Новенька та інші історії

Моя маленька історія

Напевно й справді, чотирнадцять років — важкий період. Це вік, коли тебе ніхто не розуміє. Звісно, я маю на увазі дорослих. Мабуть, це вік дорослішання. А їм це, вочевидь, важко збагнути, бо вони й надалі сприймають тебе, мов малу дитину, і вперто не зважають на твою думку та волю. І в цьому я вже переконувалася не раз. Мама вважає мене геть нестерпною, повторюючи, що я жахливо поводжуся і, здебільшого, їй назло. Я назло їй вештаюся з друзями, які мають на мене поганий вплив, я не надто дбаю про навчання й лад у своїй кімнаті, я зіпсувала нові шпалери, обклеївши стіни плакатами з Робертом Паттінсоном, і зробила на брові пірсінг… Останнім часом у нас з мамою часто траплялися суперечки. На її думку, я геть нестримана й не вмію уникати гострих кутів. Але ж я мушу якось боронитися від її нескінченних зауважень і дорікань! Тим більше, якщо вони несправедливі й безглузді. Невже це так важко збагнути?

— Коли ти врешті припиниш мені брехати? — це, радше риторичне, запитання доводиться чути від мами кожного разу, коли вона дізнається про якусь мою чергову витівку.

І як вона не розуміє, що ця брехня задля добра? Ну уявіть собі лише, що було б, якби я їй сказала правду? Приміром, що прогуляла школу, вештаючись містом, чи що втекла з алгебри і просиділа півдня з Віткою у кав’ярні? Або якби сказала правду про нібито спортивні змагання, коли насправді я була з Максом на даху, де він аквареллю малює місто з пташиного польоту, ховаючись від батька, коли той напідпитку… Уявіть-но собі тільки ці нескінченні монологи, пригадування усіх моїх минулих прогрішень, дорікання… А так я дбаю про її спокій. Отже — брешу задля її спокою. Щоправда, дуже часто від того спокою не залишається й сліду, здебільшого завдяки вчителям, які надто вже дбають про мою успішність та відвідування школи, а особливо — завдяки класній керівничці, яку ми всі називаємо Матильдою, хоч насправді вона Марія Теодорівна. А нерідко й завдяки сусідам, які бачать мене з цигаркою чи в гурті старших хлопців й вважають за обов’язок повідомляти маму про такі дрібниці. Тоді конфлікту вже не уникнути. Нерідко, щоби покласти край сварці, коли вона вже геть нестерпна, я на кілька годин тікаю з дому. Теж заради материного спокою. А вона ще каже, що я не вмію уникати конфліктів! Ну хіба ж вона має рацію?

Іноді мені стає її шкода і я ненавиджу себе за те, що не є такою, якою б їй хотілося мене бачити. Напевно, я її часто розчаровую… Від того, буває, навіть мучуся сумлінням. А вже вкрай нестерпно почуваюся, коли мама враз починає згадувати тата…

— Якби був живий твій батько — що б він на це сказав? Тобі не було б соромно за твою поведінку?

Звісно, пригадуючи в такі хвилини тата, мені справді буває соромно. Тоді я замикаюся у своїй кімнаті й на всю гучність вмикаю важкий рок. Так я чиню завжди, коли почуваюся погано. Та мама, напевно, очікує від мене іншого прояву емоцій і знову не розуміє мене, вважаючи, що така моя поведінка — цинічна і знову їй на зло.

Той день не віщував нічого особливого. Просто я заклалася з хлопцями, що влізу в клас через вікно, й мені не пощастило, бо саме в той момент, коли я була на карнизі, увійшла Матильда. Я ж не винна, що її принесло швидше, аніж мала розпочатися алгебра… В результаті мене вигнали з уроку й зробили ганебний запис у щоденнику. В кепському настрої, я попленталась додому. Знову треба буде виправдовуватися перед матір’ю чи щось брехати… Якийсь час я була поглинута думками, вигадуючи різноманітні версії, які мали б виправдати мою поведінку. Бо ж довго приховувати запис у щоденнику не вдасться — наприкінці тижня мама його обов’язково побачить. Але й довго перейматися такими клопотами я не вміла. За мить я вже пригадувала захоплені й сповнені поваги погляди хлопців у той момент, коли мене уздріла на карнизі Матильда… Незважаючи на цю незначну прикрість, заклад я все-таки виграла й від того відчувала втіху!

