Один в океані

НАУКОВА ПІДГОТОВКА

19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування.

Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу.

Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження.

Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення.

У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки.

Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з «Титаніком». Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду.

Є ще й другий тип суден — це ті, що підтримують зв'язок з берегом через певні проміжки часу: через 6,12, а інколи навіть і через 24 години. З моменту прийняття останнього сигналу минає багато часу, і судно встигає відпливати на значну відстань. Тоді важко встановити, де сталася катастрофа, і знайти всіх, кому пощастило врятуватись. Такі аварії найчастіше трапляються з кораблями-«бродягами» — великими траулерами, вантажними пароплавами і рибальськими суднами.

Потерпілим саме з цих суден я й хотів подати своїм експериментом дійову, справжню допомогу.

Що робиться зараз для їх врятування? Я був приголомшений, коли довідався, що цих людей заздалегідь вважають за мерців. Найбільше, що роблять у найсприятливіших умовах, — це організовують розшуки нещасних протягом десяти днів. Практично розшуки нічого не дають, бо на морі неможливо знайти сліди потерпілих. Через десять днів, за якимись «нормами» нашої цивілізації, розшуки припиняються. В усіх випадках вважають, що після десяти днів марно сподіватися знайти живими людей, яким пощастило врятуватися із затонулого корабля. Це пояснюють тим, що нібито ні людина, ні спорядження в таких умовах не можуть довго витримати.

Треба було повернути в серця цих нещасних надію на порятунок. Тисячі вдів щороку— ось причина, заради якої варто було ризикнути однією людиною.

Я заходився збирати повну бібліографію з таких питань:

а) корабельні катастрофи в минулому та їх вивчення;

б) підтримка життя потерпілих після катастрофи;

в) риби та їх будова;

г) способи ловлі риб;

д) сприятливі вітри та течії.

Одночасно я почав проводити на собі лабораторні досліди з живлення, виходячи з анормальних умов. Треба було вивчити все. Протягом шести місяців я вивчав будову риб, досліджував хімічний склад морської води, а також усі види планктону [1] . Я повинен був покласти в основу дослідження той факт, що рятувальний човен лише теоретично має потрібне спорядження і що в дійсності всі необхідні речі зникають у ту хвилину, коли вони справді стають потрібними.

Першого ж дня я знайшов наукове підтвердження своєї думки в свіжому номері «Бюлетеня друзів Океанографічного музею». Це було повідомлення, яке зробив в Академії наук 17 листопада 1888 року князь Альберт І, засновник Океанографічного музею.

«З наведених фактів ясно, — було сказано в ньому, — що екіпаж судна, залишений без запасів харчів у північній Атлантиці або десь в інших морях з помірною чи теплою водою, може не загинути від виснаження, якщо матиме хоча б частину такого спорядження:

1) одну або кілька дрібних сіток, розміром від одного до двох метрів, з двадцятиметровим тросом, щоб ловити морську фауну і зціджувати саргассові водорості;

2) кілька міцних шнурів, завдовжки п'ятдесят метрів, з латунними поводками на кінці, розміром 3 браси [2] кожен, з великим товстим гачком і штучною принадою для тунців;

3) невеличкий остень, щоб бити морських окунів, і кілька блискучих гачків, на які окуні йдуть навіть тоді, коли на них і не наживлено приманку;

4) гарпун для великих морських тварин, що супроводжують уламки корабля.

Ці речі за сприятливих умов допоможуть потерпілим проіснувати, доки прийде допомога.

Тепер треба було визначити кількість необхідної їжі в таких умовах і показати, що в усіх випадках море забезпечить нею потерпілого.

Які продукти можна завжди дістати з моря? Морську воду, рибу і планктон.

Я потрапив у становище людини, якій дають будівельний матеріал в обмеженій кількості й кажуть: «Спорудіть з цього будинок!» І я спорудив.

Насамперед людині потрібна вода; адже всім відомо, що вона є важливішою за їжу. Якщо людина десять днів не питиме ні краплі води, то вона неминуче загине. Коли ж питиме воду і нічого не їстиме, то може прожити близько тридцяти днів.

Де ж узяти прісну воду? Незабаром я прийшов до висновку, що її постачатиме мені в потрібній кількості риба. Аналіз риб свідчить, що від 50 до 80 % ваги риби припадає на воду; саме цей риб'ячий сік і повинен позбавити мене спраги, адже він прісний.

Вам, мабуть, доводилося куштувати морську рибу, яку господарка забула посолити? Риба ця, здається, зовсім не має смаку. І справді, хімічний аналіз довів, що м'ясо риби має в собі менше солі, ніж м'ясо ссавців. Якщо я зможу добути риб'ячий сік, то мені цілком вистачить трьох кілограмів риби на добу. От тільки як його добути? Ця проблема виходила вже за межі лабораторії.

