Частина третя
Розділ І
І
Івану потрібно терміново вказати місце проживання на волі. Думки зароїлись хаотично, упорядкувати їх неможливо. Порадився з сусідами:
— Україна звільнена не вся, ще під німцями й моя Вербівка, де живе сестра.
Хтось порадив:
— Їдь на Волгу, де не було війни. Є там біля Саратова пристань Золоте.
Це місце Іван і вказав.
Начальник табору розмовляє з ними вже як із вільними громадянами:
— Поки приготують документи, удень можете вільно виходити з табору.
Івану видали спецодяг, штани й гімнастерку захисного кольору. Черевики в нього є ще хороші, а от бушлата потрібно шукати, бо на ньому старий і дуже поношений. Звернувся до Хаїма. Той призначив ціну:
— Готуй кілограм пайки хліба й буде тобі бушлат.
Знайшовся бушлат захисного кольору.
Третій день Іван виходить поблукати берегом Кузнічихи й мріє про життя на волі. Вечоріє. Постояв біля річки й в душі попрощався з нею та й з усім цим суворим краєм. Узяв свою нерозлучну ковіньку й бушлат і пішов у зону табору. Зненацька налетіли двоє молодих урок, ухватили за руки. Не встиг отямитися, як викинули його з бушлата. Тут же з'явився Хаїм і забелькотів:
— Я продешевив, а тепер мені дають за цей бушлат уже аж два кілограми хліба.
Щоб повернути бушлат, Івану довелося відвалити ненатлому Хаїмові ще додатково хліба.
На волю їх виходить троє. Окрім Івана, ще сліпий хлопець Бацаца, якого супроводжує дячок Лушпайка. Отримали в штабі табору документи й харчі. На шість днів видали частину сухарів, хліба, дали ще й солоної риби. Сіли на вантажівку, яка повезла їх до Архангельська на залізничну станцію. У нього проїзний документ до Саратова, у попутників до Полтави, вона вже звільнена від фашистів. З ними їде начальник табору Барков.
У Івана за плечима речовий мішок-наплічник, він його собі зшив із шматка палатки, у руках ковінька. Крім сухарів і риби, у мішку дерев'яна ложка, миска, кухлик і ковдра, оце й увесь його скарб. На вокзалі Барков побажав щасливої дороги й поїхав у своїх справах.
У приміщенні вокзалу розмістилися в кутку, де їх ніхто не займатиме й вони нікому не заважатимуть. Спати вляглися на підлозі, їх поїзд ранком наступного дня. Поспали годин зо три. Підійшов поїзд і треба було сідати у вагон. Поїзд рушив, а Іван прошепотів:
— Прощавай Архангельск, суворий край неволі!
Під стукіт коліс удень і вночі рояться думки: «Усе пережите в таборі, уже минувшина, хоч і страшна вона була, але все вже позаду». Правду кажуть — із журбою радість ходять поряд.
На зупинках поквапом заходять нові люди, усі їдуть кудись у своїх справах, а йому все ще здається ніби хтось один ними управляє й дає їм накази. Ще не вивітрився з голови табірний дурман...
У дорозі вони вже кілька діб, ось він у Саратові. За душею ні харчів, ні копійки грошей. Прямує з вокзалу в місто. Дорогу перепиняє колона полонених німців, яких конвоїри ведуть на роботу. Їх напевно з тисячу. Гелготіння їхнього не второпав, зрозумів лише одне:
— «Шталінград», «Шталінград».
Дещо про події там він знає, як і про те, що звільнили вже й територію Харківщини. У Саратові зайшов до прокурора, запитав:
— Які права в мене лишилися?
Показав свої документи. Проглянувши папери, той пояснює:
— Права у вас тепер, як і у всіх інших громадян. Ви ким працювали до позбавлення волі?
— Учителем був я в школі.
Прокурор порадив:
— Повертайтеся на педагогічну працю, тому що вчителів скрізь не вистачає.
До Золотого необхідно добиратися пароплавом, а квитка немає, проїзний документ лише по залізниці. Контролер вимагає:
— Покажіть ваш квиток.
— Немає в мене грошей, бо повертаюся з ув'язнення, ось по цьому документу до Золотого.
Але контролер невблаганний:
— Купуйте квиток!
Урятували пасажири, придбали злощасного квитка, і він доїхав до Золотого без пригод. З пристані на Волзі попрямував у Красноармійський район.
II
Нестерпно хочеться їсти й пити. Зайшов по дорозі в якесь село, там ні душі. У центрі криниця з великим колесом для качання води, навколо неї дерев'яні корита з водою. Угамував спрагу з задоволенням, хоч вода не така холодна й свіжа, бо надворі спекотно. Куди далі йти не знає, ні в кого спитати. Угледів жінку, що вийшла з великого будинку. Та підійшла до нього, поцікавилася:
— Ви когось тут шукаєте?
— Так, шукаю дорогу на Красноармійськ.
Жінка, а це була вчителька з цього села, показала напрямок до міста, розказала, чому в селі немає людей, поцікавилася, хто він і чого сюди зайшов.
Розповів їй коротко про себе, і чого сюди його занесла лиха доля. Вона порадила йти на Красноармійськ:
— Там зараз немає кому працювати в школі, не вистачає вчителів.
Винесла окраєць хліба на дорогу, побідкалася:
— Такі часи настали, що до хліба нічого й дати. Чим багаті, тим і раді.
Він уклонився їй:
— Дякую вам, добродійко, за все!
Підбадьорений її співчуттям почимчикував далі. О першій годині дня вже був у місті. Районне місто Красноармійськ недавно отримало таку назву, раніше звалось по німецькому Бальцер. Район уходив до Німецької Автономної Республіки Поволжя, з столицею Енгельс. Місто невеличке, у центрі кілька двоповерхових будинків, а решта звичайні собі будиночки. Річки немає, вулиці не мощені, грунт піщаний.
Відшукавши приміщення райВНО, зайшов до завідувача відділу Калюжного. Той питає:
— Ви до мене, товаришу?
— Так, до вас. Я був репресований, зараз звільнився, мене реабілітували. Прокурор порадив іти працювати в школу. До ув'язнення був учителем молодших класів в Україні, а тепер там фашисти, і я приїхав сюди, може приймете на роботу.
— Так, товаришу, сідайте. Нам учителі конче потрібні до зарізу, а їх немає. При вас є якісь документи? І говоріть голосніше, я не дочуваю після контузії.
Іван виклав на стіл свої документи про звільнення з табору й зізнався:
— Більше немає ніяких, усе залишилося в Україні, а там німці.
Калюжний запитав:
— Який ви клас візьмете навчати?
— Я бажав би взяти перший клас, мені ця робота знайома, уже один рік працював із першокласниками.
— А ви знаєте, що це найважчий момент у педроботі, навчати дітей читати?
— Я це знаю.
— Добре. Яким методом ви будете навчати дітей грамоті?
— Я навчатиму діток грамоти аналітико-синтетичним звуковим методом, як і навчав колись.
— От і добро, я зараз напишу призначення. Підете в село Ключі, німці його називали Моор. Школа там хороша є й директриса, теж з України, з Харківщини. Колоністів там немає, вивезли їх кудись на Північ, але є тепер біженці з-під кордону й з Харківщини, вони прибули сюди цілими колгоспами, з худобою й реманентом.
III
Уже сонце схилялося на захід, коли Іван вийшов із Красноармійська в напрямку села Ключів, що за два кілометри від міста. Перед очима розлігся рівний степ із просяними ланами, соняшниковими гонами. Давно не бачив хлібних ланів, бо перед очима майже шість років стояла стіна тайги. А він любить степи, бо сам степовик із України.
Саратовський степ чимось схожий на український. Через це на душі радісно, як гляне в далину, і вона не закінчується тайгою. А ще й від того, що йде на улюблену роботу, до дітлахів. По ланах видно, що в Ключах господарюють колективно. Цікаво, як тут працювали німці?
Вечоріло, коли підійшов до Ключів. Село знаходиться в лісостепу, у межах Приволзької височини, на правому березі невеликого струмка, притоки річки Голий Карамиш. Ключі розташовані в 86 км на південь від Саратова й 7 км на південь від районного центру міста Красноармійська.
Назва села відповідає дійсності: з-під сугорбка тече струмок джерельної води. Кілька джерел утворили велику калюжу, з якої він і витікає, протікає через частину села й ховається десь у степу. Головна вулиця широка, огорожі німці робили з каміння вишиною з метр. Такими огорожами відгороджені й двір від двору. Камінці вапнякові, їх добувають у кар'єрі. Дивно, що в селі ні деревця, ні кущика. Будинки зведені з цього ж каменя, стіни товщиною понад сімдесят сантиметрів.
Школа десь за селом. Квартиру директора знайшов без труднощів. Зустріла дівчина, років вісімнадцяти й українською мовою запитала:
— Ви до кого?
— Мені треба директора школи, — сказав Іван теж рідною, таки не забув свою мову.
— Тоді заходьте.
У просторій кімнаті побачив ще одну жінку.
— Я директриса сільської школи Патук Галина Данилівна, — відрекомендувалася, — а це моя дочка Оксана.
Подав їй своє призначення, а вона запросила сісти, прочитала поданий папірець.
— То ви до нас на перший клас, це дуже добре, бо у нас із цим проблема.
Ганна Данилівна розповіла про те, як у вересні 1941 року видворяли з Ключів німців-колоністів за їх начебто змову проти Батьківщини, згадувала про той незвичайний ранок:
— Не сила було спостерігати за худобою, яка лишилася без догляду й вийшла з відкритих хлівів на вулицю. Вівці, кози, свині розбрелись по степу, а корови зійшлись на стійло до струмка, де їх завше доїли опівдні під час пасовища, а тепер недоєні ревіли. Під обід назбирав, присланий із району голова сільради, жінок, щоб їх подоїти. Залучили навіть випадкових перехожих. Коли не вистачило посуди на молоко, здоювали на землю. Молоко струмками збігало в калюжу, що утворилась із джерельної води. Другого дня, у село в'їхав колгосп із Харківщини й навів порядок із худобою.
Пізніше Іван роздивився, у селі багато порожніх дворів, у кожному лишилося чимало плугів, сівалок, борін, жаток, подекуди й молотарок. Значить добре жили німці. Спочатку Радянська влада їм дала автономію, як «рівній нації в сім'ї народів-братів». Тільки потім от ці «брати-росіяни» скрізь насильно заганяли в колгоспи, а німці-колоністи звикли до одноосібного господарювання. І от що з того вийшло.
Директриса пригостила Івана тушеним гарбузом і картоплею, вареною в мундирах. Такої страви він не споживав уже шість років, а вона бідкається:
— Нічого немає, важко дістати чогось кращого.
А чого ще треба кращого для недавнього зека, який про такі наїдки міг лише мріяти.
Поселила його директриса в цьому ж будинку, у невеликій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тут, крім дивана, невеликого стола й стільця нічого не має. Та він радий і цьому, воно все ж таки не барак у таборі, а вільне життя. Застеливши диван ковдрою, яка побувала з ним у багатьох лагпунктах, сів біля столу й полегшено зітхнув:
— Тепер уже я принесу яку-небудь користь людям.
Згодом Оксана принесла ще й подушечку. У нього такий настрій, що ладен був би всіх людей міцно обійняти й розцілувати.
Усе в Івана добре, окрім харчів. Щоденно купує шістсот грамів хліба, а більше нічого придбати в місцевому магазині. Виручають батьки учнів, які передають дітками для нього все, що мають самі з городів — картоплю, капусту, помідори, навіть гарбузи. У своїй кімнатці варить собі те, що є, і харчується без приправ і дякує батькам, що вони зважають на його скрутне становище.
Печалить лише самотність і туга за дітьми, а всьому причиною війна. Думка за їх долю б'ється крилами, як зв'язаний сокіл. І сіється тривога на серці, невіра в себе, у те, що колись удасться всіх своїх дітей віднайти й обійняти. Бо коли в душу людини закрадається зневіра, сумнів, то настає — самота. Хитається твердь під ногами такої людини, і нібито вона розпластується на требищі життя.
IV
Перед початком навчального року Іван відвідав своїх учнів, познайомився з умовами життя кожного. Батьки їх на фронті, матері майже всі молоді, біженки з-під кордону й з Харківщини, розмовляють українською. Його перший клас в окремому приміщенні, у центрі села. За два тижні навчив перваків читати й писали елементи літер.
Слідкує за подіями на фронтах. Особливо цікавиться рідним селом. Уже сімнадцять діб не має змін. Невже гад фашистський так укріпився на правому березі Дніпра, що не можна його сколупнути звідти?
На вісімнадцяту добу Совінформбюро повідомило, що та місцевість звільнена. Ворога погнали далі на захід. Звільнена й рідна Вербівка. Там його рідні, що з ними зробили фашисти? Чи живі?
Відразу написав листа в село на ім'я племінниці Каті, вона ще молода, колишня його учениця, може ж не забрали її до Німеччини звірі-людолови. А днів через десять отримав і відповідь. Племінниця пише: «Долину, у якій розміщене село, фашисти обрали за оборонний рубіж. Порили траншеї, обплутали їх колючим дротом. Зимового ранку 10 січня 1944 року, коли біля села з'явилися передові частини Радянської армії, фашисти його запалили. Купи битої цегли й попелу залишились там, де колись була половина Вербівки. Ця частина села заважала їм спостерігати за позицією радянських військ. Згоріло 320 дворів колгоспників, 7 великих тваринницьких приміщень і біля 10 різних господарських будівель. Аж у ніч із 24 на 25 січня 1944 року визволили село».
Дізнався з цього листа й про сестрину сім'ю. Правда, про тих, хто на фронті, нічого не сказано. Та головне, повідомила адресу брата Якима, що живе в Алма-Аті. За інших його братів нічого не знає. Радий, що налагодив хоч якийсь зв'язок із рідними. Відразу відіслав листа брату.
А тим часом доручили Івану редагувати стінну газету, яка обслуговує й ткацьку фабрику. Вона існувала ще при колоністах. Працюючих не багато. Завідує нею Гайстер Абрам Мусійович, який із перших днів війни приїхав сюди з сім'єю з-під кордону. Газету Іван оформляє в його кімнаті при фабриці, куди збирають усі дописи дві ткалі-комсомолки. При фабриці є своя їдальня. Гайстер пообіцяв:
— Вас будуть тут обідом харчувати щоденно, а хліб приносьте свій.
Так минають дні, тижні. Минув і місяць вересень. Працює з дітками без напрягу, вичух від лепу, що напластувався на душі і в серці за шість років за колючим дротом. Придбав собі для ліжка білизну, дещо з одягу, набив подушку сіном. Усе купив у ларку при ткацькій фабриці.
На душі стало трохи світліше. Завпед школи Гіринська Капітоліна Петрівна відвідала його клас під час уроку, потім по секрету зізналася:
— Ніколи не бачила, як працюють із дітками першого класу, навчаючи їх читати. Хоч і закінчила педінститут, але на практиці в перших класах не доводилося бувати. Щиро дякую вам за науку!
V
Виявилося для всіх несподіванкою, коли на педраді директриса оголосила, що вона повертається до України, у свою школу, де працювала перед війною.
Зачитала телеграму-запрошення наркома освіти України Гуляй-Гуленка прибути на постійну роботу в село під Харковом. Наступного дня почала збиратися в дорогу. З райВНО принесла наказ про своє звільнення. Директором школи призначено завпеда Гіринську, а Іванові передали з'явитися в райВНО, до Калюжного. Той повідомив:
— Вас переведено на посаду завпедчастиною Ключівської десятирічки. Підшукайте в селі вчителя на перший клас і проведіть інструктаж, а самі будете вести уроки російської мови в п'ятому класі.
