Обережно: міфи!

1 Як наголосив уже після розпаду СРСР у інтерв’ю московському «Дому и Отечеству» популярний радянський кіноактор Г. Жженов, який мав гірку нагоду достеменно — упродовж 17 років! — ознайомитися з усіма принадами радянського «раю» також і з протилежного боку колючого дроту, то була «система держстраху та держжаху («про те, що таке російський страх, його вага і значення у Історії, — зазначає у згаданій книзі Є. Габрилович, — може оповісти кожен, хто не спав ночами, жахаючись кожної машини, яка, проїжджаючи, раптом пригальмовувала коло під'їзду...» — М. Л.)». Наріжними каменями тієї «системи» були «зло, лицемірство, грандіозна брехня». Між іншим, необхідність використання брехні для «торжества» комуносоціал істичного ладу передбачав ще перший фундатор цієї «ідеальної» держави, давньогрецький філософ Платон (1971. — с. 169). «Вже кому–кому, — зазначав він, — а правителям держави слід використовувати брехню як проти ворога, так і ради своїх громадян — на користь своїй державі», але «решті громадян» — у жодному разі!

2 Широко розрекламований більшовицькою ідеологією цей «Союз», утворений шляхом грандіозного одурманення більшовиками широких людських мас і водночас небаченого за масштабами їх винищення, як і царська Росія, був державою панівного російського етносу (між іншим, світ одразу ж розкусив це, вперто називаючи нове імперське утворення не Радянським Союзом, а Росією — так само, як свого часу вперто не бажав перейти від узвичаєної назви «Московія» до свіжовинайденої «Росія»). Ну, а зведене в розряд канонічного твердження про його «непорушність», яке на певний час замінило колись не менш канонічну «єдинонеподільність», теж виявиться суціль міфічним, і, здавалося б, готовий за своєю мілітарною міццю протистояти усьому світові «великий, могугній», сам розпадеться, як пророчо передрікав Г. Федотов, «від саморозкладу своєї ідеї, від спротиву економічної стихії»...

3 Ця «додаткова стаття до житія Кирила», як сказано у «Вступі» до «Матеріалів з історії виникнення найдавнішої слов’янської писемності» (Труды... — 1930. — с. IX), взята «із Хронографа 1394 р.».

4 Так званий «Літопис Аскольда», що, як наголошує один з найвідоміших його дослідників М. Брайчевський (Літопис Аскольда. — К., 2001. — с. 44, 53), є «першим історичним твором у нашій країні», а також і «першим твором вітчизняної літератури», був започаткований «близько 865–866 років і доведений, правдоподібно, до 883». Хоча повне відновлення цього літопису виявилося неможливим, усе ж таки, завдяки копіткій праці дослідників історії, вдалося реконструювати значну частину його текстів.

5 Зараз «вони зберігаються, відповідно, в Держ. публічній бібліотеці ім. Салтикова–Щедріна у Ленінграді (тепер Санкт–Петербург. — М. Л.) і Держ. бібліотеці ім. Леніна» в Москві (Жуковская, 1976. — с. 225).

6 Оповідь Храбра існує у численних переписах, один з яких, зазначали дослідники XIX ст. (Труды... — с. XLI, XLII, L), список Московської духовної академії, «носить сліди залежності від глаголичного оригіналу», а найстарший знайдено «у збірнику 1348 року». Ми ж надалі користуватимемось так званим Савинським переписом, «знайденим Прейсом і Срезневським під час їхнього подорожування Далмацією в монастирі св. Сави» — звідси його назва. Вперше надрукований в «Журнале Министерства Народного Просвещения» (ч. 59) 1848 року (там само).

7 І. Срезневський у своїй доповіді «О древней глаголической рукописи, хранящейся в Кіевской Духовной Академии (то була «частина римського «миссала» у слов’янському перекладі на давню церковно–слов’янську мову, написаного юсовою глаголицею». — М. Л.)», виголошеній 1874 року на Київському археологічному з’їзді (1876. — с. 2–3), зазначав, що, попри певні відмінності, «не може не вразити у глаголиці присутність поміж буквами особливого дивного вигляду букв грецьких і не грецьких такого ж точно зображення, як і в кирилиці...» Пізніше Ізмаїл Іванович старанно розшукував давній латинський оригінал «мисс», вміщених у глаголичному рукописі, «і дещо встиг найти — найбільше у рукописах Паризької національної бібліотеки IX–X ст.» (там само. — с. 8).

8 Детально дослідивши особливості писемності Київської школи та з’ясувавши, що притаманні їй ознаки «трапляються не тільки у південних, а й у північних регіонах країни», С. Висоцький дійшов висновку, що «це свідчить про єдину київську писемну систему на всій території [Київської] держави. Навряд чи можна сумніватися в тому, що це була державна київська писемність.... Такий висновок, — зазначає історик, — є цілком правомірним і добре узгоджується з тим, що кирилівська писемність, як і всі пов’язані з нею явища, безперечно, просувалися на східнослов’янські землі з півдня (з Болгарії до Києва і далі) на північ, а не навпаки» (1998. — с. 190).

9 Це, можливо, й була так звана протокирилиця, котра, як наголошує С. Висоцький (1998. — с. 27), «значно старша за глаголицю».

10 І на думку Б. Рибакова (1952), «у II–V ст., в епоху полів поховань черняхівського типу, можна припустити існування серед венедсько–антських племен обширного племенного союзу полян, що охоплював території від Дніпра до Вісли і, ймовірно, був створений для боротьби з Римом».

11 На думку деяких сучасних дослідників, «взяття влади в Києві... Рюриковичами було головним контрнаступом язичницьких сил на християнство» (Дем’янов, 1994. — с. 35).

12 «Показово, — зазначає Л. Залізняк (Походження... — 1996. — с. 17), — що прибічники такого незвичайно давнього віку українців, як правило, аматори, а не фахівці–історики». На думку цього відомого історика, пояснюється ця обставина тим, що «фахівці розуміють неможливість довести безперервність культурно–історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку будь–якого історичного явища (держави, народу, міста, культурно–історичного регіону) методами історії чи археології».

13 За таких підходів українська історія зразу ж стає винятком із загальноєвропейської. А, як зазначає доктор філології Г. Півторак (Коли ж виникла... — 1996. — с. 271), «розглядати історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов’янства взагалі — це значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій». Небезпечність подібних «польотів» є самозрозуміла.

14 Однак саме такими вони були вже від самих витоків того «Союзу». Уже тоді, як зазначалося у постанові XII з’їзду РКП(б), «значна частина радянських чиновників у центрі й на місцях» сприймала його «не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як початок створення так званого «єдиного неподільного» (Двенадцатый... — 1923. — с. 648)...

15 Хвильовий, певно, мав на увазі відомий вислів В. Бєлінського про те, що росіяни — «спадкоємці цілого світу, не лише європейського життя, і спадкоємці по праву», наведений останнім у написаній в 1838 р. статті (Белинский, 1953. — с. 553) щодо повного зібрання творів Д. І. Фонвізіна та історичного роману М. М. Загоскіна «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году».

16 На думку Ф. Достоєвського (1888. — с. 361), до розпаду держави, ба навіть загибелі нації можуть призвести не лише суто «фізичні» фактори: «Якщо нації не житимуть вищими, безкорисливими ідеями і вищими цілями служіння людству, а тільки служитимуть одним лише своїм «інтересам», то загинуть такі нації поза всяким сумнівом, заклякнуть, знесиляться й помруть...»

17 На це звертали увагу й численні іноземці, а англійський дипломат Д. Флетчер дійшов висновку (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 256–257), що простий люд московський подалі від наук, літератури і навіть «усіх військових вправ», аби «легше було утримати їх у такому рабському стані, в якому вони зараз перебувають», а інакше — якби народ той «отримав якусь освіту і краще розуміння про Бога... навряд чи зносив би таке правління».

18 «Котошихін Григорій Карпович (бл. 1630–1667) — піддячий Посольського приказу. В 1658–1661 рр. у московському посольстві, що вело перемови зі Швецією про укладання Валиєсарської угоди. У 1664 р. був пїсланий у війська князя Я. Черкаського «для ведення канцелярських справ», але перебіг до литовців. 3 1666 р. на шведській службі. На замовлення шведського уряду написав твір, виданий у 1840 р. під назвою «О России и царствовании Алексея Михайловича (у 1859 році цю працю було видрукувано у Санкт–Петербурзі, і на неї одразу ж звернули увагу російські історики, зокрема її широко використовував В. Ключевський, створюючи «Курс русской истории». — М. Л.)».

19 Незважаючи на те що згадані обставини відкрилися чи не століття тому, ще й нині декотрі автори в Україні твердять про «тисячі народу» та про те, що нібито «вся старшина, з усіх полків, з усієї України з’їхалися до Переяслава» (Анисимова..., без р. в. — с. 85). Однак, як відомо, ніякого договору з московським царем у Переяславі не ухвалювали — рада була скликана, щоб висловити підтримку намірам старшини його укласти. А сам договір було укладено в Москві у березні 1654 року, що й спричинилося до виникнення назви «Березневі статті».

20 Певно, таки не зміг передбачити, бо інакше, дійсно, не «кинув» би у ту «безодню» лихоліття. Однак уже невдовзі почав здогадуватися щодо справжніх чеснот «єдиновірних і єдинокровних» московитів. Так, коли в 1656 р. Москва не допустила українську делегацію на російсько–польські переговори, де «центральним питанням була саме доля України», гетьман, схоже, остаточно прозрів. Як свідчив І. Виговський, почувши цю звістку, Хмельницький, «як шалений, що втратив розум, закричав: уже, діти, проте не печальтеся, я знаю, як учинити: треба відступитися від руки царської величності, де Вишній Владика звелить бути — не тільки під християниним государем, хоч під бусурманом» (Історія України. — 1996. — с. 122). Може, й справді, краще було — «хоч під бусурманом». Але не вчинив — чи то не встиг, чи просто не дали здійснити того задуму...

21 Серед них — і Харківську, яку зараз дехто, навпаки, зараховує, як, скажімо, і Донецьку, до майже «чисто» російських. А ось що писав про центр Слобожанщини та «внутрішнє життя харківської інтелігенції 30–х років» XIX ст., досліджуючи ранній період наукової діяльності І. Срезневського, професор, майбутній член–кореспондент Петербурзької академії наук М. Сумцов (1898. — с. 70). «Харків тієї пори, незважаючи на існування в ньому університету, був великим українським селом, з його величезною більшістю українського населення, яке ще не встигло обрусіти; інтелігенція носила сильний український відбиток...» А що вже казати про саму «губернію»?

22 «Украйна завжди намагалася стати свобідною, — наголошував і Вольтер (1910. — с. 65), — та, будучи оточена Московією, Турецькою імперією та Польщею, вона змушена була шукати покровителя... у одній із цих держав». Як відомо, історія не визнає умовного способу творення, тому сказати, як склалася б доля України, коли б вона обрала іншого покровителя, неможливо. Але скласти уявлення про те, як саме відбився на її долі вибір, зроблений на користь «одновірної» Москви, не так уже й важко...

23 Пригадується, як у відзнятому українськими операторами в перші роки нашої незалежності фільмі про сучасну Кубань усі тамтешні мешканці старшого віку розмовляли як з кореспондентами, так і між собою звичною українською мовою, а моложавий станичний отаман розповів, що усі його предки були Громйми, однак його, відповідно до згаданого «порядку», записали вже Громовим; до речі, й добре відома в СРСР молодогвардійка Уляна Громова, як наголосив директор краснодонського музею «Молода гвардія» А. Нікітенко (Малахута, 1998), «була полтавкою» на прізвище «Громова — з наголосом на останньому складі». Не дивно, що кремлівським «інтернаціоналістам» така визивна українськість як у кубанських Громів, так і у краснодонських Громових, як кажуть росіяни, «не глянулася»...

24 Подібним же чином вдається до «вирішення» національного питання й «здемократизована» нинішня Росія. Настраханий розмахом, «розгорнутим після 1990 року гуртуванням мешканців міста в свої національні громади з метою відродження національної культури та мови», уряд Москви невідкладно вдався до заходів, спрямованих на припинення цього загрозливого явища. Перш за все, пише голова секретаріату ОУН РУХУ м. Москви Б. Поліщук (1999), «уряд Москви позбавив багато громад тих приміщень, які їм вдалося одержати в перші роки демократичної ейфорії, і практично перекрив шлях до одержання ними нових приміщень. А потім прийняв рішення про перереєстрацію всіх національних громадських організацій — за обов’язкової умови, що вони мають свої приміщення, юридичну адресу». А щоб запобігти можливим виявам «націоналізму» з боку найбільш відчайдушних членів згаданих організацій, заборонив останнім «користуватися квартирними адресами як своїми юридичними». У такий спосіб «уряд практично ліквідував, зробив нелігітимними численну кількість національних громад, поставив їх поза законом...»

25 Тобто перебувала на краю Римської імперії. Можна припустити,'що в такому випадку саме римляни мали б називати нас «українними», однак повірити в те, що наші предки, яким, певно, не менше, аніж будь–кому іншому було притаманне здорове почуття егоцентризму, упродовж століть вперто називали себе саме українцями, тобто продовжували наполягати на своїй «окраїнності», і це — попри невпинні намагання відучити їх від цієї «вади» — значно важче.

26 Він, до речі, вважає, що вперше ім’я народу «росів», або «русів», який «був частиною слов’янського масиву в перші століття нашої доби», з’явилося в описі подій VI ст. н.е.: готський історик Йордан, розповідаючи про смерть готського короля Германаріха, називає серед союзників готів «підступне плем’я росомонів», щоправда, кількома сторінками нижче Борис Олександрович у тому ж контексті вже називає їх «ворожими до Германаріха готського»; тож, на думку Рибакова, «слово «росомони» означає «руські люди», «роси», а останнє ім’я, переконаний Рибаков, «пов’язане з рікою Рось, притокою Середнього Дніпра»).

27 Черговий варіант самоназви Московії, бо, відзначає відомий дослідник історії Київської Русі П. Толочко (1987. — с. 35), «письмові джерела ніде не відобразили назви “Русь” стосовно до північноруського населення». А на час «возз’єднання» Московія, як уже зазначалося, іменувалася «государевым Московским государством».

28 І хоча з тих пір спливло не одне століття, однак навіть за цей час та наруга не забулася, а незаконне так і не стало законним, як, можливо, здавалося декому. Тож «під час засідання Священного синоду Вселенського патріарха наприкінці червня 2000 р. в черговий раз було підтверджено офіційно, що Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату, і приєднання Київської митрополії в 1686 р. до Московського патріархату було не за прйписами церковних канонів, а тому Константинопольська церква вважає його незаконним». Унаслідок цього Вселенський патріарх Варфоломій, зустрічаючись із українською делегацією на чолі з віце–прем’єр–міністром України М. Жулинським, «підтвердив позицію Вселенської Константинопольської церкви про необхідність проведення Українського об’єднавчого православного собору та надання Єдиній Помісній Українській Церкві автокефалії» (Брунь, 2000).

29 Саме таке пояснення значення слова «Хінова» дав ще у 1913 p., незадовго до своєї смерті, відомий російський мовознавець, етнограф і археолог, професор Московського університету Вс. Міллер. У спеціально написаній з цього приводу статті (1914) він, зокрема, переконливо спростував поширене на ту пору тлумачення цього слова як «половці, половецькі». Прихильники цієї версії припускали, що воно утворене «від іменника Хин», у якому вони «вбачали Хана», конкретно — половецького хана. Однак, заперечує Міллер, «форма Хин у значенні Хана абсолютно невідома в пам’ятках писемності». Ба більше — й самб ім’я хан, наголошував він, підкріпляючи це численними прикладами, взагалі не було відоме на Русі у XII ст., позаяк навіть у XIII ст. у перший період татарського ira в руських літописах «зустрічається тільки форма з початковим к: кан», наприклад, у іменах Шару–кан, Тугор–кан тощо. Ще менше підстав бачив дослідник у намаганні академіка О. Соболевського пов’язати це слово із нібито збереженою в давньоруській мові «загальнослов’янською назвою» гунів. На думку Вс. Міллера, «Хінова — давня руська назва фінів у збірній формі, як Мордва, Меря, Весь, Литва і под. Початкове ф перейшло в руській вимові у х — явище добре відоме у фонетиці руських наріч і говірок», зокрема у галицько–волинському говорі. Наприклад, Фома — Хома, Фрол — Хрол і под. Зустрічається це серед обласних слів Олонецької й Астраханської губерній, у Сибіру. Зрештою, наголошує він, «в олонецьких старизнах згадується Хінська земля» саме у значенні «фінська» — її шведський король пропонував цареві Олексієві Михайловичу «в обмін на Смоленець–місто».

А, власне, яким було ставлення тогочасних русичів до тієї загадкової Хінови? Аналізуючи ще одну її «форму», наведену «в третьому місці Слова» (другим є згадування у «Плачі Ярославни» «хіновських стрілок», які несе на руських воїв «вітер–вітрило»), а саме: «На ріці на Каялі тьма світ покрила. По Руській землі простерлися половці, мов пардуже гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові», Вс. Міллер доходить висновку, що хоча й «туманне, та все ж в основі етнографічне значення Хінови розширилося в уяві автора “Слова...” в поняття про якусь страшну ворожу силу», яка до того ж потопала в «поганстві». Та це не завадить імперським історикам приписувати народові, що згодом постане саме на цьому етнічному підґрунті, співавторство — разом з українцями й білорусами — у створенні того ж «Слова.......

