Нечиста кров

Розділ 2 В якому полюють на упирів і бачать на власні очі персонажів дідівських казок

Слова лупали у Голотину потилицю, як молот коваля об ковадло. Йому хотілося тримати голову обіруч, адже він відчував: ще от-от і вона лусне, як мушля равлика, яку довбе об дерево голодна ворона. Він ледве зміг розчепити повіки, залиті засохлими патьоками крові, нічого не побачив, бо в очах було чорно, глухо застогнав і знову замружився.

— Надвесну їхав дядько Василя Перчука на возі з Острога й побачив, як з лісу жінка в чорній хустці йде. Не стара ще, красива, тільки сива-сивісінька, як туман. Попросилася до нього, аби підвіз до Теремного, а він і взяв. Сіла вона на воза й каже, що йде аж із Глухіва пішки в Теременську церкву, бо дуже вже не подобається, як править глухівський батюшка. Дядько здивувався, адже про старого панотця з Глухіва казали, що він свята людина і править так, що аж з Острога приходять його слухати. Але нічого не сказав, їхав собі й їхав. А коли минув хреста й повернувся до жінки, то тієї вже й духу не було — зникла. Побачив старий Перчук лише сліди, які йшли од воза по піску, от тільки не людські вони були, а ратиці козині… А вже наступного вечора перша людина в селі від чуми померла, і лиш тоді старий зрозумів, кого в село привіз — бо ж то Чума була. У Теремному тоді хай не половина людей померла, і всі проклинали Перчуків. А як інакше, бо то ж Василь чуму в село привіз, сама б вона хреста не минула… І так Перчуків зацькували, що аж мусили вони продавати все і з села виїжджати. І добре, що втекли, бо вже хотіли їх спалити всіх уночі.

— А хто Чуму напускає, тітонько? — запитав тихий голос.

— Напускають відьми та упирі. Особливо упирі люблять це робити. Упирі — то вмерлі відьмаки або чаклуни, що душу дияволу продали. Встають вони ночами з могил, полюють за необережними, які повз цвинтарі ходять. А ще залазять у будинки, кидаються на сплячих людей, а особливо — на немовлят. І так можуть до смерті дитинки в неї кров ссати…

— Ой, Господь і Мати Свята! А як же від них захиститися, пані Софіє?

— Перед сном треба захист робити, хрестити всі вікна й двері. А якщо забути яке вікно, то через нього упир і залізе… А знайти упиря важко, бо тілько одні в могилах лежать, а інші можуть і на живих людей схожими бути. Але вбити їх однаково можна — треба осиковим кілком груди прохромити, очі й рота йому зав’язати, а тіло негайно спалити, а попіл за вітром розвіяти…

Тихий оксамитовий жіночий голос, який Голота чув немов через подушку, заколисував. Біль потроху пішов, та макітра його й далі варила неспішно. Але все ж доста для того, аби зрозуміти, у що він ускочив у тій триклятій корчмі.

«Упир. Вони мене назвуть упирем, що привіз у село моровицю. Ці добрі християни спалять мене, співаючи свої псалми, і вже найближчим часом, — ворухнулася думка, від якої голова Голоти розболілася ще більше. — Варто було тікати з інквізиторської в’язниці, аби тебе обклали снопами й спалили дикі селяни з цієї глушини? Інквізиторам хоч можна було крикнути щось на кшталт „і все таки вона крутиться!“ і послати прокльони єпископу, бо народ дивиться, а тут що кричати і кому — Івасю Свинарчуку з волохатою, як у кабана, мордякою?» — подумав він і знову зробив величезне зусилля, розплющивши важезні, немов налиті свинцем, повіки.

Перше, що побачив, було сіно, він повернув голову, і в лице знову полізла суха трава. Голота знову заплющив очі, а вже наступної миті його охопила паніка.

