Новенька та інші історії

Справжня леді

Олечку Петрушенко любили усі. В неї було багато друзів, здавалось, вона ні на мить не залишалася сама. На перерві її буквально скрізь супроводжували юрби подруг. Виносили їй куртку з гардеробної, прибирали книжки та зошити з її парти, навіть допомагали наводити лад у класі, коли вона була чергова… Старшокласники дарували їй диски із новими записами фільмів чи музики, запрошували у кафе або в кінопалац… Вона була найвродливіша у нашому класі, стильно вдягалася, у неї було довге кучеряве білясте волосся, великі сині очі, й пахла вона легкими парфумами із запахом конвалій. Як влучно зауважив якось мій друг Ігор Семенюк, Олечка була справжньою леді. Мабуть, саме такі дівчата, як Олечка, стають топ-моделями або актрисами.

Майже усі хлопці у нашому класі були у неї закохані й частенько змагалися, хто першим дасть їй списати фізику чи алгебру, вдало підкаже географію чи напише твір з української літератури… Кожен з нас повинен був завоювати Олину симпатію та повагу. Приміром, Ігор Семенюк задля цього кружляв на велосипеді навколо її будинку, виробляв, наче акробат, різні штуки, не тримаючись керма і хвацько підскакуючи на задньому колесі, поки не беркицьнувся й ледь не скрутив собі в’язи… А Сашко навіть виліз на самісіньку верхівку ясеня, шкода тільки, що не зміг спуститися й довелося викликати пожежників.

— Хлопець повинен бути здатним на подвиг. Інакше, він не вартий жодної уваги, — якось сказала Олечка.

Тому добитися Олиної прихильності я вирішив за будь-яку ціну. Не спав ночами, силкуючись вигадати щось таке, щоби стати в її очах героєм, щоби бути для неї найкращим. І нарешті вигадав. Якось перед усім класом я заклався із Ігорем Семенюком, що зустріну вчителя математики, стоячи на голові. Я, звісно, отримав «незадовільно» з поведінки, але зате вчинив для Олечки справжній подвиг. Тільки зустрітися зі мною й піти у кафе поласувати морозивом вона все одно не захотіла. Олечка була надто неприступною. Довелося її вмовляти кілька тижнів. Нарешті, коли я пообіцяв розв’язувати для неї задачі з алгебри на кожній контрольній, вона погодилась.

Ми домовилися зустрітись у сквері біля Олиного будинку. Минуло вже півгодини, але Олечки все ще не було. «Що ж, для справжньої леді запізнитися — цілком нормальна річ,» — промайнула в мене думка. Якась жінка білила дерева у сквері, в пісочниці бавилися діти… Я вдихав на повні груди весняний запах молодої трави, який особливо відчувається лише тоді, коли сідає сонце. Ще трохи — і канікули… Шкода тільки, що під час канікул ми бачитимемося з Олечкою не так часто, як у школі. Вона ж казала, що збирається з батьками в Єгипет… А що, як умовити її поїхати разом у літній табір? От було б класно! Замріявшись, я спочатку навіть не помітив, що біля мене на лавку сіла якась бабуся. Вона важко дихала й виглядала стомленою.

— Не заперечуєте, юначе? — запитала вона.

— Звісно, що ні, — відказав я, — місця ж доволі…

— Я тільки на хвильку, — провадила бабуся, витираючи спітніле обличчя хустинкою, — я тут поблизу живу. Тільки дуже задихалася — сумки важкі, а вже того здоров’я нема, що раніше. Серце хворе… Донька допізна на роботі, зять закордоном, а внучка завжди не має часу…

— Послухайте, — заговорив я, — це ж не клопіт, я допоможу вам занести ці сумки.

— Ой, справді? — зраділа старенька. — Я вам дуже вдячна!

Підхопивши дві наповнені продуктами торбини, я пішов слідом за бабусею до будинку. Сумки справді були доволі важкенькі. Я навіть здивувався, як вона їх несла. У під’їзді я зіткнувся з Олечкою, що саме збігала сходами.

