Обережно: міфи!

20. Міф про правові підстави утворення Союзу РСР

У багатьох ще на пам’яті часи, коли зазвичай сіре грудневе небо раптом розквітчувалося яскравими червоними полотнищами — радянський народ святкував день утворення Радянського Союзу. Тепер нема ані того союзу, ані того народу, однак ностальгійні настрої за тими часами й досі роз’ятрюють серця багатьом нашим співвітчизникам. Тож знов і знов — у марному намаганні змусити колесо історії крутитися назад — у червоні, як колись мовилося, дні календаря виносять вони гасла з узвичаєною вже вимогою відновлення «великого та могутнього». Ці настрої можна якось зрозуміти, навіть поспівчувати їх носіям. Але...

Виявляється, що в наш час, коли впало багато ідолів і розвінчано чимало міфів — а скільки ще впаде і буде розвінчано! — у дослідників нашої минувшини наразі виникло й таке, на перший погляд, цілком абсурдне питання: «А чи був, власне, хлопчик?» Себто, а чи й справді той союз був утворений так, як нас у цьому весь час переконували? Упродовж тривалого часу нікому й на думку не спадало, що це тривіальне питання може виявитися ключем до вражаючого відкриття.

Звичайно, ми не можемо достеменно знати, які саме почуття сповнили доктора історичних наук Я. Дашкевича, коли він — волею випадку чи Господа — «не на підставі якихось там закритих за сімома печатками документів, а шляхом використання цілком офіційних і загальнодоступних надрукованих джерел» раптом «зробив відкриття», що «Договір про утворення СРСР... в жодному разі не став правовою підставою існування СРСР». Тим, хто бажає детальніше ознайомитися з історією виникнення того фальсифікату, можна порекомендувати дослідження останніх літ цього відомого історика (1993. — с. 43–77), ми ж лише частково використаємо їх разом з іншими матеріалами. Як зізнається автор, йому аж «стало моторошно. Як це майже сімдесят років не лише ми, а й цілий світ жив і живе в тіні великого ошуканства про обставини утворення Радянського Союзу?» А отак і жили, адже в СРСР усе і завжди було най–най: життя — найкраще, суд — найсправедливіший, армія — наймогутніша, репресії — наймасовіші, терор — найбезжальніший, а брехливі, як, наприклад, оцей, міфи — просто грандіозні. Саме таким і можна вважати м і ф про утворення СРСР на підставі укладення так званого «Союзного договору», Та почнемо із розгляду подій, що передували цьому процесу.

При підготовці «нового», горбачовського, Союзного договору, зазначає Я. Дашкевич, почали поширюватися давні стереотипи про те, що Україна, мовляв, свого часу була ледве чи не ініціатором договору 1922 р. і цілком добровільно стала частиною СРСР. Та навіть поверхове ознайомлення з історією України 1918–1922 рр. переконливо свідчить про запровадження північними «братами» жорсткого окупаційного режиму в Україні, який прикривався фіговим листком таких маріонеткових структур, як Всеукраїнський ЦВК і Рада Народних комісарів з диспозиційним центром у Москві.

Та Україні, навіть у вигляді Радянської респубіки, кремлівські вожді ніколи не довіряли («примара українського національно–визвольного руху зганяла сон з очей керівників Російської федерації», — зазначає Я. Дашкевич). Тому вони незмінно намагалися ще щільніше налигати її до «братнього» імперського ярма. Першого (і практично вирішального) удару по декларованому суверенітетові УСРР завдав ЦВК РРФСР, на сесії якого (за участю представників радянських республік — України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму) 1 червня 1919 р. було проголошено утворення Воєнного союзу радянських республік, причому не укладанням бодай якоїсь міжнародної угоди, а всього лишень декретом Росії. Ініціатором Воєнного союзу виступив сам Ленін. Фактично, то був навіть не декрет (ПСС. — т. 38. — с. 400–401), а пряма директива ЦК (зі словників відомо, що директива — це «обов'язкова до виконання керівна вказівка зверхньої установи» підлеглій). Декрет проголосив об’єднання військових організацій і військового командування, Рад народного господарства, залізничних управлінь і залізничного господарства, фінансів, комісаріатів праці. Цей документ призвів до страшного загострення внутрішнього становища в Україні, майже зміцнивши лави об’єднаних армій УНР та ЗУНР, різко зактивізувавши повстанський рух.

