Напівдикий

Die Rote Kürbisflasche

Учора вночі ми всі пройшли через розколину. Несбіт роздобув авто й відвіз нас на околиці Базеля. Тепер ми з Несбітом і Габріелем у центрі міста. Ми — передова група, перевіряємо, чи немає де Ловців. Ван і Анналіза прибудуть пізніше.

Схоже на те, що Базель — це місто молоді, розташоване на кордоні з Німеччиною, Францією і Швейцарією, хоч де-не-де чути й англійську мову. Тут усі впереміш: туристи, родини з дітьми, люди, що поспішають на роботу. Намагаємося не вирізнятися серед них, але ми не подібні ні на туристів, ні на родину, хоч, можна сказати, теж поспішаємо на роботу. Несбіт знає дорогу до місця зустрічі в «Die Rote Kürbisflasche» — «Червоному гарбузі» — і він провадить нас довгим маршрутом.

Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» — це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини.

Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили.

Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце.

Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки.

Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун.

Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом:

— Пів-на-пів, га?

Несбіт сміється.

— Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір.

Габріель додає:

— І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте.

— Ще хтось тут є? — запитує Несбіт у Ґуса.

— Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину.

Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні.

Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається.

— Приємно бачити тебе, Іване, — каже. — Ти такий самий нечепура, як і завжди.

Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки.

— Радий тебе бачити, Еллен, — кажу.

Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю.

Вона усміхається.

— Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений.

За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже:

— Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися.

Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен.

Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників.

Еллен каже:

— Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси.

— Він долучається до повстанців?

— Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей.

— Що це означає? — питаю.

— У принципі те, що Волленд над ними експериментує.

Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися.

— Це хвора людина, — от усе, що я можу сказати.

— Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього Білого відьмацтва. Ніхто, звісно, не знає, як і кого це може захистити, але Рада стверджує, що всі, хто протестує, є ворогами Білих магів і прихильниками Чорних. Усі мають засвідчити, на чийому вони боці. І більшість Білих магів кажуть, що підтримують Соула і Волленда.

— А Дебора? — запитую. — Вона у Франції з Арраном?

— Про неї краще поцікався в Селії. Ця інформація недоступна людям моєї категорії оплати.

— А яка в тебе категорія? Хіба ти ще не замолода, Еллен, щоб бути повстанським бойовиком?

— А я не бойовик, я розвідниця. Але, Натане, якби ти тільки знав, які безнадійні ті Білі маги, більшість із них. Чесно тобі кажу, майже всі вони недалеко втекли від фейнів: ніхто не вчився бути бійцем. Воювати вміють хіба що Ловці. Єдине, за що можна похвалити Білих, — за виготовлення зілля для зцілення. Найкорисніші учасники Альянсу — це колишні Ловці й Напівкровні. Але колишніх Ловців там тільки двоє, а Напівкровних дев’ятеро.

— А що чути про Чорних магів? — запитую я.

— Декотрі долучилися, але мало хто володіє такими здібностями, як ти, Натане. — Я обертаюся й бачу Селію, яка провадить: — Ось чому ми вдячні, що ти тут.

— Мені начхати на твою подяку, — я осипаю її прокльонами, а моя рука хапається за ніж. — Тримайся від мене подалі, Селіє. Я не жартую. Не підкрадайся так до мене.

— Я не підкрадалася до тебе, Натане.

— І не сперечайся, курва, зі мною!

Йду від них у протилежний кінець кімнати. До мене підходить Габріель.

Він каже:

— Ти весь тремтиш.

— Зі мною все гаразд! — він недовірливо дивиться на мене, і я повторюю: — Усе гаразд.

Габріель витримує паузу, а тоді запитує:

— І що ти хочеш зробити?

— Повбивати їх усіх, — жартую, але тільки почасти. — Волленд експериментує над іншими чаклунами, як і наді мною свого часу. Він прив’язав мене й затаврував оцими ось татуюваннями! Це було ще гірше, ніж перебування у клітці Селії. Набагато гірше! Селія принаймні хоч іноді ставилася до мене, як до людської істоти. А для Волленда я був просто піддослідним щуром. Ніхто не повинен такого зазнавати.

— Ніхто, — погоджується Габріель. І мені здається, що навіть Габріель починає вірити в те, що мета Альянсу справедлива.

Я кажу йому:

— Ми співпрацюватимемо з Альянсом, аж поки Волленд і Соул будуть мертві.

Він киває.

Уже прибули Ван і Анналіза, тож я роблю глибокий вдих і долучаюся до них.

Нас десятеро. Троє Чорних магів: Ван, Габріель і Ґус, який, здається, не просто бармен, а один із ключових Чорних чаклунів з розгалуженими контактами по цілій Європі. Біле Відьмацтво представляють Селія, ще одна Біла відьма з Англії на ім’я Ґрейс, Біла чаклунка з Італії, Анжела і Анналіза. Є ще двоє Напівкровних, Несбіт і Еллен. І я.

Селія каже:

— Сподіваюся, що тут ми у безпеці, але все ж таки не будемо затягувати нашу зустріч. Насамперед, Натане, я гадаю, що ти приєднуєшся до Альянсу, якщо вже ти тут?

— Поки не зміню думку.

Вона дивиться мені в очі — її очі блідо-голубі з білими скалками. Потім вона робить те, чого я зовсім не очікую. Вона простягає мені руку.

— Тоді ми на одному боці, — каже. — Вітаю тебе в АВМ.

— У чому-чому?

— В Альянсі Вільних Магів.

— Ха! Ну, але в тому, що я один із них, твоєї заслуги немає.

— Проте ми всі дуже раді, що ти такий і що хочеш допомогти іншим магам також залишатися вільними.

Селія все ще простягає мені руку, але я ігнорую її й кажу:

— Хочу бачити Соула й Волленда мертвими. І ще багатьох інших Білих магів. Ось чому я тут.

Вона запитує:

— Ти й мене хочеш бачити мертвою, Натане?

— Якби я цього захотів, то вже пустив би тобі кулю в чоло.

— Якщо ти вступиш в Альянс, то повинен будеш виконувати мої накази. Ти це зможеш? — запитує вона.

Спромагаюся на посмішку.

— Якщо вони не будуть безглузді.

— Гадаєш, вони можуть такими бути?

Я витримую паузу, тоді відповідаю:

— Ні.

— Добре. Я також так думаю, але, якщо схиблю, — ти першим мені про це скажеш.

Її рука й далі простягнута. Вона запитує:

— Ти потиснеш мені руку?

— Я намагаюся не плюнути на неї…

Вона голосно й коротко регоче і забирає руку.

— Мені тебе бракувало, Натане. Хоч я й певна, що ти за мною зовсім не тужив.

А я, сидячи навпроти неї за столом, не думаю, що вона бодай хоч трохи уявляє, що міг відчувати я чи будь-який інший в’язень, якого заковували в ланцюги і нещадно били. Вона розумна жінка, але інколи їй бракує таких «знань». Їх можна здобути лише переживши це на своїй шкурі.

Ван запитує, що сталося, відколи вона востаннє зустрічалася з Селією. Минуло щойно два тижні, але за цей час відбулася різанина в Парижі, а Соул замінив усіх членів Ради своїми людьми. Волленд теж уже в Раді. Декількох Білих магів заарештували за змову з повстанцями.

— Зокрема і Клея, — додає Селія.

— Що?! — вигукує Несбіт.

— Сфабриковане звинувачення, хоч Клей уже давно викликав серйозні сумніви у Соула. Він поступово втратив роботу, статус, репутацію, все. Ну, тобто все, крім своєї свободи, але тепер він і це втратив.

Селія продовжує:

— Чула, що на дім Іш здійснили напад невдовзі після того, як ми там побували. Іш випила отруту й померла; деяких її дівчат піймали й закатували. Я знала, що незабаром ці списки Ради поповняться і моїм ім’ям. Соул визначив тих, кого він хоче допитати, і серед цих осіб були колишня голова Ради Глорія; її чоловік і сестра Ґрейс; плюс я сама та ще одна Ловчиня на ім’я Ґрейторекс. Соул не помилився, склавши цей список, — ми всі тепер члени АВМ.

Джессіка очолює Ловців. І треба сказати, що ця робота добре їй вдається. Ловці — це здебільшого жіноча організація, й вони дуже задоволені, що ними знову керує жінка. У неї багато новобранців, і вони вже вчинили напади на громади Чорного відьмацтва у Франції, Голландії й Німеччині. Найбільша громада була в Парижі, але, наскільки мені відомо, Джессіка вже вбила понад шість десятків Чорних магів, не втративши під час цих нападів жодного Ловця.

Проте і в Джессіки є свої проблеми, і їх тільки більшає. Навіть попри те, що в неї з’явилися новобранці, їй не вистачає Ловців, щоб контролювати всю Європу. До того ж багато новобранців не мають належного досвіду і слабше підготовлені порівняно з основним складом Ловецької армії.

Нашим головним недоліком є те, що нас небагато. Однак це дає нам можливість швидше переміщатися маленькими групками для нападу на Ловців. Ми повинні негайно почати вдаватися до таких атак, щоб уповільнити набір новобранців і не залишити Ловцям часу для навчання нових бійців. Нам треба використовувати тактику партизанської війни, щоб здобути перемогу… І це, на щастя, якраз і є мій козир. Але, — продовжує Селія, — є ще одна проблема. Чорні маги потроху прозрівають, усвідомлюючи, що відбувається, та вони не довіряють мені, а нам треба залучати їх до нашої справи. Альянс здебільшого складається з британських Білих магів і Напівкровних. Серед нас замало впливових Чорних магів. Хоч ми, звичайно, маємо Ван і Ґуса.

Гус киває головою.

— Мій вплив мінімальний, Селіє. А я вже казав раніше, що для розбудови справжнього Альянсу нам потрібні численні представники всіх магів: Білих, Чорних і навіть Напівкровних. Але ті Чорні, з якими я вже розмовляв, не виявили зацікавленості. Вони не вірять у спільну боротьбу разом із Білим відьмацтвом. Кажуть, що самі битимуться з Ловцями, якщо ті на них нападуть. Я їм розповідаю про вже загиблих Чорних магів, але… — він знизує плечима. — Чорне відьмацтво не цікавлять спільні справи, армії або альянси.

Селія заперечує:

— Але ж ти долучився до нас, і Ван, а тепер ось Габріель. Тож деякі Чорні маги таки прислухаються.

Ґус повертається до Габріеля й запитує:

— Чому ти тут, Габріелю?

— Бо я з Натаном.

— А якщо Натана вб’ють або він піде звідси?

— Якщо він піде, то я теж піду. Якщо ж його вб’ють… — Габріель дивиться на мене, — тоді не знаю…

Ґус каже:

— Нам потрібен той, хто міг би залучити до нашої справи інших Чорних магів. Але я не знаю більше жодного Чорного мага, який би приєднався до нас лише тому, що тут є Натан, — дивиться мені в очі. — Він не Чорний чаклун. — Чорні проблиски в його очах мерехтять, та я не відвожу погляд.

Ґус просто расистський сноб. Їх повно у світі відьмацтва.

— Що ти тоді пропонуєш, Ґусе? — запитує Селія.

— Щоб залучати Чорних магів, нам потрібен хтось, кого вони поважають, хто є уособленням усього Чорного.

— І хто ж це такий? — цікавиться Ван, ледве стримуючи усмішку. — Я дуже розчарована, що ти не вважаєш такою мене.

Ґус усміхається теж.

— Вибач мені, Ван, але тебе завжди сприймали як таку, що вкрай охоче прагне співпрацювати не тільки з Чорними магами, а навіть із фейнами.

— Отже, ти маєш на увазі когось із тих, що представляють «стару Чорну гвардію»? — Селія зітхає й розкуйовджує своє наїжачене волосся. — Меркурія, мабуть, для цього згодилася б?

— Так, вона… — починає говорити Ґус.

Але його перебиває Ван:

— Меркурія мертва.

— Її вбили Ловці?

— Ні. Вбили… ми, — вона не зовсім упевнено показує рукою на Несбіта, Габріеля й мене. — 3 метою самооборони, поспішу додати. Меркурія залишила мені ось цей сувенір, — Ван повертає обличчя до світла, демонструючи опіки. — Але, навіть якби вона була жива, мені важко уявити Меркурію в Альянсі. Для неї тут не було б жодної користі, жодної… почесті. І це зрозуміло. Є кілька Чорних магів, що можуть зрівнятися з Меркурією у своїй могуті: Лінден, Делл, Суав… Але всі вони мислять подібно до неї. Всі найпотужніші Чорні не матимуть найменшого бажання ризикувати тим, що мають, заради того, щоб воювати разом із нами. Всі, крім одного. На щастя, він наймогутніший серед них, — вона переводить погляд на мене, проте я й так уже відчував, що все до цього йде.

— Маркус? — запитую я.

— Якщо приєднається він, є шанс, що долучаться й інші, — каже Ван.

Ґус шкірить зуби.

— Якщо приєднається він, нам більше нікого й не треба.

— То саме тому я тут, саме тому ви хотіли, щоб я вступив у Альянс: щоб якось затягнути сюди й Маркуса?

— Ні. Я хотіла залучити тебе, бо ти прекрасний боєць, — каже Селія. — І я б не хотіла тут бачити Маркуса. Бо через нього виникне забагато проблем із Білими в Альянсі.

— І з тобою, Селіє? — цікавиться Ван.

Селія не відповідає, але їй є над чим замислитися.

— Натан залишив позаду минуле й долучився до нас. Ми всі повинні так учинити, якщо хочемо чогось досягти, — наполягає Ван.

Селія й далі мовчить.

Я кажу:

— У будь-якому випадку не уявляю його з нами.

— Але чи не хотів би ти спробувати його переконати? — запитує Ван.

— Ну…

— Ні. Ми цього не узгоджували, — Селія обводить усіх поглядом. — Маркус — убивця. Він замордував занадто багато Білих магів. Повстанці з цим не змиряться.

— Вони не змиряться з поразкою, — заперечує Ван. — А завдяки Маркусу Альянс може досягти успіху. Так, він убив багатьох Білих магів, але й Чорних магів він також убив чимало. І найголовніше те, що він убив безліч Ловців. І всі це знають. Можливо, Маркус не до вподоби Білим повстанцям, але понад усе вони прагнуть перемоги, адже в разі поразки пощади від Соула ніхто не дочекається. Маркус допоможе їм здобути перемогу.

Селія каже:

— Я можу й без нього створити армію. Ми на це здатні. Так, потрібно трохи часу, але…

— Та ти ж сама хвилину тому казала, що ми повинні атакувати негайно! І я згодна: якщо ми не зупинимо Джессіку зараз, нам буде щораз важче боротися з нею. Скільки ти маєш справжніх бійців, Селіє? — запитує Ван.

— Альянс уже налічує майже сотню. Я треную найбільш придатних і…

— Скількох ти можеш вислати вже сьогодні на бій із Ловцями?

Селія випинає губу й зиркає на мене.

— Просто зараз? Дуже мало.

— А саме? — наполягає Ван.

— Разом зі мною, Натаном, Габріелем… дев’ятеро.

Ґус хитає головою.

— Тренування проходять добре, однак вони ще не готові зараз воювати. Наймолодші, ті, що володіють відповідними Дарами, стануть за кілька місяців добрими воїнами…

— Ми не матимемо кількох місяців, якщо Ловецька армія зростатиме, — каже Ван. — І якщо ми плануємо створити нове суспільство, новий порядок, то мусимо бути готові вибачати минулі злодіяння й рухатися вперед.

— Але ж…

— Ні, Селіє. Усі маги мають отримати шанс, навіть Маркус. Якщо він пізніше порушить наші правила, це вже інше питання, але за минулі злочини ми впровадимо амністію.

Ґрейс каже:

— Це заведе нас у глухий кут. Ми мусимо проголосувати. По одному представнику від кожної частини Альянсу: Біле відьмацтво, Чорне відьмацтво, Напівкровні й Напівкодові. Несбіте, ти голосуєш за Напівчорних, а Еллен — за Напівбілих. Селія — за Біле відьмацтво, Ван — за Чорне, а ти, Натане, — за Напівкодових.

— Хто за? — запитує Ван.

За столом підносяться вгору руки. Усі, крім мене й Селії, голосують за те, щоб запросити Маркуса вступити в Альянс.

— Отже, три голоси за, два проти, — підраховує Ґрейс. І дивиться на мене. — А чому ти, Натане, голосував проти?

Я не знаю відповіді, хіба що… Не думаю, що мій батько знайде спільну мову з цими людьми, з людьми, які голосували. Пригадую Вольфгангову розповідь про те, як Маркус убив його товариша, і у мене виникає недобре передчуття — батько занадто дикий. Але я про це не згадую, тільки кажу:

— Марна трата часу. Ми не знаємо, як із ним зв’язатися, та й він усе одно не приєднається до нас.

Ґус каже:

— Ти не правий. Я знаю, як із ним зв’язатися… А ти можеш спробувати його переконати.

— Ти, може, маєш його номер телефону? — глузливо шкіриться Несбіт.

' — Інформація про те, як із ним зв’язатися, конфіденційна, — відповідає Ґус.

— Гаразд, — каже Селія. — Але як швидко? — допитується вона. Маркус їй геть не подобається, але вона звикла працювати з Ловцями й виконувати те, що їй наказують. Я певний, що вона просто змириться з цим.

— Домовлюся з ним про зустріч із Натаном упродовж наступних кількох днів. Раніше не можу нічого пообіцяти.

Селія повертається до мене.

— Якщо Маркус приєднається до нас, то мусить погодитися з нашими умовами.

— Якими саме умовами? — уточнюю.

— Він підкоряється моїм наказам, як інші бійці.

— Це все?

— У бою і в таборі. Мусить поводити себе… як солдат.

Не можу собі уявити Маркуса в цій ролі.

