Німе віче

ПОВІСТЬ ПРО ПЕРВІСНОГО ВЧИТЕЛЯ

Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям. Може й називали б, але ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер густо поросли високим очеретом, а трохи далі, ближче до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки, на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера, зяяла величезна роззявлена паща, широкої і глибокої печери. Тут, у цій високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни — предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.

Біля підніжжя чорного отвору лежали величезні камені, мабуть вони служили чимось на зразок сходів.

На самому вищому камені сидів високий, сухорлявий із засмаглою зморшкуватою шкірою, старий Немович — син найпершого ватага цього невеличкого племені полісян. Його довге сиве волосся було пов’язане пучком на тімені. Миготливі червоні повіки були червоні від їдкого диму, що вічно наповнює печеру. Тіло старого гартували вітер, дощ, літня спека і зимова студінь. На темному помережаному зморшками обличчі світилися блакитні очі. Чорнувату смуглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами — сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди безчислених падінь..

Старий підняв руку і, прикривши долонею очі під густими, навислими бровами, глянув у бік річки і крикнув: — Кряк! — Цей хрипкий крик уривчастий був схожий на крик сполоханий хижого птаха.

“Кряк” означало “птахолов” і стосувалось воно хлопчика, який завис на стрімкому обриві берега річки. Хлопчик отримав таке прізвисько недарма: бо ж з самого дитинства він відрізнявся надзвичайною спритністю в нічному лові птахів: він захоплював їх сонними в гніздах і берегових печерах і з торжеством приносив у печеру.

Хлопчик обернувся на крик, миттєво схопився з землі і, підбіг до старого, підняв на знак вшанування руки до чола й запитав:

— Чого ти від мене хочеш діду?

— Дитя, — відповів старий, — всі наші ще на світанку пішли в ліс на полювання за лосями і широкорогими турами. Вони повернуться тільки до вечора, бо;

— запам’ятай це — дощ змиває сліди тварин, знищує їх запах і забирає клапті шерсті, які вони залишають на гілках і кострубатих стовбурах дерев. Мисливцям доведеться багато потрудитись, перш ніж вони зустрінуть здобич. Отож, до самого вечора ми можемо займатися своїми справами. У нас досить древків для стріл, але мало кам’яних наконечників, хороших різців і ножів: всі вони зточені, зазубрилися, а деякі геть обламалися.

— Що ж ти накажеш мені робити, старий Немовиче?

— Разом з братами і зі мною ти підеш вздовж річки. Ми спробуємо запастися великими кременями; вони часто трапляються у підніжжя берегових круч. Сьогодні я відкрию вам секрет, як їх обтісувати. Уже пора, Кряк. Ти виріс, ти сильний, красивий і гідний носити зброю, зроблену власними руками.

— Слухаю і корюся, — відповів Кряк, схиляючись перед старим і ледве стримуючи свою радість. Адже мудрий Немович назвав його красивим, великим і сильним, хоча насправді Кряк був малий, навіть дуже малий, і дуже худорлявий. Широке округле лице хлопця було покрите рудою засмагою, над чолом стирчали рідкі русяві кучері волосся, жирні, сплутані, засипані попелом і всяким сміттям. Він був не дуже гарний, цей жалюгідний первісний поліський хлопчина. Але в його очах світився живий розум, його рухи були вправні і швидкі.

Нарешті старий вийшов з печери і став спускатися високими кам’яними сходами із спритністю, дивною для його похилого віку. За ним дріботіла ціла орда хлопчаків-дикунів. Всі вони, як і Кряк, були трохи прикриті від холоду жалюгідними накидками із звірячих шкур. Найстарший з них — Горин. Йому вже минуло п’ятнадцять років. В очікуванні того великого дня, коли мисливці, нарешті, візьмуть його з собою на полювання, він встиг прославитися, як незрівнянний рибалка. Дід навчив його вирізувати з раковин вістрям крем’яного осколка смертоносні гарпуни. За допомогою цього саморобного гарпуна з зазубреним кістяним наконечником Горин вражав навіть величезних коропів. За ним йшов Случ. Якби в той час, коли жив Случ, людина вже приручила собаку, про нього неодмінно сказали б: “У нього собачий слух і нюх”. Хлопець по запаху дізнавався, де в густому чагарнику дозріли плоди, де показалися з-під землі молоді гриби, з закритими очима розпізнавав він дерева по шелесту їхніх листочків.

Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо ступали попереду, а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші. Ці маленькі супутники старого, несли на спині кошики, грубо сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку палицю з важкою головкою, інші — спис з кам’яним наконечником, а треті — щось на зразок кам’яного молота. Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно, щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен.

А, матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, — Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик — Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав: страшенно хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі. Маленький Полян пишався цим. Він знав, що вогонь — найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання. Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь. Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати. Інші турботи пригнічували маленького первісного полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що, якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на “жаринах”.

Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою. На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити, зміїної голівки. Тихенько примовляв, але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” … Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить. Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти, дивилися їй в слід…

Ще довго подорожні йшли на холодному вітру. Дід всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати їстівні водяні рослини що росли по березі. У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок. Він говорив про таке смачне, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під багатоденними холодними дощами. Але їсти поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру. Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі. Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув. У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.

Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Коші хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під цією ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться над їх скаргами.

Почав сіяти дощ, дрібний град. Кряк бадьоро крокував слідом за старим ватагом, мріючи про той час, коли він стане великим і славним мисливцем і носитиме справжню зброю, а не маленьку дитячу палицю. Піт градом котився з нього, й не дивно: він тягнув два величезні крем’яних осколки.

За ним насупившись йшли Горин та Случ; їх розбирала досада. Обидва вони, мов на сміх, нічого не знайшли за всю дорогу. Хоч би рибку якусь зловили. Відшукали всього лише якогось заморенного жука, такого ж голодного, як і вони. Решта брели як попало, зіщулившись і понурив-ши голови. Так йшли вони довго. Нарешті Немович дав знак зупини-тися. Всі вмить скорилися йому.

— Ось там, на березі, під навісом скелі, є хороше сухе містечко для відпочинку, — сказав він.

— Сідайте … Відкрийте ваші мішки.

Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку. Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому. Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав:

— Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, — ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї молодості прекрасний друг — вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілимитижнями, а то й місяцями, ми, без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу. Отож беріться за їжу, діти. Пора!

І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду, який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.

Вони тісно притулилися одне до одного, щоб краще зігрітися, і відразу заснули важким сном. Тільки один Кряк ні на хвилину не міг зімкнути очей. Скоро з ним будуть звертатися як до дорослого, — ця думка не давала йому заснути. Він лежав нерухомо і крадькома, з глибокою любов’ю і навіть з деяким острахом спостерігав за Немовичем. Адже старий ватаг стільки перебачив на своєму віку. Ого! скільки таємничих і чудових речей знає.

Старий, повільно пережовуючи корінь, уважно, пильним і досвідченим оком оглядав один за іншим куски кременю, що лежали біля нього. Нарешті він вибрав кремінь, округлий і довгий, схожий на огірок, і, притримуючи його ногами, поставив сторч.

Кряк намагався запам’ятати кожен рух старого. Коли кремінь був міцно затиснутий в цих природних лещатах, старий узяв обома руками інший камінь, важчий, і кілька разів обережно вдарив ним по закругленій верхівці кременю. Легкі, ледь помітні тріщини павутинкою пробігли вздовж усього кременю. Потім старий акуратно приклав цей грубий молот до оббитої верхівки і навалився на нього всім своїм тілом з такою силою, що жили здулися на його чолі, при цьому він злегка повертав верхній камінь, від боків кременю відлітали довгі осколки різної ширини, схожі на довгасті півмісяці, з одного краю товсті і шорсткі, з іншого — тонкі і гострі. Вони падали і розсипалися по піску, немов пелюстки великої зів’ялої квітки. Дід передихнув трохи, потім вибрав один з найбільших осколків і почав оббивати його легкими частими ударами, надаючи йому форму наконечника для списа. Хлопці, що проснулися від цокання каміння, мимоволі скрикнули від подиву і захоплення: вони власними очима побачили, як виготовляють ножі та наконечники для списів і стріл…

Діти без перешкоди повернулися додому до настання ночі. Рідна печера, жалюгідна і димна, здалася дітям затишним житлом. Кругом піднімалися міцні кам’яні стіни, а яскравий вогонь ніжно пестив і зігрівав їх. Вогонь — найкращий друг людини: він перемагає холод, він відлякує диких звірів. Але є один ворог, проти якого безсилий навіть вогонь. Цей вічний ворог завжди підстерігає людину і несе їй погибель, варто тільки перестати з ним боротися, ім’я йому — голод.

Минуло чотири довгі дні з тих пір, як діти повернулися в печеру, а мисливці все ще не повернулися. Чи заблукали вони у лісі,? А може полювання не вдалося і вони марно нишпорять досі по лісу? Хоч-що могло трапитися… Ніхто не знав що…

Але Немович, матері, і діти звикли до таких довгих розлучень. Вони знали — мисливці спритні, сильні і зовсім не турбувалися про них.

Однак запаси провізії вичерпались. Невеликий шматок протухлої корови — залишок від минулого полювання — з’їли ще в перші дні. У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої землі, були з’їдені.

Горин приніс якусь огидну рибу. Це було все, що йому вдалося зловити після довгих і тяжких зусиль. Її негайно ж розділили і тут же з’їли: риба була невелика, а голодних ротів багато. Кожному дісталося по крихітному шматочку…

Немович, бажаючи хоч чим-небудь зайняти змучених голодом мешканців печери, вирішив роздати всім якусь роботу. Случу було доручено зібрати всі кістки і перетовкти їх на камені. Він озброївся кам’яним молотом і почав товкти чорні обсмалені кості.

Дівчата — Язвінка і Рудинка, що стійко, без скарг і стогонів перено-сили голод, отримали наказ зашити рвані хутра — запасний одяг роду. Вони так захопилися цією важкою роботою, що забули на час болісний голод. Інші діти, за порадами старого і під його наглядом, лагодили зброю, навіть із самих дрібних кременів старий навчав виготовляти наконечники для стріл…

Поляна, незважаючи на сувору погоду, послали за жолудями. Він не гірше Кряка лазив по деревах. Втім, час від часу Случ- виходив поглянути, де братик і що з ним.

День наближався до кінця, і ніхто вже не сподівався побачити сьогодні мисливців. Поступово всіма опанувало тупий, похмурий відчай. Щоб якось підбадьорити голодних мешканців печери, Немович наказав всім йти в ліс, на вершину пагорба, і, поки ще не настала ніч, пошукати якої поживи. Жінки взяли зброю, діти захопили палиці, і всі пішли. Лише Кряк залишився біля багаття. Він повинен був до самого вечора підтримувати вогонь на вогнищі і чекати повернення малень-кого Поляна.

Досить довго Кряк сидів навпочіпки перед вогнищем, старанно підтримуючи вогонь і займаючись ловом огидних комах, що бігали по його тілу. Раптом біля входу в печеру, всипаного дрібними каменями і черепаш-ками, почулися легкі і швидкі кроки. Кряк повернув голову і побачив захеканого Поляна. Очі хлопчика сяяли від радості: він тягнув за хвіст великого сірого щура.

— Подивися, це я його вбив, — кричав Полян, — я сам!

Кряк, я буду мисливцем!

— Швидше, швидше! Йди за мною! Бігом! Їх ще багато там, нагорі. Мені одному їх не подолати, але якщо ми підемо всі разом, ми їх переловимо і нарешті наїмося досхочу сьогодні ввечері. Ну, йдемо!

— Швидше! — вигукнув він. — В дорогу!

Принести в печеру багато їжі та ще в такий голодний день! — промайнуло в голові хлопця. Кряк схопив важку палицю і кинувся слідом за братом. Аж раптом він згадав про вогонь і зупинився в нерішучості.

— А вогонь? — вигукнув. — Дивись, він тільки що весело потріскував, а тепер вже згасає. Адже весь час в нього треба підкидати гілки.

— Ну, то накидай багато, — порадив хлопчик. — Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.

Кряк вагався. Напитися теплої крові було дуже заманливо — голод так жорстоко мучив його. Голодний хлопець стояв і роздумував. Мабуть, Полян правду каже: якщо підкинути побільше гілок, вогонь, напевно, не згасне. А вони скоро повернуться і принесуть багато їжі. …

Хлопець більше не вагався. Він підкинув трохи дров у вогонь і в два-три стрибки наздогнав Поляна. Хлопчики скоро дісталися до галявини. Це місце легко було впізнати по трьох скрючених соснах. Вони давним-давно засохли, але все ще стояли, простягаючи, немов гігантські кістляві руки, свої голі гілки. Тут, хлопчики побачили, що папороть і висока жовта трава біля коріння дерев сильно гойдаються. Це здавалося дивним, бо вітер зовсім стих.

— Ось вони! — Прошепотів Полян, це вони колишуть траву. Нападемо на них! Брати кинулися вперед з піднятими палицями і в кілька стрибків опинилися серед тварин, які безшумно рухалися в траві. Хлопчики стали наносити удари направо і наліво, намагаючись перебити якомога більше звіряток. Знемагаючи від втоми, ледве ворушачи руками, брати на хвилину призупинили свою полювання. Озирнулися і прислухалися. З усіх боків до них долинав вереск, завивання. Всюди, наскільки вистачало очей, трава коливалася. Замість сотень кругом були вже десятки тисяч звірків. І тут хлопці зрозуміли, що вони потрапили в саму середину величезного полчища щурів що переселяються.