30 Як уже зазначалося, сучасні російські історики дещо уточнили цю приблизність: «початковий етап формування їх (росіян. — М. Л.) етносу припадає на XIV століття» — стверджується у першій книзі започаткованої у 1997 р. серії праць Інституту етнології та антропології Російської академії наук (Русские. — 1997. — с. 16).

31 Навіть у негіерекрученому вигляді цей крилатий вираз про Київ: «Се буди мати градомь русьскимь», вкладений літописцем у вуста Олега (912 р.), як наголошує відомий історик С. Висоцький (1998. — с. 56–57), «тлумачиться невірно» — і саме тому, що узвичаєно «пов’язується з північними містами». Бо насправді, зазначає Сергій Олександрович, північні міста — «Новгород, Смоленськ, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно–західні міста... дослідники літописів», зокрема Б. Рибаков (1982. — с. 62), вважають такими, що на ту пору були «не пов’язані з Руською землею, Руссю». А тому, переконаний С. Висоцький, «важко уявити, щоб літописець в XI–XII ст. назвав міста Новгородської, Смоленської або Ростово–Суздальської земель «руськими», маючи на увазі їх населення», бо то були «підвладні Києву васальні, по суті колоніальні, землі, що платили данину й адміністративно залежали від столиці та її влади. За Костянтином Багрянородним — це «зовнішня Русь».

32 Та й на початку XIII ст. Ростово–Суздальщина не належала до Руської землі. Так, коли 1203 року князь галицький Роман Мстиславович вдруге «сів во Києві» (номінально, бо фактично не залишив Галича, посадивши замість себе на київський стіл Ростислава, сина постриженого в ченці Рюрика), то, як пише літописець (Татищев, 1964. — с. 328–329), «нача гадаті со князі й дружиною про устрій Руської землі». Роман післав послання до «всіх місцевих князів» з пропозицією нового «устрою», згідно з яким Київ визнавався «старійшим столом у Руській землі», на якому належало княжити «найстаршому і найтямовитішому». А коли київського князя прикличе до себе Господь, пропонував він, мають «зійтися до Києва місцеві князі — володимирський, і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, оберуть найстаршого і найпридатнішого». Як бачимо, Суздальщина серед «місцевих» — руських — князівств не значиться.

Ба більше — хоча «Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, «положили на ньому старійшинство», все ж, на думку М. Грушевського (1992. — с. 216), Всеволода «не брали... в рахунок між кандидатами на Київ». Однак, наголошує історик, Всеволод всіляко намагався посилити «свій вплив на Україні». З цією метою суздальський князь «постарався пересварити князів» і здійснив це настільки вдало, що викликані ним «нові замішання в Україні», зазначає М. Грушевський, «привели до нового зруйнування Києва, як і попередні, викликані Андрієм».

Окрім того, як визнає у виданій Академією наук СРСР 12–томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» Б. Рибаков (1966. — т. I. — с. 587), від середини XII ст. у Киева «були два постійні напрямки боротьби, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше — це, зрозуміло, Половецький степ... Другим напрямком боротьби було Володимиро–Суздальське князівство (тобто останнє було постійно ворожим Русі. — М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно–східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, спрямовували свою військову потугу на підкорення Києва...» А розпочиналася ця довготривала агресія проти Русі з сумнозвісного походу А. Боголюбського...

33 Варто зазначити, що такий визначний знавець російського «дна», як М. Горький, за рису, найпритаманнішу «русскому человеку», вважав саме жорстокість; позаяк детальне розкриття характерних особл ивостей великороського етносу не є безпосередньою метою даної праці, то тих із читачів, хто хотів би більш докладно ознайомитися з цією проблематикою, автор відсилає до ґрунтовного дослідження П. Штепи «Московство» (Львів, 1996) та тритомної праці сучасного російського дослідника І. Бунича «500–летняя война в России» 1997 р. видання.

34 Цікава історична паралель: подібними «запозиченнями» чужоземних, зокрема німецьких, розробок зброї уславилася й радянська Росія. Так, наприкінці Другої світової війни за наказом Сталіна та Берії були створені спецгрупи, укомплектовані як співробітниками НКВС та військової контррозвідки, так і провідними вченими й конструкторами військової техніки. Ці групи просувалися слідом за передовими частинами, маючи на меті захоплення технічної документації та персоналу науково–дослідних підрозділів, котрі займалися атомними, радіоелектронними, авіаційними та ракетними розробками в Німеччині (операція «Агенда»). Отримані трофейні документи, обладнання та вчені (тільки фахівців, що працювали над німецьким урановим проектом, було вивезено майже 200, серед них і два Нобелівські лауреати Г. Герц і Н. Риль) «сприяли потужному поштовху в розвитку радянських озброєнь. Мало хто з громадян країн СНД знає, — зазначає доктор технічних наук, капітан 2 рангу у відставці І. Єремєєв (1999), — що славнозвісний автомат Калашникова АК–47 — це модифікація німецького 8Ю–44, а не менш широкорозповсюджений протитанковий гранатомет РПГ–47 — відомий свого часу «Панцершрек». Перші радянські ракети були копією Фау–2, а перші крилаті ракети КБ Челомея були модифікацією Фау–1. Реактивні винищувачі Ме–263 «Швальбе» вироблялися на радянських авіазаводах під маркою КБ Сухого (Су–9), ПГТО Москви та Ленінграда забезпечувалася у перші післявоєнні роки реактивними винищувачами Ме–163 «Комет» та зенітними ракетами «Рейнтохтер». Документація на німецькі підводні човни дала змогу організувати виробництво велетенських серій підводних човнів проектів 611, 613, 615 та 617» і т.д. «Кораблі на підводних крилах та на повітряній подушці, системи телекерування, стабілізовані корабельні артилерійські системи, активні стабілізатори коливань кораблів, радіолокаційні вимірювачі відстані, пасивні радіолокаційні системи викриття носіїв радарів та визначення їх координат із метою подальшого знищення, системи таємного зв’язку... — з’явлення усього цього на озброєнні Радянської Армії стало наслідком втілення в життя саме операції «Агенда». Однак в цілому, на думку І. Єремєєва, «операція «Агенда» мала негативні наслідки (як, додамо, й інша доволі успішна таємна операція радянських спецслужб — «Енормоуз», спрямована на викрадення атомних секретів у союзників по антигітлерівській коаліції. — М. Л.). Річ у тому, що зосередження всіх зусиль на освоєнні чужого досвіду та «доведенні» чужих розробок не є плідним у будь–якому сенсі: воно обмежує творчість принциповими рамками цих розробок, спрямовує всі зусилля на зрозуміння й «привласнення» ідей, що народилися в чужих головах, подолання припущених авторами помилок...» Такі підходи до розроблення «нових» зразків не тільки спричинювалися до атрофування творчого потенціалу розробників, а й обумовлювали невідворотне відставання самих розробок, позаяк «викрадали завжди те, що вже прийняли на озброєння». До того ж іще потрібен був час на їх «засвоєння» і організацію серійного випуску.

Так, зокрема, орієнтування на споживання вкраденого «призвело до того, що замість розвитку своїх дуже перспективних розробок у галузі обчислювальної техніки та програмного забезпечення, які певною мірою випереджали передовий досвід Заходу (як відомо, перша оригінальна електронна обчислювальна машина на європейському континенті була створена в Києві), радянська промисловість перейшла до серійного випуску аналога американської ІВМ–360 (яка вже на той час почала замінюватися у США більш сучасними системами) лише тому, що вдалося вкрасти повний комплект робочої документації» — тоді й з’явилися так звані ІВМ–сумісні радянські персональні ЕОМ. Інколи американці для власного спокою свідомо підкидали «росіянам “кістки”» — щоб знати, чим вони зайняті, гарячі голови в радянських спецКБ...

35 Такої ж думки доходить і відомий московський письменник Ю. Нагибін (1996. — с. 339): «Підозрілість, доноси, шпигуноманія, страх перед іноземцями, насильство всіх видів — для цього Сталін не є обов’язковим. То споконвічні риси російського народу, російської державності, російської історії...» До речі, ця «споконвічність» яскраво відбилася у фольклорі росіян, цьому непомильному дзеркалі ментальності кожного народу. Досить уважно придивитися до оспіваних у народній творчості героїв — від Васьки Буслаєва та «братів–розбійників», що гуртом «та всі в розбій пішли», і аж до останніх «братів–близнюків» — Леніна й новітніх «ушкуйників» — більшовиків, аби переконатися, що оте буслаевське бажання «пити та їсти з готового», себто з награбованого, а заради цього убивати без ліку, вважаючи це молодецтвом–«удалью», не є, як наголошує Є. Гуцало (1995. — с. 7–9), чимось «нетиповим чи винятковим», навпаки — «плоть від плоті народної, і ця плоть народжує саме таких героїв...» А чи вдалося росіянам, котрі мешкають уже в «оновленій, демократичній» Росії, бодай частково позбавитися тих «споконвічних рис»? Хочеться сподіватися, що так. Однак чимала кількість виявів тих рис сьогодні — згадайте хоча б сумнозвісну вимогу, яка свого часу набула в Росії широкого суспільного звучання: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» — сповнюють сумнівами. А оглядач «Московського комсомольця» (Будберг, 2000), оцінюючи десятилітнє правління першого Президента Росії, а нині «відставника» Б. Єльцина («було дуже багато і доброго, й поганого»), зазначає, що злодійство для росіян — «риса також цілком національна»: при Єльцині «крали так само, як при Петрі Першому». На жаль, за часи «братерського» співжиття, особливо в період запровадження більшовиками колгоспно–радгоспного «раю», сувора реальність якого визначалася принципом «усе навкруг колгоспне — все навкруг моє», ця заразна пошесть перекинулася й на українців, насильницьки загнаних в умови «не вкрадеш — не проживеш»...

36 Та й сьогодні, коли на спотворених «новим радянським ладом» розлогих обширах колишнього «великого і могутнього» у цей перехідний період усім доводиться нелегко, сучасним мандрівникам теж впадає в очі яка–не–яка, а все ж різниця. Особливо це примітно в селі, де більшовицька влада попервах нібито звільнила «нових господарів землі» від самодержавного й поміщицького гноблення, а затим на довгі десятиліття, як наголошує редактор газети «Крымская правда» М. Бахарев (Клинченко, 1999), «зробила землеробів рабами АгроГУЛАГу». Саме він, подавшись у «подорож до Санкт–Петербурга й назад за кермом автомобіля», дійшов правомірного висновку, що «погано живеться селянинові» практично усюди. Однак для змалювання положення селян у Білорусі, середній смузі й півночі Росії авторові й «зовсім забракло слів»: «Упродовж сотень кілометрів... стоять поруйновані, жалюгідні “деревеньки”, в яких животіють нещасні люди». І це — «уздовж магістралей. А що ж тоді в глибинці?» — жахається автор. То ж навіть на відомого своїми «україноиенависницькими поглядами» М. Бахарева [досить згадати його ставлення до української мови, оприлюднене «Кримською світлицею» 26 травня 1999 р.: «Это язык, искусственно придуманный Шевченко (наче до Шевченка українці розмовляли на якомусь африканському діалекті! — М. Л.) и другими авантюристами. Понимаете? Нет такого языка!»], редактора газети, яка «так розхвалювала досі [Білорусь] за «щасливе буття», побачене справило таке сильне враження, що він — бодай на коротку мить — дещо змінив свої погляди. «На Україні, — наголошує М. Бахарев, — особливо ближче на південь, у придорожних селах бодай торгують. Хто чим. Овочами, фруктами, пиріжками, квасом, рибою, вареними раками, іншими наїдками, до того ж дешево. У Білорусі й Росії у кращім випадку можна купити слоїк молока, нічого іншого ми не бачили». Тому побувалий у бувальцях Бахарев радить мандрівникові, що збирається проїхати тими краями із нібито «поганими» — російськими та білоруськими — землями, «припастися провіантом — на дорогах порожньо», бо то вам не Україна...

Причини цього закладені вже у тій посутній зовнішній відмінності українського й російського сіл, яка, наголошує розробник магістральних мереж електропередачі Ю. Юрченко, котрий «об’їздив майже увесь колишній Радянський Союз», буквально кидається у вічі (2000). У кожній українській садибі «стоїть будинок, хлів, льох; часто бувають комори та інші підсобні споруди». Крім того, «українська садиба має огорожу, потопає в зелені. Вздовж вулиць ростуть дерева, а на подвір’ї фруктові сади, ягідники, квітники (якось перед черговою річницею Перемоги, коли диктор радіо читав спогади когось із колишніх фронтовиків, запала в душу така фраза: «...пригадую, ми тоді якраз ступили на територію України — пішли вже білі хати й сади...». Саме цю рису відзначав і згаданий Є. Марков: «Чорних свиток видно мало; Малоросія і в цьому розумінні біла. Білі хати, білі каптани на бабах, білі свитини на мужиках, навіть шаровари взимку з білих овечих шкур. Це не позбавлено характерності. Народ у білому здається більш добродушним і ніжним». — М. Л.). У російській же “деревне” дерев якраз і малувато. Вулиці майже голі. На садибі стоїть будинок і погріб. Сараю часто не буває, а за підсобне приміщення слугує частина будинку, де одночасно тримають домашніх тварин. Немає ні яблунь, ні груш, ні ягідних кущів. Я запитував у багатьох російських селян, чому вони не садять фруктових дерев». Останні, наче змовившись, відповідали одне й те ж: мовляв, «у нас сад не росте, бо погана земля». Але, заперечував Юрченко, подекуди «все–таки яблуні та фуші ростуть». На це йому «переконливо відповідали, що там живуть “хахли”, тобто нащадки переселенців з України».

37 Приміром, Святослав, син убитого древлянами під час «полюддя» великого київського князя Ігоря, потрапивши з дружиною в оточення десятикратно переважаючих візантійських військ, звернувся до своїх воїнів з полум’яним словом, що стало знаменитим (Толочко, 1987. — с. 48): «Та не осоромимо ж землі Руської, а ляжемо кістьми, мертві, бо сорому не мають... то ставаймо кріп ко, я ж перед вами піду»; а новгород–сіверський князь Ігор у скрутну хвилину під час оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» походу на половців (1185 р.) застерігав своїх воїв: «Оже ны будеть не бившися возворотитися, то сором ны будеть пущей смерти...» (Лихачев, 1985. — с. 4); та й прямі нащадки воїв Київської Русі, козаки–запорожці виступали в походи не заради приєднання нових земель, а щоб «братів із неволі виручати, а собі слави здобувати».

38 Щоправда, останнім часом, із початком виборчої компанії до Верховної Ради трапляється подеколи і в Україні почути про особливу «обраність» української землі (держави, народу), про наміри відновити «велику та могутню» Україну тощо. Хочеться сподіватися, що ці небезпечні сентенції, здатні спотворити духовне обличчя й українському народові, лише результат узвичаєних «піарівських» переборщувань надміру завзятих політиків, які за всяку ціну, зокрема, налягаючи на такий–от примітивний «патріотизм», намагаються посісти омріяне нардепівське крісло. Однак небезпечність розповсюдження подібних настанов з метою їх закорінення у свідомості наших громадян, а надто — виховання на такому підгрунті молодого покоління є, як на мене, самоочевидною — про це незаперечно свідчить історичний досвід багатьох народів.

39 На це «вірнопідданське завзяття» новонавернених імперських блюдолизів звернув увагу ще наш геніальний земляк М. Гоголь, зазначивши, що вони своє природно–українське закінчення прізвищ на –о всіляко намагаються замінити на типово великороське закінчення –овь. Та й без цього величезна кількість українців записані до росіян, починаючи з великих київських князів: безліч учених, просвітителів, письменників, громадських та духовних діячів, козацької старшини тощо (лише дещиця їх наведена у вже згаданих книгах М. Демковича–Добрянського, П. Голубенка, Л. Залізняка, але навіть це вражає). А ось як про це писав більш ніж півтораста літ тому І. Котляревський (1982. — с. 265): «Ось глянь в столицю, в одну і в другу (маються на увазі Санкт–Петербург та Москва. — М. Л.), та заглянь у сенат, та кинься по міністрах, та тоді і говори — чи годяться наші куда, чи ні?..» Так і нині — скористайтеся–но порадою Івана Петровича і самі переконаєтеся: те саме...

40 Основи цієї концепції були оприлюднені її автором дещо раніше — у праці «Формирование русской нации» (1947).

41 Зокрема, проф. Г. Д. Санжеєв дуже переконливо показав, що якби у Київській Русі племенні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то жодна монгольська навала, жодна феодальна роздрібленість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох, хоча й споріднених, але різних народностей» (В институте истории... — 1951).

