Не озирайся і мовчи

62

Упродовж ночі з неділі на понеділок холодний фронт відповз на північ. Дощ ущух невдовзі після світанку, а перед обідом хмари розступилися, і температура різко підскочила. Стало майже по-літньому спекотно.

За чверть до третьої Марк вийшов на вулицю та вмостився на лаві навпроти під’їзду. У Соні було сім уроків, і за кілька хвилин вона мусила повертатися зі школи. Невдовзі з-за рогу з’явилася худорлява постать дівчини. Побачивши Марка, вона ніяк не відреагувала, проте, наблизившись до лави, зупинилася.

— Ти як? — замість привітання почав Марк. Соня мала такий вигляд, наче всю ніч не спала: під очима — темні кола, волосся — немите, очі — ніби олов’яні.

На запитання дівчина не відповіла, натомість промовила:

— У школі сказали, ти більше не повернешся.

Хлопчак смикнув плечима.

— Ну, так. А що?

— А оцінки?

— Так поставлять. Контрольні потім напишу, типу, індивідуально.

За Марковою спиною тихо пілікнув домофон, і ще до того, як двері під’їзду відчинилися, Соня сполохано сіпнулася. Її вилиці напружилися, а очі метнулися до входу в будинок. Марк озирнувся. На ґанок вийшов їхній сусід із п’ятого поверху. У правій руці він тримав ключі від машини, в лівій — кілька пластикових папок, плечем притискав до вуха телефон. Не глянувши на підлітків, чоловік попрямував до гаражів.

— Ти чого? — Марк повернув голову до дівчини.

Соня знову проігнорувала запитання.

— Перейдеш до іншої школи? — Її вилиці розслабилися; дівчина проводжала поглядом сусіда.

Хлопчак пригадав розмову з мамою та вже розтулив рота, намірившись буркнути «ага, до п’ятої», коли раптом, схаменувшись, сердито пирхнув.

— Я ж тобі говорив уже: до вересня мене тут не буде. — Соня мовчала, тому він додав: — Я на тебе чекав.

— Я зрозуміла.

Марк закинув голову, зиркнув на десятий поверх.

— Ти була там учора?

Дівчина вирішила, що це чергове прохідне запитання, й відповіла майже недбало:

— Ні. Вчора не заходила.

Марк насупився.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Але я бачив тебе.

Соня заніміла. Риси її обличчя ніби зависли в повітрі. Вона перепитала:

— За ліфтом?

— Ага.

Дівчина замотала головою.

— Мене там не було.

Марк зрозумів, що Соня не жартує, і продовжував мовчазно супитися, намагаючись відновити у пам’яті, що саме він помітив із вершини хребта.

— Ти гониш! — вирячилася дівчина. — Кого ти там бачив? Там була я? Ти серйозно?

Хлопчак поводив у повітрі руками.

— Та ні… не знаю. Я видерся на хребет, що праворуч від будинку, дійшов до вершини. Там за ним пустеля, якісь наче випалені землі. Сам хребет майже прямовисно обривається, але, думаю, спуститися десь можна. Потім я сів відпочити й оглянувся назад, і мені здалося, нібито хтось стоїть під деревом, під дубом, і дивиться на мене. Але я не впевнений, може, просто приверзлося. Коли взяв бінокль, то вже нікого не побачив.

Соня відвела погляд, обмірковуючи почуте.

— Чувак, мене там не було.

— То мені здалося. Я без окулярів був.

Вони помовчали.

— Добре, тоді я пішла, — мовила Соня.

— Зачекай, — попросив Марк. — Ти питала у матері про Анну Ярмуш?

— Питала, але вона, мабуть, забула.

Хлопець розчаровано зітхнув.

— Нагадаєш?

— Скажу сьогодні.

— Тільки не забудь!

— Добре.