До школи запросили дочку директора ткацької фабрики Гайстер Ріву, яка має вищу освіту, поговорили з нею й вона погодилася. Іван провів кілька уроків у її присутності, пояснив, як планувати уроки й здав клас. Діти вже читають і пишуть слова, тож їй буде не важко.
Ганну Данилівну проводжав колектив. Івана переселили в її житло. Ця квартира хоч і завелика для одинокого, зате тут є плитка, по-німецькому вмуровані біля неї два котли, повні піску, для тепла. Поряд квартира нової директриси. Тут усе зручно: круглий стіл серед кімнати, на столі учнівські зошити, підручники, над столом електролампочка. Одне лише погано, немає чого читати, шкільна бібліотека дуже бідна. Кортить щось почитати рідною мовою. За час перебування в неволі не довелося ні разу потримати в руках української книжки.
Зима на Саратовщині хоч і не така люта, як в Архангельському краї, але все одно холодно. Його одяг не пристосований до холодів, а придбати тепліший бракує коштів та й ніде.
Обов'язки завпедчастиною відвідувати уроки вчителів. Уже побував на уроках у першому класі в Гайстер. Дітки читають буквар, пишуть невеличкі речення. Відвідує й старші класи, відмічає хороші й негативні сторони в роботі вчителів. Усе, що на уроках подобається, занотовує, навчається вести уроки, як це роблять учителі з великою практикою.
Лише коли залишається в своїй кімнаті на самоті, обсідають усілякі думки. Ніяким кілком їх не виколотити з голови, що передумав він і там у тайзі, і тут на чужині. Важко розплутати те, що понав'язував-понагромаджував у власній свідомості безсонними ночами. Де тепер уся його рідня, діти, зрадлива дружина?
Тяжкі думи... У них буває там, де й не хочеться, а то й нереально. Вони затягли його до небіжчика батька. Бачить його в труні, бо сам ховав із сестрами: широка сива борода лежить на грудях, а більше не пригадує нічого. Уже двадцять років тліє в землі батьковий прах.
Мамину могилу не знайшов. Не уявляє її тепер, уже минуло двадцять шість років, як у землі вона лежить. Її поховали без нього, далеко був від сім'ї, мотали його українськими степами круговії Української революції. Сестри розповідали:
— Мама страдниця, доля якої була гіршою за полин. Віддавала Богові душу в 1918 році вночі, у той час, як проти нашої хати через річку палав панський палац поміщика Дмитра Давидова. Поклали мертву на лаву, схрестили їй вистраждані руки на запалих грудях. Воскову свічку не світили, бо важко було її дістати. У хаті від заграви пожежі було видно як удень. Поголосили, потужили, а потім доправили небіжцицю на сільське кладовище, де попивали ближні й дальні родичі й просто односельці.
У пам'яті залишилися мамині пісні, які співала вона над колискою їм, своїм діткам, і казки, що в їх дитячій уяві закарбувалися навіки. Так кожна сім'я має свій початок, розквіт і кінець. Такий закон природи й людського буття.
VI
Надійшов лист із Алма-Ати від брата Якима: «Лежу дуже хворий, мабуть останнього оце листа тобі пишу, мій дорогий менший брате». І дійсно, лист був останній. У той 1943 рік Якима не стало.
Невідомо, де решта братів тепер. Знає лише, що старший на рік брат Антін лежить поряд із батьковою могилою на вербівському кладовищі. Є ж десь брати Артем, Павло, Олекса, Гриша, тільки де вони? Є ще сестра Горпина, до війни була в Моздоці, друга сестра Марія живе у Вербівці. Розкидала доля їх сім'ю по білому світу.
У школу не пішов, лежить хворий. Капітоліна Петрівна забігла до нього зранку й уже знає про це. Учителька третього класу Курзюк Катерина принесла поснідати, поставила термометра й попередила:
— У вас грип, надвір не виходьте!
Після уроків навідали старшокласниці: вимили підлогу, витопили в грубці й плиті, прибрали в кімнаті. Увечері не забарилися й хлопці, принесли потужну електролампочку, бо в нього слабенька. Так відвідували поки не видужав. На серці радість, давно не відчував такої уваги й людяності до себе.
Якось на шляху до школи перепинили його шкільні техробітниці:
— Дрова дубові, міцні, через це давно в нас розвалились топорища. Завгосп Зімін не зугарний зробити нові, а самі ми не вміємо.
Узявся він сам за роботу. І пішло-поїхало! Довелося також вставляти дно у відра, бо їх ніде купити, а Зімін навіть молотка в руках ніколи не тримав. На щастя, знайшов Іван у сараї біля квартири інструменти бляхаря, мабуть німець, що тут проживав, обожнював цю справу.
Мати директриси просить полагодити їй каструлю, що продірявилася. Коли ж довідались інші, що він майстровитий, потягнулися вервечкою сусідки з кухонним посудом й іншим господарським причандаллям. Що ж поробиш? На безриб'ї й рак риба! Довелось уважити всім, добре що все це він уже робив у батьківській кузні. Голова сільської Ради Зайцев, який поселився в кімнаті, де раніше жив Іван, дивується:
— Уперше бачу, що вчитель та ще й завуч школи, має такі «золоті руки».
Сам він колишній бухгалтер, не здатний навіть розколоти поліна.
Дивно, що в селі немає ні клубу, ні інших якихось закладів, навіть пивнушки. Чим же цікавилися, як проводили дозвілля тут німецькі хазяї?
При ткацькій фабриці також нічого не має. Одна тільки аптека в селі та ще добротна школа, збудована нещодавно. Іноді піонервожата Оля Топольська виступає з хором у клубі, який наспіх обладнали в порожній хаті. Вона грає на піаніно, уміє організувати дитячий хор, оце й все, що є з культурного дозвілля в селі.
VII
Підходить новий 1944 рік. Шість разів Іван зустрічав це свято в неволі, тепер відзначає його вже на свободі. У районі, годині о десятій вечора, у першій школі зібралися вчителі, лікарі й запрошені офіцери місцевого гарнізону з оркестром. У залі любителі танців кружляють парами під патефон. Не встигають міняти платівки з піснями Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, старовинними вальсами «Амурські хвилі», «Дунайські хвилі», «На сопках Манджурії». Атмосфера справді напрочуд святкова.
Згодом запросили всіх зайняти місця за столами, які винесли з суміжної класної кімнати. Усі втихомирились і розсілися, тоді розпорядник вечора голова профспілки вчителів Бершацький оголосив:
— Наше частування не таке розкішне, більше традиційне, такі обставини нині. Думаю, що ми зараз вип'ємо половину своєї порції, а решту — рівно о дванадцятій годині. Згода?
Перед кожним поставили тарілку й кухлика. Усі випили трішки й закусили смаженою рибою. Жінки доливають із своїх кухликів сусідам-чоловікам. Після такої «зарядки» почали співати й танцювати. Хоч у кожного, певен Іван, на серці туга, як і в нього. Іде війна, і не має в цьому залі жодної людини, котру б вона не торкнулася своїм крилом.
Як і годиться, о дванадцятій годині всі знову повернулися за столи. Узяв слово місцевий лікар:
— Бажаю всім щастя й здоров'я в наступному 1944 році! Вип'ємо за те, щоб наша армія прогнала лютого ворога з нашої землі й добила в його лотові!
Говорив він так доладно, що жінки плакали. Сам він, молодий красень, інвалід без однієї ноги. У цій компанії всі чоловіки інваліди, за винятком військових. Як зустріли новий 1944 рік і затих оркестр, лікар запропонував:
— Хай кожний із присутніх що-небудь розповість, проспіває, продекламує або хоч затанцює.
Іван виглядав таким сіромашним, що звернули увагу на це дві молоді вчительки, які сиділи поруч. Запропонували йому свій спирт, а коли відмовився, здивувалися й запитали прямо:
— Хто ви за один, що так скромно й непоказно себе поводите?
Признався їм. Настрій ніскільки не змінився після запропонованої порції спирту. Адже соромиться свого костюма, незнайомих хоч і щирих людей, а головне, не вивітрився ще з нього табірний синдром.
Першим розпочав оповідь лікар, розсмішив усіх до сліз. Потім було досить пісень, декламацій і танців. До Івана підсіла молода дівчина, техробітниця школи й почала розпитувати:
— Де і в яких таборах ви відбували покарання?
Детально перерахував їй усі лагпункти, де довелося побувати. Тоді вона, витираючи хусточкою очі, поцікавилася:
— Не траплялось бачити там десь мого тата Паровичного Грицька?
— Так! Я з ним працював на в'язанні верш і маток для парників, а потім нас розлучили.
Багато жінок із цікавістю зупиняють свої погляди на ньому. А йому все здається, що то його недоладний костюм привертає таку увагу, від чого ніяковіє ще більше.
Пісні лунають упереміж із музикою. Іван же віддає перевагу пісні, особливо народній. Коли до нього дійшла черга щось розповісти або заспівати, зізнався:
— Не знаю я російських пісень і віршів теж!
Усі настійно почали впрошувати, аби він виконав українську пісню. Як виявилося, у цій залі багато українців. Заспівав із Шевченка «Зоре моя вечірняя».
— Давай іще! Жадаємо українських пісень!
Виконав народну пісню «Побратався сокіл із сизокрилим орлом». Співалося легко, у залі хороша акустика. Уподобали слухачі й цю пісню.
Підійшла дружина Калюжного й спитала:
— А дуетом українські пісні виконуєте?
— Звичайно. Ось хоча б «Коли розлучаються двоє».
— О! І я добре знаю слова. Давайте заспіваємо дуетом!
І вони разом заспівали... У житті не раз виступав Іван перед глядачами, співав у хорі й солістом, не стушувався й тут. По закінченню зал сколихнули бурхливі оплески, які лунали тривалий час.
А йому, миттєво, чомусь постав перед очами той слідчий у Кам'янці, який на допиті в жовтні 1937 року ставив за злочин, що Іван співав українські пісні й ставив п'єси українською мовою. Ох, як дуже тоді свербіло — морснути слідака по пиці... Згадався й прокурор в Саратові, який радив не згадувати більше про ту минувшину. А як же можна забути те, що навіки закарбувалося в голові, у м'язах рук і ніг, у попереку, а найпаче, у серці.
У холодні зимові вечори на самоті, інколи спливають у пам'яті гутірки на історико-політичні теми часів служби в армії УНР і в період перебування в радянських концтаборах. Шелестять, шепочуться як трава, крамольні думки про долю його неньки України і її багатостраждального народу.
VIII
Іван дякує батькам, що вхлюпнули в нього таке здоров'я й приохотили до тяжкої фізичної праці, тому й вижив. Не упослідили ним якийсь безіменний пагорб у тайзі. Йому тепер — 46 років, без ціпка не ходить, оголилися лоб і тім'я, на скронях осів північний іній.
Минула зима. Сніги стекли ярами до Волги. Жайворонки дзвенять десь у небесній сині. Сьогодні свято Першого травня. У школі на дитячому ранку все сільське начальство. Дітлахи поспівали, подекламували вірші, потанцювали під керівництвом піонервожатої, потім поснідали. Оце й усе святкування...
По дорозі зі школи зайшли до Івана голова сільради Зайцев і завідувач ткацької фабрики Гайстер. Зійшлося їх три холостяки. Дружина Зайцева, ще не переїхала сюди з свого села над Волгою. У Гайстера дружина загинула під бомбами в ешелоні під час евакуації. А Іванова блудить десь по світу широкому. Довго мовчали за круглим столом. Порушив мовчанку Гайстер:
— Я заради свята не проти б і чарочку-другу перехилити...
— А я б випив та ще й закусив би, — додав Іван, — тільки де ж ти дістанеш тепер тієї чарочки?
Тут Зайцев дістав із кишені олівця й записника, щось накривуляв у ньому, видер листочка й вийшов надвір. Невдовзі повернувся й сів із Гайстером за шахи, і знову в хаті запанувала тиша.
Перегодом, постукали в двері, увійшов сусідський хлопець і подав Зайцеву якусь пляшку. Гайстер понюхав пробку й відзначив, усміхаючись:
— Це те, що нам зараз дорожче всього!
Іван, дістаючи з шафочки пайку хліба, зауважив:
— Ось святий хліб був, є й завжди буде найдорожчим для людини. Я знаю справжню ціну хлібу, побувавши в таборах.
Гості сіли знову за шахи, а він сходив до директриси, щоб виручила з «біди». Та зразу дотяла, що то в них за ґвалтовна «біда» приключилася. Прихопила дещо із закусок, і цим та своєю присутністю, створила дійсно святковість холостятській компанії. Випили всі разом за остаточну перемогу у війні, закусили солоними огірками й гарячею картоплею. Для Івана нічого смачнішого немає. Це та їжа, яка йому стільки снилась у тайзі.
Забігла піонервожата з піонерами, забрали афіші, які він намалював на вечірній концерт і виставу, що відбудуться в клубі силами учнів і аматорів ткацької фабрики. Батько піонервожатої Топольський, старий актор, узявся поставити комедійку «Ведмідь» по А. Чехову. Іван у ній грає головну роль.
У кінці травня 1944 року отримав і він урядову телеграму Наркома освіти України, якою його викликають до України працювати в школі. Радість неймовірна, а ще більше здивування, що про нього знають там у столиці. Майже вся Україна вже очищена від німців, погнали їх до кордону.
На руках у нього виклик, пора лаштуватися в дорогу. Поки збирався, надійшла інша телеграма, у якій нарком освіти України на запит облнаросвіти Саратовщини дозволив затримати його до закінчення екзаменів у дев'ятих, десятих класах. Довелося працювати в Ключевській школі ще якийсь час.
І
Івану потрібно терміново вказати місце проживання на волі. Думки зароїлись хаотично, упорядкувати їх неможливо. Порадився з сусідами:
— Україна звільнена не вся, ще під німцями й моя Вербівка, де живе сестра.
Хтось порадив:
— Їдь на Волгу, де не було війни. Є там біля Саратова пристань Золоте.
Це місце Іван і вказав.
Начальник табору розмовляє з ними вже як із вільними громадянами:
— Поки приготують документи, удень можете вільно виходити з табору.
Івану видали спецодяг, штани й гімнастерку захисного кольору. Черевики в нього є ще хороші, а от бушлата потрібно шукати, бо на ньому старий і дуже поношений. Звернувся до Хаїма. Той призначив ціну:
— Готуй кілограм пайки хліба й буде тобі бушлат.
Знайшовся бушлат захисного кольору.
Третій день Іван виходить поблукати берегом Кузнічихи й мріє про життя на волі. Вечоріє. Постояв біля річки й в душі попрощався з нею та й з усім цим суворим краєм. Узяв свою нерозлучну ковіньку й бушлат і пішов у зону табору. Зненацька налетіли двоє молодих урок, ухватили за руки. Не встиг отямитися, як викинули його з бушлата. Тут же з'явився Хаїм і забелькотів:
— Я продешевив, а тепер мені дають за цей бушлат уже аж два кілограми хліба.
Щоб повернути бушлат, Івану довелося відвалити ненатлому Хаїмові ще додатково хліба.
На волю їх виходить троє. Окрім Івана, ще сліпий хлопець Бацаца, якого супроводжує дячок Лушпайка. Отримали в штабі табору документи й харчі. На шість днів видали частину сухарів, хліба, дали ще й солоної риби. Сіли на вантажівку, яка повезла їх до Архангельська на залізничну станцію. У нього проїзний документ до Саратова, у попутників до Полтави, вона вже звільнена від фашистів. З ними їде начальник табору Барков.
