Німе віче

ІСТОРІЯ СЕЛА І ЙОГО ЛЮДЕЙ

Село Немовичі

Країна

Україна

Область

Рівненська область

Район/міськрада

Сарненський

Рада

Немовицька сільська рада створена у 1947 році.

Код КОАТУУ

5625485401

Основні дані

Засноване

11–13 століття н.е.

Населення

4,147

Площа

4,742 км²

Густота населення

674,4 осіб/км²

Поштовий індекс

34540

Телефонний код

+380 3655

Географічні дані

Географічні координати

51°11′57″ пн. ш. 26°34′20″ сх. д. (G)Координати: 51°11′57″ пн. ш. 26°34′20″ сх. д. (G)

Середня висота

над рівнем моря

155 м

Місцева влада

Адреса ради

34540, Рівненська обл., Сарненський р-н, с. Немовичі, вул. Радянська,6, тел. 2-29-73

Населення — близько 4,200 тис. жителів, центр сільської ради, розташоване за 12 км від районного центру, за 5 км від залізничної станції Немовичі. Сільраді підпорядковані населені пункти Гута-Перейма, Катеринівка.

Історія поліського села Немовичі, що розкинулося поблизу районних Сарнів, така ж гірка і безрадісна, як і всіх інших волинських поселень, які пережили не одних чужинців і загарбників, що панували на цих болотистих, з безліччю синьооких озер, землях. По різному складалися їх родоводи і долі. Про деякі села в історичній літературі залишився слід, а про інші є лише припущення, що в більшості овіяні легендами, а у деяких немає жодних відомостей.

Не знаю, чи в світовій історії вироблено якусь методику, від якого часу ведеться відлік появи того чи іншого населеного пункту, міста чи села. Мені здається, що такої методики не існує. Тому й визначають вік поселення по різному. Звісно добре, коли є якась згадка про поселення в архівних документах. Але з іншого боку, це ще зовсім не означає, що воно саме тоді з”явилося. Адже могло виростати з вулички у декілька хатинок, хутора з пари обійсть протягом довгого часу, поки виростало в помітний населений пункт.

Немовицький маєток. На початку ХІХ ст. маєтність належала Теодору Крашевському (єдине тому свідчення — літографія Піллера, яку ви бачите вище, і Роман Афтаназі зазначає, що невідомо, чи такий от Теодор взагалі існував в реальності), а ще через століття, в 1902 р. — Олександру Мендгену (Mendgen). Тож хто і коли збудував класицистичний двір в Немовичах — невідомо (ймовірно, це сталося до 1820 р.). Зате відомо, що його розібрали в 1926 р. Навколо палацу був гарний ландшафтний парк з класицистичною альтанкою на колонах. Був в селі і католицький костел — своєрідна копія (зменшена, звичайно) римської базиліки св. Петра. Інтер'єр прикрашали образи авторства Ципріана Прушинського, онука власника Сарн Антонія Прушинського. Зараз на місці колишнього палацу — транспортна база, а там, де стояв храм, стоїть магазин.

Від незнання того чи іншого джерела, звісно, якщо воно існує, часто можна зустріти різні дати першої згадки. Так сталося, коли я шукав, хто ж сказав перше слово про існування Немович, або хоч про його першу згадку. І саме тут виникли найбільші труднощі.

Бо ж за багато століть землі сучасного Полісся належали до різних держав і документів про заснування збереглося дуже мало і то лише в деяких королівських або князівських дарчих грамотах. Але й ті скупі відомості в грамотах зберігаються в столицях тих держав, які володарювали на Поліссі. І писалися вони здебільшого чужою мовою. І не завжди можна доступитися до таких документів.

Не випадково перші згадки про наші поліські села подавали польські краєзнавці, що вивчали історію своєї країни. Вперше село згадується у польських хроніках 1437 року, як Німовичи. Але в іншому польському джерелі у праці “Падлєс”є”/Варшава 1932 рік/ констатовано, що переважна більшість поліських сіл вздовж берегів Случі виникла на початку, всередині і в другій половині ХІІІ століття, а що було тут раніше відомостей знайти не вдалося. Ю. Крашевський стверджує: село виникло на початку ХІІІ ст. і згадується під 1437 роком разом із Степанню, Дубровицею і Тутовичами,… як великі історичні поселення Надслучансько- Горинського басейну…

Змалку прагнув я дізнатися побільше про свій рід, про своїх предків. Але мені мабуть не пощастило, бо мої рідні дідусі і бабусі не читали мені казок, не брали мене на руки, не садовили на коліна. Бо так склалося їхнє життя. Вони не залишили по собі жодних документальних матеріалів, не збереглося їхніх жодних писемних спогадів.

Мовознавці твердять, що наше прізвище Савчин чисто волинського походження. Я з цим не зовсім погоджуюся. Адже воно поширене не лише на Поліссі і в Галичині. а й на Закарпатті, де є цілі села з такими прізвищами. Тут переконані, що таке прізвище походить від прізвиська Сава. Звідси й прізвище — Савчин.

Мій прадід Степан Савчин, як розповідали старожили, був простим селянином, ощадливим і дещо дивним господарем. До сих пір в селі згадують, про зроблену ним для себе труну, яку обклеїв він царськими грішми. А у всьому іншому він нічим особливим не вирізнявся серед немовичан, жив, як і всі поліщуки, у ветхій солом”яній хатці. Знаю, що мав сина Олексія, який пізніше в роки німецької окупації стане Головою села і буде розстріляний у Рівненській тюрмі. Ось, це і все, що зміг дізнатися про свого прадіда. Ніхто з рідних не міг навіть пригадати, як його звали по батькові. Цікаво де зберігаються ті церковні книги, у яких робилися записи щодо народження наших пращурів?

Мої батьки, як кажуть, від землі і плуга, суто селянські діти — в усіх характерних проявах, одержаних генетично у спадок. З погляду сьогодення визнаю, що вони належали до категорії середняків. Такого селянина характеризувала наполегливість і постійна, тяжка монотонна праця в колгоспі і на свєму обійсті, забезпечення своєї сім”ї всім необхідним на рік. Це дозволяло таким господарям сміливо дивитися в майбутнє, виховувати своїх дітей в любові до праці, до навчання і грамоти, збереження родинних звичаїв і обрядів…

ЗВІДКИ Ж ПОХОДЯТЬ НАШІ КОРЕНІ І ЧИЙОГО МИ РОДУ — ПЛЕМЕНІ?

Професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко усвоєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання біля Немович відноситься до 11–13 ст.н.е. про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного, в основному — це горщики, глиняні прясла, та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов”ян, які сповідували християнство, що й підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними руками, що й стверджує, що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань

Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою, бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.

/Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є;-

Розпорядження.

Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва

Видавник: Рівненська обласна державна адміністрація

Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009

Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії тамонументального мистецтва

Сарненський район

82

с. Зносичі, північно-західна околиця села, невисоке піщане підвищення на території колишнього колгоспного саду

поселення епохи бронзи

ІІ тисячоліття

до нашої ери

2006

83

с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дороги

Рівне — Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка. GPS прив’язка:

N — 51°15’49.81″;

E — м26°37’18.03″

поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське)

ІІ тисячоліття

до нашої ери,

ХІ — ХІІІстоліття

2006

Заступник голови — керівник

апарату адміністрації А.Лавренчук

Цей досліджений могильник поблизу села, свідчить, що на лівому березі Случі жили слов’яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов’яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі.

На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку, гримасами, кивали головами-Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в "Немовичі".

Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками — “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг”-писав Ю.Крашевський.

Дрімучі ліси, осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.

Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, яксеми вікову історію.

ТОДІШНЄ СЕЛО мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма — це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: "волин" не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака — лише на “чистому”.

СЕЛЯНСЬКЕ ЖИТЛО, вочевидь, переважно складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней — вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола, темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].

Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8]. Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348]. “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку — діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати — А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами — діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.

Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска. Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].

Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки, тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном). Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині — на скобель [6, 243].

СЕЛЯНСЬКІ ПОДВІР’Я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.

У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].

Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].

Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли — цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].

НАШ ПОЛІСЬКИЙ КРАЙ згадується у Волинському літописі у 1270–1280 роках під назвами Подлєсьє, Полєсє, Палєсє. Відомо, що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури. У 12–13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/

Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м”яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням, через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів.

Осінь суха і тепла, наприкінці жовтня зазвичай дощова. Зима з частими відлигами, м”яка та хмарна. Слов”яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом, який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам”ять. Наше минуле налічує значно більше, чим прийнято, тобто не дві тисячі років.

В озерах, річках, інших водоймах краю водиться 35 ви дів риб, зокрема, короп, карась, лящ, сом, окунь, вугор, лин, судак, щука, марена, товстолобик і т. д. Волинь — уся в гаях і лісах. Понад 700 тисяч гектарів тут зай мають хвойні і змішані ліси, зелені насадження. Найбільш поширені лісові породи — сосна, ялина, дуб, береза, вільха, граб, ясен, клен та інші. Зустрічаються унікальні породи дерев: модрина євро пейська, дуб черешковий і червоний, кедр сибірський, пірамідальна і кульоподібна туя. Тваринний світ представляють лосі, благородні олені, косулі, зайці, дикі кабани, вовки, лисиці і рідкісні — зубри, бобри, видри, чорні лелеки, сірі чаплі, фазани, тетеруки, глухарі та інші.

Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi 345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi — 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь — рiкою.”

У ПЕРIОД ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.

Найбiльша притока Горинi — Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки — 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.

Наша волинська земля перебуваючи в останні 500–600 років в складі Литовської держави, Речі Посполитій, Російській Імперії, СРСР завжди була в цих державах на правах провінції, через, що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян, які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов”янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби, що добре знали географію. Саме наші предки консолідували древні народи, зробивши їх слов”янами та русами /просвітленими/

В давні часи Волинню називали різні території. Двісті років тому була утворена Волинська губернія, яка включала нинішні; Волинську, Рівненську, значну частину Житомирської, Кременецького району Тернопільської областей.

Взагалі в історії краю чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників.

Сама перша писемна згадка про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.

У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Сарненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинів і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).

В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.

У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.

У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.

Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині — Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.

Один із 9 родів — гол. княжат Волині, представники якого посідали високі державні пости у Великому князівстві Литовському.

Останнім представником чоловічої лінії роду був Семен Юрійович (1515–56), після смерті якого маєтності Гольшанських перейшли до його 6 сестер, а потім з їхнім посагом розійшлися серед князівських родів Сапіг, Заславських, Полубенських, Курбських, Кірдеїв, Соломерецьких, Вишневецьких. Немовичі в цю пору стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем Гольшанського-Курбського Андрія Михайловича, який втікаючи від гніву Івана Грозного, одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича — Марії, у 1571 році.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4–5 днів на тиждень.

Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка…

Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. УНемовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління — гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;

фільварк Бердуша, село Доротичі,колонія-хутір Орловський, село Глушиця, колонія Язвінка, фільварк Юзефпол, колонія Яновка, село Карпиловка, село Карпиловська Рудня, село Катериновка, село Константиновка, село Немовицька Гута, Немовицька Рудня, село Немовичі-гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога, фільварк Сарни, село Сарни, село Зносичі.

Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с. Немовичі,с. Доротичі,с. Карпилівка,с. Катеринівка, с Зносичі,с. Сарни.

Суддями були представники з кожного села. Городовий — на всі села. Управа волості знаходилась в нашому селі, навпроти церкви.

Однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.

Церква Святої Мучениці Параскеви Сербської. Фото В. Савчина

Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1853 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем — Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським — з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у СЕЛІ відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні — зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

Згодом священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень — українською.

У 1873–1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель, завдяки чому, багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата — грабарка, а транспортом — ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12–14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь — яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, і приносив додому у кошику.

У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки, яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію, майже на двадцять літ згідно Ризького договоруНемовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.

В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально — адміністративна одиниця — Сарненський повіт.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок — лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати. Погана земля — ще одна з причин недолі поліщуків.

20 РОКІВ ПРОІСНУВАВ САРНЕНСЬКИЙ ПОВІТ

Після встановлення радянської влади у краї, 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т. ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів — Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.

У цю пору в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках, а в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор, сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.

Яку ”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року з села вивезли у Вологодську область дві сім’ї, господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД — свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида /доля його трагічна: знищений бандерівцями, одного з синів — Михайла — забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми — Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ — змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях/

За неповних два роки хазяйнування “совєтів”, більшовики так остогидли селянам, що коли загуркотіла війна, то ті допомагали німцям гнати ненависних “визволителів”.

З початком нової війни розпочалася нова мобілізація. більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Дехто з новобранців вмудрився втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись).

Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору. “В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни — село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів — село і Осницьк.

Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. “ Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року:

Приказ № 1

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.

ко всем командирам боевых групп

Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.

задачи: 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков — захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

голова Украины Тарас Бульба 17.“/

Селяни цінували своїх захисників як членів сім’ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один з повстанців Поліської Січі, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Сарненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…” Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району, Никон Юхимович Жук теж з нашого села Немовичі, — відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема»»Стальний»,»Тиміш».

Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах, а, як могли, били непрошених чужаків. "Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА — сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема" — повідомляє "Літопис УПА"

Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.

Голова села в роки війни — Савчин О.С.

Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака. Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля, де січовики куреня Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів. Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців, що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.

Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано. / про це своїм синам розповів син старости, Макар, який бачив, коли його в колоні вели нкведисти,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях, показавши таким чином, що його ведуть на розстріл/.

Ось який жах панував в тогочасній Рівненській тюрмі згідно архівних свідчень НКВС:

“-…В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха… В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом…”; “… Біля однієї жінки лежала мертва дитина, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв’язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики…,було багато трупів із відрізаними головами…; Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз…"

В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки, розорювали поля, зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло, насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи. У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп “Радянська Україна”. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.

Однак життя, незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село, але, як і колись, у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Волинь, в якій вказувалось, що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся.

