Напівдикий

Новий день

поклик шишкаря

відповідає інша пташка, не шишкар

і знову чути першу

і знову

шишкар —

чорт, уже ранок

я заснув

ранок, починає світати

чорт, чорт, чорт

треба прокидатися треба прокидатися

не можу повірити, що я зас…

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧОРТ!

шум уже тут. ТУТ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

цей шум означає, що… от чорт… що хтось із мобілкою вже близько, зовсім близько, не можу повірити, що я заснув, коли в мене на хвості Ловці, і вона, стрімка, вчора вона була так близько.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ДУМАЙ! ДУМАЙ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

це мобілка, це точно мобілка. шумить у голові, не у вухах, у правій півкулі, всередині, постійно, мов електромагнітні перешкоди, шипіння, шипіння мобілки, гучне, на відстані трьох-чотирьох метрів.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

гаразд, безліч людей мають мобілки. якщо це Ловець, якщо це та Ловчиня, якщо б вона мене побачила, я був би вже мертвий, я не помер, вона мене не бачить.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

шум не гучнішає, вона не наближається, але й не віддаляється звідси, мене щось приховує?

я лежу боком, притуливши лице до землі, нерухомо, не бачу нічого, крім землі, мушу трохи повернутися, але не зараз, мушу подумати, не рухатися і поміркувати.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ні вітерця, ні сонця, лише невиразне світло, ще рано, сонце, мабуть, ще десь за горою, земля холодна, але суха, роси немає, пахне землею, сосною і… чую ще якийсь запах, що це за запах? і ще є присмак, поганий присмак, так, ніби… ой, ні —

не думай про це

не думай про це

не думай про це

не думай про це

думай про щось інше

Думай, де ти опинився.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Ти лежиш на землі, щойно світає, і повітря прохолодне. Тобі зимно. Тобі зимно, бо… ти голий. Ти голий і напівмокрий. Твої груди, руки… твоє обличчя… вони мокрі.

Ти рухаєш пальцями лівої руки, легесенько, і вони липкі. Вони злиплися. Неначе политі якимось цукристим соком, що засихає. Але це не сік —

не думай про це не думай про це не думай про це не думай про це

ДУМАЙ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ!

ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мусиш рухатися. Ловці у тебе на хвості. Та стрімка була близько. Вчора була дуже близько. Що сталося вчора?

що сталося?

НІ! ЗАБУДЬ ПРО ЦЕ.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ.

МІРКУЙ, ЩО РОБИТИ.

Можеш ледь-ледь повернути голову, щоб більше бачити. Земля біля обличчя всипана хвоєю. Рудою сосновою хвоєю. Але руда не хвоя. Це колір засохлої крові. Твоя ліва рука витягнута. Вона поплямлена. Вкрита засохлою рудою кіркою. Тільки вона не поплямлена, а просякнута цим.

Червоним.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Можна знайти потічок і помитися. Змити це все.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мусиш іти. Мусиш забратися звідси задля власної безпеки. Мусиш рухатися. Піти звідси геть.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мобілка близько, без змін. Вона не наближається.

Але мусиш поглянути. Мусиш перевірити.

Поверни голову в інший бік.

Ти це можеш.

Це щось схоже на колоду. Прошу будь колодою прошу будь колодою прошу будь колодою прошу

Це не колода… Вона чорно-червона. Чорні черевики. Чорні штани. Одна нога зігнута, друга пряма. Чорна куртка. Її обличчя відвернуте.

У неї коротке світло-каштанове волосся.

Просякнуте кров’ю.

Вона лежить нерухомо, як колода.

Досі мокра.

Досі спливає кров’ю. Уже не стрімка.

Це її мобілка.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

І коли ти піднімаєш голову, то бачиш рану в її горлі, рвану, криваву, глибоку і

червону

Чекаючи

Я знов у Швейцарії, у високогірній відлюдній долині — не тій, де котедж Меркурії, а неподалік від неї, туди півдня пішки.

Я вже кілька тижнів тут і пару разів вертався у Меркуріїну долину. Першого разу пройшов власними слідами, шукаючи той потічок, біля якого загубив Феїрборн — магічний ніж, викрадений мною у Ловців. Потічок я знайшов досить легко й майже відразу побачив кров і жовті плями на землі. А от Феїрборна там не було. Я обшукав потічок і все довкола того заплямленого місця: зазирав у кущі й під каміння. Це вже ставало сміховинним… тобто шукати під камінням! Мусив зупинити себе після дводенних пошуків. Я вже почав сумніватися, чи взагалі володів Феїрборном. А може, з ним утік якийсь звір? Може, він зник магічним чином? Все це почало мене мучити. Відтоді я вже його там не шукав.

Тепер я чекаю ось тут, у цій іншій долині, біля печери. Ми з Габріелем домовилися про це, а отже я так і роблю: чекаю Габріеля. Одного дня він привів мене сюди й залишив у печері свою бляшанку з листами — любовними листами його батьків, його єдиним скарбом. Бляшанка ця тепер у моєму наплічнику. А я — ось тут. І кажу сам собі, що в нас принаймні є план. А це вже добре.

Хоч планом це важко назвати. «Якщо все піде погано, зачекай біля печери».

І все таки пішло погано — ще й як погано.

Я й не думав, що нам буде потрібний план. Ніколи не припускав, що все піде аж так погано, хіба що я помру. Та я живий. Мені сімнадцять, і я повноцінний чаклун, який отримав три дари. Але я не певний, чи ще хтось залишився живий. Роза… Роза вже мертва… у цьому я переконаний; її вбили Ловці. Анналіза спить подібним на смерть сном у полоні в Меркурії, і я знаю, що їй не можна довго залишатися в такому стані, бо з подібного на смерть цей сон перетвориться на справжню смерть. А від Габріеля так і немає жодної вістки, хоч після викрадення Феїрборна минули вже тижні — чотири тижні й чотири дні. Якби він уцілів, то вже був би тут, але якщо Габріеля впіймали Ловці, вони його закатували і…

Але про це я навіть думати не хочу. Поки я тут чекаю, це стало моїм правилом: не думати про негативні речі; зосередитись на позитиві. Біда лише в тому, що мені немає більше чим зайнятися, тільки чекати й думати. Тому щодня я примушую себе концентруватися на позитивних думках і переконую себе щоразу, що Габріель повернеться. Переконую себе, що це досі можливо. Він може повернутися. Треба тільки відганяти негативні думки.

Отже, гаразд, позитивне мислення, ще раз…

Насамперед помічати все довкола. Скрізь є позитив, і я зауважую той же позитив кожнісінького клятого позитивного дня.

Дерева. Це позитив. Більшість дерев високі, доволі прямі і товстезні, хоч деякі лежать на землі, вкриті мохом. Здебільшого дерева тут мають хвою, а не листя, і міняться відтінками від темно- до ясно-зеленого, залежно від освітлення й віку. Я вже так добре вивчив їх усіх, що бачу навіть із заплющеними очима, проте намагаюся не надто часто заплющуватися — з відкритими очима легше зберігати позитивний настрій.

Від дерев я переходжу до неба, що також додає позитиву, воно зазвичай ясно-блакитне вдень і майже чорне вночі. Мені подобається це небесне забарвлення. Інколи з’являються хмари, і ті, що я бачу, великі й білі, зрідка сіряві, не дощові. Найчастіше линуть на схід. Тут немає вітру: він ніколи не сягає підніжжя лісу.

Що далі? Ага, птахи. Птахи теж позитив. Ненажерливі й галасливі — тільки те й роблять, що щебечуть або їдять. Одні їдять насіння, а інші — комах. Високо понад лісом літають ворони, але вони не спускаються нижче, принаймні не до мого рівня. Вони чорні. Чорнющі, як смола. Немовби їх витинали ножицями з аркуша дуже чорного паперу. Я хочу видивитися орла, але орел ні разу тут не з’являвся, і тоді я думаю про батька, про те, чи дійсно він маскувався під орла і стежив за мною, але це вже, здається, було так давно…

Стоп!

Про батька тут думати не можна. Мушу вважати на свої думки. Мушу бути вимогливим до себе. Інакше надто легко зійти на негативне мислення.

Отже… про речі, що оточують мене. На чому я зупинився? Були дерева, небо, хмари, птахи. Ага, ще є тиша… багато тиші. Безмежна тиша. Нічна тиша могла б заповнити весь Тихий океан. Мені подобається тиша. Жодного дзижчання, жодних електромагнітних перешкод. Нічого. Моя голова чиста. Я міг би, мабуть, почути внизу в долині річку, але ні: дерева цьому заважають.