Селія провадить далі:

— Я повинна зустрітися з ним якомога швидше. Знаю, що ти йому все про мене розповіси.

— Так, він обов’язково довідається про те, в яких умовах ти мене утримувала. Як там ти казала? «Я б не хотіла, щоб він подумав, що тобі тут занадто комфортно».

Селія випростується, і мені цікаво, що вона скаже: «Я просто виконувала свій обов’язок» або «Я мусила підкорятися наказам» або ще якусь подібну дурню. Але вона мовчить — Селія ніколи не відмовлялася від відповідальності.

Група розходиться. Я випадково перестріваю Селію перш ніж вона пішла геть, і запитую про Дебору.

— Чи вона вже виїхала з Англії?

Селія вагається, але таки відповідає:

— Дебора каже, що її праця надто важлива. Усі в Раді знають, що в минулому вона симпатизувала тобі, але ж вона також сестра Джессіки, і якось їй удалося переконати їх, що вона змінилася. Дебора й далі працює в архівному відділі. Завдяки їй ми дізналися про останні переміщення Ловців і про їхні майбутні плани. Для нас це життєво необхідна інформація, та все одно я сказала їй, щоб вона забиралася звідти. Але твоя сестра вирішила залишитися. Намагається роздобути більше інформації про Волленда і його експерименти над ув’язненими Чорними магами. Вона неймовірно відважна.

Я навіть не знаю, що сказати. Моя сестра завжди була відважною. Якщо Дебора вірить у щось по-справжньому, то не відступиться — інших варіантів вона просто не визнає.

Селія прямує до Ван, а до мене підходить, щоб попрощатися, Еллен.

Я прошу:

— Перекажи Арранові, що я сподіваюся невдовзі з ним побачитися. І постійно про нього думаю.

Вона киває.

— Перекажу. Він буде дуже радий, що ти вступив у Альянс. Але ще більше його втішить те, що ти живий-здоровий і отримав свої три дари. А хто для тебе виконав церемонію Дарування — чи не Меркурія?

З того, як вона це запитує, я роблю висновок, що вона чудово знає — це була не Меркурія.

Хитаю головою.

— Це зробив Маркус.

Еллен усміхається.

— Так ось чому всі думають, що ти зумієш переконати його долучитися до нас. Знають, що він захоче допомогти синові.

Селія гукає:

— Еллен, ми вже йдемо. Гайда!

Еллен обвиває мене руками, пригортаючи до себе, а я помічаю, що Селія дивиться на нас здивовано. Селія й далі вважає мене радше Чорним, аніж Білим, і радше дикуватим, аніж лагідним. Еллен ставиться до мене просто як до людини, а не якогось там Напівкодового. Але вона й сама Напівкровна, тому розуміє, як то буває, коли тебе судять по начепленому ярлику, а не по тому, ким ти насправді є.

Через якусь хвилину після їхнього відходу Ван каже, що вона, Анналіза й Несбіт повертаються в бункер, а Габріель залишиться зі мною, поки я намагатимусь поспілкуватися з Маркусом. За тиждень ми всі зустрінемося в «Червоному гарбузі».

У мене дуже мало часу, щоб попрощатися з Анналізою. Я відводжу її вбік, не так, щоб поговорити з нею, як для того, щоб пригорнути й тихенько пообійматися без того, щоб усі на нас витріщалися, хоч усі й так це роблять, за винятком хіба що Габріеля, який стоїть спиною до нас біля бару.

— Тебе тривожить те, чи вступить у Альянс твій батько? — запитує Анналіза.

— Трохи. Та я не думаю, що він так чи інакше приєднається до нас. Не думаю, що його хтось тут зацікавить: я або повстанці.

— Ти його син. Він дбає про тебе. Знайшов тебе, щоб здійснити Дарування.

— Це інша справа. Він подбав, щоб ця зустріч була якомога коротшою й гіркою. Він не довіряє мені. Не воюватиме разом зі мною. І я не уявляю собі такого, щоб він виконував накази Селії й поводив себе «як солдат». Це просто нереально.

Анналіза цілує мене й каже:

— Щодо співпраці з Селією, мушу зізнатися, що я дуже пишаюся тобою і тим, що ти погодився з нею працювати після того, як вона ставилася до тебе в минулому і що ти з нею пережив, — знову мене цілує й нахиляється ще ближче. — Ти мій герой. Мій принц, — цілує мене у вухо, а тоді шепоче: — Я тебе люблю.

Думаю, що це мені причулося, хоч знаю, що ні… Не знаходжу слів у відповідь.

Вона хоче поцілувати мене в губи, зазирає в очі, і коли вже її вуста майже торкаються моїх, знову шепоче:

— Люблю тебе…

Мабуть, варто сказати їй те ж саме у відповідь, але це дуже важко, до того ж я певний, що всі до нас прислухаються, і тут Анналіза каже:

— Мушу йти. На мене всі чекають.

І я цілую її.

Але так нічого й не кажу.

Вона вже відступає, проте я не відпускаю її, торкаюся губами вушка, і спромагаюся нарешті ледь чутно вимовити ці слова. Анналіза починає хихотіти, я теж не можу стримати посмішку. І ми знову цілуємося. І ще раз, уже міцніше, і тепер мені вже начхати на інших.

Несбіт голосно кахикає і прочищає горло. Анналіза знову хихоче, я не припиняю її цілувати, аж поки вона нарешті вислизає з моїх обіймів.

І всі йдуть геть.

Це так швидко відбулось, але я встиг сказати їй, що люблю, і вона теж. А через тиждень ми знову будемо разом. Лише один тиждень — і я знову її побачу.

Арахіс

Ми ще в барі. Сидимо з Ґусом в одній кабінці. Габріель стоїть біля барної стійки, потягує пиво й заїдає його горішками з пакетика, вряди-годи підкидуючи горішок угору й ловлячи його ротом. Ґус розхвалює сам себе і свою роль у цій «місії», а я постійно намагаюся повернути його на землю. Це трохи по-дитячому як з його, так і з мого боку, тільки я не розумію, хто з нас більша дитина.

Ґус каже:

— У Маркуса є лише кілька «своїх» серед Чорних магів. Це ті, яким він довіряє і знає, що на них можна покластися, бо вони ніколи його не зрадять.

— А хіба є такі йолопи, які наважаться зрадити? — запитую я.

Ґус ігнорує мій коментар.

— Маркус цікавиться тим, що діється в світі. Але останнім часом він рідко з’являється на різних зібраннях. Тому по інформацію звертається до мене.

— Тільки до тебе? Ти ж казав, що в нього є кілька «своїх»?

— Не має значення, до кого він ще звертається.

— Отже, ти їх навіть не знаєш.

— Найважливіше те, що він мені довіряє.

— Для тебе це велика честь.

— Річ у тім, що я неймовірно пильний і обережний.

Я позіхаю.

— Я залишаю для нього вістки у таємному місці, де він їх потім підбирає. Маркус знає, що протягом наступної доби я маю принести йому чергову вістку.

Потягуюся й дивлюся на Габріеля. Арахіс тепер не потрапляє йому до рота, а вдаряється то в ніс, то в щоки, — горішки відскакують навсібіч.

Переконую сам себе, що наша справа серйозна; дуже серйозна, насправді, й смертельно небезпечна, але Габріель, мабуть, думає, що нас треба трохи розвеселити, і робить усе для того, щоб викликати у нас посмішки. Він підкидає вгору цілу жменю горішків, а тоді повертається до мене з роззявленим ротом, горішки падають на нього зливою, і я хихочу.

Ґус не бачить Габріеля зі свого місця, але озирається й помічає, що сталося.

— Ану позбирай це все негайно! — кричить він, а Габріель глузливо козиряє йому і підкидує вгору ще один горішок, акуратно ловить його зубами і починає гризти.

Ґус каже мені:

— Ви як малі діти.

Я кричу Габріелю:

— Ґус думає, що ми недостатньо серйозні!

Габріель відповідає:

— Та ж Ґус нас зовсім не знає.

— Мене це мало обходить.

Ґус кривить губи.

— І мене також.

— Гаразд. Отже, ми залишаємо Маркусу записку, щоб він десь мене зустрів, — кажу я.

— Ні, йолопе. Ти сам на нього чекатимеш там, де я залишаю вістки. Ти й будеш цією вісткою.

Лаюся на нього й запитую:

— І коли? — сподіваюся, він скаже «на світанку», «опівночі» або щось таке.

Натомість він каже:

— Зараз. Що швидше ти зникнеш з моїх очей, то краще.

— Я мушу спочатку з’їсти щось, пообідати, і Габріель теж. Вирушимо після обіду.

Ґус насмішливо шкірить зуби.

— Це важливіше за твій шлунок.

І я б погодився, але… Але я не їв уже бозна-скільки часу, а якщо зустрінуся з батьком, то невідомо, коли зможу поїсти, а я вже вмираю з голоду і ще й розлючений, як чорт.

Підводжуся й виходжу з кабінки, кажучи Габріелю:

— Ходімо, пошукаємо щось поїсти.

Ґус шипить:

— Ти просто розпещений пацан. Ця місія важливіша за тебе… Чи, може, ти думаєш, якщо твій батько — Маркус, то ти вже можеш робити, що заманеться, і сподіватися, що всі бігатимуть перед тобою на задніх лапках?

Габріель уже біля мене, і я не обертаюся до Ґуса, бо можу тоді його прикінчити. Прямую до дверей, кажучи Габріелю:

— Я зголоднів. Ходімо.

— Тобі не можна ризикувати, не можна, щоб тебе побачили, — гаркає Ґус.

Габріель прикипає до нього поглядом.

— Ти мусиш зробити так, щоб він нікуди не йшов. Мусиш знайти йому якусь їжу. Ти просто дурень.

Звичайно, Ґус зовсім не дурень, але він Чорний чаклун, який не любить Напівкодових, тому не збирається відступати. Отож ми з Габріелем виходимо з «Червоного гарбуза» на вулицю. Коли вже завертаємо за ріг, я раптом згадую про деякі практичні речі.

— А в тебе є якісь гроші?

— Власне кажучи… І я сподіваюся, що ти будеш вражений не менше за мене самого… так, я маю гроші.

— То ти ставиш мені обід?

— Запросто.

Ми знаходимо маленький італійський ресторанчик і замовляємо цілу гору спагеті, але я з’їдаю тільки невелику частину порції.

— Тобі не смакує? — запитує Габріель.

— Смакує. Просто Ґус зіпсував мені апетит, — намотую спагеті на виделку. — Він зневажає мене за те, що я не «справжній» Чорний чаклун і зіпсований син найчорнішого з Чорних магів.

— Знаєш, як воно буває: іноді програєш, а іноді… знову програєш.

— Ось таке воно і є, моє життя. Але це не надто гарна перспектива для Альянсу. Ми щось не дуже схожі на одну щасливу родину. Якщо всі Чорні такі, як Ґус…

— Не хотілося б тебе розчаровувати, Натане, але більшість із них саме такі. Вони не звикли довіряти іншим, навіть іншим чаклунам. Тут, у Європі, вони їх просто ігнорують. Ґус радо зігнорував би тебе, але не може.

— Чудово.

— Можемо тільки сподіватися на те, що усвідомивши, яка ти чудова й щира особистість, він стане одним із найбільших твоїх шанувальників.

Я починаю реготати.

Габріель відхиляється на стільці й усміхається мені.

— Ну, а тепер чи не міг би ти сказати своєму нинішньому найбільшому шанувальнику, що діється? Який у нас план?

Киваю й переповідаю йому все почуте від Ґуса.

— Ґус дуже засмутився б, якби довідався, що ти поділився зі мною найсекретнішою інформацією, — каже Габріель.

— Засмутився б? Сподіваюся, що так воно й буде.

— Ти хочеш, щоб я сам йому про це сказав?

— Так, змусь його трохи постраждати.

Габріель усміхається.

— От і розважуся хоч якось поки тебе не буде.

Двома годинами пізніше Ґус привів мене зі старого міста у симпатичний райончик, де будинки тісно туляться один до одного. Вони не зовсім нові, але ошатні, й біля кожного є садочок, оточений муром. Ми тут дещо випадаємо з загальної картини: довкола нас ходять гарно вбрані фейни, усміхнені й задоволені своїм становищем у світі. Звертаємо в бічну вуличку. Машин ніде немає, і таке враження, що брами у високих мурах ведуть не до парадних, а до задніх дверей будинків.

Ґус зупиняється біля якихось старих облуплених воріт, дістає великого заіржавілого ключа й відмикає їх.

За ними — невеличкий, оточений високими мурами садок. Геть зарослий кущами. Там є одне старезне дерево й напіврозвалений сарайчик.

— Чекай тут, аж поки він прийде, — каже мені Ґус. Ніби я збирався щось інше робити, чи ніби я робитиму це тільки тому, що він мені так звелів.

Обзиваю його ідіотом чи якось так, додаю ще кілька лайок для підсилення.

Здається, Ґус тільки цього й чекав — ось він уже хапає мене за горло, тримаючи в руці ножа, й каже:

— Ти, нахабний малий байстрюче! Роби, що звелів. Ти й гівна не вартий. Ти не справжній Чорний і навіть не справжній Білий. Тож виконуй, що маєш зробити, і…

Нахиляюся вперед так, що його ніж впивається мені в горло, і Ґус здивовано відступає. Вибиваю йому з руки ножа і вдаряю його коротким та сильним ударом, а тоді обертаюся і б’ю його ліктем у живіт. Він великий і м’язистий, але йому все одно боляче.

Ми стоїмо, втупившись поглядами один в одного, і я кажу:

— Забирайся звідси!

— А ти роби свою роботу, — він повертається, щоб іти, але перш ніж відчинити браму, додає: — Твій батько допоможе Альянсу перемогти. А коли ми переможемо, я знову житиму в світі, де Білі маги займаються своїми справами, а я — своїми, як це й було сотні років. Я не збираюся втручатися в їхнє життя і навіть бачити не хочу, і всі повинні так робити, щоб таких оце, як ти, й духу біля нас не було!

Він плює на землю.

Через кілька хвилин після того, як Ґус пішов, я нарешті заспокоююся достатньо, щоб обміркувати його слова. Отже, Ґус думає, що я не справжній чаклун, бо я ані Чорний, ані Білий. Судячи ж зі слів Габріеля, я досконалий чаклун, в якому Чорне возз’єдналося з Білим. Для Білих магів я — Чорний. Для Ван я просто звичайний відьмак. А для батька… Я не певний, що саме він думає про мене. Можливо, варто запитати про це, коли він прийде сюди? Але я не ставитиму йому ідіотських запитань.

Маркус

Лежу на землі в обнесеному муром садку. Сонце вже сховалося за будинки, і понаді мною ковзнула тінь. Листя дерев погойдується від легенького вітерцю. Небо синє, поцятковане маленькими білими хмарками. Тут ще досить світло й затишно.

Досить із мене думок про те, прийде він чи ні. Я тепер просто чекаю, дивлячись собі на дерево, листя й небо. Листочки майже не ворушаться. Тобто вони взагалі нерухомі… Дивлюся на одну з гілок, і це дійсно так: жоден листочок не поворухнеться, не затріпоче бодай легенько. А ще ті маленькі хмарки: вони поволі пересувалися зліва направо, однак он та невеличка, що за гілкою понаді мною, залишається на тому ж самому місці, що й хвилину тому, і кілька хвилин тому…

Сідаю, і саме цієї миті відчиняються ворота.

Маркус бачить мене і зупиняється. На секунду мені здається, що він одразу піде геть, але батько заходить у сад і зачиняє за собою браму.

Я вже стою, хоч і не пригадую, коли це я встиг звестися на ноги.

Батько повертається до мене, але не підходить.

— Гадаю, це Ґус привів тебе сюди? — каже він. Вітає мене, як завжди, з неймовірним теплом.

— Так. Я хочу переговорити з тобою.

— У нас мало часу. Я зупиняю все довкола чарами, щоб мати нагоду пильно розвідати, перевірити, чи немає тут раптом пасток.

— Не бійся, я не пастка.

— А я й не думаю, що ти пастка, — батько наближається до мене, і я усвідомлюю, наскільки ми схожі: однаковий зріст, однакові обличчя й волосся, точнісінько такі самі очі. — Але все одно волів би з цим не затягувати.

— Не журись, я знаю, що ти не хочеш витрачати на мене свій час. Я хочу розповісти тобі про те, що діється з Радою Білого відьмацтва і групою повстанців.

— І з тобою теж?

— Якщо це тебе цікавить.

— Ти завжди мене цікавиш, Натане. Але за наших обставин, що коротші зустрічі, то миліші, — він дивиться вгору. — Я не можу ризикувати й залишатися тут надовго.

Батько прямує до брами й відчиняє її.

Не можу повірити, що це все. Привіт і до побачення. Кинув на мене оком, і з нього досить.

— Ти що, не йдеш?

— Що?

— Ти не йдеш зі мною?

— Е-е, ну так. Звичайно.

Він виходить з брами, а я аж спотикаюся, намагаючись його наздогнати. Опинившись назовні, він замикає браму таким самим ключем, що був у Ґуса, і рушає геть, кидаючи мені через плече:

— Спробуй не відставати.

Я біжу за Маркусом. Це дивовижне відчуття — бути з кимось настільки стрімким. На наступній вуличці ми проминаємо авто, що починає рухатися, і невдовзі час знову тече нормально. Ми все ще біжимо. Закінчуються будівлі, і ось ми вже в якомусь лісі, де багато виструнчених молодих дерев і папороті, біжимо пагорбом угору, аж до самого верхів’я. Потім униз схилом, який стає дедалі стрімкішим, і я майже втрачаю рівновагу, роблячи величезні кроки, щоб її втримати, не можу й не хочу зупинятися, а попереду в нас річка, і Маркус підбігає до неї, підстрибує, робить сальто в повітрі й занурюється у воду.

