Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

ІНСПЕКТОР І НІЧ

Якщо вам хтось скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене. А ще краще — пошліть його під три чорти.

О пів на восьму ранку. Я чекаю, поки задзвонить телефон, і, щоб згаяти час, вивчаю пейзаж за вікном: темрява грудневого ранку, вуличні ліхтарі, що ледь блимають у пітьмі, потоки дощу, якими вітер захльостує шибку, і до всього цього ще й віддзеркалення моєї власної фізіономії. Одне слово — світле обличчя на світлому тлі.

Стою й чекаю, поки задзвонить телефон, але не нервуюся від нетерплячки, бо нічого особливого не має відбутися — просто маленька інтимна зустріч із мерцем. Взагалі-то мерці — моя постійна компанія, хоч вони завдають мені безліч прикростей. І найгірше, що перерва між усіма цими історіями ніколи не буває досить тривалою для того, щоб ти зробив щось корисне. Наприклад, пішов підстригтися або замінив оту лампочку, що засліплює очі своїми сорокома ватами, чи бодай зняв зі стіни отого прикордонного собаку з хитрою посмішкою й фіолетовою шкурою.

Телефон усе ще мовчить. Відводжу погляд од вікна й іду по канцелярії між чотирма порожніми письмовими столами. В цій кімнаті нас працює четверо інспекторів, та я рідко коли бачу решту трьох, як і вони мене, бо кожен заклопотаний своєю черговою справою. Замість них завжди є столи, і ці порожні письмові столи, ще коли вони освітлені сяйвом згаданої лампочки, надають кімнаті чудового затишку. Того особливого затишку, від якого тебе сповнює бажання задрати голову, як отой собака на стіні, й голосно завити.

Я встигаю затамувати в собі цей вияв атавізму й лише зсовую на потилицю свого капелюха, що моєю потаємною мовою означає: вище голову, друже, й дивися на світ веселіше.

Отже, намагаюсь дивитися веселіше й навіть починаю тихенько насвистувати. Насвистую я ту саму одвічну пісеньку, мою пісеньку, тобто не твіст і не рокк, а якесь танго, ще старомодніше, ніж мій плащ. Я насвистую й змахую над столом у старовинному ритмі двома пальцями, і поступово мої два пальці перетворюються на двох чоловічків — вона і я, — двох маленьких чоловічків, які кружляють на письмовому столі, а це вже не письмовий стіл, а літній танцювальний майданчик, на якому почалася вся та історія…

Танцювальний майданчик… Саме слово достатньо свідчить про серйозність випадку, бо я в танцях такий же жвавий, як і труп у тому місці, що мені належить його відвідати. Це сталося на морському узбережжі… Так само, як з Павлом і Віргінією, тільки серед будинків відпочинку. Гучномовець ресторану передавав одну й ту саму мелодію. Мабуть, це була остання платівка, яка ще не зовсім зіпсувалася. Гучномовець ревів одну й ту саму мелодію й того вечора, коли нас познайомили — мене й дівчину. Інші скористалися музикою й пішли танцювати. А ми вдвох лишилися за столом. Дурна історія — коли, провівши стільки допитів, ти не можеш путньо ні про що запитати. Щоправда, й вона не дуже допомагала мені в цьому. Тільки дізнавшись, де я працюю, упівголоса сказала: «Певно, жахливо дивитись на життя тільки з темного боку». До тієї миті мені б і на думку не спало, що я дивлюся на життя лише з його темного боку. Але дівчина була вчителька і, мабуть, краще розумілася на цих справах. Гучномовець захлинувся, потім знову загорланив те саме. «Якщо хочете, потанцюємо», — запропонувала вона. «Хочу, та не вмію», — відповів я. «Нічого, спробуємо». А внизу, в темряві, шуміло море…

В цю мить нарешті озивається телефон, і я, ще не встигши одірватися від своєї історії, піднімаю трубку й машинально бурмочу:

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

Потім знову насовую на чоло капелюх. Цей жест моєю потаємною мовою може означати багато що, але в даному випадку означає: «Борись за справу, годі займатися дурницями». Знімаю на ходу з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки спускаюсь сходами, але танго й далі вперто звучить у моїх вухах, зовсім так, як тоді на літньому танцювальному майданчику, і та історія не хоче вивітрюватися з моєї голови, тому все, що я роблю, я роблю машинально, силою звички. Інакше кажучи, моя мелодія заважає мені діяти як свідомому оперативному працівникові й перетворює мене на автомат, який киває своїм колегам, що зібралися у дворі, сідає на заднє сидіння спеціального автомобіля, який уже чекає із заведеним мотором, розлягається на спинці, наскільки тісний простір дозволяє подібну розкіш, і насовує капелюх на обличчя, щоб ізолюватись від усіх тих знайомих і не дуже приємних речей, якими починається робочий день, і хоча б ще кілька хвилин подивитись на ту пару вночі на літньому танцювальному майданчику.

Мотор починає торохтіти на першій швидкості, і ми рушаємо. Заплющивши очі в мороці під капелюхом, я потроху повертаюсь до свідомості, але й далі сиджу отак напівлежачи, бо, й не розплющуючи очей, бачу все, що навколо мене: спини шофера й лейтенанта з науково-технічного відділу, два жовтих промені фар, що ледь-ледь прорізають темряву, сивий ряд фасадів, що невиразно проступають у сутінках світанку.

Машина якийсь час повзе, потім спиняється. Навіть не дивлячись, я знаю, що ми біля будинку судового лікаря. Навіть не дивлячись, я знаю, що в цю мить саме він і ніхто інший відчиняє дверцята машини й, стогнучи, влаштовується на сидінні поруч мене.

— Ну й погодка, га?

Запитання, судячи з усього, звернене до мене. Ліниво відсовую капелюх на його звичайне місце і без особливої цікавості дивлюсь на віртуоза розтину трупів.

— Твоя професія не потребує ні променів, ні фіалок, — зауважую я, коли машина рушає знову.

— Я не згоден з тобою, хлопче. Промені й фіалки потрібні кожному. І, звичайно ж, ситний сніданок. Я добряче перехопив. Перш ніж вийти, я завжди як слід заправляюсь. Особливо в таку погодку.

Ті теревені про користь сніданку для мене не нові. Слухаю їх неуважливо й необачливо виймаю з кишені пачку цигарок. Фатальна помилка, бо я відразу ж чую знайому репліку:

— Та пригости ж!..

— Чи ти, бува, не кинув знову курити?

— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.

Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.

— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.

Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:

— Кидай і ти!

— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…

— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.

— Але ж ти не чув продовження.

— А саме?

— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…

Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:

— Ну, й що ж потім?

— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.

— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.

Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.

— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда, ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі твої колеги…

Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:

— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.

Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.

— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.

Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна. Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки. Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат. Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.

Входимо, переступаємо кілька сходинок і опиняємось у просторому темному холі. Це одне з тих традиційних приміщень, що символізують колишній буржуазний добробут і правлять головним чином для того, щоб спіткнутися об нагромаджені в напівтемряві меблі. На щастя, зараз меблів немає. Єдине, що я помічаю в сутінках, це постать міліціонера біля одних з дверей. Професійне чуття підказує мені, що треба йти саме туди.

Отже, це кімната, яка віднині називатиметься «місцем події». Місце події досить просторе, але враження про простір немає, бо все геть захаращено здебільше зовсім зайвими меблями: два гардероби, один величезний, із дзеркалами, другий — без дзеркал, комод з мармуровою плитою, кілька столиків, на які навряд чи можна щось поставити, бо вони й так ледве утримують рівновагу, велетенська псевдояпонська ваза, туалетний столик з круглим дзеркалом, що пожовкло від часу, крісла й ослони, два фікуси обабіч дверей, що ведуть у зимовий сад, і ще безліч інших речей, які я утримуюсь перераховувати, щоб не впадати в натуралізм.

Серед усієї цієї маси фамільних меблів вирізняються кілька з них, які, очевидно, претендуватимуть на певну роль у нашій історії. Важкий полірований стіл. На ньому — коробка цукерок, напівпорожня пляшка коньяку, дві недопиті чарки, одна — майже повна, друга — майже порожня. Біля столу — стільці, також два. У протилежному кінці кімнати стоїть масивне двоспальне ліжко. Над ліжком у рамці велика фотографія імпозантного чоловіка. На ліжку випростався сам «оригінал».

Завважую, що поза чоловіка досить стражденна. Надто коли взяти до уваги, що йому так лежати вічно або — не будемо перебільшувати — поки він зовсім не зітліє. Не подобається мені й вираз його обличчя, що не має нічого спільного з упевненою посмішкою на портреті. Хоч, між іншим, і та фотоусмішка теж не дуже подобається мені. В ній щось нахабне й визивне. Якщо долучити цю усмішку до навколишньої обстановки, можна дійти висновку, що господар у минулому був загалом задоволений своєю долею.

Оглядаючи пейзаж, я не забуваю одним оком стежити за маневрами свого приятеля — судового лікаря. Ця обережність зовсім не зайва, бо коли Паганіні схиляється над тілом, твердо вирішивши встановити діагноз, я дуже своєчасно вигукую:

— Лікарю, тільки не торкатися…

— Я знаю свою справу, хлопче, — бурчить віртуоз і відсмикує руки.

— Я й не сумніваюсь… Останнього разу на ножі вбивці ми знайшли стільки твоїх відбитків, що, коли б я хотів скоротити слідство, міг би спокійно затримати тебе.

За спиною в мене спалахує блискавка фотоапарата. Потім — друга, третя. Лейтенант знає своє діло, як, зрештою, і всі інші. Початок огляду. Початок нової справи. Початок нового робочого дня.

Колись геніальні детективи одним орлиним поглядом встановлювали все, в тому числі й прибране ім'я вбивці. А нам судилося просуватися черепашачими кроками. Загальні знімки. Вузлові знімки. Деталі. І писанина. Статичний огляд. Динамічний огляд. І писанина. Відбитки пальців. І писанина. Аж поки збирається цілий альбом сімейних знімків і документів, де бракує лише найважливішого: вбивство чи самогубство.

— Убивство чи самогубство? — повторюю я, цього разу вголос.

— Це скажеш ти, — бурчить судовий лікар.

— А коли настала смерть? — запитую я, дивлячись на будильник на нічному столику.

Будильник цокає виразно, металевим звуком, на відміну від годинників у романах, які спиняються саме в зловісну мить.

— Коли настала смерть? — повторює лікар, чухаючи тім'я, й додає:— Близько опівночі.

— Причина?

— Відчуваю запах гіркого мигдалю, — зауважує Паганіні.

— Це мені нагадує дитинство, — кажу я…

— А мені — ціаністий калій, — знизує плечима лікар.

— І ще щось скажеш?

— Потім. Взагалі, пиши — самогубство. Якщо ж тим часом з'явиться вбивця й зізнається у злочині, ми виправимо акт… А можеш піти й зворотним шляхом: шукай убивцю, якщо ж не знайдеш, напишемо, що це самогубство.

Тут мій приятель зненацька уриває свої мудрі поради і, напевно, осяяний раптовою ідеєю, наближається до столу й заміряється на майже порожню чарку.

— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.

Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:

— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.

— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?

— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.

Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над очевидними речами.

— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати вбивство.

— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити, хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.

При цьому я повертаюсь до Паганіні спиною, щоб він міг спокійно обнюхувати чарки, й виходжу в хол.

— Хто ще тут мешкає? — запитую міліціонера, який усе ще стоїть у напівтемряві.

— Ліворуч — кімната Димова, адвоката. А тут праворуч — Баєвих.

— Оце й усі мешканці?

— Ні. Внизу, у підвалі, є ще люди…

Треба подивитись на цей підвал. У підвалів завжди підозрілі біографії. Таємні двері. Підземні ходи. Адже підвал — необхідний атрибут кожного роману.

Спускаюсь сходами й опиняюсь у вузькому коридорі, свіжопобіленому й освітленому приблизно так само яскраво, як і мій кабінет. У коридорі троє дверей. Стукаю в перші, і вони зненацька відчиняються. Настільки зненацька, що в мене таке враження, ніби господарка підслуховувала під самими дверима.

— Ах, товаришу начальник, заходьте. Я — Катя, товаришка Катя, мабуть, вам уже казали. Хотіла навіть піти нагору, щоб бути до ваших послуг, та мені наказали чекати тут…

Заходжу в кімнату й побіжно оглядаю обстановку. Тут так само захаращено, як і в мерця, з тою лише різницею, що меблі гірші й на стіні замість портрета витертий килим. На килимі витканий чудовий лев, що продирається між велетенськими стручками зеленого перцю, якому, напевне, судилося зображувати рясне листя диких джунглів. Поки я споглядаю образ благородної тварини, за спиною в мене не вщухає воронячий голос:

— … Який жах, чи не правда, хоч покійний Маринов і не був запашною квіткою, але все-таки так несподівано… чи не правда… хочу побачити, як витріщить очі моя подруга Мара, сусідка, вона любила повторювати: цей чоловік, мовляв, не старіє… всі ми старіємо, хто швидше, хто повільніше, а він, покійний Маринов, щоправда, хоч і дуже ласий до дівчат, усе молодшав і…

— Зачекайте, повільніше, — спиняю я її, раптово обертаючись. — Давайте по черзі: перше, друге, третє…

Жінка якусь мить спантеличено дивиться на мене, роззявивши свого великого рота й вилупивши очі. Вона, мабуть, уперше чує, що можна розмовляти так, за планом: по-перше, по-друге й по-третє. Потім відступає:

— Як накажете, товаришу начальник. Як буде найправильніше. Я й Марі люблю розповідати…

Знов починається.

— Зачекайте, — кажу я, щоб зупинити цей словесний водоспад. — Перше: відколи ви знаєте Маринова?

— Відколи я його знаю? Хіба ж я пам'ятаю — відколи? Років тридцять, навіть більше… Я ще була дівчиськом, коли приходила в цей будинок, звісно, не такий занедбаний, як ви його бачите сьогодні, а в заможний будинок, з плюшевими канапами й килимами, гіпсовими стелями й паркетом, який не гидко було б лизати і язиком, бо ми прибирали разом із Марою, моєю подругою…

— А що робив Маринов?

— О, в нього була гарна професія, та й небіжчиця пані залишила йому достатньо грошенят…

— Що він робив? — терпляче повторюю я.

— Він був детективом. З тих, приватних детективів, яких колись наймали стежити, хто з ким плутається й таке інше, тільки ці справи робили дрібні рибки, такі, як отой Димов, а пан Маринов сидів собі в кабінеті й лише давав розпорядження: ти підеш туди, ти робитимеш те… Він і нам здорово допікав, треба було мати шість рук, щоб догодити йому, і скільки разів я кликала на допомогу Мару, про яку, здається, я вам уже казала…

Перше, друге й третє? Поки скажеш перше, ця жінка вже торохтить сто перше. Вона ллє свій водоспад, живий літопис кварталу, розкриває й закриває свого великого рота, наче риба, що задихається без води, довго й докладно пояснює, що було колись і стало, потім, як Маринова ущільнили, і як, щоб до нього не підселили чужих, він дав притулок у себе в будинку своєму колишньому агентові Димову й колишньому бухгалтерові Баєву, і яку роль відіграли в усій цій історії дві нерозлучні подруги Катя й Мара.

Вона вивергає свій водоспад, і їй немає діла до того, що тебе цікавлять лише кілька конкретних питань: хто, кого, як, коли й за що і що з усіх відповідей поки що є тільки одна-єдина: випростаний вгорі на ліжку труп.

— На які кошти жив Маринов? — встигаю запитати я під час одної з пауз, коли жінка переводить подих.

— Таж брат регулярно надсилав йому з-за кордону долари. Цей чоловік не міг поскаржитися на брак грошей, він недавно тільки взяв за свою віллу більше десяти тисяч і, напевно, навіть не доторкнувся до них, бо…

— Заждіть, — підношу я руку. — А чому ж він, по-вашому, покінчив життя самогубством?

— Чому?

Катине обличчя набуває таємничого виразу. Вона довірливо схиляється до мене й шепотом, який можна було б почути і в центрі міста, каже мені на вухо:

— Якщо ви хочете знати мою думку, то це не самогубство, а вбивство…

Сповнений вдячності, я, в свою чергу, схиляюсь до жінки й так само довірливо пошепки запитую:

— А чи не ви вчинили його?

