Нарцис і Ґольдмунд

Розділ перший

Перед напівкруглою аркою входу до Маріябронського монастиря, що спиралася на подвійні колони, край дороги стояв каштан, самотній син півдня, принесений давним-давно якимось римським прочанином, благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ніжно звисала над шляхом, повногрудо дихала на вітрі й навесні, коли все навколо вже зеленіло і навіть монастирський горішник убирався в рудувате молоде листя, змушувала ще довго чекати на свої листочки, випускаючи в час найкоротших ночей із листяних жмутиків тьмяні біло-зелені промені свого чудернацького цвіту, які так принадно й задушливо-терпко пахли, а в жовтні, коли завершувався збір овочів і винограду, скидав із пожовклої крони на осінньому вітрі колючі плоди, які не щороку встигали дозріти, за які майже зчиняли бійки монастирські хлопчиська і які вікарій Ґреґор, що був родом з Італії, смажив у коминку своєї келії. Незвично й ніжно розвівало прекрасне дерево своєю кроною над порталом монастиря, делікатний і тремкий гість з чужих країв, таємниче споріднений зі стрункими, виготовленими з пісковику колонами воріт, з камінним оздобленням віконних арок, карнизів та пілястр, яким однаково милувалися італійці й латиняни і якого, немов чужинця, роздивлялися місцеві.

Під цим чужоземним деревом пройшло вже кілька поколінь монастирських учнів; з грифельними дощечками під пахвою, з розмовами, сміхом, іграми, суперечками, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою в роті, з горіхом на зубах або зі сніжкою в руці. Приходили постійно нові, через кожні кілька років обличчя змінювалися, більшість з них були подібні одне до одного: біляві й кучеряві. Деякі залишалися тут, ставали послушниками, ченцями, отримували постриг, носили підперезані ряси, читали книги, навчали хлопців, старіли, помирали. Інших, після закінчення навчання, забирали додому батьки, до лицарських замків, до купецьких та ремісничих домів або вони йшли у світ, займалися своїми іграми й ремеслами, часом навідувалися в гості до монастиря, ставали чоловіками, привозили своїх малих синів у науку до отців, дивилися усміхнено й задумливо на каштанове дерево і знову зникали. У келіях і залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгими подвійними колонами з червоного каменю люди жили, викладали, навчалися, розпоряджалися і керували; тут займалися різними мистецтвами й науками, плоди яких передавали у спадок від покоління до покоління, набожні й мирські, світлі й темні, писали й коментували книги, укладали системи, колекціонували старі письмена, вправлялися у каліграфії, плекали віру народу, висміювали народні вірування. Вченість і побожність, простота й хитрість, мудрість Євангелій і мудрість греків, біла й чорна магія – тут процвітало все потроху, для всього було місце; було місце для усамітнення й покаяння, так само як і для спілкування й безтурботності; від особистості того чи іншого настоятеля й відповідного плину часу залежало, що саме переважало й панувало. Часом монастир був знаменитий своїми заклинателями та знавцями нечистої сили, часом своєю надзвичайною музикою, іноді якимось святим отцем, який зцілював і творив чудеса, іноді його відвідували заради особливої юшки зі щуки та паштету з оленячої печінки, все у свій час. І завжди серед купи ченців і учнів, побожних і байдужих, тих, що дотримувалися посту й гладких, завжди між багатьох, що приходили сюди, жили й помирали, знаходився той чи інший осібний і своєрідний, той, кого всі любили або боялися, той, що здавався обраним, про кого ще довго говорили, тоді як його сучасники були забуті. Ось і зараз у монастирі Маріяброн було двоє осібних і своєрідних – один старий і один молодий. Поміж численних братів, юрма яких наповнювала дортуари, церкви й навчальні приміщення, було двоє, кого знав і поважав кожен. Це абат Даніель, старий, та вихованець Нарцис, молодий, який щойно розпочав послух, але якого, через його надзвичайну обдарованість, всупереч усім правилам, використовували як учителя, особливо грецької мови. Ці двоє, настоятель та послушник, мали в домі значення, за ними стежили, вони викликали зацікавлення, ними захоплювалися, їм заздрили й таємно обмовляли.

Настоятеля більшість любила, він не мав ворогів, був сповнений доброти, скромності, смиренності. Лише вчені монастиря додавали до своєї любові трохи поблажливості; бо настоятель Даніель міг бути святим, але вченим він не був. Йому була притаманна та простота, що її називають мудрістю; але його знання латини були скромні, а грецької він і зовсім не знав.

Деякі з тих, що посміювалися при нагоді з простоти абата, тим більше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведінкою, з тихим, проникливим поглядом мислителя й вузькими, гарними й правильно окресленими вустами. За чудове володіння грецькою його любили вчені. А за те, що він був таким шляхетним і витонченим, його любили майже всі, а багато хто був у нього закоханий. За те, що він був настільки тихим і стриманим, багато хто на нього ображався. Абат і послушник, кожен ніс хрест обраного по-своєму, по-своєму домінував, по-своєму страждав. Обидва відчували один з одним більшу спорідненість і більше тяжіння один до одного, ніж до решти мешканців монастиря; одначе вони так і не зблизилися, жоден з них не зміг довіритися іншому. Абат ставився до юнака з величезною турботою, з величезною повагою, дбав про нього, як про рідкісного, тендітного, можливо, надто рано дозрілого, можливо, надто слабкого брата. Юнак належним чином приймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу настоятеля, ніколи не перечив, ніколи не сердився, і якщо абат не помилявся, що єдиною вадою хлопця була пиха, то він чудово вмів цю ваду приховати. Йому нічого було закинути, він був досконалим, він був неперевершеним. Небагато хто, крім викладачів, ставали йому друзями, ця вишуканість огортала його, як потік холодного повітря.

– Нарцисе, – промовив абат до нього після сповіді, – я почуваюся винним за жорстке судження щодо тебе. Я часто вважав тебе пихатим, і мабуть, це було несправедливо. Ти дуже одинокий, юний брате, ти самотній, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я хотів би отримати нагоду, щоб тебе посварити; але я не бачу такої нагоди. Мені хотілося б, щоб ти часом був пустотливим, як зазвичай поводяться молоді люди твого віку. Але ти ніколи не бешкетуєш. Я деколи трохи непокоюся за тебе, Нарцисе.

Юнак звів на старого свої темні очі:

– Мені дуже хотілося б, милостивий отче, не завдавати вам жодного клопоту. Може, я й справді пихатий, милостивий отче. Я вас прошу покарати мене за це. Часом мені самому хочеться себе покарати. Пошліть мене, отче, у скит, або накажіть виконувати гидку роботу.

– І для одного, і для іншого ти замолодий, любий брате, – промовив абат. – Крім того, ти надзвичайно здібний до мов і мислення, сину мій; це було б марнуванням цих божих дарів, якби я наказав тобі виконувати неприємну роботу. Ти будеш, либонь, учителем і вченим. Чи ж ти сам не бажаєш цього?

– Вибачте, отче, я ще не зовсім розумію, чого хочу. Наука завжди приноситиме мені радість, як інакше? Але я не думаю, що наука буде моїм єдиним заняттям. Та й не завжди бажання визначають долю і покликання людини, є щось інше, певна приреченість.

Абат слухав уважно й серйозно. Проте на його обличчі була помітна посмішка, коли він сказав:

– Наскільки я знаю людей, то ми всі, особливо замолоду, трохи схильні плутати провидіння з власними бажаннями. Але розкажи мені про це сам, бо ти вважаєш, що нібито знаєш своє призначення наперед. У чому воно полягає?

Нарцис прикрив свої темні очі, так що вони сховалися під довгими чорними віями. Він мовчав.

– Говори, сину мій, – заохотив абат після тривалого очікування. Тихим голосом і з потупленим поглядом Нарцис почав говорити:

– Мені здається, милостивий отче, ніби я знаю, що призначений передусім до монастирського життя. Думаю, що стану монахом, священиком, вікарієм і, можливо, навіть абатом. Я так думаю не тому, що цього бажаю. Я не прагну обов’язків. Та вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

– Чому ти так вважаєш? – запитав старий нерішуче. – Яка саме твоя риса, крім вченості, спонукає тебе до цієї думки?

– Ця риса полягає у тому, – поволі мовив Нарцис, – що я відчуваю природу й призначення людини, не тільки свою власну, а й інших. Ця властивість змушує мене служити іншим, керуючи ними. Якби я не був народжений для життя в монастирі, мусив би стати суддею або державним діячем.

– Може, й так, – кивнув абат. – А чи випробував ти свою здатність розпізнавати людей та їхні долі на практиці?

– Випробував.

– Можеш навести приклад?

– Можу.

– Гаразд. Оскільки мені не хотілося б проникати у таємниці наших братів без їхньої згоди, може, ти мені розповіси, що, на твою думку, ти знаєш про мене, твого настоятеля Даніеля.

Піднявши повіки, Нарцис подивився настоятелеві у вічі.

– Це ваш наказ, милостивий отче?

– Мій наказ.

– Мені важко говорити про вас, отче.

– Мені теж важко, юний брате, схиляти тебе до розмови. Та я це роблю. Говори!

Опустивши голову, Нарцис тихо промовив:

– Я мало що знаю про вас, шановний отче. Я знаю, що ви – слуга Божий, якому було б миліше пасти кіз або дзвонити у дзвони в скиті та слухати сповіді селян, аніж керувати великим монастирем. Я знаю, що ви плекаєте особливу любов до святої Божої Матері й найбільше молитеся до неї. Нині ви молитеся про те, щоб грецькі й інші науки, якими займаються у цій обителі, не викликали сум’яття в душах ваших підопічних і не становили для них небезпеки. Ви молитеся часом, щоб не втратити терпіння супроти вікарія Ґреґора. Ви молитеся нині про легку кончину. І ви, я так думаю, будете почуті й матимете мирну кончину.

У маленькій приймальні абата було тихо. Нарешті старий заговорив:

– Ти мрійник і бачиш видіння, – люб’язно зауважив сивий достойник. – Навіть побожні й приємні видіння можуть бути оманливими; не довіряй їм, як і я не довіряю їм. Бачиш, брате мрійнику, що я насправді думаю про ці речі?

– Я бачу, отче, що ви дуже лагідно думаєте про це. Ви думаєте собі так: «Цей юний учень не зовсім здоровий, він марить, може, забагато медитував. Я міг би накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Проте я й сам прийму покуту, яку накладу на нього». – Ось про що ви зараз думаєте.

Настоятель підвівся. Він з посмішкою кивнув учневі на прощання.

– Гаразд, – сказав він. – Не сприймай свої видіння надто серйозно, юний брате; Бог вимагає від нас трохи більшого, ніж мати видіння. Припустімо, ти полестив старому, пообіцявши йому легку смерть. Припустімо, що старий якусь хвильку слухав ці обіцянки із задоволенням. Але вже досить. Завтра маєш молитися на вервиці, завтра після заутрені, молитися зі смиренням і ревністю, а не абияк, і я робитиму те саме. А зараз іди, Нарцисе, наговорилися.

Іншого разу абатові Даніелю довелося залагоджувати суперечку між наймолодшим з учителів-священиків і Нарцисом, які не могли дійти згоди щодо якогось пункту в навчальному плані: Нарцис ревно наполягав на внесенні певних змін у викладання, переконливо обґрунтовуючи їх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощі, не хотів з цим погоджуватися, так що після кожного нового обговорення наставали дні прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своїй правоті, не зачіпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:

– Нарцисе, давай покладемо край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішувати мені, а не тобі, ти – не мій колега, а мій помічник і повинен мені підкорятися. Але оскільки це питання видається тобі таким важливим і оскільки я маю перевагу порівняно з тобою у посаді, але не в знаннях і талантах, я не хочу приймати рішення самостійно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.

