Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Глава VII Шукаємо острів

Тепер ви розумієте, що Ява був справжнім Робінзоном Кукурузо. Самою долею призначено йому було носити це ім'я.

— Ти що ж, прямо сьогодні хочеш бігти на острів? — Запитав я.

— Бач, який ти спритний! «Сегодня»! — Невдоволено сказав Кукурузо. — Треба ж спочатку знайти, вибрати підходящий безлюдний острів, приготуватися, а тоді вже тікати.

— А що там вибирати? Висадився на який завгодно і живи.

— Тобі — звичайно! А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити. Думаєш, легко?

— Так я хіба що–можна і вибрати. Хоч зараз. Поїхали?

— Трохи згодом. Через годинку. Коли дід у сільмаг піде.

— А що ти вдома скажеш перед тим, як втекти? Вони ж хвилюватися будуть. Все село на ноги поставлять. Пошуки почнуть. І міліціонер товариш Валігура, і все. Я собі уявляю!

— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листиЗвичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листи ». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.. Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.

— А потім що? Коли мати приїде і коли дізнаються, що ти пропав?

— А мені що — хай шукають. Лише б не знайшли. Гуньку теж пам'ятаєш, три дні шукали, а потім перестали. І нічого. Тепер рідко хто і згадує. Так і мене… — І тут голос у Кукурузо затремтів. Напевно, думка про те, що його забудуть, була все‑таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів хороший знайти треба. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…

— А ти й рушницю брати будеш?

— А як же. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але нічого, я і з однієї своєї берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку? Б'є як божевільна. Краще дідового Зауера.

Це, між іншим, Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися: хлопець на двадцять вісім років на безлюдний острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання — привчати. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволку, і тим, що ходив на справжню, доросле полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю.

У сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Метнув на нас сердитий погляд і сказав:

— Я в сільмаг на хвилинку. Дивіться мені, не бешкетувати тут!

— Так ми нічого. От тільки на річку, може, сходимо викуповується. Спека адже така, — прохальним тоном сказав Кукурузо.

— Уроки, уроки вчити треба, а не купатися. Двієчник! — Буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.

Я з сумнівом глянув на Кукурузо.

— Нічого, підемо, — тихо сказав він. — Я знаю цю «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Саливонів і години три говорять, мають не менше. Допоможи мені дорізати буряк, і підемо.

Удвох ми швидко дорізали буряк, задали свині корм і пішли.

Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловити і просто кататися), але зараз ми пробиралися до річки потай, весь час озираючись. І жодної хорошої човном не скористалися. Хоча всі вони були прив'язані біля берега і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, у діда Варави цілих три (човник — «довбанка» і дві плоскодонки). Ми роздяглися і перепливли на інший бік, на піщаний острівець, де за великим кущем краснотала лежала зношена, як стара туфля, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводний човен. Втім, перед самим іспитом, як ви пам'ятаєте, ми її зашпаклювали, просмолити, і вона хоч і пропускала воду, але не тонула: якщо не забувати вичерпувати, плисти можна. Тут же, під човном, лежало довге потріскане весло, яке ми ще тоді «позичили» у діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї весел з десяток валяється: і короткі — для човника, і довгі — для плоскодонок. У нас знаєте як на плоскодонках їздять? Стоячи. Стоїш на кормі (або ж на носі) і то з одного боку, то з іншого підгортаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба! Якщо не вмієш, можеш — перекиди! — І годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли, нам не страшно.

— Черпак не забудь, а то ротом сьорбати доведеться. Бачиш, тече таки, калоша стара, — сказав Ява.

Відштовхнулися ми й поїхали.

Обігнули острівець — і вже в очеретах. За вузенькою смужці пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, — але в нього виходить краще. Гребе тихо, обережно — дивиться в обидва. Стружка вузька, весь час загортає. Гребеш сильніше, ніж потрібно — раз! — І човен уже носом в очерети залізла. Відштовхуйся тоді назад, витягуй ніс — морока!… Добре гребе Кукурузо — жодного разу в очерети не врізався.

Я лежу на носі, дивлюся в воду. Вода прозора–прозора, до самого дна видно: водорості, кореневища лілій, корчі. І навіть видно, як серед водоростей риби шастають. Цікаво!

Все далі і далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрився широке плесо. Гладь — ні зморшки. Білі і жовті лілії розкидані, як на картинках, що на нашому базарі продаються. Тільки замість лебедів посеред плеса два нирка плавають. Побачили нас — і нема. Так швидко пірнули — начебто і зовсім не було. Потім глядь — метрів за двадцять з'явилися, ніби інші…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш–ш-ш! С–с-с! Ш–ш-ш! — Качки пролетіли.

Мисливський сезон не відкрився, і, ще нелякані, качки сміливо літають над нами.

— От би рушницю! — Говорить Кукурузо.

— Да–а, — тягну я.

Правду кажуть — мисливський рай тут, у плавнях. Уявляю, скільки мисливців приїде на відкриття сезону. І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїжджають. Ось той довготелесий, в окулярах, — Олег, який власну «Волгу» має. І кремезний Сидоренко. І вилицюватий, з рідким волоссям Засувка (справжнє прізвище таке). І зовсім без волосся, лисий, товстий Батюк. Всі вони кандидати в якісь науки.

Як би там не було, але і на цей раз київські кандидати, мабуть, приїдуть і знову, напевно, зупиняться у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І з вечора по старої мисливської традиції будуть пити горілку, і розповідати різні мисливські історії, і співати пісні, і жартувати один над одним. А на світанку дід розбудить їх, і вони, поспішно збираючи свої мисливські обладунки, будуть кривитися від головного болю, тремтіти дрібної тремтінням від ранкової прохолоди і стогнати. А Батюк, як завжди, взагалі не захоче вставати. Накривши обличчя капелюхом, він буде хрипло бурмотіти сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви вскочили! Ніч на дворі. Не встигли влягтися — і вже… хр–р-у, — і відразу перейде на храп.

Вони будуть довго розштовхувати його, він буде брикатися, говорити: «Ідіть, я вас наздожену», — нарешті ругнется і встане. І вирушать вони в плавні. Дід на човнику, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і чекає їх. Тому що вони не їдуть, а зигзагами сіпаються по воді: з лівого борту гребнут, човен вправо пливе, з правого гребнут — вліво пливе і так весь час. А човник діда як по струнці йде. Ох і човник у діда Варави! Легкий як пір'їнка, летить по воді, як птах, як нові кораблі на підводних крилах. Проте всидіти на ньому, крім діда, мало хто міг. Дуже нестійкий, верткий човник. Пливеш на ньому, ніби по канату йдеш, — весь час балансувати треба.

У позаминулому році на відкриття полювання мисливців до нас наїхало тьма. Човни відразу все розібрали.

А кияни спізнилися — вночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Один човник дідів залишився. Що робити?

— Удвох на цьому човнику їхати і думати нема чого — потоне, — сказав дід. — А то можна було б розвести на місця.

— Так по одному ж можна переїхати, — говорить Засувка.

— Абсолютно вірно, — спокійно зауважує дід. — А звідти хто човен буде переганяти?

— М–да, — глибокодумно промимрив Засувка.

— А якщо пацанів використовувати! — Сказав Олег (ми якраз тут же стояли).

— Ще утопите мені пацанів, — сердито буркнув дід.

— Та ні! Чого там! — Вирвалось у мене. — Ми ж легені. По черзі будемо перевозити. А якщо і перевернемо, так ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як риби!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо доведеться, напевно, покупатись.

Оскільки я першим вискочив, то й перевозив першим я. Перевозив Олега. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли від'їхати. Тільки він сів, тільки почав влаштовуватися, як ми вже й перекинулись. І хоча біля берега було зовсім дрібно, Олег примудрився зануритися у воду з головою.

— Проклята посудина! Душогубка, а не човен! — Лаявся він, вилазячи на берег.

Товариші сміялися, а Сидоренко сказав (він говорив, широко розтягуючи слова):

— Ось верт–ля–вий! Всидіти не мо–же–ет! Немов у нього ярмо–ОЛКИ в одному місці! Зараз я поїду, раз ти не можеш.

І поліз в човник.

— Ви штанами, штаньми прямо на дно сідайте, — радив дід. Але на дні човника була вода, і Сидоренко не хотів мочити штанів.

— Це, чого доброго, радикуліт заробиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку і сів на неї.

Дід тримав човник, поки ми сідали, а потім відштовхнув нас від берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Сидоренко сидів прямо, як перший учень за партою. Обома руками він тримав рушницю, балансуючи ним, немов канатоходець у цирку.

«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині річки. І тут над нами низько–низько з шумом пролетіли три крижні. Сидоренко раптом сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), але вистрілити не встиг — ми втратили рівновагу. Човник став хилитися–хилитися набік.

— Дядечку! — Кричу. — Увага, перевертаємося! Він тільки рукою по воді — ляп, ляп, ляп.

Та хіба рукою за воду втримаєшся! Бултих!

Останнє, що я бачив, — це те, як новенькі гумові чоботи з довгими халявами майнули в повітрі і вода зімкнулася над ними. Опинившись у воді, я відразу виринув і схопився за перевернутий човен.

Через якусь секунду з води показалася голова Сидоренко, особи не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпили.

— Рушницю! — Булькнув він і знову зник під водою: як поплавок, коли клюне риба.

Потім знову виринув, знову:

— Рушницю!

І знову під воду.

— Що там у вас? — Весело загукали з берега.

— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.

Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:

— Прогав–і-і–л! Адже йому ціни немає!

Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:

— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:

— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.

Попливли ми з Явою. Пірнали–пірнали — нічого не витягли. Дно в'язке, затягнуло рушницю в мул — хіба знайдеш.

Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:

— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.

Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.

Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.

Звичайно, і цього року приїдуть київські мисливці до діда Варава. Це факт…

— Як ти думаєш, — спитав я, дивлячись у воду, — якщо рушниця два роки пролежала під водою в мулі — зіпсувалося воно? Або можна витягнути, почистити і знову стріляти?