Величезні та незворотні наслідки негативного характеру має аварія на Чонобильській атомній електростанції. У краї майже не зростає кількість населення, яке за чисельністю знаходиться на довоєнному рівні. Молодь намагається знайти собі роботу і кращі умови життя за межами Волино-Поліського краю і за межами України. Тому на порядок денний виступають проблеми демографічного і генетичного виховання, які й сьогодні у зародковому стані дослідження. З великими труднощами пробивають шлях геральдика і генеалогія, які завжди сприяють вихованню самосвідомості та національній ідентифікації. Це означає певною мірою відсутність необхідного рівня самосвідомості і національної свідомості. Втрата історичних коренів, які живлять історичну пам’ять, завжди веде до самозабуття…

АЛЬТЕРНАТИВНА ВЕРСІЯ СІЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Автор переконаний, що версія сільської історії написана за радянських часів не заперечує фактів, викладених у книзі, а навпаки доповнює їх трактування…

Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році/?/. Землі, де зараз знаходиться село, належали пану з Дубровиці, що був зятем Курбському Андрію Михайловичу.

Кубанський А.М. /Курбський. прим автора/ (1528–1583) — князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської війни був головнокомандуючим російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гніву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича — Марії, у 1571 році.

Саме пан Дубровицький заснував населення, з якого пізніше виросли Немовичі. Існує дві легенди про походження назви села. Згідно першої на цій землі випасалась панська худоба. Пастух був німим. Сюди ж висилались збезчещені покоївки зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Мичка Кіндрат Якимович з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю — 11 дітей. Один із синів Кіндрата — Марко — служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: “Уже піде до німого (до Немович)”.

Згідно другої легенди граф із Дубрровиці проїжджав у цю місцевість на полювання, на рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів та птахів. Річка та озера біли переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував йому сторожку, де він жив із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер збудував собі будинок і тим поклав початок селу Немовичі.

Давні перекази свідчать, що через Немовичі йшов Чорний Шлях у напрямку з Дубровиці на Березно (через Зносичі, Тинне). Ним гнали ординці бранців у неволю.

“… В Ровенском уезде болота занимают площадь 1200 верст от с. Немовичи на реке Случи до соединения последней с Горынью и представляют непроходимые дебри, в которых кое-где разбросаны деревни — числом не более семи”. [Теодорович Н. “Историко-статистическое описание церквей”]

За часів панщини селянам доводилося дуже важко. Польська шляхта експлуатувала селян різними — “подимне”, “под віконне”. Якщо стирчить над дахом димар — плати податок, якщо великі вікна — те саме. Ось чому біднятьські хати були курними (без комина), а сама хата світила підсліпуватими віконцями.

Панщина становила 4 дні. З кожного весілля панові дарували “шишку” чи намітку. Перша шлюбна ніч належала також панові. Якщо ж кріпак провинився, його карали різками на витесаному камені величиною в людський зріст.

Під час визвольної війни 1648–1654 років Немовичі біли звільнені від польських феодалів полковником Богуном, котрий заїжджав у село з полоненою княгинею. [У 1664 році Іван Богун був страчений поляками].

По дорозі на Зносичі (стоїть кіоск) були козацькі кургани. На кожному кургані росла велика сосна. Близько була криниченька. Повз нею біг рівчак. За свідченнями селян, він був вимитий козацькою кров’ю. Антонович В. Б. у статті «Архиологыческая карта Волынской губернии» (Труды ХI съезда в Киеве 1889 год. — М., 1901., т.1) відмічає, що в селі Немовичі є 17 курганів. З них п’ять розкопані в 1878 році варшавським студентом Батаревичем. Знайдені скелети, сліди дерев’яних трун. Знаходили й зброю.

Біля курганів була збудована капличка, яка щезла в 17–18 роках 20 ст. (записано зі слів Прохора).

За свідченнями Боровика Олексія Хомича (1902 року народження) сипи з курганів були розвезені пізніше, коли робили дорогу із Зносич на Сарни (знизу клали верес, зверху — пісок). Тоді ж викопували шаблі, піки, списи. До цих пір зберігся кам’ний хрест. Під ним поховані воїни цариці Катерини ІІ, що загинули в боях з турками. Сама Катерина також проїжджала через село і відпочивала га Михнівці (біля каплички). На цьому місці їй було споруджено пам’ятник.

У “Словнику географічному королівства Польського” вказано, Що Немовичі є власністю Олександра Менгдена (дані на 1902 рік). До цього господарем села був граф Плятер, що продав село і землі по частинах — Менгдену, поміщику Татко-Кільчику (що сам жив у Бессарабії, а тут тримав управителя) і пану Кошовському.

Пан Косовський за проханням немов чан дозволив заселити вулицю за болотом (у напрямі Сарн). На честь пана вулиця була названа Кашевом.

За словами Івана Ничипоровича Мички, Татко-Кільчик продав землю частково селянам, а частину — панам Гутовському і Мулярському. Ті в свою чергу продали орні землі, а тримали тільки ліс і орні ділянки в лісі.

За даними “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 хат, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа. Управління — гмінне. Гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднує 16 населення пунктів. У ній біли голова і секретар.

Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл. Суддями були представники з кожного села. Городовий — на всі села. волостя знаходилась навпроти церкви.

Панський маєток тягнувся повз теперішньою вулицею Хміль. Палац був двоповерховим. На першому поверсі були кімнати для слуг, пральня, службові приміщення. На другому — панські покої. Біля палацу росли величезні каштани. За палацом було озеро, заросле чагарником. Люди розчистили кущі, кошами носили землю і посеред озера зробили насип для танців. Тут, під великим каштаном, пани танцювали. Близько звідси був постерунок (управа). Тут на дворі лежав відполірований камінь у людський зріст, на якому карали винних. Залишки від цього каменя є й досі, у дворі Абрамчук Домни Василівни, 1917 р.н.

За цими ж даними “Историко-статистического описания церквей и приходов…” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з волостю.

Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1881 році /фактично 1853-го. авт. / знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем — Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським — з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято преподобної Параскеви. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається у цей день. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Легіби), кузня якого стояла на вигоні — зараз будинок Ковпака Івана Васильовича. Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

Згодом священиком був Дубинський Василь Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень — українською.

У 1895 році через Немовицькі землі проклали залізницю, що сполучала Сарни з Рівним.

Під час І світової війни у панському палаці розмітився притулок для дітей — сиріт, евакуйованих прифронтових земель. Селяни могли бачити їх в однаковому одязі, коли дітей вивозили на прогулянку.

Царські козаки стояли в селі більше року. Над селом часто бачили літаючі аеростати.

На території села було 5 млинів: 2 вітряних і 3 водяних. Вітряні млини належали Баєчку Олександру і Колядку Тихону. Були вони на горбі за кладовищем. Водяні млини були біля Ясенок, біля Мальчика та біля Крашевського мосту. Внизу біля церкви був паровий млин. У селі часто траплялись пожежі, бо стріхи хат були в основному солом’яні. Особливо великою була пожежа перед Благовіщенням 1925 р. У 1946 році згоріло 38 хат. Причиною пожежі стало необережне поводження з вогнем жителя Острова — Олісея, котрий гнав горілку. Колодязів же було мало. На хмелю — у Зіновчиних, на великому селі — біля Примакових. У центрі села, по обидва боки від дороги, були прокопані канавки, через перекинуті місточки на подвір’я. Канавки чистили дорожні робітники. По боках вулиці — дерев’яні тротуари.

З давніх-давен по Случі сплавляли ліс. Часто Немовичани також ходили “на ліс”. Під час повені основним транспортом (засобом пересування) ставали довбанки (човни із суцільного шматка дерева).

Традиційним взуттям круглий рік були постоли. У час негараздів та воєн побутувало й інше саморобне взуття: “колодки” (дерев’яні підошви із прикріпленими шнурками); “морщаки” (своєрідні валянки, що шились із старих рукавів); “гуми” (постоли із розрізаних автомобільних покришок, що припасовувались до ніг дротом). Останні були найбільш популярні під час другої світової війни. Найкращим майстрам, відомим не тільки у Немовичах, був Боровик Петро Кирилович (1896–1978).

Побут селян був важким. Лопати спочатку були дерев’яні, потім — оббиті залізом, і лише згодом — залізні. Під час жнив багаті господарі збирали родичів, сусідів на “толоку”, щоб допомогти жати і молотити хліб. За допомогу вгощали обідом. Бідні селяни ходили на жнива на Волинь. Ішли пішки, беручи в дорогу три пари постолів.

Жінки повинні були забезпечити свою родину полотном для одягу, воно ж слугувало постільною білизною, ткані вироби з полотна були необхідні на протязі життя. Льоном, прядивом, полотном розраховувались із лікарем, жінкою, що вміла “ставити банки” при простуді. Платою слугувало і пшоно, котре товкли дома.

Після І світової війни в село стали привозити мануфактуру (матерію) взамін на клоччя.

Заміж дівчата виходили лише в своєму селі (“Добру корову із села не оддадуть”) Дозвіл на шлюб давав пан. Він і дерево на будівництво житла виділяв. Хати будувались з круглого, нетесаного дерева. Панові дарували “шишку”, намітку, він мав право першої шлюбної ночі. У старовинній пісні є слова: “Одчини, паночку, свій двір, бо вже несуть бояре тобі дохід”. Після відміни кріпацтва за шлюб домовлялись батьки у корчмі. Часто наречені були незнайомі до дня весілля. Одна дівчина на заручинах, намагаючи вгадати, хто її наречений, нишком посміхалась одному з парубків. А чоловіком її став зовсім інший — негарний і старий.

Інший хлопець, красень на вроду, побачив після весілля, що його дружина його сліпа на одне око, і переживав, що й діти можуть народитися такими ж. Після народження здорових і гарних дітей, він радіючи, промовляв: “От комедія так комедія”. Прізвисько “Комедія” прилипло до нього назавжди і збереглося у молодших поколіннях роду.

Вінчання відбувалось після подання у церкву “прошення”, котре коштувало 80 золотих (вартість доброї корови). Священнику за обряд дарували намітку.

Під час весільного обіду на столах “ходила” порційка (чарка, котра вміщала малу ложку горілки). Деколи останньому з гостей, поки приходила черга на “порційку” горілки могло не вистачити.

“Молода” повинна була обдарувати родичів нареченого, чоловіків — рушниками, жінок — фартухами. У бідної дівчини і цього не вистачало.

Молодятам на коровай і “на перепій” дарували свиней і телят, овець, гусей. “Свахи” запинались хустками з червоними “бубликами” на кінцях.

Хати мали земляну долівку замість підлоги, під піччю, у “кучці” ночували кури. Часто свіні, телята сусідили з маленькими дітками, що повзали на долівці. Люди жили бідно, великими сім’ями, зате весело. Увечері село дзвеніло від пісень. Кожна вулиця намагалась переспівати іншу.

Молодь збиралась на “музики” у котрійсь хаті (що більша була), літом, звісно на подвір»ї. Дівчата пряли льон, вишивали при лучині, (пізніше з’явились гасові лампи). Хлопці, жартуючи, підпалювали “мички”, щоб побачити, як вестиме себе дівчина, чи не не дуже сердита. Серед поширених ігор, забав була “драбинка”. Дівчата, молодиці, взявшись за руки і співаючи, бігли майже через пів села. Співали на панщині, на своєму полі. З приходом весни лунали жартівливі веснянки.

На Варвари молодь збиралася у “старці”. З зібраної муки пекли “калиту”. І розпочинали веселе, цікаве дійство.

Панський маєток після І світової війни зруйнували. Цьому сприяла і пожежа, що почалась із обійстя Єврейки Хави. Камінь з маєтку селяни розтягли для будівництва нових будинків, льохів. Донині на тому місці, де стояв маєток, у землі багато каменю і цегли.

З лікарів, що працювали у районі, згадують Тощовикова і Бавучкова. В селі ж, в основному, Звертались до Мелянової баби — Ксенії Кишенко, котра допомагала жінкам при пологах. Однак при важких пологах баба-повитуха була безсила і жінка могла померти. Після вдалих пологів повитусі дарували хустку.

На І світову війну мобілізували багатьох немовичан. Було, що у бідної вдови і чотирьох синів забирали, а у багатого залишали. Гарні, ставні юнаки служили у флоті: Васильчик Тиміш, Олексій Степанович Савчин.

Мартин Васильчик дослужився до чину прапорщика. Учасниками війни були: Тарас Колядко, Семен Крат, Антон Малаш, Іван Наконечний, Андрій Мичка, Іван Савчин, Тимофій Мичка (8 років був на війні), Григорій Радько, Михайло Сергійович Мичка (перейшов на бік більшовиків, закінчив інститут, був командиром Червоної Армії, знищений сталінської системи), Павло Савчин (перейшов на бік Петлюри).

У німецькому полоні були: Борис Фіскаль, Петро Кирилович Боровик, Лукаш Кишенко, Федір Кишенко, Федір Малаш.

Шестиян Ковпак був серед мародерів, що грабували бараки.

Драматично склалася доля Володимира. Утік, будучи мобілізованим на І світову війну, забрали до війська, коли почалася ІІ світова війна. Полон, утеча, забрали до лісу “лісові” хлопці, боронив односельців від мародерів, коли прийшла Червона Армія, арешт, тюрма.

Під час І Світової війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.

Жителі села могли скористатись можливістю евакуюватись у Росію (якби фронт наблизився). Так “у біги” подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торб за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику.

На початку 1941 року у село з району прибув уповноважений П’ятиволенко з агітацією радянського способу життя. Старий Баєчко прилюдно виступив із заявою, що більшовики довели Росію до злиднів. Незабаром розпочалась війна і сімдесятирічний дід не відповів за свої слова перед новою владою.

Якщо немовичани І війну переживали досить спокійно, то для біженців з Волині, війна була набагато страшнішою. Покинувши напризволяще свої домівки, вони тікали від фронту. Декотрі з них осіли в Немовичах, наймаючись на роботу до заможних господарів.

Після жовтневого перевороту в Росії на Західну Україну, що стала власністю буржуазної Польщі, стали пробиратися утікачі від більшовизму. Так з’явилося у селі подружжя Шостацьких — Євген Іванович та Ірина Митрофанівна, москвичка, вдова царського генерала. Під час жовтневого перевороту Ірину переховувала колишня служниця у власному домі, в той час, як син служниці — більшовик — шукав Ірину, щоб розправитись з генеральшею.

Шостацький, юрист за фахом, купив землю, збудував біля церкви для себе будинок (одну з шести кімнат орендував під “лавочку” (крамницю)). Інший свій будинок він віддав під поліцейський постерунок. Деякий час Шостацький керував церковним хором, згодом викладав у школі російську мову.

Дітей Шостацькі не мали, то ж удочерили Надю Кононову, мама котрої теж була москвичкою і рано померла, не звикши до важкої сільської праці і умов побуту. У 1940 році пані Шостацька померла. Шостацького, тоді вже хворого (у нього були припадки гніву, розумового затьмарення), стала доглядати Хима. Надя згодом вийшла заміж.

