Інший дім

Артем

Мама якось згадувала, що коли б вона не проїжджала дорогою до центру Піттсбурга, її дивує таке: чому в’язницю побудовано ледь не в самісінькому серці міста? Чому вікна високої будівлі виходять просто на річку? На її думку, це псує міські ландшафти. Хоча вона вважає, що неуважні туристи часом не помічають, що вікна великої будівлі заґратовано. Бо, якщо пригледітися, то інколи навіть можна побачити, як за ґратами стоять в’язні і дивляться чи то на річку, чи то на невпинний рух транспорту. Та загалом туристи часто сприймають в’язницю просто як пам’ятку архітектури.

Маму хвилює в’язниця в центі Піттсбурга... а мене хвилює в’язниця, до якої я потрапив. Мені пофортунило — мене не посадили за ґрати. Хоча в ментівській машині мені таки довелося за ними посидіти. Захоп­лений зненацька, я почувався кримінальним злочинцем.

Сидіння рипіло. Колеса тріщали. І мені хотілося одного — провалитися до найглибшого нутра землі ­й згоріти в киплячій магмі.

Коли мама навідується до центру в справах, її також дивує, що однією з найстаріших споруд міста є саме будівля суду. Вона має високі куполи. Мама каже, що попри всі архітектурні деталі краса її ще й у тому, що вона з’єднується з іншою будівлею — «Мостом Зіт­хань». Це такий собі венеціанський мотив. Хоча мені це нічого не каже: я не був ні у Венеції, ні у Піттсбурзі. Мама твердить, що її завжди дивує, що та будівля нагадує замок. Замок? Будівля, в якій я сиджу нині, на замок не схожа. Хоча, здається, я відбувся легким переляком.

Щойно мене привели до дільниці, то посадили на стілець. Я сидів мовчки і чекав на допит. Але менти лише записали мої дані. Запитали про батьків. А далі про те, чому я таке накоїв. Чому накинувся на того хлопця з кулаками. Спочатку я хотів мовчати. Потім збрехати і залишити собі помсту за Полю на майбутнє. Та згодом злякався — менти сказали, що не віддадуть мене батькам, поки я не скажу правди.

А як же мама? Поля? Америка, зрештою?

І я виклав усе, як було.

Ментів моя розповідь особливо не здивувала. Та вони й слухали її у піввуха. Один поблажливо кинув, що люди вже не раз зверталися зі скаргами на двох хлопців, що розбишакують на Троєщині. Якраз у тому районі, де все й трапилося з Полею.

Міліціонер вніс запис у книжку і запитав про моїх батьків. Сказав, що треба, щоб вони прийшли по мене, бо інакше мене не відпустять. Мало чого мені ще в голову збреде, наголосив він. Треба заспокоїтись, пояснював, поспати. А за день повернутися з батьком чи матір’ю і заповнити ще якісь папери.

Він став телефонувати до нас додому. Здалося, що моє серце перетворилося на м’яч, якого вкидають до кошика. Воно пульсувало й підстрибувало.

Я сидів на стільці й приречено чекав на появу батька.

От батько прийде — і що далі?

Що будуть говорити в школі?

А що — в команді?

Добре, що я нікого не вплутав із пацанів.

А що, як Поля скаже мамі?

Що мама на це відповість?

Поля

Телефонний дзвінок розітнув тишу в квартирі. Батько, як завжди, сидів у своїй кімнаті. Я вирішила не підходити до телефону, щоб раптом не потрапити йому на очі. Батько теж не квапився. Після третього виклику він таки почовгав до коридору.

— Віктор Чиж, — сказав він і прокашлявся. — Слухаю. Говоріть, це Віктор Чиж.

Терпіти не можу його надмірної офіційності. Наче він секретар в офісі. Він пояснює це тим, що інколи телефонують клієнти, а тому нам з Тьомою треба також навчитися відповідно розмовляти по телефону.

— Чиж, так, Чиж, — голос його тихішав, — мій син, так, Артем.

Я підійшла ближче до дверей і принишкла.

— Матері немає, — говорив затинаючись. — В Америці. Скоро не приїде. Прийду сам. Так. Зараз. Уже виходжу. Дайте адресу. Полю! — крикнув батько. — Подай ручку! Полю...

Я метнулася до столу. Ручку? Ось — ні, не пише.

Олівець! Зламався!

Нарешті я відрила в наплічнику папірець і ручку.

— Чекайте, хвилину, пишу, — батькові руки тремтіли. Окуляри зсунулися на край носа, та він не зважав. — Дякую. Зараз буду. Йду.

З Артемом щось трапилося.

Батько повісив слухавку й уважно подивився на мене. Видно було, що він хотів щось сказати, смикнув футболку, та ураз його очі міцно прикипіли до мого синця. Я обіперлася на стінку і опустила голову. Батько мовчав. Папір шарудів в тремтячій руці. Тепер то був єдиний звук.

— Полюююю, Полееечко, — тяжко видихнув він і знову вмовк, підійнявши моє обличчя за підборіддя, він розглядав синець. — Болить?

— Ні, — збрехала я, бо коли торкатися до синця, то він іще болів.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

— Ти Тьомі казала?

— Так.

— Ясно, — повторив розгублено. — Я за Артемом, — батько поклав свою тремтячу долоню мені на чоло. Від його дотику мені стало тепло. Він хвилину помовчав. Довгу таку хвилину. Потім поцілував мене в тім’я, як колись у дитинстві.

— Ми скоро повернемося — ми з Тьомою. Замкни двері, Полю, я ключі не беру, — він одягнув светра.

Я присіла на підлозі. Розбита вщент.

Мені не хотілося плакати — хотілося заскавучати, як цуцик.

Я притулилася головою до шафи. Дверцята, які ніколи щільно не зачинялися, буцнулися. Ізсередини виглядала червона валіза. Її мені подарувала мама, щоб я збирала до неї наші речі. Зробила для нас з Артемом грошовий переказ, щойно ми отримали паспорти, от ми і купили собі по валізі. Артем обрав великого синього наплічника. Сказав, що місця для кросівок і м’яча вистачить, а більше йому нічого не треба. Я ж захотіла валізу, таку, як у мами, на коліщатах, збоку з блискучою лакованою смужкою.

Як у мами...

Мені хотілося до мами. Пригорнутися до неї. Сісти на дивані поряд і горнутися-горнутися.

Чого все так?

Чого?

Зі злості я стукнула кулаком по шафі, дверцята гупнули, а за мить валіза впала долі. Її блискавка була не застебнута. Вона здавалася червоною розчепіреною пащею. Мені не хотілося її підіймати. Мені не хотілося нікуди їхати. Я підібгала ноги, уткнулася головою в коліна й стала дивитися на годинник.

«Ми скоро повернемося», — сказав батько.

Скоро? Правда скоро?

Скоро — це коли?

«Скоро», як мені відомо, поняття неточне. Так само, як і «ненадовго». Мама також казала, що повернеться «скоро», бо, за її поясненнями, до Америки вона їхала «ненадовго».

Артем

Невдовзі батько прийшов по мене, підписав якісь папери. Коли ми з ним зустрілися очима, він нічого не сказав. Ми вийшли на вулицю, батько подав мені куртку.

— Трохи прохолодно. Подумав, — він стенув плечима, — може, знадобиться.

Я накинув куртку, і ми пішли. Крокували вперед мовчки. Я чекав, що батько розпочне свої уроки моралі й правильної поведінки. Замість цього він... підійшов до кіоску й купив дві порції морозива.

— Знаєш, Артеме, — він відкусив шматочок, — я би зробив так само.

— Що? — ледь не подавився я.

— Захистив би свою сестру... — він витримав паузу, — чи брата.

Мені відразу спав на думку наш дядько. Батько не раз водив його до лікарні, щоб підлікувати. Інколи він навіть сам робив йому уколи. Мама, коли була ще з нами, йому допомагала.

— Але, я ж не... тобто, тат, все вийшло не так, як треба... Все провалилося. Я не те, щоб не надавав тим негідникам, а навпаки — осоромився.

— Осоромився? — батько повільно вкусив морозиво. — Не знаю. Артеме, а пам’ятаєш лижі?

— Які?

— Забув, Тьомо? — обличчя його посвітлішало, на ньому з’явилася ледь помітна, незвична для батька — цього, теперішнього батька — усмішка. Я дивився на нього з подивом, бо давно не бачив його таким.

Коли батько усміхається, ямочки на його щоках стають глибшими. Як у Полі. Як у мами...

— Лижі!!! — мені аж проясніло в голові. — Водяні!

— Отож-бо, Тьомо! — незвично, як хлопчисько, вишкірився він. — Вони!

Коли ми вперше спробували прокататися на водяних лижах, мене на них поставили й дали в руку каната, прикріпленого до катера. Батько завів двигун, я вперся ногами в лижі, якщо можна так сказати, він смикнув, і за мить я шубовснув під воду. Замість того, щоб плавно розтинати лижами хвилясту поверхню моря. Я не тільки висковзнув з однієї лижі, а ще й зачепився за канат. Мене, малого й наляканого, батько витягнув з води однією рукою. Лижу ми так і не виловили. За що тоді ще й штраф заплатили. Усі, хто спостерігав за цією картиною з берега, з нас добряче посміялися. Потім я дуже переживав. А згодом ми поїхали додому. Я забув ту історію. Не те, щоб зовсім, звісно, але вона мене більше не хвилювала. Я більше не червонів, згадуючи про неї.

Ну, так, я розумів до чого він веде. Не маленький. Натяки на те, що все з часом минеться. Але що «з часом», коли ця халепа тут-і-тепер? До чого тут час?