— У мулі воно може пролежати і тисячу років, і нічого. Щоб тоді археологи робили, якби речі не зберігалися під землею, під водою і взагалі. Без роботи вони б сиділи.

— От би витягти то рушницю. Воно ж рідкісне. З нього на змаганнях чемпіони стріляли. Думаєш, дарма він так переживав.

— Ніякого рушниці ти, звичайно, не витягнеш. Бо його вже так затягнуло, що потрібно річку осушити, щоб його знайти. Може, археологи його і знайдуть через триста років. Але ніхто не дізнається, що це при нас воно потонуло і ми пірнали — думали дістати.

- І ніхто не дізнається, що ти тікав на безлюдний острів і жив там двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. І самого острова, може бути, тоді вже не буде.

— Острів‑то буде, не хвилюйся.

Ми знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? »Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі. Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі.

І ось перед нами новий острів. Немов суцільна зелена гора: кущі краснотала, плакучі верби і подекуди тополі. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чістоводье з трьох сторін омиває острів.

— Здається, цей, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай! — З радістю сказав я, так як мені вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такої справи, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухих гілок — як раз на двадцять вісім років вистачить. В очереті, навіть зараз чути, качки крякають. Значить, дичини повно. На плесі у самого берега риба грає — сама в юшку проситься. Посеред острова поляна: не те що в цурки–палки — в футбол грати можна. На краю галявини величезна стара плакуча верба стоїть, гілками землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.

— Курінь я тобі допоможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.

Це правда. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців в селі не зробить. Мене цього батько навчив. Він тесля, будівельник. Половину хат у селі будував.

На обличчі Кукурузо було написано сумнів:

— Робінзон, звичайно, все сам робив. Тому що він один потрапив на безлюдний острів…

— Так то Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж, щоб все було однаково.

Мені з усіх сил хотілося допомогти другу. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодкою і почав різати лозу. Я дуже любив свій ніж, ніколи з ним не розлучався, і від нескінченного носіння в кишені колодка його відполірувати так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покірно допомагав мені, визнаючи в цій справі моє першість. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса — загалом, виконував всю чорну роботу.

Через деякий час під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний–міцний (ніякі бурі, ніякі грози не страшні) і такий затишний, що мені самому захотілося в ньому жити. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всі двадцять вісім років без капітального ремонту простоїть — гарантія! — Впевнено сказав я.

Лише тепер ми згадали, що дід уже, мабуть, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Добравшись нарешті до берега і заховавши човна, ми до самої хати бігли бігом.

А коли, захекавшись, прибігли — виявилося, що дід ще не приходив. Кукурузо був правий: «хвилиночку» діда Варави мала властивість розтягуватися до декількох годин.

— Ну що! Раз діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнемо в човен, а завтра…

— Значить, вирішив уже завтра? — Запитав я.

— А чого тягнути. Через кілька днів приїде мати — буде складніше. Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку. — Він витягнув з буфету дерев'яну надщерблених ложку і засунув її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду, — відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — Сумно подивився на черству окраєць, що лежала на столі. — Мало…

Дід пішов у сільмаг саме по хліб.

— Я тобі принесу. І хліба і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — Він покрутив в руках пачку з чаєм. — Обійдеться. Тоді й чайник брати потрібно. А у нас один…

— Ліхтарик не забудь. Стане в нагоді, — нагадав я.

— Ліхтарик обов'язково. Без ліхтарика не можна.

Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, яка стояла в кутку біля порога:

— Сокира, треба було б хоч два. У Робінзона було аж дванадцять сокир.

— Він що — жонглював ними, чи що? — Здивувався я. — Навіщо йому було стільки? Дивний якийсь твій Робінзон.

— Ти дуже розумний, — образився за свого натхненника Кукурузо. — Мовчи краще! Ти ніколи на безлюдному острові не жив.

В цей час двері розчинилися, і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і завмер з сокирою в руках.

— Ов–ва! — Спокійно сказав дід. — Меблі рубати надумав? А ну постав сокиру на місце.

— Так я нічого, — промимрив Кукурузо. — Я… я… я хотів показати йому, який у нас сокиру хороший. А він каже, що у них краще… Правда ж у нас краще, діду?

Дід нічого не відповів, і ми шаснули з хати.

— Фу! Мало не засипалися! — Уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як це ми кроків не чули!

Було дійсно дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Тому що кроки діда чути здалеку. Дід ходить як на лижах — не відриваючи ніг від землі: шарк–шарк, Шарк–шарк!… Здається, ледве ноги переставляє, ось–ось впаде. Але бачили б ви його на полюванні. За чернотропу на зайця дід може прочовгав так кілометрів п'ятдесят — і хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузо за клунею і розмірковуємо, як краще перетягнути все необхідне в човен. Нарешті домовилися. Кукурузо по дрібнички буде виносити з хати і ховати в бур'яні за клунею. А як стемніє, я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозр) потайки перенесу все у човен. А завтра…