Катя здригається, наче ошпарена:

— Чи не я?..

— А хто ж?

— Баєв, хто ж іще! Весь квартал знає, що дружина Баєва плуталась з Мариновим заради всякого закордонного ганчір'я та іншого непотребу, і вони з Мариновим не могли терпіти один одного, і… я ще раніше хотіла вам сказати, але вже почала була забувати: цього ранку Баєв, здається, щось шукав у кімнаті Маринова.

— Звідки «здається»?

— Хіба ж ви не знаєте, що його тіло виявили ми вдвох із жінкою, яка прийшла збирати гроші за електрику. Вона вирушила по квартирах ще з сьомої години, а Маринов завжди залишав мені гроші, щоб його не будили, а цього разу забув залишити, і ми з тією жінкою піднялися вгору й постукали, а що ніхто не озивався, натиснули на клямку, бо двері були незамкнені, ввімкнули світло, і я встигла побачити скрізь скляну стінку зимового саду спину Баєва, який щойно вислизнув, і можу поклястися, що це була спина Баєва, він був у літньому пальті в клітинку, я добре бачила його при світлі лампи, незважаючи на те, що він квапився дременути…

— Отже, ніхто інший, як Баєв.

— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку, можливо, що й Димов.

— Невже Димов?

— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…

— Чи грали вони в нарди учора ввечері?

Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:

— Я не чула.

— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться вгорі?

— Чутно лише, коли здіймають гамір.

— А що ви чули ввечері?

— Нічого.

— Голоси, кроки — нічого?

— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.

— Хто ще мешкає тут, унизу?

— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й працьовиті…

— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.

— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати за нігтями й сварити між собою людей…

Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою людей.

З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в перші двері.

До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими. Дехто з моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих авторам, які прагнуть більшого гонорару.

Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною — Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим. Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений ніс?

— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.

Фатальна дама й справді вдягнена для виходу. Гарний темно-синій костюм з ґудзиками, що імітують античні монети. Шик і запах «Шанеля» або чогось іншого закордонного.

— Ніякого арешту немає, — кажу я добродушно, заходячи в кімнату. — Просто формальність. І це стопроцентно на вашу користь: утратите десять хвилин зараз, аби не втрачати завтра дві години на те, щоб іти в управління.

Дора оцінює мою добродушність і робить милу усмішку:

— Ви дуже люб'язний. Заходьте.

Саме це я й роблю. Кімната не дуже велика й умебльована зі смаком. Нова спальня з червоного й білого дерева з велетенським гардеробом, що займає половину приміщення. Скатертини іі серветочки зі штучного шовку всіх барв веселки, плюс іще якісь кольори, не властиві цьому атмосферному явищу. На столі — фотознімок у бамбуковій рамці. На знімку — літній чоловік з повними щоками, неначе він готується надувати повітряну кулю.

— Ваш батько? — кидаю, недбало показуючи на знімок. — Ви схожі.

— Ні, мій чоловік, — зніяковіло відказує Дора.

— Ох, ці нерівні шлюби!.. А втім, якщо не секрет, навіщо ви вийшли заміж? Щоб одержати оцю велетенську шафу чи заради софійської прописки?

— Ви зовсім не люб'язні, — сердито закопилює губу молода жінка. — Я помилилась. Мабуть, я дуже наївна. Завжди помиляюсь.

— Як — завжди? Невже з Баєвим теж?

Вона хвильку мовчить. Потім знову всміхається.

— Чи дозволите мені викурити цигарку?

— Я тільки-но хотів просити вас про те саме… — галантно зауважую і з готовністю виймаю пачку. Пригощати гарну жінку й дозволяти лікареві вибирати найм'якші цигарки — це не одне й те саме.

Дора театрально тримає цигарку між пальцями, випускає цівку диму крізь напомаджені губи й високо закидає ногу на ногу.

— Звідки ви довідались про прописку?

— Звичайний здогад, — скромно відповідаю я і так само скромно дивлюсь на оголені коліна.

— Ви — небезпечна людина.

— Ви кажете це, переконані, що ви самі теж небезпечні, — посміхаюсь я, знову багатозначно поглядаючи на її ноги. — Та повернімось до справи. Які були стосунки між вашим чоловіком і Мариновим?

— Не блискучі. Але й не зовсім погані.

— Дехто іншої думки.

— Люди завжди перебільшують. Особливо такі, як оте базікало Катя.

— А в чому, на вашу думку, причина того, що ці стосунки були не зовсім… добрі?

— Не можу вам сказати. Якесь давнє непорозуміння. Вони знайомі дуже давно.

— Ваш чоловік колись працював у Маринова, чи не так?

— Здається…

— А чи не здається вам, що Маринов виявляв до вас певні симпатії?

— Мало таких жінок, до яких би він не виявляв симпатій, — вибачливо посміхається Баєва. — Подеколи він фліртував і зі мною… Це було не дуже приємно моєму чоловікові, але з таких дрібниць, ви самі розумієте, не народжується неприязнь.

— Неприязнь, кажете…

— Я не точно висловилась. Хоч це нещастя мене особисто не стосується, але ж, розумієте, — людина, все одно розстроюєшся.

— Розумію. Ідіть розвійтеся, а коли зберетеся з думками, ми знову поговоримо.

— Із задоволенням, — втомлено посміхається вона. — Хоч я не знаю, що ще я могла б вам повідомити.

— Зараз я теж не знаю, але хто зна… — кажу я і, кивнувши їй на прощання, рушаю до виходу. Та дійшовши до дверей, раптом обертаюсь:

— Чи не пригадаєте ви, о котрій годині прийшов додому вчора ваш чоловік?

— Не можу вам точно сказати… — відповідає Дора, трохи здригнувшись. — У кожному разі, дуже пізно.

— Що ви маєте на увазі під висловом «дуже пізно»?

— Близько третьої години… або четвертої.

— І часто він так затримується?

— Це з ним трапляється час од часу.

— Коньяк чи карти? Чи щось третє?

— Не знаю. Я ніколи не розпитую його. З цього приводу в нас свої усталені стосунки.

— А він додержується правил?

— Не розумію вашого натяку, — кидає фатальна жінка, але її сердитий вигляд свідчить про те, що вона все чудово розуміє.

Залишаю її, щоб у неї піднявся настрій, і виходжу. Напівтемний хол порожній. Міліціонер пішов, огляд закінчився, тіло винесено, будинок може повертатися до свого звичного життя. Отже, мені вже нема чого тут робити.

Надворі, як і слід було сподіватись, усе ще дощить. Натягую капелюха майже на ніс і виштовхуюсь з тепла у мряку. Ну й погодка, як сказав би лікар. У таку погодку погано лише те, що не знаєш, чи вже сутеніє, а чи тільки почало розвиднятися. Але для цього існують годинники. Цікаво, доки йтиме годинник Маринова? Як я помітив, самовбивці не мають звички заводити будильник перед тим, як сполоснути свої нутрощі ціаністим калієм. І потім предмети — годинники чи щось інше — поважніші в своїх свідченнях, ніж деякі люди. Пробачте, товаришко Баєва, я не хотів образити вас. Ви приховали все, що могли. Ваш чоловік зробить те саме, наскільки це йому вдасться. Інші, в свою чергу, наслідуватимуть наш приклад. Уся справа в тому, що різні люди, як правило, приховують різні речі. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Іду, заглибившись у ці свої думи, й майже не помічаю довколишнього пейзажу. Це звільняє мене від докладного опису вулиць мого рідного міста, мряки з її особливостями, як-от: колір, запах і температура, а також перехожих їхньої статі, віку й характеру ходи. Одне слово, відкрию свою кінцеву мету — лабіринт дворів Торгового будинку.

Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті цинковою лядою дощового неба.

І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години вільного часу.

Поринаю в читання незнайомих прізвищ, поки не знаходжу потрібне. Згаданий Димов сидить у будці-конторі недалеко від головного входу. Всередині — чотири столи, а чоловіків тільки двоє. П'ятдесят із ста шансів за те, що один з них — Димов.

— Товаришу Димов?

Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра, невдоволено підводить голову:

— Що вам треба?

Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.

— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.

Проте усмішка не має успіху.

— Конкретніше?

— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.

Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.

— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.

— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.

— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.

— Що?

Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.

— Він отруєний.

— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?

Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.

— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.

Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:

— Ви помилились адресою.

— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до фактів.

— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я, щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих синків, такі, як я, мусили попрацювати..

— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.

— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.

— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б корисно для справи…

— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів. Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…

— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас великі надії.

Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне запитання:

— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?

Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:

— Учора ввечері мене в Софії не було.

— А де ж ви були?

— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій годині сорок хвилин.

— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.

Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.

Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.

Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там — друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю, чи розумієте ви мене?

Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ, якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою, що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у Боровці^[1].

Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці, на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і самому втиснутися в кабінет гінеколога.

Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.

Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.

В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.

— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.

— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…

На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.

— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…

Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.

— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.

— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.

З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.

— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.

Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.

— Я про це вже знаю.

— Від кого?

— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»

— Може, важливо, а може, й ні.

— Мене повідомила Баєва.

— А чому вас? І чому саме вона?

— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.

— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…

— Так. З огляду на мою спеціальність…

— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.

— О, якщо ви говорите про такі дрібниці, як грип чи ангіна, то Маринов справді вряди-годи заходив до мене… Лікар повинен кожному робити послугу.

— Чудовий принцип.

— Я плюю на принципи, — похмуро кидає Колев. — Плюю, коли це стосується такої людини, як Маринов.

— Плюєте? А як же з правилами громадської гігієни? «Плювати — заборонено». Хіба треба нагадувати про це лікареві?..

— То, по-вашому, заради принципу треба було робити послуги й Маринову? — зводить свої чорнющі брови Колев, жуючи кінчик цигарки.

— Звичайно, — відповідаю я без вагання.

— А чи знаєте ви, яких саме послуг вимагав він од мене?

— Сподіваюсь почути.

— Аборти… ось чого хотів він. Аборти своїм подругам. Отже, плювати — заборонено, а аборти — ні. До чого ми йдемо, інспекторе?

Колев посміхається, цього разу не зовсім привітно, і розчавлює в попільничці мокрий недокурок.

— Помилка, даруйте, — буркочу я. — А він сам не хворів на щось серйозне?

— Він був міцний, мов камінь. Якщо відкинути те, що всередині він геть прогнив, то в усьому іншому був міцний, як камінь.

— В якому розумінні — прогнив? Бабій, чи що?..

— Прогнив у повному розумінні цього слова. Бабій… Бабій — це найменше. Чоловік, який розбещує всіх навколо себе. Він перетворив сусідів на своїх прислужників. Не знаю, яким чином, але він зробив з них прислужників. І з Баєва, і з Димова, і з отої старої Каті. Він дурив Баєву й водночас лигався з Жанною, студенткою. Він намагався підкупити й мене. Я не кажу вже про афери з валютою, знущання з малолітніх і таке інше.

— То, кажете, вія дурив Баєву? Я не хочу втручатися в особисті справи, та оскільки ви гінеколог, можливо, ви знаєте щось більше з цього приводу?

Колев знову посміхається:

— Я вивчав стосунки між чоловіком і жінкою лише, сказати б, як фізіологічний принцип, не цікавлячись конкретними випадками. Взагалі я не допитливий.

— І я так само, як і ви. Тому чудово вас розумію. Але все-таки ви, напевно, знаєте досить багато про небіжчика.

— Знаю досить для того, щоб мати певне уявлення про його якості. Але те, що я вам сказав, — майже все, про що я дізнався, не влаштовуючи спеціальних допитів. Мені, як бачите, платять за інше. І за дверима, якщо ви помітили, ще чимало пацієнток.

— Розумію ваш натяк і негайно йду. Тільки ще одне, останнє запитання.

При цих словах я зсовую набакир свого капелюха, щоб прибрати зовсім прихильного вигляду, закурюю нову цигарку й зручно випростуюсь у кріслі, машинально думаючи, що моя заповітна мрія все-таки здійснилась: я нарешті сиджу за лікарським столом.

Колев уже підвівся з краєчка столу, але терпляче чекає.

— Це стосується Дори. Мені все ж таки здається, що ця жінка сама обдурює інших. А ви казали, що Маринов обдурював її.

— Казав, так. Але казав також, що більше нічого не знаю. В кожному разі, на вашому місці я б не робив висновків з того, що лежить на поверхні.

— Ви на моєму місці, а я на вашому… наробили б безліч дурниць. Тому, замість мінятися місцями, краще виявимо більше щирості. Одна пташка нашепотіла мені, що Баєва довірила вам набагато більше, ніж ви мені повідомили.

Обличчя Колева знову стає похмурим, майже злим:

— Послухайте, інспекторе. Я казав, що плюю на принципи, але це не означає, що я плюю на всі принципи. Якщо Дора, як ви стверджуєте, справді щось довірила мені, щось особисте, треба бути падлюкою, щоб базікати про це. Тим паче, коли я абсолютно впевнений, що вона зовсім не причетна до смерті Маринова. Дора — це нещасна істота, і я пробував допомогти їй безвідплатно, хочу наголосити на останньому слові. І якщо я не встиг, то це тому, що мав діло із справді нещасною істотою, яку обставини геть заплутали.

— Ваше пояснення мені здається не менш заплутаним. Чи, можливо, просто я не розумію вашої термінології…

Я чекаю вибуху. Й не помиляюсь. Колев здіймає вгору свою кістляву руку з розчепіреними пальцями, немов кличе в свідки самого бога, і кидає мені в обличчя:

— Але як ви можете не бачити того, що зовсім очевидне. Як ви можете вважати спокусницею саму жертву! Простодушна дівчина… втекла від батьків-міщан, від перспективи бути все життя куховаркою і хатньою робітницею… приїхала в Софію вчитися… не потрапила до університету через низький бал… ошукана обіцянками того закоханого дурня Баєва… ледве встигла протверезитись, як уже заплуталась у брехні другого розпутника… заплуталась настільки, що коли їй пропонуєш курси медсестер, вона, замість певного й благородного діла, віддає перевагу брехливим обіцянкам Маринова…

Він і далі говорить в такому ж дусі, гнівно рубає фрази на шматки й розмахує своєю кістлявою рукою, немов жбурляє ці шматки мені в обличчя. Коли він нарешті закінчує, я примирливо буркочу:

— Гаразд, гаразд. Огляд закінчено. Можете вдягатися.

І ледве вимовивши ці слова, залишаю кабінет, щоб випередити черговий спалах.

Надворі так само майже немає дощу. Це примушує мене сісти в трамвай, хоч я ненавиджу електричний транспорт. Коли йдеш пішки, разом з тобою йдуть і твої думки, а як збочиш у натовп, думкам теж стає тісно — вони втрачають висоту польоту, опускаються до міщанських дрібниць. Зокрема, що вже обід, але для тебе це ще не означає, що ти скоро пообідаєш. Деякі колеги лікаря Колева справедливо кажуть, що гаряча їжа шкідлива для шлунка, але хотів би я побачити, яку гримасу скорчать ті колеги, якщо їм подати охололий суп і холодну баранину з капустою, що є для мене дещицею від насолод на цьому світі.

Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, — огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.

Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову, то навіть не бажає поглянути на мене.

— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я всівся десь там на парапеті.

— Це ще й краще, — киваю я.

— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я сказав: каса зачинена. Марно чекати.

— Про касу мені зрозуміло. А як ви?

І тицяю йому крізь скло посвідчення.

Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається приховати своє зніяковіння.

— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?

— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.

— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.

— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.

— Вперше чую від вас.

— Дивно…

— Що дивно?

— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…

Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.

— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?

Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:

— Зачекайте… Я нічого не знаю…

— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.

— Зрання?.. В кімнаті мерця?..

— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.

Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:

— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.

— Він спав у досить незручній позі.

Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:

— Я не звернув уваги на його позу.

Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.

— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?

Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:

— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.

— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.

— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…

— Наприклад?

— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…

— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…

— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.

— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.

— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.

— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.

Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:

— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…

— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?

Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.

— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.

— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?

— З друзями… Тобто з приятелем.