Це все, що стосується тиші, але ще є рухи. Ось які об’єкти досі рухалися: маленькі лані, я вже їх бачив кілька: вони тихенькі, коричневі, доволі делікатні й лякливі. Ще зайчики, сіро-брунатні й безшумні. Також є сіро-брунатні польові мишки й бабаки, сірі та сумирні. А ще є павуки, чорні й мовчазні; мухи, чорні й тихі, поки не наблизяться, бо потім стають неймовірно, жахливо голосні; один випадковий метелик, волошково-синій, мовчазний; соснові шишки, що падають мовчки, але, коли торкаються лісової підстилки, тихенько відлунюють «гуп»; руді гілочки соснової хвої, що падають беззвучно, мов сніг.

Оце все позитив: метелики, дерева й таке інше.

До себе я також придивляюся. Я у старих черевиках. Важкі підошви, такі зношені, що аж вигинаються. Потерта брунатна шкіра, а через роздертий шов у правий черевик затікає вода. Джинси мішкуваті, зручні, страшенно зношені, роздерті на правому коліні, обшарпані внизу на халявах, сині колись, сірі тепер, заплямлені землею, з кількома зеленими смугами від дряпання по деревах. Ремінь: товста чорна шкіра, мідна пряжка. Добрий ремінь. Футболка: колись біла, тепер сіра, дірка з правого боку, малесенькі дірочки на рукаві, немовби прогризені блохами. Не думаю, що в мене є блохи. Мені не свербить. Я трохи брудний. Але іноді миюся, тим паче, коли прокидаюся закривавлений. На моєму одязі крові немає, а це вже щось. Я завжди прокидаюся голий, якщо я…

Знову думай про одяг!

На чому я зупинився? На футболці. Поверх футболки у мене сорочка, тепла і цупка, вовняна, з картатими зелено-чорно-коричневими візерунками, що їх ще можна розрізнити. На ній залишилися три чорні ґудзики. Діра з правого боку. Роздертий лівий рукав. Я не маю штанів або шкарпеток. Колись я мав шкарпетки; не знаю, що з ними сталося. І ще я мав рукавиці. Мій шарф, мабуть, у рюкзаку. Я вже сто років туди не зазирав. А варто. Буде чим зайнятися. Можливо, там і рукавиці.

І що тепер?

Більше про себе.

Мої руки в жахливому стані. Справді. Засмаглі, зморщені, зашкарублі; шрами на правому зап’ястку огидні, немов розтоплена шкіра; нігті чорні й страшенно погризені, а ще я маю татуювання. Три татуювання на правому мізинці й одне велике на лівій руці ззовні. Ч 0.5. Напівкодове татуювання. Щоб усі знали, хто я такий: Напівчорний відьмак. А якби навіть цих татуювань не помітили, то є ще додаткові — на щиколотці і на шиї (мої улюбленці).

Але це не просто татуювання, не просто тавро: це щось, пов’язане з чарами. Якби мене впіймали Ловці або містер Волленд, вони б відрізали мені палець, поклали б його у відьомську пляшку, і я став би їм підвладний. Вони б могли катувати мене або й убити будь-якої миті, спаливши цю пляшку. Ось що вони могли б учинити, думаю я. Завдяки татуюванню вони б мене контролювали. Могли б примусити мене вбити власного батька.

Але я ніколи не вб’ю свого батька. Не зміг би цього зробити, навіть, якби захотів, бо мій батько ще й досі наймогутніший Чорний чаклун, а я порівняно з ним — нуль без палички. Тобто я можу непогано вести бій і непогано бігаю, але цього занадто мало, щоб виступати супроти Маркуса.

Чорт! Я знову думаю про нього.

Мушу зосередитися на своєму тілі.

Інколи моє тіло виробляє дивні речі. Воно змінюється. Мушу пильніше про це замислитися. Мушу збагнути, як воно змінюється, чому, і що за х...ня з ним тоді діється.

Не можу нічого пригадати, але знаю, що це стається, бо прокидаюся голий і не такий голодний. Хоч іноді мені стає погано, я вибльовую всю свою вечерю і ніяк не можу зупинитися. Не знаю, можливо, моє тіло не сприймає те, що я з’їв. Здебільшого я харчуюся дрібними тваринами, та не можу пригадати, як я їх упіймав. Але я знаю про це, бо в блювотинні трапляються кісточки, а також клаптики шкіри з хутром і кров. Одного разу був навіть хвіст. Здається, щурячий. Мабуть, я перетворююся на звіра. Це єдине прийнятне пояснення. Я володію таким самим Даром, як і мій батько. Але нічого цього не пам’ятаю: ні того, як обертаюся на звіра, ні того, як знову стаю людиною. Нічого, аж поки врешті-решт прокидаюся. Я постійно сплю, мабуть, це все мене виснажує.

Учора я впіймав оленятко. Прокинувся біля його напівобгризеного тіла. Не блював. Напевне, мій шлунок починає звикати. Я був голодний, страшенно голодний, але зараз не відчуваю голоду. Отже, припускаю, з часом до всього звикаєш, навіть до сирого м’яса. А все ж таки я б не відмовився від нормальної їжі. Від гамбургера, чипсів, душенинки, картопельки-пюре, шиночки і йоркширського пудингу. Людської їжі. Тортика. Заварного крему!

Обережно!

Краще не думати про те, що мені недоступне: це шлях до прірви. Мушу остерігатися таких думок. Я не повинен збиватися на негатив. Але сьогодні я добре концентруюся на позитиві, тож можу винагородити себе роздумами про інших людей, навіть про свого батька, та маю бути вкрай обережним з цими думками.

Я його зустрів. Зустрів Маркуса. Він мене не вбив, хоч мені навіть на думку таке не спадало, але, враховуючи його репутацію, можна було очікувати чого завгодно.

Більшість свого дитинства я вірив у те, що Маркусу на мене начхати, та виявилося, що він постійно думав про мене, як і я про нього. І він завжди хотів допомогти мені. Він розшукав мене. А тоді зупинив заради мене час, що, мабуть, не так уже й легко, навіть для нього. Він виконав церемонію Дарування: дав мені випити своєї крові і вручив три дари. А золотий перстень, його власний перстень, що його він дав мені, тепер на моєму пальці, і я можу обертати його, підносити до вуст, відчувати його вагу і смак металу. Куля, що її з мене витягнув батько, зачарована куля Ловця, лежить у моїй кишені. Інколи я також її обмацую, хоч і не певен, що взагалі хотів би її зберігати, адже вона належала Ловцю. А третій Дар, отриманий від нього, моє життя, ще й досі належить мені. Я не певний, чи це насправді враховується, бо ще ніколи не чув, щоб Дар не був фізичним предметом, але ж він — Маркус, і, припускаю, він знає, що робить.

Я вижив завдяки батькові. Завдяки батькові я володію Даром, і цей Дар такий самий, як у нього. Більшості чаклунів доводиться докладати зусиль, щоб знайти свій Дар, щоб визначити його, і це може тривати рік або й довше, а я навіть не мусив його шукати. Він сам мене знайшов. І я не знаю, добре це чи ні. Краще думати про щось інше…

Роздуми про мою родину — позитивні. Згадуючи сім’ю, я рідко маю негативний настрій. Я й далі тужу за Арраном, хоч і не так жахливо, як тоді, коли був в’язнем Селії. Упродовж тих перших тижнів у клітці мені страшенно бракувало брата. Але це було рік тому… навіть два роки, здається. Рада мене забрала якраз напередодні мого п’ятнадцятиріччя, напередодні Арранового Дарування. Так, відтоді вже минуло понад два роки, але я знаю, що з ним усе гаразд, і з Деборою теж. Еллен, моя Напівкровна приятелька, зустрілася з Арраном, показала йому мій малюнок, а я побачив відео з ним і почув його слова, звернені до мене. Проте я знаю, що їм буде ліпше без мене. Я вже ніколи не зможу їх побачити, але це не страшно, бо їм відомо, що я живий, що я втік і що я вільний. Я намагаюся робити позитивні речі, а бути від них якомога далі — позитивно, бо так буде краще людям, про яких я дбаю.

Іноді я сиджу біля входу в печеру або ж лягаю там і трохи дрімаю, але мені погано спиться, і, взагалі-то, я волію чекати на дереві, звідки мені все добре видно. Тут доволі стрімкий схил гори — нікому не стрілить у голову прогулюватися поблизу знічев’я. Але хто його зна. Ловці мають добрий нюх. Намагаюся менше думати про Ловців, хоч і вдавати, ніби вони взагалі не існують, також не надто розсудливо. Отож, я сиджу на дереві, а коли довкола темрява, як оце зараз, можу дозволити собі поринути у спогади про давні часи, ще до того, як мене забрала Рада, до Селії, до того, як мене запроторили у клітку.