Школа побудована відразу ж після війни

У 1944 році бандерівці за одну ніч спалили всі великі будинки в селі: дві школи (в центрі села і на Кашеві), молитовний дім, хату Нісковців-Кононових, будинок Дубинського, два будинки Шостацького, щоб перешкодити розміщенню військових у селі. Шостацького прихистили близькі сусіди — Ященчині. Стан здоров’я його погіршувався. Його забирали до НКВС, але упевнившись що він хворий — відпустили. Після війни Хима відвезла Шостацького в Остріг, в лікарню для душевнохворих, де він і помер.

Майже все своє життя провів у Немовичах отець Василь Дубинський, що прийняв парафію від свого батька. Мав він 200 десятин найкращої землі (орної і сінокосу), але був дуже жадібним.

Згадує Мотрона Ничипорівна Мичка, 1909 р.н.: “Як помер мій батько, то дядько пішов до Дубинського, щоб поховав батька. Той загадав ціну похорон вельми високу. Дядько сказав, що у нас нема стільки грошей. То Дубинський порадив, щоб коровку продали, то будуть гроші. А нас же дітей — одне одного менше — ціла хата. А батюшка дер з бідного останнє”.

Десь після 20-х років нашого століття розпочинається релігійна суперечка між православною. Церквою та першими віруючими, що відділилися від неї. Під час чергового “освячення” хат, Олександр Кірков відмовився цілувати хрест, називаючи його залізом, та викинувши з хати ікони. Релігійна суперечка набула таких розмірів, що Олександра та його послідовників заборонили ховати на місцевому кладовищі. Їх могили знаходяться у Зносичах.

У громадянську війну, коли в селі з’явились будьонівці (“балаховці”), Дубинського змусили стати навкарачки, один з бійців сів на нього “верхи”, схопив за бороду і почав поганяти, наче коня. Врятував священика від знущань один із селян Степан Савич.

У війну, перед тим як спалити будинок Дубинського, повстанці винесли речі священика на двір. Притулок Дубинського дала сім’я Зіновія Кишенька. Помер він у 1952 році. Доки жив сам — тримав служницю.

Похований В. Дубинський на місцевому кладовищі. Запам’ятався односельцям його похорон. Коли труну мали опускати у викопану могилу, віко труни зненацька відкрилась, і священик “сів” у труні. Присутні люди, штовхаючи один одного, кричачи і хрустячись, розбіглися у різні боки.

Громадська війна запам’яталась селянам тим, що влада змінювалась по кілька разів на день. Немовичани не могли зрозуміти, хто ж керує: будьонівці, петлюрівці чи гайдамаки.

Крім корінного населення, у Немовичах жили й представники інших національностей. Так, за царизму, до початку першої світової війни, на хуторах були німецькі колонії, зокрема на Углах. З початком війни за царським наказом німців стали силоміць виселяти з їхніх будинків. Дехто з них, разом з сім’ями, з’явився в Немовичах, просячи притулку. Осіли в селі три сім’ї, котрі відкрили паровий млин. Дружина Ернста була німкенею, Еміля — полькою, а Карел одружився на селянській дівчині з Чудля. Дві сім’ї квартирували у Супрунових та Таргоньових. Одна побудувалась на Передпіллі. Перед початком другої світової війни німці виїхали у Німеччину.

З початком війни наші сельчани Гаврило і Грицько потрапили під Рівне і опинились у німецькому полоні. Їх приставили працювати на кухні. Один з вояків, дізнавшись, звідкіль брати родом, сказав, що жив у цих місцях і порадив тікати додому, що ті й зробили.

Перед початком ІІ світової війни жило в Немовичах більше п’ятнадцяти сімей євреїв. Дехто був багатим, решта в основному жила бідно. Єврейські сини і дочки гралися і ходили до школи з сільськими дітлахами. Дорослі теж з сельчанами жили в мирі. Молитися євреї збиралися в одній зі своїх осель. Там для єврейських дітей працювала недільна школа, де навчали івриту і основам єврейської релігії. В останній тиждень Великого посту — готувалась “маца”.

Кожної п’ятниці, увечері, євреї виходили на “шпацір” (прогулянку). Зібравшись в хаті Зіновія Кишенька, де квартирував Лейба Пекач з сім’єю, шкільний учитель. Грали на скрипці, молодь танцювала. З приходом у 1941 році німецьких військ всіх євреїв (55 осіб) вигнали з їх жител, перегнали в Сарненське гетто і 28 серпня 1942 року майже всіх знищили.

Кірков Костянтин Олександрович, 1928 р.н., був очевидцем, як у Сарни надійшли товарні платформи, напхані нещасними, котрі, простягаючи порожні пляшки, просили води. За воду вони платили золотом. У ці ж дні виловили на Чемерному циган і розстріляли разом з євреями.

Надія Кирилівна Жук, 1924 р.н., свідчить, що її чоловік, Іван Теофілович, будучи в той час охоронець гетто, допоміг втекти одному єврею-односельцю, Абруму. Пізніше доля звела їх, коли Івана був у повстанському загоні і потрапив до рук радянських партизанів. Абрум, упізнавши свого рятівника, упосив товаришів відпустити Івана.

Мичка Мотрона Нишпорівна, 1909 р.н., згадувала, що в Сарнах одну із агіток тримали два брати — євреї. Німецький офіцер шанував одного з них, як медика, і обіцяв зберегти йому життя, але той відмовився від пропозиції і разом з братом пішов у гетто. Сама Моргуна декілька днів переховувала єврейську дівчинку.

Тривалий ча у школі викладала чешка Марія Кухарська, яка вже у похилому віці переїхала до Сарн. Будинок, де вона жила, став крамничкою. З приходом Радянської влади, тут відкрився клуб: поставили п’єсу. На першій гулі, займався хор.

Поляки в основному селилися колоніями. На хуторах, біля залізниці. Такі колонії були на Буді, Гуті. Під Зносинами жила сім’я Березовських. Кращі землі належали польським власникам. Відділившись від Росії, поляки силоміць виселяли сім’ї залізничників просто на сніг і займали їх житло. Поляки мали своє кладовище і каплицю на ньому. На відправу по небіжчику приїжджав ксьондз. На кладовищі був древній склеп, але у війну і кладовище і каплицю, і склеп зруйнували, бруси із склепу забрали на будівництв. За порядком у селі стежив комендант постерунку, що мав житло від держави.

Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію вкладали слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.

Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Тут діяв гурток “Просвіти”, хата-читальня. Співали українських пісень, а тим часом, хтось чергував, щоб не довідались поляки. Проводили голосні читки. За “неблагодійними” польські власті встановлювали політичний нагляд.

Польські власті робили й багато прогресивного, щорічно, наприклад, в селі влаштовували виставку породистої худоби. Переможцям — господарям вручали премії, що були підмогою для всієї землі. Насип для шосейної дороги Сарни-Рівне польські власті почали робити в 1937 році. З Любліна приїхав головний інженер Казимир Ундергаєр з сім’єю. Його помічниками стали інженер Войцехівський та майстер Ковальський. Частину дороги вимостили плитами, але роботу не завершили через початок другої світової війни. У 70-х роках плити видовбали і вимостили площу Перемоги в Рівному та Сарнах.

… Знову мобілізація, знову війна, котра ненависна кожному селянинові. Карпо Герасимович Тарапан потрапив у німецький полон. Два рази тікав з табору і два рази його ловили, погрожували розстрілом. Доля змилувалась над ним і він залишився живим. Після звільнення табору радянськими солдатами Карпо опинився у Росії, уже в радянському таборі. Повернувся додому через рік. Полон затягнувся на 7 років. Помер Карпо Герасимович у 1971 році. У сім’ї Тарапанів здавна береглися національні традиції. На чільному місці — портрети Т.Г. Шевченка і І. Франка. Дітям виписували зі Львова журнали “Дзвіночок” та “Ранок”. Зберігалась велика Карта України. Ці дорогі для сім’ї речі під час війни переховували у вуликах, але угорці, проходячі під час відступу, знищили їх.

Схожими надолю К. Тарапана були долі Онисима Яковця, Омеляна Васильчика, Володимира Данильченка, котрі будучи у польському війську, потрапили до полону.

Загострилось національне питання. Ще в 20-х роках поляки силоміць викрали сім’ї залізничників з їх будинків просто на сніг. Один з помічників — Жесінський палицею ударом по голові вбив хлопчика — пастушка, бо худоба зайшла у посів. Пізніше, під час зіткнення українців і поляків, поміщика вбили, а його син нахвалявся: “Я за свого ойця два десятки хлопів заб’ю”. У 1942 році поширились масові пороми поляків. У свою чергу поляки знищили сім’ю поміщика Боголюбова.

У 30-і роки добивались до села втікачі з-за кордону: голодні, обшарпані, дехто залишився у селі і з’явились прізвиська: “брянські”, “Женя — Київчанка” та ін. Священик у церкві розповідав про бідування людей у Радянському Союзі. Наум мав власний радіоприймач, розповідав селянам про голод 1933 року, примусову колективізацію. Просвітницькою діяльністю займався Володимир Борисович Бискаль. Маючи велику бібліотеку українською та польською мовами, він давав книги для прочитання односельцям. У кінці 30-х років виїхав на Волинь, за нареченою Стефою.

Про те, яка Радянська влада, немовичани дізналися після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї, господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івна Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу.

У колгоспі «Радянська Україна»

По приході Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД — свідчення внука). Головою с/Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі — трагічна: знищили націоналісти) одного з синів — Михайла — забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми — Олексієм та Нічею — змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.

З початком нової війни розпочалася нова мобілізація. більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись).

Дехто вижив і повернувся з Німеччини. Більшість же односельців зникли без сліду — 47 чоловік.

Андрій Авдєєв та Кірков, втекли з мобілізаційного пункту у Рівному, але під Костополем їх зловили і військовий трибунал присудив їх до примусових робіт у Росії. Менш пощастило віруючим — сектантам. Івану Саковичу Панасюку та Онисиму Пацьолі. За відмову взяти зброю, їх розстріляли перед строєм. Чотирьох юнаків, Які ховалися від мобілізації за селом також розстріляли: Олексія Васильчика, 2) Василя Ковальчука, 3) Василя Міхнова, 4) Степана Труща.

Фронт наближався до села. Фашисти з’явилися в Немовичах на мотоциклах і велосипедах, почали оточувати село. Перелякані люди, хапаючи дітей і найнеобхідніше, кинулися ховатися в пасіку. В одного з господарів — Івана Меле щука — зляканий кінь вирвався з упряжі, залишивши воза з людськими клунками.

Кулеметною кулею смертельно поранили Ольгу Михайлівну Бебіну.

Німецький “порядок” проявився і в тому, що змордували єврея Берка, син котрого був комсомольцем. Потім фашисти вирушили в Сарни. Щоб уберегтись від раптового нападу німців, люди чергували ночами біля рейки, дзвін якої сповіщав про небезпеку. Сховки і схорони, куди зносились збіжжя, нехитрий домашній скарб і ховалися самі господаря, влаштовувались під хатами, в сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яного колодязя.

Німці наїжджали в село, щоб набрати людей на примусові роботи: спорудження аеропорту, копання окопів, збирання врожаю. Згадує Параска Степанідівна Малаш, 1910 р.н.: “Жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. У лісі на німців чекала засідка повстанців. Люди кинулися врозпач. Декого вбили”.

Молодь вивозили до Німеччини, як дешеву робочу силу. Був випадок, коли на каторгу за доньку поїхав батько — Василь Васильович Кірков. Після звільнення радянськими військами, потрапив у ешелон котрий мав везти бранців на роботу у шахтах Росії. По дорозі Василю пощастило втекти і добратися у село.

Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йоу доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей.

За свідчення односельців, О. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітеревці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а О. Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати. Врятував від смерті і П.С. Пінчук, в якої зупинялися бійці загону С.А. Ковпака. Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля Чуд ля.

Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли обома боками вулиць, не займаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.

Загін С.Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Олексій Савчин зумів розсіяти підозри німців і жінку відпустили.

На боротьбу з окупантами піднявся весь народ, хоча багато хто з українців опинився по різні сторони барикад. Колишній в’язень польського концентраційного табору Береза Картузика — Диткевич — до війни деякий час був директором Немовицької семирічка, викладав українську мову та літературу, а також малювання.

Дружина його Поля Семенюк — була донькою місцевого дяка. Жили на Широкій, недалеко від дому священика. Керував Диткевич сільським і великим церковним хором.

У 1940 році на огляді в Рівному зайняв ІІІ місце. Під час війни Диткевич став помічником коменданта української поліції у Сарнах — Тараса Бульби — Боровця. Брав участь у знищенні євреїв. Після війни випадково немовицька єврейка Соні зустрілась з Диткевичем у Польщі. За злочини у Сарненському гетто Диткевича ув’язнили на тривалий строк. Звільнився у глибокій старості.

Село живе за усталеними нормами і законами — звичаями та обрядами

Село Немовичі складова частинка великого Сарненського краю, який розкинувся в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. Виходячи з природно-географічних умов Полісся немовичани з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.

Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейші” — це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. /прим АлМаСа. — причім тут свідомість, адже люди просто не знали, хто вони/. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів. Треба сказати, що слово “українець” в матеріалах перепису 1921 року не зустрічається. Національність згадується, як русинська. /Алмас-примітка/

Етнос, який виявили поляки, ― “тутейші”, так називали себе поліщуки під час перепису 1931 року, і було їх десятки тисяч. Цей перепис було проведено за мовною приналежністю, бо ж статистичну роботу завжди хтось планує, найчастіше держава,

В минулому ці землі були порубіжжям розселення двох давніх слов’янських племен — древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968: 44]. Поступово людина накопичувала досвід, здійснювала численні відкриття: знайомилася з корисними властивостями вогню, а потім і способом його штучного отримання, освоювала житлове будівництво і виготовлення одягу, винайшла сокиру, луки, стріли, навчилася виготовляти з глини посуд і т. д. Такі знання наблизили людину до освоєння: землеробства й скотарства. Очевидно вони з’явилися на території Волині наприкінці неоліту. Перші поля обробляли дерев’яними палицями і мотиками, обробляли ячмінь і інші злаки. а першими прирученими тваринами звісно були; собака, потім — велика і дрібна рогата худоба, свиня і кінь.

Основним заняттям немовичан, як і всіх волинян було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Обряди супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога — дорогою і йди» [10]. Ось які звичаї побутували в нашому селі: Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп — „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду — бо вже конець” [10].