— Ім'я й адреса цієї особи?

— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.

— Де працює?

— Пенсіонер.

— Телефон?

— Телефону немає.

Я підводжусь над віконцем, спершись обома руками на перегородку. Темні очі з нечистими жовтуватими білками в кількох сантиметрах від мене.

— Тоді як ви попередите його, що саме мені сказати? Вулиця Світла далеченько звідси, чи не так? Чи ви вже попередили його? Коли ж ви його попередили? Перед тим, як іти на роботу? До речі, о котрій годині ви прийшли на роботу?

Серія запитань справді занадто довга для такої людини, як Баєв, йому важко вигадувати відповіді навіть по черзі. Єдине, що касир встигає використати для захисту, — це вигуки, беззмістовні словечка й переважно повтори:

— Я… я ж вам казав… з приятелем… Про що його попереджати?.. Я… як завжди..

Навіть не завдаю собі клопоту вислуховувати його й ловити на брехні. Важливо, щоб він сам збагнув: від його нікчемної брехні нічого не лишилося. А втім, і це не так важливо.

Мої сподівання щодо супу й баранини з капустою справджуються. Усе вже холодне. Закушую цигаркою й піднімаюсь у канцелярію. Клацаю вмикачем і сумно дивлюсь на лампочку. За вікном сутінки зимового пообіддя ось-ось перейдуть у суцільний морок. Дощ, припустивши, хлюпає в шибку так само, як уранці. І я теж, так само, як уранці, певний час споглядаю виразне віддзеркалення свого обличчя на такому світлому тлі. Проте з ранку й до цього часу сталися деякі незначні події, і це примушує мене взятися за телефон.

Поки я телефоную туди-сюди, мене поступово заполонює оте почуття впевненості, яке відчуває кожний шофер, коли його вухо вловлює, що мотор працює добре. Машина закрутилася. В різні служби і в різні частини міста полетіли запити. За телефонною трубкою стоять знайомі обличчя, і я чую їхні голоси, які уриває мій власний голос:

— … Так, так, і про минуле, і про сучасне… довідки про майбутнє мене не цікавлять… Які жарти… ніяких жартів…. А також довідки про двох інших. І якнайшвидше, гаразд?

Колись славетні піонери нашої професії кидалися голіруч у вир злочинництва. Двобій. Інтуїція. Вухо — на клямці, рука — на спусковому гачку. Не кажучи вже про кулаки — точно в пику. А тепер — канцелярщина. Потрібні тобі довідки — шукаєш їх у відповідному відомстві. Отож, коли хтось вам скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене.

І ця лампочка, що засліплює своєю блискавкою в сорок ват… Коли-небудь, дивлячись отак на неї, я справді завию. Ні, треба негайно сказати, щоб її замінили.

Натхненний цим добрим наміром, я підводжусь з-за столу й прямую до дверей. Але в цю мить двері відчиняються й на порозі застигає лейтенант:

— Вас викликає товариш полковник.

— А я тільки зібрався до нього, — кажу я. — Ви про ціаністий калій розпорядилися?

— Розпорядився. Завтра матимемо список усіх осіб, які одержували його під розписку протягом останнього року.

Поки йду коридором, мені спадає на думку, що коли тебе викликає начальство, — це робиться не обов'язково для того, аби піднести тобі троянди. А втім, одного разу сталося й таке. Заходжу — на столі у шефа букет троянд. Виявилося, що це речовий доказ. Убивця соромливо сховав свій пістолет за букетом квітів. Але навіщо троянди? Гладіолуси ж дешевші. Та кожен, зрештою, має свій смак…

— Ну, що нового? — каже начальник, показуючи мені на крісло біля самого столу.

Це його постійне запитання. Запитання, що не має ніякого значення. Щось на зразок «добрий день», бо все нове йому вже відомо.

Все ж таки викладаю в двох словах факти. Потім висуваю деякі версії. Полковник слухає уважно, немов уперше чує, як ведеться така справа. Я б на його місці, напевно, пробурчав: «Давай швидше». А він слухає уважно, і, як завжди, в мене таке враження, ніби він шукає в моїх версіях уразливі місця,

— … Взагалі-то, — кажу я, — тут не так важко знайти мотив, як з'ясувати, котрий з багатьох мотивів подіяв. Поки що є четверо, на яких падає підозра, а до вечора їх може стати й шестеро. Цей чоловік не міг поскаржитись на брак ворогів.

Начальник киває й підсовує до мене дерев'яну скриньку з цигарками. Він сам не курить, але це не заважає йому здогадуватись, хоч і з запізненням, про потреби курців.

— Так само, як у тому випадку з удаваним самогубством у Русе, — зауважує шеф.

— Авжеж, — підтверджую я, жадібно смокчучи цигарку.

— Так само, але трохи інакше, — посміхається шеф, задоволений з того, що спіймав мене на слові.

— Різниця є в усьому, — кажу я. — Навіть між близнюками.

— Так, але тут, здається, їх чимало. Я певен, що ти й сам це бачиш. Звичайно, поки що в тебе є досить підстав серйозно сумніватися, але цих підстав ще замало для цілковитої впевненості. Припустімо, що Маринова отруїли. В такому разі вбивця міг би дуже легко інсценувати самогубство, забравши собі в кишеню другу чарку. З іншого боку, здавна відомо, що іноді буває навпаки: самовбивця з якихось причин може кинути тінь на свою смерть, для цього йому досить вийняти з буфета другу чарку… Найменша можливість, але все-таки може бути.

— Мені це не здається можливим.

— Мені теж, — киває начальник. — Але ти, напевно, розумієш, чому я тобі кажу про це.

Боячись виявити себе не дуже вихованим, я промовчую.

Шеф повільно підводиться з-за столу. Він високий, трохи згорблений, ненабагато старший від мене, дарма що на його уявних погонах на дві зірки більше, ніж у мене.

«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення — справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.

Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.

— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.

Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.

— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.

— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.

Він посміхається:

— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.

Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:

— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.

Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.

— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.

Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.

— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?

Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.

— Твоїм пацієнтам ще холодніше, але їм ніхто не пропонує цигарки. Ну, розповідай: що нового?

Він не поспішає розповідати. Безцеремонно порпається в пачці, вибираючи найм'якшу цигарку, розминає її між пальців, шукає поглядом сірники, прикурює, не кваплячись, і лише після третьої затяжки благоволить відповісти:

— Поки що немає нічого певного. Як ти вже знаєш, смерть настало близько півночі. Аналіз отрути ще не закінчений, але тут буде все правильно: ціаністий калій… спогад про твоє дитинство. Друге: розтин трупу показав, що наш покійничок систематично зловживав спиртним.

— Це відомо й без розтину.

— І ще одне, про що, напевно, також знає інспектор, для якого не існує таємниць: рак легенів.

— Нарешті хоч щось позитивне.

— Настільки позитивне, що кладе край усій цій історії, — підсумовує Паганіні з деякою врочистістю.

— Ми покладемо їй край… Якщо ти кажеш… — бурмочу я, неуважно дивлячись на нього.

— Я не бачу, що розумніше ти міг би зробити. Людина була хвора на рак, пересвідчилась у цьому й проковтнула ціаністий калій, щоб не мучитись. Такі випадки траплялися не раз.

— А друга чарка, про яку ти весь час забуваєш?

— Якщо вона так тобі заважає, допий її й постав крапку. Друга чарка… Може, перед цим до нього зайшов приятель, і вони хильнули винця.

— У того, хто думає про самогубство, немає настрою пригощатись вином, — кажу я не так Паганіні, як самому собі.

Цієї миті судовий лікар, осяяний блискавичною ідеєю, підводиться й переможно проголошує:

— Стій. Я здогадався: його приятель був лікар. Вони зібралися випити вина, й під час випивки Маринов почав розпитувати лікаря й дізнався про діагноз своєї хвороби. Потім, коли той пішов, хворий, перелякавшись, проковтнув ціаністий калій.

— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. — Заміряєшся на моє місце?

— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.

— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..

Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й хапаю Паганіні за плече:

— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..

Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.

Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.

— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.

— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.

— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр, зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро, ти знаєш, оці теперішні…

— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині повернувся вчора товариш Димов?

Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:

— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.

— До півночі чи пізніше?

— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на дванадцяту…

— Ви, здається, спите дуже неспокійно.

— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама не знаєш.

— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…

Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого, потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:

— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..

— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?

— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того, що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню, як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із сусідками, за це ж гроші не платити…

Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую, що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки, якщо вона бреше тобі в очі.

Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря. Його обличчя не світиться гостинністю.

— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.

— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…

— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на завтра, — кажу примирливо.

Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і зачиняє за спиною двері:

— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як уранці.

— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.

— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.

— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.

— Він був здоровий, це правда.

— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.

— Невже рак?

Колев здивований, але не дуже.

— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.

— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?

— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?

— Ніколи.

Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.

— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?

— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й робив це без спеціальних препаратів.

— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього самого…

Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка — струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона блимає на мене й кидає:

— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.

— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою родички.

Потім він згадує про правила етикету й мимрить:

— Познайомтесь…

Подаємо одне одному руки.

— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.

— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.

— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами, а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!

— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.

Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей чоловік, напевно, жахливий ревнивець.

— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на вас, але все-таки симпатична.

— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.

— Що ж удієш. Шерше ля фам^[2], як кажуть французи, коли вирішують говорити банальності. Але повернімось до теми нашої розмови: з яким ще лікарем радився Маринов?

— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…

— Крім раку.

— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.

— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.

— Що ви сказали?

— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.

— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.

— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.

Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.

— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.

— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.

Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.

Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.

Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.

Море шумить унизу, в темряві, а я танцюю з нею на терасі і, щоб відвернути її увагу від особливого стилю свого танцю, кажу якісь дурниці. Нарешті мені стає все-таки соромно, і я пропоную повернутися до столу: «Ви ж бачите, що я зовсім погано почуваюсь, навіть у танго». — «Ви танцюєте не так уже й погано, — великодушно каже вона, коли ми знову сідаємо. — Але до всього потрібні навички». — «Я не маю навичок. Ні танцювати, ні відпочивати, — мимрю із зніяковінням, яке мені майже не знайоме. — Здається, мій хребет трохи скривився в процесі роботи. Ось дивлюсь на цю невинну серветку й згадую серветку, якою один садист із Бургаса заткнув рот своїй дружині перед тим. як встромити в неї ножа. Або дивлюсь на оцю банальну пляшку — і бачу зовсім іншу, таку саму, де вино було густо змішане із залізним купоросом. Або оця виделка… Ви, певне, навіть не уявляєте собі, для чого ще може знадобитися виделка, окрім нанизування на неї телятини. Торік у Плевені…» — «Це жахливо, — уриває мене вона. — Ви просто перевтомлені». — «О, ні. Я почуваю себе зовсім добре. Просто мій хребет, мабуть, трохи скривився». — «Але ж у вас повинно все-таки бути й особисте життя?» — «Повинно, — кажу я. — Теоретично — повинно. Та боюсь, що в мене його немає». Потім ми йдемо прогулятися, і гучномовець посилає нам здаля згасаючу мелодію, а в темряві шумить море…

Щоб повернутися до дійсності, треба зробити великий стрибок з нічного пляжу в холостяцьку квартиру інспектора… Розкидана постіль… На підлозі — томи судової медицини… Шафа, де трохи чистої, а більше нечистої білизни, і… — увага, увага! — одна справді нова річ: мундир, якого інспектор ніколи не вдягав і навряд чи колись вдягне, якщо не зважати на той останній, урочистий і трохи сумний момент, коли близькі люди на знак вдячності за те, що ти виявляв турботу до стількох незнайомих трупів, вирішать надати пристойного вигляду й твоєму власному…

Думка про скороминущість нашого життя змушує мене закурити нову цигарку. Підводжусь з гостинного ліжка й ходжу по кімнаті. Це дає мені можливість приступити до конкретної оцінки навколишньої обстановки. Кімната, як відомо, — це дзеркало суб'єкта, який у ній живе. Треба тільки зуміти правильно побачити відображення. Треба пройти крізь сотні кімнат, щоб спромогтися розібратися в комбінації мертвих предметів, що являють собою обличчя Георгія Славова. Я ніколи не бачив цього чоловіка. Ліжко коротке — отже, він невисокий на зріст. Повний комплект туалетних речей над умивальником — піклується про свою зовнішність. У комплекті відсутній гребінець — очевидно, він лисий. Скрізь дріб'язковий порядок — старий холостяк із педантичними звичками старої діви…

Запона піднялась, і з ніші виходить молодий високий чоловік з темним густим волоссям, загорнутий у сніжно-білий купальний халат.

— Товаришу Славов? Вибачте, що завітав у незручний час, але мені треба було побачитися з вами.

— Звичайно, — люб'язно киває чоловік у халаті. — Чим можу прислужитися?

— Мабуть, ви здогадуєтесь: це пов'язано з випадком із Мариновим. Я з міліції.

— Який випадок?

— Ви, я бачу, нічого не знаєте. Цього ранку Маринова знайшли отруєного у його кімнаті.

Славов щось мимрить, що саме, я добре не чую, та мені здається, що це не співчуття.

— Я не бачу, щоб ви були збентежені.

— Аніскільки, — признається інженер.

— Навіть навпаки.

— Так, навіть навпаки, — охоче погоджується він. — Хіба це дивно?

— У моїй професії немає нічого дивного, крім невідомості. А в цій історії безліч невідомого.

— Не знаю, чи буду я вам чимось корисний. Я зовсім не в курсі того, що сталося.

— Не турбуйтесь. У цьому будинку всі не в курсі. І я взагалі цікавлюся найзвичайнісінькими речами, які, мабуть, відомі тут усім.

— Чому ж тоді ви звертаєтеся саме до мене? Гадаю, що Колев теж удома.

— Так, але зараз він зайнятий. Мабуть, біологією. Одна спеціалістка з цього питання ознайомлює його з наукою про розвиток видів…

— А, Євтимова… Ваші натяки недоречні. Це його наречена.

— А я чув, що вона йому родичка. Нічого, щось та є. Перейдемо тоді до інших ваших сусідів. І якщо дозволите, сядемо.

— Вибачте, — майже червоніє Славов. — Я сам мав би вам запропонувати.

Сідаємо, і я знову повертаюсь до свого запитання, а інженер повторює відповідь:

— Я не в курсі того, що сталося. Я не підтримую зв'язків ні з ким із сусідів.

— Ні з ким? — запитую напрямки.

— Майже ні з ким, — уточнює Славов.

— «Майже» — це вже звучить підбадьорливіше. Як звати «виняток»: Дора чи Жанна?

— Ваше запитання трохи безцеремонне, — посміхається інженер.

— Але зовсім дружнє. То Дора чи Жанна?

— Жанна. І то в минулому. Тепер ми не знаємось.

— Шкода. Обірвати єдиний контакт з людьми… Б'юсь об заклад, що причиною цього став Маринов.

— Причини різні. В даному випадку Маринов не відіграв ролі. Просто наша дружба обірвалася через різні погляди й смаки.

Говорячи, він бере зі столу попільничку й подає її мені, боячись, щоб я не струсив попіл на підлогу.

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Не будемо вдаватися в інтимні деталі. Зважте лише на те, що для мене важливо знати — підтримував Маринов певні стосунки із Жанною чи ні.

— Гадаю, що останнім часом Маринов залицявся до Жанни, але не припускаю, що він мав успіх.

— Що ж вам заважає припустити таке?

— Що… Те, що я все-таки знаю Жанну. Вона, можливо, не завжди чинить розумно, але завжди робить те, що їй хочеться. А щоб така, як вона, дівчина хотіла мати зв'язок із старим Мариновим… ви самі розумієте…

— А як на це дивилася тітонька Катя? — запитую, гасячи цигарку після того, як закурив нову.

— Не знаю. Прошу вас: зрозумійте мене, я маю найщиріше бажання бути для вас корисним, але життя людей цього будинку справді ніколи не цікавило мене.

— Чудово. Облишмо це. Хто був учора ввечері в кімнаті Маринова?

— Не маю уявлення.

— Все-таки ви повинні були б почути бодай кроки, — кажу я, перевівши погляд на стелю. — Ваша кімната й Катина кімната якраз під квартирою Маринова. Чиї то були кроки: чоловіка чи жінки?