Тому цей наскрізь фальшивий крок, зазначає Я. Дашкевич, вирішили замінити видимістю міжнародного договору, уклавши 8 грудня 1920 р. Союзний робітничо–селянський договір між РРФСР та УСРР, відповідно до якого «обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів і сьоме — пошт–телеграфу». Цей типово колоніальний договір, нерівноправний і підневільний, підписали з боку Росії В. Ленін та Г. Чичерін, з боку України — згаданий X. Раковський. То про яку ж суверенну і незалежну соціалістичну Україну можна говорити після того, як у 1919 р. її позбавили усіх проявів реального суверенітету, а у 1920 р. забрали ще й решту шляхів та засобів зв’язку (і зовнішній торг, як за Петра І, — через Москву!)?

Варто зазначити, що навіть у тогочасній стероризованій Україні цей договір не пройшов так гладко, як хотілося московському керівництву — на V Всеукраїнському з’їзді Рад (друге засідання 26 лютого 1921 р.) проти нього виступили укапісти та українські ліві есери. Однак об’єднавчий потяг (радше — бронепоїзд), керований досвідченими машиністами, вже упевнено набирав ходи...

Таким чином, після диктаторського декрету–директиви 1919 р. та колоніального договору 1920 р. нема жодних підстав говорити, що Радянська Україна у 1922 р. взялася за черговий Союзний договір як суверенна і незалежна соціалістична держава — їй уже нічого було передавати новому Союзові, бо всі функції, притаманні суверенній державі, забрала Росія. Та навіть щонайменші уламки української державності — тепер суто зовнішні й формальні — страшенно непокоїли московських можновладців. Тож закономірно настав третій акт української трагедії.

На VII Всеукраїнському з’їзді Рад 13 грудня 1922 р. виступив М. Фрунзе (тоді — уповноважений Реввійськради Росії в Україні та одночасно заступник X. Раковського в «українському» уряді), пропонуючи ще один Союзний договір для об’єднання всіх радянських республік. З’їзд фактично призначених депутатів схвалив ідею вступу до Союзу. І вкотре долю України вирішував не її народ: на загальну кількість 782 депутати було лише 362 (46 %) українців, у той час як вони становили понад 80 % мешканців республіки. Такі обставини знову ставлять під великий сумнів — навіть із суто формальних міркувань — легітимність рішення VII Всеукраїнського з’їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу. Незабаром делегати УСРР прибули до Москви на І з’їзд Рад СРСР.

Навіть кремлівський, як тоді казали, «призначенець» Фрунзе не витерпів такого беззастережного московського диктату — Україна його вустами відкинула дуже спрощену процедуру (її проштовхував Сталін), що зводилася до прийняття назви Російська федерація для держави всіх об’єднаних республік. «На Україні ми вирішили відмовитися від імені РРФСР», — заявив Фрунзе у своєму виступі «від імені УРСР» на X Всеросійському з’їзді Рад 26 грудня 1922 року (Десятый... — 1922). У цьому ж виступі Фрунзе змушений був додатково пояснювати, чому компартія України «порушила питання про утворення самостійної України» — бо добре усвідомлював, що, незважаючи на численні гучні заяви більшовиків, зокрема й самого Леніна, щодо безперечного права на «здійснення повної свободи відокремлення від Росії усіх націй та народностей», навіть найменші посування України до такої лякливої для Москви самостійності дуже непокоять Кремль. Тож Фрунзе заспокоював: «Це було зроблено нею, головним чином, із політичних міркувань... із тих міркувань, аби боротьба з німецькою армією, що вдерлася на територію України, не завадила радянській Росії закріплюватися, не завадила б нашому центрові... не завадила б йому в цьому хоча б тимчасовому перепочинку» — ось чим найбільше опікувалися українські більшовики.

У своїй доповіді на засіданні 26 грудня Сталін оголосив «основи, котрі повинні були бути закладеними при укладанні договору про об'єднання». Вони, на його думку, «мали бути такими: Комісаріати зовнішньої торгівлі, військовий і морський, іноземних справ, НКГТС і Наркомпочтель мають бути злиті, тобто ці комісаріати перестають існувати у складі республік, що домовляються. Вони утворюються лише у верхівці, у союзному органі» (Союз... — 1922). Вочевидь, додаткових доказів щодо повної фіктивності «суверенітету» радянських республік і не потрібно...