До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то — одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три — в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стебка» — невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі.

Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга — леміш — А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб — «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди — всі в клєті, а невістки, сини — в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата — то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].

Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик — біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак — чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі… ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені — «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали. Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання — сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни».

Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко. Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани. Поширена назва спідниці — «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с. Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше — поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання.

Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків — А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають… з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого… як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами — А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі — А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани… а мужицкі… булі — обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) — короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки

Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки — зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок… якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори — тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси — „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті… да треба, шоб нуж був” [13

Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” — зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) — обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” — сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки — над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні.

Старші чоловіки на поч. XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє… шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10]. Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10, шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками. Традиційне взуття поліщуків — „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки — низенько… а баби — аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]

Від появи на світ і до скону, життя немовицьких селян регламентувалось звичаєвим правом, вони чітко дотримувались традиційних обрядів. Надзвичайно цікаві обряди пов’язані з одруженням. За свідченнями старожилів, молодь зближувалась між Собою на „вечорках”. Найчастіше вибирали якусь більшу хату, де була тільки старенька баба, або „де вмерли батько да мати, де нема никого… то туди збиралися, а літом — на гуліци” [13]. Подекуди після „вечурок” дівчата залишалися разом з хлопцями ночувати, але і ті, і інші не дозволяли собі нічого зайвого чи непристойного: „Лежать да співають, гарно було” [12].У виборі парі враховувалась така риса, як працьовитість: „Колісь багато жиди тиї помагалі женіцца, а то вже ідут до жида, да жид уже виберає, яка дівчина робоча… яку наймає робіть собі на поле, то вже й бачить, то вже й каже: „Оту бери, оту, та дівчина добре робить,” — отак ше й батькам, а діти дітям своїм, да й так женілісь” [13]. У свати йшли хрещені батько з матір’ю, несли хліб з горілкою, які стояли в хаті обраниці тиждень „на роздумуваннє — чи получила, чи нє” [13]. Бувало, що коли батьки йшли самі, без згоди сина, то він категорично відмовлявся від шлюбу, і тоді дівчина змушена була повернути хліб назад — „буде сватать другу” [13].До весілля дівчина повинна була приготувати собі придане, в т. ч. одяг майбутньому чоловікові. У селі існував такий звичай: „Зробілі заручини і йдут вже, от… молодої висілают хресную там, ші кого, да йдут до молодого вже, мірают: яка йому сорочка пудходить, які штани. Ото скатерть на стіл, рушники — дивляца скілько, „наколочникі”, колісь казалі… Йдут, мирают нитками… вузли в’яжуть. Поміралі, пообідай, а потом шиют вже” [9]. Одяг майбутньому чоловікові дівчина готувала „на переменку”:

Молодий під час всього весілля був у шапці, до якої пришивали червону стрічку і квітку з барвінку [9].Весільне вбрання молодої складалось з весільної сорочки, горсета, вінка з паперових квітів „з лентами”, які одягали на розпущені коси та спідниці. На шию одягали намисто „хороше, дробне”.Зазделегідь готували одяг і „на смерть”: спідниці, сорочки, фартушки, хустки. Домовину покійнику застеляли полотном (наміткою), таким же полотном укривали покійника. Старим полотном („онучками”) замотували ноги [11].На хрести до жіночих могил вішали або хустку, або вишиті рукави старої „вбіляної” сорочки, на хрести чоловічих могил — „ручнікі” [13]. Варто зауважити, шо за місцевою традицією на кладовищах ховали як людей, померлих природною смертю, так і потопельників та вбитих. Самогубців-вішальників („тих, шо давляца”) ховали „за плотом”. Такі могили не залишали поза увагою: „Колись, як я з бабою іду з поля… то баба та рузку яку чи зломить, чи палку, і кідає: „Гето тобі подарок!” — на той курган, де в нас давлянии пуд плотом лежав… під кладбищем, там куча така” [13]. Цікаво, що про подібний звичай на Поліссі згадував і відомий польський письменник Ю.І.Крашевський, який на початку XIX ст. бачив подібні хрести з купою гілляк на них [3].Не менш цікаві звичаї чинились у зв’язку з поминанням померлих, зокрема, на Зелені свята. „Деди” відзначали в п’ятницю ввечері і в суботу до обіду, т.з. „Дєдова Троица” [10]. Ввечері у п’ятницю запалювали свічку, вся родина збиралась за столом, готувалась пісна вечеря — пшоняна каша, капустяний борщ з грибами чи рибою. Сідали вечерять зі словами: „Приходьте, вмерши, на вичеру!” [7]. Залишки від вечері ночували на столі. Вранці їх скидали до окремої мисочки, додаючи коливо (хліб з водою та медом), локшину. У п’ятницю ввечері робили „коліво”, готували пшоняну кашу з маком, вранці в суботу готували скоромне

Обряди, пов’язані з поминанням покійників відбувались також на Провідній неділі після Великодня. Відбувалося загальне поминання покійників (в давнину — тризна), про яке часто згадується в науковій літературі. „Ішлі на кладбіще. Пекли хліб, пекли яєчню, яїчка варилі, м’ясо. Бралі квас, хто й горілку. 1 там пілі, поминані тиї души… а потом розстілалі вкрай вже, коло дверей, як віходіть із кладбіща, то було тако-о: чистая полоса пригороженого, і там уже сядалі всі, хто вже такій, родствєннікі да усі вокруг, і викладалі своє все… І там їлі, моліліся Богу сперва, палілі свєчкі, каждий перед собою. І помоляца, а потом уже обходят тим квасом, хто поминає… Може, у кого і горілка, і кожне пирога клало, да зламлют на кускі, а було старцув такіх багато: хто такій бідний, хто покаїічений, то йшли, поміналі души, моліліса. Батюшка і всі всім роздавати тиї яїчка, хліб… І старці ішлі вже моліліса, поміналі души, і батюшка помінав” [13]. Поминали померлих і на Спаса: „На Спаса то носілі яблука і груши… і тоже поминалі. Берем уже тоже хліб, м’ясо чи шо таке да й тоже збираємоса вкупи, да хто поминаєм, хто так сидит, хто свіжо умер — да хто, то плаче, хто молиця, да як хто”…[13]

Однак повернемося до нашого сільського життя-буття. Звісно село так живе, як живе край. Досить цікава історія нашого краю на початку 20-го століття. В цю пору переважна більшість поселень Косирицької волості Овруцького повіту 1921 року відійшла в склад Сарненського повіту. Подальшу реформу адміністративного устрою, що позначилась на поселеннях Сарненського повіту, провели 1930 року, коли цей повіт приєднали до Волинського воєводства.

До 1911 року у Рівненському повіті Волинської губернії знаходились і 11 поліських волостей: Березненська, Вирівська, Висоцька, Деражнянська, Дубровицька, Костопільська, Любиківська, Немовицька, Селищанська, Степанська та Стиднинська і займали 6459, 6 квадратних кілометрів або 75 відсотків площі всього повіту.

Упродовж 1858–1884 років чисельність населення у 8-ми з 11-ти адміністративних одиниць зросло 2,8 відсотка у Костопільській волості, до 28,5 відсотка — у Немовицькій, а в трьох інших- зменшилось від 1 відсотка у Дубровицькій волості й до 15 відсотків- у Березнянській.

У 1921 року на території Рівненського повіту, що увійшов до складу Польщі налічувалося 1010 поселень, із них 61 відсоток перебували на території колишніх поліських волостей. З 1910 по 1921 роки зникло 184 поселення, тоді, як виникло 185. Зокрема у Немовицькій волості з обліку було знято 6 поселень, а зафіксовано 10 — нових, у Степанській волості 16 і 22- відповідно.

Згідно з даними адміністративно-територіального устрою УРСР від 1 вересня 1946 року на відміну від початку 1920 років кількість населених пунктів скоротилося на 13,8 відсотка. Однак на території колишніх поліських волостей процес розвитку поселень був різний; у семи з одинадцяти північних волостей Рівненського повіту, порівняно з даними 1921 року, зменшення кількості поселень сягнуло від 16, 6 у Дубровицькій волості до 7,8 відсотків- у Костопільській. В той же час кількість населених пунктів збільшилася на: 5 одиниць у Степанській волості і 37 одиниць у Немовицькій, 83 одиниці — у Вирівський.

Значну групу сільських поселень Полісся становили хутори, фільварки, урочища і лісові сторожки. Дуже поширеним типом поселення був “хутір”-сільське, часто однодвірне поселення за межами села. Спорадично “хуторами” й “урочищами” називали поселення на лісорозробках. Так у списках населених пунктів значиться Лісовий Двір і Лісопильня Степанської волості, натомість, як “урочище”, спершу фігурує Рудня Карпилівська Немовицької волості.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Село у 20-х роках

В той час, серед 11 повітів Волинського воєводства Сарненській повіт був на другому місті за площею землі, на якій він розташовувався. Загальна площа складала 5477,8 км. кв. Під сільське господарства припадало 2128 км. кв., однак орної землі було тільки 978 км. кв.; під лісами знаходилось 1898 км. кв. На такій великій площі проживало: в 1921 р. — 131990, 1931р. — 181098, 1938 р. — 209800 осіб (п’ятий показник у воєводстві).

Переважна частина населення займалась сільським господарством-145 772 осіб, тобто 80,4 % від всього населення (дані на 1931 р.). Основні ж земельні ресурси, а це 190 тис. гектарів землі, належали всього 113 крупним землевласникам, в той час коли майже 17 тисячам селянським господарствам, які мали наділи від 2 до 10 гектарів належало 96 тис. гектарів землі. Однак, погані землі, відсутність робочої, продуктивної худоби, примітивне сільськогосподарське знаряддя — соха, дерев’яне рало і дерев’яна борона, зумовлювали низький рівень урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Місцеве населення не могло себе прогодувати.

Голод і злидні гнали сільську бідноту у Сарни, Костопіль, Рівне, де вона сподівалась знайти роботу. Проте і в містах життя не було кращим, там панувало безробіття.

Промисловість в Сарненському повіті розвивалась дуже слабо. Вона була пов’язана переважно з лісовими ресурсами, покладами будівельного каменю, торфу, продукцією тваринництваНа низькому рівні були торгівля і побутове обслуговування. Так, наприклад, власниками торговельних точок в повіті було всього 1458 осіб, в той час, як тільки в одному Рівному їх було 1892 особи. В самій же торгівельній і обслуговуючий сфері працювало лише 3063 особи, що становило 3,4 %.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові.» Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок — лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.

Погана земля — ще одна з причин недолі поліщуків. Намагались вони заробляти на тартаках. Однак деревообробна промисловість не набула належного розвитку, дрібні напівкустарні підприємства цієї галузі забезпечували роботою мізерну кількість робітників. Ліс здебільшого вивозили в необробленому вигляді.

Поліщуки голодували, бідували, і саме тут широкого впливу набула «всіляка демагогії більшовиків», які обіцяли поліщукам краще життя за порядками, які на той час вже існували «по тому боці греблі». Коли ж українські активісти намагались розповісти селянам, який «рай» на тому боці, що там найбільша в світі неволя, голод і пекло, поліщуки не вірили, говорили, що це випадки, а їх підкупили пани.

Загал українського організованого громадянства Поліссям не цікавився, на місцях бракувало української інтелігенції, національної української преси тут майже не було. Натомість дуже активно по селах розповсюджувалась комуністична преса. Автор закликав свідомих громадян повіту долучитись до справи організації на Сарненщині українських кооперативів, осередків освіти та культури.»

20 років проіснував Сарненський повіт.

4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т. ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів — Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район…

В цей час величезним лихом для Полісся стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на Поліссі розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася на 1,6 млн. га. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому: 24,4 % їхніх площ втрачають родючість через дефляцію (вітрову ерозію), 47,1 % — через підкиснення, 17,7 % — через водну ерозію. Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8–1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби … Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.

Кілька років тому поетеса і постійний член чорнобильських експедицій Ліна Костенко сказала, що «ми втрачаємо світ культури поліщуків», етнографічної групи, яка здавна проживала в басейні річки Прип’ять: — «Це ж пропадає наш поліський етнос

Я ж доповню:”Тут люди живуть у таких умовах, в яких жити не можна. Деякі спиваються…”І не дай Боже, щоб наше Полісся перетворилось на міфічну Атлантиду, про яке дуже скоро будуть складати легенди! Мова йде про людей з 635 населених пунктів — понад 650 тисяч осіб. Такий приблизно цей материк поліського етнокультурного буття, якому загрожує повне знищення і забуття.

Щоб там, про історію села не писали в районній газеті, але

НІЩО НЕ МОЖЕ ЗАМІНИТИ СПОГАДІВ САМИХ ОЧЕВИДЦІВ І ТВОРЦІВ ІСТОРІЇ ТОГО ТРАГІЧНОГО ЧАСУ

Нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них, безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.

Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.

Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю — управляв церковним і сільським хорами.

У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с. Катеринівка, а вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.

В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і 153 Немовицьких героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.

При “Просвіті” була невеличка бібліотека, працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році сльський хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському — в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340–342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти, зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в "Березу Картузьку". А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але чомусь наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:

— Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.

— Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю, що мені цю війну не пережити-німці, чи більшовики — все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує його син Євгеній.

— Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.

Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

— Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.

В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.

У своїй книзі О. Денищук на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…

Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:

Згідно інформації, яку почув від чудлян колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія: “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

— О! які то були “Кармелюки”! — нарікали старі чудляни.

Надзвичайно складний, жахливий і трагічний то був час. Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.

У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:

— Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.

На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили…

Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:

— Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”

Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.

В народі кажуть — “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом невідворотньої смерті можна жартувати.

Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.

— Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько у двері наремно постукали. З фальшивим галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!

Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:

— Все синочку! Прийшов наш кінець!..

Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися, ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”

Надзвичайно колоритно згадує Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:

- Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво — обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи виносив ії у двір, мабуть провітрював. Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну. Отож безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…

А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:

— У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька — ”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..

— Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.

— Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…

Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з Колею- моїм братом носили йому їсти..

Ось так жили, мучились і боролись наші земляки.

Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало, тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.

Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”

Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…

Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними МКДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

… Для нас тодішня історія Волині — це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі односельчанина, якого грабують німці — в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани — в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, бульбівці, і звичайні бандити… Кожен займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан — це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу … Що ж вело у ліс наших земляків, адже не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Зараз кажуть: їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі чужій і своїй поліській спочивають.

Були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені були йти в ліс….

