, привів людей на більший сусідній острів, сподіваючись знайти там їжу та прісну воду. Не знайшовши ні того, ні іншого, він і Росс попливли ще на один острів, де відшукали одномісний човен із барильцем води, а також печиво і цукерки. У цьому човні Джек повернувся на попередній острів і надзвичайно здивувався, побачивши, що на його людей натрапили двоє аборигенів, які співпрацювали з сусіднім пунктом спостереження союзників.

На кокосовій шкаралупі, яку аборигени мали доставити на пункт спостереження, Джек видряпав для бази торпедних катерів на Тулаґі послання з дивною новиною, що вижила більшість команди РТ-109. Через тиждень після того, як потонув катер, Джек і його екіпаж нарешті повернулись на базу, де отримали потрібну медичну допомогу і відпочинок. Вдячний за порятунок, Джек усе ще з гіркотою згадував, що командування так легко відмовилося від нього і його людей.

Чутки про те, що другий син колишнього посла Джозефа Кеннеді зник, а потім врятований на півдні Тихого океану, облетіли заголовки газет у Сполучених Штатах, але деталі його дивного суворого випробування не були відомі, доки Джек не зустрівся з Інґою, яка описала всю пригоду для ПАГС.

До того, застрягши на півдні Тихого океану, Джек почав втрачати надію, що коли-небудь ще раз буде з Інґою. Відновлюючи сили після інциденту з РТ-109, він написав трохи сварливого листа, адже не отримав від неї відповіді, «ані навіть повідомлення про відмову писати», хоча й визнавав, що в тому почасти винен Джеймс, який вчасно не доставив їй його послання^{807}.

«Що ж, — покірно писав Джек, — гадаю, війна звела нас — як і з міс К., — а тепер успішно розлучає, останнім часом мені здається, що назавжди. Однак я повернуся, і за сніданком ми зможемо обговорити, як ти тут похитнула мій моральний стан»^{808}.

За кілька днів після написаного ним Інґа відновила його моральний стан, коли Джек одержав від неї листа, з якого довідався, що вона взагалі не виходила за Нільса Блока. Джек зазначив, що Інґа хвацько вміла «змусити мене почуватися на сто відсотків», і вибачився за попередній «обурений, недоладний лист», виправдовуючись, що написав його під впливом міцних напоїв, спожитих під час «невеличкого святкування» на базі^{809}.

У новому листі Джек захоплювався завзяттям японських солдатів («найкращих у світі бійців у джунглях»), готових вбивати і помирати, захищаючи «забуті Богом, спекотні і смердючі закутки маленьких островів архіпелагу, в частині океану, яку ми всі сподіваємося ніколи більше не побачити». З іншого боку, американський солдат був готовий вбивати з обов’язку, але при цьому «відчайдушно намагався уникнути власної смерті». Врешті-решт, писав Джек, війна — це «брудна справа», і його нудило від політиків і експертів, які за всяку ціну агітували за повну поразку Японії, для яких «тисячні втрати були краплями в морі. Але якщо ці тисячі хочуть жити, як ті десять чоловіків, яких я бачив на ділі, то людям, котрі вирішують, чому і для чого, треба суттєво подбати про переконання в тому, що всі ці зусилля ведуть до якоїсь недвозначної мети і що, досягши її, ми зможемо сказати: це того вартувало, бо як ні, то все піде з прахом і після війни ми постанемо перед великими проблемами»^{810}.

Тоді Джек розповів Інзі про листа, отриманого від дружини МакМейгона. Вона писала: «Гадаю, для вас це був лише обов’язок, але містер МакМейгон був частиною мого життя і якщо б загинув, то не думаю, що я хотіла б жити далі». Джек додав, що всі чоловіки хочуть жити, але дуже багато з них загинуть. Він боявся, що може стати одним із них. Колись Джек був упевнений, що виживе у війні «попри все», але «тепер я втратив це відчуття, хоча насправді не шкодую»^{811}.

Інґа порадила Джекові написати книжку про власний бойовий досвід, та він відповів: «Я і близько не писатиму про це». Він вважав війну «такою дурною», що попри «її нудотну чарівність… хочу все це лишити позаду, коли повернуся»^{812}.

«Інґо-Бінґо, я з радістю побачу тебе ще раз, — писав Джек. — Зараз я втомився… Тепер, прочитавши, бачу, що це за паскудний лист. Він зовсім не про те, що я збирався сказати». Джек завершував послання побажанням Інзі успіхів у її новій роботі світської колумністки. Він вважав, що вона «ідеально для неї підходить». Зараз, писав він, йому дали командувати новим катером, але незабаром він повернеться і поїде у Лос-Анджелес побачити Інґу. Лист він підписав «Дуже кохаю, Джек»^{813}.

До його повернення у Сполучені Штати мине ще майже чотири місяці. Він виконав завдання командування, але через постійні проблеми з болями в спині Джека комісували. Прибувши сьомого січня 1944 року в Сан-Франциско, Джек швидко змінив курс, направившись у Лос-Анджелес. Батькові він сказав, що незабаром приїде у Палм-Біч відпочити біля сімейного басейну. Та спершу він хотів побачити Інґу.

Розділ 60 «Життя жорстоке»

Вигляд Джека до війни шокував Інґу. Тепер, після року на війні і випробувань із РТ-109, він нажахав її. На той час Інґа записала, що Джекова рішучість до бою, особливо на торпедному катері з його щоденною хитавицею, «зруйнувала його здоров’я». Але вона помітила щось, що в багатьох аспектах було гіршим, ніж поганий фізичний стан: він повернувся «обтяженим»^{814}.

Чоловік, який завжди «справляв враження, що його великі білі зуби готові відкусити чималий шматок життя», тепер був «слабким, спотвореним і неживим». Згодом Інґа розповіла синам жарт Джека про потоплення РТ-109. Він казав, що командування флоту не могло вирішити — «давати йому за це медаль чи викинути з лав»? Але «це єдине, про що він жартував. Його почуття гумору зникло»^{815}.

Джек, якого кохала Інґа, усе ж не зник остаточно. Багато з його рис, які на початку приваблювали її в ньому, — розум, дотепність, «тваринний магнетизм» — залишилися, але тепер їх вкривав товстий шар, тож до Джека, завжди емоційно відстороненого, тепер було ще важче достукатися. Колись Інґа називала його своїм «морячком», але він уже не був добродушним, імпульсивним молодиком. Він водив людей у бій, а деяких з них — на смерть. Якщо тепер він здавався похмурим, то мав на це підстави. Як мудро сказала про шлюб у часи війни Енн Бакстер — війна змінює всіх, хто є її частиною.

Безумовно, війна була основною причиною змін у Джеку, але не єдиною. Втрата Інґи теж зробила його жорстким. Хай саме він ініціював розрив, проте зробив це з примусу і все ще ставився до цього дуже неоднозначно. Менше ніж за тиждень, відколи він сказав, що у них все скінчено, він уже благав Інґу приїхати до нього. Джек продовжував писати і телефонувати, фантазував про неї всі ці місяці служби, говорив, що всі знайомі йому жінки «просто заповнювали порожнечу» після Інґи, і намагався, поки без успіху, знову її спокусити.

І хоча зараз ще не було очевидно, — змінилося його загальне ставлення до кохання і романтики? Як і однолітки, Джек колись вважав шлюб очікуваною і бажаною метою життя, але після свого вимушеного розставання з Інґою втратив зацікавлення у ньому — принаймні як у союзі, заснованому на почуттях. Якби президентство не було його метою, він міг би ніколи не одружуватися. Коли ж через десять років він таки побрався, то зробив це з холодного політичного розрахунку, а не тому, що шукав тієї емоційної близькості, якою насолоджувався з Інґою.

По прибутті на велику землю, Джек міг одразу ж поїхати у Палм-Біч — побачитися з батьками. Адже вони, принаймні кілька днів, переживали шок від звістки, що їхній син загинув. Але він не поїхав. Інґа була першою, кого він хотів побачити вдома, і він так поспішав зустрітися з нею, що порушив обіцянку близькому другові Реду Фею зупинитися в Сан-Франциско у його батьків.

Він мав великі сподівання, але коли дістався Лос-Анджелеса, зрозумів, «що роман скінчився»^{816}, хоча вони й були ще недавно кілька днів разом. Інґа все ще кохала Джека і хотіла вийти за нього. Але знала, що цього не станеться. Весь супротив Джекового батька і сумніви самого Джека нікуди не поділися.

Інґа розлучилася з Фейошем і не вийшла за Блока. Можливо, Джек у неспокійних мріях бути з Інґою, уявляв, що це щось змінило, але Інзі було видніше. Вона була двічі розлученою протестанткою, за якою все ще стежило ФБР, і була впевнена — після відновлення стосунків згодом Джек, як амбітний католицький політик, знову вирішить, як і 21 місяць тому, що не може одружитися з нею[67].

«Вона просто не хотіла проходити це знову»^{817}, — переповідає її слова один із синів Інґи, Роналд. Але якщо Інґа знала, що не буде дружиною Джека, то все ще прагнула йому допомогти. Коли Джек розповів Інзі історію загибелі РТ-109, вона зрозуміла, що його дії були ще героїчнішими, ніж це подавали тодішні новини. Інґа наполягла на тому, що опише історію Джека для ПАГС, хоча і згадувала, як він сказав: «Весь цей героїзм не про мене. Справжні герої не ті, хто повернувся, а ті, хто загинув, як і багато інших, як двоє з моїх людей»^{818}.

Інґа казала, що Джек «неохоче» розповідав про себе, але «щиро» хвалив свою команду. «Я ніколи не зможу в достатній мірі віддати їм належне», — згадував Джек. Але його екіпаж ще й як хвалив Джека. Інґа розшукала дружину Патріка МакМейгона і, позаяк та жила у Лос-Анджелесі, поїхала до неї. Інґа згадала, що місіс МакМейгон «зі сльозами в очах і надламаним голосом… розповідала: “У своєму листі чоловік писав, що лейтенант Кеннеді — чудова людина, він врятував всіх своїх людей, і на базі його дуже люблять”»^{819}.

«Тож ти таки герой, — зауважила Інґа Джекові, — але лейтенант Кеннеді з докором подивився на мене і відповів: “Завдання капітана торпедного катера — вести людей у бій, але не менш важливо — повернути їх живими. Ми пішли у битву і просто мали вижити”»^{820}.

Історія Інґи про Джека з’явилась у десятках газет країни, включно з першою сторінкою Boston Globe, яку читали його майбутні виборці. Хоча Джек і не воскресив їхнього роману, Інґа знову дуже допомогла його політичній кар’єрі. Раніше вона вже підтримала його впевненість і вселила сміливість поділитися своїми планами з батьком. Тепер вона опублікувала історію його героїзму, яка стане наріжним каменем майбутніх політичних кампаній і шаблоном для наступних статей про Кеннеді, які читатиме ще ширша аудиторія.

Після Лос-Анджелеса Джек якийсь час пробув у батьків у Палм-Біч, а потім поїхав відпочити у Нью-Йорк. У клубі Stork він зустрів знайомого — автора журналу Life, — Джона Герсі, одруженого із колишньою подружкою Джека Френсіс Енн Кеннон[68]. В антракті естрадної програми коміка Зеро Мостела, Джек, трохи напідпитку, розповідав Герсі ще більше деталей, ніж описано в історії Інґи. Герсі був у захваті і отримав дозвіл Джека написати довшу статтю про цей випадок, хоча Джек наполіг, що спершу журналіст має поговорити з його командою. Так той і зробив, з’ясувавши, що всі його люди «були повністю відданими Джеку, всі без винятку»^{821}.

Проте Life не опублікував матеріалу, тож 17 червня 1944 року він вийшов у журналі New Yorker під заголовком «Виживання». Джозеф Кеннеді добився, що New Yorker дав великодушний дозвіл на передрук статті у Reader’s Digest, і саме цю версію перевидавали раз за разом і повсюдно розповсюджували під час усіх політичних кампаній Джека, але основою все ж був матеріал Інґи, що з’явився на кілька місяців раніше.

Того тижня, коли стаття Герсі вийшла у журналі New Yorker, Джек погодився пройти операцію з видалення спинної грижі у Челсінському шпиталі BMC у Бостоні. Вона не була успішною. Післяопераційні ускладнення у вигляді болісних спинних спазмів і постійного черевного болю змусили Джека зауважити: «Хірург мав би прочитати ще один посібник, перш ніж братися за скальпель»^{822}. Подальші операції і місяці реабілітації не принесли одужання, і наприкінці 1944 року лікарі дійшли висновку, що Джек ніколи не зможе повернутися на війну. Першого березня 1945 року його звільнили з лав BMC.

Поганий стан здоров’я завадив Джекові приїхати на весілля Кік і Білла Кавендіша — маркіза Гартінґтонського. Сестра звільнилася з Times-Herald і переїхала у Лондон у 1943 році — працювати у Червоному Хресті, і там, хоч і розчарувала батьків, завершила шлюбом свій роман із Кавендішем, продемонструвавши, що має більше сміливості і духу незалежності, ніж Джек.

Кік з Інґою продовжували листуватися, але від вашинґтонських часів ролі помінялися, і тепер уже Кік давала Інзі поради щодо романтичних стосунків. «Інґо, що сталося з Нільсом? — писала вона наприкінці 1943 року. — Ще один чоловік склеїв ласти? Ти смішна. Дуже за тобою сумую і гадаю, чи ти зараз щаслива? Сподіваюся, так. Але більше не припускайся помилок. Ти все ще молода, і вони того не варті. Послухай поради старої бабусі»^{823}.

Після зустрічі з Джеком у Лос-Анджелесі Інґа вочевидь написала Кік і розповіла про своє занепокоєння змінами в Джеку. Кік попросила надіслати їй копію статті про брата і погодилася: «Я достатньо бачила цих хлопців, які повернулися зі справжніх боїв, і знаю, чого це їм коштувало». Попри це, а може й завдяки цьому, Кік сказала Інзі, що наважилася вийти за маркіза Гартінґтонського, «і якби не ці проблеми з релігією, то уже зараз була б його дружиною»^{824}.

Кік таки пошлюбила Кавендіша шостого травня 1944 року, а «проблеми з релігією» означали, що з усієї родини Кеннеді під час церемонії у ратуші Челсі присутній був лише Джо-молодший. Її батьки знехтували цю подію, хоча Джо-старший надіслав телеграму з благословенням. Роуз Кеннеді, знаючи, що Кік віддалася Кавендішу і погодилася мати з ним дітей-англіканців, сказала доньці, що «вбита горем і нажахана», і непокоїлася, що інші дівчата-католички можуть дивитися на родину Кеннеді і думати, що виходити заміж за чоловіка іншої віри — нормально. «Який удар по престижу сім’ї», — заявила вона^{825}. Роуз була така збентежена, що лягла у лікарню лишень би не спілкуватися з журналістами.

Однак «трагедію» шлюбу Кік затьмарила справжня біда, коли 12 серпня 1944 року загинув Джо-молодший, виконуючи надзвичайно небезпечний переліт через Ла-Манш. Можливо, заздрячи увазі до героїзму Джека (і жадаючи знову обійти свого меншого брата), чи маючи постійне бажання реабілітувати ім’я Кеннеді, або й просто зі щирого пориву патріотизму, Джо-молодший зголосився добровольцем на надзвичайно ризиковане завдання.

На бомбардувальнику із десятьма тонами бомб він мав перелетіти до французького берега і вистрибнути з парашутом, поки літак дистанційно скеровували на ціль — базу німецьких ракет V-1. Але сталося нещастя і бомбардувальник вибухнув незабаром після зльоту. Це вважали найбільшим антропогенним вибухом за всю історію, поки його не перевершила атомна бомба. Він був таким потужним, що «жодної частини тіла Джо Кеннеді так і не знайшли»^{826}.

Джо-старший був безутішним і зачинявся в своїй кімнаті цілими днями, але найбільше трагедія вразила Джека. Він все своє життя провів рівняючись на брата, а тепер це мірило зникло. Крім того, хоч батьки і почали віддавати належне чеснотам Джека, їхні сподівання і мрії завжди пов’язувалися із Джо-молодшим. Як зазначала історик Доріс Кернс Ґудвін, Джо-молодший виступав своєрідним щитом для молодшого брата, який відтак міг доволі вільно не відповідати очікуванням родини. Пройде певний час, і ці очікування важким тягарем ляжуть на плечі Джека.

Перед смертю Джо-молодшого Кік написала Інзі, розповідаючи, яка вона щаслива з Біллі, і додаючи з типовою неповагою до титулів: «Моє нове ім’я, хоч і необов’язкове — маркіза Гартінґтонська. Ну, чи мені не пощастило?» У своєму попередньому листі Інґа привітала Кік з тим, що та пішла за покликом серця і побралася з Кавендішем — послання підтримки, яке Кік була «дуже рада» отримати. Кік зі свого боку привітала Інґу з новим життям голлівудської колумністки, але благала її стати закордонною кореспонденткою, щоб вона могла приїхати у Лондон і побачити Кавендіша. «Він сором’язливий, але, гадаю, тобі сподобається», — сказала Кік^{827}.

Кік обережно підняла тему Джека, хоча з тональності всіх її листів видно, що вона, як і Інґа, була впевнена, що подруга вже ніколи не буде з братом. Кік зізналася Інзі, що «вперше за кілька місяців розревілася», коли Джек написав їй листа, в якому підтримав рішення вийти заміж за Кавендіша, і сказав, «звісно, ти знаєш, що я люблю тебе найбільше в усій родині»^{828}.

Як і з багатьма іншими нареченими війни, щастя Кік, однак, тривало недовго. Через військові обов’язки Кавендіша вони з Кік провели разом усього шість тижнів з чотиримісячного шлюбу. Німецький снайпер убив майора Колдстрімського гвардійського полку Кавендіша у Бельгії десятого вересня 1944 року — менш ніж за місяць після загибелі Джо-молодшого. Не дивно, що 20 вересня у своєму щоденнику нещасна Кік записала: «Так завершується історія Біллі і Кік… Життя жорстоке»^{829}.

Розділ 61 «З’єднання її зигоми і максили»

Інґа могла вважати себе кепською світською колумністкою, але видавці різних газет ПАГС, очевидно, думали, що вона чудово справляється, бо колонка Hollywood Today продовжувала виходити у тій самій кількості видань, як і за часів Шейли Ґрем. У березні 1944 року ПАГС скористалася своєю можливістю продовжити контракт Інґи на рік.

Голлівуд подобався Інзі. Вона спростувала його загальноприйнятий імідж вертепу, заявивши: «Тут не превалюють пияцтво і розпуста». Натомість Голлівуд був відносно «невеликою спільнотою… в якому кількість талантів на сантиметр квадратний перевищувала всі інші місця світу»^{830}.

І Голлівуд любив Інґу. Вона щедро роздавала похвали, а рішення не копирсатися, на відміну від Гоппер, Парсонс і Ґрем, у брудній білизні і не руйнувати кар’єри, принесло їй дружбу більшості голлівудських зірок. Її м’який характер і вражаюча краса особливо подобалися провідним акторам, які, порівнюючи Інґу зі своїми зірковими партнерками у фільмах, віддавали перевагу саме їй. А ті жінки були одними з найкрасивіших у світі.