Я не хотів його зупиняти. Мені було достатньо бачити, як по-хлопчачому з-під потертих старих окулярів світилися його очі.

Ми сіли на лавці неподалік від нашого будинку й ум’яли ще по порції морозива. Слова вертілися на язиці, але я їх ковтав. Мені багато чого хотілося сказати батькові: про маму, про Полю, про Аліну, про майбутню поїздку. Але я чомусь не міг. Мені здавалося, що кожен із нас потаємно переказав іншому все, що накипіло на серці.

— Все добре, що закінчується добре, — сказав на­реш­ті батько. — Але, може, якщо що... ти, сину, звертайся наступного разу до мене з такими... ­питаннями... Чи до ммм... Тьомо, до ммм... матері.

При слові «матір» у нього здригнулися губи. Хоча, може, то мені здалося?

— Звертайся, Артеме, — повторив батько.

Поля

Я сиділа біля валізи, коли батько з Артемом повернулися.

— Арчику! — я наскочила на нього. — Ти мене налякав. Що трапилося? Що?

— Все окей, мала, — відмахнувся брат, поглядаючи на батька.

— Не переживай, Полю, — той подав мені ванільне морозиво.

Батько зняв черевики й пішов до ванної.

— Що трапилося, Арчі? — не вгавала я.

— Полю, все в нормі, — Артем поплескав мене по плечу і кивнув на валізу. — Ти що, вже збираєшся?

— Ні, ні, це просто... Та ж за візою скоро йти... — видихнула я.

— З сумкою? — Артем намагався жартувати.

— Таке скажеш! — я миттю защепила чорну пащеку своєї валізи й заховала її до шафи.

— На кухню? — батько повісив рушник на гачок.

— Мені треба, — Артем взяв телефон, — подзвонити. Я ненадовго.

— Тільки без фокусів, — підморгнув батько, і я не вірила, що бачу його в доброму гуморі.

Я сіла на табуретку й запропонувала йому свою допомогу. Та він відмовився. Сказав, щоб я відпочивала. Тоді я поглянула у вікно — сонце скотилося за сусідній будинок і розлилося теплим світлом, наче позаду було широке рожеве море чи озеро.

Мама розповідала, якщо в Піттсбургу стояти на горі й дивитися, як сідає сонце, то здається, що всі три річки стають одним великим рожевим морем. Я собі намагалася уявити цю картину, переглядаючи листівки, які нам час від часу надсилала мама.

Сонце лоскотало повіки. Я опустила тюль і закинула ноги на батарею. Кінчиками пальців наткнулася на щось тверде.

Мацнула. Що там? Томик поезії Джанні Родарі!

— Ой, ось вона...

— Хто? — батько чистив картоплю.

— Книжка. А я її шукала, — я розгорнула томик посередині. Подумала, що востаннє я читала її вголос для мами. Отже, книжка вже рік вкривалася тут пилом... Я здмухнула пилюку і протерла палітурку рукавом. На одному подиху прочитала кілька віршів уголос. І не зогледілася, як батько почав повторювати за мною.

— Тунель — це як ніч, але ненадовго. Хоч в око стрель — не видно нічого...

— Звідки ти їх знаєш? — отетеріла я.

— Підслуховував, як ти... ти... матері читала, — він обтер руки об фартух... так, отой самий, який носила мама. Він теж його одягав на кухні. — А що?

— Нічого, — я була здивована. — Хочеш, я тобі почитаю?

— Можна, — він поставив картоплю варитися. — Тільки повільно.

Я ніколи не думала, що батько міг звертати увагу на мої «кухонні» читання. Від слів, промовлених разом з ним, мурашки бігали по спині. Було страшенно приємно чути не його звичне буркотіння, а твердий глухуватий чоловічий голос. Щоправда, він трохи нервово посмикував футболку. Отже, теж хвилювався.

— «Поштові листівки з видами міст...»

— «Купує в Італії кожен турист...»

Проста вечеря з вареної картоплі й салату вперше за цей рік видалася мені такою смачною. Батько, Артем і я розмовляли, навіть жартували з мого синця. Артем казав, що він дуже пасує до мого волосся. ­Батько з ним не погоджувався, але згадав, як хлопчиськом теж не раз повертався додому із синцями.

— Ліхтариками! — казав він, бо так тоді «охрестив» татові синці дідо.

Його розповіді розрядили напругу через те, що трапилася зі мною й Артемом. Після вечері батько додав, що вірить у закон бумеранга.

— Це як? — запитала я. — В бумеранга? Що це значить?

— Що посієш, те пожнеш, — сказав батько. — Не можна зібрати гречку, якщо сієш пшеницю. І навпаки.

Артем узявся мені пояснювати закон бумеранга по-своєму. Я намагалася згадати, який він, той бумеранг. І як це може бути так, що він повертається до того, хто його запускає.

— Це така собі вигнута дерев’яна палка, яку використовували древні племена, — пояснив Артем. — І так, так, ніякої магії, Полю, вона може повертатися до того, хто її запустив.

Я збирала посуд зі столу і уявляла, як великий дерев’яний бумеранг летить просто на тих двох покидьків, що образили мене.

Бумц!

Бамц!

Бумеранг застав їх біля зеленого кіоску. Вони впали на землю, затуляючись руками. Буммм!

Артем

Після вечері ми з татом сіли біля телика. Поля гукнула мене до кімнати, бо мама вийшла на зв’язок. Поля підморгувала мені, щоб я й далі казав, що камеру ще не полагодили. Вона страшенно боялася засмутити маму своїм синцем.

— Пташки, привітик! — останнім часом мама поводилася по той бік екрану так, немов доповідала з космічної бази. Усмішка на весь рот. Ед — позаду. — Пташки, ви як? Все добре?

— Добре, — як завжди відповіли ми в один голос.

— Повечеряли?

— Так, — знову разом кивнули ми.

— А в мене... точніше в нас з Едом... для вас ще одна новина, — вона навіть не зважала, що ми не увімкнули камери.

Поля тривожно поглянула на мене.

— Погана чи хороша? — спохватилася Поля. — Не про кінець...

— Пташко, про початок! — крикнула мама й потягнула Еда за руку. Він присів біля неї. — Ти скажеш чи я? — вона дивилася просто в камеру. Біля її очей виднілися дрібні зморшки.

Ми з Полею здивувалися — як це, він скаже? Він же не розмовляє по-українськи. Та Ед підсунувся до мікрофона. Його велика рука вперлася в стіл.

— Ум... Гм... — він подивився на папірець, де було прописано, як треба читати, — ...буде брат, — виріквін.

— ...Ик, братик, — виправила його мама. Ми нічого не второпали. — У вас буде братик! — виголосила радісно мама. — Це Ед вам хоче сказати, пташки!

Як це братик?

Як це — «у вас»?

Мені здавалося, що мама і Ед розмовляли якимись кодами, яких мені не вдавалося розшифрувати.

«У вас буде братик? Як це — брат... ик?»

Я поглянув на Полю — вона була приголомшена. Сховавши обличчя в долоні, вона водила ними, немов розтираючи замерзлі на морозі щоки.

— Пташки, ви раді? Кажіть, чому мовчите? — лагідно усміхнулася мама.

Ед шкірився в екран. Розглядаючи його гладке квадратне обличчя, схоже на брилу, я подумав про батька. Чого цей Ед шкіриться? Чого горлопанить? Хоч би тато не чув. Я озирнувся: телевізор працював голосно. Добре! Бо я не міг уявити, що батько почує цю «радісну» новину.

— Ми... ми раді... — витиснула з себе Поля, та на ній не було лиця.

— Еде, вони раді, — як по радіо, двічі проторохтіла мама. Я більше не впізнавав її голосу. Мені здавалося, що не тільки її інтонація змінювалася, коли вона говорила до Еда, а й голос її ставав іншим, чужим. Поля мала рацію щодо маминих змін. Вона куди спостережливіша від мене.

— Ми ще не знаємо, як ми його назвемо, — сказала мама. — Хочемо, щоб звучало гарно і по-українськи, і по-англійськи. Тож маємо список. Чи порадите, яке ім’я вибрати? Ось, будь ласка, — вона дістала з шухляди папірець. — Антон, будуть називати Ентон чи Антоніо.

— Ага, як Бандерас, — кинув я.

— Іван, але будуть називати Айвон.

— Або Ейвон, як косметика, хіба ні? — тепер Поля підкинула.

— Чи... — мама, здавалося, приймала наші шпильки за чисті жарти, вона пригледілася до написаного, — Євген, називатимуть Юджин.

— Майже Джин... — це був я, — Джин, як у мультику «Чарівна лампа Алладіна»....

— Які ви дотепні, — засміялася мама. — Бач, Ед, які вони, — кивнула. — Неперевершене почуття гумору в наших дітей!

— Твоє, Анно, — відповів Ед, тримаючи мамину руку.

— Як вам Макс? Максим, будуть називати Максом.

— Тільки не Макс, — різко випалила Поля. — Не Макс!

— Ні? — мамині очі округлилися. — Тобі не подобається ім’я Макс, пташко?

— Ні. Тобто, подобається, але... — швидко-швидко говорила Поля, і мене дедалі більше дивувала, — я не хотіла б, щоб.. Тобто...

— Еде, — перебила її мама, — Полі не подобається ім’я Макс.

— Окей, — він взяв олівця і викреслив «Максима» зі списку.

— Вже простіше, — сказала мама. — Залишилося три: Антон, Іван чи Євген.

— Ентон, Айвон, Юджин, — вискалився я в посмішці. — Бандерас, Ейвон і Джин, — докинув навмисне. Ще й тому, що на екрані був Ед.

— Артем жартує, мам, — здається, що Полі стало незручно за нас.