Пізніше, вже перед делегатами І з’їзду Рад СРСР, що розпочався 30 грудня 1922 р. в Москві, Сталін зачитав Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Доволі промовистим був національний склад з’їзду (І съезд... — 1922. — с. 19): кількість делегатів з вирішальним голосом в делегації РРФСР налічувала 1217 (з дорадчим — 510) делегатів, у делегації України — відповідно 354(10), в делегації Закавказької федерації — 73(18), в делегації БРСР — 23(10). Тож цілком очевидно, інтереси якої саме нації репрезентував такий з’їзд. А коли зважити на те, що кількість безпартійних депутатів була мізерною (від РРФСР — 98, від УСРР — 19, від ЗФ — 1, від БРСР — 0), то напрошується висновок, що це був, по суті, з’їзд РКП(б) із запрошеними на нього переважно російськими більшовиками з республік, куди вони, як уже зазначалося, були попередньо привезені. Завершилася ця урочиста процедура пропозицією Сталіна (там само. — с. 11): «Пропоную ухвалити їх (згадані документи. — М. Л.) із притаманною комуністам одностайністю і вписати тим нову главу в історію людства». Чи бодай здогадувалися делегати, за яку саме «главу» вони голосують?

Таким–от тріумфальним акордом традиційно закінчувалась офіційна історія створення СРСР: мовляв, 30 грудня 1922 року було затверджено Союзний договір як правову підставу новоствореного СРСР. «Але все це неправда, — наголошує Я. Дашкевич (назв. пр. — с. 58), — Договір про утворення СРСР ніколи не було затверджено, і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з'їзд Рад СРСР ніколи не набрав юридичної сили та в жодному разі не став правовою підставою існування СРСР».

Опонентом Сталіна на з’їзді виступив Фрунзе, який, на противагу спрощеній — аж до повного вихолощення — сталінській процедурі ухвалення рішення, оголосив, що українська делегація, бажаючи «внести ще нові додаткові гарантії», вважає за необхідне (І съезд... — 1922. — с. 11–12) «не обмежуватися простою ухвалою цього прочитаного зараз т. Сталіним тексту, а провести над ним подальшу роботу», до якої, окрім ЦВК Союзу, «повинні бути ще раз залучені уряди національних держав». Тому пропонувалося затвердити тексти декларації та союзного договору «тільки в основному», а остаточна ратифікація договору «повинна бути відкладена до наступного 2–го з'їзду депутатів Рад СРСР». З’їзд одноголосно ухвалив запропоновану Фрунзе постанову (там само. — с. 12):

«1. Декларацію і Союзний договір в основному затвердити.

2. ...передати Декларацію і Договір на додатковий розгляд ЦВКів союзних республік, аби висновки союзних республік були подані ЦВКу Союзу РСР до найближчої чергової його сесії.

3. Доручити найближчій черговій сесії ЦВКу Союзу РСР розглянути отримані висновки, затвердити текст Декларації та Союзного договору і негайно увести його в дію.

4. Доручити ЦВК Союзу РСР підготувати до другого з'їзду Рад Союзу остаточний текст Декларації і Союзного договору та подати його на остаточне затвердження другим з'їздом».

За цією постановою в січні 1923 р. була утворена комісія з 13 осіб — представників союзних республік, яка мала зібрати пропозиції останніх щодо згаданих документів. Однак комісія доволі швидко припинила свою роботу — такою була воля нового вождя, що впевнено набирався сили. Тож «найближча» II сесія ЦВК СРСР, що відбулася у липні 1923 p., не розглядала названі у постанові «висновки», не затверджувала доповнені ними тексти Декларації та Союзного договору, не вводила їх у дію і, зрозуміла річ, не виносила «на остаточне затвердження другого з'їзду». Таким чином, названі документи так і залишилися в стадії проекту. Та вже невдовзі, як наголошує автор цього відкриття Я. Дашкевич, «прислужники номенклатури і бюрократії розпустили по світу чергову велику неправду про те, що Радянський Союз було нібито утворено 30 грудня 1922 р. де–юре на підставі міжнародного Союзного договору».