Актор Вінсент Прайс, щойно завершивши зніматись із прекрасною Джин Тірні в «Лаурі», підписав своє фото для Інґи: «Що написати комусь, ким щиро захоплюєтеся і кого вважаєте найвродливішою жінкою світу?» Джозеф Коттен, який перед тим грав у «Газовому світлі» з Інґрід Берґман, назвав Інґу «моєю коханою дівчиною», а Турхан Бей — зірка «Алі Баби і сорока розбійників», чиєю партнеркою була Марія Монтес, зізнався Інзі: «Мої тіло і душа — ваші»^{831}.

Інґа не прийняла ані тіла, ані душі Бея, і не хотіла зустрічатися з відомими акторами, хай якими красенями вони були б. У неї склалися особливо теплі стосунки із Уолтером Піджеоном, але вони були платонічними. Інґа мала надзвичайний дар відшукувати талант і потенціал, проте коли настав час закохатися, обрала зухвалого, красивого молодого нью-йоркського хірурга-єврея ВПС Уїльяма Дж. Кейєна. У цьому романі був нюанс, який відновив занепокоєння Ольги, що її доньці пороблено, якщо йдеться про чоловіків, — Кейєн теж одружений.

Батько Кейєна був ілюстратором книжок і журналів, але син у 14 років вирішив стати лікарем, коли побачив, як помирає його бабуся. «Більше ніколи в житті, — згадував Кейєн у мемуарах, — я не буду безпорадним і байдужим, якщо хтось, кого я любив, опиниться у крайній скруті»^{832}. Кейєн після школи вступив до Гарварду, де стикнувся з типовим для тих часів антисемітизмом (хоча не був релігійним), а потім закінчив факультет лікарів і хірургів у Колумбійському медичному коледжі.

У 1941 році Кейєн одружився з Памелою Ґордон-Гоулі — життєрадісною донькою відомої британсько-американської театральної актриси Ґертруди Лоуренс. Незабаром після Перл-Харбора Кейєн записався у військову авіацію, але дістав дозвіл відкласти службу в регулярних військах, поки не завершить річних курсів підвищення кваліфікації хірургів, під час яких він започаткував новаторський спосіб лікування раку.

У вересні 1943-го Кейєн отримав наказ розпочати службу в місці, що розташовувалося за кілька кварталів від його дому дитинства. Він мав стати лікарем супроводу структурного підрозділу Товариства надання допомоги військовим, який займався постановкою п’єси Мосс Гарта «Крилата перемога», — історії учнів-пілотів військово-повітряних сил США. Тоді було звичним використовувати досвідчених військових в індустрії розваг, шоу чи фільмах, покликаних підняти моральний дух нації і заробити гроші. Однією з найпопулярніших картин часів війни була стрічка Ірвіна Берліна «Це армія» з Роналдом Рейганом. Серед трьохсот чоловіків підрозділу Кейєна, які грали у «Крилатій перемозі», були такі майбутні зірки кіно, як Карл Молден, Лі Дж. Кобб і Маріо Ланца.

Особисто у Кейєна було мало роботи, крім регулярних перевірок на вошивість чи аналізів на венеричні хвороби, але п’єса стала такою популярною, що підрозділ, разом із Кейєном, скерували у Голлівуд: за «Крилатою перемогою» вирішили зняти фільм. Сьомого червня 1944 року Інґа прийшла в театр — за день до висадки союзників у Нормандії, — щоб потім написати про виставу в Hollywood Today. Кейєна одразу ж «прибила» краса Інґи. Як лікаря, його також «зачарувало» те, що він називав «з’єднанням її зигоми і максили» — високих вилиць Інґи^{833}. Але виникло одне ускладнення. Дружина Кейєна Пем приїхала до чоловіка у Каліфорнію, і вони зняли будинок у Hollywood Hills. Намагаючись приховати свою невірність, Кейєн зустрічався з Інґою лише вдень. Роман тривав п’ять місяців, поки Кейєна не відіслати служити за океан, але і тоді вони з Інґою підтримували регулярне і часто пристрасне листування.

Інґа трималася традиційних цінностей, коли йшлося про дім і сім’ю, тож розвалювати родину іншої жінки було чимсь їй непритаманним. Але вона закохалася в Кейєна, і він запевнив її, що його шлюб уже «розсипався»^{834}.

Як вона вже неодноразово робила в житті, Інґа вихлюпнула свої думки у художній формі: цього разу у прозовому викладі сценарію для кіностудії MGM, де згодом працювала. У ньому журналістка закохується у військового хірурга, «зростом 182 сантиметри, широкоплечого, з темним волоссям і впевненою, жвавою і при цьому чарівною манерою триматися». Але журналістці, чи то пак Інзі, насправді найбільше подобається «щире» зацікавлення хірурга його підопічними. Коли вона потиснула його руку, то відчула електричний розряд. «Вони до безтями закохані одне в одного, хоча [sic], ніхто з них про це ще не знає»^{835}.

В історії Інґи добродушний хірург уникає розмов про своє особисте життя і замість цього береться відкривати для неї нові ідеї і досвіди. У реальному житті Інзі завжди подобалось, коли Джек говорив про події і політику. Тепер вона із задоволенням слухала розповіді Кейєна про класичну музику і несправедливість расизму. На відміну від Джека, Кейєн був надзвичайно романтичним, писав їй любовні поезії і водив на пікніки у чудові місця, наприклад на скелю, з якої відкривалася панорама пляжу в Малібу. Крім того, Кейєн, на відміну від Джека, не був так зосереджений на сексі. Якщо вірити белетризованій історії Інґи, вони навіть не цілувалися на першому побаченні^{836}.

Коли ж справа у них дійшла до близькості, Інґа була в екстазі. У Кейєна цьому було медичне пояснення. «Після сексу Інґа часто казала, що біль, якого завдавав їй ревматоїдний артрит, швидко зникав, — писав згодом Кейєн. — Наскільки то був вплив психологічний чинника, а наскільки — сплеску адренальних гормонів (серед яких і кортизону) — важко сказати». Кейєн зазначав, що подібні спостереження уможливили використання стероїдів, на кшталт кортизону, як стандартних ліків від артриту^{837}.

Інґа сподівалася, що зможе вийти за Кейєна, і вони постійно це обговорювали. Він здавався першим чоловіком, якого Інґа вважала рівним Джеку за інтелектом і енергійністю. Вона також вважала, що Кейєн робить її кращою людиною, як був робив Джек. Через артрит вона припинила грати на фортепіано, але Кейєн воскресив у ній любов до музики, наполігши, щоб вона слухала рекомендовані ним записи опер. Вона читала американську історію, щоб потішити Джека, тепер Кейєн давав їй книжки для зростання соціальної свідомості, як-от «Земля і високе небо» — роман-бестселер про змішаний шлюб, чи «Шлях свободи» — історію колишнього раба, який став сенатором Південної Кароліни у період реконструкції[69]. «Кров у мені закипала, а очі були постійно на мокрому місці, — сказала вона Кейєну після прочитання. — Яка несправедливість, яке життя, і що можна з цим зробити?»^{838}

Інґа розуміла, що Кейєн, який згодом впровадить новаторський спосіб лікування раку легень і грудей і стане одним із провідних лідерів національної антитютюнової кампанії, наближався «до геніальності»^{839}. І до того ж Кейєн відновив у Інґи жагу до життя. Переслідування ФБР, її розлучення, втрата Джека — після всього цього Інґа була змучена і розбита. Це було схоже, ніби «навколо мене фортеця або ж що я у своїй мушлі», — згадувала Інґа^{840}. Тепер Кейєн, наче судновий маляр, «відлущував стару фарбу». Інґа писала: «В оголеному кораблі є щось чудове і чисте — він готовий до нового одягу»^{841}.

Як і від Джека, вона бажала дитину від Кейєна. «Думаю, ти найкраща людина, яку я зустрічала, — сказала йому Інґа. — І коли я вимовляю “найкраща”, то маю на увазі твоє ставлення до самого себе і до решти людства»^{842}.

У Інґи була можливість безпосередньо порівняти Кейєна з чоловіком, якого раніше вважала найкращим з їй відомих. Коли наприкінці 1944 року Джек після невдалої операції на спині знову приїхав у Лос-Анджелес, він одразу зателефонував Інзі. Але коли він увійшов до її квартири, то побачив, що Інґа запросила Кейєна зустрітися з людиною, яку вважала майбутнім президентом.

«Ми з ним обговорювали Гарвард, футбол, шоу-бізнес і таке інше, — згадував Кейєн. — Але невдовзі стало зрозуміло, що один із нас має піти. На щастя, це був він»^{843}. Однак уже незабаром Кейєн зникне, а Джек повернеться.

Розділ 62 «У жодному разі не прихильниця нацистів»

Кейєн так стимулював інтелектуальні здібності Інґи, що її світська колонка вже здавалася їй нестерпно банальною. Тепер, обідаючи із голлівудськими пліткарями, Інґа «ледь не вибльовувала свою вечерю у ресторані Romanoff просто на стіл, чуючи те, що їм здавалося важливим, — писала вона Кейєну. — Сьогодні вже немає чогось такого, на що мені начхати»^{844}. Хоча вона завжди дбала про те, як заробити на життя, тепер Інґа дуже занепокоїлася, коли, як і передбачалося, Шейлі набридло сидіти в Англії, наприкінці 1944 року вона повернулася у Голлівуд і вимагала віддати їй колонку.

Ґрем погодилася з оцінкою Інґи її недоліків як світської колумністки. «Переважно від редакторів я чула, що її матеріали занадто добрі, — казала вона. — Якщо ж ви не блискуча письменниця, то не можете дозволити собі аж так всіх любити. Таке чтиво втомлює»^{845}. Крім того, Ґрем вважала Інґу нещирою. «Вона така сама жорстка в реальному житті, як і я — навіть жорсткіша, але на папері вона мов мед», — зазначала Шейла^{846}.

Ґрем знала, що Інґа все ще сподівалася стати актрисою кіно. Добрий друг Інґи — Уолтер Піджеон організував для неї в студії MGM кінопроби, які, на її думку, пройшли дуже вдало. Ґрем була в павільйоні MGM і наштовхнулася на Інґу, яка переглядала власні фотографії. Ґрем подивилася на кілька світлин і «не намагаючись бути грубою чи дратувати її, легковажно зауважила: “Ти схожа на молоду Глорію Дегейвен”». Акторка Дегейвен працювала за контрактом на MGM. І якраз саме у своєму дев’ятнадцятирічному віці вона була на 12 років молодша за Інґу. Що б там Ґрем не мала на увазі, — безумовно, вона замишляла щось погане, — Інґа сприйняла її сарказм за образу і відповіла: «Мені всі казали, що ти стерво, і тепер я це бачу сама»^{847}.

Контракт Інґи залишався дійсним до 11 березня 1945 року, та коли Ґрем пригрозила почати писати конкурентну світську колонку для іншого об’єднання газет і журналів, то в жовтні 1944 року ПАГС повідомив Інґу, що колонку Hollywood Today повернуть Ґрем у грудні, та ще й із зарплатою у 200 доларів за тиждень, втричі вищою за ту, що отримувала Інґа. Що ж, хай вона, можливо, втратила інтерес до написання світських новин, але була достатньо амбітною, аби обставини цього звільнення її розлютили. Крім того, її обурило, що через вірність ПАГС вона кількома місяцями раніше відхилила пропозицію роботи у MGM. Після серйозної суперечки в ПАГС погодилися виплатити Інзі зарплатню за три місяці до закінчення її контракту і дозволили бути фрілансером для інших видань.

Поки Інґа сварилася з ПАГС, завершились зйомки «Крилатої перемоги», і зайняті у них військовослужбовці отримали нові накази. Кейєна відрядили до Нової Гвінеї. Він разом з Інґою відсвяткував Різдво, і вони попрощалися, так нічого і не вирішивши. Інґа обіцяла кохати Кейєна «більше, ніж всім серцем», але він усе ще був одруженим і його посилали на війну. У прощальній записці він написав їй: «Яким неповним було б моє життя без тебе — як у художника-дальтоніка, що дивиться на захід сонця»^{848}. Це були слова романтика та ідеаліста, але Інґа напевно замислювалась над тим, чи війна так само змінить Кейєна, як Джека. Вона стала фаталісткою. Інґа, присвятивши чимало часу роздумам про питання віри, сказала нерелігійному Кейєну: «Я все віддаю в руки Божі. Знаю, що це тебе смішить»^{849}.

Наступні кілька місяців для Інґи були такими хаотичними, що вона написала Кейєну: «Я часто не знала, чи все ще стою на ногах, чи вже на голові»^{850}. Стрес від боротьби з ПАГС і прощання з Кейєном (та ще й відсутність сексу, який би покращив її самопочуття) призвели до особливо гострого спалаху артриту.

Інґа зраділа телефонному дзвінку, почувши знайомий голос із бостонським акцентом, який спитав «Інґер-Бінґер». Якими б не були її проблеми, Інґа знала, що для Джека, зі смертю Джо-молодшого, з горем юної Кік і його зруйнованою спиною, цей рік видався набагато гіршим. Після розмови вона одразу ж написала йому. «Було так чудово почути твій голос, наче в далекому минулому до того, як так багато сталося в твоєму житті», — писала вона^{851}.

Написавши про спинні «страждання» Джека, Інґа сподівалася, що він зрозуміє її страх перед її власними, дедалі значнішими проблемами з артритом, який, здається, ніхто не знав, як лікувати. Один лікар взагалі порадив як терапію видалення мигдалин. «Мене це лякає, бо тепер я залежу від єдиної людини в світі, і це та, хто підписалася нижче», — казала вона Джекові. І додала: «Я все ще хочу сісти і поговорити з тобою про сотні речей, бо ти й надалі для мене один із найближчих друзів, попри все». Вона благала Джека незабаром знову їй зателефонувати^{852}.

Джек зателефонував за кілька тижнів до телефонної розмови із ще одними знайомими: ФБР. Впродовж останніх двох років Бюро здебільшого нехтувало Інґою. За весь 1944 рік в її справі міститься лише один запис, в якому зазначено, що вона веде «колонку кінопліток», і ще ФБР попросило її друга і колишнього колегу зі знімального майданчика Лотара Вольффа підготувати звіт, в якому б він зазначив усе, що знає про Інґу. Вольфф мав небагато додати з того, що уже знали у Бюро, але він повторив, що Пол Фейош завжди наполягав, що Аксель Веннер-Ґрен «не був ані нацистом, ані не мав до них симпатій»^{853}.

Саме Веннер-Ґрен став основною причиною візиту ФБР до Інґи наприкінці лютого 1945 року, що підтвердило її давні підозри: саме її зв’язок зі шведським фабрикантом привертав увагу Бюро більше, ніж усе решта. За останньою теорією, висунутою помічником генерального прокурора Гербертом Уекслером, Інґа не напряму працювала на німців, але була «особистим» агентом Веннер-Ґрена, який міг діяти за вказівками нацистів^{854}.

Уекслер, якого у некролозі в New York Times 2000 року проголосили «гігантом юриспруденції», очолював воєнний відділ у міністерстві юстиції, і на початку 1945 року розробляв систему, за якою мали судити військових злочинців з настанням миру. Розробляючи післявоєнні закони, Уекслер мусив раз і назавжди з’ясувати — чи був Веннер-Ґрен агентом нацистів під час війни. Якщо так, то швед міг опинитися на лаві підсудних у Нюрнберзі.

Зважаючи, що поставлено на карту, Уекслер попросив ФБР провести детальні «дізнання» з Інґою і Полом Фейошем, які, на його думку, забрали б кілька днів, доки інші агенти полетіли б у Мехіко — допитати Веннер-Ґрена. «Соціальне і політичне життя міс Арвад, і в Європі, і в цій країні, такою мірою збігається з теорією її шпигунства на Веннер-Ґрена, що бажано доволі детально переглянути її доросле життя», — сказав Уекслер Гуверу^{855}.

Аби підкреслити, якого детального звіту він очікував, Уекслер надіслав чотири листи з десятками пропонованих питань до Інґи стосовно приблизно на 15 різних епізодів^{856}. Уекслер скерував службову записку Гуверу 26 лютого, але 27 лютого вона ще не надійшла у регіональний офіс Бюро в Лос-Анджелесі; тамтешні агенти вже поговорили з Інґою попереднього дня. Такий безлад супроводжував розслідування справи Інґи від початку до кінця.

Цікаво, що розмова 26 лютого, крім першого допиту у грудні 1941 року, була єдиною, коли ФБР напряму ставило запитання Інзі. Відтоді Бюро збирало інформацію про неї лише в різний спосіб прослуховуючи, ніколи не даючи їй шансу все пояснити, хоча Інґа двічі благала про зустріч із Гувером.

Цим новим «дізнанням» ні до чого не докопалися. Інґа знову пояснила, що була професійною журналісткою, спілкувалася з відомими нацистами лише через роботу і «в жодному разі не була їхньою прихильницею». Вона повторила, що її зв’язок із Веннер-Ґреном був тільки через колишнього чоловіка Пола Фейоша, а «ділові стосунки» того зі шведом ґрунтувалися винятково на антропології і ні на чому більше. Будь-які гроші, які давав Веннер-Ґрен, були платнею Фейоша за його роботу. Всі інші стосунки із Веннер-Ґреном чи його дружиною в Інґи були «лише дружні». Але вона додала, що «завдяки цим дружнім контактам могла б дізнатися про будь-які пронацистські погляди Веннер-Ґрена»^{857}. Інґа підкреслила, що не бачила Веннер-Ґрена з 1942 року, і назвала Фейоша «палким американцем», який ніколи не зробить нічого поганого Сполученим Штатам^{858}.

Під час дізнання Інґа жодного разу не згадала Джека. На питання, чи вона використовувала псевдонім «Барбара Сміт», Інґа «категорично це заперечила». І це було правдою: в Чарлстоні вона підписувалась «Барбарою Уайт». Щоб ще більше знеохотити агентів до подальшого розслідування своєї справи, Інґа вважала обов’язковим повідомити, що збирається вийти за Кейєна, якого називала «членом американських збройних сил, який якраз саме перебував у театрі бойових дій»^{859}.

Хоча і трохи розчарований тим, що не отримав записку Уекслера до розмови з Інґою, Гувер усе ж вважав, що агенти виконали доручення і порушили більшість питань, потрібних Уекслеру. Більше ФБР не розмовляло з Інґою, а Уекслер більше цього не просив.

На початку березня в Нью-Йорку Фейоша допитували значно довше за Інґу — два дні. Як і Інґа стосовно нього, але не так галантно, Фейош теж намагався очистити її ім’я, погодившися, що її зв’язок із Веннер-Ґреном був «виключно дружнім і не мав іншого важливого підґрунтя». Розписавшись у власному незнанні своєї дружини і причин їхнього розлучення, Фейош назвав Інґу «фривольною», а про її перебування у нацистській Німеччині сказав, що «вона абсолютно була б нездатна написати щось справді серйозне»^{860}.

З Фейошем ФБР також більше не розмовляло. Веннер-Ґрена видалили з «чорного списку» і після війни не висунули жодних звинувачень. У доповідній ФБР 1960 року, яку додали до справи, зазначалося, що «справжньою причиною» занесення шведа у «чорний список» стало те, що він — якби йому не завадили — мав усі шанси стати «економічним царем Мексики», а це йшло врозріз із діловими інтересами США і їхньої національної безпеки^{861}.