Мій найулюбленіший спогад про те, як ми з Арраном гралися в лісі біля бабусиної хати. Я заховався на дереві, а коли Арран нарешті мене побачив і поліз до мене, я почав дряпатися вище й вище тоненькою гілкою. Він благав, щоб я зупинився, тож я спустився назад до нього й сів, майже як тепер, простягнувши ноги вздовж гілки і притулившись до нього спиною. Чого б я тільки не віддав, щоб мати змогу ще з ним так посидіти, відчуваючи спиною тепло його тіла. Вгадувати за порухом його грудей, що він усміхається, прислухатися до його дихання, відчувати, як його рука лежить на моєму плечі.

Але краще не думати про це забагато. Краще не думати про те, що мені недоступне.

А ще я згадую бабусю, з її бджолами, чобітками й курчатами, з брудною кухонною підлогою. Востаннє я бачив бабусю, коли мене забирали. Я був у будівлі Ради, і мені сказали, що Селія буде моєю «опікункою і вчителькою». Я тоді вперше побачив Селію, вперше почув її Дар — шум, від якого мені паморочилося в голові. Це все було немовби в іншому житті. Селія звалила мене з ніг своїм шумом, і мене віднесли геть, а я востаннє побачив постарілу й перелякану бабусю, яка самотньо стояла посеред кімнати, де проходило моє Оцінювання. Згадуючи про це тепер, думаю: бабуся знала, що більше ніколи мене не побачить. Селія сказала мені, що вона померла, і я знаю, що вони змусили бабусю накласти на себе руки, так, як зробили це з мамою.

Я тепер знаю…

Що це?

Кроки! Вночі!

Відчуваю викид адреналіну.

Опануй себе! Прислухайся!

Легенькі кроки. Легкі, як у Ловця.

Поволі повертаю голову. Нічого не бачу. Хмарний покрив густий, і місячне світло зовсім не проникає сюди, у ліс.

Ще кроки. Ще адреналін.

Чорт! Це не просто адреналін — це звір у мені.

А тоді я бачу її. Маленьку сарну. Боязку.

Тваринячий адреналін готовий вибухнути, звір у мені прагне напасти.

Спокійно! Спокійно! Дихай поволі. Рахуй свої подихи.

Перший повільний вдих і повільний видих.

Другий повільний вдих… затримка дихання… і повільний видих.

Третій повільний вдих… відчуваю це в крові, як вона закипає… і повільний видих.

Четвертий повільний вдих, і це звір у мені, той, що примушує мене змінюватися.

Сарна віддаляється і швидко зникає в мороці. І я далі тут, я людина, і сарна не загинула. Я можу контролювати свій Дар. Принаймні зупиняти його. А якщо я можу його зупинити, то зможу, мабуть, і задіяти.

Шкірю зуби. Уперше за багато тижнів я відчуваю приплив по-справжньому позитивної енергії.

Сьогодні я добре попрацював, дотримався рутини, не піддався негативним емоціям. Можу винагородити себе кількома приємними думками, які приберігаю для особливих випадків. Моя улюблена — думка про Анналізу. І ось що я пригадую…

Ми з Анналізою

Ми удвох сидимо на піщаниковому уступі, наші ноги звисають з краю кручі. Анналізі п’ятнадцять років; мені щойно чотирнадцять. Моя нога майже торкається її ніг. Пізня осінь. Упродовж останніх двох місяців ми тут зустрічалися щотижня. Відколи це почалося, я тільки раз до неї доторкнувся, під час другої нашої зустрічі. Взяв її за руку й поцілував пальці. Досі не можу повірити, що я це зробив. Я був, мабуть, у якійсь ейфорії. Тепер весь час про це думаю, тобто справді весь час, та не можу наважитися це повторити. Ми з Анналізою розмовляємо, лазимо скрізь, бігаємо, але навіть тоді, коли ганяємося одне за одним, я ніколи її не ловлю. Підбігаю до неї, але схопити не можу. І їй ніколи не даю себе впіймати.

Вона розмахує ногами. Її сіра шкільна спідничка чиста й акуратно випрасувана. Шкіра на ногах гладенька й ледь засмагла, а волосинки понад колінами тонюсінькі й світлі. Моя нога на відстані якихось міліметрів від її ніг, але я знаю, що не годен підсунути її ближче. Примушую себе відвернути голову й дивитися на щось інше.

Круча стрімка, і до землі далеко, та стрибнути можна, бо приземлишся на піщаний ґрунт. Верхівки дерев погойдуються й шелестять, немов розмовляють між собою й діляться плітками, а листя опадає маленькими купками. Один такий жмуток опускається до нас, і хоч Анналіза ще не рухається, я знаю, що вона спробує його впіймати. Анналіза простягає руку й нахиляється цілим тілом понад краєм кручі. Їй нічого не станеться, якщо вона впаде, хоч, може, мені варто схопити її, втримати. Але я не рухаюся. Вона регоче, ще більше нахиляється й ловить листочок, одночасно хапаючись за мій рукав, але я так і не торкаюся до неї. Відвожу назад руку, щоб їй було безпечніше, проте до неї не торкаюсь.

Вона впіймала листочок. Маленький і рудий березовий трикутничок. Тримає його за стебло й вертить ним перед моїм обличчям.

— Зловила. Але ти не допоміг! Я мало не впала.

— Я знав, що тобі нічого не станеться.

— Справді? — вона торкає листочком мого носа, а її пальці так близько від моїх губ. Я відвертаю від неї голову.

— Це тобі. Ось, тримай.

Я кажу:

— Це просто листок. Їх тут повно.

— Простягни руку. Цей листок особливий. Я його впіймала, ризикуючи життям, для тебе.

Я простягаю руку; я хочу цей листок.

Вона кладе його мені на долоню.

— А ти що, ніколи не кажеш «дякую»?

Сам не знаю. Ніколи про це не думав.

— 1 ніколи мене не торкаєшся.

Знизую плечима. Не можу сказати їй, що думаю про кожнісінький міліметр поміж нами. Відповідаю:

— Я збережу цей листок.

А тоді відштовхуюся від кручі і стрибаю на землю.

Я внизу і не знаю, що тепер робити. Я сподівався, що вона стрибне разом зі мною. Дивлюся на неї угорі й питаю:

— А не могли б ми поговорити про щось інше?

— Якщо ти повернешся сюди й чемно мене попросиш. Дряпаюся на кручу якомога спритніше, хизуючись перед нею, та коли вже опиняюся майже нагорі, зупиняюся. Вона пересіла туди, де я зазвичай вилажу на верхівку кручі. Заступає мені шлях. Ліворуч від мене є інший, складніший маршрут, і я опускаюся трохи нижче, а тоді знову лізу вгору, але вона вже там.

— Привіт, — каже, нахиляючись і сяючи до мене посмішкою. Щоб видряпатися на верхівку, я мушу перелізти через Анналізу, іншого шляху немає.

— Вибач, — кажу, — але чи не могла б ти мене пропустити? Вона заперечно хитає головою.

— А якщо я скажу «будь ласка»?

Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.

— Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.

— Будь ласка, Анналізо.

Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.

— Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.

Каже це таким собі вчительським тоном.

— Я не сором’язливий.

Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:

— Ану, доведи!

Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…

— Треба розповісти братам, який ти боягузик, — піддражнює вона.

Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:

— Натане! Вибач мене! Я не повинна була… — і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. — Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.

— Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…

— Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.

Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:

— Знаю, — тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. — Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка ти нахаба.

— Я! Нахаба? — вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: — Якщо тут буде нахаба… — вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, — а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… — вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, — то де на цій шкалі буду я?

Я бурмочу собі під ніс:

— Анналізо, Анналізо, Анналізо…

Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.

— Отаке! — пирхає вона.

— Як на мене, ти надто нечемна.

Вона мало не гарчить на мене.

— А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.

І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.

— Усі твої шкільні друзі — фейни, — відказую я.

— Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.

— А де б вони поставили мене?

Відходжу вбік, бо Анналіза прямує майже туди, де я стояв, біля самого «нахабного» кінця.

— А твої брати? Де б вони мене поставили?

Вона вагається, а тоді минає «нахабну» позначку і прямує майже до самої кручі. Вона каже:

— Малі фейни у школі боялися тебе, бо ти бив інших. Ти мав погану репутацію дикуна, але більшість часу вони бачили, що ти сидиш спокійно у класі, тому знали, якщо тебе не зачіпати, то ти їх теж не чіпатимеш.

— Але твої брати чомусь не знали, як це робити. Маю на увазі, як мене не зачіпати.

— Не знали. Та все одно також тебе боялися.

— Вони мене побили! До втрати свідомості.

— Ти перший їх побив! Але справа не тільки в цьому, — вона вагається, а тоді каже: — Справа в самому тобі. Або у твоєму батькові. Причина в Маркусі. Вони його бояться. Усі його бояться.

Анналіза, звісно, має слушність, але ж це не означає, що він з’явиться будь-якої хвилини й підтримає мене під час бійки.

Тоді вона запитує:

— А ти його боїшся?