Я намагаюся його наслідувати і також пірнаю у воду. Вона холодна, це несподівано, але за кілька секунд я звикаю. Мій батько не пливе, тож і я цього не роблю. Нас просто відносить стрімка течія. Береги вкриті лісом, місто залишається далеко позаду, а ми просто плинемо за течією посеред темної річки, небо попереду ясно-блакитне, а сонце ховається за пагорбами ліворуч.

Тоді Маркус кількома легкими і спритними рухами підпливає до лівого берега, а я намагаюся не відстати від нього. Думаю, що батько збирається вилізти з води, проте він бере мене за руку і кладе її на ремінь, яким опоясаний, кажучи:

— Тримайся міцно. Набери повні груди повітря. Пірнаємо разом у розколину.

Занурююся під воду і пливу з ним до берега. Течія тут повільніша, а вода така чиста, що можна порахувати всі камінці на дні, завдяки яким, здається, Маркус і визначає напрямок руху, хапаючись за них по черзі руками й так пересуваючись далі. Коли ж ми дістаємося до великого плаского валуна, я бачу, як Маркус сягає рукою собі за спину і прослизає в неймовірно крихітну тріщину, а мене засмоктує вслід за ним із прозорої, сірої, холодної річкової води в темну порожнечу, де набагато холодніше. Мною починає вертіти, але я не забуваю видихати повітря так, як навчив мене Несбіт.

Стрімко обертаюсь, а розколина така довжелезна, що мені вже починає бракувати дихання, і я відчайдушно намагаюся угледіти світло наприкінці, але його не видно, і все, що мені лишається — зосередитися на тому, щоб міцно триматися за шкіряний батьків ремінь.

Мене викидає з розколини, я розпачливо хапаю ротом повітря, знову і знову.

Намагаюся вдавати, що це було не аж так погано, й випростуюся, але відчуваю, як шалено гупає моє серце. Мушу схилитися, глибоко дихати розтуленим ротом. Починаю сміятися. Це було серйозне випробування.

Я стою навколішки у річці, на мілині. Це зовсім інакша річка: набагато менша, хоча також має потужну і стрімку течію.

Маркус уже сидить на березі. Підводжуся, трохи похитуючись, і сподіваюся, що він цього не помітив. Сідаю біля нього.

— Ти й далі користуєшся розколинами, хоч їх можуть знайти Ловці?

— А як ти думаєш? Вони знайдуть оцю?

— Не знаю. Але ж ти сам казав мені, що Ловці навчилися виявляти розколини і що вони мають хист до таких речей.

— Так, є принаймні одна Ловчиня, яка це добре робить. Такий у неї Дар. Але для цього, думаю, їй треба наблизитися до розколини на певну відстань… Скільки, на твою думку? Миля? Кількасот метрів? Кількадесят? Гадаю, досить близько, проте не знаю точно. Тому сподіваюся найгіршого і щомісяця роблю нові розколини, — батько повертається до мене. — Постійно переміщаюся, постійно шукаю безпечне місце, — дивиться на річку. — Зараз я тут почуваюся як вдома, тут гарний краєвид і чиста вода. Я бував і в гірших місцях. Але, якщо я надто довго тут пробуду, прийдуть Ловці: через день, раніше, пізніше, хтозна? Я можу залишатися на одному місці три місяці, іноді менше. Але ніколи довше.

Я дивлюся на річку й дерева. Сонце і тут уже сідає.

— Ну, але тут я пробуду ще кілька тижнів, тож ми матимемо час для розмов.

— Було б добре.

— Побачимо, як воно буде.

Думаю, чи не розповісти йому про Альянс, але відчуваю, що ще зарано, і не хочу про це говорити. Я так нечасто буваю з батьком, так мало його знаю, що мені хочеться поговорити про нас, про нього… та я не знаю, чи й він цього хоче.

Роззираюся. Позаду мене височіє стіна з дерев, за якими, вочевидь, починається ліс, що пнеться пагорбом угору. Але до першого дерева ще кілька метрів, і берег порослий кущами ожини й папороттю. Тут панує відчуття безпеки, чистоти й відкритості. Я повертаюся і стаю навколішки обличчям до лісу. Навіть його затінок і запах ваблять, а річка за моєю спиною на диво спокійна.

Майже в такому місці я й мріяв мати свій дім, хоч тут і немає ні лугу, ні хатинки. Зарості ожини дуже густі, немовби з якоїсь казки; крізь них неможливо було б продертися, хіба що прорубувати собі дорогу мечем. Це безпечна перепона: ніхто не зміг би напасти на нас із цього боку. Кущі ожини нагадують ґрати моєї клітки, але щось все одно тягне мене до них, і раптом я помічаю проміжок, у який людина ледве могла б протиснутися. Підповзаю до нього й розумію, що розпочавши подорож цим тунелем, уже не зможу повернутись: одяг чіпляється за кущі й застрягає. Проте лізу далі. Тунель похилий, я спускаюся ним додолу.

Ожинова прогалина виводить до просторого й невисокого лігва. Там усередині темно, але тепло, і крізь міріади крихітних просвітів сягає трохи світла. Нагадує звіряче кубло, але це явно людська оселя. Невисока кімнатка, майже порожня. Мало не посередині — залишки вогнища. Збоку складені штабелем дрова, і всі вони сухі. Довкола вогнища гола земля, на якій, мабуть, сидить мій батько, розпалюючи багаття, готуючи і споживаючи їжу. Важко уявити найжахливішого з усіх Чорних чаклунів, який варить суп або тушкує м’ясо, а тоді їсть його металевою ложкою з простенької миски. Однак здається, саме це він тут і робить. Підозрюю, що батько нечасто буває тут у людській подобі. Здебільшого він звір. Це його життя. Самотнє. Одиноке. Лише іноді схоже на людське. І я аж мушу сісти на землю.

Маркус не хоче розповідати про своє життя. Натомість просто показує його мені, щоб я зміг усе збагнути. А збагнувши його, я зрозумію й себе. Але це не те життя, яким я його уявляв для нього. Хтозна, що саме я сподівався побачити, можливо, якесь вражаюче, грандіозне місце, наповнене скарбами, історією й могуттю, але тепер усвідомлюю, що це не був би батько, так само, як таким не міг би бути і я.

Ридаю, не знаючи, це сльози журби чи радості, його я оплакую чи себе, свою спорідненість із ним чи все це разом узяте. Розумію, що саме в такому місці і я, мабуть, житиму колись, якщо я такий, як він. Але я цього не хочу.

Батько поки що не з’являється, і я знаю, що він дає мені час на те, щоб звикнути до цього місця. Або ж просто насолоджується заходом сонця.

У кутку лежать вовняні ковдри, пошарпані й діряві, а також купа овечих шкур, усього сім штук. Вони згорнуті, щоб залишалися сухими. Я розкладаю їх біля захололих решток багаття.

Маркус приходить у лігво, коли вже цілком стемніло. Лише за кілька секунд розпалює вогнище, і ось уже язики полум’я облизують принесений ним хмиз. Батько підкидає у вогонь поліна, і ми вдвох дивимося на полум’я. Я спочатку сиджу, а тоді лягаю і раптом знову починаю ридати, й не годен зупинитися. А потім дивлюся на нього й не помічаю на його щоках жодної сльозинки. Заплющую очі. Альянс і всі ті люди, навіть Габріель та Анналіза, здаються мені такими, що належать до зовсім іншого світу. А тут — світ мого батька, і він цілком інакший. Він дикий.

Прокидаюся. У лігві вже ясно, але я відчуваю, що ще доволі рано. Я лежу там, де й заснув; вогнище вже захололо, батька тут нема.

Виповзаю з лігва. Маркус сидить біля самого входу, неподалік від берега річки. Я сідаю біля нього. З-за пагорба попереду вигулькує сонце.

— Голодний? — запитує він.

— Так.

— Підеш на полювання зі мною?

Я киваю.

— Бував колись орлом?

Ми з батьком сидимо разом. Я полював разом із ним. Він трансформувався, а я наслідував його. Не був певний, як вибрати, ким маю стати, і не знаю, чи правильно це зробив. Але мій внутрішній звір підказав, що робити, і ми досягли свого. Ми скопіювали мого батька-орла, і відтворили його дії. Спочатку ми летіли доволі незграбно, але швидко освоїлися й навчилися ширяти, набирати висоту, розвертатися й шугати вниз. Проте полювати було непросто. Мій батько впіймав ласку й лисицю. Нам забракло точності і спритності, тож ми нічого не зловили. Але це не має значення. Їли ми разом.

А тепер Маркус каже:

— Хто розсудить: оце моє єство — воно краще чи гірше за мою людську натуру?

Знаю, що батько має на увазі іншу свою сутність, тваринну.

— Я тільки-но звикаю до нього, до свого звіра. Думаю про нього, як про щось окремішнє, але ми намагаємося співпрацювати.

— Мені це також не відразу вдалося. Я з ним боровся, — батько хитає головою. — Я думав, що він намагається оволодіти моїм тілом. Але ж ні… Ти щойно відкриваєш своє друге єство. Природніше єство. Древніше. Яке належить насамперед землі. Звір потрібен тобі, щоб вижити, бо без нього взагалі не варто існувати. Довірся йому, й він довіриться тобі. Стань йому якомога ближчим.

Я сиджу разом із батьком і дивлюся на річку, аж поки стає спекотно, і ми знову вирушаємо на полювання. Здіймаємося дедалі вище й вище, а тоді зависаємо там, очікуючи. Далеко внизу з’являється зайчик. Струмінь повітря підносить батька вгору. Мій звір не випускає зайчика з виду, і ми стрімко шугаємо вниз. Ми обидва його прагнемо.

Ввечері, уже у людських подобах, ми з батьком милуємося заходом сонця. Я запитую в нього про інші його Дари, ті, які він забрав від магів, пожираючи їхні серця.

— Ти можеш ними користуватися?

— Так. Так само, як і власним Даром. Вони тепер мої. Але жоден із них не сильніший за трансформацію у звіра. Деякі взагалі слабенькі. Більшістю я навіть не користуюся.

Мені кортить запитати, якими саме Дарами він користується, але не наважуюся. Інколи я стаю з ним занадто сором’язливим.

Він каже:

— Рослинний Дар корисний.

— Вирощування або знищення рослин: Сара Адамс, член Ради.

— Що?

— Селія примусила мене завчити всі здобуті тобою Дари, запам’ятати всіх убитих тобою людей.

Він на якийсь час замовкає, обмірковуючи це. Тоді каже:

— Ну, це теж корисно. Принаймні якщо живеш так, як я.

— Ти сам виростив ожину для лігва?

Батько киває.

— Невидимість так само стає в пригоді, особливо коли переховуєшся або хтось сів тобі на хвіст. А також уміння зупиняти час. І ще корисно вміти робити розколини. Мало хто на це здатний.

— А літати ти можеш?

Маркус хмуриться.

— Ні. А від кого я міг це здобути?

— Від Малкольма, Чорного чаклуна з Нью-Йорка. Хоч це завжди викликало великі сумніви… А можеш робити величезні стрибки?

— Не більші, ніж ти, — він знову замовкає, а потім продовжує: — Я можу літати, коли стаю орлом. Можу робити великі стрибки, коли стаю леопардом. Це справляє на тебе враження?

Думаю, батько й так знає, наскільки я вражений цим усім.

— А ти чуєш в голові шуми від мобільних телефонів та інших приладів?

Він повертається до мене.

— Так. І ти теж?

Я киваю.

Маркус прямує до лігва, я йду слідом. Він розпалює вогонь і каже:

— Я тепер більшість часу живу саме так. На позір — нужденне життя, але це не так.

Я нічого не відповідаю. Розумію, чим може порадувати таке дике життя, але самотність мене відлякує.

Батько каже:

— Напевне, ти його уявляв не зовсім таким.

— Ми знайшли Меркуріїн бункер. Я уявляв, що тут буде щось подібне.

— І Меркурію ви теж знайшли?

Я розповідаю батькові про Меркурію і про все, що сталося, відколи я востаннє його зустрів, про Ван, Несбіта, Анналізу й Меркурію. Про Селію, Ґуса й Альянс. Уже світає, коли я промовляю просто йому у вічі:

— Вони хочуть, щоб ти теж вступив.

— В Альянс? — Маркус регоче. — Мабуть, вони доведені до розпачу.

— Так, мабуть, це найточніша оцінка.

— А ти вже остаточно вирішив до них долучитися? Справді готовий ризикувати життям задля їхньої справи?

— Це й моя справа. Возз’єднання Чорних і Білих магів.

— Не думаю, що це їхня справжня мета. Справжня мета — позбутися божевільного очільника Білого відьмацтва і купки сп’янілих від всевладдя Ловців. А коли це буде зроблено, мирну перемогу, як то кажуть, буде набагато важче здобути, ніж військову.

— Цим ти вже можеш не перейматися.

Маркус розпливається в посмішці.

— Може, й так. Але чи не потрібно мені бодай трохи перейматися тією війною, в якій мене можуть убити?

— То ти долучишся? — здивовано запитую. — Я навіть не думав, що ти погодишся.

— Мене не цікавить возз’єднання Чорних і Білих магів. Але мене по-справжньому збуджує можливість позбутися Соула і Ловців. Це справді приваблює. Я ще не готовий іти на пенсію.

Я теж не з тих, хто долучається до якихось спільних справ. Але я допоможу тобі боротися з Соулом і Ловцями. І я б хотів зустрітися з Селією. Гадаю, що просто мушу побачити жінку, яка щоночі впродовж двох років замикала в клітку мого сина, — батько хитає головою. — Вона пропонує мене амністувати, проте, гадаю, це їй треба просити про амністію.

Дивлюся на нього і не можу зрозуміти, серйозно він це каже, чи жартома.

— Мене не цікавлять амністії або якісь домовленості, Натане, ні для себе, ні для неї. Я ставлюся до цього всього з презирством. Сподіваюся, що й ти також. Кожен із нас має робити те, що повинен. Можливо, це стосується навіть Соула, не знаю, та він мене не надто й обходить, хіба що я дуже хочу побачити, як він здихає.

І те, як байдуже він все це каже, примушує мене усвідомити, що мій батько здатний убити будь-яку людину так само, як і зайчика, не відчуваючи при цьому якогось особливого жалю чи каяття, взагалі нічого не відчуваючи.

— Через п’ять днів заплановано зібрання у «Червоному гарбузі», у Базелі. Там буде і Селія.

— Не можу дочекатися.

— Я мушу повернутися і сказати їм про це.

— Ні. Ти залишишся зі мною. Назад підемо разом, або взагалі не підемо.

Я дивлюся на Маркуса, не зовсім розуміючи, для чого він це говорить. Запитую в нього:

— Ти що, мені не довіряєш?

Батько дивиться мені в очі, і я бачу, як у його очах поволі обертаються такі самі чорні трикутники, що і в моїх. Він відповідає:

— Я хочу, щоб ти залишився зі мною. Невже побути п’ять днів зі мною — це таке велике прохання?

Хитаю головою, відчуваючи, що от-от заплачу.

Він відвертається.

— Ну й добре.

Врешті я роблю те, що вже давно хотів. Витягаю з куртки Феїрборн і простягаю йому.

Батько бере ніж із моїх рук і поволі видобуває його з піхов.

— Не надто весела штучка, га? — вимовляє він.

— Ніж твій.

— Так, мабуть. Якийсь час він належав моєму дідові.

— Він упізнає нас, нашу кров. Ніхто інший навіть не може витягти його з піхов.

Батько знову ховає ніж і кладе його біля себе на землю.

Це все якось аж надто швидко закінчується, враховуючи, стільки зусиль мені коштувало знайти Феїрборн і повернути його.

— Я тебе не вб’ю, — промовляю я.

— Можливо, й ні. Побачимо, — Маркус відвертається й лягає. Я підкидаю, ще одне поліно у вогнище, а потім сиджу й дивлюся на вогонь і на батька, і розумію, що я дуже щасливий тут, разом із ним.

Альянс

Минув майже тиждень. З одного боку, я відчуваю, ніби так тривало ціле моє життя, а з другого — немовби збігло лише кілька годин. Ми з батьком багато полювали, прогулювалися, бігали і просто були разом, і ось тепер уже готові вирушати до «Червоного гарбуза» на завтрашнє зібрання.

— Ти певний, що цього хочеш? — запитує в мене Маркус.

— Так. Там Анналіза.

Я розповів йому про неї, про те, як вона мені подобається, і він ніяк не коментував цю тему. Як і в більшості випадків, батько просто слухає і не ділиться зі мною своїми думками. Гадаю, що в цьому я теж на нього подібний.

Але враз він каже:

— Анналіза… Мені це нагадує про ситуацію між мною і твоєю матір’ю. І це зовсім не добре, Натане. Особливо в довгостроковій перспективі. Спочатку ми були такі прихильні одне до одного, жили тільки тим днем, коли мали побачитися наступного разу. Ми зустрічалися, і цього нам завжди було замало. Просто чудо, що стільки часу нам удавалося тримати це все в таємниці. Я хотів забрати її з собою, але вона не змогла б вижити в таких умовах… — показує жестом на дерева й річку, — … і їй вистачило мудрості це усвідомити. Натомість вона одружилася з тим чоловіком, а це вже було не надто мудре рішення. Її шлюб став катастрофою, — він замовкає й дивиться кудись удалину. — Я визнаю, що не допоміг їй, але… у той час я дбав лише про те, щоби ще хоч трошки побути з нею…

Батько повертається до мене.

— Ти мусиш навчитися на наших помилках, Натане. Поглянь на себе. Ти ж такий самий, як я. Я намагався розгледіти в тобі твою матір, але… — він хитає головою, — … її немає. Я бачу себе. Чорного чаклуна.

І я знаю, що він правий. Я подібний на нього, особливо після того, як ми стільки пробули разом, проте коли я з Анналізою, то відчуваю в собі й ту іншу половину — тоді на поверхню піднімається моє Біле єство.