42 Те ж сталося й з учасниками згаданої конференції — бодай з декотрими. Так, В. Пашуто, який на конференції виступив із запереченням багатьох положень концепції Мавродіна, зокрема «розвинув у своєму виступі» думку Г. Санжеєва про те, що «у Київській Русі були ті три різновиди східнослов’янської єдності, які в подальшому дали початок трьом братнім східнослов’янським народностям» — цим фактично заперечувалась головна теза пропонованої концепції, «показав також необірунтованість однієї із центральних тез доповіді, у якій стверджувалося, що глибока давнина була періодом найбільшої мовної та культурної спільності слов’ян», «не погоджувався» з деякими іншими положеннями «схеми» Мавродіна, згодом уже стверджував (1982. — с. 6,18), нібито родовід росіян починається саме від єдиної давньоруської народності, котра утворилася ще в епоху давньої Русі, а тому «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». Що й треба було довести!

43 Наприклад, О. Моця в академічному виданні «Давня історія України» (К., 2000. — т. 3. — с. 273), говорячи про давньопольську чи давньочеську держави, вважає їх, поза сумнівом, державами давніх поляків та давніх чехів (а чиїми ж іще?). А от визнати — за тою ж логікою історичного розвитку — давньоруську державу державою їх сучасників русів, себго давніх українців, — у цього історика чомусь язик не повертається...

44 «Якщо у наш час різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, — небезпідставно зауважує Л. Залізняк (2000), — то якими ж ці відмінності були майже тисячу років тому між різними за походженням народами на початку їх «совместной жизни» у складі Київської Русі?»

45 «У світовій історії, — наголошує доктор історичних наук, професор В. Борисенко (2001), — немає аналогів, щоб на такій безмежно величезній території, при наявності тогочасних комунікацій сформувався єдиний етнос».

46 Відчутного удару як по «ріднобратству», так і по концепції «спільної колиски трьох братніх народів» в цілому завдав — звичайно, ненавмисно — відомий російський словіст академік РАН В. Янін згаданою заявою про те, що тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами», а предки сучасних українців київські поляни — усього лише «двоюрідними». Доклав до цього руку й академік В. Седов (1999), намагаючись обґрунтувати згадану лехітську концепцію походження російського етносу. «Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність?» — цілком логічно запитує Л. Залізняк (2000). А й справді...

47 Досліджуючи історію російської мови, знаний вчений–лінгвіст О. Шахматов дійшов висновку, що «за своєю лінгвістичною основою мова Києва (йдеться про мову «найбільш поширених класів», на відміну від «освічених класів», котрими «була засвоєна давньо–болгарська», себто церковнослов’янська, писемна мова. — М. Л.) була мовою південно–руського племені полян» (1916. — с. 80).

48 Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значне наближення фонетичної системи російської мови» до угро–фінських, «зокрема до мордовської». Навіть тепер, наголошував відомий російський мовознавець М. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже подібний» (Царук, 1998, — с. 136).

49 «Протестант» Горький не міг не знати, що на запит уряду Російської імперії відносно того, що ж насправді є «малоруське наріччя», імператорська Академія наук, котру навряд чи можна бодай запідозрити у щонайменшому потуранні українізації, офіційно відповіла у лютому 1905 р., що на її думку, українська (малоруська) — це не діалект російської, а осібна мова.

50 Важко навіть уявити, як би зреагував цей визнаний учений–славіст, коли б йому хтось напророкував, що майже через століття історик, із університетською освітою, заперечуючи всі досягнення видатних російських істориків XIX ст., цілком серйозно виступатиме із заявами про те, ніби «нації такої (українців. — М. Л.) в природі не існує, українці — це частина російського народу, яка говорить на одному із діалектів російської мови» (Бахарев, 2001). Мабуть, просто не повірив би, упевнений в тому, що за такий тривалий проміжок часу російська історична наука в цій царині рухатиметься вперед, розвиватиметься, а не сповзе назад до казенного невігластва валуєвщини. Та, як бачимо, погвалтоване на догоду імперсько–шовіністичній ідеології життя здатне підносити й такі немислимі сюрпризи...

51 Утім, виховання в такому ж дусі російської юні продовжується, зокрема й шляхом подання добряче запліснявілого історичного матеріалу, котрий цілковито втратив свою «історичність», надто з огляду на те, що іще в момент своєї з’яви він уже був добряче здеформований важким катком великодержавної ідеології Російської імперії. Так, нещодавно в Москві у серії «История России для детей» була перевидана — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання (1994). Не беручи на себе труд більш–менш детального аналізу цієї привабливо оформленої книги, глянемо — бодай побіжно — на подання в ній лише однієї історичної події, пов’язаної з іменем і вчинком Мазепи — взяття російськими військами Батурина.

Нагадаємо, як пише про цю «славну» перемогу російських військ у своїх щоденниках уже згаданий Г. Адлерфельт: «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Ментикову негайно заатакувати його столицю (і, як подає Н. Полонська–Василенко, 1993, т. 2, с. 69, «другим на приклад сжечь весь...» — М. Л.), поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і здобув її». Як саме здобув, доволі детально описує Микола Аркас (1908. — с. 287): «31–го [жовтня] Меншиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки завзято гукали з мурів: “Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!” Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли це 1–го листопада уночі один з полкових старшин Прилуцького полку, Іван Ніс, прийшов (за іншими джерелами, послав довіреного старшину. — М. Л.) до Меншикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку (у Полонської–Василенко — «таємний підземний хід»; така ж версія, до речі, переважає й у іноземних джерелах. — М. Л.) — нею можна увійти у Батуринський замок [Меншикова вже навіть довелося наздоганяти, позаяк залишені Мазепою війська та мешканці столиці, як наголошує автор «Історії Русів» (1991. — с. 261), «боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та відвагою». Це визнають і російські історики, зокрема Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 399), зазначав, що вони «мужньо боронили земляні укріплення» — і «приступи відбивано кілька разів од міських валів». Тож упевнившись, що на легку й швидку «вікторію» розраховувати не доводиться, з настанням темряви «росіяни відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу». Про це ж читаємо й у тритомній «Истории Малороссии» Миколи Маркевича (1842. — с. 473): «Меншиков отступил от города и перешел за Сейм, для похода обратного». Тому вже згадуваний полковник Ніс — продовжуємо цитувати «Історію Русів» — «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком...» Але про ці перипетії штурму Батурина мовчить навіть «енциклопедичний» С. Соловйов, обмежившись лише наведенням коротенького повідомлення — чи радше переможної реляції — про цю «баталію», поданого самим Меншиковим царю (1896. — т. XV. — с. 1523): «Доношу вашей милости, что сего числа о шти (шести) часах пополуночи здешнюю фортецію с двух сторон штурмовали и по двучасном огню оную взяли». — М. Л.]. Меншиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупчилося обороняти город усе військо козацьке, а тим часом остання частина москалів пробралася через тайник у замок. Тільки–но чутка про це розійшлася, як городяни, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати москалів з тайника. Але було вже пізно, і Меншиков узяв гетьманську столицю, спалив її упень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного (майже всі джерела сходяться на загальній кількості близько 6000 осіб. — М. Л.), частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх прив’язано до дощок і пущено униз по річці Сейму...» Таке саме — щодо поголовного винищення — можна прочитати і в багатьох інших зарубіжних авторів.

А от згідно з названим московським «джерелом» (История Петра... — 1994. — с. 210–211), Меншиков зовсім не збирався атакувати [а як же наказ царя — «негайно»? На цьому ж, до речі, наголошує й С. Соловйов (назв. пр. — С, 1523): «30 жовтня приїхав у Погребки Меншиков; скликано було військову раду, де вирішено — відіслати негайно Меишикова для оволодіння Батурином, перш ніж увійшли туди шведи з Мазепою»], а навпаки, уперто «хотів покінчити без кровопролиття». Однак коли місто все ж «штурмували з двох боків і взяли його», то «весь гарнізон і всі мешканці» чомусь «були вбиті». А щодо руйнації самого Батурина, то це сталося, мовляв, лише тому, що «Меншиков упевнився, що укріплення є ненадійними, а тому, коли все, що можно було взяти, було вивезено, місто та укріплення були спалені й дощенту зруйновані». Все в точності повторилося — так, як уже було під час вікопомної навали орди «сумирного» та «набожного», як стверджував Карамзін (1988. — с. 207–220), А. Боголюбського на Київ. А надто — у зображенні подій «добродушними» істориками...

52 «Ми звикли по плебейському реготати над словом «шляхта», — писав ще в 1970 р. у своєму знаменитому есеї «Серед снігів» В. Мороз, — і забули, що від нього походить також «шляхетність». Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили з нас націю плебеїв. А будівничі, елітарні якості може мати тільки аристократ». Як це не гірко визнавати, однак наше сьогодення незаперечно доводить: поки що в незалежній Україні найгостріше бракує саме національної аристократії...

53 Зраджували не тільки одинаки — на бік ворога переходили цілі підрозділи. Одна лише сумнозвісна «РОА» чого варта! Або ще: про «жахливі злочини зарізяк із дивізії СС «Галичина» московська пропаганда безугавно туркала у вуха кожній радянській людині, а от про «подвиги» — ба навіть про сам факт існування — російських дивізій СС не прохоплювалася ані словом. Однак як свідчать німецькі документи (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), звинувачувані московським режимом у «зраді інтересів українського народу» вояки УПА категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово». «На нашій землі, — наголошував наказ Командира УПА Клима Савура (полковник Д. Клячківський — див.: Малий... — 1997. — с. 407) «командирам і командантам Української Повстанчої Армії», — ми ведемо боротьбу з імперіалістичними Москвою та Німеччиною...» (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29).

Чи не тому обидва окупаційні режими застосовували одну й ту ж тактику дискредитації національно–визвольного руху в Україні: якщо Берлін твердив, що «у проводі ОУН сидять агенти Москви, Сталіна і жидівських опричників», то Москва, навпаки, переконувала, що «ці запроданці прикидаються, ніби й вони борються проти німців», а насправді вони хочуть «вкинути Україну в пельку Гітлерові»; зате у висновках обидві сторони були єдині — «тому вони мусять бути знищені» (Косик, 1997. — с. 376,416).

54 «У наших умовах, — пише, зокрема, російський історик, котрий уже «понад 17 років» мешкає в Криму, нині — професор Севастопольського державного технічного університету, В. Поляков (1998. — с. 18), — націоналізм обтяжується не тільки економічним крахом, бідністю, хаосом, катастрофічним падінням виробництва, а й тим, що Крим і Севастополь, «как исконно русские земли», незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...»

55 Такою ж вона залишається й нині. Так, скажімо, стосовно конфлікту між Вірменією й Азербайджаном вважається доцільною зовсім не політика примирення конфліктуючих сторін (їм «треба дати повну волю насолодитися національною свободою»), а типово імперська: «без ризику для себе слід підтримувати обидві сторони», розтовкмачує студентам російських вузів автор солідного підручника (Ильин, 1999. — с. 407). А у «російсько–грузинському протистоянні», у якому пропонується використовувати «боротьбу за Абхазію, Південну Осетію, можливо Аджарію, в котрих зацікавлені як Грузія, так і Росія... рішення, яке підказує [авторові] інтуїція, полягає у створенні протекторатів подвійного підпорядкування» — примарна епоха «дружби народів», схоже, скінчилася...

56 Таке, звісно, робилося не лише в Криму, а й у інших регіонах України. Тому державної ваги має набути справа повернення історичних назв повсюдно, де було вчинено подібну наругу. І цю роботу вже започатковано. Так, зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері... — 1999), «у Закарпатській області 27–ми населеним пунктам повернуто їх історичні назви, у Чернівецькій — 4». Однак легко бачити, що масштаби відновлення історичної справедливості — це наразі навіть менше, ніж крапля в морі...

57 Приміром, останній главком ВМФ СРСР адмірал флоту В. Чернавін (1993) вважає фразу, з якої він розпочинає виклад своєї позиції щодо безперечної, на його думку, належності усього Чорноморського флоту Росії: «Я народився на Україні в старовинному російському місті Миколаєві» — «парадоксальною». Звісно, адмірал має на увазі зовсім не брутальне з його боку зазіхання на українську територію, а цілком протилежне — щось на кшталт того, якби, наприклад, москвич, що є українцем за походженням, наголосив, що він народився у старовинному українському місті Москві...

58 Зверніть увагу: тут йдеться не про вороже місто (звісно, «великий гуманіст» добре знав, що у будь–якому місті, навіть «ворожому», мешкає переважно цивільний люд, який жодним чином не може бути ототожнений із ворожим військом), а про своє, російське! Таку ж нелюдську безжальність щодо цілих міст і сіл та їх мешканців демонструє нині в Чечні інший — «маленький» — Володимир, достойний ідейний нащадок «великого»...

59 Оголосивши себе соціалістами, колишні наші номенклатуриики, посилаючись на Швецію, Францію та інші країни колишнього «капіталістичного Заходу», силкуються переконати широкий загал у тому, що, мовляв, сьогодні майже півсвіту живе, як у Бога за дверима, саме тому, що там верховодять соціалісти. Воно то так, але ці лукавці «забувають», що той соціалізм, який вони, до речі, ще недавно узвичаєно обзивали «зашиваним капіталізмом», має таке ж ставлення навіть до «розвиненого» брежнєвсько–горбачовського (а про «недорозвинений» сталінський — годі й казати!) «соціалізму», як самі більшовики–ленінці до тих же західних соціалістів. Не кажучи вже про більшовицькі методи запровадження того «соціалізму» та його результати...

60 Зокрема, дослідник показує, що «а) авторство фрази «диктатура пролетаріяту» належить французькому революціонерові А, Блянкі, який зорганізував революційне товариство у 1848 році (коментар П. Балея: «вислів “диктатура пролетаріяту” є так само абсурдний, як розсудливість юрби чи “ініціятива мас”». — М. Л.); б) ідея інтернаціоналізму, що є набагато старшою від марксизму, сягає в італійське Ресорджіменто, а своє ідеологічне та статугове оформлення знаходить у масонських ложах; в) ідея комуністичного способу життя була пропонована ще Платоном в його “Республіці”, а в модерних часах, перед появою Маркса, ця доктрина знайшла відображення у працях таких утопістів, як Бабеф, Сен–Сімон, Фур’є, Оуен і Луї Бланз; г) діялектичний метод Маркс засвоїв від Гегеля; д) матеріялізм Маркса, крім атомістів грецької античности — Демокрі га й Епікура — мав ще й таких попередників, як Жульєн Ламетрі, Томас Гоббс, Пауп Голбах і Людвіг Фойєрбах; е) у політичній стратегії й тактиці Маркс був здібним переємцем Макіавеллі, керуючись його принципом: мета виправдовує засоби; є) ідею переміщення товарної надвартості з торгівельного обігу в процес виробництва Маркс засвоїв з «Економічних діаграм» Франсуа Кене і т. д.»

61 А на більше квадра «Бета» — саме до цієї квадри й належало ленінсько–сталінське керівництво — просто нездатна. Тут, певно, доречно дати бодай невеличке пояснення щодо термінів, якими оперує соціоніка (там само. — с. 43–47). Ця доволі молода наука вирізняє 16 видів інтертипних відносин — від найсприятливіших типу «дуальні», «активація» до найважчих типу «конфліктні», «суперего», «квазітотожні». Четвірки найбільш сумісних між собою типів з дуальними, дзеркальними та активаційними взаєминами утворюють квадри. Таких соціонічних квадр, «що реалізують те чи те начинания», всього чотири — «Альфа», «Бета», «Гама» та «Дельта». «Визвольною війною в США керувала квадра «Альфа»: Д. Вашингтон — «Гюго», Т. Джефферсон — «Декарт», Б. Франклін — «Дон Кіхот», С. Адамс — «Дюма». Належність їх до квадри «Ал ьфа» — квадри демократів — визначила демократичність характеру закладених ними основ державного устрою в США... Жовтневу революцію й державне будівництво в СРСР здійснювала квадра «Бета»: В. І. Ленін — «Македонський», Л. Д. Троцький — «Гамлет», М. І. Бухарін — «Єсенін», Й. В. Сталін — «Горький», В. В. Молотов — «Гамлет» (до речі, А. Гітлер та Б. Мусолліні теж належали до цієї квадри. — М. Л.)... В історичному плані панування квадри «Бета» характеризується створенням централізованих, інколи диктаторських, деспотичних режимів, підпорядкованих єдиній меті, в яких людина не є вільною особистістю та самостійною цінністю. Світосприйняття у квадрі «Бета» — песимістичне й поєднується з прагматичними устремліннями... Теорія, сформульована першою квадрою (Маркс та Енгельс належали саме до цієї квадри. — М. Л.), будучи прийнятою другою на озброєння, костеніє, спрощується, стає догмою. Для почерку другої квадри завжди характерне створення потужних централізованих держав, імперій з розвинутим бюрократичним апаратом, обов’язковою ідеологією та регламентацією життя населення [тож не дивно, що більшовицька влада, наголошував Є. Габрилович (згад. пр. — с. 342), заповзялася «регулювати все — бажання, гнів, розчулення, гріхи і каяття. Проникла в кімнати, у совість, у правду, під ковдри...» — М. Л.)... Пошук ворога для другої квадри — улюблена тема...» Та якщо вже час цієї квадри минув, поразка тоталітарного режиму «неминуча». Саме тому «в колишньому СРСР... та в інших країнах, що стали на шлях соціалізму, за законом змінюваності квадр, неминуче приходить до влади квадра «Гама» з її демократичними методами керування... Та, напевне, настане черга й четвертої квадри (саме до неї належить Україна — «Доктор Ватсон». — М. Л.) — із відповідним їй культом стабільності та духовності».