Після цього Інґа вже не чула про ФБР. Війна наближалася до завершення, принаймні в Європі. Упродовж наступних десяти років до її справи додали лише кілька газетних вирізок, але вже не було ані прослуховувань телефону, ані жучків у квартирах. Але це не означало, що Інґа звільнилася від минулого. Час, проведений у нацистській Німеччині, продовжував переслідувати її, і у 1945 році коштував їй ще одного можливого шлюбу — не з Кейєном, а з чоловіком, якого таємно прослуховували як майбутнього прем’єр-міністра Великобританії.

Розділ 63 «Самотня дівчина»

Ольга сварила Інґу за марнотратство, коли та незабаром по приїзді до Америки у 1940 року придбала друкарську машинку Royal, але покупка повернула гроші сто разів. Втративши Hollywood Today, Інґа почала добре заробляти як фрілансерка.

Вона отримувала від 200 до 400 доларів за статтю від журналів на кшталт Collier’s, Liberty і Pageant за нариси про таких людей, як легендарний голлівудський шукач талантів Біллі Ґрейді, плідний художник із костюмів Уолтер Планкетт, акторка/супермодель Аніта Колбі (яку Інґа назвала «найфотогенічнішим обличчям в історії кінокамери») і найкраща голлівудська подруга Інґи, мініатюрна, руда шведська акторка Сіґне Гассо^{862}.

Гассо, яку вважали «новою Гарбо», як і Інґа, була розлученою. Згодом вона стане хрещеною молодшого сина Інґи — Теренса. У нарисі про неї Інґа розмірковувала про плюси і мінуси статусу красивої, самотньої жінки в Голлівуді — «категорії», до якої вона сама належала. «У самотньої дівчини, — як це називала Інґа, — безліч переваг. Вона прокидається, коли хоче, іде, куди хоче, сама вибирає друзів, організовує вечірки, де і коли хоче. Доглядає за домом так, як хоче». З іншого боку, «вовки» постійно переслідували самотніх дівчат, які ставали поживою для світських колумністів. Про це незабаром нагадають й Інзі^{863}.

Хоча фріланс добре оплачували, та Інґа засмутилася, що її кінопроби не принесли контракту на фільм. Вона вважала, що голова кіностудії MGM Луїс Барт Майєр перекреслив її шанси потрапити на екран, бо колись «обматюкала» його під час якоїсь сварки^{864}. Але Майєр, певно, не гнівався на неї, бо 26 березня 1945 року MGM запропонувала їй піврічний контракт сценаристки із зарплатою 125 доларів на тиждень.

Інґа написала кілька пробних сценаріїв, але більшість з них, включно з історіями про Веннер-Ґрена і Кейєна, не були особливо переконливими, тож вона так і не стала сценаристкою для жодного фільму. «Художня проза абсолютно чужа мені», — зізнавалася Інґа, хоча одна з її історій ідеально підходила для фільмів у стилі нуар, які захопили повоєнний Голлівуд^{865}. Це макабричне оповідання про аптекаря і серійного вбивцю з маленького містечка, який планує обратися судовим слідчим округу, щоб приховати власні злочини^{866}. Під час роботи репортеркою у Washington Times-Herald Інґа згадувала, що допомагати писати про вбивства було «жахливо захопливо»^{867}.

Знову отримавши роботу із доброю платнею, Інґа ще більше зраділа, коли 27 квітня 1945 року стала громадянкою США. Гассо організувала вечірку, щоб відсвяткувати цю подію. Колись, 12 грудня 1941 року, Інґа спитала агента Хардісона, чи ФБР зможе видати їй документ, який би вказував, що її справу закінчили розслідувати і визнали її невинною у шпигунстві. Тоді Хардісон відповів, що Бюро не може видати такий «диплом», але Інґа точно могла б тепер заперечити, що ніколи б не стала громадянкою, якби у ФБР чи іншої організації були серйозні сумніви щодо її лояльності до Сполучених Штатів.

Здається, тепер Інґа мала все, крім того, чого вона справді бажала. Як вона написала у нарисі про Гассо, у Голлівуді було багато чоловіків, які б з радістю зайнялися із «самотньою дівчиною» сексом, але дуже мало з «вовків» наважувалися на шлюб, дім і дітей.

Інґа все ще обмінювалася пристрасними листами з Кейєном, який служив у Новій Гвінеї, але як довго він міг бути на війні? Навесні 1945 року, коли люди ще не знали про розробку США атомної зброї, багато з експертів вважало, що війна з Японією затягнеться до 1947 року. Як Інґа багато разів говорила: відсутність не додає кохання в серці. Крім того, лишалося питання: чи виконає Кейєн свою обіцянку розлучитися з дружиною і одружиться з Інґою, та й сама вона, попри всі її запевнення в коханні, здається, не знала до кінця, чи самовпевнений Кейєн — саме той чоловік?

«Вийти за когось — неабияке завдання», — сказала Інґа Кейєну^{868}. Він і сам зауважив, що їхні розмови про шлюб були односторонніми. «Ми завжди говоримо про те, чи будеш ти мені чудовою дружиною, але ще не починали розмову, чи я буду добрим чоловіком тобі», — писав він^{869}.

Інзі подобалися впевнені чоловіки, але безтурботний Кейєн, який часто підписував листи до Інґи «Твій Білл, стейк, зроблений в Нью-Йорку», був надто самовпевненим. «Ти був таким милим, коли ми останнього дня верталися додому, а ти розповідав про все, що для мене зробив, — писала вона Кейєну. — Це змусило мене усміхнутися, бо ти був схожим на голуба, який роздуває груди, але такого дуже-дуже справжнього». Хоча їй і подобалися чоловіки, від яких вона могла чогось навчитися, вона також прагнула рівних стосунків. «Взаємоповага», — казала вона, мабуть, найважливіша складова справжнього кохання. Її нестача — «саме те, чому я не могла покохати своїх [колишніх] чоловіків»^{870}.

Хоча майбутнє з Кейєном лишалося туманним, Інґа не була готова переглянути минуле із Джеком Кеннеді, який знову зателефонував. На початку 1945 року він намагався заспокоїти свої болі в спині у санаторії Castle Hot Springs біля міста Фінікс у штаті Аризона. Він мусив там пробути півроку, але вже за п’ять тижнів знудився і поїхав у Голлівуд. Опинившись там, він написав Біллінґсу, що збирається «серед іншого, переплести гланди із Інґою-Бінґою. Вона тепер працює в MGM. І цією сенсаційною новиною я завершую»^{871}.

Інґа кілька тижнів тому вже видалила гланди, але не тому не збиралася «переплести» їх із Джековими. Вона відмовила почасти через вірність Кейєну, чия відсутність цього разу не зробила візит Джека таким незручним, але загалом тому, що в них не було майбутнього. Джек розповів, що вирішив балотуватися до Конгресу наступного року. Він робив свій перший крок до Білого дому, а це означало, що відновлення стосунків приведе в нікуди. Крім того, нещодавнє спілкування із ФБР нагадало Інзі, що хоч як би вона кохала Джека, їй треба заради себе самої (якщо й не заради когось іншого) рухатися далі.

Після відмови Інґи відновити близькість Джек із різним успіхом спробував спокусити інших найкрасивіших голлівудських жінок. Йому вдалося затягти у ліжко Соню Гені і Пеґґі Каммінс, але, замість причарувати Олівію де Гевіленд, він сів у калюжу, почасти тому, що переплутав ванну із шафою і на нього посипалася лавина тенісних ракеток і м’ячів. «Ти вважаєш, я провалився, бо увійшов у тенісну шафу? — розмірковував пізніше Джек про таку рідкісну причину невдалого залицяння. — Ти гадаєш, саме це завадило мені?»^{872}

Крім зваблення актрис, Джек у Голлівуді намагався зрозуміти, які невловимі риси перетворюють актора у зірку і чи їх можна використати для того, щоб із політика зробити президента. Джек орендував квартиру разом із актором Робертом Старком і проводив час із давнім другом Чаком Сполдінґом, який після успіху своєї книжки «Кохання з першого польоту», як й Інґа, став сценаристом.

Зірковий актор Ґері Купер придбав права на книжку Сполдінґа (хоча ця історія часів війни так і не стала фільмом), і якось Джек приєднався за вечерею до них із Купером, намагаючись збагнути, в чому полягає шарм знаменитості. Він пішов «заінтригованим». Як зрозумів Кеннеді лаконічний імідж Купера полягав не в дії, бо той майже нічого не сказав за столом. Як хтось, за словами Джека, «такий нудний, що викликав позіхання», збирав навколо себе після виходу з ресторану натовпи захоплених фанів?^{873}

Джек, проте, швидко вчився. Після зустрічей з іншими зірками на кшталт Спенсера Трейсі чи Кларка Ґейбла, він усвідомив, що великі світу цього завжди грали самих себе, чи точніше — грали осіб, яких розвивали всередині. Так само, як бідний лондонський акробат Арчі Ліч перетвориться у впевненого актора Кері Ґранта, так і Джек трансформує свій імідж. Геніальний, але повний сумнівів молодий чоловік під впливом свого батька і покійного старшого брата, завдяки сумлінним спробам і практиці, поволі, але впевнено покаже в собі захопливе поєднання воїна і філософа, юності і мудрості, сміливості і гумору, і після всього цього стане першим американським «президентом-кінозіркою».

Незабаром після переїзду до Голлівуду Джек отримав від Хьорста пропозицію (звісно, з допомогою його батька) — написати про відкриття першої сесії ООН в Сан-Франциско, яка починалася в квітні. Джек мав зробити репортаж про її роботу з погляду ветерана війни.

Кеннеді був не єдиним політиком, який добився поїздки на засідання ООН за журналістською акредитацією. Ще одним став член британського парламенту Роберт Бутбі — показний аристократ, який колись був правою рукою Вінстона Черчілля і вважався можливим майбутнім прем’єр-міністром Великобританії. Незабаром приблизно на тиждень він стане нареченим Інґи.

Розділ 64 «Бурхливий роман в апельсиновій алеї»

Роберт Бутбі був на десять років старшим за Інґу, але з будь-якого огляду видавався кремезнішою англійською версією Джека Кеннеді. Статний і красивий, в нього була та сама заразлива усмішка, та сама грива неслухняного волосся (хоча Бутбі був чорнявий, а не русявий) і та сама «непомірна жага до життя»^{874}. Він любив оперу, джаз, Хемінґуея та азартні ігри, їздив на двомісному бентлі (зазвичай на великій швидкості) і належав до тих британських завсідників кав’ярень, в яких нудьгувати вважалося найбільшим з усіх можливих гріхів. Серед його найдорожчих друзів був відомий драматург і композитор Ноел Коуард.

Так само, як і Джека, жінки вважали Бутбі неймовірно привабливим, і він також користався цим фактом. Проте, на відміну від Кеннеді, Бутбі був бісексуалом, хоча таємним, і його романи з чоловіками відбулися в юності. Пізніше всі його сексуальні партнери були майже винятково жінками, і у 1960-х роках він виграв суд проти газети, яка стверджувала, що він має інтрижку із членом банди «модів»[70] Ронні Креєм.

Коли Бутбі зустрів Інґу, він уже встиг одружитися і розлучитися і на той час перебував у тривалих стосунках із дружиною близького друга — майбутнього прем’єр-міністра Гарольда Макміллана. Як і Джек, Бутбі врешті-решт покаже Інзі, що теж любить політику більше за кохання.

Природжений політик, який однаково легко знаходив спільну мову і з торговцями рибою, і з герцогами та герцогинями, Бутбі обрався у парламент у віці 24 років. Син единбурзького банкіра, він був дотепним, красномовним, часто вразливим, мав глибокий сильний голос, названий одним із його шанувальників «золотою копальнею»^{875}. Перша промова Бутбі в парламенті так вразила Вінстона Черчілля, що коли його через рік призначили міністром фінансів, він попросив Бутбі стати його головним помічником і особистим секретарем в парламенті, і взагалі кілька років ставився до Бутбі як до рідного сина.

Бутбі випередив Черчілля у ворожості до нацистів, як й Інґа, він вільно спілкувався німецькою і часто їздив до Німеччини, переважно на ваґнерівські фестивалі. Він зустрівся з Гітлером у 1932 році і одразу ж відчув небезпеку для Німеччини і всього світу, яку обіцяв прихід фюрера до влади, однак палкі заклики Бутбі до британців готуватися до нової війни зазвичай зустрічали холодне мовчання. Коли один із журналістів написав, що Бутбі «завжди випереджає свій час і завжди правий», той, як і всі коханці Інґи, будучи не надто скромним, відповів: «Із цим висновком я не можу не погодитися»^{876}.

Кар’єра цього «бунтаря», як він сам себе називав, справді була дуже вдалою. «Я зрозумів, що до мене загалом ставляться як до перспективного молодого чоловіка, якщо не саме того єдиного перспективного молодого чоловіка у політиці, — згадував Бутбі в мемуарах. — Усі двері було переді мною відчинено»^{877}. У середині 1930-х років азартний гравець на кшталт Бутбі поставив би гроші на те, що в нього набагато вищі шанси отримати прем’єрське крісло, ніж у його підстаркуватого вчителя Черчілля.

Але зірка Бутбі почала тьмяніти із початком війни. Якщо раніше суперечки з протеже подобалися Черчіллю, то тепер його дедалі більше дратувала нерозсудливість Бутбі, його непрохана критика і поради. Тож Черчілль розірвав стосунки з Бутбі, коли той вплутався у порівняно невеликий фінансовий скандал.

В уряді Черчілля Бутбі посідав місце голови міністерства продовольства, а також очолював державну комісію, яка керувала чехословацьким капіталом, замороженим у британських банках після окупації цієї країни нацистами. Бутбі не оголосив, що його найняли особисто представляти інтереси осіб, які претендували на частку з цих капіталів. Коли виявили, що він не оприлюднив конфлікт інтересів, то відібрали у Бутбі міністерський портфель і до кінця війни не пропонували інших посад. Черчілль міг бути щедрим з тими, кого вважав рівними собі, але з підлеглими часто ставав жорстким. Однак виборці Бутбі зі східного Абердіну, вважали, що з мухи зробили слона, і повернули Бутбі у Палату громад ще на два терміни.

Тепер здебільшого рядовий парламентарій Бутбі розважався по-іншому, наприклад, пишучи для британських видань, тож у квітні 1945 року його направили в Америку від News Of The World — висвітлювати відкриття сесії ООН у Сан-Франциско, де Джек Кеннеді робив те саме для газет Хьорста. Невідомо, чи Джек зустрічався із Бутбі під час конференції, але вони обрали однаковий підхід до роботи.

Бутбі сповіщав читачів, що під час довгої подорожі потягом з Нью-Йорка у Сан-Франциско «нам усім було дуже тісно», і не змінив своєї думки після приїзду, зазначивши, що одна з вечер «складалася з аспірину і шампанського»^{878}. Джек також був кореспондентом-бонвіваном. Артур Крок згадував, як одного вечора бачив, що Кеннеді завалився у вечірньому вбранні на ліжко у своєму номері в готелі Palace «зі стаканом віскі в руці» і по телефону сказав редактору: «Кеннеді сьогодні не писатиме»^{879}.

Коли відкриття сесії ООН завершилося, Бутбі в травні поїхав у Лос-Анджелес на вечірку британського дипломата сера Чарлза Мендла та його дружини, в минулому Елсі де Вольф, яка стала відомою, вигадавши професію дизайнера інтер’єрів приміщень. На вечірку запросили ще одну близьку подругу Мендла — Інґу, чия краса і шарм зачарували Бутбі.

Як згадувала його знайома, Бутбі «завжди закохувався і пропонував жінкам вийти за нього», тож тепер він з Інґою мав те, що згодом було описано ворожими британськими газетами, як «бурхливий роман в апельсиновій алеї Каліфорнії»^{880}.

У Інґи з Бутбі було багато спільного. Чимало часу в дитинстві вона провела в Англії; їм обом подобалася Німеччина в її щасливіші дні; тепер Інґа вже не грала на фортепіано, тому її полонило захоплення Бутбі музикою; до того ж у них знайшлися спільні знайомі. Нещодавно Бутбі повечеряв у Нью-Йорку з давнім шанувальником Інґи — Бернардом Барухом, якого назвав «ймовірно, найближчим другом Вінстона Черчілля»^{881}.

Хоча вони провели разом менше трьох днів, Інґа приголомшила Бутбі. Він зробив їй пропозицію. Тепер приголомшеною видалася вже Інґа. Пропозиція була манлива. Бутбі здавався їй, як і багатьом жінкам, прекрасним і спокусливим. Інґа завжди хотіла вийти за чоловіка з амбіціями, який шукав партнерку, що мала б йому допомогти в їх досягненні. Як і Набі, Фейош, Кеннеді і Кейєн, Бутбі був блискучим чоловіком і мав лише 45 років. Колись Інґа мріяла стати першою леді Сполучених Штатів. Не знаючи, що політична зірка Бутбі вже закотилася, вона тепер малювала собі роль дружини прем’єр-міністра.

Інзі був 31 рік. Якщо вона все ще хотіла мати не лише шлюб, а й дітей (а Бутбі сказав, що мріє про родину), то знала, що варто діяти. Кейєн перебував на іншому кінці Тихого океану і все ще не розлучився. Джек знову блукав її містом, а це лише викликало спогади про те, що могло б бути. Вона згадала про власну логіку, яка виправдала переїзд з Вашинґтона у Нью-Йорк: нащо чекати когось, хто може ніколи не прийти? Бутбі освідчився і, здавалося, запропоновував саме таке життя, для якого її готували від народження.

Бутбі повернувся до Англії готуватися до весілля, але переймаючись тим, що Інґа може під час його відсутності передумати, написав їй пишномовного листа на 20 сторінках, щоб запевнити її остаточне бажання вийти за нього. Більшу частину листа займали палкі зізнання в коханні, далі він пояснював, чому вона буде щасливою як його дружина, але, крім цього, він дуже багато писав про те, чому Інґа, навіть як його офіційна партнерка, не буде єдиною жінкою його життя.

Старший син Інґи — Роналд, був одним із небагатьох, хто бачив цей знищений потім лист і розказав, що в ньому Бутбі описував свої 15-річні стосунки із леді Дороті Макміллан, чиє дівоче прізвище звучало як Кавендіш. Це знову доводило, який тісний світ, бо вона виявилася тіткою покійного чоловіка Кетлін Кеннеді — Біллі Кавендіша, маркіза Гартінґтонського.

Гаролд Макміллан і Бутбі були політичними союзниками, але як особистості повними протилежностями. Бутбі був розпусником, а Макміллан таким нудним, що сестри Дороті билися одна з одною за те, хто не сидітиме з ним поруч під час родинних вечер. Дороті була привабливою, хоча далеко не вродливою жінкою, але вона любила секс і чекала на захоплення. Коли за кілька років після шлюбу вона зустріла Бутбі, то сказала, що наче прокинулася від сну, який поглинув її минуле життя. Вони швидко стали коханцями.