Так вони й зробили, а настоятель Даніель терпляче і приязно вислухав суперечку обох учених про їхнє розуміння викладання граматики. Коли вони детально обґрунтували свої думки, старий, похитавши злегка сивою головою, радісно поглянув на них і сказав:

– Любі брати, ви ж не думаєте, що я розуміюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймається школою і прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцисові належить мовчати й підкорятися, бо будь-які вдосконалення навчання нічого не варті, якщо через них порушується порядок і послух у цій обителі. Я картаю Нарциса за те, що він не вміє поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам ніколи не бракувало зверхників, дурніших за вас; немає нічого ліпшого від зарозумілості. – З цим доброзичливим жартом він їх і відпустив. Проте він аж ніяк не забув протягом наступних днів простежити, чи вчителі зуміли знову порозумітися.

І ось сталося так, що в монастирі, який бачив безліч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегідь і який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирській школі. Біля каштанового дерева юнак і його батько прив’язали своїх коней, а з воріт назустріч їм вийшов сторож.

Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.

– Такого дерева, – сказав він, – я ще ніколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається.

Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:

– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.

Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю лише на одну ніч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиреві він запропонував одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввічлива й прохолодна; але як настоятель, так і завідувач з радістю поглядали на Ґольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендітний юнак сподобався їм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Ґольдмунд був представлений учителям і отримав ліжко у школярській спальні. Поштиво, з похмурим обличчям він попрощався зі своїм батьком, який від’їжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслід, доки той не зник між зерносховищем і млином за вузькими склепінчастими ворітьми зовнішнього монастирського двору. Коли він обернувся, на його довгих білявих віях тремтіла сльоза; аж тут його спіткав сторож, лагідно поплескуючи по плечу.

– Юний паничу, – промовив він приязно, – не журися. Спочатку майже всі сумують за домом, за батьком, матір’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаєшся: тут теж можна жити, і досить непогано.

– Дякую, брате-стороже, – відповів юнак. – Я не маю ані братів з сестрами, ані матері, у мене є тільки батько.

– Зате тут ти знайдеш товаришів, і науку, й музику, і нові ігри, яких ще не знаєш, і те й се, ось побачиш. А коли тобі знадобиться той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.

Ґольдмунд усміхнувся йому:

– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втішити, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я хотів би з ним привітатися й переконатися, чи все у нього гаразд.

Тоді сторож узяв його з собою і повів до конюшні, що знаходилася біля житниці. Там, у літеплих сутінках, пахло кіньми, гноєм і ячменем, а в одному зі стійл Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Обійнявши обома руками тварину, яка його впізнала й витягнула йому назустріч голову, він пригорнувся щокою до широкого лоба з білою плямою, ніжно його погладив, нашіптуючи у вухо:

– Привіт, Блесе, мій конику, мій розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи є у тебе що їсти? Чи ти теж згадуєш нашу домівку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобі тут ведеться. – Діставши із закоту рукава шматок хліба, залишений після сніданку, він розкришив його і згодував тварині. Попрощавшись, він пішов за сторожем через двір, широченний, наче ринкова площа великого міста, й частково засаджений липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві, подавши руку, коли раптом помітив, що не пам’ятає дороги до приміщення школи, яке йому вчора показували, засміявся, почервонів і попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, він зайшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків і юнаків, і помічник учителя Нарцис обернувся до нього.

– Я Ґольдмунд, – назвався він, – новий учень.

Нарцис коротко, не усміхаючись, привітався, вказавши йому на місце у задньому ряду, й продовжив свій урок.

Ґольдмунд сів. Він був здивований зустріти тут такого молодого вчителя, хіба на кілька років старшого за нього самого, він дивувався й страшенно радів, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний і водночас такий привабливий і чарівний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрів, там у стійлі стояв Блес – шматочок домівки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, і витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, діловим і переконливим голосом! Він уважно слухав, не зовсім розуміючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Він потрапив до хороших, приємних людей і був готовий любити їх і добиватися їхньої дружби. Зранку, ще лежачи в ліжку, після пробудження, він почувався пригніченим, та ще й давалася взнаки втома від тривалої подорожі, і прощаючись з батьком, він не втримав сліз. Та зараз усе було добре, він був задоволений. Він довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радів його підтягнутій стрункій статурі, прохолодному блискові його очей, його тонким устам, що ясно й чітко формували склади, його натхненному, наполегливому голосові.

Проте, коли урок закінчився й школярі галасливо попідхоплювалися з місць, Ґольдмунд перелякався, засоромлено помітивши, що якийсь час проспав. І не тільки він це помітив, його друзі по парті теж бачили це й пошепки передавали іншим. Щойно молодий вчитель залишив приміщення, як однокласники зусібіч почали смикати й штурхати Ґольдмунда.

– Виспався? – запитав один, вишкірившись.

– Гарний учень! – глузував інший. – З нього вийде справжній світоч церкви. Видно вже з першого уроку!

– Покладіть малого в ліжечко, – запропонував хтось із них, і вони підхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний регіт.

З такої несподіванки Ґольдмунд розлютився; він пручався, намагаючись вивільнитися, діставав штурханів, доки його нарешті кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Від нього він з силою вирвався, накинувся на першого-ліпшого і зчепився з ним у запеклій бійці. Його суперник був сильним парубком, так що всі завзято спостерігали за двобоєм. Коли ж Ґольдмунд не піддався й надавав силачеві добрячих стусанів, то серед товаришів у нього вже з’явилися друзі, хоч він ще й не знав їхніх імен. Та раптом всі кинулися врозтіч, і щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартін, керівник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Він здивовано поглянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розпашілому і трохи побитому обличчі.

– І що це з тобою? – запитав він. – Ти ж Ґольдмунд, чи не так? Вони скривдили тебе, ці бешкетники?

– Та ні, – відповів малий, – я з ним впорався.

– З ким це?

– Не знаю. Я ще не знаю їх. Хтось бився зі мною.

– Он воно що! Він почав?

– Не знаю. Ні, здається, я сам почав. Вони мене дражнили, от я й розсердився.

– Що ж, гарно ти починаєш, мій хлопче. Запам’ятай: якщо ще раз тут, у класі, влаштуєш бійку, будеш покараний. А зараз давай, гайда на вечерю, марш!

Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, як той втікав, засоромлений, намагаючись на ходу пальцями пригладити біляве розкуйовджене волосся.

Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був досить розбишацьким і нерозважливим; у пригніченому настрої він шукав і знайшов своїх однокласників за вечерею. Але його прийняли поштиво й доброзичливо, він шляхетно помирився зі своїм ворогом і з того часу почувався своїм у цьому колі.

Розділ другий

Проте, приятелюючи зі всіма, справжнього друга він знайшов не скоро; до жодного з однокласників він не відчував особливої близькості чи бодай прихильності. А вони були здивовані у такому завзятому майстрові з кулачного бою, якого звикли вважати симпатичним задерієм, виявити дуже миролюбного товариша, що прагнув радше слави зразкового учня. У монастирі було двоє людей, до яких Ґольдмунд відчував сердечну прихильність, які йому подобалися, які його цікавили, до яких ставився із захопленням, любов’ю і благоговінням: настоятель Даніель та помічник учителя Нарцис. Настоятеля він вважав мало не святим – його простота й доброта, його ясний, турботливий погляд, його манера наказувати й керувати зі смиренністю служіння, його добрі мовчазні жести – все це надзвичайно приваблювало Ґольдмунда. Найбільше йому хотілося б стати особистим слугою цього благочестивого, бути завжди поруч, щоб підкорятися й служити, він приніс би йому як постійну жертву всі свої хлоп’ячі прагнення до побожності й самовіддачі, навчився б у нього чистого, благородного, святого життя. Адже Ґольдмунд збирався не тільки закінчити монастирську школу, а й, можливо, назавжди залишитися в монастирі, присвятивши своє життя Богові; цього хотів він, таким було бажання й наказ його батька, й так, мабуть, було призначено самим Господом. Здавалося, ніхто не помічав цього в красивому й променистому хлопчикові, та все ж на душі у нього лежав якийсь тягар, тягар походження, таємного призначення до покути й офіри. І настоятель цього теж не помічав, хоча Ґольдмундів батько робив йому певні натяки й чітко висловив бажання, щоб його син назавжди залишився тут, у монастирі. Можливо, якийсь таємний порок був у народженні Ґольдмунда, щось приховане вимагало покути. Але батько не дуже сподобався абатові, на його слова й трохи бундючну поведінку він відповів ввічливою холодністю, не надавши його натякам великого значення.

Той інший, що пробудив любов Ґольдмунда, мав проникливіший погляд і здогадувався більше, але він не втручався. Він дуже добре помітив, який чарівний рідкісний птах тоді залетів до нього. Він, такий самотній у своїй шляхетності, негайно відчув у Ґольдмундові споріднену душу, хоча, здавалося, у всьому був його протилежністю. Якщо Нарцис був темним і худим, то Ґольдмунд був яскравим і квітучим. Нарцис був мислителем і аналітиком, а Ґольдмунд – мрійником і дитиною. Але протилежності об’єднувало щось спільне: обидва були шляхетними людьми, обидва відрізнялися від інших винятковими здібностями й рисами, обидва отримали від долі особливий знак. Нарцис палко переймався цією юною душею, сутність і долю якої він невдовзі пізнав. Ґольдмунд щиро захоплювався своїм красивим, надзвичайно розумним учителем. Але Ґольдмунд був сором’язливим; він не знаходив іншого способу сподобатися Нарцисові, окрім як до перевтоми намагався бути уважним і кмітливим учнем. Однак не тільки сором’язливість стримувала його, а й відчуття того, що Нарцис становить для нього небезпеку. Не міг же він вважати ідеалом і зразком доброго й простого абата й одночасно велерозумного, вченого, проникливого Нарциса. Та все ж з усіх сил своєї юної душі він прагнув до обох непоєднуваних ідеалів. Часто йому доводилося через це страждати. Інколи в перші місяці свого школярства він відчував у серці таку розгубленість і сум’яття, що йому хотілося втекти від усього цього або зірвати свою тугу і внутрішню лють на товаришах. Часто-густо він, добродушний, на якийсь дрібний жарт або зухвалість товаришів спалахував таким праведним гнівом, що тільки з надзвичайними зусиллями стримувався й смертельно блідий, із заплющеними очима відвертався. Тоді він знаходив у конюшні Блеса, притуляв голову до його шиї, цілував її й гірко плакав. І з часом його страждання набирало сили й стало помітним. Його щоки позападали, погляд згас, його сміх, який усім так подобався, було чути дедалі рідше.

Він сам не розумів, що з ним відбувається. Він чесно прагнув бути хорошим учнем, невдовзі стати послушником, а пізніше побожним, тихим братом отців; він вірив у те, що всі його сили й здібності підпорядковуються цим благочестивим і скромним намірам, про інші стремління він нічого не знав. Як же невимовно сумно було йому бачити, що досягнути цієї простої і прекрасної мети так важко. Зі смутком і відчуженням він усвідомлював іноді свої ганебні потяги й стани: неуважність і огиду до навчання, замріяність, фантазування чи сонливість під час уроків, протест і відразу до вчителя латини, дратівливість і гнівну нетолерантність до однокласників. Та найбільше бентежило те, що його любов до Нарциса так погано поєднувалася з його любов’ю до абата Даніеля. До того ж іноді, в глибині душі, він, здавалося, відчував, що Нарцис теж його любить, що він ним переймається і чекає на нього. Значно більше, ніж здогадувався хлопчик, думки Нарциса були зайняті ним. Йому хотілося, щоб цей гарненький, світлий, милий хлопчина був його другом, він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, йому хотілося дбати про нього, скеровувати, просвіщати, плекати й довести до розквіту. Та він стримувався. Він робив це з багатьох мотивів, більшість з яких усвідомлював. Передусім сковувала й стримувала його відраза, яку відчував до тих непоодиноких учителів і монахів, які закохувалися у школярів чи послушників. Досить часто він і на собі з огидою ловив хтиві погляди старших чоловіків, досить часто чинив німий опір їхнім компліментам і пестощам.