Славов теж на мить звів очі до стелі. Потім швидко переводить погляд в інший бік.

— Я не звернув уваги. Запитайте Катю. В неї на це гостріше вухо.

— Дякую за підказування. Мені від цього неодмінно буде велика користь. Але зараз я питаю вас. Що ви завжди робите в такий час?

— В який час?

— Приблизно між десятою годиною й північчю.

Славов знизує плечима й показує на стіл з розгорнутими кресленнями в кутку:

— Працюю. Потім лягаю.

— Коли ви лягли?

— Точно не пам'ятаю.

Я бачу, як незручно почуває себе людина через свою ж упертість. Треба їй допомогти:

— Ви не можете не пам'ятати. Ви дуже акуратна людина, Славов. Я достатньо оглянув вашу кімнату, щоб помітити, що ви в усьому акуратні. Б'юсь об заклад, що ви за годинником лягаєте й за годинником піднімаєтесь. Заприсягаюсь також, що вчора увечері ви не закладали вуха ватою. Навіщо ви дурите мене?

На обличчі Славова з'являється стражденний вираз:

— А навіщо ви хочете, щоб я стверджував те, в чому не певний? Адже одне довільне слово може завдати людині лиха?

— Ви маєте на увазі Жанну?

— Зовсім не маю на увазі Жанну, — квапливо відповідає Славов. — Жанна не здатна зробити таке.

— Тоді напружте свою пам'ять і відповідайте на мої запитання чесно.

— Я ж вам уже сказав: точно не пам'ятаю. Ліг я, напевно, близько півночі, бо завжди лягаю в такий час, хоч і не дивлюся на годинника, як ви думаєте. За півгодини або за годину до цього нагорі, здається, справді чулися кроки, але я не звертав уваги на те, чиї вони і скільки там душ. Як бачите, я працюю, а коли працюю, не помічаю нічого, крім роботи.

— Гаразд, хай буде так. Треба ще розпитати Жанну. Можливо, вона почула більше, ніж ви.

— Не вірю, — скептично посміхається Славов. — Вона з тих людей, які бувають удома раніше півночі лише тоді, коли в них грип.

— Ви хочете сказати, що не варто чекати її й сьогодні?

— Атож. У таку пору вона, певно, марнує час десь у «Варшаві» чи в «Берліні», а марнування часу, наскільки мені відомо, довга справа.

— Вибачте, у вас завжди такий порядок? — питаю я без будь-якого зв'язку з попередньою розмовою.

— Який це «такий»?

— А такий: все на своєму місці. Інакше кажучи: чи ніколи не доводиться вам шукати свої черевики?

Славов спантеличено дивиться на мене:

— Навіщо мені шукати їх, коли я знаю, де вони…

— Саме це я й хотів почути. І зовсім не по службовій лінії. Бажаю вам успіху. О, мало не за: був — з купаннячком вас!

«Варшава» чи «Берлін»? «Варшава» ближче. Так само як і географічно. Тому заходжу туди. В цьому закладі, як і слід було сподіватися, в такий час досить гамірно. Світське товариство. Переважно з неповнолітніх. Букет чудових дівчаток. Між ними щонайменше з десяток Брижіт Бардо. Інстинкт підказує мені, що мій об'єкт навряд чи буде тут, серед споживачів морозива. Минаю салон під звуки музики. То не моя музика, та це ще й краще. Нема часу відволікатися поверненням у минуле. На мене чекають справи.

Спускаюсь сходами, зазираю в бар, потім — у сусіднє приміщення. Шукаю Жанну. Найзручніше було б носити табличку з таким написом. Бо коли розшукуєш дівчину, про яку тобі відомо тільки, що в неї буйне каштанове волосся, блідо-рожева помада й бежеве пальто… І коли бачиш навколо дві дюжини дівчат з таким волоссям, серед яких добра половина з блідою помадою й у бежевих пальтах, — доводиться покладатися на власну інтуїцію. Або на допомогу офіціантки. Офіціантка саме в двох кроках од мене. Запитую її, і вона показує очима на столик у кутку. Отже, це Жанна. Наближаюсь і присовую стільця.

— Стіл зайнятий, — сухо каже дівчина.

— Бачу. Але змирюся.

Сідаю й приймаю зручну позу.

— Я покличу офіціантку, — попереджає Жанна.

— Чудова ідея. В таку мряку порція коньяку піде мені тільки на користь. Але спочатку поговоримо.

— З незнайомими не розмовляю.

— Нічого. Ми познайомимось і, можливо, полюбимось. Я з міліції.

Дівчина перелякано дивиться па мене, але одразу ж прибирає байдужого вигляду. Якщо треба вдаватися в деталі, мушу відзначити, що вона досить приваблива. Не Венера Мілоська. Скорше варіант кишенькового формату. Але є щось миле в цьому трохи блідому обличчі з примхливо задраним носиком і примхливо закопиленими повними губами. Про очі не кажу, бо вони, як вікно в душу, в цю мить трохи приплющені.

— Я розшукав вас у зв'язку з Мариновим, — кажу їй якомога галантніше. — Мабуть, ви чули, що з ним скоїлось.

— Чула, що він помер.

— Саме так. І оскільки я теж, зі свого боку, чув, що між вами існувала така собі, можливо, чисто духовна близькість, я дозволив собі…

Уриваю фразу, бо в цю хвилину з'являється офіціантка, що трапляється в таких місцях дуже рідко.

— Що ви візьмете? — запитую.

— Нічого.

— І все-таки…

— Каву, — з досадою відступає вона.

— Одну каву й один коньяк.

Потім повертаюся до перерваної розмови:

— Тож кажу, що дозволив собі забрати трохи вашого часу, коли дізнався про те, що між вами існувала якась там близькість.

— Ви забираєте і в себе час, — так само похмуро зауважує Жанна. — І зовсім даремно. Ніякої близькості, ні духовної, ні іншої, між мною і Мариновим не було.

— Відомо, що він од вас дечого домагався, — наважуюсь нагадати їй.

— Я теж багато чого домагаюсь, та одна справа домагатися, а інша — мати. Це правда, що Маринов хотів зі мною одружитися, але ж ви знаєте, що для цього потрібне взаємне бажання.

— І все ж, якщо такий практичний чоловік, як небіжчик, мав певні надії, він, мабуть, на щось розраховував?

— Розраховував на мою тітку. Я так йому й казала: «Якщо ти порозумівся з моєю тіткою, — одружуйся з нею й не мороч мені голову!»

— Так не можна розмовляти зі старшими.

— Я звикла казати те, що думаю.

— Це ми ще побачимо.

До нашого столу наближається пара. Це вже неповнолітні. Вони зовсім малолітні, принаймні дівчина. Проте вік не заважає їм триматися з невимушеною впевненістю бувалих людей. Хлопець навіть тримає в зубах запалену цигарку з гірко-пересиченим виразом людини з потойбічного світу. Маю на оці потойбічний світ Чікаго.

Пара бере два порожні стільці й готується прилаштуватися до нашого столу.

— Зайнято! — кажу я.

— Нічого, ми сядемо на незайняте, — поблажливо відповідає людина з потойбічного світу, кривлячись, бо дим від цигарки лізе їй в очі.

— Ви врятували його? — упівголоса запитує Жанна.

Тільки-но я готуюсь сказати, що не встигли, як до нашого столу прямує новий приблуда. Він набагато старший за інших, можливо, навіть уже досяг двадцяти. На зріст не високий, але ставний. Фізіономія не потворна, якщо не зважати на нахабний вираз і вологий блиск очей. Приблуда, напевно, під градусом.

— Гей, ти, школярику! — звертається він до малолітнього кавалера. — Забирайся додому, поки тобі не надавала ляпанців мати, і по дорозі не забудь повернути в дитячий будинок дівчину.

Щоб підсилити свої слова, він підштовхує кавалера кулаком у плече.

— Як ви смієте… — ображається кавалер, озираючись навколо в пошуках можливого захисту.

Але допомоги немає. У приміщенні такий густий дим, що навряд чи хтось щось помічає.

— Ану, брись, поки не покуштував кулаків… — наполягає молодик, хапаючи й даму за рукави плаща. Пара змушена залишити територію.

Малолітні йдуть, усе ще дивлячись у бік столу, ображені, але гордовиті.

Переможець недбало опускається на стілець поруч мене й лише тоді помічає мене. На його обличчі з'являється вираз презирливого непорозуміння.

— Познайомтесь, — поспішає втрутитися Жанна. — Тома Симеонов, ми звемо його просто Томі…

— Петр Антонов, — повідомляю я. — Можете мене називати просто Пепі…

— Я не бажаю знайомитись, — тягне ліниво Том. Потім, дивлячись на Жанну, каже: — Де ти викопала цього дідугана?

— Товариш із…

Я хапаю дівчину за лікоть, і вона замовкає. Але Том, дарма що під мухою, не пропустив повз увагу мого жесту й, певно, зрозумів його по-своєму:

— А, починаємо потискувати ручки…

Відчуваю під столом, як мені пече нога від несподіваного стусана. Черевик юнака не тільки гострий, а й досить твердий.

— Я вас випадково не стукнув? — запитує він із солодкою посмішкою.

— Пусте, трапляються помилки, — відповідаю я і в цю ж мить наступаю на його ногу.

Томове обличчя перекошується. від болю. Він якийсь час намагається визволити ногу й нарешті, коли йому це вдається, цідить крізь зуби:

— Не прикидайся телепнем! Помилки виправляють надворі.

— Я чекаю коньяк… — коротко пояснюю йому. — Але щоб вас не затримувати…

Підводимось майже одночасно. Мені, як дідуганові, випадає честь іти попереду. Швидкий погляд через плече переконує мене, що й Жанна стежить за нами на віддалі.

Нічна вулиця безлюдна. Дощ — як і раніше. Ледь я встиг помітити це, як відчуваю, що мені в потилицю влучає Томин кулак. Умить вивертаюсь, хапаю молодика в лещата рукою через шию й тягну його, наче торбу, в сусідній під'їзд. Потім для зручності притуляю до стіни, усе ще стискаючи йому шию своїми лещатами.

— Слухай, ти, молоде бидло. Я сказав: «Щоб вас не затримувати», — але розумій це навпаки…

— Томе, без дурниць. Прошу тебе!.. — викрикує Жанна, несподівано з'явившись біля під'їзду. — Цей товариш з міліції.

Том, який досі робив марні спроби випручатися, одразу ж вгамовується. Я вивільняю руку.

— О, тепер ти здогадалася поінформувати мене, — бурмоче він, розтираючи шию. Потім звертається до мене — Чому не сказали, що ви з міліції… Та й навіть якщо з міліції, це ще не означає, що вам можна хапати за лікоть мою наречену…

— Де ти працюєш? — запитую я, не слухаючи того, що він верзе.

— Я не працюю, я студент.

— Що? Хіба в університеті є факультет за твоїм фахом? Та нічого, ми це з'ясуємо в управлінні…

— Прошу вас, не затримуйте мене, — майже канючить Том. — Вибачте за те, що сталося, прошу вас.

— Чому тебе так непокоїть звичайна довідка? Чи, може, вона вже не перша? Яка ж вона: десята чи п'ятнадцята?

— Вибачте. Прошу вас, — повторює він.

— А ти понад усе ще й мерзотник. Я це зрозумів одразу ж, як ти вдарив мене ззаду. А тепер бачу, що в тебе немає й краплини гідності.

— Яка там гідність… — мимрить Том. — Проти рожна не попреш.

— А проти чого попреш? Проти дітей? Ану, геть з-перед моїх очей… І не тіш себе ілюзіями: я дам тобі лише відстрочку.

Він покірливо рушає у зворотному напрямку — до «Варшави», навіть не глянувши на свою наречену. Жанна нерішуче дивиться на мене й збирається побігти слідом за ним.

— Ви залишіться, — кажу їй. — З вами я ще не закінчив.

— Ваші манери дуже швидко згрубіли.

— Манери відповідно до ситуації. Не люблю таких типів, як ваш наречений.

— Поки що він мені не наречений. Але й це може статися.

Обмінюючись такими люб'язними репліками, ми механічно рухаємось униз по бульвару.

— Що вас взагалі зв'язує з цим типом? — запитую я. — Чи ви разом учите уроки?

— Це теж стосується справи?

— Стосується вас. А можливо, й справи.

— Гадаю, що кожен сам собі пан.

— Паном може бути й раб, — зауважую я. — Між іншим, коли ви востаннє були в Маринова?

— Я ніколи не була в Маринова. Тобто ніколи не була сама.

— А з ким же?

— Один-два рази зі своєю тіткою. Щоб послухати, як добре було б, коли б ми побралися.

— Чому ваша тітка була так зацікавлена в цьому?

— Цілком зрозуміло: хотіла влаштувати моє майбутнє. Маринов був багатий. Ну, не такий, як колись, але одержував гроші під свого брата, продав дачу…

— Крім суми за дачу, яку він поклав на ощадкнижку, інших грошей у нього не знайдено.

— Цього я не знаю. Знаю, що він завжди був при грошах. Може, його обікрали.

— Хто, ви гадаєте, це зробив?

— Я над цим не задумувалась. І не вірю, що можу щось надумати. Я не інспектор міліції.

Дівчина зупиняється й дивиться на мене.

— Куди ми, власне, йдемо?

— Це запитання нам треба частіше ставити самим собі.

— Я поставила його у прямому значенні.

— Звідки мені знати? Здається, до вас… Чи, може, ви ще збираєтесь повернутися у «Варшаву»?

— Е, ні. Вже пізно. Мені час додому. Ідемо далі.

— Ви завжди так рано повертаєтесь додому?

— Як правило, завжди. Хоч і це вам здається невірогідним.

— Я нічого подібного не казав. І вчора ввечері ви теж так рано повернулися додому?

— Учора ввечері я взагалі не поверталась.

— Де ж ви були?

— Вашим запитанням немає кінця. Чи потрібні такі деталі?

— Та, про яку я запитую, потрібна. Вона ще потрібніша вам самій. Ви не чули такого слова: алібі?

Дівчина кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі: на тротуарі багато калюж.

— Наскільки я знаю, алібі вимагають від людини, яку в чомусь підозрюють, — каже спроквола вона.

— Нехай буде так. То де ви, кажете, були вчора ввечері? Впевнений, що ви вже надумали відповідь.

— Ночувала в подруги.

— Коли ви говорите, користуйтесь по можливості іменами й адресами, — терпляче пояснюю їй. — Формалізм, але так треба. І не забувайте, що все буде негайно й найдокладніше перевірено, й не тільки через ту загадкову подругу. Це також чистий формалізм, але такі правила гри. Отже?..

— Ви нестерпний… — зітхає дівчина. — Я була у Тома.

Я прикро вражений. Не її зізнанням, а дощем, що саме в цю мить полився як з відра.

Жанна швидким рухом розкриває парасольку.

— Ідіть під парасольку, — запрошує вона мене.

— Облиште. Не терплю парасольок. Тим більше жіночих.

— Дурниці. Йдіть, бо промокнете до кісток.

Вона сама притягує мене до себе, вхопивши під руку, і я, вражений, розмірковую над тим, наскільки в наші дні зменшився в людей страх перед представниками влади. Колись за таке хапання під руку арештовували.

Якийсь час ідемо отак, і мушу визнати, що, незважаючи на тісноту під парасолькою, я стоїчно витримую випробування. І все ж таки, коли ми нарешті дістаємося до будинку з еркером, я набираюсь сміливості й вивільняю свою руку.

— Постоїмо тут. Мені просто принизливо ходити під парасолькою.

Зупиняємось під еркером. Навпроти нас світить вуличний ліхтар, кидаючи широкий синюватий промінь на обличчя дівчини. З еркера струмують блискучі цівки води. Щось на зразок завісок з намистин, що висять на дверях деяких перукарень.

— А тепер, — кажу я, — мушу вас запевнити, що свідчення такого типа, як ваш Том, важить не дуже багато.

— Том — повноправний громадянин, — жваво заперечує Жанна.

— Ця його якість навряд чи вразить слідчого. Зате деякі інші вчинки цього громадянина, безперечно, будуть взяті до уваги.

