Напівдикий

Зроби Обаму

Габріель, оновлений Габріель, спочатку миється під душем. Ми повернулися в його кімнату. Я загоїв свою руку, і тепер, крім усіх інших шрамів, маю ще й круглу рану з обох боків долоні. Зцілив її за кілька секунд. Габріелева рука також загоїлася. Я спостерігав за цим. Це тривало хвилин двадцять, але у фейна на це пішли б тижні. Він увесь цей час шкірив зуби. Мабуть, отримував кайф від зцілення і від того, що став самим собою.

Габріеля ще трохи хитає, але він каже, що купання для нього важливіше за їжу. У мене паморочиться в голові від браку їжі та сну, але більше, ніж їжі й купання, я потребую бути з Габріелем. Він такий задоволений, такий упевнений. Такий справжній Габріель.

У спальню заходить Ван.

— Ти добре впорався, Натане. І ти зрадієш, почувши, що я хочу швидко рухатися далі. Мушу вже завтра бути на зборах Альянсу в Барселоні. Після сніданку вирушаємо.

Легенько відчиняються двері до ванної, і в проході з’являється Габріель — оголені груди, рушник довкола талії, вологе волосся, широка усмішка й очі кольору кавових зернят із золотистими вузликами, що неквапливо обертаються довкола райдужної оболонки.

— У мене таке враження, що ця розмова стосується не тільки меню на сніданок, — каже він.

— Натан тобі розповість, — відповідає Ван. — Невдовзі вирушаємо, але спочатку святкова трапеза… Це зілля не так уже й часто спрацьовує.

І вона виходить зі спальні.

— Мабуть, це в неї такі жарти, — кажу я, повертаючись до Габріеля.

— Ага, — погоджується він, відкриваючи двері повністю. — Ну, що ти думаєш?

— Про тебе нового?

Він киває.

— Про оригінальну версію, — він розводить руки і поволі обертається, щоб я міг його роздивитися з усіх боків.

— Ти… напрочуд схожий на фейнівську версію. Тільки усмішка від вуха до вуха ось-ось розірве тобі обличчя.

Але Габріель шкіриться ще ширшою посмішкою.

— А от очі твої змінилися, справді змінилися. І ще щось з’явилося. Ану повернися, — пильно розглядаю його, намагаючись усвідомити цю зміну, але не бачу нічого конкретного, на що міг би вказати. — Мабуть, це пов’язане з тим, як рухаються Чорні маги, але я не можу висловити це точніше. — Габріель майже не ворушиться, проте щось у його поставі змінилося. — Здається, тепер тобі набагато зручніше у власній шкірі, набагато природніше, — знизую плечима. — Та я не певний, що річ саме в цьому: ти завжди виглядаєш дуже природно.

Він повертається до мене, ледве стримуючи посмішку.

— Дякую тобі. Це дуже великий комплімент.

— Ніякий це не комплімент. Я просто намагаюся тебе описати.

— А я намагаюся сказати, що… — він вагається і навіть, здається, злегка червоніє, —…тобі дуже зручно у власному тілі.

— Мені? — зазвичай він дуже добре відчуває людей, але цього разу страшенно помилився.

— Я думав, що розумів тебе раніше, але тепер більше ніж будь-коли усвідомлюю, наскільки ти могутній чаклун, — каже Габріель. — Твій справжній Дар — це твій зв’язок із фізичним світом, і коли ми потрапили в Уельс…

— Насправді ми не потрапляли в Уельс. Ми були в стані трансу.

— Ми вирушили в Уельс. Ти зі своїм звіром і я, ми там були. Я не знаю, як це описати, але… ти став частиною землі, а земля — частиною тебе.

Я лише швидко хитаю головою і вже маю намір сказати: «Ми не були в Уельсі», але не кажу цього. Я й сам не розумію, що сталося. Не знаю, де ми опинилися. Але сталося щось важливе, і з моїм звіром також.

— Ну? — під’юджує Габріеля Несбіт, додає бекон до сендвіча-грінки, а тоді підносить її до рота, збираючись відкусити шматок. — Ти можеш зробити Обаму?

Габріель удавано зітхає.

— Маю проблему зі своїм Даром. Усі тільки й чекають, коли я почну когось мавпувати, наче в цирку. Зроби Обаму. Зроби Мерилін Монро. Я б хотів побачити принцесу Діану, Гітлера, Каньє Веста чи як його там, — він нарікає, але посмішка й надалі не сходить з його вуст.

Ми сидимо за сміховинно довгим обіднім столом. Несбіт приготував стільки всього, що вистачило б на двадцятьох осіб. Яєчня, бекон, ковбаски, гриби, помідори, якась риба, каша, варені яйця, бублики, мед, шинки й сири. Море харчів. Ван снідає грінкою, запиваючи її кавою.

І тут мені спадає щось на думку:

— Але ж вони фейни. Ти ж не ставав ними, га?

Ага.

— І не застрягав у їхніх подобах?

— Ні. Я просто застряг у самому собі в образі фейна.

Ван каже:

— Коли Габріель пародіював Обаму, це була тільки зовнішня маска. Усередині він залишався Габріелем. Він намагався випробувати, що то означає — виглядати фейном. Та коли він прийняв набагато радикальніше рішення — спробувати фактично бути фейном… внутрішньо… — тоді він і застряг. Йому це занадто добре вдалося.

— Я аж занадто талановитий.

— Так, Габріелю, у тебе неймовірні здібності. Але прошу принаймні зараз не вдаватися до жодних трансформацій. Дозволь нам насолодитися тим, що ти повернувся до нас самим собою.

Несбіт починає прибирати зі столу. Він каже, стоячи з протилежного боку, якраз навпроти мене:

— А я й досі чекаю, коли вже побачу Натанову метаморфозу. Не певний, у кого він перетворюється: у вовка чи в дику собаку.

— Хочеш перебути зі мною нічку і з’ясувати?

— Ні, друзяко, дякую, — відповідає той. — Я волію готувати сніданки, а не ставати ними.

— Знаєш, Несбіте, не думаю, що я захотів би тебе їсти. У тебе ж, мабуть, огидний смак. Забагато жиру, як на мене.

— Та ти не журися, малий. Не встигнеш ти змінитися, як я вже тебе підстрелю.

Дивлюся на нього, проте не встигаю нічого відповісти, бо він додає:

— Чого ти так настрашився, друзяко, я ж не вбиватиму тебе, хоч і цілюся влучно. Лише пораню. А зцілюєшся ти швидко… тобі це не зашкодить.

І судячи з його голосу, він каже це цілком серйозно. Я бурмочу Габріелю:

— Бачиш? Тебе просять показати свій Дар, пародіюючи Обаму, а в мене просто стріляють, приказуючи: «Тобі це не зашкодить».

Я намагаюся не псувати собі гарного настрою й далі тішитися Габріелем. Мушу ігнорувати Несбіта, та коли сягаю по хліб, дивлюся на свою руку з усіма тими шрамами та ще й із чорним татуюванням, і мені хочеться заволати Несбітові, що це все ще й як шкодить, що я відчуваю біль від кожного поранення, що все моє тіло вкрите цими шрамами, які швидко загоювалися, але завдавали мені болю, і про жоден із них я не можу сказати, що він мені не зашкодив.

Підводжуся, відставляю назад крісло й виходжу з кімнати зі словами:

— Я думав, що ми від’їжджаємо…

Барселона

Ми знову в авті, що з ревінням рушає алеєю, розкидаючи навсібіч гравій. Несбіт за кермом. Ми з Габріелем на задньому сидінні.

Звертаюся до Ван:

— Ти казала, що ми вирушаємо на збори Альянсу, але ж нам важливо знайти Анналізу. Це пріоритет номер один.

— Усе зробимо: і те, і друге. Мусимо знайти будинок Меркурії. А Меркурія ділилася цією інформацією лише з кількома довіреними особами. Однією з них є Провідниця.

— То ми збираємося на зустріч із Провідницею? — запитую я.

— Якщо її знайдемо, — відповідає Ван. — Бо зараз вона майже така невловима, як і сама Меркурія. Провідниця покинула Женеву, коли там з’явилися Клей та Ловці, вирушила, ймовірно, до Іспанії, але я не знаю, де саме в Іспанії вона може бути, а це велика країна.

— То що ж нам робити?

— Поїдемо до Іш, до постачальниці. Вона зможе нам допомогти.

— А що вона постачає?

— Усе, що може забажати Чорна відьма. Інгредієнти, інформацію, допомогу.

— А ті збори Альянсу, про які ти згадувала, вони теж у Барселоні?

Ван затягується сигаретою.

— На щастя.

Але серйозний і стурбований вираз її обличчя трохи заважає мені радіти цьому щастю.

Ми їдемо просто до Барселони, зупиняючись лише для того, щоб одного разу змінити автомобіль, а іншого запустити нічний димок, аби з настанням темряви нам не було аж так нестерпно. Наступного ранку ми припарковуємося на якійсь діловій барселонській вуличці з безліччю всіляких крамничок. Несбіт, зарослий щетиною, виглядає, як купа лайна, і я йому про це кажу. Він огризається:

— Ти теж не кращий.

Ми всі пом’яті й замучені, крім Ван, звичайно, яка виглядає свіженькою, немов ми щойно виїхали, так, як і завжди. Ну й Габріель, пом’ятий він чи ні, також має нормальний вигляд.

Несбіт вилазить із машини, щоб дістати дві піци — для мене і Габріеля. Ми чекаємо в авті, поки дорослі займаються своїми справами.

Ван з огидою дивиться на коробки з піцою, коли повертається Несбіт.

— На щастя, Іш дуже гостинна. Вона добре нас нагодує. Більшу частину року Іш подорожує, але влітку завжди проводить кілька тижнів у Барселоні.

Зараз серпень, і я можу хіба сподіватися на те, що Іш таки знає, де можна знайти Провідницю, бо нам залишається дедалі менше часу для того, щоб порятувати Анналізу. Минуло вже два місяці від мого дня народження, два місяці, відколи Анналіза заснула мертвим сном. Я не маю поняття, чи всі наші намагання марні, — раптом Анналіза все одно вже мертва? Але, як завжди, про це краще не думати забагато.

— Нехай його ніхто не бачить, Габріелю, — каже Ван.

— Я тут, до речі. Можеш звертатися просто до мене.

— Так, звичайно, — Ван переводить погляд на мене. — Прошу не виходити з машини. Нічого не втни, поки ми повернемося.