Єлизавета — дружина короля Ґеорґа VI, відома як королева-мати в часи правління її доньки — королеви Єлизавети II, назвала Бутбі «нахабою, але не грубіяном»^{882}. І, крім того, саме Дороті добивалася його, а йому подобалося, коли за ним бігали жінки. Дороті хотіла розлучитися з Макмілланом, навіть сказала йому, що їхня найменша донька Сара — дитина Бутбі, а не його. Але, хоч як це дивно, Макміллан усе ще кохав Дороті і розумів, що цей розрив зруйнує його кар’єру. Тогочасна політика Консервативної партії Британії не дозволяла балотуватися розлученим.

Не маючи можливості одружитися, Бутбі і Дороті почали жити так, наче це справжній шлюб, крім, власне, назви. Вони разом мешкали і не приховували цього. Серед аристократів було відомо про цей роман, але коли журналісти опитали громадськість, виявилося, що для простої публіки це лишалося таємницею. Якось Бутбі спробував завершити ці стосунки, одружившись на кузині Дороті Діані Кавендіш, але його коханка переслідувала пару, і шлюб протривав лише два роки. Навіть маючи чоловіка, Дороті не бажала ні з ким ділитись своїм коханцем.

Цікаво, що навіть одержавши такого листа — можливо, вона поважала відвертість Бутбі, — Інґа відповіла, що все ще приймає його пропозицію. Бутбі сподобалося те, що вони домовилися поки тримати в секреті заручини, певно для того, щоб він міг мати час розібратися з Дороті. Однак Інґа була надто захоплена такими новинами, щоб ні з ким ними не поділитися. Вона розповіла друзям, а ті — своїм друзям, і незабаром чутка дійшла до преси і до світських колумністів.

Зі свого досвіду Інґа знала: заперечувати плітку — робити ще гірше. «Що більше тебе змішують з багном, тим більше смороду», — казала вона^{883}. Отримавши запитання від кількох журналістів, Інґа зробила заяву про заплановані на 22 травня заручини із Бутбі, і що весілля призначено на вересень, і що вона прийняла пропозицію, знаючи нареченого лише три дні^{884}.

Новина облетіла газети у Сполучених Штатах і у Великобританії, де ім’я Інґи здалося знайомим кільком редакторам з хорошою пам’яттю: це ж та Інґа Арвад, яка робила ексклюзивні інтерв’ю з Адольфом Гітлером у 1930-ті? Вони перевірили свої старі архіви.

Розділ 65 «Ореол слави впав і перетворився на зашморг»

Новина про те, що Інґа оприлюднила їхні заручини, «спантеличила і засмутила» Роберта Бутбі. Він одразу надіслав їй телеграму з проханням «більше жодних інтерв’ю для преси. Їх постійно перекручують і це лише зрідка приносить користь». У липні Бутбі збирався балотуватись від Консервативної партії і побоювався, що розголос про такі стрімкі заручини «може завдати мені серйозної політичної шкоди»^{885}. Це була одна з п’ятьох телеграм, які він надіслав Інзі того дня.

Спершу попросивши Інґу нічого не говорити, Бутбі за кілька годин передумав, і телеграфував, благаючи зв’язатися з пресою і роз’яснити, що «на цей момент немає остаточних планів стосовно шлюбу»; вони повідомлять, чи поберуться, лише після приїзду Інґи у Англію і, можливо, її зустрічі із виборцями Бутбі у східному Абердіні. Непокоячись, що Інзі не сподобається, що нею маніпулюють, Бутбі надіслав ще одну телеграму, запевняючи її, що для них це не велика проблема і що це лише «недоліки стосунків із публічною особою»^{886}.

Незворушність Бутбі тривала лише кілька годин. У Лондоні вже вийшли ранкові газети і матеріали про заручини з Інґою «абсолютно його розбили». Він передрікав, що цей випадок «майже точно коштуватиме мені виборів»^{887}. По-перше, з нього глузували через те, що він заручився із жінкою, яку знав лише три дні. Daily Mirror — газета, яка потужно підтримувала лейбористів на майбутніх виборах, сміялася, що Бутбі заслаб від «аромату квітучих апельсинових дерев»^{888}.

Навіть гірше — почали спливати епізоди з минулого Інґи. Загалом у цьому була винна колишня суперниця Інґи — світська пліткарка Луелла Парсонс, яка пообіцяла їй «дуже милу історійку» про заручини у своїй колонці у виданні Хьорста, але замість цього видобула на світ горезвісне фото INS від 1936 року (INS теж належало Хьорсту), де йшлося, що Гітлер призначив Інґу головним рекламним агентом нацистів у Данії. Фюрер, до слова, застрелився у своєму бункері трьома тижнями раніше. Рани від війни були ще надто свіжі, щоб вибачити очевидний зв’язок із нацистами. Бутбі в паніці знову телеграфував Інзі і сказав, що у них єдиний вихід — «усе скасувати до кінця виборів»^{889}.

Інґа, приголомшена неабияким шквалом телеграм і, можливо, занадто роздратована, що її минуле знову її наздогнало і що вона знову грає пасивну роль, поки її коханець приймає всі рішення, — була змушена скоритися. Вона зв’язалася з кількома журналістами, яких вважала дружніми, і заявила, що позавчорашні заручини скасовано. «За іронією долі я розриваю заручини із містером Бутбі, бо кохаю його, — сказала Інґа. — Кохаю його надто сильно»^{890}.

Хоча Інґа мала 31, вона збрехала, повідавши, що їй 27 задля виправдання, що під час інтерв’ю з Гітлером була ще наївним підлітком, і знову наголосила, що будь-які її контакти з нацистами диктувалися її професійними обов’язками журналістки. Репортерам вона сказала, що чутки нібито її призначили головним рекламним агентом нацистів у Данії — безглузді. «Ви уявляєте, як би я цього березня отримала громадянство США, якби все це було правдою?» — «гаркнула» вона (так писали в UPI). Інґа звинувачувала у цій сенсації ворогів Бутбі в британській пресі й лише могла додати: «Я не хочу, щоб ці сміховинні плітки завадили його кар’єрі»^{891}.

Про себе Інґа розлютилася на Парсонс і думала подати на неї до суду, але на якій підставі? Завданням, яке переслідувало Інґу так само, як і три роки тому, було — «очистити моє ім’я. Але як цього досягти?». Інґа усвідомила, що куди б не їхала і що б не робила до цього моменту, зв’язок із Гітлером і фотографію, яка проголошувала її головним рекламним агентом нацистів у Данії, майже точно згадають, навіть в некролозі. «Питання: що ще наступного разу це минуле зруйнує в моєму житті?» — казала вона^{892}.

Інґа перелічила, чого їй коштували короткі зустрічі із Гітлером. Забуваючи про те, що вона все ще розлучена протестантка, Інґа вважала, що саме спілкування з нацистами завадило їй вийти за Джека Кеннеді. Через це Джека зрештою послали за океан на війну, де «він став героєм і врятував кілька життів за рахунок власного здоров’я, яке вже ніколи не поправиться». Тепер це завадило шлюбу із Бутбі і, можливо, коштуватиме йому місця в парламенті. Вона записала, що коли Бутбі увійшов до Палати громад після того, як історія про заручини опинилася в лондонських газетах, то «його зустріли сміхом і виразами співчуття, і навіть прем’єр-міністр Черчілль — його близький друг — відцурався від нього»^{893}.

Інґа згадувала, як колись пишалась, що отримала два ексклюзивних інтерв’ю із Гітлером — тоді найзахоплюючішою людиною у світі, а також похвалу, яку дістала за цей журналістський успіх. Але щойно вона перетворилася на «підозрілу фігуру, якої треба остерігатися… Ореол слави впав і перетворився на зашморг»^{894}.

Досвідчений політик Бутбі зміг обернути цей випадок на свою користь. Коли стара леді-виборець під час перегонів спитала його, чи правда, що Daily Mirror писала, ніби Бутбі заручився «після бурхливого роману в апельсиновій алеї», Бутбі схопився на ноги. «Мадам, я з усією відповідальністю можу вам сказати, що не знаю — заручений я чи ні. Краще спитайте редактора Daily Mirror. Але без жодної неповаги до моїх колег-кандидатів на цих виборах, я мушу спитати вас. Подивіться на представників від півночі Шотландії і скажіть мені, хто з них, крім мене, здатен на бурхливе залицяння в апельсиновій алеї?» Бутбі всівся «під шквал сміху і аплодисментів», а голова його передвиборчої кампанії нахилився до нього і прошепотів: «Це варте тисячі голосів»^{895}.

Після цього Бутбі ставився до своїх можливих заручин з Інґою як до жарту ворожої преси. Він заявляв, що зателефонував редактору Daily Mirror «спитати про те, як там мій роман із міс Арвад, і я цікавлюся саме у вас, бо сам про це нічого не знаю, а ви, здається, повністю обізнані в цьому питанні. Скажіть мені по секрету — як у мене справи?»^{896} Провалившись у любові, в політиці Бутбі досяг успіхів. Його переобрали з солідним відривом, що ще примітніше, бо консерватори і прем’єр Черчілль з тріском провалилися.

Те, що Черчілль — символ британського спротиву під час найтрагічніших днів війни, втратив свій кабінет, здивувало більшість оглядачів, крім одного молодого чоловіка, який писав для видань Хьорста — Джека Кеннеді. Після конференції ООН його послали в Британію — робити матеріали про вибори. Він майже стовідсотково читав про заручини Бутбі з Інґою і про подальшу катастрофу. Хоча він не писав про свої почуття, виглядає слушним, що Джек, який сам збирався розпочати свою першу політичну кампанію, зрозумів мудрість батька, коли той наполягав на розірванні стосунків з Інґою, хоч як би боляче це не було для них обох[71]. Вигравши перевибори в липні, Бутбі спробував налагодити стосунки з Інґою. Він заявив, що навіть леді Дороті вважала, що до Інґи поставилися несправедливо, але це малоймовірно. Дороті напевно зробила б усе, щоб розбити шлюб Бутбі з Інґою чи з ким завгодно ще. Бутбі не одружувався до 1966 року, коли пошлюбив (після смерті Дороті того ж року) красиву брюнетку Ванду Санна, молодшу від нього на 33 роки.

Одразу після провальних заручин Бутбі з Інґою планували зустрітися в Англії чи Каліфорнії або ж десь посередині, але цього так і не сталося. Вони залишилися друзями і через понад десять років Інґа навідала Бутбі.

Після смерті Інґи її син — Роналд відіслав Бутбі його сумнозвісного листа на 20 сторінках, який доводив, що британець був без тями закоханий в Інґу, коли просив за нього вийти. Але важливіше те, що в листі містилися деталі дивного і вельми трагічного зв’язку з Дороті. Бутбі з радістю отримав назад листа, який він спалив разом із сотнями любовних послань від Дороті, які він роками одержував від неї. «Листи, призначені лише для однієї пари очей, не мусять читати інші», — сказав він своєму біографу^{897}.

Ще два постскриптуми: хоча у Бутбі нібито й були позашлюбні діти, майже через десять років після смерті Дороті він запевнив Макміллана, що його дочка Сара була, власне, його, Макміллана дочкою; Бутбі пояснив це тим, що завжди під час сексу із Дороті мав на собі презерватив. Він не сказав, чому не розвіяв сумніви Макміллана (не кажучи вже про Сару) десятьма роками раніше^{898}.

Епізод між Інґою і Бутбі також може пролити світло на один дивний анекдот із часів президентства Кеннеді. У березні 1961 року, коли Макміллан був прем’єром, а Кеннеді президентом, вони зустрілися у Кі-Весті обговорити політику стосовно атомної зброї. Під час перерви Кеннеді раптом повернувся до Макміллана і спитав: «Мені цікаво, як у вас, Гаролде? Якщо у мене немає жінки понад три дні, то починає жахливо боліти голова»^{899}.

Зазвичай цю історію наводять як ще один доказ шаленої розбещеності Джека. Але також можливо, що, завдяки галасу навколо історії Інґи з Бутбі, Джек дізнався і про інтрижку останнього з леді Дороті. Позаяк у Макміллана з Дороті більше не було сексу, а прем’єр, як відомо, відмовлявся від інших статевих контактів, то Джек напевно знав, що в Макміллана не було жінки більше тридцяти років, не кажучи вже про три дні, і випробовував його реакцію на цю пікантну тему. У відповідь Макміллан лише здивовано мовчав^{900}.

Розділ 66 «Тьмяний місяць дощової ночі»

Короткі заручини Інґи з Робертом Бутбі підняли такий галас, що навіть Ольга, яка жила з Інґою у західному Голлівуді, потрапила у світські колонки. Гаррісон Керролл, відомий тим, що дав молодому акторові Маріону Моррісону нове ім’я «Джон Вейн», записав про це так: «Усе стається із Інґою Арвад. Того самого вечора, коли вона розірвала заручини з Бобом Бутбі, її мати отримала опіки обличчя і рук другого та третього ступеня від займання парафіну»^{901}.

На іншому кінці Тихого океану, в австралійському Брісбені, вже не полум’я, а радше «міжнародний айсберг» збив з ніг Уїльяма Кейєна, який прочитав про заручини Інґи з Бутбі. Все ще одружений Кейєн благав її пояснити, як Інґа могла порушити «неписану, невимовну довіру, яку ми мали один до одного». Коли ж він не дістав від неї відповіді одразу, то знову написав, що перечитав її останні листи (один з них вона надіслала п’ятого травня, напередодні зустрічі із Бутбі), і не зміг знайти «жодних вагань, жодної неясності у твоєму щирому до мене коханні». Кейєн був спантеличений. «Боже праведний, мила, як же твоя любов так часто перебігає від одного до іншого?»^{902}

На додачу до її захоплення увагою Бутбі Інґа просто втомилася чекати і втомилася від обіцянок, яких могли ніколи не виконати. Вони лишилася з Кейєном друзями (Ольга продовжувала консультуватися з ним у медичних питаннях ще кілька років), але це був початок кінця їхнього роману. Коли Кейєн нарешті повернувся до Сполучених Штатів у грудні 1945 року, Інґа зустрічала його корабель. Вона єдина стояла на причалі — «фігура з сентиментального фільму часів війни», — згадував Кейєн^{903}. Вони провели останню романтичну ніч у готелі St. Francis, але наступного ранку Інґа повернулася у Лос-Анджелес, а Кейєн у Нью-Йорк — продовжувати свою медичну практику.

Вони листувались і далі, і Кейєн писав, що Інґа надалі панує в його думках. У березні 1946 року він сказав у листі: «Прошу, довіряй мені і притримай ще трохи своє нетерпіння»^{904}. Інґа поїхала в Нью-Йорк обговорити з ним їхнє майбутнє. У тій розмові вони зрозуміли, що вже не належать одне одному. Кейєн усе ще був одружений — він не розлучиться із Пем до 1950 року — і до кінця його ординатури було ще довго, «а його зарплатні не вистачило б на нас обох»^{905}. Інґа і Кейєн розійшлися[72].

Ніколи не озираючись, Інґа вже зустріла іншого чоловіка, за якого хотіла б вийти — Джона Ґантера — одного з найпо-пулярніших журналістів XX століття. У 1930-х роках він був закордонним кореспондентом Chicago Daily News і написав провокаційну та пізнавальну книжку про швидкоплинну політичну ситуацію в Європі під назвою «Всередині Європи».

«Перекладену 12 мовами, заборонену в трьох країнах», як зазначалося на суперобкладинці пізнішого видання, цю книжку читали й аналізували світові лідери і ті, хто хотів ними стати. Наприклад, Джек Кеннеді, який використовував її як путівник, мандруючи Європою у 1938 році. Видавець Ґантера стверджував, що це був єдиний нехудожній бестселер в Америці впродовж двадцяти років після Першої світової війни.

У 1945 році Ґантер працював над наступною книжкою, яка теж стане бестселером під назвою «Всередині США» — серії різких нарисів про політиків і характеристик кожного з тодішніх 48 штатів. Книжка стала таким хітом, що дивним способом навіть потрапила в огляд бродвейських мюзиклів.

Ґантер робив свої нотатки в Каліфорнії, коли його у жовтні 1945 року запросили на вечірку, куди мала прийти й Інґа. Як і Бутбі, Ґантер був розлучений і старший за Інґу на 12 років, і так само, як і англієць, він одразу ж захопився нею. Ґантер казав, що Інґа «мала талант обирати все найкраще, а в її волоссі та усмішці жило сонячне світло»^{906}. Ані Інґа, ані Ґантер не залишили для нащадків якихось спогадів, а їхній роман розвивався під світлом «тьмяного місяця дощової ночі»^{907}, як Ґантер часто і з захватом писав їй у своїх любовних посланнях.

Як шанувальниця книжок та інтелектуальних розмов Інґа закохалася у Ґантера, якого вважала «чудовим джентльменом». Згодом вона говорила, що не вийшовши за нього, вона зробила одну з найбільших своїх помилок^{908}. Але з іншого боку, в неї й не було можливостей для цього. Цього разу труднощі полягали не в тому, що у чоловіка була дружина чи інша коханка чи ворожо налаштований батько, а в єдиному сині Ґантера, Джонні, в якого якраз посеред татового роману на відстані з Інґою, розвилася пухлина головного мозку.

Інзі з Ґантером і так було нелегко знайти час одне для одного, бо він мусив написати ще півмільйона слів для «Всередині США». (У книжці він назвав нового конгресмена від Массачусетса Джона Фітцджеральда Кеннеді «привабливим молодиком 29 років»^{909}). Але Ґантер знаходив можливість регулярно писати романтичні листи Інзі, говорячи їй: «Ти так мило і незвично фліртуєш (гадаю, флірт загалом є прекрасною звичкою)»^{910}.

Тоді, у квітні 1946 року, у 16-річного Джонні діагностували пухлину головного мозку і одразу ж провели операцію. Хірург повідав Ґантеру, що пухлина в сина була «приблизно розміром з апельсин. Я дістав половину»^{911}. Джонні жив ще рік і два місяці, його стан то погіршувався, то часом покращувався, бо Ґантер шукав будь-які можливі способи лікування[73]. Це був, як Ґантер зізнався Інзі, «час безкінечного напруження і кризи», і саме тому він був значно вдячніший Інзі, коли вона телефонувала підняти йому настрій своїм «безтурботним базіканням»^{912}.

«Ти — сердечне створіння, — казав Інзі Ґантер, — добра, з прекрасним голосом, людяна і дуже енергійна, гадаю, дуже вдумлива, як і я, інтелігентна, але, дякувати Богові, — не інтелектуальна, з чудовою безтурботною схильністю до веселощів». Певно, Інґа розказала про свою мрію мати ранчо на Заході, бо Ґантер спитав: «То коли ми переїжджаємо в Аризону?»^{913}

Попри клопоти з Джонні і відстань між ними Ґантер сказав Інзі: «Ні, я не відмовився від тебе!» Але він визнав, що кохання лише в листах «стає, м’яко кажучи, примарним». Велике любовне листування зазвичай було підробкою людей на кшталт Джорджа Бернарда Шоу — «дивного овоча», який листувався із актрисою Еллен Террі, або Чайковського, який буцімто цілих тридцять років залицявся до своєї патронеси Надєжди фон Мекк винятково в листах, «але ж Чайковський був, здається, гомосексуалістом, а я з гордістю повідомляю, що ним не є», — писав Ґантер^{914}.