— Я знаю, знаю, — закивала мама. — Але ви подумайте, будь ласка. Подумайте, як би ви назвали ­братика, га? Подумаєте, пташки, га? — мама поклала папірець назад до шухляди.

— Ха? — Ед і собі кивнув.

— Добре, так, добре, — ми з Полею нагадували слух­няних дітей у дитсадку.

— Ну гаразд, — полегшено видихнула мама. — Ед хоче вам сказати «до побачення», — обличчя Еда знову розтягнулося в усмішці й зайняло весь монітор.

— До-по-ба-че-ння, — він швидко махнув величезною червоною п’ятірнею й зник із нашого поля зору.

— Пташки, ви знаєте, тут так інколи цікаво, так цікаво. Інколи навіть дуже смішно, — мама добирала слова. Вона вочевидь підбирала правильні конструкції. — Ось, наприклад, уявіть, я на днях дізналася, як записатися до групи вагітних мам. Ви будете сміятися, — вона розвела руками. — Вам правда будесмішно...

Мені було не смішно. Я бачив Полине обличчя й розумів, що їй теж сміятися не хотілося.

— Так-от, пташки, уявіть: мам так, скажімо, двадцять, біжать по парку з візочками попереду. Потім раз-два — тренер їх підганяє — і вони вже роблять вправу за вправою. Всі у формі. Навіть ті, у кого трійко дітей, — вона показала три пальці, наче ми були малі й не розуміли. — Як оце в мене. Пташки мої, пташки! Трійко! У нас буде ще одна пташка, — мамин погляд на хвилинку став дуже звичним і спокійним. — Я на вас чекаю. Ед теж. Ми вже готуємо дім. У вас буде по цілій кімнаті. Через день за візами, га?

— Так, — відповіла Поля. — Через день.

Я бачив, як їй на очі наверталися сльози. Вона ­дивилася в стелю. Вона завжди так робить, щоб не плакати. Мені самому здавило в горлі.

Я вкотре відчув, як бігав мій кадик. Це було бридко. Я не завжди помічав це за собою. Коли помічав — соромився. Але в такі хвилини — хвилини напруги — я відчував, що він, як м’яч при ударі, стрибав угору-униз.

— А ви все ще без камери, — нарешті помітила ма­ма. — Переказати вам гроші на нову?

— Ні, ми просто не мали часу, — відповів я. — Зав­тра після школи купимо.

— Так, обов’язково, Артеме, купи, — мама скривила губи. — Хочу вас бачити. Скучила страшенно, страшенно, страшенно, — вона стисла кулаки. На лівій руці її підмізинного пальця виднілася обручка з невеличким камінцем. Раніше вона носила обручку на правій руці.

— До завтра, пташки! Цілую вас, — сказала мама, а я краєм ока помітив, як увійшов до кімнати Ед. Його ноги видавалися двома стовбурами. — Прошу, подумайте про ім’я для братика. Добре, пташки? Знаю, знаю — повторюю. Але мені це важливо, чуєте, пташки?

— Подумаємо, подумаємо, — просто по вже ледь помітному синцю, бо він помалу сходив, у Полі котилася сльоза.

— Подумаємо, мам, — повторив я за сестрою й відвернувся.

— Чудово, пташки! Цьоми!

За хвилину вона вимкнулася.

Поля насунула капюшона й оперлася головою на лікті. Вона відвернулася від мене. Заховала обличчя.

— Ти плачеш, Полю?

— Ні.

— Будемо про це розмовляти?

— Не зараз, — вона ще більше пірнула в капюшон, аж до носа. Їй треба було лишитися самій. Мені така її поведінка була неновою.

Я вийшов до батька. Сів біля телевізора. Він дивився якесь інтелектуальне шоу й час до часу називав правильні відповіді за гравців.

— Тьом, де Галапагоські острови? — опустив окуляри батько, роблячи вигляд, що він не знає відповіді. — «А» — в Атлантичному океані, «Б» — в Мексиканській затоці, «В» — в Тихому океані. Це, наче просте запитання.

— «В».

— Правильно!

— Наступне. Слухай наступне. Давай, хто перший, — після вечері батько був у доброму гуморі.

Я намагався йому підіграти. З усіх сил старався. Але в голові вертілися новини про меншого брата: Ентоні? Айвона? Юджина? Чи Макса?

Поля

20 і вже майже 21 Трав, 2011

Мій брат?

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Привіт усім! Минулого разу я вам писала про брата. Стільки коментів отримала від вас! Мені сподобалася історія Dilemy_3D про ­брата-мультиплікатора. Я би теж хотіла вміти малювати мультики. Запитання до Dilemy_3D : чи твій брат озвучує їх?

Також мені сподобалася історія Mili-lili про брата-поета. Справді, брат-поет — звучить! Запитання до Mili-lili: а він присвячує вірші тільки своїй дівчині чи тобі також?

Дехто з вас, друзі, запитує, хто мій брат, і натякає, що навіть знає його.

Я не буду казати, хто мій брат, добре? Я не хочу розголошувати його ім’я. Може, колись. Якщо все вдасться, то я поставлю сюди фото з нашої з братом майбутньої подорожі. Ок?

Наразі в мене є інші питання, які я хочу з вами обговорити.

Як назвати меншого брата? Або точніше так: чи назвали б ви, дівчата, свого меншого брата ім’ям хлопця, який вам... не те що подобається, а який вам порятував життя? Ні, звичайно, він не принц на білому коні, що прибув із далекого казкового краю. Авжеж ні. Він простий хлопець. Хоча я його досі погано знаю. Але мені так здалося тоді, при зустрічі. Я думаю, що він дуже простий. В хорошому значенні. Та це не до теми... То ж скажіть, чи назвали б ви ім’ям того, хто вам подобається, брата, який народиться в іншому домі, може, навіть в іншій країні? Чекаю.

Артем

Коли я зайшов до кімнати, Поля згорнула електрону сторінку. Поглянула на мене краєм ока й закрила свій блог.

— Що там по телеку?

— По телеку — телик.

— А про кінець...

— Полю, дурниці! Там щось про Галапагоські острови. А то, Поль, не кінець...

— То про кінець нічого?

— Ні! Про острови... що вони, мовляв, в Тихому океані, що до них колись плавав Чарльз Дарвін, — усміхнувся я, намагаючись розвіяти її страхи. — Він там проводив спостереження.

— На них?

— А ти не знала?

— Знала, — відрізала Поля. — Я лягаю спати, — вона заскочила в ліжко й накрилася з головою. — Я зморилася. Спати! — за хвильку вона визирнула з-під ковдри. — То про кінець нічого не казали?

— Добраніч, Полю, — проігнорував я її запитання вкотре, потім поглянув на годинник — перша ночі.

Мені не спалося. Полі теж. Вона вертілася. Мені хотілося з нею поговорити про те, що нам сказала мама, але я не наважувався розпочати розмову. Я слухав звуки телевізора, які долітали до нас. Потім батько його вимкнув і почовгав спочатку до ванни, а потім до своєї кімнати.

Я заплющив повіки. Перед очима миготіли слайди. Так швидко, що не можна було упіймати їхній рух. Я бачив двір, з якого мене забрали в міліцію, бачив краєвиди Піттсбурга з листівок і фото, які надсилала нам мама, бачив Аліну в її кофтині з блискітками...

Я знову поглянув на годинник — невдовзі п’ята. Невже я таки спав? Невдовзі п’ята...

Невдовзі п’ята?

«І що, — казав я собі, — ти віриш у ці дурниці?» «Ні, — відповідав відразу ж, — я в таке не вірю. Це науково не підтверджено. Це нічим не обґрунтовано».

Та, попри все, мені щось лоскотало всередині, ніби мурахи бігали. Ні, — говорив я собі знову і знову, — це все дурниці...

Поля завовтузилася у своєму ліжку. Повернулася на бік тихо-тихо. Потім легенько вислизнула з-під ковдри.

— Артеме, ти спиш? — прошепотіла вона. Надіялася, що я не відповім. І я не відповів.

— Спиш? — Поля навшпиньки підкралася до мене.

Не знаю чому, але я все ж вдав, що сплю. Вона відкрила ноутбук. Повернула його, щоб світло екрана не падало на мене. Хоча надворі вже було видно: перші сонячні промені от-от віллються до нашої кімнати.

Поля дуже повільно стала натискати на клавіші. За хвильку їй таки довелося заговорити до мене. Звук скайпу так чи так мене б розбудив.

— Це мама, — так само навшпиньки підійшла вона до мене й зашепотіла в обличчя, — ти спиш?

— Ні.

— А чого мовчав?

— Не знаю.

— Це мама. Я переживала. Вона була в скайпі. Я написала, що я не сплю.

— Відповідай.

Поля додала гучності. Мамине обличчя, сонне чи втомлене, з’явилося на екрані.

— А чому ви не спите, пташки? — лагідно сказала вона.

— У вас нічого не відбувається? — запитала Поля.

— Я дивлюся кіно, а Ед розбирає фотки зі святкового обіду. Казав, що дещо вам скине. Ще нема? Перевірте, пташки. Може, вже...

— Немає, — мотнула головою Поля.

— А, то ще, мабуть, не розібрав, — позіхнула мама.

— То нічого не відбувається?

Мама поклала голову на долоні. Ліктями сперлася на стіл. Як колись удома. І подивилася так пильно, прямісінько в серце.

— Полечко, зараз у вас десять хвилин на шосту, у нас — на одинадцяту. Якби щось мало трапитися, то вже трапилося б, чи не так?

— Так.

