На скрижалях історії

Післямова

Старенька хатка, похилена на правий бік. Солом'яний дах уже добре пошарпали вітри й дощі. Найтихіший, найрідніший притулок старості, спогадів і мрій Івана Борисовича Харченка. Тут він доживав віку із своєю дружиною, тихою колгоспницею-трудівницею. За учительською звичкою, сидів удома за столом, але вже не було перед ним кіп учнівських зошитів. А були тека з паперами й шість загальних зошитів, списаних дрібним почерком. Сюди він записував різні нотатки, уривки спогадів, окремі думки й роздуми. Можливо мав на меті щось, колись написати...

Хвалити Бога, ті його нотатки, не впали комусь у вічі, у ті 60-70 роки XX століття... А то не довікував би на своїй землі, запроторили б повторно на Соловки, навісивши ярлики «ворог народу», «відщепенець», «націоналіст».

Надворі мороз, а в Іван Борисович Харченко хатині затишно й тепло. У причільне вікно кидало сонце перший промінь. У небі над двором перебігали наввипередки з рідного краю в далекі краї чепурні сіренькі хмаринки. Під вікном скакали горобчики, длушпалися в снігу, добували собі крихти з курячого столу. Їм холодно, підгинали свої тоненькі ніжки під своє пухнасте пір'ячко й щось жваво цвірінькали поміж собою. Їм затишно жилося тут під хатньою стріхою.

Щоденно Іван Борисович їх упізнавав: у самички біле крильце, у самця біла пір'їна в хвості. Усіх десятків зо два. За мітлою, що схилена на стінку, завжди ховався кіт. Він так впадав в охоту поласувати гороб'ячим м'ясом, що нижня губа аж тіпалася. Спритно кидався на горобців, кури полохалися, а він придавлював самця-горобчика. Та в загальному пташиному переполосі не точно прицілювався. У котячому роті залишався лише хвіст із білою пір'їною, а горобці опинялися аж на старій груші. З ними й безхвостий, куций, як м'ячик. Він общупував те місце, де був у нього хвіст.

Одвічна боротьба в природі за існування. Такі коротенькі драми, що відбувалися за вікном, продимали протягом шпарки приспаної, задимленої роками пам'яті Івана Борисовича. Збуджували, вивертали з неї спогади про кручені завії його долі, а разом із тим і давноминувшини України.

Адже так збіглися зорі, що і йому й Україні доводилося бувати в такому становищі, як у того горобчика. Хто тільки не прикладав зусиль над погубою духу. Землю й тіла покалічили, але до глибини душі не дісталися, хоч і намагалися це зробити багато хто не раз.

Якось не вірилося, що ось він уже добирається до того віку, яким пам'ятав із свого далекого дитинства діда Андрія. Спливли тихесенько його літа, як дівочі вінки за водою, проскрипіли, як дідові чумацькі мажі. І сліду не лишили. Тепер уже не наздоженеш їх ні на калиновому мості, ні на дальніх дорогах-роздоріжжях.

Життя людське — згорає, неначе свічка. Так тихо й відійшов у засвіти безміру простору простий сільський учитель, у визначений йому Богом час. Забрав із собою в безвість і безгоміння, де всі святі праведні спочивають, шмат історії держави й своєї епохи, яку пропустив крізь власне життя. Адже був він хоч і мікроскопічною, але часточкою на скрижалях історії України, живим свідком великого її відрізку. Хоч і залишився вир недосказаного, та все ж дещо встиг залишити...

Усі ми смертні. Але ми українці! У наших предках, у крові кожного з нас — мікроскопічна частка незбагненної України!

Автор