Невідоме Розстріляне Відродження

Ось і осінь… Стук коней бадьорий…

Марить сад шипшиновим кущем…

Ми скарбницю літа тільки вчора

Відмикали золотим ключем.

Тільки вчора блискавки зухвалі

Павутинням в небо уп’ялись,

А сьогодні – вітер на каналі

Жмутками розкидав жовтий лист.

З ранку до вечора жала

Біль колосків золотих,

Міцно в снопи їх в’язала,

Долю шукала між них…

Мстилась русалка за муку

В душу скривавленим сном:

Боляче врізала руку

Ввечері гострим серпом…

Пізно верталась до хати,

Серп на раменах горів.

Слухали верби патлаті

Втомлений сонячний спів…

Вже красується, мов жито, світлий сум,

Вколосилася зерном моя печаль…

Бо навік відбила сонячну красу

Молодих очей душі холодна сталь…

Повний лебідь з неба зорі розігнав,

Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль…

Хто ж це маки із життя мого украв?

Хто ж це дав замість меча холодний біль?

Плачуть зорі, вириваючись з пітьми…

(… Переможе молодая кров моя!)

Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»

Їм всміхаюсь: «Ви такі ж, такі ж, як я!..»

Вітер влив надії в золоту косу,

Познизав в намиста смутку мій кришталь…

Бо красується, мов жито, світлий сум,

Колоситься вже зерном моя печаль…

Вітер весняний співає

Пісню свою золоту…

Вітроньку! Тихо! Благаю!

Яблуні білі в цвіту…

Не розривай їх, не треба!

Знаєш ту казку життя?

Тут десь кінчається небо

І починаюся я.

Казку громів і блакиті…

Тихо назустріч іду…

Хочу по новому жити!

Яблуні білі в цвіту…

Птицею хочу зробитись,

Білим, німим пелюстком,

Хочу… комусь-то приснитись

Легким і радісним сном…

Вітер весняний колише

Віття прозоре в саду…

Вітроньку! Любий мій! Тихше!

Яблуні білі в цвіту…

Десь далеко в вечірнім спочинку

Шлях упав під стомлені верби…

Позривать романці й конюшинку!

Цілувать його порох тепер би!

Квітнуть очи від тьмяного болю,

І не зраджує нас неминуче…

У покорі чи в дикій сваволі

Не побігла до річки під кручу?

Пароплав не витримав муки:

Раз, і вдруге, і втретє крикнув…

– Чом вуста твої, чом твої руки

До цілунків моїх не звикнуть?

Достигали травневі трави

За парканом біля городу,

І спалахнули очи лукаво,

Наче змова вогнів на болоті…

– Заспівай, заспівай, як сокіл

Побратавсь з сизокрилим орлом!..

Найсолодше щастя і спокій —

Хто чекає кари на горло…

Найсолодша радість у травах,

У травневих травах достиглих,

А майбутнє, мов тіні мляві,

Заломивши руки, пробігло.

Вкрились кров’ю вуста сталеві,

Шлях у вербах розбивсь на шмаття…

Так той вечір щастя травневий

На життя впав чорним прокляттям.

Що ж, ти мені співала непогано,

Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…

Не знала я, вколисана в туманах,

Чи то любов, чи то жорстока гра…

Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.

Не хочу я твоєї глибини…

Нехай світанком скам’янілі роси

Розкажуть пошепки мої надійні сни…

Ти їх послухай, зраднице лукава,

Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…

Я мудрість випила до дна в достиглих травах,

До дна душі пройшов солодкий сік…

Візьми, візьми назад свої дарунки,

Твій сухолист мене не подола,

Ти поверни мої цілунки,

Що, заворожена тобою, я дала…

Що ж, непогано ти мені співала,

Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…

З якою мукою в нестямі цілувала

Я пальці довгії твоїх печальних рук.

Щодня все тануть голубі простори,

Щодня прозоріє замріяна печаль…

Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий

Одяг в останній раз бурштини і кораль…

Глибока осінь, наче дно криниці,

Що вабить таємничо-тихим дном…

А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,

Черкаючи об мури хмар крилом…

Невже ж відваживсь ти тут зимувати?

Невже тобі такий міцний полон?