Зараз він краще розумів їх – він теж бачив велику спокусу в тому, щоб кохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чарівний сміх, ніжно гладити його біляве волосся. Але він ніколи не зробив би цього, ніколи. Крім того, будучи помічником учителя, що виконує обов’язки вчителя, але, не маючи відповідних повноважень та авторитету, він звик до особливої обережності й пильності. Він узяв собі за правило з молодшими за нього на кілька років поводитися так, ніби він був на двадцять років старшим, звик суворо забороняти собі будь-які привілеї окремим учням і змушувати себе з особливою справедливістю й турботою ставитися до кожного неприємного йому школяра. Його служіння було служінням духу, йому присвячувалося його суворе життя, і лише потайки, в хвилини найбільшої слабкості, він дозволяв собі насолоджуватися зверхністю, всезнайством і розумуванням. Ні, якою б привабливою не була дружба з Ґольдмундом, вона становила небезпеку, якій він не міг дозволити зачепити сутність свого життя. А сутністю й сенсом його життя було служіння духові, служіння слову, тихе, осмислене, безкорисливе напучування своїх учнів – і не тільки своїх учнів – до високих духовних цілей.

Уже більше року був Ґольдмунд школярем у монастирі Маріяброн. Зо сто разів забавлявся він з товаришами під липами на подвір’ї й під пишним каштаном різними учнівськими іграми, в перегони, у м’яча, в розбійників, у сніжки; нині була весна; але Ґольдмунд почувався втомленим і хворим, часто у нього боліла голова, і на заняттях йому було важко залишатися бадьорим та уважним.

Одного вечора до нього звернувся Адольф, той учень, перша зустріч з яким перейшла в бійку та з яким він цієї зими розпочав вивчати Евкліда. Це було після вечері, у вільний час, коли дозволялися ігри в дортуарах, розмови в класах і навіть прогулянки у зовнішньому монастирському дворі.

– Ґольдмунде, – сказав він, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобі щось розповісти, щось смішне. Але оскільки ти весь такий зразковий і, мабуть, хочеш стати єпископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаєш на мене вчителям.

Ґольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й існувала честь школяра, вони часом суперечили одна одній, він це знав; проте, як і скрізь, неписані закони були сильнішими за писані, й він ніколи за час навчання не ухилявся від виконання цих законів честі й учнівського братства. Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу під дерева. Він розповідав, що є кілька хороших і сміливих хлопців, до яких належить і він, які перейняли від попередніх поколінь звичай, згадуючи час від часу про те, що вони все ж не монахи, втікати на один вечір з монастиря, щоб «піти на село». Порядний чоловік ніколи не відмовиться від такого задоволення й такої пригоди, а вночі вони повернуться.

– Але ж ворота будуть зачинені, – зауважив Ґольдмунд.

– Ще б пак, звісно, зачинені, але ж у цьому-то й секрет. Існують потаємні ходи, щоб непомітно проникнути всередину, це вже не вперше.

Ґольдмунд пригадав. Вислів «піти на село» він вже чув, малися на увазі нічні походеньки учнів заради таємних насолод і пригод, а це під страхом тяжкого покарання заборонялося монастирським статутом. Він злякався. «Ходити на село» – це був гріх, було заборонено. Але він також дуже добре розумів, що саме тому «порядні чоловіки» вважають це за честь школяра, бо треба було відважитися на небезпеку, і бути запрошеним до такої пригоди означало певну винагороду.

Найбільше йому хотілося відмовитися, піти геть і вкластися спати. Він був страшенно втомлений і почувався жахливо, цілий день у нього боліла голова. Та йому було трохи соромно перед Адольфом. І хто зна, може, там за мурами, у цій пригоді, буде щось гарне й нове, щось, завдяки чому можна було б забути про головний біль, і тупість, і всіляку скруту. Це був вихід у світ, хай навіть таємний і заборонений, не зовсім похвальний, та все ж хоч якесь звільнення, якийсь досвід. Доки Адольф його вмовляв, він вагався та раптом посміхнувся й погодився. Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на просторому, вже темному подвір’ї, зовнішні ворота якого в цю годину були замкнені. Товариш повів його до монастирського млина, де в сутінках та безперервному шумі коліс легко було прослизнути нечутно й невидимо. Перелізши через вікно, вже в темряві, вони опинилися на купі мокрих слизьких балок, одну з яких довелося витягнути й перекинути через струмок як кладку. І ось ти вже зовні, на ледве помітній дорозі, що зникає в чорному лісі. Уся ця таємничість хвилювала й дуже подобалася хлопчикові.

На узліссі вже стояв один товариш, Конрад, а після тривалого очікування приплентався ще один, великий Ебергард. Учотирьох хлопці подалися через ліс, над ними з шумом злітали нічні птахи, між спокійними хмарами ясно й волого мерехтіло кілька зірок. Конрад базікав і жартував, інші час від часу сміялися, проте над ними ширяло якесь урочисте почуття тривоги, що змушувало їхні серця битися частіше. За лісом, через неповну годину, вони прийшли до села. Там, здавалося, все вже спало, блідо мерехтіли низькі причілки, пророслі темними ребрами балок, ніде жодного вогника. Адольф ішов попереду, прокрадаючись мовчки, вони оминули кілька будинків, перелізли через паркан, опинилися в садку, пробралися по м’якій землі грядок, спіткнувшись об сходи, зупинилися перед стіною будинку. Адольф постукав у віконницю, почекавши, постукав ще раз, всередині почувся шум, незабаром замерехтіло світло, двері відчинилися, і вони один за одним увійшли, опинившись в кухні з чорним димарем та земляною підлогою. На плиті, блимаючи, сиротливо стояв каганець, на тоненькому ґноті горіло слабке полум’я. Тут була дівчина, худа сільська дівка, вона подала прибульцям руку, за нею з темряви вийшла друга, ще зовсім дитина з довгими темними косами. Адольф приніс гостинці: півбуханця білого монастирського хліба й щось у паперовому мішечку. Ґольдмунд припустив, що це трохи вкраденого ладану чи воску для свічок або щось подібне. Дівчинка з косами вийшла, без світла пробралася за двері, довго не поверталася, а потім зайшла з глечиком з сірої глини й намальованою на ньому синьою квіткою і подала його Конрадові. Трохи надпивши, він передав його далі, випили всі, це був міцний сидр.

При слабкому світлі каганця вони повсідалися: на дерев’яні ослінчики дівчата, а навколо них на підлозі школярі. Говорили пошепки, попиваючи сидр, Адольф і Конрад вели розмову. Іноді один з них вставав, гладив худу по голові й потилиці, шепотів їй щось на вухо, малу ніхто не чіпав. Мабуть, подумав Ґольдмунд, велика – це служниця, а гарненька мала – донька господарів будинку. Втім йому було байдуже, і його це не стосувалося; бо він ніколи більше не прийде сюди. Таємна втеча, нічне ходіння через ліс – це було гарно, незвично, хвилююче, загадково і зовсім не небезпечно. Хоч це й заборонялося, та порушення заборони не надто обтяжувало совість. Але оце, цей нічний візит до дівчат, був не просто заборонений, він відчував, що це був гріх. Для інших і це було, либонь, просто дурною витівкою, але не для нього; йому, хто вважав себе покликаним до монашого життя й аскези, не дозволялися жодні ігри з дівчатами. Ні, він ніколи більше не піде з ними. Та його серце билося сильно й тужливо у напівмороці убогої кухні.

Його товариші вдавали перед дівчатами героїв, хизувалися латинськими приказками, вставляючи їх у розмову. Всі троє, здавалося, користувалися прихильністю служниці, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішими з яких був боязкий поцілунок. Складалося враження, що вони чітко знали, що їм тут дозволялося. І оскільки вся розмова мала відбуватися пошепки, це виглядало досить кумедно, та Ґольдмундові так не здавалося. Він тихо сидів, зіщулившись на підлозі, втупившись у полум’я каганця, не промовивши жодного слова. Іноді він ловив дещо пожадливим боковим зором якісь доторки, якими обмінювалися інші. Він остовпіло дивився поперед себе. Хоч найбільше йому хотілося поглянути на малу з косами, та саме це він собі забороняв. Але кожного разу, коли його воля слабшала і його погляд, ніби заблукавши, зупинявся на тихому привабливому дівочому личкові, він непомильно наштовхувався на її темні очі, прикуті до його обличчя, вона дивилася на нього, мов зачарована.

Минула, мабуть, година – ще ніколи одна година не здавалася Ґольдмундові такою довгою – латинські вирази й пестощі учнів вичерпалися, запанувала тиша, всі були трохи збентежені, Ебергард почав позіхати. Тоді служниця нагадала, що час іти. Вони повставали, усі подали служниці руку, Ґольдмунд останнім. Потім усі подали руку молодшій, Ґольдмунд останнім. Потім Конрад першим поліз через вікно, за ним Ебергард і Адольф. Коли Ґольдмунд теж намагався перелізти, чиясь рука спробувала його затримати. Він уже не міг залишитися; щойно опинившись надворі на землі, він несміливо озирнувся. З вікна нахилилася юнка з косами.

– Ґольдмунде! – прошепотіла вона. Він зупинився. – Ти прийдеш іще коли-небудь? – запитала вона. Її сором’язливий голос був, як подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона простягнула свої обидві руки, взяла його голову, він відчув тепло маленьких рук на своїх скронях. Вона нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямо перед його очима.

– Приходь! – прошепотіла вона, а її рот доторкнувся до його губ у дитячому поцілунку.

Швидко побіг він за іншими через присадок, перебрався, провалюючись, через грядки, вдихнув запах вологої землі та гною, роздер руку об кущ троянд, переліз через паркан і подався слідом за іншими з села й до лісу. «Більше ніколи!» – наказувала йому воля. «Завтра знову!» – благало, схлипуючи, серце.

Ніхто не трапився назустріч нічним гульвісам, вони безперешкодно повернулися до Маріяброну, через струмок, через млин, через подвір’я з липами й таємними стежками по піддашках та через розділені колонами вікна до монастиря й далі в спальню.

Вранці довелося штурханами будити довготелесого Ебергарда, так міцно він спав. Усі вони вчасно були на заутрені, за сніданком і в аудиторії; але Ґольдмунд мав поганий вигляд, настільки поганий, що отець Мартін поцікавився, чи не захворів він бува. Адольф промовисто зиркнув на нього, й він відповів, що з ним усе гаразд. Та на уроці грецької, перед обідом, Нарцис не випускав його з поля зору. Він теж помітив, що Ґольдмунд хворий, але мовчав, уважно за ним спостерігаючи. В кінці уроку він покликав його до себе. Щоб не привертати уваги учнів, він послав його з дорученням до бібліотеки. І сам пішов туди.

– Ґольдмунде, – сказав він, – чи не можу я тобі допомогти? Я бачу, що тобі зле. Очевидно, ти хворий. Давай ми покладемо тебе в ліжко, отримаєш суп і келих цілющого вина. Тобі сьогодні було не до грецької.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього переляканими очима, понурив голову, знову підвів її, губи його затремтіли, він хотів щось сказати, але не міг. Раптом він осунувся, поклав голову на пульт для читання, між двома голівками янголів з дуба, які утримували пульт, і так заридав, що Нарцисові стало незручно й він на мить відвів погляд, перш ніж підхопив і підняв заплаканого хлопця.

– Ну що ж, – сказав він привітніше, ніби Ґольдмунд і справді мав його чути, – що ж, поплач, друже, тобі стане краще. Ось, сідай, не треба нічого казати. Я бачу, що з тебе досить; ти й так цілий ранок намагався триматися, не подавати виду, ти дуже добре з цим впорався. Так що поплач, зараз це найкраще, що ти можеш зробити. Ні? Вже минулося? Знову все гаразд? Ну що ж, тоді ходімо до лазарету, ляжеш в ліжко й сьогодні ввечері вже почуватимешся значно краще. Ходи!

В обхід учнівських кімнат він повів його до лазарету, вказав на одне з двох вільних ліжок, і коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити про його хворобу завідувача. Як і обіцяв, він замовив для нього на кухні суп і лікувальне вино; більшість легких хворих дуже полюбляла ці два монастирські привілеї.

