ПРАКТИЧНА ПІДГОТОВКА ДО ПОДОРОЖІ


Я помітив, що з допомогою цифр легко переконати спеціалістів, але на моряків вони не справляють майже ніякого враження. І справді, коли я починав розмову про свою роботу та досліди, мені відповідали: «Все це прекрасно, тільки ж це — теорія! Все можливо, коли сидиш у лабораторії, а от спробуй на морі! Там зовсім інша річ, уже хто-хто, а ми знаємо це добре».

Треба було подолати найважливішу перешкоду, перемогти отой вбивчий відчай. Таке завдання виходило за межі проблеми харчування. Та коли вода важливіша за їжу, то надія набагато важливіша за воду. Якщо спрага вбиває швидше, ніж голод, то відчай перемагає ще швидше. «Людино, пам'ятай, що ти — розум!» В першу чергу треба було починати з розуму.

Хто здебільшого стає жертвою корабельної аварії? Вчений чи моряк? Лікар чи рибалка? І ось я рішуче покинув уторовану стежку, лікар і фізіолог заговорили в мені. Необхідно, щоб моя гіпотеза перестала бути гіпотезою і дала якусь практичну допомогу. А для цього треба було перевірити її на людині — вирушити в плавання по морю.

За яким маршрутом слід подорожувати? Необхідно було винайти такий спосіб, який дозволив би залишатися на самоті в морі протягом тривалого часу: не менше місяця і не більше трьох. Слід було обрати шлях, яким сприятливі вітри та течії надійно донесли б човен до берега, шлях, на якому не зустрілося б жодне судно, де можна було б, нарешті, вразивши уяву людей, довести, що протриматися у відкритому морі, далеко від берегів, — цілком можлива річ.

Я взявся вивчати «анормальні» плавання, переважно плавання наодинці. Вивчення це яскраво переконало мене, що вразити уяву людей і довести мою теорію цілком можливо. Для цього досить перепливти Атлантичний океан. З усіх міркувань він найкраще підходив для цієї справи.

Якщо обрати шлях пасатів і повторити дві подорожі Христофора Колумба, другу й четверту — Іспанія, Канарські острови, острови Зеленого Мису, Антільські острови, — то можна досягти якогось берега місяців через два і не зустріти за цей час жодної спокуси. Таким чином, осторонь залишаться найбільш пожвавлені морські шляхи — один з них вже веде до Північної Америки й Антільських островів і пролягає північніше, другий — до Південної Америки і пролягає південніше. Разом з ними залишаться осторонь і Саргассове море та По-о-Нуар [4] , де ми загинули б, не принісши ніякої користі.

Протягом усіх цих приготувань у Монако я жив напруженим, активним життям. Цілісінькими днями просиджував у бібліотеці і майже щодня виходив у море на одному з суден Океанографічного музею. Нарешті, я старанно вичавлював сік з найрізноманітніших риб, прагнучи досягти якнайкращих результатів щодо смаку і кількості рідини. Я переконався, що найкраще і найзручніше добувати сік з допомогою звичайного преса для фруктів.

Потроху я ознайомлювався з тими продуктами моря, якими мав харчуватися в недалекому майбутньому. І, треба сказати, результати сповнили мене вірою в успіх справи.

Установлені спершу строки відплиття весь час переносились надалі. Спочатку передбачалося, що екіпаж складатиметься з трьох чоловік: Ван Хемсбергена, нашого мецената і мене. Потім кількість ця збільшилася до п'яти, а згодом і до шести. Якщо спочатку мова йшла про звичайнісінький рятувальний човен, то тепер наш меценат наполягав на випробуванні якоїсь химерної споруди.

Я навмисне зупиняюсь на цій історії, бо вона відіграла неабияку роль у тому, що я став «самотнім мандрівним рицарем». Наш меценат вирішив використати для подорожі різновид полінезійського плота, так званий катамаран, що складався з двох вузьких човнів, з'єднаних палубою. Ця споруда дуже скидалася на водяний велосипед з тією тільки різницею, що педалі та кермо заміняло вітрило. Меценат хотів, щоб ми випробували цей катамаран в рейсі до Корсіки і назад. Зроблено його було цілком пристойно… для прогулянок уздовж пляжу, але тільки для таких прогулянок і аж ніяк не для подорожей. Чимало днів згаяли ми з Жаном Ван Хемсбергеном, споряджаючи це корито. Мабуть, тільки господь бог знає, як реготали місцеві жителі, дивлячись на нас!

