Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

Задоволено посміхаючись, старий поволі витер піт із лоба.

Подивився на шахівницю.

Перед тим як заховати фігури, запам’ятав їхнє розташування. У нього не було причин не довіряти своїй пам’яті. Пригадав, як давно кинув цей виклик, іще до того, як зробив шахівницю. Іще коли був полоненим у скелі.

Партія вже почалася. Супротивник робив хід за ходом, але старий своїми фігурами, як грозовими хмарами, невблаганно його переслідував.

Людина замислилася над магією, явленою в шахах, і над тим, як можна легко керувати діями людей. Достатньо тільки взяти фігури й застосувати потрібні чари.

Зараз кожен хід відповідає тій чи іншій дії героїв.

Уже є дві смерті й будуть іще (це неминуче в грі, коли ставка така висока).

Старий почав спокійно збирати фігури.

Ось цікавий журналіст Роберт Кершо — кінь; а ось дорослий мрійник Кендред Хелловей — теж кінь. А це хто? Слони — Кристаль, юна та відважна онучка Сьюзан Купер, і її вірний друг Пітер…

Але найважливіша в шахах фігура, здатна у вирішальний момент витягнути, так би мовити, туза з рукава і врятувати партію, — це ферзь.

Благородний і наївний Дуглас Маклеод.

Двері.

15 Припущення Нишпорки

Роберт Кершо, Нишпорка, сидів у бібліотеці, у великому приміщенні, пристосованому для перегляду мікрофільмів зі старою пресою. Єдиним джерелом світла слугував екран, де змінювали одна одну сторінки номерів місцевої щоденної газети 1938 року. Саме за цим заняттям він застав тих хлоп’ят учора.

Професійне чуття змушувало його йти за ними, і чим більше він працював у цьому напрямі, тим ясніше розумів: обрав правильний шлях.

Так само, як і завжди, приїхавши на нове місце, Кершо проводив вечори в пивному барі біля відділення поліції. Аби бути в курсі подій, немає нічого ліпшого, ніж перекинути кілька кухлів із яким-небудь поліцейським після його робочого дня. Роберт знав: мало хто відмовиться потеревеніти, особливо якщо пригощають кухлем-двома пива.

Зараз усі обговорювали ряд дивних смертей людей похилого віку, але ніхто не знав, що одяг на всіх померлих був мокрий від морської води. Це здавалося досить дивним у зв’язку з тим, що йшлося про смерті від природних причин…

Померлих звали… Роберт Кершо відшукав потертий блокнот в одній із безлічі кишень своєї куртки: Сьюзан Купер і Марк Уоррік. А цього ранку інформатор із контори шерифа приніс йому до готелю ще одну новину. Смерть Девліна Стівенсона, труп якого знайшла економка. Випадок, аналогічний двом попереднім.

Журналіст написав ці імена на аркушах, і розклав їх перед собою, один над іншим.

Другою помітною подією було зникнення дівчинки Кристаль, онучки Сьюзан Купер. Оголошення з портретом зниклої розклеєні по всьому місту.

Кершо поклав одне з таких оголошень праворуч від аркушів з іменами померлих.

Кристаль училася в одному класі з Пітером, тим хлопчиною, якого він учора бачив у компанії другого, Дугласа. А той сказав, ніби вони з Пікі з однієї школи, хоча перевірка, проведена Робертом, показала, що це брехня. Чому він збрехав? Імовірно, хлопці щось приховують… але що?

І хто, знову ж таки, тоді захистив Пітера?

Цьому шибайголові Ленсу, звичайно, допомогли опинитися на башті з табличкою на шиї. Але є ще одна дивна річ: на табличці, була назва невловимої групи підлітків, яку Роберт шукав ось уже скільки років усією територією Сполучених Штатів. «Невидимі»..

Збіг?

Кершо дістав із іншої кишені ще один, старіший блокнот. Погортавши його, знайшов імена таємничих підлітків, які йому вдалося дізнатися. Вирвав ще кілька чистих аркушиків і на кожному з них написав по одному імені: Грета, Марк, Сьюзан і Девлін.

Марк.

Сьюзан.

Девлін.

Так само звали нещодавно померлих!

Роберт сторопів. Знову збіг?

Звичним рухом витяг цигарку. Пригадавши, проте, що в бібліотеці не палять, поспіхом повернув її до пачки.

Почав спочатку.

Із лотка принтера Нишпорка взяв папір і став відзначати виявлені закономірності.

Насамперед «Невидимі». Із одного боку — загін примар, із другого — «Невидимі» Туманної Бухти.

Потім імена — Марк, Девлін і Сьюзан.

Кристаль — зникла дівчинка — це внучка Сьюзан. Він написав ім’я дівчинки та з’єднав його лінією з ім’ям бабусі.

Кристаль учиться в одному класі з Пітером. Її ім’я журналіст також з’єднав з ім’ям Пітера, а від того провів лінію до «Невидимих» із Туманної Бухти.

Тепер іще Дуглас (стрілка до Пітера) — племінник Кендреда Хелловея, директора цієї бібліотеки… і старого друга померлих. Друг дитинства цих померлих.

Тут Кершо зупинився.

Доладно й цікаво, але що із цього виходить?

Кинув погляд на екран. Хлопцям потрібні були номери газети за 1938 рік.

У 1938-му Кендред Хелловей і його друзі були приблизно того ж віку, що зараз Кристаль, Пітер і Дуглас.

Найбільш відповідний вік, аби грати в сміливців і взагалі створювати групки.

Найбільш відповідний вік, аби створити власний загін.

Про події своєї юності потім буде що розповідати дітям і внукам…

Нишпорка підвівся й почав гарячково збирати розкидані аркуші паперу.

Він знову відчув здобич. Напевно, цій дівчинці, Кристаль Купер, багато що відомо про юність бабусі. І про старих бабусиних друзів.

Необхідно знайти дівчинку.

16 Туди-сюди крізь час і простір

— Боже, Дугу, ти блідий і жахливо засмучений, — сказала Кристаль, коли рано-вранці хлопчисько з’явився в гроті, який вони назвали «Печерою піратів». — Так і не спав цієї ночі?

Дуглас сів на купу піску напроти дівчинки й Пітера.

— Кому б стало сміливості заснути після такого? Мені сняться лише кошмари про зустрічі Невидимих зі Скріммом… Я вже до ручки дійшов!.. Ну а зараз визнаймо свою поразку! Чи ви хочете ще пробувати сили в якій-небудь великій справі?

— Ну що ж, Дугу, — глибоко зітхнув Пітер, — Крис і я вважаємо, що дійсно немає сенсу діяти проти того, хто набагато сильніший за нас…

— Нарешті розумна думка!

— Звичайно, якби в нас був Malartium, обставини постали би в іншому світлі… — продовжував Пітер.

— Так, якби нам удалося знайти його раніше, ніж це зробить Скрімм, ми мали б гарні підст… тобто могли б битися з ним на рівних… — підсумувала Кристаль.

— Могли б, але ж книги немає! Чому не можна провести літо, як решта дітей, ні про що не замислюватися, і… Чого ви так на мене дивитеся?

— У Піта виник один ризикований план, і він може спрацювати, — пояснила дівчинка.

— План, у якому він сам, як завжди, не братиме участі? — кинув Дуглас на свій захист.

— Ти ж сам сказав, що, коли б не засинав, бачиш лише Невидимих, хіба ні? — уточнив Пітер.

— М-м-м… так, можливо…

— Більше того, їхні пригоди тобі сняться не впереміш, а в чіткій часовій послідовності…

— До чого ти хилиш?

— Послухай, Дугласе, — втрутилася Кристаль. — Пам’ятаєш, коли ми з тобою познайомилися, я назвала тебе Дверима?

— Так, ти ще тоді здалася мені трохи «з привітом».

— Дверима називається той, хто може зробити прохід із одного виміру в другий, ідеться про просторові чи про часові виміри. Ти, наприклад, якщо спиш, дістаєш можливість бути присутнім як глядач при подіях, котрі відбувалися в минулому.

— Ти мені вже це говорила. Але чому вважаєш, що я неодмінно побачу Невидимих? І чому в мене не було таких снів раніше, а як приїхав до Туманної Бухти, жодного звичайного не сниться?

Кристаль зітхнула.

— Я не знаю, Дугу. Ще не знаю.

— І сподіваєшся дізнатися завдяки мені?

— У всякому разі ти так чи так уже надто далеко зайшов у цій справі. Думаю навіть, що коли не виїдеш звідси зараз же, ці сни й надалі тебе переслідуватимуть… А може, й інші схожі сни.

Дуглас пильно подивився на друзів.

— Значить, гадаєте, моя єдина можливість повернутися до нормального життя — вирішити цю справу щонайшвидше, чи не так?

— Так нам здається, Дугу, — відповів Пітер, опускаючи очі.

Дуглас оглянувся на Кристаль:

— І що це буде?

— Парапсихологічний експеримент, в якому ти будеш активною точкою.

— Я…

— Для цього хочу застосувати всі свої гіпнотичні й телепатичні здібності… Цього разу ми їх можемо подвоїти. Я постараюся тебе загіпнотизувати, налаштуватися на твою свідомість і свідомість Пітера й «примусити» тебе побачити сон про події тієї ночі, коли Невидимі нанесли Скрімму поразку та втратили Malartium.

— Я сподіваюся, що ти не жартуєш.

— Звичайно, ні, Дугу.

— Гаразд, підходить.

Незабаром Дуглас уже лежав на землі, а Пітер і Кристаль стояли біля нього на колінах. Дівчинка стискала його праву руку, а хлопчина — ліву.

— Крис, — сказав Дуглас, — обіцяй мені, що за щонайменшої небезпеки негайно мене розбудиш.

— Обіцяю, але зараз розслабся, будь ласка.

— Тобі легко казати, адже ти не Двері!

— Маєш рацію, а зараз розслабся й дивися мені в очі.

— Принаймні повинен попередити, що мене не так уже й легко загіпнотизувати. Одного разу ми з батьком були на магічній виставі та…

— …та? — запитав Пітер.

— Т-с-с! Тихо, він спить, — прошепотіла Кристаль.

Експеримент почався.

— У книзі чітко вказано, — мовить Дамон.

Він роздратований через відсутність свого вірного друга Кена Хелловея. Упевненість хлопчика послабшала, тому він почувається більш уразливим. Але Дамон не має права цього показувати.

Невидимі сидять у сховку в скелях: це той самий грот, який через шістдесят років оберуть собі за штаб Кристаль, Пітер і Дуглас. Зовні вирує буря.

— …Слухайте також і ви, — продовжує Дамон піднесено й урочисто. — «Чесний хлопчик може протистояти могутності чаклуна за однієї умови: слід присягнутися найдорожчим, що маєш, не піддаватися спокусі влади та не черствішати душею, коли, як це часто буває з дорослими, відмовляєшся від високих ідеалів і прагнень».

— Ну якщо так, то нічого страшного! — виривається в Марка.

— Стривай, тут є ще: «…Однак, щоб чари подіяли, людина повинна зробити жертвопринесення, проливши кров свого однолітка».

Усі приголомшені.

Якісь звуки. Але їх видають не Невидимі.

— Що сталося? Тут є хтось іще? — хвилюється Дамон, схоплюючись на ноги.

— Що з тобою, Дамоне? Я нічого не чула, — заспокоює його Грета.

— Схоже на якісь схлипи… — хлопчик знову сідає. — Напевно, мені здалося. Ну як, ви згодні?

— Зробити «криваве жертвопринесення?» Ти збожеволів? І кого хочеш убити, когось із нас?

— Заспокойся, Сьюзан. Хто каже про вбивство? У книзі йдеться про пролиття крові, а не про вбивство.

— Ну то й що? — втручається Марк.

— Ну й досить буде, якщо ми злегка поранимо один одного ножиком… Я пораню тебе, ти пораниш Сьюзан, Сьюзан поранить Девліна… і так, поки не повернемося до мене. Що ви про це скажете?

— Скажу, що Сьюзан має рацію: ти збожеволів! Я не дам себе шматувати!

— Правильно, Марку! — підтримує його Грета. — Спробуємо що-небудь інше.

— А я за, — згоджується Девлін.

— Як? Ти все добре чув? — питає в нього Марк.

— Річ у тому, що… що серед викрадених дітей є й мій друг Рассел Еверетт, ви його знаєте. Якийсь поріз — ніщо порівняно з тим, що йому загрожує. Я не маю права відмовитися. А ви, значить, маєте право?

Невидимі замовкають і в сум'ятті опускають очі. Ніхто не сміє сказати що-небудь.

— Дамоне, ріж мене, — нарешті мовить Девлін, простягаючи йому свій складаний ніж. — Постарайся не особливо глибоко, ось тут на передпліччі.

Дамон коливається, але потім бере ніж, розкриває його, розжарює лезо на вогні, дає йому остигнути й нарешті ранить товариша. З’являється кілька крапель крові.

Хлопчик вимовляє:

— Я, Дамон Найт, урочисто присягаюся завжди залишатися чесним та ніколи не відмовлятись ні від свого зобов'язання дружити з іншими Невидимими, ні від своїх прагнень та ідеалів, у які зараз вірю.

— Тут є одна річ, яка мене турбує, — сказала Кристаль, «відключивши» себе й Пітера від сну Дугласа. Їхній друг продовжував міцно спати.

— Тільки одна? — спробував пожартувати Пітер.

— Дуг діє у своєму сні не тільки як глядач…

— Ти маєш на увазі ці «схлипи», про які згадував Дамон?

— Так, вони його почули, ти розумієш? Я не знаю, чи варто продовжувати у такому разі. Боюся, що це дуже ризиковано. Раптом Дуглас залишиться полоненим сну і більше ніколи не прокинеться?

— Ця небезпека загрожувала йому і в той час, коли він засинав сам. Адже ти це знаєш, Крис. Ми повинні піти далі та дізнатися все, що треба, аби вирішити справу зі Скріммом щонайшвидше.

— Можливо, ти маєш рацію, Піте.

— Я не знаю, правий чи ні. Але так чи інакше становищу Дуга не позаздриш.

— Підемо далі?

У цей момент руки Дугласа, які він не випускав із рук своїх друзів, зарухалися й хлопець почав стогнати.

— Пішли далі, Крис. Мерщій!

Темна і сира кімната. Цегляні стіни вкриті павутинням, на підлозі — цвіль і брудні калюжки. Слабкий промінь світла пробивається через віконце у важких дерев’яних дверях.

Хтось плаче. Це дитячий голос. У темряві блищать ланцюги та вгадуються контури трьох дитячих фігур.

Два хлопчики й дівчинка. Плаче хлопчик, решта, нажахано глипаючи очима, нічого не бачать перед собою.

Раптом дівчинка обертається. Щось почула?

Відкриває рот, щоб заговорити, але мовчить іще якийсь момент. Нарешті набирається хоробрості:

— Ти хто?

Як це можливо? Як він…

— Христино, що там? — питає дитина, яка не плаче.

— Не знаю, Расселе, мені здалося, тут є ще хтось, якийсь товстенький хлопчик…

— Де поліція, Христино? Чому ніхто не приходить нам на допомогу?

— Не бійтеся, мої маленькі, — це Ангус Скрімм мовить від дверного віконця. — Скоро все закінчиться.

Чується металевий звук засува, і двері відчиняються.

Невидимі знову піднімаються в гори через ліс, неподалік від будинку Ангуса Скрімма. Буря шаленіє з новою силою, блискавки сяють невпинно. Але поведінка Дамона та його друзів тепер стала іншою: вони більше не бояться, тому що провели магічний ритуал, і Скрімм не зможе заподіяти їм лиха.

Дамон визирає з-за кущів за будинком і завмирає з роззявленим ротом. Ангус Скрімм стоїть там, біля урвища над морем, а поряд із ним троє зниклих дітей. Цей негідник прив’язав їх до товстих дерев’яних стовпів головою вниз, і під кожним поставив мідну посудину достатнього об’єму, щоб умістити всю кров бідолах!

Зараз чаклун зробить жертвопринесення, яке дозволить йому стати Верховним Магом!

Ангус Скрімм високо здіймає довгий ніж і декламує щось невідомою мовою.

Наближається до дівчинки на ім’я Христина й хапає її за волосся.

Буря досягає своєї кульмінації, по обличчю дитини стікає не тільки дощ, але й гірко-солоні бризки: океан із такою силою спадає на скелі, що, здається, хоче змити їх разом із людьми.

— Ось і настав твій час, крихітко моя…

— Ні! — волає Дамон і кидається слизьким схилом, а за ним і решта Невидимих.

— Ох, погляньте, кого я бачу, знову все ті ж молокососи, — глузує Ангус Скрімм, залишаючи дівчинку й рішуче прямуючи до них. — Дякую за те, що прийшли, нещасні фантазери. Ви мені теж станете у пригоді для ритуалу.

— Ти забув дещо, чорнокнижнику! Дивися! — вигукує Дамон і піднімає Malartium.

Ангус Скрімм зупиняється, на мить у його очах з’являється страх. Але чаклун одразу ж опановує себе.

— Що ти хочеш зробити, наївний? Загрожуєш мені, за п’ять хвилин найсильнішому магові на Землі?

— Ти ще ним не став, Ангусе, — відповідає Дамон, даючи руку Марку, який у свою чергу простягає руку наступному з Невидимих. Дуже швидко утворюється ланцюг. У вільній руці Дамон тримає книгу, відкриту на закладеній сторінці. Починає читати: «Ми, чесні молоді люди, позбавляємо тебе, чаклуне, усієї твоєї магії!»

Небо прорізає блискавка, і Ангус Скрімм ціпеніє, охоплений жахом.

— Ви, прокляті негідники! — кричить він. А потім…

А потім… нічого не відбувається. Дощ продовжує шуміти, й Ангус Скрімм усе ще стоїть неподалік, як видно, він аніскільки не постраждав.

Він починає нестримно реготати.

— Самовпевнені дурні, ви неправильно провели ритуал!

— Хіба? Ми пролили нашу кров…

— Під «пролиттям крові» малося на увазі вбивство! А зараз усі ви живі, так що нічого не вийде! — гарчить чаклун. Раптом він підкидає довгий ніж і жбурляє його в Дамона.

— Hi-i-i! — з нізвідки з’являється хлопчик і опиняється між Дамоном і Скріммом. Ніж влучає йому в груди.

— Дугласе! — закричала Кристаль в іншому місці й у іншому часі.

— Ти… ти хто? — питає Дамон, нахилившись над умираючим.

— Це не важливо, Дамоне, — відповідає той ледве чутно. — Ритуал… Проведіть його зараз…

— Прокляття! — реве Ангус Скрімм. Не знає, нападати знову чи тікати. Зробивши вибір на користь другого, біжить до свого будинку. Неподалік — вхід до печери.

Обагривши руки кров’ю хлопчика, Невидимі повторюють ритуал.

— Печера! — кричить Дамон нарешті. — Якщо ми дамо Скрімму сховатися, то потім його не піймаємо!

Ангус швидкий і хитрий, але підлітків більше й вони проявляють не меншу хитрість. Незабаром вони заганяють його в кут.

— Владою, наданою нам цією книгою, — декламує Дамон, утворивши ланцюг зі своїми друзями, — ми, Невидимі, засуджуємо тебе до ув’язнення в цій печері навіки!

Ангус Скрімм потрапив у пастку: ліворуч від нього — бурхлива підземна річка, праворуч — гранітні стіни. Сповнений жаху, він спирається на стіну грота. Несподівано камінь припиняє бути каменем, і чаклун занурюється в нього, як у глину.

Бачачи рішучість і безжальність в очах Дамона, він розуміє, що більше надії немає.

— Ви мене перемогли, Невидимі! — кричить він. — Але і я проклинаю вас! — Останнім зусиллям чаклун збирає рештки енергії та, здійнявши руки догори, проголошує: — Ви виростете, змінитеся, як годиться за природним станом речей, і самі ж свідомо відмовитеся від ідеалів свого дитинства!

— До біса, старий дурню, не бачиш хіба, куди тебе завела твоя ідіотська магія? — скажено відповідає Дамон. — Ти, можливо, нею ще не награвся, але з мене досить!

Хлопчисько підіймає Malartium над головою та кидає його в бурхливі води підземної річки.

— Ти про це ще пошкодуєш, чуєш? — знову кричить Ангус Скрімм. — Ти про це ще пошкодуєш, тому що магія вразила тебе, і коли це зрозумієш, буде надто пізно!

Нарешті, видавши останній хрип, чаклун зникає, поглинений скелею.

Одразу ж припиняється буря, яка вирувала зовні.

За будинком Ангуса Скрімма троє дітей, підвішених за ноги, ще не знають, що врятовані. Вони перелякано озираються навсібіч, намагаючись звільнитися, і бачать на обрії п’ять силуетів. Це виходять з-за дерев ті самі підлітки, які знищили чаклуна. Вони підбігають до катованих і звільняють їх. Діти плачуть від радощів.

Дамон кидається до місця, де впав хлопчик, посталий нізвідки, але його тіла там немає.

— Дугласе! Дугласе! Прокидайся, ти мене чуєш? Прокидайся!

Кристаль уже давно перервала «зв’язок» і безуспішно намагалася повернути Дугласа до життя.

Пітер сидів нерухомо та стискав його руку, дивуючись, звідки взялася вся ця морська вода на волоссі та одязі друга.

— Крис! У нього пульс зник! — раптом вигукнув він.

— Що?

— Серце… більше не б’ється!

— О ні, тільки не це, ні! — дівчинка пронизливо закричала та почала ритмічно натискати Дугу на грудну клітку. Потім у відчайдушному пориві приклала свої губи до губ друга і взялася щосили вдихати в нього повітря, як їх навчали в школі.

— Не вмирай, Дугласе! Не вмирай!

І через якийсь час почулося:

— Кх! Кх! Кх! — Дуглас закашляв.

Незабаром троє підлітків відпочивали, розтягнувшись поряд на землі в невеликому гроті, своєму сховку.

— Крис, ти мені можеш пояснити?

— Що саме, Дугу? — відповідала дівчинка, не розплющуючи очей: усі ці події її знесилили.

— Те, що я народився дванадцять років тому, і був живий також у 30-х роках, коли допоміг справжнім Невидимим. Там я помер і потім народився наново дванадцять років тому, щоб померти знову і… Загалом як це можливо?

— Ох, Дугу, навіть у мене немає відповідей на всі запитання…

— Але в тебе має бути теорія. У тебе завжди є теорія з будь-якого питання.

— Ну ось тобі моя теорія: час — це дивна річ, Дуту… а ти — це Двері.

— Фух, мені набридла ця історія. Хочу бути таким, як і решта.

— Можливо, ти вже таким став. Можливо, твоє… призначення — твої чудові здібності — були потрібні тільки для того, щоб урятувати Дамона, щоб він міг перемогти Скрімма, а зараз вони скінчилися. Хто знає?

— І тепер я вже більше не Двері! — він подумав про це й потім додав: — От чому я був таким особливим…

— Надто пізно, — оголосив Пітер із посмішкою. — Принаймні ми нарешті знаємо, куди подівся Malartiwn і що сталося зі Скріммом. Якщо подумати, можна й перелякатися.

— Чому? — запитав Дуглас.

— Я хочу сказати, що Скрімм ув’язнений в одному із цих гротів. У мене волосся встає дибки при одній думці про те, що він десь зовсім поряд.

— Точніше, був тут зовсім поряд… — пробурмотіла Кристаль, усе ще із заплющеними очима.

— Що ти маєш на увазі? — хором запитали Дуглас і Пітер.

Вони огледілися, неначе бачили свою печеру-сховок уперше; знову помітили тріщину в скелі й уламки каміння біля неї. Скелю начебто прорвали, щоб дати вихід чомусь або комусь…

— Окрім піратів, тут був у полоні й сам Скрімм! Ось звідки він утік, — вигукнув Дуглас.

Якийсь час діти мовчали.

Тишу порушила Кристаль.

— Кажи, Дугу.

— Як ти здогадалася, що… А, ну так, я зовсім забув.

— Так, я відчула, що ти хочеш поставити питання, але ж обіцяла не читати твої думки без твоєї згоди.

— А ти мені обіцяла?

— Тобі, може, й ні, а собі — так.

— Ну гаразд, — почав хлопчисько, — не знаю, чи є я ще Дверима чи ні, але зі здриганням думаю про найближчу ніч… Тому прошу тебе…

— Давай уже, — погодилася вона, розплющивши очі й розвернувшись, аби його краще бачити.

Цього вечора Дуглас побажав дядькові й тітці на добраніч раніше, ніж зазвичай, і пішов до своєї спальні.

Поки вони читали у вітальні, хлопчик спустився на кухню та взяв велике блюдо, поклавши на нього все найкраще, що знайшлося в холодильнику. Дугу навіть удалося підігріти чашку молока, яке Кристаль дуже полюбляла. Потім він сходив у ванну, одягнув піжаму й повернувся до спальні, де заліз під ковдру.

Дівчинка сіла в крісло, поклавши ноги на ліжко, та взяла Дугласа за руку.

— Ти впевнена, що тобі зручно? Не хочеш теж лягти? — запитав Дуглас.

— Спасибі, мені, дуже зручно. Там у маяку я звикла спати без особливих зручностей, тут же почуваюся королевою.

— Знаєш, Крис, я хочу сказати тобі одну річ…

— Давай.

Дуглас повернувся, і його очі зустрілися з очима Кристаль.

Він запитав себе, чи прочитала вона його думки. Якщо так, то рішення не «підглядати» — це одне, а цікавість — зовсім інше…

Вона посміхнулася, і Дуглас зрозумів, що все не важливо й немає потреби що-небудь говорити. Він ліг на інший бік і вимкнув світло, але руку дівчинки не випускав.

— Крис? — запитав він через кілька хвилин.

— Я тут, Дугу.

— Коли Невидимі давали клятву…

— Так…

— …вони присягнулися завжди бути разом, залишитися друзями навіки…

— Так, вони присягнулися також і в цьому…

— Але клятву було порушено. Вони більше не зустрічалися, Дамон навіть виїхав із Туманної Бухти. Як це могло статися?

Кристаль подивилася у вікно. Світло вуличного ліхтаря малювало дивні тіні на стелі.

— Я не знаю, Дугу… Напевно, подорослішали.

— Що ти хочеш сказати? Коли стаєш дорослим, вважаєш за краще забути все те, в що вірив, коли був маленьким? Чому мрії та дружба — це тільки фантазії? Вони нічого не варті?

Дівчинка чомусь зволікала з відповіддю, але Дуглас відчув, як вона сильніше стиснула його руку.

— Знаєш, моя бабуся розповідала, що люди — нібито жертви якогось вироку… немов хтось їх примушує постійно змінюватися, ставати іншими, втрачати здатність не лише пам’ятати те, у що вірили раніше, але навіть і пізнавати один одного при зустрічі. Вона казала, що зайнялася магією, щоб порушити цей закон. Тоді я не розуміла, що малось на увазі, але зараз починаю про це серйозно замислюватися.

— Це стосується всіх? Ми всі… приречені?

— Я ще не зустрічала дорослого, який би був не таким.

У Дугласа від чогось перехопило подих. У темряві він продовжував відчувати гаряче рукостискання Кристаль, але раптом здався собі дуже самотнім.

Він подивився туди, де, як він гадав, мали бути очі його подруги.

— Жодних кошмарів цієї ночі?

— Якщо якийсь кошмар суне сюди свій нахабний ніс, я скажу йому, що ти більше не приймаєш, — пожартувала дівчинка. І м’якше додала: — Жодних кошмарів цієї ночі, я тобі обіцяю.

І вона дотримала свого слова.

17 Неприємність на цвинтарі

Наступного дня вранці Дуглас пішов із дядьком і тіткою на похорон Девліна Стівенсона.

У церкві вони висловили співчуття вдові й дочці померлого Джесіці, що спеціально приїхала з Нової Англії, де мешкала останнім часом; потім дядько Кен став оглядатися, поки не зустрівся поглядом із Гретою Роулендс. Побачивши його, жінка підійшла й мовчки міцно обійняла друга. Тітка Гетті з Дугласом стояли позаду.

Після церемонії всі пішли за кортежем на цвинтар, який знаходився на порослому деревами зеленому пагорбі на краю скелястого пасма. Він був невеликим, могили, укриті трав’яною ковдрою, розташовувалися акуратними рядами, а доріжки служитель посипав білим гравієм.

Біля воріт чекав Дамон Найт. Він обійняв Грету й тітку Гетті, потиснув руку дядькові Кену й погладив Дугласа по голові. Іще раз подивився на хлопчика — трохи довше, ніж годилося, ніби згадуючи щось…

— Кендреде, Дамоне, я хочу вам дещо сказати, — раптом порушила мовчання Грета Роулендс. Потім кинула погляд на тітку Гетті й Дугласа, додавши: — Наодинці.

— Так-так, аякже, — погодився дядько Кен, трохи здивований. — Ви можете почекати хвилинку?

— Ну звісно, — відразу відповіла тітка Гетті. — Іди сюди, Дугласе, давай пройдемося.

Грета Роулендс подивилась, як вони віддаляються, і нарешті заявила:

— Я йду.

— Ти добре подумала? — запитав її Кендред Хелловей, ніби вгадавши, що вона має на увазі.

— Це єдиний спосіб, Кене, якщо взагалі існує який-небудь спосіб.

— Одну хвилинку, — втрутився Дамон Найт. — Можеш мені пояснити?..

— Дамоне, ти й Кен завжди були скептиками, але вже багато років мешканці Туманної Бухти приходять до мене, щоб дізнатися майбутнє… А попереду в усіх нас я бачу тільки пітьму… — Грета помовчала трохи, добираючи слова. — Начебто друзі мене покинули, залишивши сліпою.

— Твої…

— Карти, — пояснив Кен. — Грета з ними радиться, щоб… передбачати майбутнє.

— О, це більше, ніж просто отримання порад, Кене. Вони супроводжують мене вже стільки років і, якщо не брати до уваги кількох останніх тижнів, ніколи не зраджували.

— Так, це має бути жахливо для тебе, — сказав Дамон, намагаючись зобразити розуміння.

— Але сьогодні вранці вони раптом знову заговорили зі мною. Я вирвалася лише для того, аби попрощатися з Девліном, і зараз повертаюся додому. Упевнена, що зможу дізнатись, де ховається Ангус Скрімм.

Двоє чоловіків мовчки дивилися, як жінка розвернулася й пішла цвинтарною доріжкою.

Тим часом Пітер приєднався до Дугласа. У кущах неподалік також була Кристаль. Ніби нові Невидимі відчували необхідність віддати останню шану первинному Невидимому.

— Слухай, Піте, — почав Дуглас іще до того, як друг підійшов ближче. — Я раніше не мав слушної нагоди поговорити про це з тобою і з Крис…

— Але хіба вона не просиділа з тобою всю ніч? — відповів Пітер дещо сухувато.

— Так, але «образи» виникли лише під час богослужіння в церкві.

— Ти ж не хочеш сказати, що тобі з’явився привид Девліна Стівенсона?

— Ні, але йдеться про таке ж тривожне явище!

— Боже, Дуту, ти говоритимеш чи чекаєш, щоб я тут тебе привселюдно благав на колінах?

— Я знаю, де книга, — відрізав Дуглас.

— Malartium?! — вигукнув Пітер.

— Тихше ти! Так, саме вона.

— Як це може бути? Я думав, ці видіння приходять до тебе лише під час сну, а зараз…

— Так, — промовив Дуглас, червоніючи, — церемонія була трохи нуднувата, і я…

— Ти заснув! — спалахнув Пітер, здригнувшись від думки, що його мати та знайомі прихожани могли це помітити.

— T-c-с! Тихіше, бодай тобі! Я не те щоб заснув, а тільки трохи задрімав і…

— Ти заснув.

— Ну добре, я заснув, але зате дізнався, де книга. Нам хіба не це треба? Головне — притиснути Ангуса Скрімма та врятувати наші дупи, а також решту мешканців Бухти, а може й не тільки їх!

— Добре, більше не перебиватиму, раз ти такий запальний!

— Тепер ми можемо говорити про книгу?

— Давай, я ж пообіцяв не перебивати, не тягни!

— Слава Богу! Так-от, Malartium… Якщо ти пам’ятаєш, в останньому видінні Дамон його кинув до підземної річки…

— Так, так, через тріщину в скелі.

— Атож, і потім жодних слідів не лишилося. Але зараз, коли я… спав у церкві, то знову бачив ту сцену, проте на цей раз зосередився не на Невидимих, а на книзі! Її ніс бурхливий потік, кидаючи на стіни вузького тунелю… потім темрява, знову вода й за нею — водоспад і підземне озеро…

— А потім? А потім?..

— А потім я впав уперед і здорово тріснувся лобом об лавку.

— Це не важливо!

— Як не важливо, дивися, яка гуля…

— Розповідай про книгу! Якби ти поспав трохи подовше, ми б уже знали, куди за нею треба йти і чи можливо її взагалі звідти дістати. Але мене більше за все турбує вся ця вода…

— Я, звичайно, не телепат, але думаю ось що: практично неможливо, щоб книга не постраждала, побувавши в такому потоці й пролежавши в озері стільки років.

— Тим гірше, нам нічого більше не лишається, як чекати твого наступного сну. А поки давай помовчимо, не хочу, аби нас почули.

— Не хвилюйся, народ тут напевно глухий через старість. Найближче до нас Дамон і мій дядько, але мені здається, вони більше захоплені своєю власною розмовою.

Тим часом Кристаль дочекалася, поки пройдуть усі люди, вибралася з кущів і вийшла за ворота. Удалині вона помітила Дугласа з Пітером, що досить-таки жваво розмовляли. Хлопці відразу ж замовкли, коли до них приєдналися дядько Кен, тітка Гетті й Дамон Найт. Дівчинка трималася віддалік, поклавшись на свої темні окуляри та гіпнотичні здібності.

Труну з тілом Девліна Стівенсона опустили в могилу й почали засипати землею. Пастор вимовляв формули останнього прощання.

Кристаль підійшла ближче, щоб запам’ятати обличчя присутніх (хтозна, може, знадобиться…), як раптом почула голос за спиною.

— Пані Кристаль Купер, я так розумію.

Кому належав голос, дівчинка зрозуміла, не оглядаючись: блондинові в темних окулярах і куртці з безліччю кишень. Уже кілька днів вона бачила його в найрізноманітніших місцях, але як не намагалася, так і не змогла прочитати його думки. Роберт Кершо насолоджувався сум’яттям Кристаль, як детектив, котрий зловив крадія на місці злочину.

— Що вам треба? — пішла вона у відвертий наступ.

— Не так грубо, моя люба, заспокойся. Не здогадуєшся, що мені потрібно? — він роздивлявся її із цікавістю. — Намагаєшся прочитати мої думки, так?

Дівчинка зробила крок назад.

— Як ви дізналися?

— О, ти будеш здивована, скільки всього я про тебе знаю. А зараз і ти дізнайся трохи: щодо мене телепатія не працює. Я дуже довго цікавлюся так званими паранормальними явищами і сам навчився дечому.

— Що вам треба? — похмуро повторила Кристаль.

— Мені потрібно знати все, що тобі відомо про Невидимих, — повідомив Роберт Кершо все тим же глузливим тоном.

— Не… Невидимих? — перепитала Кристаль, удаючи, що вперше чує це слово. — А хто це такі?

— О, дурною вирішила прикинутися? Погодься, це тобі не личить. Чи, може, хочеш, аби всі дізналися, що сталося з внучкою нещасної Сьюзан Купер?

— Ох, негідник! — закричала Кристаль, спробувавши вдарити його ногою в пах, але журналіст уник удару і схопив її за зап’ясток.

— Заспокойся ж, тобі кажуть! Я тільки збираю інформацію!

— Що тут відбувається? — спитала якась пані в темно-фіолетовому пальті, підійшовши до них. — Кристаль Купер… це ти?

— Бачиш, не варто було так хвилюватися. А зараз ходімо зі мною, — урезонював дівчинку журналіст, тягнучи до виходу із цвинтаря.

Тим часом до пані в пальті підійшли ще люди, та й решта присутніх звернула увагу на сцену, яка розігрувалася неподалік.

— Відпусти мене, негіднику, — прошипіла Кристаль, — інакше я заявлю, що ти педофіл і намагався мене зґвалтувати!

— А, так тобі до притулку схотілося? — не відступав Роберт Кершо, починаючи нервувати. — Не розумієш хіба, що тобі в сто разів вигідніше спокійно піти зі мною, ніж попастися цим мегерам зі шкільного комітету?

— Піти з вами? — хтось міцно схопив журналіста за руку. — Не думаю, що це необхідно.

— Хай йому біс, — вилаявся Кершо, — тут бракувало ще знаменитого Дамона Найта! — Він спробував вивільнити руку, не відпускаючи, проте, Кристаль. Але Найт, хоч і був набагато старший, не піддався та втримував Роберта доти, доки хтось високий і кремезний вдягнув на нього наручники.

Цим кимось був не хто інший, як шериф, або начальник поліції Туманної Бухти, давній друг Дамона Найта і Кендреда Хелловея.

— Хай йому біс, я ж не зробив нічого поганого! — протестував журналіст.

— Ти помовч. Розберемося. Усе правильно, Найте?

— Спасибі за втручання, — відповів Дамон Найт, який насправді був би набагато щасливіший вирішити цю справу самостійно.

Шериф нахилився до дівчинки, навколо зібрався натовп людей, що навперебій цікавилися, чи все з Кристаль нормально, чому вона втекла з дому. Трохи віддалік стояли Дуглас і Пітер, які нічим не могли допомогти своїй подрузі.

— Ну, юна панночко, — почав шериф, — боюся, ти теж мусиш піти зі мною.

Кристаль спробувала застосувати який-небудь зі своїх трюків, але не змогла впоратися зі свідомостями стількох людей одразу, і зрозуміла, що потрапила в пастку.

— Ви не повинні її заарештовувати, вона нічого поганого не робила, — запротестував Дуглас підбігаючи.

— Я не збираюся її заарештовувати, хлопчику. Але не можу й допустити, щоб вона вешталася вулицями, не маючи опікуна! Це для її ж добра. Ти зрозумієш, коли подорослішаєш.

— Отож, коли подорослішаю, — передражнив Дуглас.

Перелякана Кристаль переводила погляд із однієї людини на іншу, шукаючи шлях до втечі.

— Пане шерифе, прошу не ухвалювати поспішних рішень, — сказав у цей момент Дамон Найт. — Дозвольте, я стану її опікуном на декілька днів, а потім що-небудь вигадаємо.

Усі присутні замовкли, потім почали лунати вигуки схвалення. Шериф був заскочений зненацька.

— Але… я сумніваюся, пане Найте. Звичайно, вас у цьому місті всі знають, але…

— …Якщо сама Кристаль не проти залишитися зі мною, я хочу сказати, — продовжував Дамон. — Я добре знав її бабусю й виконував різні її доручення. Зараз мені трапилася нагода це підтвердити.

— Нічого не вийде, ви й самі чудово знаєте, що це незаконно! — заперечив Роберт Кершо.

— А ти заткни пельку! — вилаявся шериф.

— Я згодна! — радісно оголосила Кристаль.

Сам Дамон Найт запропонував їй піти з ним!

Той самий Дамон Найт, ватажок первинних Невидимих!

— Іди до мене, крихітко! — сказав він і обійняв дівчинку.

— Ми дуже цінуємо вашу великодушність, — повідомив шериф. — Але насправді ж затриманий має рацію…

— Дуже вдячний, — відреагував Кершо.

— Дядьку Кене, скажи що-небудь, — прошепотів Дуглас.

— До речі, Ендрю, — втрутився дядько Кен. — Ми всі поважаємо Дамона Найта…

— Дійсно, шерифе, — підтвердив пастор.

— Так, це було б найкращим виходом, — додала тітка Гетті.

— Так що, Ендрю, припиняй упиратися, — присоромила його нарешті якась пані, котра цілком могла бути його дружиною.

— Ну… ну, якщо всі згодні, тоді хай так і буде. Пан Найт подбає про неї кілька днів, поки суд у справах неповнолітніх винесе ухвалу в цій справі.

Слова шерифа потонули в загальних аплодисментах.

— Ур-ра! — закричали Кристаль, Дуглас і Пітер, обіймаючи один одного й підстрибуючи від радості.

— Ура панові Найту! — вигукнула тітка Гетті, і потім несподівано: — Ой, вибач…

— Ви з глузду з’їхали? — протестував Роберт Кершо. — Поводитеся, як натовп п’яниць!

Але на нього не звернули уваги. Усі, дещо підбадьорені, повернулися до траурної церемонії. Шериф відвів Роберта Кершо до відділку.

Перед тим як журналіста вивели із цвинтаря, він кинув останній погляд на Дамона Найта.

— Хай живе філантроп, — пробурчав Нишпорка з нещирою усмішкою. Кершо відчув новий слід, який зможе ще більше наблизити його до розкриття таємниці Невидимих.

18 Новий дім Кристаль

У «картковій кімнаті», як її називала Грета Роулендс, було темно: вікно закривали віконниці. На круглому столі горіла свічка, а більше світла ворожці й не треба. Грета взяла строкату колоду карт, зосередившись на Ангусові Скріммі. Вона стиха говорила низьким голосом: «Друзі мої, допоможіть мені. Розкажіть про Ангуса Скрімма… Де він знаходиться? Дайте мені відповідь, допоможіть зрозуміти…»

Колода перетасована. Із напівзаплющеними очима Грета зняла першу карту. Перевернувши, кинула її на стіл картинкою догори: смерть, карта зміни, відновлення. Щось одне закінчилося, і щось інше відроджується з попелу…

— …І нарешті, за цими дверима, — сказав Дамон Найт, роблячи паузу для більшого ефекту, — розташовується басейн.

— Ніч-о-ого собі, пане Найте: цей будинок анітрохи не гірший за мій занедбаний маяк, — вигукнула Кристаль і, задоволена, побігла до води, що красиво підсвічувалася.

— Ну, старого маяка в мене немає, але є невелика слабкість до зручностей, — усміхнувся Дамон.

Дівчинка сіла на краєчок басейну та занурила руку у воду, зовсім не боячись намочити одяг.

— А хіба можливо, щоб за стільки років у вас не виникло бажання розділити це все з кимось іншим?

— Гм, так, ну ти знаєш: справи… і потім, після настання певного віку я, можливо, став приділяти дуже велику увагу своїй персоні. А от останнім часом почуваюся самотнім…

— О, про це ви можете більше не турбуватися, — відповіла Кристаль, кидаючи лукавий погляд.

Дамон Найт раптом став серйозним.

— Адже й ти мала почуватися самотньою, чи не так?

Дівчинка подивилася на дно басейну. Зітхнула стиха.

— Бабуся Сьюзан була чудовою, вона всю себе присвятила мені. Коли я поверталася зі школи, ми прогулювалися лісом — це було дивовижно. Дівчинка підвела очі, її погляд немов відображав спогади. — Вона дуже любила природу й казала, що люди забули головне: вони теж є її частиною, і наша самовпевненість не призведе ні до чого хорошого. Ми проводили не одну годину, спостерігаючи за колиханнями якої-небудь квітки або дерева. Спочатку я думала, вони абсолютно нерухомі, але завдяки бабусі дізналася: це зовсім не так, просто їхні рухи часто майже непомітні та залежать від сонця, вітру, того, що знаходиться поряд із ними… Так, я навчилася почуватися дійсно частиною природи, а її вважати своєю частиною…

— …але?

Дівчинка подивилася на нього з подивом: вона не думала ні про яке «але». І раптом почула свою відповідь:

— Але мала небагато друзів свого віку, тому що всі вважали мене дивною, а іноді й боялися… потім почали називати відьмою…

Дамон сів поряд і легенько притиснув дівчинку до себе.

— Я тебе розумію, маленька, навіть не уявляєш наскільки, — прошепотів він. Потім відсторонився й уже бадьоро продовжив. — Але тепер усе по-іншому, правда? Сьогодні ти знайшла двох прекрасних друзів…

Кристаль витерла ніс рукавом і посміхнулася.

— Так, але… Пітера я знаю давно, з нашої школи він один серйозно до мене ставиться. А Дуглас… Із ним познайомилась усього кілька днів тому. Він хоч і здалеку, але класний хлопець. Мені б хотілося, щоб ми всі стали однією сім’єю.

— Тобі родини бракує, так?

Кристаль відвела погляд і не відповіла.

— А що, як ми запросимо Пітера, Дугласа та його тітку з дядьком сьогодні на вечерю?

— Це було б здорово!

— Ось і чудово, — сказав Дамон підводячись. — А зараз будь як удома. Я піду завершу кілька справ. Побачимося за обідом.

— Якщо я не загублюся в цьому будинку!

Кристаль продовжувала сидіти, неуважно водячи рукою по воді й спостерігаючи, як Дамон Найт віддалявся викладеною широкими білими плитами підлогою, поки не зник за дверима з матового скла. Уперше з моменту смерті бабусі в душі дівчини оселився спокій. Можливо, завдяки цій людині Крис віднайде сім’ю.

Хоча ні, було щось не так, якесь відчуття, котре вона хотіла би відігнати. Останні кілька днів Кристаль невпинно прагнула відновити справедливість, ризикувала власним життям і життями своїх друзів. Вона втомилася й розуміла, що слід відпочити… А може, залишити все й жити так, як живе більшість підлітків її віку? Думати про свята, про кінофільми, про одяг чи про їжу? Раптово їй схотілося прийняти гарячу ванну, забути про все та присвятити трохи часу самій собі. Мир, безтурботність, спокій…

Щось було не так у будинку Дамона Найта.

Мир, безтурботність, спокій, забути про все…

Вона відчувала «це», як щось підступне, що охоплює поступово весь будинок.

Мир, безтурботність, спокій, забути про все, почати знову…

Це був Скрімм. Зовсім поряд. Напевно, обрав Дамона Найта своєю наступною жертвою!

— Де ти, Ангусе Скрімме? — укотре повторила Грета Роулендс.

Нарешті карти почали говорити.

Випав король денаріїв. Він був перевернений, лежав головою донизу: це теж мало значення. Зважаючи на суперечності людської натури, самі собою карти не дають прямої відповіді — добре або погано, позитивно або негативно; але якщо вони випадають у переверненому вигляді — слід ураховувати тільки негативні характеристики.

Саме цього Грета й боялася: щось зловісне виникло в Туманній Бухті… Не щось, а хтось. Хтось жорстокий повернувся та хоче значно посилити свою могутність. І йому, ймовірно, це може вдатися.

— Ангусе Скрімме, та будь ти тисячу разів проклятий!

Нарешті ворожка отримала підтвердження: її друзі Сьюзан, Марк і Девлін не померли, а були вбиті! І вбивця не спійманий.

Наступною картою випав диявол.

Диявол… спокушає дружньо, щоб потім уразити…

Хтось веде подвійну гру: хоче здаватися тим, ким не є, чекаючи сприятливого розвитку подій.

Десятка пік: друзі в серйозній небезпеці. У смертельній небезпеці!

Верховна жриця… Слава Богу! Можливо, є надія: якась дівчинка з розвиненими екстрасенсорними здібностями намагається перешкодити Ангусу Скрімму. Якраз у цей момент вона випробовує свою силу…

Кристаль сиділа на краю басейну. Закривши долонями очі, намагалася виявити присутність Ангуса Скрімма, яку так сильно зараз відчувала у цьому будинку.

Тим часом дівчинка відчула неприємний осад: вона не змогла прочитати думки Дамона Найта. Не то щоб намагалася зробити це навмисно, ні, таке не входило в її плани. Але вона настільки звикла відчувати емоції, а то й напрям думок тих, із ким доводилося спілкуватись, що для неї було природним хоч разочок, та «піддивитись». А тут нічого. Як і з тим журналістом, Робертом Кершо, на цвинтарі. Їй узагалі було важче читати думки людей із сильною волею, з непохитним характером. Але принаймні тоді вона такого почуття не мала.

Кристаль спробувала збільшити радіус дії своїх здібностей. Почала сприймати емоції слуг, які, змінившись, із радістю збиралися додому, а потім — навіть тварин, що знаходяться в будинку або біля нього.

Раптом вона зловила потік зловісної енергії, який спускався від будинку до певного місця в Туманній Бухті.

Дівчинка оглянулася та спробувала простежити за ним.

Грета Роулендс витягнула карту башти.

Башта! Усе йшло до поганого кінця, усе ставало ще гірше. Тут було нерозуміння, віра незрозуміло в що.

Карта повішеного, яка означає сумнів, неспокій…

І ось довгождана дама чирв (ізнову дівчинка з екстрасенсорними здібностями), тендітна й беззахисна… а зараз піки, це все негативне… Малій загрожує серйозна небезпека, слід дати їй про це знати!

Хвилиночку: сонце! Сонце освітлює все й відгонить біду. Дівчинка не сама, вона може розраховувати на хоробрих спільників. Двоє її однолітків, одним із яких, напевно, може бути й племінник Кендреда Хелловея…

Проте тепер їм загрожує смертоносна пастка, і до цього причетний друг Трети — Дамон Найт. Але яким чином? І ось з’ясовується таке, що не вкладається в голові: існує якийсь зв’язок між Ангусом Скріммом, Дамоном Найтом і його будинком… неначе…

— Ну й дурепою ж я була!

Вражаюча ідея народилася в Трети Роулендс, і в той же час вона відчула чиюсь вимогу підкоритися.

У цей момент порив вітру змішав карти на столі, хоча вікно було зачинене.

— Я знаю, що ти тут, марно ховаєшся, — промовила Грета, оглянувшись у пітьму кімнати. Іще раз поглянула на карти: дівчинка з екстрасенсорними здібностями вже знає, що їй загрожує небезпека.

— Грето, ні-і-і! — нестямно закричала Кристаль через відстані. Вона дуже далеко, щоб допомогти хіромантці: як же втрутитися? Дівчинка кинулася до телефону, що висів на стіні. Швидко набрала номер.

— Приймальня шерифа, — відповів жіночий голос.

Грета сумно посміхнулася й продовжила відкривати карти. Якби в неї була можливість урятуватися, друзі повідомили б її про це.

— Ну давай, мій дружечку. Минуле завжди повертається, чи не так? — прошепотіла вона в темряву, а та все ущільнювалася, стягувала морок на себе, як зголодніла «чорна діра».

— Рятуйте, одну жінку можуть убити, ви маєте мені допомогти! — залементувала Кристаль у телефонну трубку.

— Заспокойтеся. Як вас звуть і звідки телефонуєте? — безпристрасно запитав жіночий голос.

— Це не важливо! Жінку, якій загрожує небезпека, звуть Грета Роулендс, вона живе в…

Хіромантка по картах стежила за відчайдушними спробами Кристаль, і в той же час шукала хоч який-небудь вихід, альтернативу своєї вже визначеної долі.

«Чорна діра» збільшилася в розмірах настільки, що стала засмоктувати карти, котрі лежали на столі та впали на підлогу, разом із найлегшими предметами меблів. Із ними з кімнати йшло і повітря.

— Добре, я зрозуміла, тепер заспокойтеся, — лунав жіночий голос у телефонній трубці.

— Та припиніть ви мене заспокоювати! Краще скажіть, що за цією адресою вже відряджено людей!

— Відряджати? Навіщо?

— Тобто як?..

Голос став нижчим.

— Ми ж не можемо брати до уваги всі дзвінки від неврівноважених юних персон.

Кристаль не повірила своїм вухам.

— Але я ж вам повідомляю про підготовку вбивства і…

— Що може знати про вбивства таке ніжне створіння, як ти, Кристаль?

У дівчинки все похололо всередині.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? Я вам його не називала…

Тепер це був уже явно чоловічий голос.

— Магія — не дитячі іграшки, дитинко моя.

Із Грети градом лив піт, серце билося, як божевільне, а дихати ставало все важче. Тепер вона знала, що порятунку не буде, але продовжувала відкривати карти, які вмить зникали разом із залишками кисню. В її друзів є надія? Зло буде переможеним?

П’ятірка чирв. Повернення, подив, помилкові обіцянки…

Кілька, швидше за все п’ять чоловік приходять на допомогу дітям. Хто вони? Минуле… вони з’явилися з минулого? Ні, вони представляють минуле, яке було таким лише в якомусь сенсі. Вони наближаються не морем, не землею, не повітрям, але все-таки наближаються. Як це може бути?

В очах у Грети потемніло, уже не було сил фокусуватися на предметах. Через кілька секунд усе буде скінчено. Вона відкрила останню карту і знайшла те, що шукала.

Місяць. Промені світла здалеку, потім зірки, і нарешті, сонце. І з ним разом — надія.

Минуле повернулося, щоб сплатити за рахунками.

Остання думка Грети була адресована Кристаль. Немов заповіт підтримки та побажання сміливо йти вперед.

Дівчинка отримала послання, але воно не допомогло зупинити сльози.

І цього разу вона не змогла перешкодити Ангусу Скрімму.

19 Маску гетъ!

Коли Пітер Пікі ввечері прийшов по Дугласа в дім Хелловеїв — його дядька й тітки, він побачив там метушню.

— О, Пітере! Ласкаво просимо! — на ходу привітала його тітка Гетті та побігла вгору сходами зі швидкістю, яка при її комплекції вельми вражала. За мить вона вже була на другому поверсі.

— Так мені можна ввійти, пані Хелловей? — обережно запитав Пітер.

— Звичайно, Пітере. Даруй, я трохи затримаюся. Дуглас у своїй кімнаті, онде. Проходь, почувайся як удома.

— Спасибі, пані Хелловей, — відповів хлопчик, поправляючи краватку, вдягнену до того, що він звик вважати своїм парадним костюмом.

Піт піднявся сходами і, поспішаючи до кімнати Дугласа, ледь не налетів на тітку Гетті, яка гамселила у двері ванної.

— Вибач, Пітере. Гей, чоловіче, ти збираєшся виходити?

Дядько Кен прочинив двері:

— Привіт, Пітере.

Він був одягнений у велюрові брюки з легким жилетом і піджаком з накладками на ліктях — так, як його зазвичай бачили в бібліотеці.

— Ти хочеш, напевно, щоб я збожеволіла? — спокійно запитала тітка Гетті. — Ти чекав стільки років і нарешті вирішив мене добити.

— Га? Що ти хочеш сказати, Гет?

— Я кажу, що не ходять на вечерю до одного з найвідоміших людей Сполучених Штатів Америки, прибравшись вченим обідранцем!

— Ходімо, Гет. Дамон і я знаємо один одного з народження, і лише через…

— Ну я точно збожеволію із цим…

— Гаразд, сама скажи, що я маю вдягти.

Здивований Пітер залишив немолоду пару в суперечці й постукав до Дугласа.

— Агов, Дугу, можна ввійти?

— Заходь, заходь… Що ти про це думаєш? — несміливо запитав хлопчина, коли Піт відчинив двері. Це був той же Дуглас, але в чистішому й випрасуваному одязі. Мабуть, його батько не подбав про те, щоб купити синові який-небудь елегантний костюм. Але Дуглас постарався виглядати якомога пристойніше, ймовірно, через Кристаль.

— Я от що думаю… — сказав він, червоніючи. — Я одягнувся, як завжди, адже нічого кращого в мене немає. Ти подивися… не здаюся я ідіотом?

— Не більш, ніж я, — відповів його друг, пригнічено дивлячись у велике дзеркало на дверцятах шафи, і почав знімати піджак і краватку.

— Е, Піте, що ти робиш? Ти…

— Я знаю, що роблю, — посміхнувся Пітер, кидаючи піджак і краватку на ліжко, — тільки уяви, як сміятиметься Крис, побачивши мене в цьому вбранні. Ти не даси мені свій светр?

— Хочеш сказати, що Крис не подобаються елегантні чоловіки? — запитав Дуглас, простягаючи другу одяг.

— Спокійно, усе нормально, — відбувся жартами Пітер, натягуючи светра. Зазирнув у дзеркало: на кілька розмірів більше, ніж треба. Крім того, хлопчина виглядав тепер старшим за свій вік.

— Піте, слухай, — раптом серйозно сказав Дуглас. — Сьогодні після обіду я дивився комікс, тут на ліжку… Ну й заснув…

— Тільки не кажи, що тобі наснилося продовження про Malartium). — схвильовано перебив Пітер.

— Саме так. І тепер я знаю, де він зараз знаходиться.

— Що означає «зараз знаходиться»? Хіба сон був не про події шістдесятирічної давнини?

— Не можу сказати напевно, але я відчуваю. Пам’ятаєш, минулий сон урвався на тому, що книга потрапила в підземне озеро?

— Так, так…

— Так-от, не знаю, як вона звідти перенеслася, але зараз книга в гроті, всипаному уламками… — чого ж? — гірського кришталю… або, як його, кварцу, чи що.

— Ну і?

— Ну і все. Цього разу я більше не бачив нічого особливого. Сон тим і закінчився. Тому думаю, книга ще лежить у тому гроті й, що найголовніше, у сухому місці.

— Та ну!

— Іще не все. Може, звичайно, це нічого не означає, але зараз я прокинувся спокійним, а не переляканим і з калатаючим серцем. Здається, мої видіння досягай логічного кінця, і тепер я вільний. Готовий заприсягтися, що мій наступний сон буде вже без кошмарів.

Несподівано двері відчинилися, а Пітер, не встигнувши відповісти, так і залишився з відкритим ротом.

— Спробуйте тільки сказати, що ще не готові! — напала на них тітка Гетті.

— Давно готові, тітко.

— Добре, хлоп’ята, ви не дали мені розчаруватися в чоловіках.

— Раді старатися! — відповіли хором двоє друзів. — …пані Хелловей, — додав Пітер.

Електричні ворота будинку Дамона Найта відчинилися з неголосним дзижчанням.

Кендред Хелловей, який виходив із машини подзвонити в домофон, знову сів в авто й увімкнув першу передачу.

— Слухай, адже він не запитав твого імені, звідки він знає, що це ми? — стривожився Дуглас.

— Швидше за все, друже, — втрутився Пітер, — тут установлені телекамери.

— Гадаю, що Пітер має рацію, Дугласе, — відповів дядько Кен. — А оскільки не видно охоронців, тут дуже довіряють системам автоматичної сигналізації.

— Ага, — прошепотів Дуглас на вухо Пітеру. — Поки Ангус Скрімм не прийшов до нього в гості…

У вечірній прохолоді автомобіль їхав крізь хвойний ліс звивистою доріжкою. Із-за дерев виднілася розкішна вілла мільярдера, схожа на гігантську змію, що витончено облаштувалася на гірському схилі.

— Гей, Піте, що ти про це скажеш? — вигукнув Дуглас.

— Я нічого не можу сказати, просто немає слів!

— Здорово! Напевно, тут і антена супутникова є.

— Та що там антена, він прямо цілий супутник може орендувати!

— Хлоп’ята, прошу вас, — сказала тітка Гетті, — не так жваво. Не забувайте, що для нього все це нормально.

— Нормально? Гаразд, я навіть не питатиму, де в них у будинку туалет, щоб не заблукати!

Дядько Кен зупинив машину біля гранітних сходинок ґанку, які вели до масивних двостулкових дверей інкрустованого дерева. Усе здавалося спокійним, хоча Дуглас відчув нав’язливу присутність чогось таємничого.

Двері відчинилися, показалися Дамон Найт і Кристаль, яка побігла до своїх друзів. Дівчинка посміхалась, але підлітки відразу зрозуміли: щось не так.

— Крис, ти стривожена? — запитав Пітер пошепки.

— Грета, — відповіла Кристаль, прагнучи не показувати своєї пригніченості, — мертва. Її убив Скрімм!

— Що? Але як… Як?!

— Це ще не все, — продовжувала дівчинка, якомога сильніше притишивши голос. — Тут у будинку щось є, я це відчуваю всім своїм єством, але не можу зрозуміти, що це таке і хто нам загрожує!

— Ну, — мовив Дуглас, — принаймні про кого може йтися, здогадатись неважко, чи не так?

Кристаль подивилася на Дамона і родичів Дугласа, які заходили до будинку.

— Я цього не говорила, Дугу, дійсно не говорила.

— Що ти маєш на увазі?

— Діти, ви йдете? — з ґанку покликав Дамон Найт.

— Так, ми зараз, — радісно відгукнулася Кристаль і побігла до нього. Хлопці задумливо пішли за нею.

Усе, що вони чули раніше про цей будинок, не йшло в жодне порівняння з тим, що вони побачили насправді.

Гігантські зали (тут хоч їздь на велосипеді); каміни, настільки просторі, що всередині можна було не тільки крісло поставити, але й цілу кімнату обладнати; а найголовніше…

— Пане Найте, адже це не гусяче яйце, як мені здається… — пожартував Дуглас, дивлячись на великий коштовний камінь у скляному футлярі нагорі невеликої колони.

Господар посміхнувся й підійшов, щоб увімкнути підсвічування.

— Це — перлина колекції Дамона Найта. Найбільший алмаз, здобутий на моїх копальнях у Південній Африці.

Запрошені підійшли розглянути експонат.

— Але ви, молодь, напевно більше оціните це, — сказав Дамон. Дерев’яна стіна від’їхала убік, і підлітки побачили кінотеатр принаймні на двісті місць, та ще й з панорамним екраном.

— Вражає, пане Найте, — прокоментував Пітер, ще не оговтавшись від здивування.

— Вражає? — приголомшено повторив Дуглас. — Та це просто «вау!» Ні, «супервау!» Або…

— Ви маєте ще побачити басейн, — перебила його Кристаль, не давши продовжувати до безкінечності.

— Басейн?

Господар будинку щиро розреготався.

— Проведи їх, Кристаль. Ми чекатимемо на вас в обідньому залі.

Підлітки побігли на нижній поверх, а Найт повів гостей до обіднього залу: неосяжного приміщення з мармуровою підлогою та високими візерунчастими вікнами, з видом на затоку.

Але найнезвичайнішим було те, що із самої середини скельної стіни виливався водоспад, відокремлений усього лише товстим бар’єром із опуклого скла.

— Непогано, Дамоне… — на більше в Кендреда Хелловея забракло слів. Він поглянув на свою дружину, яка теж сторопіла від захоплення. Усупереч її застереженню дітям, вона здивувалася сильніше за всіх: як роззявила рот від подиву, ледве переступивши поріг цього будинку, так більше його і не закрила.

— Ця скляна стінка не пропускає звуків, — із задоволенням пояснив Дамон Найт. — Інакше нам довелося б кричати один одному, аби бути почутими. — Потім він жестом запросив гостей спуститися на три сходинки вниз, до ніші, яка слугувала за вітальню. А сам підійшов до візка з лікерами та почав готувати аперитиви.

— Я перепрошую за таке запитання, Дамоне, — Гетті Хелловей нарешті змогла щось вимовити. — Як вам удається підтримувати все це в порядку? Я поки що не бачила слуг. Ви чарівник?

Задоволений господар розсміявся.

— Прибиральниці приїжджають із сусіднього міста один раз на тиждень. Роботи небагато, якщо взяти до уваги — як ви й самі чудово знаєте — що я тут практично не буваю.

— Так, ми читали про тебе в газетах, — пожартував Кендред Хелловей.

Мільярдер спустився до гостей, тримаючи тацю з напоями.

— Кене, — почав він серйознішим тоном, — ми вже говорили нещодавно, але я хочу продовжити зараз, коли присутня й твоя дружина.

«Ой», — подумав дядько Кен.

— Запитаю прямо: ти згоден розділити все це зі мною?

Пані Хелловей, яка почала пити свій аперитив, похлинулася.

— Ми ж уже говорили, Дамоне, у мене є моя бібліотека, і я більше нічим не хочу займатися. Мені подобаються книги, фантазія авторів…

— Фантазія, фантазія… — передражнив його Дамон, усаджуючись у м’яке крісло. — Узагалі, Кене, скільки тобі років? Гаразд, не відповідай, ми однолітки…

Кендред Хелловей іще раз подивився на нього: вони були одного віку, але старий друг виглядав молодшим на… десять? Ні, щонайменше на двадцять років.

— Ти говорив про фантазію, — продовжував Дамон. — Хочеш по-справжньому пережити ті відчуття, які в нас були, коли ми шукали собі секретний і таємничий сховок? Хочеш ізнову поглянути на небо та виявити, що зірки виблискують не так сильно, як твої широко розплющені очі? Хочеш ізнову стати тим хлопчиськом, котрим був? Я пропоную зробити фантазію частиною твого щоденного існування. Розділити разом зі мною вищу правду магії!

Дамон дав другу час подумати над цими останніми словами. Небо за вікном спохмурніло.

Кендред Хелловей був приголомшений. Він утратив ясність думки, не розумів, чого хоче… або навпаки, добре усвідомлював і бажав зупинити щось іще до того, як воно зайде дуже далеко.

— Спасибі, Дамоне, але я вже тобі говорив…

Найт розчаровано скрикнув, змахнув руками, і на підлозі спалахнуло зелене полум’я, від якого зажевріла стеля, шибки вибухнули й тисячі золотих іскор наповнили зал.

— Магія, Кене! Справжня магія!

Дамон зробив інший жест, і все зникло, ставши таким самим, як було до того. Дуглас, Кристаль і Пітер бачили все крізь прочинені двері.

— Це Дамон, — прошепотіла Кристаль, але на її репліку друзі не звернули уваги.

— Магія, друже Кене! — повторив Дамон Найт. — Ну, яка твоя схвальна відповідь?

Кендред Хелловей уже по-іншому поглянув на друга, тоді на дружину, яка готувалася захищати свою точку зору… І замислився.

Він подумав про все те, що можна було б отримати. Про все, саме так. Про нову молодість, про нове життя, багатство, вплив, задоволення найменших капризів, володіння книгами, які вважаються втраченими назавжди, про розкриття найпотаємніших секретів!

А потім? Дізнавшись про все, випробувавши все й опанувавши всім, що ще можеш отримати?

Він подумав, як часто, дивлячись на світло у вікнах чужого будинку, згадував свою сім’ю та дитинство. Дитинство, — віднесене часом, але яке може повернутися в мріях, запахах і смаках, коли б ти не забажав… Як несподіваний подарунок.

Він подумав про людей, що приходили до його бібліотеки. Їхні обличчя, їхні очі були сповнені життя, малих і великих подій, які помічав також і він, адже є прекрасні дні, і є дні, про які краще не думати, що вони трапилися. Тому що ті люди, як і він сам, продовжували любити і мріяти.

Він подумав про свою дружину й багаторічне до неї кохання.

Він подумав про все це та ще про тисячу різних речей. І усвідомив, що в них і полягала та магія, яка його цікавила. І він її вже мав.

Кену хотілося пояснити це своєму старому другові, аби той зрозумів, аби спробував… Але, подивившись у його очі, побачив, що час і обставини створили між ними непереборну прірву. Тепер Кендред і Дамон уже надто далекі один від одного, щоб досягти розуміння.

Тому він просто сказав:

— Спасибі, мене це не цікавить.

У Найта перехопило подих.

— Як?.. — тільки й зміг вимовити він нарешті. — Жалюгідний, сповнений пафосу дідуган! Я тобі пропоную весь світ, а ти…

У цей момент Кристаль увірвалася до залу.

— Увага, пане Хелловею! Це Дамон, а не Ангус Скрімм… — але слова застрягли в її горлі, адже з вигуком роздратування Дамон Найт зробив жест, і дівчинку відкинуло до стіни.

Кендред залишив дружину й підбіг до Кристаль поглянути, чи не поранена вона. Раптом його осяяло. Повернувшись до друга, він запитав:

— Дамоне, ти сказав, що можеш дати мені все, що схочу, так?

— Так, — відповів той із обережністю.

Хелловей пильно подивився йому в очі.

— Поверни мені Сьюзан, Марка та Девліна, — промовив нарешті.

Дамон Найт зблід, потім посинів від злості.

— Замовкни! Мовчи, мовчи, мовчи!

Дуглас, що застиг як укопаний на порозі кімнати, бачив, як дядько Кен упав на підлогу, судомно схопившись за горло, груди його здіймалися… він не міг зробити вдих! Цей демон якимось чином не давав йому дихати!

Дядько боровся ще якийсь час, потім знепритомнів.

— Облиш його! — тітка Гетті кинулася до чоловіка на допомогу, і незабаром той почав дихати знову. — Що ти сподіваєшся отримати в такий спосіб?! — крикнула вона Дамону.

— Він дурень! Я запропонував йому те, до чого він завжди прагнув! Це не та фантазія, яку він хотів? Я дав йому можливість утілити фантазію в життя… Створити за її допомогою власний світ, і він відмовився!

— Ти обіцяв йому прямо протилежне, хіба не розумієш? Краса фантазії полягає в прагненні, а не у володінні; в ілюзії, у часі, витраченому на фантазування! А ти запропонував йому смерть фантазії!

Дамон Найт знову здійняв руки.

— Досить, пані, я…

— Негідник! — Дуглас рвонувся до мага.

— Хлопчику мій, — кинув Дамон Найт у його бік, — чи не занадто ти товстий для того, щоб зображати Еррола Флінна?

Дуглас відчув, що все його тіло несподівано обважніло. Із кожним кроком хлопчину все сильніше притискало до підлоги, поки, дійшовши до чарівника, він не впав на коліна. Сил підвестися вже не було.

— Будь… ти… п-проклятий… — безсило прохрипів Дуглас.

— Наших б’ють! — відчайдушно заволав Пітер, стрибнув Дамону на спину та накинув йому на голову скатертину. Прагнучи не дати магові виплутатися, шукав поглядом Кристаль.

— Крис, ти де? Сюди, дай мені руку!

Але дівчинка, хоч і прийшла до тями, та все ж байдуже спостерігала за розвитком ситуації, ніби її все це не стосувалося.

— Хлопчику мій, — пролунав голос Дамона в Пітера за спиною. Той оглянувся і побачив мільярдера, котрий спокійно налив собі келих червоного вина і продовжував: — Якщо хочеш зловити кого-небудь… або що-небудь за допомогою скатертини, ти маєш спочатку переконатися в тому, чи здатна скатертина втримати всіх…

— Утримати всіх? — пробурмотів Пітер, дивлячись на згорток у руках. Чарівника, якого він вважав спійманим, там не було, а в скатертині… великий волохатий павук упав йому на черевик, потім іще один і ще — усі жовто-чорні. Переляканий хлопчик випустив скатертину, і весь повзучий вміст вивалився йому на груди.

— Ой! Рятуйте! Криста-а-аль! Кри-и-ис!

Пітер катався по підлозі у відчайдушних спробах звільнитися від павуків, які заповзали йому під одяг.

— Криста-а-аль!!!

— Пітере! — хлопчина відчув дотик рук подруги. — Пітере, я не знаю, що ти бачиш, але на тобі нічого не немає, чуєш? Нічого немає!

Усупереч словам Кристаль, Пітер не наважувався розплющити очі, боячись, аби в них не заповзли павуки. Неможливо, щоб це була тільки ілюзія. Адже тисячі лапок лоскочуть його під одягом!

— Пітере, заспокойся, нічого немає!

Несподівано пролунав сміх Дамона.

— Можеш дивитися, хлопчику мій, — мовив маг. — Це був тільки жарт, сподіваюся, ти не сприйняв його серйозно, адже завжди здавався мені безстрашним хлопцем!

Пітер обережно розплющив одне око. Жодних павуків. Розплющив друге й почав обмацувати одяг. Ні, жодних павуків.

Регіт Дамона луною віддавався в просторому залі.

Тремтячи від потрясіння, Пітер подивився на дівчинку, що схилилася над ним.

— Це ілюзія, усього лише ілюзія…

— Лобовою атакою ми нічого не досягнемо, Піте. Варто знайти інший спосіб.

— Ви починаєте мене дратувати, хлопці, — сказав Дамон, хапаючи Дугласа за комір і тягнучи до товаришів. — А поки ви думаєте, як мене знешкодити… — Він дістав із кишені пульт дистанційного керування і натиснув на якусь кнопку. Перегородка з опуклого скла, що відокремлювала водоспад, від’їхала вбік і зникла в скелі. До залу ввірвалося холодне й вологе повітря. Мільярдер натиснув на іншу кнопку, і за водоспадом запалився прожектор, освітлюючи вхід до печери. — …у мене є для вас робота, — повідомив він, широко посміхаючись.

Шериф полегшено зітхнув, коли Роберт Кершо сів у потяг, який мав відвезти його якнайдалі від Туманної Бухти. Усю ніч і більшу частину дня полісмен вислуховував марення цього журналіста про незвичайних підлітків і якийсь загін шістдесятирічної давності. Шериф так і не зміг зрозуміти, чи вважає журналіст його таким же наївним, як і своїх читачів, чи багато років полювання на примар просто звели бідолаху з глузду.

Принаймні тепер це вже не його справа. Начальник потяга дав свисток, почувся звук дверей, що закривалися, і, швидше за все, шериф уже ніколи не побачить Роберта Кершо.

Неподалік, тримаючись осібно, двоє кремезних чоловіків чекали розпоряджень. Начальник поліції подивився на годинник і уявив, як його дружина вдома готує вельми непогану вечерю.

— Гей, начальнику, агов!

Шериф роздратовано підвів очі на вікна потяга. Роберт Кершо дивився на нього зі своєю звичайною немов приклеєною усмішкою.

— Послухайте, начальнику, даруйте, якщо помиляюся, але я так розумію, що мої розповіді не дуже збентежили вас, ґа?

— Угу, — відповів шериф. — Цілком правильний висновок, друже.

— І я боюся, що нічого не станеться, коли я вам скажу, що тут, у Туманній Бухті, готується щось жахливе, і лише я можу цьому запобігти.

— Абсолютно нічого не трапиться.

— Ось цього я й побоююся. Ну, до побачення.

— Бувай.

Усміхаючись про себе, Роберт Кершо відійшов від вікна. Іще раз перевірив талончик зі своїм ім’ям і адресу на валізі. Так, усе на місці: завдяки цьому він зможе спокійно отримати речі на станційному складі. Потім поправив на шиї фотоапарат. Той був у міцному чохлі, вистеленому всередині кількома шарами м’якої тканини. Щоб не сталося, як минулого разу, коли Кершо довелося стрибати з потяга і його «Нікон» розбився вщент.

Потяг рушив, і журналіст примусив себе сидіти на місці, поки охорона не піде зі станції. Потім чоловік підвівся й поспішно почав шукати порожнє купе.

— Дамоне Найте, — пробурмотів він, — я йду до тебе.

20 У пошуках утраченої книги

Приміщення, мебльоване функціонально й по-сучасному, було кабінетом Дамона Найта. Поляризаційне скло не пропускало променів уранішного сонця, допомагаючи Кристаль сконцентруватися. Дівчинка лежала на дивані із заплющеними очима, горілиць, схрестивши пальці рук на животі.

— Ти відчуваєш їхню свідомість? — запитав Дамон Найт.

— Звичайно, а ти думав, я тільки вчуся? — роздратовано відповіла Кристаль. — Вони бояться.

— Не мали б. Устаткування, яким я їх забезпечив, застосовують мої розвідники в Південній Африці, й додатково хлопці можуть розраховувати на допомогу «телепатки». Якщо хто і здатний знайти Malartium та повернутися живим і здоровим, так це вони.

— Ось це «якщо» мене й бентежить, — саркастично прокоментував Дуглас.

Кристаль навела «міст» між своєю свідомістю та свідомістю двох друзів: вона сприймала все, що вони випробовували; усе, що вона відчувала, відчували хлоп’ята.

Спочатку Дуглас звернув увагу на дивну річ: у нього почала зудіти рука, але, збираючись почухати її, він зрозумів, що свербить не в нього, а в Пітера. Так само й відчуття від інших рухів на зразок ходи або нахилів примушували його плутатися.

Проте із часом хлопчисько навчився відрізняти свої думки від думок і відчуттів інших.

Він перевірив спорядження, яке їм надав Дамон Найт. Не можна було сказати, що на цьому заощадили. Наприклад, каски, видані обом, були справжнісінькі, спелеологічні. Усередині хлопчина намацав подвійну підкладку з цупкого, не відомого йому матеріалу, здатного захищати від випадкових ударів і зберігати незмінною температуру голови. Ноги хлопців були взуті в масивні черевики, ідеальні для прогулянок горами, а для рук передбачалися рукавиці, котрі добре захищали, та не позбавляли пальці чутливості на випадок, коли доведеться за щось схопитися.

Пітер ніс навіть непромокальний ранець, куди слід було покласти Malartium, якщо той буде знайдений.

Найдивовижнішою річчю був сонар полегшеної конструкції, розміром трохи більше за пачку цигарок, прикріплений на поясі кожного з хлопчиків. На екран приладу виводилися контури стін печери з відстані більше ста метрів. Таким чином ризик заблукати й не знайти виходу був значно знижений. Хлоп’ята вирішили користуватися сонарами по черзі, щоб зберегти ресурс батарей.

— Що-небудь видно? — довідався Дуглас.

— Поки нічого, — відповів Пітер, не відриваючи очей від апарату.

Вони залишили вже далеко позаду будинок Дамона Найта, а кінця тісній галереї все не було видно.

— От цікаво, скільки нам іще йти до потрібного місця? Якби замість усіх цих причандалів він нам дав по велосипеду, можливо, ми виглядали не так переконливо, та зате дісталися б набагато раніше!

— А якщо б ти тоді на цвинтарі втримався від розповіді про свій сон щодо Malartium, ми, можливо, не опинилися б у такому становищі!

— Та щоб йому, ну звідки ж я міг знати, що Дамон Найт мене чує? У цього чолов’яги слух, як в орла!

— Зазвичай кажуть «око, як в орла». Не чув, щоб в орлів… Стривай! — Пітер підстрибнув. На екранчику дві червоні ламані лінії стін тунелю несподівано розійшлися. Хлопчисько натиснув на кнопку масштабування, і зображення збільшилося так, що позначилися контури великого грота. — Яблучко, Дугласе! Я б сказав, що це тут!

— Ти побачив? Достатньо було тільки підвищити голос…

Двоє друзів уже йшли знайомими місцями. Шум підземної річки досяг їхніх вух.

— Дивися, ми прийшли — он вхід до нашої секретної бази, — показав Дуглас.

— Або, за іншою термінологією, місце виходу Ангуса Скрімма з ув’язнення, — уточнив Пітер.

— Проте коли це так, то що сталося з чаклуном?

— На жаль, на даний момент ми не маємо можливості зайнятися цим питанням, — відповів Пітер, після чого заплющив очі, щоб краще зосередитися. — Крис, ти мене чуєш? Ми прийшли до грота. Що тепер?

Якийсь час хлопці чекали, потім пролунала чітка відповідь Кристаль.

— Я весь час вас чую, Піте. Дамон звелів проникнути в отвір, через який витікає підземна річка. Будьте уважні, моя вам порада!

Дуглас зазирнув до розколини й судомно ковтнув.

— Якби ми були вразливішими, я б сказав, що, судячи із шуму, цей потік понесе нас прямо до пекла!

— А ти дивися не впади в нього, — застеріг Пітер, починаючи спускатись.

— Тобі легко говорити, а якщо я все-таки впаду?

— Тоді пливи й тримайся якнайдалі від гострих виступів скелі.

— Знаєш, я тобі ще не сказав…

— Про те, що страждаєш клаустрофобією?

— Ну так, мені здається, що я страждаю також і клаустрофобією, але зараз маю на увазі інше…

Пітер повернувся й ліхтар на касці осяяв бліде обличчя товариша.

— Тільки не здумай сказати…

— О, ні! — вигукнула Кристаль у їхній свідомості.

— На жаль, друзі. Ваш товстенький Дуг не вміє плавати.

Пітер подивився на підземний тунель, яким потік спрямовувався до океану. Там не було жодного відрізка, де можна було б пройти спокійно: їм доведеться триматися за скелю впродовж усього переходу. Як туди, так і, якщо вийде, назад.

— Ну добре, Дугу, — сказав Пітер нарешті. — Перша порада все одно залишається: не впади до потоку!

— Знаєш що? Я ось думаю, що в картоплини більше розуму, ніж у тебе!

— Ну не знаю, чи втішить тебе те, що я плаваю досить непогано. Моя тітка працює інструктором і навчила мене навіть рятувати тих, хто потопає. Зокрема, робити штучне дихання.

— Тобто ти зможеш зробити мені «рот у рот»?

— Запевняю тебе.

— Тоді от що: якщо тобі доведеться рятувати мене, ну, якщо я таки впаду у воду…

— Так, Дугу?

— Дай мені потонути.

— Хлоп’ята, ворушіться, — втрутилася Кристаль. — Підтримка телепатичного контакту на такій відстані починає мене стомлювати!

— Добре, добре, Крис, не сердься, — відповів Дуглас. — А… Ти підеш першим, Піте?

— Гаразд, боягузе, іди за мною. І будь уважним, я прошу. — Він поправив окуляри та зник у тріщині.

— Ну що, вони просуваються? — нетерпляче запитав Найт.

— Звичайно, дядечку Дамоне, — відповіла Кристаль, надаючи сарказму останнім двом словам. Дівчинка помітила, що в неї тремтять руки: скоро доведеться перервати зв’язок і відпочити.

Дамон угадав думки Крис.

— Ти можеш облишити їх на деякий час. Думаю, наступної години хлопці тільки рухатимуться тунелем.

— Що таке, дядьку Дамоне, ти турбуєшся про мене?

По його безпристрасному обличчю пробігла тінь смутку.

— Я розумію, Кристаль, що ти маєш відчувати. Але коли закінчиться вся ця історія, я хочу, аби ти залишилася зі мною. Упевнений, із часом ти зрозумієш і схвалиш мій вибір.

Дівчинка глузливо посміхнулася.

— А інакше ти вчиниш зі мною так само, як зі своїми старими друзями? Усе ж було? Вони опиралися твоїй волі?

— Ні. Вони були піщинками в механізмі, який я запустив, аби стати Верховним Магом. Вони могли про щось здогадуватися. Було практично неймовірно, що вони зможуть мені перешкодити, але ставка у грі надто висока.

— Коли скінчиться ця історія, ти можеш зробити все, що схочеш, — сказала Кристаль зі злістю. — Спробуй примусити мене змінити світогляд. Чом би не розіграти комедію, вдаючи, що ти не в змозі цього досягти? Але поки я можу робити вибір, то ніколи не перейду на твій бік!

— Хлоп’ята, ви мене чуєте?

— Чуємо, але не так добре, як раніше, — відповів Пітер за обох.

— Так, я починаю втомлюватися. Могутній чарівник, який тут зі мною поряд, зглянувся, щоб дати мені невеликий спочинок…

— Тут усе чудово, — заявив Дуглас, намагаючись зробити свій голос веселим. Хоч і розумів, звичайно, що не зможе обдурити Кристаль, приховавши страх, який палив його розжареним залізом відтоді, як хлопчина почув гуркіт потоку внизу. — Будь певна, ми вкрай обережні. До того ж Піт — досвідчений плавець.

— Домовилися. Будьте уважні.

— Так, матусю. О’кей.

Спочатку одна рука, потім друга, одна нога, за нею друга — двоє хлопців просувалися вперед. Дуглас не припиняв дорікати собі за зайві кілограми. Пітер щохвилини дивився на сонар: ця темна галерея здавалася нескінченною.

— Дугу, я думаю, що ти не в змозі визначити за своїм сном, скільки нам ще йти до підземного озера.

— Абсолютно, Піте. Видіння було заплутаним і уривчастим. Ти пробував робити максимальне збільшення?

Пітер послухався поради товариша, зупиняючись, аби натиснути на кнопку.

— Стривай, зараз наведу. Спробую задати відстань до двохсот метрів…

Раптом камінь, за який Пітер тримався правою рукою, відірвався від скелі.

— Піте?.. — ледве чутно прохрипів Дуглас, заціпеніло дивлячись, як його друг падає в бурхливий потік. Кам’яний виступ, що трапився на шляху Пітера, зупинив падіння. Але, не витримавши ваги всього тіла, плече хлопчиська раптом зрадницьки хруснуло. Пітер скрикнув від болю.

— Йо-о-ой! Допоможи, Дугу… Рука не рухається, я не можу… не можу…

— Намагайся не ворушитись! — прокричав Дуглас, спускаючись до нього. — Я тобі сказав не ворушитися!

— Не можу нічого вдіяти! Камінь слизький! Я сповзаю!

— Тримайся! Ми вже майже на місці. Витягни ногу!

Дуглас схопив його за черевик.

— Я тебе тримаю, Пітере, тримаю! Тепер…

Але тіло його друга вже майже повністю сповзло з виступу. Черевик Піта вислизнув із рук Дугласа.

— Дугла-а-асе-е! — устиг прокричати хлопчик перед тим, як упасти у вируючі хвилі.

Кристаль здалося, ніби блискавка сяйнула в її мозку: дівчина відчувала лише жорстокий головний біль. Бабуся навчала внучку способам угамувати такий «телепатичний» біль, і Кристаль сподівалася, що зможе зробити це щонайшвидше.

Дамон Найт мовчав, аби не порушувати її відпочинку. Коли в нього буде Malartium, тоді вже маг не залежатиме ні від кого у світі. Він зможе знати, що відбувається в будь-якій частині планети… і за її межами.

Якби книга була в нього зараз, Найт би особисто міг спостерігати за цими двома шибениками.

Якби книга була в нього зараз, він сильно здивувався б, дізнавшись, що ніхто із цих двох не перебуває там, де, як він думав, вони мають знаходитися. У підземному тунелі не було нікого.

Річка продовжувала свій божевільний рух.

21 Стрімголов

Є люди, які вважають себе сміливими, та коли треба довести це на ділі, відступають назад. Інші навпаки, гадають, що вони — найостанніші боягузи, а потім дивують себе та інших своєю поведінкою. Ніколи не можна бути впевненим у тому, як вчиниш у надзвичайній ситуації, доки не зіткнешся з нею насправді.

Дуглас не довго думаючи, увійшов слідом за другом у хвилі бурхливого потоку. Можливо, якби він подумав, то не наражався б на небезпеку, міцно тримаючись за стіну тунелю. Але почуття обов’язку виявилося сильнішим.

Хоча в той момент він якось не пам’ятав про Пітера. Коли минула перша паніка, хлопчина зібрався на силі, вдихнув повітря та спробував уникнути зіткнення зі скельними стінами.

Захисна каска міцно трималася на голові, а оскільки була водонепроникною, ліхтар продовжував справно працювати. Не вміючи плавати, Дуглас рухав руками й ногами так, як бачив у кіно. Нарешті йому вдалося залишатися на плаву та дихати більш глибоко. Хлопчик не знав, з якою швидкістю його несе потік, але ця швидкість не була малою. Він навіть подумав, чи зможуть вони взагалі повернутися назад. Відзначив, що стіни стали значно ближчими одна до одної. Раптом попереду блимнуло світло ліхтаря на касці Пітера.

— Піте-е-ере! Буль… буль… — Піте-ере-е-е!

Дугласа знову накрили хвилі, він перекидався під водою, доки не втратив відчуття орієнтації. Неймовірним зусиллям спробував рвонутися вгору, але стукнувся каскою об дно потоку. Спливши від поштовху, закашлявся й судомно вдихнув. Прохід сильно звузився, так що висота галереї, як, утім, і її ширина, складала всього якихось два метри.

Пітер був десь поряд. Якщо пощастить, то, можливо… Ні! Що це там попереду? Роздоріжжя! Потік розділяється на два менші рукави. Ось би спробувати потрапити в той, куди понесло друга, який, є надія, іще живий.

Хлопчик побачив, як Пітера кинуло до лівого тунелю.

Дуглас щосили прагнув плисти в тому напрямі, але відштовхнувся дуже сильно й небезпечно наблизився до стінки. Різко вигнувшись, він зміг торкнутися скелі підошвами та пом’якшити удар, але його відкинуло в протилежний бік і понесло до правого тунелю.

Кристаль тим часом стало краще: біль у голові поступово вщух. Дівчинка покликала Дамона Найта й почала відновлювати зв’язок із хлопцями.

— Піте, Дугу, як справи? Ви на якому етапі?

— Ми впали у воду, Крис, — подумки відповів Дуглас, неймовірними зусиллями прагнучи втримати голову над водою і в той же час не вдаритися об стіни дуже вузької галереї. — Я втратив Пітера. Він поранений. Спробуй зв’язатися з ним!

— Я намагалася, але у відповідь маю тільки незв’язні уривки. Тримайся, Дугу! Ще побачимося!

— Не кидай нас, Кристаль! Будь на зв’язку!

— Буду, Дугласе, обіцяю!

Стеля ставала все нижчою. Дуг зробив глибокий вдих, подумавши, чи не стане той для нього останнім. Упірнув. Спиною, животом та ногами зачепив камені, подумки проклинаючи масивне спорядження, яке примусив одягти Дамон. Ліхтар на касці освітлював під водою стіни тунелю. Дуглас крутився навколо своєї осі так швидко й так довго, що перестав розуміти, де верх, а де низ. Проте хлопчик усвідомлював, що поповнити запас повітря ніде. В його очах потемніло, і він знепритомнів.

Дуглас отямився та зрозумів, що падає кудись сторч головою; скільки тривало падіння, визначити було неможливо. У його свідомості відчайдушно гукала Кристаль. Ледве розплющивши очі, хлопчик знову бовкнувся у воду. Але це була інша вода, спокійніша, без сильної течії. Спрямувався догори й опинився на поверхні. Тепер головна проблема — триматися на плаву.

Озирнувся навсібіч і відразу ж зрозумів: це і є підземне озеро з його сну! Але відразу згадав про те, що він не вміє плавати.

— Дугласе, прийом, ти мене чуєш? Розслабся та звільни свідомість! Я знаю, це важко, але ти маєш спробувати сприйняти мій досвід! Пливи так, як ніби це я пливу!

— Не вихо… буль… я не мо…

— Ти повинен це зробити, Дугласе. Випростайся та ляж на спину. Спочатку однією рукою. Потім другою. Тепер ногами. Ось, бачиш, ми вже на поверхні. Дихай, тепер достатньо злегка ворушити ногами й руками, аби триматися на воді.

