Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ одинадцятий

4 березня, незадовго перед роздачею вечері, в ротній казармі зовсім несподівано з’явилися Анзельм, Дібольд, Рюбенкеніг і Зеекатц. Це звільнення після майже десятиденного ув’язнення і для них самих було настільки несподіваним, що їхні зблідлі обличчя виражали подив. Вони мали вигляд людей, які прожили довго в темряві і були осліплені раптовим променем світла. Солдати із страхом цуралися тих, що повернулися, немов вони були прокажені. Каспар і Шмельцле не мали в той вечір нагоди поговорити з ними. Занадто багато очей було спрямовано на них. Здавалось, ув’язнення ще більше озлило друзів. Ледве проковтнувши з жадобою їжу, вони впали і поснули глибоким сном.

Останніми днями багато велося розмов про виступ з фортеці. Солдатам так уже набридло чекати, що вони вже самі прагнули досягти нарешті свого місця призначення. Повернення арештантів, здавалося, підтверджувало вірогідність поширюваних чуток.

І справді, наступного ранку, о шостій годині, в ротну казарму влетів Купш.

— Слухати всій слонячій стайні! Ми виступаємо в похід! Почистити як слід мундири, підфарбувати і напомадити вуса, поголитись і укласти ранці. Перед виступом буде проведено ще парад на кассельських луках, ландграф Фрідріх бажає там попрощатися з своїм військом. Все повинно виблискувати і сяяти.

Загальна бадьорість і пожвавлення передались навіть звільненим арештантам. Вони насідали на Шмельцле, щоб той поскріб їхні бороди. Багато страждань може знести і забути людина.

Навколо старого знахаря скоро виникла справжня голярня з усім, що до цього належить: мильною піною, шерхотом, коли правили бритву, і жвавою бесідою, яку старий і зараз безупинно підтримував, хоча першим під руки йому потрапив Рюбенкеніг, у якого виросла дуже непокірна борода.

В головах Анзельма і Дібольда все ще снувались думки про визволення, тому швидко зав’язалася тиха розмова про невдалу втечу. Студент твердо вирішив, що дезертирство до американських борців за свободу — єдиний вихід для кожної чесної людини в рядах гессенців. Перемога американців була б перемогою всього людства, сказав він. Чи, може, друзі вважають, що цілком справедливо боронити привілеї англійського короля в боротьбі проти мирних людей, таких, як і вони самі, проти селян, конюхів, підмайстрів, поетів, нещасливих студентів, священиків-втікачів, перукарів чи торговців сиром, яких називають бунтарями лише за те, що вони не хотять далі терпіти панування тирана і його чиновників, а хотять утворити своє власне вільне народне представництво.

— Ех, якби у нас сто або двісті років тому зробили так само, як американці, то ми б тепер не були рабами, — закінчив він.

— Ти… ти, отже, думаєш… ми повинні. Ми повинні боротися проти гессенців? — спитав Зеекатц з острахом. — Проти наших власних братів? Але ж ми не коні, які можуть служити на кожному фронті.

Рюбенкеніг хотів було і собі втрутитися, але йому перешкоджала дерев’яна кулька, яку він тримав у роті. До того ж Шмельцле, ще більше натягуючи своїм кістлявим вказівним пальцем щоку товстуна і майстерно зскрібаючи його довгу щетину, звелів йому сидіти спокійно.

Анзельм розповів друзям, що серед американців знаходиться теж чимало німців, вільних німців, які в наслідок еміграції визволилися від тиранії своїх князів. Зрештою, хіба це вперше, що гессенці боротимуться проти гессенців? Зеекатцу досить лиш згадати про те, як в 1743 році шість тисяч гессенців в армії англійського короля Георга II билися проти такого ж числа на боці його противника — кайзера Карла VII.

— Може, вони убивали один одного з-за любові до батьківщини? Ну, от бачиш!

Саме в цей час до них підійшов Себіш. Кліпаючи очима, він глянув на звільнених з-під арешту і запитав:

— Що нового?

Всі одразу замовкли. Лише Рюбенкеніг буркнув «нічого».

— «Нічого» не потребує схованки, — ущипливо сказав Себіш.

— Ти можеш помовчати, мій друже? — одказав на це Рюбенкеніг, широко, відверто посміхаючись.

— О, звичайно, — поквапно відповів Себіш і, прислухаючись, відкрив рота.

— От бачиш, ми теж так уміємо.

Ті, що стояли навколо, гучно і зловтішно засміялися, дивлячись, як Себіш, що встряв у розмову, почав з гарячковою поспішністю підфарбовувати свої вуса.

Раптом загорланив Зеекатц, бо Шмельцле порізав йому щоку.

— Ну, не хвилюйся так! — намагався заспокоїти його Шмельцле. Потім він почав розповідати одну з своїх історій, щоб довести недовірливому Себішу невинний характер їхньої розмови.

— Потрапив би ти, Зеекатц, в руки мого колишнього хазяїна, він би тобі ще не таких зазубрин наробив. Я саме тоді вчився цього ремесла. Ми ходили з базару на базар, розпинали намет, в якому кожному чоловікові одразу ж збривали бороду, мили голову, чистили вуха і фарбували вуса, і все це разом за три крейцери. Одного разу трапилось так, що саме тоді, як я голив якогось рудуватого селянина, хазяїн послав мене до повішеного, якому я повинен був повернути життя. Ну, чудес не вміє робити навіть найкращий лікар. У пацієнта була вже зовсім чорна голова, язик його звисав униз, як хлопавка для мух на стіні. Я не міг засунути йому язика назад до рота. Шльоп, і він знову виходив назовні. Дві години провозився я з хлопцем, але він був зовсім мертвий. Коли я підходив до нашого намету, то вже здалеку побачив натовп народу. Рудобородий, якого я покинув наполовину намиленим, наполовину поголеним, нарешті зчинив галас, і за це мій хазяїн з допомогою бритви «вибрив» його з намету… — Фельдшер беззвучно засміявся, бритва в його руках тремтіла над переляканим обличчям молодого Зеекатца.

