Нечиста кров

Розділ 10 В якому князь Яблоновський відчуває себе справжнім олімпійським богом, незважаючи на деякі інтимні проблеми зі здоров’ям

Князь Антоній Барнаба Яблоновський, воєвода познанський, староста буський, межиріський, бусько-здруйський, швецький та чигиринський, магнат, що зводив на трон Божою милістю короля й великого князя литовського Станіслава II Августа, аж на стелю дерся від болісного furunculus. Чиряк, який виявив просто небачену неповагу до знаменитого урядовця Речі Посполитої й умостився в делікатному місці, а простіше кажучи на аристократичній дупі Антонія Барнаби, завдавав неабияких страждань. І саме тому вельможний давав аудієнції, лежачи на животі на перині в болотківському будинку війта Амброжа Краваржа. Сюди він прибув зі свого пишного палацу в Аннополі вчора ввечері, на чолі кавалькади, що розтяглася по дорозі на кілька верст. Чи треба й казати, наскільки паршивим через чиряк був настрій князя? Лише не князівському війту. Краварж, що стояв наввитяжку, мов пікінер перед сержантом, уже цілу годину на власній шкурі відчував, наскільки болять магнатські сідниці. Увесь цей час Яблоновський шпетив його, як гидливого кота, нагороджуючи епітетами, такими вичурними, що кожен, хто б їх почув, визнав би літературний талант князя, що за кілька років дозволить написати йому знаменитий «Щоденник» — спогади про власне багате подіями життя.

Та Краварж до літератури мав дуже далеке відношення, тож, закушуючи вус, мовчки обливався потом і готувався до найгіршого.

— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!

— Пане…

— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…

— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.

— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».

— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.

— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?

— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.

— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.

— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.

— І де ж цей, прости Господи, Голота?

— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.

— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.

— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.

— І?

— Зник.

— Що-о-о? Ти з мене знущаєшся, лайдаче? — рожеве обличчя Яблоновського набувало вже яскраво-червоного кольору, а очі мало не вилазили з орбіт.

— Але ми його шукаємо, до вечора знайдемо…

— Ти не знайдеш навіть дірку у своєму носі, йолопе! Що у вас тут коїться, пекельне пекло? Ой, Matka Boska Częstochowska, як же болить! — схопився за свою багатостраждальну тильну частину князь.

— Пане, у мене тут знахарка. Каже, що може допомогти вам…

— Так чого ж ти стоїш? Давай її сюди. Ой-ой-ой!

Краварж махнув рукою, і смуглява Федотиха, мов серна, застрибнула у кімнату. Князь Антоній, хоч і в цікавій позі, але ж примудрився кинути оком на струнку фігуру знахарки, яка також пильно обдивлялася князівський зад.

— Чиряк. До завтра його не буде, а сьогодні я його трохи полікую, вельможний пане, — розпливлося в усмішці гарне татарське обличчя Сташки.

— То давай уже, дівко, рихлєйше! Немає сил терпіти.

Та знахарку не треба було підганяти, вона відразу діловито й швидко розпочала звичну роботу, розклавши на столі якісь інструменти, трави, миски з водою та полотно. Першим ділом вона взяла шматок гостро заточеної бритви й полумисок. Князь повів бровами, але Сташка усміхнулася:

— Не лякайтесь, зараз я трохи поганої крові пущу. Коли чиряки йдуть, це треба перш за все робити.

— Чого б я лякався? Ти при своєму розумі? — обережно відповів князь і питально глянув на Краваржа, який лише заспокійливо хитнув головою. Князь заплющив очі, коли Сташка швидко наблизилася до нього й узяла за руку.

— Зараз я відчиню ліктеву жилу, випущу хвору кров, відразу полегшає, пане, — знахарка перев’язала руку нижче ліктя, промила гарячою водою, а тоді швидко й точно зробила надріз. Бризнула кров, яка густо потекла в полумисок. Сташка почекала, а тоді замотала руку й кинулася до своїх трав. На князівське гузно поклала компрес із розпареного у гарячій воді листя кропиви, потім відкинула полотно з глечика, що принесла з собою, і дала випити князеві відвар.

