Невідоме Розстріляне Відродження

…А я усе шукав пророків

Світ сну

Довічного віщуючих…

Життям, – мов весняні потоки

Омитих, впоєних і чуючих…

Про хід Безчасної Весни

У заходах я марив чудно, —

Як кликав день із давнини

У злому сніти непробудно…

…І день звичайний… Млистий, хмарний…

І в жилах квола, в’яла кров…

О, хто ж прийде із Сну, —

Примарний,

І висвятить мою Любов?!

Десь в млі дзвенять, горять потоки…

Хтось там рида в простір вогніючий —

Що я шукав, чекав пророків,

Що я повірив

Ранкам

Дніючим…

Асфальт присипаний піском —

Невірноковзький, – кроки хибить.

А я – горю ласкавим сном:

Зійде Любов – чуття поглибить…

І в жовтім вечорі межа

Неясних марев-хвиль над днями,

Що ти, – незнана і чужа

Давно відгаданая снами.

І хоч далекий чудний світ

Легенд неясних і просяянь —

Усе одну з неволі літ

Хистку, невірну, – я чекаю —

Вечірні, гаснучі огні

Ізнову сном стежки встелися, —

Що ти – білієш в далині,

Як вперше – з’явишся мені

Такою, – як раніш труїла…

В несходимості нив

Занімілі овси і жита…

Вечір в серце розпуки долив… —

Недосяжна, далека мета…

В сонцем впоєнім сні

То тоді зріла вість зливних гроз —

Ввійде впоєно в дні

Наш Христос…

Над руїни марев пливу

В догасання рубінів…

Чую тужную пісню нову,

Як нічнії години.

Ввесь у сумно-розкритих очах…

Зрів – гасне

Вість таємнича…

Тихим дзвоном в житах

Бідна церковця вечір кличе…

…Між могил, – все оманність…

І вуалі сині на вечір.

Ти сказала: – відхожу в тумани… —

І тобі не перечив.

Догоріли на бані каплиці огні…

– О, – життя злото-трунки жагучі!..

…Щось ласкаве співала востаннє мені

Щоб не мучивсь…

І пішла… По житах…

У кипінню, між бризки волошок…

– Комусь задум в замрілих очах,

Сон хороший.

Я піду до білих беріз —

Що у сутінках – болю дарунок…

Що від неї із заходу вітер приніс

Вже останній цілунок…

Ровами місяць тіні клав…

…Нема… ох, – болю, – жалю!..

І ніч спокійная текла

від жит до жит і далі.

Повітря-мед і дзвін цимбал

і бубен – серця весни…

Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал…

Сказать тобі: – чудесно!..

Як так… то я піду… – Прощай!

Ох, чи це Ти зробила?!.

Чи Ти могла?!. Цвів молочай,

одцвів, зім’ятий, – за могилою…

За голову узявсь… ридав…

…Мені пісень печалі…

А ніч спокійная текла

від жит до жит і далі…

Біжать берези, верби,

Жита, корчі та трави…

Ох, вітер, вітер буйний,

Життя моє ласкаве!

Біжить ось небом хмарка,

Течуть, течуть глибини…

І серце, очи смокче

Далекий обрій синій…

Ох синій, синій – нині

В ранковії заграви

Зростав у безмір біль останній,

Життя моє ласкаве.

Розтали вже слова останні

– (той дим розтання на пероні)…

Свічки червонії каштани

до сонця палять; чути: дзвонять

в селі далекому за лугом —

там дівчина-весна задумна

іде, – всміхається… їй туга,

їй радість, – сміх; а може суму,

а може болю чаша повна…

це, як лязурок, ясне небо…

Слова розтання молитовні

нижу востаннє… Може треба —

у тую далечінь дзвінкую —

тій дівчині-весні ласкавій

сказати: пісню щастя чую

та слів нема… усі віддав їй…

Ночі… дні… потоки… зливи… грози…

Понад шляхом білії берези…

Так би і текло…

Та ні! Одного ранку

Серце взяв, поклав його на леза,

Коливав, як ранок млу у полі,

Гострим променем поїв, – поїв

Та краяв…

Понад шляхом білії берези —

Пісня жит і поля, – до безкраю.

І знов… – блаженна тиша нив

і в неосяжнім полі-морі

вітрів розпещених приплив

на беріг вечора…

…і зорі.

Вся синьоока, темна ніч,

– як молодість твоя ваблива…

… тепло вечірніх наших стріч

і слів ласкавих, слів щасливих.

Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…

І оксамит старий… старе саше…

І слів і рук ласкава, тепла збіжність,

– Щоб болю не торкнутися лише б.

Текли зповільна нам оці години,

як час, як води… Як усе життя!..