— Отакої! А ти як на мою бабку натрапив? — здивовано вигукнула вона.

— Ось, Оленько, цей юнак допоміг мені донести сумки, — пояснила бабуся.

— Я пішла гуляти, буду пізно, — недбало кинула Олечка бабусі й додала, вже стиха, мені: — Ну пішли, залиш ці сумки, вона сама їх занесе!

— Зачекай, — прошепотів я.

Коли я заніс бабусі сумки у квартиру на третій поверх, вона розчулилася.

— Я дуже вдячна вам, юначе! І що б я без вас робила? Може, почастувати чаєм з пирогом?

Подякувавши, я ввічливо відмовився — мовляв, поспішаю, але наступного разу обов’язково почастуюся. Опинившись за дверима, важко зітхнув. Чомусь стало мені зовсім невесело.

— Ну що так довго! — невдоволено зустріла мене Олечка. — Скільки я ще маю на тебе чекати? Півхвилини пізніше — і я б пішла!

— Вибач, — пробурмотів я, — а це ось тобі…

Я витяг з кишені куртки невеличкий букет конвалій. Олечка зневажливо розсміялася.

— Ну ти й кавалер, нічого не скажеш! Квіти у кишені носиш! Просто курям на сміх!

— Вибач, я ж ніс бабусині сумки, не було куди їх подіти…

— Ніс бабусині сумки… — перекривила мене Олечка. — Краще б уже мовчав. Жалюгідні виправдання!

— А я перед тобою й не виправдовуюся, — похмуро відказав я.

— Оце так квіти! — продовжувала глузувати Олечка. — А на троянди що, грошей не вистачило? І куди це ми підемо? В кафе «Червона шапочка», куди малюки з мамами ходять? Кепський з тебе кавалер, я бачу. Тільки час із тобою марную…

Я рвучко спинився. Її останні слова виявилися для мене останньою краплиною.

— А знаєш що, Олю? Так, ти маєш рацію. Кепський з мене кавалер для тебе. Не марнуй свого часу зі мною. І знаєш що? Краще будь уважнішою до своїй бабусі. Вона у тебе старенька, і серце у неї хворе…

— А до чого тут взагалі моя бабуся? — спитала вона збентежено, мабуть, аж ніяк не сподіваючись від мене такого. Її сині очі стали ще більшими. В ту мить вона здалася мені схожою на ляльку.

— Просто уяви собі, що колись ти теж будеш такою ж бабусею, — проказав я. — І, мабуть, тобі було б дуже прикро мати таку байдужу та егоїстичну внучку, таку «справжню леді», яка дбає тільки про себе!

Обернувшись, я швидко пішов геть. А в спину мені летіли Олині колючі слова:

— Ну і йди! Подумаєш! Та ти мені ніколи й не подобався!..

Після цієї сварки я почувався кепсько. Та й Олечці, мабуть, було не краще, хоч вона ретельно це приховувала. Коли я опинявся десь поруч, вона вдавала байдужість та веселість. Тільки відчувалася у її сміхові якась несправжність. Я помітив, що після уроків вона стала поспішати додому, вже не висиджуючи, як раніше, з дівчатами на спортивному майданчику. А ще помітив, що вона почала сама забирати свою куртку з гардеробу.

Після урочистостей останього дзвінка Олечка несподівано підійшла до мене й відвела вбік.

— Знаєш, — заговорила вона, — не треба було тобі ставати на голову перед математиком… Справжнім учинком було те, що ти мені сказав… Ну, про бабусю… Пам’ятаєш?

— Ти вирішила змінитися?

— Хоч трохи — ти ж знаєш, як це непросто, — чесно відказала вона. — Але тепер я принаймні сама ходжу до крамниці, щоб вона не носила важкі сумки… Ти вибач, що тоді наговорила тобі такого… Не знаю, що на мене найшло?..

Після її слів я відчув себе так, наче величезний тягар спав з моїх плечей! Я міцно стиснув Олину руку. Хоч там як, а вона таки виявилася справжньою леді — бо визнала свої помилки й відкрито сказала про це!