Одні

Полювання

«…а зараз ми почнемо 45-ий урок української мови. Ми будемо вивчати чергування — о, — е, з — і. Це зміна голосних — о, — е, які є у відкритому складі, на і, якщо…»

Один з них встав і вимкнув радіоприймач.

— Пора, — сказав він, і вони всі як один встали з-за по-святковому вбраного стола і, не поспішаючи, повагом, навіть з якоюсь долею врочистості, пішли перебиратися до Полювання. Цього вимагав звичай — рівно о п’ятій починалися останні збори. Вже багато років вони дотримувалися цього звичаю і жодного разу його не порушували. Це не обговорювалось, про це навіть не згадували вголос — просто робили так, і все. І в цьому вчувалося щось вікове, непорушне, непроникне…

Старий Єгер вже чекав їх на вулиці. Хоч мав близько вісімдесяти років, але зберігав ще воєнну виправку. Так, шістдесят років безвідмовної служби не пройшли для нього задарма. Його виправці заздрили навіть молоді. І це його тішило. Але зараз думками він був далеко — згадував своє перше Полювання. Тоді їм — зеленюкам, попався справжній звірюга: сильний, відважний, був озброєний. Та й ліс прекрасно знав — потім йому розказали, що там у себе — в Карпатах, він вважався найкращим мисливцем. Вдалося йому якось проскочити повз облаву, і здавалось: ще трохи — і махне за кордон. Проте Барс — вірний пес Єгеря, який тоді був ще молодим хлопцем, одягнутим в сині галіфе і зелену гімнастерку, взяв його слід, і тоді Єгер вперше відчув задоволення від гонитви, від переляку чи запеклості гнаного, від запаху крові…

— Все готово? — увірвав його спомини один з тих, хто вже встиг переодягнутися. Єгер його добре знав — це був запеклий мисливець, не один десяток років провів він з Єгером на Полюванні. Такий якщо йшов за здобиччю, то вже до кінця. Один раз гнали нічним містом якогось віршомаза, а той дарма, що в своїх віршах лише про Марічок та чічок згадував, моментом дочолопав, що й до чого — бах, та й стрибнув до каналізаційного люку. Так оцей, не дивлячись на всю свою огрядність і той високий пост, який тоді займав, візьми та й скакони за ним туди ж — у каналізацію! І дістав таки — ходив потім щасливий весь у тому, що там у каналізації плавало, але всім показував у своїй руці закривавлене вухо. І щасливо повторював: «Вотета падла про верби писала. Так вот ми ему вербу і сдєлали!» Іншим мисливцям, правда, не сказав, де впольований — боявся, аби ті його і собі на трофеї не розібрали. Потім тіло того віршомаза і міліція не знайшла, так ніхто ніколи і не взнав, що між ними колись може справжній геній ходив. Лише вухо залишилось. Єгер був упевнений, що і зараз під модерновим костюмом огрядний мисливець носить на ланцюжку це вухо. Да, були часи! Як же тих куплетистів, хористів і ще бозна-кого не добували. Бувало і з рушниці, а бувало і голіруч брали. Одного, здається музикантом якимось був, навіть не полінувались високо на сосні повісити. Отак гуляли! Зараз, звичайно, вже не те. Однак традиція ще живе! І Єгер, втішаючись, глянув у ту сторону, звідки до нього поспішали кілька ділових м’язистих молодиків у спортивних костюмах. Вони були вперше на Полюванні, але Єгер зі своїм досвідом міг впевнено прочитати по їхніх очах — вони стануть справжніми мисливцями.

— Ну так все готово? — знову увірвав його роздуми огрядний мисливець.

Єгер згідно кивнув. Звичайно ж, у нього, як і завжди, все було готово. Треба було починати, і Єгер махнув рукою. Полювання почалось. І вони пішли містом, яке вже готувалось до сну. Рушили старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер. Йшли майже як на параді — крок в крок, гордо несучи за плечима футляри з рушницями. І люди на вулицях міста, що вже поринало в пітьму, якось боязко обертались їм услід і одразу намагались відвернутись, ніби боячись, що ті, з футлярами, раптом перехоплять їхній погляд і не простять… А були й такі, які проводжали їх довгими, сповненими задоволення, поглядами. Їм було приємно дивитись на цих спаяних одною метою людей. Одразу видно було — нічого вони не боялись, і віяло від них чимось давнім, віковим, якоюсь непроникною непорушністю, яка насправді була їхньою спільною метою. І мета ця була проста — здобути голову своєї жертви. А цією жертвою у них сьогодні, як, проте, і завжди були ті, хто співав, писав, слухав вірші, пісні і ще бозна-що на своїй мові. Але основне — хто робив це талановито. Саме вони були для мисливців найстрашнішими звірами й найбажанішими трофеями. Такою була вікова традиція.

…Вальченко йшов додому досить непевною ходою. В голові шуміло після випитого на поминках, а душу ятрила сварка з тим нікчемним поетом. Цього разу він таки вивів його з себе — ще трохи і просто вбив би його. Це ж треба таке — були на поминках товариша, ще й, до того ж, який загинув такою трагічною смертю — був забитий невідомо ким — і то там не могли не посваритися. На поминках! Перетворили їх у літературну дискусію, та насамкінець ще почали просто ображати один одного. Отак! А все ж таки у всьому винуватий був той поет. Як ще таких земля носить! Вальченко заскрипів зубами. Раптом до нього долинув собачий гавкіт. І щось у цьому гавкоті насторожило Вальченка, щось у ньому було тривожне. Гавкіт проте швидко наближався. Вальченко боязко озирнувся — на вулиці він був один. Індустріальна вулиця на околиці великого індустріального міста поряд з кладовищем в цей вечірній час завжди пустувала. Вальченко зрушився з місця і попростував далі, аж нарешті побачив: прямо на нього по вулиці неслася собача зграя. Те, що вони бігли саме до нього, Вальченко ніскільки не сумнівався. Це було однозначно. І Вальченко зрозумів: треба тікати. Спочатку він побіг назад по вулиці, але зграя швидко наздоганяла його, і він рвонувся до паркана, напрочуд легко для людини, яка ніколи не займалась спортом, перескочив його і опинився на старому кладовищі. Але дивно — він не зупинився, продовжував бігти далі між хрестів, хоча від собак його відділяла вже огорожа. Інстинктивно Вальченко відчував — смерть далі бігла за ним. Тому біг і шепотів свої вірші, як заклинання, як єдиний захист від того світу, для якого він завжди був лише жертвою. Над його вухом свиснула куля, потім ще одна — а він все біг, здається, на крилах несла його якась невидима сила.

…Єгер був задоволений — звір виявився справді цікавим. Не те що минулої неділі, коли того й не дуже ганяти довелось. Тоді багато хто був розчарований. Та й не дивно — люди з’їжджались з регіонів, аби взяти участь в полюванні, деякі кинули свої важливі справи. І от маєш — з десяток хвилин, і все було кінчено. Тому, може, добивали його не з рушниць, а вже так — вручну. Цей був не такий — добре йшов. Спочатку втік від гончаків, а тепер добросовісно петляв по кладовищу. Проте Єгер прекрасно знав: вони розвернуться півмісяцем, з того боку його підстрахують помічники і справу буде зроблено…

…Куля влучила Вальченкові в ногу, коли він уже добігав до паркана, що відділяв кладовище від житлового району. Вальченко полетів сторчака об землю, і, вже лежачи на землі, він вперше за весь цей час пожалів, що розсварився сьогодні з тим клятим поетом. Верталися б додому двоє і, може, все склалося б по-іншому. Боже, чому ж вони сварилися?! Потім Вальченко втратив свідомість. Чи, може, це йому здалося. Тому що в голові продовжували кружляти рядки віршів, які вже ніхто не почує. І це були хороші вірші.

…Коли він відкрив очі, то побачив: над ним стояли. Стояли сиві й молоді, одягнуті в спортивні костюми і в одяг хакі. Тримали гвинтівки, ножі. Деякі з них були відомі: одні — колись, їхні обличчя він пригадував ще з старих фотографій, інших бачив на телеекранах вже зараз. А деякі були йому зовсім невідомі. Проте всіх їх об’єднував звернений до нього погляд. А в погляді цьому була ненависть. Якась закостеніла, чорна, тваринна ненависть. І сила цієї ненависті зробила з Вальченком те, що не змогло зробити з ним все його життя. Всю свою енергію, весь запал вкладав завжди на внутрішньотусовочні розбори. А от тепер, під дією цієї майже фізіологічної ненависті, у свої останні хвилі життя з Вальченка відбувалася метаморфоза — всередині нього народжувався боєць. І він почав поволі, опираючись на чийсь обеліск, підійматися. І він став на свою прострелену ногу, і спокійно глянув їм у вічі. В свій останній мент життя він збирався кинути їм в обличчя те, що мав сказати вже давно, те, для чого і був даний йому від Бога талант. Вони зрозуміли це, тому що всі, як один, старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер підняли свої рушниці. Проте світ так і не почув ні того, що хотів сказати їм Вальченко, ні звуку пострілів їхніх рушниць. Все це раптом заглушив голос диктора радіо, що раптово включилось за парканом: «…а зараз, вже вкотре вертаючись до живильних витоків нашої духовності, давайте ще раз послухаємо наші безсмертні українські народні мелодії». І оркестр вдарив гопака…