Несбіт додає:

— Не хочемо, шоб тебе побачив якийсь заблудлий Ловець.

— Це ж ти експерт з потрапляння на очі, — огризаюсь я.

Несбіт роззявляє було рота, але нічого не каже. Має однак доволі жалюгідний вигляд.

— Як довго вас не буде? — запитує Габріель у Ван. — Коли нам треба починати хвилюватися?

Ван усміхається.

— Вам не варто за нас хвилюватися. Нас не буде пару годин, можливо, трохи довше. Не можна квапитися — не слід забувати про гарні манери.

Ранок у розпалі, авто добряче розігрілося під серпневим сонцем. Розвалившись на сидіннях, я відкриваю коробку й починаю їсти кусень піци. Враз Габріель каже:

— Я піду за ними. Залишайся тут.

Він виходить із машини й прямує вулицею.

Наздоганяю його за кілька секунд і кажу:

— Я йду з тобою.

— Гаразд, але тримайся далеко позаду. Я йтиму вслід за ними. А ти — за мною.

Трохи відстаю, коли Габріель завертає у якийсь провулок, але не випускаю його з виду. Він стрімко крокує вже іншим, темним і безлюдним провулком. Минаємо ще кілька провулків, я йду назирці, тримаючись на відстані, тоді він завертає праворуч, і коли я доходжу до рогу, Габріеля там уже немає.

Чорт!

Цей провулочок ще вужчий. Усі будинки тут чотириповерхові. Я поволі просуваюся вперед. Усі двері зачинені, крізь брудні вікна нічого не видно. Доходжу до глухого кута й розвертаюся, щоб рухатися назад, коли це з дверей ліворуч з’являється Габріель. Він підкликає мене кивком голови.

— Вони там. На якійсь зустрічі. Думаю, що це будинок тієї Іш, але я чув, як вони згадували про Альянс. Хочеш спробувати підслухати їх?

Я киваю.

Він знову підходить до дверей будинку, уже зачинених.

Тоді витягає з кишені куртки якусь шпильку для волосся. Вона завершується з одного кінця незвичним чорним черепом, і я вже колись її бачив. Це одна з тих шпильок, що відмикають двері.

— Ти що, поцупив її в Меркурії? — запитую.

Габріель хитає головою.

— Ні, мені це дала Роза.

Він запихає шпильку в замок і поволі відчиняє двері. Я заходжу слідом за ним усередину. Здається, це вхід до великої квартири. З кімнати попереду долинають спокусливі запахи їжі, яку там готують. Піднімаюся вслід за Габріелем широкими камінними сходами, потім крізь двері на сходовому майданчику потрапляю до їдальні. У її глибині є французькі двері, що ведуть на вузенький балкон, який простягається вздовж усієї квартири. На балкон ведуть не тільки двері з їдальні, але й двері сусідньої кімнати. Ці інші двері прочинені. Я йду попід самою стіною, щоб мене було непомітно з тієї кімнати, але підходжу достатньо близько, щоб почути, про що там розмовляють.

Говорить Ван. Розповідає про якусь Чорну відьму. Здається, оцінює, чи варто цій особі вступати в Альянс. Несбіт висловлює свою, не надто прихильну, думку. До розмови долучається голос ще якоїсь жінки. Ван відповідає їй. Називає її Іш.

А тоді я чую ще один голос. Голос, який миттєво впізнаю. Я б його ні з яким іншим не сплутав, бо відчуваю, як мені забракло дихання. Перше поривання — бігти звідси геть. Дивлюся на Габріеля, він збагнув, що виникли якісь проблеми, тому хапає мене, коли я роблю крок до дверей і притискає до стіни. І мені вдається стриматись. Я починаю глибоко дихати й заспокоююся.

Габріель беззвучно запитує самим вустами:

— Що сталося?

Я шепочу:

— Усе гаразд. Я в нормі.

А він дивиться на мене запитальним поглядом.

— Я в нормі, — наполягаю, не відводячи очей. Бо й сам так вважаю. — Я знаю, хто там є. І чому вони не хотіли, щоб я сюди прийшов.

Габріель і далі пильно дивиться на мене.

— Хто?

Дивно, але я не можу вимовити її ім’я. Хитаю головою, ніби знову маю на собі ошийник і не годен дихати. І перед моїми очима пролітають усі ті миті, коли вона мене била, давала ляпаси, заковувала в кайдани й оглушувала своїм Даром. Відштовхую Габріеля вбік, витягаю ножа, підходжу до відчинених дверей і кажу:

— Моя вчителька й опікунка.

Моя вчителька й опікунка

Там стоїть Селія. Вбрана так само, в армійській уніформі, чорних чоботах, зелених полотняних штанах, зеленій сорочці. Її волосся підстрижене так само коротесенько, під їжака, аж видно з-під нього череп. Обличчя, як завжди, бліде й огидне.

— Натане, приємно тебе бачити, — каже це так, ніби я її старий приятель, якого вона кілька тижнів не бачила.

Хитаю головою.

— Ні. Нічого приємного.

Ступаю крок уперед, тримаючи в руці ножа. Несбіт підводиться з місця, і я помічаю, що він націлив на мене пістолет. Габріель також підходить ближче й наставляє свій пістолет на Несбіта.

— Що тут відбувається? — запитую я. — Чому вона тут?

Ван підводиться й показує Селії рукою, щоб та сідала.

— Селія співпрацює з Альянсом… Вона одна з тих бунтівних Білих відьом, які допомагають нам здолати Соула, Білу Раду і Ловців.

Хитаю головою.

— Ні.

Ван каже:

— Несбіте, прошу забрати пістолет. Я впевнена, що Натан не завдасть нікому з нас шкоди.

Несбіт крутить пістолет довкола пальця.

— Я б тебе не вбив, малий, ти ж знаєш.

І ховає пістолет назад у куртку.

— Габріелю, тебе це також стосується, будь ласка, — каже Ван.

Але Габріель не відводить пістолет від Несбіта.

— Ні, поки мені не скаже Натан.

— Настав його на Білу Ловчиню, Габріелю, — кажу я, і він скеровує пістолет на Селію.

Ван зітхає.

— Натане, саме тому я й не хотіла, щоб ти приходив сюди. Я хотіла спершу зустрітися з Селією, а вже потім поговорити з тобою й пояснити, як діє Альянс, і хто в нього вступає.

— І ти сподіваєшся, що я також долучуся! Разом із нею!

— Так, сподіваюся, — Ван сідає й дістає свій портсигар. — А як ти думав, Натане, хто буде залучений? Хто? Лише чемні Білі відьми? Нам потрібні воїни, люди, які знають, як поводять себе Ловці, і я можу тебе запевнити, що для цього не знайти нікого кращого за Селію.

Ван запалює сигарету, робить глибоку затяжку, а тоді випускає в мій бік цілу хмарку червоного диму. Не думаю, що вона намагається так заспокоїти мене, радше демонструє своє роздратування.

— Я не збиралася розповідати тобі про Селію, аж поки ми визволимо Анналізу, але, можливо, так навіть краще. Якщо ти не годен співпрацювати з Селією, то можеш собі податися в ченці, мені байдуже. Якщо ж хочеш, щоб я допомогла тобі врятувати Анналізу, то мусиш співпрацювати з Альянсом, а отже — і з Селією.

Вона знає, що в мене насправді немає вибору. Але також мусить знати, що я все ж таки можу її залишити після того, як вона виконає свою частину домовленості. Ван, мабуть, припускає, що я вважатиму справою честі допомагати Альянсу після того, як вони допоможуть мені. Ну, але це ми ще побачимо.

Ван знову затягується сигаретою й каже:

— Натане, прошу звеліти Габріелю, щоб він опустив пістолет.

Я вагаюся, а тоді демонстративно ховаю ножа. І кажу:

— Габріелю, будь ласка, дай мені свій пістолет.

Він без жодних вагань вручає його мені, тоді я підходжу до Селії і приставляю їй дуло до чола. Хочу знати, що відчуваєш, коли маєш змогу таке зробити, маєш владу над нею.

Селія дивиться на мене, не відводячи погляду. Її очі блідо-блакитні з кількома срібними цяточками. Я імітую звук пострілу, але вона навіть не зморгнула. Тримаю пістолет коло її скроні, насолоджуючись своїми відчуттями.

Кажу їй:

— Ти не застосувала свій Дар.

Вона могла б запросто збити мене з ніг.

— Я вже не застосовуватиму його на тобі, Натане. Ми тепер робимо одну справу.

— Невже? — не відводжу очей від Селії, але звертаюся до Ван: — А звідки ти знаєш, що вона не шпигунка?

— А вона шпигунка, Натане. Але наша. Селія надала нам багато корисної інформації про Соула, Раду і Ловців.

— Я в Іспанії з офіційною місією від Ради, Натане, — пояснює Селія. — Вони відкликали мою відставку. Моє завдання — вистежити кільканадцять оголошених у розшук Чорних магів. Тобі буде приємно довідатися, що твоє ім’я та ім’я твого батька очолює цей список.

— Я Напівкодовий.

— Відколи ти вислизнув з будівлі Ради, тебе визначено Чорним. Не знаю, що тобі розповіла Ван, але твоя втеча призвела до значних змін. Соул очолив Раду, а його приятель Волленд отримав повну свободу дій. Ось чому я допомагаю Альянсу. Ти знаєш, Натане, що я геть не прихильниця деяких Чорних магів, але й усілякі злочинці, як ото Соул, та монстри на зразок Волленда мене також не приваблюють.

— Раніше тебе чомусь ні Соул, ні Волленд не турбували. І ти не протестувала проти того, щоб тримати мене в клітці за наказом Соула.

— Я ж кажу, що після твоєї втечі багато чого змінилося.

— Ну, так. Тепер я тобі приставив дуло до чола.

Вона дивиться на мене спокійно, вона й далі та сама Селія, що вміє себе опанувати.

— Розумію, Натане, що ти на мене сердитий. Але я тобі не ворог. І ніколи ним не була.

Я проклинаю її. І лаюся.

— Твій ворог — Соул. Він ворог усіх справжніх магів, і Волленд теж. Вони продажні. Вони не справжні чаклуни. Соул загрожує нам усім, Чорним і Білим. Я все своє життя захищала Білих магів від Чорних, але тепер вони менш небезпечні для Білого відьмацтва, ніж Соул, — кліпає очима. — Я справді в це вірю, Натане.

— Я приставив пістолет до твого чола. Я загрожую тобі.