Я не певний: він же мій батько. Загрозливий і смертельно небезпечний, проте батько. І я хочу його зустріти. Я б цього не хотів, якби його боявся. Я кажу:

— Анналізо, я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, але якщо Рада колись довідається про те, що я згадував його, або про мої почуття до нього, або будь-що інше… Я просто не можу про нього говорити. І ти це знаєш.

— Вибач, я не повинна була запитувати.

— Та я тобі скажу, кого дійсно боюся: Раду. І твоїх братів. Якщо…

Але я не хочу продовжувати. Ми обоє знаємо: якщо вони довідаються про наші зустрічі, нам це так просто не минеться.

Анналіза каже:

— Я знаю. У мене найгірша, найненормальніша з усіх родина.

— Мені здається, моя родина трохи ненормальніша за твою.

— Не набагато. Принаймні в тебе є Арран і Дебора. Це гарні люди. А в мене таких гарних людей немає. Тобто Коннор ще може бути, коли він не з Ніелом або…

— Ти гарна людина, — кажу я.

Вона посміхається, але раптом я бачу сумний і самотній вираз на її обличчі й розумію, як мені пощастило, що в мене є Арран, Дебора та бабуся. І, не задумуючись, я беру її руку, Я до неї торкаюся! Я вражений, але ж це відбувається, і я не хочу забагато про це думати. Наші долоні майже однакові за розміром, тільки моя трохи ширша, а в неї довші й тонші пальці. Її шкіра м’якенька, тілесного кольору… не брудного.

— Як тобі вдається мати такі чисті руки? — поволі обертаю її долоню й пильно розглядаю. — Я весь покритий цим рудим порохом, а в тебе — хоч би яка цяточка.

— Я дівчина. Ми славимося вмінням робити дивовижні речі, які навіть не снилися хлопцям, — її голос тремтить; долоня теж легесенько тремтить.

Мені стає лячно, але я не хочу зупинятися. Я проводжу пальцем по зовнішній стороні її долоні, яку вона підняла вгору. Торкаюся великого пальця, заглиблення між ним і вказівним пальцем, рухаюся вгору цим пальцем, тоді вниз і вгору наступним, і знову вниз, угору, вниз і врешті-решт угору мізинцем і вниз до зап’ястка.

Вона каже:

— Мене завжди дивує те, який ти ніжний. Ти так далеко від «нахабного» кінця лінії.

Я хочу щось їй відповісти, але не можу придумати нічого нормального.

— Ти став таким тихеньким, — каже вона.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, мабуть. Тобі це пасує, — Анналіза проводить пальцем по моїй долоні, наслідуючи мене. — Мені просто іноді цікаво, що ти думаєш, — вона й далі досліджує пальчиком мою долоню. — І що ж ти думаєш?

Я думаю, як мені подобається те, що вона робить. Це так приємно. Маю про це сказати? Не знаю. Я кажу:

— Я… ти…

Вона нахиляє голову, щоб подивитися на мене.

— Ти ховаєш від мене обличчя, — нарікає. — Ти зашарівся?

— Ні!

Анналіза торкається пальцем до мого підборіддя і повертає до себе мою голову.

Я трохи розпашілий, але не думаю, що почервонів.

Вона каже:

— Ти такий солоденький.

Солоденький!

Я заперечую:

— Мені здається, я таки нахаба.

Вона хихотить і підводиться.

— Ти солоденький і повільний. Ніколи мене не впіймаєш.

І вона кидається навтьоки, а я біжу за нею, і цього разу, вперше в житті, я її ловлю.

Темнішає

Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне.

Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій…

Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І він був зі мною, врятував мені життя і виконав церемонію Дарування, але потім знову щез, залишив мене напризволяще, як завжди, як упродовж усього мого життя.

«Ти добре давав собі раду», — сказав він. Класична відмовка!

Тільки не треба негативу. Мушу залишатися пози-бляха-тивним.

Чорт, на мене напав паскудний настрій.

Треба спробувати ще протестувати свою пам’ять. Ось я міг би перерахувати всі дари, вкрадені моїм батьком, а їх було стільки, скільки він зжер людських сердець. І цей чоловік, цей убивця, цей ПСИХОПАТ, сидів навпроти мене, розмовляв зі мною і вручив мені три дари. І я не можу його зненавидіти, я навіть не боюся його. Я… благоговію перед ним. Це ж позитивна річ, хіба ні, захоплюватися власним батьком? Твій батько псих. Він справді психопат? Я не знаю. Не знаю, що це слово точно означає. Не знаю, скільки треба зжерти людей, щоб тебе офіційно визнали психопатом.

Знову гризу нігті, хоч там уже й немає що гризти.

І от я сиджу тут, на дереві, кусаючи нігті, — я, Натан, син Маркуса, хлопець, який мав би вбити власного батька, хлопець, який намагався довести, що не завдасть батькові шкоди, повернувши йому Феїрборн, але який все зіпсував і загубив ножа. І ще я знаю, що й секунди не зміг би протриматися, якби встряв у двобій із Маркусом, але всі думають, що я міг би його вбити; всі хочуть, щоб я його вбив. Мені вдалося вирватися від Волленда і тих Білих відьом, які мене до цього примушували, і я втік до Меркурії, а тоді вгадайте, що сталося? Вона також захотіла, щоб я його вбив.

Чорт! Мушу думати про щось позитивне.

Мушу знову зосередитися на Анналізі. Я думав про неї, коли сидів у клітці. У своїх фантазіях я уявляв, як торкаюся її, як маю з нею секс і таке інше. Хоч насправді ніякого сексу в нас не було, нічого такого. Востаннє я тримав її за руку, коли сидів біля неї на даху Меркуріїного котеджу, а тоді все пішло шкереберть, і вітер не дав мені ступити й кроку, коли Меркурія збила Анналізу на землю. Пригадую, як тіло Анналізи лежало там на траві, як здіймалися її груди, коли вона розпачливо намагалася вдихнути повітря, і цей її останній, такий повільний і болючий віддих, після чого її тіло застигло, — і я це ненавиджу. Ненавиджу цей останній віддих.

А коли вже я згадав про ненависть, то можна скласти довгий список на цю тему. До нього, звичайно, ввійде моя сестра, люба Джессіка. Вона люто ненавиділа мене, відколи я народився, а я відповідав їй не менш палкою ненавистю. Тоді її коханий Клей, ватажок Ловців, жорстокий і пихатий. Як такого не зненавидиш? І ще одна тварюка, Кірен О’Браєн, старший брат Анналізи, який колись очолював мій список ненависті, але останнім часом опустився на третє місце. Під другим номером там тепер Соул О’Браєн, член Ради. Він казав мені, що волів би бути тим, хто вручить мені три дари, а це, чесно кажучи, ще потворніше, ніж тримати мене в клітці. Він також, мабуть, є психопатом. Ну, а продовжуючи тему психів, скажу, що перше місце у моєму списку ненависті посів містер Волленд. Це Білий чаклун, який досліджував мене, немов лабораторного щура. Чоловік, який зробив мені ці татуювання, що їх я ненавиджу понад усе.

От такі позитиви!

Селії у списку немає. Я перестав ненавидіти Селію, і це, напевне, добре. Бо це, врешті-решт, позитивна річ — перестати ненавидіти того, хто майже два роки тримав тебе у клітці. Безумовно. Проте, можливо, це також ознака того, що весь цей досвід мене цілком збаламутив. Я не знаю. Але Селії в списку немає.

І Меркурії немає. Меркурія не викликає в мене ненависті. З таким самим успіхом я міг би ненавидіти погоду.

Меркурія казала, що звільнить Анналізу в обмін на голову або серце мого батька. Від мене їй нічого не дістанеться.

Я мушу знайти спосіб повернутися до Меркурії, розшукати Анналізу, зняти з неї закляття і викрасти її. Це нелегке й небезпечне завдання, але в мене є план, і це ще одна позитивна річ. Хоч цей дурнуватий план нічого не вартий, бо він ніколи не спрацює. А Меркурія точно мене прикінчить.

Але про це не варто турбуватися. Зрештою, ми всі колись помремо.

А поки що в мене і так забагато проблем. Я вже тут більше місяця, і весь цей час намагаюся уявити якийсь позитивний сценарій: сценарій, за яким Габріель не може сюди дістатися не тому, що загинув, або його впіймали Ловці, а тому, що він лежить собі в розкішному двоспальному ліжку, читає книгу і наминає круасани.

Якби Габріеля зловили, його б катували, і він би все їм виклав. Усе про мене, себе, Феїрборн, Анналізу і, безсумнівно, про те, де мене можна знайти, про наше місце зустрічі отут, біля печери. Я б їм усе розповів, якби мене піддали Покаранню, і він теж. Тут немає нічого ганебного. Рано чи пізно Покарання всіх ламає, ніхто не годен витримати це протягом місяця. Але ж Ловці тут не з’являлися. Хоч і Габріель теж. А це означає, що він помер. Що його застрелили Ловці тієї ночі, коли ми здобули Феїрборн. Що він загинув, намагаючись мене врятувати. А я сиджу ось тут, на дереві, зберігаючи позитивний настрій.

