Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Вступ

У попередньому розділі, присвяченому старшинському корпусу Армії УНР, розповідалося про роль і значення вихованців російських військово-навчальних закладів в організації та бойових діях українських збройних сил. Старшинський корпус Армії УНР на 90 % складався з колишніх російських генералів та офіцерів. Переважна більшість їх походили з українських губерній. Резерв цих старшин був настільки великий (адже напередодні та під час Першої світової війни з числа українців було підготовлено понад 60 тис. офіцерів), що, теоретично, тільки з них можна було сформувати потужну армію. Однак армія ця була б за складом українською, але за духом та командною мовою — російською. Проблема полягала не стільки в особистих якостях офіцерів-українців російської армії, скільки в їх вихованні та попередній службі. Кадетський корпус, військове училище, школа прапорщиків робили з представника будь-якої національності тільки російського офіцера, який присягав «За Віру, Царя та Вітчизну».

Для формування національного старшинського корпусу треба було створити іншу систему військової освіти: з українською мовою викладання, з українськими підручниками, які базувалась би винятково на українських військових традиціях. Причому будь-яке відхилення від цих суворих умов (російськомовність вихователів та старшин, співання російських бойових пісень тощо) призводило до непевності якоїсь частини випускників старшинських шкіл УНР.

Наприклад, у Житомирській спільній юнацькій школі 1919 р. більшість старшин і викладачів, включаючи обох її начальників — Всеволода Петрова та Павла Вержбицького, ад’ютанта, інспектора класів, командирів пішого куреня, кінного дивізіону, майже всіх сотень, була російськомовною. У результаті з 163 старшин першого випуску цієї школи, який відбувся 5 листопада 1919 р., у другій половині 1920 р. на службі в Армії УНР залишилося тільки 18. Звичайно, певна кількість випускників загинула та була поранена у боях Першого Зимового походу. Проте інші — у більшості — розійшлися по домівках. Те саме можна сказати і про випуск Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, який відбувся вже у таборі інтернованих Вадовиці у грудні 1921 р. Начальник школи, полковник Олександр Годило-Годлевський і більшість старшинського та викладацького складу були люди російськомовні, хоч і служили в Армії УНР ледь не з перших днів її існування. Врешті значний відсоток випускників цієї школи згодом повернувся на батьківщину — до Радянської України.

З другого боку, є приклад Спільної юнацької школи 1920–1924 рр., яка дала чотири випуски старшин. У 1920 р. російські настрої у ній були ще досить потужними: російською мовою розмовляли майже всі старшини та викладачі. Тривало це лише доти, доки начальником школи не було призначено полковника (згодом — генерал-хорунжого) Миколу Шаповала. За перший рік керівництва школою він усунув з неї 28 старшин, здебільшого етнічних українців. Однією з головних підстав до звільнення їх були російська мова, вживання нецензурної лексики, непорядність тощо. Російські військові пісні викорінювалися з пісенного репертуару школи «майже репресіями» (цитата М. Шаповала з його доповіді на ім’я С. Петлюри). І школа повністю переродилася. Заговорили українською мовою навіть етнічні росіяни — викладачі та старшини школи, яких Шаповал залишив за їх порядність, високий професіоналізм та відданість Українській армії. Національна ознака у «репресіях» Шаповала не відігравала ніякої ролі: він радо приймав до школи і росіян, і євреїв. Реформа Спільної юнацької школи дала вражаючі результати. Чимало її випускників згодом закінчили Українську господарську академію у Подєбрадах, Український педагогічний інститут у Празі, інші чеські та польські вищі навчальні заклади, а в пізні часи еміграції стали відомими громадськими та політичними діячами, інженерами, педагогами, священиками.

Однак слід зазначити, що в 1917–1923 рр. у складі збройних сил України було підготовлено порівняно невелику кількість власних старшин:

— 1 листопада 1917 р. 36 хорунжих, випущених з українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків (список цього випуску на сьогодні не віднайдено);

— 24 листопада та грудень 1917 р. — випуски з 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл колишніх вихованців російських військово-навчальних закладів (переважно з м. Києва), які по їх розформуванні погодилися залишитись на службі у військах Центральної Ради;

— 5 листопада 1919 р. 163 хорунжих єдиного випуску Спільної (Житомирської) військової школи, з яких у другій половині 1920 р. в армії УНР служило лише 18;

— 14 липня 1921 р. 77 хорунжих першого випуску Спільної юнацької школи;

— 4 грудня 1921 р. 18 поручиків, 150 хорунжих, 4 підхорунжих Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-ї Залізній дивізії;

— 28 липня 1922 р. 114 хорунжих і 3 підхорунжих другого випуску Спільної юнацької школи;

— 15 серпня 1923 р. 48 хорунжих третього випуску Спільної юнацької школи;

— у червні 1924 р. 31 хорунжий і 1 поручик четвертого випуску Спільної юнацької школи.

Окрім того, протягом 1919–1921 рр. переважно на старшинських посадах в Армії УНР служили колишні вихованці 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, які існували протягом листопада 1917 — лютого 1918 р. Ці юнаки через бойові дії так і не змогли вчасно дістати перші старшинські звання. Точна їх кількість невідома, але за станом на 1921 р. в Армії УНР було щонайменше 22 старшини із числа колишніх юнаків 1-ї та 2-ї Українських шкіл.

Перші українські гуртки серед російських юнкерів

На початку 1917 р. на території України діяло 18 військово-навчальних закладів російської імператорської армії. Половина з них розташовувалася в Києві: 1-ше Київське Костянтинівське та 2-ге Київське Миколаївське військові, Миколаївське артилерійське, Олексіївське інженерне училища та 1—5-та Київські школи прапорщиків. Ще чотири розміщувалися в Одесі — Одеське військове та Сергіївське артилерійське училища, а також 1-ша та 2-га Одеські школи прапорщиків. Нарешті, в Чугуєві діяло Чугуївське військове училище, в Полтаві — евакуйоване сюди у 1915 р. з м. Вільно (нині — Вільнюс) Віленське військове училище, у Єлисаветграді (нині — Кіровоград) — Єлисаветградське кавалерійське училище й у м. Житомир — 1-ша та 2-га школи підготовки прапорщиків піхоти військового часу Південно-Західного фронту (ці заклади називалися також 1-ю та 2-ю Житомирськими школами).

Організаційно училища підпорядковувалися Головному управлінню військово-навчальних закладів російської армії. У військовому відношенні всі Київські та Віленське училища були у розпорядженні штабу Київської військової округи, Одеські та Єлисаветградське — у розпорядженні штабу Одеської військової округи та Румунського фронту, Чугуївське — штабу Московської військової округи. Підпорядкування шкіл прапорщиків відбувалося за іншим принципом: на чолі всіх Київських шкіл стояв генерал-майор Соколов, Одеських — старший серед їхніх начальників, а Житомирські безпосередньо підпорядковувалася штабу Південно-Західного фронту.

Питання підпорядкування — досить важливе, оскільки від безпосередніх начальників військово-навчальних закладів залежало: чи допустять вони якусь національну або революційну агітацію. Щоб запобігти появі політики у військово-навчальних закладах, їхні начальники мали досить засобів, насамперед — можливість виключення з училища чи школи юнкера, що дозволив собі провадити агітацію будь-якого політичного, національного чи релігійного характеру.

Більшість військових училищ в Україні, незважаючи на Лютневу революцію, зберегли непохитну військову дисципліну — об’єднання у них юнкерів в окремі національні класи або курси унеможливлювалося. У двох училищах — Одеському військовому та Сергіївському артилерійському, в 1917 р. українці взагалі становили меншість. До цих училищ після відміни обмежень за національними та віросповідними ознаками у великій кількості вступали молоді євреї, що виявили бажання стати російськими офіцерами.

Так само політична та національна агітація була виключена у школах прапорщиків, розташованих у Житомирі. Підпорядковані безпосередньо штабу Південно-Західного фронту, вони комплектувалися переважно рядовими військ фронту, що відзначилися у боях та були гідні стати російськими офіцерами. Українська агітація тут теж була нереальною, хоч значна частина викладацького складу обох навчальних закладів згодом сумлінно служила в Армії Української Народної Республіки. Досить згадати, що курсовим офіцером 2-ї Житомирської школи прапорщиків був штабс-капітан Юрій Ластівченко — згодом командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Посаду начальника 1-ї Житомирської школи прапорщиків певний час обіймав полковник Павло Вержбицький — у 1919 р. начальник Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР. Разом із Вержбицьким на початку 1919 р. тут працювало ще кілька викладачів і курсових офіцерів колишніх 1-ї та 2-ї Житомирських шкіл прапорщиків.

Значно краще справа українізації просувалася в Одеських та Київських школах прапорщиків, де питання націоналізації російської армії зустріло теплу підтримку не тільки серед юнкерів, а й серед їх командирів. Зокрема, заснування української громади юнкерів 1-ї та 2-ї Одеських шкіл прапорщиків підтримав начальник однієї з них (2-ї) полковник Михайло Омелянович-Павленко, згодом — командувач Армії Української Народної Республіки. Випускник школи, згодом поручик Армії УНР Василь Бібик згадував:

Незважаючи на те, що перший голова «Української Хати» — юнкер 1-ї Одеської школи прапорщиків Юрій Коцюбинський був членом більшовицької партії, а згодом — військовим народним комісаром українського радянського уряду, значна частина її членів таки опинилася у лавах не Червоної армії, а збройних сил України.

У травні 1917 р., після випуску з 1-ї Одеської школи прапорщиків патріотично налаштованих старшин-українців, українській громаді в Одесі вдалося укомплектувати офіцерськими кадрами створюваний у місті 1-й Гайдамацький курінь. Розгорнута на його базі наприкінці 1917 р. Одеська Гайдамацька бригада військ Центральної Ради традиційно набиралася з прапорщиків-українців — випускників 1-ї та 2-ї Одеських шкіл. Названий у спогадах штабс-капітан Орлов спочатку був одним із рушіїв українського військового руху в Одеських школах прапорщиків, а в листопаді 1917 р. очолив 2-й Гайдамацький полк Одеської Гайдамацької бригади.

Українізація 2-ї Київської школи прапорщиків, розформування російських військово-навчальних закладів

Навесні-влітку 1917 р. український рух у Київських школах прапорщиків був значно меншим, ніж в Одесі, хоча як мінімум двоє начальників шкіл — 2-ї полковник Хлопицький (поляк) та 5-ї полковник князь Туманов (Туманішвіллі) щиро співчували будь-яким національним рухам.

У серпні 1917 р. стараннями викладача 2-ї Київської школи прапорщиків штабс-капітана Аверкія Гончаренка у цій школі було організовано перше українське відділення. Цікаво, що Гончаренко майже легально об’єднав юнкерів-українців свого курсу в окреме національне відділення (у кількості 36 осіб) і навіть намагався українізувати всю 2-гу Київську школу прапорщиків.

Сучасне фото будинку на вул. Багговутівській, 2 у Києві, де в 1917 році знаходилося українське відділення 2-ї Київської школи прапорщиків

Пізніше він згадував:

Насправді українізація 2-ї Київської школи прапорщиків відбувалася значно складніше та повільніше. Питання про це вирішувалося не в Києві і не генералом Соколовим, а у Петрограді — Військовим міністерством Росії. Переговори про українізацію школи вів Український генеральний військовий комітет (УТВК).

Головне управління військово-навчальних закладів Військового міністерства Росії пішло на поступки комітету і вже 8 вересня 1917 р. (ст. ст.) виконувач обов’язків начальника управління, генерал-майор Потапов надіслав до штабу Київської військової округи телеграму з наказом про українізацію 2-ї Київської школи прапорщиків. Але телеграма ця чомусь місяць приховувалась від УГВК штабом Київської військової округи й була опублікована лише в наказі по військам округи № 1489 від 13 жовтня 1917 р. (ст. ст.). Відповідно до телеграми генерал-майора Потапова, українізація 2-ї Київської школи відбувалася на таких умовах:

Засновник українських військово-навчальних закладів сотник Аверкій Гончаренко (За Державність, Варшава, Ч. 9)

1) збереження російської мови як мови навчального процесу;

2) відповідальним за процес навчання та підготовки українських офіцерів призначається генерал-майор Соколов;

3) склад викладачів і офіцерів 2-ї Київської школи лишається попереднім;

4) комплектування юнкерами проводитиметься з підготовчої команди при начальникові всіх Київських шкіл прапорщиків генералі Соколові, а також з 1-го Українського запасного і 1-го Українського козацького ім. Б. Хмельницького полків^{288}.

Таким чином, ще до Жовтневого перевороту стараннями українця штабс-капітана Аверкія Гончаренка, поляка полковника Цеслава Хлопіцького та росіянина генерал-майора Єлисея Соколова було частково українізовано 2-гу Київську школу прапорщиків.

Жовтневий переворот у Росії значно пришвидшив процес українізації та подальшої ліквідації військово-навчальних закладів, що розташовувалися на території України. По отриманні у Києві даних про події у Петрограді місцева залога поділилася на три табори: прихильників Тимчасового уряду, які згуртувалися навколо штабу Київської військової округи, соратників більшовиків, та вояків Центральної Ради. У першому таборі опинилася переважна більшість юнкерів військових училищ і шкіл прапорщиків м. Києва. Проте український курс 2-ї Київської школи прапорщиків на чолі з Аверкієм Гончаренком одразу з’явився під стіни Центральної Ради та зайняв оборону. Потому у Києві розпочалися триденні вуличні бої між прихильниками Тимчасового уряду та більшовиками. Ударною силою перших були юнкери 1-го Київського та Олексіївського інженерного училищ, 1-ї, 3-ї та 5-ї шкіл прапорщиків. Вони брали участь у боях із захисниками заводу «Арсенал», біля стін якого полягло чимало юнкерів. В останній день вуличних боїв більшовики розстріляли з далекострільних гармат приміщення 1-го Київського військового училища. Всього ж за три дні боїв це училище втратило тільки загиблими 60 юнкерів та кількох офіцерів. Протистояння між обома ворогуючими сторонами завершилося з появою у Києві кількох українських полків, які всю владу передали до рук Центральної Ради.

Одразу по тому всі російські військові частини, які розташовувалися на території Київської та Одеської військових округ, наказом Українського генерального військового секретаріату були розформовані. Залишилися тільки ті частини, які оголосили себе українськими. Ініціатива роззброєння всіх неукраїнських частин належала голові Українського генерального військового секретаріату Симону Петлюрі та командувачеві Київської округи підполковникові Віктору Павленку.

Таким чином у Києві, Одесі та Житомирі було розформовано всі дев’ять шкіл прапорщиків. Більшість особового складу 1-ї, 3-ї та 5-ї Київських шкіл, а також 1-ше Київське військове училище виїхали на Дон — у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії, що в той час почала формуватися у Новочеркаську та Ростові-на-Дону. У грудні 1917 р. припинено існування Київського (колишнє Олексіївське) інженерного, Київського (колишнє Миколаївське) артилерійського, 2-го Київського (колишнє Миколаївське) військового та Єлисаветградського кавалерійського училищ.

Зі старих військово-навчальних закладів оголосили себе українськими лише Чугуївське, Віленське (у Полтаві), Одеське військові, а також Одеське (колишнє Сергіївське) артилерійське училища. Вони увійшли до складу збройних сил Центральної Ради. Щоправда, згодом виявилося, що ця «українізація» для більшості начальників, офіцерів та юнкерів училищ була лише формальністю. Так, під час січневих вуличних боїв 1918 р. в Одесі між червоногвардійцями та гайдамаками на боці останніх виступив тільки невеличкий гурт юнкерів-українців. Більшість вихованців одеських училищ (серед яких, як уже згадувалося, на той час було багато євреїв) зайняла нейтралітет, а деякі зі зброєю в руках виступили проти гайдамаків — у складі або на чолі загонів червоної гвардії. Після перемоги більшовицького повстання в Одесі значна частина вихованців одеських училищ влилася до червоної гвардії, а в березні 1918 р. відступила з України разом з загонами Червоної армії.

Викладачі та вихованці Чугуївського училища восени 1917 р. мали білогвардійські симпатії.

23 (10) листопада 1917 р., коли у Москві вибухнуло Юнкерське повстання проти більшовиків, чугуївські юнкери намагалися підтримати своїх товаришів. Коли ж до Харкова прибули перші більшовицькі загони, чугуївці вирішили їх роззброїти. Про ці плани швидко дізналися більшовики. 27 (14) грудня юнкери дійсно вирушили до Харкова, але на підступах до міста їх зупинили червоногвардійські загони. Потому чугуївці повернулися до приміщень училища. Його начальник генерал Протазанів запропонував усім юнкерам роз’їхатись — хто куди хоче. Значна частина скористалася цією пропозицією, у тому числі й невеличка українська група, яка виїхала до Полтави та згодом влилася до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. У приміщенні училища залишилося близько 200 офіцерів і юнкерів, яких 28 (15) грудня 1917 р. було майже без бою роззброєно більшовицькими загонами^{289}.

У Віденському військовому училищі, де навчалося чимало юнаків — уродженців Полтавської губернії, виявилося набагато більше національно свідомих юнкерів, ніж у Чугуєві. Деякі з них, не чекаючи на прихід до міста більшовиків, влилися до українського партизанського загону отамана Волоха, який згодом у Києві було переформовано у Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. У ніч на 19 (6) січня 1918 р. більшовицькі загони вдерлися до Полтави. Юнкери Віденського училища спочатку намагалися чинити збройний опір, але потім здалися. Чи були серед них втрати — достеменно невідомо. За одними даними, роззброєння училища відбулося майже без кровопролиття^{290}. З другого боку, командувач більшовицьких загонів М. Муравйов доповідав командувачеві радянських збройних сил в Україні В. Антонову-Овсієнку, що «перебив» близько 100 юнкерів.

Значна частина віденських юнкерів залишалася у Полтаві весь період більшовицького перебування у місті. Ці віденці дочекалися приходу українських та німецьких військ й у квітні 1918 р. сформували Юнкерську сотню з охорони міста, яка складалася з 4 старшин і 90 юнкерів. Сотня сумлінно несла вартову службу в місті, а після початку Протигетьманського повстання перейшла на бік військ Директорії та згодом влилася до складу 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР^{291}.

У Києві замість скасованих російських 5 шкіл прапорщиків та 4 училищ було створено 1-шу та 2-гу Українські військові школи для підготовки хорунжих військ Центральної Ради. У цих навчальних закладах було введено українські звання та відзнаки, а їх вихованці іменувалися не юнкерами, а юнаками. Невдовзі ця назва — «юнак» замість «юнкер» — остаточно закріпилася в українській військовій термінології.

За твердженням мемуариста В. Євтимовича, у Києві деякий час існувала ще одина військово-навчальна установа — Українська збірна школа прапорщиків, створена начебто для закінчення освіти юнкерами-українцями з розформованих військово-навчальних закладів російської армії. Причому начальником цієї школи був полковник Хлопицький^{292}. Однак ці дані, ймовірно, помилкові. У листопаді 1917 р. Українською збірною школою прапорщиків неофіційно називалася 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького, яку на той час очолював полковник Хлопицький, а на її старшому курсі дійсно навчалися колишні юнкери.

1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького

1-ша Українська військова школа ім. Богдана Хмельницького була створена 1 листопада 1917 р. на базі українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків. Зауважимо, що саме цього дня її закінчило українське відділення Аверкія Гончаренка — 36 хорунжих: всі вони були розподілені між полками 1-го Українського корпусу та частинами київської залоги військ Центральної Ради.

Спочатку начальником 1-ї Української школи залишався полковник Хлопицький, потім його місце зайняв підполковник: Скорино — старий член соціал-демократичної партії. Командиром куреня школи став сотник Аверкій Гончаренко. Певний час навчальний заклад розташовувався у будівлі училища ім. Терещенка на Лук’янівці, потім — у приміщенні 1-го Київського Костянтинівського військового училища на Печерську. Старший курс 1-ї Української військової школи складали юнкери-українці з п’яти розформованих шкіл прапорщиків та чотирьох училищ. Молодший курс було набрано 1 листопада 1917 р. з української військової, студентської та гімназичної молоді. Зрозуміло, що обидва курси дрке різнилися між собою, особливо за політичною ознакою: до старшого належали юнкери — українці за походженням, а до молодшого — українці за переконанням.

Випуск молодих хорунжих, які починали навчання ще як російські юнкери, відбувся 24 листопада 1917 р. Кількість випускників цього дня невідома. Є дані лише про долю одного з випускників — майбутнього поручника Армії УНР Федора Погиби (17.02.1898 р. н., народився у м. Літки Остерського повіту Чернігівської губернії). Навчання він починав у 5-й Київській школі прапорщиків, а закінчив — у 1-й Українській. Вийшов до Українського полку ім. С. Наливайка, потім служив в Окремому Запорізькому загоні військ Центральної Ради. 6 серпня 1918 р, уже за П. П. Скоропадського, закінчив Інструкторську школу старшин, був розподілений до 25-го пішого Чернігівського полку, згодом у його складі увійшов до 1-го Чорноморського полку військ Директорії. У грудні 1919 р. захворів на тиф, по одужанні навесні 1920 р. вступив до 6-ї Стрілецької дивізії, у боях із червоними був поранений. У листопаді 1921 р. брав участь у Другому Зимовому поході та був розстріляний червоними серед 359 інших українських полонених під Базаром^{293}.

Навчання на молодшому курсі 1-ї Української військової школи тривало трохи більше місяця. На початку грудня 1917 р., коли перші червоногвардійські загони Радянської Росії з’явилися на території України, особовий склад школи почав вимагати в Українського генерального військового секретаріату своєї відправки на фронт. Начальник школи підполковник Скорино був категорично проти цього, але його усунули з посади загальними зборами викладачів та юнаків. Місце підполковника Скорино зайняв сотник Дем’ян Носенко — інспектор класів школи.

За станом на кінець 1917 р. у 1-й школі нараховувалося 20 старшин та 600 вихованців, розбитих на чотири сотні, але половина з них у той час перебувала на різдвяних святах і канікулах. Отож, у чотирьох сотнях налічувалося близько 300 юнаків. Саме у такому складі 25 грудня 1917 р. (н. ст) школа вирушила на охорону північних кордонів України — до ст. Бахмач. Розташувавшись у Бахмачі, Конотопі та на ст. Доч, ці підрозділи роззброювали збільшовичені ешелони та перешкоджали в’їзду в Україну червоногвардійських загонів. Однак саме тоді з невідомих причин із посади начальника школи було усунуто сотника Дем’яна Носенка. Керівництво навчальним закладом обійняв командувач усіх українських збройних сил на цьому напрямі сотник Федір Тимченко та його начальник штабу сотник Павло Богаєвський (за сумісництвом — командир 3-ї сотні школи). Однак фактично бойовими діями юнаків керував сотник Аверкій Гончаренко, який офіційно обіймав посаду командира пішого куреня 1-ї Української військової школи.

Перший бій юнаків школи з радянськими матросами, які наступали з боку Гомеля, відбувся під ст. Доч б січня 1918 р. (н. ст.). Матроси були п’яні, і намагалися захопити станцію з наскоку. У запеклому бою школа втратила пораненими 2 юнаків та 1 старшину. Крім того, моряки встигли знищити саморобний панцирний потяг та перебити на ньому частину обслуги, яка складалася з козаків 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Однак цей наступ радянських військ школа із честю відбила.

У ніч на 23 (10) січня 1918 р. 1-ша Українська військова школа виїхала до Києва — задля зустрічі з командувачем Київської військової округи сотником Шинкарем. Той намалював юнакам розпачливу картину загального розкладу українських військ і вмовив школу повернутися на позиції під Бахмач. 27 (14) січня 1-ша Українська військова школа, маючи у своїх 4 сотнях лише 250 юнаків (решта розійшлася по домівках), знову прибула на Чернігівщину — до ст. Крути. До них приєдналася 1-ша сотня Студентського куреня, яка мала у своєму складі 116 юнаків. Вона була сформована у приміщені 1-ї Української військової школи та переважно складалася зі студентів Українського народного університету, Київського університету та 2-ї Української Кирило-Мефодїївської гімназії^{294}. Крім того, під Крутами зібралося трохи більше 40 вояків (переважно офіцерів) — членів Вільного Козацтва Чернігівщини та старшин так званого Куреня Смерті військ Центральної Ради.

29 (16) січня 1918 р. під ст. Крути відбувся легендарний бій двох радянських «армій», що разом нараховували близько 3 500 солдатів, проти 420 українських вояків, більшість із яких належали до 1-ї Української військової школи. Зі складу 1-ї Української військової школи про цей бій залишили докладні спогади сотник Аверкій Гончаренко та колишній юнак Михайло Михайлик. Їхні дані дуже різняться між собою, особливо в оцінці втрат, які понесли українські частини. Зокрема, Михайло Михайлик твердить, що після бою «уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5—10 юнаків, Студентський курінь до 50 студентів»^{295}. Отже, за словами М. Михайлика, 1-ша Українська військова школа втратила 20–40 юнаків, а Студентський курінь — 50 студентів і гімназистів. Частина з цих юнаків і студентів дістала поранення, але була забрана своїми товаришами з поля бою та згодом продовжила службу в Українській армії. Зі Студентського куреня 34 студенти та гімназисти потрапили в полон, з них 27 згодом було розстріляно, а інші — звільнені з неволі навесні 1918 р. Ще двоє прапорщиків зі складу Студентського куреня пізніше теж опинилися в полоні та були жорстоко закатовані на ст. Конотоп. З інших шістнадцяти «втрачених» окремі згодом приєдналися до Української армії. Отже, реальні втрати українських військ у бою під Кругами сягали приблизно 70 загиблих і поранених юнаків, студентів та гімназистів, причому 27 з них були розстріляні більшовиками та ще 2 — замучені.

Будівля 1-го Київського військового училища, де у грудні 1917 — січні 1918 років розміщувалася 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та формувався Допоміжний студентський курінь Січових Стрільців (нині — Військовий інститут зв'язку Збройних сил України), фото поч. XX століття

Сучасний вигляд 1-го Київського військового училища, нині — Військовий інститут зв’язку Збройних сил України

Опис бою під Крутами Аверкія Гончаренка приблизно збігається з оповіддю Михайла Михайлика. Сотник Гончаренко докладно описує, як вивів з поля бою почергово спочатку Студентську, а потім — 2-гу, 3-тю, 4-ту та, нарешті, — 1-шу сотні. Пише він також і про те, що вже в ешелонах недорахувалися однієї студентської чоти, у якій служив рідний брат мемуариста. Як згодом виявилося, це була та сама чота, яка потрапила у полон до більшовиків і вся була розстріляна. Отож, сотник Аверкій Гончаренко вивів з-під Крут школу у повному складі.

Однак остання фраза спогадів Гончаренка повністю суперечить даним Михайла Михайлика: «втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин»^{296}. Але такий висновок не може бути правдою. Така кількість померлих означала б, що загинула вся школа (саме стільки осіб було в ній перед боєм під Крутами). До того ж на сьогодні відомо близько 50 прізвищ учасників бою під Крутами — колишніх юнаків 1-ї Української військової школи, які залишилися живими. У більшості вони не тільки пережили 29 січня 1918 р., а й усю Визвольну війну 1917–1921 р.

Після прибуття до Києва 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки 1-ї студентської сотні були приряджені до Куреня Чорних Гайдамаків Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради, сформованого з юнаків 2-ї Української військової школи. Разом із чорними гайдамаками юнаки-богданівці, студенти та гімназисти брали участь у боях з червоногвардійцями за завод «Арсенал», потому — вуличних боях з більшовицькими військами Муравйова та відступі з Києва. Під час київських вуличних боїв Студентський курінь значно поповнився за рахунок масового напливу юних добровольців — студентів та гімназистів.

1 березня 1918 р. 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та Студентський курінь з іншими українськими та німецькими військами повернулися до Києва. Студентський курінь було розформовано лише наказом військового міністра Центральної Ради Олександра Жуковського Ч. 131 від 27 березня 1918 р.

2-га Українська військова школа

Друга Українська військова школа створена 1 листопада 1917 р. на базі 5-ї Київської школи прапорщиків. Розташовувалася вона у приміщеннях Київської духовної академії та Братського монастиря. Начальником школи було призначено підполковника Кліопу — фактично випадкову людину, яка не мала нічого спільного з українським військовим рухом^{297}.

Старший курс 2-ї школи складався з юнкерів, які раніше навчалися у російських військово-навчальних закладах, переважно у Києві, та по розформуванні виявили згоду служити у військах Центральної Ради. На відміну від молодшого курсу — вчорашніх студентів та гімназистів, колишні юнкери ще частково зберігали свої старі традиції та школу називали 2-м Українським військовим училищем. Випуск старшого курсу відбувся у грудні 1917 р.

З 15 листопада 1917 р. юнаки 2-ї школи несли вартову службу біля державної скарбниці, телеграфу, водокачки, електричної станції, інших важливих об’єктів^{298}.

Наприкінці січня 1918 р. до школи прибув колишній голова Українського генерального військового секретаріату Симон Петлюра та звернувся до юнаків із закликом вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Оскільки майже всі бажали йти на фронт, серед юнаків було проведено жеребкування: половина (200) на чолі з сотником Блаватним вступила до Гайдамацького коша. Із цих юнаків було сформовано Курінь Чорних Гайдамаків. Інша частина залишилася у школі^{299}.

12 юнаків школи на чолі з викладачем артилерійської справи Костем Смовським були відряджені на ст. Дарниця для пошуку гармат і згодом взяли участь у створенні та бойовій діяльності Гайдамацького артилерійського дивізіону Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради^{300}.

Навчальний корпус Київської духовної академії, де у грудні 1917 — січні 1918 року розміщувалася 2-га Українська військова школа (нині — один з корпусів Національного університету “Києво-Могилянська академія"), листівка початку XX століття

У складі Гайдамацького коша Слобідської України Курінь Чорних Гайдамаків протистояв радянським військам під Яготином та Києвом (у районі Микільської Слобідки). Потому юнаки 2-ї школи відіграли одну з головних ролей у штурмі повсталого заводу «Арсенал» і в боях на Печерську з загонами Муравйова. Після залишення українськими військами Києва Курінь Чорних Гайдамаків воював із червоною гвардією та збільшовиченими військами під Житомиром і Бердичевом. 1 березня 1918 р. юнаки 2-ї школи разом із червоними гайдамаками одними з перших вступили до звільненого Києва.

Випускне фото 1-ї сотні 1-го випуску 2-ї Української військової школи, грудень 1917 року (фото з приватної колекції)

Доля юнаків 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл

Після повернення до столиці України представники молодшого курсу 1-ї школи та делегація юнаків 2-ї школи були на прийомі у військового міністра Олександра Жуковського — просили можливості закінчення навчання. Але Жуковський відповів відмовою: «Мені нема часу тепер про вас думати… у мене за плечима німці!…»^{301}.

Щоправда, старшому курсу 1-ї Української військової школи військовий міністр дозволив навчатися в Інструкторській школі старшин: по її закінченні юнаки дістали звання хорунжих та у більшості були зараховані до різних полків Окремої Запорізької дивізії. Туди ж однорічниками (тобто військовиками з правом вислуги у перше старшинське звання протягом року) було прийнято частину юнаків молодших курсів 1-ї та 2-ї шкіл. Решта ж або пішла на цивільну службу, або вступила до вищих навчальних закладів.

Незважаючи на те, що у 1918 р. порівняно небагато вихованців обох шкіл стали старшинами, пізніше більшість із них брала активну участь у Визвольній війні 1917–1921 р. Серед старшого курсу 1-ї Української військової школи можна згадати старшого портупей-юнака, згодом сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова (6.09.1895–1937, народився у м. Цибулів Київської губернії, нині Черкащина). У бою під Крутами він очолив 3-тю сотню своєї школи та без втрат (не рахуючи поранених, яких юнаки самі винесли на руках) вивів її до ешелону, що чекав за ст. Крути. 1918 р. Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів закінчив Інструкторську школу старшин, 1919-го служив у 1-му Гуцульскому полку морської піхоти Дієвої армії УНР, а в 1920–1921 рр. — у її 4-й Київській дивізії. Після краху Другого Зимового походу залишився на Радянській Україні та був серед партизанів, у 1923 р. повернувся до Армії УНР, інтернованій у Польщі^{302}.

Ще один колишній юнак старшого курсу 1-ї Української військової школи Іван Грушецький (2.09.1895-08.1940) у 1919–1920 рр. був курсовим старшиною Житомирської військової та Спільної юнацької шкіл Армії УНР. По закінченні Визвольної війни він прийняв сан і був священиком на Волині. 21 вересня 1939 р., коли Волинь було окуповано Червоною армією, Івана Грушецького заарештували радянські каральні органи. У серпні 1940 р. він помер у в’язниці, не дочекавшись вироку^{303}. Зауважмо, що 1922 р. у 2-му випуску Спільної юнацької школи був інший хорунжий на ім’я Іван Грушецький.

Ще двох колишніх юнаків, які на початку 1918 р. навчались на старшому курсі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, називає у своїх спогадах Борис Антоненко-Давидович. Це хорунжі Богорода та Заремба, з якими літератор у 1918 р. служив в одній сотні у 2-му Запорізькому полку^{304}. Доля хорунжого Богороди губиться у вирі подій кінця 1919 — початку 1920 р. Олександр Заремба служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР аж до ліквідації таборів інтернованих у Польщі в 1924 р., останнє його звання — сотник. Згодом Заремба за амністією повернувся на батьківщину до Житомира, і там був знищений радянськими каральними органами.

Молодший курс 1-ї Української військової школи дав Армії УНР великий відсоток старшин і завзятих вояків. Проте більшість юнаків 2-ї школи вже навесні 1918 р. відмовилася від військової кар’єри. Значна їх частина потому залишилася у Радянській Україні. До речі, за твердженням першої дружини відомого українського радянського режисера та кінодраматурга Олександра Довженка, наприкінці 1917 — на початку 1918 р. він також був юнаком 2-ї Української військової школи та вояком Куреня Чорних Гайдамаків^{305}.

Військовий шлях молодшого курсу 1-ї Української військової школи та поодиноких юнаків 2-ї Української військової школи склався по-різному. Вже у 1919 р. значна частина колишніх юнаків обіймала старшинські посади у Дієвій армії УНР, хоч офіційно звання хорунжих їм було надано тільки після особистого втручання у цю справу Головного Отамана С. Петлюри.

Сучасний вигляд навчального корпусу Київської духовної академії. Нині — гуманітарний корпус Києво-Могилянської академії

7 березня 1921 р. Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:

Наслідком звернення С. Петлюри було видання наказу Військам УНР Ч. 72 від 10 серпня 1921 р., яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, що на той час служили в Армії УНР, отримували старшинські звання:

Переважна більшість старшин, згаданих у наказі, — учасники бою під Крутами. Відповідно до цього документа, вони автоматично отримували звання поручиків (за чотири роки вислуги у званні хорунжого). Про окремих із них маємо більш докладні відомості:

Бензик Михайло Семенович (1895—?) народився у с. Чаплівка Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, у 1919–1921 рр. старшина Кінного полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої^{308}.

Бензик Михайло, колишній юнак 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, фото 1920 року (За Державність, Варшава, 1939, ч.9)

Бомбело Микола, у 1920–1921 рр. — старшина 2-ї Волинської дивізії, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії;

Бродовський Віктор Вікторович (1896—?), закінчив 6-класне комерційне училище, у 1920–1921 рр. начальник розвідки 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії, кавалер відзнаки Залізного Стрільця, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії^{309}.

Іщенко Петро, ветеран 1-ї Запорізької дивізії;

Кірічок Микола (6.06.1898–1940), уродженець с. Безпальче, Полтавщина. Активний учасник боїв за Київ у січні 1918 р., ветеран 1-ї Запорізької гарматної бригади, автор спогадів; у 1929 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії, потому працював інженером у Польщі. Помер і похований у Варшаві^{310}.

Коваленко Василь (30.12.1899 р. н., уродженець с. Корпилівка, Полтавщина) — колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, у 1919 р. — юнак Житомирської військової школи, у складі 3-го кінного полку брав участь у Першому Зимовому поході, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої, у 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу (1-й випуск), у 1932 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії^{311}.

Рябокінь-Рогоза-Розанів Яків, випускник 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, учасник бою під Крутами, фото 1919 року (За Державність, Варшава, 1939, Ч. 9)

Кривопуск Микола (1894—24.01.1970), колишній студент Київського політехнічного інституту та юнак 2-ї Української військової школи, у 1920–1921 рр. — старшина Охорони Головного Отамана, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії; помер у Філадельфії, похований на цвинтарі Факс Чейс^{312}.

Мартинюк Гнат (1897–1943), уродженець с. Годовичі Ковельського повіту Волинської губернії. У 1915 р. закінчив Почаївську двокласну семінарію, 1917 р. навчався у військовому училищі в Петрограді, але не закінчив його. По поверненні в Україну вступив до 1-ї Української військової школи. У 1920–1921 рр. — старшина Охорони Головного Отамана, у грудні 1921 р. став випускником Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії. У 1922 р. повернувся додому, працював викладачем української мови у рідному селі, заснував український хор ім. Кирила Стеценка. Під час Другої світової війни прийняв сан, був священиком у с. Великий Порськ Голобського району Волині. Загинув у 1943 р. за нез’ясованих обставин^{313}.

Митрусь Іван, у 1920–1921 старшина 2-го Кінно-Запорізького полку, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої.

Михайлик Михайло Карпович (8.11.1897–1924), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 4-ї сотні 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, автор численних спогадів, зокрема і про цю подію; у 1919 р. був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920–1921 р. — ад’ютант Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походу, під час якого дістав поранення. Помер від серцевого нападу у м. Сарни^{314}.

Могила Семен Андрійович (17.4.1896—?), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, активний учасник бою під Крутами (згадується у спогадах «Бій під Крутами» Аверкія Гончаренка), у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії брав участь у Першому Зимовому поході, у 1920–1921 рр. служив у 17-му легко-гарматному курені 6-ї Січової дивізії^{315}.

Недашковський Володимир, у 1920–1921 рр. — старшина 2-ї Волинської дивізії.

Прядько Левко Федотович (16.6.1894—?), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами та Першого Зимового походу — в складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії^{316}.

Савченко Кузьма, колишній юнак 1-ї Української військової школи, брав участь у бою під Крутами; в 1920–1921 рр. — старшина куреня ім. Кармелюка 1-ї Запорізької дивізії^{317}.

Швидун Митрофан, колишній юнак 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького (праворуч) з сотником Коржем, старшиною 1-ї Запорізької дивізії, фото поч. 1920-х років (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим, Нью-Йорк, 1956, С. 176)

Федорченко Трохим, у 1920–1921 рр. старшина 1-ї Кулеметної та 5-ї Херсонської дивізій. Франчук Петро (25.06.1901—22.06.1977), народився у Києві, в 1919–1921 рр. — старшина Кінного полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої. Під час Другої світової війни служив у 14-й дивізії зброї СС «Галичина». У повоєнні роки мешкав у м. Нотінгем (Англія), де й помер^{318}. Швидун Митрофан, надзвичайно видатний та хоробрий старшина. За станом на квітень 1920 р. мав 25 років, уродженець с. Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, під час бою під Крутами дістав поранення у праву ногу вище коліна. 1918 р. служив у Запорізькій дивізії, потому — у Дієвій армії УНР на панцирних потягах «Стрілець», «Вільна Україна» (1919 р.) та «Кармелюк» (1920 р.), у грудні 1918 р. поранений у ліве плече. У квітні 1920 р. був визнаний військовим інвалідом (сохла ліва рука), але залишився на стройових посадах в Армії УНР — при штабі 1-ї Запорізької дивізії. У 1920–1930 роки мешкав у Луцьку, був активним діячем місцевої української громади. Доля після 1941 р. невідома^{319}.

Окрім того, у 1921 р. троє колишніх молодших юнаків 1-ї Української військової школи — Василь Азюблик, Василь Дейнека та Андрій Семенюк дістали старшинство в ранзі хорунжого з січня 1918 р. Є дані лише про долю Василя Дзюблика (25.12.1893—14.07.1987). У складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького він брав участь у бою під Крутами. З лютого 1918 р. служив у складі сотні, потім — куреня, нарешті — полку ім. С. Наливайка. Як старшина Збірної Запорізької дивізії брав участь у Першому Зимовому поході, потому до кінця існування Армії УНР служив у 1-й Запорізькій дивізії. Лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої. Помер та похований у Клівленді (США)^{320}.

Відомі імена ще двох колишніх юнаків 1-ї Української військової школи та учасників бою під Крутами, які були ветеранами Визвольної війни:

Захвалинський Сергій Іванович (1.07.1902—196?), народився у м. Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. У 1920–1921 рр. — старшина Кінного полку ім. М. Залізняка та Кінного полку ім. І. Мазепи, дістав звання хорунжого за бойові заслуги. 1931 р. закінчив Чеську політехніку у Празі, потому служив контрактовим офіцером у польській армії. 1941–1944 рр. — старшина українського шуцманшафту у складі німецької армії, у повоєнні роки мешкав на еміграції в Німеччині^{321}.

Чорпіта Андрій, у 1919 р. навчався у Житомирській військовій школі, 1920 р. був портупей-юнаком Кам’янецької юнацької школи, тоді ж залишив навчання та перейшов на цивільну службу^{322}.

Поштова листівка 1918 року на честь юнаків, які загинули у бою під Крутами

Варто згадати ще щонайменше двох колишніх вояків Студентського куреня військ Центральної Ради, учасників бою під Кругами — Сергія Євтимовича та Леоніда Буткевича, які 1922 р. закінчили Спільну юнацьку школу і теж стали старшинами Армії УНР.

Спроби створення юнацьких шкіл у 1918–1919 рр

Негативна відповідь, яку дав військовий міністр Центральної Ради Олександр Жуковський делегатам 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, насправді мала вагомі підстави. У той час Жуковський був більше заклопотаний справою перепідготовки офіцерів та унтер-офіцерів — українців з російської армії для служби у збройних силах України, тож усі сили витрачав на створення Інструкторських шкіл для старшин та підстаршин. Справа юнацьких шкіл була не настільки нагальною. Але їх поновлення, звичайно, стояло у найближчих планах Військового міністерства.

Справа військової освіти була передана у відання генерала Олексія Астаф’єва — колишнього викладача Чугуївського та 2-го Київського військових училищ, коли його було призначено начальником Головної шкільної управи, створеної у складі Військового міністерства. Однією з нагальних проблем було видання військових підручників українською мовою. За цю справу взявся помічник генерала Астаф’єва поручик Варфоломій Євтимович, який зорганізував топографію, де друкувалися підручники українською мовою. Першим було видано підручник із загальної тактики — найважливішої дисципліни всіх військово-навчальних закладів. Потому було видано «Тактику технічних військ», «Польову артилерію», «Польову фортифікацію». Переклад підручників здійснювала спеціально створена редакційно-термінологічна комісія, яку очолював військовий старшина Володимир Сальський (він також написав «Тактику технічних військ»). До складу комісії входили відомі українські філологи: Іван Шендрик (львів’янин) та Олександр Курило (киянин). Крім того, Головна шкільна управа у нагальному порядку приступила до розробки навчальних програм у юнацьких школах^{323}.

Державний переворот П. П. Скоропадського, який стався 29 квітня 1918 р., значно сповільнив процес створення військово-навчальних закладів. Гетьман сформував особливу комісію з утворення військових шкіл, на чолі якої став генерал Микола Юнаків. Він же з 1 серпня 1918 р. обійняв посаду начальника Головної шкільної управи — замість усунутого генерала Астаф’єва. До складу комісії Миколи Юнакова входило 12 генералів, 8 полковників та 5 військових старшин — усі вони були відомими російськими військовими педагогами, половина свого часу очолювали училища^{324}. Щоправда, кожен із цих військово-педагогічних світил мав власну думку про створення військових шкіл і вперто її обстоював, а це гальмувало справу.

Генерал Олексій Астаф’єв виношував думку про формування Спільної юнацької школи — з піхотним, кавалерійським та артилерійським відділеннями, а також Військової політехніки. Але вона не була втілена. Генерали та полковники, члени комісії Юнакова, вирішили відновити у складі збройних сил Української Держави дев’ять військових шкіл, що існували у складі російської армії до листопада 1917 р.: 1-шу та 2-гу Київські, Чугуївську, Одеську, Полтавську військові, Київську легкогарматну та Одеську важкогарматну, Київську інженерну та Єлисаветградську кавалерійську. Причому, 2-га Київська школа мала постати на базі Інструкторської школи старшин. Генерал Астаф’єв планував набрати юнаків уже в серпні 1918 р., а навчання розпочати 1 вересня. Але генерали з комісії Юнакова надто зволікали з цією справою.

Лише з 20 вересня 1918 р. наказом Ч. 538 при всіх юнацьких школах, які невдовзі мали відкритися, було запроваджено 10-місячні курси для перепідготовки старшин військового часу — громадян Української Держави та затверджувалися начальники новостворюваних військово-навчальних закладів:

1-ї Київської пішої школи — генеральний хорунжий Богданович;

2-ї Київської пішої школи — генеральний хорунжий Максимів;

Одеської пітної школи — генеральний хорунжий Кіслов;

Полтавської пішої школи — генеральний хорунжий Анісімов;

Чугуївської пішої школи — генеральний хорунжий Протазанів;

Єлисаветградської кінної школи — полковник Петренко;

Одеської важкої гарматної школи — генеральний хорунжий Нілус;

Київської легкої гарматної школи — генеральний хорунжий Промтов;

Київської інженерної школи — генеральний хорунжий Ельснер;

Одеської авіаційної школи — полковник Кануков.

У праці Бориса Монкевича «Організація регулярної армії Української Держави 1918 року» зазначено, що комісія планувала відкрити військову школу в Житомирі, а також: гарматну і військову школи у Львові^{325}. Однак серед документів Головної шкільної управи 1918 р. немає навіть побіжних згадок про можливість створення цих закладів. Не зауважено цього й у спогадах Варфоломія Євтимовича, який був незмінним членом комісії зі створення військових шкіл^{326}.

Незважаючи на те, що було призначено начальників шкіл, справа їх формування аж до падіння Гетьманату П. П. Скоропадського так і не зрушилася з місця. Тільки по зайнятті Києва військами Директорії почалося гарячкове формування кількох військово-навчальних закладів, здійснюване під керівництвом начальника Головної шкільної управи Військового міністерства Директорії Олексія Астаф’єва — начальника цієї управи за часів Центральної Ради.

Спочатку Астаф’єв намагався зберегти устрій військово-навчальних закладів за планами весни 1918 р., але цього не вдалося реалізувати. Одеські військово-навчальні заклади опинилися на території, зайнятій білогвардійцями, крім того, майже всі начальники шкіл, призначені гетьманським урядом, відмовились служити Директорії. За таких умов було прийнято рішення зберегти Інструкторську школу старшин та не переформовувати її на 2-гу Київську пішу, а також створити ще одну військову школу — Житомирську, начальником якої став полковник Кілька нових керівників військово-навчальних закладів було затверджено 4 січня 1919 р:

Київської гарматної школи — полковник Ломакін (колишній командир батареї Одеської гарматної школи);

Київської інженерної школи — військовий старшина Гетенко;

Єлисаветградської кінної школи — полковник Карпенко (колишній інспектор класів цієї школи).

Наказом від 12 січня 1919 р. були призначені ще два начальники шкіл:

Полтавської пішої школи — отаман Василів-Чечель;

Київської гарматної школи (замість Ломакіна, який так і не прибув з Одеси) — полковник Сарнавський (колишній командир 4-го важкого гарматного полку)^{327}.

З усіх генералів, призначених до шкіл за часів гетьманування П. П. Скоропадського, залишився тільки начальник Чугуївської пішої школи Тарас Протазанів.

Отже, за станом на середину січня 1919 р. Головному управлінню військово-навчальних закладів Військового міністерства УНР підпорядковувалися кадри шести шкіл: Київської, Полтавської, Чугуївської та Житомирської піших, Київської гарматної, Київської інженерної та Єлисаветградської кінної.

Найбільш успішно створювалась Житомирська піша школа, проте Полтавська, Київська піші та Єлисаветградська кінна так і не встигли остаточно сформуватися і згодом взагалі зникли з реєстрів Дієвої армії УНР.

Київська гарматна та Київська інженерна школи протягом січня 1919 р. формувалися у Києві, а Чугуївська піша — спочатку в Харкові, потім — у Полтаві й остаточно — у Києві. До перших двох вступили студенти київських вузів, до третьої — переважно студенти харківських вузів. Чисельність шкіл була невелика. Так, 30 січня 1919 р. Київська гарматна школа евакуювалася з Києва до Кам’янця-Подільського, маючи у своєму складі лише 15 старшин і 40 юнаків^{328}. У той же час до Кам’янця-Подільського було переведено Київську інженерну, Чугуївську та кадри Київської і Полтавської піших шкіл. У лютому 1919 р. ці навчальні заклади очолив новий начальник Головної шкільної управи Військового міністерства УНР полковник Володимир Сальський, призначений на цю посаду наприкінці січня 1919 р. У Кам’янці-Подільському школи значно поповнилися місцевою молоддю та молодими вояками з різних частин Дієвої армії УНР. За станом на 20 березня 1919 р. у складі інженерної школи було близько 200 старшин і юнаків, у Чугуївський — 100, у гарматній — 80. Начальником артилерійської школи був тоді полковник Леонід Сінклер (рідний брат генерала Володимира Сінклера), інженерної — військовий старшина Олександр Гетенко, а Чугуївської — генерал Тарас Протазанів.

20 березня Київська інженерна школа, як найбільш повна, рушила на протибільшовицький фронт у район Проскурова^{329}. Юнакам довелося брати участь у кількох кривавих боях із ворогом поблизу Чорного Острова, а потім біля ст. Деражня. Тут школа входила до складу групи військ полковника Івана Омеляновича-Павленка. Після боїв під Деражнею, зазнавши відчутних втрат, школа перемістилася у резерв на ст. Гречани, а невдовзі повернулася до Кам’янця. Однак тут виявилося, що у ній залишилося тільки 48 старшин і юнаків, а решта або загинули, або розбіглися по домівках^{330}.

Після відходу українських військ із Кам’янця-Подільського кадри всіх юнацьких шкіл через територію Галичини було перевезено до Луцька. Тут начальник Головної шкільної управи полковник Володимир Сальський вирішив злити кадри всіх наявних військово-навчальних закладів в одну Спільну юнацьку школу під своїм началом, а на час його відсутності установу очолив генерал Петро Василів-Чечель. Незалежність свого закладу обстояв тільки начальник Київської інженерної школи Олександр Гетенко. Однак Спільна юнацька школа, як і інженерна, проіснували недовго.

16 травня 1919 р. поляки несподівано атакували Луцьк і полонили всю його залогу. У повному складі в полон потрапили Спільна юнацька та Київська інженерна школи разом зі своїми начальниками — Гетенком та Василівим-Чечелем (полковник Володимир Сальський полонений не був, оскільки у той час перебував при штабі Дієвої армії УНР). Відтоді ці навчальні заклади не відроджувалися^{331}.

Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа)

Організація Житомирської юнацької школи почалася одразу після завершення боротьби зі Скоропадським як один із заходів Директорії з формування власного старшинського корпусу: поповнили його повстанці, що найбільше відзначилися в останніх подіях. Наказ про формування школи вийшов 5 січня 1919 р. за підписами Головного отамана Симона Петлюри та начальника Генерального штабу Олександра Осецького. У першому абзаці цього документа висловлювалася недовіра старому старшинському корпусу, що вийшов з російської армії. Другий абзац наказу стосувався безпосередньо комплектування особового складу школи «для виховання дійсних борців за кращу долю України»:

Формувати школу було доручено полковникові Всеволоду Петрову — колишньому командирові Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради та секретареві Головної шкільної управи. Від начальника Головної шкільної управи генерала Астаф’єва він отримав на формування школи тільки гроші і… батьківське благословення. Приміщення, педагогічні та стройові кадри, обладнання, книжки, навіть зброю Всеволодові Миколайовичу довелося добувати самому — в Житомирі^{333}.

Створення школи саме у Житомирі зумовлювалося стратегічною необхідністю: серед п’яти міст, де за планом Головної шкільної управи мали формуватись військово-навчальні заклади, три (Одеса, Чугуїв і Полтава) вже у середині січня 1919 р. були захоплені ворогом, а два інші (Київ, Єлисаветград) розміщувались у прифронтовій смузі^{334}. Школу треба було формувати у запіллі — Житомирі, Вінниці або Бердичеві.

З огляду на те, що у Житомирі під час Першої світової війни існували дві школи прапорщиків і там залишилися військові підручники, навчальне обладнання, а головне — педагогічні кадри, саме це місто було обрано для формування нової військової школи УНР.

Ще перебуваючи у Києві, Всеволод Петрів подбав про призначення кількох кадрових старшин для заміщення ключових посад у школі: помічника начальника з господарчої частини та ад’ютанта. До виконання цих обов’язків він запросив двох своїх товаришів по службі в російській армії: полковника О. М. Фроста (випускника Військово-інтендантської академії) та сотника М. М. Трутенка (молодшого брата Валентина Трутенка, згодом — останнього начальника школи) і разом з ними прибув до Житомира.

У місті трьом старшинам довелося діяти самотужки: під свою відповідальність реквізувати майно, одяг, зброю і навіть приміщення. Формування школи відбувалося у будівлі Житомирської духовної семінарії, де у 1915–1917 рр. розміщувалася 1-ша Житомирська школа прапорщиків. У всіх місцевих газетах за підписом полковника В. М. Петрова та сотника М. М. Трутенка було опубліковано оголошення про формування Житомирської юнацької школи та запрошення до вступу:

Незважаючи на наказ від 5 січня 1919 р., полковник Петрів приймав до школи юнаків лише з докінченою 4-класною освітою.

Першим юнаком Житомирської школи став «кремезний дядько», 28-літній матрос — колишній командор Чорноморської флоти, який у 1917 р. служив у Чорноморському курені військ Центральної Ради. Він мешкав у містечку Левків під Житомиром, і наступного дня після публікації оголошення привів ще чотирьох односельців — 19—20-літніх хлопців. Таким чином левківці стали першим юнацьким кадром Житомирської школи^{336}.

Всеволод Петрів — організатор та керівник Житомирьскої юнацької школи, фото 1921 року (фото з фондів ЦДАВОУ)

У перші ж дні до праці зголосилися старшини, які згодом стали опорою не тільки Житомирської, а й Кам’янецької (Спільної) юнацьких шкіл, зокрема, майбутній командир куреня сотник Є. О. Нікітін, командир кулеметної сотні сотник Кудінов, інспектор класів полковник П. А. Вержбицький (згодом — начальник школи)^{337}. Загалом до школи вступило близько 40 старшин, урядовців і цивільних викладачів.

У другій половині січня 1919 р. в уніформі Житомирської юнацької школи було введено новий військовий атрибут — сталеву каску французького зразка з намальованим на ній жовтим тризубом і літерами «Ж. Ю. НІ». Невдовзі це стало неодмінною ознакою юнаків та викладачів — житомирців; інші частини армії УНР сталевих касок майже не носили.

Склад школи та принципи навчання у ній було визначено так:

Плани полковника В. М. Петріва були великими. Але за час формування у Житомирі до школи вступило всього близько 40 молодих людей. Згодом Всеволод Петрів зізнавався у спогадах, що він і не очікував на інший результат, оскільки майже половину населення Житомира становили євреї, більше чверті — росіяни, і лише чверть — українці. Але з цих останніх багато хто за переконанням належав до більшовиків або білогвардійців. Тоді начальник школи вдався до нестандартних заходів: він розіслав одинадцять груп (у кожній — 1 старшина та 2 юнаки) по найближчих повітах Волинської губернії для заклику до навчання сільських хлопців.

Уже за тиждень до школи було прийнято близько 90 мешканців Житомира й повіту, 43 хлопці зі Звягельського повіту, трохи менше з Радомишльського, Чуднівського, Янушпільського, Романівського тощо. У такий спосіб за перші дні існування школи до неї було прийнято 311 хлопців, яких поділено на чотири піші сотні^{339}.

Один з випускників школи пізніше писав, що навчання у ній почалося вже 14 січня 1919 р.^{340} Однак, швидше за все, перші заняття відбулися на місяць пізніше, десь 14 лютого (можливо, мемуарист переплутав місяці).

Повноцінне навчання у школі тривало недовго, за твердженням В. М. Петрова, два тижні. Наприкінці лютого 1919 р. до Житомира наблизився ворог, і 1 березня наказом штабу Дієвої армії УНР школу було зараховано до складу військ Північної групи для ведення бойових дій проти Червоної армії^{341}.

Щоправда, начальникові школи не повідомили про це розпорядження. Натомість із наближенням до Житомира більшовиків він отримав наказ від начальника Головної шкільної управи полковника В. П. Сальського вантажитись у потяг і виїжджати до Вінниці, а звідти, залежно від обставин, або до Кам’янця-Подільського, або до Старокостянтинова чи навіть Галичини. Коли школа прибула на вокзал, щоб від’їхати до Вінниці, її було затримано за наказу начальника Залізнично-технічного корпусу Дієвої армії УНР отамана Беня. Між Петровим і Бенем виникла суперечка, яку довелося розв’язувати особисто Головному отаманові С. Петлюрі. Той через телеграф наказав школі всіх боєздатних виставити на фронт, а майно та небоєздатних — евакуювати^{342}.

Школу було поділено на дві частини: бойову, що складалася з 240 юнаків та 18 старшин на чолі з В. М. Петровим (до неї увійшов і гарматний відділ школи — 40 юнаків, 3 старшини, 2 гармати), та адміністративну — два потяги 3 майном, 4-та піша сотня юнаків, що навіть не вміли стріляти, кулеметний відділ (без кулеметів), весь адміністративний склад, музична команда та кілька лекторів. Начальником останньої призначено полковника О. М. Фроста, якому було наказано вирушити залізницею через Вінницю, Старокостянтинів, Вишнівець та Шепетівку до Рівного.

Однак адміністративній частині школи теж довелося воювати. Коли 8 березня 1919 два ешелони з господарством їхали крізь Бердичів, у місті вже йшли бої з червоними. Один ешелон на чолі з сотником Валентином Трутенком без перешкод доїхав до Здолбунова, а звідти — до Рівного, де й розташувався в очікуванні на школу. У цьому ешелоні їхав кадр кулеметного відділу, якому у Здолбунові наказом командування Північної групи було передано 4 кулемети. Згодом цей відділ, перейменований в окрему наукову кулеметну сотню, став однією з кращих частин Північної групи Дієвої армії УНР, а на початку травня 1919 р. знову приєднався до Житомирської юнацької школи.

Другому ешелонові школи не вдалося прорватися через Бердичів. Полковник О. М. Фрост, що їхав у ньому, наказав вийти з вагонів і прийняти бій із більшовиками. Уся група намагалася прорватися назад до Житомира, щоб з’єднатися з бойовою частиною школи. Прикриваючи своїх підлеглих, полковник О. М. Фрост відстрілювався від наступаючих більшовиків і був важко поранений. Його залишили в одному з будинків на ст. Бердичів. Рештки з його ешелону у кількості 10 ненавчених юнаків та 15 музикантів на чолі з сотником Парнасовим таки дісталися до Житомира та знов приєдналися до школи^{343}.

9 березня 1919 р. під містечком Левковом, звідки походили перші юнаки, школа прийняла свій перший бій із червоними, у якому юнаки виявили мужність і витривалість, та отримала славу, однієї з кращих бойових частин Армії УНР. Українське командування намагалося берегти школу: щоразу, коли випадала можливість, виводило її до резерву. Однак майже весь березень та початок квітня їй довелося брати участь у бойових діях в районі Житомира (українські війська спочатку втратили місто, але потім відбили). Школа повернулася до приміщення семінарії для продовження навчання, проте 15 квітня знову вирушила на фронт. Того ж дня українські війська залишили Житомир, тепер — надовго. У сутичках за місто загинуло близько півсотні юнаків, у тому числі — перші двоє юнаків-левківців: 28-літній матрос, ім’я якого не збереглося, та 19-літній хлопчина на прізвище Кізюта.

Із боями, у пішому ладі, школа пробилася до м. Олевська, де була завантажена у потяги та 27 квітня прибула до Сарн, а звідти — до Рівного, де з’єдналася зі своєю адміністративною частиною?^{344}.

У Рівному школа розмістилася в приміщеннях жіночої гімназії, де повернулася до навчання, але за кілька днів мусила виступити на фронт під м. Клевань. Після Луцької та Рівненської катастроф, що сталися у другій половині травня 1919 р., школа відступила до Дубна, потім — до Крем’янця, далі — до м. Ланівці. Тут 2 червня 1919 р. начальник школи полковник В. М. Петрів був призначений начальником Волинської групи Дієвої армії УНР, а школу очолив колишній інспектор класів П. А. Вержбицький, який, на відміну від Петрова, не користувався особливими симпатіями в юнаків.

Володимир Сосюра, фото 1921 р., вперше опубліковане в збірнику поезій «Червона Зима»

За станом на 9 червня 1919 у складі школи було 36 старшин, 273 юнаки та козаки, 300 багнетів, 12 шабель, 19 коней і 11 кулеметів^{345}.

6 липня 1919 р. школа прибула до Смотрича, де припинила єврейський погром. 25 кіннотників з 7-го кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР, що брали участь у погромі, були розстріляні. Як згадував очевидець, «євреї цілували руки юнакам»^{346}.

Протягом червня-липня 1919 р. школа активно виступала проти червоних. Наприкінці липня 1919 р. Її було відправлено до Кам’янця-Подільського, де юнаки продовжили військову науку в приміщені духовної семінарії. Після цього аж до листопада 1919 р. школу на фронт не висилали.

Точної чисельності юнаків у школі на момент її прибуття до Кам’янця невідомо, але, непевно, їх було не більше 350, враховуючи втрати під час боїв у березні-липні 1919 р. і нові поповнення: під час відходу з Житомира до школи приєдналося півсотні хлопців із числа чеських колоністів Волині, а в Рівному — окрема наукова кулеметна сотня та добровольці — місцеві гімназисти й семінаристи.

У липні-серпні 1919 р. проводився прийом на молодший курс школи. Юнаками ставали випускники місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молоді вояки, що мали закінчену середню освіту. Крім того, у вересні 1919 р. з табору Ланцут у Польщі до школи прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16.05.1919 полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня 1919 р. у школі навчалося близько 800 юнаків, які організаційно поділялися на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи.

Серед новоприбулих юнаків були й два у майбутньому яскраві представники української радянської літератури: бунчужний 3-го Гайдамацького полку Володимир Сосюра та доброволець Борис Антоненко-Давидович. Обидва залишили докладні спогади про своє перебування у школі. Борис Антоненко-Давидович написав більш відверто, бо не сподівався на публікацію, а мемуари Володимира Сосюри, що мають назву «Третя рота», були опубліковані ще за радянських часів.

Борис Антоненко-Давидович перебував у школі, в пішому відділі, близько двох тижнів, — коли у липні 1919 року вона розміщувалася у Смотричі. Потім, не маючи потягу до військової справи, він пішки дістався до Кам’янця-Подільського, де вступив на службу в державну інспектуру. У його спогадах знаходимо лише кілька яскравих штрихів про побут у школі:

Борис Антоненко-Давидович, фото кінця 1950 рр. (надано для публікації товариством «Меморіал»)

Як згадує Володимир Сосюра, він прибув до школи майже одночасно з Антоненком-Давидовичем — у липні 1919 р., коли вона розміщувалася у Смотричі. Був зарахований до 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського, яка вважалась зразковою. Більше того — був ройовим цієї сотні (як колишній бунчужний гайдамаків).

Ключ до розуміння фактів, описаних у «Третій Роті», знаходимо у більш докладних спогадах юнака з кінного відділу Житомирської школи — Миколи Отрешка-Арського, який прибув до школи на початку вересня 1919 р. у числі десяти однорічників з 1-го кінного Лубенського полку та чотирьох — з 3-го технічного куреня 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР.

Про 4-ту сотню Зубка-Мокієвського, в якій служив Володимир Сосюра, М. Отрешко-Арський згадував:

8 серпня 1919 р. Житомирська юнацька школа була перейменована на Спільну військову школу. Приблизно тоді ж під прапором школи (за фотоматеріалами, це був прапор полку ім. П. Дорошенка розформованої ще гетьманом П. П. Скоропадським 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії) відбулася урочиста присяга юнаків на вірність Українській Народній Республіці^{350}.

Діяльність школи наприкінці літа — на початку осені 1919 р. докладно описана в доповіді державного інспектора школи полковника Неїла-Палія, яку вдалося віднайти у вітчизняних архівах.