Спробуймо простежити історіографію цієї офіційної брехні, скориставшись найбільш офіційними джерелами СРСР, до яких, безперечно, належить і згадана вже «БСЭ». У першому виданні цієї енциклопедії у статті «1–й З. Р. (з’їзд Рад. — М. Л.) СРСР» (1946. — т. 53. — с. 345) із цілком зрозумілим лаконізмом записано, що цей з’їзд «(30/ХІІ1922) поклав зачин існуванню багатонаціональної союзної радянської соціалістич. держави, ухвалив декларацію і договір про утворення СРСР». Та й у гігантському за обсягом спеціальному томі «БСЭ» під назвою «Союз Советских Социалистических Республик», виданому в 1947 p., не надто впадають у подробиці: «30/ХІІ 1922 перший з’їзд... ухвалив Декларацію і Договір про утворення... СРСР», тобто нібито й не брешуть, однак замість правди подають напівправду, що, як відомо, є найгіршим різновидом брехні. І друге видання «БСЭ», не затнувшись, стверджує, що «Союз РСР юридично було скріплено Договором, укладеним між Союзними радянськими республіками. У Договорі, а також у Декларації про утворення СРСР, ухвалених 1–м з’їздом Рад (30 груд. 1922)...» і т. ін. (1953. — т. 22. — с. 431).

Здавалося б, видане у більш демократичні часи так званого застою третє видання «БСЭ» розставляє усі крапки над «і» — у статті «Перший З’їзд Рад СРСР» (1975. — т. 19. — с. 366) вперше читаємо: «з’їзд одноголосно ухвалив в основному Декларацію і Договір про утворення СРСР... ЦВК СРСР доручалося підготувати остаточ. текст Декларації та Союзного договору і подати на затвердження 2–го з’їзду Рад СРСР» — усе чітко і ясно. Та й у статті «Договор об образовании СССР» (1972. — т. 8. — с. 386) чесно написано, що «договір разом із Декларацією... було в основному затверджено 1–м з’їздом Рад СРСР». Але вже у виданому через два роки спеціальному томі «Союз Советских Социалистических Республик» (1977. — т. 24. — Кн. II. — с. 137) читаємо зовсім інше: «30 груд. 1922... 1–й з’їзд Рад СРСР... затвердив Декларацію... розглянув та затвердив Договір про утворення СРСР», і ані згадки як про те, що «в основному», так і про рішення «підготувати остаточ. текст... і подати на затвердження 2–го з’їзду Рад СРСР». Як не дивно, але таку ж разючу невідповідність подання — фактично, повну кальку зі «старшого» видання — демонструє й більш пізнє, друге видання «Української Радянської Енциклопедії» (т. З, 8 та 10, відповідно, видані в 1980–1984 pp.). Та хіба в умовах жорсткого московського «старшобратства» можна очікувати на щось інше?

Не розгледіли цього міфу і зарубіжні історики. Так, у обстійливій «Енциклопедії українознавства», створеній наприкінці 40–х років XX ст. в українській діаспорі, в статті «Утворення Совєтського Союзу...» читаємо (Утворення... — 1995. — с. 672): «29.ХІІ.1922 р. конференція уповноважених делегацій РСФСР, УССР, Білор. ССР і Закавказької СФСР схвалила проекти деклярації і договору про створення СССР, а І з'їзд совєтів СССР затвердив 30.ХІІ.1922 р.» Таке ж відображення цих подій подає і згаданий О. Субтельний. Тож чи дивно, що і останньому із радянських енциклопедичних видань — «Советскому Энциклопедическому Словарю», опублікованому в 1991 p., притаманне таке ж подання напівправди? Вочевидь, навіть розгул горбачовської перебудови, вкупі з гласністю й плюралізмом, не в змозі був похитнути консерватизм радянського офіціозу — не допомогло і залучення до науково–редакційної ради таких фахівців і демократів, як академіки Л. Абалкін та Д. Лихачов.

Та й у виданому майже десятиліття по тому науковим видавництвом «Большая Российская энциклопедия» другому — «переработанном и дополненном» — виданні грубезного енциклопедичного словника (1999. — с. 367) не просунулися ані на міліметр далі: «Договір про утворення СРСР юридично закріпив об'єднання 4 республік — РРФСР, УРСР, БРСР та ЗРФСР — в одну союзну державу (Союз РСР). Ухвалений 29.12.1922 конференцією уповноважених делегацій республік, а 30 грудня того ж року його було затверджено разом із Декларацією про утворення СРСР 1–м з'їздом Рад СРСР. Долучений як складова до Конституції СРСР». Не дивно, що такої ж позиції дотримуються й автори сучасних російських підручників (див., наприклад, навчальний посібник для вищих навчальних закладів А. Соколова, 1999. — с. 128–129).