Дивлюсь на дівчину. Зараз, під синюватим освітленням ліхтаря, її обличчя виглядає ще блідішим, а губи — ще темнішими. Наче вони намазані не помадою, а чорною фарбою.

— Власне, ви мені так і не відповіли, що вас зв'язує з таким типом, а можливо, й з цілою колекцією подібних типів, бо ця порода людей ходить отарами.

— Ніщо ні з ким мене не зв'язує.

Голос утомлений. Майже байдужий.

— Це сумне визнання. Сумне й трохи лицемірне.

— Я не збираюсь вас переконувати, — каже вона таким самим безбарвним голосом.

— До речі, з усього того, що ви казали досі, це єдине, схоже на правду. І все-таки ви прагнете саме того середовища, а не іншого.

— Вам пояснювати марно. Ви, здається, фахівець лише по мерцях, а я поки що не мрець.

— Облиште це слово. Воно звучить у ваших вустах потворно.

Дівчина дивиться на мене так, наче повільно пробуджується зі сну.

— Коли б ви мали хоч якесь уявлення про красиве й потворне, то вже давно припинили б усі ці розпитування, за якими криється бозна-що. Невже ви не можете збагнути, що я, як і всі, хочу сісти за чистий полірований столик, спокійно пити каву, дивитися на людей, бути вихованою й подобатись іншим, а навколо щоб було трохи світліше, ніж у цьому будинку, який і сам схожий на мерця… відчувати не запах плісняви, а чогось чистого…

По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:

— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею. Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про господаря.

Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.

— Скільки часу ви провели в тому раю?

— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.

— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше, коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: — «Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними не розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.

— Нудно, це так, — відступаю я. — Не те, що ділити окраєць хліба, даруйте, коньяку, зі справжнім героєм. «Ану, геть, поки не покуштував кулаків», «Де ти викопала цього дідугана», «Не прикидайся телепнем…» Справжній лев. Тільки з лякливих.

Дівчина ледь-ледь усміхається:

— Том не лякливий. Досі я не помічала в ньому цього. І не поспішайте робити висновки про людину з одного-двох слів. Ваші вислови теж не завжди дуже делікатні…

— Зате я ніколи не б'ю ззаду.

Вона удає, ніби не почула:

— Здається, дощу вже немає. Ходімо.

Рушаємо. Дощ справді майже вщух, парасольку закрито, і взагалі немає ніякої причини йти так близько одне біля одного. Але ми йдемо так само, і, здається, причина цього не тільки я.

Повіває холодний вітер. Дерева й ліхтарі хитають світло й тіні. Взагалі все це досить складне для змалювання словами.

— Грудень… Сумний місяць, — каже, ніби про себе, дівчина.

— Сумна чи весела погода — це залежить від людей, — філософськи зауважую я. — Здається мені, й життя так само.

— Ніхто сам не порядкує своїм життям.

— Ми заглиблюємось у бездонні теми… В кожнім разі, якщо людина не може сама влаштувати своє життя, найрозумніше звернутися по допомогу до того, хто справді в змозі допомогти їй.

— Ви природжений проповідник.

— Не маю таких здібностей. В мені промовляє найелементарніший практицизм.

— Так, добре було б знайти чоловіка, на якого можна спертися, — зітхає Жанна.

Вона майже пригорнулася до мене. Хочу їй про це сказати, але з певних причин промовчую.

— Якийсь чоловік… справжній… розумний і відвертий… і, по можливості, не дуже нудний…

Я не заперечую. Йдемо повільно, немов розмовляємо доторками плечей.

— Скажіть, будь ласка, після стількох запитань з вашого боку, чи дозволите ви мені поставити й вам одне запитання? — несподівано озивається дівчина.

— А чому ж ні.

— Ви завжди так ставитесь до жінок?

— Себто як це «так»?

— Так, як до об'єкта для допитів.

Тепер після глибоких тем настає черга слизьких. Добре, що ми дійшли до дверей будинку. Зупиняємось у темряві.

— Для мене навіть об'єкт допиту — це передусім людина, — сервірую я свою відповідь.

— Викрутились, — посміхається Жанна. — Що ж, хай буде так. Хоч би як там було, а я починаю думати, що ви не такий страшний, як здається на перший погляд.

— Ви це зрозуміли?.. Я сентиментальний тип, приречений оглядати трупи.

— Не знаю, хто ви, але не грубіян, роль якого намагаєтесь грати.

— У кожного з нас якась роль… А в декого навіть не одна.

— Тільки не в мене, — заперечує дівчина. — Принаймні щодо вас. З вами мені добре.

Небезпечна мить. Жінка ще ближче пригортається до мене. Її рука наче несвідомо спіймала мій лікоть, обличчя повільно тягнеться до мого, очі заплющуються. Не знаю для чого, але я теж наблизив до неї обличчя. Вуста шукають вуст, як сказав поет, не пам'ятаю який. За чверть секунди до поцілунку я чую свій власний голос:

— Ох, ця вже помада… Хто вас образив, що ви тікаєте?

— Ой, ні… — вибухає Жанна, віддаляючись. — Ви не граєте жодної ролі… Ви чистокровний грубіян…

— «Непідкупний», моя дівчинко, так буде точніше, — поправляю я її. — Ну, біжи додому, щоб не простудилась. І не сердься.

І я по-батьківському гладжу її по спині.

— Облиште мене… Не хочу вас більше бачити…

Підбори сердито стукотять по алеї.

— Цього я вам не можу обіцяти, — кажу я. — Все залежатиме від того, як складуться обставини.

Чекаю, поки Жанна дійде до дому, сподіваючись, що, може, вона хоч махне рукою. Ні, навіть не озирнулася. Безшумно рушаю алеєю, потім збочую, але не в будинок, а в кущі, під дерева. Вибираю зручне місце для спостереження, й розташовуюсь у чагарнику:

Зловісно… таємниче… й жахлива грязюка. Мало не послизнувся на розм'яклій землі. Про холоднечу вже й не кажу. Якщо Шерлок Холмс справді існував, то я знаю, від чого він помер. За таких умов праці недовго підхопити й ревматизм. Добре, що в наш час романтична звичка пантрувати з кущів зникла. Хоч іноді, як бачите…

На алеї знову чути стукіт підборів. Не сердитий, а прискорений. Жаннині підбори. Бачу, як бежеве пальто пливе вздовж чорного фасаду.

Мучениця. Пройшла цілий кілометр, щоб показати, яка вона скромна дівчина, як рано лягає, щоб тітка… А тепер — кінець легенді. Тітонько, де ж твоя важка педагогічна правиця? Чи ти вже спиш? Так, спить старенька. Підвальне віконце не світиться.

А інженер не спить над своїми кресленнями. І лікар також. І поважний скарбник із вірною подругою життя. Тільки про адвоката не маю точних даних. Скритний чоловік — його вікно з протилежного боку будинку.

Грудень — сумний місяць. Для декого й липень теж був сумний. Я до таких не належу, якщо мати на увазі останній липень.

Ми щовечора виходили з нею на прогулянку тією самою дорогою понад морем, ішли все до того ж мигдалевого дерева на кам'янистому узгір'ї. Сідали й мовчали — переважно я, або розмовляли — переважно вона. Слухав про те, що вже забув, але мені здавалося, ніби я чую це вперше. Вона розповідала мені про книжки, і я згадував, що вже давно нічого не читав, або ж про клопоти з учнями, і я казав собі, що вже давно не думав про дітей: розумієте, дитяча злочинність — не моя парафія. Вона розповідала мені про свою роботу у маленькому містечку й про всякі інші речі, про які я вже не пам'ятаю, мабуть, тому, що моя увага була спрямована головним чином на те, щоб дивитися на її обличчя, не показуючи, що воно мене приваблює. Яке обличчя! Якщо не вірите — фотознімок на столі в моїй квартирі.

Мені не треба носити з собою фотознімка — досить лише заплющити очі і в темряві під повіками одразу ж постає її обличчя. Погано тільки, — що людям нашого фаху треба пильно дивитися, не можна заплющувати очей.

Світло у вікні лікаря гасне. Потім гасне й у вікні інженера. Вікна скарбника ще раніше стали темними. Морок. Північ… Час, коли чиняться вбивства й коли останні відвідувачі залишають Угорський ресторан. Зловісний час. Усе живе засинає…

… А мрець пробуджується. Без жартів, за темною скляною стіною в зимовому саду Маринова з'явився промінчик світла. Промінчик то губиться, то знову виблискує, повзаючи туди-сюди. Тільки ж це мій мрець, і я не можу дозволити йому викобенюватися, як йому заманеться.

Повільно й обережно виходжу з кущів, щоб мене не помітило жодне злочинне око, а головне — щоб не гепнутись у багнюку. Пробираюсь повз фасад, дістаюся дверей у зимовий сад і безшумно відмикаю їх відповідним інструментом. Потім різко відчиняю внутрішні двері й одночасно вмикаю кишеньковий ліхтарик. Промінь влучає просто в очі людини, що схилилася коло шафи.

Ач куди сховався таємничий адвокат!

— На відвідини до небіжчика, га? — дружньо жартую я. — Висловити йому своє співчуття.

Димов мовчки підводиться, затуляючи очі рукою, а другою намагається заховати ліхтар у кишеню.

— Не робіть цього, — кажу я, — ви зіпсуєте вигляд вашого чудового костюма. І потім все одно ліхтар вам більше не знадобиться. Покладіть його сюди на стіл. Ось так.

Адвокат мовчки підкоряється.

— Ну, що? Вже придумали пояснення? Одна порада: такі речі треба готувати заздалегідь. Інакше марнується багато часу.

До Димова нарешті повертається здатність говорити:

— Я опинився у незручному становищі, визнаю. Але ви помилитесь, якщо зробите поспішний висновок.

— Про висновки не турбуйтесь, — заспокоюю його. — Краще подумайте про пояснення.

— Я шукаю листи.

— О, колекціонер автографів… Цікаво.

— Мої листи.

— Якщо вони ваші, то чому ви не запитали про них у моїх людей?

— Саме цього я й хотів уникнути, та оскільки ви так зненацька застукали мене… Це були листи, точніше навіть записки, які не становлять особливого інтересу, до померлої дружини… дружини…

— Небіжчика, — допомагаю я йому позбутися заїкування.

Димов киває.

— Він мав звичку стрибати в гречку. Вона вирішила йому відплатити тим самим. Так між нами почалося… ну, певні стосунки… Я писав їй ці записки. Тільки після смерті дружини Маринов знайшов їх, відтоді часто дорікав мені за них, відмовляючись знищити ці записки. Мені було просто соромно, що ті дитячі вправи можуть потрапити комусь на очі… Тому я зайшов пошукати їх…

— І що ж — знайшли?

Димов безпорадно розводить руками:

— Нічого. Очевидно, він все-таки знищив їх.

— Ну, це було зовсім безневинне заняття. А я подумав бозна-що… Але якщо все так безневинно, чому ви не ввімкнули світло, а псуєте собі зір при цьому дитячому ліхтарику?

— Через Баєва. Він підозріливий…

— Навіть до вас? До людини, яка поза всякою підозрою?..

Наближаюсь на два кроки до адвоката й спрямовую промінь ліхтаря йому просто в обличчя:

— Слухайте, Димов. Я не люблю брехунів. Така в мене професія. Вони завдають мені багато прикростей. Але коли брехун нахабний, я його зовсім не можу терпіти. Це означає: якщо такому, як ти, випало зустрітися з таким, як я, — наступна зустріч уже не відбудеться.

Димов піднімає руку, щоб затулитися від променя ліхтаря. Очі його дивляться вбік, наче він розмовляє не зі мною, а з портретом Маринова.

— Я розповів вам усе, як воно є. Якщо ви маєте з цього приводу іншу версію, спробуйте її довести. Хоч я не розумію, куди ви цілите.

— Цілком зрозуміло, куди я цілю.

Димов пробує глянути на мене, але в очі йому блискає промінь світла і він знову відвертає голову до фотографії небіжчика:

— Але, боже мій, якби це справді я отруїв Маринова, то я забрав би ще вчора ввечері все, що мені треба, і не приходив би шукати зараз…

— Дуже логічно, тільки за умови, що після того, як ви підсипали йому отрути, ви залишались у кімнаті аж до моменту смерті. А це хоч і дуже зручно, та не завжди можливо. Саме тому іноді доводиться повертатися на місце дорогої втрати. До того ж я ще не казав, що це саме ви отруїли Маринова. Звідки у вас такі думки?

— Облиште, я не дитина… — махає рукою Димов. — Ви забуваєте, що й моя професія має щось спільне із слідствами, й процесами.

— У такому випадку ви, напевне, розумієте, що в мене є достатньо підстав для того, щоб затримати вас…

Димов мовчить.

— … але мені недавно трапився випадок признатися зовсім в іншому місці й з іншого приводу, що я людина сентиментальна… Тому йдіть спати. Якщо буде потрібно вас затримати, — ви нікуди не втечете.

Адвокат іде до дверей. В його ході немає бадьорості. Амністія, здається, не зовсім заспокоїла його. Що вдієш — людська слабкість: ми завжди прагнемо мати більше, ніж маємо.

Вичікую, поки зачиняться двері, й гашу ліхтар. Немає рації витрачати батарейку, хоч хтозна-коли вона знадобиться мені знову. Ми не в романах, де час од часу виймають із кишень ліхтарі, пістолети й американську гумку.

Кімната знову темна. Іду до вікна й, пойнятий легкою меланхолією, дивлюся у морок саду. Грудень — сумний місяць… А в сусідній кімнаті лунають невиразні голоси, які поступово посилюються й розвіюють мій сум. То скарбник і його вірна подруга. Проснулися й поквапилися зчинити сварку. Причина сварки не зрозуміла, та окремі епітети звучать з дивовижною силою. Ось так. Навіть у кімнаті мерця неспокійно. І все-таки тут не бракує деякого затишку, звичайно, порівняно з мокрими кущами.

Голоси за стіною поступово замовкають. Сварки, хоч які вони захопливі, теж стомлюють. Я, в свою чергу, також відчуваю деяку втому й дозволяю собі присісти на ліжко, де вранці лежав імпозантний небіжчик. У тиші виразно чути цокання будильника. Діла… Час здійснює свій нещадний рух. Життя вкорочується з кожним днем, та нема лиха без добра: з кожним днем наближається час одержання зарплатні. Ці будильники працюють трохи більше двадцяти шести годин… Чи заводить самогубець годинник перед тим, як випити отруту, — ось що цікавить мене. Бо цей будильник, безперечно, завели трохи раніше до того, як настала смертна година. Якщо самогубець — логічна людина, йому треба було б знати, що його піднімуть на страшний суд і без будильника. Але що ж то за логічна людина, яка сама себе вбиває? Щоб я оце завів будильник, а потім ковтав ціаністий калій… Ні, це звучить фальшиво. Небіжчик не був… таким… телепнем.

Я й далі неуважно слухаю цокання годинника, поки усвідомлюю, що до нього додалося ще якесь цокання. Невже з'явився другий будильник? Невже я опинився в райській ері кібернетики, де механізми народжують собі подібних? Та ба, моя радість передчасна: цокання долинає з двору. По алеї дріботять знайомі каблучки. Спочатку швидко й рішуче. Потім тихо й повільно. Згодом стукіт стихає, але крізь засклену стіну зимового саду вже невиразно окреслюється Жаннина постать.

Повертається, мила дитина. Мабуть, почула поклик мого серця. Легкий металевий звук підказує мені, що дівчина пробує відімкнути двері. Ще трохи зусилля — й готово.

Я відносно швидко підводжусь і ховаюсь за велику шафу із дзеркалом. Незручно сидіти отак, мов пень, коли входить дама.

Дама прослизає в кімнату, на мить зупиняється, щоб зорієнтуватися в темряві, і йде просто до мене. Без усяких жартів… вона справді почула моє серце.

Дівчина вже майже біля мене, коли я нарешті встигаю перебороти свою соромливість.

— Люба, — кажу я з доречною в такому випадку ніжністю.

Замість очікуваного ніжного муркотіння чую невиразний зойк.

— Мила дитино! — наполягаю я.

І щоб нарешті просвітлити наші стосунки, вмикаю електричний ліхтар.