ЛИСТОК ПАМ”ЯТІ І СЛАВИ

БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ РІДНОГО КРАЮ, МЕШКАНЦІВ НЕМОВИЦЬКОЇ ОКРУГИ ВІДДІЛУ “ЯРЕМИ” ОУН-УПА

—

УЧАСНИКИ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ І СІЧОВИКИ:

с. Немовичі:

Зареєстровано борців-154, загиблих — 62, репресованих — 55

с. Катеринівка: — зареєстровано 14, репересовано 12.

с. Зносичі: — Зареєстровано 132, Загиблих -72, репресованих -45 борців.

Члени ОУН-УПА засуджені московсько-комуністичним режимом до концтаборів смерті:

с. Немовичі:

Артюх Северин 1916 р.н. Баєчко Борис Іванович 1922 р.н. Баєчко Лаврін Олександрович, Баєчко Панас Іванович 1925 р.н. Баєчко Панас Іванович 1925 р. н, Батаревич Надія Григорівна, Батаревич Олімпіада Григорівна, Батаревич Степан Григорович 1908 р.н. Бебін Тихін 1918 р.н. Борисюк Іван 1926 р.н., Васильчик Клим 1920 р.н. Гущик Дмитро Степанович 1920р. н, Данильченко Володимир 1907 р. н,Жук Василь Теофілович 1922р.н. Жук Сергій Теофілович 1927 р.н. Зубчинський Василь Констянтинович 1925р.н. Кишенко Віктор 1922р.н. Кишенко Іван Якимович, Кишенко Олександра Гнатівна, Ковпак Іван Мусійович, Крат Адам, Крат Андрій Дем”янович 1918 р.н. Криницький Василь, Мазур Надія 1923р.н. Малаш Катерина Іванівна 1922 р.н., Малаш Федір 1920 р.н. Мелещук Іван Талимонович, Мелещук Федір Талимонович 1926 р.н. Мельник Віктор Гнатович 1925 р.н. Мичка Іван Андрійович 1922 р.н. Мичка Михайло Іларіонович 1918 р.н., Мичка Михайло Сакович 1918 р.н. Мичка Сергій 1902 р. н, Мичка Степан Максимович 1925 р. н, Мичка Трохим Іларіонович 1917 р.н. Міхнов Микола Васильович 1925 р.н. Пацьола Василь Олексійович 1926 р.н. Пацьола Олександр Іванович 1918 р.н., Радчук Оксент, Савчин Іван Іванович 1926 р.н., Свирид Іларіон Максимович 1918 р.н., Семенюк Катерина Кирилівна 1918 р. н, Семенюк Марія 1919 р.н., Шапірко Іван Іванович /”Лісовий”/ 1922 р.н. Яковець Іван 1925 р,н. Яковець Сергій 1927р.н., Яковець Яків 1908 р.н. Берчакова Оксенія, Берчакова Параскови, Степанець Станіслав 1916р. н….

село Катеринівка:

Барабаш Марія Ксенофонтівна 1904 р. н, Добридень Федір Самійлович 1904 р. н,Кальницька Ганна Степанівна 1919 р.н., Кальницький Лаврін, Карпенко Катерина, Кунік Степан Григорович 1918р.н., Панасюк Володимир Олексійович 1925 р. н, Панасюк Ганна 1900р. н,Панасюк Леонід Олексійович 1926 р.н. Панасюк Сергій Олексійович 1926 р.н., Ткач Іван Васильович, Ткач Лідія Василівна, Ткач Тетяна Филимонівна 1926 р. н…

Село Зносичі:

Боротюк Ганна Семенівна 1926 р.н. Вакулко Йосип Дем”янович, Вакулко Карпо Созонович, Вакулко Петро Олександрович, Власюк Михайло Григорович, Власюк Олена Марківна 1924 р.н. Власюк Трохим Маркович, Гудімов Агафія, Дорошко Павло Минович 1898 р.н. Дорошко Раїса Павлівна 1923 р. н, Заноза Олена Трохимівна 1924 р.н., Кічан… Петрівна, Кічан Агафія Федорівна, Кічан Анастасія Григорівна 1924 р.н. Кічан Василь Карпович, Кічан Віра Іванівна 1924 р.н. Кічан Ганна Кузьмівна 1921 р. н,Кічан Ганна Павлівна, Козенець Анастасія Йосипівна 1923 р. н, Козенець Ганна Дмитрівна 1922 р.н. Козяр Уляна Климівна 1898 р.н. Левков Петро Якович, Левков Христина Петрівна, Леончук Петро Григорович 1932 р.н., Лобасюк Трихін Кирилович 1922р.н., Мельник Євдокія Терентіївна 1923 р.н., Мельник Любов Сидорівна 1923 р.н. Мельник Олександра Павлівна, Мельник Федір Терентійович, Наконечна Ганна Дмитрівна 1922 р.н. Панасюк Любов Петрівна, Панасюк Павло Петрович, Пархомчук Пелагія, Пархомчук Петро, Пархомчук Ярина Іванівна 1924 р.н., Петрик Арсон Петрович, Петрик Григорій Лук”янович, Самолюк Петро, Семенюк Петро Андрійович, Строк Василь Михайлович, Тишков Григорій Олександрович 1920 р.н., Цюй Ольга Микитівна 1925 р.н., Ющик Таїсія Мусіївна…

Загинули у боротьбі з окупантами:

с. Немовичі

Баєчко Іван Іванович 1919 р.н. Баранов Дем”ян Северинович /”Шабля”/1923р.н., Баранов Северин Северинович 1918 р. н, Батаревич!! Євгеніївна, Батаревич Євген Григорович/ “В”юн,”" Потап”, “Карпо”/ 1900 р. н,Батаревич Іван Євгенович 1927 р. н, Батаревич Микола Євгенович 1925 р. н, Батаревич Тетяна 1903 р.н., Бебін Яків Михайлович 1925 р. н, Боровик Іван 1918 р.н., Васльчик Микола 1917 р.н., Васильчик Олексій Васльович 1907 р.н., Васильчик Семен 1904 р, н. Добровольський Василь Олексійович 1921р. н, Дячук Макар Гнатович, Дячук Петро Маркович, Дячук Пот ап Гнатович 1906р.н. Карпов Олексій 1922 р. н,Карпов Трохим 1925 р.н. Кишенко Антін Іванович 1915 р. н, Кишенко Леонтій Іванович 1912р. н, Кишенко Федір Григорович 1926 р.н., Ковальчук Михайло Якович 1918 р.н., Ковпак Мусій, Колядко Володимир Тихонович 1918 р. н, Колядко Михайло, Колядко Семен 1920 р. н, Крат Дем”ян, Крат Іван Харитонович 1920 р.н. Мазур Зіновій Сакович 1914 р.н., Мазур Юхим 1918 р.н. Малаш Іларіон Титович 1918 р.н., Мельник Гнат Петрович 1904р.н. Мичка Іван 1910 р.н., Мичка Клим Гордійович, Мичка Пилип 1918р.н. Мичка Семен 1924 р.н., Міхнов Василь Зіновійович 1927 р.н., Міхнов Іван Васильович / “Байрак”/ 1912р.н. Панчук Титко Кіндратович 1924 р.н. Пацьола Іван 1924 р. н, Пацьола Михайло, Пацьола Роман 1925 р.н. Савчин Олексій Степанович 1900 р.н./ голова села/, Свирид Олексій/ голова села/, Семенюк /Жук-Семенюк/ Никон Юхимович 1919 р.н. — курінний “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”/., Таргоній Микола Олександрович 1927 р.н., Таргоній Микола Олександрович, Таргоній Олександр, Таргоній Федір 1922 р.н., Шостацький Микола 1926р.н., Ющик Петро Євгенович 1908 р.н. / голова “Просвіти”/, Яковець Наум Іванович 1900 р.н., Яковець Феодосій Григорович 1910 р.н., Володимир Євтухович, Михайло Прохорович 1918 р.н. Трохим /Степанець/ 1925 р.н.

с. Зносичі:

“Кишка”, Михайло, Ярмушко Федір 1916р.н. Ющик Павло Арсонович, Ющик Олександр Мусійович, Ющик Іван Семенович, Ющик Адам Артемович, Юрчик Олексій Іванович 1918 р.н., Юрчик Ніна Іванівна 1925р.н. Тищук Терентій Павлович 1911р.н. Тищук Остап, Тищук Йосип Семенович 1925 р.н., Тищук Антін Лаврінович 1922р.н. Тишков Тимофій Якович 1921 р. н, Тишков Іван Дем”янович 1921р. н,Тишков Григорій Олександрович 1920 р.н. Супрунов Федір Миколайович, Семенюк Іван Олексійович 1921 р. н, Руднік Кирило, Руднік Антін, Полянський Володимир Іванович 1922 р.н., Покотіло Артем Петрович 1910 р.н., Пархомчук Яків 1912 р.н., Пархомчук Павло Ількович, Пархомчук Максим Миколайович 1925 р.н., Пархомчук Іван Ількович, Пархомчук Артем Дем”янович 1911р.н., Пархомчук Адам Самійлович 1921р.н. Одарчук Петро Назарович, Одарчук Павло, Мельник Марія Павлівна, Лотоцький Максим, Леончук Семен, Леончук Авраам, Левков Яків Максимович 1919 р.н., Левков Петро Кіндратович, Левков Павло Петрович, Кузнєц Яків Мусійович 1918 р.н., Кічан Семен Романович 1921 р.н., Кічан Олена 1921р.н., Кічан Олександр Арсонович 1920 р.н., Кічан Микола Карпович, Кічан Микола, Кічан Марія, Кічан Макар Петрович, Кічан Іван Лук”янович 1922р.н., Кічан Григорій Федорович 1925 р.н., Кічан Віра Миколаївна 1923 р.н. Кічан Василь Трохимович, Кічан Іван Трохимович, Житнюк Олександр Сакович, Дорошко Іван Васильович 1921р.н., Дорошко Антін Іванович 1925 р.н. Власюк Петро Маркович 1921р.н. Власюк Адрій Карпович, Вєтров Василь Варійонович 1920 р.н., Вакулко Павло Дем”янович 1923р.н. Вакулко Іван Созонович, Вакулко Іван Григорович 1910 р.н., Борутін Іван Артемович 1920р.н., Боротюк Микола Семенович 1900 р.н. Боротюк Осип Васильович 1923р.н., Боротюк Дем”ян Максимович 1923р.н., Боротюк Іван Федорович 1923 р. н…

Не репресовані члени ОУН-УПА:

с. Немовичі:

Гаюн Семен Лук”янович 1924 р.н. Добровольський стах Іванович 1918р. н,Жук Михайло Кирилович, Жук Тетяна Кирилівна 1928 р.н. Ковпак Ганна Василівна 1927 р.н. Колядко Ольга 1925 р. н,Крат Михайло Титович 1926 р.н. Крат Соломія 1924 р.н. Мельник Ганна Гнатівна 1927 р.н. Наконечна Марія Антонівна 1927 р.н. Свирид Василь, Тарапан Антоніна Карпівна 1925р.н. …

с. Зносичі:

Боротюк Павло Федорович 1921 р.н., Бужинський Володимир Антонович 1920 р.н. Дорошко Іван Петрович 1923р. н, Дорошко Ничипір Йосипович 1920р.н. Мельник Іван Федорович 1910 р.н. Самолюк Олександр, Юрчик Семен Фірсович 1922р.н. Ющик Петро Ничипорович…

Їх доля невідома:

с. Немовичі:

“Свистун”,”Блакитний”,Савчин Анастасія Василівна 1927р.н. Панасюк О, Панасюк С.,Малаш Любов Антонівна, Малаш Іван Антонович, Крат Параскева Харитонівна,…

с. Зносичі:

Волошин Федір, Юрчик Марія Іванівна 1925 р.н. Власюк Микола…Боротюк Михайло Йосипович 1900 р. н…

— Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов — із Росії — мацкаль, кацап х…в. Так той, б. дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б. дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

ХТО Ж ТАКИЙ КУРІННИЙ «ЯРЕМА»

В історії становлення української державності є постаті, відношення до яких суперечливо не однозначне, але без яких зараз неможливо уявити визвольну боротьбу волинян у буремні роки минулої Великої Вітчизняної війни, які для одних залишаються героями, а для інших бандитами, але про яких ми нічого не знаємо, хоча й вони були активними борцями дійсно народної армії, яка внесла славну героїчну сторінку в літопис боротьби за свободу рідного краю. За час німецької окупації українські повстанці провели тисячі боїв з німецькими фашистами. Великі непоправні втрати несла й УПА.

Принагідно згадати, що саме на Волині були сформовані перші повстанські загони, а легендарний Тарас Бульба / Боровець/ перший наказ про початок дій УПА видав в селі Немовичі що біля Сарн 28 червня 1941 року. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити його військо, він повів своїх бійців «у ліси», щоб чинити опір як німцям, так і більшовикам.

У квітні 1942 р. Центральний провід ОУН-Бандери направив на Волинь свого члена Василя Сидора із завданням сформувати там більші збройні загони. На початку жовтня 1942 р. на території Сарненського повіту виникли три перші відділи УПА: «Остапа» — Сергія Качинського і «Довбешки — Коробки» — Івана Перебійняка та “Яреми” — Никона Жука-Семенюка. Вони й стали зачатком майбутньої повстанської армії. Утворені відділи УПА отримали наказ вести боротьбу з німцями лише за необхідних умов. Спочатку їхня діяльність зводилася до нападів на німецькі харчові склади і фільварки, що були під німецьким управлінням та інші продовольчі об’єкти.

18. ВА І/R 58/697 F/ 61 FF.

19. ВА МА ІІ/RH 22/175.

В цій публікації пропоную до вашої уваги розповідь про одного з перших курінних Волині — “Ярему”.

“Ярема”/ “Тиміш”, “Стальний,”Ерема/”-командир відділу, курінний, полковник/- Жук-Семенюк Никон Юхимович 1919 року народження походив з прирайонного сарненського села Немовичі, своїми відчутними наскоками наводив жах не лише на непроханих зайд, а й на місцеве населення. За будь яку непокору або невиконання рознарядки по забезпеченню “Лісових хлопців” харчами, вирубувались цілі сім”ї, від малого до великого.

Ось як згадує той повний жахів час уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював на фронті в лавах Червоної Армії:

— Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город — у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …

Звісно були й бої з окупантами.

Отож нижче наведена статистика декількох з тисячі боїв відділу “Яреми” на основі хронології подій викладених в книжці Олександра Денищука “Боротьба УПА проти німецьких окупантів” /том1/:

Аналізуючи оперативні зведення щодо партизанських вилазок “Яреми”, приходиш до висновку, що його добре укомплектований січовиками з чотирьох навколишніх з Немовичами сіл відділ, “промишляв” в радіусі 100 км. від рідних місць дислокації…

21–22.04.43р.

