Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Козаки — офіцери московських царів

Вихідці з України були здавна традиційно бажаними кандидатами на заміщення офіцерських та генеральських посад в армії Московського царства та, пізніше, Російської імперії. Це обумовлюється, насамперед, спільною релігією — православ’ям, яке з початку XVII ст. й аж до 1917 р. було головною ідеологічною зброєю московських царів та російських імператорів. Незважаючи на те, що на службу до Москви, а згодом до Санкт-Петербурга доводилося запрошувати тисячі іноземних фахівців, насамперед військових, на них важко було покладатись у загрозливих ситуаціях. Битва під Нарвою 1700 р., під час якої з армії Петра І на бік Карла XII перебігла більшість офіцерів-іноземців, а решту їх, як іновірців та потенційних зрадників, перекололи солдати, красномовно довела, що відданих фахівців слід шукати серед «своїх» — православних. Відтоді російські імператори традиційно віддавали перевагу особам православного віросповідання. Саме в цьому — єдиній вірі, слід шукати першоджерело появи вихідців з України серед аристократії та військової еліти Московського царства і Російської імперії.

Перший випадок масової появи уродженців України в офіцерському корпусі Росії відбувся за часів гетьманування Петра Сагайдачного. Передували цьому обставини серпня-вересня 1618 р., коли українське козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним разом із польськими військами ходило на Москву і навіть намагалося її взяти приступом. Причому козаки спалили всі передмістя та пограбували кілька великих російських міст, винищивши частину їх мешканців. У ніч з 11 на 12 жовтня 1618 р., напередодні свята Святої Покрови, запорозькі козаки та поляки мусили піти на черговий приступ Москви, і, як визнає більшість літописців та істориків, місто було приреченим на поразку. Проте у вирішальний момент запорожці відмовилися штурмувати останню лінію оборонних споруд московської фортеці та повернули додому.

Існує кілька версій того, чому Сагайдачний не звоював тоді Москви. Найбільш поширене в українській історіографії пояснення твердить, що польський королевич Владислав заборгував козакам досить значну суму за участь у поході, а тому вони і відмовилися класти свої голови за польську справу. Відомий український дослідник XIX ст. М. Максимович пропагував інше тлумачення подій — «офіційно-державне» для того часу: запорожці почули дзвін православних храмів у Москві, в них прокинулися релігійні почуття, і вони відмовилися штурмувати місто. Яка з наявних версій найбільш достовірна, сьогодні важко визначити. Однак по тій історії залишилося два незаперечні факти: перший — запорожці повернули від Москви, і другий — досить значна їх частина перейшла на службу до Московського царя.

Тільки протягом вересня — грудня 1618 р. втекли з українсько-польської армії та перейшли на московську службу 138 козаків.

27 грудня 1618 р. залишився у Калузі та був прийнятий до московського війська цілий козацький полк Ждана Конші (Коншина), який нараховував 602 запорожці, траплялися й інші подібні випадки. Московський цар одразу оцінив козаків — їх було обдаровано значними, як на той час, грошима та хутром і як військову знать розподілено по найбільших містах царства^{1}.

Більшість запорожців, які 1618 р. перейшли на московську службу, згодом стали заможними можновладцями, а їхні нащадки — представниками російської аристократії. Зокрема, потомки полковника Ждана Конші — Каншини (Коншини) у XVIII ст. стали графами та відігравали досить помітну роль у політичному житті Російської імперії.

Боротьба українського народу проти польсько-католицької шляхти, що спалахнула з новою силою по смерті гетьмана П. Сагайдачного, привела на московські землі наступні хвилі переселенців, передусім повстанців і козаків. Відома історія гетьмана Якова Остряниці, який після поразки у бою з поляками під Жовнином 3.06.1638 з рештками своїх військ подався на територію Московського царства й оселився у м. Чугуєві — на той час окраїні Московії. Козаки Остряниці були зараховані на військову службу й охороняли південно-західні кордони Московського царства.

Нове, надзвичайно масштабне переселення українців на територію Московії відбулося протягом 1649–1652 рр. — під час Визвольної війни Богдана Хмельницького проти поляків. Головною причиною цього стала поразка українських військ під Берестечком у 1651 р. та укладення миру з поляками, яким передбачалося скасування Б. Хмельницьким усіх правобережних полків. Значна частина козацького населення Правобережжя пішла шляхом, уторованим повстанцями Якова Остряниці, й теж осіла на південно-західному прикордонні Московії, що відтоді почало називатися Слобожанщиною. Тут було засновано п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький, які аж до часу їх скасування в 1765 р. несли військову охоронну службу.

1667 р., після підписання Андрусівського миру між Московією та Польщею, вся Лівобережна Україна остаточно перейшла до складу Московського царства. Внутрішній устрій Лівобережжя лишився майже не зміненим. Збереглися й адміністративно-територіальний поділ на 10 козацьких полків — Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський та Лубенський, — і внутрішня військова організація цих частин. У розпорядженні гетьмана залишилися наймані полки — Охочекомонні (або Компанійські) та Охочепіхотні (або Сердюцькі) — його особиста гвардія (кількість таких формувань часто змінювалася; за часів Мазепи існувало 5 Охочекомонних та 5 Охочепіхотних полків).

На противагу Малоросії, що ввійшла до складу Московії, на Правобережній Україні для козацького устрою настали скрутні часи. 1699 р. там було цілком знищено козацькі полки, повстанці та козаки тікали на Запорозьку Січ, яка саме в той час остаточно оформилася не тільки як військове братство, але й, фактично, як незалежна держава з власним адміністративним поділом на сім паланок.

Після підписання Андрусівського миру масових переходів українського козацтва безпосередньо на службу до московського війська не відомо. У цьому не було потреби: кожний селянин чи повстанець, який утік, скажімо, з Правобережжя, мав досить великий вибір щодо подальшого місця проживання. Він міг піти до Московського царства і там залишитися на Слобожанщині, яка користувалася широкими автономними правами; міг замешкати у Малоросії — в будь-якому з полків; нарешті, найбільші сміливці прямували просто на Запорозьку Січ.

Гетьман П. Сагайдачний

Від Петра І до Катерини II

Служба у Московії знову стала актуальною після приходу до влади Петра І. Визначні реформи, створення Російської імперії є незаперечними заслугами цього політика. Одним із наріжних каменів діяльності першого російського імператора було остаточне вкорінення у країні православ’я як панівної ідеології. Проте, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових фахівців, Петро І користувався послугами німців, датчан, швейцарців, голландців, французів і представників інших народів. Показовою щодо цього є вже згадувана катастрофічна поразка імператорської армії під Нарвою у 1700 р., після якої Петро І увів у кадрову політику Російської імперії принцип, який потім, з невеликими перервами (у XVIII ст.), стійко панував до кінця її існування: іновірцям не довіряти, православним вірити майже беззастережно. Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.

Варто також нагадати, що під час Полтавської битви 1709 р. на боці Карла XII були лише запорожці, менша частина лівобережних (малоросійських) козаків та лише половина Охочекомонних та Охочепіхотних полків. Решта лівобережців та охочекомонників на чолі з Іваном Скоропадським, а також слобідські козаки стояли осторонь.

Від самого початку створення зародку нової російської армії у 1683 р. Петру І довелося часто вдаватися до послуг іноземних офіцерів. Після Нарви Петро І став на шлях створення власних офіцерських православних кадрів. У пізніших родинних хроніках малоросійських шляхтичів можна натрапити на багато згадок про перебування предків тих чи інших українських аристократів в армії Петра І. Найбільш рання, яку вдалося знайти, — запис про службу в офіцерських чинах сотника Бакланської сотні Стародубського полку Павла Гудовича, який загинув під Нарвою у 1700 р.^{2}

Генерал-поручик Андрій Степанович Мілорадович (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, Т. 3)

Зміни в етнічному складі серед офіцерства часів Петра І також можна простежити (досить умовно) за кількома російськими полковими хроніками, написаними у другій половині XIX ст. (більшість документів, уміщених там, не дійшли до нашого часу). Найцікавішою щодо цього є «История Преображенского полка» штабс-капітана Азанчевського 1-го, видана у Москві 1859 р. Як відомо, Преображенський полк був гвардією Петра І і вважався (на рівні з Семенівським) однією з найкращих частин. В історії його вміщено іменні списки офіцерів з 1696 до 1712 р. Віросповідання та походження офіцерів у цих списках не зазначено, проте за прізвищами можна зробити певний висновок про національний склад. За станом на 1696 р. серед багатьох іноземних та російських аристократичних прізвищ ми знаходимо кількох поляків (приміром, Казимир Вербицький, Степан Люблінський тощо) і певну кількість наших земляків. Так, серед інших фігурують брати Михайло та Василь Івановські, Опанас Хмелевський, Семен Крючковський, Іван Вербаловський. У переліку 1704 р. вписано лише одного вихідця з України — квартирмейстера Григорія Садовського, але вже в списку 1706 р. — капітана Панкратія Глібовського та прапорщика Тимофія Білого, а 1710 р. — окрім двох попередніх, також капітана Григорія Колтовського та прапорщика Івана Шеремета^{3}.

Поки що неможливо назвати точну кількість офіцерів-українців в армії Петра І. Вищенаведені дані свідчать лише, що наші земляки служили офіцерами у молодій російській армії з перших днів її існування, причому не будь-де, а в імператорській гвардії (в Преображенському полку) — серед представників найдавніших родів російської аристократії.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII за вказівкою Петра І було обрано нового гетьмана Лівобережної України — стародубського полковника Івана Скоропадського. По його смерті 22 квітня 1722 р. на Гетьманщині правив наказний гетьман Павло Полуботок, якого 1723 р. було ув’язнено у Петропавлівській тюрмі. Відтоді Гетьманщиною певний час керувала так звана Малоросійська колегія, що складалася з трьох українців та трьох росіян. З 1727 до 1734 р. гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол, а після його смерті знову владарювала Малоросійська колегія.

Петро І та його нащадки значно обмежили владу гетьмана, проте вони практично не змінили внутрішнього устрою Гетьманщини та її військову організацію. У розпорядженні Івана Скоропадського залишились 3 Охочекомонних (Компанійських) та 1 Охочепіхотний (Сердюцький, розформований у 1726 р.) полки, які вербувалися за наймом (2 Охочекомонних та 4 Сердюцьких полки перейшли на бік І. Мазепи), а також 10 Малоросійських козацьких полків, що збиралися лише у разі початку бойових дій. Військова підготовка цих найманих частин була недостатньою, чисельність — невеликою, жалування — низьким, та й потреби в утриманні їх не виявилося.

Генерал-фельдмаршал граф Кирило Григорович Розумовський (портрет з видання: Бантыш-Каменский Д. М. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, СПб, 1840/репринт — Москва, 1991, ч. 1/2)

За станом на 1736 р. у малоросійському козацькому реєстрі рахувався 55 241 козак, з яких 38 701 мав служити у кінному ладі, решта — у пішому. Проте російська влада була ними невдоволена: бажання героїчно захищати російські інтереси на українських землях вони не виказували. З цього приводу російський військовий історик генерал-майор Баіов зазначав:

Григорій Галаган, полковник Компанійських полків під час походу до Пруссії у 1759–1760 роках (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

У 1736–1738 рр. малоросійські козаки брали активну участь у Російсько-турецькій війні та, зокрема, в походах російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом графом Мініхом на Крим. На той час усі малоросійські козацькі полки були об’єднані під керівництвом гадяцького полковника Семена Яковича Галецького. Однак самовпевненість С. Я. Галецького, його бажання самостійно здобути перемогу над татарами призвела до важкої поразки у бою під Чорною Долиною^{5}.

Після цього російське командування вирішило спрямовувати малоросійських козаків на тилове забезпечення російської армії, охорону її військових комунікацій.

24 квітня 1750 р. гетьманом було призначено 22-літнього козака Кирила Григоровича Розумовського (1728–1803), а Малоросійську колегію скасовано. Раптовий злет цього юнака стався завдяки його старшому братові — Олексію Григоровичу Розумовському (1709–1771), який здійснив карколомну кар’єру при російському дворі. На початку свого дорослого життя Олексій Розумовський був звичайним співаком у церковному хорі. Але, маючи чарівний голос та яскраву зовнішність, звернув на себе увагу полковника Вишневського (малоросійського шляхтича, що був при царському дворі). Той забрав юнака до Санкт-Петербурга та ввів до царського двору, влаштувавши у придворні співаки. У юного козака закохалася царівна Єлизавета Петрівна, яка, 1742 р. зійшовши на російській престол, зробила свого коханця спочатку обер-єгермейстером, потім графом і нарешті — російським фельдмаршалом (1756), хоча О. Розумовський ніколи не служив в армії. Ходили небезпідставні чутки, що Олексій Григорович та цариця Єлизавета Петрівна були обвінчані^{6}.

Завдяки братові Кирило Розумовський уже в 1744 р. (у 16-річному віці) став графом, у 1745-му — камергером, у 1748-му — сенатором і генерал-ад’ютантом, а в 1750 р. — гетьманом та генерал-фельдмаршалом. Незважаючи на молодість, відсутність досвіду й освіти, Кирило Григорович виявився талановитим адміністратором, а крім того — був гарною та щирою людиною, про доброту якої складали легенди^{7}.

За часів гетьманування Кирила Розумовського з України було виведено більшу частину російських залог, а також знято з малоросійського козацтва обов’язок брати участь у війнах, які вела Російська імперія. Проте на Семилітню війну, що почалася 1756 р., було надіслано 1 тис. компанійців — кіннотників 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків. Окрім того, у похід до далекої Пруссії відправилися всі 5 Слобідських козацьких полків.

Низький рівень військової підготовки слобідських та компанійських козаків виявився вже у першій битві 19 серпня 1757 р. між 28-тисячним прусським корпусом фельдмаршала Левальда та 55-тисячною російською армією графа Апраксіна під селищем Грос-Єгерсдорф. Атаковані прусською кавалерією, слобідські козаки відступили. Їхній командир, хоробрий бригадир Василь Петрович Капніст, загинув у тому бою^{8}.

Генерал-фельдмаршал граф Олексій Григорович Розумовський (портрет з видання: З Української Старовини, Київ, 1991)

Невтішні висновки щодо боєздатності Слобідських полків, зроблені у Санкт-Петербурзі після Грос-Єгерсдорфа, були однією з головних причин скасування козацтва на Слобожанщині та переформування полків на гусарські.

28 червня 1762 р. російській престол зайняла імператриця Катерина II. Вона поступово зліквідувала спочатку Слобідські полки, потім — Запорозьку Січ, Компанійські та Малоросійські полки. Експеримент почався зі слобожан — як безпосередньо підлеглих російській монархії.

З березня 1765 р. було видано царський указ про переформування п’яти Слобідських козацьких полків у Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський та Острогозький гусарські. При цьому Слобідський гусарський полк, що існував раніше, розподілявся по всіх п’яти новостворюваних частинах. Приміром, в Охтирському полку переформування відбувалося так:

Як згодом виявилося, новоспеченим гусарам поталанило набагато більше, ніж тим із козаків, що перетворилися на «простих мирних орачів» — останніх, у переважній більшості, невдовзі було просто закріпачено. Що ж до гусарів, то вони були зобов’язані відслужити не 25, як в армії, а тільки 15 років. Ті ж, хто лишався у полках на 20 років, мав змогу отримати чиновницький або офіцерський чин, а з ним — дворянство. Крім того, діти гусарів, що відслужили 20 років, також ставали вільними. Слід додати, що порівняно з армією гусари отримували підвищені грошові оклади^{10}.

Лише окремі особи зі слобідської козацької старшини перейшли до новосформованих гусарських полків, як офіцери. Річ у тім, що в козацьких полках могли числитися старшинами будь-які особи, що посідали певний земельний та майновий ценз, — слобідська аристократія. Більшість цих аристократів ніколи не брала участі у бойових діях, погано знала військову справу, а тим більше — кавалерійську службу. До того ж, значна частина слобідської старшини виявилася або надто старою, або мала фізичну підготовку, невідповідну до військових вимог. Зрештою, якась кількість старшин просто відмовилась далі служити у війську — на знак протесту проти скасування Слобідського козацтва.

Поза гусарськими полками доля слобідських козаків склалася у більшості не найкращим чином. Пільги надавалися лише старшині. Так, козацькі полковники, що брали участь у бойових діях, приймалися в гусари або звільнялися у відставку підполковниками, а ті, що не брали участі, — прем’єр-майорами. Полкові обозні — прем’єр-майорами або секунд-майорами; решта полкової старшини — капітанами або поручиками, нарешті, сотенна старшина — поручиками та прапорщиками. Підпрапорні — вахмістрами, унтер-офіцерами та капралами. Цікаво, що полкова та сотенна старшина з отриманням офіцерських звань автоматично посідала дворянство Російської імперії, а підпрапорні мусили ще відслужити певний термін, щоб здобути чин прапорщика, а з ним — і дворянство. Ця справа була принциповою та вкрай гострою: лише офіцерський чин та дворянство давали абсолютну впевненість у майбутній свободі. В іншому разі «лицам дворянского происхождения предложено было представить доказательство на это достоинство и записаться в книгах дворянского депутатского собрания; кто же не пожелал, или не мог того сделать, попал в подушный оклад», або, іншими словами, став за крок до закріпачення^{11}.

Національний склад рядових гусарів у п’яти полках також значно змінився. За штатом у кожному гусарському полкові мало бути 122 унтер-офіцери, 11 сурмачів та 874 рядових. Однак зі слобідських козаків у гусари було прийнято заледве половину від потрібної кількості. Решта набиралася зі Слобідського, а також Молдавського, Чорного, Грузинського та Сербського гусарських полків, укомплектованих іноземцями^{12}. Отож, у новостворених гусарських полках на рівні зі слобожанами з’явилися молдавани, іллірійці, чорногорці, грузини та серби.