Ґантер відкрито зізнавався, що жадав знову валятися з Інґою в ліжку після сексу до обіду, і те, що він не бачив її вже так довго, його «до холєри розчаровувало». Доказом того, якими однаковими за духом були Ґантер з Інґою, є те, що він говорив про секс у контексті щирого кохання майже так само красномовно, як й Інґа в листах до Джека[74]. «А тепер про закоханість, — писав він. — Це бути живим. Якщо цього нема, ти не живеш… А щодо кохатися просто так, ну слухай, ну траплялося, але ніколи, якщо не відчував симпатії або не бачив у цьому дуже істотної естетичної цінності»^{915}.

Інґа все ще сподівалася на ці стосунки, але позаяк стан здоров’я Джонні займав Ґантера дедалі більше, його листи приходили чимраз рідше, і ставало ясно, що доля знову позбавила Інґу шансу знайти тривале щастя з чоловіком, який би вважав її рівною собі партнеркою. Ще одним підтвердженням їхньої схожості є такий його вислів, що звучить дуже в стилі Інґи:

Інзі теж була потрібна підтримка. Чи особиста чи професійна — на цей момент її життя підійшло б усе. Вона пішла з роботи в MGM. Її розчарувало те, що жодну з ідей для сценаріїв не взяли у виробництво. Платня була доброю, але вона не почувалася корисною, а саме це виступало мірилом самоповаги, яке Ольга заклала в неї з дитинства і яке залишалося її стандартом.

Коли восени закінчився її контракт з MGM, легендарний продюсер Девід О. Селзнік найняв Інґу провести рекламну кампанію його нового фільму «Дуель під сонцем»^{917}, який, він сподівався, стане «Звіяними вітром» серед вестернів. Жорстока історія про зґвалтування, інцест і змішані шлюби — «Дуель під сонцем» було засуджено Католицьким легіоном благопристойності задовго до виходу на екрани, а це гарантувало, що фільм стане блокбастером.

Однак Селзнік не хотів ризикувати. Захоплений новими маркетинговими технологіями, згідно з якими що більше публіка знає про фільм до його виходу — то значніший успіх, Селзнік виділив «безпрецедентні» два мільйони доларів на промокампанію «Дуелі під сонцем». Якась реклама була доброю, але переважно — відсталою: невеличкі парашути з квитками для тоталізатора та рекламою фільму спускали на перегонах у Кентуккі, і тисячі кульок із подарунками з фільму скидали на Таймс-сквер.

Інґа стала частиною ще одного фокусу, що був хіба трохи більш значущим. Селзнік найняв її та трьох інших надзвичайно привабливих жінок, кожна з яких в минулому була акторкою, їздити з промокампанією «Дуелі під сонцем» 130 містами, в яких вони мали пригощати вином і вечерями редакторів, кінокритиків, дикторів з радіо, словом, усіх, хто міг допомогти фільму. Один із зіркових акторів, Джозеф Коттен, уїдливо зазначив: «Замість відряджати чотирьох дівчат у 130 міст, Селзніку треба було б відрядити 130 дівчат у чотири міста. Оце було б цікаво»^{918}.

Журнал Life писав, що жінок називали «чотирма мотиваторками». Товариство Інзі складали Аніта Колбі — донька мультиплікатора, що вигадав Бетті Буп, Інґа проголосила Аніту найфотогенічнішою жінкою світу; модель Лора Уеллс; та єдина брюнетка в цій компанії — Флоренс Прітчетт — редакторка відділу моди у New York Journal American, яка разом з Інґою ділила звання коханки Джека Кеннеді. Прітчетт була з Кеннеді в клубі Stork у 1944 році, де він розмовляв із Джоном Герсі стосовно статті про випадок із РТ-109. Вона з задоволенням зустрічалася з Джеком усі 1950-ті, часто в Гавані, коли Прітчетт була дружиною амбасадора Ейзенхауера на Кубі. Невідомо, чи Інґа з Прітчетт ділилися своїми думками про Кеннеді, хоча малоймовірно.

Певно, у них і можливості такої не було, бо кожна з «мотиваторок» подорожувала окремо в іншій частині країни. Інзі доручили проїхатися 20 західними містами, і все йшло добре, поки не трапилася неприємність перед приїздом у канадський Ванкувер у Британській Колумбії.

Ще перед початком промотуру, непокоячись через випадок з Бутбі, Інґа попросила шефа ПАГС Джона Уїлера зв’язатись із газетами Хьорста — попросити, щоб вони більше не використовували її фото INS 1936 року з підписом, що її призначено головним рекламним агентом нацистів у Данії. Під час візитів у різні міста газети здебільшого не згадували її перебування у нацистській Німеччині.

Але виконуючи нудну рутинну роботу, ініціативний редактор Vancouver Sun знову знайшов це фото і ствердив як безумовний факт: «Гітлер у 1936 році призначив міс Інґу Арвад головним рекламним агентом нацистів у Данії». Наступного дня Канадська робітничо-прогресивна партія виступила із заявою, називаючи Інґу «прихильницею нацистів» і пропонуючи заборонити їй в’їзд до Канади^{919}.

Принижена Інґа відмінила свої заплановані візити до Ванкувера і Калґарі, удаючи, що в неї ангіна, і сподіваючись, що це допоможе припинити розмови в зародку. Уїлер надіслав їй дружню телеграму: «Мені шкода, що фото з брехливим підписом завдає тобі неприємностей… перш ніж тебе найняти, ми перевірили твоє досьє і дізналися, що це звинувачення неправдиве»^{920}. Інґа теж знала, що воно неправдиве. Але розмірковувала: чи це фото, про яке, за її словами, вона нічого не знала, переслідуватиме її до кінця життя.

На щастя, цього разу світлина не коштувала їй ані ймовірного чоловіка, ані роботи. Селзнік залишив її в команді, і вона продовжила тур, в якому більше не було згадок фотографії чи нацистської Німеччини. Вона все ще потрапляла у заголовки, але переважно через велику увагу, яку привертали до себе «чотири мотиваторки», куди б вони не їхали.

У Х’юстоні кінокритик з Post Г'юберт Руссель писав, що був приголомшений під час інтерв’ю з Інґою в її готелі: «Вона спускалася сходами, сама значною мірою виглядаючи як кіноактриса. В одній руці тримала ридикюль; в іншій з удаваною сором’язливістю — напівпорожню пляшку віскі.

Багато кого шокували виверти Селзніка, і навіть він погоджувався, що з промоцією фільму «порушив усі правила благопристойності»^{922}. Але це спрацювало. Руссель надав Інзі 50 сантиметрів газетного місця своєї колонки, а журнал Life підрахував, що інтерв’ю Інґи та інших мотиваторок 300 репортерам і редакторам зібрали понад десять тисяч сантиметрів газетних площ^{923}. Коли «Дуель під сонцем» вийшла, перед кінотеатрами вишикувалися «черги до іншого кварталу», хоча ціни на квитки підвищили до долара і двадцяти центів. Того року фільм зібрав найбільшу касу після лідера — стрічки «Найкращі роки нашого життя»^{924}.

Розділ 67 «Чоловік, який знає індіанців»

Можливо, невипадково після промоції вестерна Інґа закохалася у ковбоя, і не просто в кіношного, а у справжнього — від голови до п’ят. Його звали Тім МакКой і колись називали «одним із десяти найкращих акторів вестернів усіх часів»^{925}. Коли він помер, Nogales Herald написала, що МакКой не лише був зіркою, коли «Джон Уейн, Уорд Бонд і Уолтер Бреннан… ще починали статистами», він ще й особисто знав Баффало Білла Коуді, Уайатта Ерпа і Бета Мастерсона^{926}.

Коуді став кумиром усього життя МакКоя, коли той побачив мисливця і його легендарне шоу «Дикий Захід» у 1898 році у віці семи років у рідному місті Саґіно, штат Мічиган. Оскільки батько МакКоя був шефом поліції міста, то мав можливість особисто зустріти видатного шоумена і проголосив Коуді «найбільш приголомшливою людиною, яку я коли-небудь бачив і яку ніхто не перевершить ані в минулому, ані в майбутньому»^{927}.

У ті часи, доки ще автомобілі не змінили штат, у Мічигані все ще водилися ковбої, які приручали і об’їжджали коней, тож МакКой теж вирішив, що буде цим заробляти на хліб, але на Заході. У 18 років, не сказавши ані слова батькам, він кинув школу-інтернат, в яку ходив у Чикаго, і відправився Чиказькою та Північно-Західною залізницею до кінцевої зупинки — містечка Лендер у Вайомінгу. Примостившись у чудовій долині річки Поупоуже між більш приголомшливою прекрасних гір Уїнд-рівер, Лендер мав девіз, слова якого взяли з пісні «Сини першопрохідців» про місце, де «закінчуються залізничні рейки і починаються стежки»[75].

Лендер також розташований за кілька кілометрів від індіанської резервації Уїнд-рівер — дому племен східних шошонів і північних арапахо. З ковбоями та індіанцями, які прогулювалися немощеними вулицями, з дансінґами і світлом свічок, які мерехтіли вночі з вікон безлічі салунів, Лендер був саме тим містом Заходу, яке очікував побачити МакКой. Він працював на різних місцевих роботах, старанно відкладаючи гроші, сподіваючись колись придбати собі ранчо.

Його захоплювало корінне американське населення, особливо арапахо. Романтик, який вважав, що корінні американці все ще сприймають світ таким, яким він був до приходу цивілізації, МакКой довго намагався здобути прихильність старійшин племені арапахо, вивчаючи мову жестів та багато інших їхніх традицій. Дружнє ставлення МакКоя по суті зробило його почесним членом племені — йому дали ім’я «Високий Орел». Ці стосунки зроблять з нього зірку Голлівуду.

Коли Америка вступила у Першу світову війну, МакКой приєднався до кількох сотень інших місцевих ковбоїв, які попросилися добровольцями у ескадрон кавалерії. Але коли стало зрозуміло, що нова війна зробила «буйних наїзників» старомодними, МакКой подався у Корпус навчання офіцерського складу, де дослужився до рангу підполковника. Він ніколи не був у бою, але коли повернувся у Вайомінг, його призначили генерал-ад’ютантом Національної гвардії штату, тобто у 28 років він став бригадним генералом.

У 1923 році у столицю Вайомінгу Шаєнн приїхав представник кінокомпанії Famous Players-Lasky і спитав МакКоя, де його студія може знайти п’ятсот корінних американських статистів для зйомок найдорожчого (з бюджетом 750 тисяч доларів) вестерну тих часів — «Кибитка». МакКой тоді вже був важливим білим персонажем міфології Дикого Заходу, якого журналіст Ґленн Франкель назвав «Чоловіком, який знає індіанців»^{928}. Через дружбу з корінними американцями, МакКоя часто запитували: «Які вони — індіанці?» Слід віддати йому належне, він зазвичай відповідав: «А які вони — люди?»^{929}

Після пояснення голлівудському адміністратору, що корінні американці потребують доброго ставлення і гідної платні, як і всі інші актори, МакКой погодився допомогти укласти велику угоду, за якою п’ятсот членів племен арапахо і шошонів поїдуть в Юту, де знімалося кіно. Студія найняла МакКоя консультантом на знімальному майданчику, тож він склав із себе повноваження генерал-ад’ютанта.

Коли МакКой — білявий, широкоплечий красень зі зростом 182 сантиметри та з пронизливим поглядом блакитних очей — прибув на місце з ескортом корінних американців, то привернув до себе увагу кіношників. У захваті від того, як він час від часу спілкувався з індіанцями мовою жестів, вони попросили його поїхати у Голлівуд — знятися у спеціальному пролозі, що додадуть на початку стрічки, в якому б пояснювався цей спосіб спілкування. «Кибитка» стала блокбастером, зібравши три з половиною мільйони доларів.

МакКой зберіг своє ранчо у Вайомінгу, але залишився в Голлівуді, де кінець кінцем знявся приблизно у ста фільмах, переважно вестернах. Деякі були першокласними, на кшталт «Закон пострілу» 1928 року з Джоан Кроуфорд у головній ролі, але більшість належала до категорії «Б» і серіалів, які крутили подвійними сеансами в суботу вдень. Оскільки МакКой був справжнім ковбоєм, в його грі проступала автентичність, тож його цінували більше, ніж партнерів на кшталт Тома Мікса і Бака Джонса.

Якщо такий короткий опис МакКоя змушує вважати його грубим, необтесаним ковбоєм, то це далеко від правди. У свій вайомінзький період він вважався естетом, і це коли заможні скотарі-європейці, особливо британські аристократи чи нью-йоркські франти, чередували матчі у поло із заганянням худоби. Найкращими голлівудськими друзями МакКоя були справжній англійський джентльмен Роналд Коулмен і модник Уїльям Пауелл. Не на роботі МакКой радше вдягався у твід, а не в джинсу, і казали, що після кількох коктейлів він втрачав свою м’яку протяжну західну вимову і, починав говорити як Коулмен. Перша дружина МакКоя Аґнес, з якою він розлучився у 1931 році, була донькою театрального продюсера з Британії Генрі Міллера і акторки Біжу Герон.

Зацікавлений у політичному житті, МакКой як республіканець балотувався до Сенату від штату Вайомінг у 1942 році, але програв праймері ще консервативнішому Едвардові Вівіану Робертсону, який привернув до себе увагу стверджуючи, що американці японського походження у вайомінгському таборі для інтернованих живуть у розкоші. Через 48 годин після поразки на виборах МакКой пішов записуватися добровольцем в армію (тривала Друга світова війна) попри те, що вже мав 51 рік. МакКой зазначив, що багато старших голлівудських зірок так само прагнули виконати свій громадянський обов’язок. Та насміхаючись над Джоном Уейном, якого він вважав примхливою примадонною, МакКой сказав, що «чимало молодших акторів були задоволені епізодичними ролями у натурних зйомках. За іронією долі дехто з них згодом стане страшенним суперпатріотом Америки»^{930}.

МакКой служив у Франції, виконуючи переважно адміністративні завдання, для яких не користувався виправданнями, що йому 52, і заприятелював із літнім військовим кореспондентом на ім’я «Ерні» Хемінґуей. По війні повернувшись до Голлівуду, МакКой з’ясував, що вже для 54-річного ковбоя там мало роботи. Він відійшов від справ і переїхав на схід, де придбав чудовий маєток доби короля Ґеорґа під назвою Долінґтон Манор в окрузі Бакс, штат Пенсильванія.

Інґа теж перебиралася на схід. Завершивши роботу для «Дуелі під сонцем», вона подумала, що настав час залишити Голлівуд, де вже стала старожилом. Вона не лише знала більшість кінозірок, а й пам’ятала імена охоронців кіностудій. Була спокуса і лишитися. Світські колонки сповіщали, що в одному з її улюблених ресторанів Seacomber’s в Малібу красивий шансоньє Девід Стріт «нашіптував поезії» в її прекрасні вушка^{931}.

Але саме світські колонки були основною причиною, чому Інґа хотіла поїхати. Вона все ще злилася на Парсонс, бо через неї знову відновили звинувачення, нібито Інґа була нацистською маріонеткою. Вона звернулася до Ґантера, і той порадив, як й деякі інші, повернутись у Нью-Йорк — зайнятися серйознішою літературною кар’єрою.

В усі часи Інґа дуже серйозно ставилася до моди. Завжди бездоганно вдягнена, віддаючи перевагу класичним силуетам над новими трендами, Інґа пильно придивлялася, як Голлівуд диктує модні тренди:

Ставлення Інґи до моди як засобу прояву індивідуальності подобалося легендарній редакторці відділу мода у журналі Harper's Bazzar Дайяні Вріланд, яка запросила її писати поради для модниць. У червні 1946 року, перш ніж перебратися у Нью-Йорк, Інґа потрапила на звану вечерю до її друга — актора з Англії Брайана Ахерна, який також запросив свого старого знайомого МакКоя.

У мемуарах МакКой писав, що Ахерни наполягали, щоб він прийшов, «бо просто мусить побачити Інґу, всі чоловіки від неї без тями». МакКою подобалося його голлівудське життя розлученого холостяка, і він скептично ставився до того, що Інґа може запропонувати щось більше за багатьох знайомих йому кіноактрис. «Але я таки зустрівся з нею, і вона буквально перехопила мій подих, — згадував МакКой. — Вона була найпрекраснішою з усіх бачених мною жінок, і на відміну від інших, кого природа обдарувала так само, вона виявилася дуже простою й абсолютно позбавленою марнославства. Після цього я уже зрідка залишав її»^{933}.

Друзів зачудувала така пара. Голлівудський колумніст Геррі Крокер саркастично писав, що «Інґа, певно, дуже хотіла вивчити мову жестів індіанців»^{934}. Інґа не закохалася в МакКоя до нестями, як у чоловіків, ближчих їй за віком, на кшталт Набі, Кейєна чи Кеннеді. Її почуття до нього походили на ставлення до Фейоша: він був цікавою людиною, якою вона захоплювалася. Але вона все ще хотіла малюків, і не було відомо, чи 55-річний МакКой, старший за неї на 22 роки, з трьома дорослими дітьми від попереднього шлюбу, захоче нової родини.

Коли в листопаді 1946 року Джек знову з’явився на її горизонті, почуття Інґи до МакКоя ще більше ускладнилися. На відміну від попередніх чотирьох років, коли Джек зустрічав Інґу і вона давала відсіч його натиску, цього разу Інґа піддалася, і вони переспали. Майже через дев’ять місяців вона народила сина.

Розділ 68 Останнє побачення

Нам мало відомо про останнє побачення Інґи з Джеком. Єдиним джерелом інформації є її старший син Роналд МакКой, який повідав, що мати розповіла про це йому через двадцять років. Зі зрозумілих причин Рон не розпитував деталей.

Джек тоді щойно виграв свої перші перегони до Конгресу і п’ятого листопада подорожував чи то з Вашинґтона, чи назад у столицю, коли в Нью-Йорку зустрів Інґу; потім вони кохалися. Після цього вони вже ніколи не бачилися.

Чому ж Інґа все-таки змилостивилася і провела ніч із Джеком після всіх цих відмов у попередні роки, ще з першого березня 1942 року, коли Джек сказав їй, що їм слід припинити стосунки? Однозначної відповіді, звісно, немає, але коли вони зустрілися, то відчували схожі емоції — від ностальгічної ейфорії до, можливо, страху. Тож вони востаннє вхопилися одне за одного.

Інґа давно вже передрікала, що остаточною метою Джека буде Білий дім. Вона вірила, що зіграла хай невеличку, але ключову роль у старті його політичної кар’єри. Тепер, коли Джек зійшов на першу сходинку своїх сходів догори, — як же краще двоє давніх закоханих могли відсвяткувати це, як не інтимними обіймами.

Крім того, Інґа достеменно не знала, куди ведуть її стосунки з МакКоєм. Як той записав у мемуарах, коли він поїхав із Голлівуду, то вважав себе пенсіонером і збирався «насолодитися тими роками, що мені лишились… як провінційний джентльмен»^{935}. МакКой казав про Інґу, що «наші душі були схожі», але він не був упевнений чи готовий, фінансово або емоційно, до нової родини^{936}.

Більшість своїх статків МакКой втратив у 1938 році, коли попри Велику депресію у запалі вирішив здійснити мрію свого життя і створити шоу «Дикий Захід», так само, як свого часу Баффало Білл. Він не міг вибрати для цього гіршого часу. Стан економіки далі був плачевним. МакКой виділив на проект понад 100 тисяч доларів із власних заощаджень і найняв понад 150 виконавців, але шоу довелося закрити після менш ніж 20 виступів. На денний спектакль в Акроні, штат Огайо, прийшло лише 60 платоспроможних глядачів^{937}.