Штовхнувши ногою двері, я зайшла у під’їзд. На сходовому марші перед моїм поверхом сидів чоловік. В засмальцьованій маринарці, неголений, з розкуйовдженим волоссям, скоцюрблений, тримаючи на колінах розгорнуту книжку… Здавалося, він змерз, бо обхопив себе руками — певно, аби зігрітися: кінець жовтня виявився досить холодним та дощовим.

— Вибачте… я, певно, перешкоджаю, — заговорив він, зауваживши мене, й схопився на ноги, даючи мені можливість пройти.

— Та нічого… — пробурмотіла я, роздивляючись його. Нечасто зустрінеш людину, яка сидить на сходах і читає книжку.

— Зайшов трохи зігрітися… Кепська погода… — чомусь винувато всміхнувся чоловік, впіймавши мій здивований та зацікавлений погляд. — І щоб не гаяти часу, вирішив почитати. Ось, знайшов на смітнику… Чудова річ! Моя улюблена в дитинстві. «Олівер Твіст» Діккенса. Не читали?

Я заперечно похитала головою.

— Тоді обов’язково почитайте!

— А як це — знайшли на смітнику? — запитала його я.

— А так… Збирався пошукати старих картонок, газет, паперу, щоб на макулатуру… І раптом книжка! Уявляєте? На жаль, коли книжки стають непотрібними чи зайвими, з ними дехто саме так і чинить — викидає, наче дрантя, на смітник. Це дуже сумно… — зітхнув він.

— Сумно, — погодилась я.

— А ви любите читати? — запитав чоловік.

— Люблю, — відказала я, — багато книжок дарував мені тато.

— Якщо бажаєте, я можу вам залишити цю книжку, — раптом запропонував він.

Трохи розгублена тією несподіваною пропозицією, я кивнула головою, і книжка вмить опинилася в моїх руках. Я відчула її запах. Запах старого пожовклого паперу і пилу.

— Ну ось, тепер я спокійний, — всміхнувшись, промовив чоловік, — я впевнений, ви не викинете її на смітник.

«Якийсь дивак…» — вирішила я. Дивним було те, що він сидів тут на сходах і читав книжку, яку знайшов на смітнику. І те, що звертався до мене на «ви». А може, він був не при здоровому глузді? І вигляд у нього надто пошарпаний і якийсь недбалий… А розмовляє, як пристойна й інтелігентна людина. І ще начебто не зовсім старий. Може, на десяток років старший від моєї мами. Щось в його обличчі здалося мені знайомим. У ньому було щось таке, що пригадало мені тата. Напевно, очі. Такі ж чесні, відкриті, глибокі, які були в тата…

— А ви алкоголік? — раптом вихопилось у мене, й за мить, схаменувшись, я навіть затулила рота рукою — як я могла таке запитати?

Та схоже, чоловік не образився, тільки знічено зітхнув.

— Так, це було… Коли померла дружина… Мене навіть вигнали з роботи. Тепер я безпритульний. А колись був математиком.

— Ого! А чого безпритульний?

— Все просто й банально — квартирні махінації. Напоровся на аферистів.

— І вам немає де жити?

— Пусте. Тепер я вчуся жити по-новому. За тих два місяці я встиг багато чого переосмислити і зрозуміти, — загадково промовив чоловік.

В ту мить мені стало його дуже шкода. «Погана людина не читатиме книжок і не матиме очей, схожих на татові», — вирішила я, а тому враз заговорила до нього:

— А знаєте, сьогодні мама зготувала борщ… Вона дуже смачно готує! Я запрошую вас на обід!

— Я й не сумніваюся в тому, що ваша мама дуже смачно готує, — відказав чоловік. — І я вам дуже вдячний, але це не зовсім зручно… Крім того, уявіть, що подумає мама, коли ви приведете додому такого волоцюгу…

— Мами немає вдома! І повернеться нескоро! — недбало махнула я рукою.

Здається, чоловік знову хотів заперечити — він невпевнено стенув плечем й похитав головою.