— Ну, щось у тому є. Але якщо ти не натиснеш на гачок, я співпрацюватиму з Альянсом для того, щоб знешкодити Соула і його дружків. Цього неможливо досягти силами самих лише Білих магів. Соул або тримає їх у руках, або вони просто заслабкі. Тих, хто скаржиться на нього, відразу карають.

Я лину думками до Аррана й Дебори, але не можу про них запитати. Не хочу, щоб про них мені розповідала Селія.

Ван каже:

— Натане, прошу опустити пістолет.

— Ні.

— Я можу показати тобі, які звірства викрила Селія, — Ван простягає мені якісь документи. — Тут фотографії Білих магів, яких катували і стратили за протест проти режиму Соула, а також інформація про кожного з них. Деталі про те, хто, коли й де. Смертні вироки, затверджені Соулом, — вона гортає документи. — Замордовані Чорні маги у Франції. Список імен.

— Мене це не цікавить.

— А даремно, — це каже інша жінка. Мабуть, вона і є Іш. У неї в руках також якісь документи. — Деякі Чорні маги думають, що я цілком нечутлива і мене не турбує доля інших, але ці речі… — і вона простягає мені один аркуш паперу, — …турбують усіх чарівників.

Беру той аркуш. На ньому фотографія трьох осіб: матері, батька й доньки. Батько висить на балці з зашморгом на шиї. Мабуть, це в них удома… Мати й дочка стоять навколішках. Мати ридає, її обличчя в синцях. Дочка має химерне обличчя. З порожньої очниці тече кров. У другу очницю хтось запихає ніж.

— Твоя сестра, Дебора, зробила все можливе й неможливе, щоб надати нам цю інформацію. Вона працює на нас. Вірить, як і ми…

— Заткніться! — мушу поміркувати і не годен цього зробити, коли вони говорять про Дебору. Але я вірю в те, що вона долучилася до Білих повстанців; вона терпіти не може несправедливості. Та я зосереджуюся на Селії. Кажу: — У Британії роками вбивали Чорних магів, і Селія брала в цьому участь. Переслідували Білих магів, які допомагали Чорним. І в цьому вона теж брала участь.

— Більшість Чорних магів покинули Британію, Натане, — уточняє Ван, — хоч мені відомо, що багатьох убили. Проте це зовсім інша справа. Соул просто вирізує їх… нас. Масштаби просто страхітливі. Усе стає дедалі гірше.

Селія додає:

— І Соул не просто загрожує Чорному відьмацтву. Натане, твій батько вбив мою сестру, але Соул творить жахливіші речі. Він убив мою давню партнерку, відставну Ловчиню, а моя племінниця перебуває зараз у камері смертників. Єдиним їхнім злочином був протест проти режиму Соула. Соул мав би захищати Біле відьмацтво. А він нас просто зраджує.

Знаю, що Селія не бреше. Цього в неї не забереш. Вона могла приховувати від мене деякі речі, коли я був її в’язнем, але ніколи не брехала. Я опускаю руку, повертаюся й виходжу з кімнати на балкон, де маю змогу набрати повні груди повітря.

Іш

Габріель біля мене, сидить на долівці балкону. Я не озиваюся, не хочу говорити. Пістолет і далі в моїй руці, але з мене вже досить вогнепальної зброї, тож я простягаю його Габріелю, він забирає пістолет.

Минає ще кілька хвилин, тоді я кажу:

— Здається, Селія може щось знати про Аррана. За ним завжди пильнували Ловці. Чи не міг би ти піти й розпитати в неї про нього й про Дебору?

— Так, якщо хочеш. А ти не міг би сам її розпитати?

Хитаю головою. Я ледве стримую сльози, хоч і не знаю, чому… забагато спогадів, пов’язаних зі мною і з Селією. Кажу Габріелю:

— Я був ще зовсім дитиною. Вона закрила мене у клітці, у кайданах, била… — пригадую, скільки разів вона мене лупцювала і застосовувала проти мене свій Дар. — Через неї я хотів накласти на себе руки, Габріелю. Я ж був іще дитиною…

За годину Селія йде, і я сиджу в кімнаті разом із іншими. Селія сказала Габріелю, що Арран працює в Лондоні, готується стати лікарем. Він долучиться до повстанців… бо симпатизує їм… але він у небезпеці, і за ним постійно стежать. Усі знають, що він ненавидить Раду. Дебора працює з архівами Ради.

Це не надто поважна посада, але сестра має доступ до всіх старих документів, а також їй потрапляють до рук і нові свідчення. Для цього вона явно користується своїм незвичним Даром. Ризикуючи життям, Дебора щодня пересилає цю інформацію Селії, але Селія сподівається, що Дебора невдовзі звідти забереться, бо до неї завжди ставляться з підозрою.

Мені важко зосередитися. Селії немає в моєму списку ненависті, не думаю, що ненавиджу її, проте я сердитий. Виходить, Габріель, мав слушність — я сердитий на більшість людей більшість часу, до того ж зараз я сердитіший ніж тоді, коли ще був ув’язнений, бо розумію тепер усю ту несправедливість і жорстокість, але нічого вже не можу змінити.

І хоч я й сам шокований тим, що почуваю до Селії, не менше мене дивує й те, що я почуваю стосовно Габріеля. Він довіряв мені. Він дістав пістолет, щоб захистити мене, а тоді віддав його мені без жодних запитань і жодних вагань, хоч мав би засумніватися, чи не зайду я надто далеко. Габріель не міг знати, що я зроблю, бо я сам того не знав.

Дивлюся на Габріеля. Він сидить, як і я, на невеликій подушці. Волосся заклав за вуха. Вродливий, відважний, делікатний, розумний і потішний — просто ідеальний товариш. А в мене небагато друзів: Анналіза, Еллен та Габріель. І я знаю, що він найкраще мене знає і найбільше у мене вірить. Навіть Арран не настільки довіряв мені, як Габріель. І коли Габріель мене поцілував, він це зробив для того, щоб я не почував себе погано. Продемонстрував мені таким чином, що я не якийсь там монстр. Він ризикував тим, що я його відштовхну, і знав, мабуть, про це. Мені було б значно легше, якби я аж настільки не переймався Анналізою. Якби я мав до Габріеля такі ж самі почуття, що маю до неї. Він каже, що не може витримати розлуку зі мною, а я відчуваю те ж саме до неї. Не можу собі уявити щасливого життя без неї. Я хочу бути тільки біля неї.

Габріель повертається до мене, бачить мій погляд, і вираз його обличчя змінюється.

— Що? — запитує він.

Хитаю головою й ледве ворушу вустами:

— Нічого.

Змушую себе відвернутися від нього й зосередитися на тому, що відбувається довкола.

Ми сидимо на великих подушках, розкладених колом у кімнаті. Підлога встелена килимами, перськими, мабуть. Навіть не одним, а кількома шарами килимів, покладених по два, а то й по три один на одного; вони м’які й шовковисті. Кімната тьмяна, але насичена кольорами — червоними й золотистими.

Я сиджу навпроти Іш, повнотілої жінки, вбрання якої — від тюрбану до шовкових капців — міниться яскравими барвами: пурпуровою, золотою, червоною. В Іш пухкі руки, вона розмахує ними під час розмови. Її довгі нігті прикрашені золотим манікюром, а пальців майже не видно під численними перснями, інкрустованими коштовним камінням. Нас представили й запропонували чаю. У кімнату зайшли дві дівчини з великими і круглими дерев’яними підносами. Чай наливають у маленькі скляночки. На тарелі лежить щось подібне на рахат-лукум, а ще там є горішки і грона великого чорного винограду.

Іш чекає, поки дівчата вийдуть, а коли за ними зачиняються двері, запитує у Ван:

— Як тобі вони?

— Дівчата? Хтозна. Поки не попрацюєш із учнем, неможливо вгадати, що з нього вийде.

— Можливо, варто поцікавитися твоє думкою, Несбіте?

Він одним ковтком допиває чай, а тоді каже:

— Я певний, шо ти отримаєш за них добру ціну.

— А я не певна. У неспокійні часи виникає дефіцит деяких товарів. Попит на трави і квіти для захисного зілля вже злетів до небес, але це не означає, що саме зараз хтось потребуватиме нових учнів. Ціни на них падають.

Досі я сидів спокійно, але тут не витримую й питаю:

— Ви продаєте дівчат?

Іш обертається до мене. Має карі, як у Габріеля, очі, але вони менші й губляться між пухкими складками бежевої шкіри обличчя. Її ніс також маленький, а от уста великі й повні, підведені яскраво-червоною помадою. Вона каже:

— Звичайно, дівчата йдуть на продаж. Хлопці також, але на них майже немає попиту.

— На продаж як раби?

— Не зовсім. Це дуже цінні учні. А їхня вартість — це ніби трансферна ціна. Їх радше варто порівнювати з професійними футболістами, а не з рабами.

— А вони отримують відповідну заробітну плату? Як футболісти?

Іш регоче.

— Вони безкоштовно здобувають найкращу підготовку. Мають чудову нагоду навчатися у гравців вищої категорії, дізнатися, чи сягнули вони відповідного рівня. Саме так вчилась я. І Ван теж.

— А якщо вони не сягнуть цього рівня?

— Деякі власники миряться з поганими результатами. Більшість — ні. Так і виникає ринок нових учнів.

— Мені казали, що Меркурія їсть маленьких хлопчиків… Може, це її нездалі учні?

— Не знаю, чи вона їх їсть, але якось таки використовує… Як інгредієнти, наприклад. Або закорковує в пляшки для подальшого вжитку.

— А мій батько? Він також має учнів?

Іш вагається.

— У мене він ніколи їх не купував. Але невдовзі, можливо, й тобі знадобляться учні? Я зможу забезпечити тебе найкращими.

— Ні, — відповідаю я. — Мені не потрібні раби.

Вона бере свою склянку з чаєм, відсьорбує ковточок і каже:

— Ну, може, колись ти зміниш свою думку.

— Чи ти збираєшся продати когось із цих дівчат Меркурії? — цікавиться Ван.

— Меркурія поки що не звертається до мене напряму. Я чула, що Ловці майже сіли їй на хвіст у Швейцарії, й відтоді вона не підтримує контактів ні з ким, окрім Провідниці. Виявляє неймовірну обережність. Я вже вислала Провідниці одну дівчину для Меркурії. Огидна мала, але дуже кмітлива і швидко вчиться. Меркурія шукає найкращих, щоб замінити Розу, яка зникла.

— Вона не зникла. Її вбили. Застрелили Ловці, — уточнюю.