Як давнього ті темнії глибини,

останні вже. Навік. Без вороття…

І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди

– тесальники землі – пани і торбарі

І погляд ваш… уст виріз такий гордий —

герб зорь, Стрілець над нами угорі…

Це б цілувати рук слабких і диких

останні пута… Пити уст гірких

і слів гірких, звичайних слів, великих

останньої отрути ясний гріх…

…І ніч прийде… і знову путь…

страшна, таємная, незнана…

А нам в цій тиші не зідхнуть,

ні випростатись нам, – кохана!

І біль такий. Останній біль!

– то ж чуть, як плине місяць, зорі…

Чекає бурь мовчання піль —

і стигнуть дні шкляні, прозорі…

В цю мертву тишу, в ніч німу

прийде, – постукає у двері

нахабний ворог… Де ж візьму?

І з ким піду?.. І де тепер ви?..

Це вам ні свят, а ні музик! —

серпи, ножі вам, діти горя!

І ваш слабкий, розпучний крик

десь, в тім незбагнутім просторі…

…І вже щербата і безсила пристрасть…

і серце, – моє серце на піску,

мов хижа риба… Блискавиці бистрі

із миті в мить…

І бурі у танку…

А ваших уст той гордий, скорбний виріз…

Долоні теплої пестлива глибина!

(Ці дні останні – неможливий вираз…)

І знову, біль – останній крик, – вже з дна!..

І стигне, не тече, вже гасне голубінь,

і полудня важке, текуче золото

понад могили в тонке павутиння —

у спеку ллє думок лінивих солод.

Не ворухне, не диха в плесо… ось, —

Як зачарований, відбивсь, не одірветься

блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,

хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…

Там порохом пухким, пахучим у полях

згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!

Часом, – розбудить лози сонний птах

Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

Бездонний день в жита, в овси, в гречки,

у конюшину, в луки соковиті

ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні

вже чути, грає, палить серце вітер!

Не почути сестриного сміху

і води з її рук не пить.

Понад тихою рідною стріхою

голуба зоря не дзвенить…

Став давно багном затягнуло,

позгнивали верби… зрубали корчі…

Лиш роки на стовпі золотому

Глечик з вибитим дном стирчить.

Не вернути туди ніколи, —

А з вогню на залізо – іржа.

Ось тому таким терпким болем

мені нині уста дрижать.

Знов – моє пекло, моє небо

У камінь скутая земля…

Це міста. Тільки міста треба…

Забув, як пахнуть там поля…

Забув, як верби сплять вад плесом,

Які тії мляві вітряки:

Часу й вітрів слухняні весла…

Як давнина, – глухі такі…

Забув, як пахне лан той житній,

Як глибша, таємніша смерк.

Дух немоторний старосвітній

Давно помер, —

Нам світ – це рух горіння, туга,

Жага, і солод, і вогонь…

Нам світ: – надій сім-барвні дуги —

І певнеє стерно в долонь.

Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить —

Не знати що… чи трави то, чи тиша…

Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколише

І пах важкий нагусне, побіжить…

Понад могили вдалині струмить…

Важкої спеки золото бліде усе ясніше…

Лежить лінивий день… Лежить, не чуть, що й дише…

І обрій синіми крильми не майорить…

Бреду… Ярок… Заросле джерело… каміння… терен.

Мов ящірок хвости оті химерні

Встають з полудня ген хмар різьблені дахи

І блиска над лінивії шляхи…

І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола.

Дурманить пахощами день і думку веде колом.

Ті ранки золоті, сухі, холодні

По стернях тіні хмар у прозор, у блакить…

Там серпень клонить тінь із синьої безодні,

Там серпень сполохом, морями піль горить.

Перерипіли вже вози повільнії, важкії

В ліниву куряву прозорий зореспад…

Вже по клунях лежать, пшениця й жито,

Хід осені вистукує вже яблуками сад.

І не буяти вже, не гнати сік отавам.

Сухі, порожні ранки золоті,

І вже нещирі всі оті ласкаві

Слова твої… Ох, – все не ті, не ті.

Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…

І темна і важка лежить вода,

як лід той темний… Мертвий той вогонь,

дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі.

Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,

і вир снігів заточиться, збіжить

у темну, сонну, синю безвість, безнадійність…

що ясна сила снилася лиш мить…

Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг,

Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг…

Пальці – ті вузли! Весела криця – очи.

Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.

Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш.

Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.

Не казкові коні на припоні! Ні!

Не хмари на бурю і не грім там – за горою!

Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні,

та горить проклін усім, що ждуть спокою.

Над поля і луки… понад тихе те село

в схови давнини – могили – заклик гупне громом!

Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зло

маємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми.

І безкрай, світами, нині творча путь,

і нема чого зідхати та журитися!

Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють,

поки витримає серце бити й битися.