— Полю, ми тобі всі казали, що то дурниці, — вона прошепотіла просто в камеру так, наче сиділа біля Полі на ліжку. Мені самому чомусь закрутило в носі. Дуже хотілося, щоб мама так — раз! — і сіла по цей бік комп’ютера. Не по той, як було насправді...

— Ви б іще поспали, — сказала мама. — Скоро ж у школу. Година ще є. То вас добудитися не можна, то ви не спите...

— Та ми вже... — зітхнула Поля. — Я переживала.

— Я їй казав, — докинув я.

— Ай, Тьомо, ти знаєш Полю, — кивнула мама. — Вона у нас як віслючок. Доки сама не переконається... Га, Полю?

— Так, — наче трохи засоромилася сестра. — Так.

— Та купіть вже ви нарешті камеру!

— Добре, — я підморгнув Полі, щоб хоч якось підбадьорити її.

Натомість вона не усміхнулася. Відгорнула штору. Подивилася в дзеркало. Синець все ще не зійшов із вилиці.

— У тебе ніч? — сказала вона. — У нас ранок. У твоєму домі темно. У нас вже світло... Пам’ятаєш: «Чи місяць над Києвом сяє так само чудово, як сяє над Римом...»?

— «А може, й ясніше стократ...», — підтримала мама. — Привезіть із собою книжку, ти її знайшла?

— Так, привеземо. Знайшла. Добраніч, мамо, — зро­нила Поля.

Мама притисла пальці до губ і потім до екрана комп’ютера. Якби я був малим, то зробив би те саме. Але не хотів піддаватися емоціям...

Ед не стояв біля неї. І вона була звичною — нашою мамою. Не такою голосною, не усміхненою по самі вуха. Нашою! Вона ще раз притисла пальці до губ.

— Добраніч. Чи доброго ранку!

Поля повторила за нею.

«Добраніч, мам...» — сказав я подумки.

Кінця світу не відбулося. Звісно: ну хто таке міг вигадати? Але, здається, за цих кілька днів з нашою родиною відбулося щось набагато важливіше...

Поля

Дорогою до школи я схаменулася: треба вигадати щось про синець. Не казати ж усім правди? Засміють...

Артем до школи не пішов. Батько сказав, що вони мусять зайти до міліції для заповнення ще ­якихось-там довідок. А я дуже хотіла дзенькнути брату й перепитати, яка відмазка прозвучить найкраще.

Їх я вигадала кілька: 1) вдарилася об шафку, 2) на мене випадково бухнулася полиця із книжками, 3) боролася із сусідськими дітьми... Утім, коли я увійшла в клас, і на мені зупинилися два десятки поглядів, стало зрозуміло, що всі ті вигадки — нісенітниці. Хіба мені хтось повірить?

— Ти ба... — вирячив очі Тарас, — хто тебе так?

— О, вау! — вереснула Юлька, віднедавна закохана в Артема. Вона його фанатка. — Яка ти! Сподіваюся, з Арчі все окей? На вас що, наїхали фанати?

— Наїхали? — перепитав Тарас. Всі інші спостерігали цю сцену мовчки. — Чого це?

— Арчі ж програв. «Бурі ведмеді» продули, що, не знаєш?

— Знаю, але він круто грав. Я все одно за Арчі!

— А я що сказала, що я проти нього? — Юлька запалювалася, наче іскра. — Я, на відміну від тебе, не тільки вболіваю, я ще й переживаю...

Тепер уже ніхто не дивився на мене і мій синець, бо всі стежили за незрозумілою суперечкою між Тарасом і Юлькою.

Кілька хвилин вони гризлися щодо гри «Бурих ведмедів», далі перейшли на особисті розбори: хто до кого і з якою інтонацією говорить, аж доки не з’яви­лася класна.

— Павлино! — вона витріщила очі, як Тарас. — У вас удома щось сталося?

— Ні, — затнулася я. — Тобто все окей.

— Батько пив? Бився? Так, Павлино?

— Це чому ви таке запитуєте? — я ошелешено витріщилась на неї. — Наш батько не п’є і не б’ється!

— То ж є якась причина... — вчителька махнула рукою, щоб усі сіли, — для, так би мовити, такого... — вона окреслила пальцем у повітрі мій синець.

— Так, є причина, звісно.

— То яка?

— Мене угрів м’яч, — нарешті прийшло мені в голову. — На тренуваннях.

— Це коли? — здавалося, класна навіть трохи засмутилася, що пояснення виявилося таким простим. —Хіба бувають тренування на вихідних?

— Артем грає, коли захоче, — відповіла я, тішачись зі своєї вигадки, бо в ту хвилину вона мені здавалася геніальною. Я бачила, як Юлька дивилася на мене із захопленням.

— То це Артем тебе вдарив м’ячем? — вчителька шукала якоїсь каверзи.

— Та ні, кажу ж, ми грали... цебто Артем тренувався.

— Ти граєш з Арчі? — Юлька ще більше вишкірилася. — Де? Коли? Ми теж би прийшли, га, Тарасе?

— Прийшли б...

— Все, годі, — пробурмотіла класна. — Зчинили тут балаган. Розгорнули підручники й повторюємо матеріал. На чому ми зупинилися?

— На еміграції, — кинув Тарас.

Я боялася, що класна знову розпочне розмову про мою маму, натомість вона викликала Тараса підбити підсумки минулого уроку. Добре, що вона швидко перескочила з мого синця на інше... Стало зрозуміло, що наші проблеми таки мало її обходять.

Я сиділа нишком і думала про Макса. Ніяк не могла примиритися з тим, що мама хотіла назвати нашого ще не народженого братика цим ім’ям. А проте —це ж була моя мама і мій братик. Наша мама і наш братик, тобто. Що мені робити?

«Макс. Максим. Максимко. Макся. Максюта. Максик. Мася...» — писала я на аркуші й потому замальовувала дуже щільно, щоб ніхто не помітив.

Сяк-так я пережила той день у школі. На радість, він був короткий. Нас відпустили з останніх двох уроків, бо хімічка пішла у декрет, а на заміну їй поки ­нікого не знайшли.

Вислухавши від Юльки слова захоплення моїм синцем — ні, ці фанати часом здатні на божевільні думки, — я пішла додому. Центральною вулицею, а не протоптаною стежиною між будинками. Після того випадку дворами йти мені було лячно.

Я крокувала повільно, роздивлялася людей, розквітлі дерева, вивіски на кіосках... Сонце лоскотало повіки, час до часу над кульбабами пролітали метелики. Щойно я підійшла до ятки, щоб купити сік, моє серце загупало, горло стиснуло. Неподалік майнули три смужки на шапці: червона, жовта і зелена.

То був Макс!

МАКС!

Я боялася, що він зараз зникне, і я більше його не побачу. Мені хотілося гукнути його, вибігти йому назустріч.

МАКС!

Я вже готова була зробити крок уперед, аж глянула на своє віддзеркалення у вікні кіоска й зупинилася. Звідти на мене дивилася якась медуза: волосся стирчить на всі боки, між оком і носом синець, щоки розпашілі...

МАКС!

«Та Макс тебе вже бачив такою!» — сказала я собі й надумала ступити вперед.

«Але тоді він був рятівником, а зараз ти порятунку не потребуєш», — відповів мені якийсь голос усере­дині.

Я оглянула свій одяг: чому я знову така? Хотіла вранці вбрати щось із того нового, що мені надіслала мама, але потім... забула... так, забула. Що за день?

Я оглянула свої кросівки. Шнурки на них були брудні й нагадували колір татової футболки. Згадала про неї і мені стало геть не по собі. Макс тим часом зникав у натовпі.

«Максе!» — дзенькнуло мені в голові, але я не спромоглася відкрити рота. Макс йшов просто до кіоску, де стояла я.

Невже він мене помітив?

МАКС?

«Тільки не зараз! Не тепер! Я можу бути іншою! Чепурною, як Юлька чи... Ой, зараз я не дуже...» — я ступила два кроки вперед і присіла за яткою.

«Якщо він мене побачив, якщо він йде до мене, то буде ганьба...»

Макс зупинився. До магазина під’їхала автівка, він ускочив у неї.

«Макссссе», — жалібно проскиглив у голові голосок.

Майнули смужки його шапки: червона, жовта, зелена.

«Максе! Максе! — я дивилася на свої кросівки. — Максе...»

Всередині росло невдоволення й розчарування. «Дурепа! Я ж так хотіла його побачити!.. Дурепа, ну!..» Я не підіймала голови, забула про сік і забула, чого я вирішила йти цією дорогою. Вибравшись зі схованки, сіла на лавочці перед магазином. І наткнулася очима просто на Аліну.

Ще цього бракувало! Перехопивши мій похмурий погляд, вона завагалася, її очі забігали. Я продовжувала мовчати. Вона — пасія мого брата. Пасія, про яку він відмовився зі мною говорити. Проте Аліна швидко гупнулася просто біля мене.

— Я чула про м’яча, — сказала вона, киваючи на мій синець. — Пацани пішли до Арчика, його сьогодні не було. Жека знає про ту запару. Арчик йому дзвонив, — випалила.

— Ясно, — я прикусила губу, і мені захотілося плакати. Глибоко вдихнувши, подивилася на Аліну. — Тепер усі знатимуть, що я набрехала, га?

— Ні. Ти ж знаєш команду «Бурих». Ні — зайвим балачкам.

— А як же Федот? — мій голос, що був рівний, холодним і стриманим, почав м’якшати.

— Що Федот?

— Він не любить Артема. Через теб...

— Ага, — Аліна кивнула, — говори, чого ж? Через мене, так. Не в тому річ. Я з ним поговорила. Він нормально те сприйняв.

— Що ти його не любиш? Ти любиш Атрема? — якось наївно кинула я.