— Жаль, — відповідає Іш, та її вуста шкіряться широкою яскраво-червоною усмішкою. — Проте, як завжди, всілякі лиха відкривають нові можливості для бізнесу.

— Ну, ви точно на цьому непогано заробите, — кажу.

— Чи можеш ти сказати нам, де зараз Провідниця? — запитує Ван. — Ми також хочемо вирішити деякі справи з Меркурією.

Іш дивиться на Ван, а тоді каже:

— У Піренеях, у невеличкому сільці за Ечаларом. Остання хатина вгорі наприкінці дороги.

— Дякую, — Ван бере шматочок рахат-лукуму, блідо-рожевого, як і її костюм.

Через двадцять хвилин ми вже в машині.

Ван защіпає ремінь безпеки і каже:

— Поїхали.

Несбіт налаштовує навігатор, авто тим часом виїжджає на дорогу.

— Ти довіряєш тій Іш? — запитую я. — Вона не заведе нас у пастку? Гроші для неї, здається, — найголовніша мотивація.

— Це нормальна Чорна чаклунка. Нас вона не продасть.

— Вона продає дівчат у рабство!

— Дівчата можуть вільно йти куди завгодно, якщо забажають.

— Як вони можуть бути вільними, якщо не мають, куди йти, якщо ніхто їм не може допомогти, не може про них подбати?

— Ти хочеш вернутися, купити їх і доглядати?

Я мовчу.

Ван повертається до мене, чекаючи відповіді.

— Не думаю, що я можу вирішити їхні проблеми.

Ван усміхається.

— Згодна з тобою.

Провідниця

Ми прибуваємо в малесеньке гірське село вже далеко після опівночі. Подорож тривала майже шість годин, ми взагалі не зупинялися. Спершу залишили машину в якомусь місті, я навіть не знаю, в якому, і Несбіт обміняв її на новий джип, який ми згодом залишили разом із Ван біля підніжжя гори, бо він був би тут занадто помітний. У цій місцевості взагалі дуже мало машин, а ті, що є, — старі й побиті. Ми з Габріелем та Несбітом ідемо селом, піднімаючись угору. Дім Провідниці у самому кінці вулиці, з долішнього вікна струмує слабеньке жовте світло.

Ван гадає, що їй краще туди не потикатися, щоб уникнути проблем. У минулому вона мала якісь там суперечки з Провідницею, хоч досі про це не згадувала. Та й у будь-якому випадку ці перемовини варто вести Габріелю, адже він знає Провідницю, вона йому довіряє.

Йду вперед, а тоді знову повертаюся, бо всі вони надто повільні.

— Ти мов цуцик, який зірвався з прив’язі, — глузує Несбіт. Тут темно, але він може побачити середній палець, який я йому показую. — Не квапся, будь насторожі. Зараз такий час, що не завадить бути обережним, — бурмоче він.

Підходимо до маленької хатки.

Несбіт неголосно стукає у двері, й ми чекаємо.

Чекаємо.

Чекаємо.

Видно, як усередині промайнула чиясь тінь. Але нічого не чути.

— Габріелю? — долинає тихий голос, але не з-за дверей, а з-поза наших спин.

Ми всі рвучко озираємося й бачимо жінку, що стоїть на стежці, неймовірно високу жінку, чорне волосся якої сягає мало не до колін.

Габріель оговтується перший, розставляє широко руки й каже:

— Радий тебе бачити, Провіднице!

Вона не всміхається, але нахиляється до нього, й вони двічі цілують одне одного в щоки — це вже багатообіцяючий початок. Габріель говорить щось французькою, мабуть, представляючи нас. І в цю мить я відчуваю, що ми з Несбітом не удостоїмося жодних цілунків, ніколи. Таке враження, що вона ледве стримується, щоб не загарчати на мене, а Несбіта, судячи з її вигляду, вона взагалі воліла би обплювати. Потім Провідниця якось грайливо йде геть, хоч ця грайливість не надто їй пасує. Ми прямуємо за нею, поволі обходячи хатку, Габріель іде попереду, а я кажу Несбіту:

— У неї такий вигляд, ніби вона терпіти нас не може.

— Не бери близько до серця. Вона просто сноб. Дехто з них такими вже є. Ван на диво відкрита, і малий Габріель теж. Іш цікавить тільки бізнес. Тебе здивує демократичність багатьох Чорних магів, але деякі… деякі з них просто сноби, як оце Провідниця. Вона терпіти не може дворняжок.

— Дворняжок?

— Мішаних. Напівкровних. Вона визнає лише породистих Чорних.

— Можу закластися, що для неї Напівбілий ще гірше за напівфейна.

Несбіт штурхає мене ліктем.

— Не журися, друзяко, ти для мене свій! — кладе мені руку на плече. — Ми, дворняжки, маємо триматися купи. Один за всіх і всі за одного.

Відштовхую його, і він регоче.

За будинком є внутрішній дворик-патіо, захищений виноградними лозами, у центрі якого у спеціальному заглибленні розпалене багаття. Здається, Провідниця ще зовсім не спала. Або ж вона спала просто тут. Ми сидимо на великих запорошених подушках, що оточують вогнище… тобто сидять Провідниця та Габріель, а ми з Несбітом примостилися подалі на якихось потертих килимках.

Провідниця гукає когось, і з хати виходить дівчина. Вона худенька, а її розкуйовджене й розпатлане волосся аж ворушиться — стільки у ньому вошей. Вона дивиться на нас із-під лоба і майже не прислухається до розпоряджень Провідниці, а тоді йде назад.

Несбіт нахиляється до мене.

— їй звеліли принести нам трохи води. Але я б її не пив, друзяко, мала явно збирається туди плюнути.

За кілька хвилин дівчина приносить оливки і графин з вином. Потім ще кілька разів вертається у хату і приносить хліб, оливкову олію, помідори, перець: усе це для Габріеля й Провідниці. Несбіт не помилився — нам подали тільки воду у бруднющих склянках.

Габріель розмовляє з Провідницею. Мабуть, пояснює, що сталося; раз або двічі мені здається, що він згадує моє ім’я, але Габріель говорить по-французьки, тому розмова може йти про будь-що.

Вони говорять і говорять.

Хатина стара і паскудна. Дворик огороджений низеньким муром, що був колись поштукатурений набіло, але тепер посірів. Мур поєднаний із хатою низкою дерев’яних підпорок, обвитих рясними виноградними лозами.

Габріель і Провідниця сидять зі схрещеними ногами. Провідниця підкладає у вогонь поліно, а Габріель пильно на неї дивиться, продовжуючи розмову.

Несбіт розлігся на своєму килимку, напівдрімаючи. Каже мені:

— Мабуть, це ше довго триватиме.

Я теж лягаю, намагаючись пригадати, коли спав востаннє.

Прокидаюся. Сонце сліпить мені очі крізь прогалини між підпорками.

Несбіт лежить горілиць, затуляючи обличчя рукою, але я бачу, що очі в нього розплющені, і думаю, що він прислухається до розмови, яка й далі точиться між Провідницею і Габріелем. Несбіт позіхає.

Я сідаю. На килимок біля мене вистрибує цвіркун. Починає сюрчати, та коли простягаю до нього руку, відскакує геть. Усвідомлюю, що звідусіль долинає сюрчання цвіркунів, то наростаючи, то затихаючи, немовби пульсує разом зі спекою. Ці звуки нагадують дзижчання мобілок, але я чую їх у вухах, а не в голові.

Підводжуся, потягуюся й позіхаю, підходжу до самого краю дворика, щоб поглянути крізь підпорки на випалені сонцем пагорби довкола нас.

Габріель і Провідниця замовкли.

Я чую цвіркунів. Море цвіркунів. Але також, у перервах між сюрчанням, здається, вловлюю в голові сичання «ччччч». Воно ледь чутне, можливо, це лише гра моєї уяви. Відходжу в куток, не так придивляючись, як прислуховуючись.

Несбіт уже стоїть у мене за спиною.

— Шо?

— Не знаю. Ти нічого не бачиш?

Несбіт зазирає поміж підпорки. Тоді хитає головою.

— Я ліпше бачу вночі.

А мені здається, що я знову це вловлюю: ледве чутне й нетривале сичання, яке майже заглушують цвіркуни… Та воно лунало у моїй голові, я впевнений.

— Там є хтось з мобільним телефоном, — кажу. — Можливо, фейн…

— Тільки один? — запитує Несбіт.

— Не знаю, — відповідаю.

— Треба поглянути.

Повертаюся до Габріеля.

— Зачекаєш тут? Ми розвідаємо все довкола.

Він киває. Провідниця на вигляд не надто стурбована.

Йду ліворуч, рухаючись широкими колами, а Несбіт — праворуч. Цвіркуни стрибають переді мною, не чую нічого, крім їхнього сюрчання. Коли хатка Провідниці вже далеко позаду, я починаю поволеньки лізти вгору пагорбом, що стримить ліворуч від будинку. Пагорб доволі високий. Я звертаю ще лівіше й опиняюся біля якогось висохлого русла, завглибшки у три метри й зі стрімкими схилами. Зачіпаю камінь, і той із гуркотом летить униз. Я беззвучно лаюся, завмерши на місці. Але моя незграбність винагороджена. На свій подив я чую у відповідь:

ччччччччччччччччсччччччсссссччччччссссс

Не можу визначити напрямок, з якого долинає сичання мобілки, але це десь нагорі, і мені здається, що я чую його, коли власник мобілки рухається, так, як тоді, коли впав камінь. Якщо власницею мобілки є Ловчиня, то, припускаю, що вона лежить на землі край долини і стежить за будинком Провідниці. Там вона добре захована, і звук мобілки може долинати до мене тільки тоді, коли вона підводиться з землі, щоб роздивитися.

Швидко спускаюся вниз, а тоді зупиняюся. Знову прислухаюся.

Нічого, крім цвіркунів.

Я обережно й повільно спускаюсь у невелику долину, пильнуючи кожен свій крок, щоб не зрушити з місця жодного камінця, а тоді ще раз зупиняюся внизу, щоб прислухатися.

Лише цвіркуни.

Відтак піднімаюся вгору іншим схилом, повільно й обережно. Пригинаючись до землі, хутко підбігаю до гайочку з оливкових дерев і перетинаю його, дивлячись праворуч. Жодних рухів. Зупиняюся, дивлюся ліворуч… Нічого… Тоді обертаюся, щоб оглянути все довкола. Розрізняю кілька хаток на околиці села далеко внизу, але хатинки Провідниці звідси не видно.