Я кажу:

— Знаю, про що ти говориш, але…

— Ти зовні подібний на мене, володієш тим самим Даром, у тебе такі самі захоплення й бажання, а також, цілком можливо, такі ж самі обмеження.

— Які обмеження?

— Нездатність жити в місті. Бути з людьми. Перебувати в будинках.

— У мене справді проблеми з перебуванням у будинках. Але з багатьма людьми я маю нормальні стосунки. Деякі з них мені дуже подобаються.

— Мені подобалася твоя матір. І що з цього вийшло? Ти Чорний чаклун, Натане. Темніший від більшості знайомих мені Чорних магів. Ти не мусиш мати нічого спільного з ними, з Білим відьмацтвом. Мусиш покинути цю дівчину.

Я хитаю головою.

— Я не можу. І не хочу цього робити.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді я запитую те ж саме, що він запитав у мене:

— А ти точно хочеш піти зі мною? Ризикувати втратою цього чудового життя?

— Настав час ризикувати чимось заради тебе. Я старію, Натане. Ще не зовсім старий, однак я хочу побути якийсь час зі своїм сином, перш ніж зовсім зістаріюся.

Ми повертаємося до Базеля через іншу розколину, що не вимагає занурення у воду.

— А скільки ти маєш таких розколин? — цікавлюсь я.

— Багато. Я подумав: якщо вже вони їх знайдуть, то хай спочатку добряче помучаться, — батько зиркає на мене. — Ловці тепер хоч мають сяку-таку роботу! — сміється. — Треба розмістити розколини по цілому світі.

Ми в Базелі увечері напередодні зібрання. Маркус наполягає на тому, щоб розвідати ситуацію в місті, й каже, що я йому не зможу допомогти, бо мене занадто добре знають, і я погоджуюся, що Ловцям дуже добре відомо, як я виглядаю. Коли темніє, він повертається в оточений муром сад і каже:

— Двійко Ловців. Одна з переваг уміння ставати невидимим полягає в тому, що я можу цілком безпечно годинами ходити слідом за ними і підслуховувати їхні розмови. Вони випитують різні речі в донощиків, тобто вони воліли б це робити, якби таких оце донощиків знайшли б. Таке враження, що Напівкровні взагалі десь позникали. Мабуть, вони всі повтікали або вступили в Альянс, і це є доброю ознакою, хоч починає серйозно бентежити Ловців.

— Але ж їм нічого не відомо про завтрашнє зібрання?

Маркус хитає головою.

— Цим двом точно не відомо.

Ми спимо на землі, я дивлюся в небо й розмірковую про майбуття. Війна, безперечно, насувається, і, треба сказати, що мені не терпиться побачити, як воюватиме мій батько.

Наступного ранку Маркус знову прочісує місто в пошуках тих двох Ловців, а коли повертається, каже:

— Усе без змін. Можемо йти.

Ми прямуємо до «Червоного гарбуза». Батько під час цієї подорожі стає невидимим, але тримає мене за руку і спонукає швидше рухатися. Ми підходимо до провулочка, в якому розташований бар, зовсім з іншого боку, і я тільки в останню мить його впізнаю. Штовхаю важкі дерев’яні двері й заходжу всередину, а батько каже:

— Я побуду ще якийсь час невидимим.

Ніяк не реагую на його слова, спускаюся вниз кам’яними сходами, а коли відсовую важку завісу, бачу на коротку мить інтер’єр «Червоного гарбуза». Тоді він щезає, а мене затягує в якусь розколину. Вона чорніє й завихрюється, і там також бракує повітря, але я відчуваю, як міцно Маркус тримає мене за руку, і хоч не розумію, чому ми знову потрапили в розколину, почуваюся спокійно. Коли зі мною батько, я — нездоланний.

І ось ми вже назовні. Це найкоротша й найширша розколина з тих, у яких я побував. Я не падаю на землю, як це бувало завжди в таких випадках, можливо, тому що розколина була широкою, або тому що мене підтримував мій батько.

Роззираюся, чи немає десь Ловців, але не бачу жодного.

Ми в барі, але це не «Червоний гарбуз», принаймні не той, у якому ми були раніше. Цей бар під відкритим небом, на лісовій галявині. Тут, як і в справжньому «Червоному гарбузі», попід стінами стоять столи, щоправда, стін узагалі немає, хоч наприкінці бару все ще є кабінки. Праворуч од мене барна стійка, але за нею також немає стіни, а замість низенької дерев’яної стелі «Червоного гарбуза» поміж деревами туго нап’яте полотняне вітрило.

Габріель, Ван, Селія й та інша Біла відьма, Ґрейс, сидять за найдальшим столиком, а Ґус стоїть біля них спиною до мене. Я роблю крок у їх бік, але батько мене стримує.

Габріель помічає мене, а Ґус озирається й каже:

— Про вовка промовка.

Батько відпускає мою руку.

Я кажу:

— Привіт.

Вони всі очікувально дивляться на мене, а я не знаю, що маю казати або чого від мене сподівається батько.

Селія запитує:

— Ти сам?

— Мій батько… розмірковує над пропозицією.

— Отож, тобі не вдалося, — підсумовує Ґус. — Ти ж мав привести Маркуса зі собою.

Аж раптом Ґус верещить і хапається за праву щоку, а кров цебенить йому поміж пальцями. Він падає навколішки. Кров стікає по його шиї, по руці й крапає на підлогу. Він репетує, тримаючись за щоку, і раптом над ним з’являється Маркус. У лівій руці Маркус тримає Феїрборн, а у правій ще щось, маленьке й закривавлене. Думаю, це Ґусове вухо.

Усі завмерли і мовчать, за винятком Ґуса, який тепер просто стогне.

Маркус каже:

— Ґусе, хочу тобі подякувати за те, що впродовж останніх кількох років ти співпрацював зі мною і був таким… — Маркус дивиться на мене, вдаючи розгублений вигляд. — Як це він казав, Натане? Ага, був «неймовірно пильним і обережним» зв’язковим. Але мені здається, що погрожуючи моєму синові ножем, ти явно втратив як пильність, так і обережність. От я й подумав, що мушу з тобою поквитатися. Можеш вважати, що нашій співпраці настав кінець.

Ґус має такий вигляд, немовби його зараз знудить.

Маркус кидає вухо на землю й витирає насухо Феїрборн об Ґусове плече.

— Ну, що ж, Натане, хочеш познайомити мене зі своїми друзями? Мені особливо цікаво побачити ту Ловчиню, яка тримала тебе в клітці.

Селія хоче підвестися, але Маркус каже:

— Не треба вставати.

І це не ознака ввічливості, а наказ. Я бачу, що Селія замислилась і сидить на місці, хоч, як завжди, нічим не виказала свого збентеження. Вона каже:

— А я завжди хотіла зустрітися з людиною, що вбила мою сестру.

Маркус усміхається.

— Справді? Я цього не знав, — він заходить Селії за спину, але звертається до Ван. Каже: — Дякую тобі, Ван, за запрошення прийти сьогодні сюди. Ти ж знаєш, що мене не часто кудись запрошують.

Ґус починає блювати на підлогу.

Маркус дивиться на нього з огидою й каже Селії:

— Нам треба поговорити. Але Ґус мені трохи заважає. Якщо я тут ще трохи затримаюся, можу відрізати йому не тільки вухо.

Селія підводиться.

— Ну, то я пропоную піти прогулятися.

І вони разом ідуть у ліс. І хтозна, чи Селія повернеться звідти живою і скільки в неї залишиться вух…

Ріки крові

Минає дві години, і Маркус повертається в табір разом із Селією. Обидва її вуха на місці. Батько і Селія ідуть зовсім поруч, заглиблені в розмову, не дивлячись одне на одного, але й не віддаляючись, щоб мати можливість говорити неголосно.

Невдовзі ми всі вже сидимо довкола столу, крім Ґуса, який завбачливо зник із Маркусових очей. Ван допомогла йому зцілитися і знову приростити вухо. Хоч воно мені тепер здається абсолютно ні в тин, ні в ворота.

Ван повідомила мені, що ми зараз у Чорному лісі на півдні Німеччини. Селія планує влаштувати тут основний табір Альянсу.

Селія розпочинає зібрання, визначаючи головну мету Альянсу:

— Усунути Соула О’Браєна від керування Білими магами, вбивши його, якщо це необхідно, і знову налагодити у Британії мирне співіснування між усіма чарівниками. Тож нашим найпершим завданням має бути очищення Європи від Ловців. Вони пересуваються з півночі на південь, але все ще зосереджені здебільшого в північній Франції й Німеччині. Їх кількість зростає і, рухаючись на південь, вони постійно залучають новобранців. Що довше ми затягуватимемо з нападом на них, то важче їх буде зупинити. Ми повинні атакувати, щоб відлякати нових рекрутів і позбутися тих новобранців, які ще не встигли пройти повноцінний військовий вишкіл. Але в нас замало бійців, і ми не можемо собі дозволити втрату бодай когось із них. Кожна атака має бути успішною за трьома параметрами: знищення ворога, його деморалізація і захоплення його складів зі зброєю, технікою й харчами…

— Наскільки я зрозумів, ви взагалі не маєте зброї? — втручається в розмову Маркус.

— Дуже мало, тим паче, якщо порівнювати з Ловецьким арсеналом. Нам треба насамперед захопити якомога більше їхньої стрілецької зброї. Коли вони усвідомлять, що ми їх убиватимемо їхніми ж кулями, і їм загрожуватиме повільна й болісна смерть, це стане для нас іще однією невеличкою перевагою і кроком до перемоги.

Я кажу Селії:

— Я не розумію, як наші рейди відлякуватимуть майбутніх новобранців. Ловці ж навряд чи розповідатимуть комусь про це, хіба не так?

— Чутки швидко розходяться; Біле відьмацтво підтримує між собою значно тісніші контакти, ніж Чорне. Крім того, ми й самі поширюватимемо вістки про успіхи Альянсу. Нам також потрібні новобранці. Ван повідомить Чорних магів про те, що з нами співпрацює Маркус. Коли вони про це довідаються й побачать наші успіхи, наші лави стануть численніші. Але це буде нелегкою справою, — додає Селія. — Ловці пишаються здатністю вчитися на власних помилках. Вони аналізують усі свої битви, звитяги й поразки. Нашу тактику вони вирахують доволі швидко.

— А якою саме буде наша тактика? — запитую я.

— У нас є елітний загін бійців…

— Справді?

— Так. Крім мене, до нього входять Ґрейторекс, Несбіт і Габріель. А тепер ще додалися ви з Маркусом. Плюс декілька непоганих стажерів.

— Не надто густо!

— Нормально. Ми атакуємо, робимо зачистку і тікаємо. Усе дуже швидко. Обираємо для нападів найслабші загони новобранців. Саме зараз наші розвідники визначають такі угруповання. Коли вони повернуться на базу, ми оберемо собі першу ціль.

— То це і є наша база? — цікавлюсь я.

— Так, усі нові члени Альянсу збиратимуться тут. Невдовзі нас стане більше, і всіх треба буде організувати. Кожен виконуватиме своє завдання.

Селія пояснює, що кожен член Альянсу належатиме до однієї з оперативних груп. Таких груп буде чотири: «Розвідка й ведення бою», «Заготівля і зберігання провізії», «Куховарство й утримання табору», «Зцілювання». Ми з Габріелем бійці. Еллен, Ґрейторекс і Несбіт зараз у розвідці. Анналіза разом із іншою групою допомагає доставити в табір продукти.

Я зиркаю на Маркуса. Його не назвали у складі жодної оперативної групи. Ми зустрічаємося поглядами, і мені здається, що він також про це думає. Батько каже:

— Коли я зможу почати вбивати Ловців?

— Розвідники мають повернутися завтра. Перший рейд відбудеться завтра вночі.

Пізніше я підходжу до Селії, щоб запитати про Дебору.

— Чи залишила вона вже Раду?

Селія задоволено відповідає:

— Дебора погодилася звідти піти. Їй тепер цілком неможливо передавати нам інформацію так, щоб її відразу в цьому не запідозрили. Вона долучиться до нас. Я вже вислала людину, яка має привести її сюди.

Цієї ночі я погано сплю. Мене не мучать кошмари, але я прокидаюся і не можу вже заснути. Думаю про Анналізу, сподіваюся, що з нею все гаразд. Я гадав, що вже сьогодні буду з нею, але вона має повернутися тільки завтра. Мені стає незатишно від цих думок. Анналіза майже цілком відновила здоров’я, відколи відійшла з-під впливу Меркуріїних чарів. Вона спритна і чудово бігає, але якщо їхню групу виявлять Ловці, то, чесно кажучи, у них не буде жодних шансів урятуватися. Урешті-решт я встаю й починаю блукати лісом. Ще темно, але поруч зі мною з’являється Габріель.

— Мені також не спиться, — пояснює він.

— Мені треба спалити зайві калорії, — кажу я. — Біжімо?

— Звісно!

І ми починаємо швидко бігти.

Так чудово бігти й бути вільним. Просто бути вільним. Поволі накрапає дрібненький дощик, мряка. Біжучи, я відчуваю на щоках його холодне поколювання. Це прекрасно! Гукаю Габріелю, що йду у відрив.

Набираю швидкість і неймовірно стрімко долаю якийсь пагорб, а тоді збігаю вниз на галявин. Там біля потічка є невеличка галявинка. Світає, і я зупиняюся. Сідаю, схрестивши ноги, на землю й чекаю, прислухаючись. Так добре сидіти, вбираючи пахощі землі й дерев і дивлячись на потічок, що тихенько дзюрчить переді мною. Тут так тихо і спокійно, що просто не віриться в те, що невдовзі нам доведеться вступати в бій, і мені знову доведеться вбивати. Цей ліс нагадав мені те місце, де я прокинувся після того, як убив ту спритну Ловчиню. Я був шокований, Ловчиня лежала мертва, а ліс залишився таким самим, як завжди, прекрасним і безжурним. Можливо, все, що в нас є, — це надія на те, що ліс буде прекрасним довіку?

Невдовзі чутно Габріелеві кроки, потім вони стихають, і я усміхаюся: знаю, що він намагається підкрастися ззаду.

Не рухаюся, але нашорошую вуха, щоб почути найменший шерех. Він або завмер на місці, або серйозно вдосконалив своє вміння наближатися безшумно. І раптом я чую за спиною шелестіння листочків і обертаюся саме тоді, коли він із вигуками стрибає на мене. Ми вдаємо бійку, а тоді відкочуємося врізнобіч, але й далі лежимо на землі.

— Якби я був Ловцем, ти вже б опинився на тому світі, — каже він.

Я регочу: Габріель і сам знає, що це неправда.

Кажу:

— Тобі добре вдалося. Я тебе почув лише в самому кінці.

— Похвала гірша за хулу, — буркає він.

— Що ти маєш на увазі? — не розумію я.

— А те, що ти б мене вбив.

— Ну, так. Але думаю, що для багатьох Ловців твій наскок став би доволі прикрою несподіванкою. Деякі з них дуже вправні, а інші трохи гірші, — знизую плечима. — Мусиш хіба сподіватися на те, що тобі щаститиме й ти потраплятимеш лише на гірших.

— Я не маю наміру перевіряти, на кого саме натрапив, бо планую стріляти в них усіх із достатньої відстані.

— Гарний задум.

Габріель підсовується ближче до мене, ми сідаємо й дивимося на невеличкий схил, що спускається між дерев до потічка.

Я кажу:

— Буде багато стрілянини. І вже скоро.

— Так, буде багато всякого жахіття, дуже багато. Я бачу війни, жорстокі війни, і Тибр я бачу, що піниться від крові.

— Ми йдемо в наступ уночі, — повідомляє Селія.

— Нашою ціллю буде новий вишкільний табір, у якому є десять новобранців і двоє Ловців, — пояснює Несбіт. Він повернувся рано-вранці і тепер інформує всіх нас. — Я стежив за цим табором упродовж останніх двох днів. Стажерки в основному молоденькі: шість німкень і чотири француженки. Усі вони розуміють англійську мову. Усі жінки. Усі доволі вправно володіють пістолетами, але в рукопашній сутичці безнадійні. Одна німкеня вміє створювати шум, десь так, як і Селія, але він слабенький і не завдасть вам великої шкоди. А ше одна француженка може ставати невидимою. Знову ж таки, це досить слабенький Дар, вона стає невидимою лише на кілька секунд, але цього буде достатньо, щоб дезорієнтувати суперника, бо тоді її можна просто втратити з виду, або ж вона отримає нагоду неочікувано підкрастися до вас. Обидві Ловчині цілком досвідчені: англійки, їм за тридцять, чудові стрільці, прекрасно б’ються врукопашну.

Селія каже:

— Новобранці становитимуть загрозу, якщо матимуть змогу застосувати зброю. А вони зазвичай навіть у ліжко її беруть. Ми нападемо, щойно почне світати: дехто з них ще спатиме, дехто просто не встигне налаштуватися на бій.

— Відтак, переходимо до місця їхнього розташування, — додає Несбіт. — Вони на старому аеродромі; це відкрита місцевість, оточена парканом. Сплять новобранці всередині одного з маленьких ангарів. Двоє вартових охороняють ворота, змінюючись шо три години, але паркану ніхто не патрулює.

— І як це далеко звідси? — цікавиться Габріель.

— Це у Франції, понад п’ять годин автом, але Маркус утворив розколину, через яку ми всі зможемо перейти. Розколина виведе нас на певне місце, від якого до летовища якихось півмилі.

Селія каже:

— Світає о шостій. Несбіт і Натан вирушать звідси о четвертій для попередньої розвідки. Усі решта стартують о п’ятій.

— Я не розвідник, — заперечую.

— Так, ми це знаємо. Але Несбіт — найкращий наш розвідник і дуже для нас цінний. Тому ти його оберігатимеш, ризикуючи при потребі власним життям.