«Це мене так і кинуть! Засипали сіном, я ж задихнуся тут!» — промайнула в нетверезій ще свідомості думка, він розплющив очі, у паніці почав вивертатися й підкидатися. Та за хвилю підняв голову й мало не засміявся, бо лежав у звичайному селянському хліві. Голота марно спробував поворухнути ногою або рукою. «Спеленали, як турботливі матінки сцикливе немовля», — забурчав він прокляття. Сісти вдалося лише з третьої спроби, коли намацав потилицею якусь балку, сперся на неї й урешті опинився-таки у вертикальному положенні. Тоді перевів подих, глянув угору й несподівано побачив когось, хто пильно дивився на нього крізь маленьке віконце хліва. Голоті стало трохи соромно, що цей хтось бачив повзання рачки по сіновалу героя штурму Перекопа, та він скривив обличчя й прибрав нещасного вигляду.

— Чоловіче добрий, і що я зробив, щоб мене сюди кинули? — спитав він жалібно. «Для майбутнього акторства треба запам’ятати, що з розбитими губами і розквашеним носом говорити жалібно виходить аж надто природно», — подумав він.

— Та зробив, зробив. — Відповів жіночий оксамитовий голос, той, що тільки-но розповідав історії про чуму та упирів. — То все село знає.

— То хоч розкажіть мені, пані, бо я нічого не пам’ятаю, — промовив Голота.

— Зараз розкажу. Тільки й не думай, не розв’яжу тебе, бо люди кажуть, що вбив ти людей якимось чаклунством, — на Голоту знову подивилися чорні блискучі очі.

— Хто? Я? Убив? Чаклунством??? — обурення Голоти було бурхливим, однак на голос воно не справило жодного враження.

— Пана Калиновського, його кучера й Марусю-шинкарку, — не відреагувавши на вдаваний гнів, спокійно промовив оксамитовий голос.

— Як це? — ураз заспокоївся Голота.

— А так. Моровиця он по всій Заславщині ходить — аж пани повтікали до Кракова та до Львова. І ось до нас дійшла. І кажуть старі люде, що носить моровицю упир, який труїть людей по селах. Тож тепер кажуть, що ти і є упир. Бо тебе ніхто не знає — хто ти та звідки, а значить, бути тобі кровососом.

— Так який я упир??? Я Голота, у Почаїв іду, на прощу! — стомлено вкотре згадав свою завчену історію Голота.

— Хто ж, хлопче, знає, прочанин з тебе ще той… Зловили ж тебе, як ти тікав з корчми…

— Та звідти всі тікали. Страшно було! Чого б це мені людей труїть? — роздратовано вигукнув Голота.

— А чого сонце сходить? Бо ти упир чи відьмак, кажуть старі люди. І батюшка каже, і чоловік мій, — трохи насмішливо сказав голос.

— А хто хоч чоловік?

— Сільський війт.

— І що війт ще каже?

— А те, що спалять тебе після хресного ходу. Батюшка з людьми обійде село, щоб захистити його від чарів. Он уже збираються на майдані, — тепер уже голос говорив з неприхованим сумом. Голоті аж мову відібрало…

— А ви вірите, що я отруїв? — сказав він нарешті.

— Не важливо, у що я вірю. Кажуть, сатана може прибирати найгарніші образи…

Голота помовчав, сил не було навіть дивуватися вишуканим компліментам від власниці красивого оксамитового голосу й чорних блискучих очей. Він усе думав про багаття, яке з кожною хвилиною ставало ближчим, і гарячково перебирав варіанти, як вибратися з цього багна.

— А це ви зі мною не боїтеся розмовляти, як я упир? — кинув він, пробуючи язиком геть розбиті губи.

— У мене з собою завжди медальйон з кутнім зубом святого Варфоломія. Якщо ти й упир, то мені нічого не зробиш… Зараз, почекай.

Ляда з дзенькотом упала — і до хліва зайшла вродлива молодка з чорними блискучими очима в очіпку і з баняком у руках та зовсім ще молода дівчина з русявою косою й з опущеним додолу поглядом. Старша усміхнулася, на щоках її заграли милі ямочки, і Голота на мить забув, де він і що за годину палатиме, прив’язаний до стовпа, менша ж відразу опустилася вниз і почала натирати побите обличчя Голоти якимись притирками. Закінчила й подивилася вгору на старшу супутницю.