Повертаюся знову обличчям до пагорба, заплющую очі і вслухаюся.

ччччччсчччччсчччччсчччччсчччччс

Здається, тепер я знаю, де Ловчиня. Я вже впевнений, що це Ловчиня. Більше нікому ховатися тут угорі. Якусь мить думаю про те, щоб розбудити в собі звіра, але вирішую, що краще мені бути в людській подобі. Селія навчила мене бойових мистецтв, і настав час скористатися цією наукою.

Якомога швидше звертаю праворуч, у бік висохлого русла. І раптом бачу її. Чорна постать лежить на землі, непомітна з боку хатини Провідниці, але її чудово видно звідси. Жінка дивиться у бінокль. Таке враження, що вона не зауважила, як ми з Несбітом вийшли на розвідку.

Але ж де її партнерка? Тут двоє Ловців чи більше? Цілком можливо, що більше.

І як вони знайшли Провідницю? Нас зрадила Іш або Селія, чи, може, хтось помітив нас у Барселоні і їхав за нами аж сюди? Чи вони вже кілька днів або й тижнів стежать за Провідницею? І чи в безпеці Ван, чи, може, її вже узяли в полон?

Не легко буде підібратися до Ловчині тихенько. Вона вибрала собі добре місце, на неї важко напасти з-за спини, але саме це я мушу зробити. Знаю, що здолаю її у двобої, але для цього треба встигнути наблизитися, перш ніж вона здійме тривогу. Дуже не хотілося б, щоб вона обернулася й вистрілила у мене.

Просуваюся, не відводячи очей від чорної постаті… Це ніби якась дитяча гра. Я весь як на долоні, і якщо вона озирнеться… Чесно визнаю, що мені кінець, якщо вона озирнеться… Але ж Ловчиня мусить стежити за будиночком, це її робота, і вона не озирнеться, якщо я все зроблю тихо. Отже, поволеньки схилом униз, затамувавши подих, дивлячись під ноги і вивіряючи кожен крок, а тоді… Вона посунулася на животі, фокусуючи бінокль… Піщаний ґрунт осипається з-під моєї лівої ноги, але нечутно. Ступаю ще один крок униз долиною. Тепер я не відводжу очей від Ловчині, яка у двох метрах від мене вгорі. Ніж уже в моїй лівиці.

Двома стрімкими великими кроками підбігаю до неї, хапаю правою рукою її за щиколотку і смикаю вниз. Вона в добрій формі: зойкає, вивертається і б’є мене ногами, але я вже приставив їй до горла ніж. Мені на руку бризкає кров. Проблиски в її очах згасають. Аж дивно, як швидко все це сталося.

Болять ребра. Мабуть, вона зламала мені одне, вдаривши ногою. Зцілюю його, чую дзижчання, проте я ще й досі тримаю її тіло, досі не витягнув з її горла ніж. Витягаю й витираю насухо тремтячими пальцями об сорочку Ловчині. У неї є рація з навушником. Забираю рацію, моя рука знову починає тремтіти, коли я торкаюся шкіри Ловчині. Намагаюся вдягнути навушник, але не витримую його сичання. Ось чому я зміг відчути її здаля — не тільки через мобілки, а ще й через цю рацію.

Беру її бінокль і дряпаюся туди, звідки вона вела спостереження. Бінокль просто чудовий. Я бачу хатинку Провідниці, внутрішній дворик і виноград; бачу частину Габріелевої голови, хоч Провідниці не видно. Бінокль добре працює, але й виноград теж робить свою справу. Ловці не знають, що ми з Несбітом пішли звідти, навіть, якщо їм відомо про наше прибуття.

Я оглядаю схил, шукаючи Несбіта і партнерку Ловчині. На протилежному боці пагорба, вгорі, помічаю чорну постать — Ловчиню, — а вище бачу іншу темну постать. Несбіт? Ні! Ще одна Ловчиня. І ще одна. І ще. Чорт! А я досі не знаю, куди подівся Несбіт.

Хоч, якби його зловили, було б здійнято тривогу, отже…

І тут я помічаю його. Він робить те саме, що і я щойно, наближаючись з-за спини до Ловчині навпроти мене. Це добре, але у мене відчуття, що Несбіт не підозрює про існування тих двох Ловчинь на схилі, а мені здається, що вони зможуть його побачити. Чорт!

Я зісковзую по схилу вниз до тіла Ловчині й хапаю її пістолет. Я б волів не користуватися ним, але якщо буде потрібно, то таки скористаюся. Тоді я біжу вгору висохлим руслом, намагаючись уникати зайвих звуків, хоч швидкість у цій ситуації найважливіша.

Пробігаю три сотні метрів; гадаю, що цього досить. Підповзаю схилом русла вгору й розглядаю все довкола в бінокль, лежачи на животі. Несбіт далеко внизу навпроти мене, стоїть навколішки над Ловчинею, яка виглядає вже мертвою. Але та, найвіддаленіша від мене, Ловчиня суне назад і зможе побачити Несбіта. Найближча до мене Ловчиня не рухається, але й не видається спокійною, бо озирається туди, де лежить моя мертва Ловчиня. Вони вже знають, що ми тут. Вони бачили Несбіта і переговорили між собою по рації, а тепер дивуються, чому не озивається Ловчиня номер один.

Мушу швиденько дістатися до найближчої від мене Ловчині, і сподіваюся, що Несбіт упорається з тією іншою.

Моя Ловчиня на відстані ста метрів ліворуч од мене внизу. Припускаю, що про тишу вже можна не надто дбати, тому намагаюся підбігти якомога ближче, якомога швидше й якомога безшумніше. Цілюся пістолетом у Ловчиню, хоч і знаю, що з мене не найкращий стрілець, хіба якщо стрілятиму впритул. Я вже майже готовий стрибнути на неї, але вона почула мене й обертається. Стріляю, влучаю їй у ногу. Ловчиня відкочується вбік і теж стріляє, а я дивуюся, чому вона не влучила в мене. Стріляю вдруге, у мене закінчуються набої, але я вже підбіг до неї, і мій ніж уже в її животі, потім я вихоплюю його звідти і застромлюю їй у шию. Сріблисті й брунатні іскри в її очах ніяк не згасають. Я дивлюся на свою закривавлену руку — це її кров. Тоді знову зазираю їй у очі — в них уже немає жодної іскорки, — і я швидко відвертаюся.

Відчуваю, як запекло мені в скроні. З рани бризкає кров. Її куля таки влучила в мене, але тільки дряпнула. Зцілююся, а тоді ще раз прикладаю до очей бінокль.

Несбіт біля своєї мертвої Ловчині, забирає її пістолет, потім повертається й дивиться на мене.

Я ж дивлюся вгору й бачу останню Ловчиню. Вона переводить погляд від мене до Несбіта й витягає мобілку. Хоче зв’язатися з базою. Якщо їй це вдасться, тут незабаром аж кишітиме від Ловців.

Кидаюся до неї. Кричу Несбіту:

— Стріляй у неї!

Несбіт стріляє. Багато разів. Я думав, що з нього кращий стрілець.

Ловчиня сидить навпочіпки з телефоном у руках, стріляє у відповідь Несбіту. Я вже майже біля неї. Але вона вже подзвонила. Я стрімко біжу до неї. Вона обертається і стріляє в мене, але промазує. Вона перелякана. Несбіт стріляє в неї, але Ловчиня мчить схилом униз до хатки Провідниці. Вона швидка, але я думаю, що зможу її наздогнати, перш ніж вона туди добіжить. Женуся схилом униз, але і їй схил також додає швидкості. Ось уже Ловчиня сягає внутрішнього дворика, стріляючи навмання. Скрізь. Це немовби сцена з якогось божевільного голлівудського фільму.

Наздоганяю її, але вона хапається за виноградні лози й падає спиною на землю. Падає навзнак, і її чорне лискуче волосся, зібране у хвостик на потилиці, ніби повертається в мій бік, хоч її рука ще й досі тримається за лози, але я вже бачу з рухів її тіла, що вона мертва.

Ловчиня гепається на землю. Її обличчя без жодного виразу. На її чолі отвір від кулі, маленький, глибокий і досконало круглої форми.

Поряд стоїть на колінах Габріель, а його пістолет направлений на мене. Його рука випростана. Обличчя також без жодного виразу.

— Це я, — гукаю про вся випадок, виставляючи поперед себе руки.

Несбіт різко гальмує біля мене й каже:

— І я.

А тоді вигукує:

— Блін!

Провідниця лежить боком на землі. Маленька дівчинка припала до неї і тримає її за руку. На тілі Провідниці проступають дві червоні плями: одна на плечі, а друга на животі.

Габріель нахиляється над Провідницею, намацує пульс.

— Вона ще жива.

Кажу йому:

— За будинком стежили чотири Ловчині. Вони встигли зателефонувати, зв’язатися зі своєю базою абощо. Ми мусимо забиратися звідси.

— їх може бути більше десь у машині. Вони могли захопити Ван.

Несбіт каже:

— Я перевірю. Якшо через дві хвилини не повернуся разом із машиною, будете знати, шо справи кепські.

І пішов геть.

Габріель сідає навпочіпки біля дівчинки й каже їй щось спокійно й неквапливо по-французьки. Вона нічого не відповідає, й далі тримаючи за руку Провідницю. Габріель про щось у неї запитує. Вона киває. Він забирає в неї руку Провідниці, і дівчинка біжить назад у хату.

Підходжу збоку до будинку й вилажу на низенький мур, звідки видно дорогу, а тоді чую ревіння двигуна і зрештою бачу наше авто, що на великій швидкості їде заднім ходом до нас. У ньому сидять Ван і Несбіт.

Повертаюся до Габріеля.

— Несбіт уже тут.

На підтвердження моїх слів з-за другого боку хатини долинає вищання автомобільних коліс.

Габріель піднімає Провідницю, але вона кричить.

Він каже:

— Я сказав дівчинці взяти все, що їй потрібно. За хвилину ми вирушаємо звідси.

І несе Провідницю до машини.

Через десять секунд з’являється дівчинка у незграбних чоботях і з маленьким блідо-рожевим наплічником, який ось-ось, здається, трісне. Я підходжу до неї й беру за руку. Але вона виривається і біжить довкола хатки в бік авта.

У дорозі

Ми вже у джипі, мчимо вперед дорогою, сподіваючись, що нам вдалося вислизнути досить швидко, хоч ніхто ще не наважується у цьому зізнатися. Несбіт такий божевільний водій, що ми маємо більше шансів загинути під час автокатастрофи, ніж від Ловецької кулі.