Рюбенкеніг був у гарному настрої; він витяг з кишені своїх штанів маленьку олов’яну пляшку з горілкою, хильнув з неї, а тоді пустив її по руках.

Себіш мовчки спостерігав за цим. Потім він поклав Рюбенкенігу руку на плече.

— Хіба тобі не відомо, що вже кілька днів тому пиячити заборонено?

— Пиячити? Чоловіче, цього вистачить хіба тільки, щоб змочити горло, — забурчав товстун. — І я тобі дуже б радиз дотримуватись такої ж думки.

— Звичайно, вірно. Авжеж так! — старанно запевняв Себіш. Він таємниче стишив голос — Може, ти гадаєш, що я хочу донести на тебе? Я твій друг. І саме тому я кажу тобі: бережись. Пан ландграф лиш хоче, щоб жоден з його солдатів передчасно не заслаб або не врізав дуба. Пан ландграф якраз зовсім вже й не такий поганий. Я чув, він такий милостивий, що буде стягати, доки триватиме війна, лише половину воєнної контрибуції. Це я називаю у вищій мірі благородним вчинком.

Себіша покликав Купш, який увірвався в ротну казарму, і сказав своєму другові, що внизу на нього чекають відвідувачі.

Рюбенкеніг, похитуючи головою, подивився йому услід і буркнув: «Чолов’яга невиправний».

Услід за цим двері знову розчинилися. Хтось крикнув:

— Відвідувачі у дворі!

Але Анзельм, Рюбенкеніг, Зеекатц і фельдшер продовжували спокійно сидіти, не звернувши на цей вигук жодної уваги — їм нікого було чекати. А Дібольд протиснувся в натовпі схвильованих солдатів до виходу, за ним подався і Каспар.

У дворі стояли маленькими групками солдати та їхні родичі. Відвідувачі принесли з собою подарунки; із зніяковілими обличчями вони бурмотіли хороші побажання. Вартові ходили тимчасом туди й сюди, покрикували на всі боки і, скалячи зуби, приймали то ковбасу, то пакуночок тютюну, які їм підсовували перелякані люди, або стояли, широко розставивши ноги, і слухали з нахабним виглядом, як стурбовані родичі радили рекрутові, що дуже кашляв, пити чай з липовим цвітом або носити напульсник.

Прийшла немічна стара матінка Дібольда і дочка Себіша з своїм чоловіком — старшим поштовим чиновником, який вважав, що хоч і незручно, але зате дуже важливо примусити бідолашного тестя перед виступом війська написати духівницю. Також і головний лісничий Кляйнпауль з’явився на короткий час; він явно був обрадуваний військовими успіхами свого небожа і сказав на прощання: «Так, це ще зайвий раз доводить, як хороше роблять юнакові, коли його виховують, не шкодуючи побоїв».

В останню хвилину на подвір’ї несподівано з’явився навіть один доброволець. Коли він, тільки-но прибувши, хотів відійти убік, на нього загорлав фельдфебель Купш: «Стій! На місці! Ти що, прочухана захотів. Струнко!» Купш командував ще суворіше, ніж звичайно, щоб справити враження на відвідувачів і розважити вартових; він був у чудовому настрої. Фріц Кляйнпауль був першим, що почав із заохоченням глузувати, дивлячись, як переляканий рекрут за наказом фельдфебеля тричі оббіг риссю навколо двору і нарешті навприсядки пострибав наверх по сходах губернського будинку.

Каспар відчув, як гострий, пекучий біль здавив йому горло. Може, це раптом його так боляче вразила жорстокість і підлість казарменого життя. Чи відчув він себе нещасливим тому, що ніхто не прийшов його відвідати? Але хто б міг прийти? Лиш однісінький раз хазяїн «Золотого якоря» з’явився в казармі, але не з тим, щоб довідатися про свого колишнього кухарчука, а розшукати свій ручний ліхтар.

Саме тоді, коли Каспар знову плентався назад до ротної казарми, він побачив, як у воротях несподівано з’явився кравець Цігенвальд. Це на смерть перелякало хлопця, немов не майор Еммеріх, а він сам заборгував кравцеві. Він полегшено зітхнув, коли вартові випровадили небажаного відвідувача, але потім йому стало соромно за своє боягузтво. Тільки-но зник кравець, як мимо варти пихато пройшов майор. Він, здавалося, спостерігав усю сцену з кравцем, якщо навіть не наказав вигнати його, і тепер усміхався сам до себе; він пройшов повз Каспара і крикнув йому через плече: «Після параду ти поїдеш на моєму фургоні до Бремерлеє і доглядатимеш за багажем. Я вже потурбувався про все необхідне».

Коли Еммеріх пішов, Каспар почав роздумувати, що, власне кажучи, могло б означати це доручення. Може, майор цим самим віддає йому перевагу перед іншими? Які в нього наміри? Каспар не знав, що й думати, і вирішив поговорити про це з друзями. Він зайшов у ротну казарму саме вчасно, бо ще встиг прослухати останні речення начальницької настанови, яку читав фельдфебель Купш. Пан командир батальйону, його високо-благородіє майор фон Еммеріх сподівається, Що всі солдати покажуть себе як слід під час майбутнього параду і не осоромлять четвертого піхотного батальйону. Якщо все пройде добре, то за не він обіцяє своїм хлопцям три бочки дарового пива.