У Івана за плечима речовий мішок-наплічник, він його собі зшив із шматка палатки, у руках ковінька. Крім сухарів і риби, у мішку дерев'яна ложка, миска, кухлик і ковдра, оце й увесь його скарб. На вокзалі Барков побажав щасливої дороги й поїхав у своїх справах.
У приміщенні вокзалу розмістилися в кутку, де їх ніхто не займатиме й вони нікому не заважатимуть. Спати вляглися на підлозі, їх поїзд ранком наступного дня. Поспали годин зо три. Підійшов поїзд і треба було сідати у вагон. Поїзд рушив, а Іван прошепотів:
— Прощавай Архангельск, суворий край неволі!
Під стукіт коліс удень і вночі рояться думки: «Усе пережите в таборі, уже минувшина, хоч і страшна вона була, але все вже позаду». Правду кажуть — із журбою радість ходять поряд.
На зупинках поквапом заходять нові люди, усі їдуть кудись у своїх справах, а йому все ще здається ніби хтось один ними управляє й дає їм накази. Ще не вивітрився з голови табірний дурман...
У дорозі вони вже кілька діб, ось він у Саратові. За душею ні харчів, ні копійки грошей. Прямує з вокзалу в місто. Дорогу перепиняє колона полонених німців, яких конвоїри ведуть на роботу. Їх напевно з тисячу. Гелготіння їхнього не второпав, зрозумів лише одне:
— «Шталінград», «Шталінград».
Дещо про події там він знає, як і про те, що звільнили вже й територію Харківщини. У Саратові зайшов до прокурора, запитав:
— Які права в мене лишилися?
Показав свої документи. Проглянувши папери, той пояснює:
— Права у вас тепер, як і у всіх інших громадян. Ви ким працювали до позбавлення волі?
— Учителем був я в школі.
Прокурор порадив:
— Повертайтеся на педагогічну працю, тому що вчителів скрізь не вистачає.
До Золотого необхідно добиратися пароплавом, а квитка немає, проїзний документ лише по залізниці. Контролер вимагає:
— Покажіть ваш квиток.
— Немає в мене грошей, бо повертаюся з ув'язнення, ось по цьому документу до Золотого.
Але контролер невблаганний:
— Купуйте квиток!
Урятували пасажири, придбали злощасного квитка, і він доїхав до Золотого без пригод. З пристані на Волзі попрямував у Красноармійський район.
II
Нестерпно хочеться їсти й пити. Зайшов по дорозі в якесь село, там ні душі. У центрі криниця з великим колесом для качання води, навколо неї дерев'яні корита з водою. Угамував спрагу з задоволенням, хоч вода не така холодна й свіжа, бо надворі спекотно. Куди далі йти не знає, ні в кого спитати. Угледів жінку, що вийшла з великого будинку. Та підійшла до нього, поцікавилася:
— Ви когось тут шукаєте?
— Так, шукаю дорогу на Красноармійськ.
Жінка, а це була вчителька з цього села, показала напрямок до міста, розказала, чому в селі немає людей, поцікавилася, хто він і чого сюди зайшов.
Розповів їй коротко про себе, і чого сюди його занесла лиха доля. Вона порадила йти на Красноармійськ:
— Там зараз немає кому працювати в школі, не вистачає вчителів.
Винесла окраєць хліба на дорогу, побідкалася:
— Такі часи настали, що до хліба нічого й дати. Чим багаті, тим і раді.
Він уклонився їй:
— Дякую вам, добродійко, за все!
Підбадьорений її співчуттям почимчикував далі. О першій годині дня вже був у місті. Районне місто Красноармійськ недавно отримало таку назву, раніше звалось по німецькому Бальцер. Район уходив до Німецької Автономної Республіки Поволжя, з столицею Енгельс. Місто невеличке, у центрі кілька двоповерхових будинків, а решта звичайні собі будиночки. Річки немає, вулиці не мощені, грунт піщаний.
Відшукавши приміщення райВНО, зайшов до завідувача відділу Калюжного. Той питає:
— Ви до мене, товаришу?
— Так, до вас. Я був репресований, зараз звільнився, мене реабілітували. Прокурор порадив іти працювати в школу. До ув'язнення був учителем молодших класів в Україні, а тепер там фашисти, і я приїхав сюди, може приймете на роботу.
— Так, товаришу, сідайте. Нам учителі конче потрібні до зарізу, а їх немає. При вас є якісь документи? І говоріть голосніше, я не дочуваю після контузії.
Іван виклав на стіл свої документи про звільнення з табору й зізнався:
— Більше немає ніяких, усе залишилося в Україні, а там німці.
Калюжний запитав:
— Який ви клас візьмете навчати?
— Я бажав би взяти перший клас, мені ця робота знайома, уже один рік працював із першокласниками.
— А ви знаєте, що це найважчий момент у педроботі, навчати дітей читати?
— Я це знаю.
— Добре. Яким методом ви будете навчати дітей грамоті?
— Я навчатиму діток грамоти аналітико-синтетичним звуковим методом, як і навчав колись.
— От і добро, я зараз напишу призначення. Підете в село Ключі, німці його називали Моор. Школа там хороша є й директриса, теж з України, з Харківщини. Колоністів там немає, вивезли їх кудись на Північ, але є тепер біженці з-під кордону й з Харківщини, вони прибули сюди цілими колгоспами, з худобою й реманентом.
III
Уже сонце схилялося на захід, коли Іван вийшов із Красноармійська в напрямку села Ключів, що за два кілометри від міста. Перед очима розлігся рівний степ із просяними ланами, соняшниковими гонами. Давно не бачив хлібних ланів, бо перед очима майже шість років стояла стіна тайги. А він любить степи, бо сам степовик із України.
Саратовський степ чимось схожий на український. Через це на душі радісно, як гляне в далину, і вона не закінчується тайгою. А ще й від того, що йде на улюблену роботу, до дітлахів. По ланах видно, що в Ключах господарюють колективно. Цікаво, як тут працювали німці?
Вечоріло, коли підійшов до Ключів. Село знаходиться в лісостепу, у межах Приволзької височини, на правому березі невеликого струмка, притоки річки Голий Карамиш. Ключі розташовані в 86 км на південь від Саратова й 7 км на південь від районного центру міста Красноармійська.
Назва села відповідає дійсності: з-під сугорбка тече струмок джерельної води. Кілька джерел утворили велику калюжу, з якої він і витікає, протікає через частину села й ховається десь у степу. Головна вулиця широка, огорожі німці робили з каміння вишиною з метр. Такими огорожами відгороджені й двір від двору. Камінці вапнякові, їх добувають у кар'єрі. Дивно, що в селі ні деревця, ні кущика. Будинки зведені з цього ж каменя, стіни товщиною понад сімдесят сантиметрів.
Школа десь за селом. Квартиру директора знайшов без труднощів. Зустріла дівчина, років вісімнадцяти й українською мовою запитала:
— Ви до кого?
— Мені треба директора школи, — сказав Іван теж рідною, таки не забув свою мову.
— Тоді заходьте.
У просторій кімнаті побачив ще одну жінку.
— Я директриса сільської школи Патук Галина Данилівна, — відрекомендувалася, — а це моя дочка Оксана.
Подав їй своє призначення, а вона запросила сісти, прочитала поданий папірець.
— То ви до нас на перший клас, це дуже добре, бо у нас із цим проблема.
Ганна Данилівна розповіла про те, як у вересні 1941 року видворяли з Ключів німців-колоністів за їх начебто змову проти Батьківщини, згадувала про той незвичайний ранок:
— Не сила було спостерігати за худобою, яка лишилася без догляду й вийшла з відкритих хлівів на вулицю. Вівці, кози, свині розбрелись по степу, а корови зійшлись на стійло до струмка, де їх завше доїли опівдні під час пасовища, а тепер недоєні ревіли. Під обід назбирав, присланий із району голова сільради, жінок, щоб їх подоїти. Залучили навіть випадкових перехожих. Коли не вистачило посуди на молоко, здоювали на землю. Молоко струмками збігало в калюжу, що утворилась із джерельної води. Другого дня, у село в'їхав колгосп із Харківщини й навів порядок із худобою.
Пізніше Іван роздивився, у селі багато порожніх дворів, у кожному лишилося чимало плугів, сівалок, борін, жаток, подекуди й молотарок. Значить добре жили німці. Спочатку Радянська влада їм дала автономію, як «рівній нації в сім'ї народів-братів». Тільки потім от ці «брати-росіяни» скрізь насильно заганяли в колгоспи, а німці-колоністи звикли до одноосібного господарювання. І от що з того вийшло.
Директриса пригостила Івана тушеним гарбузом і картоплею, вареною в мундирах. Такої страви він не споживав уже шість років, а вона бідкається:
— Нічого немає, важко дістати чогось кращого.
А чого ще треба кращого для недавнього зека, який про такі наїдки міг лише мріяти.
Поселила його директриса в цьому ж будинку, у невеликій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тут, крім дивана, невеликого стола й стільця нічого не має. Та він радий і цьому, воно все ж таки не барак у таборі, а вільне життя. Застеливши диван ковдрою, яка побувала з ним у багатьох лагпунктах, сів біля столу й полегшено зітхнув:
— Тепер уже я принесу яку-небудь користь людям.
Згодом Оксана принесла ще й подушечку. У нього такий настрій, що ладен був би всіх людей міцно обійняти й розцілувати.
Усе в Івана добре, окрім харчів. Щоденно купує шістсот грамів хліба, а більше нічого придбати в місцевому магазині. Виручають батьки учнів, які передають дітками для нього все, що мають самі з городів — картоплю, капусту, помідори, навіть гарбузи. У своїй кімнатці варить собі те, що є, і харчується без приправ і дякує батькам, що вони зважають на його скрутне становище.
Печалить лише самотність і туга за дітьми, а всьому причиною війна. Думка за їх долю б'ється крилами, як зв'язаний сокіл. І сіється тривога на серці, невіра в себе, у те, що колись удасться всіх своїх дітей віднайти й обійняти. Бо коли в душу людини закрадається зневіра, сумнів, то настає — самота. Хитається твердь під ногами такої людини, і нібито вона розпластується на требищі життя.
IV
Перед початком навчального року Іван відвідав своїх учнів, познайомився з умовами життя кожного. Батьки їх на фронті, матері майже всі молоді, біженки з-під кордону й з Харківщини, розмовляють українською. Його перший клас в окремому приміщенні, у центрі села. За два тижні навчив перваків читати й писали елементи літер.
Слідкує за подіями на фронтах. Особливо цікавиться рідним селом. Уже сімнадцять діб не має змін. Невже гад фашистський так укріпився на правому березі Дніпра, що не можна його сколупнути звідти?
На вісімнадцяту добу Совінформбюро повідомило, що та місцевість звільнена. Ворога погнали далі на захід. Звільнена й рідна Вербівка. Там його рідні, що з ними зробили фашисти? Чи живі?
Відразу написав листа в село на ім'я племінниці Каті, вона ще молода, колишня його учениця, може ж не забрали її до Німеччини звірі-людолови. А днів через десять отримав і відповідь. Племінниця пише: «Долину, у якій розміщене село, фашисти обрали за оборонний рубіж. Порили траншеї, обплутали їх колючим дротом. Зимового ранку 10 січня 1944 року, коли біля села з'явилися передові частини Радянської армії, фашисти його запалили. Купи битої цегли й попелу залишились там, де колись була половина Вербівки. Ця частина села заважала їм спостерігати за позицією радянських військ. Згоріло 320 дворів колгоспників, 7 великих тваринницьких приміщень і біля 10 різних господарських будівель. Аж у ніч із 24 на 25 січня 1944 року визволили село».
Дізнався з цього листа й про сестрину сім'ю. Правда, про тих, хто на фронті, нічого не сказано. Та головне, повідомила адресу брата Якима, що живе в Алма-Аті. За інших його братів нічого не знає. Радий, що налагодив хоч якийсь зв'язок із рідними. Відразу відіслав листа брату.
А тим часом доручили Івану редагувати стінну газету, яка обслуговує й ткацьку фабрику. Вона існувала ще при колоністах. Працюючих не багато. Завідує нею Гайстер Абрам Мусійович, який із перших днів війни приїхав сюди з сім'єю з-під кордону. Газету Іван оформляє в його кімнаті при фабриці, куди збирають усі дописи дві ткалі-комсомолки. При фабриці є своя їдальня. Гайстер пообіцяв:
— Вас будуть тут обідом харчувати щоденно, а хліб приносьте свій.
Так минають дні, тижні. Минув і місяць вересень. Працює з дітками без напрягу, вичух від лепу, що напластувався на душі і в серці за шість років за колючим дротом. Придбав собі для ліжка білизну, дещо з одягу, набив подушку сіном. Усе купив у ларку при ткацькій фабриці.
На душі стало трохи світліше. Завпед школи Гіринська Капітоліна Петрівна відвідала його клас під час уроку, потім по секрету зізналася:
— Ніколи не бачила, як працюють із дітками першого класу, навчаючи їх читати. Хоч і закінчила педінститут, але на практиці в перших класах не доводилося бувати. Щиро дякую вам за науку!
V
Виявилося для всіх несподіванкою, коли на педраді директриса оголосила, що вона повертається до України, у свою школу, де працювала перед війною.
Зачитала телеграму-запрошення наркома освіти України Гуляй-Гуленка прибути на постійну роботу в село під Харковом. Наступного дня почала збиратися в дорогу. З райВНО принесла наказ про своє звільнення. Директором школи призначено завпеда Гіринську, а Іванові передали з'явитися в райВНО, до Калюжного. Той повідомив:
— Вас переведено на посаду завпедчастиною Ключівської десятирічки. Підшукайте в селі вчителя на перший клас і проведіть інструктаж, а самі будете вести уроки російської мови в п'ятому класі.
До школи запросили дочку директора ткацької фабрики Гайстер Ріву, яка має вищу освіту, поговорили з нею й вона погодилася. Іван провів кілька уроків у її присутності, пояснив, як планувати уроки й здав клас. Діти вже читають і пишуть слова, тож їй буде не важко.
Ганну Данилівну проводжав колектив. Івана переселили в її житло. Ця квартира хоч і завелика для одинокого, зате тут є плитка, по-німецькому вмуровані біля неї два котли, повні піску, для тепла. Поряд квартира нової директриси. Тут усе зручно: круглий стіл серед кімнати, на столі учнівські зошити, підручники, над столом електролампочка. Одне лише погано, немає чого читати, шкільна бібліотека дуже бідна. Кортить щось почитати рідною мовою. За час перебування в неволі не довелося ні разу потримати в руках української книжки.
Зима на Саратовщині хоч і не така люта, як в Архангельському краї, але все одно холодно. Його одяг не пристосований до холодів, а придбати тепліший бракує коштів та й ніде.
Обов'язки завпедчастиною відвідувати уроки вчителів. Уже побував на уроках у першому класі в Гайстер. Дітки читають буквар, пишуть невеличкі речення. Відвідує й старші класи, відмічає хороші й негативні сторони в роботі вчителів. Усе, що на уроках подобається, занотовує, навчається вести уроки, як це роблять учителі з великою практикою.
Лише коли залишається в своїй кімнаті на самоті, обсідають усілякі думки. Ніяким кілком їх не виколотити з голови, що передумав він і там у тайзі, і тут на чужині. Важко розплутати те, що понав'язував-понагромаджував у власній свідомості безсонними ночами. Де тепер уся його рідня, діти, зрадлива дружина?
Тяжкі думи... У них буває там, де й не хочеться, а то й нереально. Вони затягли його до небіжчика батька. Бачить його в труні, бо сам ховав із сестрами: широка сива борода лежить на грудях, а більше не пригадує нічого. Уже двадцять років тліє в землі батьковий прах.
