Інший дім

Поля

Наше майбутнє розпочалося з кінця. Точніше, з новин про кінець світу. Може, я б і не звернула на них уваги того дня, якби не мій брат... Перед початком баскетбольного матчу Артем хвилювався. Сперся на диван і натискав кнопки пульта, перемикаючи канал за каналом. Якщо натрапляв на щось цікаве, зависав на хвилину — і знову продовжував тицяти пальцем.

Сидячи на підлозі, я стурбовано спостерігала за ним. Батько лежав на дивані, закинувши ногу на ногу. Він, як завжди, начепив старі пожовклі окуляри й блукав своїми теж збляклими очима по сторінці газети «Пропоную роботу».

Час до часу батько поринав у сон. Окуляри поволі зсувалися, і якби не горбик на його величезному носі, то вони б давно впали й розбилися. Чи поламалися б їхні заяложені коричневі дужки.

Перемикнувши на 5-й канал, Артем застиг.

Показували одну з вулиць Нью-Йорка. На велетах-будівлях висіли плакати відомих американських мюзиклів і шоу. Мій погляд вихопив одну з афіш. На ній намальовано продовгувате обличчя в масці та яскраво-червона троянда. Це був «Привид опери». Наша мама якось ходила на той мюзикл.

— Он, — батько розплющив очі й підвів голову, — он ваш Нью...

Ми його не слухали, бо прикипіли очима до ведучої. Батько теж уп’явся в екран, не продовживши своїх нарікань.

— Черговий «кінець світу» має настати за західно-американським часом о 10-тій вечора, у Києві на той час буде 5-та ранку неділі. Цю годину й день вирахував вісімдесятидев’ятирічний Гарольд Кемпінг. Він стверджує, що по всій землі почнуться землетруси. Два відсотки жителів планети, за його теорією, відразу потраплять на той світ...

Ми з Артемом перезирнулися. Зі зморщечок на його чолі я зрозуміла, що він, як і я, теж нічого не ­втямив.

«Але ж ми збираємося...» — спиною пробігли мурашки.

Я знову глянула на Артема. Він — на мене.

— Кінець світу? — батько звів густі брови, обсмикнув вицвілу сірувату футболку, підвівся. Почовгав до кухні й зашарудів газетою.

Репортажу я далі не слухала. Мені так стукало в скронях, що я не могла зрозуміти жодного слова. Тільки картинки блимали перед очима: жовті таксі, перехожі, білборди на дорогах з написами про кінець світу... Якісь люди щось голосно говорили в мікро­фони, які їм підставляли журналісти...

Батько повернувся, поклав газету, смикнув футболку й присів біля Артема.

— Такого не буває... — долинали до мене уривки фраз. — У того проповідника не всі вдома...

— Мабуть, — додав батько.

«Не всі вдома?» — повторила я подумки.

Батьків басистий голос змусив мене оговтатися. Я ще раз прикипіла очима до миготіння картинок: люди з транспарантами, натовпи на вулицях, автівка за автівкою... Над величезними будівлями купчилися сірі хмари.

— Багато людей вірить, що землетруси на Гаїті, у Новій Зеландії та в Японії — це початок кінця...

— Що вони мелють? Сміття, а не новини! Лише паніку нагнітають, аби народ не думав про підвищення цін! — сказав батько. — А що там на Інтері, Тьомо?

Артем подав батькові пульт. Батько натиснув кнопку. Ведуча новин швидко торохкотіла:

— ...вже передбачав кінець світу в 94-ому році...

— Та, — нарешті озвався Артем, — а що було в 94-ому?

Батько ще більше насупився. Знову смикнув футболку. Поправив окуляри. Почухав чорну з ранньою сивиною борідку.

— У 94-ому, у 94-ому... ми з вашою матір’ю готувалися до весілля, — нарешті відповів батько, не дивлячись на Артема. — Ага, точно. От що було в 94-ому...

Він натиснув на кнопку пульта: Новий канал, М1, MTV, ТРК...

— Ти нічого такого не пам’ятаєш? — знову запитав Артем.

— Якого такого? Кінця світу? — батько криво усміхнувся. — Ні.

— Зовсім?

— Так.

— Як це, так? Якщо тоді була така ж паніка, як оце зараз...

— Паніки не було, Тьомо. Ми з вашою матір’ю готувалися до весілля. Ясно? Я ж сказав уже.

— Так, — Артем відвернувся.

Я не витримала й кинулася до комп’ютера. Увім­кнула скайп. Дарма — Anna в мережі не було.

— Полю, — кинув Артем, зазираючи в кімнату, — я запізнюся. Йдеш?

— Слухай, цей кі... — я затнулася, — кінець сві... — мені бракувало повітря вимовити це слово. — Ти в це віриш? Віриш?

— Це дурниці, Полю, — тихо сказав Артем. — Ну, ти жчула, така маячня вже була. І всі лишилися живі-здорові. Кінець світу, Полю, — мені здавалося, що він ­навмисне бадьориться, — настане, якщо я не прийду на гру, — він ступив до коридору. — Ти кроси взуваєш, Полю? Полюууу! — Артем уже зав’язував шнурівки, а я досі зазирала в біле з блакитними обідками віконце скайпу так, наче звідти мені назустріч мала виглянути Anna.

— Може, на телефон дзенькнути? — не втрималася я, вимикаючи комп’ютер.

— Поль, — Артем починав сердитися. — Я йду, окей? Ти або виходь зі мною, або лишайся.

Артем мав рацію: на гру запізнюватися не можна. Правила є правила. До того ж Артем — зірка команди «Бурі ведмеді». Усі хлопці нашої школи його поважали, а дівчата мріяли зустрічатися з ним. Скільки разів бувало, Артема обступали захоплені фанатки в черзі по автограф і не давали й кроку ступити. Та, на моє щастя, Арчі — Артему Чижу, моєму старшому братові, — ніхто з фанатичних прихильниць не подобався. Кому-кому, а мені це було відомо. Він завжди ділився зі мною своїми думками, тривогами, хвилюваннями.

Я була його оберегом на всіх іграх. Брат казав, що моя присутність сприяла його успіху, притягувала виграш. Ну, от і виходило, що мене, як і будь-якого талісмана, Арчі ніколи не лишав вдома під час гри. Принципово.

На всі матчі я ходила разом із ним і займала своє почесне місце в перших рядах зали. Так, щоб Артем міг мене бачити хоча б краєм ока. Коли йому вдавалося закинути м’яча до кільця суперника, він підморгував мені. Якщо завдяки Артему суперник промазував, і м’яч летів повз корзину, Артем поглядав на мене й морщив чоло. В очах його стрибали бісики. Без перебільшення скажу, що програвати їхній команді майже не доводилося, і, думаю, що це передусім завдяки моєму Артему, Тьомі, Арчі, Арчику. Хоча в команді «Бурих ведмедів» не тільки мій Артем, звісно. Усього семеро гравців, і всі вони справді круті.

— Може, ти йди, а я потім прийду, трохи припізнюся? — я ладна була вперше в житті не піти з Артемом, щоб таки спробувати викликати Anna.

— Що я можу сказати? — Артем скорчив гримасу й вийшов у під’їзд. — Роби, як знаєш.

Я зиркнула на батька — його очі блукали сторінкою газети «Пропоную роботу». Він то нервово смикав футболку, то потирав лискучу лисину.

І так весь вечір?

Мені не хотілося залишатися з ним наодинці.

Артем мав рацію: я вийшла за братом.

Артем

К-і-н-е-ц-ь с-в-і-т-у! Дурниці!

Такого просто за жодною логікою трапитися не може. Скажімо, якби Земля зіткнулася з гігантським астероїдом, тоді ми навіть і не відчули б, що настав кінець світу. Але такого не станеться. А отже, ніякого кінця світу не буде. Я читав колись на якомусь сайті, що вчені, досліджуючи нашу галактику, довели: всі ці пророкування про кінець світу — суцільна маячня.

Але ж на Поліні лиця немає.

Як зробити, щоб вона в це не вірила?

Чого я тільки смикався з тими новинами? Це ж треба! Попереду битва з «Чорними орлами», а в нас із Полею «кінець світу»!

Кінець світу?

Мені не хочеться розмовляти з Полею. Коли бачу її насуплене чоло, то розумію, що з мене нікудишній брат.

Але чим я можу зарадити в такій ситуації?

Гравцеві перед грою треба сфокусуватися... А як мені сфокусуватися, коли Полька виглядає так, наче щойно проковтнула якусь гидоту?

Кінець світу?

І як за таких умов сказати Полі про?.. Я ж планував зізнатися... Що тепер?

Ні, краще промовчати.

Сьогодні краще про це не розмовляти. Краще не чіпати Польки взагалі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Не забути крикнути водію маршрутки, щоб зупинився біля школи.

Кінець світу?

Маячня. Дурниці.

Кіоск, кіоск, кіоск... Супермаркет... Сфокусуватися... На грі. Сфокусуватися...

Сто пудів, таки краще грати на своєму майданчику.

Добиратися на гру маршрутками — це витрачати енергію гравця.

— Біля супермаркету! Зупиніться, будь ласка!

Поля

Спочатку на майданчик вийшов Жека, потім Федот, за ними — Артем. Публіка аплодувала. Переді мною сидів тато мого однокласника. Чоловік — справжній фанат. Свистить так, як Соловей-Розбійник, але при тому його бридка слина розлітається бризками навсібіч. Бррррррр! Скільки разів я зарікалася не сідати поблизу цього психа. Ні, я поважаю людей, які захоплюються спортом. Я й сама — фанат свого брата. Разом із ним ми не раз фанатіли від гри Мо Вільямса. Артем постійно слідкує за виступами клубу «Лос-Анджелес Кліпперс», і я теж. Але щоб уже так фанатіти... Бррррр!

Під час гри мені не раз здавалося, що чоловікові-фанату ставало погано, аж так він червонів, горланячи. Я смикалася коли він підстрибував і вищав. Дядечко скаженів не на жарт.

Ні, скажіть, чого верещати на самому початку?

Він знову вигукнув, і я заплющила очі: в голові розросталося велике чорне коло. Ні, квадрат, чорний квадрат. Як на картині Казимира Малевича, яку колись показувала мама в одній із книжок про мистец­тво. Не знаю, скільки я так просиділа, але це було вперше, коли я не слідкувала за грою.

До мене долинав звук ударів м’яча, особливий, баскетбольний — з виляском, тупіт гравців, поодинокі викрики вболівальників, але я кудись наче випала. Повіки заплющувалися, в голові все плуталося, мішалося, роїлося...