Шмельцле, якому Каспар пізніше розповів, чого кликав його до себе Еммеріх, підняв сухий вказівний палець і з компетентним виглядом буркнув:

Хитрун майор хоче таким чином забезпечити себе обозним і конюхом.

— В такому разі ти дуже несправедливий до нашого пана командира, — втрутився Себіш. Він поклав свої мідні медалі, які саме натирав і чистив, і підійшов до Каспара. його водянисто-блакитні очі таємниче поблискували. — Пан майор просто великодушна людина і хоче дати Каспарові нагоду показати, що він кмітливий і надійний хлопець. — Це він, Себіш, знає точно, бо він сам, так би мовити, порадив майорові це зробити! Авжеж так, він казав про це і тому чекає тепер, що Каспар йому віддячить. — Рука руку миє, мій хлопче, і при нагоді нехай Каспар закине Еммеріхові хороше слівце, якщо тільки зайде мова про Себіша (або про їжу та кухню).

Каспар не встиг йому нічого відповісти: всіх юних барабанщиків зібрали на подвір’ї, де вони мали одержати останні вказівки від тамбур-мажора і потім вишикуватися до виступу. В цей день була відлига, все капало, хлюпало, текло. Стара Катрін, яка укладала на свою маркітантську повозку бочечки і ящики, захитала головою, побачивши юних барабанщиків, що стояли у глибокій калюжі.

— Тут вони можуть І сухоти схопити, оці діти, — пробурмотіла вона. — Така малеча, що матерям треба було б ще годувати їх кашею.

На подвір’я вже з’явився весь батальйон; він був строкатим, як одяг Арлекіна. Еммеріх і Купш кидалися то туди, то сюди, ставлячи найбільш кволих і негарних солдатів поміж іншими так, щоб вони були менш помітними. Найвищі і найкрасивіші чоловіки зайняли місця в першій і останніх шеренгах, а малих і старих розмістили в центрі; там були також і підлітки, вони були ще занадто малі і безсилі для військової служби І ледве могли нести свої мушкети. Поміж ними стирчав і Рюбенкеніг, якого Купш притягнув сюди, добре його перед цим побивши за те. що його волосся було не дуже охайно заплетене в косу.

— Почекай, парубче, — ревів він, — я тебе відшмагаю так, що й душа з тебе вилетить!

Рюбенкеніг з сумом усміхався.

— Таке безглуздя — витрачати на це час, сало та борошно і розводити тільки бруд, — сказав він буркотливо до молодого хлопця, як тільки фельдфебель зник з очей. — Не в кожної людини є талант завивати волосся! — Насправді, він не впорався заплести і напудрити своє волосся, бо кілька разів перепаковував ранець, щоб втиснути туди свої міністерські чоботи.

Найманці були так тяжко нав’ючені, що, здавалося, ладні були повалитися на землю ще до початку маршу. Крім мушкетів, ранців і речових мішків з солдатським хлібом та іншими припасами, кожному накинули ще додатковий вантаж, бо незначної кількості коней, які були в розпорядженні загону, ледве вистачало, щоб тягти гармати і кулевріни[19], фургони і повозки з пороховими бочками, гарматними ядрами, гранатами і картеччю.

Від наметів, що стояли уздовж стін фортеці, поспішно наближались у супроводі профоса, наглядача і дружини капрала солдатки з своїми дітьми. Підібравши подоли, шльопали жінки розкислим снігом, в якому ноги грузли по кісточки. Он поспішає одна жінка з сімома дітьми, найменше у неї на руках. Найстарший хлопчина тягне за собою на поганенькому мотузочку дворняжку, менший по-войовничому вимахує своїм дерев’яним мечем. В кінці підтюпцем йде стара, важко нав’ючена жінка; її довга спідниця з найгрубішої вовни підперезана мотузком. Один з її вузлів розв’язався, і вона розгубила більшість начиння свого похідного господарства: сковорідки, глечики, миски.

З криком і ланкою рухалася валка жінок і дітей, навантажених, як іспанські віслюки.

Тим часом солдати прикрасилися паперовими квітами і гілочками ялини. Вогняночервоні та яскравозелені букетики стирчали на трикутних капелюхах, мундирах і навіть у стволах мушкетів, колесах гармат та возів і на сідлах коней.

Всі вже вишикувалися і чекали знаку, щоб рушити в путь. Але в останню мить сталася затримка. Ще не привели верхового коня майора Еммеріха. Офіцери-дворяни, що з’явилися у військо з своїми власними знаменитими кіньми брауншвейзької породи, зробили глумливі обличчя. Вкрай роздратований цим Еммеріх сперечався з конюшим, що з’явився за його наказом.

У тихому березневому повітрі повівав легенький вітрець. Надимались і майоріли ясножовті, білі, блакитні полотнища нових знамен. Може, вітер розжене сіру завісу хмар, бо ж блакитне небо є також невід’ємною частиною великого військового параду.

Але, звичайно, змінити погоду навіть сам ландграф не в силі… Фрау тамбур-мажорша Дітцельн, вихилившись з вікна, дивилась примруженими очима на димчасті хмари. Потім вона розлючено вп’ялася у військо та обоз, які повинні були вже вирушити в путь і все ще стояли тут. Ох, яка все-таки трудна справа життя! А тут ще треба засмажити чоловікові шматок гарного філе на другий сніданок — і все це збіглося одне до одного. Вона похмуро оглянула обоз. «Вони тягають за собою жінок і дітей, немов мірошники лантухи з борошном, — подумала вона. — А що, власне кажучи, мають від цього ці неохайні жінки? Вони повинні дбати, щоб у порядку був солдатський одяг та спорядження, прати білизну, а також доглядали за пораненими. А в подяку за це жінок потім ще й нещадно б’ють, про що часто свідчать синяки на їхньому тілі».

Нарешті прийшов конюх з конем Еммеріха. Всі з напруженням слідкували за великим гнідим мерином, шо неспокійно гарцював, коли його підвели до майора. Еммеріх спритно, одним махом сів на мерина, але наступної ж миті кінь викинув його з сідла і, швидко несучись, поволок по брудному снігу. Офіцери стримували солдатів, які зловтішалися цією сценкою. Буйний мерин мало не збив з ніг конюшого і конюха, що побігли переймати його; але все ж таки нарешті вони його зупинили. Майор, важко відсапуючись, вибрався на сідло. Але мерин знову замалим його не скинув: він став дибки, а потім помчав шаленим галопом. Лише біля фортечної стіни Еммеріх нарешті приборкав його і обережною риссю з виглядом трохи потерпілого, але все ж гордого переможця, повернув назад до війська.

З особливим завзяттям він дав наказ вирушати:

— Ши-куйсь! На пле-че! Стрррунко! Кроком руш!

— Марш-марш! — затрубили сурмачі.

Вже загуділа земля під важкими кроками. Драгуни з шаблями наголо і гвардійці з зарядженими гвинтівками підтримували порядок серед війська, попереду їхали верхи офіцери, позаду, наче погоничі волів, марширували єгері. Солдати нагадували колону полонених.

Скоро і фортеця, і Швальмгрунд залишилися позаду. Збирачі податків і поліцейські чиновники, які на кожному кроці завдавали людям різних неприємностей, пропустили їх без усіляких перешкод. Незважаючи на це, колона просувалася вперед черепашачим темпом. Дороги були страшенно погані. На кожному кроці ноги загрузали по кісточки у в’язкому болоті. На маркітантській підводі Катрін дзеленькали пляшки, і червонощока Мета, що сиділа біля своєї тітки, перелякано поводила очима, коли гуркотливий віз занадто перехняпувався набік. Солдатські діти почали плакати, падали, просилися на руки.

На перехресті стояли люди, що чекали на військо. Це були родичі, які хотіли хоч трохи провести своїх близьких. Глибокими були рани розлуки. Жінки виснули на своїх чоловіках і не хотіли їх випускати; старі матері і молоді дівчата заливалися слізьми. Мати Дібольда поспішала поруч з процесією, аж поки не знайшла свого сина і не схопила його за рукав.

— До побачення, матінко! — крикнув Дібольд з підбадьорюючою посмішкою.

— Ой, хтозна, — пробурмотіла стара, — Америка так далеко, і все може трапитись!

— Земля кругла, матінко. Коли я відходитиму все далі й далі, то потім знову з’явлюся на другому кінці села. — Серце Дібольда стислося, коли він весело кивнув матері головою. Подорож, певно, довго триватиме. А смерть у неї вже майже стоїть за плечима.

Також і мати майора Еммеріха, сувора дама в старомодному чорному ви-линялому одязі, коротко попрощалася з сином. Еммеріх схилився з коня і з урочистим виразом на обличчі в короткому поцілункові торкнувся попелястими вусами її щоки.

— Я горда, мій сину, що народила тебе солдатом! — сказала вона голосно, щоб всі почули, але ніхто її не слухав.

Позаду маршируючих залишалися села, а попереду з’являлись все нові й нові. Дібольд думав про рідну домівку, про матір, сестер і братів, город, про сливу за будинком, кущі агрусу в садочку, про радість збирання врожаю, про ділове пожвавлення під час качання меду. Серце його розм’якло, як віск, і йому здалося, ніби він не зможе зробити більше ані жодного кроку. Але він волочив у такт свої ноги далі й далі, як й інші маршируючі. Вони йшли, спотикаючись то об нори, то об оголене коріння дерев або велике каміння, яке начебто насіяв сам диявол. Всім здавалося, що вони задихнуться під тягарем, який вони несли. Коли солдати розстібали вузьке обмундирування, то валила пара, немов з киплячого казана. Незабаром усі були мокрі до рубця і знемагали від спраги.

Особливо страждав монах-утікач Кніхтель. Його спина нила під ранцем; безсилі ноги палали вогнем; кістляве обличчя посиніло від холоду. Ті, що марширували поряд з ним, з усієї сили підтримували його. Кніхтелю будь-що-будь хотілось сісти на землю, аніж марширувати далі.

— Якщо я переберусь за океан, — сказав він з болем, — то там почнуться справжні злидні. Ні їжі, ні грошей, нужда, убозтво, труднощі — ось ті перспективи, які чекають на нас, поки який-небудь американець не прострелить нам легені або не оскальпують нас індійці.

— От зараз монастирська душа таки має рацію, — зауважив один з солдатів, — проте бравий хлопчина мусить витримати до кінця.

Спереду заревів голос: «Спокійно!» В туманній далині вже виступав темною смугою Кассельський міст через Фульду. За ним виднілися, немов намальовані сірою крейдою, обриси укріпленого замка, лісу, підйомних мостів і ровів. Наче короткочасна усмішка на заплаканому обличчі, блимнув сонячний промінь на свинцевому небі. Солдати раптом нахилили голови і міцно вхопилися за трикутні капелюхи, бо сильний порив вітру зненацька налетів на них. Каспар не міг притримати свій капелюх, він якраз бив у барабан.

«Як смішно, — думав він, роздивляючись довжелезні колони солдатів, що із співом посувалися дорогою, — ось на всіх нас натягли однакові мундири, у всіх на головах однакові трикутні капелюхи. Але в наших головах не все має однаковий вигляд, тут уже ніяка муштра нічого не вдіє». Йому здалося, що серце його ось-ось перестане битися — такий нестерпний сум і журба сповнили його, бо, певно, не було вже ніякої змоги втекти, повернутись назад або боротись. Може, то привабливий плескіт річки викликав у Каспара з такою силою болючу тугу за свободою. Гарячими очима дивився він на Фульду. От якби зараз отам, внизу, стояв Адам і ловив рибу!.. — Туга за тим часом, коли Каспар ще не був солдатом, огорнула його. Тепер, як настав час прощання, забулися всі прикрості минулого і воно здавалося таким світлим. Каспар згадав про свої мандрівки до бурхливої річки; з якою охотою він побіг би зараз до неї, наче до старого приятеля, порився, як це часто бувало раніше, на смітнику в різному мотлосі, старому посуді, жерстяних коробках і черевиках. «А мені ж так хотілося піти геть з Касселя», раптом промайнула у Каспара думка, і сувора зморшка лягла навколо його рота. Каспар змужнів і став більш дорослим, хоч його обличчя не втратило виразу дитячої невинності.

Голова маршової колони досягла передмістя. Під звуки бадьорої музики і з розгорнутими прапорами військо вступило в місто. Вікна, в яких вигравало сонце, тремтіли від могутнього маршу. У вузьких провулках між низькими будиночками сяяла яскрава блакить чистого неба. Але чи витримає примхлива весняна погода, поки відбудеться прощальний парад? Жінки, що несли кошики з ранковими закупками, сумно зітхаючи, зупинялись. Але зате діти раділи. Розчервонівшись, бігли вони з радісними вигуками біля музикантів та барабанщиків.

Каспар гучно бив у барабан. Трам-там-там! Трам-там-там! Йому здавалося, що солдати ступали лівою погою чіткіше, коли йому цього хотілося, а потім так само і правою, якщо в нього з’являлося таке бажання; він примушував солдатів марширувати, і маленькі хлопчики і дівчатка з подивом дивилися на нього. Скоро весь Кассель був на ногах. Тисячі людей товпилися, тиснучись одне біля одного, щоб побачити солдатів, які поїдуть через океан воювати в далекій Америці. Повз них через вузькі провулочки текло нестримними потоками військо. Натовп радісно вигукував; люди кивали з вікон, і навіть на дахах було багато цікавих.

Каспар прощався з усіма знайомими місцями, з усіма людьми, яких він хотів запам’ятати назавжди. Він придивлявся до всього так уважно, ніби бачив все це вперше і востаннє. Ось він запримітив підмайстра булочника, що ніс повну корзину запашного, свіжого білого хліба. А он з димаря визирає чорний, як вугіль, сажотрус і весело вимахує мітлою. Одна бабуся, що несла на продаж кошик рясту, з плачем роздарувала свої букетики солдатам! А там якийсь чоловік у чорному гарному вбранні і напрочуд щільному білому парику стоїть і хитає головою.

Тепер вулиці були настільки забиті', що батальйон змушений був зробити коротку зупинку. Сполохані голуби, шумно махаючи крилами, літали над головами солдатів. Осі. Каспар впізнав однорукого податного інспектора Гашке, який з неприхованим презирством дивився на солдатських дружин та їхніх дітей, наче на циган, що навіть не мають воза.

Інші ж глядачі боязко дивились на солдатські родини, уникаючи будь-якого контакту з ними.

— Це самі іноземці,— заявив один пан з білими вусами, — бо князь не хоче посилати жителів своєї країни, отже, самі іноземці, за винятком кількох чоловік, які добровільно напросилися на що справу.

— Е ні, це не зовсім так. Серед них є багато гессенців і навіть людей з Касселя.

— Гм, можливо, що й так. Краще хай вони будуть солдатами, ніж заповнюватимуть каторжні і карні тюрми.

— Мамо, мамо, а що це за такі залізні вози?

— Це гармати, мій хлопче. Ними повбивають лихих американців.

Військо рушило знову далі.

— Ура, до Америки! Хай живе наш князь! На страшний суд ми повернемось знову сюди! — Вигуки лунали з рядів єгерів, молодих хлопців, самонадійність яких викликала захоплення і оплески натовпу. Якийсь незграбний бородатий старик, розмахуючи ціпком, заспівав звучним басом князівський гімн. Люди, що стояли навколо, підхопили його. Потім почали співати навіть і солдати; вони співали, щоб заглушити свою тугу і удати з себе бравих хлопців.

— Для мене є загадкою, яким чином гессенець, живучи в таких страшних злиднях, ще здатний видавати якісь інші звуки, крім скреготу зубів, — звернувся Анзельм до Дібольда, що марширував поруч з ним. Він критично зміряв поглядом чоловіків, які, тимчасово виведені з свого обивательського душевного спокою, співом, жестами і вигуками закликали солдатів до боротьби. Ці покірні піддані були основною опорою держави; це насамперед старі люди, синів яких не було серед найманців, або багаті молоді нероби, які могли відкупитися від військової служби добрим кушем, або молоді дівчата, яким подобались пригожі хлопці у різнобарвних мундирах. Але серед тих, хто із захопленням закликав військових на війну, Анзельм помічав також і убогих людей. Народ був такий несвідомий і так звик до сліпої покори, що грубість і сваволю своїх володарів терпляче зносив, як неминучу долю.

— Чому ніхто не чинить опору? Чому вони терпляче усе це зносять? — питав Дібольд, якого хвилювали такі ж думки, як і Анзельма. — Хіба ж вони справді не знають, що тут відбувається?

В голові колони з оголеною шаблею їхав верхи майор Еммеріх. Він то гордо посилав привітання наверх у вікна, то розкланювався направо і наліво, вітаючи городян, що стояли стіною по обидва боки дороги. Еммеріх був щасливий, що має змогу вперше привселюдно показатись в усьому блиску офіцера. Але саме в цей час до нього причепився кравець Цігенвальд, який чатував на свого ненадійного клієнта і тепер, лементуючи, ішов слідом за ним.

— Знову бушує війна, пане майор! — кричав він, не звертаючи уваги на заперечливі жести Еммеріха. — Під час Семирічної війни я вже втратив усе своє майно. Тепер пан фон Браухіч втік до Пруссії і теж завдав мені збитку на вісімдесят дев’ять луїдорів! А пана полковника Красінського вчора вранці розбив апоплексичний удар! Для мене це значить неоплачені дві пари штанів і новісінький сурдут з золотими галунами! Пробачте, пане майор, але може бути так, що і з вами щось трапиться, нехай бог боронить. Мої 64 луїдори, пане майор, які ви мені винні, прошу, ось тут рахунок…

— Я на службі, Цігенвальд, — намагався спекатись його Еммеріх, — хіба ви не бачите, що мені треба командувати батальйоном. Зараз не час для таких дрібниць. Але коли я повернусь, я все оплачу і на додачу привезу вам чорношкіру рабиню, яку ви зможете навчити шити.

— Я пропав, якщо ви не дасте мені грошей. Перший-ліпший постріл може покласти край вашому життю або вам знесуть голову, та й хтозна, що може бути? У мене дружина і діти! — Жалібні крики Цігенвальда привернули до себе увагу натовпу. Прискаючи і регочучи, за ним уже бігло кілька хлопчаків. Еммеріхові було незручно перед усією колоною, і він пришпорив коня.

Але кравця не так легко було здихатися; він також побіг швидко і кричав:

— Наволоч! Чепуритись і пишатися перед людьми — це-то ви вмієте, а от заплатити за чоботи і сурдут — то де вже там! От шахрай, бодай вас дідько ухопив! — Нарешті один поліцай схопив за комір кравця, що так розбушувався, і відтяг його.

Солдати пройшли через місто і тепер помарширували в долину, до великого Карельського парку, в якому знаходилась також славетна оранжерея ландграфа Фрідріха. Там, де марширували єгері, з найбільшим захопленням лунали вигуки, що закликали на війну.

— Коли я повернуся, у мене буде повний гаманець грошей і я їздитиму екіпажем, запряженим четвериком! — крикнув прищуватий Фріц Кляйнпауль.

Також і інші єгері обіцяли повернутися на батьківщину переможцями.

— Ми повернемось цілі і здорові,— зухвало вигукували вони. — Ура, якби тільки ворог був зараз перед нами.

— Колона, сті-і-ій!

Військо враз завмерло. Каспар витягнув голову. Він саме хотів подивитися на обвиті гірляндами колони помосту, з якого на солдат споглядали члени муніципалітету міста, духовенство, верхівка князівської влади і натовп дів, що тремтіли від холоду в своєму білому одязі.

Цок! Як один, клацнули відразу всі закаблуки.

Потім солдати витягли голови. З тисяч горлянок лунали гучні вигуки привітань, крики і спів, немов могутній шум хвиль з гігантської мушлі.

Якась молода офіцерська дружина, що на весь зріст стояла в колясці, захоплено кричала:

— Ура! Ура! Найсвітліший князь прибув!

— Що? Невже оця паскудна стара потвора і справді є ландграфом? — вихопилось у Рюбенкеніга.

Фрідріх II, ландграф Гєссен-Касселя, якому, певно, було під п’ятдесят років, під’їхав на коні з розкішною збруєю, проскакавши прямо через натовп в супроводі блискучого численного почту. Тільки-но він з’явився, народ, немов підкошений, опустився на коліна; багаті городяни і дворяни, що прибули на парад в екіпажах, схилили свої непокриті голови. Фріц Кляйнпауль, Себіш і кілька інших солдатів, побачивши князя, від радості аж розплакалися.

Хоч і було наказано, що під час появи ландграфа на дорозі не сміють показуватись усілякі виродки, каліки та потворні хворі, але раптом через натовп, що стояв стіною, протиснувся обідраний інвалід; всі груди його були увішані бронзовими медалями, і він крикнув, вимахуючи своїм костуром і страшенно поводячи очима:

— Вперед, в Америку!

Солдати підхопили цей вигук, і тріумф досяг кульмінації. Викрики сполошили коней. Мерин Еммеріха високо став дибки і, здавалось, готовий був понестися на ландграфський почет. Сповнений жаху шепіт все ще пробігав по рядах, хоч кінь, який так мало розумівся на князівських рангах, вже давно знову стояв спокійно.

Ландграф Фрідріх відповідав на привітання недбалими кивками голови. Його червоне, одутле обличчя, з дряблими відвислими щоками неуважно було звернуте в бік Еммеріха, який робив рапорт. Після цього князь зліз з допомогою свого ад’ютанта з коня і почав з похмурим виглядом обходити фронт солдатів. Тут він підштовхнув одному хлопчині вгору підборіддя, там, навіть не затримуючись ані на одну мить, ударив палицею по не зовсім точно виправленій нозі. Але дійшовши до Рюбенкеиіга. він зупинився і, гнівно буркнувши «диявол!», штовхнув товстуна в черево. Повернувшись до Еммеріха, що стояв червоний, як гиндик, біля нього, він прокаркав:

— Як ця людина змогла випасти собі таке черево?

Перш ніж Еммеріх зміг, заїкаючись, щось відповісти, почувся чудний голос, глухий, неначе він доносився з глибини землі:

— Чоловік цей вміє жити. Пробачте на слові, але це ж солдатське життя на службі у вашої світлості так дуже добре йде йому на користь…

Це був той самий загадковий голос, який недавно серед ночі до смерті налякав Себіша.

Сміливість таємничого черевомовця посіяла серед тих, що стояли навколо, страх і замішання.

Обличчя ландграфа стало розлюченим Він ще раз подивився на чоловіка з надутими щоками. Лінії невдоволення навколо його рота якось непевно засіпалися, але потім поступово розгладились. Ландграф Фрідріх, видно, вирішив усе це сприйняти як вдалий жарт. Посміхаючись, він дав Рюбенкенігу ляпаса і, наказавши видати йому в подарунок від його милості коробку нюхального тютюну, повернувся і пішов далі.

Усі навколо уважно стежили за виразом обличчя князя. Вони зрозуміли, що сміятись дозволено, навіть потрібно. Юнаки, які стояли біля Рюбенкеніга, офіцери і, нарешті, всі солдати й цивільні, що спостерігали за подією, догідливо заприскали і заіржали, захлинаючись від реготу. Вони аж вигиналися і корчилися, задихалися і хрипіли від сміху. Ще довго після того, коли ландграф Фрідріх вже був майже на іншому кінці батальйону, їхні обличчя просто-таки сяяли від втіхи і радості.

Потім солдатам звелено було утворити коло, в середину якого увійшли ландграф, генерал-лейтенант фон Гайстер, майор Еммеріх та багато інших начальників, полковий священик пан Штіглітц, а та коле військовий суддя.

— Солдати, — розпочав Гайстер гучним голосом, — я як призначений нашим наймилостивішим володарем і князем командир і головнокомандуючий гессенським експедиційним корпусом, до якого ви належите, хотів би запевнити його світлість, що наймилостивіше довір’я їх високості завжди і скрізь буде виправ дане вашою чесністю і мужністю. Ви боретесь за справедливу справу одного з найблагородніших і найдобріших монархів. Я можу вас запевнити у безмежній милості дорогого володаря нашої країни, в його любові і прихильності, хоч в цьому ви вже багато разів самі могли переконатись. Будьте ж гідні цього і вшануйте безстрашшям і благородною відвагою ваші звання і вашу батьківщину. А зараз нехай кожен з вас підніме свою праву руку і повторить священну присягу перед всемогутнім богом!

Солдати підняли вгору пальці в знак присяги; їх тисячоголосий хор повторював слово в слово присягу, що її проказував суддя.

— І якщо я робитиму, як мені наказуватимуть, і в усьому коритимусь, виконуючи свій обов’язок ретельно, вірно, непорушно, в чому і даю обітницю та присягаюсь, то нехай бог допоможе мені через свого сина Ісуса Христа, нашого спасителя і добродійника. Амінь!

Каспар хоч і підняв пальці, як всі інші, але не повторював разом з усіма присяги. Полегшено, з хитрим виглядом він почув, як у величезному парку пролунало могутнє «Амінь».

— Кого це не сповнить мужністю, в того кам’яне серце, — сказав Себіш ридаючим голосом.

У Фріца Кляйнпауля також котилися сльози з очей і капало з носа.

Але вони були не єдиними, які плакали. Тут було багато таких, що витирали очі, як цього вимагала пристойність від справжніх підданих. Ландграф Фрідріх, здавалось, теж був не менш розчулений.

— Я дуже прихильний до підданих своєї країни, і мені справді не хотілося б розлучатися з ними, — голосно вигукнув він. Потім повернувся до офіцерів і потис панові фон Гайстеру руку. — Ви так чудово промовляли, ваше превосходительство! Тут невеликий знак моєї вам вдячності! — При цьому він подав генерал-лейтенантові оксамитну шкатулку, з викарбуваним на ній ландграфським гербом. Потім звернувся до Еммеріха, що із заздрістю дивився на подарунок, і, весь час клацаючи, пристукував закаблуками. Майорові дісталася трохи менша скринька і кілька милостивих слів. Решта офіцерів не одержала нічого. З розчарованими обличчями дивились вони, як ландграф подав знак своєму ад’ютантові і, не промовивши жодного слова на прощання, поїхав геть.

Еммеріх побоювався, що інцидент з норовистим конем зіпсує всі його шанси у ландграфа, і страшенно зрадів подарункові. Нарешті і йому всміхнулося щастя, яке так довго обминало його і якого він так гаряче жадав. Еммеріх не міг утриматись, щоб не підняти кришку оксамитної скриньки і не зазирнути в неї.

Генерал-лейтенант фон Гайстер подивився на нього через плече.