Мамину могилу не знайшов. Не уявляє її тепер, уже минуло двадцять шість років, як у землі вона лежить. Її поховали без нього, далеко був від сім'ї, мотали його українськими степами круговії Української революції. Сестри розповідали:
— Мама страдниця, доля якої була гіршою за полин. Віддавала Богові душу в 1918 році вночі, у той час, як проти нашої хати через річку палав панський палац поміщика Дмитра Давидова. Поклали мертву на лаву, схрестили їй вистраждані руки на запалих грудях. Воскову свічку не світили, бо важко було її дістати. У хаті від заграви пожежі було видно як удень. Поголосили, потужили, а потім доправили небіжцицю на сільське кладовище, де попивали ближні й дальні родичі й просто односельці.
У пам'яті залишилися мамині пісні, які співала вона над колискою їм, своїм діткам, і казки, що в їх дитячій уяві закарбувалися навіки. Так кожна сім'я має свій початок, розквіт і кінець. Такий закон природи й людського буття.
VI
Надійшов лист із Алма-Ати від брата Якима: «Лежу дуже хворий, мабуть останнього оце листа тобі пишу, мій дорогий менший брате». І дійсно, лист був останній. У той 1943 рік Якима не стало.
Невідомо, де решта братів тепер. Знає лише, що старший на рік брат Антін лежить поряд із батьковою могилою на вербівському кладовищі. Є ж десь брати Артем, Павло, Олекса, Гриша, тільки де вони? Є ще сестра Горпина, до війни була в Моздоці, друга сестра Марія живе у Вербівці. Розкидала доля їх сім'ю по білому світу.
У школу не пішов, лежить хворий. Капітоліна Петрівна забігла до нього зранку й уже знає про це. Учителька третього класу Курзюк Катерина принесла поснідати, поставила термометра й попередила:
— У вас грип, надвір не виходьте!
Після уроків навідали старшокласниці: вимили підлогу, витопили в грубці й плиті, прибрали в кімнаті. Увечері не забарилися й хлопці, принесли потужну електролампочку, бо в нього слабенька. Так відвідували поки не видужав. На серці радість, давно не відчував такої уваги й людяності до себе.
Якось на шляху до школи перепинили його шкільні техробітниці:
— Дрова дубові, міцні, через це давно в нас розвалились топорища. Завгосп Зімін не зугарний зробити нові, а самі ми не вміємо.
Узявся він сам за роботу. І пішло-поїхало! Довелося також вставляти дно у відра, бо їх ніде купити, а Зімін навіть молотка в руках ніколи не тримав. На щастя, знайшов Іван у сараї біля квартири інструменти бляхаря, мабуть німець, що тут проживав, обожнював цю справу.
Мати директриси просить полагодити їй каструлю, що продірявилася. Коли ж довідались інші, що він майстровитий, потягнулися вервечкою сусідки з кухонним посудом й іншим господарським причандаллям. Що ж поробиш? На безриб'ї й рак риба! Довелось уважити всім, добре що все це він уже робив у батьківській кузні. Голова сільської Ради Зайцев, який поселився в кімнаті, де раніше жив Іван, дивується:
— Уперше бачу, що вчитель та ще й завуч школи, має такі «золоті руки».
Сам він колишній бухгалтер, не здатний навіть розколоти поліна.
Дивно, що в селі немає ні клубу, ні інших якихось закладів, навіть пивнушки. Чим же цікавилися, як проводили дозвілля тут німецькі хазяї?
При ткацькій фабриці також нічого не має. Одна тільки аптека в селі та ще добротна школа, збудована нещодавно. Іноді піонервожата Оля Топольська виступає з хором у клубі, який наспіх обладнали в порожній хаті. Вона грає на піаніно, уміє організувати дитячий хор, оце й все, що є з культурного дозвілля в селі.
VII
Підходить новий 1944 рік. Шість разів Іван зустрічав це свято в неволі, тепер відзначає його вже на свободі. У районі, годині о десятій вечора, у першій школі зібралися вчителі, лікарі й запрошені офіцери місцевого гарнізону з оркестром. У залі любителі танців кружляють парами під патефон. Не встигають міняти платівки з піснями Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, старовинними вальсами «Амурські хвилі», «Дунайські хвилі», «На сопках Манджурії». Атмосфера справді напрочуд святкова.
Згодом запросили всіх зайняти місця за столами, які винесли з суміжної класної кімнати. Усі втихомирились і розсілися, тоді розпорядник вечора голова профспілки вчителів Бершацький оголосив:
— Наше частування не таке розкішне, більше традиційне, такі обставини нині. Думаю, що ми зараз вип'ємо половину своєї порції, а решту — рівно о дванадцятій годині. Згода?
Перед кожним поставили тарілку й кухлика. Усі випили трішки й закусили смаженою рибою. Жінки доливають із своїх кухликів сусідам-чоловікам. Після такої «зарядки» почали співати й танцювати. Хоч у кожного, певен Іван, на серці туга, як і в нього. Іде війна, і не має в цьому залі жодної людини, котру б вона не торкнулася своїм крилом.
Як і годиться, о дванадцятій годині всі знову повернулися за столи. Узяв слово місцевий лікар:
— Бажаю всім щастя й здоров'я в наступному 1944 році! Вип'ємо за те, щоб наша армія прогнала лютого ворога з нашої землі й добила в його лотові!
Говорив він так доладно, що жінки плакали. Сам він, молодий красень, інвалід без однієї ноги. У цій компанії всі чоловіки інваліди, за винятком військових. Як зустріли новий 1944 рік і затих оркестр, лікар запропонував:
— Хай кожний із присутніх що-небудь розповість, проспіває, продекламує або хоч затанцює.
Іван виглядав таким сіромашним, що звернули увагу на це дві молоді вчительки, які сиділи поруч. Запропонували йому свій спирт, а коли відмовився, здивувалися й запитали прямо:
— Хто ви за один, що так скромно й непоказно себе поводите?
Признався їм. Настрій ніскільки не змінився після запропонованої порції спирту. Адже соромиться свого костюма, незнайомих хоч і щирих людей, а головне, не вивітрився ще з нього табірний синдром.
Першим розпочав оповідь лікар, розсмішив усіх до сліз. Потім було досить пісень, декламацій і танців. До Івана підсіла молода дівчина, техробітниця школи й почала розпитувати:
— Де і в яких таборах ви відбували покарання?
Детально перерахував їй усі лагпункти, де довелося побувати. Тоді вона, витираючи хусточкою очі, поцікавилася:
— Не траплялось бачити там десь мого тата Паровичного Грицька?
— Так! Я з ним працював на в'язанні верш і маток для парників, а потім нас розлучили.
Багато жінок із цікавістю зупиняють свої погляди на ньому. А йому все здається, що то його недоладний костюм привертає таку увагу, від чого ніяковіє ще більше.
Пісні лунають упереміж із музикою. Іван же віддає перевагу пісні, особливо народній. Коли до нього дійшла черга щось розповісти або заспівати, зізнався:
— Не знаю я російських пісень і віршів теж!
Усі настійно почали впрошувати, аби він виконав українську пісню. Як виявилося, у цій залі багато українців. Заспівав із Шевченка «Зоре моя вечірняя».
— Давай іще! Жадаємо українських пісень!
Виконав народну пісню «Побратався сокіл із сизокрилим орлом». Співалося легко, у залі хороша акустика. Уподобали слухачі й цю пісню.
Підійшла дружина Калюжного й спитала:
— А дуетом українські пісні виконуєте?
— Звичайно. Ось хоча б «Коли розлучаються двоє».
— О! І я добре знаю слова. Давайте заспіваємо дуетом!
І вони разом заспівали... У житті не раз виступав Іван перед глядачами, співав у хорі й солістом, не стушувався й тут. По закінченню зал сколихнули бурхливі оплески, які лунали тривалий час.
А йому, миттєво, чомусь постав перед очами той слідчий у Кам'янці, який на допиті в жовтні 1937 року ставив за злочин, що Іван співав українські пісні й ставив п'єси українською мовою. Ох, як дуже тоді свербіло — морснути слідака по пиці... Згадався й прокурор в Саратові, який радив не згадувати більше про ту минувшину. А як же можна забути те, що навіки закарбувалося в голові, у м'язах рук і ніг, у попереку, а найпаче, у серці.
У холодні зимові вечори на самоті, інколи спливають у пам'яті гутірки на історико-політичні теми часів служби в армії УНР і в період перебування в радянських концтаборах. Шелестять, шепочуться як трава, крамольні думки про долю його неньки України і її багатостраждального народу.
VIII
Іван дякує батькам, що вхлюпнули в нього таке здоров'я й приохотили до тяжкої фізичної праці, тому й вижив. Не упослідили ним якийсь безіменний пагорб у тайзі. Йому тепер — 46 років, без ціпка не ходить, оголилися лоб і тім'я, на скронях осів північний іній.
Минула зима. Сніги стекли ярами до Волги. Жайворонки дзвенять десь у небесній сині. Сьогодні свято Першого травня. У школі на дитячому ранку все сільське начальство. Дітлахи поспівали, подекламували вірші, потанцювали під керівництвом піонервожатої, потім поснідали. Оце й усе святкування...
По дорозі зі школи зайшли до Івана голова сільради Зайцев і завідувач ткацької фабрики Гайстер. Зійшлося їх три холостяки. Дружина Зайцева, ще не переїхала сюди з свого села над Волгою. У Гайстера дружина загинула під бомбами в ешелоні під час евакуації. А Іванова блудить десь по світу широкому. Довго мовчали за круглим столом. Порушив мовчанку Гайстер:
— Я заради свята не проти б і чарочку-другу перехилити...
— А я б випив та ще й закусив би, — додав Іван, — тільки де ж ти дістанеш тепер тієї чарочки?
Тут Зайцев дістав із кишені олівця й записника, щось накривуляв у ньому, видер листочка й вийшов надвір. Невдовзі повернувся й сів із Гайстером за шахи, і знову в хаті запанувала тиша.
Перегодом, постукали в двері, увійшов сусідський хлопець і подав Зайцеву якусь пляшку. Гайстер понюхав пробку й відзначив, усміхаючись:
— Це те, що нам зараз дорожче всього!
Іван, дістаючи з шафочки пайку хліба, зауважив:
— Ось святий хліб був, є й завжди буде найдорожчим для людини. Я знаю справжню ціну хлібу, побувавши в таборах.
Гості сіли знову за шахи, а він сходив до директриси, щоб виручила з «біди». Та зразу дотяла, що то в них за ґвалтовна «біда» приключилася. Прихопила дещо із закусок, і цим та своєю присутністю, створила дійсно святковість холостятській компанії. Випили всі разом за остаточну перемогу у війні, закусили солоними огірками й гарячею картоплею. Для Івана нічого смачнішого немає. Це та їжа, яка йому стільки снилась у тайзі.
Забігла піонервожата з піонерами, забрали афіші, які він намалював на вечірній концерт і виставу, що відбудуться в клубі силами учнів і аматорів ткацької фабрики. Батько піонервожатої Топольський, старий актор, узявся поставити комедійку «Ведмідь» по А. Чехову. Іван у ній грає головну роль.
У кінці травня 1944 року отримав і він урядову телеграму Наркома освіти України, якою його викликають до України працювати в школі. Радість неймовірна, а ще більше здивування, що про нього знають там у столиці. Майже вся Україна вже очищена від німців, погнали їх до кордону.
На руках у нього виклик, пора лаштуватися в дорогу. Поки збирався, надійшла інша телеграма, у якій нарком освіти України на запит облнаросвіти Саратовщини дозволив затримати його до закінчення екзаменів у дев'ятих, десятих класах. Довелося працювати в Ключевській школі ще якийсь час.
Розділ II
І
Цілий рік уже живе Іван на волі. Саратовщина стала йому за рідну сторону, хоч і без рідної мови. Зустрічала й проводжала на Україну, мов дорогого гостя. Кінчилися екзамени в старших класах. Він від'їзджає на батьківщину.
Учні-випускники виготовили йому легенького дерев'яного чемоданчика. Проводжати вийшли всі вчителі й учні старших класів. У степу за селом зичать щасливої дороги, від душі бажають щастя в житті. Попрямував Іван до Красноармійська.
У райВНО Калюжного вже не застав, того теж викликали в Україну. Івану видали документи й дві учительські пайки на дорогу. Направився на пристань Золоте. Там дізнався, що в Україну можна їхати через Харків.
На під'їзді до Сталінграду постало страшне видовище. Уздовж залізниці, нагромаджено в купу все, що вивергало на людину вогонь і смерть. Лежать понівечені літаки, танки, автомашини, гармати, кулемети, якесь залізяччя. Неможливо розпізнати де радянська, а де німецька техніка й зброя. Усе це стягують-звозять сюди колгоспники волами, звільняючи свої щедро политі кров'ю ниви від непотрібного вже залізного шмаття.
Поодаль чорніє серед степу ряд укопаних у землю танків, їх фашисти заривали, бо не вистачало пального. Танки заміняли дзоти.
Колгоспники викопують ці чудовиська з землі, витягують шістьма парами волів і тягнуть до залізничного полотна. Поки доїхали промайнуло не одне таке кладовище мертвого заліза. Побачив Іван кілька танків із чорними хрестами з пробоїнами в бокових площинах, що й кулак пролізе.
Зупинка на вокзалі Сталінград. Глянув туди, куди направили свій зір усі пасажири: міста немає, одні руїни. На обрії проти чистого голубого неба видніються підвищення над землею, ніби кагати буряків у цукровому заводі. Місцеві люди тлумачать:
— То могили німецьких солдатів і офіцерів, які не здалися, коли радянське командування оголосило Ультиматум. Їм пропонували здатися в полон без спротиву.
Іван ступив на сталінградську землю й відчув під підошвами шарудіння металу. Нагнувся, підібрав кілька жовтих і білих металевих уламків, чорних не брав. Ними встелена тут уся земля. От що таке Сталінградська битва... А крові скільки увібрала ця земля, крові людської і його українського народу, а скільки ворожої?!
У Харків прибув у неділю раненько. Чемоданчик залишити ніде, носить із собою. У центрі міста багато згорілих будинків, на хідниках цегла, скло, які ще не встигли прибрати.
Майже на кожному будинку, на нижній стіні напис: «Розміновано» й підпис фарбою «старший лейтенант» чи «лейтенант» такий-то.
Водопостачання пошкоджене частинами Червоної армії ще при відступі в жовтні 1941 року. На вулицях зустрічаються люди з відрами й коромислами, більшість мешканців набирають воду з річок.
Прямує на «толкучку», міста не впізнає: чи то від руїн, чи давно тут не бував. На площі народу — не просунутися. Підійшов до гурту. На землі два моряки, один без обох рук, інший без обох ніг. Перед ними безкозирки, повні грошей, моряки гарно співають, а жінки плачуть.
Трохи віддаля велике коло з натовпу. Посеред нього сидять три бандуристи, грають і співають думи й інші пісні про людське люте горе, ворога злого, що напав на рідну землю. Своїм співом доймають серце кожного, не втримався й сам, заплакав. Може тому, що давно не чув рідного українського слова, української пісні, а може дається взнаки ностальгія за Україною. Два бандуристи незрячі, третій, їх поводир старий дід із великими вусами. Народ їм щедро скидає гроші, а дехто кладе щось із харчів.
II
Перший день на українській землі справив на Івана таке глибоке враження, що серце тріпотить, на очі навертаються сльози. Чи є в світі щастя? Для нього воно є! Звідав аж сьогодні, бо ступив на святу українську землю, чує рідну українську мову, милозвучну українську пісню, бачить родимий український народ після довготривалої розлуки.