— Що ти, ну що за «любиш»?! — Аліна зібрала руками волосся й стала швидко перебирати пальцями. — Я сказала, що Артем мені подобається. Так. І Федот мені теж подобається. От тільки Артем трохи більше, а Федот має це зрозуміти. От і все. Яка ж тут любов?!

— ...не любов?

— Що ти, що ти... любов, — повторила вона. — Я не знаю, це можна назвати як завгодно, хіба ні? Але мені Артем дуже подобається, дуже, так, — вона знову закинула волосся, але вже на інший бік. Імовірно, переживала. — Та це не любов... Яка ж любов?! А чого ти тут сидиш, Полько?

— Думаю...

— Про що?

— Скажи, — швидко заговорила я. — А ти б підійшла до хлопця першою? Ще й у такому вигляді? — я показала на свій синець і одяг.

— Мабуть, так, якби він мені був справді доро­гим, — кивнула Аліна. — Я ж підійшла до Артемасама.

— Ти сама?

— Я. Так.

— Але ж ти... ти он яка, — прошепотіла я. Алінині щоки були нарум’янені, очі підмальовані. — Ти така... А я? Ні, я ні...

— Поль, якщо ти йому подобаєшся, то це не має значення. Правда. Хочеш про це поговорити? — вона усміхнулася мені на диво приязно. І я відразу якось розслабилася.

— Не знаю. Мабуть, — нарешті вирішила я. Мене дивувало, що я говорю з пасією мого брата. Ще вчора я не могла про неї й чути... Але я відчувала, що ця розмова була на часі. Й Аліна теж.

Я переповіла Аліні все про Макса. Вислухавши, вона подивилася на мої кросівки, потім на свої:

— Ти перебільшуєш, Полю, — сказала вона. — Ні взуття, ні одяг, ні синець не мали значення. Значення мало лише те, що ти його надибала випадково посеред натовпу. І поміть, ця випадковість сталася вже вдруге. Може, це щось та й важить?

— Я знаю, знаю, — мені захотілося повернути час назад.

«Максе...» — знов прошелестіло в голові.

Я подивилася в Алінині очі і на мить мені здалося, що ми з нею цілком могли б стати подругами. А чому б, власне, й ні?

Артем

У моїй кімнаті сиділи Федот і Жека. Їхній прихід був несподіваний. Коли ми з татом повернулися, вони вже чекали в під’їзді.

Ми зашилися в кімнату й говорили про своє. Федот і Жека були дуже злі на мене, їх дивувало, чому я не покликав їх на допомогу. Я їм сказав, що все вийшло на краще, бо пов’язали б ще й їх. З пацанами легко було порозумітися. І мені ставало ліпше від того, що Федот уже не тримав на мене образи через Аліну. Може, йому сподобалась якась інша дівчина, з надією подумав я... Здається, ми знову могли нормально розмовляти.

У двері подзвонили — це мала бути Поля. Я відчинив замок і буквально остовпів. На порозі поряд із сестрою стояла Аліна.

Поля привела її до нас додому!

— Що ти зробила? — зашепотів я, відвівши Полю вбік, доки Аліна роззувалася.

— Вона сама, я її не тягнула. Чесне слово, сама.

Я засмикався: у кімнаті був Федот, з яким ми щой­но помирилися. І, крім того, я ще ніколи не запрошував до себе дівчину, яка мені дуже подобалася. Та й батько був удома... Почувши дівчачі голоси, він теж визирнув зі своєї кімнати. І тоді я помітив, що тато немов посвітлішав, немов прокинувся зі сну: його очі були живі й веселі. І він... він що?.. Підстриг бороду?!

Пацани й собі повисовували голови з-за дверей. Цієї миті всі дружно дивилися на Аліну. У мене всередині все завмерло. І нараз тишу прорізав голос Федота.

— О, ти, — кивнув він. — Привіти!

— Сорі, ми вам нічого не перебили? — запитала Аліна, дивлячись то на хлопців, то на мене, то на батька. — Добрий день, — тихо додала вона.

— Добрий... Смієшся: «перебили»? — сказав тато. — Чоловіча компанія. Кожен зайнятий своїми справами.

— То можна?

— Можна, можна, — Поля потягнула її за руку. — Заходь, ну.

— Ні, краще не заходь, — кинув тато.

Аліна здивовано зупинилася на півкроці. Ми з Полею збентежено переглянулися.

— Вас так багато! Давайте, — він погляну на годинник, — кудись чкурнемо на вечерю чи пізній обід, як хочете, так те й назвіть, — він ще раз глянув на годинник. — За п’ять хвилин, га?

Ми знову всі переглянулися.

— Я не проти, — сказав Федот.

— І я, — Жека підтримав ідею.

— Ви, дівчата? — підморгнув до Полі з Аліною тато. Я вирячився на нього дикими очима.

— І ми, га, Поль? — Аліна взяла з гачка курточку, яку щойно туди повісила.

— Тьомо, з тобою все гаразд? — зиркнув на мене тато.

— Ееее... так, — пробурмотів я. Здавалося, тато пов­ністю взяв ініціативу у свої руки. Цього я ніяк не ­чекав! Ну, наш батько інколи може здивувати.

Він викликав таксі. Ми гучною компанією поїхали на Петрівку, де знайшли невеличкий ресторан.

— Чим ти заплатиш? — прошепотів я батькові, бо знав, що його заробітки зводилися до «копійок».

— Я все маю, — сказав він твердо. Вперше за багато часу в його голосі прозвучало вдоволення собою. — В газету дали гарну рекламу.

Всі торохтіли про своє. Поля з Аліною перешіптувалися. Хлопці говорили про баскетбол, про подальші ігри. Батько підтримував їхню розмову, а краєм ока поглядав на офіціантку, яка обслуговувала наш столик. Він трохи по-дурному усміхався їй і ніяковів. Було очевидно, що він не проти позагравати з цією невисокою й стрункою жінкою.

Усі весело гомоніли, а я скиснув. Мені раптом сильно, як ніколи раніше, захотілося, щоб мама повернулася. Навіть подумалося, що завтра, щойно я отримаю візу до США, виголошу мамі, що ми їдемо не до неї, а по неї. Що ми не їдемо в її інший дім, а хочемо її забрати в наш.

В наш дім, не в Едів!

«Отак, отак і скажу!» — повторював я подумки.

Поля

21 Трав, 2011

Любов?

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Привіт усім! Так багато коментарів від вас. Дяки, що поділилися своїми міркуваннями! Окреме спасибі lesi12 за історію про «нового» братика. Дивно, але мені так само тяжко, як тобі, lesi12, змиритися з думкою, що моя мама (наша з братом мама) вирішила завести іншу сім’ю. Як і ти, я теж страшенно переживаю. Ти вважаєш, що все налагодиться, кажеш, що твій «новий» братик — чудовий, і ти його любиш. Добре, що ти віриш, що я теж полюблю свого, щойно побачу... Гм. Якщо дуже-дуже чесно, я не знаю.

Добре... Давай я теж у це повірю. Хоча б удам, що вірю.

Я досі не знаю, чи варто називати його ім’ям того, хто мені дуже сильно подобається.

Ти, vika_r, кажеш, що ти з радістю б назвала. Кажеш, що твого хлопця звати так само, як твого брата й навіть діда, бо у вашій сім’ї імена передаються від батька до сина... Над цим я теж подумаю. Дяки.

От, дівчата, у мене знову є запитання до вас... Чи підійшла б котрась із вас до хлопця першою? Чи насмілилася б?

Я його сьогодні бачила.

І дуже злякалась. Мені так тарабанило в голові — здавалося, що винесе мізки. Скажіть, невже це любов? Будь ласка, діліться своїми ідеями, досвідом, думками.

До речі, годину тому мій брат пішов на побачення... То любов це, чи як?

Артем

Я ніколи нікого не запрошував на побачення, та після нашої вечері (чи пізнього обіду), який зорганізував батько, мені не хотілося, щоб Аліна йшла додому сама. Федот і Жека добиралися своїм ходом, бо їм ще треба було зайти в спортмагазин за м’ячем.

Батько знову викликав таксі, і ми підвезли Аліну додому. Щойно Аліна вийшла з автівки, я повернувся до батька:

— Тат, як думаєш, яке воно, ідеальне побачення?

— Такого не буває.

— У вас із м... мамою не було?

— З мамою... — смикнулася його брова. — Вона мене не помічала, доки я її не перехопив на вулиці, щоб допомогти піднести торбу. Горда була ваша мама. Але якось так помаленьку, помаленьку...

— О, так, — Аліна вже зайшла в під’їзд. І торби в неї не було. — І що? І все? Що помаленьку?

— Після того, як я їй допоміг, ми гуляли містом. Багато розмовляли. Словом, романтикааа, — видихнув він.

Поля витріщилася на нас.

— Містом?

— Ми спочатку під’їхали на Хрещатик, а потім пішли до парку Слави... Десь так було, — тато наморщив чоло, — романтично, кажу. Мм... мамі вашій сподобалося.

Я знав, що Аліна вже увійшла до квартири. Таксист поглядав на нас. Поля тицяла пальцем на під’їзд.

— Їдемо? Ні? — запитав таксист.

— Може, запитати її, — кинув я батькові. — Про місто.

— Про місто?

— Про прогулянку, — поправила Поля.

Вона усміхалася й хитро дивилася на мене.

Я набрав Алінин номер.

— Ви ще не поїхали? Ви тут? — визирнула вона з вік­на, тримаючи телефон. — Щось забули?

— Ти маєш час? — мені було соромно, і я вийшов з таксі. — Пройтися містом?

— Містом?

— Погуляти.

— Маю!