— Дякую тобі, Дарочко. Можеш іти. У нашої Дарочки чарівні ручки, заживе вже до завтра все. Так, сонечко? — ласкаво промовила своїм оксамитовим голосом війтова до тонкої, як тростина, дівчини. Дарка зашарілася, вклонилася та вибігла. Жінка провела її очима, а тоді повернулася до в’язня, і на щоках її знову були ті самі ямочки, що робили усмішку жінки неймовірно красивою.

— Капусняку тобі принесла, будеш?

— Та буду, може, останній раз їм щось. Дякую, пані, — додав він, не відриваючи погляду від молодиці.

Війтова підійшла до зв’язаного Голоти, сіла біля нього й почала годувати. Голота дивився, не моргаючи, а тоді скривив свої розбиті губи, згадавши про свою нещасливу долю.

— Я — Софія Краваржова, — підносячи ложку до запухлого обличчя Голоти, промовила війтова.

— Як мене звати, ви вже знаєте… — не надто ввічливо почав Голота.

— Якщо це ваше справжнє ім’я…

— Іншого, вельмишановна пані, я нині не маю, а для цієї глушини воно підходить якнайкраще, — різко почав Голота, але заспокоївся.

«Чого б це я кричав на людину, чи не єдину в цьому селі, хто не б’є мене й не хоче спалити», — подумав він і спитав:

— А от ваше для цих Богом забутих Болотківець точно дивне. Хай і виглядаєте ви, як тутешня шляхтянка, але точно не звідси. Судячи з імені — з Богемії. Ні?

— Пан жебрак-прочанин має пильний погляд, — усміхнулася Краваржова. — Ми з чоловіком сюди приїхали років 10 тому. Сам він із Праги, я ж із Сілезії. Краваржа запросив сюди війтувати ще старий власник Болотківець, а оскільки обирати нам було ні з чого, то відтоді ми тут…

— Що могло примусити вас їхати за тридев’ять земель від рідного дому?

— А вас?

— Туше, пані, туше… Але я лише бідний прочанин, що йде поклонитися Почаївській Божій матері…

— А я звичайна дівчинка з Рацибужа, яку видали заміж…

— Ні, ви не звичайна, — Голота пильно подивився на війтову. Вона витримала його погляд і зачерпнула ще капусняку.

— Пам’ятай про зуб святого Варфоломія, твої чари не діють, — засміялася вона.

— А ваші?

Несподівано надворі, за стінами його сільської в’язниці, почувся якийсь шум. Голота відвернувся від ложки капусняку, вужем поповз по сіну і припав оком до щілини між дошками хліва. На майдані справді збиралися люди, майже у кожного був смолоскип, хтось тримав ікону, а панотець з сивою бородою — великого хреста. Кілька хвилин — і натовп із батюшкою на чолі вогненною гусінню посунув вулицею, а з дворів до ходи приєднувалися все нові й нові люди…

Голота дивився на обличчя тих, хто вже за годину його смажитиме у славу Господа, і розумів, що шансів втекти від багаття цього разу в нього зовсім небагато.

Хода, на яку, не відриваючи похмурого погляду, глипав Голота, врешті вийшла за хрест на околиці села і звернула на стежку. Тепер люди чимчикували довгим ланцюгом, що звивався, як змія, одне за одним, упівголоса співаючи «Отче наш» та «Символ віри». На луки за селом повільно насувався туман. Селяни з острахом дивилися на його білі клапті та хрестилися, адже всі знали — з імлою приходить нечиста сила. Усім було моторошно, спів, що ще кілька хвилин тому лунав луками й підбадьорював наляканих людей, поволі стих. Надтріснуто завиваючи, тягнув лише отець Роман, та його голос, що нагадував каркання крука, лише додавав ході якогось потойбічного вигляду. Аж і священик затнувся на слові — його перебив довгий дівочий скрик. Усі сполошилися і збіглися до Гальшки, яка, вирячивши очі, дивилася у верболози, що буйно розрослися біля струмка.