— Що це? Ще отруять мене… Хоч не куряче лайно з жаб’ячими лапками? — з огидою подивився на питво князь.

— Ні, пане. Теж із кропиви, тільки іншого роду. Зі стебел та квітів. Пийте-пийте, пане, геть витягне біль з вашої… ноги.

Поки ж князь пив, пильно дивлячись на знахарку, вона жваво металася кімнатою й палила в печі гілки ліщини. Потім зібрала попіл і вийшла холодити його надвір, а ще за кілька хвилин зняла компрес і почала обсипати князівський чиряк ще гарячими вуглями.

— Ой-ой. Пече ж! Ти що робиш, дівчино? Блекоти наїлася, знахарко?!! — аж привстав князь зі своєї перини.

— Дурман пробувала, а блекоти не їла, ні. Тільки коли зуби в кого болять, то можна насіння блекоти палити і ним людину обкурювати. Тоді із зубів черв’яки, що зуби гризуть, випадають, — швидко-швидко заговорила дівчина й робила своє далі. — А зараз тихо, тихо, тс-с-с, пане. Трошки потерпіть. Зараз вам буде краще… Зараз, зараз… — дівчина дістала невеликого ножа, кілька разів торкнулася ним хворого місця, почала щось шепотіти над панськими сідницями, і вже за кілька митей біль справді трохи вгамувався. Федотиха ще щось помудрувала, а тоді укрила Яблоновського важкою хусткою.

— Не рухайте її з годину, пане, а я прийду ще маззю намащу і перев’яжу.

— Дякую, молодице, — князь ще раз із цікавістю глянув на Федотиху, вона ж запахнула свою величезну хустку, вклонилася й вийшла.

— Слухай, Краварже, а наче й справді легше стало. І знахарка в тебе, як вогонь, ти її татарські очі бачив? Ух, пекло! Якби не ця болячка, я б із нею… Так, до речі, ти мені не розповів про того красеня, Голоту, так? Що піймав убивцю старої Брановицької… — заговорив князь своїм звичним спокійним голосом.

— Шукаємо його, вельможний пане, — полегшено зітхнув Краварж, радіючи переміні настрою князя.

— То знайдіть, знайдіть, цікаво було б на нього поглянути. І вивезіть мене надвір, хочу подивитися, як ідуть приготування до іменин Ельжбети, — клацнув Яблоновський пальцями.

Краварж знову махнув комусь рукою, і у двері вскочили двоє здорованів — гайдуків. Вони підняли тапчан із князем і обережно винесли його на ґанок. З гори, на якій стояв будинок війта, було добре видно, як на вигоні споруджують величезне шатро та ставлять лавки для глядачів. Усе внизу нагадувало розбурханий мурашник: теслі гупали сокирами, лугом проходжувалися княжі гості, прямо з діжок їм наливали мальвазію, токайські, іспанські та французькі вина, грали музики, вешталися цигани з дикими звірами на повідках, панські гайдуки сиділи біля своїх вогнищ, а циркачі жонглювали. Доповнювали цей Вавилон актори князівського театру, що гучно репетирували уривки п’єс. Яблоновський, який вигадав увесь цей виїзд у ліс, аби розвіятися після варшавських баталій у Сеймі, тепер відчував себе античним богом середньої руки, що одним своїм словом запустив живий механізм із кількох сотень людей. Він нарешті забув про біль у сідницях і з задоволенням подумав, що святкування іменин його фаворитки Ельжбети Фаркаї має врешті втішити примхливу й ревниву угорку, яка останнім часом висотувала з нього всі соки своїм нестерпним характером.

Поки пани перетворили вигін на барвистий маскарад, усе село зібралося трохи осторонь, на схилах пагорба. Ближче підходити боялися і з відкритими ротами дивилися на стовпотворіння на вигоні, яке до того вражало селянську уяву, що не було чутно й звуків їхніх голосів — ніхто навіть не перемовлявся, усі мовчки дивилися на чудасію.