Несбіт шкірить зуби.

— Я знаю, друзяко, шо ти захистиш мене від кулі своїми грудьми.

— Краще штовхну тебе у коров’яче лайно, щоб захистити!

Несбіт знизує плечима.

— Головне — результат.

— Я стану на чолі нашої групи, — каже Селія. — Усі вирушаємо на завдання. Усі набираємося досвіду. Працюємо парами. У майбутньому пари можуть змінюватися — цей склад лише для сьогоднішнього рейду. Ви самі маєте подбати про необхідне обладнання для своєї групи, вибравши його з тих запасів, які в нас є.

Невелика група бійців природним чином розділилася на дві половини, Селія опинилася посередині. Габріель, я, Несбіт і ще одна молода жінка, Напівкровка, — ми всі стоїмо разом, дивлячись на трьох Білих відьом. Я відразу можу впізнати серед них Ґрейторекс. Це колишня Ловчиня, дезертирка. Вона висока на зріст, має світлу шкіру з ластовинням, карі очі й поламаний ніс. Мабуть, їй десь за двадцять, хоч виглядає вона молодшою. Має таке ж бойове спорядження, що й Селія. Інші дві Білі відьми також молоді. Упродовж усього зібрання вони намагалися вдавати з себе міцних горішків.

Несбіт шкіриться до них.

— Вибачте, дами, але ви втратили нагоду стати нині моїми партнерками. Може, пощастить наступного разу.

Дівчата прикидаються, що його взагалі не почули.

Він бурмоче собі під ніс, але достатньо голосно, щоб вони могли його розчути:

— Блін. Можна подумати, шо ми якісь вороги.

Відьмочки вже не здаються такими неприступними, а на їхніх обличчях майже з’являється подоба усмішки, аж тут Несбіт додає:

— Швидше шукайте собі партнерів! Хто не встигне, піде на пару з Маркусом.

Дівчата роззираються, нервово хихочучи.

Селія каже:

— Маркус не матиме партнера. Я його проінформую окремо про все, що відбувається. Ґрейторекс, ти підеш із Клаудією. Олівія зі мною. Габріель із Самін. А Натан із Несбітом.

Я неголосно нарікаю Габріелю:

— Сподіваюся, що так буде тільки сьогодні.

Габріель відповідає:

— Поставити мене в пару з Самін було досить розважливо: ти б її настрашив, а Несбіт — цілком збаламутив.

Самін Напівкровна: наполовину Чорна і наполовину фейна. Її очі — чудернацька суміш карого й бірюзового кольорів.

Я кажу:

— Так, щось у цьому є. Але помітно також, що нас не зовсім перемішують між собою — Білих і Чорних.

— Це теж, на мою думку, розважливе рішення як для першого завдання. Ми ж навіть ще не мали часу для спільного вишколу. Мусимо довіряти своїм партнерам.

— Легко тобі це казати. Ти ж не з Несбітом.

Заготівельниця провізії

Того ж дня пополудні в таборі з’являється Анналіза разом із групою Білих відьом, нав’ючених великим вантажем. Анналіза має стомлений вигляд. Вона мусить ще напнути кілька наметів, і хоч я прошу її на якийсь час забути про свої обов’язки, вона наполягає на тому, що роботу треба закінчити, тож я беруся їй допомагати. Одна з її дівчат, Лаура, нажахана моєю присутністю і щоразу аж підстрибує, коли я дивлюся на неї. Ще одна дівчина, Сара, засипає мене запитаннями: «Чи в тебе такий самий Дар, як у твого батька?», «А які тут інші Чорні?», «А це правда, що Маркус десь у цьому таборі?».

Я полегшено зітхаю, коли мене бачить і підкликає Селія:

— Натане, усі на вишколі! Ти також маєш там бути!

Знаходжу інших бійців і якийсь час спостерігаю за ними.

Ґрейторекс навчає всіх основ самозахисту. Вона добре підготовлена, та й стажери теж не цілковиті новачки. Я не знаю, що мені треба робити, тому просто сідаю і стежу за ними. Самін тренується в парі з Габріелем, Олівія з Несбітом, а Клаудія з Ґрейторекс.

Вони спиняються, щоб перепочити, і Габріель підходить до мене разом із Самін. Вона вітається:

— Здоров! — посміхається і не відводить очей від Габріеля. Таке враження, що вона вже втріскалася в нього по самі вуха.

Несбіт розмовляє з Клаудією та Олівією, але вони теж постійно стріляють очима на Габріеля й сяють до нього посмішками. У Габріеля, здається, найбільше шансів завоювати прихильність Білих відьмочок: достатньо йому подарувати їм посмішку, і в них уже підкошуються колінця.

На щастя, Ґрейторекс, здається, має імунітет до його чарів і поводиться з ним суто по-діловому. За кілька хвилин вона каже:

— Гаразд, тепер знову спаринг з партнерами. Але змінюємо партнерів. Натан може долучитися до нас з Клаудією.

— Ні, — заперечує Селія, стрімко підходячи до нас. — Я буду спаринг-партнером Натана.

Перепитую її:

— Ти впевнена? Мені здається, ти вже трохи застара й заповільна.

— Хочу побачити, чи ти ще не все позабував.

Я усміхаюся. Я не забув нічого.

Пізніше, коли вже стемніло, Анналіза застає мене там, де я розбив свій власний невеличкий табір, подалі від усіх інших, на узліссі. У мене немає шатра, але є маленька ватра й затишне місце біля дерева. Ми сидимо разом із Анналізою, загорнувшись у ковдру.

Вона розпитує, що сталося на вишколі. Я кажу:

— Я тренувався.

— Я чула, ти понівечив Селію. Тебе аж мусили стягувати з неї…

Пригадую собі Сару, що стояла разом із групкою Білих відьом, коли завершився двобій. Вони за нами спостерігали. Без сумніву, саме Сара й рознесла ці плітки.

Кажу Анналізі:

— Це неправда.

Так воно і є, хоч Несбіт сипав жартами про те, хто ж замінить Селію, коли я її відправлю на той світ. Але я здебільшого нічого навіть не помічав. Був зосереджений на двобої. Селія завдала мені один добрячий удар. Я відповів їй, мабуть, двадцятьма, бо вже збився на той час із рахунку.

— Як би там не було, Анналізо, це те, чим ми займаємося. Селія чудово вміє себе зцілювати. Вона багато разів завдавала мені значно гірших травм. Ми щодня вправлялися у двобоях, і щодня вона робила з мене відбивну.

За два роки це мало би статися не менше семисот разів, тож мені треба віддячуватися Селії ще принаймні шістсот дев’яносто дев’ять разів.

— Я рада, що цього всього не бачила.

Анналіза ніколи не бачила, як я б’юся, і це, мабуть, добре. Я беру її за руку і якомога ніжніше цілую пальчики. Коли я з нею, мені не хочеться говорити про бійки.

— А як минув твій день?

— Нормально, — вона силкується всміхнутися: — Я знаю, що Сара й Лаура добряче тебе роздратували, але, гадаю, вони до тебе звикнуть. У кожного свої труднощі. Вони обидві залишилися без рідних. Сариних батьків убили, а Лаура втратила рідну сестру…

І знову я думаю, що, можливо, настав час розповісти Анналізі про Кірена. Але вона починає говорити про те, чим займалися, про розподіл запасів провізії й нестачу продуктів.

Запитую в неї:

— А чи тобі це все підходить? Мені здавалося, що ти воліла б опікуватися зцілюванням.

— Ха! Та я й найпростіших ліків не вмію робити. Ні, Селія правильно зробила, призначивши мене заготівельницею провізії. Я добре вмію організовувати, а в більшості відьом тут із цим великі проблеми. Комусь же треба це упорядкувати й вести облік? Якщо тут зберуться всі повстанці, нам буде потрібно більше харчів, засобів гігієни і наметів. Нудна робота, але без цього не обійтися. А коли бої стануть запеклими, з’явиться багато біженців. А отже потрібно буде ще більше харчів. Тут будуть діти й немовлята. Можливо, доведеться подбати про їхнє навчання. Це все нелегко.

Я усвідомлюю, що воювати набагато простіше.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді Анналіза каже:

— Я ще не бачила тут Маркуса, хоч усі тільки про нього й говорять.

— Табірні плітки набирають силу.

— Вибач, я вже, мабуть, говорю як Сара?

Цілую її й заспокоюю:

— Анітрохи.

Маркус подивився на мій двобій, але потім одразу пішов геть.

Тому кажу Анналізі:

— Він не надто товариський. Полюбляє бути сам.

Дивлюся на дерева, під якими зустрів його кілька годин тому, коли підшуковував місце для свого прихистку. Батько мені сказав, що хоче забратися подалі від усіх: «Тут забагато цікавих очей, як на мене».

Я кажу Анналізі:

— Мабуть, це й добре, що він тримається осторонь від людей.

— Ти ще не розповідав мені, що сталося, коли ти вирушив на зустріч із ним. Я не думала, що тебе так довго не буде. Гадала, побалакаєте кілька хвилин і все.

— Я теж так гадав.

— То що ж ти там робив цілий тиждень?

— Тепер ти вже точно говориш як Сара, — піддражнюю я її. — Він мій батько, Анналізо. Я просто був увесь цей час разом із ним. Це було добре, для нас обох, думаю. Він інакший, ніж я сподівався.

— Справді? Але ж він небезпечний. Ти чув, як він напав на Ґуса? Одна з цілительок, Кароліна, розповіла мені, що він відрізав Ґусові вухо.

Не встигаю щось відповісти, бо вона веде далі:

— Ти так відрізняєшся від нього. Він справжній Чорний Чаклун, такий скажений.

Я кажу:

— Він може бути скаженим. Скаженим і нестримним. Усім це відомо, зокрема й Ґусу. Треба бути останнім дурнем, щоб дратувати Маркуса. Проте це не означає, що люди не робитимуть дурниць. Маркус не зміниться. Але він принаймні на нашому боці.

— Скажи це Ґусові.

Думаю, мені взагалі краще якийсь час уникати Ґуса. Я не пояснюю Анналізі, що Маркус напав на Ґуса, тому що Ґус нападав на мене. І я не певний, що я аж так відрізняюся від свого батька.

Кажу тільки:

— Ну, мабуть, для одного вечора вже достатньо пліток.

— Але я хотіла поділитися з тобою ще однією пліткою, — Анналіза шкірить до мене зуби. — Вгадай якою?

Я знизую плечима.

— Усі дівчата закохалися в Габріеля.

— Ой, ні-і-і-і-і! — натягую на наші голови ковдру і притуляю до себе Анналізу, благаючи: — Годі вже, будь ласка.

Вона регоче, але говорить далі:

— Це все його кучері. Вони годинами про це говорять: як він закладає волосся за вуха, як воно падає йому на чоло, яке воно хвилясте. Ще їм подобаються його очі, губи, ніс, плечі і ноги. Але кучері найбільше.

— А вони знають, що їм із ним нічого не світить?

— Не світить, бо його цікавлять тільки хлопці? Або цікавить лише один хлопець? — і вона показує пальцем мені на груди.

Пригадую, як я його цілував, пестив волосся. Але їй я кажу:

— Він мій товариш, Анналізо.

— Я знаю, — каже вона, ніжно цілуючи мене в губи.

А я цілую її.

Пізніше вона засинає в мене на руках, але я не сплю, а просто тримаю її, відчуваючи тепло її тіла.

Знаю, що невдовзі мушу її залишити. За якихось кілька годин розпочнеться запеклий бій, але зараз я тримаю в руках Анналізу. Усе це здається якимось нереальним.

Вона ворушиться й запитує:

— Що сталося?

— Нічого. Усе добре.

— Ти так міцно мене стискаєш, що я ледве можу дихати.

— Я не хотів тебе розбудити, але невдовзі мені вже треба йти. Я не повинен про це говорити, але… пізніше я повернуся…

Тепер уже вона міцно притискає мене до себе, обвивши мої ноги своїми. І за якийсь час каже:

— Коли ми були в Базелі, у «Червоному гарбузі», ти сказав мені… щось…

Відповідаю їй пошепки:

— Пам’ятаю, що й ти мені щось сказала, — знову натягую нам на голови ковдру так, що нас огортає суцільна пітьма. Хочу набратися відваги і сказати це раніше за неї. Мої вуста так близько від її вушка, що легенько його торкаються, коли я шепочу: — Анналіза, я лю…

— Час вирушати, партнере! — Несбіт здирає з нас ковдру. — Ой, вибач, що потурбував, друзяко. Я думав, ти спиш.

Перший напад

Несбіт веде мене до розколини, розміщеної неподалік, у двох хвилинах ходи поміж деревами від того місця, де й досі лежить у ліжку Анналіза. Ми з Анналізою похапцем розпрощалися. Вона хвилювалася за мене, це було помітно і, з одного боку, приємно, а з другого — зовсім ні. Я їй сказав, що все буде гаразд, хоч насправді й гадки не мав, що може статися… Я ж тільки знаю, що з нами Маркус, і це — на краще.

Я думав про те, щоб скористатися своїм Даром і напасти у тваринячій подобі, але знаю, що так бути не повинно. Це придасться для інших боїв. А зараз потрібно зосередитися на тактиці, на тих речах, яких мене навчила Селія, на людських методах бою. Я запитав про це в Маркуса, і він відповів мені те ж саме. Після тижня, проведеного з ним, я вже знаю, що можу контролювати цю частину свого єства, мій Дар, і можу трансформуватися так само швидко, як і Маркус, але цей Дар не для війни.

Біля розколин Несбіт каже:

— Здається, твій старий перевіряє, чи все гаразд.

І киває на дерево вдалині. Маркус стоїть там, напівприхований за листям, і піднімає вгору руку, немовби хоче сказати жестом «удачі» або «до скорої зустрічі» або щось таке. Я також піднімаю вгору руку.

Я хапаю Несбіта за зап’ясток, він знаходить розколину, і ось ми вже помчали. Мені вдається встояти на ногах, коли нас викидає з другого кінця — я зігнувся вдвоє, але стою. Несбіт миттєво підводиться і стрімко біжить далі. Ну, принаймні для нього це називається стрімко.

Рухаюся слідом, тримаючись на кілька кроків позаду. Надворі темно й тихо, і хоч я не бачу так добре, як він, але відчуваю під ногами стежку і не відстаю. Тільки-но я почав розігріватися, як ми вже опиняємося біля аеродрому. Він у пітьмі, і я ледве можу розрізнити невиразні обриси трьох ангарів, розташованих один біля одного, на відстані якихось ста метрів від нас. Ми просуваємося вздовж огорожі, аж до самих ангарів праворуч од нас. Несбіт зупиняється й, видобувши з куртки якісь кусачки, починає розрізати огорожу. Я мушу її підтримувати, щоб вона не хиталася й не брязкала. Коли він робить у паркані достатньо широкий прохід, то показує мені жестами, щоб я зачекав, поки він усе розвідає. Я згідно киваю.

Несбіт біжить, припадаючи до землі, до ангарів і зникає десь поза ними. Охоронці стережуть паркан поодаль, з протилежного боку. Якби вони ходили по колу, то з’явилися б тут, за моїми розрахунками, через якихось двадцять хвилин, але, судячи зі слів Несбіта, вони ще жодного разу цього не робили.

Минає трохи більше десяти хвилин, і Несбіт вигулькує з-поза найдальшого від мене ангара, біжить до середнього, потім до найближчого і врешті-решт — до мене. Я не зводжу очей з вартових, але вони взагалі не рухаються, можливо, навіть позасинали.

Несбіт залишається з другого боку паркана, припавши, як і раніше, до землі.

— Ну? — шепочу я.

— Не зміг зазирнути всередину. Вони зашпаклювали всі тріщини в стіні. І там немає жодного освітлення. Я чув голоси в одному з ангарів, хоч минулої ночі він ше був порожній.

— Отже, там може виявитися купа Ловців, яких не було перед цим?

— Або новобранців, або ж вони переселилися туди з іншого ангара. Я не знаю.

— Чорт!

— Шо думаєш?

— Я думаю, ти маєш повернутися і ще раз уважно все перевірити.

Несбіт лає мене на всі заставки.

— Я все уважно переглянув.

Хитаю головою.

— Ну, то розкажеш це Селії.

Ми мусимо чекати ще півгодини, поки Несбіт матиме нарешті гарну нагоду для розвідки. Селія підбігає до нас стрімко й безшумно, попри свої габарити; вона завжди була на диво спритна. За нею з’являються Клаудія, Габріель, Самін, Ґрейторекс і Олівія. Завершує процесію Маркус.

Габріель припадає до землі ліворуч од мене, Селія — праворуч.

— Ну? — запитує вона в мене.

— Ситуація змінилася. Несбіт хоче сам тобі доповісти.

Вона розмовляє крізь огорожу з Несбітом. Вони говорять так тихо, що я не можу розібрати жодного слова.

Бачу, як Селія підносить голову й роззирається, а Несбіт знову біжить до ангарів.

Я шепочу Габріелю:

— Щось там змінилося. Не певний, у кращий бік чи в гірший.

— Ти стурбований?

Я хитаю головою. Але якась частина мене відчуває неспокій. Навіть попри те, що з нами Маркус, завжди існує небезпека якоїсь випадкової кулі, або влучного пострілу, або Ловця з особливим Даром, або чогось іншого.

Несбіт зник за найдальшим від нас ангаром. У найближчому ангарі хтось вмикає світло, слабке світіння якого проникає крізь щілинку попід дверима з нашого боку. На обрії також поволі світає. Ловці починають прокидатися. Нам уже варто починати напад, але ми ще й досі не готові, а Несбіт узагалі в такій ситуації ризикує бути спійманим. От вам і легенька перша місія.

Не відводжу погляду від ангара, з-поза якого має з’явитися Несбіт, але його все нема й нема. Селія обертається до мене й каже:

— Ти й Габріель — до першого ангара. Маркус бере на себе вартових, а тоді вирушає до найдальшого ангара, де буду я. Ґрейторекс займеться середнім.