— Там, там, там! — не в силах навіть підняти руки повторювала дівчина, не відриваючи широко розкритих очей від кущів.

— Що там, Гальшко? Що?

— Упир, — вимовила побілілими губами.

Люди зі страху збилися в купу й лише кілька сміливців кинулися в темряву. Майже відразу з верболозів почувся тріск гілля, здавлені крики, та скоро все стихло. Усі силувалися розгледіти хоч щось у мішанині туману та пітьми. Раптом з темряви показалося обличчя. Бліде, як полотно, з червоними, аж малиновими губами і виряченими божевільними очима воно швидко сунуло з пітьми. Жінки закричали, але майже відразу замовкли — усі побачили, що упійманого ведуть, підштовхуючи його між плечі.

— Подивіться на цього упиряку, люди! — у коло, освітлене вогнем зі смолоскипів, кинули бранця, що боязко озирався навкруги.

Усі вирячилися на істоту, в якій відразу вгадали упиря з дідівських розповідей та казок, про якого знали, що такі, як він, ночами блукають навколо людських хат в надії пролізти досередини і хлебтати християнську кров. Незважаючи на те, що блідий кровопивця стояв на колінах і сам тремтів, як лист, люди просто остовпіли від жаху. І здригнулися, коли він заговорив тихою зляканою скоромовкою, ковтаючи слова.

— Та я коня свого шукав, люде. От узда… Я шляхтич, Котович, гостюю у Ляхові в пана Лукомського. Учора приїхав…

Мова упиря наче скинула з усіх заціпеніння. Люди немов прокинулися від сну, і один за одним почали говорити, плювати, кричати й сипати прокльонами.

— Мовчи, сатанинська заразо. Так це ти нам моровицю начаклував, аспиде! Бийте, людоньки, цього нелюда.

Натовп обережно почав сходитися до упиря. Усі боялися навіть торкнути його, але він сам пришвидшив розв’язку — скочив на ноги, вирячив зуби, загарчав і побіг прямо на людей. Ті кинулися врозсипну від упиря, і той мало не прорвав людське коло. Хтось сміливіший підбіг до нього ззаду й з усієї сили вдарив ломакою по голові. Упир захитався й упав, обливаючись кров’ю. На нього миттєво накинулися, хтось заверещав, захарчав. Били ногами, смолоскипами, руками, доки на землі не лишилося закривавлене бездиханне переламане тіло. Усі, важко дихаючи, дивилися на мертвого, а за хвилину одне за одним, хрестячись, відходили і потроху-потроху посунули назад у село. Якийсь час усі йшли мовчки, понуривши голови, поки вже біля першої хати не стрепенувся отець Роман, що ніс на плечах великий хрест, яким перед цим що є сили гатив упиря. Зненацька батюшка збліднув, схопився за голову, а тоді — за бороду і закричав.

— Боже! Горе на мою стару голову! Що ж ми забули? Це ж упир, людоньки, а йому треба кілком груди прохромити, а потім спалити і попіл розвіяти. Якщо не зробити, то він не помре, а ще більше шкодитиме. Християни! Усі назад та й швидше, Богом заклинаю!

Селяни захвилювалися, не наважуючись повертатися на луг, та врешті збилися у гурт і побігли назад до місця, де лежало пошматоване тіло. Отець Роман пришкандибав останнім, він пробився крізь натовп людей, що немов позаклякали з витягнутими шиями. Усі дивилися туди, де ще кілька хвилин тому забили кровопивцю, та упиря там не було. Тіло ніби розчинилося в імлі, а про те, що воно взагалі існувало, нагадували лише великі бурі плями засохлої крові, на які з жахом тепер дивилися побілілі селяни.