Нарешті, погожим ранком, в один з останніх днів листопада, наш катамаран вибуксирували з порту. Після випробування, коли ми вже поверталися додому, сталося те, що неодмінно повинно було статись: вода раптом затопила один з поплавців, і наш катамаран перевернувся. Ми були в цей час якраз посередині затоки Монте-Карло. Вітер гнав наш пліт до мису Мартен, де й прибив до берега годині о восьмій вечора.

Недарма ж я казав, що, перш ніж опинитися в океані з власної волі, мені довелося мимохіть потрапити в кілька корабельних аварій! Нашого мецената цей випадок мав переконати, що подорожувати в такій посудині просто безглуздо. Та ба! Замість того, щоб відмовитись од своєї ідеї, він заходився розробляти проект великого катамарана завдовжки чотирнадцять метрів з каютою і камбузом! Ставало зрозуміло, що нам із ним не по дорозі. У відповідь на мої скромні побажання чи заперечення я чув одне: експедиція повинна мати міжнародний характер; у плавання треба вирушати на кількох суднах одночасно, а взагалі поспішати нікуди; і, нарешті, це буде кругосвітня подорож!

Таким чином, усі наші плани перетворювалися на утопію. А головне, що спільного мали ці проекти з людьми, потерпілими від корабельної аварії? Я все більше переконувався, що треба додержуватися наших перших планів, усе підготувати, а потім уже повідомити про це своїх попутників. Себе я заспокоював: коли нерішучі колеги переконаються, що все зроблено, вони, певно, погодяться на подорож, і експедиція здійсниться в тих примітивних умовах, які саме й потрібні для цього. Мене повідомили, що все буде готове до травня або червня. Я вирішив до того часу закінчити свої досліди, щоб, коли надійде спорядження, за всяку ціну негайно відпливти.


В кінці березня я закінчив усі досліди й теоретичну підготовку.

Моя короткочасна поїздка до Англії мала дивні наслідки, яких я зовсім не передбачав. На митниці в Кале якийсь службовець спитав мене:

— Ну то як, знову попливете через Ла-Манш?

Я засміявся і відповів:

— Помиляєтесь, друже! Тепер я перепливу Атлантичний океан!

Він не повірив мені тоді й теж засміявся. Але пізніше, мабуть, обміркувавши все як слід, вирішив, що це справа цілком можлива, і повідомив про всі мої наміри редакцію однієї англійської газети.

Треба сказати, що через якусь щасливу випадковість преса не зчиняла ніякого галасу навколо моїх приготувань. Я гадаю, що цьому сприяла тепла іронія і доброзичливий скептицизм більшості тих, хто знав про мій намір. Я мав можливість працювати спокійно. Та одного разу до моєї лабораторії в Монако прибув журналіст, і незабаром після цього в газетах почали з'являтися статті, які дуже часто грубо спотворювали правду. Проте нема лиха без добра! До мене юрбами посунули добровольці, і я вже не боявся, що доведеться подорожувати самому.

Я розраховував відпливти з Ван Хемсбергеном, і нам не вистачало тільки однієї людини, щоб повністю укомплектувати екіпаж трьома «моряками».

Якось до мене в готель прийшов високий рудий англієць, поважний і спокійний, і заявив, що віддає себе в моє розпорядження. Як виявилось, це був Джек Пальмер, чудовий мореплавець, що здійснив подорож з Панами в Каїр через Атлантичний океан, — так принаймні він сказав. Потім, разом з дружиною, він вирушив на своїй маленькій десятиметровій яхті «Гермуана» з Каїра в Монако через Кіпр, Тобрук і Мессінську протоку. Лишившись без грошей, що частенько трапляється з мандрівниками, він прожив у Монако близько року. Я докладно ознайомив його з своїми планами: ми повинні, здійснивши подорож у таких самих умовах, в яких опиняються потерпілі на човні, — без харчів і води, — довести всьому світу, що незважаючи на все, людина може вижити навіть у такому скрутному становищі. Джек Пальмер попросив кілька годин на обмірковування. Невдовзі він повернувся і просто сказав мені:

— Докторе Бомбар, можете звіритись на мене.

З кожним днем він подобався мені більше й більше, і я щиро радів такій «знахідці». Правда, ми поки що були на суші. Мимохіть я питав себе: «А що буде, коли нас почне мучити голод? Чи не накинемось ми один на одного? Хемсбергена я знаю добре, а от Пальмер?..»