Ми з Габріелем сидимо на задньому сидінні. Провідниця лежить розпластана прямо на нас, її голі ноги впираються в мої коліна. Це дивно, але вони пахнуть м’ятою. Та найбільше наше авто просякнуте запахом страху. Цей запах висить важким тягарем у повітрі. Ми їдемо вже протягом трьох годин, й за весь цей час майже не розмовляли між собою: з кожною хвилиною ми дедалі більше відчуваємо, що нам і справді вдалося вислизнути. Я бачу щоку Ван і помічаю, що її щелепа вже не така напружена, проте раніше навіть Ван була нажахана. Вона напоїла Провідницю зіллям для вгамування болю, і та, на щастя, відтоді весь час спала. Бо перед цим я просто шаленів від її вересків, та й усім, гадаю, від цього було зле.

Повертаюся до Габріеля. Він притискає якусь тканину до живота провідниці. Тканина вже цілком просякла кров’ю. Провідниця виглядає так, ніби їй залишилося жити якусь хвилину, але так вона виглядала й півгодини тому. У її тілі ще й досі є дві Ловецькі кулі. Ван кинула оком на рани й повідомила, що вона не зможе витягти кулю з живота Провідниці, а судячи з тону, яким вона це сказала, я зрозумів, що це кінець. Ми тут нічим уже не зарадимо. Смерть Провідниці — це тільки питання часу.

Дівчинка сидить навколішки біля Габріелевих ніг, погладжує волосся Провідниці й шепоче їй щось.

Габріель запитує у мене:

— З тобою все гаразд?

Я навіть не знаю. Кажу, що так, і відвертаюся, дивлячись у вікно.

— Ну, а от зі мною ні, — втручається Несбіт. — Я страшно хочу пісь-пісь.

Машина гальмує й зупиняється. Довкола нас — низенькі пагорби, фермерські угіддя. Хтозна, де ми опинилися. Несбіт вимикає мотор і виходить з авта. Ми всі мовчки чекаємо, коли осяде курява.

Несбіт вилазить з машини й відливає.

— Ой, нарешті, я вже дурів.

Ван запитує Габріеля:

— Як там пульс у Провідниці?

— Слабкий. Повільний.

— Вона наділена потужними зцілювальними можливостями, але отрута з куль може врешті-решт узяти верх і над ними.

Несбіт знову залазить у авто й запитує:

— То шо, Габбі? Провідниця встигла тобі шось розповісти перед тим, як її підстрілили? Ви досить довго там патякали.

— Так, але я мало чого довідався. Спочатку вона казала, що не знає, де Меркуріїн будинок, хоч я був певний, що вона чудово все знає. Я улещував її, як міг, казав, що вона унікальна, бо ніхто, крім неї, так добре не знає Меркурію, але я, звичайно, розумію, що вона мало кого запрошувала до себе додому. Та Провідниця й далі нічого не хотіла говорити. Тоді я сказав: як дивно, що Меркурія найбільше довіряла Розі, Білій відьмі за походженням, бо це була єдина особа, яка мала доступ до її оселі. І це подіяло. Провідниця не втрималася й повідомила, що її також туди запрошували і що кілька разів вона була вдома у Меркурії. Саме вона кілька років тому «нарадила» Меркурії Розу. Саме вона привела Розу в Меркуріїн дім. Але потім Провідниця сказала, що справою її честі, як правдивої Чорної відьми і подруги Меркурії, є те, що вона не може нікому це розкривати. Меркурія бажала, щоб її оселя була втаємничена.

Ван питає:

— Отже, ти хочеш нам сказати, шо вона так і не розкрила, де її дім?

— Саме це я й хотів сказати.

— То все це без толку! — Несбіт лупить ногою по обшивці машини.

Габріель продовжує:

— Я сказав, що Меркурія, мабуть, залишила свій дім напризволяще, бо ж Ловці вже практично сідають їй на хвіст. Можливо, вони вже винюхали, де він розташований. Провідниця розреготалася і відповіла, що його неможливо винюхати. Сказала, що мала намір доставити туди цю дитину, щоб замінити нею Розу, — Габріель дивиться на дівчинку, що сидить біля його ніг.

Ван каже:

— Ледве чи вона повідомила б малій, де мешкає Меркурія.

— Провідниця наполягала на тому, що тільки вона це знає й нікому не скаже. А ще вона була переконана, що їй абсолютно безпечно в цьому селі. Що поблизу взагалі немає Ловців. Гадаю, що вони з’явилися тут приблизно тоді ж, коли й ми. І це наштовхнуло мене на думку про те, що або Іш повідомила Ловцям, куди ми прямуємо, або вони пасли нас від самої Барселони.

— Вони нас не пасли, інакше я вже також була б мертва, — каже Ван. — Вони побачили б наш джип. А Іш нічого не сказала б їм добровільно, і так швидко. Хіба що одна з її дівчат?

Вона дивиться на Несбіта. Той киває.

— Отже, Іш уже мертва або її схопили Ловці. А якщо її схопили, вона розкаже їм про твою зустріч із Селією і про те, що там був я, — роблю я висновок.

— Цілком справедливе припущення.

Несбіт лається, обходить довкола машини і копає її ногою.

Дівчина міняє позу, і Габріель каже їй щось по-французьки. Вона відповідає також французькою мовою.

— Перс? — усміхається дівчинці Ван. — Її звати Перс?

— Так, — відповідає Габріель.

Вони далі щось говорять. Ван долучається до розмови, говорить також французькою, а на довершення біля дверцят водія з’являється Несбіт, і він також устрягає в розмову.

Дівчинка знову щось говорить і дивиться на мене, а я б хотів також їй, щось відповісти, але навіть англійською не можу підібрати відповідні слова про Провідницю і про те, що мені жаль і що я не можу знати, що з нею тепер буде, і взагалі, що довколишнє життя гівна варте, але, можливо, тобою заопікується Ван, хоч вона не надто надається на роль названої матері, а Несбіта тим паче важко уявити в ролі батька, хоч у будь-якому разі це краще, ніж бути рабою Меркурії.

А тоді я бачу, що її погляд не потребує ніякої відповіді. І раптом вона починає кричати. Я не розумію по-французьки, але здогадуюся, що мала лається. Її обличчя зовсім близько від мого, я притискаюся до дверцят авта, а вона плює мені в лице. Габріель обхопив її руками, намагається втримати її, каже щось на вухо, але це не допомагає, бо вона хвицяє мене ногами, і Габріель змушений притиснути її ноги своєю, щоб якось угамувати. Я штурхаю дверцята й падаю з авта на землю. Підводжуся, витираю з обличчя слину й дивлюся на переплетений клубок із рук, ніг і волосся.

— У чому справа?

— По-перше, вона не любить дворняжок, а по-друге, вона ще й звинувачує тебе у нападі Ловців.

Ван висідає з джипа й підходить до нас. Витягає сигарету, Несбіт дає їй вогню. Тоді Ван простягає портсигар Габріелю. Перс починає знову кричати й розмахувати ногами, я розумію, що Ван запропонувала сигарету саме їй. Ван повертається до Несбіта й каже:

— Яка енергетика, — затягується сигаретою, ковтаючи дим. Каже Габріелю: — Довідайся про неї все, що зможеш.

Габріель звертається до Перс, і вона відповідає йому набагато ввічливішим тоном. Ван прислуховується й перекладає для мене.

— Її батьки померли, — тато багато років тому, а мати нещодавно, — від рук Ловців; вона зуміла втекти. Іш її підібрала і сказала, що з неї виросте видатна чарівниця. Провідниця збиралася доставити її до Меркурії. Їй нібито десять років.

Потім Ван зауважує:

— Не думаю, що Меркурія була б нею захоплена: це паршива малявка. Але з неї все ж могла б бути якась користь. Якщо Меркурії потрібна учениця, ми могли б дістатися до неї завдяки Перс.

— Спочатку нам треба знайти Меркурію.

— Так, це вже починає мене мучити, — Ван знову робить глибоку затяжку. — Габріелю, а ти запитав у Перс, чи вона часом не знає, де живе Меркурія, так?

— Так. Вона каже, що не знає. Я вірю їй.

Ван кидає сигарету на землю й дивиться на неї.

— Ага, я також вірю. А це означає, що нам про це має сказати Провідниця, іншого виходу немає.

— Зілля? — здогадуюсь я.

— Так, це все не просто. Правдиве зілля придалося б найкраще, але на його приготування потрібен час. До того ж таке зілля необхідно адаптувати до відповідної особи, і дія його набагато ефективніша, якщо ця особа слабовільна і здорова. А ми тут маємо пацієнта-доходягу, що ось-ось помре, зате має могутню силу волі. Це набагато складніша ситуація.

— І що ж тепер?

— Є інший варіант. Зілля, завдяки якому можна проникнути в її пам’ять про відповідне місце, опинитися там, де вона була, побачити те, що вона бачила.

— Мати видіння?

— Так. Я можу виготовити зілля з якоїсь частинки Провідниці й частинки чогось, що належало Меркурії, — Ван без особливої надії дивиться на Габріеля. — Не думаю, що в тебе щось таке є?

— Маю шпильку для волосся, яку я зняв із Рози. Меркурія робила ці шпильки і давала їй, — Габріель показує шпильку Ван, але та хитає головою. — Вона зачарована. Якщо я використаю її, вона заважатиме чарам зілля.

— Ми не маємо іншого виходу. Мусимо спробувати, чи подіє правдиве зілля, — наполягаю я.

— У нас замало часу, — доводить Ван. — Від того зілля, яке я їй дала, вона спатиме ще кілька годин. Я поговорю з нею, коли вона прокинеться. Можливо, Провідниця змінить думку, зважаючи на своє становище. Але тепер ми всі потомлені. Мусимо трохи відпочити.

— Ми що, залишимося тут? — дивується Несбіт, розглядаючи довколишню порожнечу.

— Так, — відповідає Ван. — Це буде місце останнього спочинку Провідниці.

Карта

Уже темніє, я виходжу кудись у поле, лягаю просто на голу землю й заплющую очі. В голові у мене суцільна каша.

