Нечиста кров

Розділ 9

В якому Голота мандрує. На шляху до істини він мерзне, мокне й узагалі всіляко страждає

Ішов мерзенний холодний дощ, його струмені сікли обличчя, затікали під плащ, а маленькі краплі наввипередки бігли по спині Голоти, що згорбившись, виїхав на коні з Болотківців до Острога. Він подивився на свинцеве небо та жодного натяку на те, що потоп спиниться, не було. Лило, не перестаючи, увесь минулий вечір, усю ніч і весь ранок. Здавалося, зливі не буде кінця й краю. Уже затопило й городи, і луки, а з людських подвір’їв, що стояли на довгому пагорбі, сунулися справжні гірські потоки бурхливої води.

«Це ж липень надворі, звідки ця крижанина! Бодай усьому цьому пропасти, що я забув у тому Острозі?», — лаявся Голота всенький ранок, вештаючись по шинку, в якому за помірну плату вже два дні мав тапчан та юшку на сніданок. Він усе виглядав з маленького віконця надвір, що перетворився на величезну калюжу, та врешті, коли побачив, що злива і не думає припинятися, замовк і вже без зайвих слів почав збиратися.

Треба було їхати, адже в Болотківцях уже нічого не висидиш. Лише проклятущий острозький купець Лєшек був тією єдиною ниткою, за яку можна вчепитися, аби хоч щось стало зрозуміло у цій заплутаній історії. Та жодних гарантій не було. І чи справді знав гендляр, що там за пристрасті вирували між шинкаркою та Калиновським, чи доведеться пхатися аж в Острог, тільки щоб перевірити чергову сільську плітку, Голота й гадки не мав.

«А навіть якщо знав про тих двох той Лєшек? Як я його переконаю щось розповісти? Це ж купець, не остання людина в Острозі…», — невесело міркував Голота, перекинувши сідло через коня і затягуючи підпруги. Старий безіменний кінь, що його без вагань віддав Лукомський і якого Голота сьогодні назвав гордим іменем Росинант[40], з явним несхваленням дивився на всі приготування і не мав жодного бажання виходити зі стайні. Голота мав із силою, надриваючись від зусиль, тягти його за вузду.

— Так, я збожеволів, але нам треба під отой холодний дощ, Росинанте! Давай же, бісової віри тварина. Я й сам не хочу, а що робити, га?! — лютував Голота під дощем.

Урешті кінь змирився з неминучим і тепер брів по калюжам, застрягав у піску та місив тягучу місцеву глину з тим же настроєм, що і його господар.

«Болотківці! Це ж треба, який розумаха назвав?! Цікаво, які ще в нього були варіанти, бо він явно недооцінив цю місцину. Я б порадив ще Гноївці, і замок тут побудувати — Великий Коров’як», — зіщулившись під плащем, упівголоса бурмотів Голота, проїжджаючи по місиву з коров’ячого лайна, соломи й глини. Він потяг носом, з якого текло незгірш, ніж з неба, а вже за мить ледь не звалився з Росинанта, який зупинився як укопаний.

— А-а-а-а, стерво ти прокляте, чого став?!! — почав волати Голота, та вже наступної миті дивився на те, що і його кінь. У каламутній калюжі під дощем билися двоє. Особливо розмірковувати над причиною бійки не було потреби — один навпроти одного стояли два вози, що зчепилися бортами. Коні ж, що мокли під дощем, поводячи вухами, смиренні, мов монахи-францисканці, ущент заплуталися в упряжі.

— Аварія, Росинанте, — констатував Голота, стираючи з обличчя краплі. — Зараз я розкажу тобі, як усе сталося. Водії цих возів дуже поспішали додому, хотіли випити сливовиці, з’їсти вареників із капустою й лягти під теплий жінчин бочок. Але шлях до цих таких приємних бажань перепинила зла доля. Хтось з них вилетів назустріч іншому, мабуть, занесло на мокрому шляху, а тоді сталася, кажучи книжною мовою, catastrophe, і тепер обидва в інтелігентний спосіб намагаються зрозуміти, хто винен більше. Диви-диви, як отой чорний спритно бородатому носа розквасив, — звеселився Голота. — Краса! А взагалі, милий мій Росинанте, треба, мабуть, уже ставити якихось жовнірів, що якось би направляли рух цих возів. Ти бачиш, як вони ганяють туди-сюди? Їздити дорогами стає справді страшно. Хоча, боюся, королівські регулювальники з’являться не скоро, та й допоможе це мало, — зітхнув Голота, — бо кермувати возом з такими синіми від варенухи носами, як у цих двох, має бути заборонено всіма законами Божими та людськими.