Хлопчаки надто пізно зрозуміли, як необережно вони поступили… Кинувшись стрімголов у зграю переселяються щурів. З усіх боків їх оточували незліченні полчища гризунів. Даремно брати знову взялися за зброю: на зміну вбитим щурам негайно з’являлися десять свіжих. Задні ряди напирали на передні, і вся маса продовжувала нестися вперед, немов жива і грізна лавина. Ще трохи — і вони нападуть. Брати з переляку кинулися бігти. А звірята рухалися суцільним потоком, ноги хлопчиків ковзали по маленьких тілах. Хлопці зупинилися. Впасти — це померти, і померти страшною смертю. Тисячі щурів накинуться на них, задушать і розірвуть їх — переконані були діти. І в цю хвилину Крек глянув на мертві сосни, поблизу яких вони стояли. Вмить ока маленькі мисливці, видряпалися по стовбуру. Вмостилися на самих високих сучках і, все ще тремтячи від страху, озирнулися навколо. Далеко-далеко, куди тільки досягав погляд, земля сховалася під суцільним покривом сірих щурів…

Наступала ніч…

Вже сутеніло, коли поблизу печери зустріли мисливців, які розповіли про свої мандри по лісах. Скаржились що принесли лише частину туші бичка і половину лося. Це було все, що їм вдалося здобути. Дичини стало набагато менше: бо вже дуже багато ганялися за нею мисливців сусідніх племен. З такими мисливцями на чолі з ватагом Чудлем, зустрілися мешканці печери і навіть вступили в бій. Але противників було менше, то й вони втекли після першої ж сутички. Добре, що ніхто з жителів печери не загинув…

Настала темінь, коли вони підійшли до печери. Зазвичай ще здалеку вони помічали червонуваті відблиски полум’я, що опромінювали привітним світлом вхід в їх підземне житло. Але на цей раз вхід був занурений у глибокий морок…Один з мисливців взяв кістяний свисток, що висів у нього на шиї, і пронизливо свиснув. Але ніхто не відгукнувся.

— Ой, — прошепотів Немович, і суворе серце його здригнулося,

— Значить, Крек помер. Напевно, на хлопчиків напали сусіди. І вони вбиті Чудлем, або взяті в полон…

Спочатку мисливці лише здивувалися і стривожилися, помітивши відсутність червоних відблисків біля входу в печеру. І тільки тепер бідолахи ясно уявили собі, які страшні нещастя обіцяє їм втрата вогню.

Невелика біда, якщо діти загинули, — адже користі від них мало, а годувати їх все-таки треба. Але, якщо згас вогонь — вогонь-втішитель, що так весело потріскував на вогнищі …, якщо вогонь помер, вони теж помруть…

Мисливці навпомацки обнишпорили житло, перебирали вугілля вогнища, з надією пересіваючи золу. У середині купа попелу була ще теплою … Даремно Горин, який кинувся на золу ниць, дув з усієї сили, намагаючись розпалити теплувате вугілля, — жодна іскорка не спалахнула. Вогонь згас, погас назавжди, а Кряк і Полян зникли!

Коли пройшов перший вибух горя, змучені люди забулися важким сном. Але й уві сні вони стогнали і здригалися.

Всю ніч Немович просидів біля холодного вогнища.

— Як відродити вогонь, як повернути його в печеру? Він був старий, його пам’ять ослабла і не могла підказати йому, як шукати порятунку від мороку і холоду, що запанував відтепер в печері… Але він мусив знайти вихід з цього смертельного становища і він його обов”язково знайде. Інакше холодна й голодна смерть забере дітей а потім наступить кінець і всьому племені….

А, на дереві, коли сірий світанок повільно розігнав темряву, що вкри-вала землю, Кряк відкрив очі і побачив голу землю. Весь видимий простір, аж до темного узлісся, здавався пусткою. Земля була зовсім голою, ніде ні билинки. Щури зникли, а з ними зникла і небезпека.

— Ось де ви, вовчі діти! … — почувся раптом зовсім близько хриплий голос Немовича.

— Злазьте! Вас чекають! Ходімо!..Через вас помер вогонь

Тільки зараз хлопчикам дійшло, в яку смертельну халепу вони втрапили.

— Зглянься над нами, діду… — благали діти.

— Полян не винен,! — Гаряче заступався за брата Кряк.

Але старий, не слухаючи його, продовжував — на цей раз із сумом у голосі:

— Твоя вина занадто велика. Вогонь, великий друг наш вогонь, погас! І ти винен в цьому. Вперед!

Нещасним дітям від туги й страху стало жарко, але коли вони увійшли в печеру, жахливий холод, який змінив колишнє тепло, відразу пройняв їх. Всі були в зборі, але в печері панувала повна тиша… Хлопчики чекали почути страшні прокльони. Вони приготувалися стійко перенести їх, а замість того … Цей безмовний відчай дорослих був жахливіший найзапекліших прокльонів.

Навколо згаслого вогнища вгадувалия тіні старших. Час від часу вони шанобливо торкалися до золи, мов до рідного тіла, у смерть якого не хочеться вірити. Волосся у них, зазвичай зв’язане в пучок на маківці, було тепер розпущене і падало в безладді на плечі в знак глибокої печалі.

— Ось діти, — глухо промовив Немович.

Стримані ридання почулися серед жінок.

— Хай говорять, ми слухаємо, — пробурмотів хтось з сидячих.

Кряк розповів все, що з ними трапилося, чому вони не могли вчасно повернутися в печеру. Він пробував розчулити старших одноплемінників.

— Ми сподівалися роздобути багато їжі для всіх, — задихаючись, закінчив хлопчик свою розповідь,

– і тільки тому я покинув печеру. Йдучи, я подбав про те, щоб вогонь не згас…

— Вогонь помер… — Пробурчав дід. — І винний мусить понести кару!

Старший мисливець встав, підійшов до дітей, схопив їх за руки і голосно крикнув:

— Старійшини кажуть: вогонь помер. Халамидники повинні теж померти. На коліна! А вам, батьки, матері та діти, нехай буде їх доля уроком…

Ідіть геть, поки старійшини будуть думати! — грубо кинув дітям.

Старійшини довго радилися. Нарешті Немович вийшов з печери і попрямував до дітей. Його зморшкувате обличчя було похмуре.

Старий сказав:

— Я придумав як добути вогонь… Плем”я потрудилось і він знову горить. Полян може повернутися в печеру. Його прощають, він ще малий.

— Тобі Кряку дароване життя. Але рід виніс такий вирок; хто хоч одного разу зрадив своєму обов’язку, той і пізніше може знову не дотриматись його. Ніхто не буде більше довіряти тобі. Ти повинен піти. Отож іди.

— Жахливо! — вигукнув менший Случ.

— Мовчи — різко кинув дід — старійшини вирішили: Кряку дадуть зброю, одяг та їжу. Сьогодні ж до заходу сонця він піде звідси назавжди. Ну, забирайся!

— Діду мій! — вигукнув Кряк. — Невже я не побачу тебе більше? Ніколи не побачу?

— Ніколи, сину, ніколи!.. Але не забувай моїх уроків і порад. Я зробив все, щоб з тебе вийшов спритний і відважний мисливець. Ти повинен мужньо зустріти горе. Не плач! Перенось нещастя хоробро. Чоловік не повинен плакати. Прощай і прости!..

Кряк впав на коліна і шанобливо схилився перед Немовичем. І коли він підвів голову, старого вже не було…

Плем”я ватага Немовича не шлюбилося всередині свого роду. На таку легковажність одноплемінники не погоджувались ні в якому разі. За свавільне одруження з роду виганяли, робили ізгоєм. А ізгой, то вигнанець, як викинута з гнізда пташка, як трава подорожник, хоч і корисна, їй ні від негоди, ні від спеки не сховатись, кожна нога топче.

Так повелося з самого початку у древлян. Молоді йшли і силою крали дівчат з сусідніх племен. А щоб дівчата не повтікали, щоб їх не відбили родичі, немовичани заходили далеко, по вовчому, бо ж свій вовк улітку поблизу своєї барлоги ніколи не буде брати худобину. Звідси й мабуть пішло слово “невіста”; невість, без вісті, не відає і тому подібне…

Невісток зустрічали всім родом, усі старі й малі — і подивитись цікаво, і честь треба віддати. За “шлюбним” обідом їли багато. Діти більшенькі крутилися біля вогнища. Малі — канючили лакомку реберну кісточку з зайця чи смажену ногу з якоїсь пташини…

Немовичани вміли довго обходитися і води. Мисливці, йдучи з дому на чотири, на п”ять днів, не брали з собою ні шматка, бо на полюванні не повинно бути нічого зайвого. Лінуючись відрубати “кусок” м”яса від здобиччі і спекти його, лягали спати на голу землю з порожнім животом. Зате під час ” шлюбного” обіду наїдалися досита…

Їли багато, смачно. М”ясо звірини і птиці,солодкі корені і наземні плоди. Дітей намагалися кормити ще ліпше. Бо після довгої сніжної западної зими, навесні малі діти вмирали, як осінні мухи. Перші два літа виживало дуже мало дітей. Зате ті, що залишалися були здорові мов дуби…

Після нічного морозцю на калюжках під дзвінким льодом, мов кришталь, застоялися білі бульбашки. Голі гілки покрилися ожеледицею. В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна вода холодної річки. В темно-зелених сутінках на сторожі в студеній воді висіли велетні-соми та гігантські щуки, оброслі мохом, сиві од давнини.

Вранці плем”я знову спішило на полювання до болота. До осені вкрившись молодим очеретом вдвічі вищим за самого більшого мисливця, воно майже висихає. Такі місця дуже полюбляють кабани — сікачі, бо є харч-солодке коріння очерету, є й зручні укромні і затишні лігвиська. Старий Немович запримітив, що вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються назад.

Цього разу на полювання вперше, на рівні зі старшими мисливцями, пішли Горин із Случем… Вони позаймали місця за двадцять кроків один від одного в густому очереті, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить їх вепр, хоч оченята в нього маленькі, а бачить добре і чує ще краще. Хлопці з науки свого діда Немовича добре засвоїли, кого колоти рогатиною і добивати кам”яною булавою: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м”ясом. Бо ж, чим більший кабан, то грубіше сало і товще м”ясо. Чия здобич більша, тому й слава…

Горин затаївшись, спостерігав, як вітерець шурхотить сухим листям на мертвих, пустих стеблах очерету. Пурхнувши, краснобока пташка повисла на стеблі, гойдається. Внизу приморозок, нагорі тепло, а волохаті віннички кишать живим пташиним наїдком. Розумна від природи пташка, знає, як багато поживи міститься в мітлицях очерету…

Горину вділили рогатину, що підходила для дебелого мисливця з добрячою силою. Ясенове держално завтовшки в руку дорослого чоловіка, насадка довжиною у три долоні, кам”яне вістря трьох-гранне. завтовшки у два пальці. Чи на кабана, чи на бика, чи на ведмедя — на всіх згодиться. На всяк випадок був запасний спис, якого хлопець змайстрував власноручно.

Сонце підбилося до полудня. Потепліло.

І тут Горин почув Шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм”якшому від сонця болоті. Похрюкування й хекання ближче й ближче. Вузько стежкою до хлопця брело мисливське щастя, до нього сунувся ярий вепр-сікач.

Насторожився, піднатужився молодий недосвідчений мисливець. Прицілився і вдарив вепра рогатиною. І тут гадай- не гадай чому так сталося, не витримало держално рогатини. Видно хлопець вдарив у лопатку і влучив у кістку. Не так пішло лезо, не ребром по ходу звіра, а пластом. Кремінь вперся в кістку, сікач розвернувся. Коли б наконеч-ник увійшов правильно, звір сам собі розпоров би весь бік, а так камін-ний ребристий наконечник застряг у кістці і держално лопнуло від страшенної сили, а насадку висмикнуло з рани.

Горин встиг схопити списа, але розвернути його не встиг. Сікач першого вдару завдав в ноги. Хлопець перекинувся на спину. Вепр пройшовся по тілу, риючи у ньому кривавими іклами, вириваючи ребра, мов плуг коріння з гиняної засохлої землі. Неможливо було впізнати Горина…

Збіглися одноплемінники. Моторошно було дивитися на розірване молоде тіло. Ходили довкола, оглядали, питалися у Случа, як сталася біда… Однак нічого не міг повідати брат полеглого, бо прибіг тоді, коли Горин лежав у багнюці, а від кабана залишився тільки криваваий слід.

Завмерли на мить, шоковані побаченим мисливці, віддаючи останню шану Горину…

Стрепенувся, мов від тяжкого сну і, по кров”яній стежці, яку щедро покропив кабан, Случ широкими кроками поспішив брати з убивці викуп смертю.

В сікача кривава рана горіла, серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет…, затаївся і чекав на ще одну двоногу жертву. І через якусь мить, скоріше вчув, ніж вгледів таку ненависну йому людину — Случа. Налаштувався, трохи напружився, щетина стала сторчма, звів загривок, а задні ноги підвів під черево, приготувавшись нанести цій ненависній людині смертельний удар знизу вгору, в пах…

В голові юного мисливця блискавкою промайнули уроки старого Немовича. Спрямувавши свою рогатину, Случ вдарив назустріч цій горі з м”яса і злості. Рогатина з хрускотом зайшла в звіра. Лівою рукою щосили добавив молотом поміж вуха. Закляк на мить звір, потім подався назад, щоб вирватися з під рогатини і повторити свою останню атаку. Однак Случ добре це розумів і зібравши всі свої молоді сили, не випустив конаючого сікача. Здригання й судороги струсонули могутню тушу, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров… Наситилася помстою відплати Случева душа.

Честь послала брата на поєдинок з вбивцею одноплемінника. Але не було в нього до звіра зла й зневаги, адже тварюка захищала своє жит-тя, не вона перша напала….

Вепр- боєць від природи. Случ теж воїн. Хіба ж не боєць захистив своє місце в роду.