62 На такому ж недбалому ставленні до проблеми самовизначення виховується й майбутня російська еліта. У солідному (540 с.) підручнику для вузів (Ильин, 1999) хоча й визнається, що «етнос має святе право на свій уклад життя», але в Росії, повчає студентів поважний професор (с. 529), де існують «176 етносів, але одна нація», той самий етнос «не може вимагати права на державне самовизначення. Росія — не Африка. У ній — єдина нація... етнічною підкладкою якої виступає універсальний російський суперетнос...» Тому — «щоб уникнути тотальної різні» — про оге «святе право» жодному зі 176 етносів краще й не згадувати, бо, переконує автор (там само. — с. 392–393), «політичний лозунг про право націй на самовизначення, крім кон’юнктури, нічого не несе, він нічого не стверджує і не вирішує». А те, що із влаштуванням такої різні «братній» центр не завагається, не викликає найменшого сумніву...

63 Така ж назва тривалий час побутувала навіть у офіційних партдокументах найвищого рівня — див., наприклад, «Резолюції» XII з’їзду РКП(б) (Двенадцатый... — 1923. — с. 644).

64 У 20–х числах травня «до Севастополя прибула делегація моряків» найбільш отруєного більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного — бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули «кронштадтським заколотом» — криголаму більшовицького режиму. А от моряків Чорноморського флоту довести до такого ступеня одурманення новітнім комунарам ніяк не вдавалося, тож і покликали на поміч балтійців, розраховуючи — і небезпідставно — що слову «братішок» вперті чорноморці повірять більше, аніж лементуючим закликам штатних більшовицьких пропагандистів.

65 Він, звичайно, був не єдиним, хто «охрестив» тих «визволителів» таким найменням: зокрема, й автори статті «Тактика выжженной земли» (Алексеенко... — 1995), розповідаючи про перебіг «неоголошеної війни», яку впродовж чотирьох років вів російський Чорноморський флот супроти Військово–морських сил України, також вживають цей термін: «На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, однак картина, що постала після відходу флоту, — гірке свідчення того, що відходили аж ніяк не “стратегічні партнери”...»

66 Після бою 29 січня 1918 р.

67 Це визнавали й самі більшовики, однак доволі своєрідно, намагаючись і на цьому «наварити» собі бодай якийсь політичний капітал. «Діалектика життя полягає в тому, — розтлумачував молодому “резервові партії” В. Затонський (1926. — с. 33–34) один із засновників КП(б)У, яку, до речі, навіть відомий партійний історик М. Попов (1933. — с. 12) небезпідставно вважав “партією російського та русифікованого пролетаріату (виділено М. П. — М. Л.)”, — що фактично ті самі червоногвардійці, які ненавиділи Петлюру, а разом з ним усе українське, ті самі, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене — вони, а не Грушевські будували Радянську Україну... оті, хто за українське слово розстрілював, — от хто фактично збудував Україну»...

68 Згодом, закріпившись в Україні, російські більшовики повели рішучу боротьбу за «українізацію пролетаріату» і досягли в цьому відчутних успіхів. У політичному звіті ЦК КП(б)У XI з’їздові генсек С. Косіор доповідав (Одинадцятий... — 1930. — с. 59), що тільки з 1926 по 1929 р. «питома вага українців серед робітників і службовців зросла від 50 до 57 %... За результатами нещодавно (у лютому 1930 р.) проведеного Наркомпраці перепису, у складі всіх спеціалістів, що працюють в Україні, українців 48,6 %, росіян 25 %, в т. ч. у промисловості — 40 % українців, а у сільському господарстві — 60 %».

69 На відшматованих українських землях Москва повела себе, як пріснопам’ятна лисиця у заячій хаті, переінакшуючи усе на свій російський штиб. У написаній ще в 1928 р. статті про стан українців у РРФСР, яка побачила світ лише через 67 років, нарком освіти УРСР М. Скрипник (1995) наводить, зокрема, такий приклад: «В Таганрозькому окрузі, де мається 71 процент українського населення, після передачі цього округа зі складу УРСР до Північнокавказького краю РРФСР, врешті–решт було закрито всі українські школи, і тепер там нема жодної української школи. Як правило, в усіх прилеглих територіях з українською більшістю населення відсутні українська газета, український театр, українська книжка, український клуб».

70 Звісно, не революції, як такій, а лише більшовицькому режимові, який використав її для запровадження необмеженої своєї влади, бо повсталі, зокрема, вимагали «визволення всіх політв’язнів», негайного переобрання Рад, оскільки останні вже «не виражали волю робітників і селян», та скасування «всяких політвідділів», вважаючи, що «жодна партія не може користуватися привілеями для пропаганди своїх ідей», тим паче — «отримувати від держави засоби на це», себто вимагали скасування однопартійності (Из резолюции... — с. 253–254). Утвердження подібних поглядів справді було смертельною загрозою для режиму.

71 Серед найвідоміших, зокрема, можна згадати Спілку визволення України (СВУ), судовий процес над якою навесні 1930 р. спричинив розгром української інтелігенції — у «справі» проходило кілька десятків видатних діячів науки та культури, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, В. Дурдуківський, М. Слабченко, Л. Старицька–Черняхівська та інші, вина яких «полягала в тому, що вони, за свідченням одного з підсудних, ставили своїм завданням змагання за “опанування різних ділянок народногосподарського та національно–культурного життя, піднесення національної і політичної свідомости і розуміння національно–господарської окремішности України”» (Боротьба... — 1995. — с. 552); Комітет визволення України (КВУ), члени якого переважно студенти київських вузів, розповсюдив листівку «Звернення до всіх пригнічених Московщиною людей України», у якій «відкрито висловлювали думки... про необхідність національної революції» (Сахно, 1995); Спілка української молоді (СУМ), приєднана в 1926 р. до СВУ (Спілка... — 1995. — с. 957), з 1928 р. набула значного поширення серед червоноармійців, а в 1929 р. розкрита разом з СВУ.

72 Як свідчать архіви КДБ УРСР (Санников Г. 3. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. — М., 202. — с. 509), збройний опір радянській окупації тривав до середини 1955 р.

73 А ось як про перебіг цих подій згадують колишні матроси «Сторожевого», частину з яких було ув’язнено (Кто он... — 1990): «Ревіння літаків... Удар у лівий борт, падаємо на стелажі з–під посуду. Б’ють авіаційні гармати — по палубі, бакові... Два удари по курсу (дві бомби такі самі). На камбузі упало все, що могло упасти. Нудить. Корабель немов стрибнув і завмер... Стрілянина. Тиша...» Цікава історична паралель: у 1941 р. «юнкерсами» Герінга саме в Ірбенській протоці було потоплено радянський есмінець «Сторожевой»...

74 Про це ж, до речі, пише й відомий медик і публіцист, академік В. Войтенко (1996. — с. 55): «Дзержинський народився поляком, Ягода — євреєм, Єжов — росіянином, а Берія — грузином. Ну то й що? Всі вони мордували людей насамперед тому, що були більшовиками», або, як написала на Українське радіо В. Милорадова з Донецька, «інтернацистами». Національність тут, справді, ні до чого. Варто було, скажімо, у «панській» Польщі прийти до влади комуністам, як вони негайно вдалися до запровадження «сталінської моделі національної політики» — із застосуванням, ясна річ, сталінських методів з їх неодмінним терором, масовими депортаціями і навіть рішеннями Політбюро ЦК Польської робітничої партії про «радикальне загострення репресій щодо українців» та облаштування на території колишньої філії гітлерівського Освенціма в Явожні власного концтабору, серед 3873 в’язнів якого було «греко–католицьке і православне духівництво, майже вся українська інтелігенція, а передусім сільське населення, запідозрене у наданні допомоги УПА» (Акція «Вісла». — 1997. — с. 25, 31). Як наголошує польський дослідник Є. Місило, «смерть 160 в’язнів від голоду, тортур, самогубств на табірних дротах зробила Явожно символом польської повоєнної національної політики» (там само). Те саме чинили китайські, ефіопські, кампучійські й інші більшовики: безжалісно винищували мільйони співвітчизників у революціях, нескінченних громадянських війнах, голодоморах, різних економічних та соціальних експериментах, покликаних підтвердити «істинність» різних «теорій» на кшталт «теорії» класової нерівності, старшої сестри гітлерівської «теорії расової чистоти».

[До речі, те, що фашизм і більшовизм практично «близнюки–брати», не соромилися визнати й самі більшовицькі вожді. Так, М. Бухарін у доповіді Комінтерна на XII з’їзді РКП (б) зазначав (Двенадцатый... — 1923. — с. 249): «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка б то не була партія, засвоїли й використовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з формальної точки зору, тобто з точки зору техніки їх політичних прийомів, то це повне використання більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму: в розумінні швидкого збирання сил, енергійної дії дуже міцно збитої військової організації, в розумінні певної системи кидання своїх сил, “учраспредов”, мобілізацій і т. ін. та нещадного знищення противника, коли це потрібно і коли це породжується обставинами». Не цурався спільних ідеологічних коренів і фюрер. Частий співрозмовник Гітлера в першій половині 30–х років XX ст., голова Данцизького Сенату Г. Раушнінг згадує (1993. — с. 300): «Гітлер не ухиляється від зізнання, що багатьма своїми методами і політичними міркуваннями він зобов’язаний марксизмові». «Я багато чому навчився у марксистів... — говорив Гітлер (там само. — с. 148). — Я вчився їх методам... Робітничі спортивні союзи, заводські спілки, масові марші, пропагандистські прокламації, написані в дохідливій для мас формі, — усі ці “нові” засоби політичної боротьби в основному беруть своє начало у марксистів. Мені достатньо було взяти у них ці засоби і вдосконалити їх — і ми одержали, що нам потрібно...» А після того як ці червоно–коричневі близнюки скріпили свою дружбу кров’ю розтерзаної спільними зусиллями Польщі, рафіновані кремлівські «антифашисти» вже не соромилися виступити на захист ідейних братів. У доповіді на п’ятій (позачерговій) сесії Верховної Ради СРСР голова радянського уряду В. Молотов, котрий узвичаєно закинув правлячим колам Англії та Франції докір за «політику розпалювання війни проти Німеччини», наголошував: «Ідеологію гітлеризму, як і будь–яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати чи заперечувати, це — справа політичних поглядів. Та кожна людина зрозуміє, що ідеологію неможливо знищити силою, як і покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», що прихована фальшивим прапором боротьби за “демократію”» («Правда», 01.11.1939)...]

І нехай не вводить в оману легковірних сьогочасна зовнішня «благопристойність», навіть толерантність, тобто терпимість нинішніх необільшовиків — зараз вони биті. Та варт буде їм — за допомогою ностальгійних мрійників про минуле — дорватися до влади, як вони ні на мить не завагаються перед необхідністю проведення «оздоровчого» кровопускання — аж до розгортання повномасштабної громадянської війни, бо вони й нині, як наголосив у згаданому інтерв’ю «Бульварові» останній генсек КПРС М. Горбачов, «все так само роблять, через коліно»...

75 Насаджуванням рабської психології «гвинтика» переймалася не лише надпотужна репресивна система (найбільш уражені вірусом «дрібнобуржуазної» психології власника, себто схильні до економічної, а отже, й політичної незалежності верстви населення винищувалися з усією «революційною» безжальністю «як клас», що становив потенційну небезпеку грандіозним планам «перетворювачів» світу), до процесу «научення» широко залучалися не менш потужні та агресивні засоби ідеологічної обробки, зокрема кіно, публіцистика, навіть поезія: «одиниця — нуль», усією силою авторитету та популярності переконував В. Маяковський, закликаючи «згрудитись» навколо партії більшовиків. І, врешті–решт, вивели–таки «нову історичну спільноту людей», основою життєдіяльності яких були не загальнолюдські цінності, а, як запевняла радянська пропаганда, «марксистсько–ленінська ідеологія як панівна форма громадської свідомості». Ідеологічно зомбований широкий загал цієї жахливої штучної комуно–більшовицької мутації справді «був задоволений» своїм злиденним станом, позаяк єдиною його альтернативою було перебування у спеціальних «виховних» закладах режиму: таборах, тюрмах чи психлікарнях, які за рівнем свого руйнівного впливу були ще гіршими, аніж перші. Та й ремствувати нібито не було особливих причин: важко усім, тож нема чого дошукуватися причин та відповідальних за таке становище — треба трохи «потерпіти», а там, як будуть реалізовані грандіозні задумки партії, стане краще — «вершини комунізму», вправно підсвічені брехливою ідеологією, здавалося, присувалися все ближче. Тож і нині колишні радянські люди у більшості своїй психологічно налаштовані на терпляче очікування подачки від держави, на сподівання якогось «чуда», замість того аби бодай намагатися власними зусиллями досягти змін. І не тільки «прості»: порівняйте безпорадно–невдоволене ремствування високопоставленого українського державця з приводу того, що, мовляв, «стільки літ ми уже незалежні, а нічого доброго не видно» (Академик Петр Толочко... — 1995), із життєвою позицією Дж. Кеннеді, який закликав своїх співвітчизників не запитувати, що дала їм Америка, а навпаки, спитати себе, що вони самі зробили для неї.

76 Ще на початку 70–х років Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Левицький, наголошуючи, що «всі знавці совєтських відносин стверджують, що СССР знаходиться напередодні цілковитого банкрутства свого господарства» і «ніякі реформи тут не поможуть», дійшов висновку (Левицький, 1975. — с. 165–166), «що процес падіння [СССР] вже ввійшов у свою рішальну стадію».

77 Як і було заведено в компартійній імперії, першими кинулися на виконання відповідального завдання партійної верхівки щодо «правильного висвітлення» перебігу війни і повели вперед у тій брехливій кампанії партійно–ідеологічні органи. Так, «Военно–политическая ордена Ленина академия имени В. И. Ленина» спішно започаткувала серію «Великая Отечественная война Советского Союза», у першому випуску якої видала брошуру полковника (доцента!) І. Анісімова, присвячену висвітленню початкового — до розгрому німецьких військ під Москвою — періоду війни. Звіряючись із вказівками Сталіна, який ще у своїй доповіді про XXVII річницю жовтневої революції 6 листопада 1944 р. Виправдовував власні прорахунку (і приховував справжні наміри) тим, що «...миролюбні нації, бувши не зацікавлені в новій війні, зазвичай запізнюються з підготовкою до неї», а тому, мовляв, на відміну від «агресивних націй», себто німців та їх союзників, які «в теперішній війні ще до початку війни мали вже готову армію вторгнення», ми «не мали навіть цілком задовільної армії прикриття мобілізації (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)», автор далі озвучує й іншу підказку вождя: «170 дивізій німців, озброєних тисячами танків і літаків, були присунуті до кордонів СРСР і несподівано кинуті проти країни Рад» (1947. — с. 8–9).

Характерно, що, як тільки за справу «висвітлення» взялись професійні фальсифікатори, рівень безсоромної «історичної» брехні одразу ж сягнув захмарних висот. Ось, наприклад, як подавалися у цьому «академічному» виданні втрати Вермахту (с. 18): «Тільки впродовж перших трьох тижнів війни проти Радянського Союзу німці зазнали втрат, які в декілька разів перевищували всі їхні втрати протягом двох років війни на Заході. Вони втратили вбитими, пораненими та полоненими не менше 1 мільйона солдатів і офіцерів, близько 2300 літаків і 3000 танків». Недарма в народі кажуть, аби почати, а там воно піде. Розохочені таким «вдалим» початком, компартійні «історики» продовжують піднімати планку брехні. Вже на наступній сторінці читаємо: «На кінець другого місяця війни втрати німців становили 2 мільйони вбитими, пораненими та полоненими, 8000 танків, 10000 гармат і 7500 літаків». Важко навіть уявити, аби щось подібне видав ошелешеним читачам (та не «простим», а слухачам військових академій, що тільки–но повернулися з фронту — неважко уявити, з яким настроєм вислуховували вони розсипи тих «перлів»!) бойовий генерал чи офіцер, а от кабінетним «комісарам», які розповідали колишнім фронтовикам про «Начало Великой Отечественной войны», певно, здавалось, що на іу пору («начала»!) уславлена РСЧА вже стояла коло стін Берліна!

Та найдивовижнішим було те, що ця маячня, перерісши із «стенограммы лекции» в «краткий исторический очерк», через п’ять років дослівно перетече на сторінки офіційного видання «Воєнного издательства Воєнного министерства Союза ССР» (Анисимов... — 1952. — с. 20–21). Разом із тими ж вказівками непогрішимого вождя і неодноразовими нагадуваннями авторів про «несподіваність нападу» та «величезну чисельну перевагу [німців] у живій силі, танках і авіації...» (там само. — с. 11–12). Мабуть, сам Геббельс, якого радянська пропаганда узвичаєно подавала як саме втілення неймовірної брехні, перевернувся в могилі — від чорної заздрості...

