Нечиста кров

Розділ 12 Який повен кохання, пристрасті й ще кількох уже не таких приємних почуттів

— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?

Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув, розгорнув записку й побачив лише одне слово, ретельно виведене чорнилом по всьому аркушу — «Młyn».

— До біса! Доста з мене цих таємниць, — швиргонув він папір у вогонь і рішуче підсунув до себе прозорий кухоль з мішаниною. Стиснув його, аж пальці побіліли, а за секунду — з лайкою скочив з лави, аж та перекинулася і важко впала на дощату підлогу.

— От же, щоб тобі все було добре! Дядьку Меходе, йди-но сюди, випий за моє здоров’є!

Босий, у розхристаній сорочці коваль Меход, п’яно витанцьовуючи, швидко підбіг до Голотиного столу й глянув у кухоль.

— Мати свята, що там намішано, Голото? Різнокольорове, як півнячий хвіст… — вибагливо скривився він, а тоді подивився на розлютоване такою відповіддю обличчя Голоти й швидко додав: — То я так, шуткую, хлопче.

Меход у три ковтки випив усе і аж крекнув:

— Ти диви, яка смакота! — здивувався він і повернувся до частувальника подякувати, та того вже й духу не було. Лише грюкнули двері, запустивши у шинок вітер та нічну холоднечу.

За півгодини Голота мерз біля млину, що вже років із п’ять, після того, як помер старий мельник, стояв пусткою над річкою, що слугувала межею між Болотківцями і Кунівом. Він тупцяв біля дверей і все не наважувався ступити останній крок. Темні хмари зовсім заступили місяць, війнув «москаль», а понад луками почали плисти звичайні для цього місця коси густої імли. «Моя стара нянька Зося була б щаслива, бо це наче з однієї з її страшних казок, якими вона щовечора пригощала малого Голоту! Оце зараз із туману мали б вилізати всі ті місцеві упирі, песиголовці й залізоносі басаркані, інша гидота, гризти мені кістки й пити з мене кров… І чого я сюди поперся, сидів би, пив отой „півнячий хвіст“ і гадав, як поїду завтра до лупанарію Гризельди в Острог і забуватиму всю цю болотяну катавасію?», — удесяте подумав Голота, удвадцяте обклав лайкою свою цікавість, а тоді обережно штовхнув двері й тихенько зайшов до млина. Усередині було вогко і темно, як у чорта за пазухою, Голота про всяк випадок витяг карабелу, що ледь чутно дзенькнула з піхов, і пішов, повільно ступаючи скрипучими дошками. Несподівано в пітьмі щось блиснуло, Голота відстрибнув і інстинктивно підняв шаблю догори, захищаючись від удару зверху, а живіт прикриваючи коротким ножем. Навчився він цього в Кадисі, бо вижити без таких навичок у портовому місті, повному мерзоти з усіх частин світу, було зась. Однак ніхто так і не вдарив, не штрикнув навахою, лише щось ледь чутно зашелестіло. Голота не зразу зрозумів, що то сміх.

— А ви таки полохливий, як заєць, — сміючись, проказав голос. З темряви вийшла Краваржова, тримаючи в руках свічку.

— …пане Голото, — повільно проказала вона, неначе смакуючи його ім’я язиком, і це змусило побігти його спиною натовп скажених мурашок.

— Називайте мене Богуславом, пані Софіє, — чемно вклонившись, відповів він, і ніяково збагнув, що секундою раніше дивом не зніс красуні Софії голову.

— Заходьте, заходьте, Богуславе. Після смерті мельника Краварж тут обладнав мисливський будиночок, лігво для посиденьок з друзями…

— Пані…

— Я все знаю про Краваржа, Богуславе, — швидко проказала вона, застережливо піднявши руку.

— І те, що він вижив і що його забрали в Острог лікувати. Я була там, — вона відвернулася й пішла на світло, Голота лиш зараз побачив що воно тоненькою стрічкою струменіло з дальнього кутка млина.

Бічна кімната, в якій Софія чекала Голоту, нічим не відрізнялася від звичайної гостини в Болотківцях. Рушники, образи, лава, стіл, кілька мисок з паруючою їжею. Єдине — у тутешніх селян не було таких химерних канделябрів, що стояли по всій кімнаті. А ще місцеві не готували чеські кнедлики, від запаху яких Голота нарешті повернувся до тями, запхав шаблю у піхви й, перехрестившись у куток, умостився за столом.

— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne[45]… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.