А що, коли не пощастить зловити рибу? Саме так і буває з усіма потерпілими протягом перших трьох-чотирьох днів після корабельної аварії. Якщо вони не питимуть, то смерть настане вже на десятий день від обезводнювання організму. І навіть коли люди після довгої перерви одержуватимуть потім достатню кількість води, це не вирішить справи; організм ніколи не повернеться до свого попереднього стану. Тому в перші дні, коли не щастить на рибу, а організм усе-таки треба забезпечити потрібною кількістю вологи, можна пити морську воду.

Морська вода криє в собі небезпеку, це знає кожен: надмірне вживання її може викликати смерть від нефриту. Що ж тоді робити? Рішення приходить після ознайомлення з формулою морської води: найважливіший елемент її становить хлористий натрій. Відтепер я вживатиму свій щоденний раціон солі в морській воді, випиваючи 800–900 грамів солоної рідини. Але таке становище може тривати не більше як п'ять днів, бо інакше мені загрожуватиме нефрит.

Ну, з водою, здавалося, все вирішено.

Тепер я міг усю свою увагу зосередити на їжі в повному розумінні цього слова. Насамперед треба було знайти стільки їжі в сирому вигляді і з таким вмістом білків, жирів та вуглеводів, який би забезпечив організм потрібною кількістю калорій.

Таблиці складу поживних речовин у м'ясі риб свідчать, що білків або азотистих речовин вони мають багато, навіть більше, ніж жирів.

Однак для мене виникла складна проблема, по-справжньому велика проблема для лікарів-дієтологів — вуглеводи та цукор. їх можна дістати безпосередньо з їжі, вони утворюються також у самому організмі. На жаль, зовнішнє джерело постачання було бідне. Де в біса у морі знайду я цукор? Правда, його містить у собі рослинний планктон. Але чи зможе людина засвоїти такі вуглеводи?

Відомо, що печінка риб має властивість виробляти глюкозу і глікоген, та коли я їстиму тільки печінку, мені загрожуватиме жахлива хвороба, яку викликає надмірна кількість вітамінів А і Д — двох необхідних, але небезпечних речовин. Що ж, тоді я сам вироблятиму потрібні вуглеводи з інших речовин.

Цей синтез цілком можливий і проходить нормально, коли людина вживає м'ясо чи жири, але для цього потрібна значна кількість води. Я потрапив у якесь чудернацьке зачароване коло: адже щоб дістати воду, мені потрібно чимало м'ясної їжі! І лише експеримент на людині міг вирішити це проблемне питання. В той же час один цікавий приклад підтримав мою надію — життя ескімосів, які протягом шести місяців полярної ночі їдять лише м'ясо та жири. Вони п'ють тільки солонувату воду з розтопленого льоду, а проте не скаржаться на серйозні шлункові захворювання.

Є ще й інші речовини, потрібні організму людини, хоч і в надзвичайно малих кількостях: це відомі всім вітаміни. Навіть у найменших дозах вони позитивно впливають на організм, і, навпаки, їх відсутність призводить до тяжких захворювань, поганого засвоєння їжі і так званого авітамінозу. Надмір їх теж небажаний, бо викликає інші важкі хвороби, так звані гіпервітамінози. Чотири з таких вітамінів абсолютно необхідні людині, без них вона не може обійтися навіть протягом короткого часу. Це вітаміни А, В, С і Д. Що ж до інших вітамінів, то нестача їх менш помітна.

Вітаміни А і Д містяться, як відомо, в риб'ячому жирі, що його витоплюють з риб'ячої печінки. Вітаміни В1 й В2 містяться в м'ясі риб; зате вітаміну В12 ніколи в ньому не знаходили. Але, на мого думку, навіть тривала відсутність його особливо не загрожує здоров'ю.

Після того, як усі ці проблеми були розв'язані, лишалося ще одне питання, яке має для мореплавців виняткове значення. Це скорбут, або цинга. Цинга — хвороба, пов'язана з неправильним обміном речовин внаслідок нестачі вітаміну С, якого дуже багато в свіжих овочах, фруктах і зелені. Відсутність цього вітаміну і викликає тяжке захворювання — цингу, якої дуже боялися в давнину всі моряки.

Як позбутися цього лиха? Я почав міркувати так: усі тварини поділяються на дві групи — ті, що виробляють аскорбінову кислоту [3] і ті, що дістають її зовні, з їжі. Кити, наприклад, задовольняють свою потребу в ній, живлячись виключно планктоном і малесенькими рачками. То чи не зможу я знайти вітамін С в планктоні? Згодом хімічний аналіз підтвердив моє припущення.

Тепер я мав цілком урівноважений раціон: вітаміни А, В. С і Д, необхідні для життя, та дуже калорійні білки й жири. Я вирушив у путь з одним лише нез'ясованим питанням: чи вистачить мого раціону води, щоб виробити потрібну кількість вуглеводів?