Одні

Міна

Припадок стався з ним саме тоді, коли стежка вивела його до невеличкої загубленої у гірському безмежжі долини. Він впав на коліна, обхопивши голову руками, а його губи беззупину повторювали-шепотіли, як заклинання, слова з пісні: «Бесаме… бесаме мучо…». Проте потроху мандрівець оговтався, звівся на ноги і, ще якийсь мент постоявши, рушив через сади до будинку, біля якого його вже очікував господар.

Вони деякий час мовчки розглядали один одного. Першим порушив мовчанку господар, кивнувши на уніформу свого співрозмовника, запитав:

— Ви сапер?

— Так, я сапер, — відповів мандрівник і в свою чергу з легкою іронією в голосі запитав:

— А хто ви, я, на жаль, розібрати не можу.

Господар, пересмикнувши своїми безпогонними плечима, майже з гордістю відповів:

— Я — дезертир.

— Ну, тепер це не актуально, — розважливо мовив сапер. — Ви, мабуть, в цих горах не чули — війна закінчилася декілька років тому.

— Декілька років тому?! — господар видихнув. — Я так і знав — це колись мало скінчитися!

— І скінчилося…

Настала пауза — господар оговтувався від почутого: він більше не був дезертиром, у світі більше не панувала смерть. Трохи згодом, якимось зовсім іншим — веселим, безтурботним — голосом, він промовив:

— Боже, ви мені принесли таку радісну звістку, а я навіть не запросив вас до господи. Жінко! — крикнув він в сторону будинку. Йди сюди, привітай гостя, що приніс нам радісну звістку!

З будинку вийшла жінка. В руках тримала рушницю — видно гості заходили сюди не часто, тому господарі долини дотримувалися певних правил безпеки. Але зараз, зрозумівши, що небезпеки немає, жінка всміхнулася саперові. Той помітив — була вона високою і вродливою, аж надто вродливою… Більше нічого сапер не встиг розібрати — в нього почався другий припадок за сьогоднішній день: земля закрутилася під його ногами, з горла самі по собі почали вилітати слова пісні…

Того дня бою не було і вони напилися. Коли ти сидиш у окопі посеред випаленої війною пустелі, тобі залишається лише пити і пригадувати те, чого з тобою вже ніколи може не відбутися. Саперу в той день раптом пригадалась мелодія «Бесаме мучо» і та, якій він думав її проспівати. Він виліз з окопу і, незважаючи на застережливі окрики своїх товаришів, їх намагання перешкодити йому, з пляшкою в руці побрів, несамовито горланячи «Бесаме…», в ту сторону, де, як йому здавалось, була вона. Брів доти, доки не підірвався на міні. Йому розказували: навіть тоді, коли його везли до шпиталю, він продовжував співати…

— Ну, нарешті почав заспокоюватися, — почув він над собою голос і відкрив очі. Лежав на землі, над ним схилився господар.

— Та й налякав ти нас, — мовив той. — Раптом впав ні з того, ні з сього й почав не співати, а просто кричати якимось дурним голосом «Бесаме мучо».

— Це в мене з війни — контузія. Напився якось і пішов, співаючи, по мінному полю… Півроку після цього в шпиталі лежав… Врешті-решт оклигав, але таки поранення так просто не минулось. Став я їх мовби шостим чуттям відчувати — хай за сотні метрів вона лежить, а в мене вже в голові починає звучати ця триклята мелодія, починається припадок…

— Вона — це хто?

— Міна.

За спиною в господаря щось дзенькнуло. Господар обернувся, і сапер побачив, що за ним стояла жінка. Коло її ніг лежав розбитий глечик. Проте її гарне обличчя залишалось незворушним — наче не вона тільки що розбила посуд.

— Так ви і зараз реагували на міну? — спитала вона його.

Він вперше чув її голос. І це був найприємніший голос в його житті.

— Ще ніколи чуття не підводило мене, — відповів він, прямо подивившись їй в очі. Боже, подумалось саперові, він ішов до цих очей все своє життя.

— Та які ж тут міни, — втрутився господар, — подивіться навколо! Рай, справжній рай!

Сапер вперто похитав головою:

— Їх зараз навчилися маскувати під що завгодно — під каміння, дерева, навіть під живих істот…

— А, ну вас, — перебив його господар. — Ходімо обідати! У мене сьогодні свято — скінчилася війна, і я вже не дезертир. Жінко, накривай на стіл!

Жінка вже накривала… На столі, поставленому в садку, було повно наїдків, стояла велика скляна карафка з вином…

Господар розімліло відкинувся на стільці.

— Пам’ятаю, п’ятнадцять років тому, — почав він розповідати, — тут стояла наша частина. Навколо весь світ у крові, а тут тихо. А якось, майже на цьому самому місці, я зустрів свою долю. То була вона, — господар кивнув у сторону своєї дружини. — Я ні секунди не роздумував над тим — дезертирувати чи ні. Я просто залишився з нею і все. Отак… — Господар, помітивши, що сапер пересмикнув плечима, вирішив перевести розмову у інше русло: — Слухай, а чому ти не демобілізувався — війна ж закінчилась?