Чорний квадрат переростав у коло, хрест, трикутник, і знов у квадрат. Не знаю, як називається такий стан. На думку недоречно спало слово «нірвана», але «нірвана» означає перехід у стан спокою. А я відчувала лише нервове напруження. Якщо й переходила кудись, то хіба до безкінечної тривоги. Складалося враження, що голова за мить вибухне мільйонами чорних квадратиків, кіл, хрестиків, трикутників. Гру зупинять, викличуть швидку, і всі дізнаються, що в сестри Арчі поїхав дах.

Я проводжала Артема розгубленим поглядом, не могла зосередитися. Він вів м’яча, наче в уповільненій зйомці. Арчі високо підстрибнув. Кинув м’яча. Гігантська гумова помаранча потрапила в кошик.

— Бенк шот, Арчі! — крикнув чоловік. — Бенк шот! — його слина полетіла мені в обличчя.

Я оговталася.

— Молодчина, Артем! Арчі, порви їх!

— Наш пацан, Арчі!

М’яч з виляском відбився від підлоги. Я немов склалася докупи й тепер чекала, що Артем подивиться на мене і, як завжди, підморгне.

— Єєєєс! Єєєєс! Єєєс! — завищала білява дівчина з команди підтримки, і раптом Артем... підморгнув їй, а потому перехопив м’яча з рук суперника й став рухатися по колу.

Я сиділа на стільчику так, наче мене викликали до кабінету директора. Довкола мене вчителі, батьки, завуч і власне директор. А я щось таке накоїла, що їм усім за мене соромно. Усі червоніють. І я теж.

Артем підморгнув дівчині?! Не мені? Як це розуміти?

Хто його талісман? Хто його оберіг? Не я?

Артем підморгнув білявці.

Чорні квадрати в моїй голові вдарялися один об одного своїми гострими кутиками. Я бачила, як Арчі доводив м’яча до кошика суперників. Знову уповільнювалися рухи. Останні секунди першого тайму добігали кінця.

— Арчі, ти крутий! — білявка в коротких чорних шортах ледь не вискочила на майданчик. Я бачила, як вона звела тонкі руки й сяйнула рожевою кофтиною в блискітках.

«Аліна? Капітан групи підтримки? Аліна?!»

— Арчику-у-у-уу-уу-у-у-у, — зно ву задзвенів її тон­­кий голос і влучив у кошик разом з м’ячем.

Артем удруге підморгнув їй.

«Арчику?» — у мене рвалося серце.

Остання секунда — команда «Бурих ведмедів» вела. Чоловік-фанатик галасував і оббризкував усіх довкола рідиною зі свого рота.

«Арчикууууу!» — ще раз немов шмагнуло мене по щоці Алінине вищання, і я не стала більше чекати, схопила свого наплічника й почала продиратися крізь натовп, наступаючи на ноги глядачам. Я проривалася уперед: до дверей, на вулицю. Більше не хотіла бути присутньою там, де моєї присутності не чекали.

Я летіла, нічого не бачачи перед собою. Згодом трохи вповільнила крок. Озирнулася, не розуміючи, де я. Хоч як добре знаю наш район, та на Троєщині загубитися дуже просто. Особливо коли нові будівлі щодень ростуть, немов гриби після дощу. Магазини, супермаркети, ресторани, бари, забігайлівки, аптеки, банки, заправки... А я досі майже не їжджу Києвом сама. Подумати лишень — я прожила тут цілих десять років! А навіть своєї Троєщини не знаю. Запитайте мене про моє місто, і я назву Майдан Незалежності, Контрактову площу, Андріївський узвіз, кілька кінотеатрів, бібліотеку, базари та магазини. І все. Моя школа за десять хвилин ходи від нашого будинку. До супермаркетів чи крамниць можна дістатися протоптаними дворовими стежками. Ні, звичайно, я знаю, як потрапити до «Золотих воріт» чи на «Хрещатик», тут і мови не може бути... Але це тому, що туди дістатися часом простіше, ніж виплутатися з якогось далекого закутку нашої Троєщини.

Надворі сутеніло. Я стояла біля газетного кіоску й віддихувалася.

«Арчикууууу...» — досі тенькало мені у вухах. Взяти себе в руки... Взяти себе в руки...

Мільйони дрібних квадратиків у моїй голові поволі складалися в один великий. Я прийшла до тями.

— Куди далі? Де тут маршрутки до нашої зупинки?

Це ж треба: я зовсім не стежила за дорогою, коли ми їхали до цієї школи. От розтелепа! Але нащо було стежити? По-перше, я ніколи не поверталася з гри без Артема. Ніколи-ніколи. По-друге, ніде правди діти, я таки роззява. От тільки згадати, скільки разів узимку я губила рукавиці та шалики. То я забувала їх в автобусі, то в метро. Та що там рукавички й шалики! Були два куди гірші випадки: перший раз я залишила паспорт у банку, коли отримувала грошовий переказ від мами. Удруге я залишила знову ж таки паспорт у Міжрегіональному центрі видачі паспортів, аж у Бортничах. Тобто на радощах, що наші з Артемом паспорти готові, я почала стрибати й вішатися братові на шию, і замість того, щоб вкинути паспорти в папку з документами, а потім в наплічник, я нашвидкуруч сховала папку, і ми побігли на автобус. Коли ми їхали, Артем попросив ще раз глянути на своє фото в паспорті. Його вкотре цікавило, чи він був схожим на Дірка Новіцьки. Примружившись, я уважно зміряла поглядом Артема й сказала:

— Є щось. Волосся таке саме жовто-біле. Ніс із горбиком, але радше не як у Новіцьки, а як у Баби Яги, — я була в доброму гуморі.

— Чи в батька? — кивнув він.

— Так.

— Ні краплі не схожий на Новіцьки?

— Схожий, схожий, — я хотіла підтримати його. — Просто викапаний. Ну, хіба ти в Україні, а він у Німеччині... Але ти дуже схожий на нього. Може, навіть і за НБА ти зіграєш, але... — я хотіла здаватися дотепною.

— Та проїхали, — засміявся брат.

— Арчі, а що, ніхто з українців досі не грав за НБА?

— Ти що? Грали!

— Грали? Брешеш?

— Грали, кажу. Медведенко за «Лос-Анджелес Лейкерс», Фесенко за «Юта Джаз»... Називати далі?

— Ні, — я затнулася. — Не треба. Вірю. Грали.

Справді, це було несерйозно. Сестра Арчі не те, що абсолютний профан, але ще й неуважна розтелепа. В одне вухо влетіло, в друге вилетіло. Адже Артем це все мені колись уже казав. Щоб не пекти раків, я міркувала вголос:

— Я думаю, що в тебе, Арчику, є всі шанси показати себе там. Не дарма ж мама казала, що віддасть тебе до ком...

— Знаєш, — перебив Артем, — це звичайно, може, й круто. Але мені якось трохи... — він говорив голосно й надто чітко, і я дивилася на його кадик, що рухався вгору-вниз. Так завжди трапляється, коли Артем говорить дуже старанно. — Мені, Полю, хотілося б, щоб «Бурі ведмеді» показали себе не там. Не в Америці. В усьому світі, Полю! — він вигукнув це так, що його кадик підскочив, як баскетбольний м’яч.

— Як гравці НБA?

— Не знаю, мабуть, — стенув він плечима, заспокоюючись.

— Ну, Арчику, у тебе є всі шанси, ось ми полетимо... — я відкрила папку із документами, але паспортів там не було. — Зззабула... — процідила крізь зуби.

— Що забула? Куди летимо? — він хотів пожартувати.

— Паспорти забула, Тьомо.

— Де?

— На столі!

— Полько! — він викрикнув. — Полько, ти що? Ти зовсім?.. Ти що?.. — тепер я вже бачила тільки його кадик. — А якщо хтось їх стирить?

— То що робити-и-и-и-и? — проскімлила я.

Артем схопив мене за руку своєю величезною «баскетбольною» долонею. Незабаром ми впіймали іншого автобуса й повернулися до Міжрегіонального центру. Артем біг до дверей, а я волоклася за ним, почуваючи себе щеням, яке двічі наробило шкоди на килим.

— Обід! — крикнув він, його кадик знову підскочив. — От, йо... Обід.

— Коли?

— Коли, коли?! Зараз!..

Ми сиділи на бордюрі. Чого я тільки не вислухала! Біля брата я була, як ліліпут у країні велетнів. Його зріст 185 сантиметрів, мій — 152. Отож, я тільки й бачила, що його кадик, який ходором ходив від емоцій.

— Ну ти даєш, ну ти даєш... — не вгавав Арчі.

Він — класний друг і брат, але часом стає занудою, як наш батько. Часом надто нервується. Теж як тато.

Історія з паспортами завершилася щасливо. Ми їх забрали відразу по обіді.

Якби ще так само щасливо завершилася моя дорога додому з невідомої частини Троєщини у відому, бо стояти розгублено під дахом кіоску мені було не те що ніяково, а просто страшно.

Артем

Початок поєдинку складався невдало для «Чорних орлів». А кінець для нас. Ми вели в рахунку. Доки я краєм ока не помітив порожнього місця там, де мала б сидіти Полька. Де вона?

Мене як громом ударило: я ж ні разу не глянув у залу, не підморгнув Полі, не скорчив їй гримасу!

Полько?!

До кінця гри залишалося кілька хвилин. Я чув, як наші навіжені фанати галасували й тупотіли ногами.

— Жека, покажи їм!

— Арчі, зроби «Орлів»!

— Федот, веди!

— Арчі, гоп, гоп, гоп — пішов!

Я перехопив м’яча, почув виск Аліни, і мене це запалило, я став прориватися крізь коло «Чорних орлів», замахнувся...

— Арчі, жми!

«Полю?»

Я летів по підлозі. Я промазав. Рахунок зрівнявся.

Я бачив кросівки пацанів, чув їхнє тонке в’їдливе сковзання просто біля моїх вух. Мене хтось смикнув. Я не довго лежав. Оголосили перерву й потому заміну. Я сидів на стільці й розтирав забиту руку. На мене раз у раз оглядалася Аліна. Це було приємне відчуття. У грудях ставало тепло. Я ніяковів, відвертався, озирався залою, шукаючи очима Полю. І знову повертався й зустрічався поглядом з Аліною.

Ми продули: 55 — 53. Наші фанати незадоволено роз­ходилися. «Чорні орли» тріумфували.

У натовпі чулося моє прізвисько. Було зрозуміло, кого винуватили в поразці. Проте один із уболівальників підійшов мене підтримати.