Останки Горина закутали в шкіри і спалили. На страві-поминках з”їли вепра-вбивцю. Нового пагорба-могили не насипали, бо не зумів ще заробити пошани нещасний юнак.

Зібрали родичі його рештки кісток й похоронили поряд з пащею — входом у печеру, щоб не вешталася душа десь по чужих непрохідних хащах лісових боліт…

Наближався вечір. Низькі чорні хмари заволокли небо. Часом накрапав дрібний дощ. Холодний вітер, що лютував весь день, стих, і повна тиша запанувала в лісі. Жоден листок, жодна гілочка не ворушилися на кронах гігантських дубів і сосен. Тільки зрідка важка крапля зривалася з верхівки дерева і з дзвоном розбивалася об нижню гілку або м’яко падала на порослу мохом землю. Внизу, між могутніми стовбурами, було майже темно, і тільки звичний погляд мисливця міг би розрізнити якусь маленьку фігурку, що нечутно пробиралася по зеленому моху серед неозорої лісової колонади.

Це був Кряк, нещасний вигнанець з рідної печери. Случ провів його, як йому було наказано, до узлісся великого лісу. Прощаючись брат передав йому останні настанови Немовича: йти тільки при світлі дня, прямуючи в бік полуденного сонця, і на ніч неодмінно забиратися на дерево — так найбезпечніше. Але кмітливий Кряк, улюбленець старого Немовича, пильно замічав все, що відбувалося навколо нього, і, як усі дикуни, умів безпомил-ково визначати напрям. Він анітрохи не боявся заблукати в лісі, його бентежило зовсім інше. Багато небезпек таїть ліс, а що може зробити він один, хоч би який хоробрий і спритний він не був? Навряд чи йому вдасться дістатися до одного з тих племен, до яких він прямує, щоб просити у них притулку. Він йшов в густій темряві, дивлячись в похмуру далечінь і чуйно прислухаючись до кожного шереху, кожного звуку, зрідка порушував лісову безмовність. То несподівано і голосно крикне якась птиця, влаштовуючись на нічліг, то заверещить дрібний звірок, потрапивши в пазурі хижака, то, нарешті, з шумом впаде на землю шишка з могутньою сосни. І всякий раз серце Кряка заходилося, він здригався, зупинявся і довго прислухався. Але знову в лісі наступала глибока тиша, і хлопчик знову йшов і йшов вперед. На плечах він ніс невеликий запас провізії, а в руках міцно стискав важезну сокиру з гострим кам’яним лезом. На шкіряній мотузці, що обвивала пояс, теліпалися кілька крем’яних ножів.

Коли зовсім стемніло, Кряк зупинився біля густої, розлогої і величезної величезної ялини. Пора було влаштовуватися на нічліг. Недарма він отримав прізвисько <руйнівника гнізд>: через хвилину він був уже на вершині дерева. Він влаштувався зручніше серед гілок, дістав з засушеного коров» ячого кендюха їжу і закусив.

Жуючи, голосно зітхав, згадуючи свого найменшого братика Поляна; той зараз мабуть спить у печері біля матері … Але втома взяла своє, і Крек заснув. Та недовго спав хлопець, йому було дуже холодно. Потроху дрімота почала долати його. Тоді він спустився нижче, і, вгніздився у розвилці могутніх гілок, скоро заснув …

— Карр, Карр, — надривався величезний ворон, гойдаючись на гілці неподалік від Кряка. — Карр, Карр!

Вигнанець злякано розплющив очі і не відразу збагнув, де він знаходи-ться. Було зовсім видно. Важкі хмари, як і раніше заволокли все небо. Крек з досади голосно гукнув. Він зовсім забув про перше правило всякого мисливця — зберігати в лісі глибоке мовчання.

Йому відповіли три далеких вигуки. Здивований Кряк відчув, як у нього закалатало серце. Але, подумав, що в лісі буває відлуння, він тільки засміявся над своєю помилкою.

Але ось знову до нього долинули вигуки на три голоси, на цей раз, як йому здалося, голоси лунали ближче. Це вже не могло бути відлуння. Це кричали люди. І справді, через кілька миттєвостей в частіше почувся тріск сухих гілок під вагою ступнів, розсуваються гілки, і двоє озброєних маленьких дикунів опинилися перед Крьякои.

— Брате!.. — Закричали вони. — Ось ми й прийшли!

Приголомшений Кряк, тремтячи від радості і подиву, захлинаючись прошепотів

— Случ! Полян!

— Так, брате! Тепер ми тебе більше не покинемо. Наш дід Немович дозволив нам йти з ним і розшукати тебе.

— Дід? Немович?.. — розгублено повторив Кряк.

— Так, так, твій дід — раптово почувся такий знайомий і рідний голос.

Кряк швидко обернувся і побачив у двох кроках від себе найріднішого Немовича з величезною вовчою шкурою на плечах. Він одягав її тільки тоді, коли збирався в далеку подорож. Дід був у повному озброєнні, а обличчя його було знову розмальовано білими смугами, зробленимиглиною, як і належить ватагу племені. У руках старий тримав свій жезл з різьбленого рогу поліського тура.

Впав Кряк, як тоді коли його виганяли, на коліна.

— Немовиче! діду і вчителю ти мій рідний! — промовив він. — Ти не покинув мене!? … Дякую тобі! Ніколи більше, ніколи не підведу я тебе!

— Загинув твій брат, а мій внук Горин. Не міг я втратити ще одного свого внука — тебе Кряк. Бо ж навіщо мені тоді жити? Отож, я назавжди покинув печеру з двома твоїми хоробрими і відданими тобі братами — Случем і Поляном, — вони дуже прохали мене взяти їх з собою…

Після того, як Кряк розповів про нічні жахи і холодний й голодний сон на дереві, всі взялися за їжу.

— Сьогодні ввечері, — сказав йому старий, — тобі не доведеться, як птаху, забиратися на гілку зі страху перед дикими звірами. На вечерю у нас буде смажене м’ясо. Я з печері забрав з собою два «вогняні кремінці»… У ту страшну годину, коли через тебе помер вогонь, я всю ніч думав, як вибратися з того пекельного становища… У руках нервово перебирав камінці. Нічого не виходило і, я спересердя вдарив одним об інший камінчик і… в повній непроглядній темноті появилася маленька блискавка… Невдовзі запалав вогник..

Тепер у печері вогонь ніколи згасне. А ми кожен вечір будемо запалювати вогонь і по черзі будемо спати на землі під його надійною охороною…

Після доброго сніданку старий братии на чолі із старим ватагом Немовичем рушили в дорогу, в далекий, незнаний світ…

Дні чередою минали один за одним. То похмурі і дощові, то ясні і світлі від падаючого снігу, але сонце все рідше визирало з-за густих холодних хмар. Немович з онуками продиралися через болота й лісові хащі. Вони йшли туди, де сонце лягає на спочинок.

Жоден день не проходив без того, щоб хлопці не навчились чогось корисного від свого діда. Вони навчилися розпізнавати крики, спів, свист, гарчання, — коротко кажучи, всі голоси полісської землі і живих істот, що її населяли. Природа була для них чудовою школою, а строгими вчителями — нужда і незгоди. А дід спішив передати хлопцям, чим побільше свого досвіду. Онуки дізнавалися різніі хитрощі і прийоми, які застосовуються на полюванні за різними тваринами, навчив ставити пастки, обережно обходити звіра, вгадувати, в який бік кинеться перелякане тварина.

Подорож затягувалася, а погода портилася, ставало холодніше холодніше. Насувалася найгірша для первісної людини пора року — зима… Старий Немович не раз подумовував про те, що було б доцільніше почекати настання більш теплих днів у якому-небудь більш- менш підходящому житлі. Але де знайти його? Побудувати прихисток з гілок, обкласти її товстим шаром землі? Але ж такий курінь не зможе захистити їх від лютих зимових вітрів — хурделиць. І дід незважаючи на сувору погоду, все ще продовжував вести своє малесеньке плем» я вперед, намагаючись віднайти бодай якийсь надійний притулок на зиму.

Якось одного разу вони спробували влаштуватися на нічліг у великій ямі, в лісі, в занедбаному давно покинутому вовчому лігвищі. Тієї ж ніч пустився холодний льодяний дощ з мокрим снігом і затопив цей тимчасовий людський барліг…

Ще довго Немович бродив по хащі в пошуках зимового пристановища. І от одного разу наші подорожні переслідували сарну. Пробігаючи повз невисокий пагорб, який був густо зарослий деревами, Случ запримітив, що південний схил його круто обривається. У обриві зяяла чимала чорна діра, наполовину прикрита кучерявими рослинами, а внизу за декілька метрів в промерзлих берегах повільно текла поліська річечка… Біля входу у печеру була чимала купа злежалого сміття кілька обвуглених, напівзгнилих корчів.

— Видно, тут колись жили люди, — подумав Случ. Ось, потрібний нам прихисток. І зараз же додав: — Тут ми знайдемо захист від негоди, цього клятого льодяного вітру з дощем…

Він обійшов пагорб, щоб переконатися, чи немає де-небудь іншого входу до таємничого підземелля. Переконався, що темний отвір під урвищем, заснований павутинням з віток лози, був єдиним входом в печеру… Тим часом старий і хлопчики почали вже непокоїтися за Случа.

Коли юнак підтанцьовуючи з переможним кличем підбіг до своїх друзів: він був розпашілий і веселий, незважаючи на пронизливий, вже майже зимовий вітер, старий і діти дивилися на нього з подивом:

— Що сталося, сину? — запитав дід.

— Там людське, мабуть покинуте житло! … людське!.. — скоромовкою випалив Случ.

— Людське! Де? — вигукували Полян з Кряком і весь час перебивали оповідача вигуками. Ця звістка вразила всіх.

— Вставайте, — наказав ватаг Немович. — Беріть зброю, бо ж, не знаємо, що там чекає нас. Мирні шукачі відразу перетворилися на воїнів і в бойовому порядку рушили до печери. Кряк захопив із собою довгу палаючу головешку, — так наказав йому дід.

Вони підійшли до входу в похмуре підземелля. Кряк з факелом поліз туди перший. Вліз в неї, поклав головешку, роздув вогонь і, підкинувши у вогонь сухої трави та гілок, став на порозі, чекаючи, чи не з’явиться бува який-небудь ворог. Але всередині все було тихо, і, коли дим розсіявся, всі забилися в печеру.

Печера була занизька, але досить суха і простора. Маленький струмочок, вибиваючись з розколини в глибині печери, протікав уздовж стіни. Біля входу виднілися сліди вогнища. Склепіння і стіни були закопчені.Стало зрозуміло, тут ще не зовсім давно жило якесь невеличке плем’я. Немович прискіпливо оглянув печеру, і вона здалася йому підходящим притулком від негоди і від диких звірів. Було вирішено провести тут залишок зими… Цю ніч мисливці спали вже в затишному. У першу ніч почесний обов’язок вартувати і слідкувати за вогнем випала Кряку…

Зима пройшла швидше, ніж очікували мисливці. Жорстокі морози скоро змінилися відлигою і дощами. У морозні дні полювання на сарнів була більш вдале, бо ці тварини відшукували під снігом собі корм. Як мипам» ятаємо, поблизу житла нашого маленького племені вигнаних мисливців, протікала тиха, заросла очеретом річка. Коли настали теплі дні, наші мисливці почали бити по берегах річки кабанів, болотних птахів, Одні звірі були величезні, інші трохи більші від зайців. Всі ці звірі і звірята шниряли по болоту, плавали, пірнали, відшукуючи рибу або коріння водяних рослин.

Одного разу, сидячі на березі річки, Немович зробив дуже важливе відкриття. Поблизу річки лежали повалені дерева. Вони були такі великі, що у малого племені не вистачало сили підтягти їх до печери. Старий намагався розколоти їх великою кам’яною сокирою, але з цього нічого не вийшло. Кам’яна сокира тільки ковзала по твердому висохлому дереву. Так вони і залишилися лежати на березі, біля самої води. З під однієї з колод стирчав дрючок, підходящий для списа чи рогатини. Старий спробував їйого витягти, однак дерево ворухнулося, але палицю не відпустило. Коли на допомогу прийшли хлопці і всі разом натиснули на дрючок, колода покотилася і впала у річку, бо ж берег досить круто спускався до річки. Сухий і міцний стовбур, тихо гойдаючись, поплив за течією. Хлопці кинулися за ним навздогін. Случ скочив на стовбур і поплив…. Кряк і Полян не довго думаючи, вирішили наслідувати приклад старшого брата.

Хлопчаки при допомозі діда скотили у воду ще дві колоди, і з метушнею, чіпляючись оин з одного почали плавати навперегонки…Випадково сучковата колода Поляна зчепилися своїми гачкуватими суками з колодою Кряка.

— Давайте плавати разом. Як багато у нас місця! — вигукував Кряк.

Случ! — крикнув Полян, — Підпливай до нас, зчіплюйся і будемо плавати разом…

Хлопчики стали плавати втрьох, сяк-так кермуючи підібраними у воді палицями. Немович окликнув їх і наказав підпливти до берега. Коли брати наблизилися до берега, старий зійшов у воду і оглянув їхню конструкцію. Потім він велів дітям наламати вербової лози і допомогти спустити на воду ще кілька стовбурів. Затим, обрубавши ті гілки що мішали, зблизив колоди щільніше одну до другої і туго перев.»язав гнучкими пртутиками прибережної лози. Хлопчики негайно взялися йому допомагати, і скоро незграбний, але зате дуже міцний настил був готовий. Він відмінно витримував вагу старого і його племені. Немович, аж сяяв від своєї дотепності…

Через кілька днів старий ватаг оголосив дітям, що вони відпливають.

— Вже потепліло…, наступило літо. Тож, Плисти по річці легше і спокійніше, ніж мандрувати пішки. Рушаємо в дорогу наступного дня-скомандував старий.