Лежачи в лікарняному ліжку, Ґольдмунд намагався позбутися свого збентеження. Ще годину тому він міг собі пояснити, що його сьогодні так невимовно виснажило, яка смертельна душевна перенапруга спустошила його і змусила розплакатися. Це було насильницьке, щомиті нове й щомиті невдале намагання забути вчорашній вечір – навіть не так вечір, не легковажну й милу вилазку із зачиненого монастиря, не прогулянку в лісі, не слизьку кладку через чорний струмок біля млина, не долання парканів, вікна й проходів, а лише одну мить біля темного кухонного вікна, подих і слова дівчинки, доторки її рук, поцілунок її губ.

Але зараз до цього додалося іще щось, новий страх, нове переживання. Нарцис звернув на нього увагу, Нарцис любить його, Нарцис дбає про нього – такий вишуканий, шляхетний, розумний, з тонким, трохи глузливим ротом. А він, він не зміг себе перед ним опанувати, осоромився, белькотів щось та ще й розплакався! Замість того, щоб здобути прихильність цього розумника найшляхетнішою зброєю, грекою, філософією, інтелектуальним героїзмом та гідним стоїцизмом, він постав перед ним жалюгідним слабаком! Він собі цього ніколи не пробачить, ніколи не зможе без сорому дивитися йому у вічі.

Однак сльози розрядили сильну напругу, тиха самотність, хороша постіль зробили свою добру справу, розпач наполовину зменшився. Через якусь годину зайшов черговий брат, приніс молочний суп, шматочок білого хліба й келишок червоного вина, яке зазвичай учням давали тільки на свята; Ґольдмунд поїв, випив, з’ївши половину супу, відставив тарілку, почав було знову думати, але не зміг; знову взяв тарілку, з’їв іще кілька ложок. І коли, трохи пізніше, тихо прочинилися двері й Нарцис увійшов, щоб провідати хворого, він уже лежав і спав, а на його щоках знову з’явився рум’янець. Нарцис довго дивився на нього, з любов’ю, з допитливою цікавістю і з певною заздрістю. Він бачив, що Ґольдмунд не хворий, завтра йому вже не треба буде замовляти вино. Він також розумів, що заборону порушено, вони будуть друзями. Зараз Ґольдмунд був тим, хто потребував його, кому він міг зробити послугу. Іншим разом, може, це він буде слабким і сам потребуватиме допомоги й любові. А від цього хлопця він зможе їх прийняти, якщо вже на те пішло.

Розділ третій

Це була дивна дружба, що почалася між Нарцисом та Ґольдмундом; вона подобалася мало кому, і часом складалося враження, що вона не подобалася і їм самим.

Нарцисові, філософу, було з цим найтяжче. Для нього все було розумом, любов теж; йому не дано було бездумно віддатися почуттю. В цій дружбі він був провідною силою, і досить довго лише він один усвідомлював неминучість, глибину й сенс цієї дружби. Довгий час він залишався самотнім у своїй любові, розуміючи, що друг тільки тоді зможе по-справжньому належати йому, коли він його переконає. Сердечно й пристрасно, грайливо й несвідомо віддався Ґольдмунд новому життю; осмислено й відповідально прийняв цей благородний хрест Нарцис.

Для Ґольдмунда це означало насамперед вивільнення й одужання. Його юна потреба в любові, сильно розбуджена поглядом і поцілунком красивої дівчинки, була негайно безнадійно залякана. Бо в глибині душі він відчував, що всім його попереднім мріям, усьому, в що він вірив, усьому, до чого вважав себе призначеним і покликаним, серйозно загрожував той поцілунок у вікні, погляд тих темних очей. Призначений батьком до чернечого життя, всією волею приймаючи це призначення, з юнацьким запалом віддаючись благочестивому й аскетично-героїчному ідеалові, він при першій же швидкоплинній зустрічі, при першому пробудженні почуттів, при першому жіночому вітанні відчув, що тут знаходиться його неминучий ворог і демон, що в жінці для нього таїться небезпека. Та ось доля посилає йому порятунок, зараз, у час граничної скрути, з’являється ця дружба, пропонуючи його палкому бажанню квітучий сад, його благоговінню – новий олтар. Тут йому було дозволено любити, дозволено віддаватися без гріха, дарувати своє серце гідному захоплення старшому, розумнішому другові, небезпечне полум’я почуттів перетворювати, одухотворюючи, на благородний жертовний вогонь.

Але вже в першу весну цієї дружби він наштовхнувся на дивні перешкоди, на неочікуваний, загадковий холод, на страхітливі вимоги, тому що він був далекий від думки вважати свого друга повною протилежністю собі. Йому здавалося, що потрібна лише любов, лише щира відданість, щоб з двох зробити одне ціле, щоб нівелювати відмінності й долати протиріччя. Та яким же суворим і непохитним, проникливим і невблаганним був цей Нарцис! Здавалося, йому були незнайомі й небажані простодушна самовіддача, вдячна спільна мандрівка країною дружби. Здавалося, він не відає й не терпить шляхів без мети, мрійливих блукань. Щоправда, коли Ґольдмунд нібито захворів, він проявив турботу про нього, був завжди вірним помічником і порадником йому в усіх шкільних справах і навчанні, пояснюючи важкі місця в книгах, вчив розбиратися його в тонкощах граматики, логіки, теології; але здавалося, він ніколи не був по-справжньому задоволений другом і згодний з ним, досить часто здавалося навіть, що він з нього глузує, не сприймаючи всерйоз. Ґольдмунд, зрештою, відчував, що це не просто наставництво, не просто зверхність старшого й розумнішого, що за цим ховається щось інше, щось глибше й важливіше. Але він не міг зрозуміти цього глибшого, тому ця дружба ставала часто причиною його смутку й безпорадності.

Насправді Нарцис дуже добре знав, що відбувалося з його другом, він не міг не помічати ані його квітучої краси, ані його природної живучості й прихованого шаленства. Він зовсім не був педантом, який палку юну душу наповнює грекою, а на невинне кохання відповідає логікою. Більше того, він надто кохав білявого юнака, і це становило для нього небезпеку; бо кохання було для нього не звичайним станом, а дивом. Він не дозволяв собі закохатися, насолоджуватися приємним спогляданням цих красивих очей, близькістю цього квітучого, світлого, білявого створіння, він не міг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттєвим. Бо якщо Ґольдмунд тільки відчував у собі покликання стати ченцем й аскетом і пожиттєво прагнути святості, то Нарцис був для такого життя дійсно призначений. І кохання дозволялося йому тільки в одній, найвищій формі. А в Ґольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вірив. Краще, ніж хтось інший, умів він читати людські душі, а тут, коли він любив, читав з особливою ясністю. Він бачив вдачу Ґольдмунда, яку, незважаючи на протилежність, щонайглибше розумів; бо вона була іншою, втраченою половиною його власної натури. Він бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батьківських слів, і вже давно побачив усю нескладну таємницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таємницю її носієві, звільнити його від шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.

Безмежно повільно просувався він до цієї мети. Минули місяці, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокої розмови між ними. Настільки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга між ними. Зрячий і сліпий, так і йшли собі поруч; і те, що сліпий не здогадувався про свою сліпоту, було полегшенням тільки для нього самого.

Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довідатися про те переживання, яке підштовхнуло до нього у важку хвилину пригніченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, ніж він сподівався. Ґольдмунд давно відчував потребу висповідатися про свої душевні муки тієї ночі; та не було нікого, крім настоятеля, до якого він відчував найбільше довіри, але настоятель не був його духівником. І коли Нарцис при нагоді нагадав другові про той перший початок їхнього єднання, обережно натякаючи на недомовки, він відверто сказав:

– Шкода, що ти ще не висвячений і не можеш сповідати; я дуже хотів би звільнитися від цього в сповіді й понести покарання. Але своєму духівникові я не зміг про це розповісти.

Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колією далі.

– Пам’ятаєш, – спробував він нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворів; ти ж не забув його, бо саме тоді ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тоді досить безпомічним.

– Ти безпомічний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомічним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, мені досі за це соромно; я думав, що більше ніколи не зможу подивитися тобі у вічі. Бо ти побачив мене таким жалюгідно слабким!

Нарцис продовжував намацувати далі.

– Я розумію, – сказав він, – що тобі було неприємно. Такий міцний і хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобі справді не личило. Але тоді я дійсно вважав тебе хворим. Якщо трясе лихоманка, то й Аристотель поводитиметься дивно. Але насправді ти тоді не захворів! І це була ніяка не лихоманка! І це те, чого ти соромишся. Ніхто ж не соромиться злягти від лихоманки, чи не так? А ти соромився, тому що не міг впоратися з чимось іншим, що тебе тоді ошелешило. Хіба трапилося щось особливе?

Ґольдмунд якусь мить повагався, тоді промовив:

– Так, трапилося щось особливе. Припустімо, що ти мій духівник; треба ж якось про це сказати.

Понуривши голову, він переповів другові події тієї ночі.

Усміхнувшись, Нарцис промовив:

– «Ходити на село» дійсно заборонено. Але можна робити багато чого забороненого, не сприймаючи це аж так серйозно, або можна висповідатися й забути. То чому й тобі, як майже кожному учневі, було не спробувати цього маленького безглуздя? Хіба це так уже погано?

Не стримуючись, Ґольдмунд гнівно заперечив:

– Ти й справді говориш, як шкільний учитель! Ти ж добре знаєш, про що йдеться насправді! Звісно, я не бачу великого гріха в тому, щоб часом порушити правила і взяти участь в учнівських витівках, хоч це не зовсім годиться для підготовки до чернечого життя.

– Стоп! – гостро обірвав його Нарцис. – Хіба тобі, друже, невідомо, що для багатьох благочестивих отців саме така підготовка була необхідною? Хіба ти не знаєш, що одним з найкоротших шляхів до святого життя може бути життя розпусника?

– Ет, облиш! – перебив його Ґольдмунд. – Я мав на увазі, що не цей дрібний непослух мучив мене. Це було щось інше. Одна дівчина. Це було почуття, яке я не можу тобі передати! Почуття, що, варто мені піддатися цій спокусі, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цієї дівчини, і я ніколи не зможу повернутися, що гріх затягне мене у безодню пекла й ніколи більше не відпустить. Що тоді настане кінець усім моїм прекрасним мріям, усім чеснотам, усій моїй любові до Бога й добра.

Нарцис кивнув у глибокій задумі.

– Любов до Бога, – сказав він повільно, підбираючи слова, – не завжди збігається з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаємо із заповідей. Але Бог не тільки в заповідях, зрозумій, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповіді і бути далеко від Бога.

– Невже ти мене не розумієш? – бідкався Ґольдмунд.

– Звичайно, я розумію тебе. Жінку й стать ти пов’язуєш з поняттям «світу» і «гріха». На всі інші гріхи, як тобі здається, ти або нездатний, або якщо навіть вчиниш їх, то вони не гнітитимуть тебе, їх можна сповідати й виправити. Усі, крім одного!

– Правильно, саме так я це й відчуваю.

– Як бачиш, я тебе розумію. Ти наче й маєш рацію, історія про Єву та змія справді не порожня оповідка. І все-таки, любий, ти думаєш неправильно. Ти мав би рацію, якби був настоятелем Даніелем або твоїм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був єпископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не є жодним з них. Ти учень, і навіть якщо бажаєш назавжди залишитися в монастирі або цього бажає твій батько, то ти все одно ще не дав обіту, посвяти не отримав. І якщо сьогодні або завтра тебе звабить гарна дівчина і ти піддасися спокусі, то не порушиш жодної клятви, не зламаєш жодної обітниці.

– Жодної писаної обітниці! – крикнув Ґольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятішу, яку ношу в собі. Невже ти не бачиш – те, що можуть інші, не є можливим для мене? Адже ти сам теж іще не отримав посвячення, не складав обітниці, але ж ти ніколи не дозволиш собі торкнутися жінки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсім не такий? Ти зовсім не той, ким я тебе вважав? Хіба ти не дав собі клятву, хоч і не на словах і не перед настоятелями, а в серці, і хіба не почуваєшся через неї навіки зобов’язаним? Хіба ти не такий, як я?

– Ні, Ґольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаєш. Хоч я й дотримуюся негласної обітниці, тут ти маєш рацію. Але я зовсім несхожий на тебе. Я скажу тобі сьогодні одну річ, яку ти колись пригадаєш. Ось що я тобі скажу: наша дружба взагалі не має жодної іншої мети і жодного іншого сенсу, окрім як показати тобі, як кардинально ми відрізняємося один від одного!