Але гнітить інше. Перебуваючи в неволі, зазнав тяжких випробувань, а зараз не уявляє життя надалі, бо сім'ю покинув у чужій хаті, а свого ні кола, ні двора.
На вокзалі в касі без візи коменданта квитків не продають, довелося йти до нього в центр міста. Зайшов до кабінету, показав телеграму-виклик, комендант запитав:
— Куди вам їхати?
— Мені їхати до станції Кам'янка, Кіровоградської області.
Комендант мовчки взяв його телеграму й написав: «Дозволяю виїзд у Кіровоградську область, Кам'янський район», підписався й завірив печаткою.
Іван іде на вокзал, а в душі впереміш радість і тривога. Перебуваючи в таборі, неодноразово писав тещі в Михайлівну, а відповіді ніякої. Якось купив разом дванадцять листівок і одна за одною відіслав їй, але жодної відповіді не отримав, тому й закрадається в душу, як змія підколодна, тривога.
З Харкова виїхав уночі тому й не довелося споглядати руїни, заподіяні війною. А те, що побачив удень із вікна потяга — страх і жахіття!
III
На вузловій станції Знам'янка став очевидцем, як моряки з розмаху потурили вурку, що попорався в їхніх чемоданах, у воронку з водою. Той пірнув із головою, потім вирнув із широко випученими очима, його за чуба ухватили жалісливі жінки й витягли.
На невеличких станціях потяг не зупиняється, тому опинився Іван аж на станції ім. Шевченка. Вона зустріла його залпами зеніток, які молотили по ворожому літаку, що раненько з'явився десь із-за лісу. На пероні сидять жінки на вузлах, вештаються пасажири, а під стіною на дерев'яному ящику примостився фронтовик без однієї ноги, з погонами старшого лейтенанта й наярює на гармошці.
На Кам'янку довелося повертатися робочим поїздом. Усю дорогу простояв у тамбурі. Пізнає місця, які неспішно минає потяг. Перед очима миготять назви станцій...
Прикипівши до вікна, угадує й вчуває, як поруч дихає рідна земля. Здається, що на своїх пальцях відчуває він її тепло, дивлячись на безмежні зелені гони, угадує, як тремтить, вирівнюється на полі кожна стеблина.
У Райгороді станції немає, спалили фашисти, як і саме село, уцілів лише один куток «Руська слобідка» [34]. Приїхав до Кам'янки, розглядає навкруги, шукає вокзал, а його немає, теж спалили фашисти. Поглянув праворуч. На спиртозаводі знищена частина приміщень, підірвана котельня, димова труба, апаратне відділення [6].
Навпрошки попрямував до Михайлівни. Серце налатається. У небесній височині висять і співають безтурботні птахи. Старанно обмитий теплими літніми дощами степ стелиться перед ним, на нивах наливається ярина й озимина. Дихається легко, повітря свіже, здорове, цілюще. Відчуваються найтонші запахи рідного українського степу, трунки ще недостиглих хлібів, свіжий подих води з балок, пахілля чорної масної притясминської землі.
Ось урешті й лани михайлівського колгоспу. Тут він з учнями не одне літо проводив боротьбу з шкідниками цукрового буряка. Квартира, з якої його забрали на каторгу, стоїть у ряду від степу. Прямує через город до неї. Зайшов на подвір'я. Нічого тут знайомого з предметів домашнього вжитку не побачив, стукає в хатні двері:
— Тут жила раніше моя сім'я, де вона тепер?
Стара жінка знизує плечима:
— Я нічого не знаю про попередніх мешканців.
Вийшов із хати. А куди ж тепер? З листів, які одержував у таборі, знає, що Гелени й обох старших синів, яких дружина віддала в дитячий будинок, не зустріне. Але ж де донечка Галя й синок Боря, а з ними теща?
Вулиця веде до центру села, по ній простує знайомий молодий хлопець:
— Добридень, Іване Борисовичу!
Це колишній його учень Назаренко, інвалід від народження, іде на роботу, він секретарює в сільській раді. Розтлумачив:
— Сім'я ваша мешкає в хаті, де раніше була пивнушка Жаботинського.
Знайома пивнушка в центрі Михайлівни. Колись торгувала в ній пивом і закусками дружина Ізраїля Жаботинського, а сам Ізраїль був продавцем у кооперативному магазині. Уся сім'я, двоє старих і двоє малих дівчаток, жили в задніх кімнатах, бо в двох передніх розміщувалися пивна й закусочна. Ось у цих двох передніх кімнатах із дверима на вулицю, мешкає тепер теща з його донечкою Галею.
Зайшов до помешкання. Окрім тапчанчика під вікном, нічого не має. Підлога в першій кімнаті цементова, а в іншій — дощана. Стоїть ліжко, застелене знайомою ковдрою, невеликий столик під вікном. Він питає:
— Пиво є?
Теща щось шила. Підняла очі на нього й скрикнула:
— Це ти Іване? — І заплакала. — Слава богу явився... покинули мене стару, нещасну на біду, на муку...
— Я покинув сім'ю не по своїй волі, це вам відомо, а от Гелена... Ну годі! Де ж діти, живі здорові?
— Галя десь гуляє, зараз прийде. Їй треба йти на перев'язку до лікарні.
— А Боря де?
— Борі немає... Загинув... Ось тут у цій кімнаті вбила якась цяцька. Принесла Галюся з вулиці на погибель... А та розірвалась... Дірка й досі он у підлозі й в голові. Скло у вікнах повилітало. Я була надворі, Галюся в цій кімнаті. Боря лежав на підлозі в крові нерухомо... Галюсі крізь дверну пройму вламками заділо ногу й пальці на руці. На вибух прибігли військові, швидко схопили її й понесли. Не знаю, куди її повезли... Борю поховали в одній ямі на цвинтарі разом з офіцерами, загинувшими в степу під Райгородом.
Коли Галюсю поранену забрали солдати, я довго не знала, що з нею, де її поділи. Жила одна, як палець, щодня плакала. Ледь із глузду не з'їхала. Потім одна жінка переказала, щоб я приїхала за Галею в село Вергуни, що за Смілою. Її там лікували у військовому шпиталі. Я поїхала й забрала Галю додому. Тепер вона ходить до лікарні на перев'язку двічі на тиждень.
IV
Чекає Іван донечку Галю, а серце бентежиться в грудях. Сім років не бачив рідної кровинки, навіть її світлини. І ось нарешті в дверях з'явилася дівчинка в коротенькому платтячку. Побачила його й далі не пішла, заціпеніла. Уперше за останні місяці відчув, як у прошерхлі груди війнула ніжна хвиля тепла, перед очима проясніло, а до горла підкотив давкий клубок. Бачить забинтовану ніжку нижче коліна й ручку перев'язану на пальцях. Теща її підштовхує:
— Іди, Галю, не бійся, це ж твій тато.
Він сам пішов їй назустріч, підняв на руки, поцілував. Галя з недовірою розглядає його, потім уже до старої тихенько:
— Оце такий мій тато?..
Теща крізь сльози розказує, як вони з Галею бідували в часи німецької окупації й що тут витівали окупанти:
— От і сім'ю Жаботинського, яка жила в цьому будинку, Ізраіля, його дружину й двох дівчаток схопили фашисти й розстріляли тут десь у льоху під будинком.
Іван узяв Галю на руки й поніс до лікарні. Там він побачив, що рани загоюються. Удома теща пригостила його картоплею з огірком, знайшла ще й по чарці в сусідки. Покищо живе в тещі, спить на підлозі, але все ж краще, ніж у таборі, як кажуть, дома й солома їдома.
На військовому обліку перебуває як нестройовий по здоров'ю, а як учителя, до армійської служби поки що не беруть. Побував у райцентрі Кам'янці. У райВНО отримав призначення в село Ребедайлівку вчителем російської мови.
Перед війною в 30-х роках у центрі села збудували нову школу. У дворі бур'яни в ріст людини, усі квітники, клумби витоптані, молодий садочок знищений. Директор школи Назаренко Григорій Антонович започав фарбування підлоги й вікон, а Іван узявся за бур'яни. Допомагають учні старших класів, дівчатка наводять лад на клумбах і квітниках.
Ребедайлівка село невелике, учнів небагато. Квартира Івана в колишній куркульській хаті, але домашнього затишку в ній немає. Теща побувала в цьому помешканні й переїжджати сюди відмовилася, мовляв, звикла до михайлівських людей.
Розпочалося навчання в школі. Перед цим ознайомився з домашніми умовами життя учнів. Ночує в Ребедайлівці, у власній квартирі, харчується в колгоспного коваля Федосія Даниловича Бичка.
Молодь просить поставити яку-небудь п'єсу, вони знають, що в Михайлівці він цим колись займався. Вирішив репетирувати простеньку комедійку «На перші гулі» Васильченка, бо сцена маленька та й декорація дуже бідна.
На репетицію щовечора сходиться молодь. З нею і йому веселіше стає, а ще й тому, що на фронті справи добре йдуть. Вигнали ворога з нашої землі, а там дивись і доб'ють уже скоро в його ж лотові.
У вихідні дні Іван ходить у Михайлівну на побачення з донечкою, вона вже його не цурається. Матеріально допомагає й заходився мурувати плиту. Надворі вже пізня осінь, скоро зима. Чавунної плити дістати ніде та, спасибі, допоміг коваль Федосій. У кузні він знайшов товстий лист заліза, склепав удвоє, проробив два великих отвори для казанків. Іван приладнав цю плиту в помешкані тещі.
Зима 1944 року не холодна. За тещу й донечку Галю він не хвилюється, привіз і наколов дров, підсунув ближче до плити ліжко, так і живуть.
Настав 1945 рік. Німців уже доганяють до Берліна. Несподівано, 19 лютого отримав повістку, з'явитися в Кам'янку до райвійськомату.
А вже вранці з командою мобілізованих виїхав кудись в Одеську область, у запасний полк. З донечкою не попрощався. Не мав змоги й часу повернутися до Михайлівни.
І
Цілий рік уже живе Іван на волі. Саратовщина стала йому за рідну сторону, хоч і без рідної мови. Зустрічала й проводжала на Україну, мов дорогого гостя. Кінчилися екзамени в старших класах. Він від'їзджає на батьківщину.
Учні-випускники виготовили йому легенького дерев'яного чемоданчика. Проводжати вийшли всі вчителі й учні старших класів. У степу за селом зичать щасливої дороги, від душі бажають щастя в житті. Попрямував Іван до Красноармійська.
У райВНО Калюжного вже не застав, того теж викликали в Україну. Івану видали документи й дві учительські пайки на дорогу. Направився на пристань Золоте. Там дізнався, що в Україну можна їхати через Харків.
На під'їзді до Сталінграду постало страшне видовище. Уздовж залізниці, нагромаджено в купу все, що вивергало на людину вогонь і смерть. Лежать понівечені літаки, танки, автомашини, гармати, кулемети, якесь залізяччя. Неможливо розпізнати де радянська, а де німецька техніка й зброя. Усе це стягують-звозять сюди колгоспники волами, звільняючи свої щедро политі кров'ю ниви від непотрібного вже залізного шмаття.
Поодаль чорніє серед степу ряд укопаних у землю танків, їх фашисти заривали, бо не вистачало пального. Танки заміняли дзоти.
Колгоспники викопують ці чудовиська з землі, витягують шістьма парами волів і тягнуть до залізничного полотна. Поки доїхали промайнуло не одне таке кладовище мертвого заліза. Побачив Іван кілька танків із чорними хрестами з пробоїнами в бокових площинах, що й кулак пролізе.
Зупинка на вокзалі Сталінград. Глянув туди, куди направили свій зір усі пасажири: міста немає, одні руїни. На обрії проти чистого голубого неба видніються підвищення над землею, ніби кагати буряків у цукровому заводі. Місцеві люди тлумачать:
— То могили німецьких солдатів і офіцерів, які не здалися, коли радянське командування оголосило Ультиматум. Їм пропонували здатися в полон без спротиву.
Іван ступив на сталінградську землю й відчув під підошвами шарудіння металу. Нагнувся, підібрав кілька жовтих і білих металевих уламків, чорних не брав. Ними встелена тут уся земля. От що таке Сталінградська битва... А крові скільки увібрала ця земля, крові людської і його українського народу, а скільки ворожої?!
У Харків прибув у неділю раненько. Чемоданчик залишити ніде, носить із собою. У центрі міста багато згорілих будинків, на хідниках цегла, скло, які ще не встигли прибрати.
Майже на кожному будинку, на нижній стіні напис: «Розміновано» й підпис фарбою «старший лейтенант» чи «лейтенант» такий-то.
Водопостачання пошкоджене частинами Червоної армії ще при відступі в жовтні 1941 року. На вулицях зустрічаються люди з відрами й коромислами, більшість мешканців набирають воду з річок.
Прямує на «толкучку», міста не впізнає: чи то від руїн, чи давно тут не бував. На площі народу — не просунутися. Підійшов до гурту. На землі два моряки, один без обох рук, інший без обох ніг. Перед ними безкозирки, повні грошей, моряки гарно співають, а жінки плачуть.
Трохи віддаля велике коло з натовпу. Посеред нього сидять три бандуристи, грають і співають думи й інші пісні про людське люте горе, ворога злого, що напав на рідну землю. Своїм співом доймають серце кожного, не втримався й сам, заплакав. Може тому, що давно не чув рідного українського слова, української пісні, а може дається взнаки ностальгія за Україною. Два бандуристи незрячі, третій, їх поводир старий дід із великими вусами. Народ їм щедро скидає гроші, а дехто кладе щось із харчів.
II
Перший день на українській землі справив на Івана таке глибоке враження, що серце тріпотить, на очі навертаються сльози. Чи є в світі щастя? Для нього воно є! Звідав аж сьогодні, бо ступив на святу українську землю, чує рідну українську мову, милозвучну українську пісню, бачить родимий український народ після довготривалої розлуки.
Але гнітить інше. Перебуваючи в неволі, зазнав тяжких випробувань, а зараз не уявляє життя надалі, бо сім'ю покинув у чужій хаті, а свого ні кола, ні двора.
На вокзалі в касі без візи коменданта квитків не продають, довелося йти до нього в центр міста. Зайшов до кабінету, показав телеграму-виклик, комендант запитав:
— Куди вам їхати?
— Мені їхати до станції Кам'янка, Кіровоградської області.
Комендант мовчки взяв його телеграму й написав: «Дозволяю виїзд у Кіровоградську область, Кам'янський район», підписався й завірив печаткою.
Іван іде на вокзал, а в душі впереміш радість і тривога. Перебуваючи в таборі, неодноразово писав тещі в Михайлівну, а відповіді ніякої. Якось купив разом дванадцять листівок і одна за одною відіслав їй, але жодної відповіді не отримав, тому й закрадається в душу, як змія підколодна, тривога.
З Харкова виїхав уночі тому й не довелося споглядати руїни, заподіяні війною. А те, що побачив удень із вікна потяга — страх і жахіття!
III
На вузловій станції Знам'янка став очевидцем, як моряки з розмаху потурили вурку, що попорався в їхніх чемоданах, у воронку з водою. Той пірнув із головою, потім вирнув із широко випученими очима, його за чуба ухватили жалісливі жінки й витягли.
На невеличких станціях потяг не зупиняється, тому опинився Іван аж на станції ім. Шевченка. Вона зустріла його залпами зеніток, які молотили по ворожому літаку, що раненько з'явився десь із-за лісу. На пероні сидять жінки на вузлах, вештаються пасажири, а під стіною на дерев'яному ящику примостився фронтовик без однієї ноги, з погонами старшого лейтенанта й наярює на гармошці.