Уночі сильні відділи УПА: “Дубового” / командир відділу-Литвинчук Іван, псевда ” Дубовий”,”Давид”"Максим”,”Корній”, уродженець села Бискупичі Руські, тепер село Нехвороща, Володимир-Волинського району Волинської області/, “Яреми”/курінний-Семенюк Никон 1919 року народження, псевда “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”, уродженець села Немовичі Сарненського району Рівненської області/,”Острого” /курінний — Ждан Ярослав, уродженець Міста Чесанів Любачівського повіту, тепер Польща/,”Наливайка”/ сотенний- Левинець, уродженець села Немовичі, старшинська школа “Лісові Чорти” провели наступ на Янову Долину /тепер с. Базальтове Костопільського району Рівненської області/

Німці були тут добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важливий для них господарський пункт… Зав”язався жорстокий нічний бій, у якому було знищено 42 німці, в тому числі 2 офіцери, 150 польських поліцаїв… Загалом зі сторони ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь в бою поруч з німцями, погинуло 500 осіб/за даними польських джерел- 600 осіб/. Спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничних мости, знищено магазини. Здобуто зброю і одну тону вибухових матеріалів. Зі сторони повстанців 10 вбитих і 3 ранених…

/Тиктор Іван. Історія українського війська/.

Тут і надалі наведені матеріали з Рівненського краєзнавчого музею та “Літопису УПА” /т.27/.

Кітень, 43 року.

У великодній четвер відділи “Яреми” і “Шавули” почали бій з німецько-польським гарнізоном у містечку Янова Долина. Бій тривав декілька годин, але повстанці не взяли центр і відступили.

21.05.43 року.

Відділ “Яреми” напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Повстанці відбили все награбоване майно. Під час бою було вбито 30 німців і, серед них, німецький офіцер Мельба., троє поранено і спалено автомашину…

/Згідно інформації, яку почув від мешканців с. Чудель колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола Вівтор Іл.; — ”тоді трапилась жахлива трагедія: “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 жертвам — табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

— О! які то були “Кармелюки”! — нарікають старі чудляни/.

Червень, 43 року.

Вночі між 24–25 червня відділи “Яреми” і “Дороша” напали із засідки на потяг біля станції Немовичі. У результаті операції було ліквідована 150 спеціальних протипартизанських поліцаїв. Добиччю повстанців була велика кількість зброї та амуніції. У цьому бою було поранено декілька стрільців і, серед них “Ярема” і “Дорош”…

“… В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси.

Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс.

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише територіями головних шосейних шляхів та залізничних ліній.

На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено населенню.

В ніч із 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік убитими.

Довго на “гостей” чекати не довелося. Проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів — всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців. — пише “Історична правда”

17.07.1943р. Уночі з 16 на 17 липня великі відділи “Яреми”,”Ворона”,”Гамалії” приступили до ліквідації відомого ворожого осередку й центру різних протиукраїнських банд — Степанської Гути, польських шовіністів, які служили німцям, разом із німцями. Внаслідок цієї акції Степанська Гута перестала існувати. Втрати поляків 500 чоловік. У повстанців 18 вбитих і поранених…

Серпень, 43-го.

Відділи УПА-”Яреми”,”Хмари”,”Явора” і чота сотні “Чорноморця” напали на німецький держгосп /штаатсгут/ у селі Милятин Острозького району. Повстанці оточили німців, мадяр, поляків і таджиків/ біля 50 німців, 100 поляків, 200 таджиків/, які приїхали змолотити награбоване збіжжя. У результаті бою ворог втратив біля 50 чоловік. Таджики за домовленістю здалися відразу ж у полон. Загинуло 2 повстанці, вихідці зі Східної України. Повстанці розбили держгосп. Вдалося захопити багато зброї..

Осінь 43-го.

Відділ “Стального” /”Ярема”/ напав на групу німців, які розмістились у селі Зносичі. У результаті бою 3 німці було вбито. Серед повстанців було 2-поранених. Повстанці спалили німецьке авто…

Відділи “Кори” і “Яреми” зав”язали жорстоку битву з німцями в селі Кідри Володимирецького району. Було відбито у ворога 2 танки…

Відділ “Яреми” /сотенний на псевдо “В”юн”,”Потам”- Батаревич Євген Григорович 1900 р.н. уродженець с. Немовичі/ зоорганізував засідку біля села Довге на німців, які йшли грабувати с. Тутовичі. Урезультаті цієї акції німці розбіглися. За жертви невідомо….

Примітка:

За спогадами Ющика Євгенія Петровича останній раз бачила Жука-Семенюка Никона Юхимовича бачила його мама Любка, коли влітку 1944 року гребла сіно на немовицьких Десятинах: до неї на конях прискакали чужі озброєні “Лісові хлопці” і припровадили її у найближчі густі кущі. Там й зустріла “Ярему”, який розпитався про обстановку в селі і відпустив її…

Дещо по інакшому трактує ті події очевидець і їх безпосередній учасник Бакунець Степан Сидорович

(Шмалюк Олександр) 27.08.1925р.н. з села Тинного — на початку лютого 43-го за командою “Дубового” рушили до села Тинне Сарненського р-ну, з якого за два дні пішли до села Богуші Березнівського р-ну. Саме в Богуші до сотні приєднались сотні колишніш поліцаїв з Сарнецького, Володимирецького, Дубровицького та інших районів. Зокрема “Ярема” був в Сарнах комендантом і привів із собою 80 чоловік.

Під час переорганізації в Богушах, УПА було обстріляно зі сторони річки Случ. Нападників було знищено, якими виявились партизанка Мєдвєдєва, які встигли вбити 21 повстанця.

Сотня переходить на хутір Переброди поблизу с. Тинне, в Сарнецькому районі. Сотні вдалося знищити німецьких карателів, які спалили с. Чудель Сарнецькому р-ні. Загинув молодий вояк “Шишка”, від поранення в живіт. “Шишку” поховали в с. Тинне на роздоріжжі, але в часи радянської окупації могилу зруйнували.

З часом біля с. Немовичі, підірвали німецький ешелон, в якому була документація. Між Белятичем і Стрільськом розібрали 7 км залізничної дороги. В Антонівці обстріляли німецький ешелон, і запаслись зброєю.

В с. Малий Желудськ, на відділ напали німці, щоб помститися.

На той момент, ще з Богушів сотню очолював “Ярема”, на ім’я Нікон з 1918 р.н., що був родом з с. Немовичів, що був до цього комендантом Сарненської поліції.

Особливу увагу Бакунець приділив малодослідженому бою з військами НКВС 1944р біля річки “Бобер” на території тодішнього Рокитнівського р-ну Рівненської обл., (зараз Березнівський р-н) поруч зі спаленим німцями в травні 1943р., селом Рудня-Бобровська. Де зі сторони УПА брало участь близько 1000 бійців, а НКВС їх оточувало силами понад дві тисячі солдатів. Бій продовжувався близько 8 годин. Зі сторони УПА загинуло 9 чоловік, а зі сторони НКВС втрати нараховували сотні загиблих В результаті бою, НКВС відступило, а “Ярема” відвів курінь УПА в інше місце, і розділив на сотні. Зі слів ветерана, бій відбувся в суботу на передодні Великодня в 1944р. Згідно Пасхалії, в тому році Пасха була 16 квітня, то значить бій мав бути 15-го. Але ветеран говорить про 23–25 квітня. Краєзнавець з м. Березне Пастушок Володимир, має відомості про великий бій в тому районі 26 квітня 1944р.

УПА розташовувалось в покинутих трьох бліндажах Мєдвєдєва, за 4–5 км від річки Бобер. На даний час точного часу і місця бою не встановлено. Ведеться пошукова робота. Про бій в своїх спогадах згадують також повстанці, що вирвались з оточення під Гурбами і приєднались до куреня “Яреми” дещо пізніше у травні 1944р.

Мені пощастило розшукати згадку про “Ярему” /”Стального”/ встенограмі обласної наради секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському обкомі КП /б/У, з участю першого секретаря ЦК КП/б/ М.С. Хрущова від 14 січня 1945 року.

На цій нараді секретар Сарненського РК КП/б/У Стабровскій А.С. доповідав;

— … С октября месяца ОУНовские банды увеличились. Сейчас орудует в Тынное группа Пащенко/Івана Гричана/, имеет 100 человек. В Екатериновек была боевка. Имеются большие силы банды Яремы до 400–500 человек, его местопребывания- округа села Немовичи, в Рокитно заходит под кличкой Стальной.

Начальник Сарненського р/о НКВД Карпенко К.М. доповнює:

— Что сказать по Клесовскому, Рокитновскому району, там войска ходили безрезультатно. Войска опаздывают с оперециями. Пошли войска за бандой Яремы в Рокитно и банд не нашли, возвращались и сами в засаду попали. Это было в конце ноября месяца.

Серебрянський И.К.- начальник РО НКВД:

— Банда Стального- самая опасная, постоянно в нашем районне не дислоцирует, а переходит в Рокитно, в Рафаловку…. Когда я приехал в район, то вижу — Ярема или Стальной — это опасная сволочь. Он больше всех бывает в Рокитновском районе и Клесовском. По показаниях пленных в банде 340 человек…”

А у стенограмі обласної наради секретарів обкомів КП/б/У, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському обкомі КП/б/У з участю першого секретаря ЦК КП/б/У М.С. Хрущова від 17 лютого 1945 р. Стабровскій-секретар Сарненського райкому партії констатує: ” Банда “Стального” редко появляется, на половину уменьшилась. Воинские части действуют активно. Получили сведения о местонахождении банды Коры и Стального и стали проволить операцию, но операция прошла неудачно, банда ушла в Клесовский район, потом перескочила в Рокитновский район…

Карпенко доповнив:- “… Я коснусь некоторых фактов, которые Стабровский не отметил… Естественно нам нужна помощь, особенно по Сарненскому районну, помощь войск, при чем это не постоянные войска а необходимы войска в отношении банды “Стального”. Банда действует, как правило на стыке районнов, отдаленных селах, как например в селе Тынном-25 километров, они знают, что мы редко там бываем. “Стальной” свил там свое гнездо, но считаю, что у нас достаточно сил в 3–4 районнах, чтобы этого “Стального” разбить”…

У примітках до стенограми в пункті 28 наведено пояснення:“Семенюк Никон Юхимович — /1919-1945/, /”Ярема”, “Стальний”, “Тиміш”/ — уродженець с. Немовичі Сарненського району, командир куреня УПА ім. Є. Коновальця, згодом командир загону “Дорош”. Страчений Службою Безпеки ОУН в 1945 році.”

Причину страти Никона розкрито в епізоді, наведеному у публікації Валерія Єфименко “Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі Українських націоналістів”:

— Керівник одного з районних проводів ОУН/б/ “Стальний” він же “Ярема” дізнавшись, що командир відділу УПА Пащенко /Іван Гричан/ був ліквідований СБ як ворожий агент, сказав: “Люди, що ви собі думаєте? У нас такий стан, що якщо на мене покажуть пальцем, як на агента НКДБ, то і мене взяли б на “станок”/ пристрій для здійснення тортур/. До речі, він був недалекий від істини- есбісти Центрального проводу ОУН/б/ вже вели розробку “Стального” як можливого агента НКДБ.”

Звів наклеп на Семенюка якийсь “Павло — Микола”.

— 23 вересня 1945 року в Котовському лісі я знаходився, як підслідний СБ по підозрі у зв”язках з органами НКДБ. Слідство вів комендант СБ при командуючому УПА “Дядя” він “Кость”, мене бив і вимагав, щоб я зізнався в співробітництві з органами НКДБ. Я не витримав тортур і зізнався, що являюсь агентом Тернопільської НКДБ з 1939 року, назвав всіх агентів, в тому числі і “Стального”, одного з командирів з”єднань УПА, що діяв на Поліссі”.

Але повернімося у криваві дні 1944 року… Згідно даних “Українського Археологічного Щорічника” Випуск 8–9, том 11/12 — у серпні 1944 р. в загін “Дорош” під командуванням “Стального” входили наступні відділи:

1.ім. Тятиви- командир “Пащенко” він же “Хмельниченко”, 2.ім. Коробки- командир “Моряк”, 3. ім. Буйного- командир “Велес” він же “Павленко”. Чисельний склад: 266 стрільців. Район дії:- Сарненський, Клесівський, Рокитнівський райони Рівненської області й Північна частина Житомирської області. А звіт шефу штабу 35 ч.44 за вересень 1945-го засвідчує, що у вересні цього року у командира “Стального” з кіннотою було 27 чоловік — рейдуюча група по терені заходу і сходу…

Загинув “Стальний”, очевидно наприкінці 1945 року, бо у структурі і керівному складі УПА на ПЗУЗ у першій половині 1946 р. функції командира УПА-«Північ» виконували П. Олійник — «Сергій»* і, мабуть, І. Литвинчук — «Максим Дубовий», а посади ШВШ і пвх., певно, лишалися вакантними. «Максим Дубовий» керував і найбільшим формуванням УПА-«Північ» — з’єднанням груп ім. Хмельницького, яке діяло у ПЗК «Москва». До складу ЗГ входили невеликі підвідділи і ВОПи Івана Дем’янчука — «Дніпровича», Івана Кисіля — «Ігоря», Тихона Зінчука — «Ромба» («Кубіка»), Олекси Фінчука — «Ольхи», Олексія Мельника — «Чорноморця» та ін., — загальною чисельністю до 200 осіб. Як бачимо ні “Ярема”, ні “Стальний” в цю пору вже не прослідковується…

Тепер добре відомо, що відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників з Волині та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненістю можна назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: “Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини… Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина”.[12]

Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не лише проти “енкаведистів”, а й проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають “партизанською”), “лісові хлопці” грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села…

Згідно фронтових оперативних даних за лютий 1944р:

Первые дни освобождения Ровенщины от оккупантов обозначены следующими акциями УПА:

5.02.44 — банда УПА напала на разъезд Стешельск. Убит сержант железнодорожной бригады Красной Армии, уведены бандитами 9 девушек военнослужащих Красной Армии;

8.02.44 — в населенном пункте Цейцевичи бандиты совершили нападение на 2-х работников НКВД;

15.02.44 — в селе Селище банда бульбовцев совершила налет на работников Клесовского района. Убито 9 и ранено 2 человека из местных советских и партийных работников;

21.02.44 — банда напала на узкоколейную железную дорогу под Ракитно. Разобрано до 40 м пути, уведено несколько рабочих, осуществлено крушение поезда, груженого дровами;

27.02.44 — банда УПА численностью до 100 человек, одетых в красноармейскую форму, напала на село Лохча Сарненского района. Бандитами убит председатель сельсовета, вырезано 4 семьи советского и партийного актива;

27.02.44 — в районе населенного пункта Степань бандитами убито 12 военнослужащих Красной Армии;

29.02.44 — сотня УПА возле села Милятин Гощанского района из засады совершила бандитское нападение на эскорт штабных автомашин. Тяжело ранен командующий Первым Украинским фронтом генерал армии Н.Ф.Ватутин [1].