— Тримайся, мен, — кинув він і потис мені руку. — Ти, мен, крутий, але сьогодні... Та нічо’, мен, ти ще їм даси.

Його співчуття мене роздратувало, а не підбадьорило.

Відразу після гри до мене підійшли дівчата зі шкільної газети, наші місцеві кореспонденти. Висока й середня на зріст, руда. Перша клацнула на телефон мою незадоволену фізіономію. Друга почала ставити якісь дурнуваті запитання. Що, питала вона, на мою думку, могло вплинути на негативні результати гри.

— Говори сюди, Арчі, — показувала на телефон.

Мені хотілося її послати подалі. Та якби я так зробив, то наступного дня мене зустрічав би на порозі школи сам директор. Мені й так доволі часто від нього перепадало: промивав мені мізки через те, що він колись вчився на фізрука.

— Що вплинуло на програш «Бурих ведмедів»? — кореспондентка не вгавала. — Що стало на шляху до перемоги?

— Ну, мабуть, новий майданчик, чи може... — я шукав слів, хоча на язику вертілися самі грубощі.

— То що? Арчі? — шипіла вона.

— Не знаю, — зам’явся я. — Не знаю... — хоча мені раптом дуже захотілося сказати, що то Польчина провина. Адже вона — мій талісман!

Моя поразка — Польчина вина!

Що її вкусило?

Де вона, та Полька?

Мабуть, чекала на мене в коридорі. Ні, я їй скажу, що так не робиться! Дуреписько! А щоб його... Мала коза!

Та рятувало одне: неподалік стояла Аліна, і мені не хотілося аж так кипіти. Перед Аліною треба триматися. А от Полька своє відгребе! Хай-но я тільки вийду з цієї зали! Хто так робить? Сама про НБА торохкотить, а потім підставляє мене...

Коли нарешті навіжені кореспондентки забралися геть, до мене підійшла Аліна. Я спробував усміхнутися, вдати, що все окей.

— Арчі, не парся, — сказала вона, її зелені очі засяяли, як блискітки на її кофті.

— Ну його, — я махнув рукою. — Що вже проце?

— Ти поспішаєш? — трохи зашарілася вона.

— Нннн... нііі, — мені знову стало ніяково. — А що? —я планував знайти сестру й не знав, як Аліні про це сказати. Не хотів, аби вона зараз же сказала «па» й пішла додому з кимось із наших, наприклад, із Федотом. Та понад усе в такій ситуації я не хотів, щоб вона вважала, що я няньчуся зі своєю малою.

— Я думала, — Аліна підійшла до мене, — може, ми подивимося щось разом? Ти любиш кіно? У мене є кілька нових дисків.

— Питаєш!

— Я живу неподалік, — сказала вона. — Мої батьки сьогодні не вдома. То що?

Аліна мене запрошувала?

Мене?

Як я міг їй відмовити?

Йти до Аліни додому?

— Зараз, пару сек, — я підійняв вказівний палець. — Ти зачекаєш?

— Так, я поки піду переодягнуся, — відповіла Аліна, усмішка грала на її обличчі.

— Супер!

Я вийшов у коридор. Роззирнувся.

— Полько! — гукнув я. — Поль!

Я позаглядав усюди, вийшов на вулицю, гукнув. Полі не було. Я стояв ні в сих, ні в тих.

— То що? — почув із-за спини.

Аліна з’явилася в дверях, вже перевдягнена в куртку і джинси.

— Йдемо?

Я вагався. Що ж робити з Полькою? Куди вона поділася? Зрештою, я вирішив, що вона не дитина і спокійно може дістатися додому без мене... напевно, саме так вона й зробила. Чого б ні?

— Арчі?.. — Аліна знітилася. Кутики її вуст опустилися. — То йдемо до мене?

Поглянувши на її розгубленість, я махнув рукою, мовляв, ну тебе, Полько. Не зараз!

— Йдемо! Йдемо, я в роздягалку — і назад. Чекай тут.

Коли я увійшов, Федот вовком глянув на мене. Я добре знав, що йому подобалася Аліна. Але вона вибрала мене.

Жека простягнув свою п’ятірню.

— Прорвемося, друзяко, — сказав він, бо Жека розумів, що нашу поразку я зарахував собі.

Жека — ще той пацан. З ним можна розробляти будь-яку стратегію. Федот теж нічого, але між нами стоїть Аліна. Тому в грі ми — команда, а в реалі — суперники.

Через хвилин десять я йшов з Аліною до неї додому. Ось вона. Її долоня майже біля моєї... Її плече близько-близько... Що мені робити — взяти її за руку? Чи краще покласти їй свою на плече? Обійняти?

Але як? Що вона подумає? Ні, краще стриматися. Чи все ж таки варто?

Я дивився на свою грубезну руку, на тендітну дівчину поруч і думав, що коли доторкнуся до неї, її тонке плече, розкришиться мов порцеляна.

Я не знав, що я почував до Аліни. Здавалося, при ній із «бурого ведмедя» я перетворювався на боязке ведмежа, на незграбного Балу, який топтався довкола її постаті, ніби циркач-новачок.

Торкнутися її чи ні?

Аліна щось розказувала про фільми, які вона припасла. Просила мене обрати. А я почувався так, наче в моїй голові щось перемкнулося, і блискітки її кофтини, яка виглядала з-під куртки, зовсім засліпили мені очі.

Поля

Я вирішила запитати когось про автобусну зупинку.

Озирнулася — на вулиці пусто.

Куди ж іти?

Я зазирнула за кіоск.

Вдалині світилося. Ага, якщо я пройдуся по цій вуличці, то дійду до супермаркету, саме там, де ми виходили.

Я подалася навпростець. Знову через двір. Краєм ока помітила двох хлопців, які сиділи на лавці й лузали насіння. Один був товстим і широкоплечим, мав темне волосся й великі щоки. Інший — середнячок. Білобрисий і червонощокий. Вони дивилися на мене, проводжали очима.

Що їм треба?

Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.

Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.

— Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.

— На Радунській?

— На Градинській!

— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.

— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.

— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.

«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.

— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?

Моє серце підскочило аж до горла.

Що їм треба? Що їм треба?

— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.

Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.

Майже стемніло.

Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.

«Тьомо, де ти?»

— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.

Мені хотілося бігти.

Бігти!

Бігти!

Чого вони причепилися до мене?

Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.

«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.

Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в ме­не каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.

— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!

Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.

— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!

Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.

— Ти здурів! Що ти робиш? — верескнула я й відчула, як гаряча цівочка побігла з носа.

«Невже кров?»

Я втерлася рукою. Так, на пальцях червоніла кров.

Я завжди боялася крові. Врізавши пальця, біліла й відверталася, поки Артем ліпив мені пластир на ранку. Не могла навіть зиркнути на те місце... Якщо в кіно показували якусь бійку, я заплющувала очі...

Відвернутися від цих двох я не могла. Це було далеко не кіно.

У голові знову запаморочилося, усе завертілося, я хотіла бігти, але ноги не слухалися. Ще мить — і впаду. Я безсило сперлася обома руками на залізну стінку кіоску.

— Чюєш ти, дура, не жмися, — другий різко смикнув мене за плече. — Гані сюда бабки!

— У мене немає грошей... Хлопці, у мене немає грошей! — заскімлила я. — Немає, ось, — я вивертала по черзі кишені джинсів, куртки, светра... — Ось, ось...

Я хотіла, щоб вони швидше мені повірили, розвернулися й пішли геть. Я казала правду: у мене не було грошей. Кілька гривень на проїзд — ото й усе.

— Бабло давай! Чюєш, як брєше? — гаркнув товстіший. Його обличчя пашіло. — Немає грошей...

— Зачєм ти в магазин ішла, дура? — раптом дав мені стусана інший. — Не жмися! — я відлетіла від залізної стіни просто до рук товстішого хлопця. — Давай сюда бабки!..

Мені хотілося заверещати, щоб мене хтось почув і врятував. Адже там, на вулиці, там, де ліхтарі, хтось мав би бути.

Мені не вистачало повітря.

— Хлопці, я... ... Хлопці, в мене... немає...

— На магазин, тіпа, бабки є, — сказав нижчий. — А нам немає!

— Так-так, — задихалася я. — Та-ак.

— Шо, жмешся? Для друзєй бабла жалко, га? — підтримав його товстіший і штовхнув мене на нижчого. — Не жмися, чуєш?

Вони по черзі штовхати мене, немов іграшку.

Світ хитався. Туди-сюди.

В голові промайнув ролик з новин про дівчинку, яку побили однокласники. Теж Артемове перемикання каналів. Сама я б ніколи не дивилася такої ­передачі. Мені згадалося її налякане обличчя.

Сюди-туди.

Невже я схожа на неї?

Ні, зараз вони мене відпустять.

Усе довкола вертілося так, як в дитинстві на каруселі. Вікна, будинки, дерева, лавка, кіоск... Буває, дуже хочеться зійти з каруселі... А вона, як на зло, не зупиняється. Навпаки, набирає швидкості, швидкості, швидкості — і раптом стає дуже страшно, що карусель ніколи не зупиниться. Шлунок зводить. Бігають мурашки. Волосся стає дибки. Та карусель усе крутиться й крутиться...

Туди-сюди.

Сюди-туди.

У тій навіженій крутанині я не могла оборонятися. Вони не били мене кулаками, ні. Вони просто штовхали. Швидко. Їхні стусани відчувалися усім тілом. Дивно, я встигала відчути не тільки силу їхніх рук, але й те, що в одного руки були спітнілими, а в ін­шого — холодними.

— Дура!

— Жмотіна!

— Дура!

Я не знаю, скільки штурханів я отримала, доки нарешті з мене вирвався дикий крик:

— Мамооооо! Артемеееееееееееееееее! Мамоооо!

— Що ви робите? Ви!!! Що ви робите? — почувся чийсь голос.

— Ану припиніть! — інший голос.

Хлопці раптом відпустили мене. Просто посе­­­­­­ре­ди­ні чергового штурхана. Обидва шуснули за будинок. Заховалися в темряву прохолодного вечора.

Крутилася голова.

Туди-сюди.

Крутився світ.

Сюди-туди.

Я не втрималася на ногах і сповзла донизу, далі сіла на асфальт. Якимось дивом я стримала сльози, лишень схлипувати починала дедалі голосніше.

Біля мене стояли середнього зросту чоловік і вищий за нього стрункий хлопець. Гостре підборіддя нагадувало трикутник. Його в’язана смугаста хіпанська шапка була натягнута мало не по самі очі. З-під неї стирчало темно-русяве волосся.