Ґольдмунд стояв спантеличений. Нарцис говорив з таким виглядом і таким тоном, якому не можна було заперечувати. Він мовчав. Але чому Нарцис каже таке? Чому Нарцисова негласна обітниця має бути святішою, ніж його? Він його взагалі не сприймає серйозно, бачить у ньому просто дитину? Сум’яття й печалі цієї дивної дружби почалися спочатку.

Нарцис більше не сумнівався в природі таємниці Ґольдмунда. За цим стояла Єва, праматір. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квітучому юнакові пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожість? Мабуть, тут не обійшлося без демона, таємного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину і розсварити з її основними інстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тоді його можна перемогти.

Тим часом товариші дедалі більше уникали Ґольдмунда, відмовлялися від нього, та ще більше вони відчували, що він відмовився від них і певною мірою зрадив. Нікому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злі знеславили її протиприродною, в першу чергу ті, хто самі були закохані в одного з двох юнаків. Але й інші, переконані, що тут немає нічого порочного, хитали головами. Ніхто не бажав, щоб ці двоє були разом; цей союз, здавалося, відділяв їх, як зарозумілих аристократів, від інших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.

Абатові Даніелю доводилося чимало чути про цих двох – плітки, звинувачення, наклепи. За понад сорок років життя в монастирі він був свідком багатьох історій юнацької дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радісним, часом небезпечним. Він тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такої сили і винятковості була рідкістю, без сумніву, вона була небезпечною; та оскільки він жодної миті не сумнівався в її чистоті, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положенні серед учнів і вчителів, настоятель, не зволікаючи, вжив би певних заходів, щоб їх роз’єднати. Це було недобре, що Ґольдмунд уникав товаришів і тільки зі старшим, з учителем, підтримував близькі стосунки. Але хіба можна було Нарцисові, надзвичайному, талановитому, розумові здібності якого всі вчителі вважали не просто рівними їхнім, а й вищими, перешкодити у його покликанні й позбавити вчительської діяльності? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалості або упередженості, він негайно відсторонив би його. Однак ніщо не свідчило проти нього, не було нічого, крім чуток, нічого, крім ревнивої недовіри інших. Більше того, настоятель знав про особливу обдарованість Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людської природи. Він не надавав особливого значення цьому дарові, він бажав би Нарцисові інших здібностей; але він не сумнівався, що Нарцис відчуває особливість учня Ґольдмунда і знає його значно краще, ніж він чи хтось інший. Він сам, настоятель, не помічав у Ґольдмундові, поза його чарівною привабливістю, нічого, крім дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким він уже зараз, будучи простим учнем і гостем, почувається, схоже, невід’ємною частиною монастиря і вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й підбурюватиме це зворушливе, але незріле завзяття. Боятися варто було скоріше того, що друг може заразити Ґольдмунда своєрідним розумовим чванством і вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далі. Коли він думав про те, наскільки настоятелеві простіше, спокійніше і зручніше керувати пересічними людьми, а не сильними натурами, то одразу зітхав і посміхався. Ні, він не хотів заражатися недовірою, не хотів бути невдячним за те, що йому було довірено двох виняткових людей.

Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатність бачити і розпізнавати сутність і призначення людини допомогла йому давно зрозуміти Ґольдмунда. Яскрава жвавість цього юнака явно свідчила про те, що він володів усіма ознаками сильної, фізично й духовно щедро обдарованої людини, можливо, митця, у всякому разі, людини надзвичайно велелюбної, призначення і щастя якої полягало в тому, щоб бути палкою і могти віддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любові, людина тонких і багатих почуттів, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квітів, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима ідеєю бути духовною особою і аскетом?

Нарцис немало думав про це. Він знав, що батько Ґольдмунда схвалював цю одержимість. Та невже він міг викликати її навмисне? Якими чарами зачарував він сина, що той повірив у таке призначення й обов’язок? Що за людина цей батько? Хоч він навмисно доволі часто заводив про нього мову і Ґольдмунд не раз говорив про нього, Нарцис все-таки не міг уявити собі цього батька, не міг побачити його. Хіба це не дивно, не підозріло? Коли Ґольдмунд говорив про форель, яку ловив малим, коли описував метелика, наслідував крик птаха, розповідав про товариша, про собаку або жебрака, тоді виникали образи, тоді щось можна було побачити. Коли ж він говорив про свого батька, нічого не можна було побачити. Ні, якби цей батько був дійсно такою важливою, сильною, впливовою фігурою в житті Ґольдмунда, він зображував би його інакше, зміг би представити його в інших образах! Нарцис був невисокої думки про цього батька, він йому не подобався; він навіть часом сумнівався, чи той дійсно був батьком Ґольдмунда. Він здавався якимось порожнім ідолом. Але звідки у нього ця влада? Як йому вдалося наповнити Ґольдмундову душу мріями, такими чужими його сутності?

Ґольдмунд теж багато роздумував. Хоч як він був упевнений у сердечній любові свого друга, його не полишало гнітюче відчуття, що той сприймає його не зовсім серйозно і ставиться до нього завжди, як до дитини. І чому це друг постійно дає йому наголошує на тому, що вони різні? Тим часом ці роздуми не зовсім заповнювали дні Ґольдмунда. Він не любив довго розмірковувати. Протягом довгого дня були й інші заняття. Він частенько затримувався у брата сторожа, з яким був у хороших стосунках. Хитрістю і вмовляннями він завжди домагався дозволу годинку або й дві поїздити верхи на Блесі, і його дуже полюбили інші мешканці монастиря, зокрема мірошник; частенько з його наймитом вони чатували за видрою або пекли оладки з ніжного прелатського борошна, яке Ґольдмунд, тільки по запаху, міг із заплющеними очима розпізнати з усіх сортів. Хоча він і багато часу проводив з Нарцисом, залишалося все-таки чимало годин, які він присвячував своїм давнім звичкам і радощам. Богослужінням він теж здебільшого радів, охоче співав у хорі учнів, молився на вервиці перед улюбленим вівтарем, слухав прекрасну, урочисту латинь меси, милувався крізь хмари ладану золотими відблисками начиння й орнаменту, спокійними, поважними фігурами святих на колонах, євангелістами з тваринами, Яковом з брилем і торбою.

Ці образи приваблювали його, ці кам’яні й дерев’яні фігури здавалися йому таємничим чином пов’язаними з ним особисто, наприклад, як безсмертні всезнаючі наставники, заступники й дороговкази його життя. Так само він відчував любов і таємний чарівний зв’язок з колонами і капітелями вікон і дверей, з орнаментами вівтарів, з цими прекрасно окресленими опорами й вінками, з цими квітами і трав’янистим пишним листям, що проростало з каменю колон, так промовисто й переконливо обвиваючи їх. Йому здавалося цінною, глибокою таємницею, що, крім природи, її рослин і тварин, була ще ця інша, німа природа, створена людьми, ці люди, тварини і рослини з каменю та дерева. Нерідко він проводив час, змальовуючи ці фігури, голови тварин і пучки листя, а іноді й намагаючись малювати справжні квіти, коней, обличчя людей.

І ще він дуже любив церковний спів, особливо хвалу Діві Марії. Він любив чіткий строгий хід цього співу, його постійно повторювані благання і звеличання. Він міг з благоговінням слідувати їх гідному поваги змістові або ж, забуваючи сенс, лише милуватися урочистими розмірами цих віршів, наповнюючись ними, розтягнутими глибокими звуками, насиченими голосними, благочестивими повторами. У глибині серця він любив не вченість, не граматику й логіку, хоча в них теж була своя краса, а світ образів і звуків літургії.

Знову і знову він ненадовго долав відчуження, що виникало між ним та однокласниками. Часом йому ставало прикро й нудно постійно бути оточеним невизнанням і холодністю; він то смішив похмурого сусіда по парті, то змушував базікати мовчазного сусіда в дортуарі, цілу годину намагався сподобатися і відвойовував-таки для себе на якусь мить кілька очей, кілька облич, кілька сердець. Двічі через такі зближення, зовсім того не бажаючи, він знову був запрошений «піти на село». Тут він злякався і швидко відступив. Ні, в село він більше не ходив, і йому вдалося забути дівчину з косами, більше ніколи про неї не згадувати, чи все-таки майже ніколи.

Розділ четвертий

Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Ґольдмундову таємницю. Довго він, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таємницю розповісти. З того, що друг розказав йому про своє походження і домівку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвісти чи загиблу матір, від якої залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обізнаний на читанні душ, зрозумів, що його друг належить до людей, у яких шматок їхнього життя було вирвано, які під тиском якоїсь біди або чарів були змушені забути частину свого минулого. Він зрозумів, що прості розпитування і повчання тут марні; він бачив також, що занадто покладався на силу розуму і багато говорив даремно.

Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, і звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку різницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; між ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душі і знаків, подібно до того, як між двома помешканнями, крім дороги, по якій можуть їздити екіпажі й вершники, виникає багато кумедних, обхідних, таємних доріжок: доріжка для дітей, стежка для закоханих, ледь помітні ходи собак і котів. Поступово одухотворена сила уяви Ґольдмунда якимись магічними шляхами проникла в думки і мову друга, і він трохи навчився у Ґольдмунда розуміти й співчувати без слів. Повільно у світлі любові визрівали нові зв’язки від душі до душі, лише потім приходили слова. Так одного разу, несподівано для обох, у вільний від занять день у бібліотеці між друзями відбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутність їхньої дружби і багато чого прояснила.

Вони говорили про астрологію, якою в монастирі не займалися і яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологія – це спроба впорядкувати й систематизувати різноманіття людських характерів, доль і приречень. Тут Ґольдмунд зауважив:

– Ти постійно говориш про відмінності – поступово я зрозумів, що це твоя найголовніша особливість. Коли ти говориш про велику різницю між тобою і мною, наприклад, то мені здається, що вона полягає не в чому іншому, як у твоїй дивній одержимості знаходити відмінності!

Нарцис:

– Правильно, ти влучаєш у самісіньку точку. Справді: для тебе відмінності не дуже важливі, мені ж тільки вони й здаються важливими. Я по суті своїй вчений, моє призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дійсно не що інше, як «одержимість знаходити відмінності»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як виявляти відмінності, наука називається мистецтвом розрізнення. Наприклад, знайти в людині ознаки, що відрізняють її від інших, значить пізнати її.

Ґольдмунд:

– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то він селянин, а в іншого на голові корона, то він король. Це теж відмінності. Та вони очевидні навіть дітям, без будь-якої науки.

Нарцис:

– Але якщо селянин і король одягнені однаково, тоді дитина навряд чи зможе їх відрізнити.

Ґольдмунд:

– Так само, як і наука.

Нарцис:

– Мабуть, все ж не так само. Скажімо, вона не розумніша за дитину, але вона терплячіша, вона помічає не лише найгрубіші деталі.

Ґольдмунд:

– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впізнає короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вчені, – зарозумілі, ви постійно вважаєте всіх нас дурнішими. Але й без усіх ваших наук можна бути дуже розумним.

Нарцис:

– Я радий, що ти починаєш це усвідомлювати. Отже, ти скоро зрозумієш, що я маю на увазі не розум, коли говорю про різницю між мною і тобою. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий або гірший. Я лишень стверджую, що ти інший.

Ґольдмунд:

– Це неважко зрозуміти. Але ти говориш не тільки про неоднаковість характерних рис, часто ти говориш про відмінності долі, призначення. Чому в тебе, наприклад, має бути інше призначення, ніж у мене? Ти такий самий християнин, як і я, ти, як і я, вирішив жити в монастирі, ти, як і я, – дитя милостивого Отця Небесного. У нас обох однакова мета: вічне блаженство. Наше призначення таке саме: повернення до Бога.

Нарцис:

– Дуже добре. У підручнику догматики, звісно, всі люди однакові, але не в житті. Улюблений учень Спасителя, на грудях якого він відпочивав, і той інший учень, що зрадив його, – мені здається, навряд чи вони мали одне й те саме призначення.

