Нарцис і Ґольдмунд

Архетипне вирішення дихотомії природи і духу

Роботу над цим твором Герман Гессе розпочав весною 1927 року у Монтальйоні, після появи роману «Степовий вовк», який став справжньою сенсацією. Перший варіант твору був написаний після фізичного й нервового виснаження і видався Гессе недостатньо вдалим, тому автор знищив його. Рукопис другого варіанта був завершений навесні 1929 року. Журнальний варіант, який друкувався у часописі Neue Rundschau в кінці 1929 – на початку 1930 року, мав підзаголовок «Історія однієї дружби». Окремою книгою повість вийшла влітку 1930 року у видавництві С. Фішера.

Розмитість жанрових ознак твору дає підставу дослідникам бачити в «Нарцисі й Ґольдмунді» спорідненість з середньовічною легендою, в якій є чимало елементів життійних оповідей. Герої цього твору є, власне, втіленням сутності самого письменника, вони увібрали в себе чимало з його особистих переживань і пристрастей, але головне, що в них знайшли відображення загальні, типові особливості й перипетії долі людини взагалі.

Дихотомія людської особистості втілена в романі у двох іпостасях: Нарцис – священнослужитель, чернець монастиря Маріянброн (натяк на теологічну семінарію в Маульбронні, де навчався і звідки втік Гессе), він – учений-богослов, який присвятив себе служінню Богу та наукам. Він – людина духу, натура непересічна, позначена печаттю обраності, чистий інтелект, втілення абстрактного мислення, споглядально-аналітичного ставлення до буття, який страждає від зверненості до власного самодостатнього світу, від самотності та інтелектуальної обраності.

Цілковито протилежний йому Ґольдмунд – втілення наївності й безпосередньості. Він повернутий до світу і слідує за голосом «темного» глибинно-чуттєвого материнського начала, прагне осягнути життя не в абстрактних поняттях, а в зримих образах, він митець, одержимий пристрастю до самовираження.

З протиставлення духу й матерії, волоцюгування й осідлості постає розгалужена антитетика книги, що закладена вже в самій символіці імен головних героїв. Зіставляючи два людських типи, Нарциса та Ґольдмунда, Гессе зіштовхує два світогляди й підходи до життя – споглядальний та дійовий.

Роман «Нарцис і Ґольдмунд» став підсумковою книгою, сповненою численних завуальованих натяків на попередні твори, що дає підставу розцінити його як філософську оповідь про «втечу і повернення блудного сина».

Роман може прочитуватися і як філософська рефлексія, визначена Ніцше, і як популярна у літературі модерну проблема роздвоєння свідомості, і як апорія, написана під впливом глибинного психоаналізу та індійської й китайської теорії пізнання.

Наратологічно ця антиномія реалізується шляхом зміни точок зору персонального оповідача, хоча він сам залишається суто медіальним означенням та не втручається у свідомість читача. Оповідна перспектива впродовж 18 розділів книги зосереджена на життєвому шляху Ґольдмунда, і лише в останніх двох розділах увага оповідача концентрується на долі Нарциса, в якого мовби немає свого самостійного життя, він існує в нерозривній сув’язі з Ґольдмундом.

«Нарцис і Ґольдмунд» Гессе побудував на ритмі теми вічного руху пістрявим колом життя, як вічну подвійність гри, боротьби і взаємозв’язку антитез Всесвіту, що є умовою його цілісності. Вже на перших сторінках бачимо образи цієї нерозривної первісної єдності, які затим отримують сюжетне розгортання як у контрапункті вищезгаданих ритмічних тем, так і на рівні розвитку фабули, на рівні композиції, системи образів і поетичних мотивів.