Інґа таки не відмовилася від мрії про дім та дітей, але бачила, що час спливає. Все ще красуня у свої 33, вона стала почуватися не на свій вік. Крім ревматоїдного артриту, тепер її почала мучити ще й подагра. Старший на 22 роки МакКой, можливо, не був ідеальним чоловіком для порятунку від дівоцтва, але їхній інтерес був взаємним.

Звісно, Інґа не плекала ілюзій, що після їхнього короткого рандеву в Нью-Йорку шлюб із Джеком раптом стане можливим — якраз навпаки. Після обрання у Конгрес, Джек розпочав мандрівку «незрівнянним шосе до Білого дому», а це означало, що відмова від одруження з Інґою була як ніколи реалістичною. Його влаштовували би нерегулярні таємні побачення з нею, бо це не створювало політичного ризику, але Інґу не цікавили такі стосунки взагалі.

Кохання без відданості не принесло б Інзі розради. Такі домовленості могли підходити Флоренс Прітчетт — у неї ж був чоловік, — але Інзі вони обіцяли лише біль і розпач. Її колишні бажання любовного сп’яніння і захоплення від усього нового заступали простіші мрії про спокій і задоволення. Якщо не йшлося про шлюб із Джеком, то єдиним виходом був розрив. Ці останні любощі були мрійливо-сумними, і незабаром після нового, 1947 року Інґа дізналася, що вагітна — але від кого?

Роналдові Інґа зізналася, що якийсь час думала про аборт, але відмовилася від нього, бо вагітність вже була не на початковій стадії. Але, напевно, переважили два інших чинники^{938}. Вона мала б згадати, як близько її мати перебувала від аборту, і дякувала, що Ольга не зробила цього кроку, але важливіше те, що Інґа вже роками прагнула мати дитину; і тепер у неї є можливість стати мамою — за ідеальних чи не дуже обставин.

Ймовірно, Інґа не розповіла Джекові, що вагітна. Якщо дитина ненароком від нього, вона знала, що тепер Кеннеді, обраний до Конгресу, напевно порадить аборт і тиснутиме на неї, щоб уникнути скандалу. Коли чотири роки тому вона боялася, що завагітніла, Джек не відреагував на це з особливим ентузіазмом, а тепер ситуація була в рази складнішою, ніж тоді.

Вважаючи шанси, що вона носить дитину від Джека, невисокими, Інґа не зізналася МакКою, що мала любовне побачення з Кеннеді. Зі свого боку МакКой, не маючи підстав вважати, що батько не він, готувався вчинити гідно і не зганьбити свою майбутню дружину. Він одружився з Інґою під час таємної церемонії без гостей у день святого Валентина 1947 року в селищі Норт-Касл за 65 кілометрів на північ від Нью-Йорка.

Коли новина, що пара одружилася, дійшла до журналістів і вони почали дзвонити, бажаючи її підтвердження, МакКой з Інґою відповідали дуже туманно і натякнули, що побралися ще у листопаді. Після інтерв’ю, яке відбулося через десять днів після укладення шлюбу, репортер цитував МакКоя: «Ми вже досить давно одружилися». Дописувач з Associated Press додав, що МакКой «відмовився сказати, коли і де відбулася церемонія»^{939}. Розмовляючи із журналістами приблизно в той самий час, Інґа повідала, що заміжня за МакКоєм уже «кілька місяців»^{940}.

Фактично у всіх статтях про їхній шлюб зазначалося, що Інґа брала інтерв’ю в Гітлера і що той проголосив її «ідеальною нордичною красунею». Один із таких типових матеріалів мав заголовок: «Зірка кіно одружився із данкою, яка догодила фюрерові»^{941}. Про її зв’язок із Гітлером газетярі згадали ще раз, коли 12 серпня 1947 року народився Роналд — через сім місяців після їхнього весілля і дев’ять місяців після побачення Інґи з Кеннеді. Деякі видання навіть передрукували фото 1936 року з підписом, буцімто Інґу призначили головним рекламним агентом нацистів у Данії, що ще раз підтвердило її вислів: «За все в житті доводиться платити».

Тим часом Роналд виріс білявим і дуже схожим на МакКоя, що, звісно, зменшило весь той неспокій, який Інґа могла відчувати.

Звістка, що Інґа вийшла заміж, для багатьох її друзів виявилася несподіванкою, і хоча ті, хто знав МакКоя, любили його, та все ж дивувалися, що Інґа наважилася стати дружиною настільки старшого за себе чоловіка, а це, на їхню думку, могло завадити їй мати дітей. Декого образило, що їх не запросили на весілля. Сер Чарлз Мендл сказав, що йому було неприємно дізнатися про її шлюб від «порівняно сторонньої людини», але додав: «усе ж головне, що ти щаслива»^{942}.

Інґа справді була щаслива здійснити свою мірю про материнство, а її мати зраділа новому зятю. На відміну від більшості попередніх кавалерів Інґи, МакКой не вважав, що мусить якось догоджати Ользі[76]. Старший і досвідченіший МакКой так само, як і Ольга, мав упертий характер, і це не дозволяло їм зблизитися. Ользі бракувало шанобливого Фейоша, тому коли вона з Каліфорнії приїхала на схід у гості до Інґи з МакКоєм, то хотіла зустрітися і з Фейошем, якщо він не проти побачитися. На питання Ольги Фейош відповів: «Мені прикро, що ви написали такі жахливі рядки “…але якщо ви хочете повністю розірвати старі зв’язки…” Мо («Мамо»), люба, як ви можете? Любов до Інґи і вас завжди житиме в мені. Вона не може зникнути… Звісно, у нас траплялися непорозуміння — можливо, всі через ревнощі до Інґи, яку ми обоє дуже любимо, — але особлива ніжна частина мого серця завжди була вашою»^{943}.

Тепер, з новою родиною, яку потрібно утримувати, МакКой повернувся до справ. Він пробував себе на радіо в Нью-Йорку, але знав, де точно зможе заробити грошей. У 1948 році сім’я переїхала до Каліфорнії, де Інґа народила другого сина — Теренса. У 1950 році МакКою довірили телешоу на каналі KTLA у Лос-Анджелесі, в якому він розповідав історії про Дикий Захід із особливим наголосом на темі корінних американців. Багато з індіанців виступали в цьому шоу, виконуючи старовинні танці та демонструючи інші забуті традиції. Разом із МакКоєм шоу вів нібито корінний американець, актор на ім’я Коуді Залізні Очі; лише згодом стало відомо, що насправді він був італійським іммігрантом з Луїзіани.

У 1952 році шоу МакКоя почало виходити на дочірньому CBS лос-анджелеському каналі — KNXT, і він отримав премію Еммі за свою роботу (вже без другого ведучого), в якій «розповідав глядачам справжні історії Заходу»^{944}. Попри схвальні відгуки критиків у наступному сезоні шоу втратило спонсора і його закрили. Особисто для МакКоя це стало благословенням.

Поставши перед потребою заробляти на хліб, він відродив свої заняття з 1930-х років — недовговічне тоді шоу «Дикий Захід» і тривалішу співпрацю з цирками Ringling Bros, та Barnum & Bailey. Тепер МакКой працював у цирку Kelly, Miller Brothers, а згодом приєднався до команди Carson and Barnes (хоча знайшов час зіграти у двох вестернах і в епізоді «Навколо світу за 80 днів»).

Це були «хороші роки», згадував МакКой. Кожного літа Інґа з синами долучалися до цирку, і хлопці виступали клоунами в костюмах, пошитих мамою власноруч. Los Angeles Times писала, що у них «ідеальна літня робота», але Рон і Террі зізнавалися, що хотіли б повернутися до школи. Їм подобалося заробляти, але можливостей витратити гроші було замало, бо вони мусили прокидатися о п’ятій ранку щодня і допомагати цирку переїхати у нове місто^{945}.

І хоча влітку МакКої були разом, батько решту року, сім місяців, подорожував з трупою без них. Для Інґи це не стало новим. Її знову залишили саму, доки коханий чоловік втілював у життя свою мрію. У Каліфорнії, серед старих друзів і поруч із матір’ю, відсутність МакКоя була ще стерпною. Але все це змінилося після переїзду в Аризону, особливо коли їй відмовили у ранчо, про яке вона так мріяла.

Чоловік, який був частиною цієї мрії, — Джек Кеннеді, теж збирався одружитися, хоча Інґа надалі панувала в його в думках, аж він ледь не скасував своє весілля.

Розділ 69 Джек і Джекі (й Інґа)

Під час відпустки на півдні Франції у серпні 1953 року 36-річний Джек Кеннеді зустрів вродливу білявку зі шведської родини аристократів — Ґуніллу фон Пост, якій щойно виповнився 21 рік. Того дня Джек і фон Пост разом вечеряли і танцювали. Через годину, коли вони милувалися зірками над Середземним морем, Джек сказав: «Сьогодні я закохався в тебе». Він зізнався, що наступного місяця мусить одружитися з Жаклін Був’є, але запевнив: «Якби я зустрів тебе місяцем раніше, то скасував би весілля»^{946}.

Коли Інґа була непевною стосовно майбутнього з МакКоєм, вона віддалася Джекові. Натомість Джек, зовсім не у захваті від перспективи одруження із Джекі, віддався копії Інґи. З огляду на те, що Джек ганявся за всіма жінками, таке твердження може здаватися помилковим, але існує кілька натяків на те, що коли він зустрів фон Пост, то побачив Інґу, і не через спільність їхнього скандинавського походження. Глибина почуттів Джека до фон Пост зовсім не відповідала часу, який вони провели разом, що вказує на те, що Джека накрили емоційні спогади з давнього минулого.

Фон Пост відмовилася спати з Джеком того ж дня, коли вони познайомилися, і, попрощавшись, вважала, що вже більше його не побачить. Але у березні вже півроку одружений Джек не полінувався розшукати фон Пост і благав її про ще одне побачення. Проблеми, насамперед зі здоров’ям, заважали йому побачити фон Пост до серпня 1955 року — аж через два роки після їхньої першої зустрічі. Вони провели пристрасний тиждень, а потім рік чи два листувалися, але ще одне заплановане побачення так і не відбулося.

Коли вони були разом, фон Пост зауважила, що Джек «весь час говорив про Париж» — улюблене місто Інґи; фон Пост ніколи там не була. Якось Джек запропонував зустрітись у Копенгагені — місці народження Інґи, хоча Стокгольм у рідній фон Пост Швеції був ближче^{947}. Джекова манера поведінки з фон Пост нагадувала його ставлення до Інґи. Вона зауважила, як й Інґа, потребу Джека у «безумовному коханні» і в «комусь, хто любитиме його однаково за слабкі і сильні сторони»^{948}. Коли вони з фон Пост нарешті кохалися, Джек сказав їй: «Я почуваюся, наче став вільним»^{949}.

Але фон Пост не була Інґою, і різниця у стосунках Джека з цими жінками підкреслює глибину його зв’язку з коханкою з минулого. Його листи до фон Пост, на відміну від листів до Інґи, не повнилися прихованими думками чи емоціями; переважно це були короткі любовні послання («Ти чудова, і я за тобою сумую») чи поквапно нашкрябані сподівання зустрітися знову. Крім того, важливо, що ці послання означали для фон Пост. Про свої стосунки із Джеком Інґа не говорила нікому, крім рідних, і зберігала його листи до своєї смерті; вони були надто особистими. Натомість фон Пост у 1997 році видала книжку, в якій на 150 сторінках розтягнула те, що по суті тривало лише один тиждень. А в 2010 році, за рік до своєї смерті, вона на аукціоні продала листи від Джека за 115 тисяч доларів^{950}.

Проте існує одна ключова схожість — причина, з якої Джек розривав стосунки. Фон Пост Джек повідав, що справді хотів розлучитися з Джекі і одружитися з нею, але його батько заборонив це. Потім він написав фон Пост, що Джекі вагітна і що він сподівається, це покращить їхній шлюб. Джек і фон Пост припинили листуватися. У 1956 році вона вийшла заміж за шведа, а Джек лишився одруженим із Джекі.

Багато років шлюб Джека з Джекі не був щасливим. Як слушно зауважив біограф Джеффрі Перрет: «Роман Джека і Джекі був про них, а не між ними»^{951}. Якби Кеннеді програв вибори в Сенат у 1952 році Генрі Кеботу Лоджу, то, на думку друзів, ніколи б не одружився, але він виграв і за розкладом рухався до свого президентства у 1960 році.

Джек розумів: одна справа бути холостяком-конгресменом, і зовсім інша — президентом. Для цього він мав одружитися. Кілька вдівців були президентами (останній з них — Вудро Вільсон), але єдиним холостяком у Білому домі був Джеймс Б’юкенен, якого весь його термін на цій посаді закидали натяками про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Джозеф Кеннеді пояснив синові, що дружина і діти тепер — «політична необхідність»^{952}.

Джеків поспіх стати президентом (він посів цей пост у 43 і дотепер лишається наймолодшим обраним головою держави) спонукали його давнє переконання, що через численні хвороби, він довго не проживе. Лікарі підтвердили його передчуття, коли у 1947 році Джек серйозно захворів під час подорожі до Ірландії. Британські фахівці діагностували в нього хворобу Аддісона — рідкісний розлад, який заважає наднирковим залозам виробляти гормони, і через це шкодить всій імунній системі. До 1930-х років люди, які страждали від хвороби Аддісона, в дев’яноста відсотках випадків помирали, але, на щастя для Джека, у 1947 році вже існував штучний замінник гормонів, який прописали йому лікарі, зазначивши, що це продовжить його життя ще на десять років.

Біограф Майкл О’Брайєн писав: «Майже стовідсоткова перспектива померти до 1957 року, певно, переслідувала Кеннеді»^{953}. Ці передчуття близької смерті погіршила звістка про загибель його улюбленої сестри Кік у авіакатастрофі у Франції 13 травня 1948 року. Вона померла разом зі своїм скандальним новим нареченим — графом Фіцуїльямом, який все ще розлучався з першою дружиною. Кік так і лишилась єдиною з Кеннеді — достатньо незалежною, щоб кинути виклик звичаям своїх батьків.

Інґа, яка так цінувала дружбу з Кік, напевно, надіслала свої співчуття Джеку і родині Кеннеді, але немає підтверджень, що вони були їй за це вдячні. Джек був надто розбитий горем. Він не поїхав на похорон сестри в Англії, натомість взяв участь у невеличкій поминальній церемонії з родиною і кількома друзями у селищі Гайанніс Порт^{954}.

Джек зустрів Джекі, коли вона все ще була студенткою коледжу Вассар, за рік до смерті Кік. Він залицявся до неї тоді, і знову — через чотири роки — під час вечірки у Вашинґтоні, організованої другом журналістом Чарлзом Бартлеттом. Але Джекі обидва рази дала відсіч наступу Джека, і він уже не турбував її. Тим часом вона керувала власним життя, яке має кілька дивних збігів з історією Інґи.

Завдяки допомозі друга сім’ї Артура Крока, який все ще був «постачальником талантів редакції» Washington Times-Herald, Джекі найняли на таку саму посаду, що була і в Інґи, але вона отримувала на два з половиною долари більше на тиждень. У газеті Джекі виконувала обов’язки «фотокореспондента», фотографуючи і пишучи нариси про найцікавіших людей столиці. Одним із них, як і для Інґи, став Джек.

У Джекі був той самий наставник, що й в Інґи: Джон Уайт, кавалер Кік і «прикриття» Джека та Інґи, коли та разом із Кік працювала в Times-Herald. Однак стосунки Джекі з вже 40-річним Уайтом були суто платонічними. Тепер він працював у Держдепартаменті, але сумував за щасливими днями, проведеними серед вродливих репортерок Times-Herald. Він узяв Джекі під своє крило, навчаючи, як потрібно писати, і вселяючи в неї дедалі більше впевненості.

Коли на початку 1952 року Джек і Джекі знову зустрілися, то вже подивились одне на одного по-іншому, цього разу через призму холодного розрахунку. Плануючи виграти перегони до Сенату, Джек потребував дружини, яка б підтримала його президентські прагнення. Джекі підходила за всіма параметрами: вона була красивою, освіченою, витонченою, небідною і необтяженою попередніми шлюбами чи скандалами. Ще одна риса в Джекі сподобалася Кеннеді: від відчув, що вона з розумінням ставитиметься до його невірності^{955}.

Батько Джекі — Джон Верну «Блек Джек» Був’є III — був енергійним брокером з Уолл-стрит і донжуаном, але вона все одно його обожнювала. Як і Кік, Джекі вважала, що всі чоловіки схожі на своїх батьків. «Не думаю, що знайдеться бодай один чоловік, вірний своїй дружині», — якось сказала Джекі^{956}. Джек знав, що вона пережила «велику катастрофу батька»^{957}.

Був’є привчив доньку до розкішного життя, але Блек Джек ледь не збанкрутував після обвалу акцій у 1929 році. Його дружина пішла від нього, а вітчим Джекі — Г'ю Окінклосс був скупим зі своїми нерідними дітьми. Джекі, яка вважала Джека привабливим, вирішила, що потребує заможного чоловіка для забезпечення того життя, якого вона прагнула; Джек був членом однієї з найзаможніших родин у світі. «Словом, вона хотіла вийти за Джека через гроші», — сказала телевізійна кореспондентка і друг сім’ї Ненсі Дікерсон^{958}.

А всі ті, хто бере шлюб лише з розрахунку, швидко розуміють: вони це заслужили. Незважаючи на попередження від друзів Джека, Джекі не була готова до такого приниження, яке вона відчувала від постійної потреби чоловіка в інших жінках і від його холодності в їхніх стосунках. Джека, який вихваляв те, як добре вони з Інґою знали одне одного, здається, не цікавила особа дружини. Коли журнал Look брав у нього інтерв’ю про Джекі, той, описуючи дружину, напружено вичавив із себе такі менш ніж відверті зізнання на кшталт «у неї чудова пам’ять і вона знає багато мов», а потім, здавшись, спитав журналіста: «Чому б замість цього не зробити матеріал про мене?»^{959}

На відміну від Інґи, Джек ніколи не писав дружині листів, лише зрідка, під час сенаторської пошукової роботи, листівки. Він навіть зробив пропозицію Джекі телеграмою. Вона проводила на самоті майже всі вихідні, а коли Джек бував удома, то займався переважно роботою чи спілкувався з друзями-чоловіками. «З таким самим успіхом я могла б жити на Алясці», — стогнала Джекі^{960}.

Навіть вагітність і наступний за нею викидень не стримали Джека. У 1956 році, поки він насолоджувався круїзом по Середземному морю в компанії європейських красунь (жодна з них — не фон Пост), Джекі передчасно народила маленьку дівчинку, яку назвала Арабеллою. Отримавши про це звістку, Джек не телефонував дружині цілих два дні. Лише зрозумівши, що його відсутність поруч із нею шкодить кар’єрі, він повернувся до Сполучених Штатів. Джозеф Кеннеді, який бачив у Джекі ті самі риси, що й в Кік, благав, підкупав і закидав її листами, в яких просив не розлучатись із Джеком, не руйнувати його майбутнє. Джекі здалася і сказала подрузі майже те саме, що й Інґа: «Родину Кеннеді не перемогти. Вони надто сильні»^{961}.

