Намір!

Розділ ХІІ Секрет люстерок смерті. Намір!

Ми з бабцею пережили зиму. Це була справді важка пора для нас обидвох. Я відчував як смерть, маскуючись то під мороз, то під відлигу, кружляє довкола будинку. Припадає до облуплених стін, виє в комин і зазирає крізь голі шиби. Мабуть, для того й існують фіранки – щоби серед ночі не розгледіти пару світлячків за вікном.

Я готувався до весни. Рання весна удвічі важча за зиму. Вона бере хитрістю. Заморочить голову ясним небом і нанесе удар кувадлом сніжних хмар.

У хаті згоріла вся проводка. Вона й так була трухлява, а тут іще якісь перепади напруги почалися. Я саме прасував постіль. Надворі гримнуло, за стіною щось шварґнуло, і зі щитка в коридорі порснули білі іскри. Заглох холодильник – зникло світло в цілому селі. За дві години напруга знову з’явилася, але тільки в сусідів. У нас щось погоріло, і то конкретно. Я не петрав у електриці зовсім нічого.

З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Весь провіант переніс у комору – там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала у ліжку. Останніми днями у неї були приступи марення. Зі сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь під вечір на пару годин баба ставала більш ясною, а потім, уже наніч, знову бралася маячити.

Хвилини ясності ми за традицією використовували для «дивилки». Ми називали це «дивилкою», бо все, що потрібно для гри – дивитися іншій людині в очі. Згідно вигаданої мною легенди, у давнину люди дивилися одне в одному в очі так довго, поки один з них не втрачав свідомості, а інший не відправлявся у мандри чужою головою. Я садовив бабу на ліжку, підкладав їй під спину величезну подушку і сідав навпроти. Наші погляди впиралися один в одного, і ми змагалися, хто кого передивить.

Тут нема більше про що розказувати, бо ця гра не для слів, а для очей. Елементарно не знаю, як пояснити цю глибину порозуміння, котра виникає після «дивилки». Здається, ти вже не зможеш приховати у своїй душі нічого і ніколи. Коли я дивився в очі старої, я бачив не її душу, а свою – зі всіма хитрощами й недомовками, які раніше навіть не думав зрадити бодай собі самому.

Баба шукала у моєму погляді життя, шукала стійкості перед затьмаренням. Я в її очах хотів уловити спалахи того, що розкриває секрети. Того, чим все закінчується.

Сиділи, задивлялися одне одному в очі до тих пір, поки склера не починала пекти перцем. Ми були великими фанатами «дивилки». Щось було у цій грі.

У ті березневі пополудні баба хапалася за «дивилку» як за останній шанс побути живою. Здавалося, що рогівка просто випаровує сльози з поверхні, як розпечена бритванка. Після таких сеансів у мене німіло чоло. Очі ще довго світилися – це надмірне тепло відчувалось повіками зісередини.

Ввечері, як звичайно, я повертався до викидання чужої пам’яті.

Баба збиралася скапуститись – по ній це було видно, тож я мусів щось придумати з електрикою. Відійде небога, а світла не буде, як будемо парастас правити?

Одягнувся потепліше й пішов у місто. Зимою доводилося ходити по трасі – всі поля у розкислому снігу. Спершу зайшов у контору електронагляду, треба було домовитися, щоби прийшов майстер, подивився до проводки.

Потім пішов на пошту, подзвонив до своїх у Мідні Буки. Нікого не було.

Почав крапати сніг, спершу дрібний і мокрий, а потім все лапатий і лапатий. Випадково натрапив на похоронне бюро. Зайшов. Поспілкувався з пузатим дядьком в окулярах, більше схожим на кравця. Мабуть, тому, що на шиї в нього був кравецький метр. Сказав майстрові, що потрібна домовина. Дядько повів мене у сусідню кімнату. Я вибрав акуратну модель зі сосни. Майстер на картоні записав параметри тіла. Я сказав, що у висоту баба має метр шістдесят, хоча насправді вона ніби й нижча, але в тазі широка. Поцікавився, на коли то буде . Майстер пояснив, що коли мені спішиться, то можна вже й на нині . Але я заспокоїв його, і ми домовились на все про все на четвер.

Майстер узяв з мене сорок гривень завдатку і телепатично дав зрозуміти, що треба принести пів-літри. У той же спосіб я відповів йому, що матиму це на увазі. Вийшов із приміщення під сніг – біла ковдра тала у чорну воду.

Знову пішов на пошту. Набирав код вовчухівського району, але постійно зривало. Проблеми на лінії. Видно, в горах ідуть снігопади.