Засинаючи, думаю про Анналізу. Як іду з нею берегом річки, повз якусь луку, над нами синіє небо. Ми лягаємо разом на землю, пташки перемовляються між собою. Вітерець розвіває мені сорочку, сонце зігріває обличчя. Я перевертаюся на бік. Анналіза дивиться в небо; її шкіра аж світиться під сонцем, і вона щось говорить, судячи з порухів її вуст, але я не прислухаюся, просто думаю про те, як мені любо дивитися на неї. Дмухаю їй у вушко, очікуючи у відповідь посмішку, але вона не реагує й далі щось говорить. Тоді я нахиляюся над нею й цілую її, але вона не відповідає мені поцілунком, тож я мало не лягаю на неї, щоб зазирнути ув очі. Її очі сині, як завжди, але вони не сфокусовані на мені: вони взагалі ні на чому не сфокусовані, а срібні проблиски в них застигли. Захололи. Я немовби злітаю в повітря й не годен до неї доторкнутися. Анналіза лежить на землі, її вуста рухаються, але вона взагалі не говорить: хапає ротом повітря, роблячи останні подихи. Я ще далі відлітаю від неї. Вона на землі біля котеджу, Меркурія стоїть над нею, а буревій відносить мене, і я кричу на Меркурію. А тоді прокидаюся й підводжуся.

Зі мною Габріель.

— Що сталося? Ти так кричав.

— Усе нормально. Нормально. Просто приснилась Меркурія.

Ван шкірить зуби.

— Чудово.

— Так?

— Так, — вона тримає аркуш паперу, що його мені дала Меркурія. Аркуш, на якому Меркурія намалювала карту, за якою я міг би знайти будинок, обраний Клеєм для штаб-квартири.

Цей зіжмаканий аркуш місяцями лежав у моїй кишені: він уже побував у воді, був обдертий з країв і мав посередині дірку. Але він від Меркурії… він їй належав. Більше того, на ньому є ще вказівки, написані рукою самої Меркурії, і їх навіть можна прочитати. А найголовніше, за словами Ван, те, що Меркурія особисто дала мені цей аркуш… Це не якась украдена річ, а подарунок.

Для зілля кращий складник годі придумати.

— Це означає, що ти маєш отримати видіння від Провідниці.

— Гаразд.

— Це означає, що ти готуєш зілля й випиваєш його. Це зілля, наче річка, що прорізає собі шлях у просторах свідомості, переносячи спогади від Провідниці до тебе.

— Гаразд, — повторюю я, цього разу трохи обережніше.

— Ти мусиш допомогти зробити цей проріз, щоб річка потекла, і бути тим, куди вона тектиме.

— Я маю порізати Провидицю?

— Для зілля нам потрібна її кров. Багато крові. Ти мусиш випустити з неї всю кров, аж поки вона вмре.

— Що?

— Вона все одно помирає, Натане.

Колись я думав, що ніколи й нікого не вб’ю. Пам’ятаю, як ще малим чув різні історії про те, як Ловці вбивають Чорних магів, а мій батько вбиває Ловців, і думав, що сам такого ніколи не зроблю. Аж ось, доживши до поважного сімнадцятирічного віку, я вбив уже п’ятьох людей. І тепер збираюся вбити ще одну. А Провідниця навіть не загрожує мені. Вона все одно помре, але ж саме мені доведеться її вбивати. Ще одна смерть на моїй совісті.

Мене вражає те, як мало я думаю про тих людей, яких убив. Я гадав, що вбивць переслідують спогади про їхні жертв, але я майже не згадую про своїх. Хочу принаймні зараз поміркувати про них, виявляючи у такий спосіб сяку-таку повагу до них, а також, можливо, намагаючись переконати самого себе, що я не втратив остаточно здатність хоч щось відчувати.

Першою була та Ловчиня у Женеві, якій я скрутив шию. Добре її пам’ятаю. Потім Ловчиня у лісі, та стрімка, яку я вбив у своїй звірячій подобі. Тоді Кірен, до якого я не відчуваю ані найменшої поваги. Тоді ті дві в Іспанії. Одна у висохлому руслі. Я штрикнув її ножем у шию. Друга — під оливковим деревом. Земля там була встелена оливками. Їх я теж добре пам’ятаю: зелені оливки, соковиті, дозрілі, деякі вже потріскалися, заплямивши ґрунт. А от саму Ловчиню майже не пригадую. Землю під нею я запам’ятав краще, ніж її саму.

Я вбив п'ятьох людей.

Скоро їх стане шестеро.

Якщо я з цим упораюся.

Провідниця лежить на землі. Її голова — на подушці, скрученій із килимка, що був у машині. Перс сидить біля неї, тримає її за руку. Ван останню годину згаяла в оточенні всіляких флакончиків та баночок, які дістала з саквояжа. Вона весь цей час кришила і змішувала для мене різні інгредієнти, а тепер каже, що все вже готове. Вона щось говорить Провідниці.

Габріель тлумачить мені:

— Ван переконує її, що нам не обов’язково це робити. Провідниці треба лише повідомити, де розташована оселя Меркурії. Ван каже, що може допомогти їй угамувати біль.

— І що відповідає Провідниця? — питаю, хоч і так здогадуюся.

— Просто відмовляється.

Потім Ван щось говорить Перс, мабуть, готує її до того, що станеться. Я очікую, що Перс почне плювати на Ван, битися й нарікати, але вона просто тримає Провідницю за руку і щось їй шепоче.

Ван каже мені:

— Перс — підступна мала лисиця. Гляди, Натане, не купуйся на її милу зовнішність.

Мені Перс узагалі-то не здається милою. Я знаю, що вона вже мене ненавидить, а коли я зроблю те, що маю, із Провідницею, зненавидить ще дужче. Ненависті ніколи не бракне місця.

Ван сказала мені, як діяти. Я повинен зробити на руці Провідниці вертикальний розріз, до самої вени. Провідниця повинна бачити і знати, що я роблю. Я мушу зібрати її кров і додати до зілля, що його Ван виготовила з допомогою карти. Мушу виточити з неї максимальну кількість крові. Провідниця помре. Провідниця мусить померти. Найкраща мить, щоб випити зілля, — коли вона помиратиме.

Ван каже:

— Провідниця тримає в голові безліч спогадів, тому вона мусить добре зрозуміти, про що ти хочеш довідатися і наскільки це тобі необхідно. Коли різатимеш її, думай про Меркурію, думай про кров Провідниці і про здобуття спогадів про дім Меркурії.

Провідниця вбрана в сукню з широкими рукавами, Габріель відкотив один рукав, з-під якого видно бліду шкіру її довгої й тонкої руки. Під шкірою добре помітно голубу вену, яка проте ховається досить глибоко.

Тримаю в руці ніж, приставляю його вістря до шкіри Провідниці, але відразу відсмикую. Я не готовий. Мушу зібратися з думками. Мушу зосередитися на правильних думках.

— Це єдиний спосіб знайти Меркурію, Натане, — каже Ван. — Єдиний спосіб допомогти Анналізі. Ти маєш бути впевнений. Якщо завагаєшся, зілля не подіє. Не забудь, що через кілька годин Провідниці не стане. Ми ніяк її не зможемо врятувати — вона помирає.

Габріель додає:

— Але ти збираєшся її вбити. Ти відбираєш у неї останні кілька годин життя. Ти мусиш бути упевнений.

Ван дивиться на нього.

— Габріелю, що б ти вчинив, якби Меркурія тримала в себе Натана? Якби тобі потрібно було порізати Провідницю для того, щоб знайти його і спробувати визволити?

Габріель не відповідає. Він дивиться на Ван, потім відвертається.

Вона каже, неголосно й повільно:

— Думаю, що ти живцем здер би з неї шкіру.

Він повертається до мене, і я бачу, як у його очах поволі обертаються золоті проблиски.

— Десять разів поспіль.

— Але ти не вважаєш, що я це зможу зробити. Чому? Тому що я недостатньо дбаю про Анналізу?

Габріель хитає головою.

— Я знаю, що ти дбаєш, Натане. Тобі не треба цього доводити.

— А я нічого й не доводжу. Намагаюся знайти спосіб допомогти Анналізі.

— А це і є єдиний спосіб, — додає Ван.

Я думаю про Меркурію, про те, як знайти її оселю, а тоді застромлюю вістря ножа в руку Провідниці й розрізаю її лезом. Провідниця навіть не здригається, а тільки стогне й щось белькоче, мабуть, якесь прокляття, і хоч я заборонив собі дивитися їй в обличчя, все ж таки дивлюся. У неї чорні очі — чорні, як і в мене. Вона вимовляє ще якісь слова, якісь прокльони. Відчуваю її прогірклий віддих. Добре, що я можу зосередитися на обличчі Провідниці. Знаю, що мушу повірити в те, що роблю. Провідниця перестає лаятися, а її повіки тремтять, але не заплющуються. Вона дивиться на мене до самого кінця і навіть після нього, але сірі спалахи в її очах, доволі невиразні ще перед тим, як я почав різати, щезають нарешті цілком, а її кров починає текти повільніше, аж поки остаточно зупиняється.

— Швидко, — командує Ван. — Поки вона не померла.

Додаю трохи крові в кам’яну чашу, яку підсовує мені Ван: на дні там лежить пульпа, в яку перетворилася карта, та інші складники.

— Додай більше, — каже Ван. — Добре змішай.

Думаю, що в крові може бути й Ловецька отрута, але Ван каже, що я зумію їй протидіяти. Каже, що я можу протидіяти будь-чому.

— Знайди Меркурію, Натане. Знайди Меркурію і врятуй Анналізу. Пам’ятай, що саме це ти мусиш зробити.

Прикладаю чашу до вуст і куштую зілля. У нього якийсь кам’янистий, на диво сухий і майже їдкий присмак, від якого мені пече в горлі і шлунку.

— Думай про Меркурію, — нагадує мені Ван.

Заковтую все зілля, пригадуючи, як Меркурія стояла над Анналізою. Допивши, випускаю з рук чашу.

Перс дивиться на мене чорними і сповненими ненависті очима, а я раптом відчуваю лють до неї, бо вона осуджує мене за те, яким я є і що я маю робити. Мушу забратися геть, щоб її не вдарити, тож підводжуся, але ноги мене не слухають, і, на мій подив, мене підхоплює й опускає на землю Несбіт.

Моє тіло ослаблене, та в голові все аж палає. Я хочу знайти спогади Провідниці, але не знаю, де їх шукати.

Заплющую очі. Бачу Перс. Вона стоїть наді мною навколішках. Я лежу на патіо в Іспанії. У мене щойно стріляли. Тоді Перс щезає, а я вже йду оливковим гайочком і зупиняюся, щоб підняти щось із землі: камінь, гострий камінь. І враз я вже на пляжі, де підбираю якусь гальку, а сонце обпікає мені лице. Потім — біля річки, де роблю з каміння невеличку загату. Загачую річку.