Маркус першим пролазить крізь огорожу і стає невидимим. Тоді прослизаємо всі решта, і я стрімко біжу разом із Габріелем і Самін.

Я підбігаю до дверей раніше за Габріеля і вдаряю їх ногою з такою силою, що вони мало не б’ють мене самого по обличчю. Я приголомшений побаченим. Це зовсім не порожній ангар: вздовж нього тягнуться три ряди двох’ярусних ліжок. Тут легко може спати й сотня людей. Усі ліжка порожні, принаймні так виглядає, але треба ще перевірити. Я лягаю на землю й зазираю попід ліжка. Унизу теж пусто, та й ліжка зовсім новенькі, ніхто ще ними не користувався, й під ними також нічого немає. Але я не бачу до самого кінця і тепер шкодую, що поряд немає Несбіта.

Габріель каже:

— Самін, залишайся тут. Пильнуй за дверима. Я прочісую все з правого боку. А ти, Натане, з лівого.

І біжить повз мене праворуч до протилежного кінця ангара, вигукуючи:

— Пусто. Пусто. Пусто. Пусто.

Я підводжуся й трохи повільніше йду лівим проходом. Нікого не бачу; ніде немає закутків, у які можна було б заховатися. Габріель зустрічає мене і ми повертаємося назад, ще раз усе перевіряючи. Коли вже підходимо до Самін, з другого ангара долинає стрілянина.

П’ятеро Ловчинь вибігають із середнього ангара і мчать до воріт. Я кидаюся спочатку за найшвидшою з них. Хапаю її, тримаючи у руці ніж, і миттєво перерізаю їй горло. Вона була новобранкою; навіть не пробувала чинити опору. Інша дівчина пробігає за спиною повз мене, я хапаю її й завдаю потужного удару. Вона втрачає свідомість. Я озираюся й бачу, що Габріель застрілив одну з Ловчинь, а, можливо, і двох, бо тільки одна ще тримається на ногах. Її зловила Самін, але та завдала їй удар у відповідь.

Ловчиня кидається бігти, проте я перекриваю їй шлях, ловлю її, перевертаю, а тоді застромлюю їй ножа в живіт, розпорюючи шкіру. Її тіло падає на землю, а я помічаю Маркуса, що біжить до нас від воріт. Він проминає тіло тієї Ловчині, що втратила свідомість. Другої моєї жертви. Вона починає стогнати.

Маркус підходить до неї і скручує їй шию.

З ангарів долинають нові постріли. Маркус прямує до найдальшого. А ми з Габріелем і Самін біжимо до середнього.

Там у дверях Олівія. Нажахана. Перелякано вимовляє:

— Вони влучили в Ґрейторекс. Вона не може вийти.

Ґрейторекс усередині ангара на підлозі, в оточенні мертвих тіл Ловчинь-стажерів. Вона жива, захищена чиїмось тілом, що впало просто на неї. З протилежного кінця ангара долинають нові постріли.

Я кажу Габріелю й Самін:

— Я підповзу і схоплю Ґрейторекс. А ви вдвох мусите витягти нас назовні.

Габріель стріляє в самий кінець ангара, а я тим часом повзу по-пластунськи підлогою, ховаючись за тіла довкола Ґрейторекс, що тепер захищають також і мене. Хапаю Ґрейторекс за зап’ястки. Вони тонші й делікатніші, ніж я сподівався. Вона легенька.

— Тягніть! — кричу я. Габріель і Самін волочать нас. Тіло Ловчині також сунеться за нами. Проте ми вже вислизаємо назовні й перекочуємося травою вбік.

Ґрейторекс поранена в ногу. Олівія розриває їй штанину, щоб оглянути рану.

— Скільки їх там? — запитую я.

— Чотири, здається, — відповідає Ґрейторекс. Таке враження, що вона зараз зімліє.

— Що ти збираєшся вчинити? — запитує Габріель.

— Тільки не самогубство, — відказую я. — Зачекаємо на Маркуса.

У сусідньому ангарі все стихло, тож довго нам чекати не доводиться.

До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус.

— Тут усе зачищено? — питає Селія.

— Ні, — відповідає Габріель. — Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів.

Маркус каже:

— Кілька хвилин не заходьте.

Він стає невидимим, а ми чекаємо.

Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову.

Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим.

Біля мене вигулькує Маркус.

— їх було п’ятеро, — повідомляє він.

Селія дивиться на Габріеля й каже:

— Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними.

Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс.

Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило.

— Де ти був, партнере? — цікавлюся я.

— Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив?

Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома.

— Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, — відповідаю я.

Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє:

— Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві.

— Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, — кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий.

Селія каже:

— Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин.

Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя — це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо.

Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами.

Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую:

— Розплющ очі!

Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю:

— Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно!

Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми.

Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель.

Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже:

— Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір.

Я шукаю Несбіта, — він же й досі мій партнер, — щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний.

У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене.

Єдина особа, якій нічого робити, — це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними.

Маркус каже:

— Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

— Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

— Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

— Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

— Залишайся з нею. Вона — наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

— Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

— Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

— Це не означає, що й ми маємо так чинити.

Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:

— Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.

Я й далі відходжу, а він запитує:

— Чому?

Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:

— Чому?

Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.

Він дивиться на мене.

— Я запросто можу повернутися й убити її.

— Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.

— Очі не бачать — серце не болить?

— Якось так.

— Чому ти її не вб’єш?

— Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.

— Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.

— Натуру Білого чаклуна?

— Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.

Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.

— А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…

Він сміється й відповідає:

— Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.

Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.

Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.

До мене долучається Несбіт. Він каже:

— Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?

Габріель жартує:

— Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.

Несбіт каже:

— Якшо це правда, я задушу її власними руками!

Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.

— Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати.

— Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, — каже Габріель.

— Що? — ми з Несбітом витріщаємо на нього очі.

— Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати.

— Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, — заперечую я.

Габріель відказує:

— Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців.

У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.

Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом.

Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову.

Анналіза каже:

— Ти ще мовчазніший, ніж завжди.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне.

Вона випростовується.

— Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз.

Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи:

— Йдеться про Кірена.

Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати.

— А що з Кіреном?

— Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена.

Анналіза чекає.

— А другим був сам Кірен.

Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози.

— Ти його вбив?

— Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього.

— І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном?

Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу.

Анналіза підводиться на ноги, і я теж.

Думаю, що вона піде геть. Кажу:

— Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими.

Вона відповідає:

— Ти мав би сказати мені це раніше…

Тоді знову сідає на землю.

— Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… — витирає від сліз очі й каже: — Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший…

Потім знову починає плакати.

І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та врешті-решт перестає й заспокоюється, починає дихати рівномірно. Я лежу біля неї, дивлюся на неї, цілую якомога ніжніше в щоку й пошепки кажу, що люблю й не хочу завдавати їй прикрощів. Так і засинаю, тримаючи її в обіймах.

Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи:

— Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося?

Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх.

— Скажи мені, Натане…

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем.

— А що йому зробив ти?

— Анналізо, не запитуй про це, будь ласка.

Вона знову починає ридати.

— Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді.

— Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо.

Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить.

— А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося?

— Так! Я тобі не збрехав би.

— Ти багато тижнів приховував від мене правду.

— Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше.

— Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… — вона підводиться. — Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати.

І йде геть.

Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається.

Прогулянка

Наступного дня Габріель і Селія не з’являються на ранковому вишколі. Селія підходить до мене під час перерви на обід і запрошує прогулятися разом із нею та Габріелем. Думаю, що це пов’язане з Анналізою.

Ми йдемо подалі від усіх в бік дерев, і Селія каже:

— Я попросила Габріеля піти з нами, бо думала, що буде краще, якщо він це скаже.

Дивлюся на Габріеля. Він ніяк не починає розмову, і я бачу по його обличчю, про що йтиметься. Анналіза тут ні до чого. Це пов’язане або з Арраном, або з Деборою.

Мене починає нудити.

Габріель підходить; нарешті він щось мені скаже.

— Це Дебора.

І я вже знаю, що вона мертва.

— Її стратили два дні тому. Розстріляли за шпигунство. Її чоловіка також убили, за те, що їй допомагав.

Так не мало бути. Не мало бути. Вона була розумна й добра, прекрасна Біла відьма… Її допитували, її катували… І це жахливо. Я такий розлючений, хочу ламати все і трощити, але Габріель мене стримує. І я не знаю, що мені робити, я нічого не можу вдіяти з цим… з цим усім. Для Дебори все вже запізно, а я так хочу побачити її знову, але ніколи не побачу, і навіть не зможу думати про те, що десь там вона живе собі, щаслива… Ненавиджу їх за це. Люто ненавиджу!

З Арраном

Я понад два роки не бачив свого брата, проте легко його впізнаю. Він високий, вродливий і виглядає саме так, як і повинен Білий чаклун. Приходить у табір разом із групою Білих і Напівкровних. Усі втомлені, але втішені, що прибули нарешті на місце призначення. Тільки Арран не дуже втішений. Лише кілька днів тому я довідався про Дебору. Мені сказали, що Аррану це вже відомо.

Стою поміж деревами, дивлячись на них, а тоді ступаю на півкроку ліворуч, щоб він мене помітив. Я так хотів його побачити, знову бути з ним, але не гадав, що це станеться саме так. Він переживатиме втрату Дебори значно важче, ніж я.

Минає ще якась хвилина, поки він зиркає в мій бік, а тоді заклякає на місці. Я бачу, що він вимовляє моє ім’я й усміхається, і я, здається, теж усміхаюся, коли він підходить до мене. Ми обіймаємося. Він худіший, ніж я очікував, і не такий високий на зріст, хоч усе одно вищий за мене.

Він говорить про те, як тужив за мною, і я, мабуть, також йому щось кажу, хоч я й не певний. Він каже мені, що Дебора робила те, у що вірила, і він починає ридати, і я теж. І я згадую, як ми всі втрьох були разом, як сперечалися за місце у ванній, щоб мати змогу почистити зуби, і як Дебора розчісувала вранці волосся на сходах, підслуховуючи наші з Арраном розмови, як ми снідали разом із бабусею… Це було якихось три роки тому. Почуваю себе таким старим… Але ж Дебора була ще такою молодою, і все це так несправедливо і не має жоднісінького сенсу…

Наступні кілька днів зовсім інакші. Арран працює разом із Ван у медсанчастині, але весь вільний час він зі мною. Минуло понад два роки, відколи мене забрали з нашого дому, і брат хоче знати про все, що сталося зі мною за той час, поки ми були в розлуці. А я можу розповісти йому хіба якісь фрагменти. Не хочу згадувати про погане. Еллен переповіла йому все, що їй було відомо, але цього не досить, і він хоче знати більше. Дивиться на татуювання на моїй шиї й руках, а тоді простягає долоню, щоб торкнутися шрамів на зап’ястку. Я кажу йому, щоб розпитав Габріеля, якщо хоче довідатися будь-які подробиці.

Тоді він запитує мене про Габріеля, і я повторюю ту саму фразу:

— Запитай у Габріеля, якщо хочеш довідатися подробиці.

— Запитаю, — обіцяє він.

— Пообіцяй переказати мені все, що він тобі розповість, — усміхаюся. Мені й справді самому цікаво про це довідатися.

Арран каже:

— Як гарно бачити твою посмішку.

— І твою теж.

І тут я пригадую, що хотів йому щось сказати:

— Пам’ятаєш, як я колись виліз на дерево, а ти поліз услід за мною, але я тоді видряпався ще вище, і ти хотів, щоб я спустився назад? І я спустився, і ми потім хтозна скільки сиділи разом, звісивши з гілки ноги, і ти тулився до стовбура, а я до тебе?

Він киває.

— Я часто про це думаю. Коли хочу зосередитися на чомусь доброму.

Арранові очі повняться сльозами, він пригортає мене, а я його.

Сміх

Я знову маю розмову з Селією.

— Перед арештом Дебора ще встигла переслати нам останню інформацію, — каже Селія. — Мабуть, саме це і призвело до її арешту, але вона вважала цю інформацію настільки важливою, що готова була ризикувати заради неї своїм життям… Отож, Волленд робив експерименти над Чорними чаклунами, тими, що їх упіймали кілька тижнів тому біля Парижа. Він розробляє новий різновид татуювання. Татуювання на серцях. Експерименти здійснюють над Чорними магами, але ми гадаємо, що основною метою є створення таких татуювань, які можна було б наколювати Ловцям.

— Чому? — не розумію я. — 3 якою метою?

— Дебора не встигла це з’ясувати. А ти не помічав Ловців із дивними татуюваннями на грудях?

— Я не придивлявся.

— Відтепер варто звертати на це увагу, — вона вагається, не відводячи від мене очей. — Якщо ти вже готовий до наступного завдання.

— А чого б це я не мав бути готовий?

— Я просто перевіряю, чи в тебе все гаразд. Втратити сестру нелегко. Мені це добре відомо.

— Я її не втратив. Мене забрали від неї багато років тому, а тепер її вбили.

Селія випинає свою жирну губу.

Я зітхаю й кажу:

— Гаразд. Не бери мене на це завдання. Але тоді, думаю, не варто брати й Маркуса. Бо він може значно швидше за мене втратити над собою контроль.

Селія киває.

— Я ще тобі за це не подякувала. Але ти добре повівся з Блондін і дуже вдало стримав тоді Маркуса.

— А що сталося з Блондін?

— Я відправила її назад. Пізніше побачила її ім’я в останньому списку страчених, який нам передала Дебора. Страчена за дезертирство, зазначено там.

— Ти знала, що так станеться.

— Не була певна. Але ж вона таки дезертирка. Їй треба було битися до останнього.

— Якби її порішив Маркус, усі б тут називали його брутальною бестією. Але ти відправила назад, і ніхто навіть оком не зморгнув.

Селія нічого не відповідає.

Я кажу:

— Якби я дозволив Маркусу вбити Блондін, вона б зазнала менше страждань…

Наступний рейд не надто складний. Серед останніх документів, наданих нам Деборою, є список розташувань Ловецьких баз у північній Франції, зокрема й детальний опис кількості Ловців на кожній із них. Без цієї інформації наші рейди були б неможливі і не дали б таких успішних результатів. Ми всі перед нею у величезному боргу. Селія зустрічає новоприбулих. Вона тепер більше часу присвячує адміністративним питанням і вже кілька днів не з’являлася на заняттях із вишколу.

Отож керувати нападом цього разу буде Ґрейторекс, і це добре: їй пасує роль лідера. Вона ставиться до всього серйозно й професійно, як Селія, як усі інші Ловці, але також приділяє більше уваги людським стосункам і кожного зі своїх бійців сприймає як окрему особистість, інакшу й неповторну, і має до кожного різний підхід. Зі мною вона багато жартує, глузує з мене. З Несбітом вона сувора, але завжди до певної межі. З Габріелем у неї ділові стосунки. Самін вона постійно підбадьорює. Я її поважаю, і всі інші теж.

Несбіт безперестанку намагається вивідати в неї її ім’я. Ґрейторекс — це прізвище; а її імені ніхто й не знає. Мабуть, вона чомусь його соромиться. І ніколи його не назве, тим паче Несбітові.

Я запитую в нього:

— Чуєш, Несбіте, ну а тебе як звати? Ти також соромишся свого імені?

Він лається. Я починаю припасовувати до нього різні імена.

— Джеральд? Артур? А може… Габріель? — після цього він уже не часто згадує про ім’я Ґрейторекс.

Ґрейторекс тим часом обговорює план нападу. Нам протистоять вісім Ловців. Ми вирушаємо на світанку. Працюємо парами, за винятком Маркуса, який завдяки вмінню ставати невидимим виконує найнебезпечнішу початкову роботу. Я швидко бігаю, тому наздоганятиму втікачів. Якщо хтось із Ловців намагатиметься вислизнути від нас, моїм завданням буде зупинити їх. Несбіт добре винюхує сліди, то ж він, так би мовити, у мене в резерві, але поки що нікому не вдавалося від мене вирватись. Я спеціалізуюся на втікачах.

Здається, цей напад буде доволі звичайним.

Хоч рейди ніколи не бувають насправді буденними. Завжди є щось гидке, лиховісне й паскудне в тому, щоб убивати людей. Я ненавиджу Ловців. Не маю до них жодного співчуття.

Не зовсім розумію, що відчуваю стосовно Блондін, але це не співчуття. Мабуть, я сердитий. Як каже Габріель, мене майже все дратує. Я серджуся на Блондін за те, що їй вистачило мізків податися у Ловці. На Волленда — за експерименти над людьми. На Соула за те, що він убив мою сестру… Я серджуся на весь цей гівняний світ. І навіть на Анналізу — за те, що вона цього не розуміє, бо майже не розмовляє зі мною, відколи я розповів їй про Кірена, і ми тільки однієї ночі спали разом, але це вже було не те, я відчував, що вона зробила це заради Дебори, і сам не міг повірити, що я знову освідчився їй у коханні. Знову! Але цього разу вона нічого мені не відповіла.

Рейд триває так, як заплановано. Там вісім Ловців. Маркус іде перший і вбиває майже всіх. Є один утікач. Це хлопець, він не дуже спритний. Я кидаюся навздогін. Легко його ловлю. Перерізаю йому горло. Я завжди мушу переконатися, що точно їх убив. Мені не потрібні нові полонені… Повертаюся в Ловецький табір, з моїх пальців крапає кров.

Коли підходжу до решти, усі вони стоять трохи подалі від Габріеля, який опустився навколішки біля якоїсь Ловчині. Вона поранена пострілом у живіт. Помирає, і ніхто її вже не зможе врятувати. Ловчиня не стане полонянкою, але мине, мабуть, ще година, поки вона остаточно спустить дух.

У мене закривавлені руки, я витираю їх і ніж об одяг Ловчині, чиє тіло лежить біля моїх ніг.