Ґольдмунд:

– Ти софіст, Нарцисе! Таким чином ми не станемо ближчими один одному.

Нарцис:

– Ми жодним чином не станемо ближчими один одному.

Ґольдмунд:

– Не кажи такого!

Нарцис:

– Але я дійсно так вважаю. Це не наше завдання ставати ближчими один одному, так само як Сонце й Місяць або море й суша не наближаються одне до одного. Ми з тобою, любий друже, як Сонце й Місяць, як море й суша. Наша мета – не перейти один в одного, а пізнати один одного, навчитися бачити й шанувати його таким, як він є, а саме: протилежністю й доповненням іншого.

Збентежений, Ґольдмунд опустив голову, його обличчя стало сумним.

Нарешті він промовив:

– Це тому, що ти так часто не сприймаєш серйозно моїх думок?

Нарцис не квапився з відповіддю. А тоді сказав ясним і твердим голосом:

– Саме тому. Ти мусиш звикнути, любий Ґольдмунде, до того, що я серйозно сприймаю тільки тебе самого. Повір, я серйозно ставлюся до кожного звуку твого голосу, до кожного твого жесту, до кожної усмішки. Але твої думки, їх я сприймаю менш серйозно. Серйозно я ставлюся до того, що вважаю у тобі суттєвим і неминучим. Чому ти хочеш, щоб я звертав особливу увагу на твої думки, якщо ти маєш так багато інших обдарувань?

Ґольдмунд гірко всміхнувся:

– Я ж казав, що ти завжди ставився до мене, як до дитини!

Нарцис залишався незворушним.

– Частину твоїх думок я справді вважаю дитячими. Пригадуєш, ми перед цим говорили про те, що розумна дитина зовсім не повинна бути дурнішою за вченого. Та якщо дитина захоче говорити про науку, то вчений, звісно, цього серйозно не сприйматиме.

Ґольдмунд різко дорікнув:

– Навіть якщо ми говоримо не про науку, ти насміхаєшся наді мною! Наприклад, ти завжди поводишся так, ніби вся моя побожність, мої намагання досягнути успіхів у навчанні, моє прагнення чернецтва – це просто забавки!

Нарцис вдумливо поглянув на нього:

– Я сприймаю тебе серйозно, коли ти – Ґольдмунд. Але ти не завжди Ґольдмунд. А мені хотілося б лише одного: щоб ти цілком і повністю став Ґольдмундом. Ти не вчений, ти не чернець – і вченого, й ченця можна зробити й з простішого матеріалу. Ти думаєш, що мені бракує в тобі вченості, логіки чи побожності. Зовсім ні, але мені не вистачає в тобі тебе самого.

Хоч після цієї розмови спантеличений і навіть ображений Ґольдмунд і замкнувся в собі, вже через кілька днів він сам відчув потребу її продовжити. Цього разу Нарцисові вдалося так представити йому відмінності їхніх натур, що він сприйняв їх краще.

Нарцис розговорився, відчуваючи, що сьогодні Ґольдмунд відкритіше й охочіше сприймає його слова, що він має владу над ним. Через цей успіх він піддався спокусі сказати більше, ніж збирався, захопившись власною промовою.

– Поглянь, – сказав він, – порівняно з тобою я маю одну-єдину перевагу: я притомний, тоді як ти перебуваєш у напівсні, а іноді й зовсім спиш. Притомним я називаю того, хто, розуміючи й усвідомлюючи себе, знає свої найпотаємніші, ірраціональні сили, схильності й вади, як і те, чого від них можна очікувати. І щоб ти цього навчився, це і може бути для тебе сенсом зустрічі зі мною. У тебе, Ґольдмунде, дух і природа, свідомість і світ мрій дуже віддалені одне від одного. Ти забув своє дитинство, з глибин твоєї душі воно домагається тебе. І воно змушуватиме тебе страждати доти, поки ти його не почуєш. Досить про це! В притомності, як я вже казав, я сильніший за тебе, тут я за тебе кращий і тому можу стати тобі в пригоді. У всьому іншому, любий, ти кращий за мене – і станеш іще кращим, щойно зможеш сам себе знайти.

Ґольдмунд з подивом слухав, але при словах «ти забув своє дитинство» здригнувся, як уражений стрілою, хоча Нарцис не помітив цього, бо за своїм звичаєм говорив, заплющивши очі або дивлячись перед собою, наче так міг краще підбирати слова. Він не бачив, як обличчя Ґольдмунда раптово смикнулося і почало бліднути.

– Перевершую – я тебе, – пробелькотів Ґольдмунд, аби щось сказати; він ніби заціпенів.

– Звичайно, – продовжував Нарцис. – Такі натури, як твоя, з сильними і ніжними почуттями, одухотворені, мрійники, поети, сповнені любові, майже завжди перевершують нас – інших, нас – людей науки. Ваше походження материнське. Ви живете сповна, вам дана сила любові і переживання. Ми, інтелектуали, хоч часто наче й керуємо і правимо вами іншими, не живемо сповна, ми живемо в посуху. Вам належить повнота життя, сік плодів, сад любові, прекрасна країна мистецтва. Ваша вітчизна – земля, наша – ідея. Ваша небезпека – потонути в чуттєвому світі, наша – задихнутися в безповітряному просторі. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матері, я пильную в пустелі. Мені світить сонце, тобі – місяць і зірки, твої мрії про дівчат, мої – про хлопців…

З широко розплющеними очима слухав Ґольдмунд, як говорив Нарцис, ніби сп’янілий від власної промови. Чимало його слів ранили його, немов мечі; при останніх словах він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і злякано запитав, той, абсолютно блідий, згаслим голосом промовив:

– Одного разу сталося так, що я був зовсім розбитий і розплакався перед тобою – ти пам’ятаєш. Це не повинно повторитися, я ніколи не простив би собі цього – але й тобі теж! А тепер швидко йди геть і залиш мене одного, ти сказав мені жахливі слова.

Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж будь-коли. Тепер він бачив у сум’ятті, що якісь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, він хвильку зачекав, але нахмурене чоло Ґольдмунда змусило його поквапитися, і, збентежений, він побіг геть, щоб залишити друга на самоті, якої той потребував.

Цього разу перенапруга в душі Ґольдмунда не залилася сльозами. З почуттям глибокої і невиліковної рани, так ніби друг несподівано всадив йому ніж прямо в груди, він стояв, важко дихаючи, зі смертельно стиснутим серцем, з блідим, як віск, обличчям, з затерплими руками. Це було таке саме нещастя, як і тоді, тільки в кілька разів сильніше, знову нудота всередині, почуття, що він повинен подивитися в очі чомусь жахливому, чомусь абсолютно нестерпному. Але жоден рятівний плач не допоміг би зараз пережити це лихо. Свята Богородице, що ж це таке? Хіба щось трапилося? Його вбили? Він убив? Що ж такого страшного було сказано?

Задихаючись, він, як отруєний, розривався від бажання звільнитися від чогось смертельного, що глибоко застрягло у нього всередині. Як плавець розмахуючи руками, він кинувся геть з кімнати, несвідомо втікаючи до найтихіших, найбезлюдніших закутків монастиря, через переходи, сходами, назовні, на чисте повітря. Він потрапив у найзаповітніший прихисток монастиря, криту галерею, над кількома зеленими клумбами ясно височіло сонячне небо, крізь прохолодне повітря кам’яного підвалу солодкими переривчастими струменями пробивалися пахощі троянд.

Сам того не підозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповітною метою: демона, яким був одержимий його друг, він назвав по імені, він його виявив. Якесь із його слів зачепило таємницю в серці Ґольдмунда, і вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так ніде його й не знайшов.

Ґольдмунд стояв під однією з круглих важких кам’яних арок, які вели з переходів у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’яні голови собак або вовків витріщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до світла, без виходу до розуму. Смертельний страх стискав горло і живіт. Машинально підвівши погляд, він побачив над собою одну з капітелей колони з трьома головами тварин, і йому здалося, що ці три дикі голови сиділи, витріщалися, гавкали у нього всередині.

«Зараз я помру», – нажахано подумав він. А потім відразу, тремтячи від страху, відчув: «Зараз я збожеволію, зараз мене зжеруть ці звірі». Здригаючись, він осунувся до підніжжя колони, біль був нестерпним, досягнувши крайньої межі. Його охопило безсилля, і він поринув з опущеним обличчям у заповітне небуття.

У настоятеля Даніеля видався малоприємний день, двоє старших ченців прийшли до нього сьогодні, розбуркані, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давні нікчемні заздрощі. Він їх спочатку вислухав, надто довго вмовляв їх, проте безуспішно, зрештою відпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душі залишилося відчуття, що його дії були марними. Знесилений, він усамітнився в каплиці нижньої церкви, молився, але, не отримавши полегшення, знову встав. Приваблений ледь відчутним ароматом троянд, він вийшов на внутрішню галерею побути трохи на свіжому повітрі. Тут, на кам’яних плитах, він знайшов непритомного учня Ґольдмунда. З сумом він подивився на нього, злякавшись мертвотної блідості його завжди такого гарного юного обличчя. Недобрий сьогодні день, тепер ще й це! Він спробував підняти юнака, але не зміг дати ради з такою ношею. Глибоко зітхнувши, він, старий чоловік, пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони віднесли його нагору, пославши туди ще й отця Анзельма, цілителя. Одночасно він послав по Нарциса, якого швидко знайшли, і той постав перед ним.

– Ти вже знаєш? – запитав він його.

– Про Ґольдмунда? Так, милостивий отче, я щойно почув, що він хворий чи постраждав від нещасного випадку, його начебто принесли.

– Так, я знайшов його, він лежав на галереї, де йому, власне, нічого було робити. Він не постраждав від нещасного випадку, він знепритомнів. Це мені не подобається. Мені здається, ти якось причетний до цієї справи чи хоча б щось маєш знати, адже він твій близький друг. Тому я покликав тебе. Говори.

Нарцис, як завжди прекрасно володіючи собою і мовою, коротко доповів про свою сьогоднішню розмову з Ґольдмундом і про те, як несподівано сильно вона на нього подіяла. Настоятель невдоволено похитав головою.

– Це дивні розмови, – сказав він, опановуючи себе. – Те, що ти мені тут розповів, схоже на розмову, яку можна назвати втручанням в чужу душу, я б сказав, що це пастирська розмова. Але ти ж не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не духівник, ти навіть ще не висвячений. Чому це ти говориш з учнем тоном наставника про речі, які стосуються тільки духівника? Наслідки, як бачиш, погані.

– Наслідків, – сказав Нарцис м’яко, але чітко, – ми ще не знаємо, милостивий отче. Я був трохи наляканий сильною дією, та я не сумніваюся, що наслідки нашої розмови будуть для Ґольдмунда добрими.

– Ми ще побачимо наслідки. Зараз я кажу не про них, а про твої дії. Що спонукало тебе до таких розмов з Ґольдмундом?

– Як ви знаєте, він мій друг. Я відчуваю до нього особливу симпатію і вважаю, що дуже добре розумію його. Ви кажете, що я повівся з ним як духівник. Та я не брав на себе жодних духовних повноважень, я просто думав, що знаю його трохи краще, ніж він знає себе сам.

Настоятель знизав плечима.

– Я знаю, це твоя особливість. Будемо сподіватися, що ти не заподіяв цим нічого поганого. А хіба Ґольдмунд хворий? Я маю на увазі, чи з ним щось не так? Він нездужає? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?

– Ні, досі він був здоровим. Фізично здоровим.

– А взагалі?

– Душею він все-таки хворий. Ви знаєте, він у такому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.

– Я знаю. Йому сімнадцять.

– Йому вісімнадцять.

– Вісімнадцять. Що ж. Досить пізно. Але ця боротьба – це ж щось природне, що кожен має пройти. Не можна його через це називати душевнохворим.

– Ні, милостивий отче, не тільки через це. Але Ґольдмунд був ще до того душевнохворим, уже давно, тому ця боротьба для нього небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, як я гадаю, від того, що забув частину свого минулого.

– Так? І що це за частина?