78 Між тим, Гітлер дійсно був украй необхідним Сталіну, оскільки після безславного провалу останньої спроби Кремля запалити пожежу світової революції шляхом організації революції 1919 р. в Німеччині біснуватий фюрер був, по суті, останнім «запалом», що міг забезпечити здійснення грандіозного ленінського задуму. Тому керівництво СРСР так палко вітало військові успіхи Вермахту, навіть спільні паради військ на честь перемоги над польською армією проводило. А Сталін, уклавши 28 вересня 1939 р. — після розгрому Польщі — новий договір з Гітлером «про дружбу і кордони» (Похлебкин, 1999. — с. 270–271), другим секретним протоколом якого сторони зобов’язалися спільно боротися з польським рухом опору на «своїх» територіях, висловлював переконання, що «скріплена кров’ю... дружба Німеччини і Радянського Союзу... має усі підстави бути тривалою й міцною» («Правда», 25.12.1939). До тих пір, зрозуміло, доки він, хто бачив себе великим Чингізханом XX століття, не буде готовим кинути свої крилато–панцерні «орди» на завоювання Європи і світу...

79 Наскільки це відповідало запевненню Жукова, нібито єдиним наміром Сталіна було бажання «уникнути війни», переконливо роз’яснив задовго до цієї пори сам вождь. «Історія каже, — наголошував він у розмові з американським газетним магнатом Р. Говардом (Правда. — 1936. — 5 березня), — якщо якась держава хоче воювати з іншою державою, навіть не сусідньою, то вона починає шукати кордони, через які вона могла б дістатись до кордонів держави, на яку вона хоче вчинити напад... Я не знаю, які саме кордони може пристосувати для своїх цілей Німеччина, але думаю, що бажаючі дати їй свій кордон “у кредит” можуть знайтись». Можливо, на той час Сталін ще достеменно не знав, як саме він наблизить кордони своєї імперії до німецьких, однак анітрохи не сумнівався, що це йому врешті–решт вдасться. А годі — начувайся, пихатий Адольфе! Бо ти — усього лише розмінна фігура у грандіозній грі, задуманій Великим Кремлівським Комбінатором...

80 Однак мине всього кілька місяців після замирення, і саме Фінляндія стане нездоланним каменем спотикання на шляху подальшого зближення пов’язаних спільно пролитою кров’ю «друзів».

Оцінюючи сумнозвісний пакт Ріббентропа — Молотова, радянські історики твердять, ніби у Сталіна — через «підступну незговірливість» Англії та Франції — просто не було іншого виходу: вождь тільки прагнув виграти час, аби дати можливість СРСР краще підготуватися до рокованого двобою з безжальним ворогом.

Змушені примиритись із неминучістю викриття ретельно приховуваного зговору їхнього кумира із біснуватим фюрером, вони воліють мовчати про те, що розшматуванням сусідньої Польщі масштаби тої змови не обмежились, і торги щодо подальшого поділу «сфер впливу» продовжувалися й далі. В середині жовтня 1940 р. Ріббентроп направив Сталіну листа, в якому від імені фюрера відкрито запропонував СРСР вступити до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія) і створити нове об’єднання — Союз Чотирьох Держав. Може» кремлівський миротворець з обуренням відкинув цю провокаційну пропозицію «головного фашиста»? Навпаки, подякувавши Ріббентропу «за довіру», він невдовзі відряжає делегацію на чолі з Молотовим, яка 12 листопада прибула в Берлін. Переговори розпочали із бесіди з Ріббентропом, пізніше до них приєднався Гітлер. Уперті домагання щодо перегляду фінсько–радянського миру, в яких Кремль прагнув здійснити в Фінляндії «врегулювання в тих же рамках, що й у Бессарабії та в сусідніх [прибалтійських] країнах», себто окупувати її, не знайшли розуміння у фюрера (так само, як і питання контролю СРСР над проходами в Чорне море: той вважав, що при проникненні Росії на Балкани з виходом до Проток «зіткнення з Італією стане неминучим»), і він «запропонував перейти до головної для Німеччини проблеми — створення «всесвітньої коаліції зацікавлених держав, до якої увійдуть Іспанія, Франція, Італія, Німеччина, Радянська Росія та Японія і яка охопить простір від Північної Африки до Східної Азії». Усім обіцяли вигоди за рахунок «збанкрутілого британського господарства». Молотов заявив, що «участь Росії в Троїстому союзі видається йому, в принципі, абсолютно прийнятною». При обговоренні проблеми Балкан Молотов знову спробував наполягти на важливості вирішення проблеми Проток для Москви, оскільки вони є «історичними воротами Англії для нападу на Радянський Союз», однак Гітлер зголосився лише на те, аби «радянські військові кораблі мали право проходу через Дарданелли» (Семиряга, 1992. — с. 65–70).

13 листопада Сталін двома телеграмами надав відданому емісарові додаткові інструкції, як можна «відповісти Гітлеру» (1941 год. — 1998. — Кн. 1. — с. 374–375). У першій, зокрема, наголосив, що, як свідчить історія, «безпеку причорноморських районів СРСР неможливо вважати безпечною без врегулювання питання про Протоки», а в свою чергу, «забезпечення спокою в районі Проток неможливо без домовленості з Болгарією про пропуск радянських військ для захисту входів у Чорне море». У другій радив: «1. Не виявляти нашого великого інтересу до Персії (та Ріббентроп і сам «порадив [Радянському Союзові] спрямувати свої стратегічні устремління на південь через Перську затоку та Аравійське море до Індійського океану, де Німеччина не має жодного інтересу». — М. Л.)... 3. Якщо ж німці запропонують поділ Туреччини, то в такому випадку можна відкрити наші карти...» Але німці не запропонували, і Молотов, отримавши проект договору угоди між СРСР і державами Троїстого пакту, відбув у Москву «порадитись зі Сталіним». 25 листопада Молотов зробив заяву послу Шуленбургу, в якій висловив готовність радянського уряду «прийняти проект Пакту Чотирьох Держав», але висунув більш жорсткі умови. Зокрема, йшлося проте, що «німецькі війська повинні негайно залишити Фінляндію, яка належить до радянської зони впливу», та про «будівництво радянських військових баз в районі Босфора й Дарданелл...». Та дарма Сталін і Молотов, які, засвідченнями документів, «поставилися до підсумків переговорів у Берліні серйозно й розраховували на їх подальший розвиток і конкретизацію», чекали, як сказав у розмові з Шуленбургом 17 січня 1941 р. Молотов, «на швидку відповідь» (Семиряга, 1992. — с. 65–70). Гітлер уже втратив будь–який інтерес до подальших переговорів...

81 Утім, підготовка РСЧА до випереджувального удару, наголошує відомий московський дослідник початкового періоду війни, професор російської Академії воєнних наук полковник В. Данилов (1992), підтверджується й «іншими документами», виявленими ним у архівах. «Є в них і кінцеві терміни готовності військ, — пише цей історик. — Найпізніший, який поки що вдалося виявити, — 2 липня 1941 року». На цю ж пору, до речі, відповідно до рішення ПолітбюроЦКВКП(б) від 4 червня 1941 р., протокол № 3 (Сталин, Берия... — 1993), у складі РСЧА мала бути створена «одна стрілецька дивізія, укомплектована особовим складом польської національності, який повинен знати польську мову». Здійснити це передбачалося «шляхом переукомплектування до 1 липня 1941 року 238 стрілецької дивізії Середньоазіатського військового округу поляками та особами, що знають польську мову і перебувають на службі в частинах Червоної Армії». На думку іншого відомого дослідника Б. Соколова (1995. — с. 25), «польську дивізію в Червоній Армії могли формувати лише в одному випадку — якщо збиралися “звільняти Польщу”. Так само, приблизно за місяць до початку 30 листопада 1939 р. невдалого “визволення Фінляндії” було розпочате формування фінської дивізії й цілого фінського корпусу Червоної Армії, куди мобілізували фінське населення Ленінградської області та Карелії, а також росіян, особливо командирів, як тих, що знали фінську мову, так і тих, що не знали». Як слушно зазначає дослідник, «формування польської дивізії не тільки прямо порушувало секретну домовленість з Гітлером про недопущення відтворення Польської держави, а й прямо провокувало Німеччину до нападу». Погодьтеся, не надто все це узгоджується із нав’язуваним радянськими істориками переконанням про те, ніби налякані Сталіним із його заповітним бажанням «уникнути війни» та зміцнювати «скріплену кров’ю» дружбу з Німеччиною червоні командири навіть на холодне дули, аби бодай необережним рухом не «спровокувати» тих полохливих німців. А тут — формування цілої «ворожої» дивізії! Дуже стислі терміни і місце її формування переконливо свідчать про те, що супротивнику не збиралися дати часу на розкриття цього красномовного секрету, а тим паче — після 1 липня. Це, на думку Б. Соколова, взайве доводить правильність суворовської гіпотези про планування Сталіним нападу на Німеччину 6 липня 1941 р.

На цю ж дату — 1 липня — звернув увагу й знаний у Швеції дослідник становлення радянського військово–промислового комплексу в передвоєнні десятиліття, провідний науковий співробітник Шведської військової академії Л. Самуельсон. «6 червня 1941 р., — пише він (2001. — с. 225–226), — тільки–но призначений Головою Раднаркому Сталін підписав спільну постанову Раднаркому і Центрального Комітету партії «Про заходи з підготовки до переходу промисловості на мобілізаційний план з боєприпасів». Для кожного із наркоматів, якого стосувалася постанова (крім самого Наркомату боєприпасів, в ній перераховані ще п’ятнадцять), конкретизувалося «завдання, яке той повинен був виконати до середини червня. Ці заходи були покликані «підготувати всі підприємства... до можливого переходу з 1 липня 1941 р. на роботу за мобілізаційним планом». Того ж дня «Сталін підписав і інші постанови, що стосувалися можливої мобілізації промисловості до 1 липня 1941 р., а також заходів, які належало здійснити в третьому кварталі 1941 р., незалежно від можливого початку війни».

82 Це не зовсім так. Радянська розвідка (зокрема Р. Зорге з Токіо і так звана «Червона капела», що була на той час найбільшою у світі розвідувальною системою, сотні агентів якої, а серед них було чимало й високопосадових військовиків рейху, перебуваючи в Берліні, Брюсселі, Парижі, Марселі, Женеві, Цюриху та інших європейських містах, регулярно передавали цінну інформацію в Москву) доволі точно інформувала кремлівське керівництво про дату німецького вторгнення. Інша справа, що Сталін не надто довіряв тій інформації (як і всьому іншому, що не відповідало його власному баченню чи плануючи, як пригадував Г. Жуков, мав «деякі сумніви». Та й сам Георгій Костянтинович не надто вшановував потуги «кращої в світі» розвідки. Напередодні війни, зазначає А. Поздняков (2000), «інформаційний відділ ГРУ готував для начальника Генштабу Жукова вичерпні доповіді про зосередження німців уздовж радянського кордону. Жуков наклав резолюцію: «Мені це не потрібно». І вимагав розрахувати, скільки заправок необхідно радянським танкам, щоб здійснити кидок від кордонів Радянського Союзу до Бухареста, до Будапешта, до Берліна. У спогадах Жукова, — наголошує дослідник, — про це, до речі, ні слова...»

Та й майбутні союзники попереджали. Так, згадує англійський полковник Ф. Уінтерботем (1978. — с. 90), який підчас війни опікувався питаннями безпеки й збереження таємниці всієї системи «Ультра» (так називалася створена англійцями восени 1939 р., після розкриття — за сприяння польських і французьких фахівців — шифрів німецької шифрувальної машини «Енігма», дешифрувальна машина, що дала змогу союзникам упродовж всієї війни розшифровувати радіограми, які йшли від ставки Гітлерата вищих штабів Вермахту до командувачів і у зворотному напрямку), Черчилль «написав листа Сталіну, в якому сповіщав, що має абсолютно точні дані про величезне зосередження військ у Східній Німеччині». Однак Сталін навіть «не відповів» (це був, зазначає у передмові до російського видання згаданої книги В. Михайлов, єдиний випадок, коли «Радянському Союзові була передана інформація, отримана за допомогою системи “Ультра”» — може, якраз тому, що «не відповів»... — М. Л.)».

«Відповідне попередження, — наголошує доктор історичних наук М. Семиряга з Москви (1992. — с. 285), — було отримано навіть від Шуленбурга». Про це у Москві пише Г. Хільгер (1990. — с. 336–337). Дізнавшись, що радянський посол у Берліні Деканозов саме перебував у Москві, Хільгер «умовив графа Шуленбурга запросити того на сніданок разом з тодішнім завідувачем німецького відділу Наркомату закордонних справ В. Павловим («про якого ми знали, що він користується особливою довірою Сталіна»), щоби спробувати через Деканозова розкрити очі Радянському урядові». «Граф Шуленбург і я не жаліли жодних зусиль», однак, наголошує Г. Хільгер, їх зусилля «виявилися марними» — радянський посол «із гнітючою тупістю знову й знову питав, чи говорять вони за дорученням імперського уряду», бо інакше, повторював Деканозов, «він не може прередати нашу точку зору своєму уряду». Та, схоже, він все ж передав суть тієї розмови радянському керівництву, оскільки навіть майже через півстоліття — у розмові з керівником Центру воєнної історії Г. Куманьовим 15 травня 1985 р. — Молотов пригадав про те попередження і відразу додав: «Але це не має особливого значення (?! — М. Л.). Як можна було вірити Шуленбургу?» (Куманев, 1999. — с. 17). І тут навіть справа не в рафінованому вияві класового підходу, а в тому, що і Деканозов, і Молотов добре знали — у «хазяїна» щодо цього свої плани...

Були й інші — добре видимі — об’єктивні ознаки, які незаперечно свідчили про завершення підготовки Вермахту до нападу, позаяк «фашистська Німеччина, особливо в останній місяць, по суті, відкрито, — наголошує О. Василевський (1984. — с. 93, 95), — здійснювала воєнні приготування на наших кордонах». З донесень, які неперервно надходили до Генштабу з прикордонних округів, було зрозуміло, наголошує маршал Василевський, що «зосередження німецьких військ коло наших кордонів завершено» і супротивник уже «приступив до розбирання зроблених ним раніше дротяних загороджень та розмінування смуг на місцевості, явно готуючи проходи для своїх військ до наших позицій. Великі танкові угруповання німців виводилися у вихідні райони. Ночами чітко чути шум маси танкових двигунів» (там само. — с. 93) — про це, зокрема, доповідав 20 червня з Гродно генерал–лейтенант В. Кузнецов (Болдин, 1961. — с. 82).

Здавалося б, усього цього цілком достатньо, щоб зробити однозначні висновки. Однак усе це не завадило радянським воєначальникам та історикам твердити про «неочікуваний напад» Німеччини на СРСР.

Те саме, до речі, робилося й з протилежного боку кордону. Одне зі свідчень ліквідації дротяних загород з «нашого» боку пов’язане з легендарним ім’ям генерала Карбишева, який у червні 1941 р. здійснював інспекцію стану та будівництва фортифікаційних споруд у прикордонній смузі Західного ОВО. Ось як писав про це автор документальної повісті «Генерал Карбьгшев», яка витримала кілька перевидань у СРСР, Є. Решин (1987. — с. 170). 19 червня «Карбишев з командувачем 3–ї армії В. Кузнецовим і комендантом Гродненського укріпрайону полковником М. Івановим побував на прикордонній заставі. Вздовж кордону, коло дороги Августове — Сейно, ще вранці стояли наші дротяні загородження, а коли вони проїжджали повторно, загородження виявилися знятими».

83 Звичайно, німецьке командування вповні усвідомлювало, що війна на два фронти — не надто надихаюча для Вермахту перспектива. Однак зрозумілим було й те, що коли дати можливість налаштованому і вишколеному до нападу червонозоряному мілітарному монстрові вдарити першим, відрізавши Німеччину від румунської нафти, то, дійсно, вже ніяке чудо не зможе врятувати «Третій райх» від радянського варіанта «бліцкрігу»!..