«Князь Антоній Барнаба вміє дивувати, — піде поголос по варшавських салонах. — Глухе волинське село, в якому ніжні столичні магнатики почуваються, як під час мандрів по джунглях Ассаму, він перетворив на справжню казку. Хай-но ці Мнішеки та Потоцькі трохи потеревенять про великого оригінала Яблоновського», — задоволено думав, лежачи на животі з келихом вина, князь Антоній Барнаба. Він саме насолоджувався ефектом своєї вигадки, коли за спиною хтось сів на край його ліжка. Антоній здивовано повернувся й наштовхнувся на уважний погляд чоловіка, що саме опорожнював його графин, заливаючи в горлянку бургундське.

— Ти що робиш, лайдаку! — до незнайомця, що й досі хлебтав вино, з виряченими очима підскочив Краварж. Князь у відповідь лише підняв руку й роздратовано помахав нею.

— Не треба, не треба, Амброже. Почекай.

— Звісно, що не треба, — Голота врешті відняв губи від графина. — Подорожньому, що дивом врятувався від смерті, дають прихисток і попоїсти навіть нехрещені бусурмани у моторошних пустелях Арабії. Не думаю, що князь Антоній Барнаба Яблоновський гербу Пруси III менш милосердний, ніж якийсь там шейх чи емір.

Очі князя розширилися, і перш, ніж Краварж встиг вимовити чергову порцію прокльонів, Яблоновський здивовано запитав:

— Богуславе, це ти чи хто?

— Пане Антонію, давайте без фамільярності. Тут я — Голота, тож дотримуйтеся такої точки зору, — нахабно відповів новий гість і продовжив цмулити вино.

— Що ти тут робиш? Мені сказали, ти десь в Іспанії, у тому, як його, Кадисі чи Хересі, — Краварж, вирячивши очі, дивився на князя, якого Голотине нахабство лише насмішило, бо той реготнув і зацікавлено посунувся до гостя.

— Ех, Андалузія, любов моя. Гітара на спині, в одній руці еспада[43], в іншій — нінья,[44] пляшка Санлукар-де-Баррамеда на столі… Спогади, приємні спогади — це все, що в мене лишилося, пане. Але я повернувся, як бачите. Додому! — саркастично посміхнувся Голота. — Мабуть, мене сама доля тягне в рідний туман, дощі та багнюку, — похмуро закінчив він.

— Я повинен був здогадатися, коли мені сказали про того, хто розслідував смерть графині Брановицької. Але ж я думав, то якийсь самозванець, — Яблоновський знаком показав Краваржу забиратися.

— Скажу відверто, я був у скруті, тож мав щось розповісти правдиве й назвати кілька імен, аби мені повірили. У тому числі й ваше, — нахилив голову і відсалютував князеві келихом Голота.

— Так, так, так. Але ж як ти тут опинився?

— Довга й малоприємна історія. Як ви знаєте, після наших варшавських справ я мав поїхати до Іспанії. Звідти повернувся на початку року, але, як виявилося, не у той час і не у те місце. Довелося тікати від інквізиції, від кредиторів і від різноманітних месників за честь родини, звідки вони тільки беруться? Як виявилося, багатьом моя мармиза не до смаку, тож я подався на схід. Там також прийшлося несолодко. Якщо коротко, то після низки дурнуватих пригод я опинився голий і босий спочатку на вулиці, потім у лісі, а тоді у цьому болоті. І ви не повірите, але я шукав вас, ішов до Аннополя. Але знайшов, як це завше зі мною буває, лише неприємності. Мене більше цікавить інше, що ви, князю, робите у цьому Богом забутому місці?

— Як тобі сказати, милий друже. Офіційно — поводжу себе як звичайний польський магнат. Тобто п’ю, гуляю й дозволяю собі різні оригінальні й витончені вибрики на зразок виїзду в ліс зі своїм театром.

— А неофіційно?

— Неофіційно — ховаюсь.

— Від кого може ховатися князь Яблоновський? — здивувався Голота.

— Та від усіх. Від посланців того єкатерининського ката князя Рєпніна, від гінців Чарторийських, Потоцьких, від конфедератів з Радома, від королівських кур’єрів… — стомлено закриваючи руками обличчя, проказав Яблоновський.

— Що, усе так заплутано?

— З того часу, як ми були з тобою у Варшаві, мало що змінилося. Інтриги й влада, влада й інтриги. Хоча… Лукавлю я, Богуславе. Змінилося майже все. Тепер усі питання занадто складні і, здається мені, взагалі не мають відповідей. Річ Посполита на краю погибелі, друже мій. Московія і Пруссія тільки й чекають, аби нас розірвати, а ми лише їм допомагаємо у цьому. Як тут не втечеш…

— Щось раніше я такого від вас не чув.

— Тікаю, аякже. А ще мені потрібно подумати. Зважити за і проти. Уже скоро маю зробити крок, що змінить не лише мою долю. Ти, як любитель пафосних промов, маєш оцінити і мою, — засміявся Яблоновський. — Але найдурніше, що цього разу вся ця патетика доречна. Адже чию сторону я не оберу, це значно порушить баланс сил, а про наслідки доведеться лише здогадуватись…

— Щось ви обрали не надто спокійне місце, аби подумати про це…

— Я вже чув. Якийсь бедлам! Завтра ж заміню Краваржа, він тут такого навійтував, що мені доведеться з Малаховськими все залагоджувати, а може, й судитися. Що то за дурні казки про упирів, може, хоч ти мені розповіси?

— Казки — не казки, але тут, у Болотківцях, уже п’ять мертвяків і може бути ще більше. І скажу я вам відверто, якщо вмирають тут завше так загадково, то я не здивований, що тутешні селяни досі вірять у відьом, вовкулаків, русалок та іншу нечисть, — Голота одним величезним ковтком допив вино з графина і зітхнув.

— Щось скучив я за добрим бургундським…

Гайдуки знову перенесли князя до чеської вітальні Краваржового будинку, і там він залишився наодинці з Голотою. Так само лежачи на животі, задумливо дивився на свого несподіваного гостя, який сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи у руках вино, і звично теревенив.

— Усе тут надзвичайно заплутано, пане Антонію. Маленьке село, а пристрасті, як десь на Сицилії, де труять і вбивають одне одного через єдиний погляд під час ранкової меси. Я аж захекався, розгрібаючи все це болото у цих ваших Болотківцях.

— І що, розгріб? — примруживши очі, подивився на Голоту Антоній Барнаба.

— Коштувало мені це досить дорого. Особливо моя подорож в Острог, — Голота розстібнув жупана й показав Яблоновському перев’язане плече. — Комусь не сподобалося, що я занадто близько підійшов до розгадки, — не втримався й похвалився Голота. — І цей хтось влаштував мені засідку неподалік Межиричів. Пальнули добряче, я вже думав — кінець. Вони теж так подумали, бо навіть не шукали мене, коли я впав з коня, заплутався в стременах і той бовдур Росинант поніс мене у хащі — ледве ногу не відірвав. Але, дякуючи Богу, усе закінчилося, мов у доброму романі. Мене знайшли францисканці, вони якогось біса вешталися у лісі, перев’язали й віднесли до будинку шевця. Той мене підлатав, я трохи відлежався й приїхав. Думаю, приїхав немарно. Хоча б подивлюся вашу виставу. До речі, а що хоч ви ставите, пане Барнабо?

— «Скупого» Мольєра. До речі, оціниш мій театр з Аннополя. Я підозрюю, що ти й сам би не проти зіграти, чи не так?

— Барнабо, не підігрівайте моє й так розпечене его, ви ж знаєте, що лише Нерон може зрівнятися зі мною в честолюбстві й упевненості, що я найкращий актор у світі, — засміявся Голота. — Але все ж зіграти я був би не проти, якщо така буде ваша ласка, — серйозно сказав Голота, пригублюючи черговий келих бургундського.