Задана в експозиції двоголоса тема набуває в зустрічі Нарциса й Ґольдмунда – персоніфікованих полюсів універсальної єдності – свою подальшу сюжетну розробку. Опинившись в монастирі, Ґольдмунд знайшов споріднену душу в особі новіція Нарциса, свого «психоаналітика», який володіє здатністю проникати в душі людей, що його оточують. Він швидко зрозумів, що під моральним тиском батька Ґольдмунд «забув» про свою матір, гріховну, з точки зору бюргерської моралі, жінку.

Боротьба батьківської настанови й материнського поклику, що відбувається в душі юнака, постає як протилежність логоса й ероса, як універсальна подвійність стихій буття. У співвіднесеності словесного ритму і фабульної події головний конфлікт роману набуває глибшого сенсу – як неминучість особистісного вибору там, де проявляється надособовий закон вічної подвійності, як трагедія сучасної людини, обмеженої рамками своєї індивідуальності й приреченої тим самим на неповноту існування на одному з «полюсів», – як ситуація особи, для якої те, що у повноті природного буття існує в гармонії, постає як неминучий вибір «або-або».

Переживши справжній шок, Ґольдмунд визнає свою «материнську» натуру і після таємничої любовної пригоди з циганкою Лізою (в романі є натяк на те, що його рідна мати була циганкою, артистичною натурою) обирає свій шлях: він втікає з монастиря й розпочинає самостійне, сповнене різноманітних пригод страдницьке життя.

Чого він шукає? Чому він забуває мудрі поради Нарциса? Він шукає щастя й простих людських радощів. Здається, його наставник незримо присутній біля нього, нашіптуючи: облиш усе, повернись туди, де спокійно. Але чи можна купити безпеку ціною самого життя? Провідною зіркою Ґольдмунда стає любов до Жінки, кохання у всіх його проявах. Жінка окрилює його. Жінка кидає його то у вир пристрасті, то в лабети смерті.

Водночас – це ще й пошук неспокійного і незмінного у своїй змінності, а потяг до жінок – це, по суті, спроба наближення до ідеалу у фрейдистському розумінні, до ідеалу в особі матері. Це – ритм вічного руху життя, де народження й смерть, щастя й біль, юність і старість, мудрість і наївність у кінцевому підрахунку є полярними варіаціями якоїсь вищої сутності, що стає у цьому творі синонімом божественного і довершеного: це Мати – Єва, Марія, велика Праматір усього сущого. Тема материнського начала – провідна, наскрізна тема роману; зароджуючись у глибинах словесно-мовленнєвого рівня, вона уособлюється на рівні системи персонажів у постаті Ґольдмунда.

В суперечці двох світів, двох мелодій буття за душу героя перемагає світ материнського: приходячи до сутності своєї натури, Ґольдмунд пускається у сферу природного і чуттєвого. Його шлях пролягає до Матері, образ якої, вбираючи в себе всю множинність індивідуального і випадкового, перетворює його на цілісність всезагального. Розвиваючись від конкретного до універсального, цей шлях стає істинним сенсом мандрів героя, виводячи розвиток сюжетної дії зі сфери особистого конфлікту на рівень проблем загальнолюдського масштабу.

Проводячи свого героя колами земного пекла, жорстокого життя, Гессе показує самовиховання Ґольдмунда як шлях страждань. Адже тільки спізнавши страждання, людина має змогу збагнути справжню цінність життя.

З образом Ґольдмунда тісно пов’язана проблема творчої особистості, обраної натури, тема мистецтва. Творчий дар підносить людину над тваринним світом, але він водночас і віддаляє її від обивателів, міщан, бюргерів. І таким чином, ненависть-любов Ґольдмунда до буденності відкриває в ньому самому новий зміст.

У такому потрактуванні творчої особи, якій все прощається, Гессе виходив з ніцшеанської ідеї надлюдини. Творчим даром наділені лише окремі люди, такий дар – іскра божа. Герой роману, відійшовши від участі в громадському житті, знаходить вихід з тупика безглуздості й безцільності існування у мистецтві. Саме художня творчість дає йому можливість розкрити свої здібності.