Габріель звертається до тієї, яка помирає, запитує, чи є в неї татуювання. Ловчиня осипає Габріеля прокльонами. Габріель каже, що зараз подивиться, чи є в неї татуювання. Я здивовано бачу, що Габріель і справді вирішує це перевірити: розрізає їй куртку і футболку. Але татуювань у неї немає.

Дивлюся на тіло Ловчині біля моїх ніг і також розрізаю їй куртку. Потім футболку. Оголюю її груди. Теж нічого немає.

Я й сам не вірю, що можу таке робити…

Габріель знову запитує:

— Для чого ці татуювання? Вони допомагають зцілюватися? Додають сил? Наділяють новим Даром?

Несбіт вставляє своїх п’ять копійок:

— Роблять так, шоб від тебе відскакували кулі? Твоє пердіння починає пахнути трояндами?

І тут я розумію, що забув подивитися, чи вбитий мною хлопець-утікач мав на собі татуювання. Обертаюся, щоб піти й перевірити його. За моєю спиною Анналіза. Вона стежила за нами, чула, про що ми говорили. Не знаю, скільки вона чула, але відчуваю, що немало. Її обличчя бліде.

Вона каже:

— Можна привести цілителя, щоб допомогти їй?

Анналіза не звертається конкретно до мене чи до когось іншого, а просто ніби висловлює вголос свої думки.

Я кажу:

— їй вистрілили в черево. Тут уже нічого не вдієш.

Вона дивиться на мене й промовляє:

— Хіба що добре нарегочешся…

Я навіть не знаю, чи сміявся я з Несбітового жарту, але напевне сміявся. Уся ця ситуація нагадує якийсь ідіотський жарт.

Цієї миті до нас підступає Ґрейторекс і наказує кожному взятися за свою справу.

— Зокрема й тобі, Габріелю. Облиш її.

Ловчиня лається й каже, що ми всі здохнемо і заслуговуємо на це, бо ми негідники. Говорить це на диво гучно. Тоді Маркус піходить до неї, стає біля неї навколішки й застромлює їй у горло лезо Феїрборна. Кров б’є струменем і клекоче, Ловчиня здригається й тихо відходить. Маркус витирає ніж об її одяг, і йде геть зі словами:

— Це треба було зробити ще хвилин десять тому.

Я дивлюся на Анналізу. Вона вирячила очі й дивиться на Ловчиню. Біля неї вже стоїть Сара. Я знаю, що мені краще піти звідси.

Повертаюся разом із Маркусом у табір, миюся в лісовому струмочку. Решту дня ми з Маркусом згаюємо там.

Наступного ранку я зустрічаю Анналізу під час сніданку. Вона тепер весь час сидить разом із Сарою. Запитую, чи можу приєднатися до них. Анналіза киває. Я сідаю, але не біля неї, а навпроти.

— Ти мене засуджуєш за те, що сталося вчора з тією Ловчинею? — запитую.

— Ні, — відповідає вона. Тоді дивиться мені просто в очі й каже: — Але ти сміявся, Натане. Вона помирала, а ви з Несбітом жартували.

— Знаєш, Анналізо, скількох я вже вбив людей? Разом із учорашніми буде двадцять три. Ти думаєш, це дуже весела справа?

— Не дуже.

— Власне. Це все лайно. Купа лайна. Більшість Ловців, на яких ми нападаємо, схожі на тих, що були вчора. Стажери. Дітлахи. Ні на що не здатні. Та все одно вони можуть повбивати всіх нас. Тому ми вбиваємо їх першими. Але, можливо, завтра пощастить їм. Я не знаю. Наступного разу може не повернутися хтось із наших. Тому не треба засуджувати мене або будь-кого з нас. Ми робимо свою справу. Ось і все.

Я встаю і йду геть. Усе ще сподіваюся, що вона підбіжить до мене, і ми все залагодимо. Коли підходжу до дерев, озираюся й бачу, що Сара й далі з нею, поклала їй руку на плече й відводить до одного з численних наметів, що тісняться на галявині довкола їдальні.

Наступного дня я розповідаю Аррану про все, що сталося між мною й Анналізою. Розповідаю йому про свій Дар і про Кірена.

Він каже:

— Ти не лихий, Натане. І не дикий. І ти не такий, як батько. Поговори з Анналізою, чесно й відверто. Це все, що ти можеш зробити.

— То ти вже не засуджуєш мене за стосунки з Анналізою?

— Я й раніше не засуджував, просто це було занадто небезпечно. А тепер… ну принаймні ця проблема вже відпала.

Намагаюся розшукати Анналізу. Рішуче налаштований поговорити з нею спокійно, проте не знаю, що саме їй казатиму. Шукаючи її, заходжу в намет, де зберігаються запаси, але там нікого немає. Заходить Сара. Я майже очікую побачити з нею Анналізу, бо вони останнім часом постійно разом, немов сіамські близнюки.

— Її тут немає, — каже Сара.

Прямую до дверей, і Сара відступає вбік. Коли я проходжу повз неї, Сара каже:

— Вона не хоче тебе бачити.

Зупиняюся.

Знаю, що не повинен лютитися. Набираю в груди повітря й кажу:

— Зате я хочу її бачити, тому…

— Ти не повинен з нею бачитися. Ти їй не потрібен.

— А хто ж їй тоді потрібен? Ти?

— їй потрібні хороші люди.

— Ти хочеш сказати, хороші Білі маги?

— Це ти сказав, а не я.

— Мене не цікавлять твої думки. Тим паче, що вони помилкові, — підступаю до Сари ближче і зневажливо кидаю їй: — Послухай, що я тобі скажу. Усі ці хороші Білі маги були цілком задоволені, коли тримали Анналізу в кімнаті під замком, і були б не менш задоволені, якби вона так і померла б у полоні в Меркурії. Жоден із цих хороших Білих магів не виявив бажання ризикувати своїм життям для того, щоб її врятувати. Тому це мусили зробити менш хороші й зовсім не хороші Білі чаклуни.

— Вона розповідала мені, що ти зробив. І це було дуже відважно, немає сумнівів. Але гляньмо правді в очі — ти отримуєш від цього насолоду.

— Що?

— Ти не можеш обдурити мене своїми облудними словами про те, як жахливо вбивати. Ніхто в це не вірить; усім відомо, що тобі це подобається.

— І звідки ж це «всім» відомо, що саме мені подобається?

— Усі чудово знають, що під час рейдів ти не користуєшся пістолетом. Ти нападаєш на Ловців з ножем, перерізаєш їм горлянки, вивертаєш назовні всі нутрощі. Усі кажуть, що рано чи пізно ти їх почнеш пожирати.

Я збентежено хитаю головою.

— Це те, що робить твій батько: обертається на звіра й пожирає людей. Ти теж це робитимеш, якщо вже не почав.

Підсуваюся ще ближче до неї.

— Я б радо на тебе плюнув, але ти навіть цього не варта.

Сара перелякано сахається, але каже:

— А що, хіба я не права?

Відвертаюся і йду геть.

Вона гукає мені вслід.

— Ти не повинен бути з нею! Якби ти про неї дбав, давно б уже залишив у спокої.

Зустріч

Через чотири дні нас викликають на раду у намет Селії. І в цьому немає нічого незвичного, адже ми там завжди зустрічаємося, щоб обговорити плани атак і звітуватися після них. Дорогою я бачу Анналізу й Сару. Я так і не мав нагоди поговорити наодинці з Анналізою після тієї суперечки з Сарою, хоч я цього і прагнув. Я двічі бачив Анналізу в їдальні, але коли підходив до неї, вона вставала й ішла геть.

Сповільнюю крок, очікуючи, що Анналіза з Сарою підуть до намету з припасами, але вони заходять у Селіїне шатро. Я вагаюся, не розуміючи, чи отримав правильні інструкції. З’являється ще кілька осіб, які працюють в їдальні, й вони теж заходять туди. Прибуває Габріель, бачить мене й підходить ближче. Я запитую:

— Ти знаєш, що відбувається?

Він каже:

— Ходять чутки, що повернулася Ван.

У шатрі розставлені рядами стільці, а Селія й Ван сидять перед ними обличчями до решти. Я вже кілька днів не бачив Ван; Арран мені казав, що вона була поза табором, намагалася залучити до повстанців ще більше Чорних магів. Несбіт стоїть попереду, мало не підстрибуючи від хвилювання. Він щойно повернувся з розвідувальної вилазки. Ми з Габріелем стоїмо позаду. Шатро заповнюється бійцями й розвідниками, а ще дедалі більше людей із інших груп: цілителі, кухарі, а також декілька заготівельників разом із Анналізою.

Останнім прибуває Маркус, який підходить і стає коло мене. Практично всі присутні користаються нагодою озирнутися й розглянути його. Тихенько кажу Габріелю:

— Я розумію, що більшість із них не має змоги бачити Маркуса, але вони вже з цього роблять якийсь цирк…

Габріель повертається до мене, але навіть він, здається, не втримується від спокуси оглянути Маркуса. Каже:

— Справа не лише в цьому, Натане. Коли ти стоїш біля батька, ваша подібність стає дуже очевидною.

Тут я помічаю, що Анналіза теж на нас дивиться, але коли наші погляди зустрічаються, вона знову відвертається від мене.

Маркус каже:

— Ти часом не хочеш, щоб усіх їх змило кудись якоюсь гігантською хвилею?

І, мушу сказати, озираючи присутніх у наметі, що за деякими з них я б зовсім не тужив, але доля декого таки мені не байдужа. Я б не хотів, щоб хвилею змило Анналізу. Хотів би, щоб вона підійшла і стала біля мене.

Зустріч розпочинає не Селія, а Ван. Вона каже, що в таборі виникли проблеми. Тут уже понад дві сотні людей, серед них небагато бійців, але їсти хочуть усі. По суті, людей стало забагато, і їх нічим забезпечувати. Усі розуміють, що нам бракує їжі й води, а також засобів гігієни. Недостатньо наметів і ковдр. Бракує ліхтариків і навіть чашок.

Селія пояснює:

— Упродовж наступних кількох днів заготівельники діставатимуть усе те, чого нам тут не вистачає. Вони, як і раніше, вирушать закуповувати ці речі у фейнівських крамничках, але до нас прибуває додатково ще двадцятеро осіб, і нам завжди треба бути вкрай обережними, коли ми залишаємо табір.

Це в цілому задовольняє всіх присутніх, але дехто починає нарікати на їжу: немає фруктів, одноманітне меню, замало м’яса, замало овочів, і так далі, і так далі. А тоді починають лунати й інші скарги.

Чому нічого не відбувається? Чому ще й далі при владі Соул? Чому це все так довго триває? Чому ми не допомагаємо тим Білим магам, яких ув’язнив Соул?

І я розумію, що ще одна проблема полягає в тому, що більшості з цих людей нічим зайняти свій день, окрім скарг, нарікань та пліток.

Ван відмовляється відповідати їм. Вона каже:

— Ми не для цього тут зібралися.

Тоді настає черга Ґрейторекс пояснювати, що бійцям бракує озброєння, а особливо Ловецьких куль. Вона каже:

— Але ми якось даємо собі раду.

І я вдячний їй за те, що вона не дивиться на Маркуса, промовляючи це. Її слова означають, що якби не Маркус, жоден із наших рейдів не був би таким успішним, принаймні не обійшовся би без вагомих втрат.

Тепер ініціативу бере на себе Селія. Вона повідомляє нам про виявлене розташування таємного Ловецького складу зброї, іншого обладнання і харчів. Це для нас чудова нагода покращити наше становище і завдати серйозного удару Ловцям.

— Цей склад охороняють лише шістнадцять Ловців. Шестеро з них доволі досвідчені, решта — стажери. Ґрейторекс поведе туди бійців на світанку. Усі заготівельники, а також ті, що можуть ходити й переносити вантажі, повинні бути напоготові, щоб якомога швидше забрати все, що можливо, зі складу після завершення бою. Працювати повинні всі мешканці табору.

Анналіза буде однією з заготівельниць… Колись я сподівався, що вона не бачитиме боїв, але тепер якась частина мого єства наполягає: «Нехай Анналіза побачить на власні очі усе це жахіття, бо так воно й є». Це чудово, що Селія розповідає нам про високий моральний дух і шляхетність повстанців, бо всього цього насправді на війні немає. Війна — це суцільне лайно.

Коннор

Ґрейторекс веде нас до розколини. Я відчуваю полегшення, опинившись подалі від усіх тих людей з їхніми скаргами, у лісовій тиші. Ми миттєво опиняємося серед дерев по той бік розколини. До Ловецького табору треба ще бігти підтюпцем години дві. Усі заготівельники та інші з’являться тут невдовзі після нас, але вони йтимуть пішки і прибудуть на місце вже після того, як бій давно скінчиться.

Біля табору ми сповільнюємо ходу. До нього з лісу веде ґрунтова дорога. Тут стоять дві вантажівки, а поряд — кілька невеличких наметів, у яких, мабуть, і сплять Ловці. Є ще один великий намет, більш подібний до якогось циркового шатра. Перед ним є ще складені штабелем дерев’яні ящики.

Щойно починає світати. Двоє Ловців стоять на варті, а третій виходить з одного маленького намету.

Ґрейторекс швидко оцінює ситуацію й дає нам вказівки. Тут є шістнадцять Ловців, і нас також шістнадцять. Ми — досвідчений бійцівський загін. Серед нас є кілька стажерів, але вони дуже вправні. Самін, Клаудія і Олівія просто чудові. Ми розсереджуємося «віялом»; ми знаємо, що треба робити. Несбіт і далі мій партнер. Але ми вже дуже добре знаємо одне одного. Усе працює як належить.

Маркус стає невидимим і першим іде в атаку.

Я вишукую втікачів. Їх двоє. Спочатку біжу за найспритнішим, а поки наздоганяю другого, бій уже закінчується. Перевіряю, чи немає у втікачів татуювання, нічого не знаходжу і збираюся вже повертатися до решти, коли раптом відчуваю шипіння у своїй голові. Зазвичай я не звертаю на це увагу під час бою, бо всі Ловці мають при собі мобілки. Але це шипіння потужне, ніби від багатьох телефонів одночасно.

Прямую до Ловецького табору, сподіваючись, що шипіння стане ще гучнішим — воно ж мало б долинати десь звідти. Можливо, це телефони в одному з ящиків.

Та коли я приходжу в табір, гучність шипіння не змінюється. Я цього не розумію. Тут є телефони, але якщо в кожного Ловця по одній мобілці, то їх мало б бути лише шістнадцять. Шипіння в моїй голові набагато потужніше… Хочу порадитися з Маркусом, але ніде його не бачу. Запитую, у Несбіта, де він.

— Не знаю, друзяко. Але глянь, яка в нас гарна здобич! — він аж витанцьовує довкола двох відкритих дерев’яних ящиків, що стоять на землі. У них повно зброї. — А там ще більше, — додає Несбіт, заходячи у велике сіре шатро.

Ґрейторекс гукає Софі, новому бійцю-стажеру:

— Поклич заготівельників та всіх інших! Скажи їм, хай поквапляться.

Я ніде не бачу Маркуса. Хочу зосередитися на шипінні, але тут скрізь тіла Ловців, і всі вони з мобілками. Стою серед них, намагаючись збагнути, у чому справа, аж ось із шатра виходить Несбіт, повідомляє про ще одну проблему. Поперед себе він штовхає полоненого.

— Дивіться, шо я знайшов у кутку!

Ловець опустив голову, пряме біляве волосся затуляє йому чоло.

Несбіт поштовхом примушує полоненого стати навколішки, і юнак підводить голову.

Я не бачив його, відколи мені було тринадцять, але я все одно його впізнав. І він мене теж упізнає.

— Натане!

Моя перша думка не про нього, а про Анналізу. Я знаю, що для неї Коннор — найближчий з братів. Знаю, що він допоміг їй утекти. Намагаюся думати про нього позитивно.

А тоді він каже:

— Натане, мене до цього змусили. Мій дядько примусив мене вступити в лави Ловців. Я цього всього не хотів!

І раптом це мене бісить. Я по коліна в цій гидоті, у мертвих тілах, а він нарікає, що його примусили вступати в лави Ловців! Він такий самий жалюгідний боягуз, яким я його й пам’ятаю! Підходжу і плюю на нього.

Несбіт починає бідкатися глузливо-розважливим тоном:

— Та чого ти, Натане? Він же правду каже. Тому він і ховався десь отак позаду. Бо він цього всього не хоче.

Відступаю на крок, намагаючись опанувати себе, але підходить Габріель, запитує, що сталося, і я йому кажу:

— О, Габріелю, дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем. Оцей кавалок гівна — це Коннор. Коннор О’Браєн. Молодший брат Анналізи. Я вчився разом із ним у школі. Він Ловець. Але не хвилюйся, Габріелю. Він не хоче ним бути. Не хоче завдавати нікому шкоди. Принаймні поки його не примусять. І навіть коли він це зробить, то буде дуже-дуже жалкувати, що так сталося. Отож-бо все гаразд, — відвертаюся, щоб хоч трохи вгамувати свою лють, але не можу, тож повертаюся до нього знову і копаю ногою в живіт, вигукуючи: — Хіба не так, Конноре?!

Він згинається удвоє, припадаючи обличчям до землі, і стогне.

— Ой! Мені так жаль, Конноре, я не хотів завдати тобі шкоди. Це просто частина моєї роботи. Насправді я не хочу цим займатися.

Габріель стає поміж мною і Коннором, хоч йому й не треба цього робити. Я не збираюся більше бити Коннора, хоч усе ще розлючений. Кажу Габріелю:

— Усе гаразд. Я просто на секунду втратив контроль.

Потім нахиляюся до Коннора і додаю:

— Це саме Коннор сипав мені на спину порошок, щоб зафіксувати надрізи на моїй спині. Не «Ч», а тільки «Б».