«Зелений, жовтий, червоний, — я переводила очі зі смужки на смужку. — Червоний, жовтий, зелений...»

— Допомогти? — хлопець подав мені руку. Він мав дуже приємний голос. Глибокий і тихий.

Я кивнула, несміливо оперлася і встала. Потому він відразу сховав тонку руку в кишеню спортивного светра.

— Ти їх знаєш? — звернувся до мене чоловік.

— Ні.

— А ти? — він подивився на хлопця.

— Ні.

Мої джинси були брудні. Руки теж. Коротке світле волосся розтріпалося й стало схоже на квач, умочений у воду. З носа юшила кров.

— Тримай, — чоловік дістав із кишені носовичка. — Обітрися.

Руки дрижали. Я взяла хусточку й швидко приклала її до носа.

— Де ти живеш?

— На Градинській.

— На Радунській? — перепитав чоловік.

— Ні, на Градинській.

— Максе, це поблизу Радунської? — чоловік дивився на хлопця. Той замислився й ще більше насунув шапку на очі.

«Зелений, жовтий, червоний...» — знову пробігло мені в голові.

— Мабуть десь там, — він махнув рукою. — А чим ти зазвичай їздиш?

— 73, 173... — відповіла я. — З Оболоні. Чи Петрівки. А ще... — я трималася за голову і не могла зібратися з думками.

— Ходімо запитаємо на зупинці, як тобі дістатися Радунської, — сказав чоловік.

— Градинської, — поправив його хлопець.

— Ну так.

Я йшла збоку біля них — моїх випадкових рятівників.

Хлопець, Макс, зовсім не дивився на мене. А я не зводила з нього очей, крадькома. Напевне, в нього мала бути гарна усмішка. Він мав тонкі вуста й білі зуби. Раптом захотілося, щоб він усміхнувся. Але згадавши про свій жахливий вигляд, я обірвала такий перебіг думок.

«Червоний, жовтий, зелений...» — знову крутилося мені.

— Вони нічого в тебе не вкрали? — запитав чоловік.

— Ні.

— А що хотіли?

— Гроші, — відповів за мене хлопець. — Що неясно? Чого їм ще хотіти?

— Мало чого? Телефон, сережки, — вів далі чоловік, — каблучку. Маєш коштовності? — глипнув на мене.

— Так, маю, але не зовсім коштовності. Моя мама... сережки... — я торкнулася кінчиків вух. Однієї сережки не було. — Сережки! — оговталася я. — Немає однієї.

— Коштовні, так? — перепитав чоловік.

— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.

— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.

— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.

— Болить?

— Не знаю. Ні, майже, ні.

— Дорогі сережки?

— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.

— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.

Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.

— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?

— Не знаю.

Ми підійшли до зупинки.

— Скажіть, який автобус іде до Ра...

— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.

— Так, який до Градинської?

— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.

— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус набли­жа­в­ся. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?

— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.

— Бувай здорова, Полю, — кивнув чоловік. — Гроші на автобус маєш?

— Вистачить, — я увійшла в маршрутку. — А ваша... хусточка? — спохопилася я, дивлячись на закривавлений шматок білосніжної тканини.

— Е, облиш, облиш, — махнув рукою чоловік. — Хай щастить! — крикнув він у двері.

Автобус від’їхав.

Я ще раз озирнулася на своїх рятівників. Вони пішли в бік супермаркету.

Мені спало на думку, що я не додумалася ні подякувати їм, ні запитати, як звали чоловіка. Напевно, Максового батька.

Але чи був він його батьком? Чи, може, сусідом? Знайомим?

Та й чи хлопця звали Максом? Чи, може, мені здалося? Почулося?

Після такого потрясіння могло що завгодно­ тра­пи­тися. Я ще раз подивилася на закривавлений ­­носовичок. Жінка, яка сиділа поряд, турботливо глянула на мене.

— Усе нормально? — запитала вона.

— Майже, дякую, — я розтиснула долоню зі срібною сережкою-мушлею.

Автобус зупинився на світлофорі. Я ще раз озирнулася. Чоловік і хлопець вже зайшли до супермаркету, але мені досі виднілася кольорова шапка Макса.

«Зелений, жовтий, червоний...»

Барви крутилися в голові.

«Зелений, жовтий, червоний... як світлофор... Червоний, жовтий, зелений...»

Раптово знову відчула липкі й холодні стусани тих двох покидьків.

Я сильно-сильно затисла сережку в долоні. «Мамо-о-о...» — подумки прошепотіла... і згадала про новини і... про кінець світу.

Артем

— Пити щось будеш? — Аліна запитала, коли ми увійшли до квартири.

Я відразу відчув особливий аромат її помешкання. Напевно, тут просто щось нещодавно готували, але мені пахло домашнім затишком і теплом, яких у насуже не з’являлося віддавна.

— Буду, — відповів так розгублено, наче я вперше в житті був гостем.

— Що? — вона показала мені рукою на шафу, куди треба було повісити куртку.

— Що-небудь.

— Добре, тоді йди обирай фільм, — Аліна вказала на вітальню. — Почувайся, як вдома. Я зараз!

«Почувайся як вдома?»

Я роззувся і пройшов до вітальні. Спочатку сів на крісло. Потім на диван. Оглядівся. Вітальня трохи нагадувала нашу. По кутках і на підвіконнях мама любила вішати чи розставляти вазони. Меблі були натерті до блиску. На журнальному столику не було звалиська газет, як у нас. Лінолеум вилискував.

Я почувався не в своїй тарілці. Особливо мене дратувало те, що після гри, як мені завжди здавалося, запах від мене був не дуже. І що дивного? Звичайно, у грі з тебе сходить сім потів, не менше. Тепер я хвилювався, що Аліна це помітить. Навіщо я погодився прийти? Краще б я навідався до неї іншим разом...

— Ти яке кіно любиш? Ти так і не сказав, — неочікувано гукнула Аліна з кухні і я аж стрепенувся.

«Вона просила вибрати фільм!»

Я підхопився й підійшов до полиці з DVD-дис­ками.

— А ти?

— Яке вибереш — таке й будемо дивитися!

Мені б якийсь трилер пішов. Але трилери, здається, не дуже подобаються дівчатам. Принаймні наші з Полею смаки завжди розходилися, якщо йшлося про музику чи кіно. Поля схожа на маму. Їм подавай романтику, комедію, драму, чи мультик. Напевно, й Аліні так само.

«Що ж подобається сестрі, якби згадати... Загалом, що тут є?»

Я став проводити пальцем по дисках: «Титанік», «Я, робот», «Ілюзіоніст», «Форест Гамп», «Гаррі Поттер», «Таксі», «Володар перснів», «Пірати Карибського моря»...

— То що? — Аліна увійшла до кімнати і подала мені склянку соку. — Зараз буде чай і канапки. Ти ж голодний?

— Ну... — мені хотілося під землю провалитися. Навіщо вона запитала. Звісно, після гри я міг би й бика проковтнути. — Мама там залишила плов. Підігріти?

— Ні, я в нормі, — щойно я це сказав, як у животі мені забурчало.

«Хоч би вона того не почула».

— То що дивимося? — наполягала Аліна.

— Може «Піратів»? — вирвалося в мене.

— Ум, можна...

«Коли ж прийдуть її батьки?» — подумав я, але в неї запитувати було незручно.

Що мені зараз робити? Ось вона — Аліна.

Сісти до неї ближче?

Взяти за руку?

Обійняти? Стриматися?

Я все ж трохи підсунувся до Аліни. Необережно сів на мобільник. Екран його засвітився.

«Полька?»

Я не міг прогнати думки про сестру.

— Зараз, — поглянув на Аліну, яка стурбовано кивнула. — Секунду...

Я набрав Польку.

«Поза зоною...»

«Полька! От якби вона не пішла з гри... От якби вона... Та що вона — все вона? Але якби не... то я б...»

Під час перегляду «Піратів» я наважився торкнутися Аліниної руки. І вона не відсахнулася. Навпаки: ніби випадково підсунула свою маленьку долоню ближче до моєї грубої. Тоді я нарешті припинив думати про Полю і про всі «якби».

Алінині батьки попередили, що повернуться май­же вдосвіта. Я ще ніколи так довго не засиджувався. Було дивно, незвично. Скільки фільмів ми передивилися?

Перед тим, як попрощатися, Аліна мене запитала:

— Арчі, а це правда, що ви із сестрою їдете в Америку?

Глянувши в її очі, я гостро відчув, що їхати мені нікуди не хочеться. «Що як Аліна почне зустрічатися з Федотом?»

— Співбесіди призначено, але... — я намагався потягнути час і склеїти відмазку. — Ще візи треба отримати.

— Це точно. Треба. Мамина подруга по запрошенню хотіла поїхати, а візи не дали.

— Жах...

— Так, облом, — кивнула Аліна.

Мені дуже не хотілося від неї йти. Що вже казати про поїздку до Америки?

— А це правда, — Аліна почервоніла, — що ваша мама вийшла заміж за американця?

— Майже... Тобто зібралася, так. Він непоганий, за її словами. Але... Ну ми... Поля і я... Ми бачили Еда тільки по скайпу. Нічого сказати не можу, — мені захотілося припинити цю розмову. — Я його майже не знаю. Бачив, і все. Не знаю.

— Ясно, — кивнула вона знову.

Я ще трохи потупцяв.

— Ну, я буду... — знову відчував себе ведмедем-циркачем, — буду йти.

Я не знав, як правильно попрощатися з нею. — Бувай, так, бувай...

— Тримайся, Арчику, — видихнула Аліна й несміливо, ледь відчутно чмокнула мене в щоку.

Поля

Коли я повернулася, тато сидів за комп’ютером. Біля нього лежала чимала купа випусків газети «Пропоную роботу». Він може з ранку до ночі клопотатися біля них. На редагуванні оголошень для газети, каже він, заробляє хоч якусь копійку. Про «якусь копійку» то він вигадує, бо татові просто не хочеться нічого змінювати. Раніше мама тисячу разів йому товкмачила про «кар’єрний зріст» і «нереалізовані амбіції». Та він вважав, що «гнатися за журавлем у небі» — не його парафія. Синиці в руках достатньо.

— «Понад 10 тисяч вакансій...», «Кар’єра в соціальних мережах», «Шукаємо бухгалтера з досвідом роботи...», — бурмотів він уголос.

Я швидко пройшла до ванни, щоб батько мене не помітив.

— Полю, ви? — чути було, як він від’їхав кріслом від комп’ютерного стола.

