Намір!

Розділ IX Гоца назавжди. Нарізкапам’яті

Мимохіть ми опинилися ляльками у грі чогось більшого за нас – у такій грі, де рисувалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.

Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак ізгаряча, обертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу – а вони, до твого відома, за свою роботу відповідальні.

Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося нічого поганого. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.

Минуло чотири дні, важкі, неначе рвані рани. На п’ятий день, у понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця В.П. в район вул.Гуцульської. Долаючи завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.

Я кинувся до брами, але там нікого не було.

Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини – немає. Таки привиділося. Хіба…

Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.

Німа сцена.

– Я тебе знайшов.

Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.

Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками.

Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар кігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца оступилася, і ледь не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене – звірина , а не дівчина – і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.

– Ну трахни, трахни мене нарешті! – простогнала вона.

Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гарячою і сухою, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах христових. Я зійшов на неї росою мученика, і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, вийшла їй на труси.

Ми похапцем одягнулися – Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.

Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.

– Я так не можу, – сказала вона, повісивши голову. – Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.

– Чому?!

– Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.

Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на таку зраду.

– Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?

– Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує – «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.

– Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже закінчилася молочниця?

– У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.

– Про глибину теж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Все правильно – не можна нікому розказувати. Треба, щоб людина сама переконалася…

«З боку, – якось відсторонено подумав я, – може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі – погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».

– Ти знаєш, – сказав я спересердя, – я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!

– Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер, або що це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я би стерпіла, тільки би ти не робив дурниць. – Вона гірко зітхнула. – А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе…

Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:

– Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Боженько, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми би стали чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?

Знову пауза. Закриті очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:

– Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?

– Ні, неправда! – я відмовлявся вірити своїм вухам. – Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це – частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повірила мені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.

Вона скуйовдила мені волосся.

– Пам’ять – це тільки пам’ять, малюк.

«Не називай мене «малюком»!», – гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це дійсно так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу – бігаю за примарами. Для неї це useless . Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вона там, внизу. Вона бігає за примарами. А я, Я! – знаю про життя все , і навіть більше. Я знаю про глибину .

– Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.

Пауза.

Ледь чутно шепоче:

– Обійми мене. Мені так важко .

Ми обійнялися, наче сироти.

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:

– Але ми можемо бути разом, хіба ні?

– Без пам’яті – ні.

– Тоді зроби так, щоби я про все забула.

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, і це бісило більше, ніж прямий удар.

– Сонечко, – м’яко мовила вона. – Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати…

– Малювати?! Знущайся, знущайся! Але – не говори – зі мною – як – із – хворим! – Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:

– Ти – повинна – повірити – що – існує – Дещо – Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав – правда!

– Але ж це вигадки, – прошепотіла вона. – Цього не існує…

– НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА БЕЗТОЛКОВА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!

Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.

Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.

Якби ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоби ми знайшли компроміс.

Якби міг, я би знову заплакав – на жінок це діє безвідмовно.

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач , просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.

Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.

– Ти розумієш? – ламким напівшепотом спитала вона востаннє. – Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.

Вона поцілувала мене у скроню – війнуло легким ароматом тютюну і черешні – і піднялася. Зовсім спокійна. Не те, що я.

– Я піду, – прошепотіла вона, залишаючись на місці.

Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – перший поверх. Зацокали обцаси по каменю – Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.

От і все.

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, – і гучний крик, і знову хрускіт розтрощуваного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не запоровши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.

В очах почорніло, куля слаботи накотилася на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.

Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.

Раз-два, трас-трас по писку.

ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО

Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні проник плечистий дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.

Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.

Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.

Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як ранений звір

Раз-два, трас-трас по писку.

Мені допоміг піднятися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, ледь не падаю з асфальту. Мороз по шкірі. Я вмираю.

– Ара, ті как? – питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.

– Батя, дай затягнусь, – просипів я.

– Курі, дараґой, – посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. – Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!

Знову все осипається. Все в тумані.

Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.

Буду пам’ятати.

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.

Квартира видалась мені віддалено знайомою – принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.

Все в тумані. Оглушення.

Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Все в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.

Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.

В башці нарізка пам’яті

нарізкапам’яті

село, я живу в селі. Займаюся господарством, полю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку – в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний кегль задрібний

нарізкапам’яті

я ходжу на дискотеку в сільському клубі. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батя щоби не довідався, а все решту фіґня.

І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, зудить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю, все таки

нарізкапам’яті

вже курва сорок, а я бля все пашу кіномеханіком. Нє бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сукаблядь гади, виперли. Вже курва сорок, як швидко час летить, щойно був блядь пацаном, бігав за клуб дівок їбати нахуй блядь, а тут он куди бля все зайшло. Ремінь нахуй старий такий ношу, і викинути курва шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь опустився за цей місяць – голова жирна, морда блядь розпухла, треба блядь завтра встати в шостій ранку, піти на стадіон побігати

нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті

все крутиться, мене тошнить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як тошнить, фашисти блядь замучили як тошнить

ні хто я ні де я

хоч би це пройшло ця тошнота я просто стікаю через величезну діру якою мене тошнить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні

де я

стоп-кадр

– Ти не зможеш повести її за собою, – каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.

– Я тебе згадав! – радісно кричу йому. – Юра, я тебе пам’ятаю!

Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулку.

– Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?

– Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.

– Кажи, я слухаю.

– У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.

– Чому? – питаюсь, внутрішньо бунтуючи. – А може, якраз? А може, вистачить?

– Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само, або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, – шепоче він. – У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! – шепоче він, – Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай

один смак…

пригадай

наказую собі

ПРИГАДАЙ!

МЛОСНІСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.

Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна

(«Відкритого кафе»!)

(квартири Акопа!)

(хати в Мідних Буках!)

(Вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)

своєї кімнати в Хоботному.

Світ здається мені нематеріальним, ненадійним. Замість мене у цьому світі присутній спустошений привид, опудало на осінньому вітрі, від якого хочеться плакати.

Я пригадав – пригадав усе, що насправді трапилося з Гоцою Дралою, і зі мною, і з Юрою на прізвисько «Гагарін». Важкий камінь скотився мені з грудей, бо краще знання, ніж неміч.

Я добре змерз. На вулиці світало, а я стояв біля вікна в одних трусах, і мене колотило з холоду.

Одягнувся, пішов на кухню і розпалив пічку. У хаті повисли блакитні сутінки, замішані на запаху старої людини. Підігрів чайник, запарив собі кави з цикорію. Сів і задумався.

Як я міг жити раніше, не пам’ятаючи Гоци Драли? Не пам’ятаючи кафе, не пам’ятаючи самого себе – як я міг? Жив, як зомбі, не усвідомлюючи, де я, коли я.

Що було в моєму житті важливого, справжнього? З таким самим успіхом, я міг і взагалі не жити.

Кожна хвилина.

Кожна хвилина тепер як дарунок.

Жити на всі сили, жити на всі жили. Жити в Духові, діяти Духом. Щосекунди, зі всіх сил, до останнього віддиху намірятися повернути нескінченність, яка тут, поруч , на відстані руки.

Зі всіх сил Бути – тільки це щось може важити супроти холодної, німотної пітьми, яка рано чи пізно поглине кожного з нас.