На Кам'янку довелося повертатися робочим поїздом. Усю дорогу простояв у тамбурі. Пізнає місця, які неспішно минає потяг. Перед очима миготять назви станцій...
Прикипівши до вікна, угадує й вчуває, як поруч дихає рідна земля. Здається, що на своїх пальцях відчуває він її тепло, дивлячись на безмежні зелені гони, угадує, як тремтить, вирівнюється на полі кожна стеблина.
У Райгороді станції немає, спалили фашисти, як і саме село, уцілів лише один куток «Руська слобідка» [34]. Приїхав до Кам'янки, розглядає навкруги, шукає вокзал, а його немає, теж спалили фашисти. Поглянув праворуч. На спиртозаводі знищена частина приміщень, підірвана котельня, димова труба, апаратне відділення [6].
Навпрошки попрямував до Михайлівни. Серце налатається. У небесній височині висять і співають безтурботні птахи. Старанно обмитий теплими літніми дощами степ стелиться перед ним, на нивах наливається ярина й озимина. Дихається легко, повітря свіже, здорове, цілюще. Відчуваються найтонші запахи рідного українського степу, трунки ще недостиглих хлібів, свіжий подих води з балок, пахілля чорної масної притясминської землі.
Ось урешті й лани михайлівського колгоспу. Тут він з учнями не одне літо проводив боротьбу з шкідниками цукрового буряка. Квартира, з якої його забрали на каторгу, стоїть у ряду від степу. Прямує через город до неї. Зайшов на подвір'я. Нічого тут знайомого з предметів домашнього вжитку не побачив, стукає в хатні двері:
— Тут жила раніше моя сім'я, де вона тепер?
Стара жінка знизує плечима:
— Я нічого не знаю про попередніх мешканців.
Вийшов із хати. А куди ж тепер? З листів, які одержував у таборі, знає, що Гелени й обох старших синів, яких дружина віддала в дитячий будинок, не зустріне. Але ж де донечка Галя й синок Боря, а з ними теща?
Вулиця веде до центру села, по ній простує знайомий молодий хлопець:
— Добридень, Іване Борисовичу!
Це колишній його учень Назаренко, інвалід від народження, іде на роботу, він секретарює в сільській раді. Розтлумачив:
— Сім'я ваша мешкає в хаті, де раніше була пивнушка Жаботинського.
Знайома пивнушка в центрі Михайлівни. Колись торгувала в ній пивом і закусками дружина Ізраїля Жаботинського, а сам Ізраїль був продавцем у кооперативному магазині. Уся сім'я, двоє старих і двоє малих дівчаток, жили в задніх кімнатах, бо в двох передніх розміщувалися пивна й закусочна. Ось у цих двох передніх кімнатах із дверима на вулицю, мешкає тепер теща з його донечкою Галею.
Зайшов до помешкання. Окрім тапчанчика під вікном, нічого не має. Підлога в першій кімнаті цементова, а в іншій — дощана. Стоїть ліжко, застелене знайомою ковдрою, невеликий столик під вікном. Він питає:
— Пиво є?
Теща щось шила. Підняла очі на нього й скрикнула:
— Це ти Іване? — І заплакала. — Слава богу явився... покинули мене стару, нещасну на біду, на муку...
— Я покинув сім'ю не по своїй волі, це вам відомо, а от Гелена... Ну годі! Де ж діти, живі здорові?
— Галя десь гуляє, зараз прийде. Їй треба йти на перев'язку до лікарні.
— А Боря де?
— Борі немає... Загинув... Ось тут у цій кімнаті вбила якась цяцька. Принесла Галюся з вулиці на погибель... А та розірвалась... Дірка й досі он у підлозі й в голові. Скло у вікнах повилітало. Я була надворі, Галюся в цій кімнаті. Боря лежав на підлозі в крові нерухомо... Галюсі крізь дверну пройму вламками заділо ногу й пальці на руці. На вибух прибігли військові, швидко схопили її й понесли. Не знаю, куди її повезли... Борю поховали в одній ямі на цвинтарі разом з офіцерами, загинувшими в степу під Райгородом.
Коли Галюсю поранену забрали солдати, я довго не знала, що з нею, де її поділи. Жила одна, як палець, щодня плакала. Ледь із глузду не з'їхала. Потім одна жінка переказала, щоб я приїхала за Галею в село Вергуни, що за Смілою. Її там лікували у військовому шпиталі. Я поїхала й забрала Галю додому. Тепер вона ходить до лікарні на перев'язку двічі на тиждень.
IV
Чекає Іван донечку Галю, а серце бентежиться в грудях. Сім років не бачив рідної кровинки, навіть її світлини. І ось нарешті в дверях з'явилася дівчинка в коротенькому платтячку. Побачила його й далі не пішла, заціпеніла. Уперше за останні місяці відчув, як у прошерхлі груди війнула ніжна хвиля тепла, перед очима проясніло, а до горла підкотив давкий клубок. Бачить забинтовану ніжку нижче коліна й ручку перев'язану на пальцях. Теща її підштовхує:
— Іди, Галю, не бійся, це ж твій тато.
Він сам пішов їй назустріч, підняв на руки, поцілував. Галя з недовірою розглядає його, потім уже до старої тихенько:
— Оце такий мій тато?..
Теща крізь сльози розказує, як вони з Галею бідували в часи німецької окупації й що тут витівали окупанти:
— От і сім'ю Жаботинського, яка жила в цьому будинку, Ізраіля, його дружину й двох дівчаток схопили фашисти й розстріляли тут десь у льоху під будинком.
Іван узяв Галю на руки й поніс до лікарні. Там він побачив, що рани загоюються. Удома теща пригостила його картоплею з огірком, знайшла ще й по чарці в сусідки. Покищо живе в тещі, спить на підлозі, але все ж краще, ніж у таборі, як кажуть, дома й солома їдома.
На військовому обліку перебуває як нестройовий по здоров'ю, а як учителя, до армійської служби поки що не беруть. Побував у райцентрі Кам'янці. У райВНО отримав призначення в село Ребедайлівку вчителем російської мови.
Перед війною в 30-х роках у центрі села збудували нову школу. У дворі бур'яни в ріст людини, усі квітники, клумби витоптані, молодий садочок знищений. Директор школи Назаренко Григорій Антонович започав фарбування підлоги й вікон, а Іван узявся за бур'яни. Допомагають учні старших класів, дівчатка наводять лад на клумбах і квітниках.
Ребедайлівка село невелике, учнів небагато. Квартира Івана в колишній куркульській хаті, але домашнього затишку в ній немає. Теща побувала в цьому помешканні й переїжджати сюди відмовилася, мовляв, звикла до михайлівських людей.
Розпочалося навчання в школі. Перед цим ознайомився з домашніми умовами життя учнів. Ночує в Ребедайлівці, у власній квартирі, харчується в колгоспного коваля Федосія Даниловича Бичка.
Молодь просить поставити яку-небудь п'єсу, вони знають, що в Михайлівці він цим колись займався. Вирішив репетирувати простеньку комедійку «На перші гулі» Васильченка, бо сцена маленька та й декорація дуже бідна.
На репетицію щовечора сходиться молодь. З нею і йому веселіше стає, а ще й тому, що на фронті справи добре йдуть. Вигнали ворога з нашої землі, а там дивись і доб'ють уже скоро в його ж лотові.
У вихідні дні Іван ходить у Михайлівну на побачення з донечкою, вона вже його не цурається. Матеріально допомагає й заходився мурувати плиту. Надворі вже пізня осінь, скоро зима. Чавунної плити дістати ніде та, спасибі, допоміг коваль Федосій. У кузні він знайшов товстий лист заліза, склепав удвоє, проробив два великих отвори для казанків. Іван приладнав цю плиту в помешкані тещі.
Зима 1944 року не холодна. За тещу й донечку Галю він не хвилюється, привіз і наколов дров, підсунув ближче до плити ліжко, так і живуть.
Настав 1945 рік. Німців уже доганяють до Берліна. Несподівано, 19 лютого отримав повістку, з'явитися в Кам'янку до райвійськомату.
А вже вранці з командою мобілізованих виїхав кудись в Одеську область, у запасний полк. З донечкою не попрощався. Не мав змоги й часу повернутися до Михайлівни.
Розділ III
I
Невелике районне містечко Ананьїв Одеської області наполовину знищене й спалене німецькою авіацією. Тут розташувався 122-й запасний полк і його штаб. Гарнізон зайняв кращі будинки в центрі міста. Івана зарахували до 2-ї кулеметної роти.
Щоденно в полі займаються орієнтуванням на місцевості й вчаться правильному вибору позиції для кулеметного розрахунку і його маскуванню. Молодший лейтенант Титаренко, не раз поранений на фронті, спостерігає за бійцями-кулеметниками, дає кожному оцінку. Командир 2-ї роти лейтенант Губа, теж фронтовик, поранений у ногу.
Усі командири побували в самому пеклі на фронтах і добре знають, що потрібно знати бійцеві, який уперше вирушає на фронт. У Івана виникло змагання з кулеметником другого кулемету Левченком. Той на заняттях уміє язиком виплескати першість, зате Іван на практиці випереджає його. Це подобається Титаренкові:
— Позмагаєтесь на стрільбищі, там найкраще буде видно, хто переможе.
Вивчають і гвинтівку. А Іван цю школу пройшов ще перебуваючи в царській армії. Щоранку після підйому по команді чергового сержанта вискакують бійці на майдан перед казармою на зарядку. Хвора нога спричинює Івану муки, але він намагається не подавати виду при сторонніх. Буває черговий офіцер командує:
— У стрій без сорочок!
Тоді шикуються без спідніх сорочок, роблять зарядку під музику, яка лунає з балкону сусіднього будинку. Падає лапатий ніг і тане на гарячих тілах, придає життєвої енергії й гарячить кров. Після вмивання вбігають у приміщення вдягатися й знову команда:
— На сніданок, ставай!
У 122-му запасному полку, окрім маршових рот, є кілька піхотних, рота автоматників, дві кулеметні, мінометна, є й штрафна. Коли остання марширує на заняття або повертається з них, містяни вибігають подивитися й послухати, як вони співають. Заздрісно спостерігають і командири інших рот, як струнко в рядах маршують бійці, а цивільні, особливо жіноцтво, утирають сльози. А вони, ці штрафники, як заспівають і дадуть ногу, як на параді, ніхто не втримається від щирого співчуття й похвали.
Урешті навчання військової премудрості майже закінчене. Лишилося пройти практику по стрільбі, а тоді й на передній край, де гонять фашистську орду, мов хижого звіра до його логова.
За містом широкий степ, порізаний ярами-переярками. Ця місцина і є полігоном запасного полку. Їхню роту везуть на стрільбище навчатися. Іван перший номер кулеметного розрахунку, два бійці — його помічники. Розібраний «Максим» у них на плечах. 2-а кулеметна рота стоїть у черзі за першою. Коли відстрілялася перша й виходила з стрільбища, на полігон приїхав командир полку Малашенко. Командир роти Губа згідно з статутом віддав рапорт. Титаренко скомандував Івановому кулеметному розрахунку:
— На лінію вогню!
Попросив не осоромитися в стрільбі по рухомих мішенях. Першими відстрілялися другий і третій номери розрахунку Сергієнко Іван і Хільченко Дем'ян. У них траплялися затримки й перекоси. Підійшла черга стріляти Іванові, як першому номеру біля кулемета. Титаренко витримав хвилину, поки підійде командир полку, опісля скомандував:
— По рухомому противнику — вогонь!
Другий і третій номер кулеметної обслуги підладили стрічку з патронами, і кулемет ударив по рухомим мішенях, зрешетивши їх. На мить Іван уявив собі замість мішені не уявного, а дійсного, живого ворога.
У цей момент згадалася сталінградська земля з металевими вламками під підошвами й сталося так, що не трапилося при стрільбі жодної затримки. Назад не озирається, дивиться вперед, що там сигнальщики передають від мішеней:
— Повне ураження.
Відстрілялися й інші три взводи 2-ї роти. Титаренко підійшов до Івана й повідомив:
— Командир полку похвалив тебе за добру стрільбу, я теж дякую тобі, не підвів, старина.
Іван дійсно виглядає старим дідом, у нього величезні вуса до самих вух.
Усі маршові роти запасного полку комплектують із бійців, які після поранення йдуть на поправку, і посилають на Берлін. Івана не покидає думка, що єдина донечка залишилася в Михайлівці одна без належного догляду, їй усього шість рочків, а її бабі, його тещі, уже 80 років. Відтоді як несподівано призвали його до армії вони залишилися без засобів на існування.
Написав командиру роти рапорт, у якому просить ходатаювати, аби дали виклик його дружині, щоб та повернулася в Михайлівну до сім'ї. Без виклику їхати куди-небудь не дозволяється. Комроти Губа зразу ж дав хід цьому рапорту. Також написав і директору Ребедайлівської школи, щоб той фінансове утримання за два місяці, яке Іван не встиг отримати, переслав до Михайлівни його тещі Оржеховській.
Відтепер зі спокійною душею може вирушати на фронт. Думає, що дружина з'явиться до сім'ї й догляне дитину.
II
Весніє. Зозулі давно відчинили небо ключами. Земля повсмоктувала залежаний сніг і ранкова далечінь синяво-срібляста, ніби вогка. Пахучо-буйна весна 1945 року квітує в шумовинні яблуневих садів, у широких розливах весняних вод, розмашисто розметалася так далеко, що враз змінила навколишній світ до невпізнання.
Запам'яталася Івану ця весна навіки. На душі святочно й чисто як у небі, де сяє прозора ясність. Сонце випливає з-поза степу повільно, велично, поступово заливає своїм щедрим промінням увесь простір. Воно ніби звертається до людей: «Не проспіть, ради Бога, краси моєї, вставайте, працюйте для добра й щастя, для миру на землі»... Увесь світ проміниться осонцено, лагідно й гожо.
2-а кулеметна рота одержала новеньке обмундирування й бойове спорядження, їх готують до відправки на фронт. На стройові заняття вже не ходять, сержанти навчають бійців, які ще не були на фронті, як скочувати в скатку шинель, а також як і де носити на собі патронтаж, лопатку та інше.
Після сніданку, подана команда:
— На вихід із новим спорядженням, шинель у скатку!
Значить підуть у похід, на фронт. Вивели 2-у кулеметну роту за місто. Там уже стоїть штрафна рота, далі перша кулеметна, за нею стають і вони. Вишикувалися під ніжними променями яскравого весняного сонця, воно пестить їхні обличчя, обливає м'яким світлом. Повіває ніжними запашними пахощами молодої зелені ласкавого травня. Тільки б радіти цій весні і її божественній благодаті.
Марширують з оркестром мінометна й ще якась рота, усі бійці в новому обмундируванні. Офіцери, сержанти, усі на своїх місцях. До Івана підійшов ротний Губа й наказав:
— Вийдіть, Харченко, із строю, станьте позаду роти.
Подали загальну команду:
— Рівняйсь! Струнко, рівняння на середину!
З'явився командир полку, привітався й виголосив напутнє слово, а після нього політрук:
— Війні скоро кінець, ворог розгромлений, але він огризається й тому необхідно надати допомогу нашій доблесній армії!
Батальйон по команді повернувся праворуч, стали по чотири в ряд, оркестр ударив марш, усі вирушили на вокзал. А Іван згідно з наказом комроти пішов до канцелярії. До цього часу працював у ній молодий боєць Руцький, який пішов із маршевою ротою.
Так і не судилося Іванові попасти на передову, хоч і дуже кортіло. Коли б можна було вирватися ще з табору, то вже понюхав би пороху. А може б і лежав десь у братській могилі. Та не дозволили «ворогу народу» вмерти за рідну землю. Вирішили, краще хай подихає в тайзі, ніж на полі бою.