— Тоді я виріжу своє ім’я на його спині, — каже Маркус. Він саме прямує до нас. Хапає Коннора за волосся, приставляючи йому до горла Феїрборн. Коннор дивиться на мене, вирячивши очі.

— Чи, може, просто відрізати йому голову? — запитує Маркус у мене. — Так чи ні?

— Конноре!

Це Анналіза. Вона на чолі цілої юрби людей, що з’являється з-поза дерев, і швидко біжить до нас. Кричить:

— Відпустіть його!

Тоді хапає пістолет якогось Ловця, що випав йому з рук під час бою, і скеровує його на Маркуса.

Я кидаюся поміж них, виставляючи вперед руки.

— Анналізо, опусти пістолет!

— Іди геть, Натане! Скажи Маркусу, щоб відпустив Коннора.

Я зупиняюся. І далі тримаю руки перед собою. Намагаюся говорити неголосно й спокійно.

— Анналізо, ми не завдамо шкоди Коннору. Прошу опустити пістолет. Це не допоможе. Опусти пістолет. Будь ласка.

Я бачу, що Анналіза тремтить, але вона відповідає:

— Лише тоді, коли відпустите мого брата.

Повертаюся до Маркуса, кажу йому якомога рішучіше:

— Коннор полонений. Нехай ним опікується Селія. Вона захоче його допитати. Це вже її проблеми.

Тоді знову обертаюся до Анналізи.

— Будь ласка, опусти пістолет.

— Пообіцяй мені, — каже вона. — Пообіцяй, що з ним нічого не станеться…

— Так. Обіцяю. Він полонений.

Анналіза опускає пістолет.

Я знову повертаюся до батька і кажу йому:

— Ми віддамо Коннора Селії.

Маркус відповідає:

— Я виріжу своє ім’я у нього на спині, коли вона закінчить допит!

Але він випускає з рук Коннорове волосся, і Коннор падає долілиць.

Цієї миті ліворуч від мене чути постріл, одна із заготівельниць неподалік валиться на землю. Ще один постріл, вереск — і ще одна заготівельниця падає.

— Ловці! Ловці! — вигукує хтось, і його крик підхоплюють інші. Заготівельники біжать туди, звідки прийшли, але я помічаю за ними чорні постаті Ловців. Ось чому я чув це шипіння! Ловці весь час ховалися поміж дерев. Були невидимі. Тепер ми їх бачимо, вони оточили нас. Ми у пастці!

Габріель стріляє в Ловців, але з’являються все нові й нові.

Ґрейторекс кричить:

— Усім на землю! Не підніматися!

Проте її голос ледве чутно серед усього цього галасу і стрілянини.

Анналіза стоїть, захищена деревом праворуч. Я припав до землі. Довкола мене свистять і риють землю кулі. Я волаю:

— Анналізо, лягай на землю!

Вона не чує, або не хоче чути, й далі стоїть. Я вже готовий крикнути знову, але вона підносить пістолет, і я обертаюся, очікуючи побачити якогось Ловця, що біжить, аби напасти на неї. Та насправді все набагато гірше.

Коннор підповзає до ящика зі зброєю. Я кричу йому:

— Ні, Конноре. Ні!

Але це вже запізно. Маркус занадто розлючений. Він хапає Коннора за волосся й волочить його по землі, щоб той бачив мене, а тоді дивиться мені в очі й перерізає Коннору горло.

Анналізин пістолет стріляє, стріляє знову і знову.

Маркус заточується.

Друга куля влучає в нього на кілька сантиметрів вище від попередньої. Обидві поранили його в груди. На його сорочці розпливаються маленькі чорні плями, він падає навколішки. А я заклякаю на місці, дивлячись на нього виряченими очима.

Мого батька застрелили!

Повертаюся до Анналізи, яка й далі цілиться у Маркуса.

Стаю поміж ними, захищаючи його. Випростуюсь. Анналіза верещить на мене:

— Ти обіцяв! Ти обіцяв!

Довкола нас усе густішає злива куль, і Габріель стрибає на мене, притискаючи до землі, лягає зверху, щоб захистити. Коли я підводжу голову, Анналіза вже зникла.

Сповільнюючи час

Я підповзаю до Маркуса, притискаючись до землі. Мушу відтягнути його поза ящики. Його рани серйозні, але не смертельні. До того ж це Маркус: він володіє надзвичайно потужними силами зцілювання. З ним усе буде гаразд.

— Мусиш жити, мусиш жити, поки ми повернемося до Ван, — кажу йому.

Маркус кашляє.

— Сумніваюся, що ти мене туди затягнеш… Чи куди-небудь затягнеш…

Це правда: більшість членів Альянсу зуміли втекти, але якщо дехто з них скористався розколиною, і Ловці її знайшли, тоді все, нам кінець. На землі лежать чотири або п’ять тіл повстанців, і я бачу, як ще хтось упав поодалік, відставши від решти. Раптом усвідомлюю: це була добре спланована операція! Ловці стежили за тим, де має бути розколина… Цілком можливо, що вони вже захопили наш табір…

До нас підповзає Несбіт і каже:

— Більшість Ловців побігли вслід за заготівельниками, але ми теж в оточенні.

Габріель допомагає Несбітові підтягнути сюди кілька дерев’яних ящиків, щоб утворити імпровізовану барикаду. Ящики зі зброєю лежать біля наших ніг. Габріель перебирає пістолети, намагається стріляти з них. Жоден із них не працює. Усі вони поламані.

Ми в пастці.

Ґрейторекс, Клаудія й Самін неподалік од нас, сидять навпочіпки за іншими ящиками. Я бачу біля них тіло Олівії. Усі решта втекли.

Несбіт пропонує Маркусу свою флягу.

— Це вода, — каже він.

Маркус бере флягу, але його руки тремтять.

— Є в когось мудрі ідеї? — запитує Несбіт.

Габріель каже:

— Ми мусимо якомога швидше забратися звідси. Я нарахував поблизу шістнадцять Ловців. Але решта теж скоро повернеться.

— їх може бути й більше, — кажу я. — Думаю, вони мають Воллендові татуювання. Вони всі можуть ставати невидимими.

— Гівняні справи! — лається Несбіт.

— Так, — погоджується Маркус. — Гівняні.

— Маркусе, а ти можеш бігти? — запитує Габріель.

— Не думаю… — у куточку його рота проступає і піниться кров, він заходиться кашлем. Я бачу, що батько зцілює себе, і зцілення це потужне, але воно не триватиме довго. — Не думаю, що я навіть підвестися зможу… Ці кулі такі паскудні.

— А можна їх якось вирізати? Так, як ти вирізав мою?

— Одна в мене у легенях… Якщо почати її вирізати, я так чи інакше помру…

Довкола стріляють, я знаю, що Маркус точно не зможе бігти швидше за Ловців. Роззираюся. Не певний, чи і я зміг би їх випередити…

Несбіт і Габріель відповзли трохи далі й відстрілюються від чотирьох Ловців, що крадькома наблизилися до нас.

Маркус каже:

— Я не маю достатньо сил… Але, гадаю, міг би допомогти вам вислизнути звідси. Я ще можу ненадовго зупинити час… Це триватиме не більше однієї хвилини або й менше… Але це дасть вам змогу прослизнути повз усіх Ловців довкола нас.

— А як же ти?

— Я залишуся тут.

Хитаю головою.

— Я понесу тебе. Ми витягнемо тебе звідси.

— Ні. Вам не вдасться. Я занадто повільний. Ви мусите вирватися звідси.

— Ні.

— Я не зможу залікувати ці рани. Я помираю, Натане. Ти мусиш виконати те, що тобі наречено. Ти й сам це знаєш, правда? Я бачив це у своєму видінні…

Заперечно хитаю головою.

— Ні. Я не зможу…

— Зможеш. Тобі допоможе Феїрборн. Він прагнутиме мене зарізати. Розчахни мої ребра. З’їж моє серце. Зроби це в людській подобі. Це все було в моєму видінні. Візьми мої Дари. Прийми їх усі і скористайся ними.

У мене таке відчуття, ніби все своє життя я наближався до цієї миті, але я цього не хочу.

— Іншого виходу немає, Натане.

— Я не зможу цього зробити…

Але я бачу, що Маркус уже все вирішив за себе й за мене.

До нас підповзає Габріель, і Маркус йому каже:

— Зараз я ознайомлю тебе з планом дій. Я хочу, щоб ти подбав про те, що Натан усе зробить і безпечно вислизне звідси. Думаю, що в мене ще вистачить сил зупинити час на якихось тридцять секунд, може, трохи на довше… Цього вистачить, щоб ви змогли втекти. Убийте за цей час якомога більше Ловців і зустрічайтеся ось там, подалі звідси, — він показує головою в протилежний від розколини бік. — Натан залишиться зі мною. Коли він буде готовий бігти, мусите його прикрити. Якщо залишаться ще живі Ловці, відволічіть їхню увагу від Натана.

Я хитаю головою, але Габріель каже:

— Так. Я все зроблю для його безпеки. І скажу решті.

Він відповзає до Ґрейторекс і Несбіта.

Маркус простягає руку і кладе її мені на плече.

— Натане, я радий, що зумів тебе пізнати, хоча б трохи… Можливо, замало й запізно. Волів би, щоб це тривало довше… — його рука падає на землю, він витягає з куртки Феїрборн. — Я помираю, Натане. Але не хочу померти намарне. Я хочу, щоб ти отримав мої Дари.

Хитаю головою. Це неможливо. Неможливо, щоб я вбив батька, не кажучи вже про пожирання його серця.

— Ти сильний. Ти зможеш це зробити. Убий мене, а тоді вбий Соула і всіх решту. Убий їх усіх.

Він вкладає мені в руку Феїрборн.

— Ти зробиш це заради мене, Натане?

Дивлюся в його очі й бачу там чорні трикутнички, що рухаються поволі, вкрай поволі. Знаю, що вже нічим йому не зараджу, і мушу зробити те, про що він просить. Видобуваю з піхов Феїрборн, відчуваю його прагнення й кажу батькові:

— Я вб’ю їх усіх.

— Завжди пам’ятай, що я сам захотів, щоб ти зробив це. Я пишаюся тобою, — він знову заходиться кашлем. — Робити це закляття дуже важко. Коли час знову прискориться, я страшенно ослабну і не зможу більше зцілюватися. Саме тоді ти й задієш Феїрборн…

Він починає потирати долоні, роблячи рухи по колу. Його рухи дедалі швидші, а кола — вужчі. Він зупиняється. Набирає в груди повітря й починає знову. Знову зупиняється і знову починає. Тоді зупиняється і підносить долоні до скронь. Дивиться на мене, і я бачу, що закляття починає діяти, й він концентрується на цьому, але йому дуже важко. Це висмоктує всю його енергію. Його руки тремтять. Він вимовляє:

— Хай утікають…

Я дивлюся на Габріеля. Усе застигло, і я відчуваю, що час зупинився. Кричу йому:

— Біжіть!

Насправді й сам уже нічого не розумію.

Габріель, Несбіт і всі решта кидаються бігти. Лунають постріли. Я бачу, як падає Ловець. Тоді ще один. І раптом усе довкола починає пришвидшуватися.

Наступна річ, яку я роблю, найжахливіша.

Якби не пророцтво, я не зміг би цього зробити… якби батько сам мене про це не попросив, дивлячись увесь час просто мені в очі. Він каже:

— Я люблю тебе, Натане. І завжди любив.

Його очі чорні, у них поволі обертаються і зникають порожні трикутники.

Роблю те, що мушу, не відводячи погляду від батькових очей. Феїрборну не терпиться зануритися в його тіло й усе там роздерти. Він допомагає мені. Я розпанахую батькові груди й починаю пожирати й заковтувати його серце, дивлячись, як трикутники в його очах гаснуть назавжди…

Бачити Джессіку

Я не зовсім розумію, що має статися після того, як уб’ю батька. Усвідомлюю, що довкола й досі є Ловці, але Ґрейторекс і решта наших їх зараз атакують. Зміна ситуації збентежила Ловців, і цього принаймні має вистачити для втечі. Я залишаю батькове тіло. Це важко зробити, та коли підводжуся й починаю бігти, мої ноги вже самі мене несуть.

Бачу попереду Габріеля й біжу до нього. Хоч насправді я нічого не бачу, крім батькових очей, який дивляться на мене, а трикутники у них гаснуть і щезають назавжди. Досі відчуваю в роті гострий присмак його плоті. Мене ось-ось знудить, але я не хочу, рішуче не хочу, щоб це сталося.

— Натане, подивися на мене, — просить Габріель. І я усвідомлюю, що він схопив мене за руку. — Глянь на мене!

Роблю те, що він каже. Але нічого до пуття не бачу. Не можу сфокусуватися на ньому.

Габріель щось мені говорить. Не розумію, що саме. Пригадую, як батько сказав, що любить мене. Я його майже не знав. А тепер от взяв і вбив. Було стільки крові. Стільки крові. У мене підгинаються коліна, але Габріель хапає мене і кричить:

— Натане!

До нас підбігає Несбіт, бачить мене й зупиняється, вигукуючи:

— Чорт!

Він не знав, що я збирався зробити.

З’являються Ґрейторекс і всі інші, і витріщаються на мене. Знаю, що я весь закривавлений: обличчя, груди, руки…

Ґрейторекс каже:

— Нам треба рухатися. Підходять нові Ловці.

Габріель тягне мене за собою. Смикає за руку.

Ґрейторекс і Самін попереду, Клаудія праворуч, а Габріель біля мене зліва.

Біг допомагає. Я поступово приходжу до тями. Але ми недостатньо швидкі. Ловці женуться за ними. Ми не зупиняємося, і що довше я біжу, то краще себе почуваю, стаю міцнішим. Я тепер уже на чолі нашої групи. Лунає ще один постріл, тоді зойк, я повертаюся і бачу, як падає Самін. Вона не померла. Габріель уповільнює біг, зупиняється, і я підбігаю до нього. До Самін якихось двадцять кроків.

Кажу Габріелеві:

— Біжи далі. Будь біля Несбіта, я вас наздожену.

Він хитає головою.

— Ні, вона моя партнерка. Я сказав твоєму батькові…

— Ні! Я швидший за тебе. Я зможу втекти. Біжи. Якщо за кілька хвилин я вас не наздожену, зустрінемося в тому місці, про яке домовилися. Але чим довше ти тут стоятимеш, тим більша мені загрожуватиме небезпека.

Він показує на мене; він знає, що я мушу бути сам.

— У тому місці, де домовилися.

— Так. Біжи.

Габріель біжить.

Я повертаюся до Самін. Феїрборн ще й досі у моїй руці.

Стаю біля неї навколішки. Їй вистрілили у спину, але кров тече їй з рота й носа. Я кажу:

— Вибач, Самін.

Вона нічого не каже, просто дивиться на мене. Я перерізаю їй горло.

Ще більше крові. Всюди кров. Стікає з моїх рук.

Підводжуся й дивлюся на Ловців, пересвідчуючись, що й вони мене бачать. Виокремлюю серед них одну. Вона лише промайнула перед моїми очима. Але я знаю, хто це. Моя сестра, Джессіка. Це вона влаштувала нам пастку.

Знаю, що їм мене не наздогнати. Я в стані шоку, але моє тіло міцне, міцніше, ніж будь-коли. І я біжу — тоді мені не треба думати. Я не хочу думати. Просто біжу. Кидаюся ліворуч. Спритно біжу в інший бік від Несбіта, Габріеля і Ґрейторекс, заманюючи за собою Ловців.

Червінь

Не можна рахувати, скільки всього загиблих. Їх безліч. І завжди буде ще хтось. Не можна про це забагато думати. Треба просто йти далі. Але щоразу, коли думаєш, що вже не побачиш нових трупів, наштовхуєшся на ще один. Ще одна жінка або чоловік, усі члени Альянсу, усі мертві, вбиті зазвичай пострілом у спину.

Ти опиняєшся в тихій долині, куди встигли добігти деякі повстанці. Тіла лежать одне на одному, немовби вони здавалися в полон, але їх все одно розстріляли, декого — просто в голову… стратили. Перераховуєш їх. Це все, що ти можеш тепер зробити. Дев’ятеро загиблих…

Якби був живий Маркус, якби його не застрелила Анналіза, більшість із цих людей також були б живі. Маркус зміг би стримати Ловців. Зміг би вбити багатьох… Ці смерті на сумлінні Анналізи.

Але тобі треба теж забиратися з цієї долини, інакше ти теж загинеш. Ловці прийдуть сюди перевірити, чи не пропустили когось.

Починає дріботіти дощ, а ти дряпаєшся вгору схилом і потрапляєш з цієї долини в іншу, зі стрімкішими схилами і старішими деревами. Поміж деревами лежать округлі, вкриті мохом валуни, все тут рясно поросло вересом і папороттю: пишне, зелене і прекрасне місце. Ти сідаєш, занадто втомлений, щоб рухатися далі. Папороть нависає над твоєю головою, а дощ тарабанить по її листю. Втираєш обличчя. Відчуваєш, ніби в грудях у тебе все палає. Маркусове серце вже поділилося з тобою своїми Дарами, але воно тебе виснажило і робить з тобою ще щось.

Ти схиляєш голову, і дощ стікає по тобі червоними струмочками, змішуючись із брудом та кров’ю довкола тебе.

Ти хочеш спати, але варто тобі заплющити очі, як ти знову бачиш усе це: Анналізу, яка цілиться в Маркуса, Феїрборн, що розтинає Маркусову шкіру, себе самого, коли ти розчахуєш йому ребра, і всю цю кров, і все те, що ти мусив зробити…

Тобі б ніколи не довелося вбивати Маркуса, ніколи б не довелося перетривати цей жах, якби не Анналіза.

Ти лежиш під дощем. Знову і знову подумки перебираєш усе це. Сьогодні ти більше нічого не зможеш зробити. Але завтра все буде інакше. Завтра ти вирушиш по неї.