Це була найнижча точка шлюбу Кеннеді. На щастя, він трохи потеплішав після народження Керолайн і Джона-молодшого, і ще більше, коли Джек зрозумів, що популярність Джекі як першої леді підносить його власний імідж. Але справжній поворот в їхніх стосунках стався в серпні 1963 року, коли Джекі знову передчасно народила хлопчика на ім’я Патрік, який помер через два дні. На відміну від 1956 року, цього разу Джек був люблячим і уважним. Після одужання вдячна Джекі пообіцяла, що вперше як перша леді супроводжуватиме чоловіка у важливому політичному турне. У листопаді вони разом поїдуть у Техас.

Розділ 70 «Справляти нужду не виходячи з намету»

Інґа з цікавістю стежила за політичною кар’єрою Джека. Конвенція Демократичної партії у 1960 році відбувалася у Лос-Анджелесі, і якийсь час вона планувала піти на стадіон Memorial Coliseum, подивитись, як Джек виголошує промову, погоджуючись стати єдиним кандидатом від партії на президентських перегонах, але потім подумала, що її перебування у 80-тисячному натовпі не надто підтримає Кеннеді. Вона пропустила його відому заяву про те, що Джекова майбутня адміністрація запропонує американцям програму соціального реформування «Нові рубежі», але надіслала йому привітальну телеграму. Та загубилась у лавині таких віншувань, тож Інґа не отримала відповіді.

Ще однією людиною, яка пильно стежила за злетом політичної кар’єри Джека і після його висунення кандидатом в президенти надіслала свою записку, був Джон Едґар Гувер. Коли у 1956 році Джек став потенційним кандидатом у віце-президенти від Едлая Стівенсона, Гувер зробив запит в архівах ФБР — що є на Кеннеді. Доказом того, як мало значення директор надавав Джекові під час його служби офіцером BMC, є те, що коли Гуверу доповіли про об’ємну справу Інґи, він нібито відповів: «Ви переплутали. Ви говорите про старшого брата Джона Ф. Кеннеді»^{962}.

Гувер так мало думав про Джека, що, як видно, не помітив, коли той, уже обраний до Конгресу, постійно намагався видобути свою справу з ФБР (яка, власне, була справою на Інґу). Джек знав, що в Бюро є дані про його роман із данкою, про це розповів йому батько. Він не особливо був у курсі, що саме там зберігалося, і немає явних підтверджень його підозрам, що Гувер має записи його сексу з Інґою.

Існували ці плівки чи ні, але зі зрозумілих причин Джек не хотів, щоб суспільство дізналося, що в нього була інтрижка з підозрюваною в шпіонажі. Це свідчило б про надзвичайно низький рівень суджень молодого політика, який з усіх сил намагався вибудувати собі імідж не по роках мудрого державного діяча. Крім того, якби сплив зв’язок Інґи з Гітлером та іншими нацистськими очільниками, то потягнув би за собою нову хвилю неприємних історій стосовно поглядів його батька на Німеччину у 1930-х роках. Навряд чи це зі свого боку підняло б галас навколо розпусної поведінки Джека — тогочасна преса вважала цю тему забороненою.

Врешті, і це не треба недооцінювати, Джек вважав свої стосунки з Інґою глибоко особистими. Їй він показав свою вразливість, яку зазвичай від усіх приховував. Зважаючи на те, що Джек був тим ще ексгібіціоністом і вважав свою чоловічу силу політичним капіталом, то якби люди дізналися про його несамовитий секс, це взагалі б його не засмутило, але він поділився з Інґою своїми страхами та непевністю, про які не хотів би, щоб знав хтось ще.

Один з помічників Джека в Конгресі — Ленґдон Марвін-молодший стверджував, що Кеннеді кілька разів намагався забрати свою справу з ФБР. Він також говорив, що Джек вважав, що секс-плівки у Гувера є. Коли він обрався до Конгресу, то «однією з його нав’язливих думок були плівки Інґи-Бінґи, — казав Марвін. — Він хотів видобути їх із нетрів ФБР. Я порадив цього не робити, бо вони б їх ніколи не віддали». Попри те, що Марвін буцімто попереджав: «Я казав йому не бути дурнем»^{963}, після першої відмови Бюро Джек, уже будучи сенатором, зробив ще одну спробу. Він так нічого і не отримав, але коли стало ясно, що Джек може стати президентом, Гувер недвозначно дав зрозуміти, що справа в нього.

13 липня 1960 року, у день, коли Джека висунули кандидатом у президенти, і коли Інґа привітала його телеграмою, Гувер наказав помічникам підготувати все, що Бюро має на Кеннеді. Наприкінці дня він отримав доповідну на дев’яти аркушах, в якій зазначалося, що загалом родина Кеннеді мала з ФБР дружні стосунки: свою роль зіграли постійні лестощі Джозефа Кеннеді, а також те, що Джек був палким антикомуністом. У доповідній також писалося, що Кеннеді звинувачували у підтасовці результатів голосування виборів делегатів під час праймері; а далі, під грифом «Різне», перед інформацією, що Джека бачили на вечірках з повіями у товаристві Френка Сінатри, йшла примітка, що він «також мав позашлюбні статеві контакти з дружиною іншого в часи Другої світової війни». Наступного дня Гувер наказав перенести справу Інґи в його особистий кабінет, щоб надалі мати до неї безпосередній доступ^{964}.

Незабаром після цього Гувер зустрівся з братом Джека і головою його передвиборної кампанії — Робертом Ф. Кеннеді, і повідомив, що хоча ФБР чуло доволі багато пліток про Джека, зокрема про його стосунки з Інґою, та Бюро запевняє родину Кеннеді: хай який компромат був би у його архівах — усе буде надійно збережено особисто Гувером. Після цієї розмови директор ще неодноразово повторював те саме впродовж років президентства Кеннеді.

«Думаю, він приблизно кожного місяця відправляв свого підлеглого повідомити про когось відомого мені, чи про члена моєї родини чи про закиди стосовно особисто мене, — згодом згадував Роберт Кеннеді. — Гувер усе це робив для того — правильно це чи ні, — щоб дати ясно зрозуміти: над усім стоїть він і всі дані приходять безпосередньо до нього»^{965}.

Гувер не погрожував. Нічого не вимагав. Йому і не треба було. «Якби він напряму шантажував будь-якого з президентів, той, я впевнений, викинув би його з крісла», — якось пояснював відомий колумніст Джек Андерсон. Гувер радше використовував «дружній підхід». Журналіст сказав, що Гувер, удаючи, що захищає президента, говорив би щось на кшталт: «Є певна інформація, яка може дійти і до ваших ворогів, пане президенте… І хочемо, щоб ви знали, що ми робимо все можливе, щоби запобігти витоку цієї інформації»^{966}.

Джек зрозумів це «дружнє» послання, і це викликало розчарування та подив його друзів і прихильників. Наступного дня після перемоги над Річардом Ніксоном, він покликав друзів на вечерю у селище Гайанніс-Порт і спитав у них, які його перші кроки мусять бути на посту президента. Першою ж ідеєю цієї «жвавої» дискусії було звільнення Гувера. Джек, «слухаючи з явним зацікавленням, жартував над друзями», згадував один з гостей, історик і помічник Кеннеді Артур Шлезінґер-молодший^{967}.

Шлезінґер згадував, що, не свідомі існування Гуверової справи на Джека з Інґою і впевнені, ніби президент поділяє їхню антипатію до директора Бюро, ті, хто пропонував його усунення, були «трохи роздратовані», коли наступного ж дня Кеннеді оголосив про перепризначення Гувера головою ФБР ще на чотири роки^{968}. Ще обуренішим видавався приятель Джека — Бенджамін Бредлі, який, у той час усе ще очолював столичне бюро тижневика Newsweek, чув дзвінок Кеннеді до директора і як той «запевняв Джона Едґара Гувера, що дуже його потребує і розраховує на нього впродовж усього свого президентства. Я подумав: це вже трохи занадто»^{969}.

Звісно, Бредлі знав про походеньки Джека, зокрема про інтрижку з його братовою Мері Пінчот Мейєр, але не відав про те, як багато було інформації в Гувера і як вона поповнюватиметься впродовж всього президентства Кеннеді доповідями про його постійні сексуальні ескапади, включно з дуже небезпечними зв’язками. Якби про них дізналися тоді, це коштувало б Кеннеді крісла в Білому домі.

Дозволяючи Гуверові «перебувати в наметі і справляти нужду назовні, аніж ззовні на намет», як казав про шефа Бюро президент Ліндон Джонсон, Джек вважав, що може приховати всі ці історії, хоча й ніколи не сумнівався у готовності Гувера використати їх на свою користь^{970}. Тож коли Гувер пред’явив президенту Джеку претензії про його украй ризиковані інтрижки — одну із Джудіт Кемпбелл Екснер, коханкою ще двох босів мафії, а другу з Еллен Рометш, підозрюваною у шпигунстві на користь Східної Німеччини, — Кеннеді одразу ж припинив з ними зв’язки.

Страх перед Гувером і його файлами також пояснює призначення головним прокурором молодшого брата Джека — Роберта. Традиційно вважається, що Джозеф Кеннеді натиснув на норовливого Джека, щоб той призначив Боббі на знак подяки за його допомогу під час передвиборчої кампанії. Але знаючи про погрози Гувера оприлюднити роман з Інґою та іншими, також можливо, що Джек вважав Боббі на посаді голови Департаменту юстиції додатковою гарантією того, що історія з Інґою (та інші його розваги) ніколи не вийдуть на світло — принаймні, поки він живий.

Розділ 71 Вона плакала годинами

Коли 1959 року Джек їздив країною, готуючись до президентських перегонів, Інґа мандрувала Європою. Вона не тільки знову зустрілась із двома своїми колишніми коханцями, але, з притаманною їй любов’ю до пригод, розробила божевільний план — взяти інтерв’ю у радянського вождя Нікіти Хрущова.

У 1958 році у МакКоя на телебаченні справи йшли добре. Він виграв кілька тисяч доларів у вікторині «Змагання на 64 000 доларів» (продовження гри «Питання на 64 000 доларів»), правильно відповівши на питання про фольклор Заходу. Крім того, його хвалили у телевізійному шоу «Це твоє життя», подарували кілька авіаквитків до Європи.

МакКой вважав себе зобов’язаним дотримуватися робочого розкладу в цирку Carson and Barnes, тож наступного року він вмовив Інґу і 11-літнього сина Рона скористатися квитками і поїхати до Європи. Молодший десятирічний Террі волів лишитися з батьком і мандрувати влітку з цирком.

Після 1940 року, відколи перебралася в Америку, Інґа вперше поїхала за океан, тож вони з Роном спершу вирушили у Копенгаген — навідати родину і давніх друзів. Через спільних знайомих перший чоловік Інґи Камаль Абдель Набі довідався, що вона на континенті і попросив про зустріч у Парижі. Набі служив єгипетським послом у Франції під час президентства Ґамаля Абделя Нассера (з вересня 1955-го до 1958 року), коли Єгипет і Сирія спільно створили недовговічну Об’єднану Арабську Республіку. Набі грав провідну дипломатичну роль на світовому рівні під час Суецької кризи 1956 року. Тепер же він став успішним бізнесменом.

Він усе ще був струнким, гордовитим, елегантно вдягненим, до нього зазвичай зверталися «месьє амбасадор». Він запросив Інґу з Роналдом у один з найкращих паризьких ресторанів, й Інґа зі здивуванням зауважила, що Набі тепер втратив свою розкішну шевелюру, був лисим, із дбайливо підстриженими вусами. Її також здивувало, що екс-чоловік став набожним і охоче вчив Рона ритуалів ісламських молитов.

Набі знову піддразнив Інґу тим, що, на його думку, вони все ще лишались у шлюбі, бо не розлучились згідно з традиціями ісламу. Хоча Набі, кажучи це, сміявся, Інґа дуже хвилювалася, що глибоко всередині він може справді так вважати, і не дала згоду звозити Рона на короткий час на Ніл, побоюючись, що Набі не віддасть сина, якщо вона не погодиться до нього повернутись.

За однією з вечер Набі повідав Інзі, що якби вони лишилися разом, він став би прем’єр-міністром Єгипту. Кілька тижнів по тому, вже у Лондоні, Роберт Бутбі сказав їй, що не сумнівався — якби вони одружилися, він став би прем’єром Великобританії.

«Вони казали це дуже серйозно, зовсім не жартували», — пригадував Роналд^{971}. Ці чоловіки не пояснювали, чому вважали, ніби Інґа вирішила б їхню долю, але вона таки мала талант — дарувати чоловікам віру, що вони спроможні на будь-що — навіть втілити в життя увесь свій потенціал. Їхні слова улестили і розрадили Інґу. Вона звикла до перебільшень у словах чоловіків, але також знала, що вони не завжди переходять у справи.

Бутбі став членом Палати лордів за рік до цього, за рекомендацією Гарольда Макміллана попри те, що тривав його роман із леді Дороті. Тепер як барон Бученський і власник мису Реттрей, Бутбі сказав Інзі, що дістав ці титули лише тому, що Макміллан не бажав бачити в Палаті громад цього «бунтівника», як він сам себе називав; у 1950-х Бутбі наробив галасу, ставши відвертим захисником гомосексуалістів.

Усе ще стрункий Бутбі, з рівно укладеним назад уже сивим волоссям, у дорогому, хоч і пом’ятому костюмі-трійці з метеликом у горошок, запросив Інґу з Роном у Палату лордів — повечеряти і подивитися, як він 20 липня виголошує промову. Лише задля їхньої розваги. За вечерею Бутбі довів слова королеви-матері, що все ще залишається «пройдисвітом», із грубим сміхом розповівши Інзі, що коли став на коліна перед королевою Єлизаветою II — отримати свій титул лорда, то перше, що йому прийшло в голову — у 32-річної монархині «доволі привабливі щиколотки»^{972}.

Ці задушевні зустрічі щось зворушили в Інзі. Вона знову відчула себе молодою і вільною. Згадала, як Ольга ростила її стати «кимось». Повернувшись у Копенгаген наприкінці літа, вона накидала план подорожі у Радянський Союз — взяти інтерв’ю у Хрущова. «Холодна війна» була в розпалі, тож СРСР став саме тим місцем, до якого були прикуті всі погляди, так само, як до Німеччини у 1930-х.

Інґа пішла у радянське посольство у Копенгагені і отримала там візу, але її друзі та рідні — можливо, дехто з тих, хто дратувався через її виступ у «Міс Данія» у 1931 році, — ще раз сказали, що вона навіжена. Як ти взагалі зможеш дістатися до Хрущова, питали вони. Інґа мала просту відповідь: так само, як вона дісталася до Гітлера — «просто зробить це і все»^{973}.

Інґа доволі серйозно готувалася до подорожі і планувала відіслати Рона назад у Сполучені Штати, але зрештою передумала і скасувала поїздку до Москви. Вона до кінця життя шкодувала, що не спробувала бодай побачити Хрущова. Колись вона казала, що мати змусила її подорожувати, але після цілого життя в мандрах для неї стало ясно, що вона теж любить захоплення від нових відкриттів.

Однак удома, в каліфорнійському селищі Ла-Каньяда, куди вони з МакКоєм переїхали у 1954 році, життя не було таким багатим на пригоди. Інґа там переважно займалася справами шкільного комітету та благодійних організацій. Крім того, вона жила неподалік від пляжу, яким любила роздумуючи прогулюватись. Все ще шукаючи Бога, щонеділі, поки МакКой, якщо був удома, снідав ув одному з мережевих ресторанів Brown Derby, Інґа водила хлопців до церкви, щоразу іншої. МакКоя не було по десять місяців на рік, але у рідних стінах поруч із багатьма друзями та матір’ю вона не ображалася на його довгу відсутність.

У 1962 році МакКой повідомив, що родина переїжджає у Ноґейлс в Аризоні — прикордонне містечко в горах південніше Тусона, з населенням менш ніж вісім тисяч. Це також було менш ніж за 115 кілометрів від Бенсона, де Джек Кеннеді провів літо 1936 року. Хоча Інґа і наблизилася до своєї мрії про ранчо в Аризоні, вона так і не здійснила її, незважаючи на те, що була дружиною ковбоя.

Це була епоха автомобільних закладів — ресторанів для автомобілістів, магазинів спиртних напоїв для автомобілістів, автомийок, і, звісно, кінотеатрів для автомобілістів. МакКой мав ідею родео для автомобілістів, в якому брали б участь ковбої, і яке б сподобалося глядачам по обидва боки кордону. Вона не спрацювала, тож родео прикрили після одного-єдиного шоу.

МакКой вів на місцевому телебаченні міста Тусон програму про давній Захід, схожу на ту, яку мав у Лос-Анджелесі, але платня була дуже скромною, і, щоб заробляти на життя, він повернувся у трупу цирку Tommy Scott’s Country Caravan й у шоу «Дикий Захід» і, за власними словами, «працював 330 днів у рік»^{974}.

Уже саме по собі те, що Інґа лишилась у Ноґейлсі, фактично сама доглядаючи за двома хлопцями, виявилося дуже важким. Так ще й МакКой побудував для родини дім, на дуже маленькій ділянці, який навіть не можна було б назвати «малюсінькім ранчо», за десять кілометрів на північ від міста. І це був надзвичайно дивний дім. МакКой спроектував його сам, без порад Інґи: «Наш дім повністю — плід праці мого чоловіка», — сказала вона місцевому журналістові^{975}.

Побудувавши дім в «іспанському місцевому» стилі — навколо внутрішнього двору, МакКой назвав його «Лос-Аркос» («Арки»)^{976}. Але він не провів там центрального опалення, і потрапити зі спалень у кухню чи вітальню можна було лише, вийшовши на вулицю. Навіть як батько двох синів, МакКой не передбачив для них спалень. Ліжко Рона стояло в гардеробній його мами, а Террі спав у зоні для відпочинку в кабінеті батька.

Інґа і МакКой мали окремі спальні — знак, що в них не було сексу і, можливо, не було вже декілька років. Інґа ніколи не відчувала до МакКоя пристрасті, але глибоко поважала свого чоловіка. Інґу захоплювала його чесність — риса, якої часто, на її думку, бракувало іншим чоловікам в її житті, і вона вважала його цікавим та приємним, бо МакКой вмів надзвичайно розповідати різні історії.

Але понад усе вона поважала його сміливість і працьовитість. МакКой не був блискучим чоловіком на кшталт всіх її попередніх партнерів та коханців, але Інґа ще не зустрічала нікого, хто б так само наполегливо використовував кожен свій талант, кожну клітину мозку для досягнення успіху. МакКой розумів, що Інґа хвилювалася про їхні спільні гроші, тож він був сповненим рішучості гарантувати, що в його родини завжди є достатня кількість коштів.

Вона чудувалася, що МакКой так само енергійно продовжував забезпечувати сім’ю в поважному віці (йому було 82, і він усе ще працював, коли вона померла). Маючи вже 76, він під час гастролей впав і пролетів 12 мармурових сходинок — нещастя, через яке його рука опинилася на підв’язці, і відтоді він не міг піднімати батоги, якими підганяли буйволів. Але того вечора він таки виступив, а наступного дня прокинувся о п’ятій ранку і проїхав 400 кілометрів до місця наступного шоу. «Як йому це вдається — мені не збагнути, — зізналась Інґа синам. — Він сам по собі диво, у своїй вузькій категорії. Я пишаюсь його силою волі»^{977}.