Саме з цих міркувань, замість того щоб одразу вийти в океан з Танжера чи Касабланки, ми вирішили зробити перше випробування в Середземному морі. Це море, схоже на озеро, мало стати місцем випробування спорядження й людей. Чим суворіше зустріне воно нас, тим більше користі принесе. Так ми дізнаємось, що нас чекає попереду, і будемо готові сміливо виступити проти Атлантичного океану.

Я згадав свої старі проекти і замовив конструкторові нашого «Хіч-Хайкера» зробити такий самий човен, тільки значно більший. Але переговори затягнулися.

Звідусіль я одержував листи з більш-менш серйозними пропозиціями супроводжувати мене в подорожі. Що ж до журналістів, то вони просто набридли мені.

Серед листів, які надходили до мене, траплялися чудові, але були й дуже дивного змісту. Один молодик, наприклад, пропонував узяти його в експедицію виключно з гастрономічних міркувань: в разі невдачі він заздалегідь дозволяв себе з'їсти. Інший повідомляв, що вже тричі намагався покінчити життя самогубством, і просив узяти його в подорож, переконаний, що я винайшов найкращий спосіб вирушити на той світ.

У четвер, 15 травня, мені подзвонив Жан Люк де-Карбуччіа, який згодом став моїм вірним другом. Він погодився видати мою майбутню книгу й запропонував підписати договір, який покривав усі витрати на експедицію і дозволяв моїй дружині спокійно чекати мого повернення.

17 травня я приїхав у Париж і після рішучої розмови з конструктором одержав човна, якому судилося стати «Єретиком». В Монако я повернувся як переможець, привізши з собою і трансатлантичний човен.

Тепер ми могли вирушити в океан. Відплиття призначили на 24 травня. Конструктор, аеронавт Дебрутель, востаннє перевірив у порту Монако нашого надувного човна. Цей човен-пліт був завдовжки 4 метри 65 сантиметрів і завширшки 1 метр 90 сантиметрів. Човен відповідав усім вимогам нашої експедиції. Це була надута гумова ковбаса, що формою нагадувала подовжену кінську підкову, кінці якої з'єднувала дерев'яна дошка. Завдяки цій кормі наші рибальські жилки та шнури не могли перетерти гуму й призвести до фатальної аварії. На дні човна був покладений тонкий дерев'яний настил.

Наше судно не мало жодної металевої деталі. Кожен борт являв собою чотири камери з водонепроникними перегородками; в ці камери можна було накачувати й спускати повітря незалежно одна від одної. Згодом, під час плавання, ми переконалися, що така будова човна дуже вдала.

Дно човна практично було плоским. Посередині йшла, наче хребет, станова планка, ділячи човен на дві частини і утворюючи щось схоже на кіль, який збільшував стійкість судна на морі і разом з тим не чинив зайвого опору хвилям. Коли дув вітер, човен рухався за допомогою прямокутного вітрила площею три квадратних метри. На жаль, вітрило це напиналося на щоглі, прилаштованій майже на носі човна, і це заважало рухатись проти вітру. Та все ж судно могло трохи маневрувати, маючи два допоміжних стерна, припасованих до бортів.

Лишалося тільки одержати дозвіл на плавання. Дехто, мабуть, думає, що це звичайна собі формальність. Насправді, все було не так просто, як здавалося на перший погляд, і мушу визнати, іноді я просто побоювався, що експедиція не відбудеться. Ще одна перешкода: в останню хвилину я довідуюся, що Ван Хемсберген не може пливти зі мною. Що ж, доведеться вирушити вдвох з Джеком Пальмером.

За кілька днів до відплиття я з подивом дізнався, що суд департаменту Нор заочно наклав на мене штраф у дві тисячі франків за порушення правил навігації у відкритому морі. Не гаючи часу, я сів у поїзд і поїхав опротестувати це рішення й виправдати себе.

Друга дія «Комічної інтермедії» відбулася в урочистій обстановці кримінального суду. Мене звинувачують у тому, що я без дозволу використав для плавання у відкритому морі судно, яке тут називають «човном для прогулянки».

Я прошу слова.

— Пане суддя, мене дивує той факт, що до відповідальності притягнуто лише мене, хоч я був тільки пасажиром на човні, яким керував його власник. По-друге, я хочу знати: чи одержав би я дозвіл на плавання у відкритому морі в тому разі, коли б став домагатися його?

— Ніхто не забороняв би вам пливти і не давав би такого дозволу. Це не обов'язково.