84 Якщо генерал–полковник І. Болдін (з 1940 р. заступник командувача Західним OBO) мимобіжно згадав (1961. — с. 82) про якесь локальне зосередження 21 червня південніше Сувалок «важких і середніх танків», то доктор історичних наук, полковник А. Мерцалов, не кліпнувши оком, наводить кількісні оцінки (1978. — с. 234) тих неіснуючих (навіть у проекті!) танків: «Під час нападу на СРСР супротивник переважав Червону Армію за кількістю... середніх і важких танків у 1,5 рази». Хоч історик і не уточнює, які саме німецькі танки він відносить до «важких», однак танків, важчих за T–IV, у Вермахту на ту пору просто не було. Інший московський історик, відомий дослідник початкового періоду війни Німеччини проти СРСР В. Анфілов (1974. — с. 71) уже подає конкретну кількість «середніх і важких танків», які нібито були «у складі ворожих угруповань, приготованих до вторгнення в СРСР», — 2800. Значно пізніше свій внесок у цю легенду радянських істориків зробив у навчальному виданні, рекомендованому навчальним закладам Міністерством України, І. А. Трубайчук (1995. — с. 50), який нарахував у Вермахті аж «1654 середніх і важких» танки. Та що вже дивуватися, коли навіть такий незаперечний знавець бронетанкової техніки (Головний маршал бронетанкових військ!), як уже згадуваний П. Ротмістров (1972. — с. 89), цілком серйозно стверджував, нібито в цілому нападники «переважали наші війська... за середніми та важкими танками в 1,5 рази...» До речі, від того ж В. Анфілова дізнаємося (назв. пр. — с. 72) неймовірне, а саме: що з літа 1940 р. до літа 1941 р. у війська Вермахту «надійшло нове озброєння», зокрема «з військ майже повністю були вилучені танки типу T–І, T–II, а також усі 35–тонні танки (тут автор посилається на Мюллер–Гіллебранда. — М. Л.)». Відтак, додає вже від себе В. Анфілов, «мінімальна вага танка Т–III стала дорівнювати 38 тоннам». Рідкісний набір перекручень для такого короткого повідомлення! По–перше, говорити про «майже повне» вилучення згаданих типів танків, а надто Т–ІІ — явне перебільшення, оскільки лише в армії вторгнення на 22 червня 1941 р. їх нараховувалося 746 одиниць (Шмелев, 1996. — с. 77), а серійний випуск завершився в 1942 р. (Шунков, 1999. — с. 308). По–друге, незрозуміло, від яких це «35–тонних» танків міг позбавитися Вермахт, якщо навіть найважчий на ту пору «середняк» T–IV важив лише 22 т, та й то аж у модифікації F, що вироблялася 1941–1942 pp., а починав він — у модифікації А — із 17,1 т (Шунков, 1996. — с. 238). По–друге, бойова маса основного танка Вермахту в 1940–1942 pp. Т–III в останніх модифікаціях М і N сягнула 23 т (Советская воєнная энциклопедия. — М., 1979. — T. 7. — с. 656), а 1937 р. у модифікації В він важив лише 18 т (Шунков, 1996. — с. 237). То про яку мінімальну вагу Т–III у 38 тонн (!) може йтися? Схоже, що згаданого дослідника збили з пантелику прийняті у Вермахті для легких танків чеського виробництва позначення їх типів: 35(t) і 38(t). Однак ці позначення жодним чином не були пов’язані з бойовою масою цих «малявок», яка коливалася близько 10 тонн (там само. — с. 325, 327).

85 І це в той час, коли навіть легкі радянські танки були озброєні 45–мм гарматами (легкі німецькі Т–ІІ та 38(t) — 20–мм та 37–мм гарматами відповідно), здатними, наголошує відомий фахівець із протитанкового озброєння А. Латухін (1974. — с. 33), «пробити броню танків усіх типів, що стояли в той час на озброєнні армій капіталістичних держав»... Саме через це — «нйдмір потужності пострілу за відсутності відповідних цілей», зазначають розробники радянської зброї (Оружие... — 1987. — с. 48), уже під час бойових дій було припинено виробництво 57–мм протитанкової гармати ЗИС–2 («на початку війни було виготовлено 320 таких гармат»). Навіть перед такою гарматою тодішні німецькі танки виявилися справжніми «горобцями»...

Та все це анітрохи не завадило радянським генералам — зокрема, й «головному танкістові» П. Ротмістрову (1975. — с. 36), і «головному полководцеві» Г. Жукову (1971. — с. 337) — безсоромно бідкатися щодо «слабкого озброєння» багатьох тисяч радянських легких танків — з метою як приниження значущості їх величезної кількості, так і приховування своєї разючої нездатності щодо успішного використання тієї неймовірної збройної потуги, створеної шляхом безжального обкрадання та винищення власного народу...

86 Про наявність в РСЧА на початку війни цих суперпотужних танків радянські історики майже не згадують. А ось що читаємо у Жукова (згад. гір. — с. 246–247): «Потапов....Танків КВ великих маємо 30 штук. Усі вони без снарядів до 152–міліметрових гармат... Жуков. 152–міліметрові гармати КВ стріляють снарядами 09–30 рр., тому накажіть видати негайно бетонобійні снаряди. 09–30 рр. і пустити їх у хід. Будете гатити танки супротивника щосили». І хоча німецький генерал–полковник Ф. Гальдер навіть не повірив, що таку гармату взагалі можна поставити на танк — у своєму щоденнику він назвав це повідомлення «малоймовірним» — у 1940–1941 рр. було вироблено «близько 200» цих «Голіафів» (ВИЖ. — 1992. — №10. — с. 94).

Перші місяці боїв виявили слабкі сторони німецьких танків. Тому «в 1942 р. гітлерівське командування модернізувало середні (важких ще взагалі не було. — М. Л.) танки — на T–III замість 37–мм була встановлена 50–мм гармата, а T–IV замість короткоствольної отримав довгоствольну 75–мм гармату, збільшилась товщина (з 30 до 50 мм. — М. Л.) броні» (Советская воєнная энциклопедия. — 1979. — т. 7. — с. 654).

87 Офіційні радянські видання наводять різні дані щодо кількості танків та літаків армії вторгнення. Так, «Военный энциклопедический словарь» (М., 1983. — с. 116) подає «близько 4300 танків», а його «ровесник» — «СССР: Энциклопедический справочник» (М., 1982. — с. 145) — «понад 3,7 тис. танків». «БСЭ» другого — «сталінського» — видання взагалі не наводить конкретних цифр, однак зазначає «кількісну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках» (М., 1951. — T. 7. — с. 162–163). Третє ж видання «БСЭ» (М., 1971. — T. 4) чітко повторює за Жуковим — «3712», однак про штурмові гармати чомусь не згадує. Сучасні російські історики, уточнюючи цю кількість, подають цифру навіть меншу за «Жуковську». Так, генерал–полковник Г. Кривошеєв пише (ВИЖ. — 1991. — № 4. — с. 36), що німці підтягнули до кордонів СРСР «боєготовими 2900 танків». До речі, схожу — небувало «малу» для радянської воєнної історіографії — кількість ще за три десятиліття до того було наведено в колективній (голова редакційної комісії Поспелов П. Н.) монографії «Великая Отечественная война Советского Союза. 1941–1945. Краткая история» (М.: Воениздат Минобороны СССР, 1965): «На озброєнні [німців] перебувало 48 тис. гармат і мінометів, близько 2800 танків і штурмових гармат...» (с. 33). Сучасний військовий історик А. Філіппов (1996. — с. 501–502) нараховує 3210 танків, В. Шунков (1996. — с. 225) — «близько 3200 машин», а автор згаданої енциклопедичної «Истории танка» (Шмелев, 1996. — с. 77) не тільки наводить підсумкову цифру — «близько 3350 танків і штурмових артустановок» — ай детально розписує її складові: 1698 легких, зокрема 180 T–I, 746 T–II і 77238(t), 1404 середні (965 T–III і 439 T–IV) та 250 штурмових гармат; тут, зазначає автор, не враховані ще 230 командирських танків без гарматного озброєння. Та це зовсім не завадило одному з останніх видань російського «Большого энциклопедического словаря» (М., 1998. — с. 187) «нарахувати» знову «близько 4,3 тис.» танків зі штурмовими гарматами. Утім, подібна розбіжність спостерігається й у подачі тими ж виданнями кількості німецьких дивізій, що брали участь у нападі: від 153 дивізій (ще 24 дивізії становили резерв) у Жукова (назв. пр. — с. 251) до 190 дивізій у «БСЭ» (т. III) тавосьмитомній «Советской военной энциклопедии» (М., 1976. — т. 2. — с. 54–55) і навіть «понад 200 див[ізій]» — у згаданому томі «БСЭ» (т. II). До речі, на відміну від Г. Жукова, який пише, що німецьке командування «одразу ввело в дію 153 дивізії», сучасні дослідники (Куманев, 1991; Похлебкин, 1999. — с. 294) нараховують у першому «ешелоні удару німецької армії 103 дивізії».

88 Такою вона мала стати під час війни, а якою ж була в дійсності перед її початком? «Наші стрілецькі дивізії західних округів, — пише Л. Філіппов (1992), — на 22.06.1941 мали в середньому не 8–9 тис., як вважали тривалий час, а 12 360 (усього у штаті — 14483): 20 дивізій мали по 14 тис. осіб, 70 — по 12 тис. і 6 — по 11 тис.» А всього в СРСР — ще в мирний час — «були сформовані всі 303 дивізії, заплановані для війни».

89 Говорячи про кількість отриманої за цей період від промисловості артилерії, Г. Жуков (назв. пр. — с. 197) наводить такі дані: «29637 польових гармат, 52407 мінометів, а всього гармат і мінометів, з урахуванням танкових гармат, — 92578». Звідси, порахувавши кількість самих лише танкових гармат — 10534, дозволимо собі припустити, що танків могли отримати значно більше.

90 Як свідчать документи (Гриф секретности... — 1993. — с. 355), в РСЧА на початок війни нараховувалося 36.3 тис. мінометів цього калібру, які, на думку фахівців (Оружие... — 1987. — с. 48), «за своєю ефективністю та бойовими характеристиками значно переважали німецькі» і які радянські історики чомусь уперто не бажали враховувати.

91 Підрахунки велися за «Ведомостью наличия и технического состояния боевых машин по состоянию на 1 июня 1941 года». До цієї кількості, зазначають автори, слід додати ще ті машини, які були вироблені й відправлені у війська з 31 травня по 21 червня 1941 p.: «КВ — 41, T–34 — 138, Т–40 — 27 одиниць (РГВА. — Ф. 31811. — Оп. 4. — Спр. 920. — Арк. 32–35). Всього 206 нових танків (випуск машин старих зразків було вже припинено). Всі вони пішли до ЗахОВО та КОВО». Щоправда, додають вони, такий підхід є умовним, бо наразі невідомо, скільки саме із вироблених танків дісталися місця призначення до 22 червня та скільки з наявних у військах танків було за цей час списано..

92 Те ж стосується й підрахунку втрат. «Коли наші історики порівнюють наші втрати і німецькі, — наголошує доктор історичних наук В. Король (1995), — то у нас рахують тільки безповоротні, а у німців і вбитих, і поранених, і хворих, і інші категорії втрат...»

93 Про артилерію Вермахту навіть офіційна радянська історіографія була невисокої думки: «Артилерія Німеччини нараховувала понад 50 тис. гармат і мінометів (у СРСР — відповідно 112,8 тис. — М. Л.), але якість її залишалася невисокою: найбільш масові артсистеми — 75–мм гармати, 105–мм гаубиці — були модернізованими зразками гармат кінця 1–ї світової війни» («Советская воєнная энциклопедия». — М., 1976. — т. 1. — с. 276). Утім, значну перевагу якості радянської зброї визнавало й керівництво Вермахту. «Радянська бойова техніка і зброя були відмінної якості ще в 1941 році, — свідчив колишній гітлерівський фельдмаршал Клейст. — Артилерія була не перевершеною, так само як і більшість видів стрілецької зброї... Радянський танк Т–34 був найкращим танком світу» (цит. за кн.: Анфилов, 1989. — с. 122).

94 На відміну від радянських військ, уже на ту пору у німців із необхідним поповненням бронетехнікою було досить сутужно. Ось що записав про це у своєму щоденнику генерал–полковник Гальдер (1971. — с. 74): «Питання про поповнення танками... до 15 липня [1941] прибуде 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р., 15 танків типу T–IV. А до 30 липня прибуде ще 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р. і 15 танків типу T–IV»].

95 Жуков згадує (1971. — с. 231), як Сталін, прослухавши його з Тимошенком доповідь про кількість дивізій, що перебували у складі чотирьох західних округів, сказав: «Ну от, хіба цього мало? Німці, за нашими даними, не мають такої кількості військ».

96 Цікаво, що з такою дошкульною оцінкою бойового мистецтва Червоної армії, а надто її керівництва, погоджується «учасник і історик війни», генерал–лейтенант у відставці М. Павленко (1991), додаючи, що, по суті, супроти вник тою кров’ю й «захлинувся», — хоч і «соромно, гірко про це говорити»...

97 Напередодні війни «війська НКВС нараховували 14 дивізій, 18 бригад і 21 окремий полк різного призначення» (Великая Отечественная... — 1998. — с. 90). Та скористатися тією потугою не дозволялося й «єдиному заступникові» Сталіна Г. Жукову — і навіть у трагічні дні оборони Москви. Під час зустрічі в редакції «Воєнно–исторического журнала» з членами редколегії та воєнними істориками ІЗ серпня 1966 р. маршал згадував (1988), як він «силкувався розвідати і у нього (генерала НКВС П. Артем’єва, який був на час Московської битви заступником Жукова, але, наголошував Георгій Костянтинович, «своєрідним заступником, що напряму розмовляв зі Сталіним і Берією». — М. Л.), і у Сталіна, що звідти можна витягти. Та, відверто кажучи, це було безрезультатно». Не для того та сталінсько–берієвська «гвардія» призначалася...

98 Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, «разом вчилися в 1924–1925 роках у Ленінграді» на кавалерійських курсах «і добре знали один одного», наголошував у листі до головного редактора «Военно–исторического журнала» (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у «ВИЖ», 1992, № 3, с. 30–32), що Жуков «у своїх спогадах» подекуди — зокрема йдеться про Курську битву — «викривлює істину», і не все там «відповідає дійсності...»

99 Це ж твердження — у практично незмінному вигляді — блукає й сторінками історичних видань останніх років — див., наприклад, солідне дослідження про «формування модерної української нації XIX–XX століття» Я. Грицака (1996. — с. 219).

100 Однак насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989. — с. 239), «...Будьонний та Ісаков (адмірал І. С. Ісаков, член Військової ради Північно–Кавказького фронту. — М. Л.) звинувачують нас у тому, що ми не організували евакуацію». Пізніше нарком ВМФ адмірал М. Кузнецов писав, як наголошує В. Карпов, «з властивою йому прямотою: “Про евакуацію військ, звичайно, треба було подумати нам, у наркоматі ВМФ, подумати, не чекаючи телеграми з Севастополя... Військові ради ЧФ і Приморської армії... не могли завчасно займатися розробкою плану евакуації». І не лише «через напружені бої», а й остерігаючись наперед відомої реакції Сталіна, оскільки, як наголошував О. Довженко (1995. — с. 294–295), існувала «заборона навіть говорити про евакуацію. Контрреволюція!» Достатньо згадати, до чого призвела свого часу пропозиція Генштабу, висловлена 29 липня 1941 р. Жуковим щодо необхідності своєчасного залишення Києва заради спасіння Південно–Західного фронту від оточення: Верховний усунув Георгія Костянтиновича з посади начальника Генштабу і перекинув на Резервний фронт. Але далеко не всім могло так «поталанити», коли, як зазначав сам полководець (1971. — с. 287), «Сталін скипів»...

101 Ці «Записки» («134 сторінки “на машинці”), як зазначалося у редакційному відгуці «Морского сборника», поданому на ім’я адмірала Ісакова «не пізніше березня 1943 р.», були «єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти». Однак можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав «дуже проблематичною». І не тільки через «секретність змісту», а, зокрема, й тому, що, як писав автор відгуку, в записках «...кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію — подані без прикрас і без пом’якшення» (там само. — с. 329). Адмірал наказав збере іти один примірник «Записок» для майбутніх дослідників. Але під грифом «секретно»...

102 Не залишились осторонь у цій справі й українські дослідники. Так, доктор історичних наук М. Коваль (Київ) у провідному історичному виданні України — «Українському історичному журналі» — стверджує (1991), що «після 250–денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя», не взявши на себе труду з’ясувати, куди саме могли подітись десятки тисяч ошуканих командуванням нещасливців, притиснених до моря ворогом! Цікаво, що саме з цього числа згаданий журнал почав друкувати документальну розповідь про останні дні оборони Севастополя 1941–1942 рр. згаданого Г. Ванєєва, який переконливо — «на основі нових архівних даних» — доводив, що «насправді цього (тобто залишення Севастополя його захисниками за наказом Ставки. — М. Л.) не було»...

103 Цю облудну цифру запустили в хід ідеологи “епохи застою”, підправляючи надто “круглу” хрущовську, якою було замінено вже зовсім неймовірну (“лише” 7 мільйонів) цифру, цинічно — за принципом “а скільки треба?” — “обрахував” ще “друг і учитель” усіх радянських людей. У перебудовчі часи, коли на голови ошелешеного радянського загалу ніби з неба впала неймовірна кількість недоступної раніше інформації, брехливість цієї цифри стала більш ніж очевидною. Горбачов підняв рівень втрат до 28 мільйонів, а радянська історична наука вкотре “обґрунтувала” нову цифру — як і всі попередні, але і їй не судилося пережити “епоху” свого творця, останнього генсека КПРС. Із втратою компартії “керівної та спрямовуючої” ролі процес цих, насправді — трагічних, обрахунків вийшов з–під партійного контролю, і цифри втрат різко пішли вгору. Якщо, скажімо, В. Похльобкін (1999. — с. 498) оцінює загальні втрати СРСР у 40,7 млн (з них непоправні становили 18,391 млн), то В. Король (1995) схильний вважати остаточною “цифру наших втрат 47–48 мільйонів”. Хочеться все ж сподіватися, що всі подальші уточнення будуть відбуватися тільки у бік можливого зменшення цих воістину моторошних цифр...

104 «На нашій землі, — ще в 1943 р. наголошував Командир УПА Клим Савур (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29), — ми ведемо боротьбу з імперіялістичними Москвою та Німеччиною...»

105 Джерела документів: «І. Bundesarchiv (BA). — Koblenz. II I. Auswartiges Amt (АА). — Bonn. XI. International Military Tribunal (IMT) Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militargerichtshof. — Nurnberg, 1945–1946, 42 томи» (там само. — с. 464).

106 Українські націоналісти ще задовго до нападу Гітлера на СРСР не приховували того, що зовсім не збираються покладатися на милість фюрера. Так, у націоналістичній газеті «Українське слово», яка друкувалася у Парижі, ще на початку листопада 1939 р. наголошувалося (Косик, 1993. — с. 488): «...Ми ясно заявляємо, що нічого не хочемо отримати від Німеччини, ніякої “незалежності”, жодної допомоги, жодного інтересу чи прибутку. Наше єдине бажання — щоб німці припинили займатися нами, щоб вони забули, шо на світі існує український народ і українська земля. Нам також потрібен “життєвий простір”, але для нас самих, а не для німців».

107 Як уже зазначалося, українські повстанці так само відмовлялися співробітничати й з відданим військовим союзником Гітлера — так званою «Российской осводительной армией» (РОА) під проводом колишнього радянського генерала Власова: за свідченням німецьких документів (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), вони категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово».

108 Це непорівнянне співвідношення потуг, змінити яке самотужки в українців не було жодної можливості, змушувало їх шукати союзників «на стороні». У передвоєнне десятиліття такими бачилися німці, антимосковське спрямування політики яких із плином часу ставало все зримішим. Однак надіям використати в боротьбі з кремлівським окупаційним режимом німецьку «карту» не судилося здійснитися — уже невдовзі після нападу на СРСР гітлерівське керівництво недвозначно показало, що українці для них такі самі «унтерменші», як і решта «неєвропейських» народів. Коли ж остаточно стало зрозуміло, що навіть найменшого розуміння державотворчим зусиллям українців з боку німців годі сподіватись, мужні сини України взялися зі зброєю в руках обороняти свою землю від обох окупантів — і коричневого, і червоного.

109 Не раз спостерігаючи подібну картину — підсилену ще й присутністю купки згорьованих дітей та жінок — у кадрах військової хроніки, радянський люд повоєнних поколінь і подумати не міг, що воно може бути не витвором кривавих рук гітлерівських окупантів. Та й офіційні видання — тоді радянські, а тепер і російські — доводили, що саме «окупаційні війська і німецькі ВПС зруйнували повністю в СРСР, тобто підірвали, спалили, зруйнували дотла... 1700 міст, 70000 сіл і малих населених пунктів... 98000 колгоспів (їх матеріальну базу, будівлі, ферми, сховища), 1876 радгоспів з їх селищами» тощо (Похлебкин, 1999. — с. 507; ці ж цифри наведені в радянських виданнях — див., напр., монографію «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны: 1941–1945». — с. 692). І навіть не виникало запитання, а для чого, власне, загарбникам масово спалювати будівлі, хліб, різні матеріали, коли вони все це й так уже захопили, а отже, могли вжити собі на користь? Звичайно, не виключено, що до таких наслідків могли призвести бомбардування та обстріли, але аж ніяк не умисні масові підпали та руйнування з боку вермахтівських зайд. А от «свої», виявляється, на цьому серйозно спеціалізувалися. Так, «батько і вчитель усіх радянських людей», а на ту пору — ще й Верховний Головнокомандувач Й. Сталін наказом № 0428 від 17 листопада 1941 р., прикриваючись грифом «Секретно», вимагав (Скрытая правда... — 1992. — с. 211): «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км углиб від переднього краю і на 20–30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кидати авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною рідиною, фанатами і підривними засобами (створюється враження, що жодної нестачі у згаданих бойових засобах, боєприпасах і особовому складі РСЧА на ту пору не відчувала, та й воювати їй належало зовсім не з німцями! — М. Л.)... ЦАМО СССР. — ф. 353. — Оп. 5864. — Спр. 1. — Арк. 27».

І виконували! Ще й вибачалися за те, що «до отримання наказу Ставки у цій справі дійсно виявляли лібералізм...» Але тепер, доповідав 21 листопада воєнком 53 кавалерійської дивізії батальйонний комісар Гомазков (там само. — с. 212), «в нашій дивізії цього нема. Тільки за 19 і 20 листопада нами спалено чотири населені пункти... особисто спостерігав, як ці населені пункти були охоплені полум’ям. З цією метою створюємо спеціальні групи бійців... У подальшому ваші вказівки будуть виконуватися з іще більшою наполегливістю...» А вже штаб армії (5–ї) без жодних «ліричних» відхилень рапортував 25 листопада про десятки — у списку наведені назви 53 — населених пунктів, серед яких 18 було «спалено військами повністю», 30 «спалено частково», 2 «зруйновано артилерією», а від решти «залишилося 5–6 будинків». Крім того, «організовано 9 диверсійних груп кількістю по 2–3 особи і відправлено в тил противника із завданням підпалення (пригадую, як у роки червоно–краваткового дитинства, вперше побачивши світлину чи, можливо, малюнок з трагічною сценою страти Зої Космодем’янської, ім’я якої носив один із піонерських загонів школи, був здивований дивним написом на табличці, що висіла на її грудях: «Поджигатель». Подумав, що цим фашисти, певно, хотіли принизити велич подвигу відважної партизанки. Те, що це може відповідати дійсності, а тим паче, що розлючені селяни самі відновлювали таких «партизанів», якось навіть не спадало на думку... — М. Л.)... ЦАМО СССР. — ф. 326. — Оп. 5045. — Спр. 1. — Арк. 62–63» (там само. — с. 213–214).

Однак «на горі» навіть така ревність видавалася замалою, і вже 27 листопада командувач Західного фронту генерал армії Жуков видав ще один — і теж секретний — наказ за №01126, у якому, зазначивши, що подекуди командири з’єднань і частин, «побоюючись “оточення” не вживали жодних заходів» щодо виконання відомого наказу Верховного Головнокомандувача, далі, зокрема, вимагав (там само. — с. 215): «...6. Одночасно із пристосуванням населеного пункту до оборони складати план і здійснювати підготовчі заходи щодо знищення шляхом руйнування або спалення всіх житгєвих центрів, будівель, запасів продуктів і матеріалів у випадку змушеного залишення населеного пункту». І далі — знову йдуть численні донесення про виконання тих варварських наказів. А те, що така «боротьба з ворогом» прирікала на голодну й холодну смерть тисячі мешканців тих населених пунктів, переважно дітей, жінок, стариків (своїх!), збанкрутілих «захисників народу» не надто хвилювало — усе потім спишеться на кровожерних окупантів...

110 Основи такої «тактики» були закладені ще Леніним. «Вже після укладання мирних договорів з Естонією та Латвією (1920 р. — М. Л.) голова радянського уряду дізнається, що на території тільки–но утворених держав, здається, йде запис добровольців до загонів, що борються з Радянською Росією» (Латышев, 1996. — с. 31). Не вдовольнившись дипломатичними протестами, керівник більшовицької Росії у власноручно написаних записках наказує «вжити військові заходи, тобто постаратися покарати Латвію та Естляндію військовим чином (наприклад, «на плечах» Балаховича перейти де–небудь кордон на 1 версту і повісити там 100–1000 їхніх чиновників та багачів. — М. Л.)» (ЦПА ИМЛ. — ф. 2. — Оп. 2. — д. 447)». Та невдовзі таке покарання видається «великому гуманістові» вже замалим. Тож у наступній записці він додає: «Під виглядом “зелених” (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10–20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків (усіх, які трапляться! — М. Л.). Премія 100000 крб. за повішаного» (ЦПА ИМЛ. — ф. 2. — Оп. 2. — д. 380».

111 І хоча вони, як зазначає 3. Ковалевський, незаперечно доводять, «хто у цій боротьбі був жертвою, а хто агресором... однак і далі (мається на увазі кінець 80–х років XX ст. — М. Л.) покоління поляків виховуються в дусі страшенної брехні про український визвольний рух». Тож і не дивно, що відголоски усталено–неприязного в минулому ставлення поляків до українців збереглися донині. Як, зокрема, виявили дослідження, проведені польськими соціологами (Войтенко, 1996. — с. 63), «для поляків українці — найгірші, але ми (вдосталь насьорбавшись московських «розкошів»? — М. Л.) сприймаємо поляків, як рідних», а отже, попри усі історичні колізії «поляки, які нині живуть в Україні, є одними з найближчих до нас за традиціями й культурою» — і це не може не радувати. Хочеться сподіватися, що й поляки з часом позбавляться узвичаєної українофобії. Певні подвижки у цій справі вже помітні: Польща, наприклад, була першою з–поміж тих, хто визнав нинішню незалежну Україну. Та й багаторазові наголошення польского керівництва на неможливості побудови будь–якої системи європейської безпеки без України, а надто практичні «проукраїнські» дії Польщі на міжнародній арені незаперечно свідчать, що довготривала епоха протистояння, яка завдала такої неймовірної шкоди обом нашим державам і народам, змінилася нарешті на епоху стратегічного партнерства.

112 За даними Кримського обкому КП України (АД: Справка о бюджете... — 1954. — Арк. 97), «область потребує додаткового відкриття в містах Сімферополь, Феодосія, Керч лікувальних закладів — таких, як інфекційні й туберкульозні лікарні, диспансери, родильні будинки, дитячі ясла. В лікувальних закладах на штатні посади... за нормативами не вистачає в містах 271 лікарської посади і сільській місцевості — 90».

113 Згаданою постановою передбачалося також «створення будівельно–монтажних управлінь, забезпечення їх підсобно–виробничою базою, житлом для робітників і матеріально–технічними ресурсами» (АД: Довідка про виділення коштів... — 1954. — Арк. 98–99). Після закінчення будівництва все це, звісно, передадуть Криму.

114 Як видно з матеріалів бюджетної комісії Верховної Ради УРСР (АД: Довідка Міністерства місцевої... — 1954. — Арк. 145–157), відсоток виконання плану виробництва цих будматеріалів у Криму підприємствами Міністерства місцевої та паливної промисловості за 5 місяців 1954 р. був одним із найнижчих в Україні: 22,3 % по виробництву черепиці та 18,8 % по виробництву цегли.

115 Якщо вже до цієї компанії потрапив Севастополь, головний виконавець подібних робіт трест «Севастопольгорстрой» план п’яти місяців, як видно зі згаданих матеріалів бюджетної комісії (АД: Выполнение плана... — 1954. — Арк. 29), виконав на 98,2 %, то можна собі уявити, як ішли справи із відбудовою Ялти, головний будівельний підрядник якої трест «Ялтаспецстрой», що виконав лише 46,9 % плану. В цілому ж по Криму виконання плану будівництва було ще нижчим: як зазначав у своєму виступі на II (травневому) Пленумі Кримського обкому КПУ заступник заввідділу Ростовцев (АД: Стенограмма II Пленума... — 1954. — Арк. 41), «ми за перший квартал виконали 35 % плану, а Україна в цілому виконала на 105 %».

116 Як зазначалося у «Доповідній записці Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова» (1961. — с. 301), прочитаній, обговореній і затвердженій на загальних зборах академії 18 лютого 1905 року, «Синод не тільки не дозволив друкувати південноруські букварі, а й наказав відібрати і ті, що були у вжитку»...

117 У згаданій «Доповідній записці» наголошувалося (1961. — с. 299): «Академія наук вважає, що необхідно зараз же скасувати Височайші повеління 18–30 травня 1876 р. і 8 жовтня 1881 р., а також удостоєне Височайшого схвалення розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., яке послужило основою тих повелінь», гюзаяк, на думку Академії, згадані повеління і розпорядження «не можна погодити з основними положеннями російського законодавства».

118 Взаємовплив і взаємопроникнення мов сусідніх народів — річ незаперечна, однак немає ні найменших підстав, окрім хіба що гострого зараження бацилою шовінізму [каревіни тут, до речі, зовсім не оригінальні: задовго до них про це ж — так само бездоказово і з таким же успіхом — торочили «офіційні» російські націоналісти, запевняючи, що «перелицьована з польської “українська” мова» всього лише винахід «проф. Грушевського і К°» — не більше того (Стороженко, 1912. — с. 59)], зображати її як вулицю з одностороннім рухом: якщо загальновизнаними для української мови є численні запозичення з польської, то й «польська мова зазнала такого суттєвого впливу з боку української, внаслідок якого до складу найсталіших шарів експресивної лексики проникло стільки українських запозичень». А от щодо російської та української мов, то, як наголошують сучасні дослідники, «попри активні прикордонні контакти між цими мовами нічого подібного не відбулося» (Царук, 1998. — с. 138, 165).

119 Про причини занехаяння «української науково–технічної мови», атакож «про засади [її] відродження та розвитку», зокрема, можна прочитати у дослідженні В. Перхача (2000).

120 Як зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері... — 1999), «нині освітні потреби національних меншин забезпечують 2561 школа з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — угорською, 5 — єврейською, 3 — польською, 18 — молдовською, 7 — кримськотатарською. Крім того, у 2466 школах України навчання здійснюється двома та більше мовами». А взагалі, наголошує згаданий М. Рудько, «в Україні створені й діють 430 офіційно зареєстрованих національно–культурних товариств». Показовою є й «динаміка кількісного зростання: 1993 рік — 186 товариств, 1995–260, 1999–430», яка, на думку голови Держкомітету, «промовисто переконує в утвердженні національних меншин у процесі демократизації українського суспільства».

121 Як зазначав на згаданій Міжнародній науковій конференції з проблем голодомору в Україні американський історик, професор Дж. Мейс, уже 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР видали постанову про хлібозаготівлі, де, зокрема, була й така вказівка: «негайно перевести діловиробництво радянських і кооперативних органів “українізованих” районів, а так само усі видавані газети й журнали з української мови на російську... а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову» (Голодомор... — 1993).

122 Дзюбине донкіхотство, наголошував у відомому есеї «Серед снігів» (1970) відомий дослідник В. Мороз, «дало більше, ніж «реалізм» усіх премудрих поросят, разом узятих (з точки зору «реалістів» українська справа завжди була безнадійною)... Що з русифікацією треба боротись — це знали. Але цього було не досить. Треба було ше побачити реальну людину, яка реально бореться проти русифікації. Потрібна була іскра, щоб запалити в людині давно готове багаття. Якраз у цьому сенс Дзюби та інших шестидесятників — у тій іскрі одержимості, яку вони принесли в заморожену українську дійсність» (цит. за кн.: Русначенко, 1998. — с. 489–490).

123 Як засвідчує історія розвитку людського суспільства (Тойнбі, 1995. — ч. 1. — с. 455), «наслідки перетворення локальних рідних мов у екуменічну загальну мову (як наголошує цей відомий дослідник, своєю перемогою над своїми суперницями така мова завдячує «певним соціальним перевагам» етносу, способом спілкування якого вона була. — М. Л.)» не такі вже й безвинні: «ціна, яку платить мова за те, що стає загальною, — це втрата власної досконалості»...

124 За твердженням генерального інспектора вивчення російської мови Франсуази Давидової–Петі, опублікованого у паризькій «Ліберасьйон» («Почему французы не хотят изучать русский язык?» — «Наша республика», 17.11.1995), «від початку 80–х років [XX ст.] кількість учнів, які вивчають російську, продовжує зменшуватись». Пані Франсуаза відзначила загальний «відступ рідкісних мов», оскільки вони вважаються «бесполезными и трудными». А ось і результат такого ставлення: «в більшості міст відійшли в минуле класи, де російська вивчалася як перша іноземна мова. Класи “другої мови” теж стали рідкістю». Тож тепер юні французи її вивчають як третю мову — як арабську чи японську. І хоча в аспірантуру з російської мови «все ще приймають по двоє аспірантів щорічно, то, закінчивши її, вони забувають кирилицю і викладають французьку мову, історію і навіть шиття»...

125 Так, у постанові ЦК КПРС «Про 60–ту річницю утворення СРСР» («Правда», 21.02.1982) читаємо: саме російська мова, «добровільно прийнята радянськими людьми як мова міжнаціонального спілкування... відкрила всім нашим народам широкий доступ до духовних багатств світової цивілізації». Щоправда, перед цим тривалий час «північні брати» уперто — з кров’ю — видирали українців із наукового й культурного простору Європи, у якому останні вже віддавна перебували і, до речі, були зовсім не з останніх...

126 Цікаве дослідження того, «як рабовласництво (а рабство в Росії «полишалося основою суспільного ладу аж до 1861 р.» — М. Л.) та створене ним суспільство — формувало російську мову», здійснив професор О. Боргардт з Донецька (2000).

127 “Культура стосунків у Малоросії й Білорусії, — наголошував у XIX ст. відомий російський письменник М. Лєсков (1990. — с. 12), — повсюдно відносно набагато вища великоруської. Це загальновизнаний факт, не спростований ніким і нічим, ані суперечливими й хиткими цифрами карної статистики, ані високим відвертим словом народної поезії... Малоросійська пісня цурається соромітництва, яким переповнене народне піснярство в Росії. Малоросійська пісня не вбачає гідного себе предмета в усьому, що не живе в царині серця... Поезія як виразник духу і культу народу в Малоросії, поза сумнівом, вища, і це відбивається на всі боки у верхніх і нижніх прошарках суспільства...”

128 А от його сучасникові І. Прижову не просто «нагадувала» — він вважав «Слово» (1869. — с. 7) «найдорогоціннішою пам’яткою південноруської мови XII ст.». А якщо вимовляти усі надруковані там «ять» як «і», то, запевняє письменник з Криму О. Корсовецький (28.05.1999), «відчуєте справжню мову предковічного Києва». А й справді: «...комоні ржуть за Сулою — звенить слава в Києві...» або «...Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами...»