Інґа запевняла, що життя у Ноґейлсі їй до вподоби. Завжди цікавлячись людьми, вона з’ясувала, що місцева громада — це прекрасне поєднання бізнесменів, власників ранчо і творчих людей. Їй особливо подобалося працювати у публічній бібліотеці, почасти через те, що вона першою могла читати нові книжки, коли ті приходили. Однак знаком того, що Інґа ніколи не почувалася там вповні як вдома, було те, що попри проживання в десяти хвилинах від мексиканського кордону, вона, опанувавши в житті чотири іноземні мови, так і не почала вчити іспанської^{978}.

Інґа прожила у Лос-Аркос менше року, коли сталася подія, що пізніше наповнить її дім сумом. Джек і Джекі Кеннеді поїхали в тур Техасом, збираючи кошти на наступну президентську кампанію 1964 року і допомагаючи подолати розкол серед демократів штату. Під час поїздки у відкритому лімузині Джек загинув від кулі снайпера-одинака, який заявляв, що є марксистом. Поруч із Джеком в машині сиділа Джекі. За інших обставин це місце могла займати Інґа.

Інґа почула повідомлення по радіо, коли їхала за Роном в школу, забрати його додому на обід. Він сказав мамі, що школою ходить дурнуватий жарт, що президента застрелили. «Тихо, — сказала Інґа. — Це не жарт». Вони мовчки доїхали додому, і там Інґа, як і мільйони американців, увімкнула телевізор, щоб подивитися новини. Коли стало ясно, що Джек загинув, вона тихо піднялася з крісла, пішла у свою спальню і зачинила за собою двері. Вона лишалася там і плакала годинами^{979}.

Розділ 72 «Метелик, що все ще має пилок на крильцях»

Поки Джек був живий, Інґа зрідка говорила про нього. Після його вбивства вона не могла говорити про Кеннеді навіть зі своєю родиною. Вона зберегла вирізку з місцевої газети із матеріалом про вбивство і 32-сторінковий буклет з його передвиборчої кампанії 1960 року з багатьма фотографіями, зокрема з двома, де він без сорочки позує в часи служби на флоті. Ці дві світлини викликали її усмішку.

У неї лишилося дуже мало згадок про їхній час разом: його листи, пара антикварних гасових ламп, які Джек їй подарував, і її колонка про Кеннеді «Можливо, ви чули?» у рамці, яку він залишив їй на згадку. Якось син близьких друзів, які гостили в Лос-Аркос побачив її на стіні. «Місіс МакКой, а я не знав, що ви були знайомі із Джоном Кеннеді!» — із захватом вигукнув хлопчик. «Він був президентом Сполучених Штатів, мій любий [sic], — відповіла Інґа. — Його чимало хто знав»^{980}.

Вона зрідка казала щось більше. У 1965 році аризонський відділ національної спілки журналісток Theta Sigma Chi нагородив Інґу. В інтерв’ю, яке вона дала газеті Tucson Daily Citizen, Інґа зауважила, що під час роботи в Washington Times-Herald «я розмовляла майже з кожним службовцем столиці, який працював за долар на рік». Але вона навіть не згадала, що брала інтерв’ю у щойно вбитого президента^{981}.

Мовчання Інґи дуже цікаве, з огляду на переживання країни на той час, які можна назвати кеннедіманією. Джекі Кеннеді свідомо і винахідливо подала журналістам ідею, що президентство її покійного чоловіка було сучасним Камелотом — «чарівним моментом в історії Америки, коли галантні чоловіки танцювали з прекрасними жінками, коли вершилися великі справи, а Білий дім став центром всесвіту», — так за нею записав репортер Теодор Уайт^{982}.

У Джека з Інґою такий химерний образ викликав би хіхікання, але інші сприйняли його серйозно. Впродовж років по смерті Кеннеді зрідка траплявся випуск жіночого журналу без Джекі на обкладинці. Книжки про Джека виходили як гарячі пиріжки. Врешті-решт кількість таких видань сягнула двох тисяч. Через півсторіччя після загибелі президента лише про його вбивство написали понад тисячу книжок^{983}. Будь-хто близький чи далекий Кеннеді розповідав про нього, і ці розповіді — хороші і погані — тривали. У 2012 році жінка, яка у 19 була стажеркою в Білому домі, зізналася, що Джек позбавив її цноти. Однак Інґа, справді маючи одну з найзахопливіших історій про Кеннеді, зберігала мовчання.

Вона натякнула про причини мовчання, коли змирилася з частиною свого минулого і почала відкрито розповідати про її інтерв’ю з Гітлером і знайомство з іншими нацистськими лідерами. У 1969 році вона дала велике інтерв’ю газеті Arizona Republic, в якому сказала: «Єдине, чому я взагалі говорю про Гітлера, бо вважаю його історією. Я зрозуміла, що це історія не тому, що я стаю старшою і все відбулося давно, а тому, що спілкуючись зі своїми дітьми… з їхніх питань про давні часи і про те, що я робила, я усвідомила, що це таки історія. Ви так само могли б говорити про Наполеона. Він не давніший за Гітлера, не для цього нового покоління, бо для них він — історія»^{984}.

Джек для Інґи усе ж не був історією. Смерть уриває життя, не стосунки, тож Джек лишався в її серці як у минулому, так і в теперішньому.

За життя Інґи лише один журналіст на папері згадав про її зв’язок із Кеннеді. Дрю Пірсон, який натякнув про Джека з Інґою Уолтеру Уїнчеллу, 1966 року присвятив кілька своїх колонок «Вашинґтонська карусель» впливу, що мав на своїх дітей Джозеф Кеннеді. Пірсон писав: «Коли покійний президент Кеннеді служив у столиці офіцером BMC, то палко закохався в Інґу Арвад — старшу за себе колумністку Washington Times-Herald. Унаслідок цього старий Джо потягнув за деякі мотузки, щоб сина перевели на Тихий океан. Це зруйнувало стосунки з дівчиною і ледь не вбило Джека. У родині Кеннеді не могло виникнути жодних питань про те, хто бос»^{985}.

Однак влада Джо не була відкриттям для Інґи. На щастя для неї, колонка Пірсона, чия слава у 1966 році значною мірою розтанула, не привернула уваги інших видань. Підглядання за любовними стосунками Кеннеді тоді ще не стало національною забавою.

Тож це не завадило Інзі бути тією, ким вона завжди хотіла бути — матір’ю. «Гадаю, діти — наче молодий оселедець — їх треба відпускати від себе в дуже юному віці», — сказала вона^{986}. Коли 16-річний Террі повідомив, що хоче сам повернутись у Каліфорнію, Інґа не заперечувала; вона сама вийшла заміж у 17 і так само, як і молодший син, любила океан. Вона вірила, що досвід — найкращий і найнадійніший вчитель.

Якщо Террі любив серфінг і машини, то Рон захопився політикою. Він двічі вигравав національний конкурс ораторів, спонсорований організацією ветеранів Американський легіон, і також обирався президентом щорічної Нації хлопців — ще однієї освітньої програми, підтриманої Американським легіоном, яка дала значну кількість майбутніх політиків, включно з президентом Біллом Клінтоном. У того є дуже відома світлина, на якій він, ще підліток, тисне руку тодішньому президентові Джеку Кеннеді. Згодом Рон стане головою студентської ради в Аризонському державному університеті.

Зі своїми талантами оратора і політика Рон нагадував Інзі Джека, і, можливо, тому вона прийняла неймовірне рішення сказати йому, що «завжди кохала Кеннеді», додавши «бомбу», від якої відпадала щелепа: нібито Джек може бути його батьком. У той час Рон вчився у коледжі і зізнався, що це відкриття «зірвало мені дах», хоча він скептично ставився до того, що це може бути правдою з огляду на фізичну схожість з МакКоєм і буквально повну відсутність спільних рис із Кеннеді^{987}.

Рон вважав, що і його мати не вірить в це. Згодом він згадував, що того дня, лише за кілька років по смерті Кеннеді, вона була особливо сумною. Він казав, що позаяк Інґа так часто говорила Джеку, що хоче від нього дітей, то, можливо, це лишалося для неї мрією, яка час від часу давала про себе знати, і її зізнання Рону могло стати своєрідним «її здійсненням». Рон також гадав, що, зв’язавши його з Кеннеді, Інґа, ймовірно, сподівалася заохотити його до квітучої політичної кар’єри^{988}. Він ошелешив цим неймовірним відкриттям Террі, чим розгнівав Інґу. Вона бажала тримати все між нею і старшим сином, тож більше про це ніхто нічого не казав і про справу забули — поки що.

Рон брав участь у передвиборчій кампанії Річарда Ніксона у 1968 році, але не пішов далі у політику. Інґа довго дивувалася тому, що два її сини «не можуть бути такими різними», і сподівалася, що коли вони виростуть, то поважатимуть нюанси характеру один одного^{989}. Цікаво, що хоча Рон і Террі «різнилися наче день і ніч», обидва зробили собі кар’єру в царині освіти^{990}. Рон став університетським професором, спеціалізуючись на історії корінних американців, а Террі викладав автомеханіку як в університетах, так і в технікумах.

Після того, як Террі отримав диплом про вищу освіту і пішов служити в авіацію (він воював у В’єтнамі), Інґа залишилася сама в Лос-Аркос. Вона через листи подружилася з мамою однієї з університетських подруг Рона, і вони обмінювалися думками про батьківство і плин часу. «Я не можу звикнутися з тим, що починаю жити спогадами і плекати їх, — писала вона. — Звісно, моя мати була такою, але тоді вона здавалася дуже старою, а так і було. Я народилася, коли їй було під 40 (взагалі, Ользі тоді було 35), але вона ніколи не виглядала літньою, крім останніх років»^{991}.

Інґа була поруч, коли Ольга померла в Лос-Анджелесі у листопаді 1965 року у віці 87 років. Перед смертю вона написала Інзі, що та «дала мені все, чого варте Життя. Як, я не зможу ніколи пояснити». Тоді ж вона написала і Рону: «Твоя люба мама дуже страждала, хоча цього ти ще не можеш зрозуміти. Я люблю її всім серцем. Вона — мій ангел»^{992}.

Ольга не пояснила, про які страждання йшлося. Можливо, вона жалілася на шори на очах доньки, коли мова заходила про чоловіків, чи її засмучувало те, що Інґа ніколи не бувала задоволена, якщо не мала їхнього товариства. Але Інґа страждала також і фізично. Попри все її активне життя вона була тендітною. Вона часто замислювалася, чи ті безкінечні мандри в дитинстві з Ольгою не зістарили її передчасно. Їй було лише трохи за 50, коли в неї почалися проблеми зі здоров’ям, притаманні значно старшим жінкам.

Щодня Інґа приймала десять міліграмів преднізону від ревматоїдного артриту, страждала від мігреней, а її лікарі писали, що в неї «часто бувають синці». У неї була гіпертонія, і на початку 1964 року, лише за кілька місяців після смерті Кеннеді, вона пережила легкий інсульт. Її зір ушкодили макулярна дегенерація і катаракта, тож вона носила окуляри з товстими лінзами, але так і не поправила свого зору. Попри всі ці недуги, після ґрунтовного обстеження у 1972 році, коли Інґа мала 56 років, її лікарі сказали, що в неї «задовільний стан здоров’я», хоча й порадили кинути палити, але вона не послухалася^{993}. Все ще та сама «біла ворона», як і в шкільні роки в Данії, Інґа часто використовувала екзотичні мундштуки, почасти тому, що помилково гадала, що завдяки їм куріння є не таким небезпечним.

Коли її діти виросли, а чоловік більшу частину року проводив на гастролях (Тім МакКой зіграв свій останній фільм «Реквієм по стрільцю» у 1965 році), Інґа переважно читала. Тепер вона замислилася над написанням довгої оповіді. Вона згадала, що за останні двадцять років люди постійно просили її про автобіографію, і вважала, що тепер готова для цього. «Моє життя до шлюбу і дітей схоже на художній фільм, який я із захватом дивлюся, — згадувала вона. — Думаю, саме я мушу написати про нього, бо лише тоді це буде неупереджено [sic]»^{994}.

Інґа почала робити нотатки своєї можливої автобіографії і звернулася до старих друзів із проханням підтвердити спогади та дати. Її нещодавні зустрічі з Камалем Абделем Набі і Робертом Бутбі сколихнули минуле. Вона навела довідки про Пола Фейоша, і дізналася, що у 1963 році він помер, залишивши вдову (і п’яту дружину) Літу Біннс головою Фонду антропологічних досліджень Веннер-Ґрена.

«Мене неймовірно тішить, що ти збираєшся описати своє життя. Тобі багато чого є розповісти, — писав Інзі Лотар Вольфф. — Мене дещо збентежило те, що ти збиралася повідати лише “найкраще” про Пола. Якщо таким буде загальний тон твоєї книжки, то вона не стане ані правдивою, ані цікавою… Тож якщо ти ставишся до неї серйозно і бажаєш щось донести світові, то мусиш писати так, як було насправді, а не так, як того б хотілося тобі». І погоджуючись із зауваженням про Інґу в колонці Шейли Ґрем, Вольфф додав: «Але ти так чи так не злопам’ятна»^{995}.

Інґа так і не спромоглася написати книжку і тепер гадала, як має вчинити з листами від Джека. Вона зв’язалася з Артуром Кроком, який заспокоїв її, сказавши, що «Кеннеді її ніколи не забував»^{996}. Крок порадив віддати листи у бібліотеку імені Джона Фітцджеральда Кеннеді, яку тоді відкривали у Бостоні (нинішня почала роботу у 1979 році), але обмінявшись посланнями, Інґа сказала найменшому брату Джека — сенатору Едварду Кеннеді, що вона все обдумала і вирішила залишити ці листи своїм синам. Кеннеді відповів, що розуміє її позицію.

Не написавши книжки, Інґа передавала свою мудрість синам у листах, сподіваючись, що вони її хоча б частково запам’ятають, бо, як вона зауважила, «Мати — завжди мати, і часом це може бути певним недоліком. Вони так довго слухали її, що я не певна, чи почули все, що вона казала»^{997}.

Інґа сподівалася, що Рон і Террі дослухаються її, коли вона пропонувала свої поради у виборі гідної дружини, і ці поради могли послужити її власною епітафією. Інґа казала, що нічого поганого в красивій жінці немає, «але для мене важливіше, щоби вона була сердечною і тріпотливою наче метелик, який все ще має пилок на крильцях. Це, можливо, звучить для вас по-дурному, але коли ви подорослішаєте, то зрозумієте мене[77]. Тож що б не сталося — зберігайте пилок, бо в когось його взагалі немає, а в когось він занадто швидко обсипається»^{998}.

Попри те, що ще рік тому лікарі заявляли, що її «стан здоров’я задовільний», смерть швидко наближалася до Інґи. Вже восени 1973 року вона могла сказати — щось не так. Колоноскопія виявила в неї рак товстої кишки, але подальші аналізи показали, що метастази розповсюдилися і на її печінку. Їй було надзвичайно боляче.

Террі приїхав додому доглядати за мамою, але Тім вважав своїм обов’язком завершити сезон гастролей із цирком Tommy Scott’s and His Country Caravan. Він сподівався, що Інґа протримається до його повернення. У листопаді він написав їй прощального листа. Досконалий шоумен МакКой дав їй найвищу оцінку від артиста — назвав її «членом трупи». МакКой написав, що минулого вечора мав складне шоу, яке нагадало йому, як останнього літа в цирку, коли запізнився реквізитор, Інґа перебігла арену і повернулася з його ласо, гвинтівкою та кошиком для бутафорії, «занадто важким для будь-кого». МакКой писав, що Інґа завжди проявляла себе «чудовим членом трупи у всі періоди нашого спільного життя. Що б не робив твій чоловік, ти завжди була поруч»^{999}.

«Бути поруч» зі своїм чоловіком — це саме те, що Інґа намагалася робити все своє життя, зазвичай шкодячи власним інтересам, мріям і планам. Набі, Фейош, Кеннеді, Кейєн, Бутбі, Ґантер — вона кохала їх усіх свого часу, але кожен із них підвів її більше чи менше. Всі вони визнавали, що Інґа була ідеальною партнеркою на їхньому шляху до власної величі. Але по-різному кожен із них залишав її позаду, хоча все її бажання зводилося до «бути поруч».

Незабаром після розростання раку в організмі, Інґа втратила апетит і припинила їсти. Вона померла 12 грудня, через два місяці після 60-річчя. МакКой встиг повернутися до неї додому. Попри всі її розмірковування про релігію поминальної служби не було. Коли через п’ять років помер МакКой, її поховали в могилі чоловіка в його рідному містечку Саґіно, штат Мічіган.

На смертному одрі вона сповідалася Террі про свої жалі в житті. Його засмутила її самокритичність: «вона мала зробити те, мусила вчинити се». Інґа замислювалася про своє місце після смерті. Але перш за все, сказала вона Террі, попри те, що чимало бачила і зробила, її хвилювало, чого вона досягла у житті^{1000}.

До самого кінця Інґу переслідував честолюбний задум матері, що вона мусить «кимось бути». Все її життя їй казали, що від її чеснот «розбігаються очі» і що вони обіцяли їй велич. Інґа могла стати «новою Павловою», рівною Ґарбо, чи ще однією Дороті Томпсон. Можливо, в неї було забагато варіантів і виборів. У деяких сферах вона досягла помірного успіху, але, схоже, ніколи не бажала і не віддавала цьому всі свої сили, щоб справді бути неперевершеною у будь-якій зі своїх справ. Замість здобування величі для себе, їй було достатньо бути музою і помічницею — або, принаймні, спробувати бути партнеркою — чоловікам, яким, на її думку, судилось стати великими.

Попри всю цю передсмертну переоцінку Інґа розуміла, що успіх в очах світу часто вимагає від людини менш приємних рис, яким би вона не потурала. Вона поважала Джека за «достатню підлість» і «товстошкірість», щоби бути успішним політиком^{1001}. Інґа знала, що її вважали кепською світською колумністкою, бо не бажала робити боляче іншим у гонитві за власною кар’єрою. «Серце ніколи не приносило слави», — казала вона^{1002}.

Але в житті Інґи був «дуже великий дар щастя», щоб не почуватися скривдженою долею, і вона здійснила свою головну мрію про дім і дітей. А заразом допомогла створити президента. Якби про її стосунки з Джоном Кеннеді стало широко відомо, тоді Інґа могла б бути знаменитою або принаймні сумнозвісною — і, можливо, заможною, — але вона ніколи не бажала для себе скандальної слави.

Наприкінці XX століття вислів «хороші дівчата зрідка роблять історію» почав з’являтися на бамперних наклейках, футболках і кавових кухликах. Але більшість людей не знала, що цей феміністський бойовий лозунг вигадала історик Лорел Тетчер Ульріх у своїй маловідомій науковій статті 1976 року, де зазначалося, що жінки-пуританки в колоніальній Америці отримували публічне визнання громади за свою відданість їй та сім’ї лише раз — під час читання надгробного слова. Ми не на похоронах, але ця книжка — некролог Інґи.