— Так, я розумію і смиренно приймаю ваші насмішки, пані, і не знаю, що на них відповісти. Хіба що правду. А правда така, що я не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Зізнаюся, моя самовпевненість зіграла свою роль, звичайно, але я навіть і подумати не міг… — Голота зітхнув, — до чого це призведе…

— Та це не єдина причина вашого похмурого настрою? — вгадала війтова.

— Я жалкую за Сокирчуком, — мовив Голота, дивлячись убік. — Незважаючи на весь героїзм Краваржа, — додав він швидко, — помер він занадто рано.

— Як це? — здивувалася Софія.

— Бо забрав у могилу всі свої загадки.

— О Боже, а що, були ще загадки, які ви не розгадали?

— Були? Та їх море, пані! Я досі не розумію, навіщо він напав з людьми на старого Фельчинського? Чому? Більшого хаосу, ніж уже був, годі собі й уявити. Князю, якому Сокирчук і так повідомив, що ваш чоловік улаштував безлад у його маєтках, було достатньо й тих попередніх убивств, аби прибрати Краваржа з війтівства. Навіщо ж Сокирчуку була ще й ця смерть старого? Навіщо спалив Дарку, служку Фельчинського? Її тоді знайшли в невеличкому сховку під полою, і двері в цей схрон хтось зачинив. Та усе це Сокирчук може розповісти тепер хіба що могильним червам, — зітхнув Голота.

— І що ви думаєте робити далі? — схвильовано запитала Софія.

— Думаю, залишуся тут ще на деякий час. Причин оселитися аж надто багато. Продовжу розслідування і…

Він на мить завмер, пильно подивився на Софію, що сиділа навпроти, дивно дивлячись на нього, а тоді встав, перехилився через стіл і наблизив своє обличчя до неї, ледь торкнувшись уст. Війтова негайно впилася в його губи палким цілунком, але за мить відсторонилася, закривши обличчя рукавом.

— Я мусив це зробити, Софіє, бо мрії інколи все ж мають справджуватися, — хрипко промовив Голота.

— Богуславе… давайте… вечеряти, — запинаючись і відводячи очі, проказала на це війтова.

Голота відсунувся від Софії, її груди швидко здіймалися, а пальці тремтіли. Вона відвернулася, швидким порухом пригладила волосся, а вже за мить засміялася кришталевим, мов дзвоник, сміхом.

— Не можна ж, щоб ви не оцінили всі мої старання. Я ж готувала для вас, а востаннє я це робила, мабуть, ще вдома, в Рацибужі…

Голота мовчки сів і подивився, як війтова наливає собі наливки, а йому оковитої з високого графина. У вухах гупало, він думав лише про її тіло, що було ось тут, зовсім поруч, варто лише простягти руки і… Голота хитнув головою. «Заспокойся врешті, дурню», — подумав він і величезним зусиллям волі підняв голову, аби подивитися в очі Краваржовій.

— Давайте вип’ємо за нашу зустріч. Вона додала радості в моє життя. Уперше, відколи мене забрали з дому, — ловлячи погляд Голоти, промовила війтова.

— Будьмо, пані. За вас. Ви прекрасна мара цього нерадісного місця, — глухо відповів Голота, не відриваючи від війтової очей, і рвучко перехилив чарку. Софія слабко усміхнулася, а тоді підняла руку й провела по настовбурченому волоссю Голоти.

— Знаєш, Богусе, коли мене привезли в це дивне, Богом забуте місце з моєї рідної Сілезії, я ридма ридала і довго не могла заспокоїтися. Та врешті-решт я полюбила ці болота. Вони справді надають мені наснаги. Ти не повіриш, але тут повсюди джерела сили, треба лише вміти її черпати.

Голота відчув, як горілка починає діяти. Кров заструменіла по жилах, він дивився в очі Софії і ледь стримував себе. Лише тепер він ясно й безповоротно зрозумів, що кохає цю жінку.

«Зараз же забрати її звідси й повезти світ за очі! До Острога, Львова, Кракова, Рима і Болоньї, Мадрида, Нового Світу, до Багдада, будь-куди!»

— …І я вчилася черпати силу кожного дня. Знаєш, яка вона? З нею ніщо не може порівнятися, Богусю. Це як відчувати кохання, пристрасть і любощі одночасно, в одному моменті тут жага слави і її здобуття, мрія та її здійснення, очікування поцілунку і сам поцілунок…

Голота вже мало розумів, що говорить Софія, він усе дивився на її очі, вуста та шию, на перса, що здіймалися під тонкою сорочкою. До цієї хвилини у своєму житті він не бачив нічого більш прекрасного.

