Нечиста кров

Розділ 4 В якому героя знову б’ють, обіцяють спалити, повісити, хоча врешті все закінчується не так уже й погано

Уранці двері хліва відчинили ударом ноги. Голота міцно спав, зарившись у сіно, та з обійм Morfeo[22] його вирвали без особливих церемоній.

— Уставай, упиряко, — гаркнув на вухо хрипкий голос, і Голоту обдав вишуканий аромат цибулі та житньої сивухи. Його різко струснули й поставили на ноги.

— Твоя черга горіти, нечиста сило!

Сонний Голота зі злістю подивився на здорового селюка, що вишкірив зуби й став схожий на придуркуватого ведмедя, якого водять ярмарком цигани, і процідив між зуби те, про що пошкодував тільки-но слова злетіли з вуст.

— Господи, та ти мордяку хоч свою бачив, дупнє? Тебе ж першого спалять інквізитори, лише хай подивляться на твоє курвяче рильце. Ти ж викапаний перевертень!

Миттєвий удар у живіт скрутив Голоту, а наступний — у вилицю — кинув його знову на сіно. Маленькі оченята Ведмедя налилися кров’ю, і Голота прокляв свого довгого язика, через якого він ось-ось знову спливатиме кров’ю. «Розбитим носом точно не обійдеться, диви, як воно налилося, як якась кров’янка», — приречено встиг подумати він, та, на Голотине щастя, Ведмедя від нього відтягнули.

— Що? — гаркнув той на двох своїх друзяк, які вхопили його за руки. — Хочете, аби цей пес патякав і далі?

— Заспокойся, Мар’яне. Ти й так он як його роз’юшив…

Ведмідь плюнув, вирвав руки і, лаючись, пішов геть із хліва. Голоту підняли й виштовхнули надвір стусанами.

— Пішли, зайдо.

— А куди, там же місце ще зайняте? — показав підборіддям Голота на вигін, де ще диміло упиреве попелище.

На нього похмуро глянули й знову гепнули між плечі.

— Іди собі, зараз дізнаєшся, псюго.

Сказано це було досить зловісно, у думках Голота вже й змирився з autodafe та полум’ям, що піджарить йому п’ятки, однак привели його до ґанку війтового будинку. Там уже чекали ті, з чоботами яких він познайомився минулої ночі. Велетенський Краварж стояв на ґанку, склавши руки на грудях, його підручні — Кос та Сокирчук нижче на східцях. Голота поклонився війту, а на Сокирчука, що грався канчуком, кинув ненависний погляд — цей високий і худий, як тріска, чолов’яга з лисячою пикою найдовше місив ногами його ребра. Краварж подивився на побите обличчя Голоти і посміхнувся.

— Ти опинився не в той час і не в тому місці, жебраче. Тож винити за це можеш хіба що себе. Та тобі неабияк пощастило, бо ми вже з’ясували — не ти вбивав людей, а упир…

— Та невже..

Краварж зробив крок до Голоти, виставив свого пальця вперед, мало не запхавши його у носа нахабі.

— Знаєш, блазню, мої люди дуже радили мені повісити тебе на найближчому дереві. Просто так, про всяк випадок. Мені князь дав право вершити суд на його землях, і якби я сказав, що трохи почистив село від злодіїв і жебрів, то отримав би хіба що кілька дукатів у дяку! І знаєш, я вже було згодився, бо ти дивний і непевний, а крім того — ще й неймовірно язикатий. Такі, як ти, рано чи пізно все одно закінчують як не на інквізиторському вогні, так катівнею, і я лише зробив би тобі ласку, тихо вдавивши на найближчій гіллячці. Не приховую, отримав би справжнє задоволення, побачивши, як ти танцюєш краков’як у зашморзі…

— Чого ж передумали?

— Бо заступниця в тебе з’явилася, — стишив крик війт. — А я, знаєш, не терплю жіночих сліз. Особливо, якщо це сльози моєї дружини. Дякуй їй і забирайся з мого села. Негайно! Щоб і духу твого тут не було.

— Куди ж мені йти?

— Байдуже. Он та дорога йде у Ляхів, та — у Кунів, а та — у Глухи. Щоб я твою мармизу тут більше не бачив. А побачу, то знай — висіти будеш ось на тій березі.

Краварж розвернувся й пішов у хату. Кос і Сокирчук стояли й насмішкувато дивилися на Голоту, спершись спинами об ґанок.

— Де моя карабела?