– Це його мати і все, що з нею пов’язано. Я теж про це нічого не знаю, я тільки відчуваю, що саме там знаходиться джерело його страждань. Ґольдмунд начебто не знає про свою матір нічого, крім того, що рано її втратив. Та складається враження, що він її соромиться. Хоча саме від неї він успадкував найбільше своїх талантів; бо те, що він може сказати про свого батька, не відображає цього батька як чоловіка, що має такого красивого, обдарованого й особливого сина. Про все це я довідався не з розповідей, а з проявів.

Настоятель, який спочатку подумки трохи посміювався над цими повчальними й зарозумілими промовами і для якого вся ця справа була обтяжливою й делікатною, замислився. Йому згадався батько Ґольдмунда, той трохи пихатий і неприємний чоловік, і ще, напруживши пам’ять, він пригадав раптом деякі слова, якими той висловився про матір Ґольдмунда. Вона зганьбила його і втекла від нього, сказав він, і він постарався приглушити в синочкові як спогади про матір, так і можливі, від неї успадковані, пороки. Це йому, здається, вдалося, і хлопчик має намір задля спокутування того, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові. Ніколи Нарцис не подобався настоятелеві так мало, як сьогодні. І все-таки – як добре цей мудрагель усе розгадав, як добре він насправді знав Ґольдмунда!

На закінчення, ще раз відповідаючи на питання про сьогоднішні події, Нарцис сказав:

– Сильне потрясіння, яке пережив сьогодні Ґольдмунд, не було викликане мною навмисне. Я нагадав йому про те, що він не знає сам себе, що він забув своє дитинство і матір. Якесь з моїх слів, мабуть, зачепило його і проникло в темряву, з якою я давно борюся. Він був якимось відстороненим і дивився на мене так, наче не знає ані мене, ані себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не зовсім притомний. Тепер він пробудився, у цьому я не сумніваюся.

Він був відпущений без покарання, але з короткою забороною відвідувати хворого.

Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на ліжко, сидів біля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зі зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед він помацав пульс і послухав серце. Напевно, думав він, хлопчисько наївся чогось непридатного, кислиць або ще якоїсь гидоти, як це зазвичай буває. Язика він подивитися не міг. Він любив Ґольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпіти не міг. І ось, на тобі. Безумовно, Нарцис був замішаний у цій дурній історії. Навіщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцеві, такій милій дитині природи, зв’язатися саме з цим зарозумілим вченим, цим самовпевненим грамотієм, якому його грека була важливіша за все на світі! Коли через тривалий проміжок часу двері відчинилися і ввійшов настоятель, отець усе ще сидів, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, і ось ти сидиш біля нього, мав би якось допомогти, та не знаєш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, він міг би замовити глінтвейну, може, й ревеню. Але що довше він дивився на бліде, перекривлене обличчя, то більше схилявся до підозри про інший бік, про сумнівніший. Отець Анзельм мав досвід. Не раз за своє довге життя він бачив одержимих. Та він не поспішав навіть самому собі зізнатися у такій підозрі. Краще почекати і поспостерігати. Але, думав він похмуро, якщо цього бідного хлопця дійсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко і йому це так просто не минеться. Настоятель підійшов ближче, подивився на хворого, підняв йому обережно повіку.

– Його можна розбудити? – запитав він.

– Я хотів би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нікого пускати.

– Існує небезпека?

– Не думаю. Немає жодних ран, жодних слідів від ударів чи падіння. Він непритомний, може, це кольки. Сильний біль призводить до втрати свідомості. У випадку отруєння була б гарячка. Ні, він прийде до тями й житиме.

– А чи не може це бути через душевний стан?

– Не хочу заперечувати. Адже нічого не відомо? Може, він сильно чогось злякався? Чи звістка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тоді все було б зрозуміло.

– Ми цього не знаємо. Подбайте, щоб до нього нікого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки він не прокинеться. Якщо йому стане гірше, кличте мене, навіть серед ночі.

Перш ніж піти, старий ще раз нахилився над хворим; він згадав про його батька і той день, коли цього красивого веселого білявого хлопчика доставили до нього і як усі його негайно полюбили. І він любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дійсно мав рацію: цей хлопчина нічим не був схожий на свого батька! Ох, скільки всюди клопоту, які мізерні всі наші старання! Чи ж не проґавив він чогось у цьому бідному юнакові? Чи мав він хорошого духівника? Хіба це нормально, що ніхто в монастирі не знає цього учня краще, ніж Нарцис? Чи може він йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новіціаті, не є ані братом, ані висвяченим, та й усі думки і погляди його мають у собі щось неприємно зверхнє або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховує він за маскою покірності чогось поганого, може, він язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була і його частка відповідальності.

Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де він був? Звідки повернувся, з якої безодні переживань? Він був десь, дуже далеко звідси, він щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, і страшне, й незабутнє – і все-таки він його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, і знову зникло?

Він вслухався в глибину себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рій образів навалився на нього, він бачив собачі голови, три собачі голови, він вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Він заплющив очі. Як нестерпно гірко йому було! Він знову заснув.

Знову прокинувся і саме в ту мить, коли світ сновидінь поспішно вислизав від нього, він побачив, він знайшов цей образ, здригаючись у болісній насолоді. Він міг бачити, він став зрячим. Він побачив Її. Він бачив велику, променисту, з пишними квітучими вустами, з сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув своє дитинство».

Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.

Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.

– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.

– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.

Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.

– Я що, хворий? – запитав юнак.

– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?

– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.

– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.

Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.

– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!

Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.

– Живіт не болить? – запитав старий.

– Ні.

– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?

Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!

Розділ п’ятий

Дотепер Ґольдмунд хоч і знав дещо про свою матір, але тільки з розповідей інших; він втратив її образ, а більшість з того, що, здавалося, знав про неї, він у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, її треба було соромитись. Вона була танцівницею, красивою, неприборканою жінкою благородного, але непорядного і язичницького походження; батько Ґольдмунда, за його словами, витягнув її зі злиднів і ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, він охрестив її і навчив релігійних обрядів; він одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кілька років покірним та впорядкованим життям, знову згадала свої колишні вміння й заняття, збуджувала й спокушала чоловіків, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як відьма, і врешті-решт, після того як чоловік кілька разів знаходив і повертав її, зникла назавжди. Її слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтіла, як хвіст комети, і потім згасла. Її чоловік повільно приходив до тями від років неспокою, страху, ганьби і вічних несподіванок, яких вона йому заподіювала; замість невдалої дружини він виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матір; чоловік став ненависним ханжею і прищеплював Ґольдмундові переконання, що той повинен присвятити своє життя Богові, щоб спокутувати гріхи матері.

Ось приблизно те, що Ґольдмундів батько розповідав зазвичай про свою зниклу дружину, хоч і не любив цього робити, і на що натякав настоятелю під час передачі Ґольдмунда; і все це, як страшна легенда, було відомо й синові, хоч він і навчився витісняти і майже забути її. Але він зовсім забув і втратив справжній образ матері, той, інший, зовсім інший образ, що складався не з розповідей батька і прислуги чи з темних диких чуток. Він забув свою власну, справжню, живу згадку про матір. І ось саме цей образ, зірка його раннього дитинства, знову зійшла.

– Незбагненно, як я міг це забути, – сказав він своєму другові. – Ніколи в житті я не любив когось так, як свою матір, так безумовно і палко, нікого так не шанував, ніким так не захоплювався, вона була для мене сонцем і місяцем. Хтозна, як сталося, що цей сяючий образ потемнів у моїй душі і поступово перетворився на злу, бліду, потворну відьму, якою вона була для батька і для мене протягом багатьох років.

Нарцис нещодавно закінчив своє послушництво і був пострижений у ченці. Дивним чином змінилося його ставлення до Ґольдмунда. А Ґольдмунд, який раніше відкидав поради і зауваження Нарциса, сприймаючи їх як докучливе всезнайство й наставництво, після того великого потрясіння був сповнений поштивого захоплення мудрістю свого друга. Як багато з його слів виявилися пророчими, як глибоко він проник у нього, як точно розгадав його життєву таємницю, його приховану рану, і як розумно зцілив його!

Бо юнак здавався зціленим. Не тільки від непритомності не залишилося поганих наслідків; усе те бутафорське, зарозуміле, несправжнє у вдачі Ґольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його віра в приречення якось особливо служити Богові. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав і подорослішав, відколи знайшов себе. Усім цим він завдячував Нарцисові.

Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.

Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.

Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.

Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.

Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.

У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.

Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.

– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.

– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?

Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.

– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.

Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:

– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?

Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.

– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.

– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів би повернутися до нього?

– Ні, Нарцисе, звичайно, ні. Інакше я зробив би це негайно по закінченні школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецької і математики. Ні, повертатися до батька я не хочу…

Він задумливо дивився перед собою і раптом вигукнув:

– Але як тільки тобі вдається постійно говорити мені слова чи ставити питання, які мене осяюють і пояснюють мені мене самого? Ось і зараз твоє питання, чи хотів би я повернутися до батька, раптом показало мені, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здається, що ти все знаєш. Ти говорив мені певні речі про себе і про мене, які я спочатку не дуже-то й розумів, а потім вони стали такими важливими для мене! Саме ти помітив материнське начало в мені, і ти зрозумів, що я був заклятий і забув своє дитинство! Звідки ти так добре знаєш людей? Чи не можу і я цього навчитися?

Усміхаючись, Нарцис похитав головою.

– Ні, дорогенький, тобі – зась. Є люди, які можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти ніколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навіщо? Тобі це не потрібно. Ти маєш інші таланти. Ти маєш більше хисту, ніж я, ти багатший за мене, але й слабший, твій шлях буде красивішим і важчим, ніж мій. Часом ти не хотів мене зрозуміти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, і часто я змушений був робити тобі боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навіть моє нагадування тобі про матір спочатку завдало тобі болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереї, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Ні, не гладь моє волосся! Облиш! Я терпіти цього не можу.

– Отже, я нічого не можу навчитися? І буду завжди дурним і дитиною?

– Знайдуться інші, у кого ти будеш вчитися. А те, чого ти міг навчитися у мене, дитино, з цим ми підійшли до кінця.

– О ні, – вигукнув Ґольдмунд, – ми не для цього стали друзями! Що ж це за дружба, яка через деякий час, досягнувши мети, припиняється! Я що, набрид тобі? Остогиднув?

Нарцис швидко ходив туди-сюди, потупивши погляд, потім зупинився перед другом.

– Облиш, – сказав він м’яко, – ти прекрасно знаєш, що не набрид мені.

Він з недовірою дивився на друга, потім знову почав ходити туди-сюди, зупинився і ще раз подивився на Ґольдмунда твердим поглядом з суворого й худого обличчя. Тихим голосом, але впевнено і жорстко він сказав:

– Послухай, Ґольдмунде! Наша дружба була хорошою; вона мала мету, і вона її досягла, вона тебе пробудила. Сподіваюся, вона не закінчена; сподіваюся, вона ще відновиться і, відновлюючись раз по раз, призводитиме до нових цілей. На даний момент мети немає. Твоя – невизначена, тому я не можу ані вести, ані супроводжувати тебе. Запитай свою матір, запитай її образ, дослухайся до неї! Моя ж мета визначена, вона тут, у монастирі, вона потребує мене щогодини. Я можу бути твоїм другом, але я не маю права бути закоханим. Я – чернець, я дав обітницю. Перед висвяченням я маю намір отримати відпустку від учительства й усамітнитися на багато тижнів для посту і духовних вправ. У цей час я не зможу говорити ні про що мирське, навіть з тобою.

Ґольдмунд зрозумів. Він сумно сказав:

– Отже, ти робитимеш те, що робив би і я, якби вступив до ордену назавжди. А коли закінчиш свої вправи, витримаєш достатньо постів і молитов і неспання – що тоді стане твоєю метою?

– Ти ж знаєш, – сказав Нарцис.

– Ну, так. Через кілька років станеш першим учителем, можливо, навіть керівником школи. Вдосконалиш навчальний процес, збільшиш бібліотеку. Може, й сам писатимеш книги. Ні? Значить, ні. Але в чому ж полягатиме мета?

Нарцис слабо посміхнувся.