Виконуючи оперативні інструкції командування, підрозділи УПА намагалися не вступати в бої з ЧА. Однак частини ЧА та ВВ НКВД, поінформовані про антибільшовицький визвольний рух, одhазу ж узялися до його ліквідації. За радянською звітністю, одні з перших більших боїв між УПА і ЧА відбулися на Сарненщині 12 і 18 січня 1944 р. Тоді підрозділи загонів «Лайдаки» і «Яреми», зазнавши невеликих втрат, відступили. Проте за повстанською звітністю, 18 січня 1944 р. сотня з загону «Яреми» під командуванням Василя Борозенка — «Ворона» мала в броненському лісі на Сарненщині переможний бій з радянським військовим підрозділом.

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939–1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії…

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі.

Одночасно, під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з “лісом”.

“Чистки” не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-”Північ”, якою керував Дмитро Клячківський — “Клим Савур”.

Шпигуноманія геть знекровила підпілля. Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ “Смок” (інші псевдо — “Кучма”, “Вівчар”), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.

Тільки під страхом смерті ОУН ледь вдавалося поповнювати свої лави.

Савчина Поліна Василівна /Ковпак/- уродженка с. Немовичі, що біля Сарн розповідала своєму сину Олексію, як старша її сестра Ганна опинилася у курінного Яреми за розвідницю і зв”язкову:

— Та осінь, першого року після війни, була з проливними дощами, від чого ночі були темні,темні….

Вдосвіта наремно, мабуть прикладами, постукали у двері. Батько з нами не ночував, бо десь ховався, щоб не забрали в ліс, отож ми спали з мамою. Нас було семеро: Іван, Ганна, Параска, я, Маня, Антон, Василь і маленька Любка. Від стуку всі вмить схопилися, бо добре знали, що в такий час і в таку погоду з добром не приходять. Ми так полякалися, аж дух перехватило, а мова десь поділась.

До хати зайшло четверо. Попросили щось від живота для молодого хлопця, бо знали, де є малі діти, там є якийсь лік від шлунку-ромашка, полинь, а може й горілка, чи ще щось.

Хлопці були не з нашого села. Але мабуть їх хтось до нас направив, ми ж не жили десь на краю, а в самому центрі.

Мама дала їм повечеряти і випити самогонки, яку держали для компресу, коли хворі…

“Гості” повечеряли, але з хати нейшли. Сказали мамі, для того щоб ви нас не “продали”, ми беремо з собою вашу найстаршу дочку. Не бійтеся ми з нею нічого поганого не вчинимо. Вона буде у нас зв”язковою, а якщо не відпустите, то самі знаєте що зробимо з вашими гарними дівчатами, а хлопців порубаємо на “свіжину”…

Ганна одягнулася і пішла з ними… Десь півроку була в Тинному. Повернулась, коли захворіла тифом, а від неї всіх нас “покосило” на ту страшну хворобу. Але це й нас врятувало, бо коли “руські” прийшли “вивозити” в Сибір, то сказали, що і так повмирають всі, а ми “взяли” та й всі до одного вижили…”

Після проходження фронту основним засобом боротьби більшовиків з національним визвольним рухом стала мобілізація поліщуків у Червону Армію. Секретар Рівненського обкому КП/б/У В. Бегма запропонував М. Хрущову “Здійснити поголовну мобілізацію в області чоловіків від 17 до 50 років й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати; частину до Армії, а частину — в робочі батальйони.

В другій половині 1945 року спільними зусиллями НКВС, НКДБ, з”єднань РА, військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено тотальний контроль над кожним населеним пунктом Рівненщини.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і радянської влади був пов”язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 року. В усіх селах західних областей України розквартирували постійні військові гарнізони НКВС. На кожне село припадало понад 25 бійців, в районних центрах було створено оперативні відділи силою 100–200 чоловік. Ці оперативні гарнізони заїжджали в села, забирали найкращі будинки, виганяючи безцеремонно мешканців. Навколо зайнятих будинків силами місцевого населення будували бункери і стрілецькі рови з кулеметними гніздами. Конкретним завданням гарнізонів було; використати важкий для партизанки /повстанців/ зимовий час, щоб завдати нищівного удару по прихильниках серед місцевого населення, а також забезпечити перемогу блоку комуністів і безпартійних у призначених на 10 лютого 1946 року виборах.

Ця зимова блокада — це суцільна безкінечна облава з величезними масовими арештами, знущаннями та масовими розстрілами. День і ніч у приміщеннях гарнізонів проводились допити заарештованих і затриманих з обов”язковими середньовічними тортурами. На допити викликали навіть дітей віком 8-12 років. Особливо страждали жінки. Кожну зустрічну жінку, безпросипно п”яний і часто венерично хворий енкаведист, вважав за свою здобич. Для ґвалтування гарнізонники навмисне арештовували молодих дівчат, ночами вдиралися до хат, ловили жінок в полі і на вулицях. Часто гвалтували малолітніх дівчаток на очах матерів, після чого їх мордували до смерті. ” У Костополі одного дня енкаведисити арештували відразу 50 молодих жінок з дівчатами і розділили між всіма гарнізонниками- повідомляється в Літопису УПА.

Ось утакій обстановці, під страхом вивезення до Сибіру неугодних Радянській владі У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп ” Радянська Україна”. В цей же час під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.

Головами колгоспу “Радянська Україна” були: Пацьола М.С., Лейсмар В., Добровольський М. Арс., Жакун П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

А сільськими Головами а відтинку з 1939 року по теперішній час були:

У роки війни: 1939–1950 роки.

Ткач К. А. 1939–1940 р.р.

Васильчик М.В. 1941р. — початок 1942 року.

Савчин О.С. 1942–1945 р.р. / з приходом німців/.

Свирид С.М. 1945–1947 роки.

Колядко Ф.Ф. 1947–1951 р.р.

…. \\ …..?? \\??

Післявоєнний період — по наш час:

… Соломчук І., Гордієнко М., Пасічник М.- 2 каденції, Онищук В- 2 каденції і 31 жовтня 2010 р. обраний втретє…

РІЗНЕ ТЕРЕВЕНЯТЬ ЗАРАЗ ПРО ТОЙ КОЛГОСПНИЙ СПОСІБ ГОСПОДАРЮВАНЯ

Трактор "Універсал" працював на полях колгоспу "Радянська Україна" до 1960 років.

Часто спливають розповіді про «колгоспне рабство безпаспортних селян» при радянській владі. М”ягко кажучи, це далеко від правди. Розповіді про «кріпацтво», «рабство» і т. п. чомусь життєвими реаліями не підтверджуються. А навпаки реалії мого власного сільського досвіду абсолютно заперечують такі просторікування. Здається, що про “колгоспне рабство” розповідають не колгоспники, а “борці” за права селян, які самі родом з міста…

У реальності десятки мільйонів безпаспортних селян переселялися в міста. Байки ж про те, що більшовики намагалися селян прикріпити до землі, але винахідливі селяни знаходили лазівки в «кріпосницькому праві», мабуть вже пора залишити для недоумкуватих. Адже десятки мільйонів переселялися в міста. Це результат цілеспрямованої політики, а не короткозорість влади, яка ніби-то проморгала дірки в законодавстві,

Знатне весілля

Прийшовши до влади, більшовики паспорти скасували. Повна свобода: живи як хочеш і де хочеш. Правда, міста при цьому швидко наповнилися злочинним, непрацюючим і просто асоціальним елементом. Управляти міським господарством, коли в місті невідомо, скільки народу живе, теж не зовсім легко. А злочинність була — ого-го! Тому було прийнято рішення розібратися і навести порядок.

Міське населення в силу своєї нечисленності фізично було не здатне задовольнити потреби створюваної промисловості в робочих руках. Отож, ніякої альтернативи селянам, як джерелу робочих рук, не було.

Здавалося б, лиходіям-більшовикам, які бажають закріпачити селян і проводити перетік робочої сили з одного сектора народного господарства в інший під пильним наглядом, мало сенс спочатку ввести паспортну систему, прив’язати селян до землі, а вже потім строго під контролем влаштовувати міграцію. У реальності ж було зовсім не так: колективізація та індустріалізація почалися без жодних паспортних систем. У першу п’ятирічку ніяких паспортів не було.

На індустріальні гіганти попливли селяни, такий потік не був заборонений ні на початку, ні навіть у 1940 році, коли заборонили самовільний вихід і перехід. Брати ж нових робітників на заводи і будови не заборонялося ніколи. Наприклад, вчорашній випускник школи сам вибирав: куди йому піти, а заводу, відповідно, який був їм обраний, ніхто не забороняв самостійно взяти нового працівника. Важливий момент: підприємство саме вирішувало — як йому набирати людей.

Ще більш важливий момент: починаючи з другої п’ятирічки, якраз коли стала діяти паспортна система, активність оргнабору знизилася. Все більше людей (в масі своїй — ті самі безпаспортні селяни) почали влаштовуватися на роботу «своїм ходом»: прийшов на завод / фабрику, поступив на роботу.

Отже, які були підсумки першої п’ятирічки? Мільйони селян пішли в промисловість. Були потрібні ще мільйони. Індустріалізація тривала. Хоча спостерігалися і суто негативні явища: міста прямо-таки кишіли злочинцями і просто сумнівними особистостями. Крім того, що розцвів кримінал, так ще в повний зріст встали проблеми управління міським господарством.

Для постійного проживання (а не просто перебування) в місті стало обов’язковим мати паспорт. Ще раз: паспорт — не привілей, але обов’язок городянина. Підстави для отримання паспорта: мати роботу, житло, навчатися в місті. Ну, ще утриманці були. Проведена паспортизація різко оздоровила міста: непрацюючі елементи, злочинці та інша шушера (професійні жебраки, особи без певних занять, цигани і т. п.) або покинули міста самі, або були виселені. У селі ж паспортизація- не потрібна: всі все про всіх і так знають. А основним документом колгоспника були книжка колгоспника і метрики /свідоцтво про народження/. І велика брехня, що колгоспники були прикуті до села відсутністю паспортів.

Варто знати, що селяни з документами постійно прибували в міста за своїми потребами: щось продати, щось купити, провідати рідню і т. п. Поїздка в місто — не екстраординарна подія, але рутина. Селяни постійно їздили в міста і, відповідно, постійно отримували довідки у себе в селі. До речі кажучи, взимку, коли в селі робити особливо нічого, багато «прикутих до землі» безпаспортних селяни їхали на заробітки в міста на всю зиму і для того, щоб стати городянином, паспорт був не потрібний. Влаштуйся на роботу, ходи на навчання — і живи на законних підставах. Важливий момент: паспорт для влаштування на роботу або вступу на навчання був необов’язковий. З міських, зрозуміло, питали паспорта, з сільських — інші документи. Досить було довідки.

Форм довідок було дві: від колгоспу і від сільради. Це різне. Колгосп — це, фактично, кооператив. Де правління обирається самими селянами. Обирається, зрозуміло? Колгосп за своєю суттю — фірма, підприємство — не державне, немає. А сільрада — орган Радянської влади. Довідки видавалися і там, і там.

Так от, з документами селянин приїжджав в місто і влаштовувався на роботу. Промисловості були потрібні робочі руки, брали селян охоче. Влаштувавшись на роботу і отримавши гуртожиток (або поселившись у міської рідні, якщо була можливість), вчорашній селянин ставав городянином і отримував паспорт з пропискою. Важливий момент: міграція лімітувався не нібито «утриманням селян на селі», а можливістю міст з прийому нових мешканців. Працюєш, вчишся, є де жити — ласкаво просимо. Плодити непрацюючий елемент влада не збиралася.

Окремо варто згадати і про навчання. Дехто твердить, що і тут паскудні більшовики ставили палиці в колеса колгоспникам. Коментувати подібну маячню важко, але можна і потрібно. Селяни були, якщо хто пам’ятає, одним з двох привілейованих класів. Разом з робітниками. Радянська влада, треба віддати їй належне, реально багато робила для того, щоб підтягнути культурний і освітній рівень відсталих верств населення.

Вже сама по собі походження було бонусом в силу «класової близькості» селян і Радянської влади. Більше того: існувала цілком офіційна система пільг для вступників до навчальних закладів. Не тільки для селян. Для робітничої молоді, спрямованих від підприємств, сиріт, демобілізованих з армії і т. д. І таких були мільйони. В основному вчорашні селяни без проблем йшли в училища, технікуми, меди, педи тощо…

Той час, не сьогоднішні порядки. Зараз, наприклад, без паспорта навіть на паровоз квиток не купиш. Тоді для поїздки паспорт був не потрібен.

Паспортна система і інститут прописки обмежували всіх громадян СРСР. Всіх. Свободи проживати, де заманеться, лише на підставі власного бажання — не було ні в кого. Людина з паспортом після прибуття в інше місто була точно так само зобов’язана зареєструватися протягом доби, як і людина без паспорта. Точно так само не мала права перебувати в іншому місті без підстав більше 30 діб. Закон був законом для всіх.

А ЯКЕ ЖИТТЯ БУЛО ТОДІ!?

Звісно, й пам" ятаю довжелезні черги в магазинах.

Мені вже далеко за п”ятьдесят. Звісно я був піонером і комсомольцем. І тоді, колись здавалося, що наше радянське життя — це дні, розписані на вічність вперед, і жодна сила в світі не в змозі порушити мірно цокаючий відлік «соціалістичного» часу. Ми тодішні діти творили історію теперішнього життя і з ностальгією згадуємо те, що так добре починалося.

Така старомодна тепер абревіатура СРСР — назавжди частина нашого життя, велика, менша або майже непомітна. Напевно, сама неймовірна. Про неї ми толком нічого не пам’ятаємо, не знаємо або робимо вигляд, що це було не з нами. Нам, тодішнім дітям шкода часу, витраченого на уроки політінформації, аскетичні радянські розваги і барабанно-піонерську муштру. Але чим далі від нас у часі ця країна, тим цікавіші спогади.