Деякий час вони разом з конем уважно дивилися, як двоє нетверезих візників борсалися в калюжах, місячи один одного, а тоді Голота виклав вухатому співрозмовнику, що явно насолоджувався видовищем, результат своїх спостережень:

— Ага, зрозуміло. Це, Росинанте, каменярі з Кам’янки. Бачиш, вози навантажені піщаником під зав’язку. Це ж треба, і не набридло так гамселити один одного, — здивувався він. — Хоча їм же ще розбирати й упряж, і вози, і роботи тут аж до ночі. Велика людина, яка вигадала колись твоє ім’я, Росинанте, сказала б — debil decision[41].

— Агов, вельмишановні, — урешті крикнув він, — може, пропустите подорожнього, бо вже немає часу дивитися за вашими змаганнями. Гей!

Голоту явно не чули, тож той, довго не думаючи, потягнув кілька разів забіяк батогом.

— Ах ти, курв’яча мати! — каменярі миттю забули один про одного й кинулися було на Голоту.

— Не раджу, панове, — Голота витяг карабелу. — Ідіть краще трохи в бік, он бачите, підходяща калюжа, і там борсайтесь, хоч содомським гріхом займайтесь, а я поїду собі. І не думай навіть, червономордий, — гучно попередив Голота одного з каменярів, що зробив якийсь рух. — Ти! Не чіпай ту каменюку. Кинь! Я тобі кажу! Розвалю до попереку!

Здоровенні каменярі, із замурзаних мордяк яких потоками стікала вода й бруд, важко дихали, раз-по-раз стискаючи величезні, мов гарбузи, кулаки. Не звертаючи на це уваги, Голота промчав поміж ними, і байдуже, що його супроводжували повні ненависті погляди. Проїхавши, він обернувся й побачив, як двоє довбнів, страшно лаючись один на одного, почали врешті розпрягати своїх коней і розтягати вози.

— Бачиш, Росинанте, іноді, аби заспокоїти нарід і примусити думати конструктивно, треба добряче вперіщити його батогом. Каменярі є каменярі, до них важкувато доходить, коли ти їм будуєш складні логічні конструкції. А між тим, якщо нам попалися ці двоє дурнів, значить, скоро і Кам’янка. А там уже й Межиріч, а за ним — і Острог, Росинанте. Давай, покажи, на що здатен, стара шкапо!

Зрештою, старий Росинант виявився не здатен ні на що, крім імітації легкого алюру, і в передмістя Острога — Бельмаж — мокрий як хлющ вершник в’їхав уже коли посутеніло. У присмерку стародавній і славний Острог нагадав змерзлому, як щеня, Голоті шляхтича, що проживав дідівські статки і потроху впадав в убозтво. Колись перлина й родове гніздо могутніх Острозьких, місто вже більше ста років тільки те й робило, що занепадало, старі мури розвалювалися, і лише Кругла башта так само височіла на горбі, нагадуючи про минуле, коли слово «Острог» щось та й значило в Речі Посполитій, а отже, і у всій Європі. Високі й розумні думки Голоти про швидкоплинність та марність буття несподівано перервали з десяток підсвинків, що з вереском поскакали по баюрам, заляпавши вершника від п’ят до голови стародавньою острозькою багнюкою. Голота аж пополотнів від люті, та вже не лаявся, бо не мав сил. Лише похмуро витер багно з брів, мовчки сплюнув і повернув коня до шинку.

Уже хвилин за десять його плащ та чоботи сохли перед вогнем, а сам він, напівлежачи на лаві, сьорбав гарячу варенуху. Голодний, як вепр, Голота замовив усе, що лише було в шинкаревій коморі. За півгодини стіл просто ломився, господар із подивом дивився на худорлявого клієнта, що їв драглі, заїдав голубцями, жер деруни та кров’янку і запивав усе це пивом. Бенкет тривав, аж поки Голота не витер масні губи й не простогнав:

— Досить, господарю, досить. Зараз усе назад полізе, ще трохи, й помру… — він простягся на лавці. — Бог Гіпнос прийняв вигляд солодкоголосого птаха, сховався на величезній ялині й занурив Зевса в глибокий сон, — продекламував Голота, а потім підняв голову до шинкаря: — Чого дивишся, телепню? Давай кожуха, піду спати у стайню!