— Садист!.. Не сліпіть мені очей!

— Потім, — кажу я з властивою мені добродушністю. — А спочатку знайдемо гроші.

— Які гроші?

— Ті самі, по які ви прийшли. Гроші Маринова.

— Я не прийшла ні по які гроші.

— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це навіть пишеться в книжках…

— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.

— Тоді розповідай.

Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.

Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.

— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й прийшла їх узяти.

— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним шляхом?

— Я гадала… я гадала, що ви бозна-що подумаєте.

— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?

Вона мовчить. Потім машинально повторює:

— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх, щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.

— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…

— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по гроші?

— Заждіть… Я вам поясню.

— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз — забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.

Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я влягаюсь на м'якій ковдрі.

Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.

Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!

І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі, скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:

— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті, — тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти гадаєш?

— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.

— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від цього трусу.

— Ви все жартуєте.

— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу майор.

Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни, підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде старанно оглянуто.

Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно, дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.

Якийсь сторонній споглядальник, коли б у нього вистачило терпіння простежити за моїми діями, міг би подумати, що я ходжу від квартири до квартири просто так, аби лиш побазікати. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, повинен сказати, що я працюю за планом. Наприклад, цього ранку в мене передбачено візити до деяких дам. 1 а оскільки мій зовнішній вигляд такий, що згадані дами могли б це зрозуміти як вияв неповаги з боку влади до їхніх персон, я трохи змінюю свої наміри і йду спочатку до інженера. Застаю його заклопотаним господарськими справами, точніше — приготуванням кави. Цей чоловік таки набуде навичок старої діви, якщо він їх іще не набув. Я не здивуюсь, коли побачу, як він, випивши каву, переверне чашку на блюдце й почне ворожити на кофейній гущі: що йому випаде — дорога чи лист здалеку.

— Заходьте, — запрошує із знайомою вже мені люб’язністю інженер. — Одну лише хвилиночку, я подивлюсь, щоб не википіла кава.

Він зиркає на мене й, певно, у нього вже досвідчене око, бо відразу ж додає:

— Ця історія геть поглинула вас. Якщо хочете скористатися нагодою, можете поголитись. Я особисто не переношу, коли не поголений. Бритва над умивальником… вона чиста.

В тому, що вона чиста, я не сумніваюсь. У цій квартирі все чисте. Чисте, але помреш з нудьги, як сказав хтось.

— Хоч це з мого боку не дуже делікатно, — кажу я, — але ваша пропозиція слушна. Сподіваюсь, що користування чужою бритвою не буде витлумачено як підкуп.

Наглядаючи за кавою, Славов кидає ту саму репліку, яку я тільки-но чув нагорі:

— Ви все жартуєте.

— Я жартую, а от інші не жартують. В одному місці тобі підсовують гроші, в другому пропонують поцілунок…

Знімаю піджак, розв'язую краватку й починаю намилюватись перед дзеркалом над умивальником. Аж потім чую відповідь Славова:

— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.

— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю професією. Як у вас із танцями?

— Танцюю, але погано, — повідомляє трохи здивований інженер.

— Якщо, добродію, хочете наздогнати мене, треба танцювати ще гірше. Це вам Жанна сказала, що ви погано танцюєте?

— А хто ж іще… — бурмоче Славов, старанно розливаючи каву в дві маленькі чашечки. — Жінки навперебій не вішаються на шию таким, як я.

— А чому? — запитую, припиняючи на мить гоління. — Ви не бридкий і не дурний. Взагалі не маєте якогось помітного дефекту.

— Не відаю, чому. І признаюсь вам: це мене не дуже й цікавить.

Я закінчую гоління й пропоную:

— Можу розкрити вам таємницю, але боюсь, що ви образитесь.

— Я не образливий. Кажіть.

Схиляю голову під кран, обливаючись крижаною водою, потім випростуюся з таким почуттям, наче знову народився.

— Ви трохи… як вам сказати… нудний…

— Я бачу, що ви таки знайшли учора ввечері Жанну, — зауважує Славов з деякою гіркотою.

— Справді, я знайшов її в інтересах слідства. Але ця думка йде не від Жанни.

Інженер не виявляє бажання сперечатися. Він послужливо пропонує мені рушник і, поки я чепурюся, миє бритву й акуратно кладе її на місце.

— Ви любите порядок, — констатую я. — Я ще вчора позаздрив вам. Непомітними дрібницями створюєте собі комфорт. Тільки не забувайте, що люди не можуть підкорятись вам так, як речі, заради вашої зручності.

— Не бачу зв'язку, — похмуро кидає інженер.

— Невже? А я ледь не сп'янів од точності свого вислову. Нічого, не звертайте на це уваги. Взагалі, якщо чогось не розумієте, — обминайте десятою дорогою… Між іншим, що за один цей Том?

— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на ці теми.

— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?

Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови від чашки:

— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще. Вона, здається, бачиться з ним щодня.

— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.

— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.

— Ревнощами?

Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось там бачить.

— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.

Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:

— Ваша кава охолоне.

Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я знову тягнуся до кави:

— Ризикуючи цього ранку бути вдруге звинуваченим у підкупі, я все ж таки доп'ю цю чашку.

Георгій не відповідає. Навіть не видно, що він мене слухає, — став зовсім неуважний. Можливо, моя репліка про гордість зачепила його за болюче місце. А може, він просто співає подумки, «Ля донна е мобіле»^[3]. Вгорі над нами виразно чути кроки лейтенанта і його людей. Хтось перетягує важкі меблі.

— Ось, чуєте? — кажу я, підводячи очі на стелю.

Георгій здригається і теж дивиться вгору:

— Що?

— Як виразно чутно…

— Чутно. Яке це має значення…

— Зараз — ніякого, — визнаю я. — Але що за кроки були того вечора, — це має велике значення. Чиї то були кроки?

— Я вже казав вам…

— Мене не цікавить, що ви казали, — уриваю його. — Йдеться про те, що ви замовчали. Чиї то були кроки?

— Ви хочете, щоб я вчинив підлість…

— Я хочу, щоб ви сказали правду. «Правду, всю правду», — як сказано в заяложеній клятві.

Інженер мовчить. Треба йому допомогти. Це чоловік логічного мислення, отже, йому треба додати логіки.

— Не забувайте, — кажу я, — що коли ви поставили собі за мету когось захистити, ви, можливо, обрали найдурніший варіант. Дурний не тому, що ви піклуєтесь про істоту, яка не дасть за вас і щербатої копійки. Це, мабуть, навіть благородно. Варіант дурний, бо кожний на моєму місці розмірковував би так: «Якщо цей хлопець мовчить, отже, він хоче когось прикрити. Чому хоче прикрити? Бо та особа чимось йому дорога. До яких людей він виявляє симпатію? До одної-єдиної людини: до Жанни». Отут і кінець силогізму: «Славов приховує, бо то були Жаннині кроки».

— Так, але ж…

— Чекайте, — спиняю я його помахом руки. — Силогізм підтверджується й другою обставиною: ще одна людина, яка мусила б чути кроки, також мовчить. Бо для цієї людини — вашої сусідки Каті — Жанна теж єдина близька істота. Тому збагніть, що ваша мовчанка — для мене цілком зрозуміла відповідь. Я лише хочу знати: чи правильна ця відповідь?

Георгій мовчить. Треба зачекати, поки він ще раз проаналізує в думках мої докази. Після чого, певне, і далі мовчатиме. Ці педанти — страшенно вперті люди.

В цю хвилину за дверима чути тупіт чобіт. У двері стукають. Входить міліціонер:

— Товаришу майор, якщо можна, ненадовго…

— Можна, — кажу я. — Розмова тут все одно не в'яжеться.

Кімната Маринова змінилася, і не на краще. Раніше вона виглядала захаращеною. А тепер у ній геть усе перекидано — дбайливо і уважно. Дзеркальна шафа, за якою я вночі чекав кохану, перевернута на бік. Одну з двох її передніх підпірок розібрано. Вона схожа на левову або, радше, якоїсь міфологічної істоти ногу, досить велику, так що у її порожнечі можна щось і сховати. Це «щось» зараз лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо підкресленою гідністю.

А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете, щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.

Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит дамам. Тим паче, що я поголився.

Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку, напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:

— А… це ви…

— Так… це я…

Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно. Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від велетенської шафи, що займає половину приміщення.

Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.

— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, — галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже чарівна…

Нарешті. Жінка задоволено всміхається.

— …і страшенно брехлива.

Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.

— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.

При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту, додаю:

— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за Баєва?

— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не розумію лише, для чого такі погрози…

— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?

— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у той час.

— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами. І все ж таки напружтесь.

— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.

— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли з'явилися? Десь напередодні весілля?

— Саме тоді.

— Посаг вашого чоловіка, чи що?

Вона ствердно киває.

— На які кошти придбав їх ваш чоловік?

— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.

— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.

— Гадаю, що йому дав гроші Маринов… — відповідає, вагаючись, Дора.

Обличчя її стає дедалі схвильованішим.

— Маринов дав йому гроші, але вже згодом. А зараз ми говоримо про те, що було напередодні весілля. На які кошти ви придбали меблі й усе інше?

— Я нічого не купувала. Не вплутуйте мене в цю справу. Все, що куплено, купував він.

— На які гроші, я питаю!

— Він узяв з каси, якщо вам так хочеться знати. А потім попросив у Маринова й повернув.

— Друге: відколи почалися ваші стосунки з Мариновим?

Вираз образи цього разу не такий помітний.

— Ви занадто відхиляєтесь, інспекторе…

— Ризикуючи відхилитися, ще далі, скажу вам, що в даному випадку, можливо, йдеться про вбивство, що в цьому вбивстві заплутана жінка й що ваші викрутаси в такій ситуації навряд чи можуть сприйматися як вияв дівочої цнотливості. Відколи почалися ваші стосунки з Мариновим? Не примушуйте мене повторювати запитання.

Дора опускає очі. Образа змінюється втомою:

— Через кілька місяців після того, як ми розписалися…

— Точніше?

— Мабуть, на четвертий місяць…

— Тобто незабаром після того, як Маринов дав гроші вашому чоловікові, чи не так?

— Так.

— А коли довідався про це Баєв? І як саме довідався? І як він реагував на це? Відповідайте, чого ж ви чекаєте, хіба не бачите, що я не прийшов сюди дивитися на ваші ноги!

— Він дізнався, мабуть, дуже швидко, хоч удавав, ніби нічого не помічає. А одного дня повернувся додому в незвичний час і застав нас… Між ними зчинилася сварка… Баєв залякував… Маринов — теж… «Я запроторю тебе у в'язницю, якщо ти так багато знаєш, — казав Маринов. — Не думай, що я знищив твою розписку. Розповім, як ти заліз у касу. Ти згниєш на нарах, якщо не заберешся геть звідси…» Вони довго лаялись, але Баєв нарешті відступив…

— А ви?

Жінка дивиться на мене втомленими очима:

— Що — я?.. Не думайте, що дуже приємно жити з цим типом… І старий, і дурний, і бридкий…

— Ви про кого це кажете? Про Баєва чи про Маринова?

— Про Баєва. Хоч і другий теж не був скарбом. Але він бодай прикидався галантним, звичайно, коли йому було добре… І задурював мене всілякими обіцянками… Хотів забезпечити мене матеріально… Я прагнула бути вільною… А цей тремтів над кожною копійкою. За кожний лев влаштовував мені скандали, його щедрості вистачило тільки до весілля. Яка ж це тварюка, господи… Не думайте, що таке велике щастя жити з цим типом… Хоч ми фактично перестали жити вже з другого місяця, адже ви розумієте: я не підпускала його до себе, і тому він перетворив моє життя на пекло, і Маринов прийшов до мене як порятунок, бо Баєв хоч і огризався, та жах як боявся Маринова… Боже, яке пекло з ними обома…

— А хто ж вас примушував лізти в це пекло?

— Ніхто… Я сама винна… Коли немає нікого близького…

— А ваші батьки?

— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то, можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що повчав мене ляпасами.

Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене, пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не викладе все до останку».

У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б вона не розревлася.

Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько, заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що ним буде якийсь старий політикан.

— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав. Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?

— Медичних сестер, — схлипує Дора. — Лікар Колев мені пропонував… Та я, дурна, комизилася…

— Даремно. Непогана пропозиція. В усякім разі, куди краще за цю, — зауважую я, показуючи рукою на фотографію Баєва. — А втім, це ваша особиста справа…

Дора виймає носовичок і витирає очі.

— Лікар поставився до мене дуже добре… А я виявилась дурною, — повторює вона.

— Нічого, помилки виправляють… Ви ще повернетесь до гарної людини.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Колев — не для таких, як я. В нього є наречена…

— Ах, так. Біологія. Серйозна наука. Але санітарія — це теж непогано. А втім, це ваша особиста справа…

Піднімаю руку на прощання й виходжу. В мене таке враження, що жінка достатньо приголомшена подіями для того, щоб їй були потрібні ще якісь поради. Тепер побачимо, яка температура в другої героїні.

Спускаюсь у підвал і майже стрімголов вибігаю звідти назад. Жанни немає. Я ледве встигаю уникнути словесного водоспаду тітоньки Каті. Після всього, почутого в квартирі Баєвих, мені бракує тільки цього.

Особи, що мене цікавить, не виявляється й у «Варшаві». Невдоволено викреслюю один з пунктів у своєму плані й рушаю до Баєва, заскочивши по дорозі в управління, щоб поглянути на зібрані відомості, які стосуються дійових осіб цієї історії.

Приходжу в ощадну касу якраз своєчасно, тобто за хвилину до того, як зачинять двері. Як і вчора, службовці поспішають на обід. Як і вчора, Баєв ще сновигає за віконцем, даючи лад текам і паперам. Спираюсь на перегородку з невимушеністю давнього знайомого. Баєв цього разу швидко підводить голову.

— Знаю, знаю, — випереджаю я його. — Каса зачинена. До того ж сьогодні не видаємо зарплатні. Сьогодні даємо свідчення. Отже: фальшиве алібі. Зловживання державними коштами. Розписка на велику суму в кишені Маринова. Ревнощі до того самого Маринова. Залякування в присутності третьої особи вищезгаданого Маринова. Страх перед Мариновим. Знищення причин страху… В таких випадках запитують: «Де ви закопали труп?» Проте я задовольнюсь простішим запитанням: де ви взяли отруту?

— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.

— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга суворої мови доказів.

Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.

— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.

Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:

— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова… Зовсім не причетний…

— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі, що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?

— У своєї першої дружини…

— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не сказали мені про це відразу?

— Мені було незручно…

— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої дружини? Надійне алібі?

— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям, залізши в борги…

І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи, можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей. Крім однієї, суттєвої.

Неуважно слухаю його, і мої вуха знову вловлюють слово «пекло».

— Зачекайте, — кажу я. — Ви мені затуркали голову. Якщо це пекло, то чому ж ви не поклали йому край?

— Хіба це залежало від мене?.. В цьому будинку все вирішував тільки Маринов… Він тероризував нас усіх.

— І хто ж з усіх вас таки зумів покласти цьому край?

— Тільки не я.

— Гаразд, припустимо, що не ви. Тоді хто?

Темні, з жовтастими білками очі витріщилися на мене.

— Не знаю хто. В усякім разі, не я. А за Димова не ручаюсь…

Іду вулицею під дрібним дощем і з сумом уявляю собі, як у цей саме час повільно охолоджується в тарілці моя порція баранини. Потім примиряюся з цим і пробую подивитись на проблему з філософського боку. Гаряча їжа шкідлива, але я настільки одвик від неї, що мені ніколи так і не трапилося покуштувати її; напевно, їсти її гидко. Зате залізо, якщо хочеш його кувати, повинно бути гарячим. Саме з цих міркувань я змушений поспішати до Димова.

Застаю адвоката в конторі самого. Це вже плюс. Не від чого людина не простуджується так, як від допитів на вільному повітрі. Зігрієшся під час розмови, потім тебе протягне — ось і маєш лихоманку, марення в мокрих простирадлах і т. ін.

— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми знайшли те, що ви шукали!

При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.

— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!

— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.

— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й ваші доноси?

І для більшої певності знову розмахую паперами.

— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати Маринов про наших клієнтів.

— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?

— Щоб не втратити адвокатське місце.

— Підстава не дріб'язкова…

— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я, власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це: він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.

— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?

Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:

— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…

— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?

— Вдома.

— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?

— Щоб уникнути ваших допитів.

— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?

— Ніякого коньяку я не пив.

— Отже, пив він, а ви тільки наливали?

— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.

— «Жінка» — це звучить надто загально.

— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької дурепи… Жанни.

Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним. Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі. Іду вулицею під дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються. В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.

Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою, що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві». Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре. Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера. Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну поведінку в громадських місцях.

Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим деревом.

Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших тем, і головне — однієї з них.

Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити, та замість цього лише сказав:

— Отже, завтра?

— Завтра…

Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок:

— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?

Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.

— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.

Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.

— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.

Тоді вона нарешті озвалася:

— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»

— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.

— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.

— Правильно, не відповідай. Немає рації.

Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.

— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.

— Надто доросла. Сорокалітня.

— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…

— Не п'яти, а восьми.

Дівчина знову посміхається:

— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.

Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…

— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.

— Я не збираюсь думати про такі дурниці.

Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:

— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.

— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.

— Тоді просто посидимо…

… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.

З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.

— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…

— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?

Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:

— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…

— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?

Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.

— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?

Довірливо нахиляюся до вуха старої:

— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..

До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.

— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.

— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…

— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.

«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.

Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:

— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.

— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…

Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.

— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.

На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:

— Візьми цигарку…

Беру. Закурюю.

Світлі очі й далі дивляться на мене:

— У тебе втомлений вигляд, Антонов.

— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й серйозніші справи.

— Йдеться не про справу… Йдеться про ставлення.

Шеф повертається спиною до вікна. Погляд його світлих очей поступово змінюється. Тепер він знову теплий, не офіційний:

— Вчора мені хотілося застерегти тебе від надмірної підозріливості. А сьогодні мені здається, що небезпека насувається з протилежного боку… Підозріливість і поступливість — однаково заважають у нашій професії.

— Я не дитина, — кажу трохи нервово. Здається, я справді втомлений.

Полковник легенько всміхається:

— Я тебе й не повчаю, як дитину. Ми розмовляємо. Бувають моменти, і вони нам обом відомі, коли хочеться діяти на власний розсуд і ризик. Тільки ми, дорогий, не судді. І якщо почнемо вершити правосуддя на власний розсуд замість вести слідство, не знаю, до чого ми дійдемо…

Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві зірки менше, ніж у полковника.

Він угадує мій настрій:

— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша — додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.

Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі, неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий паскудник… Тобі слово, інспекторе!

Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її зняв. Потім набираю номер.

— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!

Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю, яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч грудневій мряці. Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ. Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.

Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:

— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не поспішаю… коли приготуєте…

Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:

— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…

Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.

— О, нарешті!

Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій. Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і геніальних здогадках.

Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову, уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…

— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він був у мене на столі.

Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.

Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.

— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя. — Ні, не приходила моя гультяйка…

Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.

Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава». Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є наречений.

Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч, намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться на мене.

— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через усяких типів не можеш навіть цього зробити.

Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.

Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак, усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається, «добридень».

— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?

— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.

— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте, якщо не секрет?

— Право…

— Кулачне чи яке?

Відповіді немає.

— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як, кажете, справа з грошвою?

— Я вас не розумію… — пручається Том.

— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили того телепня?

Напружую слух, але відповіді знову немає.

— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих — для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.

Та відповіді немає й немає.

— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш маленький приватний банк» — тобто Жанна?

— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову Том.

— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити? У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.

Після такого підбадьорливого заклику я випиваю трохи коньяку, решту залишаю у чарці й іду. На сходах на мить зупиняюсь поправити краватку, а ще більше для того, щоб пересвідчитись, що Том уже спустився до телефону в глибині залу. Щасливчик! Він знає номер, який невідомий навіть мені. Зате я знаю дещо інше. Отже, немає підстав вважати, що ми граємо за нерівних умов.

Виходжу надвір, та оскільки дощ знову розпочав свої жарти, трохи затримуюсь у тому ж під'їзді, де вчора ввечері мусив виконувати роль приборкувача. За кілька хвилин у полі мого зору з'являється постать женишка, який кудись поспішає. Даю йому фору в сто метрів, як це звичайно роблять з неофітами в якійсь грі, й рушаю слідом за ним. Подорож у невідоме. Черговий рейс.

Невідоме, власне, не таке вже й невідоме, як здається. Любий Холмсе, куди може завести нероба, окрім якогось місця неробства?..

Не знаю, що думає з цього приводу Холмс, але стає саме так. Після непотрібних кружлянь десятьма вулицями, назви яких я зараз не буду перераховувати, Том шмигає у подвір'я одного з тих безбарвних житлових будинків, що різняться один від одного лише своїми номерами. Час зменшити відстань. Прискорюю кроки, та коли добираюсь до сходів, лампа-автомат уже вимкнута, а жениха й слід прохолов. Піднімаюсь сходами вгору, затримуючись на кожній площадці, й розмірковую: є тридцять шість можливих способів виявлення супротивника — на якому зупинитися? На четвертому поверсі стає зрозумілим, що треба покластися на слух. У квартирі ліворуч — страшенний гвалт, не треба навіть спеціальної фахівної підготовки, аби здогадатися, що тут гульбище істот, подібних до нашого жениха. Безцеремонно довго тисну на дзвінок. Молодик з модерною зачіскою, тобто з безладно скуйовдженим волоссям, широким гостинним жестом розчиняє двері.

— Я Томів товариш…

— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я іменинник. Заходьте…

Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.

Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато, що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.

Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці. Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим — стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити приблизний зміст його слів:

«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він не прийде свідчити з кладовища».

Том і далі так само швидко й настирливо шепоче Жанні на вухо, а вона час од часу схвально киває головою. Треба покласти край цій одностайності. Мовби криголам, пробиваюся крізь натовп і зупиняюся навпроти молодят. Жанна перша помічає мене й уклякає з переляку. Це примушує й Тома повернути голову.

— Додержуйтесь правил, хлопче, — кажу я. — Не збивайте ритму. Я сказав ритму, а не ратиці під столом. Наприклад, ча-ча-ча…

— Це рокк… — машинально бурмоче Том, наче ця деталь може його врятувати.

— Авжеж, рокк, — киваю я, — а ви трактуєте його як ча-ча-ча. Зверніть на хвильку увагу на мої ноги.

При цих словах я починаю робити якісь вихиляси, наближаюсь до них і вихоплюю Жанну з обіймів ошелешеного Тома. Потім кручу навколо себе дівчину, сам ледве переступаючи з місця на місце, бо не люблю марно витрачати енергію.

— І головне, — додаю я, — дайте можливість діяти дамі. В цьому принаймні ви маєте досвід.

Потім веду Жанну в натовп, якомога подалі від ревнивого погляду коханого.

— Хіба я не наказав тобі сидіти вдома? — звертаюсь до дівчини, машинально переступаючи з ноги на ногу.

— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само машинально хитаючись у ритмі мелодії.

— Але переходиш межу мого терпіння.

— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.

Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:

— Ви не читали Хемінгуея…

— Ні, не читав.

Вона знову заводить тим самим стражденним голосом, наче намагається виграти час:

— Там у Хемінгуея є одне оповідання про старого самотнього чоловіка, який ходить по різних закладах, бо не має притулку, бо хоче, щоб навколо нього було чисто й світло… Оповідання так і називається… «Чисто й світло»… Але ж ви не читали Хемінгуея… — А ти не читала підручника з криміналістики. І залишила на чарці відбитки своїх пальців. Робила дурницю за дурницею. І нарешті — отрута.

— Я його не отруювала… — шепоче Жанна майже в паніці. — Неможливо, щоб я його отруїла…

— Облиш декларації. Розповідай. І про вчорашнє, і про все, що було раніше. Про все, що було між тобою й Мариновим.

Жанна озирається, немов шукає допомоги у присутніх. Та ті хитаються, оповиті димом, і навіть мій екстравагантний стиль танцю не в змозі привернути їхньої уваги. Несподівано дівчина помічає Тома. Студент стоїть біля дверей між двома кімнатами й похмуро стежить за моїми рухами. Він уловив поклик в очах дівчини й суне до нас, але я застережливо піднімаю руку. Лев підібгав хвоста.

— Я казав тобі: моє терпіння має межу. Не озирайся. Том — поза танцем. Зараз танцюєш ти. Ну ж!

— Між нами нічого не було, повірте мені… Як ви взагалі можете припускати… Він був такий гидкий… Але Том примушував мене жартувати з ним, знаєте, заради чого — заради грошей… Томові були потрібні гроші, і він примушував мене брати їх… Двічі я брала, посилаючи Маринова по цукерки чи по коньяк… Я була певна, що він не помічав… у нього було багато грошей, а я багато не брала…

Кажучи це, Жанна оглядається на Тома, але тепер в її очах більше страху, ніж благання про допомогу. Однак Том про всяк випадок десь непомітно зник чи змінив пост, бо я не можу знайти його в натовпі.

— Потім одного дня… Це було того самого дня… ми домовились про зустріч увечері, а ввечері він мені сказав, що про все знає… що я крала… що передасть мене в міліцію, якщо… якщо я не перестану пручатися… що не треба пручатися… що він мав щодо мене серйозні наміри, що хотів мені купити хутряне пальто, що носитиме мене на руках та інше в такому ж дусі… що або я залишусь у нього, або він піде просто в міліцію… Але я була підготовлена… і хлюпнула йому в чарку трохи з пляшечки, щоб він заснув…

Вона замовкла, наче лише тепер збагнула суть того, що вчинила.

— І він заснув. Надовго. Це відомо. А хто дав тобі ціаністий калій?

— Який ціаністий калій? — В голосі дівчини знову панічний страх. — Це було снотворне… Том казав, що це снотворне…

— Том усе може сказати… На суді не цікавитимуться тим, що казав Том.

— Том казав, що це снотворне, — настирливо повторює дівчина. — Так він мені сказав, повірте… І я хлюпнула в чарку… Але Маринов відпив зовсім мало й не заснув… Спочатку він верз мені одне й те саме, то про хутро й шовк, то про міліцію… Потім раптом його обличчя змінилося… Він зблід, скривився, на чолі виступив піт… Він замовк, а потім простогнав, що йому погано, дуже погано…

— Ти диви: вона частує його ціаністим калієм, а він ще й скаржиться… А потім? Що потім?

— Потім підвівся й сказав, щоб я негайно забиралася геть… і вивів мене через зимовий сад… Він завжди туди виводив гостей… щоб не бачили сусіди…

— А де пляшечка?

— У саду… в кущах… Я її туди жбурнула.

— Ох, ці жінки… — зітхаю я. — Завжди вибирають найпотаємніші місця.

Магнітофон замовкає.

— Нарешті. Ніколи не танцював так довго… і так добре.

Хапаю Жанну під руку й пробиваюсь до виходу.

— Куди? — ловить мене за лікоть скуйовджений іменинник, що саме заводить якихось нових гостей. — Гульба тільки починається.

— Іду по квіти, — кажу я. — Мені стало незручно, що я прийшов з порожніми руками.

— Облиш квіти. Тут вистачає квітів. Усі в нейлонових панчохах. Краще принеси коньяку. Ми вже все випили.

— Буде й коньяк, — щедро обіцяю я. — Гульба тільки починається.

1 після цього стрімголов спускаюсь сходами, тягнучи за собою Жанну.

Марна поквапливість. Том уже чатує внизу, біля виходу. Минаємо не зупиняючись. Жанна обертає голову, хоче щось сказати йому поглядом, та я застережливо смикаю її за руку.

Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко обертаюсь до нього:

— Слухай-но, жевжику. Ти опановуєш мою спеціальність. Але, якщо дозволиш, одна тобі порада: не роби це так безглуздо. Коли за кимось стежиш, будь на відстані, а не плентайся за спиною.

— Я за вами не стежу… Я чекаю, коли ви відпустите Жанну, щоб ми пішли.

— Он як: молоде сімейство. Ви вже в загсі розписалися?

— Розпишемось…

— Гаразд. Але, мабуть, вилами по воді. Ану — згинь!

— Жанно… — починає студент, багатозначно дивлячись на дівчину.

— Що «Жанно»? Кінець шлюбу, хіба не бачиш? Завтра починається слідство. Геть звідси, сказав я тобі, і щоб я більше цього не повторював!

Ідемо далі. Кроки третього замовкають. Жанна ступає поруч мене, як автомат, на неї найшло якесь заціпеніння. Я розмірковую над її монологом під час танцю, дивлюсь на дві тіні, що то зникають, то з'являються перед нами, і в грудях мені стає млосно, наче я вже веду дівчину до тюремної камери.

— Цього вечора немає парасольки… — кажу я, дивлячись на її мокре обличчя.

— Я забула її вдома… Сьогодні я мов сама не своя.

— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.

Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог дівчини й про те, як покінчити з цією версією.

Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.

— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.

— Дуже доречне запитання. Шкода лише, що ти пізно ставиш його, — кисло бурчу я.

Потім кидаю на дівчину швидкий погляд і вже м'якше кажу:

— Що буде? Не знаю. Спочатку доживемо до завтра.

Хочу додати, що ранок од вечора мудріший, але саме в цю мить ми підходимо до дверей будинку, і це не дозволяє мені висловити чергову заяложену сентенцію.

Повільно минаємо алею, входимо в під'їзд і спускаємося в підвал.

— Цього разу — без усяких жартів, — кажу я, коли ми зупиняємось біля дверей тітки Каті. — Ані кроку звідси. Ти вважаєшся під домашнім арештом…

Хтось проходить повз нас і, хвильку повагавшись, зупиняється, очевидно, почувши останню фразу.

— Жанна… який арешт?

— А, товаришу Славов, — кажу я. — Ось хто мені допоможе. Наша знайома, як ви почули, від цієї миті перебуває під домашнім арештом. Стежте, щоб вона не виходила з будинку.

— Я не маю досвіду в таких справах… — бурмоче інженер і тривожно дивиться на нас.

— Нічого, — кажу я. — В дитинстві я теж не розумівся на вбивствах.

І повільно йду. Піднявся до виходу й прислухаюся. Георгій щось стурбовано запитує. Жанна, заникуючись, відповідає. Потім заходиться плачем. І крізь плач голос інженера: «Не треба, заспокойся, все буде гаразд». А вона плаче. Добре, що там немає мене.

Отже, переночували. Аби пересвідчитись, що таки ранок од вечора мудріший. І дощовитіший. Важкі потоки води поливають вікна канцелярії. В мене таке враження, ніби я влаштувався під Ніагарським водоспадом. З тією різницею, що там, напевно, світліше.

Сиджу за столом у капелюсі набакир і з цигаркою в зубах і чекаю, поки розкрутиться машина. Вона розкрутиться не раніше восьмої. Отже, в мене є ще п'ятнадцять хвилин, якраз стільки, щоб переглянути газету. Розкладаю її на столі і вчитуюсь, але мої думки тікають геть від колонок тексту.

«Ви не читали Хемінгуея»… Я вже три дні не читав газет, а вона питає про Хемінгуея.

Підпираю голову руками й дивлюся на свої забрьохані черевики: чисто… Над головою в мене блимають жовтавим відблиском знайомі сорок ват: світло… Взагалі, все, як у тому оповіданні. Так, так, усі люблять оте чисте й світле. Тільки якщо заради цього ти ладен вчинити брудне й чорне, — не дивно, що ти опинишся в чистій і світлій тюремній камері. Знову афоризми. Знову мудрі сентенції.

Ти, моя дівчинко, не єдина, хто знає трохи про чисте й світле. В мене також б деякі спогади на цю тему, пов'язані не з Хемінгуеєм, а з літнім танцювальним майданчиком. Це був останній вечір, і ми сиділи па терасі ресторану, а внизу, в темряві, шуміло море. Ми чекали, поки прийде офіціант, потім чекали, поки він принесе вино, а потім мовчали, хоч уже не було чого чекати.

— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти, звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.

Вона дивиться на мене з докором:

— Відповіла…

А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.

— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.

— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися всього, що починається добре.

— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в давньогрецькій трагедії.

Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:

— Краще потанцюємо.

Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось. Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.

— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти була вже готова.

Вона всміхається:

— Як це готова?

— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.

Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.

Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім знетямившись:

— Залиш мені щось на згадку про себе…

— Боїшся за свою пам'ять?

— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.

— Міліція все знає, — зітхає дівчина.

Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.

Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.

Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:

— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви нарешті здогадались повідомити про це…

Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо чай — і хворіємо.

У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.

— А списки?

— Їх ще не принесли.

Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом. Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує. Документує.

Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні. Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки. Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта^[4]. Коньяк і жіночі ніжки. Маринов упадає коло Жанни.

Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не болить…

Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить старшина.

Нарешті.

— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…

Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева, то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?

Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з вішалки плащ і вискакую надвір.

Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.

Зупиняюсь перед закіптюженим фасадом будинку, в якому мешкає мій Паганіні, і йду сходинками вгору, сподіваючись, що віртуоз розтину трупів не мешкає аж на горищі.

Але помиляюсь. Судовий лікар улаштувався-таки на останньому поверсі. Мені відчиняє якась літня жінка, і я йду слідом за нею, гадаючи, що опинюся в похмурій мансарді із запліснявілими книжками й анатомічними табличками на трупах.

Знову помиляюся. Кімната, до якої входжу, має кілька вікон, яскраво освітлена лампами у різнобарвних абажурах, вмонтованих у кутках. Однак що мене вражає найбільше — це безліч різноманітної рослинності. Бегонії, фікуси, лимони й інша зелень, висаджена в горщики різних розмірів, усе це сплітається й звивається вгору аж до стелі.

У глибині цих джунглів замість бенгальського тигра спокійно випростався на канапі мій Паганіні, укритий трьома ковдрами й із компресом на шиї. Віртуоз підводиться й страдницьки всміхається мені:

— Невже я уві сні? — вигукую я. — Чи, може, помилився адресою?.. А чому ж… Власне, все нормально: труп і квіти. Одне до одного. Точно, як на кладовищі… Ну, старий, що ж тебе вхопило?

— Звичайний грип, — заспокоює мене Паганіні охриплим голосом. — Не поспішай робити огляд.

— Звичайний грип, — кажу я повчально, — переносять на ногах… і на роботі…

— З температурою тридцять дев'ять градусів?

— Градуси мають значення тільки в напоях. А я не прийшов до тебе на чергову пиятику. Та нехай буде як буде. Я хочу знати, що ти з'ясував.

— Майже те саме, що й раніше. Старий не бреше. Можливо, він наковтався різних пігулок.

— Яка кількість люміналу?

— Зовсім незначна… на відміну від ціаністого калію. А взагалі підтверджується моя версія.

— Он як! А яка ж була твоя версія? — запитую я, закурюючи.

Паганіні похмуро спостерігає, як я випускаю густу цівку диму.

— Ага, ясно, — кажу я. — Ви пиячили удвох із Мариновим, ти сказав йому, що в нього рак, і, щоб якось втішити нещасного, пригостив його ціаністим калієм… Здається, щось таке…

Судовий лікар почав ворушитись під ковдрами, та я не думаю, що образив його. Цей чоловік просто не вміє сердитись.

— Якщо в тебе забракло фантазії вигадати щось інше, пиши це, — бурчить він. — Взагалі пиши що завгодно, хлопче, тільки не доводь мій невинний грип до агонії.

Він знову із заздрістю поглядає на димок, що йде від моєї цигарки, потім показує на столик, де серед ліків скромно стоїть пляшка коньяку:

— Пригощайся. Візьми маленький аванс на рахунок майбутніх цигарок, якими ти мене частуватимеш.

Та в мене немає часу тут затримуватись. Мені треба зробити ще два візити, які все вирішать. Махаю рукою віртуозові й у супроводі жінки вибираюсь на сходи, а потім майже збігаю вниз. Та яка користь від цієї квапливості, коли ти наприкінці кожного слідства перебуваєш у такому ж нетерпінні, як і під час дебюту багато років тому.

Перший візит забирає в мене чимало часу — головним чином через відстань. Самий же візит, несподівано навіть для мене, виявляється дуже коротким. Що не заважає йому бути змістовним.

Трохи згодом я знову в поліклініці серед вагітних жінок.

Чекаю, поки з кабінету вийде пацієнтка, й подаю голос крізь двері:

— Чи можна до вас?

— Можна, — обертається до мене чоловік у білому халаті.

Це не Колев.

— Я хотів бачити лікаря Колева…

— А Колев з учорашнього дня у відпустці.

Зворотний шлях. Є небезпека, що він сів на поїзд і кудись подався. Відпустка, та ще й у грудні. І таке буває. У вік атома нікого нічим не здивуєш.

Ковчег мерця. Розпитую про Жанну. Вона слухняно стереже кімнату. Отже, до неї повернувся здоровий глузд, хоч і з запізненням. Потім стукаю у двері лікаря й заходжу. Кімната така сама, як і в Славова, тільки без чистоти й затишку. Це людина мого типу, я знаю. Дві етажерки з медичною літературою, незаслане ліжко, на столі — розкидані рукописи, за столом — сам Колев. Він одірвався від роботи й киває мені замість привітання:

— А, це ви… Заходьте.

— Оце так ви відпочиваєте? — кажу я, показуючи на рукописи.

— Атож.

Незважаючи на запрошення, лікар не дуже вдячний мені за те, що я дав йому маленький перепочинок.

Коли я бачу медичні книги, у шлунку в мене починає щось стискатися. Перша любов ніколи не забувається. Із заздрістю дивлюся на розкриті на столі томи й відчуваю, що Колев спостерігає за мною. На його обличчі з'являється несподівана посмішка, яка розгладжує похмурі зморшки:

— Це не судова медицина…

— Судова чи ні, а медицина завжди цікава, — кажу я. — Є в мене один друг, який просто марив медициною, як дехто марить великим коханням… А потім…

— Що потім? — запитує лікар.

Я недбало махаю рукою:

— Потім з того нічого не вийшло… Але то вже інша історія. А зараз повернімося до нашої. Я бачу, ви трудитесь у поті чола. Мабуть, наукова праця. І, напевно, у дуже напруженій стадії. Виникає логічне запитання: чому все це повинно пропасти?..

— Ваше співчуття мене зворушує, але я вас не розумію.

— Я кажу: пропасти… отак раптом полетіти шкереберть.

— Чого ж воно полетить?

— Через вас. Через те, що ви зробили дурницю. Через те, що ви продали Маринову ціаністий калій. До речі, скільки вам заплатив небіжчик за доставку, перш ніж він став небіжчиком?

Обличчя Колева знову спохмурніло:

— Нічого я не продавав. Нічого мені не платили.

— Послухайте, лікарю, — кажу я. — Бувають моменти, коли наполегливість дає наслідки. Наприклад, якщо пишеш наукову працю. Але бувають і інші, коли треба згортати прапори. Бачите оце?

Я виймаю з кишені копії списків і показую йому.

— Не розумію, — пручається лікар.

— А якщо я покажу вам тут прізвище Євтимової, вашої родички, біолога, тоді ви зрозумієте?

Він заперечливо хитає головою:

— Нічого не розумію.

— Шкода, — засмучено знизую плечима. — Отже, я помилився. Отже, залишається: шерше ля фам! Треба затримати Євтимову.

— Ви що — жартуєте? — вигукує Колев. — Що може мати спільного Євтимова з… з…

Не знаю, що в мене на обличчі, але всі чомусь думають, ніби я жартую.

— Що спільного може мати вона з отруєнням Маринова? Ви про це запитуєте? Якщо про це, то, гадаю, можу вам відповісти. Щойно я був у Євтимової. Показав їй оці папери. Жінка все збагнула. Взагалі я переконався, що з жінками порозумітися легше. Вона визнала, що взяла ціаністий калій для якихось дослідів, що частина отрути лишилася невикористаною, що згодом Маринов попросив її зробити йому послугу — дати цю жахливу рідину, що вона йому дала…

— Це дурниці. Вона й уві сні не бачила Маринова. Вона з ним не була знайома.

— І в мене було таке саме враження. Але Євтимова стверджує, що була з ним знайома і саме через вас. Отже, все співпадає. Особливо, якщо ви заперечуєте. Заглибимось ще далі…

Я закурюю цигарку й удаю, що збираюсь іти.

— Але ви не смієте… Ви не маєте права… Вона просто не розуміє, що верзе… Гадає, що в такий спосіб рятує мене…

— Нічого вона не гадає, — коротко зауважую я. — Вона справді рятує вас. Винуватець відомий. Справу закінчено. Щасливої відпустки!

Колев сидить, схиливши голову над столом, немов іще раз обдумує почуте. Мої останні слова повертають його із забуття:

— Годі. Євтимова не винна.

— В такому разі винні ви. Третя можливість виключена. Не будемо гаяти часу: скільки вам заплатив Маринов?

Колев повільно підводиться з-за столу, наче загіпнотизований, і наближається до мене із зблідлим од гніву обличчям:

— Слухай, інспекторе! Ти якось казав, що чиниш розправу над шахраями, та, мабуть, давно забув, що на цьому світі є ще й інші люди. Нічого мені твій Маринов не платив. І я б нічого від нього не прийняв. Якщо хочеш знати, то це я йому сплатив. Сплатив отрутою, щоб під три чорти послати твого Маринова. Розумієш?

Тепер уже «мій» Маринов. Наче це я народив і виховав його. Спробуй порозумітися з такими неврастеніками.

— Нічого не розумію, — зітхаю я. — Але обіцяю розібратися. За однієї умови: якщо ви почнете все спочатку.

Колев занурює у волосся свою кістляву руку й пробує опанувати себе. Я прискорюю процес терапії, пригощаючи його цигаркою. Лікар закурює й робить дві-три жадібні затяжки.

— Маринов якийсь час скаржився на болі в шлунку. Я завів його до одного свого колеги. Ми виявили в нього рак.

— Коли виявляють рак, пацієнтові про це не кажуть. Такий принцип.

— Я ж казав тобі ще того дня, що в певних випадках плюю на принципи. Заради принципів ми іноді забуваємо про людей…

— Без сентенцій, — кажу я. — І ближче до справи!

— Маринов щось пронюхав і постійно набридав мені своїми запитаннями. Та водночас не полишав свого паскудства. Почав переслідувати ту малу Жанну. І одного дня я не витримав: «Доки ти будеш паскудити, аж до могили? — запитав його. — Хіба не бачиш, що ти вже однією ногою там?» Він усе збагнув. А що був полохливий, як заєць, і знав, що його чекають пекельні муки, попросив отрути. Я відмовив. Але він наполягав. І далі паскудив. Думка про смерть зробила його ще агресивнішим, ніж будь-коли раніше. «Він зіпсує й цю малу„.» — думав я. І одного дня випадково почув від Євтимової, що в неї у лабораторії є ціаністий калій. Я попросив у неї його начебто для своїх дослідів. І дав йому, твоєму Маринову. Тепер ти все зрозумів?

— Зрозумів, що ви плювали не лише на принципи, а й на свою професію. Людина могла ще жити. Є хворі на рак, які живуть роками.

На обличчі Колева знову проступає гнівний дрож. Він кидає недокурок і пильно дивиться мені в очі.

— Отже, ти знову нічого не зрозумів. Це був негідник. Негідник, який розбещував геть усе навколо себе… І коли я дістав для нього отруту, то навіть зрадів. Зрештою, я не вливатиму її йому в уста. Він сам вирішить свою долю. Адже мертвий негідник завжди приємніший за живого…

— Мертвий негідник… чи жива дівчина… — бурмочу я.

— Яка дівчина? — перелякано запитує Колев.

— Ніяка… така собі… в сукні.

— Ми, мабуть, розмовляємо різними мовами.

— Нічого подібного, — кажу я. — Ми навіть чудово розуміємо один одного. Ви з самого початку були мені симпатичні. Тільки мушу вас попередити, що мене ніколи не призначать головою суду. Розподіл влади, розумієте: судова, виконавча й таке інше. Та нічого, побачимо. Візьміть із собою чисту білизну. А про цигарки не турбуйтесь.

І ось я знову на тлі звичної декорації. Канцелярія, чотири порожні столи, вікно, залите потоками дощу, й блимаюча лампочка.

Історія закінчується так само, як і починалася, — звичайна манера ледачих авторів. Нічого не змінилось, окрім одної-єдиної деталі. Мене не чекає нове розслідування, немає побачення з мерцем. Буде кілька вільних днів, щоб залагодити свої справи. Між іншим, здійснити невеличку подорож на периферію у зв'язку з однією особистою історією. Наближаються свята.

Бадьоро насовую на потилицю капелюха й підходжу до свого улюбленого поста — до вікна. Надворі крізь пасма дощу невиразно окреслюються голі дерева, вулиця. Люди з парасольками й плащами снують біля вітрин, заходять до магазинів, щось купують. У мене теж іще є час зробити деякі покупки. Треба нарешті подумати про заміну свого героїчного плаща, якого я ношу на своїх плечах вже не один рік…

Двері за спиною відчиняються. Входить старшина.

— Вас викликає шеф.

Коли тебе викликає начальство, то, напевне, не для того, щоб вручити троянди.

Так воно і є. Шеф, звичайно, задоволений швидким закінченням справи. Заковика лише в тому, що стався новий випадок… і оскільки, як тобі відомо, інші інспектори зайняті…

Так що я знову стою біля вікна й чекаю, поки задзвонить телефон. Я вийду, сяду в спеціальну автомашину, потім насуну на очі капелюха, щоб на кілька хвилин усамітнитися й обміркувати одне питання. Наближаються свята, от тоді й заходжуся коло особистої справи. Так, свята. Але які саме? Аби тільки не вербна неділя. Так чи так, а до свят іще два тижні. І зараз треба думати про найближчу перспективу — про нове завдання. Цього разу — у вечірній час.

За спиною дзвонить телефон.

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

На ходу знімаю з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки збігаю сходами вниз. Машина закрутилася. Початок нової справи. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Мій робочий день закінчується пізно ввечері. Випадок досить заплутаний. Поки що все оповите темрявою. Іду вулицею під дощем і намагаюсь вдивитися, наскільки це можливо, в цю пітьму. Ступаю, засунувши руки в кишені старого плаща, і разом зі мною пливуть мої думки.

Вулиця розмальована, мов зебра, тінями й світлом, що падає від ліхтарів та освітлених вікон. Я ловлю себе на тому, що, замість думати про нове розслідування, рахую світлі й темні плями.

Це погана прикмета. Нічого, мине.

Світло… Темрява… Знову світло… Знову темрява… Ми навмисне ведемо гру в темряві. Як фотографи. Нерозлучні з темрявою. Павло й Віргінія^[5]… Інспектор і ніч… Найрізноманітніші людські долі. Тільки твоєї власної немає… Темрява… Світло… На тому танцювальному майданчику теж було світло. Поруч — море. А ще ближче — дівчина. Настільки близько, що якийсь вульгарний тип сказав би — майже в твоїх руках.

Шлях мій проліг повз отой будинок — ковчег Маринова. Але тепер він уже нічого не означає для мене. Він залишився як непотрібний мотлох у комірчині спогадів. Повільно проминаю двері та іржаву металеву огорожу. Попереду причаїлась в обіймах парочка, знайшовши притулок під маленькою жіночою парасолькою. Вони обнялися, бо парасолька маленька — сподіваюсь, ви вловлюєте зв'язок. Дівчина ця — Жанна. А юнак… не Том.

Я вже майже порівнююсь з ними, коли вони нарешті помічають мене.

— Інспектор… — шепоче Славов.

— На добраніч, інспекторе! — чую Жаннин голос.

Я вже майже пройшов, але піднімаю вгору руку на знак привітання, не обертаючись. «На добраніч, діти», — подумки кажу я. Нічого кричати серед вулиці.

І йду собі крізь темряву й світло, так само тримаючи руки в кишенях, у зсунутому на потилицю капелюсі й згаслою цигаркою в кути губів.

То про що ми говорили?.. А, про погоду… Низька, значна хмарність з дощами в західних областях країни… Моя вам порада: не виходьте з дому без парасольки.