— То чому ж тоді…

Але тут схопився з місця пан помічник прокурора. Досі він сидів ані пари з вуст, а тепер вибухнув злою, уїдливою промовою:

— Я вважаю за свій обов'язок звернути увагу суду на те, що звинувачений являє собою справжню загрозу для суспільства. Своїм згубним прикладом він може запалити багатьох молодих людей. На нього заочно було накладено штраф у дві тисячі франків. Але він повторив свій вчинок, і тому я наполягаю на подвоєнні суми штрафу.

— Пане суддя, зараз я готую експедицію, що, можливо, матиме світове значення. Я прошу заради себе і заради вас самих виправдати мене.

Після цього суд іде радитись і засуджує мене умовно до двох штрафів по тисячі франків, висунувши проти мене таке звинувачення: «За порушення правил навігації, яке полягає у використанні «човна для прогулянок» для плавання у відкритому морі». У мене не було часу подавати апеляцію, і я повернувся в Монако.


* * *

В Монако відбулася ще одна зустріч, через яку експедиція мало не зірвалася.

До мене завітав солідний чоловік років тридцяти, який зовні був схожий на типового американського репортера. З властивою деяким журналістам навальністю і фамільярністю він почав інтерв'ю і раптом спитав:

— А у вас є радіопередавач?

— Ні.

— Ні? Друже мій, дякуйте богові, що ви зустрілися зі мною! Я дістану вам передавач.

І поки я, не вірячи власним вухам, здивовано дивився на свого несподіваного благодійника, він вів далі:

— Ми дуже цікавимось вашим дослідом. Чи знаєте ви, що монтаж приймальної і передавальної апаратури на такій посудині, як ваша, висуває ряд складних технічних проблем? Ми хотіли б їх розв'язати, певна річ, за вашою допомогою. Ви згодні? Вам подобається такий проект?

Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.

— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.

— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.

— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.

Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.

За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.

— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?

— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.

— Тим краще!

Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.

А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.

22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:

— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?

Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:

— Покладаюся на спеціалістів…

— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..

І він кладе трубку.

Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:

— Чи не можна швидше? Я вирушаю двадцять четвертого.

— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.

23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:


«Президент Французького об'єднання радіолюбителів відряджає пана Жана Ферре в розпорядження лікаря Бомбара, щоб вивчити разом усі технічні питання радіозв'язку під час експедиції. Пан Ферре мусить ознайомити лікаря Бомбара з усіма заходами, вжитими для успішного проведення цього досліду, що становить для радіолюбителів винятковий інтерес з технічних і спортивних міркувань.

Маршвіль»


Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…

Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів. Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.

Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!

— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!

Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.

Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.

— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?

— Звичайно.

— Яку антену обрали?

— Антену ми прилаштуємо до щогли.

— Але ж «Єретик» має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.

— ???

— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?

— Еге ж, звичайно!

— Цікаво, а що воно за приймач у вас?

— Про це не турбуйтеся.

— А робоча хвиля?

— Десять мегациклів (тридцять метрів).

Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.

Знову дзвонимо і знову чуємо у відповідь:

— Ні про що не турбуйтесь!

П'ятниця, 23 травня. До Монако приїхав представник фірми.

— Мене відряджено, щоб усе підготувати, — повідомляє він. — Апаратура буде завтра.

Ми пояснюємо йому, як склалися справи. Він приголомшено мимрить:

— Ну, знаєте, оце втнули!

П'ятниця. Вже полудень, а нікого й нічого немає.

Жан Ферре бігає, наче лев у клітці.

Аж ось дзвонять:

«Ми зараз приїдемо!»

15 годин, 16 годин, 17 годин. Любителі Монако та Ніцци вкрай здивовані й обурені легковажністю швейцарських радіотехніків, на яких ми цілком поклалися.

24 травня. Відплиття призначено на 15-ту годину. Об 11-й годині кілька радіотехніків нарешті приїздять до Монако.

Представник радіостанції кидається до Жана Ферре.

— З ким я можу домовитись про надання нам виняткового права?

Жан витріщив на нього очі. Виняткового права? Якого виняткового права? Адже йдеться про допомогу двом «потерпілим від корабельної аварії». Вони ризикують власним життям, щоб зберегти життя іншим!

— Я кажу про надання нам виняткового права на трансляцію ваших радіопередач. Зараз ви все зрозумієте. Якщо я матиму виняткове право на ці передачі, то зможу продати їх Бі-Бі-Сі, а можливо, навіть американцям!