— Ну, — стоячи біля дзеркала, я розглядала своє обличчя. Я таки дуже вдарилася носом і лобом. На носівиднівся синець. На лобі — чимала ґуля. Якби мене малювали в профіль, то я би точно стала схожою на троля з казки. Очі маленькі, з припухлими повіками. Рот широкий, аж до вух. І тепер ще й ніс такий, наче на ньому росте велика бородавка. Синюватий і набряк­лий.

— А Тьома де, Полю?

— Скоро буде.

Я обережно вмилася: було боляче торкатися до обличчя і я ледве стримувалася, щоб не зашипіти. Потім узяла мило, щоб попрати хусточку. Мені дуже хотілося повернути її. Бездоганно білу й випрасувану. Тоді, коли зійдуть синці, і я буду не тролем, а нормальною дівчиною... Я подумала про Макса (якщо мені не почулося, і його справді так звуть), про його яскраву шапку і ще яскравішу усмішку.

— Суп на плиті, — тепер батько під’їхав до комп’ю­тера. Це означало, що розмову майже завершено. — А гра в Тьоми як? Нормально? — він вже стукав по клавішах.

— Нормально.

— Виграли?

Я промовчала, боячись, що він забажає дізнатися рахунок. Та батько й не перепитав. Він далі цокотів по клавіатурі.

— Поїж, Полю! Суп на плиті.

— Добре.

— І Тьомі нагрій потім.

— Угу.

Від свого відображення в дзеркалі мене нудило: «Яка ж почвара! Хіба така могла б сподобатися Максові?»

Я вислизнула з ванної, схопила в кухні яблуко й забігла в нашу з Артемом кімнату. Увімкнула комп’ютера, скайп запустився сам.

[8:58:28 PM] Polja Chyzh: Привіт! Мам, ти є?

Порожньо.

[8:58:33 PM] Polja Chyzh: Я хотіла з тобою поговорити...

Порожньо.

[8:58:34 PM] Polja Chyzh: Що у вас кажуть про кінець світу? Мамо, я вдома. Дзвони.

Порожньо.

«Мам, якби ти знала, що зі мною... Мамочко, якби ти бачила... Мам, у Артема, здається, є дівчина... А ще на мене сьогодні... напали... Мам?..»

Що вона робить? І де вона в цю хвилину?

Хоча мама мені про все розповідала, але все одно, я зовсім не уявляла її життя.

Чи воно схоже на наше? Чи інше?

Чи її будинок схожий на наш?

Моя мама змінилася. Цього я не могла не помітити. Вона дуже схудла. Стала схожою на хлопчиська. Підстригла й пофарбувала світле волосся в темно-каштановий колір. Навіщо? Я завжди хотіла собі такий колір волосся, як у мами.

Моя мама змінилася. Навіть її мова. Вона стала проговорювати слова швидко й емоційно. Вона вимахує руками. Сміється більше, ніж будь-коли. Хоча сміятись вона завжди любила.

Моя мама змінилася. Але її очі і ямочки на щоках такі самі рідні й близькі. Мені здається, що ми не бачилися вже цілу вічність. А минув усього рік. День за днем, день за днем — збіг...

Рік без мами — це багато. Рік без неї — вічність.

Мені хотілося до неї доторкнутися, коли я бачила її по скайпу.

Мені хотілося її сонця, бо вона мала гарну засмагу. Хотілося побачити картини, які вона описувала для майбутньої виставки. Бо моя мама дуже добре знається на своїй справі.

Хотілося побачити ті книжки, які вона читала.

Скуштувати ті страви, які вона їла.

Пройти тими ж дорогами, якими ходила вона.

Проїхатися в її автівці.

Моя мама дуже змінилася. Наша мама, я мала б сказати, але коли я сиджу сама й думаю про неї... У такі хвилини вона тільки моя.

МОЯ!

Мама змінилася в іншій країні. Мама змінилася в іншому домі.

Згадалося, як наша вчителька історії розповідала про еміграцію українців. Вона, мабуть, навмисне згадала про Пенсильванію, розказуючи, що одні з перших груп українських емігрантів у США прибували туди працювати на шахтах.

— Працювати за мізерні гроші, — двічі повторила вона. — Але емігранти того часу, — вона підіймала палець, довгий, мов указка, — завжди зберігали свої звичаї. Цікаво, чи це так само зараз? — вона зробила паузу. І додала, що в нас у класі теж є діти, чиїх батьків можна «лагідно», так вона сказала, назвати емігрантами.

— Наприклад, мама Павлини щонайсправжнісінька емігрантка, — наголосила вона.

«Емігрантка? Наша з Арчиком мама — емігрантка? — як ушкварило мене. — Що вона меле?»

— Правда, Павлино? — класна керівничка дивилася просто мені в очі. — Розкажи нам, де твоя мама і що вона там робить. Адже вона, як я чула, живе в штаті Пенсильванія, чи не так?

«Та йди до біса! Дурепа, а ще вчителькою назвалася! Що твоя мама там робить? Хай тебе те не пече, ага? Чуєш, хай тебе це не хвилює!»

— То що, Павлино?

«Терпіти не можу! Вона мене ненавидить... І я те­бе, чуєш, я тебе ненавиджу також!»

— Чого мовчиш, Павлино?

— Моя мама мешкає на краю світу, в іншому домі, — нарешті сказала я. Мої очі стали, як дві риски.

«Тупа дурепа!»

— Коли ми лягаємо спати, вона встає. Коли ми встаємо, то в неї вже завершується робочий день. Моя мама живе біля гір, ні, вона живе в горах.

— Дотепно... А ось ти, Полю, кажеш «робочий день», — відповіла керівничка, — то який робочий день у твоєї мами?

«Ні, вона дістала!»

— Довгий, як в усіх,— сказала я.

— Мама важко працює?

— Ні.

— А що вона робить на краю світу, чому не їде додому?

«Скільки можна?!»

— Вона описує картини для каталогів, організовує виставки, — відповіла я серйозно. — Те саме, що робила тут, у Києві.

— А які картини вона описує? — керівничка справді організувала мені те, що Артем назвав би допитом.

«Під три чорти тебе з твоїми картинами! Які? Які? Які хоче такі й описує...»

— Наприклад, — я намагалася згадати назву хоч однієї картини, яку колись згадувала мама, — картину художниці Марти Волтер «В’їзд. Щойно з корабля. Острів Елліс», — я бачила, що керівничка нічого не знала про цю картину, як і всі інші в нашому класі.

— О, — зробила здивований вигляд класна і поглянула на годинник, — нам буде цікаво послухати згодом, та зараз час записати домашнє завдання, — і вона звично защебетала про параграфи, уривки, сторінки.

«Терпіти її не можу! Не можу!»

Я знову поглянула на скайп:

[9:15:00 PM] Polja Chyzh: Мамо, я за компом, з’я­вишся — дзвони.

Артем

Я почувався Джеком Горобцем, чий корабель узяв правильний курс. Це ж треба — Аліна і я. Невже ми більше, ніж друзі?

Я тішився, що не пішов шукати Полю, а вирішив перебути цей вечір з Аліною. Мені подобалося бути з нею поряд. В якомусь куточку мозку цокотіла стрілка годинника — відлік часу до моменту, коли Аліна стане моєю дівчиною.

Майнула думка про майбутній від’їзд, але я відмахнувся від неї.

Від’їзд?

Я не міг згадати, коли розпочався розрив між нашим батьками, коли вони перестали стримуватися, допоки одного дня не розійшлися по різних кімнатах. Згодом ми дізналися, що вони розлучаються, але жити будуть разом. Заради нас із Полею.

Ми з сестрою мало що тоді зрозуміли. Як ми знали, наші батьки були разом вже тисячу років, а мама навіть любила додавати «без перебільшень». Вони вчилися разом на філологічному факультеті. Одружилися ще студентами. Тато влаштувався працювати в газету редактором. Мама змінила надцять робіт — від вчительки до менеджера музею мистецтва. Вона часто їздила з якимись виставками по світу. Остання така поїздка — до Америки. Там вона й залишилася. Відтоді ми бачили її лише по скайпу.

Коли наші батьки розлучилися, дивно було спостерігати щодня, як вранці вони виходили з різних кімнат і починали гризтися. Якось Поля була навіть злякалася, що вони перетворяться на двох собак, як те трапилося із сварливими героїнями казки «Дванадцять місяців». Звичайно, такого не сталося, але сталося дещо інше: наша мама повідомила, що зустріла Еда й вирішила, що настав час змінити своє життя. Їй — нове заміжжя. Нам з Полею — переїзд до неї. І я був навіть не проти... Поля й зараз дуже хоче поїхати.

Я поглянув на годинник. Була четверта ночі. ­«А що, коли настане кінець світу?» — подумав я.

Справді, що коли настане кінець світу?

Тоді вже ніхто нікуди не поїде?

Нікому не треба будуть наші візи?

Поля не буде за них потерпати.

Ми не підемо до посольства.

І я не буду переживати, що Федот відіб’є в мене Аліну.

Я брів самотньо Троєщиною й уявляв, як спочатку здригнеться земля під ногами, а потім поваляться будинки за будинками, будинки за будинками, будинки за будинками — і весь цей район перетвориться на гігантську руїну. Так, наче збудований з картонних кубиків, що легко впадуть від найменшого подиху вітру.

Як воно буде? Чи встигнуть люди повибігати на вулицю? Чи будуть спати? Чи зможе взагалі хтось заснути? Чи буде паніка? Чи все трапиться у змиг ока? Чи кінець світу в Америці буде схожим на кінець світу в Україні?

Чи схожі їхні будинки на ці, що на Троєщині?

Поля

Наша мама — не емігрантка. Я знаю це як ніхто інший.

Тільки не треба мені зараз пояснювати про перетини кордонів, оформлення документів... Я не маленька. Я це розумію. Та попри все — моя мама не емігрантка. Вона просто знайшла... просто зустріла... просто в неї там є... інший чоло... вік... і... інший... дім...

І я не хочу чути про еміграцію! Це все не так! Усе змінилося. Усе — справа вибору чи обставин.

Це як з тією картиною, яку мама описувала для каталогу. Марта Волтер. «В’їзд. Щойно з ­корабля. Острів Елліс». На ній натовп змучених людей — молоді, старі, діти. Вони сидять, стоять, туляться хто як і чекають, щоб їх впустили до країни. Їхні сподівання й мрії розбилися вщент, бо багатьох так і не впустили до Америки, «землі можливостей». Мама читала про різні вимоги до емігрантів та закони про в’їзд до країни. Наприклад, у 1917-1919 роках було прийнято кільканадцять рішень про депортацію багатьох людей. Вони, на думку різних правлінь, загрожували процвітанню країни. Робочі, що кожного дня працювали неймовірну кількість години, підіймали страйки. Ситуація загострювалася.