Та, якщо подумати, нічого доброго у цьому настрої немає.

Не чекаючи

Коли я дістався Меркуріїного котеджу, вже почало світати. З того часу, як мій батько вручив мені три дари і мені довелося втікати звідси від Ловців, я вже втретє сюди повертаюся. Щоб мати нагоду самому стежити за ними.

Першого разу я прийшов сюди два тижні тому, коли був абсолютно впевнений, що Ловці не сидять у мене на хвості. Я вбив ту стрімку Ловчиню і вислизнув від решти. Знав, що вони не очікують мого повернення. Врешті-решт, у цьому поверненні не було жодного сенсу, і треба було б бути ідіотом, щоб наражати себе на таку небезпеку. Я сподівався, і це було логічно, що біля котеджу не буде надто багато Ловців. А от і ні! Їх там було дванадцятеро. Мабуть, вони скористалися котеджем як базою, звідки збиралися вирушати на пошуки Меркурії. Для подорожей у свою справжню домівку вона користалася магічною розколиною у просторі. Подібною на ту, якою користалися ми з Габріелем, щоб дістатися до котеджу з нашої женевської квартири. Батько мені сказав, що Ловці могли виявити ці розколини, тож я припускаю, що або Меркурія знищила перехід до своєї домівки, або ж Ловці його знайшли, і Меркурії вже теж немає серед живих. А якщо Меркурія мертва, я навіть уявити не годен, що могло статися з Анналізою. Хоч не думаю, що Меркурія виявилась би настільки недбалою, повільною або слабкою. Гадаю, вона зруйнувала перехід і добре замела сліди, а отже ця долина перетворилася у справжній тупик як для Ловців, так і для мене.

Коли я вперше повернувся до котеджу, там був Клей. У нього був паскудний настрій і він постійно репетував. З ним була Джессіка. У неї довжелезний шрам, що розтинає їй обличчя від чола до носа та щоки, — від порізу, завданого мною чи, властиве, Феїрборном. Клей, здається, на це не зважав; виглядало, що вони з Джессікою й далі були парочкою. Він пригорнув її й поцілував у кінчик носа. Певної миті він підійшов до узлісся й зупинився там, розставивши ноги й поклавши руки на боки. Він ніби дивився прямісінько на мене. Я добре заховався, і він не міг мене побачити, але складалося враження, що він мене там очікує.

Вдруге я подався до котеджу тиждень тому. Там залишилося тільки шестеро Ловців, і я сподівався побачити серед них Клея: думав, він знає, що я повернуся, — але його там не було. Натомість мені поталанило побачити Кірена. І цього разу там панувала цілком інша атмосфера. Ловці засмагали на сонечку, реготали, били байдики. Це все нагадувало якийсь відпочинковий табір, проте це були Ловці, які ніколи не влаштовують собі вакацій. Явно не виглядало на те, ніби вони очікують появи сина-самі-знаєте-кого.

Я розглядав Кірена: він був оголений по пояс, волосся в нього вигоріло від сонця, обличчя було розпашіле, тіло — кремезне, а м’язи — добряче накачані. Він майже такий самий здоровило, як і Клей. Вонй влаштували собі смугу перешкод із колод, стінок для лазання, мотузок і сітки для повзання. Попри свої габарити, Кірен завжди був найшвидший і постійно глузував із інших за їхню повільність. Коли настала черга спарингів, стало зрозуміло, що дівчата були початківцями.

Кіренова партнерка була в непоганій формі, але Кірен — просто в чудовій. Я все одно думаю, що міг би здолати його у двобої, хоч це було б і не так легко завдяки його Дару ставати невидимим. Здається, одна з дівчат могла розпалювати вогонь, а інша — вивергати блискавки, та обидва ці дари були доволі слабенькі. Я так і не збагнув, на що здатна Кіренова партнерка або ті інші дівчата.

Здебільшого Ловцями стають жінки, однак є серед них і кілька досвідчених відьмаків чоловічого роду. Туди вербують лише найвитриваліших і найміцніших, партнерами між собою можуть бути лише чоловіки чи лише жінки. Раніше я не чув, щоб Ловці були не британцями, але двійко присутніх тут дівчат явно іншої національності. Вони трохи розмовляли англійською, але між собою або звертаючись інколи до Кіренової партнерки, спілкувалися, здається, французькою. Наскільки мені відомо, європейські Ради Білого відьмацтва ніколи не готували Ловців і не полювали за Чорними чаклунами так, як це роблять у Британії. Габріель розповідав мені, що тут, у Європі, Чорні й Білі відьмаки займають свої окремі дільниці, ігноруючи одне одного, а Ловців застосовують лише в екстремальних ситуаціях для вистежування особливо небезпечних чаклунів, таких, як мій батько. Якщо вже вони завербували місцевих Білих відьом, це може означати, що Ловці розширюють масштаб своїх операцій.

Я стежив за ними цілісінький день. Знав, що цього не варто робити. Знав, що мав би очікувати Габріеля біля печери, але не міг відірватися від того, що бачив. Дивився, як Кірен кричить на свою партнерку, і згадував той день, коли він разом із братами впіймав мене, різав і катував. Те, що вони вчинили зі мною, шокує мене зараз ще більше, ніж тоді, коли це сталося. Мені було чотирнадцять років, я був ще зовсім пацаном. Кірену тоді було десь двадцять один, і він залучив до цього своїх молодших братів, примусив Коннора посипати мою спину порошком, глузував з того, обзивав і їх, і мене слабаками. І він не просто залишив на мені порізи та шрами, а ще й затаврував мене: «Ч» ліворуч на спині, «Б» праворуч. Ось, хто я такий: Напівкодовий, наполовину Чорний, наполовину Білий, нікому не належний.

І ось я вже втретє повернувся сюди. Наблизився до котеджу згори, з лісу. Сонце ще не вигулькнуло з-понад гірських верхівок ліворуч від мене, але небо вже посвітліло. Сам не розумію, чому тут опинився, але це не надовго. Я просто востаннє хочу все перевірити.

Котедж стоїть на узліссі, високо на стрімкій кручі, що нависає над просторою долиною з трав’яними луками внизу. Більша частина долини поросла лісом, і понад верхів’ям дерев здіймаються високі кряжі й хребти, а в захищених місцинах поміж сірими скелями навіть улітку залишається трохи снігу. Вершини гір, що оточують долину, постійно вкриті снігом, а з льодовика біжить додолу річка. Вона тече далеко внизу під котеджем, і її звідси не видно, хоч добре чути її безперервний гуркіт.

Я тихесенько підходжу до узлісся. Не чутно жодних звуків, окрім дзижчання від мобілок у моїй голові. Але дзижчання слабеньке. Мобілок небагато. Аж ніяк не шість. Можливо, дві. Обидві в котеджі. Мабуть, Ловці вже забули про Меркурію, а про мене думають, що я зник і не настільки дурний, щоб повертатися сюди. Але вгадайте що? Я тут.

Уже цілком розвиднілося.

Мені справді треба звідси йти.

Але я вже не витримую просто сидіти біля печери і чекати Габріеля, який, можливо, мертвий. Та водночас я таки хочу бачити Габріеля, і я пообіцяв йому, що чекатиму, а він пообіцяв мені, і я знаю, що він чекав би місяць і більше, і…

Чути брязкіт засувки на дверях котеджу, звідти виходить Ловець.

Я відразу впізнаю його постать.

Кірен обходить будинок довкола, потягується й позіхає, крутить головою, розминаючи свою бичачу шию, немовби готується до боксерського поєдинку. Підходить до купи дров, обирає велику колоду і ставить її вертикально на відпиляний стовбур дерева, що служить підставкою для рубання дров. Підносить сокиру і стає в позицію. Колода не має жодних шансів.

Він стоїть спиною до мене. Я витягаю з піхов ножа.

Кірен зупиняється. Він нахиляється, щоб зібрати порубані поліна, складає їх в оберемок, прямує до котеджу і кладе їх там попід стіною. Повз нього пролітає невеличка пташка. Трясогузка. Вона сідає на землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати.

Ніж і досі в адоїй руці.

Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще.

Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию.

Я хочу, щоб він помер.

Але, але, але…

Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя.

Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності?

І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь.

І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги.

Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись.

Чути, як і далі рубають дрова.

Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова.

Тиша.

І знову рубання дров.

На цьому все для мене скінчилося.

Я біжу.

То ти не помер, чи шо?

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях.

Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся.

Під час різьби я згадую, як Габріель давав мені цього ножа.