Очі його закривалися, і вже крізь дрімоту й власне хропіння до нього долетів голос одного з відвідувачів корчми. Як завжди, Голотина цікавість перемогла сон, він прислухався, і зрозумів, що тема розмов у острожців з роками не змінюється. «Точно, знову розповідь про скарби. Цікаво, чи можна в Острозі хоч кухоль випити, аби якийсь п’яний задрипанець не розповів про князівське золото, сховане в підземеллях під містом, і про те, що він знає, де саме?»

— Ото тоді, коли князь Острозький почув про того кримського хана Менглі-Гірея, що вже був в одному денному переході до Острога, то звелів знести скрині із золотом до підземного ходу. Як почав князь людей, навантажених скарбом, підземеллями водити, і водив, поки ті заплуталися, потомилися й уже не знали, день надворі чи ніч. Коли побачив це князь, то звелів кидати скрині в закутку. Тільки люди поскладали, як душогубець-князь зі своїм гайдуком позабивали всіх шаблями, а тоді вилізли й утекли з Острога аж до Львова. А коли татари пішли, то повернулися і князь з гайдуком. Та свій скарб вони так і не знайшли, скільки не шукали. Кажуть, тридцять років князь з вірним охоронцем спускалися в підземелля і днями ходили там тими переходами, доходили до Межиріча, до Глухів та Вельбівного, та своїх скарбів так і не знайшли, бо так їх Бог покарав за злодійство.

— А я чув, що золото таки знайшли, — прогуркотів п’яний голос Голоти у повній тиші. Усі голови повернулися до нього. — Микита Блях ішов п’яний від кралечки Кароліни Трайгерцової, що приймала тоді на Татарській. Ішов, поки не впав у якусь яму, а тоді блукав якимись ходами всю ніч, врешті втомився, сів до вітру і наштовхнувся дупою на щось холодне. Каже, що знайшов скрині, відкрив, а там лиш мишаче лайно. Оце й був князівський скарб, — закінчив Голота, ледве зсунувся з лави та пошкандибав до шинкаря, який стояв у дверях з кожухом і свічкою.

Так погано, як почався день в Острозі для Голоти, він не починався вже давно. Макітра його боліла так, що він волів знайти острозького ката, який відрубав би довбешку під корінь. Та особливого вибору не було. Зі стогоном Голота виліз зі стайні, обтрусив солому з жупана й пішов на пошуки проклятого купця Лєшека, якого вже ненавидів усіма фібрами душі. Після кількох годин безцільних мандрів Острогом, гість із Болотківець плюнув на все й зайшов до шинку. Ця корчма була не рівня тій, де Голота ночував і де його кусали здоровенні тварюки, яких невідомо чому називали блохами. У шинку «Під явором» бліх не було, а якщо й були, то маленькі й непомітні, ще й, мабуть, у князівських лівреях. Адже в Острозі цю корчму вважали найкращою, і сюди не гребували зайти й пропустити по чарці слив’янки або ж по кухлю знаменитого чорного острозького навіть господарі міста пани Яблоновські та Малаховські. Високий двоповерховий будинок, простора чиста зала, стільці з різьбленого дерева — шинок старого Шломи Шмулевича був справді вартим своєї слави. Голота це збагнув, щойно окинув «Під явором» поглядом досвідченого пияка, якому наливали у корчмах від Кадиса і до Астрахані.

— Шановний, — звернувся Голота до господаря кволим від похмілля голосом, — я шукаю дві важливі речі — кухоль пива та купця Лєшека, того, що мешкає біля монастиря францисканців…

Яким же було здивування зайди, коли зігнутий шинкар підняв руку, перериваючи його, а тоді вказав у бік столу, що стояв біля віконця.

— Он сидить Лєшек.

— О! І у нього на столі стоїть пиво. Дякую, господарю!

Пикатий здоровань з широкими, як ковбаси, вусами саме наминав крученики та душенину, плямкаючи губами на весь шинок. Голота, що був не в надто доброму гуморі, подумав хвильку й вирішив, що зараз немає часу на церемонії. Він стрімко підійшов, сів перед купцем на стілець, схопив шматок душенини[42] і запхав до рота.