Мисливці зрізали і підсушили над багаттям кілька довгих і міцних жердин, які повинні були служити для кермування плотом. Колоди застелили зв’язками очерету, перенесли на нього весь запас провізії й свої убогі пожитки. Немович урочисто зійшов на перший у світі людський самоплав і наказав хлопцям випровадити вплав цей винахід з прибережних очеретів на чисту воду. Хлопчики не без хвилювання корилися цьому наказу, і скоро пліт, тихо погойдуючись, поплив за течією річки…

Дуже скоро зрозуміли: плисти значно легше, ніж йти, і все ж повільне плавання на незграбному самоплаві стомлювало наших мандрівників. День і ніч проводили хлопчики по черзі з жердинами в руках, то відштовхуючи що пливли назустріч корчі, то спритно причалюючи до берега, щоб уникнути небезпечної зустрічі з величезними водяним тварюками, то знімаючи пліт з мілини і скеровуючи його на середину річки. Дні подорожі відмічали зломаними вітками, складаючі їх, на найвищій колоді. Коли назбиралося стільки палочок, скільки пальців на двох руках, обігнувши черговий крутий поворот, хоробрі плавці побачили вдалині широченну рівнину, оточену височенними могутніми дубами. Річка, за словами далекозорого Случа губилася між ними.

— Тут, у цьому благодатному краї ми зупинимось, під цими дубами можна жити спокійно- сказав Немович — крім птахів, змій і пожеж, тут нема чого боятися.

Хлопці кивнули головами, погодилися, що тут жити було набагато приємніше, ніж у печері. Але до їх радості домішувалася суттєва частка печалі. Їм бракувало матері Прип» яті і сестер — Язвінки й Рудинки. Як би добре було, уявляли вони, якби би піддубами їх виглядали такі знайомі і рідні фігури. Щож вони роблять тепер? Чи не забули вони свого діда і братів?

Пройшло багато днів і ночей. Плем”я обжилося. Під затишними кронами, в дуплах коріння величезних дерев обладнали собі окремі житла. З тих пір наші мисливці залишили противну печеру. І вже, ні грізний рев тварин, ні крики нічних птахів не переривали їх сну. Тихий шелест могутніх дубів, здавалося, заколисував їх…

Якось смакуючи великими м’ясистими Кряк помітив, скоріше з подивом, ніж з переляком, неподалік їхнього від вогнища двох звірків, з гострими трохи опалими вухами і довгим хвостом. Тваринки сиділи неподалік від людей і жадібно дивилися на м’ясо, здавалося, готові були кинутися до людей, але ніхто не звертав на них уваги. Така нахабність здивувала хлопчину. Він устав, мовчки схопив свою дубову рогатину і зібрався хоробро напасти на звірків. Але ватаг зробив йому знак покласти зброю і знову взятися за їжу. А сам тут же кинув кілька кісток тваринкам, і ті жадібно накинулись на цю мізерну подачку. Мабуть, їх мучив голод, бо ж звірята не злякалися, а підійшли ближче і взялися гризти кинуті напризволяще використані хлопцями. Так тривало кілька днів поспіль. Після цього звірки вже не відходили від табору наших мисливців.

— Тварини, — пояснив Немович, — зрозуміли, що їх не вб’ють, що біля людей можна поласувати кісткою, і залишаться жити з нами, у племені…

Коли мисливці переслідували козулю або яку-небудь іншу дичину, приручені тваринки бігли уперед і кружляючи підганяли її до мисливців. Зробилися надійними і відданими помічниками. А коли до пристановища людей наближався хижий звір, ці чотириноги сторожі попереджали заливним лаєм, подібним на зле ричання. Відтоді почали їх звати — Рикси,/ тепер вони перетворились у дворняжок — Рексів/.

Пройшли, промайнули спокійні і мирні роки життя в маленькому селищі під віковими дубами… За ці роки Случ не раз відрізнявся своєю мужністю, винахідливістю і спритністю. Його часто хвалили, але він зумів залишитися скромним, і тому всі любили його, і ніхто не заздрив йому, як би не відрізняв його старший.

Кожен бачив у ньому безстрашного захисника селища, майбутнього ватага.

Немович радів, бачачи, яким росте майбутній ватаг. Одне засмучувало старого: він знав, що не доживе до того дня, коли різьблений жезл вождя перейде в руки Случа… Сили покидали старого, і він явно слабшав. Він майже вже не ходив на берег річки і весь час зажурено сидів біля вогнища, займаючись якою-небудь легкою роботою.

Коли ж старий ватаг відчув, що кінець його близький, він таємно доручив Кряку й Поляну Случу в день, коли його не стане стане, передати древній знак вищої влади — різьблений жезл з кістки поліського тура, який сам Немович, одержав від свого ще німого предка і, чесно й гордо володів майже цілий вік… Скоро Немович перестав виходити зі своєї хатини і через кілька днів помер.

Хлопці в знак особливої вирішили поховати його в землі насипати засічний пагорб. Так і зробили… У ті часи людям жилося дуже важко, і вони не могли довго сумувати або радіти. Так і тепер: ледь поховавши Немовича, вони вже ні про що інше не думали, як про повернення у рідну печеру, щоб забрати до себе свою маму і сестричок.

Отож слідуючого світанку рушили в далеку дорогу. По знайомих місцях, через багато днів добралися до рідних, казалось зовсім недавно покинутих рідних місць.

До ночі вийшли з лісу на відкритий пагорб. Біля зіяючої пащі тієї самої печері, з якої прогнали Кряка, над уквітченим горбочком побачили двох молоденьких жінок, що примостились навпочіпки на землі. Поруч з ними згорбилась старша жінка. В сутінках важко було розгледіти обличчя і одяг. Але брати не сумнівалися, що перед ними їх мама Прип”ять і сестри — Язвінка і Рудинка.

— Це вони!.. Це сестри і мама!.. — Вигукнули Случ та Кряк, стискаючи руки Поляна і тремтячи від радісного хвилювання… Мабуть, не потрібно описувати здивування сестер при цих вигуках, воно й так зрозуміло і без слів…

Язвінці і Рудинці здавалося, що вони бачать уві сні, ніби маленький Полян перетворився на прекрасного молодого воїна…

Цілу ніч хлопці, сидячи біля багаття, навперебій розповідали матеріі сестрам, як вони живуть у поселені під віковими дубами. Під орудою старого Немовича навчилися будувати надійне і затишне житло.

Наступав світанок. Весь рід Немовича вирішив негайно рушити в далеку дорогу.

Цілий день стягали сухі повалені буревієм колоди, до річки. Міцно кріпили, обв”язавши їх засушеними жилами з ніг лося, благо їх було більше, ніж потрібно. Поклали провізію і рушили в таку вже й не далеку дорогу, бо ж знайома дорога не буває довгою…

Через десяток днів добралися до свого прекрасного дубового гаю… Роки важких мандрівок і гіркої розлуки закінчилися для них назавжди…

А, щоб залишити пам”ять по собі і своєму роду назвали ближні річки й у рочища своїми іменами. Так і появилися назви річок — Горинні й Случі і її приток Язвінки і Рудинки, урочище де поселилися- Поляна: весь рід перебрав ім”я свого первісного вчителя — Немовича…,а найбільшу річку краю, в пам”ять про свою маму, нарекли Прип”яттю…

І посеред цієї поліської краси — біленькі хатинки з сучасними у мовами життя у вишневому суцвітті садків. Люди тут живуть в добротних цегляних будинках під бляшаним або шиферним дахом, над яким приліпились, мов величезні гнізда казкових птахів «тарілки» сателітних телевізійних приймачів.

Характером немовичани твердого до завзятості, до фанатизму; разом з тим, він нескоро за щось візьметься, але вже що затіє, до того йде неухильно. Послуги і образи не забуває до могили і часто, помираючи, дітям своїм заповідає свою любов і помсту. У мові і манерах поліщука немає нічого підлесливого, рабського: він не любить розсипатися у ввічливості; навпаки в ньому є якась недбалість і необтесаність, але в ньому немає зухвалості, ні бажань стати рівним з людиною, яку він вважає вищою за себе станом і освітою. Коротше кажучи, він шанобливий з почуття своєї гідності, так само, як і з бажання щоб і до нього зверталися також, якщо не шанобливо, то принаймні не образливо…

ЗЕМЛЯКИ В НАРИСАХ І РОЗПОВІДЯХ

НАШ ЗЕМЛЯК ОЛЕКСІЙ ГАЮН — АРХІЄПИСКОП ФЕОДОР

У миру — Олексій Олексійович Гаюн

Народився 17.02.1958. Тезоіменитство — 24 серпня

Хіротонія — 05.08.1992

На кафедрі з 15.04.1997

Архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор (Олексій Олексійович Гаюн) народився 17 лютого 1958 року в селі Немовичі Сарненського району Рівненської області в селянській родині.

1975 року закінчив середню школу і вступив до Рівненського інституту водного господарства, але навчання покинув. Протягом 1977–1978 років працював на одному з заводів у Рівному.

З 1978 по 1984 рік навчався в Московській духовній семінарії. Проходив військову службу. 1987 року закінчив Московську духовну академію з вченим ступенем кандидата богословських наук. Тоді ж був направлений до Свято-Успенської Почаївської Лаври.

24 грудня 1987 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Феодор на честь преподобного Феодора, князя Острозького.

10 січня 1988 року був висвячений у сан ієродиякона, 7 жовтня 1990 року — в сан ієромонаха. Потім майбутнього владику було переведено до Свято-Духівського скиту Почаївської Лаври і призначено благочинним обителі.

У травні 1991 року ієромонах Феодор повернувся до Лаври і був призначений викладачем Почаївського духовного училища.

5 червня 1992 року був возведений у сан ігумена і призначений намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври, 1 серпня того ж року прийняв сан архімандрита.

5 серпня 1992 року відбулася хіротонія архімандрита Феодора в єпископа Почаївського, вікарія Тернопільської єпархії.

8 грудня того ж року владику призначено ректором Почаївської духовної семінарії.

27 липня 1996 року звільнений з посади намісника Почаївської Лаври зі збереженням посади ректора духовної семінарії. Обителі було надано статус ставропігійного монастиря.

З 15 квітня 1997 року владика Феодор — єпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький.

2006 року, в день Ангела Блаженнішого Митрополита Володимира, 28 липня, за Божественною літургією єпископ Феодор був возведений у сан архієпископа.

КУДИ ВЕДУТЬ ТЕБЕ БАТЬКУ!?

Савчин Олексій Степанович.

Рік народження 1900.

Голова села з 1942 по 1944 роки.

Загинув у Ровенській тюрмі.

Місце поховання поки що невідоме.

Той січень, місяць передостанньої воєнної зими 1944 року видався на біду для поліщуків лютим і холодним. Тріскучі крещенські морози з пекучими пекельними вітрами загнали весь Немовицький люд на єдині теплі місця на світі — печі,що казалися раєм у холодних, злиденних і принишклих у постійному передчуті горя і біди, оселях під солом" яними стріхами.

Снігова віхола не вщухала мабуть з тиждень. Біла ковдра стала такою товстою, що без лопати з хати не можливо вибратися. Село сховалось під цим холодним пухом. Якби не тонесенькі цівочки диму над хатками, бо вогонь підтримували в печі постійно, інакше прийдеться зичити жар у сусіда, то білі купини поліських хатинок з маленьким віконцем на всю стіну, були б зовсім не помітними.

Скрипіли на вітру в" язи і тополі, надривисто гуділи і стогнали старі ясени з вербами; вітер, мов між туго натягнутими струнами, натужно грав на гілках наскрізь перемерзлих дерев. Нагинав їх ледь не до самої землі, на мить стихав і знову брався за своє.

1943р. Наконечні Соня і

Тодік. Позаду в дверях

Савчин Дарка.

Фото зроблено німецьким

воякою і прислане ним

у 1945 році.

У вистудженій вітрами хаті Голови села Савчина Олексія Степановича, ладно складеного 44-річного поліщука, на печі сиділо четверо підлітків. Старший син від Федота, першого чоловіка Дарки — Йосип вже мав жінку Соню і синочка- до всього цікавого непосиду і не по літах розсудливого шестирічного Тодіка. Вже був самостійним, і тільки в нього, звісно крім батька, були німецькі блискучі чоботи. А менші Дарчині діти від Олексія: Паланя, Василь, Макар з найменшим Іваном щільно притулившись, вкрилися старезним, з діркою на дірці, дідівським кожухом, з острахом напружено вслухалися у завивання хурделиці, "коли ж вона проклята стихне?" бо вже тиждень сидять безвилазно на печі. А на вулицю так хочеться!.. Адже батько тиждень тому казав мамі, що в село увійшли "совецькі" солдати.

Підслухали також, що дуже переживають, бо тата можуть "забрати". Два рази вже забирали, але дякуючи Богу і мамі- відпустили. Ладна і проворна Дарка — жінка Голови вправно крутила веретено, пряла, а Олексій, присівши на коліна, вигортав з грубки печену картоплю.

"Ще є трохи квашеної капусти, отож повечеряємо на голодно, та й свято сьогодні підходяще — Голодна кутя, а завтра Водохреще.

Як же святити воду будуть? Ще й ополонки не вирубали в товстенному льоду, бо до ранку замерзне. Треба раненько підняти людей" — міркував Голова." "Добре, що лою лишилася дещиця від корови, яку зарізали для вояків, що прийшли в село пізно увечері 10 числа, відразу ж після Коляд. Викликали серед ночі в управу і наказали доставити корову. Остання надія була на неї, що якось величенька сім" я дотягне до весни, аж ні село повинне здати контрибуцію війську… Не забирати ж останнє у багатодітних голодних вдовиць…от і віддав свою, хоч в хаті вже голодом припікає".