Ми вже були два дні в Меркуріїному котеджі. Я тільки раз її зустрів, того дня, коли ми прибули, й відтоді був геть розгублений, не знаючи, чи допоможе вона мені з Даруванням. Отож ми з Габріелем гаяли час на прогулянки і плавання. Сьогодні ми ще вдосвіта залишили Меркуріїн котедж і рушили собі геть стрімкою ходою. Габріель крокує попереду, я йду слідом за ним. Він дуже швидкий попри своє фейнівське тіло. У нього довгі ноги: кожен його крок на третину довший за мій.

Ми дряпаємося вгору кам’янистим яром, і це мені непогано вдається. Я повторюю всі його рухи і роблю це дедалі краще, хоч у нього все виходить легко й без зусиль.

На одній з невеличких вершин він зупиняється й дивиться на мене. Його око вже загоїлося, проте на лівій брові видніється струп, і я думаю, що в нього там залишиться маленький шрам, згадка про те, як я напав на нього в нашій женевській квартирі. Він міг би осліпнути через мене.

Габріель простягає мені руку, я хапаюся за неї, щоб він допоміг мені ступити останній крок нагору. На цьому уступі мало місця, і ми стоїмо зовсім поруч.

Далекі від нас вершини вкриті снігом.

— Ти захекався, — каже Габріель.

— Ми ж високо. Тут розріджене повітря.

— Я щось не відчуваю цього.

Штурхаю його плечем.

— Не починай те, чого не зможеш закінчити, — штурхає він мене у відповідь.

За моєю спиною довгий і стрімкий укіс із гострими каменюками, а за Габріелем — невеличкий схил до трав’янистої галявини. Я штовхаю його, але легенько, тримаючи за куртку, щоб він не впав.

Він різко смикає передпліччям, вириваючись від мене, і штовхає мене у відповідь долонею. Я хапаюся за другий його рукав, намагаючись встояти на ногах, і обсипаю його прокльонами. Він шкіриться, мов ідіот, і ми починаємо штовхатися дедалі сильніше, аж поки я вивільняюся від нього, а тоді щосили штурхаю його обидвома руками в плечі, він починає падати спиною вниз, простягаючи до мене руки, з його збентеженого обличчя зникає посмішка. Я хапаю його, але занадто сильно нахиляюся і вже не можу втримати рівновагу, тож ми падаємо з кручі разом. Я притуляю його до себе й перевертаюся в повітрі, щоб упасти на землю спиною, тримаючи його на собі.

— Ой!

Я лежу на траві, під якою ховаються пласкі камінці, що боляче врізаються мені в спину.

Габріель скочується з мене й регоче.

Я лаюся на нього.

— Здається, я зламав собі ребро.

— Ой-ой, розстогнався. Ти весь час на щось нарікаєш.

— Нічого я не нарікаю. Я просто констатую факт. І якщо я вмію зцілювати, це не означає, що я не відчуваю болю.

— Я й не думав, що ти такий ніжний.

— Я? Ніжний?

— Ага, — він стає біля мене навколішки і тицяє в груди пальцем. — Ніжнесенький!

Зцілюю ребро, а тоді хапаю його руку, викручую її і жбурляю його на землю, сідаючи зверху.

Тепер я тицяю його в груди.

— Сам ти ніжнесенький.

— Ні, то ти в нас такий, але не переймайся. Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються.

Лаю його і підводжуся. Простягаю йому руку й допомагаю встати.

Ми знову спускаємося в ліс, переходимо потічок і дряпаємося на зарослу деревами гору, таку стрімку, що мусимо допомагати собі руками, щоб вилізти на неї. І хоч гора стрімка, але дерева на ній височенні, а при самій землі зігнуті, мов хокейні ключки. Ми підходимо до широкого, немов роззявлена пащека, входу в печеру, на землі перед яким повно дрібних камінчиків. Печера не надто велика, якихось чотири-п’ять метрів як завглибшки, так і завширшки, але там сухо, і я цілком міг би там спати, не ризикуючи застудитися.

Запах, типовий для лісу: запах загнивання і життя.

Габріель каже:

— Мені здається, якби щось сталося… щось погане, ми могли б зустрітися ось тут.

— А що погане може статися?

— Я не певний, але ж Ловці полюють за тобою, а Меркурія небезпечна й непередбачувана, — він вагається, а тоді додає: — Ти також трохи небезпечний і непередбачуваний.

Він, звичайно, правий.

Габріель витягає зі свого наплічника бляшанку й каже:

— Я тут залишу свої речі.

Він розповідав мені, що в цій бляшанці дорогі йому пам’ятки: любовні листи від батька до матері, а також одна річ, яку Габріель збирався подарувати Меркурії, якби вона спромоглася обернути його з фейна знов у чаклуна. Я й досі не знаю, що це таке. І не питаю. Якщо захоче, скаже сам. Він ставить бляшанку в кутку печери, а тоді видобуває з наплічника ще якусь річ.

Простягає мені пакунок.

— Це тобі… я подумав, що тобі сподобається.

Я не знаю, що мені робити.

Він наполягає:

— Візьми. Це подарунок.

З того, як звучить Габріелів голос, з того, як він вагається, як ледь тремтить його рука, я відчуваю, що йому дуже хотілося б, щоб дарунок мені сподобався. Я теж цього хочу, заради нього.

Це щось видовжене і пласке. Судячи з ваги, це могла б бути книжка, але я знаю, що це не так, — мені було б дуже важко вдавати захоплення таким подарунком. Подарунок лежить у блідо-зеленій крамничній торбині, згори загорнутій удвічі, на ній щось написано і вона зім’ялася, тому що валялась у наплічнику. Торбина зроблена з цупкого вощеного паперу.

Сідаю навпочіпки й обережно відкриваю торбину з одного кінця. Всередині — обгортковий папір, білий, новенький, не пожмаканий. Я акуратно витягаю пакунок і випускаю з рук торбину. Таке враження, що вона поволі лине до землі. Усе здається якимось особливим. Я відчуваю на долоні вагу дарунка, його масу і пропорції.

— Коли тобі востаннє щось дарували? — запитує він напівжартома і трохи нервово.

Я не знаю. Дуже давно.

Кладу пакунок на всипану хвоєю землю, його яскрава білизна вирізняється на рудо-зеленому тлі.

Обережно розгортаю обгортковий папір.

Якомога повільніше.

Якомога делікатніше.

Остання складка паперу.

— Маю надію, що тобі таки сподобається.

Мені вже подобається. Але я чекаю, розглядаючи складки паперу на землі і вже майже відкритий подарунок.

Кінчиками пальців відгортаю папір. Там лежить ніж, чорний на білому папері. Держак оздоблений тонкою чорною шкірою. Лезо захищене міцними шкіряними піхвами. Є спеціальна застібка, щоб припинати його до пояса. Руків’я ножа якраз пасує до моєї долоні, не завелике й не замале. Не заважке й не залегке. Лезо дуже плинно виринає зі свого захисного укриття. Це так званий ніж бові, з вигадливо скошеним лезом. Слабеньке світло з неба торкається металу й відбивається в бік лісу.

Я дивлюся на Габріеля.

Він силкується усміхнутися.

— Мені подобається.

Я так ніколи й не вибачився за його підбите око.

Я вже закінчую різьблення ножа. Я дуже хотів би, щоб Габріель його побачив, але знаю, що цього ніколи не станеться. Підводжуся й дивлюся в бік котеджу, мені хочеться волати від розпачу через таку несправедливість. Ніхто не зможе замінити мені друга, яким став для мене Габріель, але його забрали від мене, забрали, як і все інше, і я готовий вбити за це Кірена і всю ту зграю. Але якщо я вб’ю Кірена зараз, то за мною полюватимуть Ловці, які точно зможуть мене впіймати, і тоді ніхто не зуміє допомогти Анналізі. Заради неї я маю бути обережним.

Вирушаю назад до печери.

Уже темно, і я майже на місці. Наближаюся з боку гір, коли це раптом помічаю мерехтливе світло. Маленька ватра.

Невже це?..

Зупиняюся. Тоді прямую далі. Неквапливо. Крадькома. Ховаючись поміж дерев.

Вогнище біля входу в печеру. Викладене колом каміння, всередині палає гілля, а на одному з каменів стоїть кавник.

Але хто розпалив цю ватру? Це ж не міг бути Габріель? Може, якісь туристи? Але ж, очевидно, не Ловці? Вони б не розпалювали ватру і не розігрівали б кавник. Не чути дзижчання, немає мобільних телефонів. Це не фейни. Але й, мабуть, і не Ловці.

Невже це Габріель?

Він полюбляє каву.

Якийсь рух у печері. Темні чоловічі обриси.

Габріель?

Але цей силует нижчий на зріст і кремезніший.

Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро…

Чорт! Хто ж це такий?

Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік.

Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно.

— Ні фіга собі, друзяко, — каже він.

Говорить з австралійським акцентом.

Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері.

Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене.

Я завмер і не дихаю.

Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель.

— Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер.

Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього.

А тоді він трохи боязко питає:

— То ти не помер, чи шо?

Несбіт

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

— Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

— Заткайся! — гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

— Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я.

— Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?

— А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду?

— Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб.

Я притискаю йому до шиї ножа так, аж починає крапати кров.

— Почну, мабуть, різати звідси.

— Несбіт, мне звати Несбіт. А ти Натан, правда?

Я не певний, чи підтвердження з мого боку матиме якесь значення, але й не думаю, що це допоможе справі, тому просто кажу:

— І що ти тут робиш, Несбіте?

— Мене прислав мій бос.

— Прислав для чого?

— Виконати доручення.

— І яке ж саме?

— Це приватна справа.

— Приватна справа, яку ти готовий пустити коту під хвіст, бо залишишся з вирваним язиком, витягнутими нутрощами і…

Він вивертається від мене, висмикує руку й хапає натомість мене. Несбіт більший за мене, набагато кремезніший і міцніший, але я вириваюся від нього й стаю на рівні. Він уже також встиг підвестися: він спритніший, ніж здається.

Він каже:

— А ти прудкий.

— Ти був би прудкіший, якби підтримував форму.

Несбіт хмуриться.

— Для мого віку і так незле, — ляскає себе по животі. — Ну, й ти так нічо собі, як на мертвяка.

Я випростуюсь і вдаю, ніби розслабився.

— Від кого ти почув, що я помер?

Він шкірить зуби.

— Я не почув, що ти помер. Я тебе бачив.

— Ти мене бачив? Мертвого? Як це? У якомусь видінні чи як?

— Видінні! Нє-а. Ти шо, не пам’ятаєш сам? Ну, хоч ти й не був у нормальному стані. Але мене ти бачив, хоч і… назвав мене Розою, а я…

— Що? Ти бачив мене пораненого? Ти теж був у тому лісі?

— Ага, ще й як. Я йшов за тобою від самого вокзалу. Пощастило того дня. Я прямував собі до… Ну, але кого то обходить, — Несбіт шкіриться й підморгує. — Я помітив тебе, а тоді ше й Ловчиню. Вона тебе тоді ше не бачила, але швидко б уздріла, якби я не відволік її увагу й дав тобі нагоду змитися. Якшо хочеш знати, то за тобою тягнувся кілометровий слід. Навіть дитина могла б легко сісти тобі на хвіст. Я мусив добре попахати, це все ховаючи. Але ми вислизнули від Ловчині, і я пішов за тобою в ліс. Пробував не відставати, але коли трохи задрімав, ти вже почалапав далі. Знайшов тебе аж у сільській крамничці. Ти старався прочитати газету, хотів зрозуміти, який то був день. На тебе було сумно дивитися, друзяко. То було за два дні до твоїх уродин. Ти шо, дійсно нічого не пригадуєш?

Я похитав головою.

— Ну, тоді я відвів тебе назад у ліс, перевіряючи постійно, чи не сидить хтось у тебе на хвості, бо я в цьому після крамниці не сумнівався. Чесно кажучи, друзяко, я думав, шо ти безнадійний… здається, у тобі сиділа Ловецька куля?

Я ствердно кивнув.

— Ага, ну, то я пішов замітати твої сліди… знову… а коли повернувся, виглядало, ніби ти зробив сам собі якусь операцію, бо скрізь була кров і жовтий гній, і… я був певний, шо ти загнувся. Ти мав сіру шкіру, друзяко, сіру й холодну, а твої очі були напіврозплющені й порожні, як у мертвяка.

— Ти маєш мого ножа? Того, яким я себе різав?

Несбіт наче замислюється, роззираючись навсібіч.

— Ні.

— Але ж ти його забрав від мене.

— Ні, я взяв той ніж, який лежав біля тіла, і це тіло мені здалося мертвим, бо виглядало цілком мертвим і мало напіврозплющені очі, як у мертвяка.

— Віддай мені ножа.

— Та хіба я проти. Але я вже його не маю. Вибачай, друзяко.

— То він у твого боса?

Він знизує плечима й усміхається.

Роза загинула, здобуваючи цей ніж, і Габріель, мабуть, теж через нього загинув, а цей тип знизує собі плечима і шкіриться. Отож я вдаряю його ногою в груди. Він міцний, але це було несподівано для нього, і я вже навалився цілим своїм тілом йому на груди і приставив йому до горла вістря свого ножа. З шиї йому скрапує нова цівка крові.

— То він у твого боса?

— Так.

— І хто твій бос?

— Забери ножа, і я скажу тобі.

Я щільніше притискаю ножа до горла.

— Кажи вже.

Кров тече, не зупиняючись. Він зцілюється, але не надто швидко.

— Ти й мертвого переконаєш, друзяко. Мій бос — Вікторія ван Дал.

— Вікторія ван Дал?

Я ніколи про таку не чув. Мабуть, це якась Чорна відьма, якщо її приятель допомагав мені врятуватися від Ловців. Відводжу ножа від Несбітової шиї й витираю його насухо об його куртку. Тоді кажу:

— Чув десь її ім’я. Це Біла відьма, так?

— Біла? Ван? Схаменися, малий. Тіпун тобі на язик, та ти її з кимось переплутав. Це Чорна відьма. Чорна-чорнюща. Велика шанувальниця твого батька. А її саму дуже шанує все Чорне відьмацтво.

— Ну то повернімося до найпершого запитання. Навіщо вона тебе сюди прислала?

Він вагається.

— Я все ще готовий відрізати тобі язик.

— Я шось не думаю, шо ти з тих типів, які люблять відрізати язики.

— Так, досі я цього ще не робив, але я з тих типів, які люблять експериментувати, які готові піти на все, яким нема чого журитися, бо-це-ж-усього-навсього-Несбітів-язик.

І хоч я це кажу напівжартома, з виразу Несбітового обличчя бачу, що йому вже не до жартів.

— Я прийшов по деякі речі. Деякі листи.

Я підводжуся, й він теж починає вставати, але я знову притискаю його до землі ногою.

Він каже:

— Я так собі думаю, шо вони в тебе, — тоді розводить руками й додає: — Ну й добре. Усе гаразд. Я тільки прошу віддати їх мені, шоб я міг занести їх Ван.

— Якщо, припустімо, я й маю ці листи, чого б це я мав віддавати їх тобі?

— Ну, бо Ван розлютиться, якшо ти цього не зробиш. На мене розлютиться, друзяко. А я певний, шо це й тебе має стурбувати, навіть, якшо ти їх надійно заховав, — Несбіт невимушено лежить на землі й дивиться на мене. — Вона розлютиться не тільки на мене, але й на твого приятеля також.

— Якого ще приятеля? — я міцніше притискаю його ногою.

— Ну, я так думаю, шо він твій приятель, — озивається Несбіт. — Вродливий такий тип з довгим волоссям. Француз. Має дівчаче ім’я.

Я дивлюся, але нічого не бачу. Мене аж починає нудити від страху і збудження, і я не наважуюся в це повірити.

— Габріель, — додає він, наголошуючи на складі «ель».

— То він живий?

Несбіт шкіриться й киває.

— Відпустиш мене, шоб я все розповів?

І я відчуваю, що для Несбіта це все була неабияка забава. Така собі гра, на його думку.

Кірен і партнер

Ми сідаємо біля його ватри, а Несбіт заварює свіжу каву й викладає переді мною харчі: хліб, сир, помідори, чіпси, яблуко й шоколад. Я дивлюся на все й облизуюся. Я міг би проковтнути все це за півхвилини, але не певний, чи можу йому довіритися, тому навіть не торкаюся їжі.

— Ти ж мало не помираєш з голоду, друзяко. Налітай.

Не відповідаю і не рухаюся.

Він бере багет, відламує шматок і вгризається в нього, жує, ковтає, а тоді передає мені решту булки зі словами:

— Не першої свіжості, але шо маю, то маю.

Я починаю їсти якомога повільніше. Несбіт попиває каву й дивиться на мене.

Запитую:

— Чого ти на мене витріщився?

— Ти ж ніби знаменитість, малий. Сам розумієш: син Маркуса; Напівчорний-Напівбілий… а ше, чесно кажучи, у тебе дивакуваті очі.

Осипаю його прокльонами за сина-Маркуса, тоді за Напівкодового і врешті-решт за слова про мої очі.

— Гей, та не бери так близько до серця! Ти ж сам запитав, то я й відповів. Але бляха-муха, друзяко, твої очі таки дійсно можуть налякати, коли ти це робиш.

А що я роблю? Я ж просто дивився на нього. Я знову вибухаю лайкою.

— Не вірю, шо ніхто тобі цього досі не казав.