Ще за двадцять років існування гусарських полків, після того, як їх залишили останні з навербованих слобідських козаків, вони остаточно втратили українське обличчя. Одразу після 1765 р. Харківській, Охтирській, Сумський, Ізюмський та Острогозький гусарські полки почали комплектуватися з рекрутів, що направлялися до рекрутських депо з усіх куточків імперії. Російські генерали розподіляли цих рекрутів винятково за принципом нестачі людей, а не за їх національною ознакою. Тож на межі XVIII–XIX ст. колишні Слобідські полки за своїм складом уже нічим не відрізнялися від решти російської регулярної кавалерії.

Генерал від кавалери Василь Гудович (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

Починаючи з 1767 р., після проведення подушного перепису та покріпачення значної частини населення Слобідської України, мешканців цієї території брали до російської армії в солдати на загальних із росіянами підставах. А саме: кріпосних брали до армії на 25 років, однодворців (тобто — вільних людей, якими стала певна частина слобідських козаків) — на 15 років.

У XIX ст. Сумський, Харківський, Ізюмський та Охтирський полки остаточно розірвали зв’язок зі слобідськими містами, іменами яких вони називалися. Наприклад, Сумський гусарський полк останній раз був у Сумах 1806 р. Протягом 1796–1802 рр. він розташовувався в районі Тули та Смоленська, потім брав участь у Наполеонівських війнах, з 1814 р. дислокувався у м. Друї Мінської губернії, з 1831 р. — у Новогрудському повіті Мінської губернії, з 1856 р. — у м. Сувалках у Польщі, з 1865 р. — у м. Бежецьку Тверської губернії, а з 1876 р. — у Москві^{13}.

За часів Олександра III та Миколи II сумські гусари в російській армії жартома називалися «Купецьким полком», бо, на думку офіцерів з інших частин, до них вступали представники найзаможніших родин купецької Москви. Рядовий склад Сумського гусарського полку також був «загальноросійського» зразка. До 1908 р. полк комплектувався новобранцями з Харківської (яка належала до Московської військової округи), Полтавської, Пермської, Гродненської та Седлецької губерній, а пізніше — з Московської, Володимирської, Ярославської, Гродненської та Седлецької^{14}.

Подальший бойовий шлях колишніх слобідських полків у російській армії, за деякими винятками, майже не дотичний до української історії.

Навесні 1918 р., коли частини російської імперської армії остаточно припинили існування, рештки двох полків, що мали старовинні слобідсько-козацькі корені — 11-го гусарського Ізюмського та 12-го гусарського Охтирського — повернулися на українську військову службу. Як 4-й кінно-козацький Ізюмський та 14-й кінно-козацький Охтирський вони приєдналися до Армії Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського.

У листопаді 1764 р. в Україні назавжди було зліквідовано Гетьманство (якщо не брати до уваги час правління гетьмана П. П. Скоропадського у 1918 р.). Останній український гетьман Кирило Григорович Розумовський під тиском цариці Катерини II подав у відставку. Як компенсацію йому було надано чин фельдмаршала російської армії та великі землі в Малоросії — з усім їх сільським населенням.

Генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная И. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

В управління Малоросією знову вступила Малоросійська колегія, що складалася тепер з 4 великоросів та 4 малоросів із числа генеральної старшини. Генерал-губернатором Малоросії було призначено російського воєначальника генерал-аншефа Петра Олександровича Рум’янцева.

Генерал-аншеф одразу почав посилено готувався до нової війни з Туреччиною, мріючи відібрати у неї Північну Таврію, Крим, Причорноморське узбережжя та Бессарабію. Крім військових здібностей Рум’янцев виявив і великий адміністративний хист. За словами автора «Історії Русів», новий генерал-губернатор приборкав російські залоги, що стояли у козацьких містечках та грабували їх населення, впорядкував систему податків (податківці займалися не збагаченням державної скарбниці, а здирництвом), нарешті, вперше в історії здійснив Генеральний опис всієї Малоросії^{15}.

Саме Петро Рум’янцев першим виступив з ініціативою широкої реформи козацьких полків — реорганізації їх у військові одиниці. Про це він неодноразово доповідав Сенату (кабінету міністрів при російському дворі), а також особисто Катерині II. Восени 1768 р. було остаточно розірвано дипломатичні та торговельні стосунки між Росією і Туреччиною, й обидві країни узялися за підготовку до війни. Початок воєнних дій у 1768 р. спонукав генерал-аншефа пришвидшити вирішення питання з Малоросійськими козацькими полками. 17 жовтня 1768 р. він подав докладну реляцію до Сенату, а 17 листопада 1768 р. — на ім’я Катерини II, про необхідність реорганізації Малоросійського козацького війська^{16}.

Рум’янцев доповідав про серйозну нестачу в малоросійських козаків зброї та спорядження, недосконалу військову організацію, а також, найголовніше, відсутність дисципліни, випадки відмови підпорядковуватись командирам і схильність до бунтів. Певно, за таких умов Малоросійські козацькі полки не становили серйозної воєнної сили.

Клопотання про реформування Малоросійського козацтва було відхилено. Проте, відповідно до указу Катерини II, генерал-фельдмаршал П. О. Рум’янцев отримав зобов’язання підготувати до нової Російсько-турецької війни 12 тис. малоросійських козаків з відповідною кількістю старшин. Генерал-фельдмаршал мусив підкоритися, але знову зауважив імператриці, що не вважає малоросійських козаків підготовленими до війни, а їх старшин (за кількома винятками) — здатними до несення військової служби^{17}.

Уже в грудні 1768 р. стало зрозумілим, що 12 тис. малоросійських козаків зібрати не вдасться, тож П. О. Рум’янцев наказав малоросійській старшині зібрати хоча б 6 тис. або «сколько найдетца». За станом на грудень 1769 р. у російській армії мало бути 9 тис. козаків, але їх реальна кількість у документах не зафіксована^{18}.

Малоросійські козацькі полки, через брак відповідної підготовки, не брали безпосередньої участі у бойових діях під час Російсько-турецької війни 1768–1774 рр., але охороняли тили російської армії, прикордонні території та шляхи сполучення. Приміром, козаки Лубенського полку розташовувалися на охороні м. Бендер, лінії від Бендер до Ясс і далі до р. Прут; Переяславський полк перебував у розпорядженні штабу П. О. Рум’янцева; ще 1500 козаків охороняли поштовий шлях між Дніпром і Дністром^{19}.

Окремі представники малоросійської шляхти брали участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. у складі російських частин. Серед них, зокрема, слід особливо відзначити майбутнього фельдмаршала Російської імперії Івана Васильовича Гудовича (1741–1821) та генерал-поручика Андрія Степановича Милорадовича (1726–1796)^{20}.

Унаслідок війни з Туреччиною 1768–1774 рр. Російська імперія приєднала до своєї території Таврію та землі між Дніпром і Південним Бугом. Окрім того, було ліквідоване Кримське ханство, завойований Крим та бухти на березі Чорного моря. Військову варту в Криму та Північній Таврїї аж до 1783 р. — часу остаточного скасування полкового поділу Малоросії, несли малоросійські козаки^{21}.

Ліквідація Запорозької Січі. Чорноморське козацтво

У Російсько-турецькій війні 1768–1774 років узяли участь і запорозькі козаки. Але так само, як і Малоросійські козацькі полки, вони використовувалися російським командуванням переважно для виконання допоміжних функцій: охорони тилу, військових комунікацій, транспортного обслуговування тощо. Лише під час штурму фортеці Очаків та воєнних дій на Дунаї запорозькі козаки безпосередньо вступали у бій^{22}.

1775 р., по закінченні бойових дій, Запорозьку Січ було скасовано. Російські війська на чолі з генералом Текелієм оточили Січ та висунули вимогу про її роззброєння. Ані запорожці, ані росіяни воювати не хотіли. Переважна більшість запорозьких козаків протягом кількох тижнів таємно виходила з Січі й тікала на турецьку територію. Решта невдовзі склала зброю та згодом під керівництвом генералів була переформована в три пікінерські полки російської армії. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський (1690–1803) був заарештований і засланий на Соловецькі острови, де й помер. Надгробок і каземат, у якому перебував Калнишевський протягом 25 років, збереглися донині.

Запорожці, що перейшли на турецьку територію, заснували так звану Задунайську Січ, однак уже на початку Російсько-турецької війни 1787–1791 рр. вони почали масово повертатися у розпорядження російського військового командування. Так, 24 серпня 1787 р. генерал О. В. Суворов доповідав своєму начальству:

Перший кошовий отаман Чорноморського козацтва Сидір Білий (портрет з видання: Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

Усі запорожці, що залишили турецькі території, за кілька тижнів були зараховані на російську військову службу. Їхні отамани Сидір Білий, Антін Головатий та Захарій Чепіга дістали офіцерські звання. У розпорядженні генерала О. В. Суворова запорозькі козаки брали активну участь у битві на Кінбурні, штурмі фортеці Очаків і взятті острова Березань. Під час морського бою між Кінбурном і Очаковим дістав смертельне поранення перший кошовий отаман Сидір Білий^{24}.

Невдовзі старшини запорожців подали на ім’я Катерини II прохання про відродження запорозького козацтва. 14 січня 1788 р. цариця оголосила про своє благовоління козакам:

20 квітня 1788 р. запорозьке козацтво дістало нову назву: «Війська вірних козаків Чорноморських», або — Чорноморського козацтва. 13 травня того ж року чорноморцям повернуто всі військові прапори та клейноди запорозького козацтва, чим підтверджено безперервний історичний зв’язок українського козацтва. 30 червня 1792 р. чорноморцям було жалувано у вічне володіння всі землі між р. Кубанню та Азовським морем. За кілька місяців чорноморські козаки у повному складі переселилися на Таманський півострів.

Чорноморське козацтво на початку свого існування було не дуже численним (вважається, що перші переселенці нараховували не більше 25 тис. осіб), а головне — не вистачало жінок, тож за деякий час Чорноморському козацтву загрожувало зникнення. Щоб запобігти цьому, царський уряд провів в Україні кілька «мобілізацій» малоросійських козаків та жіноцтва. Зокрема, 22 серпня 1799 р. на Кубань було наказано відправляти «всіх бродяг» з Малоросії, польських земель (тобто Правобережної України) та колишніх запорожців. Згідно з наказом від 17 березня 1808 р. переселено близько 15 тис. малоросійських козаків із дружинами та дітьми, а 19 квітня 1820 р. — ще 25 тис.

Отже, Чорноморське козацтво формувалося з яскраво національною українською ознакою, яку не втрачало аж до радянської політики Розкозачення, що тривала у 1928–1930 рр., та насильницького перепису всіх колишніх чорноморських козаків на «росіян».

Від часу виникнення, 1787 р., Чорноморське козацтво брало участь у більшості воєн, що їх вела Російська імперія. З 1802 р. Чорноморське козацьке військо поділялося на 10 кінних та 10 піших (по 5 сотень) полків.

18 травня 1811 р. було створено Гвардійську Чорноморську сотню для служби у Санкт-Петербурзі при царському дворі. Вона увійшла до Лейб-гвардії Козацького полку, що комплектувався з донських козаків, і відзначилася у битві при Бородіні, а згодом опинилася у складі Конвою Його Імператорської Величності. Аж до 1917 р. нащадки чорноморців — кубанські козаки, формували 1-шу та 2-гу сотні Конвою царів Миколи І, Олександра II, Олександра III та Миколи II (ще дві сотні — 3-тя та 4-та — формувалися з терських козаків, які також мали українські корені)^{26}.

Генерал-майор Чорноморського козацтва Захарій Олексійович Чепіга (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)

19 листопада 1860 р. Чорноморське козацьке військо було з’єднане з Кавказьким (Лінійним) козацьким військом, яке мешкало на Північному Кавказі та мало російський склад: виникло з переселених хоперських і донських козаків та відставних солдатів. Відтоді об’єднане військо називалося Кубанським, хоч у нього й зберігався поділ на чорноморців (українців) та кавказців, або лінійців (росіян).

Бригадир Чорноморського козацтва Антін Андрійович Головатий (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)

За станом на 1894 р. Кубанське козацьке військо складалося з 724.394 осіб — чоловіків та жінок. За адміністративно-територіальним поділом воно мало 7 відділів: Єкатеринодарський, Єйський, Таманський — де мешкали чорноморські козаки; Майкопський, Лабінський, Баталпашинський — у яких проживали лінійці; Кавказький — змішаний. Із козаків Єкатеринодарського відділу (штаб у Єкатеринодарі) комплектувалися 1-й, 2-й, 3-й Єкатеринодарські козацькі полки, 1-й, 7-й, 13-й пластунські батальйони, Єкатеринодарська запасна сотня, 1-ша піша запасна сотня, 2-га козацька батарея. Козаки Єйського відділу (штаб у станиці Уманська) формували: 1-й, 2-й, 3-й Запорозькі та 1-й, 2-й, 3-й Уманські козацькі полки, 5-й, 11-й та 17-й пластунські батальйони, Запорозьку та Уманську запасні кінні сотні, 4-ту козацьку батарею, 5-ту запасну пішу сотню. Таманський відділ (штаб — станиця Слов’янська) виставляв 1-й, 2-й, 3-й Таманські та 1-й, 2-й, 3-й Полтавські козацькі полки, 3-й, 9-й та 15-й пластунські батальйони, Таманську та Полтавську запасні козацькі сотні, 3-тю запасну пішу сотню, 1-шу та 5-ту батареї. Кавказький відділ укомплектовував три Кавказькі козацькі полки, де служили лінійці, та три Чорноморські — переважно з українським контингентом^{27}.

Під час громадянської війни 1917–1920 рр. Кубанське козацьке військо у повному складі влилося до Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, а згодом — до Російської армії барона П. М. Врангеля. В Армії Української Народної Республіки з числа чорноморців служили лише окремі старшини. 1918 р., за гетьманування П. П. Скоропадського, між Українською Державою та Кубанською радою було встановлено дипломатичні стосунки. Для збройної допомоги Кубані з ініціативи Національного союзу гетьман навіть дозволив сформувати Т. зв. Чорноморський кіш у складі 3-х піших куренів, який, щоправда, у Протигетьманському повстанні одним із перших перейшов на бік Директорії. Пізніший зв’язок УНР і Кубанського козацтва був епізодичним.

Військова реформа 1783–1785 рр. на українських територіях

Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. цілком підтвердила висновки фельдмаршала Рум’янцева щодо небоєздатності Малоросійських козацьких полків. Старшинство та козацтво у своїй масі не знало елементарних правил ведення бою, не мало військового досвіду та фізичної підготовки. Лише поодинокі старшини, які пройшли офіцерську школу, могли вважатися здібними козацькими командирами. Під час війни малоросійських козаків залучали тільки до охорони тилів, обозів, переправ, поштових шляхів тощо. У полкових реєстрах налічувалося від 2 до 4 тис. козаків, але коли йшлося про участь у війні — ледь набиралося кілька сотень^{28}.

З другого боку, населення Малоросії не давало російській армії рекрутських наборів навіть тепер, коли Російська імперія провадила війни зі споконвічними українськими ворогами — турками. Ці обставини дали початок проведення ґрунтовної військової реформи 1783–1785 рр. на території України.

Брак військової підготовки у малоросійських козаків був лише однією з проблем Малоросії. Країна потребувала адміністративної реформи, адже її полковий устрій був запроваджений ще у 1648 р., і з того часу відбулося багато соціальних змін. Одні полки нараховували у своїх реєстрах по 4–5 тис. козаків, інші — трохи більше 1 тис. Земельний поділ між полками був також нерівномірний.

Нагального втручання вимагав й соціальний лад. Ще за часів Богдана Хмельницького на території Малоросії виникло та утвердилось три стани: старшинський, козацький і, найбільш численний, селянсько-кріпацький. Усі селяни, що не потрапили до реєстрів під час Козацьких війн, рано чи пізно закріпачувались козацькою старшиною. Найбільш послідовно цю політику проводив гетьман Іван Мазепа, за часів якого, фактично, й відбулося остаточне закріпачення вільного селянства. Як видно з капітальної праці В. Л. Модзалевського «Малороссийский Родословник», кріпаків мали не тільки старшини, а й певна частина козаків. Різниця між ними полягала лише в тому, що старшина отримувала у своє володіння землі та людей від гетьмана, а козаки — від своєї старшини. Ніякого впливу на цих кріпаків Російська імперія не мала — навіть у рекрути їх не забирали. Після переходу гетьмана Мазепи та частини старшин на бік Карла XII їхні землі та кріпаків було відібрано на користь російського царя. Згодом частину з них розподілили між козацькою старшиною, яка залишилася на боці Петра І, а решту роздали російським дворянам. На території Малоросії з’явилися перші кріпосники-неукраїнці, які досить швидко виявили, що в українських офіційних документах кількість кріпаків, як правило, значно применшується. Причому їх використання не регулювалося жодними державними актами.

Отже, царський уряд конче вимагав проведення в Малоросії адміністративної, соціальної та військової реформи. Проте на відміну від Слобожанщини, яка здавна належала Московському царству, Малоросія увійшла до складу Московії, пізніше — Російської імперії, на добровільних засадах — зі згоди більшості старшини та козацтва, з якими тепер слід було рахуватися. Проблему з козацькою старшиною розв’язано досить легко: вона автоматично отримувала дворянство Російської імперії з усіма правами. Однак із легалізацією малоросійського козацького стану виникала проблема. Адже козаки — це насамперед воїни, хоча малоросійське козацтво на той час уже розучилося воювати. Єдиним шляхом вирішення ситуації стало перетворення козацького стану на однодворців — вільних людей, які не мали власних кріпаків, але й не підлягали закріпаченню (згодом цю верству почали називати міщанською). З огляду на те, що перейменовувати козаків на однодворців було небезпечно (це ображало їхнє почуття гордості), малоросійський козацький стан дістав права однодворців, але на території своїх губерній і надалі іменувався малоросійським козацтвом. (Цікаво, що колишні однодворці Полтавської та Чернігівської губерній називали себе малоросійськими козаками аж до початку 30-х років XX ст. — часів розкуркулення та Голодомору.)