129 Тут Франко посилається на думку М. Соловйова, котрий наголошував, що північні літописи відзначаються «короткістю, сухістю оповідання», яка «походить поперед усього з бідності змісту», а — на противагу цьому — «оповідання південного літописця», вважав М. Соловйов, «відзначаються багатством деталей, живістю, образністю, можна сказати — артистичністю... надзвичайно поетичним укладом». Аналогічної думки дотримувався й В. Бєлінський, який, досліджуючи «народну поезію Малоросії» на прикладі наведеного ним уривка з думи про Сомка Мушкета, доводив (1903. — с. 470), що навіть «перед одним лише цим уривком» блідне «убога збірка всіх російських історичних пісень!..»

130 Тих, кого можуть зацікавити ґрунтовні дослідження цього питання, відсилаємо до фундаментальної монографії відомого київського історика і палеографа С. Висоцького «Київська писемна школа Х–ХІІ ст. (До історії української писемності)», що вийшла друком 1998 року.

131 Микола Григорович, мабуть, мав на увазі місце, де Брандес пише про «національний песимістичний» настрій у творчості «найвизначнішого художника... серед усіх російських прозаїків», хоча й «татарського походження» — І. Тургенева (1911. — с. 221).

132 Мабуть, ми дещо погарячкували з оцим «не потребує»: вже у редакційній передмові до п’ятитомної «Энциклопедии “Слова о полку Игореве”», виданого Інститутом російської літератури РАН (у складі редколегії були такі відомі російські фахівці, як академік РАН Д. Лихачов, член–кор. РАН Л. Дмитрієв, доктор філології О. Творогов), стверджується (1995. — с. 3), що у свідомості росіян уславлена поема перебуває «в ряду національних (?! — М. Л.) літературних шедеврів» і навіть «виявляється подеколи (? — М. Л.) на одному щаблі з творчістю Пушкіна». Як бачимо, лицемірну маску «спільності культурного спадку Київської Русі», якою тривалий час прикривалося нахабне присвоювання того спадку Росією, вже цинічно відкинуто геть і колишній «брат», анітрохи не знітившись, відкрито тягне руку, щоб, як писав у «Історії української літератури» М. Грушевський (1993), «тим чи іншим способом вирвати з українських рук» те, чого не спромігся набути сам. А ми засоромлено мовчимо, боячись хоч якимось боком виявити бодай натяк на непристойність такої його поведінки. І тим — потураємо! Ну, а щодо «одного щабля» — скажемо прямо — не надто велика честь для визнаного шедевра світової літератури...

133 Незважаючи на таку самооцінку, цей «известный киевский литератор», як поспішили охрестити його деякі провінційні газети певного спрямування, вважає себе «аристократом» у порівнянні з «мужиком» Шевченком (Степанов, 2000), не розуміючи, шо, аби дійсно бути аристократом, аж надто замало заявити про свою любов до «фрака і смокінга» — навіть укупі з прихильністю до дорогих напоїв, оскільки честь у цій справі — поняття аж ніяк не другорядне...

134 До речі, про це 10–річне ув’язнення відомого українського гумориста на російській Півночі, яким йому замінили попереднє засудження до розстрілу, звинувативши у «належності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом» (...3 порога смерті. — 1991. — с. 102–103), ані словом не обмовилися не лише перше та друге видання «Української Радянської Енциклопедії», а й навіть «горбачовське» видання величезного «УРЕС».

135 «На прапорі українського націоналізму, — наголошував ще на початку XX ст. академік А. Кримський у своєму ґрунтовному дослідженні «Что такое современное украинство» (книга не була надрукована, зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського: Ф. 36. — Спр. 660. — с. 205), — передовсім написано: повага до людської особи, боротьба за права особи і суспільства... Націоналізм український — це право українського народу на свою землю, облиту його потом і кров’ю, право на роботу, яка дає можливість не жити надголодь, право на власне самовизначення...» (цит. за кн.: Павличко С., 2001. — с. 277).

136 Утім, Європа та світ і не могли знати про це, оскільки московська влада масові винищення людей в Україні прикривала млою майстерно організованої — із залученням «своїх» діячів Заходу — дезінформації. Ось лише один приклад організації такого прикриття (Конквест, 1993. — с. 345–347): «Едуардо Ерріо, радикальний французький політичний державний діяч, відвідав СРСР у серпні 1933 р. Він провів п’ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та банкети, а друга половина — на ретельно організовані екскурсії. Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як “категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Такі висновки широковідомої і вельми поважної особи справили великий вплив на європейську громадську думку». А ось як готували Київ до приїзду Ерріо: «Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподіляли харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з’явилася сила–силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено)... Так само було і в Харкові».

Один із очевидців підготовки до помпезного прийому Ерріо в колгоспі «Жовтнева революція» неподалік від Броварів згадує таке (там само): «З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини... З Броварів привезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів... видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов». І такі «потьомкінські» методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, тому той же Бернард Шоу заявив: «Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання»...

Інколи вдавалося розкрити справжні мотиви подібних вчинків цих платних «гримерів», які створювали світлий образ «імперії зла», — тоді вибухав скандал. Про один із таких скандалів у західній пресі нагадує лондонський журналіст А. Лелів (Савчук, 1996): «Пригадуєте нагінку на журналістів у 70–ті роки, які оспівували СРСР в своїх публікаціях? Згодом з’ясувалося, що то були платні співробітники КДБ».

137 Не меншою його заслугою є й те, що під час розвалу вщерть набитої найстрашнішою зброєю «імперії зла» — а існувала цілком реальна загроза того, що, як висловився щодо перспективи ув’язнених наглядач Фрош із фільму–оперети «Летюча миша», «якщо така величезна тюрма впаде, то всі вони розіб’ються!» — попри окремі локально–регіональні криваві конфлікти, вдалося все ж уникнути розвитку подій за моторошним «югославським сценарієм», реальні наслідки якого, зважаючи на масштаби та військовий потенціал СРСР, навіть важко собі уявити!

138 До речі, про підрахунки. Як повідомляє, покликаючись на дослідження авторитетного дореволюційного вченого П. Вінклера «Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи», В. Сергійчук (1993. — с. 45), «з відомих нам сьогодні описів у кольорах 104 українських міст Російської імперії жовта барва зустрічається 86 разів, синя — 51, біла — 45, червона — 33, зелена — 26, чорна — 24. Отже, на початку XX ст. найбільш уживаними були саме жовті й блакитні (сині) кольори. Така вже історична традиція».

139 Деякі назви, утворені від слова «троян», знаходимо, зокрема, й у словнику Б. Грінченка: «Троян, — на. 1. Батько, що має трьох близнюків; 2. Трійка (коней); 3. Вид танцю; 4. Рослина, Trifolium pratense».

140 Довідник не видавася (прим, автора).

141 За аналогією можемо стверджувати, що, уважно перечитавши Конституцію РРФСР і не знайшовши в ній жодної згадки ні про Кримську область в цілому, ані про Севастополь зокрема, ми наочно переконалися, що ані згадане місто, ані область загалом не мають жодного стосунку до Російської Федерації...

142 Насправді ж, вважає московський історик Є. Анісімов (1989), ще у XIX ст. «русифікація окраїн імперії стала важливою внутрішньополітичною доктриною» Росії. Форми зросійщення «були різноманітними — від переселення росіян на території корінного населення (попередньо депортованого чи винищеного, як це було в Криму, в Україні, на Кавказі... — М. Л.) до заборони розмовляти і писати рідною мовою». Кінцевою метою такої політики «була ліквідація особливостей національного способу життя як потенційного джерела спротиву імперському владарюванню», для чого, наголошує Є. Анісімов, «передбачалося навіть стирання історичної пам’яті підвладних імперії народів». І, додамо, не тільки передбачалося...

143 Ось і «золоте перо» московської «Комсомолки» — Я. Голованов (1996) сповнений ностальгійного жалю за минулим. Отримавши «як виняток» цілу шпальту під статтю із промовистою назвою «...Но ведь это наша Родина!» (певен, усім нам, колишнім «радянським людям», добре зрозуміло, кого саме має на увазі московський журналіст і про яку «родіну» йдеться. І це, між іншим, надзвичайно характерно: справді, чи ви чули коли–небудь, щоб, скажімо, українці, або казахи, або чеченці, про яких теж згадується на розлогих обширах цієї статті, коли–небудь скиглили, що із розвалом СРСР вони втратили свою батьківщину? Звичайно, вони можуть висловити невдоволення тим, що це призвело до певних незручностей і ускладнень, однак щодо вітчизни, то, навпаки, саме завдяки цьому вони її нарешті й набули, так би мовити, у власне користування), пустився на всі заставки, намагаючись охопити все і вся як союзної минувшини, так і російсько–СНДівського сьогодення. Ну і як же ж можливо при цьому та не зачепити оте подразливе для великороської свідомості «українське питання»!

Облишмо поза увагою його розумування щодо колишнього «зацюканого» секретаря «республіканського ЦК» Кравчука, якого Я. Голованов зі свого високого постаменту столичного журналіста звично сприймає як пересічного провінціала: «політекономіст на рівні Чернівецького фінансового технікуму» — і не інакше! Вони цілком відповідають рівневі головного слухача і пасивного співбесідника — сантехніка «Толі Родіна» (чого варте, наприклад, уже взяте на озброєння — наскільки мені пам’ятається, з легкої руки відомого «кіношника» Марка Захарова — декотрими російськими інтелігентами ототожнення колишніх радянських республік з окремими північноамериканськими штатами; при цьому начисто «забувається», що у будь–якому штаті Америки живе все той же американський, а не, скажімо, окремий флоридський народ, тоді як в Україні чи Казахстані — український та казахський народи). Однак, виходячи зі своїми «роздумами» на широкий загал, навряд чи пан Голованов мав підстави сподіватися, що його аудиторія буде обмежена самими лиш «сантехніками», які зі зрозумілих причин не надто переобтяжу ваті і мугь себе щонайменшим аналізом його столичного «мовлення».

Він, зокрема, просто не може повірити, що якийсь–то там «народ, який здобув нарешті незалежність і свободу, скинувши ярмо завойовників», справді хоче «вдихнути на повні груди». «Брехня!» — безапеляційно заявляє автор, бо це просто не вкладається у його розуміння. А ось і переконлива, на думку автора, аргументація такої впевненості: «Я, росіянин, об’їхав за 38 років журналістської роботи всі республіки СРСР. Всі! І ніколи люди, що оточували мене в розмовах якнайдовірливіших, не говорили, що росіяни їх пригнічують (а от компартійний діяч найвищого рангу, — маю на увазі М. Горбачова, який точно знав справжній стан справ у цій царині, — не втримався і, аби хоч якось допекти тим упертим «відщепенцям», про це сказав. Та й його посадовий попередник Ульянов–Ленін, згадаймо, хоча й пишався великороською нацією, однак не соромився визнавати її «давильною»... — М. Л.). Я ніколи не повірю, шо українці, казахи, грузини ненавидять росіян».

Ну, по–перше, будь–хто, хоч трохи обізнаний із пам’ятною ще радянською дійсністю, уявляє, яким рівнем «довірливості» зустрічали кореспондента «центрального» органу будь–де в провінції (навіть для пересічного москвича тоді такою «провінцією» було усе, окрім самої Москви) — не нижче рівня райкомівської сауни. По–друге, аргументування за принципом: «якщо я про це не чув (не бачив, не знаю), значить, цього взагалі нема» — навіть на рівні уподобаного автором Толі Родіна аж ніяк не є бездоганним. «Не говорили» — ще жодним чином не означає, шо й не думали про це, не відчували цього. Ось. скажімо, не менш відомий радянський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович, який до того ж об'їхав і побачив аж ніяк не менше Я. Голованова, вустами одного із персонажів своєї «Останньої книги» (1996. — с. 24–25) стверджував: «Росіян не люблять — пора сказати це прямо... Адже все це байки й нісенітниці про братство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Г. — М. Л.) нас — я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться у друзки, як тільки ослабнуть віжки...» Ще раніше це, до речі, визнав Ленін. А от говорити — остерігалися («бояться слово зайве сказати», наголошував у своєму передсмертному листі про нові радянські порядки згадуваний вже М. Нікітін), бо навчені гірким досвідом...

Те, шо пан Голованов, за його ж визнанням, хоча й «лається матом», є все ж таки «інтелігентом у третьому коліні», мало б означати, що він, на відміну від постійно присутнього Тол і Родіна, мав би здебільшого покладатися бодай на сякі–такі аргументи, аніж на сліпе «вірю — не вірю», яким неспроможні до аналізу через недостатню обізнаність саме це незнання і прикривають (я, до речі, теж вірю, шо українці, казахи, грузини справді не «ненавидять росіян», однак це ще зовсім не означає, що через це вони зобов’язані палко любити російську «тюрму народів», якою, як наголошував у вже згаданій статті академік Покровський, були не лише зведені «на кістках «інородців» держава Романових чи Московське царство, але «вже Московське велике князівство»). На жаль, автор і не пробує аналізувати бодай свої власні роздуми.

Наведемо його ж міркування: «Сантехнік Толя Родін і його однодумці (певно, автор має на увазі таких, що, як і його улюбленець, обіцяють подумати лише за умови, як наголошує сам Я. Голованов, «якщо я ще наллю»... — М. Л.) не знають — та й звідки ж їм знати?! — як дуже часто московське начальство поводилося стосовно республік непристойно, керувало невміло, нетактовно, втручаючись не лише в розв’язання проблем загальносоюзних, ай виключно республіканських: культурних, національних, релігійних. Вдумливим, талановитим людям у республіках Москва в’язала руки й ноги...» То скажіть на милість, пане Голованов, чому ви, знаючи про все це, чим, до речі, злочинні дії московського «центру» щодо «провінційних» народів далеко не вичерпуються, вперто знову й знову кличете нас під ту ж «руку» Москви? Аби знову повторилося те саме (ну, невже можна вважати за серйозний «конструктив» декларовані автором благі наміри на кшталт «поміняти непридатний механізм керівництва»?)?!

Та ви, вочевидь, цього не лише не бачите, а й бачити не хочете, бо вперто своєї гнете: «...з тою ж Україною Росію пов’язує не тільки Переяславська рада, а й живі долі Шевченка й Гоголя, Антонова й Патона, Амосова й Філатова, Корольова і Янгеля. Пов’язують друзі, рідня, могили». Вже бодай би хоч Шевченка не притягали до цього гурту, бо вже чиє–чиє, а його ставлення до московської тюрми — добре відоме, та й про «могили» писав не раз:

Та й до переяславського «возз’єднання», як видно із багатьох його віршів, присвячених гетьманові Хмельницькому («За що ми любимо Богдана?..», «Розрита могила», «Якби–то ти, Богдане п’яний...» та ін.), Шевченко ставився цілком однозначно. Ось що, зокрема, говорив про це М. Драгоманов (Мовчанюк, 2000): «У «Великому льоху» Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи». То лише зі сторінок імперських видань проповідувалося, що Переяславська рада нібито «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення і боротьбу протягом сторіч українського народу за возз’єднання України з Росією, яке було величезним благом для України», внаслідок чого, як наголошує О. Апанович (Українсько–російський... — 1994), «виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти у той імперський зашморг». А насправді, то Переяслав ще й донині, справді–таки, «в’яже» Україну.

Цілком резонно ремствуючи на затягування процесу відновлення необхідних економічних зв’язків, автор все одно закликає нас прямісінько у... минуле: «Як довго будемо гратися у неіснуючі в людській свідомості кордони (не розумію, чому для «повного щастя» обов’язково треба знову повернутися до загальнонародної комуналки? Кому можуть заважати стіни окремих помешкань і чому з метою поліпшення стосунків між сусідами їх обов’язково треба ламати, тоді як у нормальних людей для цього існують двері?.. — М. Л.) і годувати армію опереткових прикордонників та митників — дармоїдів і хабарників?» Дармоїди й хабарники, справді, ні до чого. Однак у всьому світі є кордони і прикордонники, митниці та митники, бо без цього нема держави. А щодо їх оперетковості, то, на моє тверде переконання, держава, в якій опереткові прикордонники й митники, опереткова армія, оперетковий парламент тощо, — ця держава має й оперетковий (для декого ця оперетковість є надзвичайно привабливою) суверенітет, а тому перебуває у серйозній небезпеці, оскільки, як засвідчує новітня історія, перша–ліпша п’яна банда овсієнків–муравйових може легко позбавити її цієї «оперетковості», тобто знову перетворити в колонію «братньої» метрополії. І прикладів того, що таке бажання декому, в тому числі багатьох представників російської інтелігенції, й досі не дає спокою, — вистачає.

144 Йдеться про виданий окремою книгою збірник виступів Л. Кучми «Вірю в український народ», офіційна презентація якого відбулася в київському «Українському домі» у жовтні 2000 р. Як повідомлялося, книга дістала «високу оцінку», зокрема «лідер НРУ Удовенко однозначно заявив, що ця праця є видатною подією сучасної історії» («Українське слово». — 2000. — 2–8 листопада.).

145 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

146 Центральний державний архів громадських об’єднань України.

147 3–й кавалерійський полк 1–ї партизанської дивізії імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака — Сумське партизанське з’єднання (прим, автора).