А відтепер уже застарий для переднього краю. Його рік найстаріший в армії, через це й залишили в розташуванні полку, у канцелярії. Усю канцелярську роботу по батальйону й в 2-й роті доводиться вести йому одному. Цілими днями просиджує в штабі полку. Оформляє списки на обмундирування та ще й в двох екземплярах армійцям, які проходять через запасний полк, оформляє червоноармійські книжки, уписує туди все, що видано їм з одягу й взуття, веде інші записи. Буває серед ночі днювальний будить, є наказ негайно з'явитися в штаб полку зі своєю гасовою лампою (не у всіх кімнатах у штабі наявна електрика) оформляти новоприбулих бійців, які раненько вирушають на фронт.
Кінець квітня-початок травня 1945 року. У запасному полку нове поповнення з більш старших років. Усі ходять на заняття в своєму одязі. А Іван сидить у невеликій кімнаті ротної канцелярії, роботи під зав'язку. Зовсім перетворився на канцелярську мишу, завалену кіпами паперу.
Якось зайшли до штабу комроти Губа й комбат Борисенко. Губа тихенько шепоче Івану, даючи гроші:
— Дістаньте нам десь вина, є ж тут у когось поблизу.
Швиденько збігав і приніс вина до канцелярії. Губа налив кухоль, поставив перед командиром батальйону й виголосив:
— Наші війська встановили прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, скоро повний капут фашистам, за це й вип'єм зараз.
Підсунув Борисенку кухоль, сам узяв котелок, випили. Настрій у всіх піднесений, але не від винних парів, адже війні скоро кінець, кінець усім народним мукам. Офіцери вже знають, що 2 травня радянські війська повністю заволоділи Берліном, а зараз доконують фашистських недобитків, які ще огризаються й не здаються в полон по всій лінії фронту.
У рядах військових частин посилилася дисципліна.
III
Висіялися на небі ясні зорі, ніч узялася прохолодою. У цю глибоку травневу ніч ударив сніп яскравого світла над центральною вулицею міста Ананіїва й одноразово гаркнув гарматний залп, за ним у небо звився різнокольоровий фейерверк. Коли військові по тривозі вискочили на вулицю, тут уже все навколо кишіло цивільними. Команди не було ніякої, і тому військові злилися в одну масу з місцевим людом. Усі поздоровляють військових із перемогою, цілують, обнімають, плачуть, сміються...
Це дійсно колективне людське щастя й радість Перемоги. Люди звечора вже знали, що скоро буде надзвичайна подія, тож тільки оголосили про беззастережну капітуляцію німецько-фашистської армії, ураз усі повибігали на вулицю розділити радість з іншими. До ранку не вщухає тріумфування народу, який за ці роки стільки переніс горя, нужди й смутку.
Не так багато було в Івановому житті радісних моментів, а ця ніч таки дійсно його ощасливила, хоч на серці туга й на очах сльози. Молоді дівчата поздоровляють і цілують його. Не так давно він переживав таку ж радість, коли вийшов за ворота на волю з-за колючого дроту таборів «Кулойлагу» на Півночі європейської Росії.
Годині о другій дня скликали мітинг на площі за містом. На рівному, чистому полі прямокутниками виструнчилися частини й роти запасного 122-го полку, у центрі стоїть новозведена трибуна. Сюди прибуло все районне й військове начальство й доросле населення міста Ананіїва.
Відкрили мітинг. Багато промов висловлюють військові, цивільні, рядові й офіцери, інваліди й жінки. Скінчилося людське горе, ворога розгромлено, настав мир, хоч і забрала ця клята війна мільйони людських життів. Гарматна батарея дала салют на вічну славу полеглим у боях за Батьківщину. Скільки змішалося тут усього в купі: радості, сліз, печалі. Плачуть, тужать жінки, які одержали похоронки на чоловіків, братів, батьків і синів. Вічна їм усім пам'ять!
У штабі готують документи для першої демобілізації з армії осіб 1898 року народження. У цих списках числиться й Харченко Іван. Їх помістили в окремому приміщенні. З усього запасного полку таких набралося не так уже й багато, близько півсотні осіб. Семеро діб їх тримали, поки заготовляли документи й червоноармійські книжки. Отримали на дорогу сухі пайки й талони на обіди на пересильних пунктах.
25 липня 1945 року всіх демобілізованих провели за місто з оркестром. Командир полку Малашенко побажав щасливої дороги й вони неквапливо пошкрябали на вокзал.
У Радянській Армії Івану довелося послужити всього п'ять місяців, про що й записали в документі: «Демобілізований на підставі Закону Верховної Ради СРСР від 23.06.1945 р.».
Прямує до вокзалу, а в думках: «Куди ж мені тепер податися?». Тягне до сім'ї, а її немає, розпорошена по білому світу.
Весна — літо 1945 року. Перемога! Людей охопило якесь неповторне почуття. Не знає він, що там відбувається на батьківщині, у його рідному селі...
А там, у Вербівці, 9 травня в центрі села було людно, гамірно, святково, дівчата в національних українських віночках і стрічках. Грала нехитра музика, лунав спів, настрій у людей панував святковий, піднесений.
Відтепер щодня в райцентрі жінки брали за руки дітей, наривали букети квітів і йшли на залізничну станцію Кам'янка. Там збиралося багато люду. Кам'янчани стояли на пероні, повз них мчали товарні потяги. У вагонах широко відкриті двері, солдати горлали пісень, з перону люди кидали їм квіти, а вони викидали пачки кольорового паперу. Діти збирали ті листочки й ще довго зберігали в себе. Інколи деякі поїзди зупинялися, і з них вискакували солдати прямо в обійми рідних [70].
I
Невелике районне містечко Ананьїв Одеської області наполовину знищене й спалене німецькою авіацією. Тут розташувався 122-й запасний полк і його штаб. Гарнізон зайняв кращі будинки в центрі міста. Івана зарахували до 2-ї кулеметної роти.
Щоденно в полі займаються орієнтуванням на місцевості й вчаться правильному вибору позиції для кулеметного розрахунку і його маскуванню. Молодший лейтенант Титаренко, не раз поранений на фронті, спостерігає за бійцями-кулеметниками, дає кожному оцінку. Командир 2-ї роти лейтенант Губа, теж фронтовик, поранений у ногу.
Усі командири побували в самому пеклі на фронтах і добре знають, що потрібно знати бійцеві, який уперше вирушає на фронт. У Івана виникло змагання з кулеметником другого кулемету Левченком. Той на заняттях уміє язиком виплескати першість, зате Іван на практиці випереджає його. Це подобається Титаренкові:
— Позмагаєтесь на стрільбищі, там найкраще буде видно, хто переможе.
Вивчають і гвинтівку. А Іван цю школу пройшов ще перебуваючи в царській армії. Щоранку після підйому по команді чергового сержанта вискакують бійці на майдан перед казармою на зарядку. Хвора нога спричинює Івану муки, але він намагається не подавати виду при сторонніх. Буває черговий офіцер командує:
— У стрій без сорочок!
Тоді шикуються без спідніх сорочок, роблять зарядку під музику, яка лунає з балкону сусіднього будинку. Падає лапатий ніг і тане на гарячих тілах, придає життєвої енергії й гарячить кров. Після вмивання вбігають у приміщення вдягатися й знову команда:
— На сніданок, ставай!
У 122-му запасному полку, окрім маршових рот, є кілька піхотних, рота автоматників, дві кулеметні, мінометна, є й штрафна. Коли остання марширує на заняття або повертається з них, містяни вибігають подивитися й послухати, як вони співають. Заздрісно спостерігають і командири інших рот, як струнко в рядах маршують бійці, а цивільні, особливо жіноцтво, утирають сльози. А вони, ці штрафники, як заспівають і дадуть ногу, як на параді, ніхто не втримається від щирого співчуття й похвали.
Урешті навчання військової премудрості майже закінчене. Лишилося пройти практику по стрільбі, а тоді й на передній край, де гонять фашистську орду, мов хижого звіра до його логова.
За містом широкий степ, порізаний ярами-переярками. Ця місцина і є полігоном запасного полку. Їхню роту везуть на стрільбище навчатися. Іван перший номер кулеметного розрахунку, два бійці — його помічники. Розібраний «Максим» у них на плечах. 2-а кулеметна рота стоїть у черзі за першою. Коли відстрілялася перша й виходила з стрільбища, на полігон приїхав командир полку Малашенко. Командир роти Губа згідно з статутом віддав рапорт. Титаренко скомандував Івановому кулеметному розрахунку:
— На лінію вогню!
Попросив не осоромитися в стрільбі по рухомих мішенях. Першими відстрілялися другий і третій номери розрахунку Сергієнко Іван і Хільченко Дем'ян. У них траплялися затримки й перекоси. Підійшла черга стріляти Іванові, як першому номеру біля кулемета. Титаренко витримав хвилину, поки підійде командир полку, опісля скомандував:
— По рухомому противнику — вогонь!
Другий і третій номер кулеметної обслуги підладили стрічку з патронами, і кулемет ударив по рухомим мішенях, зрешетивши їх. На мить Іван уявив собі замість мішені не уявного, а дійсного, живого ворога.
У цей момент згадалася сталінградська земля з металевими вламками під підошвами й сталося так, що не трапилося при стрільбі жодної затримки. Назад не озирається, дивиться вперед, що там сигнальщики передають від мішеней:
— Повне ураження.
Відстрілялися й інші три взводи 2-ї роти. Титаренко підійшов до Івана й повідомив:
— Командир полку похвалив тебе за добру стрільбу, я теж дякую тобі, не підвів, старина.
Іван дійсно виглядає старим дідом, у нього величезні вуса до самих вух.
Усі маршові роти запасного полку комплектують із бійців, які після поранення йдуть на поправку, і посилають на Берлін. Івана не покидає думка, що єдина донечка залишилася в Михайлівці одна без належного догляду, їй усього шість рочків, а її бабі, його тещі, уже 80 років. Відтоді як несподівано призвали його до армії вони залишилися без засобів на існування.
Написав командиру роти рапорт, у якому просить ходатаювати, аби дали виклик його дружині, щоб та повернулася в Михайлівну до сім'ї. Без виклику їхати куди-небудь не дозволяється. Комроти Губа зразу ж дав хід цьому рапорту. Також написав і директору Ребедайлівської школи, щоб той фінансове утримання за два місяці, яке Іван не встиг отримати, переслав до Михайлівни його тещі Оржеховській.
Відтепер зі спокійною душею може вирушати на фронт. Думає, що дружина з'явиться до сім'ї й догляне дитину.
II
Весніє. Зозулі давно відчинили небо ключами. Земля повсмоктувала залежаний сніг і ранкова далечінь синяво-срібляста, ніби вогка. Пахучо-буйна весна 1945 року квітує в шумовинні яблуневих садів, у широких розливах весняних вод, розмашисто розметалася так далеко, що враз змінила навколишній світ до невпізнання.
Запам'яталася Івану ця весна навіки. На душі святочно й чисто як у небі, де сяє прозора ясність. Сонце випливає з-поза степу повільно, велично, поступово заливає своїм щедрим промінням увесь простір. Воно ніби звертається до людей: «Не проспіть, ради Бога, краси моєї, вставайте, працюйте для добра й щастя, для миру на землі»... Увесь світ проміниться осонцено, лагідно й гожо.
2-а кулеметна рота одержала новеньке обмундирування й бойове спорядження, їх готують до відправки на фронт. На стройові заняття вже не ходять, сержанти навчають бійців, які ще не були на фронті, як скочувати в скатку шинель, а також як і де носити на собі патронтаж, лопатку та інше.
Після сніданку, подана команда:
— На вихід із новим спорядженням, шинель у скатку!
Значить підуть у похід, на фронт. Вивели 2-у кулеметну роту за місто. Там уже стоїть штрафна рота, далі перша кулеметна, за нею стають і вони. Вишикувалися під ніжними променями яскравого весняного сонця, воно пестить їхні обличчя, обливає м'яким світлом. Повіває ніжними запашними пахощами молодої зелені ласкавого травня. Тільки б радіти цій весні і її божественній благодаті.
Марширують з оркестром мінометна й ще якась рота, усі бійці в новому обмундируванні. Офіцери, сержанти, усі на своїх місцях. До Івана підійшов ротний Губа й наказав:
— Вийдіть, Харченко, із строю, станьте позаду роти.
Подали загальну команду:
— Рівняйсь! Струнко, рівняння на середину!
З'явився командир полку, привітався й виголосив напутнє слово, а після нього політрук:
— Війні скоро кінець, ворог розгромлений, але він огризається й тому необхідно надати допомогу нашій доблесній армії!
Батальйон по команді повернувся праворуч, стали по чотири в ряд, оркестр ударив марш, усі вирушили на вокзал. А Іван згідно з наказом комроти пішов до канцелярії. До цього часу працював у ній молодий боєць Руцький, який пішов із маршевою ротою.
Так і не судилося Іванові попасти на передову, хоч і дуже кортіло. Коли б можна було вирватися ще з табору, то вже понюхав би пороху. А може б і лежав десь у братській могилі. Та не дозволили «ворогу народу» вмерти за рідну землю. Вирішили, краще хай подихає в тайзі, ніж на полі бою.
А відтепер уже застарий для переднього краю. Його рік найстаріший в армії, через це й залишили в розташуванні полку, у канцелярії. Усю канцелярську роботу по батальйону й в 2-й роті доводиться вести йому одному. Цілими днями просиджує в штабі полку. Оформляє списки на обмундирування та ще й в двох екземплярах армійцям, які проходять через запасний полк, оформляє червоноармійські книжки, уписує туди все, що видано їм з одягу й взуття, веде інші записи. Буває серед ночі днювальний будить, є наказ негайно з'явитися в штаб полку зі своєю гасовою лампою (не у всіх кімнатах у штабі наявна електрика) оформляти новоприбулих бійців, які раненько вирушають на фронт.
Кінець квітня-початок травня 1945 року. У запасному полку нове поповнення з більш старших років. Усі ходять на заняття в своєму одязі. А Іван сидить у невеликій кімнаті ротної канцелярії, роботи під зав'язку. Зовсім перетворився на канцелярську мишу, завалену кіпами паперу.
Якось зайшли до штабу комроти Губа й комбат Борисенко. Губа тихенько шепоче Івану, даючи гроші:
— Дістаньте нам десь вина, є ж тут у когось поблизу.
Швиденько збігав і приніс вина до канцелярії. Губа налив кухоль, поставив перед командиром батальйону й виголосив:
— Наші війська встановили прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, скоро повний капут фашистам, за це й вип'єм зараз.
Підсунув Борисенку кухоль, сам узяв котелок, випили. Настрій у всіх піднесений, але не від винних парів, адже війні скоро кінець, кінець усім народним мукам. Офіцери вже знають, що 2 травня радянські війська повністю заволоділи Берліном, а зараз доконують фашистських недобитків, які ще огризаються й не здаються в полон по всій лінії фронту.
У рядах військових частин посилилася дисципліна.
III
Висіялися на небі ясні зорі, ніч узялася прохолодою. У цю глибоку травневу ніч ударив сніп яскравого світла над центральною вулицею міста Ананіїва й одноразово гаркнув гарматний залп, за ним у небо звився різнокольоровий фейерверк. Коли військові по тривозі вискочили на вулицю, тут уже все навколо кишіло цивільними. Команди не було ніякої, і тому військові злилися в одну масу з місцевим людом. Усі поздоровляють військових із перемогою, цілують, обнімають, плачуть, сміються...