— Привіт, Лєшеку, — кинув він купцеві, що вирячив на нього свої маленькі свинячі очі. — Я — Голота, Лєшеку, — проказав він, наче це щось мало пояснити товстуну.

— Бхвивіш, — прогудів купець набитим ротом.

— Так, саме бхвивіш, — відповів Голота, надпиваючи з кухля Лєшека пиво, — є до тебе розмова.

— Яка розмова, ти хто? — нарешті отямився й проковтнув кусень свинини купець.

— Мені треба дізнатися про покійного Калиновського… і його шинкарку… які…

— Ану забирайся звідси, — встаючи, заревів Лєшек. — Як ти смієш, я Лєшек Жигадло. Я купець першої гільдії! Зараз крикну гайдуків, і вони…

Лєшек Жигадло враз замовк і повільно сів на стілець. Обличчя ще зберігало обурений вигляд, але очі вже були переляканими.

— Ти зупинився на тому, що покличеш гайдуків, а далі чомусь замовк. Лєшеку, прошу тебе, говори далі.

— Що тобі треба? — видавив із себе переляканий купець, відчуваючи між ногами холодний метал карабели.

— Мені? Слухай, Лєшеку, мені потрібна дрібниця… А от Козирі, якого я зустрів учора, потрібно значно більше.

— До чого тут Козира, хіба він живий? — прошепотів Жигадло.

— Має напрочуд гарний вигляд: шабля, рушниця також при ньому. Натякнув мені, що якось раптово його життя пішло шкереберть. На нього натравили Маська Чорного. Той порубав його людей у лісі, самого ж Козиру поранив, забрав собі зароблене непосильною розбійничою працею. Козирчики розбіглися, він мусить ховатися, без талера в кишені, тож злий як собака. Ти взагалі уявляєш, як це бачити злого як собака Козиру, Лєшеку? — теревенив Голота, відпиваючи пива з купцевого кухля. — Це навдивовижу важко. Так-от, Козира в усьому винить купців, вірніше, одного купця першої гільдії, що найняв Чорного і його людей.

— То не я… — злякано почав белькотіти Жигадло.

— І я так сказав Козирі, бо чого б це тобі робити одному, але старий затявся. Особливо, коли дізнався про те, що його дочка злигалася з твоїм друзякою Калиновським. І мені здається, він уже зрозумів, звідки Масько Чорний дізнався про схованку в Цимпальському лісі, на яку той напав і спалив уночі…

— Богом клянуся…

— Жигадло, чого б це тобі боятися, коли то не ти вговорив Калиновського закрутити з Марусею, аби винюшити, звідки приходить Козира і де його схованка? І, до речі, як ти дізнався, що шинкарка — його дочка?

— Випадково… — бовкнув Лєшек і враз затулив руками рота.

— Отакої, Лєшеку, так то ти таке вигадав? — зареготав Голота.

— Не я. Старий рабин Торович.

— Який то? Що, той маг, який зачарував стіни синагоги?

— То його правнук, але на нього теж кажуть, що чарує, — здавлено пискнув нажаханий Жигадло.

— І? — поквапив Голота купця.

— Тоді саме приїхав Масько Чорний і ганяв селами зі своєю корогвою. Начебто шукав Козиру, а насправді його люди грабували всіх, кого бачили. Було зрозуміло, що треба все швидше закінчувати, а то збитків буде ще більше. Треба було щось скорше робити. Я згадав про Марусю, дочку Козири, а Торович вигадав, як вивідати у дівки, де батько ховається. Я взнав, що Калиновський їй подобається, тож вирішили заплатити йому, аби той ще більш закохав у себе дівчину…

— Мудра людина той Торович. Уже зовсім, мабуть, дістав гайдамак острозький кагал своїми грабунками. Ось тобі й наука: ніколи не займай рабинів, навіть якщо ти сам Козира. Слухай мене, Лєшеку, зізнаюся чесно, мені все одно ваші з Козирою справи, мені доста моїх. Тож якщо ти даси відповідь на кілька питань, клянуся тобі, Козира нічого з того, що ти мені проказав, не дізнається.

— Яких питань? — зовсім упав духом купець, що й без того ледь не плакав.

— Хто звів Калиновського з Марусею?

— Один хлоп з Болотківець, Арсен його звуть.

— З Болотківець? — здивувався Голота імені, якого не чув.

