Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Глава XIV «Руки вгору!"

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс у воді біля берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів і ляскав зубами.

— Я думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів Кукурузо, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Мабуть, він і справді боявся, що я не приїду.

Кукурузо вийшов з води і став присідати і в обнімку плескати себе руками по спині, як візник на морозі, — зігрівався. Потім запитав:

— Ну як там?… Що нового?… Як мій дід? Ще в міліцію не заявив?

— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу точить. Про тебе й не думає.

Кукурузо насупився, і я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, напевно, здавалося, що він вже давно–давно на цьому острові, а, виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.

— Ну і правильно. Добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий я… І все буде гаразд, — бадьоро говорив він, але в голосі чулася смуток і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!

Я вийняв з кишені кульок зі скрипалями і простягнув йому.

— О, привіз! От спасибі! Ох, я скучив! — І він тут же зі скрипом вп'явся зубами в пряник.

— Ну, а ти що ж робив? Вчора і сьогодні весь день? — Запитав я.

— Так що — рибу ловив і просто так…

— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?

— Не–а, не пишу, — легковажно промовив він, гризучи скрипаль. — Кинув. Це ж все одно що уроки готувати. Для того, чи що, я на безлюдний острів поплив.

Я нічого не відповів: я ж знав, що там, в щоденнику.

— Слухай, давай у цурки–палки зіграємо. Я так давно не грав! — Запропонував раптом Кукурузо.

— А що — можна, — погодився я.

І старі селезні–крижакі, і банькаті жаби, і спритні очеретянки, і інші мешканці плавнів вперше, напевно, в своєму житті почули одчайдушне і протяжне:

— Цурки–палки — накувалкі накую–у-у–у…

Дотемна грали ми з Кукурузо. Перестали тільки тоді, коли вже не тільки цурки, а й палиці не стало видно.

Ще під час гри чим більше темніло, тим сильніше занепокоєння охоплювало мене. Я, звичайно, намагався не показувати цього Кукурузо, але з кожною хвилиною щось все противнее щеміло в мене всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, що називається, готовий: ледве стримувався, щоб не стукати зубами…

— Ну, тепер тихо, тепер — ні звуку. Скоро він приїде, поставить мережі, і тоді… — прошепотів Кукурузо. Саме це «тоді» найбільше мене і страшило…

Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна.

— Отже, план такий, — шепотів Кукурузо. — Затримуємо з човна. Я сиджу на кормі з рушницею, ти на носі з ліхтариком. Я кажу: «Р–руки вгору!» — Ти в цей час світиш ліхтариком і кричиш: «Товаришу Валігура, заходьте справа, Микола Павлович, заходьте зліва». Щоб він думав, що нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна…

— А… а що ми потім будемо робити, коли затримаємо його? — Запитав я.

— Як — що?… Передамо в міліцію. Товаришу Валігура передамо.

— Так, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретити же все…

Ох і навіщо я це сказав!

— Ні, ні в якому разі! — Категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишуся на острові. А ти повезеш його в міліцію.

Мені стало зовсім погано.

— Та що… та як… та ну… — залепетав я.

— Подумаєш! Відведеш до міліціонера товариша Валігура, і все.

— Так Валігура ж ще спати буде, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим бандюг сам вночі буду робити? Він же мене задушить.

— Не бійся. Я дам тобі рушницю. Потім привезеш.

— Н–не треба! Н–не давай! — Тепер уже категорично прошепотів я. — Я б–боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Стрельну ненавмисно, уб'ю його, і мене розстріляють…

Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він все продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору», — і Книш стане, хитаючись, в човні з піднятими руками. А далі, виходить, все має робити я. Дудки!

— Не! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як хочеш…

— Та добре вже! Чого слюні розпустив! До села вдвох довеземо, а потім я повернуся. Не знав я, що ти такий боягуз!

Мені стало соромно. Кукурузо був набагато хоробріше мене. Бач, як впевнено тримається! Я вирішив взяти себе в руки.

Кілька хвилин ми мовчали. І раптом почули тихий шелест. Потім — плюх!… А потім–ляп–ляп–ляп!… Ми завмерли. Сумнівів не залишалося — Книш закидав мережі.

Ми напружено чекали. Нарешті запанувала абсолютна тиша. Книш поїхав. Ми почекали ще трохи. Тиша. Ні звуку. Книша немає.

— Ну, тепер на човен і в засідку, — шепнув Кукурузо.

Він зарядив рушницю, дав мені ліхтарик, ми сіли в човен і тихо попливли під берегом.

— О! Є! — Шепнув я. Я сидів на носі і перший побачив поплавці рибальської мережі, які біліли на воді.

Ми загнали човен в очерет як раз проти поплавців. Замаскувалися. Тепер нам залишилося одне — чекати, довго чекати, можливо, навіть всю ніч, до самого світанку, поки не приїде Книш вибирати рибу.

— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.

— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.

Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве–ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.

Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…

— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.

Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким впертим! Невже він справді не боїться?

Фантазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! нтазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! »

Мені стає так шкода себе, так жалко, і я сам здаюся собі таким нещасним, що починає щемити у горлі.

Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з корми:

— Не спи!

І я трагічним шепотом відповідаю:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.

Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода блищить, і клубочаться в небі хмари. А може, це вже світає?… У мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.

І раптом — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви виринула човен. Вона пливла прямо на нас. Ближче, ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом. Книш!

Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от–от обірветься. Я обхопив руками ніс човна, не ворушуся.

І тут на кормі дзвінко клацнув курком Кукурузо і тремтячим голосом басовитим щосили крикнув:

— Р–руки вверрх!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно заверещав:

— Дядя міліціонер, сюди!… Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.

— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».

І… щось глухо вдарилася об дно нашого човна — це випало з Кукурузових рук рушницю. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарику, натиснув на важіль, видавлюючи з нього світло.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.

— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…

— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.

Я зажікал ліхтариком. Я готовий був всю ніч жікать, так я був радий, що це дід Варава. Я просто готовий був його цілувати. Страх мій — як корова язиком злизала. Раз це дід Варава, я вже не боявся нічого на світі. Я направив світло ліхтарика на поплавки.

— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.

— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.

— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?

— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.

— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три–чотири. А зараз ще дванадцяти немає.

— Та ну! — Здивувався я.

— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?

- Із самих сутінків.

— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.

— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.

- І мені, — змушений був сказати і я.

— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.

Ми мовчали. Кукурузо, видно, чекав і боявся дідових розпитувань. Але дід мовчки маскував свій човник очеретами. В таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо нарешті несміливо запитав:

— Діду, а ви як тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що у мене онук такий недолугий.

— Та не жартуйте, діду.

— Ось, цікаво мені з тобою жартувати!

— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

Ти ж мені збрехав, чого ж я повинен правду тобі казати.

— Так я… — затнувся Кукурузо. Що ж тут скажеш?

— Ех–хе–хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати!… Тебе, дурника, шукав… Взявся це я сьогодні вдень рушницю своє чистити. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твоє почистити. Думаю, хоч і двієчник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Дивлюсь — ні твого рушниці. Туди–сюди, всю хату перерив — нема. Невже, думаю, вкрав хтось? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все‑таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все‑таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так‑то…

Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…

— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим–небудь.

Запанувало мовчання. Видно, слова діда сильно засмутили і схвилювали мого друга. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличники давав, а тут… Ех, краще б він нам вуха надрав…

— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?

— Та що там говорити. Нічим радувати.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.

— Побачимо… Лягайте–но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.

— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.

— Давай–давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай–давай», і від нього стало легше.

Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.

Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.

І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.

Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!

— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха–кха!»

Книш здригнувся, зіщулився, втягнув голову в плечі. Дід обережно, не поспішаючи виводив свій човник з очеретів. Миза дідом.

— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.

— Ги–ги… Зд–здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги–ги.

— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.

— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?

Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.

— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.

— Куди? Що? Ось жартують… Ги–ги, — знову ошкірився Книш.

— Збирайся, кажу! — Повторив дід.

— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.

— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.

Ми сиділи в своєму човні притихлі і тільки дивилися. І як це дід не боїться?! Без рушниці, без нічого! Книш ж під–он який здоровий! Штовхне раз, і — пропав дід, як булька на воді. Але Книш був як собака побита. Навіть здавалося, що у нього є хвіст і він його стиснув. І очима дивився зовсім собачими. Поспішно він вибирав мережі і мовчки поглядав на діда, як шкодливий щеня.

Але дід був невблаганний. І коли Книш скінчив вибирати, суворо наказав:

— Поганяй вперед!

І Книш слухняно поплив вперед, за ним дід, а за дідом вже ми.

Тільки ми від'їхали від острова, як Книш заскиглив:

— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!

І голос у нього став такий плаксивий. Навіть не вірилося, що це говорить здоровенний дядько, який може випити одним духом півлітра денатурчіка. Я з подивом дивився на нього. Ось тобі і бандит, ось тобі й хижак! А я ще його боявся — мало не помер від страху.

Книш нив всю дорогу:

— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.

Дід мовчав, ніби й не чув.

Так ми доїхали до самого села.

Тепер складай рибу в мережі — на плече, і пішли! — Наказав дід.

І Книш підкорився. Я тільки диву давався, що все вийшло так просто — без пострілів, без бійки. І пов'язувати не довелося. Була на дідовій стороні якась сила, якої не міг не послухатися Книш.

Далі було ще простіше. Ми прийшли до міліціонера товариша Валігура, розбудили його. Він вийшов заспаний, в шльопанцях на босу ногу, але в кітелі, в галіфе і навіть у кашкеті.

Подивився і сказав:

— Ага, зрозуміло. Зайдіть в хату.

Ми зайшли. Товариш Валігура сів за стіл і став писати протокол. Писав він довго, часто зупинявся і, схиливши голову набік і поглядаючи скоса на написане, перечитував. Нарешті сказав:

— Свідки, розпишіться, будь ласка. Ось тут, — і тицьнув пальцем, дивлячись на нас.

Ми з Кукурузо почервоніли. Нам ніколи в житті не доводилося розписуватися.

— Давай–давай, — сказав дід, розписався і передав ручку мені.

Я кривими літерами надряпав своє прізвище і передав ручку Кукурузо. Він хвацько розписався, навіть спритний хвостик наприкінці поставив — зовсім як дорослий. Я відразу ж пошкодував, що сам цього не зробив, — мені стало соромно за свою дитячу підпис.

Товариш Валігура посміхнувся і поплескав Кукурузо по плечу:

— Молодець. Добре розписуєшся… Потім сказав:

— Спасибі вам, товариші.

І по черзі потиснув руки дідові і нам.

І ми пішли.

А Книш залишився…

Я йшов і думав:

«Ну ось все і скінчилося. Які ж ми все‑таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що–ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: у ось все і скінчилося. Які ж ми все‑таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що–ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: "Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"

Але… нічого цього, на жаль, не буде. Бо Кукурузо не хоче, щоб хтось знав про острів, про те, як він був Робінзоном, і все інше. І тому не можна нічого розповідати. Він і діда просив, і товариша Валігура, щоб все це залишилося таємницею.

Таким чином, знову треба пропадати в невідомості.

Ех–хе–хе! — хе–хе! »

В той же самий день ввечері Робінзон Кукурузо остаточно перебирався з безлюдного острова імені Переекзаменовки на «Велику землю».

Оркестри не грали, журналісти не клацали фотоапаратами, тисячі людей не товпилися з букетами квітів на березі, зустрічаючи героя.

Було тихо.

Тільки зрідка гавкали в селі собаки та квакали в очеретах жаби.