— Чому?.. — перепитав сапер і плечі його так само нервово пересмикнулися. — Мабуть тому, що мені не повезло так, як тобі — я не зустрічав поки що такої жінки.

— Тому ти і далі шукаєш міни?

— Так, а ще, може, тому, що їх таки хтось повинен шукати. Міни — вони ж не знають, що війна вже закінчилася.

— А раптом і їм це відомо, — докинула господиня.

Сапер глянув на неї — бездоганні риси обличчя, прекрасні очі, чудовий голос. П’ятнадцять років тому вона була прекрасною дівчиною, залишалась такою і зараз — час не діяв на неї. Сапер повернувся до господаря:

— Гей, господарю, давай наливай. Ми ще не закінчили.

— А я й забув зовсім, — забідкався той. — Звичайно, давай…

Господар дивився поперед себе абсолютно п’яним, бездумним поглядом. Здавалось, ще хвиля і він просто впаде зі стільця.

— Нарешті ти його споїв, — констатувала господиня.

— І це було таки зовсім нелегко, — стомлено мовив сапер.

Без слів він підвівся зі стільця, обійшов стіл, за руку підняв її зі стільця, ніби збираючись танцювати, обійняв за талію.

— У нас немає музики, — майже прошепотіла вона.

— А я тобі наспіваю, — і він почав ледь чутно наспівувати мотив «Бесаме мучо…».

Вони почали мовчки танцювати. Танцювали, ніби двоє закоханих, що довго не бачились, раптово зустрілись, але скоро знову мали розлучитися. Відчували кожний порух одне одного, намагались його якось продовжити, запам’ятати, наче він був останнім.

— Коли ти зрозумів, що я міна? — запитала вона його.

— Одразу, як тебе побачив — у мене почався приступ.

— Чому ж одразу мене не ліквідував?

— Не міг.

— Чому?

— Тому, що я шукав тебе все життя. Все своє життя я хотів почути твій голос, побачити твої очі…

Йому здалося, що вона подивилась на нього з надією.

— Тобі в житті жодного разу не траплялось такої, як я, жінки?

— Такої міни… Ще жодного разу мені не траплялась такої дивної модифікації міна.

Вона випустила його руку. Глянула йому просто в вічі.

— Колись я була міною — тепер я жінка. Любов може зробити все.

Він заперечно похитав головою.

— Ти ніколи не була любов’ю, ти завжди була смертю. Просто згусток електроніки, тротилу, датчиків…

Вона провела рукою по його щоці.

— Бідолашний… Ти просто звик всюди бачити лише це.

Він тріпонув головою.

— Як би я хотів цього не помічати, та, на жаль, не можу. Просто не можу…

Мелодія в його голові звучала все сильніше, і зараз він хотів лише одного — віддатись їй, забутись, аби лиш лунало вічне «Бесаме…», і кружляти, кружляти з цією… жінкою. Але ж це була неправда, вона була створена лише для того, аби робити зло, і він мав це зло знищити.

Вона зрозуміла все по його очах. Знову провела, мовби прощаючись, рукою по його щоці:

— Нещасний, скалічений сапер, що зробило з тобою життя… Нічого… Я зроблю все сама, одне прошу — потурбуйся за нього — вона кивнула в сторону дрімаючого господаря.

Потім різко повернулася і пішла. Пройшовши декілька десятків метрів, вона зупинилася і обернулася до сапера. Він ще встиг розібрати усмішку на її обличчі перед тим, як вона щезла у вогні вибуху. Чомусь ця усмішка була переможною.

— Сама, — прошепотів вражено сапер.

— Що, що тут сталося! — раптом п’яно загорлав за його спиною господар.

Сапер підійшов до нього. В таких випадках він завжди гордо говорив: «Міна знешкоджена», але зараз… зараз він сказав ледь чутно:

— Її не стало…

— Ні, не може… ні… — забелькотів господар, потім страшно закричав.

— Вона була справжньою жінкою! Чуєш ти справжньою! — і схопив сапера за плечі. Сапер лише відвернув обличчя, закусивши губу. Так і стояли деякий час. Потім господар якось враз осів, застиг, розтиснув руки…

Сапер приніс йому склянку вина.

— Випий, і зараз я відведу тебе до хати. Нам з тобою треба добре відпочити, найстрашніше вже позаду.

— Вона була справжньою жінкою… — повторював господар.

Сапер завів господаря до хати, поклав на ліжко, потім повернувся до накритого у саду столу. Налив собі повну склянку вина, але пити не поспішав — так і тримав її у піднятій руці, про щось думаючи. Згодом, ніби віддаючи комусь честь, підняв келих, почав пити.

Він не допив до дна, коли з хати долинув постріл. Сапер прожогом кинувся туди і, зайшовши досередини, побачив тіло господаря з розтрощеною головою. Поряд лежала рушниця. На білій стіні чорнів напис: «Мені без неї не жити».

Протипіхотна міна XL —148 невідомої модифікації виконала своє призначення.