— Яка ще карабела, дурнику? Іди собі, лахмітнику. Чи канчуками тебе з села гнати? — ліниво відказав Сокирчук. Голота з-під лоба подивився на жартівника. Сокирчук відверто глузував з нього, щирячи свого лисячого писка й граючись плетеним руків’ям нагая.

«Свиня, я тобі це пригадаю, — у безсилому нападі люті подумав Голота, але нічого не сказав, навчений гірким досвідом. — До біса! У цьому селі мало не за кожне промовлене слово отримуєш десять стусанів під ребра».

Голота мовчки витер рукавом своєї подертої сорочки носа й повернувся, аби йти. Уже виходячи за ворота, він несподівано вгледів, як у вікні мелькнуло обличчя війтової, тож зупинився й нахилив голову, дякуючи своїй рятівниці. Тоді відірвав погляд від вікна і побрів шляхом до Ляхова.

Усю дорогу він розтирав свої зап’ястки, що були аж сині від мотузок, і намагався підбити підсумки своєї подорожі, що ніяк не завершувалася.

«Це наче Данте в пекло ходив. Усе стає лише гірше, хоча щоразу здавалося, що далі вже немає куди», — міркував Голота, гризучи яблуко, яке зірвав наостанок у війтовому саду. Він згадав, як ще півроку тому відчував себе жалюгідним вигнанцем, коли тікав із Кракова на коні і з одним слугою. Потім була втеча зі Львова — лише на поганенькій кобилі, яка за тиждень здохла, тож із Кам’янця довелося накивати п’ятами вже пішки, а з Кремінця й узагалі йшов в одежі жебрака з вузликом і дякував Богу, що хоч живий. «А зараз немає навіть вузлика, — скреготнув він зубами, — і карабели. Звичайно, Sic transit Gloria mundi[23], не сперечаюся, але це вже занадто. Сучі діти, карабели я їм уже не подарую…» — пробурмотів він, дивлячись собі під ноги. Голота йшов, хитаючись, і вперше за довгий час відчув, як втомився витинати химерні плетива, ховаючись по закуткам світу від того, що мало статися рано чи пізно. Уперше за все своє життя він був близький до відчаю. Втрата батьківської карабели, яка часто тижнями була його єдиною співбесідницею, стала тією соломинкою, що переломила хребет Голотиному терпінню й інстинкту виживання, через який він і опинився там, де опинився… «До біса, сучі діти, я таки повернуся сюди. Тікати мені вже нікуди. Карабелу поверну, хай що це мені коштуватиме», — заскреготав він зубами й оглядівшись, упевнено потупцяв ляхівською дорогою. Та обдумуючи свою реконкісту, він кривив душею навіть перед самим собою, адже думав перш за все не про батьківську шаблю і не про своє життя, що перетворилося на втечу без кінця і краю, а про темні очі і ямочки на щоках Софії Краваржової.

З такими думками він не зогледівся, як дійшов до Ляхова. У першого ж селянина, який не відстрибнув злякано від обдертого жебрака з синцями по всенькій пиці, він дізнався, де маєток Лукомських, і пошкандибав до гостроверхого будинку, який було видно здаля. Питати щось у панських слуг Голота не збирався і на те було кілька причин, головна з яких — його не надто благородний, а говорячи правду, — страшненький вигляд. А панські слуги у цих краях, як він уже встиг дізнатися, мало любили обірванців.

«У кращому випадку просто батогом хвицнуть по спині, у гіршому — спустять собак. Обережність не завадить», — нерадісно резюмував він, залазячи у кущі поруч з будинком, звідки було добре чути, про що говорять домашні Лукомських.

У засідці він просидів півдня, поки врешті почув те, заради чого й сидів у смердючій бузині — Лукомський мав приїхати завтра вранці. Голота непомітно виповз зі схованки пізно ввечері, нарвав кілька жмень кислих вишень у саду, поїв і заснув, скрутившись калачиком на землі. Спав неспокійно. Усю ніч його калатало від холоду, а живіт болів від тих проклятущих вишень, й чомусь снилася війтова. Вона танцювала якийсь дивний танок і дивилася на нього, усміхаючись. Він же, як дурень, тяг до неї руки, однак війтова весь час танула між пальцями, мов серпанок.