— У мене виходить, Кристаль. У мене виходить!

— Я це знаю, Дугу. Розумничок!

— Гей, Крис, це легко! Тепер я роблю вже сам!

— Чудово, але зараз треба подумати про Пітера! Я налагодила зв’язок: він бачить тебе, але рука в нього не працює. Він не може триматися на плаву!

Дуглас оглянувся й неподалік помітив світло ліхтаря на касці Пітера. Обережно перекинувся на живіт і попрямував до нього, пливучи спочатку поволі, потім усе швидше та швидше.

— Продовжуй так само, Дугу. Однією рукою, потім другою. Однією ногою, потім другою…

— Добре, добре, далі я знаю.

Нарешті Дуглас наблизився до друга.

— Спокійно, Пітере… буль… буль… Я навчився плавати! — І ось, ледве дихаючи від утоми, друзі видерлися на берег підземного озера.

— Браво, Дугу, — вигукнув Пітер між нападами кашлю. — Розслабся: я не бачу необхідності застосовувати штучне дихання «рот у рот».

— Ну, що? Як їхні успіхи? — нетерпляче запитав Дамон Найт.

— Дісталися місця, — відповіла Кристаль, полегшено зітхнувши.

— Добре… Чудово! А спорядження?

Від такого питання чаклуна дівчинці стало смішно.

— У повній справності, починаючи з ультразвукових навігаторів.

— У такому разі скажи їм, щоб поквапилися.

Пітер уже помалу почав рухати лівою рукою. Хоча біль був іще сильним, швидше за все, він просто забив руку.

Завдяки непромокальному одягу хлопці залишилися сухими. Тільки волосся під касками змокло. Тому було холодно, і друзі тремтіли, як листя на вітрі.

Дуглас, здавалося, щось обмірковував.

— Даю долар за твої думки, — запропонував Пітер.

— Я дивлюся на озеро. Готовий заприсягнутися, що це його я бачив уві сні… хоча чомусь воно здається іншим.

— А раптом тут є ще одне озеро: можливо, нам слід було обрати інший тунель… Ти його теж бачив?

— Я не тільки бачив: мене ним понесло, а зустрілися ми вже тут.

— Маєш рацію, подивися догори, — повідомив Пітер, указуючи на два отвори в скельній стіні, звідки вивергалися могутні струмені води. — Мене винесло з першого отвору, а тебе — з другого.

— М-м-м… Так, можливо. Але все одно, озеро здається дещо іншим. Зараз розберемося… — Дуглас увімкнув свій сонар. — Діаметр водоймища близько ста метрів.

— Не варто шукати точності в снах. Тим більше, ти бачив озеро лише одного разу, так що не виключена деяка розбіжність між сном і реальністю.

— Не знаю, усе в пам’яті так перемішалося…

— Може, мені спробувати допомогти, Дугу? — втрутилася Кристаль. — Я на хвилинку відключуся від Пітера й зможу поліпшити контакт із тобою. Тобі слід лише концентруватися на тому, що пам’ятаєш зі свого сну.

— Це дійсно неймовірно, Крис. Гаразд, спробуємо.

Дуглас почав зосереджуватися на фрагментах сну. Кристаль здавалося, ніби вона занурюється в надзвичайну тривимірну відеогру. Дівчинка виразно побачила, як юний Дамон кинув Malartium до підземної річки, і раптом сама опинилася у воді, у напівтемряві. Роздивилася книгу, що перекидалась у хвилях. І так — кілька секунд: вода, бульбашки, вгору, вниз; а потім — темрява. Крис зрозуміла, що це провал у пам’яті її друга, і спробувала «піти» в цьому напрямі, докладаючи надлюдських зусиль. Книга потрапила до тунелю, яким пронесло Дугласа, і нарешті, її вимило… у підземне озеро.

А, так-от у чому річ! Зараз були на одному рівні водне плесо озера й те місце, де впадали в нього два рукави підземної річки; адже Дуглас і Пітер сьогодні летіли до водоймища з висоти кількох метрів. Мабуть, шістдесят років тому вода в цьому гроті була набагато вище.

Тепер книга запливла до тріщини в скелі… Кристаль максимально сконцентрувалася: їй слід було знайти орієнтир, щоб хлопцям було легше визначити, де знаходиться ця тріщина. Ось є виступ! Цей виступ у формі півнячої голови буде точним орієнтиром.

Знову темрява, провал у пам’яті, і нарешті, грот, усипаний кристалами…

— Досить! Я більше не можу, — вигукнула дівчинка в голові Дугласа.

— Не турбуйся, Крис. Ти дуже нам допомогла. А зараз відключися на декілька хвилин і відпочинь. Я знаю те, що ти бачила, і, гадаю, зможу знайти камінь на зразок голови півня, — вголос заспокоїв її Дуглас.

— Чудово, хлопці, зв’яжемось.

— Голова півня? — повторив Пітер, що не брав участі в «контакті».

— Так, шістдесят років тому рівень води в озері був набагато вищий, і книга могла потрапити в тріщину недалеко від каменя такої форми.

— Слід буде дертися вгору, так?

— Так, але якщо це буде дуже складно, полізу я сам. До речі, а де твої окуляри? Ти їх загубив?

— Ох, ні, — вдоволено посміхнувся Пітер. — Я вжив запобіжних заходів на випадок падіння у воду, і тому… — він швидко розкрутив мотузку, обмотану навколо його шиї: до іншого кінця її були прив’язані окуляри, трохи забруднені, але цілі.

— Здорово!

Двоє друзів збиралися було бігти навколо озера, як раптом…

— Ось вона! — вигукнув Дуглас, указуючи на виступ скелі на висоті близько п’ятнадцяти метрів. — Голова півня!

— М-м-м, — промугикав Пітер. — Мені здається, на стіні достатньо багато виступів… Так, я думаю, що теж зможу туди видертися.

— Стривай, можливо, не буде необхідності. Спочатку залізу я, а потім покличу тебе.

Підйом насправді виявився неважким, і незабаром Дуглас дістався до «голови півня». Ліхтариком на касці він посвітив навколо й виявив тріщину, в яку потрапила книга. Дістався туди й заглянув усередину: відкривався новий тунель, що вів униз. Сонар показав: через десяток метрів тунель розширюється в грот.

— А зараз почекай, я йду за тобою, — сказав Пітер, коли Дуглас відрапортував. Вдягнувши окуляри, хлопчина сантиметр за сантиметром подолав відстань до свого друга, а Дуг допоміг йому пролізти крізь тріщину.

Цей останній, вузький прохід виявився найважчим. Хлопцям довелося повзти на животі, що для Пітера, вимушеного спиратися тільки на одну руку, було особливо важко. Нарешті, промінь ліхтаря освітив вихід із тунелю.

— Дійшли! — оголосила Кристаль у їхній свідомості. — Дивися, Дугу, це грот із кришталевими стінами, той самий!

Двоє друзів видерлися з тунелю й нарешті змогли звестися на ноги.

Пітер підняв уламок кристалу.

— Це сіль, — сказав він, пильно розглянувши його і лизнувши. — Увесь грот укритий товстим шаром солі.

— Але чому? Тобто я хотів спитати, звідки взялася тут уся ця сіль?

— Не знаю, але ця печера мені перестає подобатися.

— Цілком згоден із тобою. Знаходимо книгу і мерщій забираємося звідси.

Вимовляючи ці слова, Дуглас знову ввімкнув сонар. Довжина грота була близько двадцяти метрів, а максимальна висота доходила до семи. Стеля здавалася пронизаною безліччю дірок — одні з них були сліпими, інші вели за межі дальності дії навігатора. Раптом…

— Дугу! Я уві сні чи наяву?

Дуглас поглянув туди, куди вказував товариш. За кілька кроків, за плитою із соляних кристалів, знаходився Malartium!

— Це вона, це вона, ви знайшли книгу! — зраділа Кристаль.

— Рано святкувати перемогу. Буде нелегко витягнути її звідси, — сказав Пітер, обмацуючи соляну стінку, за якою було видно томик. — Дугу, подивися, у мене в ранці має бути невелика кирка.

Друг послухався.

— Так, є. У мене на поясі така сама. Що ж, за роботу!

Вони енергійно застукали кирками, але справа виявилася важчою, ніж вони думали. Після одного з ударів із утвореної тріщини струмочком задзюркотіла вода.

— Схоже, ми зачепили особистий водопровід Дамона Найта, — пожартував Дуглас. Але Пітер залишався серйозним: набравши води в руку, він підніс її до носа та пробурмотів:

— Морська вода.

— Морська вода? Звідки вона тут?

— Ну, ми досить глибоко спустилися… можливо, нижче за рівень моря. Імовірно, тут колись…

— Що-що? Я правильно зрозумів? Ми знаходимося під океаном?

— Це лише припущення… Але тільки так можна пояснити, звідки тут уся ця сіль. Може, колись цей грот був наповнений морською водою.

— Не знаю чому, але стан справ мені зовсім не здається добрим. Давай ворушитися.

Хлопці подвоїли зусилля та нарешті…

— Вони це зробили, книга в них! — тріумфувала Кристаль на відстані кількох кілометрів.

— Розумники! — похвалив Дамон Найт, сідаючи поряд із дівчинкою. — Тепер скажи їм, аби поспішали назад. Батареї ліхтарів і сонарів сядуть із хвилини на хвилину.

— Сказати буде не дуже просто.

— Тобто?..

— Вони так глибоко спустилися й подолали стільки перепон, що практично неможливо повертатися назад тією самою дорогою.

— Напевно, ти маєш рацію. Порадь пошукати інший вихід. У скелі багато проходів, які можуть вивести на поверхню.

— Інший вихід? — повторив Дуглас, оглядаючи стелю печери. — Угорі видно проходи, але як до них дістатися?

Пітер почухав підборіддя.

— Ні, цього не слід робити. Краще спробуємо повернутися до озера…

— Ей, Пітере, чи я не помиляюся, адже тут раніше вода не текла?

Хлопці одночасно оглянулися на тріщину, яка виникла, коли вони витягували Malartium. Та розширювалася на очах, звідусіль бігли цівки води, яких щосекунди ставало все більше.

— Тікаймо! — прокричав Дуглас. — А то потонемо, як щури з «Титаніка»!

— Стривай, — зупинив його Пітер, простягаючи книгу. — Спочатку поклади це мені до ранцю!

Дуглас вилаявся, проте послухався. Щойно він застебнув непромокальний ранець, як почувся гуркіт і земля затремтіла.

— Хай йому біс, тільки землетрусу нам бракувало! — закричав Дуглас, рвонувши до тунелю, через який вони потрапили сюди.

— Хлопці, мерщій, ворушіться! — нервувала Кристаль.

Вони добігли до входу в тунель і побачили, що його засипало гравієм.

— Дугу, я ненавиджу квапити тебе, але… — повідомив Пітер, підштовхуючи друга, якому не вдавалося видертися вище.

— До біса, Піте, нічого не вийде! Тут усе кришиться!!

Уламки каменя, що котилися галереєю, ставали все більшими. І нарешті світло ліхтаря на касці Дугласа почало тьмяніти.

— О Боже, Піте! Ми тут загинемо!!

— Дуже добре. — Серед пекельного шуму промовив Пітер. Він, здавалося, знайшов вихід зі становища.

Хлопчина повернувся до тріщини, звідки вода била тепер іще сильніше. Уламки почали падати вже й зі стелі грота. Дуглас у відчаї поглянув на свого друга й застиг із роззявленим ротом: Пітер, як одержимий, довбав киркою дірку, звідки струмувала морська вода. «Збожеволів», — вирішив Дуглас.

— Ні, Дугу, він правильно робить! — прокричала Кристаль. — Це ризик, але зараз вийти до моря — наша єдина надія!

Раптом стіна гойднулася, і до печери ввірвався бурхливий потік води.

— Та ми тут розіб’ємося! — істерично залементував Дуглас, до смерті перелякавшись.

Пітер, навпаки, зберігав спокій: показав своєму другу екран сонара й потім — один із тунелів, що відкривалися в стелі грота.

— Він веде достатньо високо! Ми виберемося звідси!

— Піте, у тебе мізки розплавилися!

Той не встиг відповісти. За якийсь момент грот наповнився водою, й вона почала піднімати хлопців. Пітер першим зник у тунелі, і Дуглас із вигуком «Мам-мо-о-о!» через секунду полетів за ним. Опинившись поряд, міцно схопився за свого друга.

Вода почала підніматися ще сильніше, і зараз їх несло догори із запаморочливою швидкістю. Пітер дивився вгору, а Дуглас боявся навіть розплющити очі, ні на мить не припиняючи кричати й ковтати солону воду. Пересилюючи самого себе, на мить розплющив очі, щоб переконатися: навколо — непроглядна пітьма. Батареї ліхтариків сіли. Ось по касці стукнув камінь, другий ударив по спині: тунель руйнувався! Дуг примружив очі, аби згадати відповідну молитву, а коли знову розплющив їх, побачив справжній кам’яний дощ.

«Стоп! — осяяло його, — я бачу!»

Несподівано посвітлішало, і Дуглас раптом зрозумів, що летить якраз над скельним урвищем! Небо, нарешті! А внизу — от сміхота! — летів Пітер, вертячи головою. Коли імпульс потоку вичерпався й вони почали падати, хлопець зрозумів, що краєчок урвища залишився вгорі, а вони — яке прекрасне відчуття! — опускаються, як птахи у піке, на… На що? Куди вони приземляться? Прямо в океані Унизу був океан, а у вируючій воді — гострі скелі… Дуглас нестямно сіпнувся, намагаючись розвернутися, і в цей самий момент занурився у воду.

— Дугу, пояснити тобі, як плавати? — пролунала у нього в голові Кристаль, коли він випірнув на поверхню.

— Крис, після всього, що відбулося, я не боюся кілька разів змахнути руками!

— Ну як? — нетерпляче запитав Дамон Найт.

— Нормально, усе вийшло, — відповіла Кристаль, утомлена, але задоволена.

— Не грайся зі мною, дівчинко, ти чудово знаєш, що саме я хочу знати.

— Книга в них. Цілісінька в ранці Пітера, який зараз за допомогою Дугласа наближається до берега.

— Добре, дуже добре, — задоволено промовив Дамон, дивлячись у широке вікно, що виходить на океан.

Кристаль мовчки спостерігала за ним: ось уже кілька годин їй не давала спокою одна думка. Як могло статися, що той самий Дамон, котрий керував колись первинними Невидимими, перетворився на таку людину? Дівчинка на власні очі бачила в’язницю, звідки втік Ангус Скрімм… Чи не може бути, що за всім цим стоїть саме старий чаклун, який і загіпнотизував Дамона Найта? Ну звісно! Тоді все зрозуміло. Крис вирішила востаннє спробувати проникнути до свідомості мільярдера.

Дамон Найт миттєво зупинився й різко оглянувся. Широкими кроками підійшов до Кристаль і схопив її за горло.

— Не треба так зі мною, зрозуміла? Не намагайся читати мої думки! — і швиргонув дівчинку.

Крис упала на диван, судомно дихаючи.

— Дамоне, ти маєш отямитися! — прошепотіла Кристаль між нападами кашлю. — Тебе контролює Ангус Скрімм!

Мільярдер скам’янів, а потім вибухнув реготом.

— Ангус Скрімм мене контролює? Ох, дитинко! Для вас, жовторотих, світ ділиться тільки на біле й чорне, чи не так?

Він зупинився й пильно зазирнув їй в очі. Кристаль стало ніяково.

— Напевно, ти дуже хочеш знати, де зараз Ангус Скрімм? — заговорив Найт ізнову. — Добре, ти заслужила відповідь на це запитання.

Він схопив дівчинку за руку й виволік із кімнати. У вестибюлі підвів до невеликого ліфта, заштовхнув туди Кристаль і ввійшов услід. Дамон натиснув на найнижчу кнопку. Кабіна спустилася нібито в надра гори, і, коли ліфт відчинився, стало видно вузький коридор, вирубаний у граніті й освітлений зі стелі тьмяними лампочками. Найт вийшов, продовжуючи тримати дівчинку за руку, і повів коридором до товстих дерев’яних дверей. Чоловік витягнув із кишені дивний червонуватий ключ із гострими зубцями та, перш ніж уставити його до замкової щілини, показав Кристаль.

— Аби замкнути мага, потрібний магічний ключ, — прорік Найт. Зробив три оберти, й важкі двері відчинилися. Усередині кімнати стояла майже непроглядна пітьма. Придивившись, дівчинка вгадала контури столу та згорбленої людини на стільці.

— Старий, я привів тобі подружку, — усміхаючись, сказав Дамон. — Подбай про неї, — і заштовхнув малу всередину.

Кристаль хотіла ухилитися й перешкодити йому зачинити двері, але Найт виявився спритнішим. Із-за дверей донісся сміх мільярдера, що віддалявся.

Крис застигла на місці, і раптом:

— Підійди, дитинко, — почула вона втомлений голос. Голос дуже літньої людини.

Ледве наважившись, дівчинка озирнулася. Очі почали звикати до напівтемряви, і тепер вона розгледіла старця з довгим білим волоссям і бородою, одягненого в темний запорошений одяг до п’ят.

— Підійди, я чекав на тебе, — повторив він і підняв широкий рукав, показавши квадратну дерев’яну дошку, що лежала на столі.

— Мене звуть Ангус Скрімм, — повідомив він. — А ти… онучка Сьюзан Купер, певно.

— Так… — відповіла Кристаль, обережно наближаючись до столу. Із цієї відстані вона змогла краще роздивитись дерев’яну дошку: та була схожа на саморобну шахівницю. Фігури розставлені так, ніби гру перервали на середині. Багатьох фігур на дошці вже не було.

Старий підвів очі на Кристаль і посміхнувся беззубим ротом. Він запитав:

— Ти вмієш грати в шахи?

22 Розповідь Роберта Кершо

— Хто я такий і що роблю в Туманній Бухті? Усе просто, — почав Роберт Кершо, витираючи ніс хусткою: іще кровило.

Кен і Гетті Хелловей почали слухати.

Незадовго перед тим дядько Кен міцно спав. Він напівлежав на дивані в просторому обідньому залі, схиливши голову на плече тітки Гетті.

Дружина пальцями розчісувала його сиве волосся, питаючи себе, чи добре все скінчиться. Поспіхом витерла сльозу. Вона змогла втриматися, щоб не заплакати у присутності Дамона Найта й не хотіла давати волю сльозам зараз, коли її чоловік мав ось-ось прокинутися.

Легкий стукіт, ніби щось ударилося в шибку, перервав її роздуми. Жінка поглянула туди, але побачила тільки скелястий гірський схил, порослий чагарниками та ожиною; у червонуватому світлі заходу він відливав іржею.

Але знову в скло полетів камінчик. Тітка Гетті придивилася: за вікном стояв якийсь блондин, котрий посміхався їй і робив знаки рукою.

Пані Хелловей обережно підвелась, підійшла до вікна й повернула ручку. На її подив двері легко відчинилися.

— Здрастуйте! — прошепотів блондин. — Не кричіть, прошу вас. Мене звати Роберт Кершо, я журналіст. Зараз моя поведінка здається вам дивною, проте…

— Хлопче, саме небо мені вас посилає, — перебила його тітка Гетті, — але знайте, що вам теж загрожує небезпека! Не втрачайте часу: ідіть до поліції та скажіть їм, що Дамон Найт тримає полонених у своєму будинку, ви мене зрозуміли?

— Я вас зрозумів, добродійко, — Роберт Кершо продовжував посміхатися. — Я так і думав: пан Найт не той, за кого себе видає.

— Вітаю, у вас гарна інтуїція. А зараз, прошу, ідіть до поліції та приведіть їх сюди!

— У нас із шерифом не найкращі стосунки, на жаль…

— Не важливо! Ця людина нас викрала: слід допитати його!

Журналіст, хоч і хвилювався, що йому доведеться залишити знайдений слід, усе ж таки відповів:

— Добре, пані, не втрачайте надії. Я миттю.

— Браво, хлопче!

Нишпорка повернувся, аби почати сходити схилом, але спуск виявився важчим за підйом, тому йти доводилося обережно, щохвилини зупинятися, ховаючись за деревами, що росли навколо будинку. Через кущі журналіст продирався максимально швидко, уявляючи вираз обличчя шерифа, коли той знову побачить його в приймальні. Кершо вийшов за останній ряд дерев і здивовано спинився.

Він гадав опинитися біля підніжжя зовнішньої стіни, а натомість знаходився біля входу до вілли.

«Напевно, я замислився і не там, де треба, звернув, — вирішив він. — Слід бути уважнішим».

Повернення назад і все заново: увійшов до чагарників, пробіг між деревами… й опинився на тому самому місці, звідки прийшов.

«Тут щось не так. Як неможливо?» Роберт знову розвернувся та побіг.

Дамон Найт чекав його на півдорозі, зловісно посміхаючись. Він сказав журналістові, що не слід доводити себе до задишки, оскільки все одно не вдасться звідси вибратися. Краще повернутися до панів Хелловеїв і відпочити: він, Дамон, хоче поставити Кершо кілька запитань, але тепер зайнятий дещо важливішою справою.

Не довго думаючи, чоловік кинувся на Дамона, проте налетів на дуб. Від Дамона Найта зостався в повітрі тільки грізний сміх.

Роберту Кершо нічого більше не лишалося, як витерти кров, що крапала з носа, та приєднатися до подружжя (Кендред Хелловей нарешті прийшов до тями). Тітка Гетті розповіла журналістові про останні події.

— Значить, чаклун, — тільки й міг відповісти Кершо, вислухавши неймовірну історію. Іще раз подивився на хустку та нарешті зважився розповісти про себе.

— Я вже багато років іду слідами гурту підлітків, які допомагають дітям, що потрапляють у халепу. Рятівники з’являються несподівано, мов із нічого, відновлюють справедливість і таємничим чином зникають. Із певного часу їхні сліди ведуть до одного місця: Туманної Бухти. Я не знаю, хто вони такі, але себе називають «Невидимими»…

— Не… Невидимими? — перепитав Кендред Хелловей.

Нічого не відповівши, молодик збуджено витягнув із кишені блокнот. Перегорнув кілька сторінок і знайшов те, що шукав.

— Усе задокументовано: діяльність Невидимих почалася трохи більше десяти років тому. Є свідоцтва появи підлітків практично по всій території Сполучених Штатів Америки. Зокрема, в Нью-Йорку, Бостоні, Мемфісі, Лос-Анджелесі… — Журналіст задумливо помовчав, після чого його обличчя осяяла усмішка. — І щось мені підказує: скоро вони з’являться тут, у Туманній Бухті.

Дамон Найт не міг довше займатися Робертом Кершо, адже повернулися хлопці. Нарешті Malartium буде в нього!

— Ти гадаєш, ми правильно чинимо? — запитав Дуглас у Пітера, натискаючи на кнопку домофона. Друг звільнився від ранця й тепер міцно стискав книгу обома руками.

— Правду кажучи, з погляду рафінованої етики…

Дуглас затиснув йому рот рукою.

— Не бажаю нічого слухати про етику, тільки «так» чи «ні»!

— Мені не здається, що в нас багато можливостей для вибору, — відповідав збентежений Пітер. — Ідеться не про одне життя.

— Мої вітання! — пролунав голос Дамона Найта з невеликого екранчика домофона. — Я знав, що у вас вийде, заходьте й почувайтесь як удома.

Ворота безгучно відчинилися. Двоє друзів іще раз перезирнулися та ввійшли.

Коли магу нарешті потрапила до рук так жадана книга, на його обличчі засяяла пожадливість. Він почав несамовито гортати сторінки: книга трохи постраждала від солі, але все ще була в гарному стані. Задоволений Найт ніби зважив її в руці, але потім опанував себе. Продовжуючи притискати том до грудей, звелів хлопчикам переодягтися. А потім наказав, аби вони йшли за ним до ліфта.

Незабаром Дамон Найт ізнову відчинив камеру, де сидів під замком Ангус Скрімм.

— Дугласе, Пітере, яка я рада вас бачити! — вигукнула Кристаль і побігла їм назустріч.

Обійняла Дугласа, який наблизився першим, але в цей момент двері із грюкотом зачинилися.

— Ні! Пітере! — закричала дівчинка.

Дамон не став заводити Пітера до камери. Схопивши тремтячого від страху хлопчика за плече, повів його коридором.

— Не турбуйся, Кристаль, — прокричав маг на ходу, — у нас із Пітером інші справи, чи не так, Пітере?

Двоє друзів упали у відчай.

— Куди він його повів? — запитав Дуглас.

— Ви йому передали Malartium? — почувся з темряви голос старого.

— Так, але…

— Тоді цієї ночі наш Дамон здійснить ритуал, який зробить його Верховним Магом.

— О ні, — вирвалося в Кристаль. — Ви хочете сказати, що він збирається принести Пітера в жертву?

— Ну не кров же тварини йому використовувати, — відрізав старий.

— А ти що про це знаєш? — бевкнув Дуглас, а потім, оглянувшись на подругу, запитав: — Це хто?

Старий підвівся.

— Я Ангус Скрімм. А ти — Дуглас, я тебе пізнав… ти Двері, мій ферзь!

Той устиг тільки кинути погляд на свою подругу, але тут Ангус Скрімм стиснув його руку, й сили почали залишати хлопчину.

Шахівниця ще лежала на запорошеному столі.

Ангус Скрімм узявся за чорного ферзя та посунув його до білого короля.

— Шах і мат, дорогий Дамоне Найте!

23 Таємниця Ангуса Скрімма

У непроглядну пітьму нарешті проник вогник.

— Друзі, дивіться! — вигукнув Марк. — Двері відчиняються. Зараз ми будемо вільні!

Дамон, Сьюзан, Грета й Девлін оглянулися одночасно.

— Марк має рацію, — сказав Дамон, юний Дамон. — Будьте напоготові. Не знаю, що нас ув’язнило тут усередині, але здається, воно втрачає силу. А зараз слухайте уважно.

У напівтемряві до нього наблизилася решта Невидимих. Вони взялися за руки, усі разом утворивши кільце.

— Ми не знаємо, із чим доведеться зустрітися, коли знову опинимося на тім боці. Але що б це не було, я відчуваю: справа буде важкою. Імовірно, найважчою з усіх, які можуть бути, але в нас усе вийде, тому що ми згуртовані, правильно?

— Я тут, — відповіла Сьюзан.

— Я тут, — відповів Марк.

— Я тут, — відповіла Грета.

— Я тут, — відповів Девлін.

Дуглас лежав на скрині, яка слугувала Ангусу Скрімму за ліжко. Він відчував, що слабшає, і Кристаль тримала його за руку.

— Це Дамон звільнив Ангуса Скрімма, — сказала дівчинка. — Первинні Невидимі позбавили чаклуна магічних здібностей, але в нього в запасі було ще достатньо трюків.

— Хвилиночку! — заперечив Дуглас. — Чому ми маємо йому вірити? Адже Ангус Скрімм завжди залишався Злом із великої літери, хіба ні?

— Бачиш, — втрутився старий, і коли він на мить підвів очі, Крис відчула його збентеження, — будучи ув’язненим там, у скелі, я думав про багато речей. Тепер я вже не та людина.

— О, звичайно, у тебе вже немає ножа в рукаві, — передражнив Дуглас.

— Стривай, — сказала Кристаль. — Я відчуваю. Пан Скрімм говорить правду.

— Добре. Припустімо, він зараз сказав правду. Але якщо Дамон настільки могутній, навіщо йому ця триклята магічна книга?

— Отож, магічна, Дугу, — відповіла Кристаль. — Зараз Дамон може керувати елементами, і він видатний ілюзіоніст, але на справжній магії він поки що знається погано.

— Ну-ну… Ти хочеш сказати, що бісики, які хотіли мене затягнути всередину дерева, і вітер, що виник незрозуміло звідки та забрав щоденники дядька Кена, і павуки в скатертині Пітера, і…

— Саме так. Він нас піддурював. За винятком вітру: це входить в його вміння керувати елементами… Бісики? Звичайне самонавіювання: ти просто впав із дерева. Павуки?.. Приблизно те ж саме: якщо подумати, пояснення завжди можна знайти. Він поки не зробив нічого відчутного та довговічного, наскільки я розумію… жодної гори не зсунув. Хай у нього зараз ця книга, але…

— А морська вода на одязі трупів?

— Це міг бути невеликий прийом, щоб сильніше налякати тих колишніх друзів, які ще залишалися живими. Вони напевно говорили між собою: «Одяг на трупах просочений морською водою, точно як і тієї жахливої ночі»…

— Ну добре, добре, але як це можливо? Я хочу сказати, як Дамон перетворився на такого лиходія? Адже це саме він був ватажком Невидимих!

— Справа в тому, — пояснив Ангус Скрімм, — так чи інакше, усі члени загону первинних Невидимих були причетні до магії. Точніше, магія супроводить усіх дітей, але потім залишає, коли вони дорослішають, адже такий вічний порядок речей.

— Дитячі іграшки… — пробурмотів Дуглас собі під ніс.

— Що?

— Я подумав, що якраз твоя приказка неправильна: магія — це саме дитячі іграшки.

Старий чаклун здивувався і припинив посміхатися.

— Точніше не буває, хлопчику мій. Удар нижче поясу, як кажуть. — Певний час він задумано мовчав. Потім продовжив, — так, магія — це скоріше привілей дуже юного віку… хоча іноді від неї залишається щось і в дорослих: це називають чарівливістю, харизмою, проникливістю… Але намагатися опанувати магією дуже небезпечно навіть для дорослого, який більш обізнаний і має сильнішу волю, ніж діти. Найгірше те, що цього не усвідомлюєш: магія підступна, адже засліплює тебе, даючи здібності, незбагненні для інших людських істот, і в той же час проникаючи всередину тебе й оволодіваючи твоєю душею. Ти втрачаєш відчуття міри та стаєш здатним зробити що завгодно, будь-яку гидоту, тільки б мати більше магії. Є ще й інший закон, який вам не сподобається, але саме такий природний порядок речей: із віком людина змінюється. Стає кимось іншим. Ідеали чесності й справедливості, що здавалися раніше такими важливими, відходять на другий план.

Дуглас і Кристаль дивилися один на одного, і в їхніх очах відбивалося: «а ми не такі», «із нами цього не трапиться». Але було й інше: глибокий смуток.

— Дорослішаючи, Невидимі втрачали інтерес до магії, — продовжував старий. — Хоча якась схильність, невелика цікавість залишилися в кожному з них… Окрім Дамона Найта — найсміливішого з усіх, але й найбільш амбітного. На жаль, застосування магії в юності — це двосічна зброя, самому можна врізатися. Уявіть молоду людину, яка дорослішає, більше не дбаючи про те, щоб триматися в установлених рамках або сповідувати моральні принципи, тому що він володіє можливістю домінувати над рештою. Так, повірте мені: це може мати руйнівний вплив на особистість, — тут на його губах з’явилася усмішка. — Я це добре знаю.

— І я в усьому цьому замішаний? — недовірливо запитав Дуглас.

— Зараз зрозумієш. Тієї ночі, коли Невидимі мене перемогли, в очах у Дамона Найта виблискував особливий вогник. Коли ти довгий час занурений у магію, як це було зі мною, вона входить у тебе. Тому я мав підставу попередити його. Тоді підлітки дуже пишалися собою та вважали, що неймовірно сильні завдяки міцній дружбі, але, із віком змінюючись, вони мали усвідомлювати ці зміни. Тоді й виникло роздвоєння.

— Можливо, у цьому вся річ, — перебила його Кристаль несподівано жорстко. — Із певного моменту діяли два гурти Невидимих. Тільки один продовжував жити й дорослішати, а другий залишився в колишньому віці, аби стежити за розвитком подій у світі дорослих і втручатися, коли буде потрібно!

Обличчя Скрімма осяяла усмішка.

— Ти дуже тямуща дівчинка.

— Так, але я тут яким боком? — не вгамовувався Дуглас. Він дуже ослаб і розумів, що не зможе витримати довгого очікування… очікування чого?

— Що ти зі мною зробив?

— Я просто дав руку долі: адже сам не можу битися з Дамоном Найтом на рівних, це давно відомо. Жоден маг не здатен відхилитися від зустрічі, якщо інший маг кидає йому виклик. Спосіб дуелі визначає той, хто викликає. Це може бути змагання в чарівництві, але зараз — це просто партія в шахи.

— Надурити нас хочеш? — пробурчав Дуглас. Тепер йому навіть говорити було важко.

— Послухай, малюче, адже ти є Дверима, через які Невидимі можуть з’явитися в нашу реальність. Викликавши тебе сюди, маніпулюючи тобою як ферзем, котрий у шахах служить головною фігурою, я створив ідеальні умови, щоб Невидимі, ті, котрі залишилися молодими, прийшли розрахуватися з Дамоном Найтом!

— А якщо ми спробуємо вибити он ті двері? Вони не здаються дуже міцними, — припустив Роберт Кершо.

— О, я не думаю навіть, що вони замкнуті, — відповів Кендред Хелловей, потягуючись. Сили повернулися до нього.

— Але тоді чому… — журналіст раптом зупинився. — А, розумію: до них не можна підійти, так?

— Так, — відповіла тітка Гетті. — Я багато разів пробувала, але завжди знову опинялася на дивані.

— Має ж бути якийсь спосіб, — бурмотів Роберт Кершо, озираючись навсібіч. Спосіб дійсно був: натиснути на кнопку й дістати доступ до водоспаду й тунелю, про який розповіла Гетті. Проте, навіть якщо б цей спосіб і спрацював, їм довелося б іти дуже далеко, а часу обмаль.

Тому краще за все вийти через двері.

— Перевіримо, — продовжував думати вголос журналіст. — До дверей не можна підійти, тому що в якийсь момент тебе повертає довкруги, чи не так?

— Щось на кшталт того, — відповів Кендред Хелловей, дивлячись на журналіста.

— Добре, я почуваюся справжнім дурнем, тому що вірю вам, але… ви пробували дійти до дверей із заплющеними очима, навпомацки?

— Звичайно, але нічого не вийшло, — відповіла Гетті Хелловей. — Імовірно, гіпноз пригнічує силу волі.

— Ну добре, а якщо скористатися транспортним засобом? Чимось таким, що довезло б нас до дверей незалежно від нашої волі?

— Транспортний засіб… — заговорив Кендред Хелловей, — котрому можна було б дати поштовх, як візку на коліщатках! — вигукнув він, дивлячись на візок із лікерами.

— Так, ця ідея достатньо божевільна, щоб бути правильною, — підсумував Роберт Кершо.

Скрипів валець, і ланцюг біг крізь кільце, піднімаючи Пітера догори. Найт підвісив хлопчика за ноги, вставивши йому до рота кляп. Неважко було уявити, що чекає на нещасного.

Вони перебували в просторій кімнаті, вирубаній у скелі під землею, якраз над тісною камерою Ангуса Скрімма.

Дамон одягнувся в довгу фіолетову туніку, яка залишала відкритим тільки обличчя. Маг мовчав. Зараз він зосередився на ритуалі, що обіцяв зробити його Верховним Магом. Найт примусив Ангуса Скрімма відкрити початкову процедуру й, оскільки тепер у Дамона був Malartium, решта формул також стали відомі.

Правою рукою він узяв книгу та почав монотонно вимовляти заклинання мовою, котрої Пітер ніколи раніше не чув; лівою рукою він тримав кинджал.

— Тож я буду нерозривно пов’язаний із Невидимими, так? Це пояснило б причину моїх провалів, — зміг вимовити Дуглас уві сні. — Коли я засинаю, підлітки можуть з’явитися в нашій реальності. Але чому вони не з’являлися ніколи раніше?

— Я теж не знаю відповідей на всі запитання, мій хлопчику, — відказав Ангус Скрімм. — Напевно, тому, що ти з’явився в місті, де все почалося. Твоя свідомість отримала перевагу, відсунувши підлітків доти, доки ти не переживеш усю їхню пригоду. У певному сенсі це теж спосіб повернути їх до життя.

Кристаль відчула, як рукостискання її друга слабшає.

— Дугласе, — злякано покликала вона. — Дугласе, ти мене чуєш?

— Т-с-с, — м’яко заспокоїв старий, поклавши руку їй на плече. — Це марно. Ти вже не можеш приєднатися до нього.

У цей момент світло лампи, що висіла неподалік від броньованих дверей, почало згасати; стало холодно.

— Вони йдуть, — прошепотів Ангус Скрімм.

Роберт Кершо штовхнув щосили. Його обличчя спотворилося від напруги, і забитий ніс заболів. Візок із Кендредом Хелловеєм помчав до дверей обіднього залу. Підлога з великих мармурових плит була ідеально рівною, але візок для лікерів явно не розраховувався на вагу людини.

При наближенні до дверей Хелловея все сильніше нудило. Один ролик візка зловісно заскрипів.

«Тримайся! — подумав Кен, — залишилося всього кілька метрів!»

Раптовий поштовх, і ролик вийшов із ладу. Візок проїхав ще трохи, потім нахилився та перекинувся.

Вигукуючи прокляття, чоловік покотився…

— В яблучко! — закричав Роберт Кершо. — Влучив, влучив!

Кендред Хелловей розплющив очі та побачив, що це правда. Лівим боком він уперся в зачинені двері. Іще не вірячи, що ідея спрацювала, спробував устати й узятися за ручку, але тут почуття нудоти стало нестерпним.

— Не виходить, — сказала Гетті Хелловей. — Не виходить підвестися!

— Зараз вийде, — відповів журналіст. — Якщо захоче, він це зробить! Ну, давай!

Дверна ручка здавалася недоступною. Сльози розчарування текли по обличчю Кендреда Хелловея.

— Ні… Не виходить!

— Не виходить повернути ручку, старий? — зі сміхом сказав Роберт Кершо. — Невже дозволиш себе здолати другу дитинства? Йому?

Зі сльозами на очах Гетті Хелловей підійшла до журналіста, щоб наказати йому замовкнути, але той відштовхнув її.

Спалах блискавки освітив кімнату, і дощ несамовито застукав по шибках. Щось от-от мало відбутися…

— Я… я… — белькотав Кендред Хелловей. — У мене не вийде, це все його магія…

— Нічого подібного! Це тільки його сила волі тримає нас тут замкненими. Але ж ми знаємо, що, коли ви були дітьми, Дамон Найт нічого не робив без твоєї згоди, чи не так? А що змінилося з того часу? Ви помінялися ролями?

— Тобі легко говорити, хлопче, але річ у тому…

— Річ у тому, що він залишився дитиною, а ти постарів, так? Так?

Кендред Хелловей розумів, що журналіст хоче тільки розохотити його, але удар був завданий влучно. Можливо, сам Роберт Кершо не вірив у те, що казав, але Кендред Хелловей повірив. Він замислився про це, ще коли побачив Дамона Найта після стількох років розставання.

«Це несправедливо, — сказав Кен собі, поступово оздоблюючись, — це несправедливо, що тільки через те…»

Різким рухом Кендред Хелловей витягнувся та схопився за ручку. Двері не були замкнені: старий друг його недооцінив.

Дамон його недооцінив.

— Ти зробив це! — вигукнув Роберт Кершо. — Розумник, Кене!

Старий стояв на ногах біля відчинених дверей.

— Можливо, мені ще вдасться повернутися й вивести вас звідси!

— Гей, Кене, я сказав, що ти розумник, — засміявся журналіст, — але не випробовуватимемо долю. — І потім, посерйознішавши, додав: — Це твоя війна, друже.

24 Повернення Невидимих

Кляп не давав Пітеру можливості й пискнути, але якби навіть і давав, говорити хлопець усе одно б не зміг. Уперше у своєму житті він онімів від жаху.

Як тільки Дамон Найт почав читати заклинання з магічної книги, стали відбуватися дивні речі. Предмети переміщалися, різнокольорові спалахи осявали кімнату; здійнявся вітер, який дув усе сильніше та агресивніше. Можна було подумати, що зовні ціла злива.

Дамон перервався на якийсь момент, не наважуючись продовжувати почате. До сьогоднішнього дня він тільки грався з ілюзіями, із природними елементами, а зараз відчував присутність справжньої магії.

Нарешті зважився йти далі та голосно поновив читання, прямуючи до Пітера з кинджалом у руці. Приставив кинджал до Пітерового горла.

— Зупинися, Дамоне!

Наказ Кендреда Хелловея заглушив завивання вітру. Пітер спробував оглянутися в бік голосу.

— Кене, друже, — прокричав Дамон Найт у відповідь. — Ти чиниш дуже погано, випробовуючи моє терпіння!

— Відпусти хлопчину, і ми вирішимо наші справи!

— Ох, твоя кров нікуди не годиться, дорогий Кене: ти старий і зіпсований. Та й від нас двох уже не все залежить. Дивися: сили, які я спустив з ланцюга, жадають крові! — У підлозі зяяла дірка, крутилося щось на кшталт чорного вихору. Хелловей глянув на свої ноги: вони занурювалися в граніт, який став несподівано м’яким, немов глина. Перелякано скрикнувши, Кендред відстрибнув назад до дверей, де підлога була ще твердою.

Дамон Найт продовжив читати гучним голосом.

Кристаль і Ангус Скрімм сиділи над тілом Дугласа й чекали.

— Нагорі щось відбувається, — вигукнула дівчинка. — Я відчуваю бурю емоцій пана Хелловея.

— Терпіння, — порадив старий чаклун. — Ми можемо тільки чекати.

За броньованими дверима почувся шум. Засув відсунувся, хоча ключа ніхто не вставляв.

Двері відчинилися, на порозі з’явився силует дівчинки.

— Ти… ти хто? — запитала Кристаль, ідучи їй назустріч.

— Виходьте, ви вільні, — сказала таємнича фігура.

Звук її голосу й риси обличчя щось нагадали Кристаль…

— Бабусю?.. — запитала недовірливо. — Бабусю, це ти?

Кристаль здалося, що бабуся коливалася. Нарешті зважилася й підійшла ближче. Тепер Кристаль змогла її роздивитися: цю дівчинку вона знала за снами Дугласа як Сьюзан Купер. Померла бабця не тільки стояла тут перед нею, але й була більш-менш того ж віку, що й сама Крис!

Онучка доторкнулася до неї і не змогла втримати сліз.

Очі Сьюзан теж засвітилися, по обличчю пробігла тінь розуміння, та справи чекали їх.

— У нас немає часу. Я потрібна своїм друзям. — Вона перевела погляд. — А хто той старий онде в темряві?

У цей самий час Дамон, Марк, Грета й Девлін, теперішні Невидимі, увірвалися до кімнати, де проводився ритуал.

Заледве побачивши кольорові блискавки та хлопчика, підвішеного вниз головою, юний Дамон зрозумів, що відбувається.

Ангус Скрімм повернувся.

— Дивіться, хлопці, — сказав Дамон. — Старий Скрімм знову взявся за своє, але цього разу ми вже не беззахисні діти! Оточуймо його!

Чаклун стояв до них спиною та продовжував читати заклинання. У глибині кімнати, біля дверей, був якийсь старенький; здавалося, він уражений жахом і не становить для чаклуна небезпеки.

— Давай! — гукнув юний Дамон, і тієї ж миті його товариші кинулися на чаклуна, але вогненні кулі, що бризнули з провалля в підлозі, ударили по Невидимих і відкинули їх до стін.

Раптово вогонь запалав усередині них, діти завили від болю; полум’я виривалося з їхніх очей і ротів.

Але юного ватажка Невидимих було не так уже й просто зупинити. Він ухилився від кулі, для нього призначеної, і зник… щоб несподівано з’явитися за спиною чаклуна.

— Відпусти його, Скрімме, відпусти, чуєш!

Чаклун оглянувся, і старий Дамон Найт втупився поглядом у молодого Дамона Найта.

Хлопчик розгубився й відступив на кілька кроків.

Старий теж, здавалося, остовпів здивований, але майже відразу ж повернувся до читання заклинань, притиснувши кинджал до горла Пітера: ритуал добігав кінця.

Темні та слизькі щупальця вирвалися з провалля. Різнокольорові блискавки прорізали повітря, а решта Невидимих каталася по підлозі — вогонь пожирав їх ізсередини. Юний Дамон не чекав зустріти такого супротивника та не знав, що йому робити.

— Дамоне, я тебе зупиню!

Це був голос Кена, і в той же час не його голос. Хлопчик збентежено озирався навсібіч. Хіба це можливо? Його старий друг повернувся, аби йому допомогти?

— Кене? Кене, ти де? — підліток уже не здавався привидом, а був звичайним переляканим хлопчиськом.

Його погляд упав на старого, що стояв біля дверей, і нарешті він усе зрозумів. Це друг, що з’явився в найпотрібніший момент. Але вже не той друг із минулого: він поступився місцем дорослому, якому не можна довіряти…

Кристаль і Сьюзан Купер вистрибнули з ліфта й на секунду засліпли від спалахів світла в глибині коридору. Там удалині, на порозі кімнати, стовбичила фігура, і Кристаль упізнала Кендреда Хелловея. За мить дівчата підбігли до нього.

— Дамо-о-оне-е! — закричала юна Сьюзан, коли зрозуміла, у чому річ. Вона спробувала кинутися на допомогу другу, але Кристаль утримала її. Онучка точно знала, що слід робити.

Вільною рукою вона схопила за руку Кендреда Хелловея, в очах котрого читалося безсилля.

У цей момент юний Дамон відчув щось: відчув, що цей дорослий, який був в іншому житті його найкращим другом, зумів зберегти в собі дитячу чистоту, ті ідеали справедливості й дружби, котрі вони захищали разом. І тоді подивився на іншого себе, який подорослішав і відмовився від усього того, у що вірив, який зрадив свою душу та підкорився некерованій пожадливості.

Хлопчина підвівся й пішов назустріч злому чаклунові.

— Дамоне Найте, — оголосив він, — ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

У цей момент старий Дамон закінчив читання. Йому залишалося лише перерізати горло Пітера. Але щось його затримало.

— Дамоне Найте, — повторив юний ватажок Невидимих, — ти зрадив свої ідеали, дружбу, всю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

Сьюзан підійшла до керманича загону й простягнула йому руку.

— Дамоне Найте, — повторили вони разом, — ти зрадив свої ідеали, дружбу, всю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

Вільною рукою Дамон стиснув руку Марка, і цієї миті полум’я, що мучило хлопчика, зникло.

— Дамоне Найте, — повторили вони втрьох, — ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

Вільна рука Марка дотяглася до руки Грети, і дівчинка теж опам’яталася.

— Дамоне Найте, — знову повторили діти, — ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

Нарешті Грета вільною рукою взяла руку Девліна.

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

— Hi! — вигукнув старий Дамон Найт. — Тепер ви мене не зупините! Мені залишилося зовсім трохи, чуєте? Зовсім трохи!

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий, — хором повторювали Невидимі, стискаючи кільце. Чим більше вони наближалися до мага, тим темне провалля в підлозі все зменшувалося, спалахи блискавок ставали рідшими, а жирні щупальця зникали в дірці.

— Ні, це несправедливо, несправедливо! — протестував чаклун і у відчайдушному пориві трохи не різонув кинджалом по горлу Пітера.

Але останні щупальця виявилися швидшими: схопивши Найта за ноги, потягнули його до провалля.

Malartium випав у Дамона з рук.

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

— Кене! — гукнув старий Дамон Найт. — Друже, допоможи, не дай їм забрати мене!

Кендред Хелловей стояв нерухомо. Усе, що сталося, було дуже важко винести. Проте він помітив: старий друг уже виглядав так, як належало в його віці: волосся посивіло, зморшки вкрили обличчя. От і остання ілюзія розсіялася.

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

— Кене, благаю, тільки ти можеш мені допомогти! — Дамон Найт усе глибше занурювався в провалля.

Кендред Хелловей не стерпів. Він облишив руку Кристаль і кинувся до старого друга. Проте кільце Невидимих уже стиснулося навколо Дамона, перетворившись на непереборний бар’єр.

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

— На допомогу, Кене, благаю!

— Руку, Дамоне, дай мені руку!

Пальці старих друзів ось-ось мали зустрітися.

— Ні, пане Хелловею! — закричала Кристаль. — Якщо ви до нього доторкнетеся, самі станете проклятим!

— Але як я його кину, ми ж із ним… колись…

— Колись… — повторив старий Дамон Найт і, коли Кендред Хелловей майже дотягся до нього, раптом прибрав свою руку.

Сильним ривком щось затягнуло його в провалля, і краї діри відразу зімкнулися.

— Дурний, божевільний, — плакав Кендред. — Мій нещасний друг.

— Дамоне Найте, ти зрадив свої ідеали, дружбу, усю справу Невидимих. За це будеш проклятий.

Усе скінчилося.

Невидимі розімкнули кільце та приголомшено дивилися один на одного.

Кристаль підбігла до Хелловея й міцно його обійняла. Він гаряче притиснув її до себе.

У тиші кімнати пролунав голос.

— Отже… Старість, старість… Ага, ось тут, — бурмотів Ангус Скрімм, перегортаючи Malartium. — Так, значить, у цьому весь секрет? І справді, дитячі забавки…

— Дай-но сюди! — наказав Дамон Найт, ватажок Невидимих.

— Не треба кип’ятитися, молодий чоловіче. Я зав’язав.

— Дай-но сюди! — повторив хлопчик і простягнув руку.

Скрімм завагався, але все-таки вклав Malartium у руку Дамона, який передав його далі Марку.

Кристаль почула голос у себе в голові:

— А тебе як звуть? — спитав її керманич Невидимих.

— Кристаль.

— Ти могла б бути нам корисною, Кристаль. Що скажеш?

Дівчинка поглянула на Сьюзан. Вони обмінялися усмішками.

— Скажу, що це б мене влаштувало.

— Чудово. Тоді ми ще зустрінемося, — відповів Дамон.

Невидимі зникли.

— Почекайте, як я вас знайду?

— Дуглас знає, що робити, — пролунала відповідь.

— Ось мене й підвищили, — пожартувала дівчинка.

— Що? — запитав Кендред Хелловей, озираючись навсібіч і нічого не розуміючи.

— Ні, ні, усе гаразд.

Старий обійняв Крис за плечі. Вона подивилася на нього, але нічого не сказала.

Коли вони йшли до дверей, звісно, розуміли, що не побачать біля них Ангуса Скрімма. Так і було: маг, поки про нього забули, утік.

Але тут…

— М-м-ф… М-м-м-ф-ф!!

— Боже, Пітере! — вигукнула дівчинка, підбігаючи до друга. — Я зовсім забула!

— Я дуже добре розумію твій стан, зважаючи на все те, що відбулося за останні декілька хвилин, — пожартував він, коли вона витягнула кляп. — 3 іншого боку, моє становище теж не з найсприятливіших, запевняю тебе.

— Піте, ти унікум, — засміялася Кристаль і чмокнула його в лоб.

Пітера ледве встигли розв’язати, як до кімнати вбіг Дуглас.

— Не турбуйтеся, я в порядку! — оголосив він. — Щойно прокинувся в тій камері.

Дядько Кен збирався обійняти його, але Кристаль випередила, і дядько не став заважати.

— Схоже, я пропустив найцікавіше, га? — розчаровано запитав Дуглас, звільнившись із обіймів.

— Жартуєш? Найцікавіше ще попереду!

— Гм, гм… — прокашлявся Пітер.

— О, Піте, — помітив його Дуглас, і кинувся до друга. — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї. Як усе було?

— Ну, Дамон виявився досить кмітливим, щоб нейтралізувати мою найефективнішу зброю, — відповів він, указуючи на кляп.

Двоє друзів засміялися та знову обійнялися.

— Ну що, гайда? — запитав дядько Кен із коридору. — Там нагорі двоє людей умирають від нетерпіння дізнатися, чим усе скінчилося. — Дуглас, Кристаль і Пітер вийшли всі разом.

— А зараз, коли ти залишилася сама, що робитимеш? — запитав Пітер.

— Ну… — зам’ялася Кристаль.

— Можливо, я спробую відповісти, — сказав дядько Кен, заходячи до ліфта. — Знаєш, Кристаль, у нас немає дітей. Якщо ти згодна, можеш залишитися з нами. Ми говорили про це, коли дізналися, що сталось із твоєю бабусею, і…

Дівчинка недовірливо подивилася на нього. Сльози набігли їй на очі, і вона ледве вимовила:

— Пане Хелловею… спасибі, я… не знаю, що сказати… Спасибі…

— Можеш називати мене «дядько Кен», якщо хочеш.

— Ось солодезний фінал, зараз зуби зіпсуються! — пожартував Дуглас і штовхнув Кена в плече. — Саме те, що треба, дядьку. Так легше підтримуватиме контакт, ага? Принаймні бачитимемося кожні канікули!

— Так. А щоб ти сильно не хвилювався, — заявив Пітер, узявши подругу за руку, — я про неї подбаю.

— Це тобі не слід хвилюватися, Піте, — запевнив його Дуглас, беручи Кристаль за другу руку. — Упевнений, що сам зможу підтримати її в потрібний момент.

— Не сумніваюся, Дуту, — відповів Пітер, обійнявши дівчинку за плечі, — але побачиш, у твоїй підтримці не буде потреби. Ми з крихіткою Кристаль офіційно доводимо це до твого відома.

Тепер Дуглас пригорнув дівчинку до себе, відсуваючи друга.

— Та що ти? Я ж сказав, що сам подбаю про крихітку Кристаль!

— Знаєте, що відповість «крихітка Кристаль»? — не витримала та, звільняючись із їхніх обіймів. — Якби я не наглядала за вами, де б ви були зараз? Га?

— Так, добре, Крис, ти теж була корисною, але… — не вгамовувався Дуглас.

— Найкориснішою, Крис, але цей дивак… — не залишився в боргу Пітер.

— Дивак? — перебив його Дуглас, штовхнувши Друга.

— Ну так, дивак, і що далі?

— Гей, ви про мене забули! — втрутилася Кристаль.

Хлоп’ята не вгамовувалися й тоді, коли опинилися на першому поверсі. Усміхаючись у вуса, дядько Кен розумно вирішив не втручатися та пішов уперед, прагнучи швидше обійняти свою дружину.