Так Провідниця намагається не допустити мене до своїх спогадів. Ван казала, що вона на таке здатна: заповнює свою свідомість фальшивими думками замість спогадів. Зосереджуюся на Меркурії, на її волоссі, на її сірій сукні, на холодному вітрі, що його вона може накликати за якусь секунду. Бачу її. Аж ось я вже стою на березі великого синього озера. Там холодно, і у воді відбиваються блідо-голубі купчасті хмари. Я піднімаю з землі камінь, найбільший, який знаходжу. Хочу віднести його до краю озера й загатити ним ріку. Несучи камінь, підводжу голову й бачу посеред озера острів, надзвичайно химерний. Білий острів. І усвідомлюю, що це зовсім не острів, а айсберг, який погойдується на поверхні озера. Я все ще несу важку брилу берегом озера, проте хочу бачити айсберг, відчувати холод і подув вітру, думати про Меркурію та її крижане дихання. Та я дивлюся собі під ноги, на розкидане там каміння, і наближаюся до річки, а тоді кидаю у воду брилу, загачуючи ржу.

Це видіння десь коло Меркуріїної оселі. Ван у цьому впевнена. Але це не допомагає. Я вже багато разів пригадував його, знову і знову, однак не можу знайти там нічого нового. Весь час бачу ті самі речі. Бачу себе в голові Провідниці, бачу, як я збираю каміння й будую з нього загату.

Прошу поради, і Ван каже:

— Провідниця мертва. А це не справжні спогади. Знайди справжні.

— Дякую. Дуже допомогло, — саркастично відповідаю я.

Намагаюся знову, але нічого нового не знаходжу.

Уже пізно й темно. Я надворі, міряю кроками землю в саду. Ми залишили те місце, де померла Провідниця, де я її вбив. Знайшли інше авто й інший будинок, у якому можна зупинитися. Здається, ми у Франції, хоч я й не певний. Усі решта — в будинку. Несбіт принаймні забезпечує нас доброю їжею, але й він нарікає на те, як довго нам доводиться розшукувати житло Меркурії. Його хвилює, що Іш, якщо її схопили Ловці, розкриє їм забагато інформації. Селія в небезпеці, її можуть викрити як шпигунку, але Ван каже, що ми тут нічим не зарадимо й нам треба тільки вірити в те, що Селія зуміє знайти вихід.

Ми тут уже цілий день. Чекаємо, що я знайду маршрут, яким нам треба рухатися. І от відчиняються задні двері, з’являється Габріель.

— Втомився? — запитує він.

— Так… утомився. Так… сердитий. Хотів би всіх послати подалі… І так дев’яносто дев’ять відсотків часу. Втіхи від того, що ми тут стирчимо, нуль…

Габріель усміхається.

— Кому потрібна та втіха, якщо є цікавіші речі?

Сідаємо під деревом, підстеливши ковдри. Цієї ночі ми тут спали.

— Маєш якісь геніальні ідеї? — запитую я.

— Про те, як відшукати спогади?

— Так.

— Не припиняй пошуки. Знайди потрібний шлях.

Притуляюся головою до дерева й кажу:

— Це так нудно. Весь час одне й те саме.

— Нудно, але необхідно, — Габріель дивиться на мене. — Якщо хочеш знайти Анналізу, роби це знову і знову.

Я дивлюся на нього. Розумію, що він правий. Заради мене він робив би це хоч тисячу разів.

Перебираю в голові кожнісінький спогад: оливковий гай, узбережжя, озеро. Але мені здається, що озеро — це справжній спогад. Саме воно виникло, коли я почав думати про Меркурію. Повертаюся до нього і вкотре розглядаю. Озеро, віддзеркалене в ньому небо. А ще я відчуваю прохолодний вітерець, який видається справжнім — в інших спогадах такого не було. Зосереджуюся на цьому вітерці. Здригаюся й дивлюся праворуч від себе. Я у голові Провідниці. Я щось почув. Там є порослий деревами рудуватий пагорб. На ньому місцями лежить сніг. Біля озера дорога, якою я йду. Посеред озера айсберг, який віддзеркалюється у воді. Знову обертаюся до гори й бачу там Меркурію, яка підкликає мене кивком голови, і я йду до неї — до неї додому.

Форма слова

Цілу ніч знову і знову прокручую в голові цей спогад. Шукаю нових підказок. Щоразу бачу Меркуріїне житло все чіткіше. Це не замок, не заміський будиночок, не котедж і не якесь там орлине гніздо — її сховок знайти значно важче. Це бункер. Його абсолютно не видно, бо він повністю під землею, видовбаний просто в горі.

Наступного ранку я намагаюсь описати це місце, озеро й пагорб. Габріель запитує:

— А можеш ти його намалювати?

Звичайно, можу. Усі дивляться, як я малюю озеро з айсбергом посередині. Земля довкола горбиста; немає дерев або кущів, тільки пожовкла трава й голе каміння; у широких виярках лежать залишки снігу. Малюючи це, я раптом усвідомлюю, що на дорозі біля озера стоїть якийсь знак.

— Чи бачиш ти там назву тієї місцевості? — запитує Ван.

Я не розумію, що там написано. Заплющую очі й описую те, що бачу.

— Це слово починається з букви «В» і воно середньої довжини.

— Ну, це нам страшенно допоможе, — кривиться Несбіт. — Це там, де зимно, і назва починається з «В»? Треба тепер тільки відкинути все інше…

— Так, Несбіте, треба, дякую тобі, — зупиняє його Ван. — Нам потрібні карти. Ти розумієшся на картах, Натане?

— Так. Там ще щось є. Я знаю форму цього слова.

— Форму? — регоче Несбіт. — Ну чому ж ти раніше не сказав? Форму слова… Це ж зовсім інша справа.

— Несбіте, якщо ти не можеш додати ніякого позитиву, то чи не міг би ти взагалі нічого, до біса, не додавати? — Ван повертається знову до мене. — Яка це форма?

Я знизую плечима. Тоді малюю в повітрі пальцем.

— Добре. А яка довжина цього слова? Ти можеш порахувати букви?

— Або що таке букви? — знову вставляє свої п’ять копійок Несбіт. — Тобто чи не варто спочатку про це запитати?

— Знак був біля дороги, досить далеко, — хоч я знаю, що він не був аж так далеко, просто не можу його прочитати, а щоразу, коли намагаюся його пригадати або зосередитися на ньому, цей знак перетворюється в якусь хаотичну суміш чорного на білому.

Габріель подає мені книгу й запитує:

— На що було найбільш подібне це слово?

Несбіт розводить руками й хитає головою.

— Не можу в це повірити.

Я відкладаю книгу і пронизую його поглядом. Ван і Габріель також на нього дивляться.

— Шо?

— Принеси-но сюди атлас, Несбіте, — наказує Ван. — А тоді приготуй обід і піди прогуляйся.

Коли він іде геть, я починаю шукати в книзі слово, що нагадувало б мені ту назву місцевості, яку я бачив. Але нічого не знаходжу Габріель приносить ножиці й вирізає кілька букв. Переставляє їх місцями, аж поки я його зупиняю.

— Ось це трохи подібне. Що воно означає?

— Волтеан. Нічого це не означає. І… — він проводить пальцем по переліку назв у атласі, — тут немає такої назви.

— А є якась подібна? — запитує Ван.

Габріель уважно перечитує перелік.

Я підводжуся і йду на кухню. Несбіт нарізає батон ножем для хліба. Коли я заходжу, він підносить голову.

— Вітаю, друзяко.

Мабуть, у мене не надто привітний вигляд, бо він каже:

— Слухай, та я нічого такого не мав на увазі.

— Я не вмію читати, ясно? — підступаю до нього. Його ніж націлений на мої груди. Це хлібний ніж, але й ним можна зарізати.

Підступаю ще ближче, і вістря ножа впирається в мою шкіру.

Я наступаю. Вістря поволі встряє у мене, але тоді Несбіт забирає ножа. На його кінчику — кров.

— Тобі ясно? — не вгаваю я.

— Ага, Натане, звісно, я ж просто жартував, — його голос не змінився, як і його ідіотська посмішка, але тепер, коли я наблизився до нього, то бачу, що його очі вже не мерехтять: синьо-зелена течія в них застигла. Він злякався.

Я аж завмираю від подиву. Ніколи й подумати не міг, що він мене боїться.

— Що діється, Натане? — питає, заходячи на кухню, Габріель. Вагається, а тоді каже: — Здається, ми знайшли його. Це місце.

— Бачиш, мені вже й не треба вміти читати, — кажу я Несбіту. — А твій суп, — додаю, — пересолений.

Відвертаюся й виходжу.

Несбіт бурмоче:

— Пересолений? Пересолений? Я… але ж…

Виходячи з кухні, помічаю Перс. Вона сидить на лавці в куточку. Мабуть, мала весь час там сиділа. Я знову впізнаю в її очах той погляд, і вона вишкірює зуби й сичить на мене, коли я проходжу повз.

Габріель показує на атласі назву села.

— Це воно? Велтарлін. Ти бачив саме цю назву?

— Я не певний. Виглядає схоже. І ніби те саме озеро, але добре було б мати трохи детальнішу мапу.

Несбіт долучається до нас за столом.

— Знайшли його?

Я кажу:

— Так. Має бути воно: там зимно, і назва починається з «В».

— А шо я казав, — Несбіт шкірить до мене зуби.

— І що тепер? — запитує Габріель.

Ван підводиться, потягується, вигинаючи дутою спину, тоді починає міряти кроками кімнату. Дістає портсигар, але просто бавиться ним, не відкриваючи.

— Ми вирушимо туди. Дорогою роздобудемо детальніші карти й переконаємося, що ти не помилився. Якщо ти правий, Несбіт сформує передову групу.

— Передову групу з однієї особи? — перепитує він.

— Тільки не вдавай, шо це тобі не лестить.

— З метою?..

— Вкрай обережної розвідки. Огляду. Спостереження. Знаходження входу туди або входів. Стеження за тим, чи хтось туди заходить або виходить. Визначення заклять, які Меркурія може вживати задля захисту. І, що найважливіше, забезпечення того, щоб ніхто тебе не побачив. А тоді повернення на базу.

— І де ж ця база?

Ван дивиться на атлас і ставить кінчик свого пальця, свого вишуканого нігтя, на якусь точку на мапі в кількох сантиметрах від Меркуріїного пагорба з бункером.