Розв’язання цих проблем тривало близько чотирьох років, хоч адміністративна реформа була проведена за лічені місяці. Так, уже в 1781 р. було скасовано адміністративно-територіальний поділ, а старі полки об’єднано у кілька намісництв. 1796 р. намісництва розділилися на повіти, які увійшли до складу Малоросійської губернії. У 1802 р. зникла Малоросійська губернія, а замість неї постали Полтавська та Чернігівська.

Скасування військово-полкового устрою в Малоросії викликало певні труднощі, адже переписувати козаків до намісництв було недоцільним. Тим паче, щоб отримати права однодворців, козаки мали відслужити в російській армії 15 років. Переведення козацьких родин до стану однодворців відбувалося за умови, коли хоча б один її представник — батько чи хтось із синів — ішов на військову службу. Права надавалися всій родині.

Царським указом від 28 червня 1783 р. з козаків 10 Малоросійських полків створювалося 10 легкокінних полків, у складі б ескадронів кожний (по 138 вершників в ескадроні). До них вливалися й рештки 3 Охочекомонних полків — колишньої гетьманської гвардії. 6 лютого 1784 р. легкокінні полки було перейменовано на карабінерні. Козаки у їх лавах мусили відбути на військовій службі 15 років, а залишаючись ще на 5 років, нагороджувалися додатковим чином. Останнє виявилося надзвичайно привабливим для козацтва. Дослужитися протягом 20 років до чину вахмістра (найвищий підофіцерський чин) для письменної та вправної людини не становило проблеми. Проте у відставку ці військові виходили вже з першим офіцерським ЧИНОМ — прапорщика, а разом з цим отримували і спадкове дворянство^{29}.

Слід зауважити, що жодний з українських істориків не досліджував питання реорганізації Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні. Звертаючись до цієї теми, автори часом припускаються багатьох помилок, зокрема стверджують (без посилань на факти чи джерела), що 15-літня солдатчина була важким тягарем для малоросійського козацтва.

Дослідник початку минулого століття О. Г. Мартинов ретельно ознайомився з державними актами та документами полкових канцелярій того часу, і в історії 12-го драгунського Стародубівського полку (колишнього Стародубського козацького), змальовує зовсім іншу картину умов служби козаків. По-перше, автор доводить, що реорганізація полків тривала аж до середини 1785 р., причому весь цей час козаки залишалися по домівках. Зібравшись нарешті у полки, вони поводилися зовсім не як безправні солдати:

По-друге, у сформованих легкокінних полках широко розцвіла корупція: за негласною домовленістю полковники та ескадронні командири привласнювали всі кошти, які виділялися для утримання та харчування підлеглих. За це солдатам дозволялося всіляко знущатися з тих селян, у будинках яких вони розміщувались: примушувати їх годувати себе, прибирати, прати тощо. Між офіцерами (частина яких була колишньою козацькою старшиною) та козаками встановилося настільки тісне порозуміння, що, за висловом Мартинова «рука руку мила»^{31}.

Офіцерський склад карабінерних полків був наполовину українським, наполовину російським, хоча під час формування полків планувався, як український. Річ у тім, що старшина украй неохоче вступала до карабінерів, адже й без того автоматично отримувала дворянство, та й у її середовищі виявилося мало людей, фізично готових до військової служби. Саме тому карабінерні полки довелося поповнювати офіцерами зі сторони, здебільшого росіянами (серед офіцерів-українців, які у час скасування полкового устрою служили у російській армії, так само знайшлося небагато охочих вступити до карабінерів). У зв’язку з катастрофічною нестачею офіцерського складу царський уряд дозволив приймати офіцерами навіть малоросійських урядовців (канцеляристів, суддів тощо), але це не допомогло справі.

Принцип переформування Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні досі залишається недослідженим. Козацькі полки перед реформою мали такі назви: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський, Лубенський та Гадяцький. Згідно з указом від 28 червня 1783 р. було сформовано 10 легкокінних полків з назвами: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, а також — Глухівський, Сіверський, Софійський та… Тверський.

Таким чином, питання, в які саме легко-кінні полки потрапили козаки тієї чи іншої малоросійської частини, залишається відкритим. Якщо проаналізувати біографії старшин того часу, вміщені у «Малороссийском Родословнике» В. Л. Модзалевського, можна зробити деякі приблизні висновки, а саме:

а) рештки 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків було влито, відповідно, у Київський, Сіверський та Чернігівський легкокінні полки;

б) Тверський легкокінний полк, судячи з окремих життєписів, формувався з частини козаків Київського полку, а Сіверський — Чернігівського;

в) до однойменних легкокінних частин, найімовірніше, перейшли козаки Ніжинського, Стародубського та Переяславського полків;

г) козаки Лубенського полку служили у Лубенському та Глухівському легкокінних полках, тож можна припустити, що цей полк розділився на дві частини.

За час служби у 10 названих карабінерних полках малоросійське козацтво відзначилося подвигами у трьох війнах: Російсько-турецькій 1787–1791 рр. та двох Польських — 1792 та 1794 р., коли Правобережна Україна перейшла під владу Російської імперії^{32}.

Невдовзі карабінерні полки один за одним зазнали розформування: козаки гинули, діставали поранення або йшли у відставку по закінченні терміну військової служби. Уже 1789 р. було розпущено Лубенський карабінерний полк, 1796 р. — Переяславський і Тверський, 1800 р. — Софійський та Ніжинський^{33}.

У складі російської армії залишилося п’ять полків: Київський, Сіверський, Чернігівський, Стародубський (згодом перейменований на Стародубівський) та Глухівський, які з 1798 р. комплектувалися рекрутами — як росіянами, так і українцями — без уваги до їх походження та соціального стану. На 1800 р. ці частини повністю втратили своє українське обличчя і за своїм національним складом нічим не відрізнялися від інших полків російської кавалерії. 1833 р. Сіверський та Чернігівський полки також було розформовано.

До 1917 р. у російській армії збереглося лише три полки, що своєю історією сягали часів Богдана Хмельницького: 9-й гусарський Київський (дислокувався у Василькові під Києвом), 6-й драгунський Глухівський (м. Остроленка, Польща) та 12-й драгунський Стародубівський (м. Волочиськ Подільської губернії). Київські гусари та стародубівські драгуни до 1917 р. переважно поповнювалися українським контингентом. Кадри їх навесні 1918 р. перейшли до складу Армії Української Народної Республіки та продовжили службу батьківщині як 3-й кінно-козацький Київський та 13-й кінно-козацький Стародубський. Глухівський драгунський полк комплектувався переважно росіянами й у січні 1918 р. був розформований на Волині.

З 1786 р. уродженців Малоросії — козаків (однодворців) та селян-кріпаків брали до російської армії на загальних підставах і направляли до тих полків, які найбільше потребували поповнення: більшість — до регулярної кавалерії, решту — до піхоти. Як правило, до армії забирали 1 рекрута з 200 осіб чоловічої статі. Однодворці (козаки) зобов’язувалися відслужити 15 років, інші — 25. Російські історики О. Леонов та І. Ульянов у своєму дослідженні з історії російської піхоти зауважують такий факт щодо малоросійських рекрутів:

Одночасно з військовою реформою на території Малоросії було проведено реорганізацію національної кінноти в Катеринославській та Новоросійській губерніях. Нові полки отримали назву Катеринославської кінноти (на відміну від полків, сформованих із малоросійських козаків, які протягом 1783–1784 р. звалися Малоросійською кіннотою).

У Катеринославській кінноті український елемент становив меншу частину, оскільки вона складалася як із запорожців та їхніх нащадків, так і з представників народів, що осіли на Півдні України у 30-50-ті роки XVIII ст.: сербів, молдаван, валахів, грузинів, болгар, греків, арнаутів, македонців, угорців та ін. Тим же царським указом від 28 червня 1783 р., який передбачав створення 10 легкокінних полків Малоросійської кінноти, було наказано сформувати 8 полків Катеринославської кінноти. А саме:

— Єлисаветградський легкокінний полк — з Єлисаветградського та Херсонського пікінерських полків (перший сформований у 1764 р, другий — у 1776 р, обидва — із запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);

— Олександрійський легкокінний полк — з Далматського та Македонського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Костянтиноградський легкокінний полк — з Волоського та Іллірійського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Маріупольський легкокінний полк — з Луганського та Полтавського пікінерських (перший сформований у 1748 р. під назвою Бахмутського козацького полку з бахмутських, торських та мояцьких козаків; другий — у 1776 р. із запорозьких козаків, які після ліквідації Запорозької Січі вступили до російської армії);

— Ольвіопольський легкокінний полк — з Болгарського та Сербського поселених гусарських полків (створені 1776 р.);

— Павлоградський легкокінний полк — з Катеринославського та Дніпровського пікінерських полків (сформовані у 1764 р. на Катеринославщині з запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);

— Херсонський легкокінний полк — з Угорського та Молдавського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Полтавський легкокінний полк — з частини Полтавського козацького полку Малоросійського війська, чия територія була поділена між Малоросією та Катеринославською губернією?^{35}.

Із числа полків Катеринославської кінноти Костянтиноградський було розформовано у 1790 р., Полтавський та Херсонський — у 1796 р., Ольвіопольський — у 1833 р. Інші полки під назвою 2-го лейб-гусарського Павлоградського, 3-го гусарського Єлисаветградського, 4-го гусарського Маріупольського та 5-го гусарського Олександрійського існували в російській армії аж до 1917 р.

Невдовзі після військової реформи в Україні 1783–1785 рр., внаслідок поділів Речі Посполитої, до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна. Переважна більшість українського населення Правобережжя була закріпачена ще на початку XVIII ст., тож тутешні польські землевласники тепер у будь-який спосіб намагалися втримати свої землі та кріпаків у складі Російської імперії.

Відсутність на Правобережжі української еліти призвела до того, що досить тривалий час цей регіон не давав російській армії жодного офіцера-українця, проте офіцери-поляки з Правобережжя значилися в її лавах ледь не з 1793 р. Пізніше певна (щоправда, досить невелика) кількість мешканців Правобережної України відшукала старі, ще гетьманські грамоти на дарування старшинства чи включення до козацьких реєстрів, які стали підставою для отримання дворянства в Російській імперії. Слід зазначити, що адміністрація не чинила у цьому жодних перешкод.

Лише в армії Миколи І з’явилися перші офіцери-українці — вихідці з Правобережної України, але аж до 1917 р. Волинська, Подільська та Київська губернії давали російському війську армії значно менше українців в офіцерських чинах, ніж інші території України.

Масове поповнення українською молоддю офіцерського корпусу Російської імперії

Ще за часів Петра І, 16 січня 1721 р., набрав чинності імператорський указ, що дозволяв особам будь-якого походження (навіть із кріпаків), які отримали перший офіцерський чин — прапорщика, автоматично переводитись до дворянського стану разом з дружиною та дітьми. Причому отримати перше офіцерське звання не було аж надто важко: кожний солдат навіть у мирний час міг дослужитися до чину унтер-офіцера (підофіцера), а в період війни за бойові заслуги одержати звання прапорщика.

Петро І також увів обов’язкову військову повинність для всіх дворян імперії: молоді чоловіки, незалежно від їх статку, були зобов’язані служити або на цивільній, або на військовій державній службі. Цікаво, що дворяни мусили служити стільки ж, скільки й прості солдати — довічно (тобто до кінця своїх днів або до поранення чи старості). До того ж, відповідно до імператорського указу від 1714 р., дворянам заборонялося надавати перший офіцерський чин, якщо вони не почали службу в армії солдатами^{36}.

Така система змінилася 1762 р., коли царський уряд видав указ про вольності дворянства, дозволивши йому не відбувати державну, зокрема військову, службу. Проте, як зазначає історик російського офіцерства С. Волков

Світлійший князь Олександр Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)

Інакше кажучи, шлях до державних посад лежав або через службу в армії, або через багатство. Проте великим статком та маєтностями володіла дуже обмежена кількість дворян, і під час виборів на ту чи іншу посаду їх завжди міг обійти небагатий, але відзначений низкою нагород офіцер.

Генерал-поручик Ілля Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)

Однак отримати перший офіцерський чин було справою нелегкою. Аж до часів Олександра II існувало два шляхи до офіцерства. Перший — вступити в армію рядовим, дослужитися до звання унтер-офіцера, а потім, залежно від відмінностей по службі, — й офіцера. (Після смерті Петра І дворянську молодь зараховували до армії одразу унтер-офіцерами). Причому будь-який дворянин зобов’язувався бути унтер-офіцером не менше 3 років. Звичайні солдати-кріпаки, забрані в армію як рекрути, якщо не могли відзначитися у війнах, мусили ходити в солдатах не менше 4 років, в унтер-офіцерах — 12 років і лише тоді мали право претендувати на перший офіцерський чин. Історії відомо багато випадків, коли звичайні солдати й унтер-офіцери вислужувалися до офіцерів й автоматично переходили у дворянство. Однією з головних вимог до кандидатів на офіцерський чин із числа звичайних вояків було вміння писати та рахувати, досконале знання статутів і навички у їх застосуванні^{38}.

Другий шлях, набагато складніший — лежав через спеціальні військово-навчальні заклади — кадетські корпуси (а з часів Олександра II — військові училища), які готували професійних військових, особливо артилеристів та інженерів.

Більшість генералів російської армії XVIII — першої пол. XIX ст. були випускниками саме кадетських корпусів. У Російській імперії в цей час існували такі корпуси: з 1732 р. Сухопутний Шляхетський кадетський корпус, з 1752 р. — Морський, з 1762 р. — Артилерійський та Інженерний Шляхетський, з 1799 р. — Гродненський (колишній корпус польської армії), з 1802 р. — Пажеський, з 1808 р. — Дворянський полк^{39}. Але до цих навчальних закладів потрапляли лише всебічно освічені юнаки, і далеко не всі. Тож серед російського офіцерства XVIII — першої пол. XIX ст. порівняно невеликий відсоток закінчував кадетські корпуси, переважно інженери й артилеристи. Основна маса офіцерів піхоти і кавалерії починала свою службу в армії з унтер-офіцерських чинів.

Генерал-лейтенант Василь Григорович Костенецький (портрет з видання: Глинка В.М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

Ліквідація малоросійських козацьких полків привела до величезних змін не тільки у територіальному поділі й соціальному статусі старшини та козацтва, але відбилася й на інших засадах державного управління. Скасовувалися давні адміністративні та судові установи Гетьманщини, на їх місце приходили губернські та повітові управління, де головну роль мало відігравати дворянство. Проте, як зазначалося вище, обійняти ту чи іншу важливу посаду у новій Малоросійській губернії міг лише дворянин з числа служилих-офіцерів. Тобто тепер давні заслуги у Гетьманщині та родовитість козацької старшини не відігравали жодної ролі; лише офіцерський чин став запорукою успіху. Причому дітям козаків щодо вступу до армії на унтер-офіцерські вакансії були надані такі самі права, як і дітям козацької старшини. Як наслідок, у 80-ті роки XVIII — на початку XIX ст. у середовищі козацького стану Малоросійської губернії здійнявся ажіотаж навколо отримання офіцерських чинів.

Протягом 70—90-х років XVIII ст. до Санкт-Петербурга на навчання до кадетських корпусів прибула величезна кількість української молоді — дітей старшини та козацтва: кмітливі, вправні, фізично сильні юнаки, заповзяті православні, ініціативні та… з великим бажанням зробити кар’єру. Українці вигідно відрізнялися від дітей курляндського баронства, яких було чимало в кадетських корпусах: зніжених та розбалуваних хлопчаків, фізично менш розвинених, а крім того — лютеран. У намаганні зменшити вплив іновірців в армії російський уряд робив ставку на амбітних українських хлопців.

Інтереси українців загалом та тих, що вчилися в кадетських корпусах зокрема, при царському дворі представляли брати Безбородьки, які мали майже необмежену владу. Певно, результатам саме їх діяльності треба приписати той факт, що вже у 80-ті роки XVIII ст. у Морському, а також Артилерійському та Інженерному Шляхетському корпусах українські вихованці становили досить великий відсоток.

Батько братів Безбородьків — Андрій Якович (1711–1780) був генеральним писарем і генеральним суддею Малоросії, а з 1762 р. — головою Чернігівського шляхетства. Своїм дітям він дав не тільки гідну освіту, але й — допоміг у кар’єрі. Старший із братів Безбородьків, Олександр Андрійович (1747–1799), увійшов в історію як визначний державний діяч Російської імперії. Він закінчив Київську академію, брав участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.: був полковником Ніжинського полку, а потім очолював збірний загін з Лубенського, Миргородського та Охочекомонних полків. Брав участь у битвах при Ларзі, Кагулі та Сілістрі. З 8 грудня 1775 р. Олександр Безбородько був особистим секретарем імператриці Катерини II, і на цій посаді вже за кілька років став майже всесильним державним вельможею. Він вважався одним із найкращих російських дипломатів та політиків, за що у 1784 р. дістав титул графа, а 5 квітня 1797 р. — світлійшого князя Російської імперії. По закінченні Російсько-турецької війни 1768–1774 рр. старший Безбородько вже не брав участі у воєнних справах, але на російській військовій службі відзначився молодший брат — Ілля Андрійович Безбородько (1756–1800), який, власне, був покровителем українських кадетів у Санкт-Петербурзі.

Генерал від артилерії Петро Михайлович Капцевич (портрет з видання: Бородино 1812, Москва, 1987)

Кадетські корпуси виховали для російської армії багатьох видатних воєначальників та флотоводців — українців. Насамперед слід згадати «Російського геркулеса» (як називав його імператор Олександр І) генерал-лейтенанта Василя Григоровича Костенецького (1769–1831) та генерала від артилерії Петра Михайловича Капцевича (1772–1840) — видатних та уславлених воєначальників російської армії.

Українські хлопці-кадети — майбутні генерали та офіцери російської армії, уже через 15–20 років відіграли видатну роль, коли російська армія зійшлася у двобою з армією Наполеона.

Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах

Провідний знавець офіцерського корпусу часів Олександра І, російський історик Дмитро Целорунго стверджує, що під час війни 1812 р. 29 % офіцерів були уродженцями українських губерній (ще 50 % відсотків — росіяни, 8 % — білоруси, 4 % — поляки, 2,5 % — литовці, 2,5 % — німці, 2 % — фіни, грузини, вірмени, молдавани, татари, 2 % — інші національності). Цей висновок він зробив, опрацювавши 1315 формулярних списків офіцерів, що брали участь у війні 1812 р.^{40} Щоправда, Д. Целорунго не вказує, до якого роду військ належали ці офіцери, але можна припустити, що це були тільки піхотинці та кавалеристи. З інших наукових робіт автора (зокрема, нещодавно виданої монографії) стає зрозумілим, що він працював лише з матеріалами Російського державного військово-історичного архіву, де зберігаються майже винятково справи піхотних і кавалерійських офіцерів армії Олександра І. Тож цифра у 29 % відсотків українців може стосуватися тільки цих двох родів військ.

Щодо артилеристів та інженерів, то відсоток уродженців України там менший. Майже всі артилеристи закінчили кадетські корпуси, а формулярні списки цієї категорії офіцерства часів Олександра І зберігаються в Артилерійському музеї в Санкт-Петербурзі. Цей масив документів обробив інший відомий російський історик — В. М. Крилов. У його книзі вміщено виписки з формулярів 295 артилерійських офіцерів — учасників Бородінської битви 1812 р., майже всі вони — випускники кадетських корпусів. Ніякої спеціальної вибірки серед формулярних списків автор не робив — опублікував усі, що збереглися в наявності в Артилерійському музеї. Серед інших даних у виписках зазначено й походження офіцерів. 35 із них (а це майже 12 %) — українці. Цікаво, що наші земляки у формулярах свою батьківщину називали по-різному. Більшість просто написала назву губернії, шестеро вказало місцем походження «малоросійські губернії», або — «Малоросію», а ще четверо — «українські губернії». Однак, хоча Україною, на противагу Малоросії, Слобожанщині та Новоросії, на початку XIX ст. в офіційних документах називали Правобережжя, у цьому разі троє вихідців з «українських губерній» виявилися представниками малоросійської шляхти, а четвертий (полковник Яків Захаржевський) — нащадком відомої слобожанської дворянської родини.

Генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (портрет з зібрання Артилерійського музею у Санкт-Петербурзі)

Вкажемо імена всіх виявлених істориком Криловим українських офіцерів-артилеристів — учасників Бородінської битви:

— з Малоросійських губерній — 6 (полковник М. С. Магденко, підполковники А. І. Бутович, Л. К. Пащенко, І. Г. Зенич, П. А. Дублянський, поручик П. І. Бутович);

— з Українських губерній — 4 (полковник Я. В. Захаржевський, підполковники П. П. Веселитський, Д. Ф. Кандиба, капітан М. Ф. Лішин 4-й);

Генерал-лейтенант Микола Семенович Сулима (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)

— з Полтавської губернії — 6 (полковники О. А. Богословський, О. Д. Засядько 1-й, Д. Д. Засядько 2-й, підполковники А. В. Нестеровський, П. Ю. Биковський, підпоручик О. Г. Криштофович 2-й);

— з Чернігівської губернії — 8 (підполковник А. А. Гулевич, штабс-капітани Є. С. Луценко, Ф. Я. Світ, поручики Д. А. Огієвський 2-й, С. 3. Іценко, підпоручики Г. П. Мешетич, М. П. Черницький, Ф. Р. Коницький);

Генерал-лейтенант Дмитро Петрович Неверовський (портрет з видання: Глинка В.М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

— з Катеринославської губернії — 2 (підполковник П. В. Вербовський, поручик М. М. Кованько);

— зі Слобідської губернії — 1 (підпоручик І. І. Кішинський);

— без зазначення місцевості — 8 (полковник М. М. Колотинський, підполковник І. Ф. Богданович, капітан С. С. Мазаракій, поручики А. Я. Стороженко, В. І. Лісенко, Ф. Ф. Леонтович, підпоручики П. І. Верховський, О. Д. Дяченко)^{41}.

Деякі зі згаданих офіцерів згодом стали генералами, а один з них — генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (1779–1837) взагалі вважається засновником ракетних військ Росії^{42}.

Серед генералітету російської армії за станом на 1812 р. українці становили також порівняно значний відсоток. За останніми даними російських дослідників, у війні з Наполеоном 1812–1814 рр.

брало участь 550 генералів та адміралів російської армії. У 1996 р. було опубліковано докладний біографічний довідник цих воєначальників^{43}. Із зазначених 550 генералів та адміралів 33 (б %) — українського походження. (Тут варто зазначити, що автори згаданого джерела допустилися деяких суттєвих помилок, зокрема й щодо походження. Так, генерали-українці С. С. Андрієвський та П. М. Капцевич, названі у них, відповідно, тверським і білоруським дворянами). Серед генералітету 1812 р. непропорційно великою була кількість генералів-неслов’ян, тому частка воєначальників-православних у відсотковому відношенні є значно меншою, ніж православних.

Усі генерали-українці 1812–1814 рр. були героями й уславленими полководцями. Більшість із них під час війни 1812 р. командували піхотними та кавалерійськими полками, і за бойові заслуги у битвах під Бородіном, Тарутином чи Малоярославцем дістали свої генеральські еполети.

Внаслідок подій війни 1812 р. в Україні на деякий час відродилося козацтво. Ініціаторами формування козацького війська для боротьби з Великою армією Наполеона стали українські дворяни Чернігівської та Полтавської губерній, російські аристократи — поміщики Київщини та Поділля, а також звичайні козаки та селяни. Було сформовано 15 Малоросійських та 4 Українські козацькі полки, Чернігівське, Полтавське та Харківське ополчення, а також окремий ескадрон поміщика Скаржинського в Херсонській губернії. Майже всі ці формування створювалися за власний кошт дворянства: кінський склад, уніформа, продукти харчування.

Генерал-лейтенант Олександр Іванович Михайловський-Данилевський (портрет з видання: Российский Архив, Москва, 1996, т. VII)

Генерал від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

У 20-ті роки XX ст. у Варшаві сотник Армії УНР Олександр Шпилинський (Переяславський) написав узагальнюючу працю про українське козацьке військо й ополчення у 1812–1814 рр. Її було опубліковано у часопису Військового міністерства УНР в еміграції «Табор» у числах 19–26.

За даними О. Шпилинського (Переяславського), Українські кінно-козацькі полкибули сформовані згідно з указом від 7 червня 1812 р. та за ініціативою київського поміщика полковника графа де Вітте. Загалом було створено 4 полки (три — на Київщині, один — на Поділлі), у кожному з яких нараховувалося по 1 200 вояків. Полки комплектувалися з міщан та кріпосних селян. Уже наприкінці липня 1812 р. усі чотири частини закінчили формування й були зведені в Українську кінно-козацьку дивізію та влилися до складу 3-ї російської армії генерала Тормасова, що діяла на Волині. У жовтні-листопаді Українські полки брали участь у бойових діях проти 9-го австрійського корпусу Великої армії Наполеона на Волині та у Білорусі. У грудні 1812 р. Українська дивізія прибула під м. Вільно, де увійшла до складу авангарду головних російських сил. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Українські кінно-козацькі полки воювали під Калішем, Лютценом (20.04.1813), Бауценом (8–9.05.1813), легендарній Битві народів під Лейпцигом (4–6.10.1813). Восени 1814 р. Українська кінно-козацька дивізія повернулася в Україну та розташувалася в районі м. Тульчин на Поділлі. 26 жовтня 1816 р. дивізія була перейменована на Українську уланську, причому всі козаки тепер ставали звичайними солдатами — уланами (з умовою 15-річної служби). 8 жовтня 1817 р. 3-й та 4-й Українські уланські полки були об’єднані з трьома полками Бузького козацького війська у Бузьку уланську дивізію в складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Бузьких уланських полків. 1-й та 2-й Українські уланські полки було значно поповнено рекрутами та розгорнуто в нову Українську уланську дивізію у складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських уланських полків. З липня 1856 р. Українську уланську дивізію було розформовано, а її вояків розподілено до інших уланських полків російської армії^{44}.

Генерал-фельдмаршал світлійший князь Федір Іванович Паскевич (портрет роботи Т. Г. Шевченка з видання: Полевой Н. Русские полководцы, /репринт — Москва, 1997)

Малоросійські кінно-козацькі полки почали формуватися після рескрипту Олександра І від 25 червня 1812 р. 6 полків мала укомплектувати Чернігівщина, 9 — Полтавщина. У той час, за даними професора І. Павловського, на території цих двох губерній мешкало 454 983 малоросійські козаки — осіб чоловічої статі. Формування полків провадили місцеві дворяни — відставні офіцери російської армії, що служили урядовцями або займалися приватним господарством. Зокрема, відомо, що 5-й Малоросійський козацький полк на Полтавщині набрав видатний український письменник капітан Іван Котляревський. Загалом у 15-ти Малоросійських полках нараховувалося близько 18 000 козаків. Однак набрати офіцерський склад полків виявилося украй складним. Переважна більшість офіцерів-українців перебувала у діючій армії, тож сотнями та дивізіонами у Малоросійських козацьких полках командували відставні вахмістри та унтер-офіцери, які колись служили у легкокінних полках. Наприкінці серпня 1812 р. усі 15 козацьких полків були укомплектовані й готові до походу. У вересні-жовтні три Малоросійські козацькі полки перебували у діючій армії, один — у 3-й російській армії, решта (11 полків) склала кінну групу на чолі з генерал-лейтенантом Василем Васильовичем Гудовичем (рідним братом фельдмаршала І. В. Гудовича), яка з півночі закривала Малоросію від французьких військ, а потім вирушила убік Могилева. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Малоросійські кінно-козацькі полки не відігравали особливої ролі. Так, окремі з них брали участь в облозі фортеці Нове Замостя, але більшість охороняла тили та комунікації союзних армій у Франкфурті на Майні, Гамбурзі, Богемії, Варшавському герцогстві тощо. У вересні 1814 р. усі Малоросійські козацькі полки отримали дозвіл повернутися додому, але зберігати військово-полковий устрій до особливого розпорядження. Тільки указом Олександра І від 11 червня 1816 р. козаків цих полків було розпущено по домівках, а самі полки — розформовано.

Чернігівське ополчення почало формуватися після видання маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 р. під керівництвом місцевого маршалка дворянства Миколи Стороженка. Ополченці набиралися з українських кріпаків — по одному з кожних 15 душ; усього до ополчення було покликано 26 тис. чоловік. Окрім того, з артилерії, що зберігалася по маєтках українських дворян, набрали 40 гармат. У листопаді 1812 р. Чернігівське ополчення вирушило у похід на Волинь, а в лютому 1813 р. перейшло до Польщі, окремі полки ополчення брали участь в облозі фортеці Замостя. За наказом Олександра І від 30 вересня 1814 Чернігівське ополчення повернулося на батьківщину і розійшлося по домівках.

Генерал від інфантерії Опанас Іванович Красовський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

Після маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 почало формуватись і Полтавське ополчення на чолі з маршалом дворянства Дмитром Трощинським. Ця справа цілком покладалася на місцеве дворянство. Із власної ініціативи Полтавські дідичі почали формувати ополчення з розрахунку по 1 воякові з кожних 25 кріпаків. Згідно з цією постановою, Полтавщина виставила 17 087 вояків, у тому числі 6 500 кінних, та, крім того, назбирала у панських маєтках 24 гармати (майже всі — давніх козацьких часів, що згодом виявилися непридатними до війни). 1 листопада 1812 р. ополчення вирушило на Чернігівщину для з’єднання з чернігівцями, а звідти у грудні — на Волинь. У лютому 1813 р. воно перейшло до Польщі. Деякі полки ополчення були задіяні в облозі Замостя. Указом Олександра І від 30 вересня 1814 р. Полтавське ополчення мало повернутися на батьківщину.

Харківське ополчення також комплектувалося з кріпаків, мало у своєму складі 13211 піхотинців та 1350 кавалеристів. Козацькі полки на давній Слобожанщині не відроджувались. У 1813 р. ополчення було розпущено^{45}.

Генерал від інфантерії Петро Степанович Котляревський (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

З воєначальників-українців під час війни 1812 р. найбільше уславилися генерали від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (1771–1825), Опанас Іванович Красовський (1781–1843), генерал-лейтенанти Дмитро Петрович Неверовський (1771–1813), Микола Семенович Сулима (1777–1840) та ін.^{46}.

Саме під час війни 1812 р. заявив про себе ще один українець, майбутній генерал-фельдмаршал, генерал-ад’ютант, світлій тттий князь Варшавський і граф Ериванський Іван Федорович Паскевич (1782–1856) — переможець персів, турків, поляків та угорців^{47}.

Офіцери-українці в армії Миколи І

Правління російського імператора Миколи І, що заступив на престол Олександра І, почалося з придушення повстання декабристів у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. Серед декабристів — учасників повстання на Сенатській площі українців за походженням не було. Кілька молодих вихідців з України належали лише до Т. зв. Південного товариства декабристів, яке 29–31 грудня 1825 р. організувало у м. Василькові під Києвом повстання Чернігівського піхотного полку. Фактичним головою повстання цього полку був підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (1796–1826) — наполовину росіянин, наполовину серб, який, однак, мав українські корені. Його бабуся Олена Петрівна, була з роду українського гетьмана (1727–1734) Данила Апостола. Коли у 1816 р. помер останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії, це прізвище було додано до прізвища російського міністра Івана Матвійовича Муравйова (сина Олени Петрівни) та його синів: підполковника у відставці Матвія Івановича (1793–1886), вищезгаданого Сергія Івановича і прапорщика Іполита Івановича Муравйових (1806–1826). Усі вони — уродженці Санкт-Петербурга, — хоч і не мали нічого спільного з Україною, з 1816 р. носили подвійне прізвище. Брати належали до масонських лож, які згодом були перетворені на Північне та Південне товариства декабристів. Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол прийняв команду над повсталим Чернігівським полком; щоправда, за спогадами сучасників, він пішов на це з великою неохотою. Уранці 31 грудня 1825 р. на чолі 970 солдат при 5 офіцерах підполковник Муравйов-Апостол вирушив у бік Києва, але дорогою його загін було розстріляно з гармат, а рештки — атаковано гусарами. Сергій Іванович дістав важке поранення картеччю в груди. Молодший з Муравйових-Апостолів, Іполит, теж був поранений, а 3 січня 1826 р. застрелився. Того ж дня було заарештовано старшого брата. 15 січня 1826 р. важко пораненого Сергія Муравйова-Апостола привезли до Санкт-Петербурга. 11 липня 1826 р. його засудили до смертної кари через повішання, а за два дні вирок було виконано на кронверку Петропавловської фортеці разом з іншими чотирма визначними декабристами — Рилєєвим, Пестелем, Бестужевим-Рюміним та Каховським^{48}.

Приборкати повстання на Сенатській площі Миколі І допоміг відомий малоросійський дворянин — на той час петербурзький військовий губернатор генерал від інфантерії Михайло Андрійович Мілорадович, який загинув під час повстання, смертельно поранений декабристом Каховським.

Слід зауважити, що Микола І багато в чому зобов’язаний своїм генералам-українцям. Один із них — Іван Федорович Паскевич, будучи під час повстання на Сенатській площі начальником 1-ї гвардійської дивізії, рішуче підтримав царя, а згодом став його найближчою довіреною особою, фельдмаршалом (одним із чотирьох фельдмаршалів-українців Російської імперії) та головнокомандувачем російської армії у більшості війн того часу. Ще один генерал-українець — Опанас Іванович Красовський, уславився у багатьох колоніальних війнах у 20—30-ті роки XIX ст.

За часів Миколи І частка українців серед офіцерського корпусу Російської імперії становила не менше 20 %.

Із Польським повстанням 1831 р., приборкання якого очолив той таки генерал-фельдмаршал І. Ф. Паскевич, пов’язана ще одна спроба відродження Малоросійського козацтва. Ініціатором формування кінно-козацьких полків, укомплектованих з уродженців Чернігівської та Полтавської губерній, став генерал-губернатор Малоросії генерал від кавалерії князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—6.01.1845). Князь був яскравою фігурою свого часу, видатним дипломатом і вдалим політиком (саме він став одним із прототипів князя Андрія Волконського — літературного героя роману «Війна і мир» Льва Толстого). Під час Наполеонівських війн князь особливо уславився в битві під Аустерліцом 2 грудня 1805, у війні 1812 р. командував резервною кавалерійською дивізією, у 1813 р. з маневровим козацьким загоном воював у Берліні. Згодом отримав придворний чин генерал-ад’ютанта і був призначений генерал-губернатором Саксонії. 1814 р. став генерал-лейтенантом, брав участь у Віденському конгресі, на якому вирішувалася подальша доля європейського устрою. 29 вересня 1816 р. князя призначено Малоросійським генерал-губернатором (у його підпорядкуванні були Полтавська та Чернігівська губернії). Незважаючи на своє російське походження, він настільки глибоко й співчутливо ставився до проблем Малоросії та її народу, що невдовзі його почали називати серед людей не інакше як «наш батько». Додамо, що донька генерал-губернатора — княжна Рєпніна, була закохана у Т. Г. Шевченка й багато чим допомагала видатному українському поетові.

Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)

Після Польського повстання 1831 р. князь Рєпнін-Волконський виступив перед Миколою І з ініціативою створення окремих козацьких полків на зразок тих, що існували у 1812 р. 6 травня 1831 р. цар видав указ сформувати з козаків-добровольців Полтавської та Чернігівської губерній 8 Малоросійських кінно-козацьких полків. Однак створення їх припинилося у зв’язку із закінченням бойових дій у Польщі, коли Варшаву було взято штурмом. Незважаючи на те, що козаки вступали до полків за власного ініціативою, Микола І вирішив ці формування ліквідувати, а його особовим складом поповнити армійські частини. 7 серпня 1832 р. 1-й (Полтавський) та 2-й (Миргородський) Малоросійські кінно-козацькі полки було відправлено на військову службу на Північний Кавказ і назавжди поселено на Військово-грузинській дорозі, інші шість 30 вересня 1832 розпущено, а їх козаків забрано на військову службу до російської регулярної кавалерії на 15 років. 30 вересня 1832 малоросійські козаки 1-го та 2-го полків у кількості 1 300 осіб зарахували до козацького стану Кавказької лінії. Щоб убезпечити ці два полки від зникнення, на території Полтавської та Чернігівської губерній царський уряд провів «мобілізацію» дівчат, яких потім відправили на Північний Кавказ і оселили разом із козаками 1-го та 2-го полків. 10 липня 1839 2-й Малоросійський полк перейменовано на Владикавказький козацький, а 7 жовтня 1842 до його складу було приєднано 1-й Малоросійський полк. 4 березня 1861 Владикавказький козацький полк увійшов до новоствореного Терського козацького війська Російської імперії. 24 червня 1882 його об’єднано із Сунженським і з них сформовано 1-й Сунженсько-Владикавказький козацький полк Терського козацького війська. Потім він брав участь у Першій світовій та російській громадянській (на стороні білих) війнах, а в 1921 р. був розформований радянською владою на підставі Декрету про скасування козацького стану^{49}.

Доля Малоросійських кінно-козацьких полків гнітюче вплинула на генерала Рєпніна-Волконського. Він намагався захистити своїх людей перед Миколою І, але тільки зіпсував стосунки з імператором. У 1834 р. князя було звинувачено у значних фінансових розтратах державних грошей (пізніше виявилося, що це звинувачення було несправедливим) і 28 червня 1838 р. усунуто з посади Малоросійського генерал-губернатора. Він оселився у своєму маєтку в Яготині (на той час — Полтавської губернії), де й мешкав до кінця життя. Тут знайшли притулок чимало українських національних діячів, зокрема Т. Г. Шевченко. Помер Микола Григорович Рєпнін-Волконський 6 січня 1845 р. і був похований при величезному зібранні народу в Троїцькому монастирі під Прилуками; його труну козаки несли від самого Яготина^{50}.

Генерал від кавалери князь Микола Григорович Репнін-Волконський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

У 1853 р. Микола І розпочав війну проти Туреччини, метою якої було захоплення нових територій на Балканах. Російські війська у той час діяли одразу на двох театрах війни: у Румунії та на Кавказі. Восени наступного року центр воєнних дій перемістився на Кримський півострів: 13 вересня у 1854 р. під Євпаторією висадилися англійські та французькі армії — союзники турків. Східна війна (згодом названа в Росії Кримською) тривала до початку вересня 1855 р. — остаточної капітуляції російських військ під Севастополем.

У Кримській війні, зокрема при обороні Севастополя, помітну роль відіграли вояки-українці. Щоправда, в сучасній українській історіографії утвердилося значною мірою помилкове уявлення про їх участь. З огляду на те, що в російській армії багато полків мало українські назви: Київський, Полтавський, Чернігівський, Кременчуцький, Волинський тощо, деякі вітчизняні дослідники, не вдаючись у нюанси російської військової історії, обстоюють думку, що ці формування були укомплектовані українцями. Насправді перераховані вище полки хоч і мали українські назви, але в середині XIX ст. переважно формувалися російським контингентом. Українські поповнення, зокрема полтавські, надходили до Єлецького, Севського, Брянського й Орловського полків, а волинськими рекрутами комплектувалися Селенгінський, Якутський, Охотський і Камчатський полки. Усі ці частини брали активну участь у Кримській війні.

Отже, в 1853–1856 рр. рядові-українці становили значний відсоток російських військ у Криму. Серед захисників Севастополя було багато офіцерів-українців і навіть один генерал — родич відомого українського композитора Миколи Лисенка, генерал-лейтенант Михайло Захарович Лисенко, який командував укомплектованою переважно полтавцями 9-ю піхотною дивізією та був смертельно поранений 27 серпня 1855 р. у бою за Малахів курган^{51}.

Серед офіцерів, що брали участь у Східній (Кримській) війні 1853–1856 рр, були й інші представники відомих українських родин. Приміром, Федір Іванович Дараган (30.04.1815— 24.03.1874), учасник Кавказьких війн, з 1854 р. у чині полковника очолював Суздальський піхотний полк, із яким здійснив похід на Дунай, а згодом обороняв Севастополь. По війні він обіймав посаду орловського губернського військового начальника, був генерал-майором^{52}. Ще один герой Східної війни, Микола Семенович Мазаракій (15.11.1825-16.03.1875), у 1853–1854 рр. воював із турками на Кавказі, у березні 1855 р. за власним бажанням перевівся до Севастополя, а з 8 травня того ж року виконував обов’язки командира Люблінського єгерського полку, укомплектованого рекрутами з Херсонської та Катеринославської губерній. На цій посаді він відзначився під час серпневих боїв, дістав кілька важких контузій. Як визнання заслуг полковника Мазаракія в обороні Севастополя після війни Олександр II дозволив йому носити кашкетку замість ківера і ходити з милицею. У 1869 р. нащадок запорозьких козаків М. С. Мазаракій отримав генерал-майорський чин, а це — рідкісний випадок у російській військовій історії (скалічених офіцерів здебільшого відправляли у відставку)^{53}.

Під час Східної війни українці воювали не тільки в Криму, айв інших куточках Російської імперії. Так, маленька російська залога Камчатського півострова під проводом військового губернатора Камчатки українця генерал-майора Василя Степановича Завойка (Завойки) (1809–1898) у серпні 1854 р. відбила атаку англо-французької ескадри (фактично, саме йому Росія зобов’язана збереженням цієї території у своєму складі)^{54}.

Атака Київського гусарського полку під Горним дубняком, 1877 рік

Під час Східної (Кримської) війни 1853–1856 рр. відбулася чергова спроба відродження Малоросійських козацьких полків. Царським маніфестом від 7 травня 1855 р. з козацького стану Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано 6 Малоросійських кінно-козацьких полків (кожний — 7-сотенного складу). Однак уже 5 квітня 1856 р. у зв’язку із закінченням війни цих вояків було розпущено по домівках^{55}.

Військові реформи та війни Олександра II

Після смерті Миколи І у 1855 р. російський трон зайняв Олександр II — один із найвизначніших імператорів Російської імперії, який 1861 р. скасував кріпосне право та звільнив селян від кріпацької залежності, 1864 р. провів Земську та Судову реформи, 1870 р. — Міську реформу. До того ж маніфестом від 1 січня 1874 р. він запровадив Військову реформу, якій передували інші важливі зміни у цій сфері.

Генерал від інфантерії Федір Федорович Радецький (портрет з видання: Талберг Ф. 14. Подгорная И. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

Ще у 1845 р. Микола І припинив надання спадкового дворянства особам, що отримували чин прапорщика; тепер для зарахування до дворянського стану вимагався чин майора. (Новоспечені прапорщики, якщо вони не були спадковими дворянами, отримували лише особисте дворянство, яке не поширювалося на дружину та дітей.) 1856 р. Олександр II підняв цю планку аж до чину полковника^{56}. Крім того, ще 1841 р. було скорочено термін військової служби: солдатів, які відбули 20-річну службу, відпускали у безстрокову відпустку, а кількома роками пізніше військових почали звільняти після 15 років.

Радикальна зміна статусу молодших офіцерів, запроваджена Миколою І, дала поштовх до появи серед офіцерського корпусу російської армії значного відсотка недворянського елементу. Спочатку його становили тільки ті офіцери, що вислужилися із солдатів, але починаючи з 1865 р., коли Олександр II заснував кілька юнкерських училищ для вихідців з усіх станів, чисельність недворян в офіцерському середовищі постійно збільшувалася. Ще за кілька років імператор провів реформу військово-навчальних закладів: тепер усі майбутні офіцери мусили закінчувати військові або юнкерські училища (без освіти отримати офіцерські погони було неможливо). До військових училищ приймали випускників кадетських корпусів — середніх військово-навчальних закладів, де з 11 до 18 років виховувалися діти офіцерів і дворян. Юнкерські училища приймали молодь із числа солдатів, що мали середню освіту, студентів та випускників гімназій: для їх військової виучки тут було створено додатковий підготовчий курс. Як наслідок, у ці навчальні заклади стікалися представники купецького, міщанського та селянського прошарку.

Маніфестом від 1 січня 1874 р. Олександр II запровадив загальний військовий обов’язок у Російській імперії. Усі чоловіки у 20-річному віці зобов'язувалися у певний час з’являтися до військового начальника. Там відбувалося жеребкування: той, хто витягав жереб, — ішов до армії, решта зараховувалася до запасу й поверталася додому. Як правило, до армії потрапляв кожен третій з числа військовозобов’язаних, — у призові інших не було потреби. Від військової служби звільнялися особи духовного сану. Лікарі мусили служити в армії лише у військовий час. Початковий термін служби — 6 років (на окраїнах держави — 7) невдовзі був скорочений до 4-х (у Туркестані — до 6-ти). По відбутті обов’язкової військової служби звільнені солдати та унтер-офіцери ще 9 років значилися в запасі, тобто за потреби підлягали мобілізації у будь-який час. Осіб віком від 20 до 40 років, які не служили в армії, забирали в її лави у разі виникнення бойових дій^{57}.

За царювання Олександра II було проведено дві великі військові кампанії: придушення Польського повстання 1863–1864 рр. та Російсько-турецьку війну 1877–1878 рр., у результаті якої Туречина втратила Балкани. Крім того, експедиційні загони Російської імперії приєднали до неї більшу частину Середньої Азії.

Під час Польського повстання, 25 травня 1863 р., у Полтавській та Чернігівській губерніях було оголошено указ Олександра II про створення трьох козацьких полків — 1-го та 2-го Полтавських і 3-го Чернігівського. Загальна кількість кожного полку сягала 1 073 вояків. Однак уже 26 червня 1864 р., після придушення повстання, їх розформували. Більшість козаків цих полків було переселено на Північний Кавказ та зараховано до Лінійного козацького війська, яке згодом організаційно влилося до складу Кубанського козацького війська^{58}.

Російсько-турецька війна 1877–1878 рр. також позначилася на українському суспільстві. Ще 1876 р. Олександр II віддав наказ про мобілізацію військ Київської, Харківської та Одеської військової округ, що комплектувалися майже винятково вихідцями з України. Саме ці формування відіграли вирішальну роль у боротьбі з турками та визволенні Болгарії. Так, легендарну оборону Шипкинського перевалу, через який намагалися прорватися турецькі війська, здійснювали полки, укомплектовані українцями: 35-й Брянський і 36-й Орловський, де служили полтавчани; 4-та стрілецька бригада, яка за бої на Шипці дістала неофіційне найменування «Залізної», укомплектована селянами Херсонщини; 54-й Волинський, 54-й Мінський, 55-й Подільський та 56-й Житомирський полки 14-ї дивізії, сформовані з селян і міщан Харківщини, Полтавщини, Київщини та Херсонщини. До речі, у цій дивізії служив вольноопределяющимся (українською — однорічником) славетний український театральний діяч Микола Карпович Садовський (1856–1933), який за бої на Шипці отримав солдатський Георгіївський хрест 4-го ступеня. У своїх спогадах про сутички на перевалі серед своїх начальників — генералів та офіцерів — він називає майже винятково українські прізвища^{59}.

Генерал від інфантерії Михайло Іванович Драгомиров (портрет з видання: Епанчин И. А. На службе трех императоров, Москва, 1995)

У другому епіцентрі бойових дій часів Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. — битві під Плевною — також воювали українські дивізії. Зокрема, 31-ша піхотна, набрана з харків’ян, 33-тя — з киян, 11-та — з волинян, 5-та — з поліщуків, 15-та і 34-та — з катеринославців, херсонців, таврійців, а також 1-ша бригада 9-ї піхотної дивізії, укомплектована полтавцями.

Загалом у російських військах, що воювали з турками у 1877–1878 рр., щонайменше 50 % особового складу становили українські військові. Причому йдеться не тільки про рядових, але й про офіцерів і генералів. Це підтверджує і біографічний довідник генералів, офіцерів і героїв з числа рядових, які відзначилися у боях із турками, загинули або дістали поранення. Значний відсоток у його списках становлять біографії українців^{60}.

Серед вищих командирів, які набули слави у Російсько-турецькій війні, слід згадати таких: генерала М. П. Богацевича — командира 123-го Козловського полку (набраного з харків’ян), полковника Власенка — командира 131-го Тираспольського полку (кияни), генерала П. Є. Гарковенка — начальника 40-ї артилерійської бригади, генерала Ф. О. Губського — начальника артилерії на Кавказькому фронті, полковника В. В. Гудиму — командира батареї 16-ї артилерійської бригади, генерала Іващенка — начальника інтендантського управління, генерала Квітницького — начальника бригади 3-ї гренадерської дивізії, флігель-ад’ютанта Олександра II полковника Косача (згодом — генерал від інфантерії), генерала Кравченка — командувача російських військ в Абхазії, генерала О. О. Липинського — командира 35-го Брянського полку (полтавці), генерала В. К. Мольського — командира 54-го Мінського полку, полковника Немиру — командира 47-го Українського полку (подільці), полковника Онопрієнка — командира батареї Лейб-гвардії 1-ї артилерійської бригади, генерала М. Ф. Петрушевського — начальника бригади 14-ї піхотної дивізії, полковника Писанку — командира 7-го Ревельського полку, генерала Погацевича — командира бригади 5-ї дивізії (поліщуки), полковника Ф. Л. Романовича — командира 14-го гренадерського Грузинського полку, полковника Сікевича, полковника І. І. Филипенка — начальника артилерії чорногорської повстанської армії тощо^{61}.

Слід згадати й імена українців генералів Федора Федоровича Радецького (1820–1890) та Михайла Івановича Драгомирова (1830–1905), які на рівні з генералами М. Д. Скобелевим та И. В. Гурком вважаються головними героями цієї війни. М. І. Драгомиров, який багато років по війні очолював війська Київської військової округи, був переконаним українцем, мав тісні стосунки з українськими діячами зі Старої Громади та взагалі багато прислужився національній справі.

1881 р., після вбивства Олександра II, на російський трон зійшов новий імператор — Олександр III. Період його правління став для Російської імперії великим застоєм. Армія та військова справа перебували в занепаді. Жодних бойових дій російська армія в той період не провадила, а термін обов’язкової військової служби зріс до 5 років — таким він і залишався аж до падіння російської монархії.

Участь офіцерів в українському національно-культурному житті

Чимало українських діячів, що творили національну культуру в XIX ст., було офіцерами Російської імперії. Напевно, найвідомішим серед них слід вважати Івана Петровича Котляревського (1769–1838) — автора безсмертної «Енеїди», з якої почалася нова українська література. Уродженець Полтави, 1796 р. він вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку російської армії, згодом перевівся до Стародубського кірасирського, у складі якого протягом 1806–1808 рр. брав участь у Російсько-турецькій війні. У 1808 р. залишив військову службу в чині капітана з мундиром та пенсією. Під час війни 1812 р. створив у Полтаві 5-й Малоросійський кінно-козацький полк, який потім здав у команду штабс-капітанові Рудницькому. 1817 р. за зразкове формування цього полку Котляревський отримав чин майора^{62}.

Відомий український письменник першої половини XIX ст. Євген Павлович Гребінка (1812–1848) хоч і був на військовій службі порівняно недовго, проте був пов’язаний з підготовкою офіцерського корпусу. У 1831 р. Євген Павлович закінчив Гімназію вищих наук князя Безбородька у Ніжині та вписався однорічником до 8-го Малоросійського кінно-козацького полку. З 1834 р. Гребінка перебував на цивільній службі, а з 1838 р. викладав російську мову у Дворянському полку — військово-навчальному закладі в Санкт-Петербурзі. Від 1841 р. і до останніх днів Євген Павлович був викладачем російської мови у 2-му кадетському корпусі та Морському кадетському корпусі^{63}.

Ще двоє українських письменників того часу — Павло Павлович Білецький-Носенко та Олексій Петрович Стороженко — теж у минулому були офіцерами Російської армії.

Перший, нащадок прилуцького козацького полковника Носа, великий подвижник української культури, завзятий збирач фольклору та усних пам’яток народної творчості, народився у Прилуках (точні дати його життя не встановлені). Відомо, що 1788 р. П. П. Білецький-Носенко був офіцером і брав участь у Російсько-турецькій війні 1787–1791 рр., зокрема у штурмі фортеці Очаків. У 1794 р. Павло Павлович воював у Польщі, а 1798 р. він з чином капітана залишив військову службу та повернувся до Прилук. Відтоді починається його педагогічна та культурна діяльність. Тривалий час П. П. Білецький-Носенко був наглядачем за Прилуцьким 2-класним (а потім — 3-класним) училищем і за власний кошт заснував при ньому приватний пансіон для дітей-неприлучан. Видатний дослідник української літератури М. І. Петров нарахував 22 літературні та наукові праці, що належать перу П. П. Білецького-Носенка. Серед них — переклади, словники (Словник німецьких письменників), наукові розвідки з різних галузей життя та літературні твори, написані українською мовою: повісті «Зиновій Богдан Хмельницький» та «Іван Золотаренко», українські казки, балади, байки^{64}.

Другий — Олексій Петрович Стороженко (1805–1874), за книжками якого сучасні автори, незважаючи на літературну недосконалість, визнають беззаперечну історичну, філологічну та етнографічну цінність. Олексій Петрович закінчив кадетський корпус у Санкт-Петербурзі й у 1823 р. вийшов офіцером до одного з армійських полків. 1825 р., перебуваючи зі своїм полком у Немирові, О. П. Стороженко записав оповідання 98-літнього священика, який свого часу був поводирем 100-літнього діда — свідка й активного учасника Козацьких війн XVII ст. З цього почалося захоплення Олексія Петровича українською старовиною. Протягом 1828–1829 рр.