Тато кивнув таксистові. Поля вишкірилася крізь скло. Розумна в мене сестра. Та мені справді більше не хотілося чути від них порад.

Ми з Аліною доїхали автобусом до метро, потім до Хрещатика. Далі, як батько й казав, повільно пішли вперед, вперед, вперед...

Аліна розповідала про своїх батьків, про їхні ­захоплення. Вони колекціонували багато цікавих речей. Її тато розпочав колекціонування ще до того, як зустрів її маму. Марки, альбоми, рідкісні зображення... У мами — колекція кактусів... Аліна вела своє... А я... Я дивився на неї. На її обличчя. Бліде. Красивеобличчя.

— Кактуси квітнуть рідко, — розповідала Аліна. — Один розцвів нещодавно. Трохи схожий на орхідею. Хочеш — покажу? Чи тобі, може, нецікаво про кактуси?

— Цікаво, — відповів я, думаючи про те, що ніколи не помічав, як рожевіють її щоки. Ніколи не зауважував, як швидко вона говорить і якими великими стають її очі від захоплення.

Увійшовши до парку, ми на мить вмовкли.

— Краса, правда?! — вигукнула Аліна, показуючи рукою на дзвіниці, на Дніпро, на розквітлі дерева.

В її очах відбивалося небо, зелень, сяйво води. Мені хотілося торкнутися рукою її обличчя.

— Гарно-о, — видихнула Аліна. — Це моє улюблене місце...

— Гарно-о, — повторив за нею я.

Я ніколи не думав про моє улюблене місце в Києві. На Троєщині я любив пляж біля озера Чорторий. Ми їздили й до інших пляжів, але цей я любив, бо доб­ре знав. Бо батько змалечку возив нас із Полею туди. Та до чого це зараз? Я стояв біля Аліни плече в плече. Я відчував її тепло.

Вона раптом притулилася до мене.

— Мені подобається он той будинок, — тицьнула вона пальцем вдаль. — А тобі?

— Мені теж, — я нарешті торкнувся її плеча й відчув, як кров прилинула до щік. Аліна підвела на мене очі.

— Артеме, а надовго ти до Штатів? — випалила вона.

— Ні.

— Я вже уявляю, як ти повернешся, — ще швидше сказала Аліна.

— І я....

Коли ми йшли додому, сонце вже сіло. Приємні теплі сутінки огорнули Троєщину. Аліна зітхала, час від часу відкидала пасмо волосся назад.

Аліна мовчала. І я мовчав.

Останнім часом я став помічати: коли людям щось тяжке крутиться на язиці, вони навмисне притримують слова.

Мені було легко з Аліною. Мені не хотілося бути без неї. Особливо тепер, після цієї прогулянки.

Поля

Артем не отримав візи! Артем не отримав візи!

Вранці, коли треба було збиратися до посольства, подзвонили з міліції. Виявилося, що міліціонери ще не заповнили якогось там бланку. Татові й Артему знову треба було йти туди. Перенести — неможливо. А як же посольство?

До цієї миті я трималася, як стійкий олов’яний солдатик. Але це вже занадто! Занадто! Я переживала через «кінець світу», навіть не передбачаючи того, що насправді трапилося. Чим це — не кінець?

Візу отримала лише я. Я лечу до Америки, а мій брат залишається. Хіба я хотіла без нього летіти?

Мама скоро вийде в скайп. Що їй казати? Хоч би Ед не був із нею поряд. Хоч би...

Артем

Давно до нас не приходив дядько Стефан. Мабуть, у нього було все більш-менш нормально. Він забуває про тата, коли йому не треба ін’єкцій чи коли є що випити. Утім, коли йому щось треба, він знову приходить.

Ось і перед самим маминим дзвінком дядько Стефан увійшов просто до нашої кімнати, сів на ліжко й став придивлятися до комп’ютера. З усіх боків обнишпорив, потім ухопився за мікрофон. Видно було, що він уже десь непогано хильнув.

— Що, Америка на дроті? — він розглядав мікрофона й говорив, ніби артист, який от-от розпочне співати пісню. — Анно, не чути! — крикнув він. — Нечути!

— Краще б ви, дя, до кухні пішли, — сказала Поля.

— Але Аньки не чути, — розгублено повторив дядько Стефан.

— Та ж вона ще не телефонувала, — не втримався я й хотів було видерти мікрофон з його рук.

— Ходімо, ходімо, — батько торкнув брата за лікоть, підштовхуючи його. — Йдемо, Стьопо.

Почувши тата, дядько слухняно встав з ліжка й вже майже вийшов за поріг, як мама з’явилася ­у скайпі. Комп’ютерний писк змусив його зупинитися. Він розплився в усмішці, як дитина. Розвів руками.

— А ось і Анька! — кинувся до столу й зайняв місце на стільці. — Вмикайте мене! Вмикайте! — взяв камеру так, наче він щодня по скайпу говорив.

Ми з Полею не знали, як реагувати. Я звик думати, що дядько трохи несповна розуму. Та він нас украй здивував, коли нараз увімкнув відео й примостився для розмови з мамою. Тато завмер, бо все це відбулося миттєво.

— Анько! — дядько замахав руками. — Анько, ми тут!

Поля відвернулася. Мамі нас, звісно, було видно. Полин синець приховати ніяк не вдалося б, навіть якби ми дуже постаралися.

— Привіт, Анько!

— О, та ти полагодив камеру, Стефане, — спокійно сказала мама. — Як вчасно, — ми помітили, що мама дивилася на Полю і примружувалася. — Чи це нова?

— А що, вона ламалася? — дядько здивувався. — Значить, Анько, я її полагодив. Так, я можу! — він тішився. — Чи це нова? — перевів погляд на нас.

— Нова, — збрехав я.

Тато стояв біля дверей як укопаний. Він жодного разу не виходив на зв’язок із мамою, відколи дізнався про їхні з Едом стосунки. Я бачив, як тато став смикати футболку, поправляти окуляри, потім він їх зовсім зняв і поклав на журнальний столик. Провів рукою по лисині. Відійшов убік.

Ситуація видавалася аж надто напруженою.

Поля набралася сміливості, підійшла до дядька й нагнулася просто в камеру.

— У нас стався кінець світу, мам, — різко сказала вона.

Ми з батьком переглянулися.

— Бач, жартує, Анько, твоя мала, — дядько свого співав. — Ти до нас не скоро? У тебе там своє. Так і має бути, життя воно таке: кожному своє...

— Так, Стефане, — кивнула мама. — Але, Полю, що ти маєш на увазі? Ми вже здається обговорили цю дурницю з кінцем... Що це ти кажеш, пташко? Що знову? — мамине обличчя стало серйознішим. — І що то?... — вона примружилася. Потім махнула рукою і прикрила двері в ту невеличку світлу кімнату, що ­виднілася нам з її камери. (Мабуть, не хотіла, щоб Ед бачив увесь цей бедлам.)

— Що то за?.. Синець? Що це значить, Вікторе? — вона сердито й холодно поглянула на батька.

— Це значить, Анно, — він зробив крок уперед, так, наче мама була не на іншому кінці світу, — це значить, що вони ростуть, змінюються, що їхнє життя йде своїм ходом... — батько наблизився до Полі. — От що це значить, Анно.

— Але синець, Вікторе? Що це?

Поля сховала обличчя в долоні.

— А, заживе, заживе, Анько, — дядько Стефан закивав головою, як індик. — У мене ось синець, ось, — він став закочувати рукава, демонструючи свої дрібні синці. — Ось...

— Я прошу пояснити, Вікторе, — мама увімкнула свій особливий тон, яким розмовляла останнім часом з батьком і озирнувся, чи двері були зачинені. — Що це все означає?

Тато глянув на мене й кивнув. Я зрозумів, що він хотів, щоб ми вийшли.

— Йдемо, дя, йдемо, — я смикнув дядька за плече. — М’яча тобі покажу.

— Якого? — дядько колись любив баскетбол, доки з ним не трапилася та неприємна ситуація.

— Нового.

— Анько, ти нового м’яча бачила? — він ледь під­вівся. — Бачила, ні?

— Не бачила, Стефане, ні, — відрізала мама, не зводячи примружених очей з батька.

— Ні? Не бачила? А я піду подивлюся, — він ще заглядав у камеру. — Ти, Анько, за нас не бійся. Ми тут проживемо. Бувай здорова. Хай буде тобі добре.

— Того ж і тобі, Стефане, — її погляд усе ще був прикутий до тата.

Ми з Полею причинили за собою двері, дістали нового м’яча й узялися розважати дядька, як малого хлопчика. Хоча насправді нам було не до розваг.

Із кімнати долинали голоси батьків. Вони розмовляли на підвищених тонах. Тато переказав мамі все, як було. Брехати він не вмів. Він завжди був щирий. Голоси лунали то окремо, то водночас. Батьки сперечалися. Ми ввімкнули телик. Дядько втулився очима в екран.

Згодом стало трохи тихіше. Я знаю, Поля, як і я, розуміла, що сподіватися на те, що батьки помиряться, було марно. Надто велика відстань була між ними. І в прямому, і в переносному значенні.

— Ну що? — перепитали ми, коли тато відчинив двері.

— Йди, Полю, вона щось там тобі хотіла наказати: про речі, про документи...

— А я?

— Ти, Тьомо, теж піди поговори з м... мм... матір... мамою.

Мама не поверталася до розмови про синець і про інші події. Та ми бачили, що в її очах бриніли сльози.

— Все буде добре, — це перше, що промовила вона. — Полю, ти зараз до нас, бо вже маєш візу, а потім, Тьомо, — вона хотіла усміхнутися до мене, а натомість скривилася, — ми всі до тебе. Хоча не відразу з Полею, ні. Але трошки згодом. Ага?