Неспокій і якісь передчуття непоправної біди не полишали Голову. Моторошно на серці, бо ж добре розуміє, що рано, чи пізно його "загребуть";он у навколишніх селах що коїться; викликають в управу і не повертаються більше додому, такі, як він старости. Два рази вже за цей тиждень "закривали" в камеру у Сарнах, але кмітлива Дарка відкупилайого за курку і гусака у молодого слідчого, що прийшов разом з військом десь зі сходу України.

"Відкупила, але, чи надовго? За німців вдалося викрутитися: село не спалили і людей не понищили і з партизанами, і з бандерівцями якось ладив, а от на цей раз, здається не вирватися з цих цупких обіймів невідворотньої смерті, хоч і не воював проти Радянської влади, не шкодив просуванню Червоної армії, але те, що село було притулком повстанцям, а надто те, що Тарас Боровець, він же Тарас Бульба перед війною, в 40-му році осів в селі, а в 41-му тут, в селі видав свій перший наказ про створення "Поліської Січі" і початок боротьби з " совєтами" — звісно не простять. Та й розбиратись ніхто не буде у цьому павутині-винен, чи ні?

До того ж напевно знайдеться в селі якийсь незадоволений і настрочить донос на старосту, бо ж не родився ще такий чоловік, який догодив всім людям, та ще й в такий не простий жорстокий час і от вже трибунал "справедливої трійки" забезпечено"- тяжкі думи нав" язливо роїлися в пам" яті.

"Як же діти, жінка? Хоч би не вислали в Сибір, як у 39-му, коли ці "совєти" прийшли вперше-Пацьолу і Кіркова з сім" ями вивезли освоювати необ" ятну "Родіну", тільки за те, що мали двох коней і більшовики назвали їх "куркулями; без вини постраждали, а тут…староста села за німецької окупації…

— Ох, не просто так вчора викликали в місто у відділення НКВС і попередили, що, як тільки в селі зловлять хоч одного-єдиного бандерівця — поплатиться життям своїм і жінки, а дітей вишлють світ за очі…

А що ж він може вдіяти, коли близькі його родичі- Миша і Трохим промишляють в лісі. Хіба ж поясниш новій владі, що саме завдяки їм село не постраждало від бандерівських екзекуцій. І "кормити" мусить цих бандерівців, бо ж там є й свої, сільські, але які не пожаліють ні його ні дітей, коли він десь не дай Бог оступиться"…

Не встигли сісти за стіл, щоб "відсвяткувати" Голодну кутю, як зле і так голосно, коли у двір навідуються не сільські, чужі люди, аж захлинаючись загарчав собака. Від такого ричання серце лунко затріпотіло, аж дух перехватило…

" Неже прийшли?" — блискавкою промайнуло в голові. З гуркотом впали, зірвані з петель двері,хоча вони були не замкнені, в хату разом з пронизливим холодом ввалилися з автоматами на поготів офіцер і двоє вояків з фіолетовими петлицямина комірах. Голова все зрозумів. Прийшли по нього — серце не помилилось…

Поспішно почав прощатися з дітьми, жінка остовпіла- слова десь пропали… Везли його у відкритому кузові американського "Студебекера" під завивання крещенського скаженого вітру і голосіння його вірної і такої нещасної Дарки, що босоніж бігла по снігому на лютому морозі.

Уявив, як посиніли в неї ноги, як впала вона коліна, молячи в Бога про його пощаду, але вдіяти нічого не міг…

На слідуючий день, ранесенько відбулося засідання "трійки"… і от він вже у Рівненському тюремному пеклі. Мабуть самому Господу такого не довелося перенести, як судилося пережити йому- старості нічим непримітного села Сарненського Немовичі.

Рівненська тюрма зустріла його незбагненим жахом від побаченого.

"…В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики…" /Архів НКДБ/

Одному з синів — Макару вдалося побачитися перед самим його розстрілом. Під голосний ричання величезних, подібних на вовків псів і таку ж лайку напівп" яних конвоїрів, з тюремної брами висунулася сіра колона засуджених на смерть. В сірій масі понурих понуро брівших істот, подібних на людей, Макар ледь впізнав страшенно змарнілого батька.

— Батю! Куди тебе ведуть!? — щосили, як тільки міг, вигукнув хлопчина…

А той підвів голову, поглядом знайшов Макара у натовпі і у відповідь лише зложив навхрест руки на грудях…

ЗГАДУЮ ЗАМЕТІЛЬ ВИШНЕВОГО ЦВІТУ…

«Сто доріг — одна твоя». На все життя запам’ятав це гасло, адже висіло воно на стіні рідної школи. Перечитував роками, отож ввійшли ці слова в мою ще незрілу свідомість. Власне, що ми в дитинстві та ранній юності можемо думати про дороги, які чекають кожного з нас? А яких людей зустрінемо на них? Пізніше сходив немало різних доріг у прямому розумінні: степові й гірські, пустельні й міські, перепливав море.

Та найцінніше в дорогах — це люди. З багатьма спілкувався, у кожного — своя доля, досвід, історії. Й вони зостаються з тобою в житті подальшому. Якось занесла мене доля в стольний град Москву, а звідти — на Кіпервейм (це притока знаменитої ріки Колими), а потім ще за Колиму кілометрів із 300. Будували там котедж губернатору краю, знаменитому олігархові.

На диво, замість очікуваної дикої тундри проживали в сучасному містечковому центрі. Робота, хоч і нелегка, досить швидко ввійшла в колію, отож почали подумувати про підзаробіток. Незабаром взяли підряд на перебудову й оформлення сцени місцевої школи мистецтв. Там і звернув увагу на сторожа, який пильно прислухався до наших розмов. В один із вечорів він підійшов до мене й попросив затриматись. Запитавши ім’я, звідки, дуже зрадів, швидко заговорив: «Я земляк твій, хлопче. Волиняка я. Так хочеться хоч словом перемовитись із земляком. Візьми щось суттєве, приходь та й поговоримо». Взявши пляшчину спирту, який у тих краях коштував дешевше «паленої» горілки, повернувся до школи. Зрадів старий, зметикував закуску тих широт: рибу, ікру. Потекла розмова, я більше слухав.

«Довго живу тут, хлопче, уже понад 50 років, але мову твою визначив зразу. Зрозумів західний акцент, хоч і не був на батьківщині довше, ніж тобі років. Але дороге мені все рідне. Пам’ятаю, якось за 10 пачок української «Прими» віддав хутро соболя. Може, й дурість, але хотілося хоча б рідний гіркий дим вдихнути.

…Село наше було красиве. Та і як можна сказати про ту маленьку батьківщину? Ми ж як комахи. Для комашки батьківщиною стає стеблина деревію, і де б вона не опинилась, а цю стеблину не забуде. Так і ми, люди…

Ріс я здоровий і сильний, працював багато й старанно. І закохався в найкращу дівчину Настю. Разом ходили на вечірки й з вечірок, але завжди я втрачав можливість говорити з нею. Бачив, як її зачіпали парубки. Бачив, слухав, а що мав робити? Чомусь думав, що не маю місця в її серці. Страждав, звісно, мучився. Була весна… Якось вертались з вечірки однією компанією. Чогось тоді й наважився, поглянув на хлопців так, що залишили нас самих. Підходили до перелазу, а саме вітерець, цвіли вишні й кружляв навкруги вишневий цвіт, встеляв землю. Справжня заметіль вишневого цвіту…

Взяв за плечі Настусю, глянув в її озера-очі й сказав про те, про що стільки мовчав:

— Настуню. Кохана моя… Може, і не вмію говорити ладно, та кохаю тебе так, як ніхто не кохатиме. Та й прикро мені дивитися, як увиваються навкруги тебе дурні солодкоголосі. Виходь за мене заміж!

Пригорнулась Настя до мене та й проказала:

— Як довго чекала цього від тебе, хоча знаю, скупий ти на слова. Засилай сватів!

Якими солодкими були її вуста… І кружляв довкола нас вишневий цвіт. Був травень 1941 року. В неділю ми обручились. Через три тижні думали відгуляти весілля, збудувати дім, про щастя мріяли. Та грянула війна, не встигли й накохатись. У числі перших пішов на фронт. Не буду розповідати тобі про війну, не здивую своїми розповідями. Ти й сам знаєш, що шрами — це не доблесть і хоробрість, а швидше, помилки й невдачі. Та й сюди люди потрапляють більше неординарні.

Воював я. Нагороди мав, за спинами товаришів не ховався. Коли прогнали фашистів з України, написав листи й отримав відповідь. Цілував рядки, писані рідною рукою, й дало це снаги витримати. Закінчував війну вже в Празі.

Дочекавшись демобілізації, поспішив додому. Боліло чомусь гострим болем серце, та й листів давно не отримував».

Дід скуйовдив сивину, налив у склянки й, не припрошуючи мене, випив, наче воду, міцнющий напій: «Побоявся йти зразу додому, наче віщувало щось серце. На околиці села стояла дядькова хата, материн брат лісникував до війни. Зрадів мені неймовірно, хоча й примітив я, що чомусь розгубився спочатку. Дістала дядина зі сховку пляшку, накрила нехитрий стіл, присіли з дядьком, відмітили Перемогу. Вляглась радість зустрічі. Спохмурнів дядько… Тенькнуло в мене тривожно серце.

— Не ходи, племіннику, зараз додому. Заночуй у мене. Неспокійно в нас, а ти у формі, при орденах, з погонами.

А коли підхопився по цих його словах, узяв твердо за полу шинелі, посадив:

— Не чекає тебе більше Настя. Немає її. І батька твого немає. Будь сильним. Не дожила, не дочекалася Настя твого повернення. А хотіла ж як!.. Та й сина мого Юрка, а твого брата, теж немає. Бачив, яка сива стала тітка твоя Дарина? А я кріплюсь. Важко, а кріплюся. А дочка наша Марія зараз десь в Росії живе. Заміж вийшла, за офіцера… І благословення нашого не попросила. Коли прийшли фашисти, багато хто не міг стерпіти їх присутності. А Настя… в райцентрі… на головпоштамті працювала. Була зв’язковою ОУН-УПА. З німцями спочатку воювали. Потім — проти більшовицької навали. І яка молодь полягла… Там і запримітив її якось капітан НКВС. Вродлива ж була вона в тебе, а ще й більш розквітла. І тебе все чекала… Коли її розсекретили, не змогли зламати. Отой капітан і вивіз її в ліс. Лютий був, що відмовила йому. Закатували її там же в лісі…

Захитався світ мені, хлопче, це вже зараз спокійніше про це говорю. А спочатку!.. Попросив дядька відвести мене до побратимів Настиних у ліс. І відомстити капітану вирішив. Вислідив і випустив у нього й охоронця всю обойму з трофейного «Вальтера».

А потім — ліс, криївки. Хоч із недовірою ставилися до мене, бо не зняв кров’ю завойованих орденів, але поважали. Уже пізніше, взимку 1947, пораненого взяли в полон, та знову ж таки, зглянувшись на ордени, бойове минуле, зробили поблажку: тайга, лісоповал, бараки. Там і зрозумів: рік-два від сили. Більш сильні ламались, можу не вижити. Треба тікати. Тікати одинаком. Дома ніхто не жде, та й шукатимуть там. Отож втікав далі за Колиму. Уже на Кіпервеймі мене, знесиленого, зовсім охлялого, знайшли й виходили брати-чукчі. Понад півстоліття живу тут. Тягло спочатку додому, а потім і звик.

Налив після мовчання мій оповідач та й сказав:

— Давай за нашу неньку Україну. Трохи знаю, що там робиться. А мені повертатись уже пізно. Але єдине, на що хотів би глянути перед смертю — то це на вишневий цвіт. А вже потім і помирати не страшно. Та вже, мабуть, не судилось мені. Приїдеш, хлопче, на Україну, вклонись їй від імені її сина Охріма.

Вперше він назвав своє ім’я. Я хотів був заперечити, що зараз кажуть не «на Україну», а «в Україну», але змовчав. Для діда Охріма Україна має залишитись тою, з вишневим цвітом шевченківським, могилою Насті, батьків, багатьох безіменних братів і сестер, що віддали своє життя за її волю…

Пройшли вже роки, не знаю, чи живий ще дід Охрім, але коли цвітуть вишні, згадую розповідь сивочолого жителя Крайньої Півночі, нашого земляка, невизнаного героя України Охріма, його розповідь про заметіль вишневого цвіту.

Михайло КАБАНЕЦЬ, с. Немовичі.

ЇХ СПОГАДИ НАМ ОСОБЛИВО ДОРОГІ

Наконечний Федір Йосипович.