— Послухайте, якщо ви справді математик, допоможете мені з алгеброю? — раптом спало мені на думку. — Я її терпіти не можу, в нас контрольна, а мені зовсім не вдаються ті кляті рівняння. Крім того, Матильда, наша математичка, завжди до мене чіпляється!

— Ну, якщо контрольна і все так поважно, тоді я згідний, — всміхнувся чоловік.

— Згода! — я по-хлопчачому потисла йому руку. — Тоді ходімо? Але спершу все-таки пообідаємо, я страшенно зголодніла!

Він їв з неймовірним апетитом, немовби з захопленням, вишукано схиляючись перед смаком… Ще ніколи я не бачила, щоб їжу споживали з такою втіхою.

— Чесно кажучи, давненько так не обідав. І я вам дуже вдячний… Ваша мама справді дуже смачно готує! До речі, ми з вами так і не познайомилися. Оскільки я людина без жодних регалій, то так і звертайтесь до мене — просто Гнат. Ну що ж, після такого пишного обіду можна братися й до алгебри?

Гортаючи підручника, він задоволено всміхався, немовби знову побачив старого друга, за яким встиг занудьгувати, торкався сторінок, проводив пальцями по формулах, наче прагнув в такий чудернацький спосіб, як маг, відчути усі оті математичні заплутані таємниці, які приховували в собі складні й незбагненні на перший погляд завдання.

І в нього виявився справжній дар відкривати оті таємниці — просто, зрозуміло, оригінально, жартівливо, без надмірних зусиль, з якимсь захватом, що, здавалося, не залишило б байдужою найбайдужішу до математики людину!

— Математичне рівняння — це своєрідна гра, яка може захопити, якщо зрозумієш алгоритм розв’язку! Це ніби лабіринт, з якого завжди є логічний вихід, його потрібно лише збагнути й здолати! — промовляв Гнат, пишучи формули і відчуваючи від цього неймовірну втіху.

Видно було, що в математиці — усе його життя. І він справді мав рацію, бо оті рівняння, які я нарешті завдяки йому почала розуміти, справді захопили мене — мені хотілося їх розв’язувати. Раніше я й уявити собі не могла, що математика може мене зацікавити. «От якби такий вчитель був у нас в школі замість тієї зануди Матильди, все було б по-іншому…» — зітхнувши, подумала я. Якби мене не вигнали з уроку, то ми б і не зустрілися… В ту мить Матильдин запис у щоденнику і мамині дорікання, що на мене чекали, вже не здавалися мені жодною прикрістю.

Двері, що гримнули в передпокої, сповістили про прихід мами. Сьогодні вона чомусь повернулася раніше. Зайшла на кухню й, зупинившись при дверях, якусь хвилю мовчала, а відтак зронила голосом, який не віщував нічого доброго.

— Ну… і що це таке?..

— Це — дядько Гнат, — відказала я. — Він безпритульний і математик. Я запросила його пообідати, і він допомагає мені з алгеброю…

— Вибачте… — Гнат знічено схопився з місця. — Ваша донька пригостила мене борщем. І я дозволив собі погодитися. Я трохи допоміг їй з математикою… Я знаю, що не викликаю жодного довір’я… Але я не взяв нічого, всі речі на місцях, ви можете перевірити. А ваш борщ справді дуже смачний. Я давно такого не їв. І… я, мабуть, вже піду?..

— Так, вам справді краще піти, — різко промовила мама.

В ту мить мені стало геть прикро за її слова.

— Ви не ображайтеся на маму… — тихо сказала я, проводжаючи Гната до дверей.

— Пусте, вам не варто тим перейматися. А щодо рівнянь… — на хвилю він спинився на порозі. — Насправді це нескладно, ви переконались. Але якщо раптом у вас виникнуть запитання з алгебри, звертайтеся! Я з радістю допоможу. Мене тепер завжди можна знайти тут, в околицях, на майданчиках і лавках…

— Ну це вже занадто! — вибухнула мама, коли за Гнатом зачинилися двері. — Ти що собі дозволяєш? Приводиш додому невідомо кого, якогось п’яницю, приблуду! А раптом він би скривдив тебе! Я не здивуюся, якщо нашу хату обчистять! І це навіть не довірливість — легковажність! Дурість! Ти робиш все, що тобі заманеться!