А потім американці злякалися «червоної загрози». Може, думали, що до Америки приїде купа комуністів, і почалися різні акції протесту...

І після цього депортацій та заборон стало ще більше. Все це історія. Історія, яка відбилася на долях багатьох родин з різних частин земної кулі. Та до чого тут наша мама? Наша мама — не емігрантка. Її історія інша.

Ясно?

Їй не доводиться поневірятися, як тим людям на картині. Її життєва лінія — річка, що повільно плине. Мама їхала до США, бо випала нагода показати світові виставку. Заміж вона теж іде, бо їй так схотілося. Обраний пункт проживання — місто Піттсбург, яке їй страшенно подобається.

Це місто виросло поміж гірських схилів. Тут і там його перетинають мости, що ведуть куди лише серцю завгодно. Мама каже, там є міст, схожий на наш Московський, який ми називаємо мостом життя. Мама так само називає один із піттсбурзьких мостів. Їй так подобається. Їй так ближче.

Наша мама — не емігрантка. Вона йде по своєму мосту життя. Так, як ми з Артемом часом йдемо по нашому, коли нам вривається терпець стояти в маршрутках чи автобусах у годину пік. Ми любимо вирватися на міст — і бігти, розводячи руки. А там, на іншому боці, ми завжди встигаємо піймати інший автобус. Так і мама піймала... іншого чоло... віка... і інший... дім...

Моя мама — не емігрантка!

Ясно?

Хіба можна її так називати?

Вона любить свою (іншу) роботу, свій (інший) дім, вона любить — як вона може його любити? — свого (іншого) чоловіка... любить Еда.

Ні, мама все ж схожа трішки на тих емігрантів з історії. Бо наша мама плекає заповітну, як жартує вона, американську мрію. Вона хоче, щоб ми приїхали до неї! Мама каже, що в документах це називається об’єднанням родини. А хто її роз’єднував?

Дивно: чого мама не їде до нас? Вона щодня повторює те саме: «Ви з Артемом маєте приїхати до мене! Побачити річки Аллеґейні, Огайо і Монанґахела, побродити мостами... І нарешті, — мама завжди при цих словах дивиться на Арчика, — сходити на кілька матчів піттсбурзьких «Пінгвінів!»

Моя мама не емігрантка, ясно?

Наша мама... дуже змінилася. Моя мама... дуже змінилася.

Артем

Поля заснула просто в кріслі біля компа. Зрозуміло було, що вона довго чекала на мене. Її блог був відкритий. Я знаю, що вона веде щоденник, але ніколи не читав її записів. Та цього разу чомусь глянув на екран.

19 Трав, 2011

Мій брат, або Той, хто поряд...

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Сьогодні я хочу написати вам про того, хто завжди зі мною поруч — свого брата. Змалечку він грає в баскетбол. А я — його фанат! Мені сумно про це писати сьогодні, але я не буду пояснювати чому.

Мій брат високий. Мій брат розумний. І ще дотепний.

Я не можу забути, як уперше пішла до школи. Перед прийомом у клас нас, малих дітей, зібрали для тестування й сказали вирізати з паперу коло. Не знаю чому, але, як на зло, мені те не вдавалося. Я туди-сюди вертіла ножицями, але кола вирізати — ну, ніяк.

Потявши папір сяк-так, я безпомічно стала озиратися довкіл. Всі діти завзято вирізали. Деякі вже підіймали кола, щоб показати вчителеві. На мене нападав ще більший розпач. Аж раптом я поглянула на свого брата.

«М’яч, —рухав він беззвучно губами. — М’яч...»

М’яч?

Ножиці в моїх руках зарухалися самі. Через хвилину я теж підняла вгору червоне паперове коло.

«М’яч! — сказала я подумки й усміхнулася. — Баскетбольний м’яч».

Мені було дивно, що я відразу не подумала про м’яч, адже я змалечку була на всіх тренуваннях мого брата.

Добре, що мій брат такий дотепний. Добре, що він грає в баскетбол. А у кого ще є брат? Розкажіть!

Оце так... Гм, Полю, Полько, ну що ти, мала?

Скільки я себе пам’ятаю, я завжди був поряд з Полею. Коли вона народилася, її ліжечко спочатку стояло в кімнаті батьків, але згодом його переставили в мою. Я наглядав за Полею. Я брав її із собою на вулицю.

Коли Поля почала добре ходити, а згодом бігати, то постійно ловила м’яча на моїх тренуваннях. Ми інколи з нею навіть грали в баскетбол. Зовсім трішки щоправда, бо потім я почав займатися серйозно. Вона ж — ходити на гімнастику.

Трохи згодом Поля стала моїм талісманом на іграх.

Що ж я сьогодні так загальмував? Мала через мене напереживалась, їй-бо! Але ж Аліна... Ну, не міг ­я не піти. Розбудити її? Сказати про Аліну? Та зреш­тою, хіба це горить. Хай відіспиться, скажу потім. Але я — гальмо, треба було сказати їй. От...

— Полю? Лягай в ліжко, — прошепотів я, нахилившись до неї.

— Артем?

Вона підвела голову, і я сторопів: на її обличчі, на вилиці, красувався великий червоно-фіолетовий синець, і подібний, але менший, — на лобі.

— Що це? Полю!!! Полю, що це?

Вона швидко прикрилася рукою.

— Нічо’.

— Як нічо’? Кажи — що це? Ти впала?

— Ні.

Мені наче води хтось за комір влив:

— Хтось ударив?

Поля почала схлипувати.

— Кажи, чуєш! — мені всередині кипіло. — Кажи!

Спочатку Поля мовчала.

— Кажи! — прикрикнув я, але відразу й опанував себе. Боявся, щоб нас не почув батько. — Що це? — я сів біля неї на підлозі.

Крізь сльози Поля переказала все про тих двох покидьків.

Свинячі рила!

Як же вони посміли таке зробити з моєю сестрою?

— Я їм покажу, — примружився я. — Щоб з тобою таке... Щоб моя сестра... Я за тебе помщуся, — сказав, торкнувшись Полиного підборіддя. Мені шуміло в голові й тремтіли руки. Моя симпатична й завжди така войовнича сестра зараз мала вигляд маленького наляканого щеняти.

— Батько бачив?

— Ні. Він на мене не дивився ввечері.

— Мама?

— Не дзвонила, — вона знову скривила рота. — Ми встигнемо з нею порозмовляти до кінця світу?

— Полю, кінця світу не буде.

— Не буде, — повторила вона. І знову заплакала. — Не буде.

— Полю, не плач. Вони пошкодують, що на світ народилися. Я їм... Вони ще побачать...

— Не треба.

— Сказав — зроблю. Я їм зроблю, паскудам... Лягай, — я розстелив їй ліжко. — Лягай.

Поля заснула. А я лежав і думав: у тому, що трапилося з Полею, був винен я. Якби я вчинив якось інакше... Якби ж я тільки розказав Полі про Аліну раніше...

Мені треба було бути більш обачним.

Поля...

Вона помилялася — помста потрібна. Паскуди! Щоб їм!.. Уммммммм... Мерзотники! Це ж як ті покидьки штовхнули мою сестру, що в неї півобличчя фіолетового кольору?

Якби я повернувся раніше, то дістав би їх ще ввечері. Вдосвіта їх ніде не знайти.

Треба чекати дня.

Поля

Я підскочила від різкого свистячого звуку з ком­п’ю­тера.

Швидко глянула на монітор.

— Арчику, мама! — потрясла брата за плече.

— Встаю!

— Привіт, пташки! Привіт! — мама показалася на дисплеї. Усмішка від вуха до вуха. За нею стояв Ед. Він мені здавався великим і широким, як одна зі скель Аппалачі. Якщо виїхати за Піттсбург, то гори стають вищими й ширшими. Едові руки торкалися маминих плечей. Вони були широкі й червоні. — А що то за ­паніка, Полечко? Ти мені написала в чат. Що за кінець світу? — усміхалася вона. — То анекдот такий, га, пташко? — не вгавала.

— У вас в новинах не казали? — мені було ніяково говорити перед Едом. Я соромилася. Але втішало, що української він не розумів. Хіба кілька слів, яких мама вже встигла його навчити.

— А, — мама засміялася, — дурниці! Мільйон разів таке вже казали! Забудьте! А як ваші справи? Як Тьома? Чому я вас не бачу? Де ваша камера?

Артем хотів було натиснути на відео, але я зупинила його руку. Він розгубився на півсекунди, а тоді кивнув з розумінням: мені у такому вигляді мамі показуватися не можна.

— Не працює, — збрехав він, прикриваючи мене. — Камера не працює.

— Еде, Еде, — мама заторохтіла щось по-англійськи. Я розібрала лише два слова «візи» та «Америка». — Не забудьте, — то вже нам, дуже серйозно, — вам до посольства через два дні.

— Та пам’ятаємо, — відповів Артем.

— То що, камера ніяк?

— Ні, — відрізала я, поглядаючи на Артема.

— Жаль, пташки. Жаль. Я би хотіла вас бачити, бо зараз вам скажу, що в нас для вас є новина. Гарна новина, пташки, — вона повернулася до Еда. — Скажи, любий? — мама знову кивнула до нього, і він присів ближче до неї. Щось промовив, але я тільки зрозуміла слово «відео». — Він питає, чого вас не видно?

— Скажи йому про поламану камеру, — повторив Артем.

— То яка новина, мам? — мені затенькало в серці.

— Ми, пташки, вчора з Едом нарешті таки побралися! У всіх родичів вийшло зібратися, а то ж як не одне, то інше заважало. Знаєте, як воно...

У нашій кімнаті зависла тиша. Ми мовчки дивилися на усміхнену маму, яка торкалася червоної руки Еда, і мені було втішно, що камеру ми не ввімкнули. Не треба було їй бачити наші обличчя. Ми з Арчиком скривилися в гримасах.

— Ви раді? Раді? Чого мовчите?

Ні Артем, ні я так і не витиснули із себе звуку.

— Ви раді, пташки? — ще раз перепитала мама.

— Так, ми раді, мам, — нарешті сказав Артем із ввічливості. Його обличчя зблідло.