На світанку Голота прокинувся від страшного грюкоту і скочив на ноги, розтираючи кулаками заспані очі. Панів ридван пролетів повз нього, ніби колісниця святого Іллі. Голота одним оком подивився, як той заїхав у браму, позіхнув, потягнувся й пішов до криниці. Десь удалині виднілися Болотківці і та, про кого він думав усю ніч. «Якби про це написали в тітчиному салоні, то було б так: „Романтичний герой на крилах кохання летить до своєї обраниці, аби стиснути її в пристрасних обіймах…“ Зараз, — похмуро подумав Голота, — тільки лахи свої зміню на вишиті золотом шати. І корону з кришталю, інкрустовану рубінами, одягну». Голота зняв свою подерту сорочку, витяг з криниці дерев’яне відро холоднючої, як крига, води, устромив туди палець і задрижав, як драглі. Хвилину наважувався, а тоді різким рухом вилив воду на себе, заволавши так, що аж побудив півнів у сусідських обійстях. Прокинулися й у панському будинку, хоч Голота і був певен — не через нього. Він прислухався — за стінами лунали прокльони, божба й гуркіт перекинутих меблів. «Ага, це пан Лукомський уже дізнався, що зробили болотківчани з його чудовим блідим гостем». Голота посидів під вишнею ще з годину, ризикуючи своїм ніжним травленням, знову давився ягодами, та врешті виплюнув кісточки, витер губи від червоного соку і попхався до садиби. Він перехилився через паркан і свиснув до малого козачка, який бігав подвір’ям з панським собакою.

— Слава Ісусу Христу… — промовив Голота до хлопця. Той здригнувся, злякано повернувся, та відразу скривився, коли побачив жебрака.

— Мені треба до вашого пана.

— Ішов би ти, жебраче. Не до тебе зараз, — поважно набундючившись, сказав хлопчак.

— Перекажи пану: я важливу звістку приніс.

— Іди, кажу тобі, — прикрикнув козачок.

Голота підвернув свої лахи, дістав мідяка, потім ще одного.

— Скажи пану, хлопче, — проказав він і кинув монети у пилюку перед хлопчаком.

Той хвилю повагався, тоді підібрав монети, зиркнув на дивного жебрака й зник у будинку. Чекати, сидячи на паркані, під яким зібралися гавкітливі панські собаки, довелося довго. Сонце вже височенько піднялося, коли на ґанок, тяжко ступаючи, витюпав сам Лукомський — смуглявий пузань з довгими вусами і нервовими очима. Він втупився в Голоту й розлютовано зчепив щелепи.

— Щоб я? До тебе? Вийшов?? Ах ти, лайдаче безрідний, хочеш, щоб я тебе батогами засік?! Ясногірською Божою Матір’ю клянуся — так і зроблю! Павле, Грицьку, ану сюди швидко!!!

— Пане Яне, у Кракові я чув про вас, як про запальну, але добру людину, — проговорив швидко Голота, який розумів, що не можна втрачати ні секунди, якщо не хоче знову отримати порцію батогів. Тож тепер він торочив усе, що лізло йому в голову, аби тільки привернути увагу пана. — І лише тому я наважився прийти до вас після того, як ви дізналися погані новини з Болотківець, бо певен: bonum ad virum cito moritur iracundia…[24] І це добре, тому що Impedit ira animum, ne possit cernere verum[25]… Вислухайте хоча б перед тим, як за батогами посилати.

Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.

— У Кракові? Хто ви і що вам треба? — уже спокійніше проказав Лукомський.

— У мене немає часу на латину.

— Я щойно з Болотківець, пане Яне, — Голота швидко зістрибнув з паркану і наблизився до Лукомського. — Що вам сказати, лише дивом я оце стою біля вас і розмовляю, бо вже молився Божій Матері і всім своїм святим захисникам, аби врятували від наглої смерті. Тамтешні людоньки наче подуріли і вже готові були мене спалити, як упиря, що наслав на них моровицю, коли їм підвернувся ваш товариш Котович. Я, звичайно, не знаю, якого біса йому знадобилося вночі шукати на околицях Болотківець коня, але скажу відверто — дуже дякую вашому покійному товаришу. Якби не він, я б уже перетворився на попіл.

— Дорого Олександрові далася його любов до того дурного жеребця, якого він пішов шукати, — помовчавши, буркнув Лукомський. — Коштував він як якесь село, андалузька порода як-не-як, але ж покласти за нього своє життя?! Ех, Олександре, Олександре, — зітхнув Лукомський, але відразу ж підняв голову й роздув ніздрі, як бик. — За Котовича я спалю все те село дотла, не сумнівайтесь. А війта і його прихвоснів порубаю, як собак!

Голота похитав головою й зітхнув. Він, як міг, надавав своїй мармизі скорботного виразу й співчутливо хитав головою.