— Пане майор, — сказав він з грайливою посмішкою, — але ви надто поспішаєте! Дозвольте подивитись. Мій боже, яка розкішна золота табакерка. — По виразу Еммеріха було ясно видно, що він задається; начальник вирішив трохи осадити його. — Ну, а тепер було б вчасно і дуже до речі, пане майор, якби ви подумали про оплату своїх боргів. На жаль, скарги знову дійшли до мене.

Еммеріх пригладив свої попелясті вуса і відповів несподівано для самого себе:

— Мої борги, пане генерал-лейтенант? Я знаходжусь, як мені здається, в найблагороднішому товаристві!

Ліва брова Гайстера затремтіла і поповзла на лоб. Він повинен негайно ж: викликати зухвальця на дуель і покласти його одним ударом шаблі або просто вигнати з війська за порушення субординації. Але чи це справді так просто? В гарнізоні подейкували про великі зв’язки Еммеріха. Якщо ці чутки правдиві (а ландграфська відзнака, здавалось, теж була яскравим доказом цього), то навіть і самому генерал-лейтенантові не слід було б відкрито ворогувати з майором… Гайстер відкашлявся, буркнув щось подібне до слів:

— Ви ще почуєте про мене! Ну, не буду вас довше затримувати, — і рішучими кроками відійшов од майора.

Еммеріх був спантеличений своїм власним зухвальством. Від страху його аж у піт кинуло. Що сказав генерал-лейтенант? Насвистуючи урочистий марш, Еммеріх пройшов, наче сп’янілий, повз групу молодих франтів з дворян. Неприязнь їх була для Еммеріха майже відчутною і завжди ображала його. Він непевно посміхнувся і, крокуючи далі, ламав собі голову над тим, чи радіти йому з тієї сутички, то сталася між ним і генералом, чи непокоїтися… «Стривай, адже тут стояв клятий фургон!» Еммеріх попрямував до нього. На фургоні був акуратно укладений багаж, а поряд з кучером сидів уже Каспар.

— Гаразд, мій хлопче, — сказав Еммеріх, окинувши все поглядом. Він впиняв з кишені сурдута оксамитну скриньку, ніжно погладив вказівним пальцем її кришку і дав подивитися Каспарові.— Ось поглянь, який подарунок зробив мені його світлість. Він коштує що-наименше 160 луїдорів сто — діаманти, тридцять — золото, тридцять — робота. Я вже розуміюся на цьому! Пан ландграф підніс його мені особисто. — Еммеріх потер руки. — Ну, поїхали, коні геть змокли, а на нас, Каспаре, чекає довга дорога. Вперед, вперед! Час не жде!

Еммеріх, здавалось, зовсім не думав додержувати своєї обіцянки. Перед дальшим маршем почали лиш одну бочечку пива, її швидко розподілили між солдатами, тільки роздратувавши спрагу.

— Не бурчіть, — утішав їх фельдфебель Купш, з вусів якого капала пивна піна, — пан майор сказав, що в Бремерлеї на нас чекають ще дві бочки.

Незважаючи на те, що солдати після довгого походу і параду були смертельно втомлені, наказано було відразу ж марширувати далі.

Пролунав командирський голос Еммеріха:

— Співати! — Сидячи на коні, він пропустив мимо себе батальйон. — Ану веселіше, хлопці. А ногу назовні і не підгинайте! Якщо ж дорога вибоїста, то вам треба лиш вірно відбивати крок. Співати! — У майора був чудовий настрій.

Себіш слухняно затягнув:

Пісня Себіша звучала плаксиво. Бо же, як бракувало зараз Кніфельса з його солов’їним голосом, той би одразу повів за собою нерішучий солдатський хор… Стій, стій, а це що таке? Що це за нова пісня, яку тепер співають позад нього в шеренгах? Себіш насторожив вуха і його очі з переляку мало не вилізли з орбіт.

Себіш з жахом дивився на солдатські обличчя. Хто це так глузливо переінакшив пісню про Америку?

Майор Еммеріх, червоний від гніву, щодуху повернув на своєму мерині назад до колони.

— Не одержите тепер дарового пива, — проревів він. — Така банда, така невдячна наволоч, ну, постривайте лиш! Фельдфебель Купш, накажи, щоб негайно пісню припинили. Доповісти мені про кожного негідника.

— Гей, прикусіть язики, ви придуркуваті верблюди! — почав Купш. — А то… — Він змушений був відскочити вбік, щоб не потрапити під високий напівзакритий поштовий екіпаж, запряжений шестериком. Екіпаж зупинився біля майора. З його вікна визирнуло похмуре обличчя з довгими вусами, зображення якого фельдфебель недавно бачив у кассельській газеті. Безперечно, це був надзвичайний посланник його британської величності, полковник Фаукітт. Ось голова кивнула майорові Еммеріх у і промовила по-німецькому з сильним англосаксонським акцентом:

— Що за веселий батальйон, у всіх такий хороший настрій. З піснею, завжди з піснею. Оце я хвалю.

Еммеріх вклонився з коня. Потім він од’їхав трохи набік і загорлав на Купша, що стояв, немов паралізований:

— Що ти задумався? Накажи, щоб продовжували співати! Співати далі! Ну, тобі що, позакладало?

— Ану співати далі! — заревів тепер також і фельдфебель Купш.

З переляку, що пройняв усе його тіло, він ніяк не міг згадати жодної з тих лайок, якими звичайно спонукав своїх підлеглих краще виконувати службу.

В короткій тиші почулося «Го-го-го! Го-го-го!» Рюбенкеніга. Потім його сміх заглушив солдатський хор: