Інший вид

18

Золтан виринає зі сну й озирається. Сонце падає за гори. Він відчуває, що час повертатися, але йому не хочеться. Він знехотя спускається до річки, переходить її вбрід і йде в бік замку. Міст піднято, ворота замкнені, але його те не турбує. Він спускається в замковий рів і знаходить вхід до таємного коридору. Володар він чи ні? Кому, як не йому, знати всі щурячі нори у своєму замку?

Золтан іде темним коридором. Потім його рука намацала смолоскип на стіні — Золтан довго шукає в кишенях кресало. Нарешті смолоскип спалахнув, затріщав і освітив підземелля. Тут немає смороду, тут тихо і тепло. Муровані стіни, невисока стеля, але Золтанові достатньо. Ці коридори розраховані саме на його зріст. Золтан просто йде вперед.

Ось дверцята. Золтан знає, що вони виведуть до спальні. Це найкоротший шлях, і його не знає ніхто, навіть Мілена. Золтан чує голоси й гасить смолоскип. Хто може розмовляти в його замку? Хіба що Ані та Мілена. —

…ніде нема. Як могло таке статися? — Мілена змінилась.

Це не її голос, вона ніколи не говорила так — різко і владно.

— Може, вийшов назовні? — Ані сердитий, Золтан здивовано дослухається до їхньої розмови. — Чому ти не схотіла його випити?

— Тому що він сам має цього захотіти. Я кохаю його, та тобі цього не зрозуміти. Досить того, що я сама потрапила у твою пастку. Власне, ми обоє потрапили до неї. Де він тепер?

— Нащо він тобі? Хай іде на чотири боки.

— Я тобі вже сказала, що кохаю його, і навіть те, що ти зробив зі мною, не змінить того, що він для мене — все. Ти ж це влаштував, зачарувавши його? Він був молодий, а я старілась. Він сидів над твоїми книжками, а я дивилась, як сивіє моє волосся! Ти і твій клятий Господар! Якби ж я тоді знала…

— Жінку не переробиш, — Ані злостиво блиснув червоними очима. — Він ніколи не кохав тебе. В його жилах тече холодна кров. Йому невідомі пристрасті, бо його очі весь час заглядають за обрій. Я дав йому те, що він хотів, і ти теж отримала те, що хотіла. То оце тепер мені така дяка? Ходімо. Я голодний.

Золтан бачить у щілину, як вони випливли у відчинене вікно й розтанули в місячному світлі. Він заходить до кімнати. Ось його ліжко, товстий шар пилу вкриває шовкову постіль. Золтан знімає одяг і дістає з шафи новий. Сорочка трохи пожовкла, і Золтан думає, скільки ж минуло часу, якщо біляві коси Мілени вкрила сивина. Адже так вона казала? Та зараз коси в неї так само золотаві, як і колись… Про що ж вони говорили?

Він перевдягається й лягає в ліжко. Спати йому не хочеться, його не діймають ні голод, ні спрага. І тільки чорнява жінка з гострим поглядом довгастих темних очей, обведених зеленою фарбою, дивиться на нього. Золтан знає, що то — Хенхенет. Вона сидить на краєчку його ліжка й дивиться на нього з відразою і презирством, та Золтанові до цього байдуже. Йому тепер до всього байдуже. Він торкнувся вічності, що зникла. Якщо зникла Та-Кемет, якщо боги мертві, а імена їхні ніхто вже не пам’ятає, то все інше теж приречене.

Тишу в замку розтинає дитячий плач. Золтан підводить голову. Так, десь плаче дитина. Золтан йде на той звук. Він спускається сходами, йде галереєю до парадної зали. Плач припиняється, але Золтан вже бачить. Мілена й Ані сидять за столом, а на столі лежить тіло дівчинки. Дівчинці років десять — не більше. Не-мертві припали до її рук. Ось Мілена підводить голову — з її рота визирають гострі міцні ікла, з підборіддя стікає кров. Золтан прикипів до підлоги, нетямлячись од жаху. А очі Мілени, що колись так тішили Золтана своєю блакиттю, тепер палають червоним. Мілена сито і задоволено всміхається. Мілена, що колись шкодувала квітку зірвати!

Золтан стоїть і дивиться на нечестиву трапезу. З пам’яті виринули слова: «Хто піднімає руку на Них, той робить справу, милу богам». То Хенхенет так казала. Золтан здригається. Він розуміє, що має вбити Їх, і він знає, як це зробити. В його душі немає страху, тільки огида і лють. Та він спершу хоче дізнатися, що зробив із ним Ані. Йому треба це знати.

— Я бачу, тобі не до шмиги наша вечеря? — Ані дивиться просто на князя, очі його блищать у темряві, як жарини. — Бачиш, Мілено, ніде не дівся наш володар. Саме вчасно з’явився, до трапези.

— Припини.

Голос Мілени холодний і владний. Золтан розуміє, що має боятись, та страху немає. Тільки огида і гнів.

— Мілено…

— Я вже не Мілена. Ти не зрозумів, мій князю?

Вона випливає з-за столу й іде просто на Золтана. Йде? Ні, вона пливе в місячному сяйві, така бажана і прекрасна, що Золтанові робиться якось гаряче біля серця… Але ні. З кутика її рота стікає струмочок крові. Тіло дівчинки на столі, маленькі ручки беззахисно розкинулись. Золтан скидає з себе оціпеніння. «Вони мають владу над серцями», — Хенхенет знала Їх, знає й досі, і вона має рацію. Вони вміють насилати морок, та з цим можна боротись.

— Он як, мій князю? — Мілена сміється, і цей сміх такий жорстокий і страшний, хоч і дзвенить кришталевим дзвоником під темними склепіннями підземної зали. — То ти вмієш опиратися? Дивно.

— Нічого дивного, — Ані злостиво пирхає. — Адже він тепер — один із Зрячих. От тільки не збагну ніяк, хто із Забутих узяв його під своє крильце? Отже, Ані Вам невгодний, так? — циган пригрозив кулаком кудись у простір. — А цей шмаркач сподобався? І цьому чужинцю Ви відкрили Знання? Чи віддали моє? Що я зробив такого, що Ви відняли в мене Знання і Дар? Що?!

— Ти відкрив своє серце Темряві, — Золтан з презирством дивиться на двох не мертвих. — Ти почав служити Темряві.

— Я був присвячений Сетові!

— Але Сет — то не Темрява. То — Тінь. Речі різні, ти не вважаєш?

— Дуже розумний?! — Ані страхітливо зареготав. — Але це тобі не допоможе, май на увазі. І знаєш, чому? Доки ти порпався в папірусах, ти був невразливим для часу. Вони подарували тобі час, я це одразу збагнув, то тільки Мілена думала, що я тебе зачарував, та мені, на жаль, таке не підвладне. Але тепер ти знову почнеш старітися і згодом помреш. А ми з Міленою ще поживемо, бо ти ж знаєш: наш час ще не прийшов. Доки ти дошукувався Знання (от не гадав, що знайдеш!), у тебе не залишилось нічого. Хочеш знати, як то було? Спершу я спожив полонених. Потім — челядь. А ти не чув їхніх криків, ти нічого не бачив — і це теж ціна Знання. Потім настала черга Мілени: вона старілась, а ти ні. Отож вона не дуже й пручалась. А вже вдвох ми впоралися з навколишніми містечками й селами. Мало хто лишився. Ти ж бачив? І ти нічого не можеш нам зробити. Ти ніяк не перешкодиш. Сім століть минуло! З пробудженням, мій господарю!

Циган насмішкувато скривився і відважив Золтанові глибокий уклін, кров з його рота скрапнула на долівку.

— Замовкни, — скривилася Мілена. — Ти огидний. Послухай мене, мій князю. Кинь своє мудрування і приєднуйся до нас. Темрява така лагідна, і так солодко плавати в місячному світлі!

— І вбивати?

— А, ти про це? — Мілена зневажливо махнула рукою. — Це просто їжа. Власне, ти ж все одно не можеш нам завадити? Ми просто інші, але поглянь: моя краса стала ще яскравішою.

— Ні, — Золтан холодно оглядає Мілену. — Ти втратила те, що я в тобі любив.

— Що?

— Душу. Ти — не моя Мілена. Ти нечисть. Але я винен…

— Ти ніколи не цікавився душею, то чому вона почала турбувати тебе тепер?

— Не знаю. Може, я став старшим.

Мілена засміялася. Золтан не хоче бачити її — те, що опанувало її тіло, страшне і хиже, спостерігає за ним очима його дружини, і князеві не хочеться на це дивитись.

— Князю мій, світе мій, не кидай мене тепер, — Мілена благально простягає до нього руки. — Ми можемо бути разом навіки, ти ж уже знайшов те, що шукав, то що тепер робитимеш? Нікого вже нема з тих, кого ти знав, — нікого, окрім мене та Ані. Тобі буде самотньо доживати отут, старітися, а куди ти звідси підеш? Ти ж не знаєш головного: клятий Титус замкнув нас всіх тут, і ти теж не…

Золтанові не хочеться слухати її. Він виходить із підземелля, лишаючи там двох проклятих, іде замком. Коридори й зали смердять вогкістю і пилом — і ще чимось, Золтан вже знає, що то запах із підземелля, і ним тепер просякнутий весь замок.

— Сім віків минуло… Цього не може бути, — Золтан намагається уявити собі стільки часу — і не може. — Як таке могло статися? Там бракує однієї сторінки, тому я не знаю, що мені тепер робити… Та сторінка — ключ до всього, без неї закляття безсиле, та її нема, і де шукати?

Відчай охопив Золтана. В книзі бракує сторінки — одного-єдиного листка папірусу, та то — ключ до всієї книги, без того листка все, що він знає, безсиле. А ту сторінку нема де взяти, невідомо, коли і де загубилася вона в просторах тисячо літь, що минули. Немає виходу.

— Ти дурень, — Хенхенет роздратовано жбурляє в нього один зі своїх браслетів. — Якби ти знав, як ви мені всі набридли! Обранці, ти, клятий Ані і твоя вівця Мілена. Стільки часу минуло, Анубіс, либонь, вже вуха собі погриз, виглядаючи мене біля брами, а я стримлю тут із вами і навіть не бачу, заради чого! Ви все одно дурні й невіри, хоч скільки перевтілень, нема з вас користі ніякої — ні з тебе, ні з тих. Чого ти никаєш залами, як сновида? От скажи мені: що тепер не так?

За час, що Хенхенет провела поряд із Золтаном, вона іноді сварила його, та ще ніколи — отак. Щось роздратувало її, і Золтан, дослухавшись до її вигуків, починає розуміти щось зовсім нове для себе. Обранці?!

— То ти знала?! — Золтан піднімає з підлоги браслет жриці, ледве стримуючись, аби не кинути ним їй в голову. — Ти знала, що минуло стільки часу?

— Авжеж, — зневажливо всміхається Хенхенет. — А інакше навіщо б я ошивалася тут? Чи ти гадаєш, що мені тутешній клімат припав до смаку? Зміг би ти прочитати папіруси, якби я не стояла в тебе над душею? Чи ти уявив, що сам до всього дійшов? За всієї поваги до твого князівського звання, сам ти міг би хіба що дівок псувати та мечем махати, а ночами скімлити на місяць. Хоча, звісно, потяг до пізнання в тебе є, тому я тут. Сядь, не стовбич.

Золтан покірно сів. Голова йому трохи паморочиться, і він відчуває, що голодний. Боже милий, сім століть! І весь цей час ті, в підземеллі, були тут, спустошували його край. Він виявився поганим володарем, бо не захистив людей, що покладалися на князівську волю і владу.

— Це, бач, інший бік влади, — Золтан замислено дивиться в камін, де хтось розпалив вогнище. — Вони корилися мені, а навзаєм я мав захистити їх. Та я про це не думав тоді. А тепер запізно…

— Тебе знову заносить не туди, — Хенхенет осудливо хитає головою. — Ви, люди нового світу, страшенно непрактичні. Про що ти думаєш? Минуле минулося, виправити нічого не можна. А воля богів — священна, і настав час виконати її. Чи ти думаєш, що я мозолилася з тобою задля твого гарненького личка? То я бачила кращі.

— Чого ти хочеш від мене?

— А, то ти аж тепер завважив, що я таки чогось хочу. Я знала, що рано чи пізно ти це помітиш, і ось бач, не минуло й тисячі років, як ти збагнув, що я чогось хочу. Добре, що ти не мій чоловік.

Золтан дивиться на жрицю, наче вперше бачить. До цього часу всі їхні розмови зводилися до читання і тлумачення священних текстів, і говорила з ним Хенхенет так, як були написані ті тексти — велемовно, зате ввічливо. А тепер вона свариться з ним, як звичайна собі жінка.

— Я знаю, про що ти думаєш, — Хенхенет уїдливо всміхнулася. — Тільки дурень може припускати думку, що, протинявшись між світами кілька тисяч років, я так нічого й не навчилася. Тому говоритимемо як люди. Хоча, звісно, ні тебе, ні мене назвати цілковито людиною не можна. Я, як сказав той молодик, — привид. Ач, нахаба який! Але, звісно, щось у цьому є… А ти — хто його зна, хто ти. То чого ти казишся тепер?

— Бракує сторінки, — Золтан гортає фоліант. — Саме там, де має бути написано про Обраних, бракує сторінки. Час Відступника ось-ось настане, а я не відчуваю в собі достатньо сил, щоб подолати його. Де мені шукати тих Обраних?

— Вони вже тут, — Хенхенет гостро поглянула на Золтана. — І вони… не дуже тобі сподобаються. Вони дуже дивні. Так само, як і ти. Але ти все одно не можеш покинути замок.

— Чому?

— Тому що один бовдур наклав на нього закляття, — Хенхенет вже біля вікна, місяць просвічує крізь її тіло. — Коли Мілена з Ані розпочали свій бенкет, села й містечко спорожніли. Люди частиною померли, частиною — долучилися до не-мертвих, та все сталося дуже швидко. Не гризися, ти нічим би не зарадив, тільки наклав би головою, а я не могла цього дозволити. І коли пошесть вже мало не вихлюпнулась у долину, захожий чаклун наклав закляття на замок і всіх, хто в ньому.

— Але ж я виходив сьогодні, ходив біля річки!

— А далі — не пішов би. В долину для тебе немає дороги, там виросло велике місто. Але й ті двоє не можуть піти далі, а довгі роки голодування ослабили їх. Та, окрім них, є й інші, вони сидять голодні й божеволіють у своїх норах.

— І що тепер?

— Тобі треба зустрітися з Обранцями.

— Але як?!

— Як — не питання, а от коли… Вони вже стоять на порозі Знання, і як тільки істина відкриється їм, я поведу тебе до них.

— А чому не зараз?

— Тому що вони ще не готові, — Хенхенет роздратовано смикає себе за волосся. — Стільки перевтілень, стільки століть — а вони все одно не готові! Шмаркачі, самі дурниці в головах… З іншого боку, а про що вони мають думати? Молоді, гарні… Я перетворююсь на стару буркотливу відьму. Чого витріщився? Я надто багато часу провела з вами, аби не дратуватися самим цим фактом.

— Я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — Золтан важко зітхнув. — То це так тепер люди говорять?

— А ти як гадаєш? — Хенхенет задумливо дивиться на місячне світло. — Світ змінився, Золтане.

— Він і раніше мінявся. Ти сама казала, що з часів Та-Кемет світ інший.

— Ти не зрозумів. Світ зараз не просто інший. За останні два століття світ змінився повністю, змінився так, що не впізнати.

Люди стали іншими — хоча, звісно, жити їх спонукають ті самі пристрасті.

— Я не розумію.

— Ще б пак! Та нічого іншого я не скажу.

— Я не хочу тут залишатися, — Золтан теж іде до вікна. — Мені хочеться побачити світ. Скільки залишилося часу?

— Менше, ніж ти думаєш, — Хенхенет пильно дивиться на Золтана. — Мені бракуватиме тебе. Але я так втомилась! Тисячі років минуло, мій світ, який я знала, зник, померли всі, кого я любила, я й сама померла, і моє висохле тіло покоїться в пісках. Немає більше священного міста Бубастіс, і богиня-кішка Баст говорить зі мною все тихіше, бо мало хто пам’ятає її і вимовляє її ім’я. Ти ще пізнаєш це — самотність і відчуття непоправної втрати, але меншою мірою, бо тепер ти знову серед смертних. А я… Залишився тільки Ані, і я маю бути тут, доки тут він.

— Чому?

— Тому що він — мій брат, — Хенхенет опускає погляд. — Я не казала тобі раніше, але це так. Ми двійнята, одночасно прийшли у світ, і мене присвятили Баст, а його — Сетові. Так часто робили з двійнятами в мій час, і коли нам було по сім років, нас розлучили. Мене забрали жриці Бубастіса, а він став служкою в храмі Сета в Мемфісі. Ми іноді бачились у дні храмових свят, чи коли помирав хтось із сім’ї фараона або сам фараон — на моїй пам’яті їх померло аж три… Хтозна й де мій брат знюхався з демоном, який зробив його тим, ким він є, але спокутувати його гріх маю тепер і я, і доки він продовжує своє нечестиве існування, дорогу до брами Анубіса для мене закрито. Я сама так вирішила, аби прокляття, що його накликав на нашу кров дурень Ані, на нас і закінчилось. У мене були ще брати й сестри, і вони були звичайні собі люди, мали дітей, потім онуків, і через злочин Ані всі вони могли постраждати, боги могли проклясти всю нашу родину, а так…

— І за стільки років Ані не знає, що ти теж тут?

— Той, хто п’є кров, перестає бути Зрячим, — Хенхенет вдивляється в Золтанове обличчя. — Дар покидає його, так боги карають Відступника, забираючи в нього те, що дали. Для Ані це стало несподіванкою. Він уявити собі не міг, що перестане бачити духів, чути голоси, що звучать в серцях смертних, і одкровення богів. О, він і досі вважає, що з ним вчинили несправедливо.

— А ти? Як ти?…

— А що — я? Фараон, почувши про легіони не-мертвих, яких наплодив мій дурнуватий брат, наказав знищити всіх. Та було пізно, бо їх стало надто багато, вони вже були скрізь. А завойовники не дрімали, от тільки потрапили не на той бенкет… Зараза розповзлася світом, і нубійці, і перси пізнали жах перемоги в Та-Кемет, і тікали геть, та було запізно і для них. І тоді фараон покликав мене та Єйє, жерця Амона, і наказав спитати богів, як нам вчинити з Ані. І боги дали нам відповідь, та вона не задовольнила фараона. Семеро прийдуть і виконають волю богів, та прийдуть не скоро. Тоді я поклялася, що очей не спущу з Обранців у всіх їхніх перевтіленнях, пасучи їх, як отару, доки вони не зберуться всі. І тепер це сталося, а отже, час Відступника настав.

— Гадаєш, ми його подолаємо?

— Він став дуже сильним. Сила не-мертвих зростає з кожним прожитим роком, Ані прожив чотири тисячоліття. Не знаю, чи ви всі здолаєте його, — Хенхенет задумливо крутить на руці браслет. — Бачиш, Золтане, люди цього часу не вірять в богів і духів, отож і те, що втілює в собі Ані, для них теж не існує. Обранці такі самі, переконати їх досить важко. До того ж, на замку лежить закляття, і через це жоден смертний його просто не бачить.

— Закляття?!

— А ти як думав? Доки ми з тобою вивчали книгу, мій брат і твоя дружина розважались, як собі вміли. І коли вже нікого майже не лишилося, лиха година принесла Титуса. Я казала старому дурневі, аби лишив усе, як є. Та хіба він мене слухав?

— Титус? Хто це?

— Ти багато пропустив, мій князю, — Хенхенет пропливла до каміна. — Підкинь дров, бо вигасне, застудишся і схопиш нежить — бач, який каламбур виходить?

Вона вдоволено захихотіла, втішена власним дотепом, та, раптом схаменувшись, продовжила:

— Так от, щодо Титуса… Він і досі десь тут, я його відчуваю. І завжди був тут, якщо ти мене розумієш.

— Не розумію.

— Не прикидайся більшим дурнем, ніж ти є. Згадай, про що ти читав.

— Але…

— Те, що годилося для Та-Кемет, годиться для всього світу.

Читай!

— Ось, знайшов: «Кожне місце, зв’язане духом людської спільноти, має свого Охоронця, що виростає з молитов, сліз і сміху тих, хто живе там. Охоронець зв’язаний з богами і людьми, він є Міст між ними, і залишається там, де з’явився, навічно, доки існує світ. Його ім’я відомо лише богам, а для людей він має інші імена. Він приходить, коли його кличуть, і йде, коли вважає за потрібне. Охоронець є духом місця, він вміє читати в серцях людей і знає, як чинити з Відступниками. Охоронець не має власної волі — тільки волю Ра виконує він, та робить це так, як вважає за потрібне…» Ти хочеш сказати, що Титус, про якого ти говориш, — Охоронець?

— Так, — Хенхенет дивиться на вогонь. — В Та-Кемет їх добре знали, приносили їм жертви і вміли з ними говорити. Іноді вони показувалися людям — і виглядали по-різному: іноді мали вигляд жінки, іноді — чоловіка, але в часи розквіту їх демонами, і тих, хто вмів говорити з ними, палили на вогнищах як єретиків і відьом. Боги розсердилися на людей і посилали їм хвороби і війни. І за тими клопотами люди забули про Охоронців, та Охоронці не забули про людей. Просто з часом більшість із них перестали з’являтися людям, а тутешній, бач, впертий. Старий дурень!

— І я не можу піти звідси?

— Можеш. Я навчу тебе як, — очі Хенхенет блищать в темряві. — Але тоді закляття впаде, і Обранцям стане зовсім непереливки, бо Ані до них дістанеться враз.

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не може прийти сюди або піти, бо закляття впаде. Двадцять п’ять років тому сюди пролізла дурна сільська дівка — випадково, впала в річку і течія винесла її просто до входу в підземелля.

— І що?

— Мілена з Ані змогли покинути замок і добряче попоралися в навколишніх селах. Тепер є те, що є, — Хенхенет роздратовано підводиться і знову йде до вікна. — Тепер, бач, їм вільно ходити не тільки замком, а й навколишніми дорогами. Ось тільки в долину їм зась, та тобі від цього не легше — тобі теж зась.

— Чому?

— Всемогутня Баст! Що я роблю поряд з цим дурнем?!

Відступникові нема дороги в долину, тому що там місце, де сходяться погляди богів. Відступникові там не місце, а Ті, що з Ним, туди приходять тільки вночі — але зайти не можуть. Часом вони харчуються забродами, як сьогодні, та здебільшого сплять.

Золтан її вже не чує. Інший голос говорить з ним зараз, і чудові чорні очі благально дивляться на нього. Золтан зачудовано розглядає обличчя, що виринуло перед ним, — не таке гарне, як у Мілени, та йому байдуже до краси. Очі дівчини, як чисті озера, ваблять його. І він відчуває нестримне бажання покинути старий замок і піти у світ, вдихнути новий вітер, і нехай би дівчина, якщо тільки вона десь є, тримала його за руку. Він хоче побачити цей новий світ, а там нехай буде як буде.

— Я хочу піти звідси.

Хенхенет насмішкувато примружилась.