«Ми часто чуємо вираз «діти війни». Це люди, на чиє дитинство припали страшні часи лихоліття. Попри жорстокість і страх, якими були сповнені їх дитячі роки, вони не втратили оптимізму й великої любові до життя. І їх спогади нам дорогі особливо», — такими словами розпочала вечір-концерт, присвячений творчості земляка Федора Наконечного, завідувачка Немовицькою публічно-шкільною бібліотекою Любов Жук. Федір Наконечний приїхав у Немовичі не один. Його супроводжували рідні, друзі, онуки. Сельчани у фойє місцевого Будинку культури, де й проходила зустріч, могли ознайомитись із матеріалами про життєвий шлях поета-пісняра, розміщеними на стендах. Вони викликали великий інтерес у всіх, хто прийшов на його творче свято. «І фізик, і лірик», — жартома говорить про себе Федір Йосипович. Майже півстоліття життя присвятив радіотелевізійному становленню й розвитку Рівненщини. Тому його так і називають — батько рівненського телебачення. І хоча й проживає в Рівному, завжди залишається немовичанином, часто навідується в рідне село. Саме з його легкої руки про цей населений пункт знають в Україні. На зустріч випускників Одеського інституту зв’язку Федір Наконечний привіз диск із записом місцевих вокального тріо «Джерело» та народного колективу «Терен», який виконував пісні на його слова. Друзям твори дуже сподобались і всі бажаючі отримали платівку, яку повезли в різні куточки країни. А для творчого колективу немовичан вони стали візитівкою. Тож народний колектив «Терен» «Піснею про Немовичі» привітав земляка з днем народження. А знаєте чому Федір Йосипович має титул батька рівненського телебачення? Далекого 1966 року він безпосередньо опікувався зведенням телевежі в Антополі — однієї з найпотужніших на теренах колишнього Радянського Союзу. Ця споруда дала змогу жителям краю побачити недоступне тоді диво. І разом з тим, Федір Наконечний — тонкий поціновувач прекрасного. Саме дивовижним почуттям і емоціям присвячена його пісня «Весняне диво». Музику до неї написав директор немовицького Будинку культури Віктор Савчин, а виконав соліст Ілля Крат. Життєвий досвід, мудрість, що приходять з роками, по-новому окреслюють родинні зв’язки, дозволяють відчути особливу міць родового єднання. Багато хто з людей, присутніх у залі, знайшов себе в генеалогічних деревах, що відтворив Федір Йосипович. А сам герой дня розповів про пошуки родинних першоджерел. Слухала його з великою зацікавленістю й повагою. Подумала: нехай ніколи не переривається родинний зв’язок. Нехай він для всіх поколінь стане цілющою чистою силою єдності й підтримки. І навіть якщо в житті не все складається просто, то нехай завжди буде поряд той, хто зможе віднайти самотню криницю й відновити до неї стежину. Мабуть, саме про це думав Федір Наконечний, коли писав пісню «Самотня криниця», яка прозвучала у виконанні ансамблю «Терен». А Федір Макаревич виконав твори на слова Федора Наконечного «Повір мені, мамо» й «Калинова туга». Саме невичерпна материнська любов, калина, посаджена мамою в садку біля хати, як місточок, що поєднує рідні душі, подарували натхнення автору написати надзвичайно душевні пісні. Попри всі випробування долі, він завжди вміє наповнити силою духу не лише своє життя, а й усіх навколо запалити ентузіазмом. У свої понад 70 він надзвичайно активний. Саме з його ініціативи зустрічаються випускники школи, інституту. Так, кожні п’ять років збираються разом колишні однокласники Сарненської ЗОШ № 1 (нині школа-колегіум), яку закінчив Федір Наконечний. На святі виступили його шкільні друзі — секретар обласного об’єднання «Просвіта», кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня Олександр Волощук і секретар Сарненського райкому компартії 1980 року, заступник голови сільгосптехніки області Володимир Нікітчук. Не могли не приїхати й директори обласного телерадіоцентру Віктор Талімончик і ТОВ «10 канал» Костянтин Бертух. Вони розповіли про цікаві сторінки життя колеги. Адже Федір Наконечний по праву може називати себе підкорювачем вершин, бо піднімався не лише на 240 метрів рідної Антопільської щогли, а й підкорив 532 м Останкінської у Москві. Такий уже в нього характер — якщо віддається справі, то сповна. Його знають не лише як вимогливого керівника, а й майстра на всі руки: від власноруч зробленого ще в 60-ті роки кольорового телевізора, зведеного будинку — до понад півсотні раціоналізаторських пропозицій. А ще — грає на акордеоні, пише портрети — енергії вистачає на все. Пісні на його слова звучали в дарунок гостям і всім присутнім у залі Будинку культури не лише у виконанні керівника народного ансамблю «Терен» Марії Генько, художнього керівника Будинку культури Лариси Крат, автора музики, директора БК Віктора Савчина, учня Немовицької ЗОШ І-ІІІ ст. Ярослава Гордієнка. Гучно аплодували немовичани гостю з Рівного, головному спеціалісту управління культури облдержадміністрації, заступнику голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України, лауреату багатьох конкурсів Назару Волощуку. Не обійшлося на святі й без виступу Надії Мельник. Надія Леонтіївна від імені родичів щиро зізналась, як вони цінують Федора Йосиповича, як готують зелений борщ, коли він приїжджає в рідне село. Віктор Савчин, який з честю підтримує родинний талант Ф. Наконечного, пише музику, грає, співає, розповів про те, як виникла ідея проведення творчої зустрічі із земляком. Упродовж вечора він неодноразово підходив до мікрофона, розповідав, ділився спогадами, запрошував до слова рідних, дякував усім, причетним до організації свята, землякам. У свою чергу сільський голова Володимир Онищук від імені односельців висловив вдячність гостю за цікаву зустріч, якій, як зауважив винуватець торжества, позаздрив би сам Володимир Гришко. До вітальних слів приєднались Віктор Савчин, Любов Жук і всі учасники концерту, які виконали пісню «Земляки-немовичани». Закінчився вечір, але ще довго Федір Наконечний спілкувався з рідними, друзями, односельцями. Такі зустрічі зближують. І відомий вислів «Єднаймося, бо ми того варті» має справді сакральний зміст. Куди б пролягла життєва стежина кожного, нас завжди єднатиме важливе й незмінне слово — Немовичі. Тут — наша земля, наші витоки, наша могутня сила.

Марія КУЗЬМИЧ.

ЖИВ КОЛИСЬ В СЕЛІ ВИСОКИЙ ХЛОПЧИНА

Для людини суто технічної, інженерної натури, для якої завжди найприємнішим трунком був запах каніфолі від паяльника при монтажі якогось небаченого в селі радіодива, перші римовані думки стали несподіванкою, навіть для неї самої.

В дитячі іа юнацькі роки багато читав, але поезія його в полон ніколи не брала, адже любив лише прозу і тільки її.

І ось- тобі на, така метаморфоза…

В 1988 році, коли йому стукнуло п”ятдесят появився перший недолугий вірш. В переддень того ювілею довго не міг заснути, переосмислюючи своє життя, збагнув всю суть, всю значимість, оцієї життєвої віхи….

А, коли, того ж таки, 88 року на святкуванні 25-річчя випуску з інституту привітав своїх колег — випускників у віршованій формі, то ті подумали, що Федір Наконечний мабуть теж примудрився сісти на трансформатор, як той студент, про якого розповідав викладач. Колись він відвідав один з радіоцентрів, де й зустрів свого колишнього студента. Звісно той уже був інженером. Викладач здивувався, що той розмовляє віршами. Прямо Пушкін! В чому причина феномену, що трапилось? Виявилось, що той сів на високовольтний трансформатор. Крім просмаленої дірки на штанях обійшлося все більш-менш благополучно, от тільки після цього…почав писати вірші.

Однак у своїй книзі “Телевізійними стежками” Ф.Наконечний авторитетно заявляє: “…., що на трансформатор не сідав, хоч кіловольти для мене теж давно знайомі..”

Особливий стиль і манера автора висловлювати свої думки, задушевна мелодійна лірика й філософія поетичних рядків викликають асоціації з образами філософів Сократа, Сковороди, Шевченка.

Доведена до філігранності майстерність і композиційна стрункість рядків із винятковою музикальністю та пластичністю образів, несе глибокий життєвий зміст. В кожному рядку відчувається — поет віддано любить людей і той світ, в якому вони живуть. Йому властиве не лише тонке, а й по справжньому глибоке відчуття струн людської душі й барв поліської природи. Мова рядків його віршів ясна, чиста, співуча…

Вірші, що наведені нижче читаються легко і з величезним задоволенням. Зовсім не відчувається штучності і навмисності в образах, читаєш і віриш, що це не вигадане, живе і таке колоритне, яким його бачить романтик, поет-лірик, радіоконструктор і телевізійник Федір Йосипович Наконечний:

/3/12.01.2008 р.

15.12.2006 р.

30.05.2008 року

14.04.2010 р.

08.08.2007 року

20.05.2008 р.

Червень, 2011 року

Наконечний Ф.Й.

28.06.2011 року

Пісні

Ф. Наконечний

16.08.2011 р.

18.10. 2011 року

ПРО НАС ПИШУТЬ

Вони знають про війну не із книг

СН Коли молоді люди отримали атестат зрілості 21 червня 1941 року, і щасливі гуляли до ранку, ніхто не думав, що завтра буде війна. Її ніхто не чекав і не хотів. Вона прийшла без попередження і забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Не обминула Велика Вітчизняна і село, де я народилась і живу. Мої посивілі земляки пам’ятають, як це було.

Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків — Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.

І солдат, і коваль Вони живуть поруч. І щороку їх стає все менше. Та й задуємо про них тоді, коли фронтовики одягають святкові піджаки з окропленими кров’ю бойовими нагородами. Вони самі занадто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани якої не заживають уже 66 років. За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусіди. Не зміг залишатись жити дома, перейшов до тітки. Працював на залізниці, на перегоні Ковель-Остошрик. У жовтні 1944 мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще — 70–80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові — це було найбільшим щастям. У Сарнах Андрій Баєчко став на облік, і з цього моменту війна для нього закінчилась. А потім — 25 років тяжкої ковальської праці, такої необхідної в зруйнованому після війни рідному селі Немовичі. Недаремно в 70-х роках вона була оцінена медаллю «За доблесну працю». Про інші нагороди учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни небагатослівний. Серед них — медаль «За перемогу над Японією», 1945 року, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медаль Г. Жукова. А ще особиста подяка за виявлену мужність від Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса тов. Сталіна. Молодь у мирний час самостверджується по-різному. Хтось носить сережку у вусі, інший приєднується до демо чи готів, ще хтось грається у неонацистські ігри. Це особиста справа кожного. Але ніхто не має жодного права забути чи зневажати здобуте потом і кров’ю і ціною власного життя все те, що маємо. Низький уклін вам за все, дорогі ветерани. Здоров’я вам на многії літа.

Захистив доньку Німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи — на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько — Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське.

Коли прийшли чужинці Війна наближалася до села. Фашисти з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як їхнє поселення оточують чужинці, хапаючи дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, — поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, — так стверджують очевидці тих подій, чиї спогади зібрала й продовжує збирати завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Старожили діляться з Любов’ю Сергіївною унікальними історичними фотографіями і документами, які вона використовує для написання історії села.

Підготувала Марія КУЗЬМИЧ.

МОБІЛІЗОВАНИЙ У 17 РОКІВ

Антон Петрук

Усе більше віддаляються в часі події Другої Світової війни, але в пам’яті й серці тих, хто воював і пережив воєнне лихоліття, вони здаються вчорашнім днем. Таким є і 81-річний ветеран бойових дій Василь Мичка з Немович. У своєму селі він наймолодший учасник Великої Вітчизняної, бо його в далекому 1944-му році мобілізували в Радянську Армію 17-річним.

- Із села нас призвали дванадцятеро хлопців, і всі повернулись з війни живі—здорові, ніхто навіть поранений не був, — з вогником завзяття в очах згадує Василь Андрійович. — Тоді тільки звільнили від німців Україну, йшли тяжкі кровопролитні бої в Польщі й інших європейських країнах. Ну, думаю, відправляють у саме пекло…

Проте новобранців повезли в інший бік, на схід, аж у Марійську АРСР. У 139 запасному полку посилено готували молодих солдатів до боїв на фронті. І умови були наближені до фронтових: мороз до мінус 50 °C, жили в землянках, обмундирування видали з убитих солдатів, харчувались погано, гірше, ніж на передовій. Тоді вперше пив сік із хвої, аби врятуватись від авітамінозу. Кажучи про цей смак, і нині кривиться: «Як запече — зорі побачиш!»

7 жовтня прийняв присягу, а через місяць повезли далі на Схід, у Хабаровськ. Там в артилерійському полку опанував спеціальністю радиста і вмінням коригувати вогонь далекобійних гармат. З дому писали батьки, що від старшого брата Семена, якого ще взимку мобілізували в армію, довго не було вісточки. І раптом прийшла похоронка. Піхотинець Семен Мичка загинув під час атаки, штурмуючи місто-фортецю Кенінсберг.

А в полку, де служив Василь, як і по всій лінії кордону з Маньчжурією відчувалась напружена обстановка підготовки до війни. Відгриміли салюти перемоги над фашистською Німеччиною, і все нові військові з’єднання таємно прибували на Далекий Схід, зосереджувались уздовж кордону, їх поповнювали боєприпасами, технікою, особливо танками й гарматами. Василя Мичку з товаришами щодня залучали до завантаження вагонів снарядами, патронами, інших заходів з підготовки бойових дій.

— Важко нам було напівголодним, схудлим й вантажити 80-кілограмові снаряди, — згадує ветеран. — Якось з товаришем не втримали небезпечну ношу, впала на землю, добре, що не вибухнула. Навколо війська, тисячі солдатів, десятки ешелонів прибувають і прибувають. Зрештою і наш полк вивели на прикордонну смугу, вночі наказали окопуватись. А грунт кам’янистий, копаючи збивали руки до кривавих мозолів. 9 серпня надійшла команда почати бойові дії проти мільйонної Квантунської армії Японії.

Василь Мичка рацією коригував стрільбу 152-их гаубиць свого полку. Війна проти імперіалістичної Японії почалаось великомасштабною артилерійською підготовкою. Кілька годин по всій довжині фронту в бік противника безперервно били гармати та реактивні міномети «Катюші». Після того радянські дивізії перейшли кордон і швидко просувались углиб Монголії та Південного Китаю.

47 артполк, в якому служив Василь Мичка, за перший тиждень заглибився на 300 кілометрів у Маньчжурію, без особових зусиль знешкоджуючи дорогою вогневі точки японців могутнім вогнем своїх гаубиць.