— От і добре! — видихнула вона. — Чудово, пташки! Еде, вони раді! Вони щасливі за нас, Еде! — сказала йому мама. Його глибоко посаджені очі примружилися від задоволення.

— Ми не хотіли казати наперед, — туркотіла мама, — бо треба було оформити багато паперів, і ми не знали, чи все пройде саме так, як ми планували. Та ще ж сім’я, кажу, ніяк не могла зібратися. Але знаєте що, пташки? — мама поглянула на Еда з ніжністю.

— Що? — ми з Артемом спохватилися.

— Все минуло як слід! Отже, вітайте нас, пташки! Вітайте! — вона розвела руками й ще ширше усміхнулася. — Вітати буде по-англійськи — «congratulations», деякі американці кажуть «cоngrets»...

Ми з Артемом переглянулися. Його кадик зарухався швидше. Він хвилювався.

— Вітаємо, мам, — сказала я тихо.

— Так, — кивнув Артем. — Вітаємо чи... як там? Конґретс?

— Еде, вони нас вітають, чув? Кажуть конґретс! — мама засяяла. — Ед — чудова людина, — вона поплескала його по широкій руці. — Він вам сподобається. Так-так, Ед вам обов’язково сподобається.

— Так-так, сподобається, — повторив Артем і на­суп­лено відвернувся від дисплея.

— Ну, розкажіть, пташки, як ви? — мама знову посерйознішала.

— Ми — добре.

— І все?

— Все добре, — з притиском сказав Артем.

— Школа як?

— Закінчуємо чверть.

— Добре закінчуєте?

— Добре.

Розмова не клеїлася.

— А ти як, мам? — мені дуже хотілося додати, що ми за нею скучили, але я бачила Еда, і мені дедалі більше бракувало слів.

— Я щаслива! Щаслива, пташки! — засяяла вона. — Вас би ще дочекатися, і тоді я б насолодилася щастям сповна. Ах, так, дочекатися...

Ед щось швидко сказав мамі. Вона кивнула.

— Мусимо йти, пташки, — мама знову розпливлася в усмішці. — У нас сьогодні ще святковий обід з друзями й вечеря з Едовими батьками. А ви що будете робити?

— Відпочивати, — сказав Артем.

— Добре, — мама кивнула. — Він, — вона знову кивнула в напрямку нас, шукаючи слів. — Він... вас годує?

— Тато? — перепитала я. Мама зробила паузу так, наче слово «тато» було табу.

— Так, він.

— Ми не малі, — відрізав Артем. — Самі можемо дати собі раду.

— Чудово! Це чудово! То що, пташки, до завтра? Цілую вас! — крикнула вона й розкинула руки, імітуючи обійми й надсилаючи повітряні поцілунки. — Ми цілуємо вас, пташки, — виправила себе, торкнувшись руки Еда. — Ми!

— Так, ми теж, — сказала я.

— І чекайте, — мама замахала руками, — полагодіть... чи купіть... камеру! Я... ми хочемо вас бачити.

— Домовилися, — відповів Артем.

— Цілую, цілую, цілуєєємо! Ед просить сказати, що ми на вас чекаємо! — додала вона радісно. — До зав­тра, пташки, до завтра!

— До завтра, мам.

Скайп вимкнувся. Ми з Арчиком знову переглянулися.

— Тепер у нас двоє батьків, — кинув Артем. — Тобі один, мені один.

Я промовчала.

Поклала голову на стіл і міцно заплющила очі.

Мені захотілося стати чиїмось відданим псом, і щоб у мене був такий же відданий хазяїн. Щоб він підійшов і погладив мене по спині. Потім по голові. Потому глянув у мої великі очі й сказав: «Усе буде доб­ре! Давай лапу!» Я би підняла лапу й заметляла б по підлозі великим кудлатим хвостом. Якби ж я стала собакою! Світ би змінився для мене, і мені більше не треба було б удавати, що мені подобається Ед. Я б на нього гавкала. Може, я навіть загарчала б і кинулася на нього: не ступай на мою територію! Та Ед ступив. Він одружився з нашою мамою. З моєю мамою! І ми з Артемом не можемо нічого змінити. І мені не стати псом. І мені не гаркнути, не гавкнути і не гризнути того бридкого червонорукого Еда. І справа далеко не в тім, що він схожий на котрусь зі скель Аппалачі, справа не в тому, що я його погано розумію, бо він розмовляє англійською. Справа тільки в тому, що він забрав у нас нашу маму. Поселив її в іншому домі. Як у тому вірші: «Хатка, яку збудував собі Джек»... збудував мамі Ед... Якби не він, якби вона його не зустріла, то повернулася б до нас відразу після виставки.

Наша мама... Моя мама... Хоч би на хвилину, на мить стати б собакою! Я ще міцніше заплющила очі. Хотілося плакати. Болів синець.

З коридору почулися кроки батька.

— Йдете їсти? — він причинив двері, зі щілини було видно тільки його гачкуватого носа. — Ваша смаженя на столі.

— Знову те саме, — буркнув Артем.

«Уууу, терпіти не можу. Тільки й носиться зі своєю їжею. Нічим не цікавиться — знай лише їжа на столі, в холодильнику, у духовці...»

— А де твоя? — грубо кинув Артем.

— Я вже ситий, — відповів тато. — По горло, — додав він, киваючи на комп’ютер. — По горло, так! — і зачинив двері.

Ми з Артемом зрозуміли, що він чув мамину розповідь. Справді — як же він міг не чути? Вона ­достатньо голосно сповіщала нам про своє щастя. Треба було не бути в квартирі, щоб не почути.

Дивно: в ту саму мить наша мама була дуже щаслива, а наш тато був глибоко нещасний. І ми теж.

Ми з Артемом їли мовчки. Батько сидів у своїй кімнаті. Він клацав клавішами комп’ютера. Щось тихо бурчав і, напевно, тягнув за всі боки свою заношену футболку.

Мене навіть втішало, що батько був заклопотаний своїм, бо він уже другий день не помічав мого синця. Я думала, що якби він ще день-два не звертав на мене уваги, то, може, синець би зійшов. І батько ніколи не дізнався б про нього. Мені не хотілося з ним про це розмовляти. Хоч би пронесло!

Після сніданку Артем сказав, що йому треба на тренування.

— У неділю?

— А що?

— Але ж у тебе ніколи не було тренувань у неділю.

— Ми продули, Полю. Це все міняє. Хіба ні?

— Пробач, так, — кивнула я, бо почувалася трохи винуватою. — Треба було мені лишитися. Я не хотіла... Але... Я не знала, що так трапиться. Але... Тьомо... тобі, Артеме, тобі, — щось смикнуло мене за язика, — дуже подобається Аліна?

— Полю, — Артем почервонів. — Ми про це згодом погоримо. Добре?

Я знову кивнула. Артем підвівся й пішов збиратися. Я помалу сьорбала чай. Мені дуже хотілося до мами. Але не до тієї щасливої мами з віртуального віконечка скайпу, не тієї мами, що плескала Еда по ­широкій руці, а до тієї мами, яка колись смажила нам по вихідних млинці й частувала какао. До тієї мами, яку ми давно жартома прозвали королевою, бо одного дня їй поставили на зуба коронку. Вона тоді дуже переживала.

«У такому молодому віці, — скаржилася батькові, — і вже з коронкою».

«У мами є корона?» — запитала я.

«Коронка», — поправив тато.

«Справжня?»

«Ні, тимчасова, справжня за пару тижнів буде».

«Тебе коронують?»

«Так, коронують, — мама весело засміялася. — Я буду королевою Анною Першою».

«Ми тобою пишаємося», — повторювала я, справді пишаючись своєю мамою.

Тато сміявся з нас і став називати маму королевою Анною Першою. Так він називав її довгий час, доки вони не розійшлися по різних кімнатах. Відтоді вони майже ніколи не поводилися так безтурботно...

Мені хотілося побачити маму в її смугастому фартуху. Уявлялося, як вона стоїть біля плити. А я б си­діла на табуретці, закинувши ноги на батарею, і читала б для неї вірші. Я інколи люблю читати поезію. Особливо любила читати для мами.

«Це хатка, яку збудував собі Джек. Це сад i город, а це — сонях, як сонце, який заглядає до Джека в віконце, до хатки, яку збудував собі Джек...»

Збудував собі Ед... до Еда в віконце... до хатки, яку збудував собі Ед... Ед?

Мені також хотілося бачити маму за комп’ютером, але не за тим, за яким я звикла її бачити останній рік, не на відстані. Мені хотілося, щоб вона сиділа в нашій вітальні, як колись. Щоб час до часу поглядала за вікно. Щоб після того, як вона оформить усі потрібні файли, ми йшли гуляти.

Мам, мені не вистачає тебе... мамочко! Не вистачає!

Мені дуже хотілося до мами.

Мам, повертайся!

Артем

Дійшовши до двору, про який розповіла Поля, я став біля першого будинку. На лавці сиділо двоє пацанів: товстий і білобрисий. Вони!!!

Їх двоє — нічого, я їм покажу!

Падлюки! Ви в мене відгребете!

Чи, може, подзвонити комусь із пацанів? Федот жив десь неподалік.

Та чи він допоможе? Через Аліну в нас із Федотом розпочалася війна. Напевно, краще діяти самому.

«Я — один у полі воїн... » — іронічно посміхнувся собі. Враз на думку мені спав найперший в житті урок самооборони. Учителем був тато. Поля тоді була ще дуже мала. Вона б і не згадала.

Я був довгим і худим, як шнурок. Я — це ж треба!

Коли моє літо минало не в Києві, а в гостях у тітки, старші хлопці мене називали «дохляком». Один із них за кожної нагоди давав мені стусана.

Якось батько став свідком того, як хлопці надавали мені копняків. Того моменту не забути. Я, малий, стою посеред двору. А ті усією купою махають ногами. А мені... мені здавалося, що я в землю вріс... Додому прибіг увесь розпухлий від плачу. Батько запитав мене, хто був ініціатором побоїв. Хто, хто? Ясно, що не я... Звали його Романом, але до нього так ніхто не звертався. Усі називали його Рамою. Батько сказав, що тому Рамі треба показати, де раки зимують.

Я боявся. Та тоді батько умів наполягти. Він обіцяв стояти за деревом, доки я натовчу Раму. Якщо ж ситуація вийде з-під контролю, він обіцяв, що вступиться за мене.

Раму я не бив. Та я б і не зважився врізати як треба.

Я просто наскочив на нього, якщо так можна було назвати мій порив зі страху і безвиході, і звалив з ніг. Усівся на нього, хоча коліна мені тремтіли, і пригрозив кулаком.