— Але ж, пане Яне, ви розумієте, що за спалені Болотківці з вас спитає князь Яблоновський,[26] який зараз управляє маєтками Єло-Малинських. А хто такі Яблоновські, вам казати не треба. Якщо він захоче, то й суд, і інквізиція підтвердять, що ваш товариш їв дітей на обід, був упирем, відьмаком і перевертнем одночасно. А якщо врахувати, що й ксьондз, і священик благословили спалення Котовича, та і зовнішність його була досить, як це кажуть італійці — specifico, то ми зможемо передбачити, що закінчиться це все не дуже добре для вас. Якщо буде розголос, то постане питання: хто ж може товаришувати з упирем, як не якийсь відьмак чи ще якийсь перевертень?

— Та як ти смієш! Від кого це я слухаю? Хто ти такий, лайдаку? — знову розлютувався Лукомський.

— Бо це правда, пане Яне. Заводитися з Яблоновськими — хазяями цього краю — трохи нерозумно. Хоча ви й самі це добре знаєте… А хто я? Я той, хто може допомогти вам у цій неприємній ситуації. Розповім вам, пане, одну історію. Ви чули про графиню Брановицьку? Зірка королівських балів, яка несподівано померла кілька років тому у Варшаві просто посеред вистави власного театру, вона ще грала Юнону? До речі, грала чарівно, інколи трохи перегравала, але вигляд це мало дуже милий…

— Чи чув я? Ви знущаєтесь? Про смерть графині Єлени вся Європа говорила! Але до чого тут це? — знизав плечима Лукомський.

— Ага, значить, щось із варшавських новин таки доходить сюди. Прекрасно! Так от, вам, мабуть, відомо, як завершилося розслідування наглої смерті графині?

— Як закінчилося? Ви таки знущаєтесь, — знов побуряковів Лукомський, — усім відомо, що графиню отруїли, та хто отруїв і навіщо — залишається загадкою й досі. Навіть знаменитий Вольф з Мейсена не зміг розплутати цю загадку.

— Вольф? Зарозумілий товстун і дурень, той ваш Вольф. Багато пилу в очі, багато пишних фраз — і пшик! Так-от, відкрию вам секрет, отруйника таки знайшли, і, звичайно, той мейсенський шматок шпигу тут ні до чого. Знайшли, скрутили, привезли до великого коронного канцлера, до Замойського, бо графиня була його родичкою.

— То ж хто вбив? — зацікавлено відкрив рота Лукомський.

— Вибачте, це державна таємниця. Король не захотів розголосу, тож убивця просто зник. Що сталося з ним — хтозна. Думаю, що все вирішили полюбовно, як це завше роблять у нашій столиці. Самі розумієте, — скривив губи Голота, — тіло невідомого потопельника знайдуть у Віслі, верст за двадцять за течією…

— То ви брали участь у розслідуванні… — мовив Лукомський.

— О, сказати так буде перебільшенням. Моя роль була суто формальна, але дещо вдалося підказати…

— Навіть якщо це так, як ви можете мені допомогти зараз?

— Ви хочете помсти, а я можу її вам дати. Думаю, я зараз єдиний на всій Волині можу вам допомогти і, якщо ви, пане Яне, подумаєте добре, то збагнете, що я справді посланець Божий, бо можу владнати цю брудну справу якнайкраще для вас. Обіцяю, за Котовича ви відплатите, та помста буде, як казали у Римі…

— Я лише дуже вас прошу, пане… — скривившись, перебив Голоту нервовий Лукомський.

— Голота.

— Пане, хм, Голото… Давайте без демонстрацій вашої латини. Я й так бачу, що ви добре навчалися в Кракові чи там у Празі, чи…

— У Болоньї.

— Добре, добре. Pax, pax[27]. Але, заради Бога, скажіть мені, що вам потрібно в усій цій справі?

— Хм. Як ви бачите, вигляд у мене ще той. Я оце саме переживаю, як це сказати, досить складний відрізок мого й так неспокійного життя. А якщо коротко, то з благословенної Болоньї довелося тікати без шеляга в кишені й тепер мені треба… Урешті, багато чого мені треба, і я в цьому питанні надіюся на вашу милість.

— Думаю, ми можемо обговорити це пізніше… Після того, як я почую ваші пропозиції.

— У благословенній Болоньї завжди казали: Ride bene chi ride l’ultimo, тобто добре сміється той, хто сміється останнім. Подумаймо ж, як нам добряче посміятися з наших ворогів, — улесливо продовжив Голота.