— Не переживай, мам, — мені стало її шкода. Вона була дуже виснажена цією розмовою.

— То що, збирайся, пташко Полю? Тьомо, допоможи їй, — мама продовжувала кривити губи, я знав, що коли ми припинимо розмовляти, вона залишиться зі своїми почуттями сама. Знав, що вона не розкаже Едові про все це. — Давайте, збирайтеся, збирайтеся... Цілую, пташки, — мама вимкнулася.

Поля дивилася в стелю.

— Полю, чуєш, кажуть, коли чогось дуже хочеться, то воно збувається, — я пригорнув її. — Але я переконався, що коли чогось не хочеш, то воно теж збувається. От ти хотіла полетіти до мами, Поль?

— Угу.

— А я ні.

— Ні? Зовсім ні?!

— Трохи ні.

— Як це «трохи ні»? Ти за нею не скучив?

— Скучив.

— То як це — трохи?

— Мені не хотілося лишати все...

— Аліну? — перебила Поля.

— Ну, — я не міг не погодитися.

— Та й гра скоро, Поль, — продовжив я. — Треба віді­гратися, га?

— Мабуть.

Поля взяла коробку з листівками, почала перекладати їх одна на одну.

— Ти ні крихти не жалкуєш, що не побачиш все це?

Сестра по черзі підіймала листівки з краєвидами Піттсбурга: широчезний музей імені Ендрю Карнегі, бібліотека з невеличкими шовковицями біля входу, музей «короля» поп-арту Енді Воргола, куполоподібний ботанічний сад, панорама університету Піт­тсбурга, гостроноса Кафедра Науки... І купа динозаврів! Мама навіть навмисне надіслала нам листівки, які колись зібрав Ед. 2003 року до Піттсбурга привозили колекцію зі ста динозаврів. Яких тільки видів не повигадували!... Урбаністичний динозавр, помальований графіті; динозавр, зроблений із сміттєвих відходів; динозавр у костюмі вболівальників футбольної команди «Стілерс»; навіть динозавр у костюмі дантиста... Ед не зібрав колекцію зі ста, але йому вдалося сфотографувати близько сімдесяти.

— Не жалкуєш? — Поля перебирала листівки по другому колу.

— Трішечки, — усміхнувся я. — Ти повернешся і все мені розкажеш.

Поля

30 Трав, 2011

На канікули

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Дівчата і хлопці! Хоча відповідають мені тільки дівчата. Хлопці, чи ви читаєте мій блог? Я не знаю, чи буду писати сюди протягом кількох тижнів. Сьогодні кінець чверті. Нарешті! Вітаю всіх!

Знаєте, мені здалося, що в школі всі довідалися про те, що зі мною трапилося. Не питайте — не скажу. Бо навіть якщо вони довідалися, то однак мовчали. Всі поважають мого брата.

Та до теми... Дяки Mili-lili, що ти розказала мені, як перша наважилася підійти до свого теперішнього хлопця. Я думаю, що ти дуже смілива. Не знаю, чи я на таке здатна. Взяти — і підійти. Запросити на побачення. Не знаю. Це якось дуже сміливо. Хоча, може, я би й хотіла... Утім, коли я його побачу?

Tina_12, ти кажеш, що варто залишатися собою, коли йдеться про хлопців і не тільки. Я теж так думаю. Та тут є одна проблема — я буваю різною. Інколи я боягузка, інколи — смілива. Інколи не можу зібратися з думками, все забуваю, а часом — рішуча. Інколи зі страху осоромитися я кажу неправду. А часом буваю дуже прямолінійною. Мабуть, мені треба визначитися зі своїми рисами характеру. І сприймати їх за належне. Як гадаєш? Та як же залишатися собою в такій ситуації? Оце ще задачка.

Тепер навіть не знаю... Але, що гадати? Я того хлопця ще довго не побачу. Якщо побачу взагалі, власне. Що, як він кудись переїде, доки я повернуся? Що, як він зовсім не живе в нашому районі? Що, як просто у когось гостював?

А що ви збираєтесь робити на канікулах? Пишіть.

Ка-ні-ку-ли!!!

Артем

Ми з батьком зібралися проводжати Полю.

Вона спакувала речі ще звечора, і тепер її червона, туго набита валіза, велика, як тумбочка, ледь поміщалася між диваном і журнальним столиком.

Ми чекали на таксі. Ось-ось мали виходити. Ми були готові, навіть взулися, щоб не гаяти часу. Тато помітно переживав за Полю. Від напруги він, як зав­жди, увімкнув телевізор.

— Хай поговорить. Може, про якісь корки повідомлять, чи про погоду, — виправдовувався він.

Батько хвилювався. Я пізнавав у його хаотичних рухах свої. Чим ми відрізняємося? Нічим... Іноді мені дуже хочеться не бути схожим на нього. Та часом я розумію, що це неможливо, хоч і намагаюся позбутися його звичок, його рис у собі. Принаймні я точно не смикаю футболки, теніски, светри...

Тато все перемикав і перемикав канали: «Новий канал», «М1», «Інтер», «MTV», «Київ» ... Він зупинився на «Києві» — ведучий розповідав про новини міста. На екрані з’явилися дві постаті.

— Це вони...

Я помітив, як Поля напружилася.

— Це вони... — пробурмотіла сестра. — ТІ! ТІ! — крикнула. — Ті двоє! Вони! — Поля підбігла до телевізора. — Це вони! Арчику! Тату! Вони!

— Вони? — тато додав гучності. — Ті?

— Ті, що перестріли мене, — вже тихіше пояснила Поля. — Через них, — вона торкнулася вуха, — я загубила сережку...

І батько, і я уважно дивилися в телик. На екрані миготіли кадри: у відділку міліції сиділи два хлопці, один одягнений у спортивний костюм, інший — у джинси та светр із капюшоном. Якісь уривки фраз. Кілька міліціонерів. Папери. Знову ті двоє.

Ведучий розповідав, що хлопців було заарештовано вчора на Троєщині. Назвав саме той район, де ми провалили «славетний» матч. Також пояснив, що ці двоє неповнолітніх грабували громадян, особливо дітей. За його словами, міліція тепер проводить розслідування, і їм доведеться відбути покарання. Утім, усі ці питання мали вирішуватися з їхніми сім’ями, якщо такі є. Більше про хлопців нічого не сказали.

Тато поглянув на мене. Потім підніс руку й поплескав мене по плечі.

— Добре, що ти в це не встряв, сину, — він ще раз плеснув мене з іншого боку.

Потім підійшов до Полі й поцілував її в чоло.

— Закон бумеранга? — промовила Поля.

— Атож, — тато визирнув у вікно. Зателенькав його телефон. — Таксі тут!.. Закон бумеранга, закон бумеранга, — тихцем повторював собі під ніс тато.

Поля розгублено поглянула на мене.

— Мені жаль, Арчику... Жаль, що ти не їдеш.

— Я їду до аеропорту. Чого ж? — я спробував пожартувати.

— Та припини... Не летиш зі мною, — Поля вдягнула наплічник.

— Іншим разом.

— Я хотіла, щоб ми вдвох... Я без тебе не хотіла. Без тебе не хотіла. Ні! — скрикнула вона.

— Ну, ну, ну... Все добре, Полю, чесне слово. Все чудово, Полечко.

— Не бреши, — буркнула сестра й вийшла за двері.

За кілька хвилин ми всі їхали до аеропорту. Тато сів спереду біля таксиста. Ми з Полею ззаду. Ми не розмовляли. Кожен дивився у вікно. Поля мала сумний вигляд. Хоча я знаю, що вона дуже хотіла полетіти до мами, але вся ця ситуація напередодні ніяк не тішила її. Вона почувалася винуватою переді мною. А я — перед нею.

Таксист нам трапився балакучий. Відразу став розповідати про свою дочку, яка не хоче ні допомагати, ні вчитися.

— Ваші теж такі? — кивав, чекаючи, що тато підтвердить його побоювання.

— Ні.

— Що, вчаться добре?

— Нормально. Вчаться.

— Де?

— У школі.

— Та розумію, а в якій, може, я свою туди?..

Я перестав дослухатися. Краєм ока слідкував за тим, як уважно Поля розглядає вулички й будинки. Мені спало на думку, що ми досі їхали Троєщиною — незнайомою мені Троєщиною.

Ось на тому перехресті я ніколи не був. І сюди не доїжджав. Уявлення не маю, що далі за тим кіоском... Що за магазин? Чи там далі житловий масив? Куди веде ця дорога?

Як же мало я знаю про своє місто, про свій район...

Поля, ймовірно, привезе багато вражень про Піттсбург. Як мама, коли вперше потрапила до нього. Але запитай її про Київ... Що там Київ? Про Троєщину запитай — що вона скаже? Мама завжди тільки й ходила, що на роботу та додому. Інколи ми ходили по крамницях, інколи на базар. Та загалом ті самі стежки.

І тут мені спало на думку: доки Поля повернеться, я обійду всю Троєщину (може, навіть Аліна буде не проти скласти мені компанію). І я здивую сестру розповіддю про наш район. Мабуть, це не буде так екзотично у порівняні з тим, що побачить Поля, але я впевнений, що моя ідея їй сподобається. Хіба ж то не вона нарікала: мовляв, піди в обхідну чи поїдь іншою дорогою, і Троєщина для неї — наче інша країна.

Я знову хитро зиркнув на Полю. Той самий сумний погляд... Полю, Полю, ти навіть не підозрюєш про мій задум...

Я не люблю аеропортів. Я в них почуваюся трохи роздратовано. Та, можливо, так почуваються всі подорожні. Гул голосів, брязкання коліщат валіз, рипіння плівки й скотчу, якими замотують багаж...