Життя стає суттєвою частиною креативного мистецтва, що відкриває шлях до примирення дихотомії Духу і Природи. Світ чуттєвості, інстинктів, підсвідоме, що раніше вважалося певним відхиленням, притаманним лише творчим людям, тепер стало необхідною умовою для створення мистецького твору. Для того щоб стати справжнім митцем, необхідно постійно вчитися життю, набувати нових вражень і досвіду.

Своїм завданням як митця, Ґольдмунд вважає максимальне наближення до розгадки таємниць життя. Йому вдалося знайти для цього свій ключ. Таємниця – у єдності протилежностей, у їх змінності, і він пробує передати цю єдність у своїх дерев’яних скульптурах. Ґольдмунд ставить перед собою сміливе завдання: розкрити суперечливий характер самої творчості – показати в нерухомому й застиглому змінність, плинність життя, зафіксувати живе у неживому, зупинити трепетну і нестримну миттєвість, зачарувати за допомогою розуму, постійного плину, здавалося б, безглузде у своїй постійній змінності життя, вдихнути в нього свій сенс. Його хвилює саме ця таємниця мистецтва й природної краси.

Становленню Ґольдмунда як митця значною мірою сприяє образ міфічної матері Ґольдмунда, «жінки артистичної і гріховної, яка символізує прапервень світу і стихію ероса-кохання – від найземніших його проявів до лицарського і містичного боготворення Мадонни». Створення образу Праматері, символу сутності самого життя, природи, символу абсолютної довершеності, стає найбільшою мрією Ґольдмунда.

Натхненний своїми життєвими спогадами, Ґольдмунд створює ряд талановитих дерев’яних скульптур: апостола Йоана, що має виразні риси Нарциса, Матері Божої, прототипом якої послужила дочка лицаря Лідія, задушевного абата Даніеля, настоятеля монастиря. Не Мадонну, не Матір Божу, не Діву Марію, що не причетна до земного, низинного, мріяв він створити. Йому ввижається обличчя іншої жінки, Праматері життя з усіма її суперечностями, Праматері самої природи. Вона є синтезом спогадів Ґольдмунда про його реальну матір, якої вже немає в живих, і містичної постаті, яку він собі постійно уявляє, вона є засадничою ідеєю всього його життя.

В мистецтві Ґольдмунда знаходять примирення не лише протилежності, в ньому знаходять вираження всі суперечливі переживання героя, як милі, прекрасні, так і сумні, потворні, ниці. Його скульптури є символами, віддзеркаленням вічного світу. Художність скульптур породжується напругою силового поля взаємодії Природи і Духу. В них виражена суперечність між бюргерською осідлістю і життям вільного митця, між мистецтвом як засобом матеріального заробітку і мистецтвом, яке твориться за покликом душі, між емоційністю, духовною наповненістю образів і внутрішньою порожнечею митця, що яскраво виявлено на прикладі протиставлення образів майстра Ніклауса і Ґольдмунда.

Таким чином, Ґольдмунд і Нарцис – це лише дві сторони одного явища. Як творчість Ґольдмунда неможлива без раціонального начала Нарциса, так само й умоглядне мислення і чиста думка Нарциса неможливі й безплідні без практики та їх практичного застосування. Недаремно Нарцис, приймаючи постриг і сан абата, перетворюється на Йоана, а перша фігура, яку Ґольдмунд вирізьбив з дерева, виявилася саме фігурою апостола Йоана, прототипом якої послужив Нарцис.

У кінці твору Нарцис і Ґольдмунд сходяться знову. Зустрічаються Творчість і Наука, Серце і Розум, чоловіче і жіноче начало. В їхніх розмовах намічається певне зближення позицій героїв. Процес індивідуації завершується тоді, коли людина стає цілісною, інтегрованою, спокійною, плідною і щасливою, коли свідоме і підсвідоме навчилися жити в мирі, доповнювати одне одного.