О. П. Стороженко брав участь у Російсько-турецькій війні та був поранений у битві під Журжею, за подвиги в якій дістав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Під час цієї війни етнограф зустрів кількох старих задунайських козаків, зі слів яких теж записав чимало цікавих історичних оповідань. 1831 р. він брав участь у Польській кампанії, а згодом перейшов на цивільну службу: був урядовцем для особливих доручень при київському генерал-губернаторі, міністерстві внутрішніх справ Російської імперії та при генерал-губернаторі Західного краю. Нині відомо 40 творів, написаних О. П. Стороженком, з них 14 — російською мовою і 26 — українською. Більшість із них створені на матеріалі оповідань старих людей, зібраних по всій Україні^{65}.

Свій вклад у розвиток української культури XIX ст. вніс і штаб-ротмістр Петро Іванович Мартос (1811 — бл. 1880), український шляхтич і поміщик, за наполяганням і на кошти якого було здійснене перше видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Вони познайомилися 1839 р. у Санкт-Петербурзі, коли за рекомендацією Є. П. Гребінки меценат замовив у Тараса Григоровича свій портрет. Коли Мартос відвідував Шевченка в його помешканні, він помітив якісь клаптики паперу з віршами, що лежали розкидані по кімнаті. Прочитавши їх разом із Є. П. Гребінкою, він із захопленням відкрив для себе Шевченка-поета. Невдовзі Петро Іванович особисто взявся за упорядкування та видання «Кобзаря» і здійснив його 1840 р.^{66}

Значний внесок у громадське життя Україні зробили офіцери — вихідці з відомих дворянських родин. Заслуговує на увагу громадська та політична діяльність Андрія Опанасовича Потебні (1838–1863), брата видатного українського філолога Олександра Потебні. У 1856 р. Андрій Опанасович закінчив Костянтинівський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, під час навчання в якому зблизився із майбутніми польськими революціонерами Я. Добровським та 3. Бодлевським. Після закінчення корпусу Потебня вийшов підпоручиком до Шліссельбурзького піхотного полку, розташованого на території Польщі. Під час служби Андрій Потебня залучив до революційної діяльності ще кількох молодих офіцерів, із якими 1861 р. створив таємну організацію «Комітет російських офіцерів у Польщі», яка в листопаді 1862 р. увійшла до складу революційної терористичної організації «Земля і Воля». 27 червня 1862 р. поручик Потебня здійснив невдалий замах на російського намісника у Польщі, після чого мусив емігрувати. Зустрічався в Лондоні з російськими діячами О. І. Герценом та М. П. Огарьовим, писав статті для герценівського журналу «Колокол», склав кілька прокламацій до російських офіцерів у Польщі. 1863 р. брав активну участь у Польському повстанні, загинув, ведучи загін повстанців у бій із російськими військами біля Піщаної Скелі 4 березня 1863 р.

Цікавою постаттю українського громадського життя XIX ст. був підполковник Андрій Опанасович Красовський (1822–1868) — син видатного російського воєначальника, вищезгаданого генерала від інфантерії Опанаса Красовського. Він народився у Києві, 1840 р. закінчив Пажеський корпус, тривалий час служив в Олександрійському гусарському полку, брав участь у Східній війні 1853–1856 р. У 1859 р. Андрій Красовський покинув військову службу і виїхав до Італії, де прилучився до боротьби італійського народу за незалежність. Неодноразово зустрічався з Д. Гарібальді та вступив до революційної організації «Земля і Воля» Герцена і Добролюбова. У 1861 р. повернувся до Києва і був призначений до Володимирського Київського кадетського корпусу. Розповсюджував серед солдатів часописи «Колокол» та «Полярная Звезда», займався популяризацією творчості Т. Г. Шевченка. 30 червня 1862 р. Андрія Красовського було заарештовано за поширення серед солдатів Житомирського піхотного полку відозв із закликом не брати участі у придушенні селянських виступів. Засуджений до розстрілу, але згодом Олександр II замінив присуд на 12 років каторги. Перебував на роботах у Нерчинську, застрелився під час невдалої спроби втечі^{67}.

Помітний слід в українській культурі залишив Микола Миколайович Аркас (26.12.1852—13.03.1909) — автор монографії «Історія України-Руси», син віце-адмірала російської армії Миколи Андрійовича Аркаса. Від своїх предків — діда, батька та рідного дядька дістав у спадок не тільки маєтки, значні кошти та науковий хист, а й велику кількість зібраних ними матеріалів і рукописів з історії України. У 1875 р. М. М. Аркас закінчив Новоросійський університет в Одесі, потім працював військовим чиновником у морському відомстві в порту Миколаєва. Він уславився не тільки як автор «Історії України-Русі», яка вийшла друком у 1908 р., але і як успішний композитор-самоучка. Зокрема, М. М. Аркас написав оперу «Катерина» (за однойменною поемою Т. Г. Шевченка), кілька романсів, робив музичну обробку народних пісень^{68}.

Неоціненні заслуги перед українською історією має Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) — талановитий історик, генеалог, архівіст і збирач старовини. Він походив із дворян Чернігівської губернії, але народився у Тифлісі, де батько служив офіцером у місцевій залозі. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1902), потім працював у Києві. Захоплювався збиранням відомостей про свій родовід і минуле малоросійського дворянства. У 1906 р. перевівся на посаду позаштатного офіцера-вихователя до 1-го кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі, щоб вільний час використовувати для роботи в архівах. 1911 р. вийшов у запас, став директором Музею української старовини в Чернігові та керівником справ Чернігівської архівної комісії. Перу В. А. Модзалевського належать численні статті з історії різних українських діячів і два капітальні видання: «Малороссийский Родословник» (Київ, 1908–1914, тт. 1–4), та «Малороссийский Гербовник», уперше виданий 1914 р.

На початку XX століття національно-культурні традиції українців — офіцерів російської армії гідно підтримував Лев Макарович Мацієвич (1877—24.09.1910) — визначний інженер-суднобудівельник, конструктор і політичний діяч. 1901 р. Л. М. Мацієвич закінчив Харківський технологічний інститут, під час навчання в якому був активним членом Української студентської громади, членом-засновником Революційної української партії — першої національно-політичної партії в Україні, а згодом став одним із керівників Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1906 р. він закінчив Миколаївську морську академію, після чого працював у військовій промисловості, спеціалізуючись на конструюванні підводних човнів і літаків. Був ініціатором створення відділу організації повітряного флоту при Комітеті з організації військово-морського флоту. У лютому 1910 р. Їздив до Франції, де пройшов льотні курси й отримав звання пілота. Загинув 24 вересня 1910 р. під час 1-го Всеросійського свята повітроплавання — випав з літака на висоті 480 метрів (і став першим російським пілотом, який загинув під час виконання службового обов’язку). До 1917 р. він залишався кумиром багатьох мешканців Російської імперії: листівки з його портретами, на рівні з фотографіями льотчика Нестерова, мали велику популярність^{69}.

По смерті Л. М. Мацієвича його справу продовжили офіцери-українці російської армії Олексій Астаф’єв, Євген Богацький, Микола Чехівський, Павло Кудрявців, Олександр Пількевич та інші, які стали активними учасниками національного руху 1905–1917 рр. Ці офіцери відзначилися на відповідальних посадах уже в Збройних силах України за часів Визвольної війни 1917–1921 рр.

Російська армія за часів Миколи II, роль у ній українців

Останньому російському імператорові Миколі II, який посів трон у 1896 р, дісталася величезна країна, що починалася за Віслою та закінчувалася на узбережжі Тихого океану. Предки його завоювали Сибір, Прибалтику, Польщу, Кавказ, Середню Азію, і тепер залишилося просуватися лише на Далекий Схід — до Монголії та Китаю. У Санкт-Петербурзі навіть виникла окрема військово-політична група генералів і політиків, яка вимагала від царського двору сміливо рухатися аж до Індії — незважаючи на перешкоди. Цікаво, що найбільш яскравими виразниками цієї групи були українці, зокрема один з головних ідеологів колонізації Далекого Сходу генерал від інфантерії Яків Федорович Барабаш (1838–1910) — сумлінний дослідник і вправний політик.

Усі дані, здобуті Барабашем на території Монголії та Китаю, російському урядові вдалося сповна застосувати у 1900–1901 рр. під час Китайського походу, викликаного так званим Боксерським повстанням у Китаї — масовим народним протестом проти іноземних колонізаторів. Скориставшись вибухом повстання, найбільші європейські країни, США та Японія ввели до Китаю свої війська. Звичайно, найактивнішою була Росія як найближча до бунтівної країни. Для придушення повстання вона надіслала значні війська, які досить швидко приборкали китайців і штурмом взяли Пекін. Якщо б не англійці, німці та японці, Микола II, напевно, приєднав би весь Північний Китай разом із Пекіном до Російської імперії. Але іноземці невдовзі примусили російські війська покинути більшу частину Китаю. Російські війська залишилися тільки на Ляодунському півострові, де будувався російський торговельний порт Дальній і фортеця Порт-Артур. Окрім того, з російської території до Порт-Артура за російський кошт будувалася Китайська східна залізниця.

У 1903 р. у Санкт-Петербурзі було створено Комітет зі справ Далекого Сходу, на який покладалося завдання колонізації Китаю. Фактичним керівником цього комітету став контр-адмірал Олексій Михайлович Абаза — дворянин Подільської губернії, колишній командир крейсера «Світлана» та викладач Морського кадетського корпусу. Абаза провадив загарбницьку політику, спрямовану не тільки проти Китаю, але й проти Японії. Японці, ображені зухвалими діями Російської імперії, починаючи з 1901 р. готувалися до війни, яка вибухнула наприкінці січня 1904 р. і невдовзі була програна Росією.

Полковник Петро Іванович Скоропадський, батько гетьмана П. П. Скоропадського (фото з видання: Панчулидзев С. А. Биографии кавалергардов, СПб, 1912, т. 4)

У Російсько-японській війні 1904–1905 рр. брали участь переважно війська, що комплектувалися росіянами та прибули на театр військових дій з Сибіру, а також Казанської, Московської та Санкт-Петербурзької військових округ. Українські вояки на Російсько-японській війні були представлені лише одним X армійським корпусом, переправленим на Далекий Схід із Київської військової округи навесні 1904 р., який складався з 9-ї (переважно полтавці) та 31-ї (харків’яни) піхотних дивізій. У боях із ворогом корпус зазнав великих втрат. Особливо постраждала 9-та артилерійська бригада: японці вночі несподівано напали на один з її дивізіонів і повністю вирізали його особовий склад. Навесні 1905 р. з Одеської військової округи на Далекий Схід було також перекинуто 15-ту піхотну дивізію та 4-ту стрілецьку бригаду.

Генерал від інфантерії Микола Петрович Ліневич (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, т. 3)

Слід зазначити, що із початком Російсько-японської війни чимало офіцерів і генералів українського походження добровільно перевелися на Далекий Схід. До того ж на початку та наприкінці війни командувачем російської Манджурської армії, що вела бойові дії проти японців, був українець — чернігівський дворянин генерал від інфантерії Микола Петрович Ліневич (24.12.1837-10.04.1908). Його дії, на відміну від розпоряджень командувача російської Манджурської армії генерала О. М. Куропаткіна, що обіймав цю посаду під час основних подій Російсько-японської війни, сучасники одноголосно оцінюють як позитивні. Вважається навіть, що якби на початку війни Микола II залишив М. П. Ліневича на посаді командувача, російська армія могла б перемогти японців.

У цій війні відзначилися й інші воєначальники-українці, зокрема командувач кінної групи генерал-лейтенант П. І. Міщенко, начальники 2-го Сибірського армійського корпусу генерал-лейтенант М. І. Засулич (батько революціонерки Віри Засулич), X армійського корпусу — генерал-лейтенант К. К. Случевський, командир інженерів Манджурської армії генерал-майор К. І. Величко (нащадок козацького літописця Самійла Величка), начальник загону кораблів порт-артурської ескадри контр-адмірал Й. О. Матусевич, начальник Сибірської козацької дивізії генерал-майор В. О. Косаговський, генерал-квартирмейстер штабу Манджурської армії генерал-майор В. М. Харкевич та ін. Генерал-українець Роман Ісидорович Кондратенко (30.09.1857—2.12.1904), що загинув у Порт-Артурі, мав виняткову бойову біографію та досі вважається головним героєм Російсько-японської війни^{70}.

Окремо слід згадати про подвижницьку діяльність під час Російсько-японської війни Олександра Матвійовича Кованька (4.03.1853—20.04.1919), фактичного родоначальника російського військового повітроплавання та першого генерала — повітрофлотця^{71}.

У Російсько-японській війні 1904–1905 рр. Російська імперія зазнала поразки. Війна призвела не тільки до революції у самій країні та фактичного позбавлення Росії права зазіхати на будь-які території на Далекому Сході, але й до серйозних військових реформ. Починаючи з 1907 р., було проведено ґрунтовну реорганізацію російської армії, військової освіти, оборонної промисловості тощо.

Поповнення російської армії напередодні Першої світової війни відбувалося на засадах, запроваджених ще за часів імператора Олександра II. Новобранці зараховувалися на 5 років, випускники середніх навчальних закладів — на 1–2 роки для отримання чину прапорщика запасу, випускники вищих навчальних закладів (окрім медиків) взагалі не бралися на військову службу До того ж у російській армії не служили фіни, народи Середньої Азії та херсонські й поволзькі німці.

Генерал-лейтенант Роман Ісидорович Кондратенко (фото з видання: Летопись войны, с Японией, СПб, 1904, № 4. С. 67)

Принцип комплектування російської армії був змішано-територіальним: командування дотримувалося лише однієї головної умови — щоб кількість солдатів-росіян (у цьому разі, великороси, малороси та білоруси) сягала двох третин особового складу кожної військової частини. Насамперед це стосувалося військ Варшавської (Польща), Віденської (Прибалтика), Туркестанської (Середня Азія) та Кавказької військових округ.

У Польщі забрані до армії місцеві поляки та євреї лише у рідкісних випадках залишалися у своїй окрузі. Більшість із них направляли на службу до Сибіру, на Урал, до Фінляндії, Туркестану та на Кавказ. У Віленській окрузі значна частина латишів та литовців відбували службу у Фінляндії, Сибіру, а також у Московській та Казанській військових округах. Проте у Кавказькій окрузі мобілізовані грузини та вірмени, як правило, залишалися служити у місцевих полках, адже вони були православними (тобто «своїми»). Проте татар (азербайджанців, мусульман Північного Кавказу тощо) розсилали на службу по всіх округах Російської імперії.

У військах, що розташовувалися у Фінляндії та Туркестані, служили переважно росіяни та деякі поляки. До Віденської військової округи направляли росіян і білорусів. Полки Варшавської військової округи комплектувалися українцями, білорусами та росіянами.

Українці здебільшого служили на батьківщині — у військах Київської та Одеської військових округ. Зазвичай частини, що тут розміщувалися, мали від 50 до 80 відсотків українського рядового складу. Ось ці частини:

Одеська військова округа:

VII армійський корпус (штаб — м. Сімферополь):

13-та піхотна дивізія (49-й Брестський, 50-й Білостоцький у Севастополі, 51-й Литовський у Сімферополі та 52-й Віденський у Феодосії полки);

34-та піхотна дивізія (133-й Сімферопольський та 134-й Феодосійський полки в Катеринославі, 135-й Керч-Снікольський полк у Павлограді, 136-й Таганрозький полк у Ростові-на-Дону);

13-та артилерійська бригада (Севастополь);

34-та артилерійська бригада (Олександрія);

7-й мортирний артилерійський дивізіон (Катеринослав).

VIII армійський корпус (Одеса):

14-та піхотна дивізія (на той час розташовувалася у Бессарабії та складалася переважно з молдаван);

15-та піхотна дивізія (57-й Модлинський у Херсоні, 58-й Празький у Миколаєві, 59-й Люблінський та 60-й Замосцький в Одесі полки);

4-та стрілецька бригада (13-й, 14-й, 15-й, 16-й стрілецькі полки в Одесі; різниця між піхотними та стрілецькими полками полягала в тому, що перші були 4-батальйонного складу, а другі — 2-батальйонного, тобто вдвічі меншими);

8-ма кавалерійська дивізія (8-й драгунський Астраханський у Тирасполі, 8-й уланський Вознесенський у Бєльцях, 8-й гусарський Лубенський у Кишиневі; більшу частину складу дивізії становили молдавани, меншу — українці);

14-та артилерійська бригада (Кишинів);

15-та артилерійська бригада (Одеса);

4-й стрілецький артилерійський дивізіон (Одеса);

8-й кінно-артилерійський дивізіон (Кишинів);

8-й мортирний артилерійський дивізіон (Тирасполь).

Київська військова округа:

IX армійський корпус (Київ):

5-та піхотна дивізія (17-й Архангелогородський, 19-й Костромський та 20-й Галицький полки у Житомирі, 18-й Вологодський у Новограді-Волинському);

42-га піхотна дивізія (165-й Луцький, 166-й Рівненський, 168-й Миргородський полки у Києві та 167-й Острозький у Черкасах);

9-та кавалерійська дивізія (9-й драгунський Казанський полк у Житомирі, 9-й уланський Бузький полк у Білій Церкві, 9-й гусарський Київський полк у Василькові);

5-та артилерійська бригада (Житомир);

42-га артилерійська бригада (Бердичів);

9-й кінно-артилерійський дивізіон (Житомир);

9-й мортирний артилерійський дивізіон (Біла Церква).

X армійський корпус (Харків):

9-та піхотна дивізія (33-й Єлецький та 34-й Севський полки у Полтаві, 35-й Брянський та 36-й Орловський у Кременчуці);

31-ша піхотна дивізія (121-й Пензенський, 122-й Тамбовський, 123-й Козловський, 124-й Воронізький полки у Харкові);

10-та кавалерійська дивізія (10-й драгунський Новгородський полк у Сумах, 10-й уланський Одеський полк в Охтирці, 10-й гусарський Інгерманландський полк у Чугуєві);

9-та артилерійська бригада (Полтава);

31-ша артилерійська бригада (Білгород);

10-й мортирний артилерійський дивізіон (Білгород).

XI армійський корпус (Рівне):

11-та піхотна дивізія (41-й Селенгінський у Дубно, 42-й Якутський у Крем’янці, 43-й Охотський та 44-й Камчатський у Луцьку полки);

32-га піхотна дивізія (125-й Курський та 127-й Путивльський у Рівному, 126-й Рильський в Острозі, 128-й Старооскольський в Ізяславі полки);

11-та кавалерійська дивізія (11-й драгунський Ризький полк у Кремінці, 11-й уланський Чугуївський полк у Дубні, 11-й гусарський Ізюмський полк у Луцьку);

11-та артилерійська бригада (Дубно);

32-га артилерійська бригада (Рівне);

11-й кінно-артилерійський дивізіон (Дубно);

11-й мортирний артилерійський дивізіон (Біла Церква).

XII армійський корпус (Вінниця):

12-та піхотна дивізія (45-й Азовський у Старокостянтинові, 46-й Дніпровський у Проскурові, 47-й Український у Кам’янці-Подільському та 48-й Одеський у Могилеві-Подільському полки);

19-та піхотна дивізія (73-й Кримський у Вінниці, 74-й Ставропольський в Умані, 75-й Севастопольський у Гайсині та 76-й Кубанський у Тульчині полки);

3-тя стрілецька бригада (9-й, 10-й, 11-й, 12-й стрілецькі полки у Жмеринці; піхотні — 4-батальйонного складу, стрілецькі — 2-батальйонного, тобто менші вдвічі);

12-та кавалерійська дивізія (12-й драгунський Стродубівський полк у Волочиську, 12-й уланський Білгородський полк у Проскурові, 12-й гусарський Охтирський полк у Межибужжі);

12-та артилерійська бригада (Проскурів);

19-та артилерійська бригада (Вінниця);

3-й стрілецький артилерійський дивізіон (Літин);

12-й мортирний артилерійський дивізіон (Вінниця).

XXI армійський корпус (Київ):

33-тя піхотна дивізія (129-й Бессарабський, 130-й Херсонський, 131-й Тираспольський, 132-й Бендерський полки у Києві);

44-та піхотна дивізія (173-й Кам’янецький та 174-й Роменський полки у Курську, 174-й Батуринський полк у Глухові, 176-й Переволочненський полк у Чернігові; дивізія була наполовину українською, наполовину російською);

33-тя артилерійська бригада (Київ);

44-та артилерійська бригада (Ніжин);

21-й мортирний артилерійський дивізіон (Курськ).

Серед військ Варшавської військової округи українці становили значний відсоток у таких дивізіях і полках:

3-тя Гвардійська дивізія (Лейб-гвардії Литовський, Лейб-гвардії Кексгольмський, Лейб-гвардії Санкт-Петербурзький та Лейб-гвардії Волинський полки у Варшаві);

4-та піхотна дивізія (13-й Білозерський та 14-й Олонецький полки у Ломжі; 15-й Шліссельбурзький та 16-й Ладозький полки у с. Замброво під Ломжею);

8-ма піхотна дивізія (29-й Чернігівський, 30-й Полтавський, 31-й Олексіївський, 32-й Кременчуцький полки у Варшаві та її передмістях);

17-та піхотна дивізія (65-й Московський у Холмі, 66-й Бутирський у Замості, 67-й Тарутинський у Ковелі та 68-й лейб-піхотний Бородінський у Володимирі-Волинському полки);

7-ма кавалерійська дивізія (7-й драгунський Кінбурнський у Ковелі, 7-й уланський Ольвіопольский у Грубешеві, 7-й гусарський Білоруський у Володимирі-Волинському полки; за національним складом дивізія була російсько-українсько-білоруською)^{72}.

Слід сказати, що у військах Київської та Одеської військових округ панував український дух, який виявлявся навіть у дрібницях. Приміром, серед найбільш вживаних маршових пісень солдати співали «Гетьмана Сагайдачного», «Засвистали козацькеньки» та «Ой, у лузі червона калина похилилася» (старий козацький варіант цієї пісні). Ці три пісні неодмінно подавалися в усіх пісенниках російської армії. У казармах українських полків застосовувалися атрибути української хати: солдати мали право користуватися рушниками та постільною білизною з дому, зазвичай розшитою мальвами та національним візерунком. Натільні сорочки (під уніформою) також дозволялося вживати свої — домашні (часто вишиванки). Церковні образи, плакати з царями та героями воєн, що висіли по казармах, також часто прибиралися українськими рушниками. Загалом, слід сказати, що в російській армії, на відміну від радянської та сучасної, побут солдата був його особистою справою. Ніхто не втручався у те, наскільки одноманітно у солдат прибрані ліжка, аби тільки постіль була охайно застелена, а підлога — підметена. Більше того, інтендантські управління кожної з військових округ самостійно замовляли у виробників необхідні солдатам побутові речі: ковдри, постільну білизну, натільні сорочки, підштаники. Інтендантське управління Київської округи для своїх солдатів, як правило, замовляло ковдри з українським візерунком — мальвами та квітами.

Серед офіцерів піхоти російської армії часів Миколи II царював толстовський дух — бути ближче до народу, до своїх солдатів. Вони не тільки не перешкоджали поширенню національних традицій у казармі, а й всіляко підтримували їх.

Полковник Олександр Матвійович Кованько (фото з видання: Летопись войны с Японией, СПб, 1904, № 24, С.446)

Слід сказати, що вже на початку XX ст. російське офіцерство значно змінило своє соціально-класове обличчя. Починаючи з часів Олександра II, до військових училищ масово приймали молодь «зі сторони» (тобто недворян), тому напередодні Першої світової війни (1912 р.) становий склад офіцерства був таким: з дворян — 53,6 %; з почесних громадян — 13,6 %; з духівництва — 3,6 %; з купецтва — 3,5 %; з козаків, міщан і селян — 25,7 %^{73}.

Отож, уже за станом на 1912 р. чверть кадрового офіцерства походила з робітників і селян. На той час у російській армії нараховувалося 1 263 генерали, 7 370 штаб-офіцерів (полковників і підполковників), 37 323 обер-офіцери, а разом — 45 956 осіб офіцерського складу^{74}. Чверть від цієї кількості — близько 12 500 генералів і офіцерів, що мали робітничо-селянське походження; і з кожним роком їх відсоток зростав.

На думку провідного фахівця з історії російського офіцерського корпусу С. В. Волкова, з 1914 до грудня 1917 р. чисельність генералів та офіцерів збільшилася до майже 350 тис. З цієї кількості під час Першої світової війни загинуло 13 914 чоловік, зникло безвісти — З 818, було поранено — 40 9025, потрапило в полон — 14 328 осіб^{75}.

Таким чином, під час Першої світової війни російська армія поповнилася 300 тис. офіцерів-прапорщиків. На підставі вибірки соціального походження випускників деяких військових вузів, наведеної С. В. Волковим у своїй роботі, можна стверджувати, що ці молоді офіцери походили: з селян — 37,9 %; з міщан — 24,8 %; з військових і урядовців — 11,5 %; з духівництва — 7,9 %; з дворян — 7,6 %; з почесних громадян — 6,2 %; з купців — 2,5 %; з інших (переважно іноземці) — 1,6 %^{76}.

На жаль, точну кількість українців серед офіцерського корпусу російської армії періоду Першої світової війни встановити неможливо. Але, напевно, вона була не меншою, ніж пропорційна кількість українців відносно інших народів Російської імперії (30 млн. від загального числа у 150 млн.), тобто не менше 20 %, або 70 тис. Так само, у 1914–1918 рр. до російської армії було мобілізовано 9 млн. вояків, відповідно, українців — 1,8 млн.

У мирний час офіцерів випускали лише військові училища та Пажеський корпус. Усього до 1914 р. існувало 11 військових (до 1911 р. вони називалися піхотними юнкерськими): Павлівське та Володимирське у Санкт-Петербурзі, Олександрівське та Олексіївське у Москві, Віленське, Казанське, Чугуївське, Київське, Тифліське, Одеське та Іркутське; 3 артилерійські: Михайлівське та Костянтинівське у Санкт-Петербурзі, Сергіївське в Одесі; 3 кавалерійські: Миколаївське у Санкт-Петербурзі, Єлисаветградське та Тверське; 2 козацькі: Новочеркаське та Оренбурзьке; 1 інженерне — Миколаївське у Санкт-Петербурзі, 1 топографічне (у Санкт-Петербурзі) училища.

Під час Першої світової війни було сформовано ще 2 військові (2-ге Київське та Ташкентське), 1 артилерійське (Миколаївське у Києві), 1 інженерне (Олексіївське у Києві), 1 козацьке (Кубанське в Єкатеринодарі) училища, а також 46 шкіл прапорщиків (у тому числі дев’ять в Україні — 1–5 Київські, 1–2 Одеські, 1–2 підготовки прапорщиків Південно-Західного фронту в Житомирі).

До Першої світової війни навчання у військових (піхотних), кавалерійських, козацьких та топографічному училищах тривало 2 роки, в артилерійських та інженерному — 3 роки. Під час Першої світової війни термін навчання у військових (піхотних) училищах та школах прапорщиків було встановлено спочатку — 6 місяців, потім — 4 місяці, в артилерійських та кавалерійських училищах — 6 місяців, в інженерних — 6–9 місяців.

До 1914 р. військові училища щорічно отримували три категорії вихованців (приймали молодих людей від 18 до 25 років):

а) з числа випускників кадетських корпусів, де з 11 до 18 років навчалися діти переважно з офіцерських родин. Загалом існувало 28 кадетських корпусів плюс Пажеський — де навчалися винятково діти, онуки та правнуки генералів (але у Пажеському корпусі навчалися не 7, а 9 років, і звідти одразу випускалися офіцерами). В Україні розташовувалося чотири кадетські корпуси: Володимирський Київський, Петровський Полтавський, Сумський та Одеський. По закінченні кадетського корпусу кожний з його випускників автоматично зараховувався до того військового училища, яке він обирав;

б) з числа випускників середніх навчальних закладів — гімназій, реальних училищ, семінарій тощо. Щоб потрапити до військового училища, ці юнаки мусили одразу по закінченні свого навчального закладу вступити до армії — на правах однорічника 2-го розряду (російською — вольноопределяющегося). Наприклад, якщо вони у липні вступали до армії, то вже через кілька тижнів — у серпні, складали вступні іспити до військового училища. Як правило, іспити були нескладними, і переважна більшість охочих вступала до училища. У разі, якщо випускники середніх училищ не хотіли бути професійними офіцерами, вони мусили або вступати до вищих навчальних закладів (і тоді, за винятком медиків, звільнялися від військового обов’язку), або рік відслужити в армії — на правах однорічників 2-го розряду. За цей час вони складали іспити на отримання чину прапорщика запасу і потому йшли на цивільну службу;

Капітан Лев Макарович Маціевич (фото з приватної колекції)

Усі училища, крім Віленського та Тифліського, переважно комплектувалися молоддю з тих військових округ, у яких вони розташовувались. Віденське училище у Віденській військовій окрузі, на території якого мешкали литовці, латиші, естонці, німці, інгерманландці та інші фінські народи, переважно комплектувалося юнаками, що приїжджали з Росії. Місцевих уродженців приймали до Віленського училища в дуже обмеженій кількості. Їх відправляли на навчання до столичних училищ — Володимирського у Санкт-Петербурзі або Олексіївського у Москві. Тифліське училище теж намагалися «розбавляти» слов’янами, адже між представниками кавказьких народів систематично вибухали конфлікти. На навчання до Тифліського училища часто надсилали юнаків з України (зокрема, 1912 р. випускником цього закладу став Василь Тютюнник — командувач Дієвої армії УНР у 1919 р.).

По закінченні училища молоді люди випускалися за трьома розрядами:

а) 1-м — підпоручиками, з даруванням старшинства в 1 рік (тобто наступне звання вони мали отримати вже не через 4, а через З роки);

б) 2-м — підпоручиками, але — без дарування старшинства (як правило, до 2-го розряду належали розбишаки);

в) 3-м — прапорщиками, з правом вислуги у чин підпоручика через півроку (здебільшого за цим розрядом закінчували училища колишні солдати — малограмотні, проте — блискучі стройовики та стрільці).

г) з солдатів, які мали початкову освіту, відслужили в армії не менше року, були рекомендовані своїм командуванням для вступу до училищ та успішно склали вступні іспити. (Таких теж був досить великий відсоток).

Назви військових звань у козацьких військах і кавалерії відрізнялися від найменувань чинів в інших родах військ. Так, якщо до піхоти, артилерії та інженерних військ виходили підпоручиками, то до кавалерії — корнетами, а до козацьких військ — хорунжими. Наведемо порівняльну таблицю військових звань російської армії:

Закінчення військових училищ було лише початковим етапом кар’єри офіцера. Якщо він обирав стройову службу, то через деякий час (як правило — 6—10 років) мусив закінчити одну з офіцерських шкіл:

Офіцерську стрілецьку — для отримання права командувати батальйоном;

Офіцерську кавалерійську — для командування ескадроном;

Офіцерську артилерійську — для командування батареєю;

Офіцерську електротехнічну — для служби у військах зв’язку;

Офіцерську повітроплавну — для служби у військово-повітряних силах;

Головну гімнастично-фехтувальну — для отримання права на заміщення стройових посад у військово-навчальних закладах (усі Офіцерські школи розташовувалися в околицях Санкт-Петербурга).

Більш престижною вважалася освіта, здобута в одній з військових академій, право на вступ до яких офіцери отримували після чотирьох років стройової служби. Випускники академії могли дослужитися до генеральського чину, тоді як після офіцерської школи такої можливості майже не було. Саме тому щороку на 1 місце в академіях претендувало 8—12 офіцерів.

Найпрестижнішою вважалася Миколаївська академія Генерального штабу (з 1910 р. називалась Імператорською Миколаївською військовою академією, з 1917-го — Військовою академією Генерального штабу). Навчання у ній тривало три роки, й після перших двох проводилися іспити. Хто не складав їх — ні з чим поверталися до армії. Після третього курсу так само відбувалося екзаменування. Офіцери, що не складали цих екзаменів, закінчували академію за 2-м розрядом — без зарахування до Генерального штабу. З цієї категорії випускників переважна більшість ішла на викладацькі посади до кадетських корпусів та військових училищ. За 1-м розрядом щороку академія випускала від 60 до 100 офіцерів. По двох роках служби на стройових посадах (т. зв. відбуття стройового цензу) вони прираховувалися до Генерального штабу, але призначалися винятково на штабові чи командні посади. Під час Першої світової війни в офіцерському корпусі Генерального штабу нараховувалося близько 3 тис. офіцерів, чимало з яких до 1917 р. стали генералами російської армії. Решта (обер-офіцери та штаб-офіцери) переважно відзначилися під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії 1917–1921 рр. і теж отримали генеральські чини у білогвардійських та національних арміях чи звання комдивів і командармів Робітничо-Селянської Червоної армії. В офіцерському корпусі Генерального штабу українці становили 20 % від його чисельності. З цього числа 304 офіцери вступили на службу в Армію Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського. Щоправда, вже наприкінці 1918 р. значна їх частина перейшла або до різноманітних білогвардійських, або до Червоної армій. За станом на 3 лютого 1921 р. в Армії УНР перебувало 30 колишніх генералів та офіцерів російського Генерального штабу, 6 офіцерів, які не встигли закінчити Військової академії, та один, що навчався на короткострокових курсах австрійської Вищої офіцерської школи. Крім того, 1 генерал та 2 офіцери російського Генерального штабу з різних причин не були занесені до Списку старшин Генерального штабу Армії УНР, хоч і служили в українських військах.

Фахівців для управління великими артилерійськими з’єднаннями готувала Михайлівська артилерійська академія, професійних військових інженерів — Миколаївська інженерна академія, військових юристів — Олександрійська військово-юридична академія, інтендантів — Інтендантська академія. Усі академії розміщувалися у Санкт-Петербурзі.

Комплектування армійських частин офіцерами, на відміну від поповнення солдатами, відбувалося за принципом розташування. З 11 військових училищ, які існували напередодні Першої світової війни, офіцерів для всіх військових округ традиційно випускали тільки Павлівське та Олександрівське. Інші готували військових переважно для тих округ, у яких вони розмістилися (Київське — для Київської, Одеське — для Одеської тощо), і лише частину випускників давали до віддалених округ. Кожного року до училищ надсилали список вакансій, а випускники обирали їх за чергою, залежно від успішності в навчанні. Відповідно, відмінникам діставалися найкращі посади — служба в артилерії, інженерних військах, столицях, великих губернських містах або, за бажанням, місця на батьківщині. Інші діставали вакансії у полках, розміщених у глухих провінційних містечках. Кавалерійські, артилерійські та інженерне училища готували офіцерів тільки для своїх родів військ — незалежно від їх місця розташування. У козацьких училищах навчалася майже винятково молодь із козаків. Випускники козацьких училищ майже завжди випускалася до полків своїх козацьких військ: Донського, Кубанського, Терського, Сибірського, Оренбурзького, Уральського, Астраханського, Семирічинсько-го, Уссурійського, Амурського, Забайкальського. Юнаки з інших соціальних станів були у козацьких училищах рідкісним явищем.

Серед російських військових педагогів значний відсоток становили українці. Приміром, найкращим начальником Віленського військового училища вважався генерал-майор Борис Вікторович Адамович — представник козацько-дворянської родини з Полтавської губернії. Михайлівською артилерійською академією тривалий час керував українець генерал-лейтенант Василь Тимофійович Чернявський, організатором та незмінним начальником Офіцерської повітроплавної школи був великий подвижник повітроплавання, генерал-майор Олександр Матвійович Кованько, начальником Офіцерської кавалерійської школи — представник старовинної української козацької родини генерал-майор Василь Олександрович Химець. Варто згадати також генерала Миколу Опанасовича Медзвецького, який протягом 1911–1917 рр. керував Військово-топографічним училищем, а потім служив в Армії Української Народної Республіки. Цей список можна продовжувати.

Полковник 44-го піхотного Камчатського полку Олександр Поліновський: у час дозвілля — в українському народному одязі, на службі — у мундирі (фото з приватної колекції)

До 1914 р. в Україні розташовувалося 4 кадетські корпуси (у Києві, Одесі, Полтаві та Сумах), 3 військові (Київ, Чугуїв, Одеса), 1 кавалерійське (в Єлисаветграді) та 1 артилерійське (в Одесі) училища. Володимирський Київський та Одеський кадетські корпуси були значною мірою денаціоналізовані: у першому навчалися діти офіцерів і дворянства Волинської, Подільської та Київської губерній, у другому — переважно діти офіцерів Одеської військової округи. Незважаючи на те, що у викладацькому складі Київського корпусу працювало чимало українських національних діячів (зокрема, викладач російської мови, український філолог та національний діяч Павло Житецький, стройовий офіцер, член українського клубу «Родина» полковник Петро Сварика, один із засновників Старої Громади лікар Мартирій Галин), це не поліпшувало ситуації. Корпус, так само, як і Одеський, у більшості випускав цілком проросійськи налаштованих юнаків (хоч значний їх відсоток був українського походження). Те саме можна сказати і про Сумський кадетській корпус, створений не тільки для дворян, але й для дітей купецького стану, де, щоправда, вчилося багато юнаків — вихідців з російських губерній.

На цьому тлі Петровський Полтавський кадетський корпус був яскравим винятком — там навчалися діти дворян Чернігівської та Полтавської губерній — нащадків малоросійської старшини та козацтва, а також діти офіцерів 9-ї (полтавської) та 31-ї (харківської) дивізій. Починаючи з молодшого класу полтавські кадети виховувалися на творчості Миколи Гоголя та Івана Котляревського, Дмитра Бортнянського та Миколи Лисенка й багатьох інших українських митців. У приміщенні корпусу висіли портрети російських царів поряд із портретами видатних українських діячів — військових, політиків, письменників, митців XVII–XIX ст. Практично всі полтавські кадети знали українську мову, навіть якщо у їхніх родинах її не вживали: у корпусі досить часто ставили українські вистави та співали українські пісні^{77}.

Уже в 1918 р., коли останньому поколінню російських кадетів довелося визначатися з тим, до якої армії пристати, багато хто з випускників Полтавського корпусу вступив до Армії Української Народної Республіки. На жаль, їхні товариші — київські та одеські кадети, ледь не в повному складі перейшли до білогвардійських Збройних сил Півдня Росії. Сумчани розділилися: половина опинилася серед білих, половина — серед червоних.

Київське, Одеське військові, Єлисаветградське кавалерійське та Сергіївське Одеське артилерійське училища так само були денаціоналізовані. Значний відсоток випускників цих закладів становили українці, однак вони мали цілком проросійську орієнтацію.

Чугуївське військове училище в національному відношенні було копією Петровського Полтавського кадетського корпусу. Збудоване на горі, де колись козацький гетьман Яків Остряниця звів свою фортецю, це училище значною мірою комплектувалося солдатами-українцями, які за відмінну службу висувалися своїм начальством на навчання. Окрім того, до училища потрапляла певна кількість випускників Петровського Полтавського кадетського корпусу, а також гімназій, духовних і реальних училищ Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Досить сказати, що головною маршовою піснею Чугуївського училища вважався «Гетьман Сагайдачний» («Ой, на горі та женці жнуть»). З 1906 р. викладачем інженерної справи Чугуївського училища був полковник О. С. Астаф’єв, який став організатором і хранителем українських національних традицій у цьому військово-навчальному закладі^{78}. Протягом 1918–1920 рр. значну частину командних посад в Армії УНР обіймали випускники саме цього навчального закладу. Причому деякі з них закінчували училище першими серед свого випуску — з отриманням премії та занесенням на мармурову дошку. Це, зокрема: генерал-хорунжий Євген Іванович Мошинський (перший у випуску 1906 р.), підполковник Онисим Григорович Рак (випуск 1907 р.), генерал-хорунжий Михайло Степанович Пересада (випуск 1909 р.).

Отже, тільки офіцери, що навчалися в Петровському Полтавському кадетському корпусі та Чугуївському військовому училищі почувалися нащадками старшин Гетьманщини та Запорозької Січі. Випускники інших училищ, і, насамперед — артилерійських, інженерних та кавалерійських, хоч і були за походженням українцями, але часто не знали рідної мови та національної культури (найбільше це стосується дворян та дітей офіцерів, яких змалку віддавали до російських кадетських корпусів). Ті з них, що у 1918–1920 рр. потрапили до Армії Української Народної Республіки, склали кістяк численної російськомовної групи старшинського корпусу УНР.

У мирний час наступний чин офіцерам надавали кожні 4 роки (цей процес можна було пришвидшити за рахунок «дарування» старшинства, зокрема — закінчивши училище за 1-м розрядом). У період воєн обер-офіцерські чини надавали через кожні 9 місяців перебування на фронті (в тилу, проте, діяла інша система). Саме тому офіцери, які на початку війни були підпоручиками, у 1917 р. мали вже звання штабс-капітанів, капітанів, а окремі, за видатні заслуги, — навіть підполковників. Штаб-офіцерські (підполковник та полковник) і генеральські чини надавалися за висуванням начальства. На черговість присвоєння звань також впливали нагороди, які надавалися за певні подвиги, мужність та відвагу офіцера.

Російська орденська система принципово відрізнялася від радянської та сучасної. Найпочеснішими нагородами вважалися Орден Святого Георія та Георгіївська зброя (у XVIII–XIX ст. вона також називалася Золотою). Орден Святого Георгія був офіцерським, тобто присвоювався тільки генералам і офіцерам. Він мав чотири ступені. 4-й ступінь надавався за видатні подвиги на полі бою. Загалом за час Першої світової війни орденом Святого Георгія 4-го ступеня було нагороджено близько 4,5 тис. офіцерів. Георгіївську зброю давали за менш значні подвиги, ніж ті, що удостоювалися нагородження орденом Святого Георгія 4-го ступеня, або ж у випадку, коли офіцер, що вже мав орден, знову відзначався у битві. Георгіївська зброя являла собою шаблю, на рукоятці якої кріпився мініатюрний орден Святого Георгія та вішався темляк з георгіївської (помаранчево-чорної) стрічки.

Орден Святого Георгія 3-го ступеня надавався, як правило, генералам за полководницькі подвиги. (Щоправда, аби отримати його, необхідно було мати вже орден 4-го ступеня.) За період Першої світової війни такі нагороди отримало більш як 60 воєначальників. Окрім того, орденом Святого Георгія 3-го ступеня було нагороджено двох осіб, що не мали генеральського чину: командира 1-ї Латиської стрілецької бригади полковника-латиша Гоппера та командира 16-го стрілецького полку підполковника-українця Михайла Удовиченка (однофамілець рідних братів — генералів Армії УНР Олександра та Миколи Удовиченків). У 1918 р. він також деякий час служив в Армії Української Держави, потому перейшов до білих і отримав генеральський чин у Збройних силах Півдня Росії генерала А. А. Денікіна.

Наявність ордена Святого Георгія 4-го ступеня або Георгіївської зброї надавала офіцерові право у будь-який час своєї подальшої військової служби один раз подати прохання про позачергове підвищення. Приміром, командувач Армії УНР у 1920 р. Михайло Омелянович-Павленко був полковником російської армії, але — кавалером ордена Святого Георгія 4-го ступеня. У 1918 р. він подав на ім’я П. П. Скоропадського прохання про позачергове підвищення до чину генерального хорунжого і згодом отримав його. Так само український воєначальник Михайло Крат, який у 1914 р. був підпоручиком, 1917 р. дослужився до чину капітана та отримав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Він також скористався своїм правом на чергове звання і восени 1917 року став підполковником російської армії — у 25 років! (Якби він мав ще й Георгіївську зброю, то міг би стати полковником).

Кавалерами ордена Святого Георгія 2-го ступеня за час його існування (з 1769 р.) стало лише 125 осіб. Шестеро з цієї кількості належали до імператорського дому Романових, 23 були іноземними полководцями, решта — вітчизняні воєначальники, серед них — 6 українців (фельдмаршали І. Ф. Паскевич та І. В. Гудович, генерали від інфантерії П. С. Котляревський, М. А. Мілорадович, Ф. Ф. Радецький, генерал від артилерії П. М. Капцевич). Орден Святого Георгія 1-го ступеня вважався імператорським, тобто надавався найвизначнішим полководцям. Ним нагороджено 25 осіб, у тому числі 4 російських царів, 7 іноземних імператорів і фельдмаршалів, а також видатні російські воєначальники (серед них 1 українець — фельдмаршал І. Ф. Паскевич)^{79}.

Інші ордени Російської імперії надавалися за принципом чіткої послідовності — від найнижчого до найвищого.

Наймолодшим орденом, яким нагороджували тільки у воєнний час, була Т. зв. «Клюква» (мініатюрний знак цього ордена дійсно нагадував клюкву) — орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». Презирлива назва цієї нагороди досить красномовна: її отримував кожний прапорщик, що брав участь у бою (навіть просидівши в окопі) або просто перебував на передовій протягом місяця (у разі, якщо боїв не велося), її отримували усі офіцери, які хоч раз побували на передових позиціях. Ця відзнака кріпилася на офіцерську шаблю та мала вигляд мініатюрного знака ордена, припасованого до мідної бляхи, на якій містився напис «За храбрость».

Наступний орден — Святого Станіслава 3-го ступеня — у мирний час надавався як перша з нагород: за 4 роки бездоганної служби. У разі, якщо офіцер якось чином відзначився за цей період (наприклад, його рота стала найкращою на дивізійних навчаннях), на колодку ордена кріпилася бинда. У воєнний час орден Святого Станіслава 3-го ступеня — вже з биндою та мечами (вони накладалися на сам орден) — отримували за кілька місяців перебування на фронті.

Офіцери та солдати 167-го піхотного Острогозького полку, який дислокувався у Черкасах та комплектувався переважно вихідцями з України, фото 1910-х років (фото з приватної колекції)

Усі згадані ордени були «стандартним набором» будь-якого справного офіцера, який сумлінно виконував свій обов’язок на фронті, починаючи з 1914 р.

Орден Святого Володимира 3-го ступеня мали тільки деякі полковники та значна частина генерал-майорів. Вищі нагороди були генеральськими та фельдмаршальськими:

Орден Святого Станіслава 1-го ступеня;

Орден Святої Анни 1-го ступеня;

Орден Святого Володимира 2-го ступеня;

Орден Святого Володимира 1-го ступеня;

Орден Білого Орла;

Орден Олександра Невського;

Орден Андрія Первозваного.

У коротких записках про службу та біографіях офіцерів, щоб не перераховувати всі ордени, якими кожен нагороджений, вказувалося: «має всі ордени до Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, а також орден Святого Георгія 4-го ступеня». Ця фраза свідчила, що офіцер був нагороджений орденами: Святої Анни 4-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня, Святого Станіслава 2-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня та Святого Георгія 4-го ступеня (останнім — за бойові подвиги).

Нижні чини (рядові) мали свої відзнаки Святого Георгія, Т. зв. Георгіївські хрести та медалі. Хрести та медалі мали по 4 ступені. За формою та зображенням Георгіївські хрести нагадували ордени Святого Георгія. Однак офіцерські нагороди були вкриті білою емаллю з кольоровим медальйоном, а солдатські виготовлялися з білого (4-й та 3-й ступінь) чи жовтого (2-й та 1-й ступінь) металу. Так само Георгіївські медалі були білого (4-й та 3-й ступінь) чи жовтого (2-а та 1-а ступінь) металу. Отримання Георгіївського хреста будь-якого ступеня давало рядовому або унтер-офіцеру можливість отримання наступного чину.

Офіцери не мали права на нагороди рядових, так само, як рядові — на нагороди офіцерів. Лише після Лютневої революції 1917 р. солдатські комітети отримали право нагороджувати своїх офіцерів, які, на думку рядових, цього заслуговували, Георгіївськими хрестами. При цьому на колодку таких хрестів кріпилася мініатюрна лаврова гілка.

Кавалеристи російської армії на площі Ринок у Львові, 1914 рік (фото з приватної колекції)

Як уже зазначалося, у Першій світовій війні взяло участь понад 70 тис. генералів та офіцерів-українців і близько 1,8 млн. рядових-українців російської армії. Серед них було багато кавалерів ордена Святого Георгія 4-го ступеня, Георгіївської зброї та солдатських відзнак святого Георгія. Певна частина генералів-українців у той період обіймала досить високі посади.

Зокрема, начальником штабу Верховного головнокомандувача російських армій якийсь час був полтавський дворянин генерал-лейтенант Олександр Сергійович Лукомський, 1-м генерал-квартирмейстером — генерал-лейтенант Михайло Савич Пустовойтенко (тоді як батько його був простим селянином Херсонської губернії), інспектором кавалерії російської армії — генерал від кавалерії Всеволод Матвійович Остро-градський, інспектором інженерних військ — інженер-генерал Костянтин Іванович Величко. Серед командувачів фронтів, начальників штабі фронтів, командувачів армій та корпусів можемо назвати таких генералів-українців: Олександра Олексійовича Безкровного, Олександра Івановича Березовського, Михайла Михайловича Бутчика, Петра Мироновича Волкобоя, Миколу Герасимовича Володченка, Володимира Миколайовича Горбатовського, Арсенія Анатолійовича Гулевича, Сергія Костянтиновича Добророль- ського, Олександра Олександровича Душкевича, Миколу Олександровича Ількевича, Євгена Андрійовича Іскрицького, Михайла Федоровича Квецинського, Василя Федоровича Кирея, Сергія Антоновича Кірпотенка, Анатолія Кипріановича Кельчевського, Миколу Михайловича Киселевського, Миколу Миколайовича Короткевича, Олексія Єфимовича Кушакевича, Миколу Яковича Лісовського, Петра Миколайовича Ломновського, Євгена Васильовича Лебединського, Сергія Георгійовича Лукірського, Павла Івановича Мііценка, братів Євгена та Василя Федоровичів Новицьких, Олександра Францевича Рагозу, Євгена Олександровича Радкевича, Олексія Єфимовича Редька, Івана Андрійовича Романенка, Сергія Сергійовича Саввича, Іполита Васильовича Савицького, Аркадія Валентиновича Сичевського, Павла Павловича Скоропадського, Володимира Олексійовича Слюсаренка, Миколу Семеновича Тріковського, Григорія Єфимовича Янушевського^{79}.

Цей список охоплює лише найвизначніших генералів-українців російської армії. До нього можна додати ім’я Миколи Леонтійовича Юнакова, який у 1919 р. був начальником штабу Головного Отамана Симона Петлюри (батько його походив з дворян Рязанської губернії, а матір — з України).

По закінченні Першої світової війни доля цих воєначальників складалася по-різному. За напрямом подальшого життєвого шляху їх можна класифікувати на 4 основні групи:

а) одразу після 1917 р. зникли безвісти або були розстріляні більшовиками — 9 генералів (Володченко, Короткевич, Лебединський, Азовський, Міщенко, Пустовойтенко, Романенко, Сичевський, Тріковський);

б) залишилися у Радянській Росії або пішли на службу до Робітничо-Селянської Червоної армії (РСЧА) — 9 генералів (Величко, Євген Новицький, Гулевич, Душкевич, Іскрицький, Лукір- сысий, Остроградський, Радкевич, Саввич);

в) опинилися на службі у різних білогвардійських арміях — 9 генералів (Ількевич, Горбатовський, Киселевський, Кельчевський, Ломновський, Лукомський, Василь Новицький, Редько, Савицький);

г) залишилися в Україні та у 1918 р. вступили на службу до української армії — 13 генералів. Згодом 1 з них (Волкобой) помер, 1 (Рагоза) був розстріляний більшовиками, 1 (Скоропадський) емігрував, 9 (Безкровний, Березовський, Бутчик, Добророльський, Квецинський, Кирей, Кірпотенко, Кушакевич, Слюсаренко) уже наприкінці — на початку 1919 р. опинилися у різних білогвардійських арміях. Лише один російський генерал-українець, який під час Першої світової війни командував корпусом (Г. Є. Янушевський), до 1923 р. залишався на службі в Армії Української Народної Республіки.

Незважаючи на те, що проаналізовано було біографії лише 40 найбільш видатних генералів- українців часів Першої світової війни, отримані результати загалом відображають долю всіх офіцерів-українців російської армії. Великий відсоток з цих 70 тис., переважно — прапорщиків та колишніх учителів, ухилився від участі у Визвольній та громадянській війнах 1917—1921 рр. і повернувся до мирної діяльності. Певна частина кадрових офіцерів-українців навесні 1918 р. відступила з рештками російської армії до Радянської Росії і потім вступила до Червоної армії. Ще якась їх кількість була мобілізована більшовиками у 1919—1920 рр. Чимало офіцерів-українців з різних причин опинилося у білогвардійських арміях (згадаймо, наприклад, що тільки на поповнення Північної, Північно-Західної, Західної та Сибірської білогвардійських армій надійшло понад 3 тис. генералів та офіцерів, полонених у грудні 1918 р. військами Директорії, а потім вивезених з території України разом з німецькими військами; крім того, у 1919 р. в Україні генерал А. І. Денікін провів тотальну мобілізацію офіцерства). Нарешті, значна частина офіцерів присвятила себе службі в українській армії. Доля старшинського корпусу Армії Української Народної Республіки — предмет дослідження наступних розділів нашої книжки.

Командувач Київської військової округи генерал Микола Іванов та інші генерали оглядають навчання військ у Києві на Саперному полі, 1913 рік (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Офіцери київської залоги на військових навчаннях на Саперному полі у Києві, 1913 рік (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)