Пригадую, як Анналіза казала, що їй подобаються мої очі, що вони її зачаровують, хоча не думаю, що дивлюся на Несбіта так, як дивився на неї.

При світлі ватри помічаю, що його очі також незвичайні, зеленувато-блакитні й мерехтливі, ніби там кружляє якийсь вир. Подібні очі були в Еллен. Вона Напівкровна, напівчаклунка-напівфейна, і, припускаю, Несбіт теж такий самий.

Запитую в нього:

— Ти теж не зовсім повноцінний. Напівкровний?

— Пишаюся тим, шо я — Напівчорний.

— А тим, що напівфейн, не пишаєшся?

Він знизує плечима.

— Та вже хто є, то є.

— А працею з Вікторією ван Дал теж пишаєшся?

— Ну, те, шо я називаю Ван «своїм босом», можна сприймати як жарт. Ми радше партнери.

— Он як? І яка ж вона з себе?

— Вона винятково талановита й гарна. Прекрасне волосся, чарівні очі, чудова шкіра. У ній усе прекрасне, з голови до ніг. Не те, шоб я її всю бачив, якшо ти розумієш, шо я маю на увазі, друзяко. Наші стосунки чисто ділові. Та й вона доволі неприступна. Так, ніби потрапила сюди з інших часів. Знаєш, коли люди ше гарно вбиралися й пишалися своїм виглядом.

Дивлюся на себе й розводжу руками.

— Ні, тобі, мабуть, не второпати, про шо я кажу, — додає Несбіт.

— Я тільки знаю, що вона злодійка.

— Злодійка?

— Вона послала тебе з метою викрасти Габріелеві листи, а ще в неї мій ніж.

— Ну, але ж я вже казав, шо обкрадання мертвяка — це, власне, й не крадіжка.

— А що ж це тоді таке?

Несбіт має такий вигляд, ніби серйозно розмірковує над моїм запитанням, потім знизує плечима й каже:

— Прибирання природного середовища, як у твоєму випадку, друзяко, — він шкіриться. — Типу, збирання сміття.

— Але ж забирати листи — це крадіжка; вони вам не належать.

— Ну, почнемо з того, шо я їх ше не забрав, бо їх тут немає. Хоч я й здогадуюся, шо вони в тебе.

Дивлюся на нього відсутнім поглядом.

Несбіт веде далі:

— Та й хіба це може бути крадіжкою, якшо Габріель сам пояснив Ван, де вони лежать. Сказав, шо вона може їх собі взяти.

— Ну-ну. І чого б це Габріелю таке робити?

— Він хоче подякувати Ван за допомогу.

Несбіт дивиться на мене невинним поглядом, немов благаючи, щоб я запитав, яка ж то була допомога. Тож я мушу підкоритися.

— Яку допомогу?

— Габріелеві було дуже погано, коли ми його знайшли. У нього стріляли і влучили. Ловецькими кулями, відразу двома. Ти знаєш, яке то паскудство. Рани були не дуже серйозні, і кулі пройшли навиліт, але чари все одно зробили свою справу. Він вирубився на цілий тиждень. Ван його доглядала. Вона добре розуміється на зіллях, дуже добре, їй немає рівних. Вона його врятувала. Як я врятував тебе і…

— Ти залишив мене помирати повільною смертю від рани.

— Я замів твої сліди.

Хитаю головою.

— Щоб тебе ніхто не піймав.

— Друзяко! Малий! Та як у тебе язик повертається таке казати?

Я закочую очі.

— Де ви знайшли Габріеля?

— Він ледве плентався якоюсь бічною вуличкою в Женеві. Скрізь було повно лягавих. І Ловців повно. Страшний бардак! Ван там пронеслася, як демон, схопила Габріеля, і ми ледве встигли накивати п’ятами серед ночі.

— І з Габріелем тепер усе добре?

— Та він тепер як огірочок.

— Чого ж він тоді сам не прийшов по листи?

— Ну, але ж існують ше й питання довіри. Ми ж не хочемо, шоб він дав драла, так і не передавши нам товар.

— Я певний, що Габріель обов’язково вам віддячився б, якщо, як ти кажеш, Ван врятувала йому життя.

Несбіт знову шкіриться до мене і знизує плечима.

— Так, чоловіче, твоя правда. Віра, Надія, Любощі й таке інше. Але Чорні чаклуни не завжди чинять, як належиться, така вже в них натура. А особливо це стосується гарнюніх французиків.

— То де ж тепер Габріель?

— Та з нею, з Ван, біля Женеви. Неподалік. Пару годин машиною.

— То відведи мене туди. Листи, до речі, дійсно в мене. Я сам передам їх Габріелю, а він тоді може робити з ними, що захоче, — впиваюся в Несбіта одним із найгостріших своїх поглядів.

Несбіт здригається, а тоді регоче.

— Звучить незле. Рушаємо зараз чи завтра?

Замислююся. Я вже давно не висипався; було б непогано трохи відпочити перед дорогою. Та я не хочу заснути поряд із Несбітом. Я й далі йому не довіряю. І не довіряю звіру, що сидить у мені.

— Завтра, — відповідаю. — Я мушу ще дещо зробити. Повернуся зранку.

Мені просто треба відпочити й поміркувати.

Уже відходячи, запитую в нього:

— Чи є в тебе якийсь Дар, Несбіте?

Він Напівкровний, але, здається, таки володіє Даром.

— Я можу бачити в темряві. Дуже добре.

— Корисна штука.

— А в тебе? — цікавиться він. — Ти намагався повернутися на день народження до Меркурії. Мабуть, задля Дарування. Але чи ти вже відшукав свій Дар?

— Наскільки я знаю, запитувати в чаклуна про його Дар грубо й невиховано.

— Чого ж ти тоді мене запитував? Забув про правила пристойності, малий?

Лаючись, я вказую напрям, куди йому слід піти.

— У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними…

Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує.

— То як? — не вгаває він. — Ти знайшов свій Дар?

Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.

Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди.

Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим?

А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе — рецепт якогось зілля або опис заклинання, — принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук?

Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді?

Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу.

Позитивним моментом (а позитивність — це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю.

Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.

Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев.

Нічого.

Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля.

Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися — і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі.

У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю.

Тиша.

Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові.

І раптом я чую це.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону.

Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці.

Невже Несбіт мене зрадив?

Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч

ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно — жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі.

І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат.

— Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань.

У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера.

— Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, — застерігаю. — Той інший — невидимий. І спритний, — не забуваю додати я.

— Чудово.

Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю.

— Я знаю того іншого Ловця, — повідомляю я. — Йому потрібен я.

А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний, бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені?

Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові:

— Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого.

— Точно?

Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно.

— Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі.

— У цього не було пістолета. Тільки ніж, — повідомив Несбіт. — Вони не були готові.

— То ти залишаєшся чи йдеш?

Несбіт шкірить зуби, каже мені:

— Щасти тобі, малий!

Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе — якщо хоч комусь це вдасться.

Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.

ччччччччччччччччччччччччччччччч

Мало не вибухаю від викиду адреналіну.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Останній погляд

— Натане? Це ти? — кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом.

Зупиняється.

Я не рухаюся. Кірен теж.

— Ой, бляха, — Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру.

— Ти в нормі? — запитує Несбіт.

Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча.

— Скільки часу минуло, відколи ти пішов? — питаю я.

— Не знаю. Години дві.

Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди.

Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже:

— Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га?

Не відповідаю.

Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його.

— Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку?

— Заткайся!

— Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і…

— Заткайся!

— Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це.

— Ти помилився.

— Вип’єш? — простягає мені фляжку. — Щоб позбутися присмаку.

Лаюся у відповідь.

— З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням.

— Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти.

— Ага, і швидко. Тільки без паніки.

— Я не панікую.

Хоч мені аж свербить забратися звідси.

— Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців.

— А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців?

Він шкіриться.

— Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, — він знову відсьорбує з фляжки. — Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі?

— Два дні тому.

— Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати.

Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся.

Несбіт не вгаває.

— Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати.

— Ходімо звідси.

Закидую рюкзак на плече.

Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя перетворився на криваве місиво, яке пообсідали малесенькі мушки. Несбіт нишпорить у Кіреновому одязі, забирає ніж, ліхтарик, гроші, але викидає геть мобілку. Тоді кладе здобич у наплічник, закидає його на спину і йде геть.

Я також іду, але не втримуюся і озираюся востаннє. Ще більше мушок зібралося на Кіреновому обличчі, здалеку здається, ніби він має на оці чорну пов’язку. У нього майже немає шиї, з-під потилиці стирчать білі кості хребта, але груди залишилися неторканими. Я не зжер його серце, це точно, але шлунок його роздертий, а кишки вивалилися червоно-фіолетовим місивом. Хотів би я знати, яка звірюка здатна виробляти таке з людиною?