«Хто дохляк?» — сказав я, сподіваючись, що маю погрозливий вигляд.

Рама зажмурив очі.

«Хто дохляк?» — повторив я вже сміливіше.

«Я дохляк», — відповів Рама.

Не знаю, чому він так швидко здався. Мабуть, я просто захопив його зненацька. Чи, може, він помітив батька, що визирав з-за дерева? Хтозна. Та в будь-якому разі після того пацани припинили знущання наді мною

«Не дипломатично ви вчинили», — сказала потім мама, але мені тоді її коментар видався нудним. Я почував себе переможцем!

Повз будинок пройшло кілька дітей. Один із хлопців став, потис іншому руку й пішов за ними.

Домовилися між собою...

Щойно хлопець зник за рогом, я вирішив діяти.

Швидко, не роздумуючи, вискочив з-за будинку і, як колись у дитинстві, наскочив на пацана. Я збив його з лавки. Він не встиг навіть отямитися, як я притис його до землі. Вхопив його за комір. Чесалися кулаки зацідити йому просто в пику. Та я зупинив себе: хотілося вліпити йому синця на те саме місце, де зараз красується синець у Полі.

— Ти шо? — нарешті видихнув пацан.

— Шо?

— За шо? — він говорив обривисто й налякано. — Шо я зробив?

— Знаєш...

— Ні.

— Знаєш, падло!!!

— Ні.

Пацан став помалу борсатися й навіть копнув мене ногою. Це він дарма зробив. Мені перехопило подих, і я ледь не угрів його. Він закрився руками. ­Затремтів.

— За шо? — проскімлив.

— Знаєшшшш!

— Ні!

Клеїв дурня! Він повинен був визнати свою вину, казав я собі.

— То шо, знаєш за шо?

— Ні.

Я звів кулак, прицілився й був готовий цієї ж миті вквасити йому. Аж тут з балкону почувся виск.

— Сашку! Сашку! Допоможіть! — жінка голосно верещала. Ймовірно, то була матір цього негідника.

Я звівся на ноги. Спочатку хотів утікати, а потім вирішив, що хай би вона дізналася, за що отримав її син. Хай би їй стало не по собі від того, що її синочок і його дружбан зробили з моєю сестрою. Хлопець метнувся. Я тримав його, випроставшись.

Мати вибігла на вулицю.

— Сашку! Сашку! — кричала вона.

Я стояв, намагаючись триматися гідно. Вона мала знати — зобов’язана була знати правду. Та не встиг я відкрити рота, як побачив, що до двору їхала міліцейська машина. У мить ока, жінка тицьнула на мене пальцем.

— Он він! — верещала вона. — Сашку, тримай його!

Пацан посміливішав. Тепер уже він сам пхнув мене й хотів повалити на землю. Але я був сильніший. Я вирвався й став бігти за будинок. Машина розвернулася, хряснула дверцятами, і за мить на мене кинулося двоє чоловіків у формі.

Далі все було за звичним сценарієм кримінальних шоу на ТБ.

Вони скрутили мені руки.

Вони посадили мене в машину.

Вони зачинили заґратовані двері.

На мене дивилися люди з балконів.

Визирали з вікон.

Паскуди! Коли якісь вгашені гопники вечорами нападають на дівчат, їх не докличешся, а коли не треба, вони тут як тут!

— Розвелося їх, розвелося, — примовляла невисока жінка. — Волоцюги дворові. Розвелося їх!

Пацан мовчки спостерігав.

Коли машина від’їжджала, я краєм ока побачив іншого хлопця, що пішов за групкою дітей. Він вів одну з дівчаток за руку. Побачивши сцену, що розігралася біля під’їзду, хлопець схопив її на руки, і вони прибігли ближче. Жінка кинулася до них. Мене накрило з головою від шоку: це були не ті пацани!

Що тепер?

Що?

Назад у дитинство: щоб батько стояв за деревом! Щоб я знав, що можу розраховувати на нього! Щоб він підсобив, коли що піде не так, бо все пішло не так, не так, не так...

Що тепер?

Машина рушила. Виїхала на дорогу. У вікні миготіли дерева. Одне за одним, одне за одним... Вони вкривалися рясним цвітом — білим, рожевим, жовтим.

Древо за деревом, дерево за деревом, дерево за деревом... І за жодним із них не стояв мій батько. Не чекав на мене. Звело щелепи.

Як мені вибратися?

Поля

Відколи Артем пішов, я не виходила зі своєї кімнати. Я сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги, і намагалася уявити свою маму нареченою.

Чи вона одягала білосніжну весільну сукню?

Коли вона виходила заміж за тата, її сукня була пишною, мереживною, з квітчастим оздобленням аж до шиї.

Як вона вклала волосся?

На весільних фотках з татом у неї пишні локони.

Чи начепила вона фату?

Татові подобалася її давня коротенька сітчаста фата, яку вони обирали колись разом.

Мені вимальовувалася святкові обід і вечеря.

Спочатку вітають друзі — мамині друзі чи Едові друзі?

Мамині друзі усі живуть у Києві. Едові друзі — напевно.

Усі потискають його червоне лапище. Він урочисто торкається краватки й втирає спітніле чоло серветкою. Його схоже на цеглу обличчя розтягується в широчезній усмішці. Він каже, що він найщасливіший чоловік у світі. Галантно притримує маму за гострувате плече. Киває своєю рудо-жовтою чуприною. Ед схожий на чоловічка, складеного з конструктора леґо. Чи на неотесану брилу...

Чому моя мама його покохала?

Вона каже, що Ед — хороша людина. Він уміє подобатися. Ед — як промінь сонця у сірий день. Завжди веселий. Завжди в доброму гуморі. Ед вміє знайти вихід з будь-якої ситуації. То виходить, за це вона його покохала?..

У тиші я чую, як батько рипає дверцятами своєї тумбочки. Потім чалапає на кухню. Хоч би до мене не зайшов, думаю, але йому зазвичай не цікаво, чи я вдома. Його піклування про нас зводиться до годівлі. Немов ми й справді пташки, як називає нас мама. Він про себе мало піклується, що вже казати про нас? Удома ходить в незмінній засмиканій футболці і в старих спортивних штанах. Наче в нього більше нічого немає! А ще ті подряпані окуляри — терпіти їх не можу. Що з ним? Чому він не хоче мати вигляд нормального чоловіка? Бо зі своєю лискучою головою і бородою він би міг бути елегантним, проте з ним мовби щось трапилося. Він став занедбаним нечепурою. Мені соромно за нього, особливо, коли йому треба йти на батьківські збори.

Інколи я уявляю батька Синьою Бородою, від якого втекла наречена. Втекла на край світу, в інший дім, і він бродить, похмурий, своїм замком і снує якісь темні важкі думи. От тільки замок — не замок, а звичайна квартира. А ще в Синьої Бороди-невдахи лишилося двоє дітей...

Мама зустріла того єдиного, якого все життя шукала? Невже вона на пошук цього рудочубого Еда стратила півжиття? Знайшла — і покинула нашого батька. Бо ж насправді він не Синя Борода. Насправді він не такий. Ні, не жорстокий. Зовсім, ні. Він добрий. Але йому краще було б поголити чорно-сиву бороду. Вона йому не до лиця. І змінити окуляри. Вони додають йому десять років.

Чому в моїх думках батько перетворився на Синю Бороду? Хіба тільки через ілюстрації?

Я уявляю, як мама з Едом вечеряють з його родичами. Вони сидять у ресторані за довгим столом, заставленим наїдками. Усі чоловіки як один м’ясисті, широкі, з великими червоними руками. Вони всі ­тільки те й роблять, що наминають, і відривають погляд від тарілки хіба, щоб смикнути себе за краватку. Здається, що то скелі Аппалачі посідали рядочком. А біля них жінки. Напевно, в святкових вечірніх сукнях. Усі елегантні.

Чи велика в Еда родина? Чи така як у нас?

Я б могла довго розповідати про своїх родичів. Та тільки починаю про них думати, як зупиняюся на батьковому братові. Його я боюся так само, як Синьої Бороди. Він нечасто приходить до нас, але коли приходить, то просить у батька сто грам. Руки його трясуться, очі — мов у Сірка. Батько його жаліє, садить за стіл, дістає з холодильника всяку поживу — а дядькові багато не треба, — розігріває, подає йому ложку чи виделку. Потім рипає дверцятами нашої старої кухонної шафи, яку так не любила мама за той скрегіт, і дістає пляшку. Наливає йому повну чарку й собі крапає пару крапель. Наш батько не п’є, та пригубити може.

Я ніколи не поділяла того розуміння, яке батько дарував своєму братові. Він увесь час казав, що дядько Стефан молодший за нього і постраждав колись від удару по голові. Часом він хворіє, і йому тоді дуже хочеться випити. Одного разу, нещодавно, дядько на підпитку шукав якось зробленого ще за Царя Гороха ножа. Він подарував його батькові на котрийсь із днів народження.

Навіщо дядькові був той ніж?

Мені було дуже страшно слухати його п’яні викрики, які супроводжували батьківські пояснення, що того ножа вже давно винесли в сміття. Коли вони кричали вдвох — п’яний дядько і батько, котрий ­пригубив дві краплі, мені здавалося, що на нашій кухні поселилися аж двоє Синіх Борід одразу. Направду, батько й дядько дуже схожі. Щоправда, дядько не лисий. (У нього завжди таке ж світле кудлате й заплутане волосся, яке було в мене, коли мене порятував Макс і його батько.) Вони продовжували кричати, а я — чекати, що Артем вбіжить до кімнати, мов лицар зі шпагою, і забере мене від цих двох.

Батько знову прочовгав до свого «кабінету».

Сів за крісло. Розгорнув газету. Ще з годинку попрацює й візьметься за пульт. Далі перемикатиме канали, зовсім як Артем, коли хвилюється.

Невже наш батько хвилюється? Ні, я не буду в ньо­го таке запитувати. Ми мало розмовляємо. Коли ми вдома, то або читаємо, або сидимо кожен за своїм комп’ютером, або мовчки дивимося телевізор. Здається, що в нашій родині вичерпалися всі слова. Це сталося тоді, коли мама сказала, що повертатися не збирається. Як зараз пам’ятаю той день. Ми з Тьомою мовчали. Ми чекали пояснень, з надією поглядаючи на батька. Та він не зронив ані слова. Того ж вечора до батька прийшов брат, і разом вони випили, «за традицією».

З кухні час до часу долинали затерті слова: навіщо Колумб ту Америку відкрив?