Поки вони розмовляють, я розглядаю апаратуру. Передавач — гола схема, зібрана на панелі. Вона нічим не закрита. Такі схеми навіть у радіомайстернях кладуть на стіл дуже обережно. Приймач — звичайнісінький, батарейний, його можна купити де завгодно. Лише генератор справді добрий.

— А де ж антена? — питаю я.

— Бачите, ми ще нічого не встигли зробити. Але ви користуватиметесь антеною, прив'язаною до повітряного змія.

Опівдні Жан кличе нас усіх до вітальні.

— Від імені Французького об'єднання радіолюбителів, яке доручило мені висловити вам свою думку, я впевнено заявляю, що з такою апаратурою ніякий зв'язок між вами та землею неможливий.

По-перше, апаратура не захищена від морської води.

По-друге, треба бути спеціалістом-радіотехніком, щоб уміти користуватися нею. Досить одного різкого пориву вітру, і антена поламається, а апарат вийде з ладу. І ви нічого не зможете зробити. Ми ж тут думатимемо, що ви загинули, і будемо мучитися, нічого не знаючи про вас. Нарешті, по-третє, ні Бомбар, ні Пальмер не знають азбуки Морзе, на яку розраховано передавач. Радіотехніки заспокоюють мене:

— Любий докторе, не турбуйтеся ні про що! Не слухайте цього молодого чоловіка. У нього, звичайно, найкращі наміри, але ж він не має досвіду. Звіртеся на нас! Ми про все подбаємо.

Друзі мої зовсім приголомшені. Дружина просто помирає від хвилювання. Тоді ми з Пальмером збираємось на «військову раду».

Я вже знаю, що радіо не працюватиме. Ну, й нехай! Місяць тому я про нього навіть і не думав. Людина, що потерпіла від корабельної аварії, не має радіо. Треба пливти.

Але оскільки вітер несприятливий, ми зможемо вирушити тільки наступного дня. Отже, радіотехніки матимуть зайві двадцять чотири години.

Я ніколи не забуду останніх слів мого журналіста. Він вів радіорепортаж з катера, що мав відбуксирувати нас 25 травня у відкрите море.

— Ми будемо вас запитувати по радіо! Відповідайте нам: крапка — так, тире — ні. Прощавайте, докторе! Крапка — так, тире — ні, крапка — так, тире…


* * *

Відтоді, як у пресі з'явилося повідомлення про нашу експедицію, від цікавих і журналістів не було відбою. В останні тижні я не міг більше працювати, бо репортери просто переслідували мене.

Через сенсаційний галас, знятий навколо нашої майбутньої експедиції, підготовка до відплиття проходила в несприятливих умовах. Звичайно, преса повинна тримати читачів у курсі всіх подій. Але, на жаль, переважна більшість читачів швидше цікавиться незвичайними анекдотами, ніж фактами. Сталося так, що преса не тільки неправильно висвітлила мету нашої подорожі, але й зовсім її дискредитувала в очах багатьох людей. Основний наголос газети робили на «сенсаційності» експедиції в Середземне море, зовсім забуваючи про справжню її мету: випробувати людей і спорядження. Мимоволі ми стали героями відділу хроніки. Насправді ж Середземне море, як уже я казав, було для нас лише репетицією, та й годі. Але варто було нам виявити страх чи відмовитись од експедиції, як ми стали б посміховиськом.

У занадто великій увазі преси до цієї незвичайної подорожі крилася серйозна небезпека, бо наш експеримент суперечив загальновизнаним нормам і здоровому глузду.

Мене вважали за єретика з багатьох міркувань. Адже ми хотіли на човні, зовсім не пристосованому для морського плавання, досягти заздалегідь наміченого географічного пункту. Ця перша єресь обурювала інженерів і моряків. Багато спеціалістів запевняли нас, що в найкращому разі ми досягнемо Перських островів. Небезпечнішою була друга єресь, що суперечила загальновизнаній думці, ніби людина не може жити виключно продуктами моря й пити солону воду.

Нарешті одна «серйозна» газета рішуче виступила проти нас. «Навіть досвідченим морякам на кораблі, — писала вона, — не завжди вдається подолати розбурхане море, вітри та течії. А що ж казати про новачка! І ця людина, не вагаючись, довіряє своє життя і життя товариша хисткій шкаралупці, не перевіреній навіть морським інспектором».

Після цього я назвав свого човна «Єретиком».

На наше щастя, чимало авторитетних осіб підтримувало нас. Завдяки особистому втручанню заступника міністра військово-морського флоту я одержав дозвіл на плавання. Тепер «Єретик» міг нести французький прапор до самих берегів Америки.


Загрузка...