— Так, він мені винен був, я років зо три тому їхав з Крулевця, біля Каменя-Каширського його з мамцею підібрав і сюди привіз. Оселився той Арсен в Болотківцях і знав Марусю, тож я його спитав, чи зможе він звести її з одним шляхтичем. Обіцяв йому грошенят підкинути.

— А він?

— Радо погодився, щоправда, коли я сказав, що той шляхтич Калиновський, радість як рукою зняло.

— Чому це?

— Не знаю я. Боявся він Калиновського. Мені здається, той щось знав про нього, бо одного разу Калиновський натякнув, що кріпко того хлопа за горло держить.

— Чим це?

— Та хтозна, але я зі старим Торовичем бачився, так і рабин розповів, що Калиновський дуже вже цікавився Каменем-Каширським і тамтешніми справами. І Торовича питав, бо знав, що тамтешній кагальний суддя — рабинів брат.

Голота помовчав, граючись під столом руків’ям шаблі. Урешті відірвав погляд від свічки, на яку задумливо дивився, і вгледів побіліле обличчя Жигадла.

— Що? А, пробач, Лєшеку, — він витяг з-під стола карабелу. — То я задумався. Так де, ти кажеш, живе ваш знаменитий рабин Торович? — запитав Голота й устав, витираючи масні руки об жупан Жигадла.

Голота вийшов з «Під явором», задоволено потираючи долоні й окидуючи оком околиці. Він лише зараз по-справжньому подивився на місто, й учорашнє власне враження від занепаду Острога видалося йому занадто суворим. «Це все тому, що коли мандрівник голодний і холодний, йому й Рим може видатися курячим смітником. А якщо мандрівника ще й свині багнюкою обтьопають, то про які враження тут ще говорити?» — міркував він, озираючись навкруги. Зараз, коли дощ потроху вщухав, а хмари вже не так похмуро нависали над головою, Голота побачив Острог у всій його, хоч і підв’ялій, але ще красі. І справді, мури замку, хай і порослі кущами, ще виглядали досить грізно, могутня споруда церкви Богоявлення Господнього, яка стояла пусткою вже понад сто років, досі справляла неабияке враження, дзвеніли костьоли й церкви, пишно виглядав нарешті відбудований після вогню Хмельниччини колегіум єзуїтів. «Хоча, можливо, цей оптимізм викликаний кухлем пива», — згадав Голота і почвалав до величної будівлі Великої Острозької синагоги, вершечок якої виблискував бляхою з-за столітніх яворів.

Голота стояв під стінами синагоги й здивовано дивився на її товстезні муровані стіни. Він аж присвиснув від здивування, адже було очевидно, що цей молитовний будинок запхне за пояс не одну фортецю. «При грамотній обороні тут можна легко витримати з півроку облоги. А якщо рабин ще й чарівник, як про нього говорять, то й більше», — подумав Голота, а вже наступної миті здивовано дивився на рабина, що викотився йому назустріч. На воїна він був схожий мало. «Та й Мерлін з нього такий собі», — єхидно вгледів Голота, який здивовано згадав слова Жигадла, що цей круглий, мов яблуко, і пухкий, як пиріжечок, чоловічок розміняв уже сотий десяток. Його обросле сивою бородою обличчя радісно усміхалося, він заглядав Голоті в очі й притискав руки до серця. Ошелешений такою зустріччю, Голота слухав Торовича з годину, поки не зрозумів, що нічого путнього той так і не сказав.

— Так-так, шановний пане. Будь-яке ваше прохання. Будь-яке, — хитав бородою рабин.

— Торовичу, — похмуро промовив Голота, — ви вже мені торочите різне годину, але нічого путнього я так і не дізнався. Хіба що про рожу у вашого небожа Ебенезера…

— Так-так, бідний хлопець… Так, а що ж я скажу, як нічого не знаю, та й пам’ять яка у старого рабина?

— Ще раз питаю про Камінь-Каширський. Там ваш брат…

— Так, є брат. Двоюрідний. У кагальному суді. Моя мати і його батько Шимон виїхали колись з Гусятина, точніше, їх забрали батьки. Скільки поневірянь вони зазнали, скільки поневірянь, ой-вей. Узяти хоча б оту пригоду у Чорному лісі, коли на них напали оті страшні розбійники Беззубого Мартина і тоді…

— Рабине, який Мартин?.. Я ж про брата вашого питаю…

— Ну то я й розповідаю. Ви, молодь, такі нетерплячі…

— Так-от, Шимон тоді вже мав за дружину Рахілю, сестру того Аарона Герцля, що в Бердичеві шевську майстерню тримав, так вони…

Тут Голота, оцінивши перспективу прослухати всю історію родини Торовичів від початку до кінця з усіма подробицями, урешті вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Ребе, кажуть, що у вас тут в Острозі є Тора, доторкнувшись до якої, можна читати чужі думки. Ота, яку вам подарував знаменитий ребе Коген, — перебив Голота уквітчану численними деталями розповідь Торовича. — Думаю хто-хто, а острозький рабин мав же її торкатись? То прошу вас, вгадайте, що я думаю. Чи є там щось загрозливе для вас?

— Наприклад, вельмишановний пане? — з ласкавою усмішкою спитав Торович.

— Наприклад, знайдіть у моїй голові думки про такого собі Козиру, якого вирішили витіснити з торгових шляхів, але так і не змогли прибрати зовсім. Він оце якраз шукає, кому помститися, кажуть люди… Особливо грозить тому, хто придумав усю ту хитромудру штукенцію з його дочкою, Калиновським та всім тим…

— От, Жигадло, от язикатий пузир, — усмішка злетіла з вуст сивого рабина. Він миттю перестав бути схожим на пухкого веселуна й провів по бороді рукою. — Чого хочеш?

— Про Камінь-Каширський. Що там за історія, про що питав Калиновський?

Торович повернувся до Голоти спиною, зайшов у низькі двері й роздратовано буркнув:

— Заходь, чого стоїш?

Голота посміхнувся й зрозумів, що нарешті почалася справжня ділова розмова. Він зігнув голову й проліз у низькі двері услід за старим рабином.

З єврейського кварталу Голота виїхав уже після обіду. Він трясся в сідлі, кусаючи плетену халу, і весело роздумував, що день, який почався так важко, урешті закінчується просто прекрасно. Дощ нарешті припинився, сонце радісно щирилося з синього неба, велетенські, як озера, калюжі на очах перетворювалися на маленькі баюрки й зникали, а Голота не приховував щастя, співаючи й підганяючи свого Росинанта, щоб швидше виїхати з міста. Кінь не надто радів господаревому збудженому настрою і на всі Голотині удари нагаєм відповідав бурхливим галопом, який уже за три секунди перетворювався на якісь судомні дригання, а ще за кілька митей — видихався зовсім. Та й дивний рух підтюпцем тривав не більше кількох секунд, після чого Росинант ішов кроком, демонстративно припадаючи на ліву ногу. Але Голоті було байдуже. Якщо ще вчора вранці всі ці кінські викрутаси доводили його до сказу, і він гилив Росинанта на чому світ стоїть, то зараз просто не звертав уваги. Голота чомусь усміхався, говорив сам із собою і раз-по-раз хлопав себе по грудях, де за пазухою тримав папери, які після довгих криків і причитань, трясучи руками й довгою бородою, таки віддав йому старий мудрагель та чарівник Шимон Торович.

Уперше блиск, який міг бути лише блиском рушниці, Голота побачив після того, як виїхав з Межиричів. Краєм ока він устиг вловити якийсь рух у кущах обабіч дороги, та не подав і виду й усе так само неспішно хитався на Росинанті, витираючи лоба хустиною. У голові відразу зароїлося безліч думок, та якийсь час після того не ворухнулося ні травинки або ж гілки, і Голота вже почав думати, що хвилювання були марними. Та лише припустив, як побачив ще один відблиск й миттєво зрозумів, що переслідувачі, ким би вони не були, нападуть з хвилини на хвилину. Проте чекати нападники не стали зовсім: з хащів ляснув постріл, і велика, як горіх, куля свиснула біля самого вуха вершника. Голота миттю повернувся й навмання вистрілив у кущі із пістоля. Зрозумів, що вцілив, бо з заростей ліщини почувся крик і несамовита божба. Та вправність мало допомогла — з другого боку дороги вистрілили ще раз. Голоту немов хтось ударив палицею, він упав з коня, заплутавшись ногою в стременах, а переляканий Росинант згадав молодість, бо захарчав і галопом, не розбираючи дороги, кинувся в ліс, тягнучи за собою закривавленого вершника.