Нарешті підняла слухавку мама. Хвилини три розказувала, як у моєї новонародженої племінниці почався страшний діатез, усі перелякалися, покликали сусідку, колишню санітарку, а та, дурна баба, бовкнула, що то короста. І вони всі разом – тато, мама, Неля з малою і Мирославом, і сусідка, грім би їй чай цукрував – усі разом упхалися в машину і ґальопом поїхали до педіатра. А що єдиний нормальний педіатр жив щойно у Скольому, то мусіли чмихати аж туди, і це в такі-то сніги. Закінчила мама досить оптимістично, сказавши, що сусідку «забули» в лікарні – вона заговорилася зі знайомою санітаркою і десь пропала.

Я замогильним голосом відповів, що треба було б мамі приїхати сюди, з бабою попрощатися. Бо вже от-от. Мама стрепенулася: от-от ?

Я повторив. Мама зразу обмінилася і діловито порадила замовити домовину. Я сказав: «Усе готово», і попросив не зволікати. На те вона відрізала, що приїде з татом післязавтра, швидше не вийде.

Коли я повернувся (було сіро і сиро, надворі крутив снігопад), баба спала. Тепер я придивлявся до неї дуже пильно, щоразу налаштовуючись на те, що сон її – вічний. Баба з важким сапанням втягувала повітря. У неї в носі були жахливі поліпи. Ще замолоду, як розказувала мені мама, спати з нею під одним дахом було тестом на нерви. Але зараз баба вже не мала сили навіть добувати з себе хропіння. Очима відчував, як із її живота тікає тоненька цівка життя. У кімнаті стояв дух печального старого тіла.

В хаті були присмерки, і я за звичаєм запалив каганець. Я й раніше ніколи світла не вмикав, а так – усе сутінкував.

Давно просік певну річ. Пандемія неврозів, що ними так ряснів ХХ вік, криється, на мою думку, в трьох речах. Перша – це будильник. Людина повинна прокидатися у натуральний спосіб. Відтак суспільство, яке вимагає людині йти всупереч індивідуальних потреб організму – хворе суспільство. Якщо людину зі сну висмикує різкий дзвінок, у її підсвідомості татуюється один і той же візерунок паніки.

Інша причина – електричне світло. Від передозу червоного випромінення (а лампи розжарювання якраз такі) очне дно перебуває в перманентному напруженні, а цей спазм дає прямий вплив на самопочуття. Людина, котра споглядає світанок, відчуває приплив сил та оптимізму. Людина, котра втикає на жарівку, переживає тупе роздратування.

Про третю силу, якою сучасна людина роздовбує душу, я не можу сказати нічого. Але вона мусить бути, бо всього в житті є по три. Подумаймо разом… може, то щось, пов’язане з сексом? Чи з поглядами на духовність? Чи взагалі – все настільки просто, що ми й не гадали? Підозрюю, справа в тісному взутті.

У будь-якому разі, перших двох руйнівників здорової психіки я уникав уже рік – із того часу, як поселився у бабці. Результати вищою мірою позитивні.

Тому через брак електрики я дискомфорту не відчував. А коли приїдуть старі (вони не так люблять морок, як я), все буде полагоджено.

Шиби дрижали від вітру – він дув із півночі. Хмари у формі велетенських наковалень віщували сніговий буран. Хата занурилась у тінь, тільки мій каганець на кухні кидав червоні відблиски на ніж, на дошку, і на розкришений наніц буханець свіжого хліба. Я зварив бабі вівсяної каші. Останніми днями в неї були проблеми зі стільцем.

Наклав собі трохи мамалиги в тарілку, з’їв її з вишневим варенням і хлібом. У баби була повна пивниця консервів: маринади і компоти у трилітрових слоїках, варення у літрових, аджика у півлітрових. Баба виявляла особливу ретельність до всього, що стосувалося хатнього господарства: кожна банка підписана. Зустрічалися варення і з дев’яносто другого року, і з дев’яностого. Був раритет із вісімдесят восьмого, мариновані опеньки. Я задумався, що було такого видатного у вісімдесят восьмому. Тисяча років християнства на Русі? При нагоді здам у Музей історії релігії.

Закінчив із вечерею, розбудив бабу (виспалася в день, тепер цілу ніч буде кректати). Баба глянула на мене, не впізнала і знову заснула. Я заніс її порцію на кухню, сховав під покришку до серванту.

Темрява кутала мене, як свою дитину. Я загасив каганець і піднявся до себе нагору. В хаті було зимно, тільки в баби нанизу палився п’єц. У кімнаті я не палив. Від тепла в мене пашіли вуха. У холоді, натомість, почувався куди краще – і в голові ясно, і дихати легше.

Я по пам’яті знайшов ногами спальник, скинув капці, штани і пірнув у нього з вухами. Футболку наніч не знімаю, щоб не прохололи груди. У повній тиші, в цілковитій темряві, я лежав із розплющеними очима, і слухав, як за вікном тече чорна вода – густа і холодна. Мені було дуже спокійно на серці, бо я відчував, як усе довкола відбувається належним чином. Цей особливий стан глибинної води – суть танення льоду. Повітря насичене вологою, повітря переповнене від’ємними зарядами водню. Натуральний гідроліз. Вивільнює кисень і аніони водню, котрі настроєні до людини винятково дружньо, викликають у ній почуття спокійної пітьми, яка навіює глибокі спогади, немов скресання льоду.