Та найдивнішим у цій справі є те, що українські історики досі ще не приділили цьому вражаючому відкриттю Я. Дашкевича належної уваги — навіть видання, що претендує на «нове бачення» історії України, пише (Історія... — 1995. — с. 193): «30 грудня відбувся І Всесоюзний з'їзд рад. Він затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір». І лише львівське видання «Історії України» для студентів вузів чітко зазначає як про саме відкриття, так і про його автора (Історія... — 1996. — с. 256): «Як доводить львівський історик Ярослав Дашкевич, утворення Союзу РСР не було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Союзний договір 1922 р. ніколи не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, було прийнято внутрідержавний акт — Конституцію СРСР».

Між іншим, II з’їзд, як свідчить «БСЗ» різних видань, вже й не повертався до цього, і так цілком «ясного», питання. Та й для чого? Віддавши належне спочилому нарешті «вождю всіх трудящих», котрий давно вже став завадою міцніючому майбутньому «батькові всіх народів», та підтримавши виголошену останнім «клятву вірності ленінізму, ленінським заповітам», з’їзд одразу ж зайнявся «актом великого всесвітньо–історичного значення» — ним стало «затвердження з'їздом 31 січня 1924 першої Конституції СРСР, яка була розроблена під керівництвом Й. В. Сталіна», «в основу» якої, як наголошує «БСЗ» другого видання (1951. — т. 9. — с. 386), «були покладені Декларація і Договір про утворення СРСР, ухвалені 1–м Всесоюзним з’їздом Рад (30 грудня 1922)». Третє видання вже навіть не згадує про цю «другорядну» обставину, наче її взагалі не існувало. А коли так — «нема й проблеми»...

Насправді ж, як ми вже мали змогу переконатися, розповсюджувана офіційними радянськими, а тепер і російськими джерелами історія створення 30 грудня 1922 р. Союзу РСР на підставі так званого «міжнародного Союзного договору» виявилася черговим грандіозним міфом. Та найдивнішим є те, що світ, перефразовуючи Б. Ребіндера, таки повірив у ці грецькі, чи то пак московські, «казки». І досі, схоже, вірить...

«Але, — заперечить стійкий прихильник «великого та могутнього», — якщо навіть погодитися — зрозуміло, лише на хвильку і умовно — що той Союзний договір і справді не набув юридичного оформлення, то це ще зовсім не означатиме, що Союз не. було утворено, адже в Конституції 1924 року є цілий розділ, який так і називається: “Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік” — а ця Конституція була затверджена, як належить». Воно–то так, як любив примовляти популярний персонаж відомого водевілю, але трішечки не так, бо, наголошує Я. Дашкевич, те, «що частина Конституції 1924 р. з заголовком “Договір...” немає практично нічого спільного з Союзним договором 1922 р., довести дуже просто:

1. Вона не має характеру міжнародного договору.

2. Проект Союзного договору 1922 р. має 26 статей; частина Конституції 1924 р. під фальшивою назвою “Договір...” має 11 глав і 72 статті. У виданні 1960 р. Союзний договір 1922 р. займає 4,25 сторінки; частина Конституції під назвою “Договір...” — більш як 12 сторінок». Отже, робить цілком логічний висновок історик, «Союзний договір 1922 р. і Конституція 1924 р. — це не одне й те саме».

Не менш важливим є й те, що, так ніколи й не пройшовши передбачене рішенням І з’їзду Рад СРСР «остаточне затвердження», тобто так і залишившись таким собі юридичним «напівфабрикатом», згадані Договір та Декларація вже невдовзі справді були «покладені в основу», а отже, стали тим — нібито правовим — підґрунтям, на якому й утвердилася перша, так звана «сталінська», Конституція СРСР.

Отакими методами створювався цей «Союз», а тому й не вийшло із нього анічогісінько путнього — та й не могло вийти, бо, як відомо, на брехні, ненависті й крові можна створити лишень іще більші брехню, ненависть і кров.