Це дійсно колективне людське щастя й радість Перемоги. Люди звечора вже знали, що скоро буде надзвичайна подія, тож тільки оголосили про беззастережну капітуляцію німецько-фашистської армії, ураз усі повибігали на вулицю розділити радість з іншими. До ранку не вщухає тріумфування народу, який за ці роки стільки переніс горя, нужди й смутку.
Не так багато було в Івановому житті радісних моментів, а ця ніч таки дійсно його ощасливила, хоч на серці туга й на очах сльози. Молоді дівчата поздоровляють і цілують його. Не так давно він переживав таку ж радість, коли вийшов за ворота на волю з-за колючого дроту таборів «Кулойлагу» на Півночі європейської Росії.
Годині о другій дня скликали мітинг на площі за містом. На рівному, чистому полі прямокутниками виструнчилися частини й роти запасного 122-го полку, у центрі стоїть новозведена трибуна. Сюди прибуло все районне й військове начальство й доросле населення міста Ананіїва.
Відкрили мітинг. Багато промов висловлюють військові, цивільні, рядові й офіцери, інваліди й жінки. Скінчилося людське горе, ворога розгромлено, настав мир, хоч і забрала ця клята війна мільйони людських життів. Гарматна батарея дала салют на вічну славу полеглим у боях за Батьківщину. Скільки змішалося тут усього в купі: радості, сліз, печалі. Плачуть, тужать жінки, які одержали похоронки на чоловіків, братів, батьків і синів. Вічна їм усім пам'ять!
У штабі готують документи для першої демобілізації з армії осіб 1898 року народження. У цих списках числиться й Харченко Іван. Їх помістили в окремому приміщенні. З усього запасного полку таких набралося не так уже й багато, близько півсотні осіб. Семеро діб їх тримали, поки заготовляли документи й червоноармійські книжки. Отримали на дорогу сухі пайки й талони на обіди на пересильних пунктах.
25 липня 1945 року всіх демобілізованих провели за місто з оркестром. Командир полку Малашенко побажав щасливої дороги й вони неквапливо пошкрябали на вокзал.
У Радянській Армії Івану довелося послужити всього п'ять місяців, про що й записали в документі: «Демобілізований на підставі Закону Верховної Ради СРСР від 23.06.1945 р.».
Прямує до вокзалу, а в думках: «Куди ж мені тепер податися?». Тягне до сім'ї, а її немає, розпорошена по білому світу.
Весна — літо 1945 року. Перемога! Людей охопило якесь неповторне почуття. Не знає він, що там відбувається на батьківщині, у його рідному селі...
А там, у Вербівці, 9 травня в центрі села було людно, гамірно, святково, дівчата в національних українських віночках і стрічках. Грала нехитра музика, лунав спів, настрій у людей панував святковий, піднесений.
Відтепер щодня в райцентрі жінки брали за руки дітей, наривали букети квітів і йшли на залізничну станцію Кам'янка. Там збиралося багато люду. Кам'янчани стояли на пероні, повз них мчали товарні потяги. У вагонах широко відкриті двері, солдати горлали пісень, з перону люди кидали їм квіти, а вони викидали пачки кольорового паперу. Діти збирали ті листочки й ще довго зберігали в себе. Інколи деякі поїзди зупинялися, і з них вискакували солдати прямо в обійми рідних [70].
Розділ IV
І
Іван теж вискочив із потяга на пероні станції Кам'янка. Окрім сивої пухкої ковдри передранкового приземистого туману, ніхто його не зустрічав. На сході прорізувалася тоненька смужка світанку, поволі він усе владнішав.
Пошкандибав зі станції на Михайлівну правцем, польовим потоптом, насолоджуючись шепотом вітру, запахами степу, лісу й всіма відтінками ранішнього неба. З-за блакитного виднокола, десь із даленіючої імли за Кам'янкою, між Косарами й Юрчихою, викочувався поволі червонястий окраєць сонця, яке синило простір над тихоплинною річкою Тясмин.
Орожевлювалися у вранішньому небі прошвини хмарок і маревні серпанкові далини пообіч шляхів. Правобіч розляглося велике руто-буйне зелене пасмо урочища Тростянки, ліворуч урочище Діброва, трохи поодалік Парафилово, Барвінкове, Ребедайлове, Хіврочеве.
Вибрався, як колись у дитинстві, на маківку степової могили. Звідси як на долоні не лише ближній степ, а все широке роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних притясминських крутоярів.
Удивляється в степ так, аж очі млоїть. У далині побачив стадо корів на пасовищі й ватагу пастухів. Від них дізнався, що його дружина повернулася й живе в селі з матір'ю й з дочкою Галею. З нею дівчинка років чотирьох. У нього відразу відпало бажання йти в Михайлівну, хоч і минуло вже багато років, як вони не бачилися. Зупинився в степу, хоче повернутися, а куди не знає...
Переборовши внутрішній різновій перечливих почуттів, таки вирішив іти на Михайлівну, адже там є крім чужих йому людей, і його рідна кровинка-дитина. Ніби відчуваючи невеселий його настрій, услід тільки сумно хитають головами прогонисті соняшники.
Зайшов до знайомої оселі, там усі в зборі. Донечка Галя цього разу не злякалася, кинулася до нього як до рідного батька, решта в оселі йому чужі. Привітався. У першій кімнаті теща. У дверях з іншої кімнати з'явилася Гелена, а за нею її дитина з бантиком на кучерявій голівці, у білім платтячку. Глянули одне на одного. Нараз із серця щезла, вилущилася бентежна радість від побачення з дочкою. Заціпенів, стоячи біля вхідних дверей, далі ступати не насмілюється, на руці шинель, за плечима речовий мішок-наплічник.
Примітив, що Олена розповніла, волосся заплетене в дві коси й віночком укладене навколо голови. Мовчать обоє, немає про що говорити, тепер вона йому чужа, як і він їй. Нарешті порушила мовчанку теща:
— Ну от і слава богу, що всі зібралися вдома.
А він, усе ще, стоячи біля дверей, спитав Олену, як колись її називав:
— Чия ж ти тепер дружина?
— Он мій чоловік, — указала рукою на велику світлину, яка висить над вікном на стіні. Він глянув: на ній військовий, старший лейтенант, без головного убору.
— Це його дитина?
Відповіді не послідувало. Замість того вона кивнула на фанерний ящик, майже метрової кубатури й сказала:
— Ось його майно.
Відкрила кришку й він мимохідь углядів там сувої сукна, військові костюми, офіцерську шинель, ордени, що отримав на фронті її чоловік.
— Де ж тепер чоловік твій?
— Він поїхав на японський фронт, війна вже закінчилася, а звідти невідомо коли повернеться.
Далі про щось говорити з Оленою не має сенсу: у неї свої інтереси.
II
Закинув Іван вище на плече речовий мішок-наплічник, шинель на руку, у думках попрощався з могилою нещасного сина, загиблого від ворожої гранати, і пішов назавжди з Михайлівни.
У центрі села під розлогим явором, що навіки лишився в пам'яті, стояла молода жінка, перечікуючи грозу, а біля неї малий хлопчик. Згадався той страшний осінній ранок 1937 року, коли востаннє бачив своїх синочків із матір'ю. Вони тоді гірко плакали вслід своєму батькові. Здавило груди, защеміло серце.
Так невесело для Івана минув перший день на рідній землі, присипав його попіл сизої ночі й підстреленим птахом день, поволі перетворившись в вечірній морок, заповз за обрій до невідомих країв. А ось, урешті, і залізнична станція Кам'янка.
У вікна вокзалу вже заглядає чорна як вугіль, запашна, як спілі лани, ніч, п'янить своїм пахом, томить до сну. Прихилився до стіни, заплющив очі, і провалився в глибокий рятівний сон.
Переночувавши на вокзальній лавці, рано-вранці зібрався правитися пішки, навпрошки через степ, до рідного села. Після багаторічних митарств по світу, простелився шлях на Вербівку, де народився й виріс, до батьківської хати. Шлях хоч і не довгий, дванадцять кілометрів із гаком, але думок перейшло за дорогу без ліку.
У Рудні по містку перейшов річку Тясмин, а далі розляглися кам'янські степи з козацькими могилами.
Ось і знайомий вербівський степ, родова твержа, обжита дідами прадідами земля, запах рідних трав, де він малим, збиваючи холодні ранкові роси й босими п'ятами прасуючи колючі стерні, гобіючи під градобоями, пас не одно літо в толоці худобу.
Іде Іван, а вранішній туман по коліна тече. Вийшов на Високу могилу, глянув звідти на долину, обігріті дитинством краєвиди, туди, де лежить село Вербівка. Вісім довгих років, не був на цій мовчазній могилі, не був і в степу.
Усе тут до глибини серця рідне. Він так любить цей степ, як своє давноминуле дитинство. З вершини Високої могили видно рідне село, воно поділене на дві частини невеличкою річкою. Село ще не відбудувалося.
Пізнав і те місце, де стояла батьківська хата, на вигоні біля неї панські вітряки, які теж спалені. Оця долина — це його рідна сторона, його батьківщина. До неї прагнув усією душею уві снах, там, у сутінках тайги за колючим дротом. Тож думає він у рідному селі, де жили його діди-прадіди, заякоритися назавжди, досить уже поневірятися по білому світу.
У спину через шинель припікає вранішнє сонце, що зійшло з-за Гаврилкового лісу. Народжується новий день. Новий день у житті Івана Харченка. Що він принесе йому, які нові випробування?
Кам'янка нар. Тясмин. 2014-2019 роки
І
Іван теж вискочив із потяга на пероні станції Кам'янка. Окрім сивої пухкої ковдри передранкового приземистого туману, ніхто його не зустрічав. На сході прорізувалася тоненька смужка світанку, поволі він усе владнішав.
Пошкандибав зі станції на Михайлівну правцем, польовим потоптом, насолоджуючись шепотом вітру, запахами степу, лісу й всіма відтінками ранішнього неба. З-за блакитного виднокола, десь із даленіючої імли за Кам'янкою, між Косарами й Юрчихою, викочувався поволі червонястий окраєць сонця, яке синило простір над тихоплинною річкою Тясмин.
Орожевлювалися у вранішньому небі прошвини хмарок і маревні серпанкові далини пообіч шляхів. Правобіч розляглося велике руто-буйне зелене пасмо урочища Тростянки, ліворуч урочище Діброва, трохи поодалік Парафилово, Барвінкове, Ребедайлове, Хіврочеве.
Вибрався, як колись у дитинстві, на маківку степової могили. Звідси як на долоні не лише ближній степ, а все широке роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних притясминських крутоярів.
Удивляється в степ так, аж очі млоїть. У далині побачив стадо корів на пасовищі й ватагу пастухів. Від них дізнався, що його дружина повернулася й живе в селі з матір'ю й з дочкою Галею. З нею дівчинка років чотирьох. У нього відразу відпало бажання йти в Михайлівну, хоч і минуло вже багато років, як вони не бачилися. Зупинився в степу, хоче повернутися, а куди не знає...
Переборовши внутрішній різновій перечливих почуттів, таки вирішив іти на Михайлівну, адже там є крім чужих йому людей, і його рідна кровинка-дитина. Ніби відчуваючи невеселий його настрій, услід тільки сумно хитають головами прогонисті соняшники.
Зайшов до знайомої оселі, там усі в зборі. Донечка Галя цього разу не злякалася, кинулася до нього як до рідного батька, решта в оселі йому чужі. Привітався. У першій кімнаті теща. У дверях з іншої кімнати з'явилася Гелена, а за нею її дитина з бантиком на кучерявій голівці, у білім платтячку. Глянули одне на одного. Нараз із серця щезла, вилущилася бентежна радість від побачення з дочкою. Заціпенів, стоячи біля вхідних дверей, далі ступати не насмілюється, на руці шинель, за плечима речовий мішок-наплічник.
Примітив, що Олена розповніла, волосся заплетене в дві коси й віночком укладене навколо голови. Мовчать обоє, немає про що говорити, тепер вона йому чужа, як і він їй. Нарешті порушила мовчанку теща:
— Ну от і слава богу, що всі зібралися вдома.
А він, усе ще, стоячи біля дверей, спитав Олену, як колись її називав:
— Чия ж ти тепер дружина?
— Он мій чоловік, — указала рукою на велику світлину, яка висить над вікном на стіні. Він глянув: на ній військовий, старший лейтенант, без головного убору.
— Це його дитина?
Відповіді не послідувало. Замість того вона кивнула на фанерний ящик, майже метрової кубатури й сказала:
— Ось його майно.
Відкрила кришку й він мимохідь углядів там сувої сукна, військові костюми, офіцерську шинель, ордени, що отримав на фронті її чоловік.
— Де ж тепер чоловік твій?
— Він поїхав на японський фронт, війна вже закінчилася, а звідти невідомо коли повернеться.
Далі про щось говорити з Оленою не має сенсу: у неї свої інтереси.
II
Закинув Іван вище на плече речовий мішок-наплічник, шинель на руку, у думках попрощався з могилою нещасного сина, загиблого від ворожої гранати, і пішов назавжди з Михайлівни.
У центрі села під розлогим явором, що навіки лишився в пам'яті, стояла молода жінка, перечікуючи грозу, а біля неї малий хлопчик. Згадався той страшний осінній ранок 1937 року, коли востаннє бачив своїх синочків із матір'ю. Вони тоді гірко плакали вслід своєму батькові. Здавило груди, защеміло серце.
Так невесело для Івана минув перший день на рідній землі, присипав його попіл сизої ночі й підстреленим птахом день, поволі перетворившись в вечірній морок, заповз за обрій до невідомих країв. А ось, урешті, і залізнична станція Кам'янка.
У вікна вокзалу вже заглядає чорна як вугіль, запашна, як спілі лани, ніч, п'янить своїм пахом, томить до сну. Прихилився до стіни, заплющив очі, і провалився в глибокий рятівний сон.
Переночувавши на вокзальній лавці, рано-вранці зібрався правитися пішки, навпрошки через степ, до рідного села. Після багаторічних митарств по світу, простелився шлях на Вербівку, де народився й виріс, до батьківської хати. Шлях хоч і не довгий, дванадцять кілометрів із гаком, але думок перейшло за дорогу без ліку.
У Рудні по містку перейшов річку Тясмин, а далі розляглися кам'янські степи з козацькими могилами.
Ось і знайомий вербівський степ, родова твержа, обжита дідами прадідами земля, запах рідних трав, де він малим, збиваючи холодні ранкові роси й босими п'ятами прасуючи колючі стерні, гобіючи під градобоями, пас не одно літо в толоці худобу.
Іде Іван, а вранішній туман по коліна тече. Вийшов на Високу могилу, глянув звідти на долину, обігріті дитинством краєвиди, туди, де лежить село Вербівка. Вісім довгих років, не був на цій мовчазній могилі, не був і в степу.
Усе тут до глибини серця рідне. Він так любить цей степ, як своє давноминуле дитинство. З вершини Високої могили видно рідне село, воно поділене на дві частини невеличкою річкою. Село ще не відбудувалося.
Пізнав і те місце, де стояла батьківська хата, на вигоні біля неї панські вітряки, які теж спалені. Оця долина — це його рідна сторона, його батьківщина. До неї прагнув усією душею уві снах, там, у сутінках тайги за колючим дротом. Тож думає він у рідному селі, де жили його діди-прадіди, заякоритися назавжди, досить уже поневірятися по білому світу.
У спину через шинель припікає вранішнє сонце, що зійшло з-за Гаврилкового лісу. Народжується новий день. Новий день у житті Івана Харченка. Що він принесе йому, які нові випробування?
Кам'янка нар. Тясмин. 2014-2019 роки
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги