Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ дванадцятий

Три великих ліхтарі на щоглі «Мері Елізабет» губилися в сірому, туманному серпанку. Застережливі сигнали сирен з сусідніх суден, що повторювались через короткі паузи, звучали, немов удавлені.

З темної середньої палуби, де смерділо щурами і цвіллю, виповз Каспар. Він прокрався, на кожному кроці озираючись на всі боки, повз перегородки, в яких спали солдати, і подерся хиткими сходами, що вели з кают на палубу.

У такелажі, завиваючи, гуляв вітер, з посвистом налітав на паруси і троси, охолоджував розпалене обличчя Каспара. Щільно притиснувшись до стіни перегородки, в якій тулилися солдатські родини, він озирнувся навколо. З каюти матросів бакборту, що несли нічну вахту, пробивалась тонка смуга світла. Зверху з воронячого гнізда, тобто бочки, що була прикріплена до верхівки передньої щогли і правила за спостережний пост, матрос викрикував повідомлення, а багато голосів недалеко від Каспара відповідали йому. Було темно. Тільки на капітанському містку Каспар побачив на якусь мить в світлі компасного ліхтаря обличчя штурвального і капітана в потріпаних вітром засмальцьованих капелюхах.

Чорна постать Каспара, що дуже витяглася за багато тижнів, проведених на кораблі між небом і океаном, стрілою прослизнула повз каюту бакборту. Тепер він пригнувся і навпомацки просувався уздовж перегородки біля якорного вала і раптом відскочив назад. Услід за тим він пірнув, немов камінь у море, в колодязь, де містився якірний ланцюг.

Каспарові забило дух. Майже над самою своєю головою він почув лайку англійця, з яким зіткнувся в темряві. Чоловік нерішуче зупинився і, здавалось, прислухався. Нарешті його кроки почали віддалятися.

Страх Каспара, що його викриє під час нічного рейду англійський корабельний патруль, прорвався в приглушеному зітханні. Минуло ще кілька секунд, і хлопець зібрався з духом, щоб знову вибратись на поверхню. Він видряпувався східчастими виїмками в стіні заглиблення, потім ухопився однією рукою за вкритий мулом слизький якірний ланцюг і підтягнувся вгору. Вслід за цим штовхнув двері перегородки, зачинив їх на дерев’яну засувку і полегшено зітхнув.

Важкий, солодкуватий дух гнилизни ударив йому в лице з порожнього трюму, де на ніч клали померлих, яких вранці ховали в морі. Убоге світло олійної лампи, що сумно погойдувалась під стелею, якимсь блідим маревом падало на єдиний предмет, що стояв тут, — дерев’яні носилки. З жахом Каспар згадав, як кілька тижнів тому на них лежав монах Кніхтель. Від цієї думки хлопцеві зробилося так моторошно, що він насилу опанував себе, аби не кинутись звідси стрімголов. Але хіба він не чекав протягом усієї подорожі нагоди, щоб опинитись у цій перегородці? Невже ж саме тоді, коли мета нарешті досягнута, він покине все напризволяще? А що ж тоді буде з щоденником? З його щоденником і листівкою, які він незадовго перед відплиттям флоту з англійського портового міста Портсмута заховав тут подалі від очей корабельної поліції, яка нишпорила скрізь? Ні, не можна було покинути таку цінну листівку.

І взагалі, перш ніж залишити корабель, Каспарові пощастило проникнути за перегородку тільки завдяки таким обставинам. По-перше, висадження війська з корабля на так званий Сенді Гук — півострів біля Нью-Йорка, — було відкладено до світанку, тому що американські патріоти зруйнували сильне світло маяка. Без сигнального світла та ще в такий сильний туман командир ескадри капітан Баркер не наважувався на небезпечних обмілинах почати висадку з кораблів, що тяглися довгим ланцюгом від острова Лонг-Айленд до Нью-Джерсі. А по-друге, Себіш, який весь час не спускав з Каспара очей, кілька годин тому захворів на цингу і лежав за перегородкою, не маючи сили навіть поворухнутись.

Чи папери ще на своєму місці? Щоб добратися до схованки. Каспар відсунув нари од стіни. Стоп, хто це стукає? Хлопець завмер. Солдати боялись цієї перегородки і намагались обходити її; хто б міг, крім нього, прийти сюди в такий пізній час? Ця думка заспокоїла Каспара. А що ж то був за звук? Та то, певно, стукнула бляшана кружка, що висіла на мотузку над баком для води. Каспар, якому завжди хотілося пити, з жадобою підняв кришку, але бак був порожній.

Жодної людської душі не було навколо. Нічого не було чути, крім вічного плескоту хвиль, що тепер з більшою силою забили об корабель, та вищання і скрипу балок; ще звідкілясь здалеку доносилися крики англійських моряків, які після щасливого закінчення подорожі святкували своє прибуття в Америку.

Ще раз треба було посунути нари. Потім хлопець, повний нетерпіння, підняв добре знайому йому xитку планку і схопив маленький коричньовий зошит, непевна доля якого завдала йому немало турбот під час довгої подорожі.

Відразу ж він відкинув нижню палітурку і впевнився, що й листівка теж лежала на своєму місці. Потім він, щасливий, що така дорога йому річ знову в його руках, почав перегортати сторінки щоденника, в якому він робив короткі записи з самого початку подорожі.

Невже справді вже минуло більше ніж п’ять місяців з того часу, як перша гессенська піхотна дивізія вирушила в подорож? Однак це вірно. Час був марно згаяний, наче холостий заряд.

4 березня велику частину солдатів, як розповідалось у щоденнику, мали відправити до посадочного порту Бремерлеє річкою на так званих «бременських цапах», довгих маленьких суднах, і студент, який потрапив у цю групу, дав Каспарові на прощання для втіхи і розваги коричньовий зошит. Услід за цим, попереду довгої колони солдатів, які повинні були на своїх двох пройти шлях до кораблів, вирушив у дорогу фургон Еммеріха.

17 березня військо розквартирувалось у Бремерлеї і сталося так, що Каспар знову опинився серед своїх друзів. 24 березня почалась посадка на кораблі. Через те, що англійські транспортні кораблі прибували досить повільно, флот з двадцяти чотирьох парусних суден, маючи на борту 7400 гессенців, знявся з якоря тільки 17 квітня і повільно поплив вниз за течією.

Ширшою ставала ріка, вище здіймалися хвилі, і скоро флот вийшов на рейд в Північне море. Береги все більше віддалялись. Море іскрилося в ранковому сонці і було таким синім, наче друге небо. Каспар стояв на палубі і на повні груди вдихав свіже солонувате морське повітря. «Вода має надзвичайно прозорий, блакитнозелений колір, — записав він у своєму щоденнику, — і весь час піниться. Піна з пронизливим шипінням ударяється в борт; вона, як і вода, солона на смак і нічим не пахне. На поверхні плаває багато трави, подібної до замороженого кизилу. Я не знаю, звідки вона береться, а також не бачу ніде коріння».

Цього ранку незвичне оточення так розвеселило Каспара, що він почав пустувати. Хлопець невідривно стежив за роботою матросів, парусних майстрів, теслярів, боцманів і надзвичайно зрадів, виявивши, що разом з ними на борту корабля була також Мета і її тітка, маркітантка Катрін. Він побачим дівчину саме тоді, коли вона балакала з англійським матросом, який трохи вмів розмовляти по-німецьки. Мулатоподібна засмага моряка вигідно вирізнялась на тлі червоної англійської військово-морської форми. Він запевняв, що пережив такий шторм, під час якого якорні канати здувало, наче соломинки, а на екваторі, твердив він далі, стоїть така спека, що на залізних частинах корабля можна пекти млинці.

Якраз тоді, коли Каспар хотів розпитати матроса, що відомо йому про китайських піратів, тисячоруких спрутів і літаючих голландців, Мета сказала:

— Морські байки розповідаєш, мій любий! — Потім вона повернулась і гордо відійшла од нього. Каспарові стало соромно, що він так легко піймався на гачок жартівливого матроса. На щастя, ніхто нічого не помітив.

Почав мрячити дрібний дощ, море захвилювалося. «Мері Елізабет» і всі судна по обидва боки від неї загойдалися сильніше. Якусь мить здавалось, ніби хвилі поглинули деякі судна, але потім вони з блискавичною швидкістю виринали, щоб відразу ж знову зникнути. Каспар, міцно тримаючись за канат, голосно розсміявся, бо його шпурляло то вперед, то назад. Гойдання судна дуже скоро відчули на собі солдати, жінки та діти, що збилися на палубі… Одне за одним втікали вони всередину судна. Лише птахам, здавалось, не було ніякого діла до цього. І такими ж безтурботними були два корабельних юнги: один з них дуже спритно і безпечно лазив по шоглах: він. видно, добре знався на канатах і парусах. Другий, хоч і полетів сторчака з марс-вантів, але відразу ж подряпався знову по фок-вантах.

Потім цікавість і жадоба до пригод потягли Каспара в темне нутро судна, туди, в глибину, де містилися склади. Тут було багато сот центнерів пороху і сірки, п’ятдесят металічних гармат з належними до них ядрами, мушкети, мортири, рушниці, карабіни та велика кількість іншого військового спорядження. В одному з складів зберігалися паруси, канати та інші снасті. До того ж сюди були навантажені харчі і питво для п’ятисот душ екіпажу. Оце-то запас!

Каспар, що шастав між ящиками, мішками і бочками, раптом опинився перед Обішем. який, безперестанку вклоняючись, саме питав у англійського про-віантмейстера, чи не міг би він націлити йому для пана майора кілька пляшок рейнського вина. Англієць коротко відмовив, на що Себіш, знову відбиваючи численні поклони, покірно промимрив:

— Ну, гаразд, пане провіантмейстер! — Потім він звернувся до Каспара — Гей, що це таке? Ти шо ж, шибенику, хіба не знаєш, що рядовим солдатам якнайсуворіше заборонено входити до складів? Ти тут тільки плутаєшся під ногами у пана провіантмейстера. тоді як нагорі дуже потрібний: адже багаж пана майора ще й досі не розпакований.

Потім пізніше, коли Каспар. гучно тупаючи, піднявся разом з Себішем сходами наверх і увійшов в офіцерську кухню, що містилась на палубі, старий зробився трохи лагіднішим. Він порадив Каспарові завжди суворо дотримуватись всіх розпоряджень на кораблі і насамперед жити в згоді з англійським екіпажем. Це зарозумілий, вічно п'яний збрід, здатний тільки на лайку та прокльони. Вони й трьох слів не промовлять, щоб не приправити своїм «God dam’my soul’ God dam’me!» [20] Навіть тоді, коли смерть їм дивиться у вічі і вони вже ледве язиком повертають, і то не перестають клясти, аж поки не віддадуть богові душу. Провіантмейстер теж такий неввічливий, грубий і необтесаний хлопець; йому б не завадило повчитись, як треба поводитись з офіцерським кухарем.

Розпаковуючи багаж. Каспар урвав хвилинку, щоб оглянути каюту. Хоч вона була невелика, але зате дуже зручно влаштована. В каюті було чотири ілюмінатори, через які виднілося море. Більшу частину приміщення займали чотири койки, міцно прибиті до стін Себіш саме покривав їх новими простирадлами. Чотирикутний стіл, чотири міцних стільці, грубка, аптечка, міцно прикріплена до одного з ліжок, доповнювали обстановку каюти. Кілька картин, дзеркало, барабан. кілька мушкетів, що погойдувалися на крючках, прикрашали стіни; тут також висів білий святковий парик пастора Штіглітца, бо болванка для парика священика ще була схована в його розшитому ангелами саквояжі. Особливе захоплення викликали у Каспара шість велетенських шинок, що висіли над ілюмінаторами і від запаху яких приємно лоскотало у ніздрях. Себіш з гордістю розповідав, що на борту є для панів офіцерів також багато живих свиней, курей та гусей, і по секрету сказав Каспарові, що придумав справді божественний обід, якщо тільки пан майор схвалить його пропозицію.

Яким великим було розчарування Каспара, коли він, закінчивши роботу, увійшов у свою власну «каюту». Заходячи до неї, він відразу ж мусив нахилитися, і про те, щоб випростатися на весь зріст в низькій, напівтемній комірчині, не могло бути й мови. Койки, кожна на шість чоловік, тулилися одна біля одної і одна над одною, як кролячі клітки. А вузькі проходи між ними були заставлені дерев’яними ящиками; вони правили замість стільців, і в них також зберігалися дорожні речі. В цьому задушливому приміщенні гессенці сиділи зігнувшись у три погибелі, як Іона в череві кита.

Каспар приєднався до Дібольда, Рюбенкеніга і Шмельцле, які сьорбали з одної дерев’яної миски свою першу страву на кораблі; вони приготували її на маленькій грубці. Хоч її вже й загасили, але вона все ще чаділа, отруюючи повітря їдким димом кам’яного вугілля. А самі солдати закоптилися біля неї, наче шинки. Анзельм і монах не їли разом з іншими. Їх уже здолала морська хвороба. Вони лежали на одній койці, і Каспар чув, як обидва голосно стогнали, коли судно раптом починало сильніше підніматись і опускатись

— Вони навіть не хотять проковтнути ліків, — бідкався Шмельцле.

«Багате англійське харчування», яке так старанно розхвалювали вербувальники, складалось з солоного сала, запліснявілої квашеної капусти і затхлих сухарів. Сало, якому було вже, мабуть, чотири, а то й п’ять років, було по краях чорним, далі жовтим, і лише посередині воно ще мало вузьку білу смужечку. Сухарі доводилось розбивати прикладами карабінів; навіть для здорових зубів

Каспара вони були занадто твердими. Шмельцле дізнався, що цей хліб англійці відібрали у французів з кораблів під час Семирічної війни.

— З того часу він лежав у Портсмуті на складі. А тепер король Георг хоче ним годувати нас, гессенців.

Лише Рюбенкеніг зберігав цілковитий спокій. Він запевняв супутників, що, як колишній крутильник каруселі і розгойдувач, по-справжньому добре підготований до різних злигоднів та невдач у житті і застрахований від морської хвороби. Потім він їм порадив, як треба підтримувати своє здоров’я. Він запевняв, що не хотів би втручатися в фельдшерське мистецтво Шмельцле, але трохи їсти твердого й холодного і трохи пити холодного й кислого — це було б найкращими ліками. Ковбасу, шинку, лимонад і, насамперед, вино він називав надійними запобіжними заходами від усяких хвороб.

Поки Рюбенкеніг балакав, Шмельцле підвівся і приніс список, що висів на дверях з корабельним розпорядком.

— Ану, почитай лиш! — звернувся він до Каспара. — Рюбенкеніг ще зовсім нічого не знає про те, яке саме меню нам призначили!

Каспар прочитав уголос:

— У неділю горох і сало, чотири фунти на шість чоловік. У понеділок каша з вівсяної крупи, масло і сир. У вівторок чотири фунти яловичини, три фунти борошна, півфунта родзинок, півфунта волового жиру на пудінг. Починаючи з середи це меню повторюється. Кожні шість чоловік щоденно одержують ще чотири коновочки рідкого пива і кухлик вест-індійського рому.

Тепер Рюбенкеніг замислився.

— Така порція для старого п’яниці ні те ні се!

— А щождо сиру, то на кожного припадає шматочок завбільшки з кремінь! — буркнув Дібольд.

— І за це ці пройдисвіти ще сміють вираховувати у кожного з нас по два таляри і чотири гелери платні,— крикнув фельдшер; він з огидою відсунув ще до половини повну дерев’яну миску, стягнув свої чоботи і сів на койку, ненароком ударившись головою об стелю. — Гопля, тут, повно, нас хочуть підготувати до ще вужчих дерев’яних комірчин! Під такого злиденного життя ми скоро всі туди помандруємо!

Анзельм і монах з жалібним наріканням відсунулись убік, коли старий простягнувся біля них.

— Погляньте-но! — крикнув він до тих, що їли юшку. — Для мене є загадкою, яким чином тут можуть спати шість чоловік.

Підійшов Рюбенкеніг і, похитуючи головою, оглянув койку, що була ледве не шість футів завширшки і п’ять футів завдовжки.

— Не подобається мені таке діло, — пробубонів він і собі ліг.

— Ліжко вже зовсім повне, — зауважив, трохи підвівшись, Шмельцле. — Гей, Анзельм, Кніхтель, ви повинні посунутись до стіни, а то іншим зовсім не буде місця.

— Ми вже й так біля стіни, — сказав Анзельм з мукою.

Але Шмельцле рішуче притиснув обох ще більше до стіни.

— Ми всі повинні тут вміститися, — пояснив він. — Гей, товстун, ану підведись. Біля мене ляже Каспар, він тоненький. А ти, Дібольд, тепер лягай поруч з ним. А місце, що залишиться, буде, Рюбенкеніг, для тебе.

Проте койка і без нього була вже повна аж до краю.

— А як же я сюди вміщуся? — кричав Рюбенкеніг, і очі його стали вологими від страху.

— Вам треба всім лягти на бік, зовсім випроставшись, — прозвучав голос Зеекатца. Ремісник розташувався з торговцем сиру з Кітпбюгеля і трьома іншими в перегородці над ними. — От спробуйте-но, ми саме так зробили.

Вони послухались поради. І справді, тепер Рюбенкенігу вдалося втиснутись в ящик-постіль. Так лежали вони, щільно набиті один біля одного, немов оселедці в бочці, не маючи змоги навіть поворухнутись. Рюбенкеніг підсунув під свою круглу голову подушечку, що була не більшою від подушечки для голок, укрився грубою вовняною ковдрою і, крекчучи, потягнувся туди і) сюди, марно намагаючись улаштуватись якось зручніше.

— Адже навіть не можна повернутись або лягти горілиць! простогнав він. — Я не уявляю, як ми витримаємо ще чверть години, вже не кажучи про цілу ніч.

— Нам треба повертатися завжди всім одразу, — запропонував Каспар. — Інакше нічого не вийде.

— Так, це вірно, малюче, — погодився з ним Шмельцле, — коли в нас затерпне один бік, лівофланговий повинен скомандувати: «Повернутись!», і тоді ми всі повернемось. А пізніше, коли подасть команду правофланговий, ми знову поміняємо своє положення. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — вигукнув Рюбенкеніг і услід за цим для спроби скомандував — Повернутись! — Наступної ж миті він з гуркотом викотився з перегородки і, ойкаючи, простягся на підлозі.

— Ей, з тобою що-небудь трапилось? — почувся стурбований голос Каспара.

— Та ні, нічого. Я сам винний. — Рюбенкеніг, щось буркочучи, знову заліз у ящик. Його огрядність почала завдавати йому чимало клопотів.

— Терплячих овець заганяють багато до однієї кошари, — сумно зітхнув Дібольд.

Вони не могли заснути. З сусідніх перегородок також доносилась лайка, суперечка, ойкання, стогін. Тільки Шмельцле вже хропів, як кінь на підстилці.

Раптом скипів Дібольд.

— Кніхтель, ти своїм смородом і мертвого розбудиш

— Але розбуджений мертвий повернувся б на другий бік і волів би скоріше знову вмерти, ніж бути живим, — Рюбенкеніг реготів так, що аж ліжко ходором ходило.

— Облиште, — зітхнув монах. Дайте спокій. З мене досить.

Коли наступного ранку Каспар ступив на палубу, якесь дивне почуття огорнуло його, скільки сягало око, нічого не було видно, крім неба і води. Ранішня зоря заливала корабель. З води, ніби якесь диво, виринала сонячна куля. На морі гойдалися величезні хвилі, і кораблі танцювали, наче маленькі іграшки, на безмежному водному просторі.

О дев’ятій годині в блакитній далині несподівано з’явилось узбережжя Східної Фрісландії. Море було вкрите безліччю рибальських човнів, небо було надзвичайно ясне. «Опівдні ми побачили чорних риб, таких великих, як коні,— далі записав Каспар. — На вигляд вони були дуже страшними, їхні голови схожі на голови диких кабанів. Коли вони втягали в себе повітря, ми здалеку чули їх сопіння. Матроси розповідали, що це були нібито морські свині. їхня поява на поверхні передвіщає наближення шторму. І справді, скоро після цього почали насуватися зловісні хмари Потім забушувала вода. Кораблі хиталися туди й сюди, наче п’яні, і ми теж разом з ними. Нас мучила страшенна нудота, всі почали блювати. У мене було таке відчуття, наче з мене вивернуло всі нутрощі. Деякі солдати почали плакати, інші лаялися, треті благоговійно читали свої молитовники, бо думали, що вже прийшов їхній кінець. Також і наш товстун захворів на морську хворобу, і це мене, незважаючи на всю нашу біду, дуже смішило. Незабаром наше товариство лягло спати. Безпосередньо біля нас стояв страшенний гамір. Ті, що були здоровими, співали, грали в лото, і здавалось, що тут кожний цікавиться тільки сам собою і турбується тільки про себе. Навіть коли товариш смертельно хворий і лежить в страшенних муках, до нього теж байдужі».

Наступного ранку Каспар уже знову був на посту. Після морської хвороби у нього виросли «морські ноги», він навчився під час хитання корабля завжди зберігати рівновагу. Оскільки Анзельм, Кніхтель і Рюбенкеніг і слухати не хотіли про їжу й пиття, а здорове морське повітря наганяло добрячий апетит, то Каспар мав можливість досхочу набити свій шлунок і навіть відклав про запас великий нічний ковпак, повний сухарів. Але скоро прийшли Анзельм і Рюбенкеніг і почали вимагати свою порцію їжі. Тільки Кніхтель не міг звикнути до нових умов життя, він не хотів підводитися з постелі, не їв і не пив.

Дальший рейс був щасливий, хоч правда, дуже повільний. Іноді наставало цілковите безвітря, і непорушна вода нагадувала гладеньку поверхню дзеркала. Безліч риби безтурботно гралося біля кораблів, що, здавалося, завмерли на місці. Матроси наслідували риб. Один навіть якось узяв з собою в море солдатську дев’ятимісячну дитину, танцював з нею у воді і пестив її. Другий мав звичку лежати на спині, схрестивши руки на грудях, і, на подив гессенців, палив свою люльку.

18 квітня Каспар побачив узбережжя Голландії; 24 — вдалині, немов білі хмари, замріли крейдяні скелі Англії. Тепер вітер був дуже сприятливий і кораблі робили за годину по сім англійських миль. 26 квітня флот зайшов у Портсмут, попередню мету своєї подорожі.

Було таке враження, коли кораблі наближались до міста, начебто воно все стоїть на воді, бо там аж кишіло все від безлічі різноманітних транспортних та військових кораблів і купецьких суден. Куди не кинеш оком — надуті вітром паруси, розгорнуті вимпели, яскраві прапори. Тисячі одягнених в червоні форми матросів стояли на палубах і зустрічали гессенців вигуками «ура» і оглушливою гарматною канонадою. Це були англійські гвардійці, які мали їхати до Америки разом з німецькими військами. Гессенці, щасливі, що до цього часу все обійшлося добре, голосно підхоплювали радісні вигуки; на їх кораблях грала полкова музика, били в барабани, пищали дудки.

У місті і на кораблях готувались до офіцерських бенкетів. Солдатам га їх родинам було обіцяно дозвіл зійти на берег. Усі будували плани. Хотілося те раз порозважатися перед великою океанською подорожжю, відвідати знамениті, хоч і дорогі, портові пивні, зробити покупки і оглянути чудовий Портсмут.

Якраз у розпалі радісної метушні залунала тривога. Життя на кораблях

і жвавий рух на рейді, здавалось, завмерли на якусь мить. Очі всіх були звернені на чоловіка, який кинувся в море з порожнього капітанського містка і тепер, захлинаючись, ледве тримався на поверхні. Кілька матросів уплав та на човнах наблизились до чоловіка, підтяглії його до гребної шлюпки і, хоч він чинив сильний опір, привезли назад на «Мері Елізабет».

Це був монах Кніхтель, який від нудьги або, може, сподіваючись утекти, одважився на цей безнадійний вчинок. Таким мокрим, яким він був, його відпровадили в арештантську каюту недалеко від складів, де він страшенно кричав, бушував і барабанив у стіни та двері.

Ця нещаслива подія спричинилася до посилення суворого режиму щодо солдатів Відпустки на берег були скасовані. Лише особливо надійні одержали дозвіл піти до міста.

Анзельм, Шмельцле, Каспар і Рюбенкеніг тужливо слідкували з палуби за рухом на рейді.

— Немає будь-якої надії хоч би однією ногою побувати на землі! — сказав Анзельм, ніби підсумовуючи свої думки.

І тепер він по секрету розповів друзям, що разом з Дібольдом склав повідомлення про хід подорожі до цього часу і про становите на англійських транспортних кораблях. На це повідомлення чекають деякі друзі в Касселі, які будуть відправлені у другій гессенській дивізії. Два англійські матроси, що симпатизують американським патріотам, саме зараз сидять в одній з пивних в портовому кварталі Портсмута, щоб одержати повідомлення і контрабандою переправити його назад в Гессен. І будь-що повідомлення має бути відправлене.

— Вони марно чекатимуть, — сказав Дібольд. близький до відчаю.

Шмельцле провів рукою по своєму лисому, жовтому, як віск, черепу.

— Хвилиночку. У мене є одна ідейка! — Він таємниче приклав пальця до рота і побіг так швидко, як тільки дозволяли йому старі ноги, сходами, що вели до кают, і зник всередині корабля.

— Може, він хоче поговорити з Еммеріхом?

— Це безнадійно.

— То що ж в такому разі він може зробити?

Нарешті Шмельцле знову з’явився на горі.

— Вона згодилась, вона згодилась!

— Хто? На що?

— Маркітантка Катрін, звичайно. Адже ж вона має право піти до міста, щоб зробити закупки, і візьме з собою Каспара.

— Мене? — вигукнув Каспар, нічого не розуміючи.

— Вона хоче його взяти з собою? Але ж на це вона не має ніякого дозволу. Як же вона може його взяти з собою? Тоді вона могла б і мене… — бурмотів Рюбенкеніг.

— Якби тебе можна було перетворити у винну бочку і скотити з корабля, — пожартував фельдшер і вже серйозніше казав далі: — Каспара ми повинні переодягнути, і він видасть себе за небогу Катрін. Ця справа, щоправда, рискована, і стара довгенько-таки вагалась. Проте мені вдалося її умовити. Гм, хто не рискує, той нічого не доб’ється.

Серце Каспара мимоволі стислося від спогаду про те, як йому погано при-йшлося, коли він переодягнувся в чорного Самбо. До того ж йому здавалось, що йти з корабля в місто в дівчачій спідниці — це приниження його чоловічої і військової гідності. Коли він уявив собі, що панна Мета довідається про це, то у нього по спині аж мурашки забігали.

— Ні, я не можу цього зробити, — несміливо промовив він.

— Що, і тоді все провалиться? Хіба ти не розумієш, наскільки важливе це доручення? — насідав на нього Анзельм.

— Та він просто ще курча, — сказав Дібольд.

— Ні, я не курча! — спалахнув ображений Каспар.

Саме в цей час повз них пройшла Катрін. Вона сунула Шмельцле клунок з одягом і прошепотіла на ходу:

— Нехай він одягне на себе оце манаття. Але живої Я його чекатиму на трапі.

Каспар підкорився своїй долі. Слухняно він пішов услід за фельдшером у перегородку біля якірного вала і дав себе переодягнути.

Вмить на ньому була вже спідниця і оксамитний корсаж Мети; білий мережаний чепчик, з-під якого цілком природно виглядали довгі біляві кучері парика, завершував костюм. Під париком було сховано повідомлення. Трохи підфарбувавши йому щоки й губи і на додачу підбадьорююче плеснувши, Шмельцле відпустив барабанщика, що перетворився в гарненьку дівчину.

Проте ледве-но Каспар встиг висунути носа з перегородки, як наштовхнувся на Купша. Хлопець відчув, як віл страху й переляку його всього струсонуло. Криві ноги Купша невдало розшаркались.

— Куди, чудова міс? — запитав він, галантно підкручуючи свого вуса.