— Я черпала ці сили звідусіль, — продовжувала війтова, очі її були так широко розплющені, що здавалися вдвічі більшими. — Таке багатство давно вже рідкість у мене вдома, у Сілезії — жага таких, як я, випила там усе до краплі. Вони тепер там живляться крихтами, за ними полюють, їх спалюють і вбивають щороку… Я ж несподівано натрапила тут на скарб, я щодня пила людей, почуття яких з дитинства наповнені цією силою. Їхні злість, страх, підлість, радість, мрії й сподівання були наповнені силою по самі вінця — я ними насолоджувалась. Допоки не з’явилася вона…

Десь глибоко в нетрях свідомості Голоти жевріло розуміння: щось іде не так. Якась маленька частинка його «я» боролася з монотонним голосом, що звучав звідусіль, але частинка та була надто маленька й слабка, тож він плив течією, що заколисувала й несла все далі. Він не звертав уваги, як змінюється прекрасна Софія, як наповнюється люттю її обличчя, як стають усе різкішими її слова, як змінюється тихий, м’який голос. Зрештою вона почала істерично викрикувати, страшно викривлюючи вуста та широко розплющуючи очі, та бачила це лише все та ж невеличка частинка у голові Голоти, а сам він сидів і не хотів ворухнутись, аби не злякати голос, що лився йому у вуха і був для нього частинкою божественного провидіння.

— …Вона почала красти в мене силу!!! Мала жебрачка, яку помираючою підібрали на лісовій дорозі Фельчинські, — безтямно вигукувала війтова. — Уявляєш, Голотонько? Її талант був незвичайної міці. Вона була сильніша за мене. Єдина моя перевага була в тому, що я знала про неї, а вона про мене — ні… Вона була не навчена розрізняти таких, як ми, і не знала, що двом таким в одному місці не жити. Вона безсовісно крала в мене все — ненажерливо забирала всю силу, залишаючи мені об’їдки… Як я хотіла вбити її! Щохвилини, щомиті мріяла роздерти на шмаття, але вона не підпускала до себе, несвідомо ставила перепони, які я не могла здолати. Убити, позбутися цієї злодійки — це було бажання більше за життя.

Софія різко встала, нахилилася до Голоти, по черзі підняла його повіки, а тоді, поплескавши його по щоці, відвернулася й заходилася порпатися в скрині, що стояла поруч. Вона розкидала в різні боки непотрібні хустки, плахти та сорочки й не переставала говорити ні на мить.

— Я думала й планувала роками… і ось нарешті. Я недаремно їздила в Камінь-Каширський і вивідала все про того вбивцю Сокирчука, його матір-травницю, я недаремно говорила з пасічником, який розбовкав про внучку — дочку розбійника, що стояла за шинквасом. Я знала, що це мені знадобиться, і кинула у воду перший пробний камінь — обережненько розповіла купцю Лєшеку про дочку Козири. О, я знала: торгівці не впустять можливості прибрати гайдамака, який розладнав їхні справи. Чекати довелося недовго, усе заварилося так, як я й очікувала. Уже за тиждень Сокирчук познайомив друга Лєшека — Калиновського з Марусею, яка мала розповісти гендлярам про схованку скаженого гайдамака. Тоді я кинула ще один камінець — розповіла про таємниці звідника Сокирчука Калиновському… А якось увечері до мене прибігла та шльондра шинкарка, розповідаючи про свої злигання з Калиновським і про те, що він кинув її, тільки-но вивідав усе про схованок батька-розбійника.

— Знахарка не дала доброго привороту, — вдала Краваржова тонкий шинкарчин голос, — це так жалілася мені та нікчема, — коханий не повернувся, — ридала вона в мене на плечі. Я ледь не розсміялася їй в обличчя і порадила розповісти все Сокирчукові, в якого на оці є гарна ворожка, яка може повернути коханця. І я таки не помилилася в тому лайдаку. Він відразу клюнув на приманку й зрозумів, що це прекрасний шанс позбутися Калиновського, який висотував з нього жили й гроші, натякаючи на вбивства в Камені-Каширському.

Відьма нарешті знайшла те, що шукала — грубу мотузку, підійшла до безтямного Голоти, зняла йому чоботи й діловито почала в’язати ноги.