– Мета? Може, я помру керівником школи, або настоятелем, або єпископом. Все одно. А мета – завжди бути там, де я зможу служити найкращим чином, де мій характер, мої властивості й обдарування знайдуть найліпший ґрунт, найширше застосування. Іншої мети немає.

Ґольдмунд:

– Для ченця немає іншої мети?

Нарцис:

– Ну, звісно, цілей доволі. Метою життя для ченця може бути вивчення івриту, тлумачення Аристотеля або розпис монастирської церкви, самітництво і медитування або сотні інших речей. Але це не мої цілі. Я не бажаю ані примножувати багатство монастиря, ані реформувати орден або церкву. Я хочу в міру моїх можливостей служити духові так, як я його розумію, й не інакше. Хіба це не мета?

Довго обдумував відповідь Ґольдмунд.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Я дуже завадив тобі на шляху до твоєї мети?

– Завадив? Навпаки, Ґольдмунде, ніхто не допоміг мені більше, ніж ти. У мене були труднощі з тобою, але я не проти труднощів. Я вчуся на них, я їх майже подолав.

Ґольдмунд перебив його, сказавши напівжартома:

– Ти їх чудово подолав! Та все ж скажи: коли ти допомагав мені, керував мною і звільняв, зцілюючи мою душу, ти цим справді служив духові? А може, ти цим самим позбавив монастир ревного і доброзичливого послушника і виховав супротивника духу, такого, що віритиме, прагнутиме й робитиме протилежне тому, що ти вважаєш добрим!

– Чом би й ні? – відповів Нарцис з глибокою серйозністю. – Мій друже, ти все ще так погано знаєш мене! Я, либонь, занапастив у тобі майбутнього ченця, зате я відкрив тобі шлях до незвичайної долі. Навіть якщо ти завтра спалиш наш милий монастир або оголосиш якусь божевільну єресь, я ні на мить не розкаюся, що допоміг тобі стати на цей шлях.

Він лагідно поклав обидві руки на плечі другові.

– Бачиш, малий Ґольдмунде, до моїх цілей належить також ось що: ким би я не був – учителем, настоятелем, духівником або ще кимось, я не хотів би ніколи опинитися в ситуації, щоб, зустрівши сильну, обдаровану й особливу людину, не змогти її зрозуміти, розкрити і підтримати. І я кажу тобі: що б не вийшло з тебе чи з мене, як би не склалося наше життя, якщо я справді буду тобі потрібний і ти покличеш мене, я завжди відгукнуся. Завжди!

Це звучало як прощання і дійсно було передчуттям прощання.

Стоячи перед другом і дивлячись в його рішуче обличчя, цілеспрямований погляд, Ґольдмунд остаточно зрозумів, що вони більше вже не брати і товариші і що шляхи їхні розійшлися. Той, хто стояв перед ним, не був мрійником і не чекав якихось покликів долі; він був ченцем, він здав себе, він належав чіткому порядку й обов’язку, був слугою і солдатом ордена, церкви, духу. А він сам, сьогодні це йому стало ясно, не належав сюди, він був без батьківщини, невідомий світ чекав на нього. Те саме було колись з його матір’ю. Вона залишила дім і господарство, чоловіка й дитину, спільноту й порядок, обов’язок і честь і пішла у невідомість і, мабуть, давно там загинула. У неї не було мети, як і в нього. Мати цілі дано було іншим, а йому ні. О, як добре все це вже давно побачив Нарцис, як він мав рацію! Незабаром після цього дня Нарцис ніби зник, він наче став раптом невидимим. Інший учитель вів його уроки, його кафедра в бібліотеці була порожня. Він ще був тут, ще не повністю став невидимий, іноді можна було бачити, як він проходить по галереї, іноді чути, як шепоче молитви в одній з каплиць, стоячи на колінах на кам’яній підлозі; було відомо, що він почав готуватися до постригу, що він постить і встає по три рази за ніч читати молитви. Хоч він і був тут, та все-таки перейшов уже в інший світ; його можна було бачити, досить рідко, але він був недосяжним, з ним не можна було ні спілкуватися, ні говорити. Ґольдмунд знав: Нарцис з’явиться знову, займе свою кафедру, своє місце в трапезній, знову розмовлятиме, – але минулого не повернеш, Нарцис ніколи більше не належатиме йому. І коли він думав про це, то зрозумів, що Нарцис був єдиною причиною, чому монастир і чернецтво, граматика і логіка, навчання і дух стали для нього такими важливими і так йому подобалися. Його приклад вабив його, стати, як він, – було його ідеалом. Правда, був ще й настоятель, його він теж шанував і любив і бачив у ньому високий приклад для наслідування. Але інші – вчителі, учні, дортуар, трапезна, школа, уроки, богослужіння, весь монастир – без Нарциса йому не було до них діла. Що він тут ще робив? Він чекав, він залишався під дахом монастиря, як нерішучий подорожній зупиняється в дощ під яким-небудь дахом або деревом, просто щоб перечекати, просто як гість, просто зі страху перед суворою невідомістю.

Життя Ґольдмунда в цей час було лише зволіканням і прощанням. Він відвідав усі місця, що були йому дорогими або важливими. З дивним відчуженням він зауважив, як мало людей і облич було тут, прощання з якими далося б йому важко. Нарцис, старий настоятель Даніель та ще добрий любий отець Анзельм, і хіба ще лагідний сторож і життєрадісний сусід мірошник – але й вони стали вже майже нереальними. Важче, ніж з ними, буде попрощатися з великою кам’яною Мадонною в каплиці, з апостолами при вході. Довго стояв він перед ними, а також перед прекрасним різьбленням хорів, перед фонтаном в галереї, перед колоною з трьома головами тварин, притулився до лип у дворі, до каштану. Все це стане колись для нього спогадом, маленькою ілюстрованою книжечкою в серці. Вже зараз, коли він ще був тут, воно почало зникати, ставало нереальним, примарно перетворюючись на минуле. З отцем Анзельмом, який охоче брав його з собою, він ходив збирати лікарські трави, коли у мірошника спостерігав за працівниками, його частенько запрошували на вино з печеною рибою; але все було вже чужим і напівспогадом. Так, як його друг Нарцис, хоч і ходив, і жив там у сутінках церкви й сповідальні, але став для нього тінню, так і все навколо було позбавлене дійсності, дихало осінню і тлінністю.

Справжнім і живим було тільки життя у нього всередині, полохливе биття серця, болюче жало туги, радість і страх його мрій. Їм він належав і присвячував себе. Під час читання або занять, у колі товаришів він міг поринути в себе і все забути, віддавшись тільки потокам і голосам всередині, які затягували його в глибини, повні темних мелодій, у кольорові безодні, повні казкових переживань, усі звуки яких звучали, як голос матері, і тисячі очей яких були очима матері.

Розділ шостий

Одного дня отець Анзельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, затишної комірчини, що гарно пахла травами. Ґольдмунд добре орієнтувався тут. Отець показав йому якусь засушену рослину, що лежала між чистими аркушами паперу, і запитав, чи знає він цю рослину і чи може точно описати, як вона виглядає в полі. Так, Ґольдмунд знав: рослина називалася звіробій. Він детально описав усі його прикмети. Старий чернець був задоволений і дав своєму юному другові завдання назбирати після обіду добрячий оберемок цих рослин, підказавши, де їх краще знайти.

– За це ти будеш звільнений від пообідніх занять, мій милий, сподіваюся, ти не проти, втім, ти нічого не втрачаєш. Знання природи – теж наука, а не тільки ваша безглузда граматика.

Ґольдмунд подякував за таке приємне доручення кілька годин збирати квіти, замість того щоб сидіти в школі. Для повного щастя він випросив у конюха Блеса й відразу після обіду вивів зі стайні коня, який радісно його привітав, і, осідлавши гнідого, неймовірно задоволений, пустився риссю в теплу сяйливу далечінь. Годинку або й більше їхав він верхи, насолоджуючись повітрям і пахощами полів, а найбільше їздою, потім згадав про своє завдання і знайшов одне з місць, описаних отцем. Там він прив’язав коня під тінистим кленом, погомонів з ним, погодував хлібом і вирушив на пошуки квітів. Тут було кілька шматків необробленої ріллі, зарослих усілякими бур’янами, дрібні вбогі маки з останніми блідими квітами і численними, вже зрілими маківками піднімалися серед засохлих вусиків віки і небесно-блакитних квітів цикорію та вицвілого гірчаку, кілька куп зібраного каміння між двома полями заселяли ящірки, тут також квітли жовтим перші кущики звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Назривавши добрячий пучок, він сів на каміння відпочити. Було спекотно, і він важко поглядав на тінь далекої лісової галявини з іншого боку, але йому не хотілося йти так далеко від рослин і від коня, якого звідси ще було видно. Він залишився сидіти на теплій польовій ріні, причаївшись, щоб виманити назад полохливих ящірок, нюхав звіробій, тримаючи його маленькі пелюстки проти світла, щоб розгледіти в них сотні крихітних стібків.

Дивовижно, думав він, на кожній із тисячі маленьких пелюсточок висічене крихітне зоряне небо, тонке, як вишивка. Проте дивним і незбагненним було все: ящірки, рослини, навіть каміння, взагалі все. Отець Анзельм, який так любить його, сам уже не може збирати звіробій, має проблеми з ногами, а в деякі дні він і зовсім не може рухатися, і власне лікарське мистецтво не допомагає йому. Можливо, він незабаром якогось дня помре, а трави в комірці продовжуватимуть пахнути, хоча старого отця вже не буде. А може, він проживе ще довго, років десять чи двадцять, і у нього буде таке ж біле рідке волосся і такі ж смішні віхтики зморщок біля очей; а сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ет, усе було незрозуміло і, власне, сумно, хоч було й гарно. Нічого не відомо. Ось живеш і ходиш по землі або їдеш верхи лісом, і щось подивиться на тебе так вимогливо й обнадійливо, і сумовито: вечірня зірка, блакитний дзвіночок, заросле зеленим очеретом озеро, око людини або корови, а часом здається, ось зараз відбудеться щось небачене, але давно жадане, зі всього спаде пелена; потім це минає, і нічого не відбувається, і загадка не розгадана, й таємні чари не розвіяні, і зрештою ти старієш і стаєш таким досвідченим, як отець Анзельм, чи таким мудрим, як настоятель Даніель, і все ще нічого не знаєш, і чекаєш, і все ще прислухаєшся.

Він підняв порожню раковину равлика, що рипнула між камінцями, добряче нагріту сонцем. Поринувши у роздуми, роздивлявся завитки раковини, зубчасту спіраль, що кумедно зменшувалася до кінця, порожнину, що виблискувала перламутром. Він заплющив очі, щоб відчути форму на дотик, це була його стара звичка і гра. Обертаючи раковину розслабленими пальцями, він легенько, ковзаючи, мацав її, пестив її форми, щасливий від дива творіння, від магії тілесного.

Ось у чому, думав він замріяно, був один з недоліків школи і вченості: розум, здавалося, був схильний бачити й представляти все так, ніби воно пласке і має лише два виміри. У цьому він вбачав певну збиткову неповноцінність розумового підходу, але вже не міг утримувати думку, раковина вислизнула з його пальців, він відчув себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, які, в’янучи, пахли дедалі більше, він заснув на сонці. По його черевиках бігали ящірки, на колінах в’яли трави, під кленом з нетерпінням чекав Блес.

Здаля від лісу хтось наближався, молода жінка у вицвілій синій спідниці, зав’язана червоною хусткою поверх чорного волосся, із засмаглим на літньому сонці обличчям. Жінка підійшла ближче, з вузликом у руках і маленькою пломенистою гвоздикою в роті. Вона помітила, як хтось сидить, довго придивлялася здалеку, з цікавістю й недовірою, побачивши, що він спить, підійшла ближче, обережно ступаючи босими засмаглими ногами, зупинилася прямо перед Ґольдмундом і подивилася на нього. Її недовірливість зникла, красивий юнак, що спав, не виглядав небезпечним, він, навпаки, сподобався їй – як це він потрапив сюди, на цілину? Він збирав квіти, зауважила вона з посмішкою, вони вже зів’яли.