Каспар стояв, немов скам’янілий, з відкритим ротом; раптом він опам’ятався і швидко повернувся, щоб утекти. Але фельдфебель схопив його за стрічку чепчика, що тріпотіла на вітрі.

— Тільки не бійтесь, панночко, — прокрякав він, — з вами нічого не станеться. Я від природи дуже прихильний до молоді. Ой… — Купш розлючено підстрибнув то на одній, то на другій нозі, схопившись за палець, за який його укусив Каспар, не знаючи, як інакше вирватись од нього. — Ну постривай!..

Але Каспар нісся, як заєць, що рятує свою шкуру.

Розгніваний фельдфебель припинив переслідування, коли побачив, як розпатлала дівчина, добігши до трапа, схопила за руку стару Катрін і під її захистом гордо зійшла з корабля.

Коли Каспар через кілька годин повернувся, він приніс з собою безліч новин. Він дійсно зустрів у шинку двох англійських матросів і, як було домовлено, віддав їм повідомлення. Від матросів Каспар довідався, що в- місті Гілдесгаймі відбулась запекла сутичка між вальдекськими вербувальниками і солдатами з одного боку, і ремісниками та горожанами з другого. Також і в Брауншвейзі вербування рекрутів наробило властям неприємностей. Перед посадкою па кораблі збунтувалися два піхотнн полки, бо їх хотіли відіслати без черевиків і плащів

— Без черевиків і плащів, — обурювався Дібольд. — 3 цим можна було б ще миритись заради справи, яку розумієш і любиш. А це заради чого?

— Тієї ж самої думки були також і англійські матроси, — зауважив Каспар і ляснув себе по лобі; адже ж мало він не забув про найважливіше! І він витяг листівки, які дали йому матроси для друзів на «Мері Елізабет».

На щастя, корабель якраз навантажували для дальшої подорожі свіжим м’ясом, пивом і водою, і всі виповзли на палубу. Лише тісне коло друзів залишилось у перегородці. Вони спільно прочитали листівку і довго обговорювали її. Це було звернення до гессенських та інших німецьких солдатів, яких їхні князі продали Англії. Автором листівки був один француз, граф Мірабо, який присвятив себе боротьбі за свободу і тому змушений був жити в Голландії як вигнанець.

— Було б справді диво, коли б хоч один раз з якого-небудь графського синка вийшло щось путнє,— пробубонів Рюбенкеніг. — Добре йому балакати. Був би він серед нас, то, мабуть, теж би тремтів за своє життя.

— Інколи і слово теж подвиг, — заперечив йому Анзельм. — Слово теж буває дуже небезпечним, інакше чого панові Мірабо треба було б жити в Голландії.

Друзі, у яких під час дискусії розпалилися голови, погодилися із студентом. Листівка Мірабо потрясе світ і навіть найзатурканішому солдатові відкриє очі. Добре насіння швидко зійде.

Лише одну з цінних листівок друзі хотіли зберегти для себе. Каспар, на якого могла бути найменша підозра, узявся її сховати. Решту листівок друзі з гарячковою поспішністю порозкидали на окремих койках. Потім вони змішались, збуджені і радісні, серед солдатів на палубі.

Раптом зчинився гвалт. Каспар побіг слідом за іншими до солдатських перегородок і зупинився біля дверей. Усередині все аж вирувало від збудження. Купш і Себіш збирали листівки, перевертали ліжка, скрізь стромляли свого носа. Тимчасом майор Еммеріх вчинив суворий допит. Він викликав поодинці солдатів і, то погрожуючи, то умовляючи, вимагав від них признатися, звідки взялися листівки. Каспар збентежено слідкував за допитом солдатів. Деякі з готовністю давали показання, намагаючись довести свою невинність. Інші затято мовчали. У третіх на обличчях було написано задоволення, що хтось сказав за них краще, ніж вони самі були здатні.

В той час Каспарові пощастило непомітно прослизнути в перегородку біля якірного вала. Переборюючи страх, він підняв дошку підлоги і сховав під нею листівку і щоденник; так, і щоденник, хоч в ньому і не було нічого підозрілого. Але хіба вже те одне, що ти ведеш щоденник, не викликає підозри?