В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах

Заплутався лінивий юний сон…

Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні

Нехай загасне полум’я турбот,

В таємнім шелесті і шепоті невпиннім

Є щастя для таких, як ти, істот…

А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,

І сон землі й мережаний туман…)

Учора над кущем засохлим і пожовклим

Я вчула ясно пахощі троянд…

Сьогодні голуби мої тривожні

Кружляють у осінньому танку…

Ти – тільки випадковий подорожній

На запашнім, заквітчанім шляху…

Чи крук там очи виклював у трупа,

Ті очи, що ціловано не раз,

Чи так напитися схотіли спраглі губи

З криниці болю, з джерела образ.

Так дівчина над лісовим струмочком,

На мостом перекинутій вербі,

Співає тихим, тьмяним голосочком

Про сокола, що горлицю любив…

А потім схилиться і жалібно заплаче,

Що папороть у гаї не цвіла,

Що чорний крук над трупом знову кряче,

Що сині очи стали мов зі скла —

І прийде випадковий подорожній,

Немов би чув, неначе знав усе,

І в подарунок чистий і порожній

Їй зайвину весни своєї принесе…

Так сталося… Порожня і велична

І знов холоне чорная земля,

І на скрижалях мудрих і одвічних

Вам присуд пишеться, спустошені поля.

Ти хочеш знати, як чуже сумління

Керує в мороці і зрячим, і сліпим;

Се тільки так: в непевнім шумовинні

Скоритися промінням золотим…

Ти хочеш знати, як у лютім герці

Вбивається прекрасне й молоде;

Се тільки так: твоє розбите серце

Знов золотою квіткою цвіте…

Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби

Живуть і дихають від дотику митця,

Се тільки так: сховай нетлінні скарби,

Пий трунок самоти в коханні до кінця.

Так сталося… В утомі без змагання

Ще раз скорилася покривджена земля…

Ти хочеш знать, як губиться кохання?

Се вічна радість для таких, як я.

Колись у день, як сонцю буйну славу

Гули чмелі у квітах запашних, —

Я лугом йшла… його достиглі трави

Аж до рамен торкалися моїх…

Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,

А в небі оргія перлинно-білих хмар,

Купайлів день в одвічнім шумовинні

Заносив ніж і готував удар.

А в тілі і в душі така блискуча повня,

Така нестерпна сили зайвина,

І так хотілося: на білім щастя човні

з уст гранатових отруту пить до дна…

І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,

Підійде зараз той, хто все життя чекав…

Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна

Та море роменців в зеленім морі трав…

Жила… і плутала барвистими стежками,

Але навіки привидом моїм

Лишилось поле з білими квітками

Та вічна зміна в небі голубім…

Вони пішли від нас, крилаті кораблі,

Вони пішли від нас в далеке море Сходу,

Так само промені вогнем фарбують воду

І хвиля горнеться до чорної землі.

Також пливуть хмарки, як і колись пливли,

І на зрадливий мент міняють срібну вроду…

Вони пішли від нас, крилаті кораблі,

Вони пішли від нас в далеке море Сходу.

Так знову ми сами… Самотні, як були…

Хай стрінуть на шляху і бурю, і негоду, —

Ніщо не зупинить їх радісного льоту!

Вперед же, світла і надії кораблі!

Вони пішли від нас, крилаті кораблі.

Коли умирали, то бачили очи рушниць,

Мов черепа мертві очи…

А потім лежали… лежали в траві горілиць,

І вітер рвав струни холодної ночі…

Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,

Невинні молитви шептали поблідлі вуста,

А ранкове сонце осяяло купу землі,

І чорную тінь Вартового – німого хреста…

А поруч сміялись волошки в траві на межі,

І ранок справляв своє буйнеє свято…

Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш? Прийди! Поможи!

Розп’ятий!

Він проїхав повз мене на коні вороному…

Гинув вечір нечутний в обіймах зелених,

В буйних травах губилася стежка додому…

На коні вороному повз мене…

На коні вороному… повз мене…

Без думок до плетня притулилась грудями…

Під стальовим копитом шляхи не курились.

Спали верби приспані сутінків піснями…

Без думок до плетня прихилилась…

Коло обрію вежі не знали спочинку…

Чи то сонце в очах запалило пожежу?

Чи то бог молодий, чи просто людина?

Коло обрію мури і вежі…

Він проїхав і зник на коні вороному…

В росах трави заплакані буйно-зелені…

Сонна стежка покликала тихо додому…

На коні вороному… повз мене…

Я не забуду, як ви співали,

Зелені трави в Купайлин день!

Було повітря у день Купайли

Все золотеє від їх пісень…

Що ви робили цієї ночі?

Куди дивились, що ви – такі?

Яке це диво відбили очи,

Такі прекрасні, такі палкі?..

Я за рікою вже нас стрічало

Привітом місто у злоті бань…

Повстаньте, люди, у день Купайли!

Прокинься, місто, в піснях повстань!

Написав: – До побачення, друже! —

Це останній вихід зі сцени…

І ось в газетах, в калюжах

Загриміли: Сергій Єсенін!

Хтось напевне матиме спокій,

Піде в завтра, в позавтра і далі…

Це і все. Скандаліст синьоокий

Свій останній скандал одскандалив…

Не в московських вулицях хитрих,

Як гадав, умерти судилось,

По яких ходив у циліндрі,

Щоб овес в нім носити кобилам…

Не в шинку знайомім і буйнім,

Де було так бездумно жити,

– Де з бандитами – питво отруйне,

Де повіям – поезій квіти.

Ні, покликало інше місце,

Щоб зірвати останнє з губ цих, —

П’яниць і кокаїністів,

Божевільних і самозгубців…

І слова, божевільні від крови,

…Тільки кров’ю рука напише:

«В цьому світі вмирати не ново,

Але й жити теж не новіше…»

І твоє рязанське колосся

У кривавій одбилось калюжі…

Синьоокий, злотоволосий,

Прощавай… До побачення, друже!

Дні летять, як зграя журавлів,

Гострим кутом дивляться вперед…

Бур’янами п’ють вуста землі

Запашних дощів прозорий мед.

Літо-молодиця із серпом

З жнив вертає в голубу сутінь…

Рук смуглявих втомлений валом,

І стрункого стану довга тінь…

Літо-молодице молода!

У задумі на плетінь схились;

Нерухома у ставку вода

Не колише ряски сонних слів…

Слухай, літо, золоті слова,

Повня сил і щастя навкруги!..

Що тобі і як тобі співать

Мушу я від повні і снаги?

Соняшник на захід аїр втопив,

У вогняне коло свій привіт…

Хто тебе і як тебе навчив

Так сприймати журавлиний літ?

Завтра зранку – знову на жнива,

І тебе пізнають колоски…

Слухай, літо, золоті слова,

Повня сил і щастя навкруги!..

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях…

Ой, Пречистая Діво, змилуйся,

Пом’яни в своїх молитвах…

В день святого весняного Юрія

До криниці по воду йшла…

Божевільною білою бурею

За криницею вишня цвіла…

Міліони прозорих метеликів

Прославляли життя і смерть…

Запашних міліони келихів

П’яним медом наповнені вщерть…

І стояла у сні під криницею,

Снила ніжно весняним сном,

Причастилась весни таємницею,

Золотим весняним вином.

І було наче зоряна ніч вино,

Помутились думки мої…

Тільки чую: – Хороша дівчино! —

Гей, коня мого напої…

Подивилась, а поруч стомлений

Білий кінь, як птиця тремтів…

А на ньому хтось соняшним променем

В біло-злотнім убранні горів…

Ой навіщо я подивилася?

Чарівний біло-злотний птах…

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях.

Се ж його променясті кучері

Я тримала в своїх руках,

Як тугим перевеслом мучила

Хвилю золота в пишних снопах…

Чи не його се очи вдосвіта

Я угледіла в небі колись,

Коли світлими росами хтось ридав,

Схід мережив брилянтом сліз?..

Се ж для його убрання пишного

Золотило сонце сніги,

Гаптувало між білою вишнею

Самоцвіти свої дорогі…

Се ж його червоними маками

Усміхалися влітку уста…

І крижані крапельки плакали,

І дзеркалилась в цебрах вода…

Та навколо святого Юрія

Білим сяйвом вились пелюстки…

Божевільною білою бурею

Танцювали свої танки…

Напувала коня похилого,

Помутилося все в ту мить…

І спитала вершника білого:

Може б в хату зайшов спочить?

Усміхнувся… На тлі зеленого

Золотою гадючкою спис…

– Чи нема на війні нареченого?

Ти за нього мені молись…

У нестямі до ніг схилилася,

Розтопила душу в сльозах…

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях…

Тупнув кінь і знялася курява,

Закрутився далеко шлях…

Зникли очи святого Юрія,

Чарівний біло-злотний птах…

І, цілуючи білий слід його,

Проридала душа свій гріх…

Ой навіщо до раю світлого

Вводиш, Боже, вродливих святих?

О, вокзали, тривожні вокзали!

Перехрестя мого життя!

Із проклятого вчора сигнали

В таємничий морок летять…

Уночі тут невтомно клекочуть

Переплівшись бажання глухі,

Тут сп’ялися у безвість очи —

Північ – південь! Захід і схід!

Як мій радісний, мій невірний,

Неминучий мій шлях перейти?

Там мій поїзд, як звір покірний,

На двадцятій чекає путі…

Що це – втеча? Любов? Шукання?

І куди я, куди в туман?

Де зустріне мене востаннє

Хміль солодкий моїх оман?

Чи за муром забутих станцій

У задушливім, млоснім сні,

У потворнім розмаянім танці

Замаячать байдужі дні?

Чи в імлі столиць галасливих

В мерехтінні нічних ліхтарів?

Я – не впіймана, я – щаслива

Не лічитиму тижнів і днів?

Знаю, знаю – і в щасті і в зраді

Я почую далекий гудок,

Знов і знов у химерній принаді

Похитнеться упевнений крок…

Знов і знов схід і захід назустріч!

Північ – південь – обійми мені!

Знов і знов у чарівному люстрі

Я побачу сигнальні вогні…

І шляхів мені буде замало,

Щоб розвіять страшне небуття…

О, вокзали, тривожні вокзали,

Перехрестя мого життя!

Піски-піски… До обрію й за обрій

Простягся їх сліпучий перелив…

Тут дух пустель – тривожний і недобрий

На мить одну проклятий літ спинив…

Війнув… та все ж наперекір намові

Землі неплідний дар дано в ту мить:

Тут чебрецю й безсмертників шовкових

Вибагливі прослались килими…

І тут життя в задушливих обіймах,

У фіалково-жовтих островках

Чекає першого, хто руку здійме,

Через піски проклавши ближчий шлях…

І я іду… Тяжка моя дорога…

Так обгорнув пекучий сонця сум!

В пісках гарячих тонуть босі ноги,

І в’януть очи від сипучих дум…

І зрадницьки зриваю я в утомі

Життя пісків – задуманий чебрець,

І пахощі забуті, – а знайомі

Мов тріпотіння голубих крилець…

І мріють і зникають знов примари,

Зринаючи у золотих пісках:

Моє блукання, невблаганна кара,

Моя любов, мов той чебрець цупка!

І так іду… і так ізнов блукаю,

Бо знаю: не про мене битий шлях…

До обрію й за обрієм без краю

Моє життя і голос мій в пісках!

Слізки дощу на листочках,

Крапельки суму весняного…

Десь на вустах у куточках

Стільки спокою незнаного…

Грім по ярах десь розбитий,

Хмари розбіглись ридаючи…

Будем як всесвіту діти,

Вільну грозу прославляючи!

Сонце проміннями скосить

Квіти тремтячі від іскорок…

Прийде й до нас наша осінь

І без громів і без блискавок…

Я ні з ким не піду до пивниці,

Де пляшки наче очи медуз,

І нікому в диму не присниться

Хижий усміх фарбованих уст.

І ніхто, і ніхто у мій келих

Бурштинових хвилин не наллє,

І нікому мій голос веселий

І нікому горіння моє…

А коли у задумі вечірній

Розгойдається кожний ліхтар, —

Замаячать у хаосі тіні,

Наче тіні потворних примар…

І між ними химерною тінню

Промайну зачарована я,

І нікому привіту не кине

Золотая утома моя.