— Я не хочу сміятися, я хочу відрубати голову тому вилупку Краваржу, — нервово смикаючи головою, проговорив Лукомський.

— Теж можливий варіант…

— Так? То підемо в дім, обговоримо, пане Голото, як, вибачте, ваше ймення?..

— Зараз я без імені, просто Голота. Знаєте, пісня така є про козака? — усміхнувся до Лукомського жебрак.

Вони сиділи у великій залі з гербами на стінах і з картинами численних благородних предків пана Яна, хоча вся округа знала, що шляхтичами Острозькі міщани Лукомські стали зовсім недавно, коли діду пана Яна пощастило, і він раптово розбагатів на торгівлі збіжжям. Пан умостився у великому кріслі, простяг довгі ноги у капцях, зчепив руки перед собою й запитливо глянув на Голоту.

— Так що ж ви пропонуєте? Тільки прошу, — роздратовано додав він. — Ми тут на Волині живемо без усіх цих мудрагелій, — змахнув рукою князь. — Тож просто й без італійських цитат.

— А от учора я впевнився, що Волинь не така вже й далека від цивілізації, як думав я сам. Люд з дивовижним ентузіазмом піджарював вашого гостя, вибачте, пане Яне, але це правда. Усе було незгірш, ніж у Сарагосі, де я бачив, як палили родину марранів[28], що не зреклися поганської віри. Тож і ми діятимемо сучасними методами. Що я пропоную? Розслідування.

— Ні! Мене це не влаштовує! Я хочу голову Краваржа ось на оцій тарілці і з яблуком у горлянці, — різко відрізав Лукомський.

— Не виключаю, що так воно й буде, пане Яне, — заспокоїв його Голота. — Але кавалерійським наскоком ви собі лише нашкодите. Не поспішаймо. По-перше, треба звернутися з листом до самого Яблоновського. Коли ж він приїде, а він приїде, не сумнівайтеся, бо нікому не потрібна війна з вами та вашими родичами, — запопадливо проказав Голота, і Лукомський відразу набундючився. — Коли ж він приїде, ми будемо знати про вбивства в Болотківцях усе. І про роль у них війта. Яблоновському нічого не залишиться, лише як стяти голову війту самому. Тобто ми помстимося Краваржу руками його ж господаря, пане Яне.

— Звучить оригінально, але якось малоймовірно. Давайте трохи детальніше, якщо ваша ласка. Бажаєте трохи угрину?

— Не люблю мадярського, трохи бургундського, якщо ваша ласка.

— Хм, де це ви навчилися розбиратися у вині, пане Голото?

— У Бургундії, вашамосць.

Несподівано двері розчинилися, до зали зайшов слуга й щось прошепотів пану на вухо. Лукомський сидів, слухав, його брови піднімалися, губи кривилися, а очі наливалися кров’ю.

— Сучі діти!!! Вони так усіх шляхтичів в окрузі повбивають! А потім — і мене! — нарешті прорвало Лукомського.

— Що сталося? — стурбовано запитав Голота.

— У триклятих Болотківцях ці лайдаки знайшли ще одного упиря. І кого — Фальчинського!!! Він, звичайно, не відрізнявся добрим характером і полюбляв судитися з ким тільки можна, але ж хто не любить? І з ким я тепер полюватиму, псякрев? — Лукомський зіскочив і нервово заходив кімнатою.

— Так що, і цього Фальчинського спалили?

— Ні, старий помер сам, коли побачив купу цих свиней зі смолоскипами, які увірвалися до нього в дім з криками: «Упир! Упир!». Схопився за серце й сконав. Курвська курва!

— Думаю, пане Яне, мені терміново треба навідатися в Болотківці.

— Я сам туди поїду! — закричав Лукомський.

— Пане Яне, ми з вами вже говорили, прямий конфлікт вам зараз не потрібний.

— І що ж мені робити?

— Поки що нічого. Знаєте, у Болоньї дуже люблять говорити: завжди витягуй змію з нори чужими руками. Думаю, змію витягатиму вам я.

— А на Волині кажуть: з нори змій руками взагалі не треба витягувати, краще розкопати сховок і порубати гадів на шматки. Але, ви знаєте, Голото, добре, — несподівано заспокоївся Лукомський. — Мені справді не час починати сварку з Яблоновськими. Довірюся вам. Хоча я досі не можу зрозуміти, чому ви впрягаєтесь у це ярмо?

— Вони забрали мою карабелу, пане Яне, — посміхнувся Голота. — А що я за козак Голота без шаблі?