Поля швидко знайшла дорогу до секції авіаліній, якими вона летіла.

— Ну, я пішла, — видихнула вона.

— Йди, — відповів я.

— Давай, дочко, давай, — тато простягнув їй ручку валізи. — Чекаємо додому!

Ми за татом поводилися, як два бовдури. Тато обтягував на собі теніску. Я нервував так, що відчував, як рухається кадик, і мене це присоромлювало. І лише Поля натомість опанувала себе.

Добре, що ми довго не прощалися. Часу не було. Треба було ставати в чергу, бо людей назбиралося чимало. Ми так само проводжали маму. Вона навіть не встигла нас обійняти. Ці черги, треба зізнатися, дуже допомагають не розридатися при прощаннях. Кожен хвилюється, аби встигнути на літак, і тому менше зважає на свої емоції.

— Ну до зв’язку! — Поля схопила свою валізу й через хвилину рушила за чергою.

Ми з татом ще позаглядали, чи вона правильно пішла. Так, наче ми знали...

Я став навшпиньки й побачив Полину голову. Та вона на нас не озиралася. Навмисне. Я знаю Полю. Вона намагалася демонструвати рішучість і самостійність.

Ми ще хвилин десять постояли. Напруга і хвилювання поволі спадали. Мені навіть подумалося, що це дуже добре, що Поля летіла сама. Їй доведеться й справді набратися трохи рішучості та впевненості.

— Молодчинка, — сказав тато. — Наче все життя літала.

— Угу.

— Додому?

— Як скажеш.

— Слухай, а може, перекусити щось? Вдома гола школа... Перекусити, га? — тато незвично сором’язливо сховав очі. — Може, в той ресторанчик ще раз зазирнемо, що біля нас? Як гадаєш?

— Можна і в той, ага, — мені враз став зрозумілий його задум. Йому не просто сподобалася та офіціантка. Йому вона дуже сподобалася! Мабуть, так само, як мені Аліна. Чого б інакше він ховав очі? Чого б червонів?

— Так, давай у той. Там і справді смачно готують,— підіграв я.

— Тоді їдемо, га? — батько підскочив, як хлопчак.

— Авжеж, — я вдавав, що не розумів його емоцій.

Поля

Я підійнялася по ескалатору і, пройшовши кон­троль, всілася в залі очікування й засумувала. У мене ще був час.

Я намагалася уявити, що роблять тато з Артемом. Мені не хотілося, щоб вони журилися. І все ж я зібралася до нашої мами.

Моєї мами!

Вона на мене дуже чекала, хоча й засмутилися через Артемові проблеми. Та добре, що вони нарешті вирішилися. Артем вибачився перед тим хлопцем. Чи треба було стільки всіх тих документів заповнювати?

Мама так чекала на Артема!

Мені від цього недобре.

Дорогою в аеропорт я весь час сподівалася, що на шляху трапиться якийсь корок, і, можливо, ми застрягнемо на години дві. Або, думала я, почнеться ­злива з градом, і нам доведеться перечекати на узбіччі... Якби ми запізнилися, то я б не полетіла... Тоді б Артем на мене не ображався. Він наче й не ображається, але... Мені зле думати про все, що, здавалося, було вже позаду.

Я вирішила дістати книжку, щоб не мучити себе навалою сумних думок. Змінити я нічого не могла. Навіщо зайве перейматися?

Щойно я поставила наплічник на сидіння й розстебнула блискавку, як перед очима майнули знайомі кольори: червоний, жовтий, зелений!

ЧЕРВОНИЙ, ЖОВТИЙ, ЗЕЛЕНИЙ!

Цього не може бути! Не може бути!

Через кілька рядів від мене сидів Макс. Біля нього — вирішила я — його тато. Але вони мене не бачили.

«Що робити? Що робити? — я стала смикатися. — Якби ж у мене була їхня хусточка... можна було б підійти й віддати. Як же мені підійти? Ні, це неможливо. Я не наважуся!»

Зелений, жовтий, червоний!

Макс!

МАКС!

Я впала на сидіння. Серце бухкотіло. Здавалося, його стукіт чули люди, які сиділи поруч.

Що робити? Підійти? Не підійти? Що робити?

Відчинили наші ворота.

Ще ж зарано!

— Вже можна проходити? — запитав якийсь чоловік.

— Так-так, — кивнув працівник аеропорту. — Щоб устигнути, майже час. Помалу розпочнемо.

— Ромцю, вони відчинили! — гукнула якась мама свого малюка, який бігав туди-сюди поміж рядів.

— Вставай, вставай, — долинало до мене звідусіль.

Я натомість застигла на місці.

Що робити?

Поволі люди збиралися в чергу для контролю й сканування: розстібали годинники, знімали пояси із залізними застібками. Ті, що сиділи біля мене, теж почали підводитися. Я поглянула на свій годинник — час летів, мов скажений. Треба було ставати в чергу.

Червоний, жовтий, зелений!

МАКС!

Люди рухалися.

МАКС!

«Подивися на мене, озирнись... Будь ласка, поверни голову в мій бік! Ну, будь ласка, Максе...»

— Дівчино, не стійте, — сказав мені просто в вухо працівник. — Проходите, ні?

Я завмерла на півкроці.

— Дівчино, проходите? Йдете чи ні?

— Зараз, — різко відповіла я. — Зараз... — випурхнула з черги й пішла до того місця, де сидів Макс. — Зараз, зараз... — повторювала ледве чутно.

Кров гупала у скронях. Щоки палали. Всередині все переверталося.

— Привіт, — видихнула я, підійшовши впритул.

— Павлино! — його тато мене впізнав. — Це ж ти, якщо мене не підводить пам’ять, ти?

— Я.

— Оце так несподіванка!

— Несподіванка, — я немов розгубила всі слова. — Я хотіла сказати, що вашої... — Макс дивився на мене, і я дедалі більше ніяковіла. Вся моя рішучість і сміливість кудись випаровувалися. — Я вашої хусточки не маю із собою. Я побачила вас випадково, я там чекаю в черзі, і захотіла сказати вам, — я попрала її... я вам поверну...

«Що я верзу!» — застигла, почуваючись цілковитою дурепою.

— Та забудь, — усміхався чоловік. — Забудь, Павлино. Ти куди летиш?

— До мами, в США.

— А ми на відпочинок, літо ж уже, — вів Максів тато.

Макс мовчав. Він дивився на мене, але мовчав.

— Так, правда, літо, — мені стало ще гірше. — Літо, так, — повторила я, а Макс і досі не сказав ані слова.

— Ну, мені час, — я помітила, як черга біля посадкових воріт рухалася, мій голос майже затих. «Заговори до мене, — подумки просила я. — Заговори, Максе...». — Час мені, а то пропущу... — я тицьнула пальцем у бік черги. — Йду...

— Бувай, Павлино, — сказав чоловік. — Це була дуже приємна несподіванка.

— Так, бувайте!

«Він так і не озвався до мене... Він так і не заговорив... Максе... МАКСЕ!»

Я поволі прямувала до своєї черги. Підлога втікала з-під ніг: «Приємна несподіванка, — стукало мені в серці, — несподіванка...»

— Чекай, а ти надовго летиш? — це був його голос. — Надовго?

Я уповільнила крок, озирнулася — він ішов за мною. Як же я не відчула?

— Ні, не надовго, — заколотилося мені всередині. — Не надовго, на три тижні. — А ви... ти? — я не знала, що сказати, щоб не виглядати іще дурнішою.

— На два.

— Ясно, — ніяково усміхнулася.

— Подзвони мені, як повернешся, га?

— Я? Тобі? — мені стиснуло в горлі.

— Або давай краще я тобі, — сказав він, діставши телефон, — через три тижні рівно?

— Рівно?

— Ну, якщо ти не проти.

— Не проти, — в моїй голові знову літали трикутники, квадратики, але не чорні — різнокольорові.

— Диктуй номер...

— 096... — бурмотіла я, стежачи за його пальцями.

— Побачимося!

— Так, — ледь вимовила я. — Мені час. Черга...

— До зустрічі, — кивнув він і глянув на мене по-особливому тепло.

Я намагалася не оглядатися на Макса. Хоча важко було стримувати себе. Краєм ока ловила кольори його шапки. Серцем я відчувала його усмішку. Йти стало легше.

«Макс, Макс, Макс....»

В голові тенькало його ім’я. Макс! Невже таке чудове ім’я може бути і в мого меншого братика?

«Макс, Макс, Макс....»

Я ще не полетіла, а мені вже хотілося повернутися. Хоча й до мами дуже хотілося: притиснутися до неї, розповісти їй все-все, що зі мною трапилося. Розповісти їй про Макса.

Я таки не втрималася й поглянула на нього. Він зняв шапку. Його волосся було скуйовдженим. Він усміхнувся й помахав мені рукою.

«Я скоро повернуся! — звучало мені десь глибоко в душі. — Повернуся!»

Я знала, що моє місце було тут: з татом, з Артемом... і Максом.

Мене огорнуло дивне й приємне відчуття — нове відчуття. Так, наче попереду на мене чекало щось, чого не можна осягнути думкою, але можна пережити. У грудях калатало. Палали щоки. Я ніколи раніше так не почувалася...

Коли прилечу, то розповім про все це мамі. Я про все-все розповім мамі.

Може, розповім... а може, й ні...

Травень 2012 — Серпень 2013,

Стейт Коледж, Пенсильванія — Афіни, Джорджія

Якщо ви прочитали цю книжку і хочете поділитися думками про неї, будь ласка, пишіть на e-mail Оксани Лущевської: olushchevska@gmail.com