В ту мить мені хотілося вибігти вслід за Гнатом і стати такою ж безпритульною, як і він. Вештатися вулицями, знаходити у смітниках книжки, які стали комусь непотрібними й читати їх на сходах у під’їздах… Ночувати на стрихах чи в підвалах… Або — мешкати на даху Максового будинку, де він малює місто з пташиного польоту. Можливо, мама лише тоді б зрозуміла, що не мала рації? Що іноді замість сварки нам потрібна спокійна, відверта і щира розмова, яка б нас зближувала, як це було за життя тата. І може, тоді б я була зовсім іншою або, принаймні, намагалася б, бо ми могли б порозумітися!

— А хіба ти не помітила, що у нього очі схожі на татові? — лише тихо запитала я і, щоб вона не бачила моїх сліз (бо я страшенно не люблю, коли хтось їх бачить), втекла у свою кімнату, де, зачинившись, ввімкнула на всю потужність важкий рок.

Наступного дня, після школи, в пошуках Гната я обійшла увесь наш двір, майданчики навколо і під’їзди. Мені спало на думку поцупити для нього з холодильника котлет. Та його ніде не було. Розчарована, я повернулася додому.

Відтоді щодня, повертаючись зі школи, я шукала Гната. Так тривало вже кілька тижнів й без жодних результатів. Мені вперто не щастило. Може, він змінив район, де мешкав на стриху, або раптом захворів і втрапив до лікарні? Або лежав десь у лихоманці й потребував допомоги, їжі і ліків? А раптом його заарештували за те, що він поцупив якусь дрібницю? Булку в крамниці на розі в дебелої Поліни чи яблуко на ринку… І це не було б для нього великою прикрістю, адже у в’язниці тепло й там годують. Хоча для Гната, мабуть, це не мало ніякої ваги. І він нізащо не погодився б втрапити за ґрати. Адже воля, напевно, була для нього понад усе. Навіть така воля — просто неба!

— А ви не бачили Гната? Часом не знаєте, де його можна знайти? — якось запитала я одного бороданя у кумедній тісній спортивній шапці, натягнутій на одне вухо, який вишукував щось у смітнику.

Бородань уважно подивився на мене, примруживши очі:

— Гната? Це того, що математик? Давно не бачив… Може, подався кудись інде, а може, щось пішло в нього на лад? І таке буває, хоч і майже не буває… — захихотів. — Але життя таке є… Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! Може, Гнат знайшов? Він має клепку в голові, ще й яку! Такий, напевно, не пропаде! А що там у тебе в пакунку?

Зітхнувши, я простягнула йому пакунок із сардельками. Бородань знову задоволено хихикнув й одразу заходився їсти, сховавшись за смітником.

Одного вечора, коли я вже лежала в ліжку, читаючи перед сном «Олівера Твіста», в кімнату мою зайшла мама, щойно повернувшись із другої зміни.

— Ось, тримай… — вона простягнула мені книжку.

Книжка була стара, але не знищена, хоч і пахла нафталіном, а головне, інтригувала назвою — «Дон Кіхот».

— Звідки це? — здивовано запитала я.

— Твій знайомий приходив, коли ти була у школі… — пояснила мама. — Гнат. Знайшов цю книжку, сказав, що ти зрозумієш, про що йдеться. Цікавився, як твої успіхи з алгебри.

— Гнат? — я аж підскочила на ліжку.

— А в тебе справді кращі оцінки, я бачила зошит. А ще сказав, що знайшов роботу. Тепер він працює сторожем тут неподалік і навіть має якусь комірчину, де мешкає. Цікавий він чоловік. Тільки життя в нього склалося важко, і він у тому не винен… Якщо ти захочеш занести йому сардельок чи котлет, не обов’язково робити це крадькома. А знаєш, у нього справді очі, як в нашого тата…

І раптом сталося те, чого вже давно між нами не було — мама обійняла мене. Мабуть, вперше за тих кілька років після татової смерті. В ту мить я була вдячна цьому дивакові Гнатові, з очима, схожими на татові, за те, що він так несподівано з’явився в нашому житті!..