Я уявив себе танучою брилою криги. Пригадав, як виглядає ріка Опір ранньої весни – берег завалений паковим льодом. Ріка чорна та масляниста. І сіре небо непрозоре – низьке й щільне. Воно посилює це гіпнотичне відчуття танення. Я вже сам перетворююся на важку, загуслу водицю, котра вільно пливе, обтікаючи холодне каміння на дні, абсолютно вмиротворнений. Вода не знає конфлікту, вона дзюркоче, їй невідома боротьба, а тільки спокійний плин крізь агрегатні стани – лід, вода, пара… вода… лід… вода… пара.. вода… лід… вода…

Я тануча брила, котра поволі капле. Весняне звучання в пітьмі. Я не задумуюся, лід я чи вода, я повністю довіряю собі – зі мною не може трапитися нічого поганого. Що може трапитися в цьому колообігу? Це повільний дзюркотливий морок, весь в холодах і туманах.

Я течу, збігаю туди, куди мене тягне моє ледь похиле річкове ложе. Я вливаюся, тану в холодній стоячій пітьмі, де тихо і нерухомо.

Це океан.

Я повільно протікаю на саме дно, де ні промінчика, ні поруху, ні звуку – я в дивовижній щільності, в абсолютному захисті остигаю

з мене виходить нездорова гарячка поверхонь

я стигну в нерухомості

зупиняюся без єдиної думки

і стаю однорідною

в’язкою

тишею

Прокинувся без жодної думки в голові. Зовсім порожній і легкий, позаду очей німа пітьма. Надворі сіріло. Відкрив вікна, щоби перевітрити з ночі. Я завжди мушу зранку перевітрити.

Пішов наниз. Баба сопіла. Вночі вона, видно, крутилася, бо півпростирадла злізло на підлогу. В кімнаті задуха, п’єц грів цілу ніч. Я перекрив трубу з газом і залишив двері до її кімнати прочиненими, нехай перевітриться. Відкрив на кухні вікно і впустив приємну вологу знадвору. За вікном падав дощ, але проталин у снігу ще не було.

Сік дощ. Сирість робила предмети нечіткими, тонко розфокусованими. Я легко уявив собі, які сльоткі сьогодні дороги. На електрика годі й надіятись.

У світанковій тиші зварив собі какао, попивав ним загуслу на холоді вівсянку. Потім начистив пару картоплин, поставив варитися. Вікна кухні запотіли, коли вода почала підкипати. Відцідив воду. Виклав пару паруючих картоплин на тарілку і пішов будити бабу.

Баба була в свідомості. Запитав, чи вона пам’ятає, як учора її будив. Баба не пам’ятала, казала, що цілий день спала і спала, але гейби й не спала, а такво шось собі думала . Баба захоплено переказувала мені все, над чим вона задумувалася вчора, а я в той час підносив до рота полупану на кавальці картоплину. Баба наче щойно зауважила, що їсть пісну бульбу і стала дорікати, що я її, як льоху, тільки кашами та бараболею годую, а вона би борщу з’їла, хліба з маслом…

Вона говорила це так піднесено, що в мені аж заграла радість. Наче друг почав одужувати. Я спитав, а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лиґнула, а нині вже борщу?

Баба хвацько махнула рукою і сказала: «Скільки там того життя».

Я пішов на кухню готувати борщ. Борщ без м’яса то є дупа; що ж – виходить, буде зупа. Готував на чому було. Щось не хотілося з дому виходити. А потім передумав. Накинув куртку і пішов до кооперативи за свіжим хлібом, бо той розкришений поклав на сухарі. Надумав піти в місто і купити курку, приготувати назавтра росіл з литим тістом. До розсолу сухарі, натерті часничком – сам раз. Приїдуть старі, то ще баба, може, з ліжка встане. Всі би пообідали.

Чимчикував трасою, загрібаючи ногами хлюпку льодяну муть. Милувався небом. Небо сіре, затягнуте кількома шарами димки. Десь далеко почувся єдиний окрик ворони. Жодної машини – ні в село, ні звідти.

Зайшов у перший магазин на периферії, котру в Тернополі називають Аляскою. Купив синю курку з жовтими кігтями. Може, взяти чогось солодкого? Але ж то більше у звичаях батьків – привозити в гостинці солоденьке. Вийшов із магазину, і нагадав собі, що збирався купити якоїсь горілки для майстра з похоронного бюро. Я не спец, тому вибирав інтуїтивно. Знайшов «Пшеничну»: без понтів і з акцизом.

Коли вийшов з магазину, вже було пів-одинадцятої. Мене осяяло, що зовсім поруч є контора електронагляду, де я вчора (без успіху) пробував заініціювати монтера. Попрошкував туди. Назустріч мені вийшов якийсь чоловічок – по легенькій ході я вгадав алкоголіка з досвідом. Легенька хода – це тому, що карма легенька.

– Прошу пана, – окликнув його. – Як до дільниці пройти, не підскажете?

Пан у куфажєчці почав було пояснювати, а потім глянув на мене ясним поглядом з-під картуза й запитав, чи я йду щось за світло виясняти.

– А ви там працюєте?

Дядько сказав, що сьогодні в нього вільне, а взагалі так, він там працює. Навіть саквояж показав для підтвердження. Чимось він мені сподобався, і я запропонував йому перейтися зі мною в Хоботне, глянути до електрики. Заодно показав плящину. Видно, у дядька були вже певні плани, але перед пропозицією прогріти гланди плани не встояли і впали. Для останньої перевірки пан монтер спитав, чи не буде в мене запалити. Я пообіцяв у першому ж кіоску купити йому «Прилук», і ми вдарили по руках.

– Тимко, – представився електрик.

– Петро, – представився я, і ми ще раз ударили по руках для закріплення дружби.

Як і обіцяв, у кіоску я купив пачку червоних «Прилук», і Тимко з усілякими апетитними прицмокуваннями затягнувся і випустив дим.

– Найліпше курити зранку і на холоді, – запевнив він.

– А ше вночі і в теплі, – поділився я досвідом. – Після роботи.

– Точно. Може, закуриш?

– Ні, дякую. Більше не палю.

Тимко виявився надивовижу приємним чоловіком, розмовляти з яким було чистою насолодою. Попри те, що наші розмови були геть ні про що, поки ми брели в село, вони собі лилися та й лилися. Нижчий за мене, зі слідами щетини, на холоді Тимко виглядав досить свіжо, але загальний червоний фон обличчя нагадував не рум’янець, а запойний угар.

– А мене, вобше-то, нині звільнили, – з дитячою щирістю зізнався Тимко.

– А шо так?

– Та-а-а там… троха тойво. Троха не ходив. На халтурку їздив. Ну і тойво. З бригадою там троха.

– Пили-сьте по трошки, – підказую.

– Но ясно. По трошки, сильно так нє. В нас на роботі як? Ідеш в отпуск – став одбувне. Приходиш з отпуску – став прибувне. Кінець місяця – скидаємся. Ну, по п’ятницях, то так само собою, бо робочий тиждень ся скінчив. Ше троха в четвер буває. По середах нє, бо то піст. У понеділок то хіба як дуже вже після неділі.

– А в неділю шо?

– Ге! Та в неділю празник!

– А у вівторок?

– У вівторок то тільки Йосько Процик може. Я би вже не витерпів.

– А жінка не свариться?

– Ей там, – махнув він. – Не маю жінки. Сам сплю, сам гуляю. Знаєш, як то є.

– А де живете, пане майстер? – на Тимка таке шанобливе звертання діяло магічно. Він жвавішав і говорив із великою охотою.

– Та ото вже ніде не живу. Жив би в Йоська, але ми з ним горшки перебили. Ну, посварилися. Фактично, за дурничку, але ж я був правий!

– А шо таке?

– Та сидимо ми раз із Йоськом, ну, закусили, ясно, балакаєм про всяке. А він сам з півдня, то мені все інтересно з ним балакати, бо він таке деколи ляпне, шо мене аж сміх збирає. І ото він каже, фактично ні до чого, шо такого мого слова «трускавка» не існує, і його слова «клубніка» не існує, а по-науковому є тільки суниця. А полуниця – то це взагалі шось непонятне.

– І шо?

Тимко махнув рукою. Мабуть, не хотів ятрити рану.

– Но і посварилися на рівному місці. І більше вже не ходжу до нього.

– А де ночуєте?

– Та де… на роботі ночував, у підвалі мав там свій куточок. А як начальник ся довідав, то почав сварити, шо я їм контору спалю, і він мене вижене. А я кажу, та ви мені сто років не потрібні, і вийшов, гримнув дверима.

– І шо?

– А нині приходжу, думав, начальнику ся минуло. А тут приходить Микола, начальників козачок, дає мені сорок гривень і каже, шо я вже з ними в розщоті. Ну, то я пішов собі.

– І шо тепер будете робити?

Тимко зняв кашкета, покрутив і знову натягнув, а потім махнув рукою легко і безтурботно, зовсім як моя баба. Мені аж самому стало весело.

– Ет! Де тільки не пропадав! А шо буду робити? А во – сяду нині на елєктричку і поїду в Одесу, до моря. Двайціть років хлоп моря не видів!

Ми зійшли вниз, у село. За кряжем, що ховав село, коли шукати його очима з дахів Тернополя, висів туман. Я попросив Тимка зачекати. А сам скочив до Шилипилихи, взяв пів-літра сметани до борщу.

Знову зачиналася мжичка, і ми поскоріше зайшли до хати.

– Стара, – з повагою зауважив Тимко, вивчаючи потріскану стелю на веранді.

– Та стара, – погодився я.

Майстер скинув ґумаки, повісив зашурґану куфайчину на вішалку і відразу ж пішов у хату.

Тимко був явно хлоп не промах. Невловимими маневрами він постійно відсувався від електричного щитка. Я ситуативно обставляв усе так, щоби майстер врешті взялися до діла, але сам не помітив, як Тимко вже опинився на кухні.

– Пане майстер, – позвав я. – То ви, може, подивіться перше до елєктрики, а потім вже і по сто собі крапнемо?

– Та я би запросто, – озвався він із кухні. – Але перше треба шось майстрові їсти дати, бо контрольку в руках не втримаю. О, бараболька свіженька…

На підлогу полетіло щось металеве і з лязкотом закалатало на всю хату.

– Йой , я не хтів! – почулося з кухні.

Крізь дзенькіт долинув бабин голос:

– Петру-усю!.. Йой… Петру-у-усю!

Я кинувся до баби. Баба сиділа на підлозі в калюжі сцяків і плакала. За метр від неї стояв горщик, якого я, остолоп, забув підсунути ближче.

– Йо-о-ого-ой… – ревіла баба і розмазувала соплі по лицю. – Гогого-о-о-ой…

Я підняв її на руки і поніс у ванну. Баба вчепилася мене одною рукою за комнір блюзки, іншою лапала за потилицю. Я допоміг їй обвити мене за шию. В такий спосіб ми зайшли у лазничку (обережно у дверях, щоби не задіти її головою об раму). Я поставив бабу рачки у ванну і наказав так стояти і не плакати, поки я не принесу теплої води.

На кухні Тимко повзав по підлозі й миткою до начиння згрібав борщ у баняк.

– Пів-баняка буде, – заспокоїв Тимко, піднявши голову.

Я спробував зняти з плити над п’єцом виварку. У мене завжди стояла виварка з водою, з бабою таке не раз бувало. Баняк був гарячий, і я поглядом пробував знайти рушник, щоби взяти ним посудину за вуха. Вафельний кухонний рушник, весь бурячковий і цибуляний, лежав у мийці. Я поліз рукою на верхню поличку креденса за чистим рушником, як знову почув виття із ванної. Швидко поніс туди виварку із паруючою водою. Баба стояла рачки так, як я її залишив. Вона ревіла.

– Живіт! Живіт болить, вмираю!

Я нахилився, пропальпував живіт. Він був тугий і здутий.

– Болить? – питав я, тиснучи на печінку. Баба тільки ревіла.

Не знаходячи іншого виходу, я здавив їй живіт двома долонями. Натиснув сильніше, і з бабиного заднього проходу вилетів сухий кілок калу, схожий на шишку. За кілком послідувала деморалізуюча рулада.

Баба полегшено зітхнула і ще раз пукнула.

– Дохтіром, певне, будеш, – сказала вона. Принюхалась і наморщила носа. – Шо стоїш? Мий давай, зимно може, нє?

Я підмив бабу, переодягнув її у сухе і поклав у ліжко. Баба сказала, що їй мокро. Я знову вийняв її з люлі і поставив посеред кімнати рачки. В іншу форму баба вже не згиналася і не розгиналася. Дуже рідко коли вона ще могла сідати. Сьогодні був не той день.

Зі своєї спринтерської позиції баба давала чіткі команди, як я повинен стелити ліжко. Вона глянула через плече й закричала:

– Чорт! Господи, чорт у хаті! Петро, жени його!

Крізь привідчинені двері в кімнату просунулася скуйовджена голова Тимка. Він жваво оглянув інтер’єр (над ліжком великий фотообраз Ісуса в полі з апостолами, справа – родіола, по центру – стара баба в позиції бобика, розвернута до нього задом) і сказав:

– Начальник, їсти готово!

Баба повернула голову до мене:

– Спаси і сохрани! З чортом обідає!

Я пояснив бабі, що то майстер прийшов до елєктрики. Баба наче повірила і заспокоїлася. Я поклав її назад у ліжко і накрив периною, гарно підбивши під боки.

На кухні стояла тареля з картоплею. Вірніше, картопля зав’язла у сметані – напевне, у тих пів-літра, що я купив у Шелепилихи.

– Шось не так? – стурбовано спитав Тимко, сідаючи. – Я підлогу витер.

Підлога, слизька і мокра, була вкрита тонкою аплікацією з цибулі в корейському стилі. Я подумки плюнув на все і сів за стіл.

– Ну, то може вип’єм? – несміливо запропонував Тимко. Я поліз до сумки за пляшкою. Дивуюся вголос, чому майстер першим ділом не шукали за нею.

– Та де так можна! Я ж у гостях!

Я налив Тимкові сто п’ятдесят грам до келішка. Тим келішком баба витискала палянички для пирогів. Пляшку зразу ж закрив і сховав до креденсу.

– А ти не будеш?

– Нє. Мені за бабою пильнувати треба.

Тимко повів бровою і перехилив, як має бути. Втягнув носом повітря, йехнув, і раз-два почав наминати бульбу.

Я не був голодний, але трохи поїв.

Тимко вже чекав на чергові сто. Я категоричним тоном сказав, що решту ми собі ґольґнем, як подивимся до елєктрики. Тимко скис. Він почав колупати ложкою в сметані, як невдоволене дитя.

Нарешті він відсунув тарілку (не з’їв і половини порції), й рішуче став із-за столу.

– Так має бути.

– Шо? – не втямив я.

– Правильно кажеш, начальник. Перше робота, а тоді перекуска, – і твердим кроком направився на веранду, де лежав саквояж із інструментами. З перебільшеним поривом він розкрив його і довго длубався, поки не видобув якусь штукенцію, схожу на авторучку.

Я з цікавістю спостерігав за його діями. Тимко підійшов до щитка, устромив свій інструмент у якесь гніздо і негайно отримав удар струмом. Його теліпнуло разок і відкинуло на метр назад, так що аж гепнувся на спину, як лантух із цибулею. Ще й стукнувся головою об діл.

Вся ця пантоміма виглядала дуже кумедно, цілком у дусі такого чоловічка, і я вчергове розплився у посмішці. Я схилився над ним:

– Ви не вдарилися, пане майстер?

Тимко, навіть не усміхаючись, сумирно лежав на підлозі. Я би вже принаймні ворухнувся.

Нахиляюся над ним нижче, давлячи регіт. Шукаю на його обличчі сліди смішинок. Торкнувся рукою Тимкової голови (розкуйовджене масне волосся стирчало і вилося), і голова легко перекотилася на інший бік. Верхня губа задерлася, оголивши ясна і кінчик язика. Очі були привідкриті, але в прорізах – тільки жовтаві білки. Мене труснуло з жаху.

Швидко закотив йому повіку. Райдужка заскочила аж за кістку. Автоматично я вдарив три чи чотири рази по обличчю і в паніці притулився вухом до грудей. Піджак з підкладкою глушив звуки, але я, здається, щось почув. Рвонув ланкаци вбоки, здер сорочку і притулився вухом до всохлих ребер. Щось шуміло і пульсувало, щось там точно ще билося… як раптом збагнув, що то в мене вуха вилазять навиворіт від перенапруження. Кров гупала в голову тяжким молотом, удари віддавали у скроні, на очі й барабанні перетинки. Грудна клітина не рухалась.

– Курва, шо ж робити?

Довкола мене кружляла паніка, схожа на пігмея в масці, махала руками й дико кукурікала. Паніка поглинала всю увагу, яку я збирався зосередити на ситуації. Мені стало млосно, і я зрозумів, що от-от зімлію. Пару раз зі всього дуру вперіщив себе по щоках. Паніка тільки посилилась, і я знову припав вухом до Тимкових грудей. Нічого.

Я зробив єдине, чого робити в таких ситуаціях не варто. Що було сили гупнув кулаком Тимкові там, де серце. Склав руки в колодку і гупнув ще раз. І ще раз. На четвертий раз я з жахом помітив, як мої кулаки пробили в його грудях ямку. Я спинив себе і помацав ту виїмку пальцями. М’яка до нудоти. Точкові крововиливи. Голова моя крутиться, дайте за щось потриматися.

– Курва! Курва! – прокаркав я, втративши рівновагу. Повалився з почіпків на зад. – О курва!

Я проламав Тимкові всю грудину, перетворив її зісередини на затоплений кров’ю мішок кісточок. Гематоми, переломи, пневмоторакс. Тимко був мертвий, і, цілком імовірно, я добив у ньому останній шанс ожити.

– Петре! – почувся розпачливий голос баби. – Біжи скоро!

– Шо?! Ну шо ти хочеш?!

– Ходи сюда! Я вмираю!

Я метнувся до баби в кімнату. Вона хапала ротом дихання, але щоразу ковток ставав менший.

– Теперка вже точно… Йой, як я ся бою… Йой, Петрусю золотенький… йой, рибонько…

З кожним «йой» з неї вилітало по кухлику сили. І влітало по чорній пташці. Я бачив на власні очі, як ті пташки, схожі на дроздів, влітають їй у живіт.

Я сів біля баби. Серце моє аж вискакувало.

– Зара… ше би трохи… Ше би трошечки пожити…

Очі. Мені потрібні її очі. Але баба закривається, ховає голову під перину. Я силою опустив їй руки, щоби вона перестала затулятися.

– Тихо! Тихо, пам’ятаєш, як ми дивилися в очі? Давай зараз так. Якраз той момент.

Баба мотиляла головою і стогнала. На дворі здійнявся вітер і бив щосили об шибки. Я виразно чув смерть. Де вмирають двоє, там третій півмертвий.

Баба сувалася по подушці, але я знову силою стис її голову в долонях. Вчепився поглядом їй в очі.

Упіймав.

Упіймав погляд. Баба зловила погляд. Ми побачили одне одного. Я розслабив руки, і баба більше не крутилася. Ми задивилися одне в одного.

Раптом я відчув, як моя кров зупинилася. Кров сказала: «пшик», і випустила із себе весь жар, всю паніку. Наче рідкий метал влився у холодну воду, і холод переміг.

Кров охолола і перетворилася на густу чорну воду талої ріки. В голові знову стало порожньо. Розвернувся лицем до наступаючого часу, і побачив, як Час накочується на мене і на бабу. Накочується і штовхає. Накочується і штовхає великими клубками млості.

Відриваю погляд. Мене тошнить, перед очима пливуть плями. Зробив кілька глибоких дихань і знову заглянув бабі в зіниці.

Баба не дрижала. Вона дивилася в мене, але не бачила. Наші очі – система півпрозорих дзеркал.

В моїх очах відбивається бабин погляд, а в бабиному – погляд смерті.

Таким чином я хотів побачити погляд смерті й залишитися живим.

Я дихав повільно і глибоко, і це справило на бабу гіпнотизуюче враження. Вона теж заспокоїлась і западала в мої очі, наче то були дві бездонні криниці. Я дивився у неї, і побачив, як щось у ній відійшло, і тепер дивиться на світ без страху. І в цей момент –

– цей момент коротший всього, що тільки можна уявити, бо він вже не належить нікому. Раптовий рух у глибині очей, і я вже бачу тінь, що віддаляється, несучи мою бабу під пахвою, мов овечку. Я посилаю погляд у спину цій тіні, і тінь на хвилю повертається… дивиться на мене через плече… і я в подвійному цуґцвандзі, шах і мат – дивлюся в очі баби, котра бачить, як смерть, що несе її під пахвою, озирнулась, аби угледіти мене. А я, таким чином, бачу себе очима смерті і розумію в одну крихту момента геть усе.

Баба вмерла.

Я піднявся з ліжка, переповнений знанням, яке ніяк не мав права забути. Я навіть хотів це записати, але добре, що не почав шукати ручку, бо обов’язково забув би. Та й не зміг би змалювати це словами, бо все було поза ними. Слова – талан живих.

Я знову і знову проганяв у пам’яті те, що побачив. Це було найважливішим із усього, що я міг дізнатися про смерть, залишаючись живим.

Я побачив остаточну таємницю смерті . Я побачив, як із бабиних очей точно в момент смерті злетіли дзеркальця, й мені відкрилася істина – смерть засліплює нас життям.

Все, що ми бачимо, – тільки відображення у люстерках, які смерть тримає у нас перед очима. Округлі дзеркальця, на зразок пенсне. Смерть засліплює нас сонячними зайчиками нашого світла. А ми так зачаровані власним сяйвом, що не годні побачити будь-що інше.

Але завжди, завжди наступає момент, коли смерть ховає свої люстерка до кишені, забирає їх із наших очей, і речі постають перед нами такими, якими є насправді. Ми бачимо:

Смерть завжди поруч, і вона не вручає призи переможцям,

а тільки тисне всім руку –

дякує всім, хто брав участь у змаганні.

Бо в очах Смерті всі рівні –

і той, хто прийшов першим,

і той останній –

всі однакові, бо всі,

врешті-решт,

пересікають

магічну

межу;

і нарешті стає зрозуміло,

що фінішна лінія –

зовсім не черговий старт.

Фініш означає фініш.

Холодний і безмовний, мовби брила льоду, я виходжу в коридор. Із коридора видно веранду. На веранді видно тіло електромонтера Тимка. Я пробую насилу викликати в собі паніку, але їй немає чим поживитися. Голова моя антарктида – холодна та ясна. Повна простих, остаточних рішень.

Двоє людей умерли водночас. Я не маю думок, тому я бачу .

Порожньо. Зовсім порожньо і німотно.

Я бачу . Я бачу, який бездоганний дарунок залишила для мене смерть у цій хаті. Я бачу це різко й однозначно. Між двома смертями третій може прошмигнути непоміченим. Смерть двох – перелітний шанс третього.

Ось що мені хотіла показати смерть. Або я беру цей дарунок, або відступаю. Ловлю свій шанс, або йду на завтик.

Світ простих рішень.

Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення.

Справжні рішення – прості рішення.

Я приймаю просте рішення.

Іду на кухню і відкручую всі краники на плиті. Газ із шипінням виривається з конфорок.

Заходжу в кімнату до баби. Тіло лежить на ліжку. Без пафосу. На трубі, що веде до п’єца, теж відкручую краник.

Так само підіймаюся у дідів кабінет. На вікнах штори, в кімнаті присмерк і затишна глухота книжок. Один п’єц стоїть тут, і ще один у коридорі. Відкриваю газ у кабінеті.

Заходжу в білу кімнату. В темпі скручую каримат, надягаю поверх нього ґумки, щоб не розкручувався. Згортаю спальник і так само заштовхую його у мішок. Кидаю спальник на дно наплечника, каримат приторочую стяжкою до наплечника збоку. Оцінюю свій одяг. Робочі штани захисної барви, на таких не видно бруду. Підниз полотняної куртки одягаю шерстяний ґольф на замок під горло. Це замість шалика, щоб не задувало. Поверх куртки вдягаю ще одну – вона вільніша, має каптур і виготовлена із тонкої водонепроникної тканини. Спеціально на дощ або мокрий сніг. Індіанське слово анорак . Дві куртки пасують, наче пошиті одна під одну. Наплечник наповнений в ідеальній пропорції. Все збігається найкращим чином – все бездоганно.

У коридорі вже висить кислуватий штин одоранта. Збігаю вниз по сходах. На кухні хапаю свіжу буханку хліба і каганець зі серванта. Хлібину кладу на самий верх до наплечника. Зашнуровую клапан, трас-трас – два замочки. Шлейка на праве плече, шлейка на ліве. Газом чути аж на веранду. Від запаху метану скомить серце.

На порозі між верандою і коридором ставлю каганець, знімаю з нього скляну колбу й запалюю свічку. Товстий фітіль довго розпалюється. Нарешті стає палахким язичком. Я акуратно відходжу, щоби ненароком не погасити.

Через вітраж на веранді дивлюся, чи не видно сусідів. Туман і мряка. Безлюддя.

Тихо виходжу з хати, аби не здіймати протягів. У шпаринку, перед тим як зачинити двері, пересвідчуюся, що свічка горить рівно й не гасне. Збігаю з порога й виходжу на подвір’я. Навкруги ні душі. Про все потурбувалася сила. Сила, що править людьми.

Кракнув крук і злетів, струсивши з гілок іній. Довкола все біло і тихо. І свіжо.

Я йду обережно, ступаю там, де підталіше, де сліди непомітні. Виходжу на трасу і вирушаю. Кілька метрів йду по асфальту, далі перетинаю дорогу по діагоналі й заглиблююся в поле. Підіймаюся на кряж, під яким розкинулось Хоботне. Рух під гору, дві куртки, капюшон на голові. Плюс наплечник. Я потію.

Розвертаюся лицем у напрямку до бабиної хати. Все тихо. Нікого ніде. Розстібаю анорак і замок на гольфі. Оголюю шию і розумію, що мені зовсім не зимно. Скидаю верхню куртку, розпрямляю її, акуратно складаю і ховаю до кишені в наплечнику. Синтетика. Зовсім місця не займає.

Сідаю на наплечник і продовжую спостерігати за хатою. Туман густішає, наче навмисно вбирає мене в себе, абсорбує і робить невидимим. Я розрізняю ряди хат уже тільки по контурах на тлі засніженого схилу.

Несподівано чути глухий удар по вухах, аж закладає. Дах злітає з хати, як розчепірена папка, а звідти виривається густе волосиво вогню. Хата охоплена полум’ям, і чорний дим в’ється просто в туманну сірину.

Туман огортає мене, знову лямки на плечі. Знову дорога. В туман.

Легкий, як туман. Голова прохолодна й порожня.

Наскрізь прохолодний.

Я не думаю. Я знаю.

Знання стане моїм домом. Як смерть лякає своєю космічністю, так і знання лякає безбережжям. Справжнє знання завбільшки з небо.

Часом думаєш, знання – це і є небо. Ти підіймаєшся в перше небо, третє, сьоме… сто сьоме, прохромлюєш його глазур… думаєш, що натрапив на кінець кінців. Але дивишся через плече, і бачиш, що те небо, яке ти пізнав – просто гра тіней у порівнянні з глибиною космічного гулу.

І тебе наповнює благоговіння перед нескінченною Таємницею.

Я щасливий, що Таємниця не має меж. Це надихає. І перед смертю усвідомлюватиму, що світ цей – Таємниця, і це приносить радість.

Це геніальний виклик для Духу.

Дух є я

я є Дух

Мій намір – Намір Нескінченності.

Я і Намір – Одне.

Намір!