Відтак дійшли до китайського міста Харбін, через деякий час передислокувались у Порт-Артур, де згодом і закінчив свою 6-річну військову службу Василь Мичка у званні сержанта. Хотіли з ровесниками дізнатись, чи не скоротять їм строк служби в армії як призовникам-малоліткам, писали колективний запит в Москву, в Міністерство оборони СРСР. Звідти надійшла відповідь, що оточений капіталістичними країнами Радянський Союз потребує міцного захисту. «Служіть, і Батьківщина вас не забуде!» — закінчувався лист зі столиці.

Утім, не забували в полку, хто звідки є родом, а надто наших земляків — західноукраїнців. Василя багато разів викликав «на бесіду» офіцер одного із відділів, допитуючись про зв’язки рідних чи знайомих з формуваннями ОУН-УПА, в Немовичах. І в школу молодших командирів його відправили аж на шостому році служби саме через підозри в симпатіях націоналістам. У рідному селі тоді набули розмаху репресії проти учасників руху Опору та членів їх сімей. Так за вітчима — бійця УПА безневинно вислали в Сибір двоюрідну сестру Василя, ще зовсім молоду Марію Мичку. Коли демобілізувався і їхав додому, то на добу зупинився в сестри в шахтарському селищі Черемхово Іркутської області. Побачив поліщук, як тяжко працюють вона й інші земляки-українці на чужій сибірській землі. Плакала Марія, як прощались, бо думала, що більше ніколи не побачить рідних з Немович. Так воно і вийшло…

На батьківщині Василь Мичка влаштувався працювати кондуктором поїзда на залізниці. Невдовзі за доносом про його зв’язок з ОУН-УПА звільнили з роботи. Працював у майстерні з ремонту вагонів на станції Сарни, а потім — у колгоспі «Радянська Україна» в рідному селі майже три десятиліття. Не хотіли відпускати на пенсію відповідального та досвідченого працівника-фронтовика, але підготував собі молоду зміну й пішов на заслужений відпочинок.

На свято Перемоги Василь Андрійович одягає новий піджак з державними нагородами. Їх золотий відблиск нагадує ветерану про бойову юність, побратимів. Із тих 12 односельців, які пішли разом з ним служити й воювати на Далекому Сході, живе в Немовичах тільки один — Пилип Мелещук, який уже майже нічого не бачить. І його першого привітає Василь Мичка зі святом, радісним і щемливим, бо обидва фронтовики зі зброєю в руках наближали цей день, не шкодуючи сил, крові й самого життя.

Антон Петрук

Храмове свято 44-го

Коли молоді люди отримали атестат зрілості 21 червня 1941 року, і щасливі гуляли до ранку, ніхто не думав, що завтра буде війна. Її ніхто не чекав і не хотів. Вона прийшла без попередження і забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Не обминула Велика Вітчизняна і село, де я народилась і живу. Мої посивілі земляки пам’ятають, як це було…

Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків — Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.

І солдат, і коваль Вони живуть поруч. І щороку їх стає все менше. Та й згадуємо про них тоді, коли фронтовики одягають святкові піджаки з окропленими кров’ю бойовими нагородами. Вони самі занадто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани якої не заживають уже 66 років. За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусіди. Не зміг залишатись жити дома, перейшов до тітки. Працював на залізниці, на перегоні Ковель-Остошрик. У жовтні 1944 мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще — 70–80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові — це було найбільшим щастям. У Сарнах Андрій Баєчко став на облік, і з цього моменту війна для нього закінчилась. А потім — 25 років тяжкої ковальської праці, такої необхідної в зруйнованому після війни рідному селі Немовичі. Недаремно в 70-х роках вона була оцінена медаллю «За доблесну працю». Про інші нагороди учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни небагатослівний. Серед них — медаль «За перемогу над Японією», 1945 року, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медаль Г. Жукова. А ще особиста подяка за виявлену мужність від Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса тов. Сталіна. Молодь у мирний час самостверджується по-різному. Хтось носить сережку у вусі, інший приєднується до демо чи готів, ще хтось грається у неонацистські ігри. Це особиста справа кожного. Але ніхто не має жодного права забути чи зневажати здобуте потом і кров’ю і ціною власного життя все те, що маємо. Низький уклін вам за все, дорогі ветерани. Здоров’я вам на многії літа.

Німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи — на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько — Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське.

Війна наближалася до села. Фашисти з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як їхнє поселення оточують чужинці, хапаючи дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, — поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, — так стверджують очевидці тих подій, чиї спогади зібрала й продовжує збирати завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Старожили діляться з Любов’ю Сергіївною унікальними історичними фотографіями і документами, які вона використовує для написання історії села.

Марія КУЗЬМИЧ.

СТО ГРИВЕНЬ СОВІСТІ АБО ЧОРНИЦІ НА УЗБІЧЧІ

Коли почалися канікули, а в лісі з’явились чорниці, Василько, який жив у бабусі, вирішив їй допомогти та й собі якусь копійчину заробити.

Хто в літній період проїжджає трасою Сарни-Рівне, має можливість спостерігати за дорослими й малими, які, розмістившись у холодку уздовж дороги, з надією дивляться на проїжджі машини. Коли вже яка зупиняється, біжать до неї, пропонуючи ягоди.

Красивий «Ланос» не просто зупинився, а підім’яв під колеса одну з двох, зібраних Васильком, літрових банок дарів з лісу.

— Що ж ви зробили? — підняв на водія очі, які наповнились слізьми.

— На, і забудь, — протягнув той, вийнявши з кишені дві гривні.

— Так я за ці гроші навіть порожню баночку не зможу купити, а в мене ж ягоди були.

Не довго думаючи, молодик з усієї сили вдарив ногою по другій посудині Василька, сів у машину і, незважаючи на обмеження швидкості в населеному пункті, помчав на Рівне.

Діти, які були поряд, як могли, заспокоювали хлопця. Найкмітливіші записали номерний знак машини. А ввечері пішли з проханням провчити кривдника до місцевого депутата районної ради Віктора Савчина. Вияснивши всі деталі, Віктор Макарович разом з Олегом Жошком звернулись особисто до начальника райвідділу міліції Василя Бурика. Треба віддати належне Василю Івановичу, за декілька днів зловмисник уже стояв біля Немовицької сільської ради, чекаючи на хлопченя, якою він образив, і його бабусю. Заплативши сто гривень за завдані збитки (сільська жінка, працьовита і доброзичлива, не вимагала компенсації моральної шкоди онуку, яким разом з його сестрами, опікується замість батьків), поїхав геть. А бабуся Надія з Васильком щиро дякували і депутатам, і особливо, полковнику Василю Бурику.

Марія КУЗЬМИЧ.

ЖУРАВУШКА

Мільйони яєць від «Журавушки»

Майже три роки тому в Немовичах заснували птахопідприємство «Журавушка», яке нині є найбільшим на Поліссі виробником курячих яєць: тільки в нинішньому році поставило споживачам 15 мільйонів 400 тисяч штук. Починали потрібну справу зі спорудження першого пташника. Згодом збудували приміщення для вирощування молодняка, зерносховище. Кожна з його восьми металевих башт вміщує півтори сотні тонн зерна. У планах — розширення виробничих площ, зокрема встановлення двох башт ємністю тисяча тонн зерна кожна, спорудження ще одного пташника. Відповідно збільшиться й кількість робочих місць. Нині на підприємстві утримують 90 тисяч голів дорослих курей і 54 тисячі молодняка. За минулі 10 місяців від кожної несучки отримали 268 яєць. Для порівняння — за весь 2008 рік цей показник становив 318 штук. Тутешні фахівці вважають, що є реальні можливості довести середньорічну несучість курки до 325 яєць, а щодоби отримувати їх до ста тисяч. Уже нині підприємство досягло виробничого рубежу в 70 тис. штук за добу. Процес зростання обсягів випуску продукції, її якісні показники ґрунтуються на високих технологіях європейського рівня. Для вирощування молодняка беруть червону птицю з Угорщини, про що є відповідна домовленість. Частину молодих курей планують продавати на вітчизняному ринку, зокрема в районі. Попит на таку продукцію чималий. Та і яйця від «Журавушки» йдуть нарозхват, їх розбирають споживачі за лічені дні. На підприємстві використовують для годівлі курей тільки високоякісні корми без гормонів і стимуляторів росту, а якість продукції постійно контролює обласна державна лабораторія. Жодного разу вмісту шкідливих добавок в яйцях не виявили. Керівництво «Журавушки» сподівається також на сприяння держави, її підтримку в кредитуванні будівельних робіт. Адже на черзі — спорудження забійного цеху, за ним — переробних потужностей, щоб випускати ковбаси, консерви тощо. А забезпечують тут роботою в першу чергу інвалідів і пересічних громадян, які можуть справлятись з доведеними завданнями. Працівників з обмеженими фізичними можливостями нині на підприємстві більше половини всієї кількості. Однак кожен з колективу має право на безкоштовне отримання певної кількості продукції. А головне, вона стабільно користується високим попитом у районі та за його межами.

Анатолій Петрук.

СЛУЖІННЯ ГОСПОДОВІ Й ПАСТВІ

Заклопотані повсякденністю, рідко замислюємось над справжньою сутністю буття, не знаходимо часу, щоб подумати про душу. Але ж справжній підмурівок життя — це і є духовність.

Напередодні світлого Христового Воскресіння зустрівся з настоятелем храму святої Параскеви, що в с. Немовичі, отцем Володимиром, життя якого сповнене благородного прагнення служити Богові та людям, прищеплювати парафіянам віру у вчення Господа.

Діяльність священнослужителя, підкреслив отець Володимир, — це служба й обов'язок, веління душі, а не робота. Приходить час — і людина сама розуміє, що Господь обрав її для цієї благородної місії.

У 1993 році отця Володимира направив владика для служіння людям і Богові в місцеву церкву, яка, належить до архітектурних цінностей місцевого значення. Освячена вона в 1881 році, на празник святої Параскеви. А збудована на тому ж місці, де колись у прадавні часи був храм Божий.

Про себе настоятель говорить неохоче, коротко повідомив, що народився в простій сім'ї в селі Котів Рівненського району. За покликанням пішов учитися в Одеську семінарію. І це в неспокійні часи перебудови! Було нелегко, проте віра додавала сил. По закінченні отримав парафію в Костополі, в Олександро-Невському храмі. Відтак опинився на Сарненщині. Молодший брат отця Володимира теж служить Господу в скиті Липенського монастиря…

Відомо, що людину оцінюють не за її словами, а за діяннями. Багато чув від односельців про добрі справи отця Володимира. За його ініціативи та сприяння в храмі облаштували газове опалення, поставили, огорожу, облагородили навколишню територію, викопали у дворі колодязь для забезпечення водою культового закладу.

У 2003 році за участю та допомогою отця Володимира збудували й освятили храм у с. Малушка Березнівського району, який відвідують місцеві жителі для задоволення духовних потреб. З благословення владики, архієпископа Анатолія нині будується каплиця в у виравній колонії с. Катеринівка, де раніше була кімната для богослужіння. Люди є люди, переконує пастир, і навіть якщо вони порушили закони держави й Божі заповіді, у них виникає бажання помолитися, отож і тут потрібен храм Божий.

Беручи участь у будівництві нових церков, отець Володимир помітив, що старше покоління поступово відходить у кращий світ, а відроджувати духовні традиції поліського краю повинна молодь. У важкі часи руйнували храми Господні, тож час їх відбудовувати. У заповідях сказано: "Є час розкидати каміння, і є час будувати з нього". У своїх проповідях отець Володимир закликає паству звернутися до духовності. Ще триває Великий піст, люди ремонтують свої домівки, займаються благоустроєм дворів, вулиць. Але обов'язок кожного християнина — не тільки наведення ладу в оселі, але й у своїй безсмертній душі. Потрібно підготуватися до таїнства покаяння та прийняти причастя тіла й крові Христової. І сорок днів святого посту — це і є підготовка до входу Господнього в Єрусалим. Люди радіючи зустрічали Христа, але не радів спаситель тому, бо знав: ті, які співали похвальні пісні, невдовзі кричатимуть: "Розіпни, розіпни його!". У середу церква згадує зраду Іуди, у четвер — тайну вечерю, п'ятницю — страсті Христові, у суботу — захоронення тіла Христа. Цього дня в Єрусалимі сходить благодатний вогонь, який засвідчує правду православної віри. Його очікують багато паломників, які розвозять цю правду по всій вселенській. Спаситель воскресив наші душі, повчає священнослужитель, змінив спосіб життя, щоб ми йшли правильною дорогою для спасіння наших безсмертних душ.

Господь, звертаючись до своїх апостолів, сказав: "Не ви мене вибираєте, а я вас вибрав". Отець Володимир — з обраних, адже все його життя, за присудом Господа, є служінням Богові та пастві. Священнослужитель має надію, що духовність відродиться: нині більше людей, зокрема молодих, відвідують храм Божий. Користуючись нагодою, отець Володимир закликає людей відмовитись від згубного вживання алкоголю й наркотиків і подумати про спасіння та чистоту своїх душ, про нові покоління, які мають бути здоровими духовно й тілесно. А здоровлячи з величним святом Воскресіння Христового, запрошує відвідувати храми Господні, виконувати Божі заповіді.

Михайло КАБАНЕЦЬ,

с. Немовичі.