Ми тоді,незважаючи на зовні аскетичний вигляд радянських школярів, все ж примудрялися відрізнятися один від одного. По-перше, можна було «забити» на прискіпливих завучів і класних, і носити квітчасті сорочки замість білих. По-друге, не було ніяких «взуттєвих» обмежень, і всі намагалися прийти 1 вересня в нових гостроносих туфлях на високо підбитих підборах, щоб хоч у чомусь почати рік «по-новому». Дівчата могли трохи вкорочувати спідниці і хизуватися у фартухах поліпшених фасонів.

На руці у «модного пацана» блищали японські електронні годинники, будильник яких програвав з десяток мелодій. Ще в середині 80-х за такий годинник в СРСР могли побити і навіть вбити. Пару років тому вони були майже у всіх, хоча коштували дуже недешево. У середині 90-х вони все ще були у продажу і, нарешті, з’ясувалася їх справжня ціна — 2 грн. Дитяче життя в СРСР була затьмарена не тільки школою, але і необхідністю час від часу бігати в магазин за продуктами. Цей процес був максимально ускладнений цілою купою неприємних обставин: продавці — хами, потрібні продукти на полицях не залежувалися. Замість грошей на покупки часто здавали порожні пляшки, або курячі яйця; бутилка коштувала 12 копійок, а яйце — 3 коп.

Зате з тим, що стосувалося солодощів, ніколи не було проблем, тому що і солодощів толком не було. Найбажанішим напоєм завжди було «дитяче шампанське» — ситро. Хочеш, пий з пляшки, хочеш — з автомата з газованою водою (3 коп. Вода з сиропом, 1 коп. — Без сиропу) або біля лотка, де продавали «воду з подвійним сиропом». Особливою популярністю користувався знаменитий «Байкал» — смачна газована темного кольору, створена в СРСР у відповідь на американські «Колу» і «Пепсі». Знаменитий хлібний квас з бочок був напрочуд смачним, якщо його не встигли розбавити водою. З інших головних задоволень — морозиво. Лоточники продавали фруктове — дешевше, крем-брюле і пломбір — дорожче. У «Кафе-морозиво» можна було пригоститися таким же пломбіром, але «гламурненько» — у скляних або металевих вазочках, з додаванням шоколаду, сиропу і тертого горіха з залишками шкаралупи, що загрожувала зламати зуби. Коштувало це дорожче. Але найсмачнішим було морозиво в Сарнах — там його продавали на вагу і розвозили у спеціальних металевих бочках. Смачніше цього морозива не було нічого на світі…

Не все так погано було при Радянському Союзі, як прийнято говорити в наш час, але все ж таки найбільшим лихом для нашого Поліського краю, краю дрімучих лісів, боліт та непрохідних мочарів, прозорих ставів та чистих озер стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому. Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8–1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби та інших гідробіонтів.

Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.

Ще більш жахливого за своїми наслідками удару людям та екосистемам Полісся завдала

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА

Неможливо уявити, що тоді, 26 квітня 1986-го, в одну мить люди втратили свій дім, свою роботу, друзів, оточення, звичні турбот — все те чим жили і чому раділи, свій рідний куточок, свою лавичку біля воріт. Уявити це ніяк. Тільки переживши можна зрозуміти.

Скільки написано книг, скільки складено віршів, билин, казок про батьківську хату- не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає найсвітліші спогади, вона дорога і близька всім: і старенькою лавичкою під вікнами, хазяйські доглянутому палісаднику і звичним скрипом хвіртки і оксамитовим споришем у дворі, і ластівчиним гніздом під стріхою і пробудження з першим кукуріканням півнів на плоті… Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі й серце людей, котрі після аварії вимушені були покидати домівки- квітуче поліське село…

Якраз почало село підніматись з «колін». Появились добротні цегляні будинки зі скляними верандами щорік виростали мов гриби після теплого щедрого дощу, подовжували й оновлювали село. Поміж них-біленькі традиційні хатки з блакитними віконницями потопали у гущавині садків. Бляшані та шиферні покрівлі давним-давно витіснили солом”яні.

І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край. Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась і до нашого села… Радіо, телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших звісток про ті сумні події…

А ЩО Ж ЛЮДИ В СЕЛІ…

Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають “дурним апрелем.”

В ту пору я гостював в селі, і ми, тоді ще величенькою сім»єю, садили картоплю…

Встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею з гектар. Здивувало, що ранок якийсь незвичайний, не такий, не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим маревом з боку Києва.

До обіду саджали картоплю. Діти були біля нас. А після такої тяжкої роботи помились в річечці, що протікає в сотні метрів від обійстя.

Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи, який страшний, невидимий ворог панував вже над ними.

4-го травня всі поїзди, що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо, а тоді…/. Тільки-но ми з донькою зійшли з поїзда, як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву лікарню на обслідування. Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли, стрілка зашкалювала, а прилад весь час пищав. В лікарні сказали, що все нормально, а от одяг необхідно спалити. Більш-менш здогадався, чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню, коли подивився Новини — на Чорнобильській АЕС сталася аварія.

Наступного року село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів “Прип”ять” в кожній хаті. Поїхали з братом Василем подивитись на наслідки радіації в лісі, на усіх в”їздах до якого були встановлені попередження “Заборонено”.

Не передати словами мого здивування від побаченого — ожина була у два рази більша від звичайної, ягоди /чорниці/, мов сливи, а папороть сягнула під два метри. На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа, трішечки тоншого від пожежного шланга. Багато дерев, особливо листяних, були неприродньо скривлені. Зовсім не було чути співу пташок…

А що ж люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної уваги на небезпеку, адже її не видно, а українці не повірять, поки не пощупають. За радянського часу в селі давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили “гробові”. При черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи, котили ногами кавуни, як футбольні м”ячі, бо руки були зайняті мішечками з лимонами, апельсинами й іншою всячиною.

Зараз, через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих. І що найстрашніше — біда косить молодих, чим до корення нищить і без того мало-чисельний поліський генофонд.

СУЧАСНІ СІЛЬСЬКІ РЕАЛІЇ

Подейкують, що станнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.

Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.

Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.

Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся: після намірів переписати історію на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.

Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості, скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.

Крім цього, реформа охорони здоров”я доводить селян до панічного стану. У невеликих селах лікарні вже не буде. Вчасно доставляти селянина до окружної лікарні повинна буде служба “швидкої допомоги”. Яка це “швидка” служба селяни не раз переконались на своєму гіркому досвіді.Селян прирікають добиратись до лікарень самотужки — до 100 км. в обидва боки. Напевно влада розраховує на поновлення інституту місцевих знахарів-універсалів.

І нарешті, піком цинізму стала ініціатива реєструвати дітей, тільки народжених в пологових будинках. Прослідкуйте логіку дій влади-лікарні нема, відповідно і пологовий будинок відсутній… Отже невдовзі нас чекають діти “без роду і племені”-без жодних документів, а це значить їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садиків та шкіл. Офіційно вони не будуть існувати. Ось така вимальовується картина, із сюжетом західних фантастичних трилерів, яка дуже скоро мабуть стане сумною реальністю…

Не оминула ця біда і наше село. Вартує зайти у сільський «генделик» і обов» язково слово за словом, і… зав" яжеться розмова про сучасне сільське життя- буття: заробітчанство.

40-річний Віктор працював в районному центрі Сарнах на консервному заводі.Чоловік, дещо тверезіший за товариша по чарці, розповідає: — "У жовтні завод закрився. Зараз стоїмо на біржі. Мені кожен місяць видають півтищі гривень. Правда, платню часто затримують. П" ю на товаришеві гроші. І Валєра — иває на сусіду, — теж без роботи. Він із заробітків приїхав місяць тому, пристав до старшої жінки. Вона з грошима і величезною хатою. Так її чоловік тоже пару днів тому повернувся із Польші, із заробітків. І викинув Валєру з хати.

— Як щось скалимимо-йдемо в генделик-продовжує Вітя. — А як нема, затарюємося самогоном. Моя колишня однокласниця жене. Продає пляшку за 10-ть гривень. Часто дає…в борг… — сміється. Поїде в Сарни, позбирає бутилки. Вдома розіллє пійло, а потім продає клієнтам — кому чикушку, кому півлітру. Люди спиваються. — продовжує далі. — Он Саша, сусід мій, на рік від мене старший, працював будівельником в столиці. Вдома залишав дружину з двома дітьми. Я подзвонив йому, що жінка почала пити, діти недоглянуті.Він заробляв гроші на дітей, а вона прогулювала. Я знаю, як тяжко приходять гроші там на заробітках…Не видержав, подзвонив йому. Тут, більшість, з тих, що сидять теж були на заробітках переважно на будівництві в Києві та за границею. Але там тоже криза, масово скорочують, ясно, що наших в першу чергу. На весну знову думають податися за кордон-чорнороби потрібні за будь-яких умов. Друззя двонили, що прибиральником можна встроїтись без проблем. Хтось же мусить гімно вигрібати. Там-у Європі на таку роботу погодяться за шалені бабки. А ми, за копійки чистити будемо. В Немовичах кожен десятий, може й більше на заробітки їздить..

До розмови приєднується сусідка Марія, що зайшла в ганделик купити мінеральну воду і побачивши мене, підсіла до нас із склянкою газованої води — "Найважче заробітчанам восени. Два роки тому, як вернулася з тієї Польщі,казала, що ніколи більше не поїду туди, хай провалиться ота робота на їхньому полі..Різали ми в пана капусту. Минуле літо там видалося дуже дощовим. Цілий день ноги в мокрій липкій грязюці.Спали в холодному мокрому підвалі."Не поїду більше ніколи"-так всі кажуть,їдуть бо мусять. Маруся роздумує,що не пустила б свою дитину на чужину. Ну й, що, вивчила я своїх синів в інститутах. Думала, будуть вдома працювати…та де там сидять без роботи…пенсіонери не уступають свої місця, якісь закони нерозумні у нас-молоді сидять, а старі працюють, чи прикидаються, що працюють, яка робота з пенсіонера. Хіба ж не можна ввести такий закон-або одержуєш пенсію, або платню, коли працюєш, от тоді відразу ж все стане на свої місця. А то молоді змушені їхати на заграниці."

— "Чого ж тоді їдете туди збирати капусту, що не можна дома вирощувати городину, чи не вмієте? — тихенько, але в"їдливо спитав я. Маруся тільки гірко, якось по іронічному усміхнулася — "Все вміємо, все в нас є,і ми не гірші від тих "панів",але куди ми збудемо вирощене. Адже в нас все "схвачено".Ще й слова такі видумали, "схвачено", якийсь" відкат",ледве допиталася в людей, що то та ж "взятка". Ми ж не дамо. От і везуть сюди заграничні овочі,кажуть, що навіть арабську картоплю. Де ж таке видано, коли таке було? А як, що не дай боже непогода, що тоді?От в тій Польші,хазяїн впевнений;чи посуха, чи неврожай-держава допоможе-а в нас?…Треба йти збиратися в дорогу. Оце взяла дві бутилки води на путь; завтра їду зі своїми хлопцями…"

Ось так порожніють сільські хати, вдома залишаються лише старі і діти. Усі хто може працювати, весною "відчалюють" за кордон. Бо що в нас в Україні-доки влада меле язиком, а дітей нам за що нагодувати. Що робити, скажіть що робити? Коли в селах роботи нема. Добре в кого є старі батьки, то хоч за їхню пенсію якось можна перебитися. А як нема? То хоч вмирай. От і їдуть наші "вкраїнці" в "заграниці"шукати добрих панів на чужині…"- перебиваючи один одного, виливають свою безвихідь «компанійські» хлопці Вітя і Валєра.

Геть не легше і в менших, як зараз модно говорити «периферійних» селах сільради. Варто відвідати лише станцію Немовичі і робиться прикро й гнітюче на душі від того, що такі села, як Гута-Перейма, з кожним роком хоч і повільно занепадають, але в кінці-кінців беззворотньо вмирають; з’являється все більше і більше хатинок, що дивляться на навколишній світ очима порожніх вікон з навхрест забитими досками дверима. І лише ненадовго, під час літніх відпусток і шкільних канікул, село наповнюється сміхом і щебетом, коли діти з онуками навідуються до своїх батьків, у забутий Богом і людьми поліський край- відпочити…

А старенькі батьки, дивлячись на онуків, все ще живуть надією і вірять, що їхній рідний куточок нарешті оживе, бо ж може нарешті з Божою поміччю влада збудує хоч невеличку школу з дитячим садочком для малечі і тоді можливо вони, коли виростуть, залишаться і приведуть свою “половинку”, в цей прадавній, тихий, по своєму чарівний і самобутній край,… он — зовсім недавно, поблизу села підпільні “археологи” натрапили на жилу сонячного каменю- бурштину…

Між могутніми, віковими дубами та стрункими соснами, крізь біленькі берізки виглядають колись ошатні, причепурені оселі найменшого села району. Цей мальовничий заселений куточок поліської землі розташований за 8-км. від Немовицької сільської ради і 14 км. від районного центру-Сарни. Колись тут жили поляки-осадники, закінчилась Друга світова війна — і поляки виїхали на батьківщину, залишивши свої будинки.

Сільське, небагате населення живе тільки йому відомим, розміреним, буденним і монотонним життям. Щоб не так швидко пустіло село — є держана установа — фельдшерсько-акушерський пункт. На обліку у ФАПі перебуває 4 дитини до одного року. А взагалі у пункті лікується 139 селян, і для їхнього лікування держава виділила 20 — копійок- на кожного… У малесенькому селі, де переважна більшість населення — пенсіонери, які ще пам”ятають ті часи, коли частина їхнього села належала до Степанського району. У навколишніх непролазних болотах, родили буйки і чорниці, з городини- гарбузи та картопля, а вони тоді були молодими і мали роботу на залізниці…

Гордістю села завжди була і є — станція Немовичі. Невеличкі будівлі, якої виразно контрастують на фоні високих дерев і густих кущів, що впритул обступили залізничну станцію. У сезон, з кожним приходом поїзда на пероні спішать люди з відрами, повними по вінця чорниць, кошиками, з горами по під самі дужки, грибів; швиденько зникають у “дизелі” і все навкруг затихає, чути лише шепіт дерев, спів лісових невгамовних пташок та старече перегукування на своїх подвір”ях, забутих всіма —, одиноких, кинутих напризволяще пенсіонерів…