— Сокирчук зробив усе так, як я й думала — послав шинкарку до матері, і стара змія дала їй отрути. Сказала, що то «упирське зілля», яке поверне любов її любого Франтішека, треба тільки випити обом. Франтішек! — перекривила відьма голос шинкарки й зробила паузу, подивившись на Голоту знизу вверх. — Лайно в житті і, до речі, в ліжку також. Ти знаєш, чому вони билися на дуелі з Краваржем? Бо п’яним той дурнуватий Франтішек насмілився бовкнути про нас із ним. Краварж його тоді трохи пом’яв у шинку, їх розтягнули, але після того він був усе одно що мрець, бо хто зневажить Софію, отримає своє! Та тоді я навіть попрохала Краваржа не вбивати дурня, адже він мені був ще потрібен. До речі, сам він так зневажав ту дурепу-шинкарку, яка втелющилася в нього, що й батька свого продала, що навіть не захотів випити з нею того сокирчучкиного привороту, а віддав келих з отрутою слузі. Коли ж вони попадали мертві, хвойда зовсім втратила голову, почала кричати про упирське зілля й утекла.

Обличчя війтової порум’яніло. Було очевидно, що згадка про те, як вона плела своє павутиння, приносило їй неабияку втіху.

— Це була просто знахідка! Я ж із самого початку хотіла звинуватити у смертях або упирів, або відьмаків, а тут шинкарка, яка біжить селом і волає про кровопивців. Я ледь не наздогнала й не розцілувала її!

Софія сіла за стіл, дивлячись на свого німого співрозмовника, що споглядав скляним поглядом кудись убік. Підперши щоку кулачком, Краваржова продовжувала:

— Кілька моїх розповідей про упирів біля вогнища на вигоні — і нікчемний Сокирчук знову пішов туди, куди я його штовхала. Він побачив, що має шанс стати управителем Болотківець, коли завертить тут віхолу, підставивши під удар мого тупого, як коропа, Краваржа. І це йому вдалося, адже тутешні люди, милий мій Богуславчику, вірять у все надприродне, та не бачать очевидного. Звістка про упирів просто звела їх з розуму. Спочатку вони ледь не спалили тебе, а потім забили Котовича, і лише тоді, коли я почала розповідати історії про кровопивців, які живуть між людей у селі, і коли я напоумила приїхати того скаженого діда з Данилівки, що всіх так нажахав, нарешті пішли убивати того, кого я хотіла — старого алхіміка Фельчинського. А тоді хтось, — посміхнулася вона, — підпалив хату, а разом з тим і ту, задля якої я й задумала всю цю катавасію. Так-так, любий. Що, навіть не підозрював? Так, коханий, усі ті вбивства були заради того, аби позбутися її, проклятої Дарки, служниці Фельчинських, малої відьми, що отруїла мені життя. Думаєш, хто зачинив ляду, де та дурепа мала сховок? Такий сховок і в мене є, щоправда, не така нора, як у тієї нікчеми. Краща! Іноді, знаєш, хочеться непомітно випити води й трохи вскочити у гречку з молодим купчиком…

Відьма тихенько захихотіла. Голота ж, остаточно втрачаючи контроль над своїми м’язами, потроху сповзав з лави. Мило посміхаючись перехнябленим ротом, відьма підійшла до Голоти й штовхнула його на підлогу.

— Ти дуже, дуже мені сподобався, Богусю, — дивилася вона, присівши навпочіпки біля Голоти. — Якби ти не був такий цікавий, якби сказав, що поїдеш звідси, а не залишишся й продовжиш нюшити… Яка б у нас була ніч, Богусю, яка ніч! Якби все було по-іншому, я б навчила тебе… ех, що даремне говорити, — хтиво облизала жінка губи і, нахилившись, пристрасно поцілувала майже непритомного бранця. — Але ти дуже багато знав, дуже, а міг дізнатися куди більше, а це було б зайвим, — муркотіла війтова на вухо Голоті. — Уся біда в тому, що ти ніколи не задовольнявся тим, що мав, завжди хотів більшого. Спочатку я віддала тобі шинкарку, ідеальна ж отруйниця, чи не так? Мстилася за спаплюжене кохання. Хе-хе-хе. Розповіла навіть про схованку тієї хвойди. Щоправда, перед цим я навідалася на пасіку, натякнула Марусі, що їй буде за вбивство шляхтича, а тоді через вікно дивилася, як ця посмітюха вдавилася на балці. Та навіть якби вона й не зрозуміла натяків — я їй приготувала частування. Щоправда, воно й так не пропало, бо зараз його випив ти. Хе-хе-хе. Цього б не сталося, якби ти тоді припинив нюшити. Так ні, шинкарка-отруйниця тобі не підійшла, ти вийшов на Сокирчука. Але й того тобі чомусь замало, любий. Я ж не можу ризикувати, ще б трохи, і ти б дістався до мене…

Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.

— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?