СВЯТО-ПАРАСКЕВСЬКІЙ ЦЕРКВІ В НЕМОВИЧАХ — 130 РОКІВ /?АВТОР/

25 October, 2011 — 10:27 — СН

27 жовтня, коли трава покривається листом, земля — снігом, вода — льодом, а дівчата одягають на голову шлюбний вінець, у немовичан престольний празник — свято Преподобної Параскеви. І в цьому році воно особливе. Церкві виповнюється 130 років. Якщо поринути в історію її створення, то, як повідомляє під час занять юним краєзнавцям Немовицької ЗОШ І-ІІІ ступенів їх керівник і учасниця церковного хору Людмила Мороз, перший храм у селі збудували аж понад 3 тисячі років тому — у 1721-ому. Проте до наших днів він не зберігся. Нову церкву звели у 1881-ому, яка діє донині. У селі ще був римо — католицький костел (каплиця), поряд з якою розташовувалось католицьке кладовище. Що ж до православного, то воно за церквою, внизу. У 1886-ому для священика збудували дім і господарчі будівлі, псаломнику передбачили лише частину господарських, а будинок — власний. Церковний причт, як записано у «Ведомости о церкви Параскеевской Ровенского уезъда села Немовичъ 1896 года», нараховував одного священика, псаломника, пономаря та просфорника. Новий храм звели на пожертвування селян і священика Василя Божовського. Перша відправа відбулась на свято преподобної Параскеви, тому й престольний празник відзначається цього дня. З 1877-го при церкві діяло однокласне народне училище міністерства народної освіти, і у 1884-ому у ньому навчалось 50 учнів: 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Після Василя Божовського служив тут Василь Дучинський, а церковним хором, який співав слов’янською мовою, а на Великдень — українською, керував Шостацький. Чимало матеріалів з історії села і церкви, розповіді старожилів та фото тих часів зібрала завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Але повернемось до наших днів. Хто потрапляє в Немовичі вперше, обов’язково зверне увагу на храмову споруду із двома стрімкими банями. Їх кількість на святинях може бути різною — від 1 до 13 і має відповідну символіку. Дві символізують гармонійне поєднання Божого й людського єства в особі Сина Божого Ісуса Христа. З-поміж благочестивих і ревних Його прихильників — преподобна Параскева. Не можу не розповісти, бо не всім відомо, про преподобну Параскеву Сербську, уродженку сербського поселення Єпіват, що між Селімарією та Царградом у Болгарії. Вона виховувалась у благочестивій родині. Після смерті батьків залишилась вірною Божим заповідям, дотримувала посту. Мирське життя її не приваблювало. Тож після постригу відправилась у монастир в Йорданській долині, де прожила до старості. За два роки до смерті повернулась на батьківщину й поселилась у храмі апостолів, там і померла. Цар Асан розпорядився перенести мощі преподобної Параскеви в Тернов — колишню столицю Болгарії. Коли місто захопили воїни султана Баязета, останки перевезли в столицю Валахії — Ясси. А коли і це місто підкорили турки, благочестива сербська княгиня Миліша випросила мощі преподобної Параскеви й перевезла в Бєлград. У 1521-ому їх розмістили у Константинополі, а згодом — у Яссах, де вони перебувають і понині. Храм святої Параскеви Сербської в Немовичах зачаровує всіх не схожим на жодну іншу церкву силуетом. Стіни з не багатьма прикрасами, але дуже високі, а його бані велично здіймаються над селом. Вибір місця під будову також не був випадковим. Християни чинили подібно, як наші предки праслов’яни, які не знали відокремленої сакральної будівлі, де б могли зустрічатись зі своїм Богом і молитись. Для такої зустрічі їм вистачало «святого місця» — гора, гай, джерело, берег річки, печера. Улюбленим місцем Ісуса Христа також були гори, особливо Оливна. Тому Свято-Параскевська церква розташована на найвищому пагорбі села, в його центрі. На церковному подвір’ї ростуть старі буки та кущі бузку, які лише своїм виглядом створюють атмосферу затишку та спокою. Впродовж кількох століть у церкві горять свічки, сяють у вишиваних рушниках ікони під час тисячоліттями незмінної Святої Літургії, а Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця, спільність Святого Духа, заступництво Пресвятої Богородиці і Всіх Святих освячують і очищують від гріхів чергові покоління місцевих жителів: від найменшого до найстаршого. Відрадно, що в селі традиційними стали хрестини, вінчання. Щорічно учні—краєзнавці радують односельців Різдвяним вертепом. Переважна більшість учасників церковного хору — вчителі місцевого навчального закладу, що свідчить про його професійність. Але це не єдина гордість немовичан. Не знаю населеного пункту в районі, де б стільки молоді навчалось у духовних училищах. Скажімо, Олег Гаврильчик закінчив Почаївську духовну семінарію і Київську духовну академію. Сьогодні він править у Стрільському храмі, викладає уроки етики та християнської етики у Стрільській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Кременецьке регентське духовне училище закінчила Оксана Горова. Вийшла заміж за священика, і нині вони мають парафію на Закарпатті. У цьому ж навчальному закладі здобувала освіту регента й диплом викладача основ християнської етики Наталія Мельник (Мороз). Працює методистом КНМУ «Сарненський районний методичний кабінет» районної ради. Людмила Мичка після закінчення Городецького регентського училища була дяком і керувала церковним хором. На час відпустки по догляду за дитиною її деякий час заміняла зносичанка Марія Ющик, а тепер Людмила повернулась до своєї справи. Не можу не згадати родини Олексія й Галини Гаюнів, про яких уже писала на сторінках «Сарненських новин». Олексій Лук’янович майже 30 років був справжнім помічником пастора й незмінним старостою. Старший син Олексій, колишній настоятель Почаївської лаври, нині — владика Кам’янець — Подільської єпархії, середній Василь — настоятель однієї з церков Донецька, а донька Тетяна вийшла заміж за батюшку і служить у Підмосков’ї. Добре пам’ятають односельці й тих, хто залишив після себе хороший слід. Серед них священики Федір Шилан, Петро Кукурудза, Петро Бичковський, Григорій Крупенко. Божою милістю слова духівників залишались у серцях мирян, укріплювали їх у вірі, даючи наснагу звершити духовний подвиг заради спасіння. А надійними помічниками настоятелів були диякони Кіндрат Кірков, Андрій Мичка. Чимало для своєї пастви зробив і нинішній настоятель храму святої Параскеви, протоієрей Володимир Зущенко. За його ініціативи та сприяння тут тепер є газове опалення, на місці старезного ясена, за благословенням владики Анатолія, викопали колодязь. Поставили огорожу та благоустроїли територію. У минулому році відкрили Свято — Катеринівський храм у селі Катеринівка. Добре пам’ятаю 1993-ий, коли отця Володимира, якому не так давно виповнилось 20, владика направив у Немовичі служити Богові і людям. З того часу вік його майже подвоївся, і для немовичан отець Володимир, батюшка, як вони його називають, уже давно став своїм. Обранець Бога глибоко переконаний і переконує у цьому парафіян, що дорога, яка приводить до Спасителя, пролягає через храм Божий. У церкві людина має можливість Його пізнати, почути про Нього, поєднатися з Ним, особливо в таїнстві Святого Причастя — до такої повноти, як нерозривно з’єднані в нашому житті душа і тіло. Давня мудрість стверджує: легко створювати майбутнє, але важко змінити минуле. Кожному з нас накреслено випробування на землі. У момент народження — перше, смерті — останнє. У проміжку між ними те, що називається життям. У теперішньому нашому бутті багато потворного: пиятика і насилля, навіть підлітки і молодь потрапляють під згубний вплив алкоголю й наркотиків, без смаку одягаються, говорять брутальні слова, не звертаючи увагу на оточуючих. Неприродно, коли хлопці й чоловіки показують свою явну перевагу над жінкою, люди завдають один одному болю, коли кожен думає лише про себе, не помічаючи інших, зраджують один одного, розпускають плітки і багато іншого. «Що ж робити, якщо навкруги так багато зла?» — запитаєте ви. Багато хто скаже: «Оскільки не можна добитися моральної досконалості, то чому б не визнати, що люди справді припускають помилок, і тут уже нічого не вдієш. Тож годі переживати з цього приводу». І що означає насправді вираз «правильно жити»? Виявляється, все дуже просто. Жити за трьома правилами: по совісті, по любові і по розуму. Та цьому треба вчитися все життя. І хороших людей набагато більше, ніж поганих. Просто останні помітніші, тому й здається, що їх більше. Духовне життя — це творіння добра, коли людина, взаємодіючи з іншими, стає досконалішою, здатність розуміти, терпимість, вміння пробачати іншому навіть тоді, коли той винен, — у цьому найвища мудрість. Саме тому духовність і мудрість схожі. «Господи! Скільки разів прощати братові моєму, що погрішив проти мене?»… «До семижди семидесяти разів». Такою має бути людська мораль. Тоді багато що у світі налагодиться. У стосунках між рідними, друзями, приятелями, знайомими, випадковими супутниками. І настане мир і злагода і в сім’ї, і в країні, і у світі. Таким постулатам навчає парафіян храму святої Параскеви Сербської його настоятель протоієрей Володимир Зущенко. Напередодні 130–літнього ювілею церкви хочу привітати з цим святом односельців, парафіян і їх духовного наставника отця Володимира, побажати здоров’я й Божої благодаті.

Марія КУЗЬМИЧ.

СІМ’Я, ЯКА СЛУЖИТЬ БОГУ

Торік урожай яблук видався на славу. Раділо подружжя Гаюнів — буде собі чим поласувати й сусідам вистачить. Зараз Олексій Лук’янович і Галина Василівна живуть у гарному чепурному будиночку в с. Немовичі, який колись важкою працею будували. Є в ньому і газове опалення, і вода. Ходять Гаюни до місцевого храму святої Параскеви Сербської, дякують Богу за дітей і не нарікають на долю.

Та якщо подивитесь на натруджені руки господаря, то зрозумієте, що вона, доля, в нього нелегка. У багатодітній родині був найменшим. Мати народила семеро дітей, двоє померло. Коли Олексію виповнився рік, пішов з життя 40-літній батько, тож довелося бідувати. Пам’ятає, як з братом узимку їздив у ліс по дрова. Личаки (одна назва!) так витерлися, що по снігу ступав майже босоніж. Поки діставалися хлопці додому, нижніх кінцівок не відчували. А скільки разів на ковзанку босоніж вибігав, бо навіть шматянки на родину не вистачало.

У школі провчився декілька років, а згодом у Сарнах здобув професію тракториста. У негоду, мороз не один кілометр довелося долати пішки в місто й назад. Потім — три з половиною роки служби в армії в далекому Владивостоці. Після демобілізації працював механізатором у колгоспі. І на комбайні не один рік збирав хліб. Коли ж здоров’я послабшало, перейшов на тваринницьку ферму. На пенсію вийшов у 63 роки.

А з вірною дружиною в парі вже понад півстоліття. Галина Василівна після закінчення семирічки й до пенсії працювала в школі техпрацівницею. Відпустку мала всього 18 днів, та й то не завжди. Могли ви-кликати на роботу і в перший день великодніх свят, і на другий день Різдва…

Радістю в родині стали діти. Один за одним народилися два сини — Олексій і Василь, а з часом і донечку Тетяну дочекались. Подружжя почало ходити до храму, обоє співали в церковному хорі. Олексія Лук’яновича, як глибоко віруючу й авторитетну людину, громада обрала старостою храму. І впродовж 27 років чоловік не тільки щонеділі й у свята, а за будь-якої потреби поспішає до святині, аби відчинити двері парафіянам, допомогти здійснити священику службу…

Діти підростали. Старший став студентом Українського інституту інженерів водного господарства. Добре навчався Олексій, але через небажання вступити до комсомолу його з вузу відрахували. Нинішнім студентам, які мають право вибору не лише навчального закладу, а й віросповідання, важко, мабуть, повірити в те, що відбувалося з юнаком, який зібрався в духовну семінарію. Його чекали на залізничному вокзалі, щоб перешкодити виїзду. Але не так сталося, як гадалося. Олексій поїхав автобусом у Рівне, а далі — поїздом до Москви. І став невдовзі семінаристом у підмосковному Загорську. Після закінчення семінарії відслужив у війську в Азербайджані. За два роки неодноразово отримував подяки за добросовісне виконання військового обов’язку. Опісля продовжив навчання в духовній академії і через чотири роки почав служити Богу звичайним монахом — послушником у Почаївській лаврі. Згодом поступово піднявся сходинками до диякона, архімандрита, єпископа… Зараз владика Федір — архієпископ у Кам’янець-Подільську.

Другий син Гаюнів — Василь — після закінчення школи, технікуму та служби в армії теж вирішив присвятити своє життя пастирській діяльності. Закінчив духовну семінарію, одружився й отримав парафію в Новотроїцьку Донецької області (за 30 кілометрів від шахтарського центру). Служить у храмі й досі.

Дочка Тетяна, здобувши середню освіту, працювала в’язальницею. А потім поїхала в Загорськ провідати братів. Там і залишилася. Спочатку працювала швачкою, потім — закрійницею в цеху, де шили одяг священикам. А згодом познайомилась із семінаристом Сергієм. Нині ж Сергій і Тетяна служать у підмосковному храмі, якому вже понад 400 років. У ньому колись вінчався цар Іван Грозний. Чимало зусиль доклало подружжя, щоб відродити колишню його велич. Велику допомогу отримали від держави й російських політиків.

— Таня — завідуюча господарством. Вона опікується і великою кухнею, що діє при храмі. Отримання церковного автобуса теж було її турботою та заслугою. Приймали тут і московського патріарха, — не без гордості за свою дитину розповідає Галина Василівна.

Трьох донечок виховують Тетяна й Сергій. Двоє з них — 18 та 16 років — здобувають музичну освіту. А найменша, п’ятикласниця, крім музичної, відвідує ще й художню школу. Змалку живуть вони за заповідями Господніми, шанують своїх батьків і дідуся з бабусею з Немович, беручи з них приклад. Коли Тетяна з родиною навідується сюди, обов’язково всі разом відвідують церкву в рідному селі. А ще завжди привозять батькам гостинці, продукти, примовляючи: «Поділіться, мамо, ще з кимось».

І Галина Василівна щедро ділиться. Бо ж глибоко поважають людей, служать їм вірою та правдою і в молитвах просять у Господа щастя для України та кожної родини.

Марія КУЗЬМИЧ.