Винник Іван, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1920 року (За Державність, Варшава, 1939, Ч. 9)

Винник Іван, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1960 років (Вісті Комбатанта, Нью-Йорк, 1985, Ч. 4)

Незважаючи на проблеми, описані у доповіді державного інспектора полковника Неїла-Палія, Спільна військова школа все ж за кілька тижнів нарешті спромоглася зробити перший випуск старшин Дієвої армії УНР. Свято Першого випуску українських старшин відбулося 5 листопада 1919 р. у кам’янецькому міському театрі. Як свідчить віднайдений в архіві реєстр випуску, школу закінчило 163 юнаки^{352}. М. Отрешко-Арський твердить, що випускників було 196 осіб^{353}. Не виключено, що в цьому випадку мемуарист помиляється.

Після випуску новоспечені українські хорунжі мали роз’їхатися по своїх частинах. Відповідно до наказу по Дієвій армії УНР від 14 листопада 1919 р., випускники розподілялися по частинах так:

до 1-го пішого Рекрутського полку — 25 хорунжих;

до 2-го Рекрутського Пластунського полку — 21 хорунжий;

до 3-го Рекрутського Січового полку — 20 хорунжих;

до полку Морської піхоти — 25 хорунжих;

до Запорізької групи — 40 хорунжих;

до Гайдамацької бригади — 20 хорунжих;

приряджені до Спільної Військової школи — 9 хорунжих;

випущені без призначення — 3 хорунжих^{354}.

Частина випускників дісталася до своїх частин, а інші були об’єднані у старшинську сотню при Спільній військовій школі.

18 листопада 1919 р. школа на чолі з полковником П. А. Вержбицьким відбула до Проскурова, а за два дні — під ст. Деражня на фронт проти білогвардійців. Чисельність її значно зменшилася. За спогадами Володимира Сосюри, у складі 1-ї сотні, де він тепер служив, на фронт виступило 33 вояки включно з командиром (замість понад 100, які рахувались у сотні за штатом). Що ж до інших, «то юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку-Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертували або захворіли на живіт»^{355}.

Якщо припустити, що у кожній із чотирьох піших сотень на фронт вирушило всього по 33 вояки, плюс хоча б 100 випускників Спільної військової школи у Старшинській сотні (хоча, напевно, їх було менше), 120 шабель кінного відділу школи (за твердженням М. Отрешка-Арського) та 30–40 юнаків із гарматного відділу, то загалом нараховується близько 400 осіб. Отже, майже 350 юнаків і викладачів з різних причин залишилися у Кам’янці або «погубилися» в дорозі.

Перший бій з білогвардійцями виявився вдалим для юнаків: за допомогою українських панцирних потягів «Хортиця» та «Вірний син України» вони розбили ворожий панцирний потяг «Ураган». Окрім того, хтось із юнаків влучив з рушниці в командира іншого ворожого панцирного потяга — «Коршун». Однак уночі з 20 на 21 листопада 1-ша юнацька сотня на чолі з хорунжим Свідерським у монастирі с. Коржівці у повному складі потрапила в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців.

Саме у цій сотні був Володимир Сосюра, який у спогадах докладно описав її подальшу долю.

У Жмеринці полонених юнаків з 1-ї сотні розмістили у бараку для тифознохворих, де вони всі, зокрема й В. Сосюра, захворіли на тиф. Потому частину юнаків вивезли до Одеси на лікування. Деякі з них (у тому числі й Сосюра) пізніше залишилися у зайнятій червоними Одесі, інші виїхали разом з білими до Криму.

Після втрати 1-ї сотні школа з боями відходила через ст. Гречани та Старокостянтинів до містечок Любар і Чортория, де зосереджувалось більшість частин Дієвої армії УНР. У Любарі стався черговий акт української трагедії — місто перейшло до рук отаманів Волоха, Данченка та Божка, які 1 грудня 1919 р. оголосили себе Т. зв. Волинською революційною радою, що стояла на націонал-комуністичній платформі.

Безпосередньо в Любарі розмістилися піші сотні школи, за річкою — кінний та гарматний відділи. Два останні очолював сотник Пліський. До нього прибули отаман Данченко та сотник Легін і наказали обом відділам негайно прибути до приміщення місцевої школи, де їх чекав «Головний Отаман» Волох. Від останнього кіннотники та гармаші почули промову про те, що всі, й насамперед С. Петлюра, — зрадники, і що він наказує юнакам приєднатися до своїх військ. Тих, хто виконає наказ, обіцяв підвищити до рангів хорунжих, інших — стратити.

Тржепель Кость, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1920 років (ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Не маючи вибору, юнаки пішли до Волоха й були призначені до Гайдамацького кінного полку як окрема юнацька сотня. У той час сотник Пліський захворів на тиф. Серед юнаків не залишилося старшин, тож вони поодинці почали тікати від Волоха — однією з перших на це зважилася кінна варта з 12 юнаків, у складі якої був М. Отрешко-Арський^{357}. Згодом вони приєдналися до повстанських загонів отамана Шепеля, а потім — до 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР.

Юнацька сотня Гайдамацького кінного полку теж недовго залишалася у складі військ Волоха. У перших числах січня 1920 р. на чолі З сотником Легіним вона долучилася до Армії УНР, що рейдувала в Першому Зимовому поході^{358}

Доля пішого відділу, який залишився під начальством полковника П. А. Вержбицького, докладно описано у спогадах колишнього юнака Івана Винника:

Насправді, після арешту Вержбицького, 4 грудня 1919 р, школу очолив помічник начальника з господарчої частини підполковник Валентин Трутенко. А оскільки її було передано до складу 3-ї Залізної дивізії, у якій на той час всі вищі командири або хворіли на тиф, або були у відрядженнях, він очолив усе з’єднання. У складі дивізії школа була перейменована на Юнацький полк, але за кілька тижнів з вини В. М. Трутенка білогвардійці знищили його разом із рештками 3-ї Залізної дивізії.

Сталося це 26 грудня 1919 р. Білогвардійська кіннота атакувала дивізію, власне — обоз з тифозними хворими, коли той був на марші. Атака була несподіваною, оскільки В. М. Трутенко, по-перше, не подбав про розвідку, а по-друге — невчасно виконав наказ командувача Армією УНР про виступ. 15 юнаків у кінному ладі мусили протистояти ворожим кіннотникам. Майже всі вони загинули у цій сутичці або потрапили в полон^{360}.

Серед загиблих відомо ім’я тільки одного з юнаків — Бориса Куликівського, рідного брата полковника Армії УНР Миколи Куликівського?^{361}.

Після того бою, як згадував Іван Винник, «кожен, хто міг, втікав і потім приєднувався вже до інших частин»^{362}.

Отже, 26 грудня 1919 р. Спільна юнацька школа, створена за рік до того полковником В. М. Петровим, перестала існувати. Але більшість її викладачів та юнаків продовжили боротьбу за незалежність України.

Почесна варта від Спільної юнацької школи на вокзалі у Камянці-Подільському. На фланзі — прапор школи, який нині зберігається у фондах Національного історичного музею України, 1920 рік (фото з «Календаря Червоної Калини»)

Доля випускників та юнаків Житомирської юнацької школи

З перших днів діяльності Житомирської юнацької школи, незважаючи на наказ від 5 січня 1919 р. про «безумовно українців», національний склад юнаків був досить строкатий: українці, чехи, поляки, росіяни, євреї. Так, Микола Отрешко-Арський згадував, що тільки серед юнаків кінного відділу були православні, греко-католики, римо-католики і навіть один іудей^{363}.

Після українців найбільше було чехів — близько півсотні. Вони приєдналися до школи під час її відступу з Житомира та походили з його чеського передмістя Крошні. У школі вони становили окрему півсотню^{364}. Кілька чехів-юнаків залишалися у складі школи майже до кінця. Так, Борис Антоненко-Давидович згадував, що у листопаді 1919 р. у Старокостянтинові зустрів рештки школи та пізнав дебелого юнака-чеха зі своєї сотні, який був прапороносцем і гордо тримав бойовий прапор школи (не виключено, що це був Антін Конкель, згодом поручник 6-ї Січової дивізії Армії УНР). Причому мемуарист зазначив, що «добре екіпірований вигляд цієї жменьки вишколених юнаків якоюсь мірою свідчив, що й у нас могла б бути європейського типу армія, якби не та крайня скрута, в якій ми всі опинились тепер»^{365}.

Відомості про євреїв отримуємо зі спогадів М. Отрешка-Арського. Він писав, що єдиного іудея, який служив у кінному відділі, звали Сергій Глузман, і походив він з Могилева^{366}. Однак серед 163-х хорунжих першого випуску Спільної (Житомирської) військової школи знаходимо ще одне безперечно єврейське ім’я — Ницель Зотик.

Зі 163 випускників Спільної військової школи лише четверо до кінця були учасниками Першого зимового походу й отримали Залізні хрести за Зимовий похід і бої. Це: Петро Маринич (Київська дивізія), Федір Мельник (Мазепинський кінний полк), Федір Сивук (2-й Кінно-Запорізький полк) та Микола Дубинецький (3-й кінний полк). Ці дані отримано через порівняння списків випускників Спільної військової школи 5.11.1919 та лицарів Залізного хреста.

Якщо ж порівняти реєстр першого випуску школи з журналом зарахування старшин на дійсну військову службу та підвищення їх у рангах протягом жовтня 1920–1923 рр., то виявиться, що у той час служило тільки 16 випускників^{367}. Федір Мельник в армії УНР дослужився до звання сотника і командував сотнею 2-го кінного полку ім. І. Мазепи. Решта була поручиками: Вахівський Йосип (5-та Херсонська дивізія), Вельмик Микола (5-та Херсонська дивізія), Винник Іван (автор спогадів про школу; 1-ша Запорізька дивізія), Іванченко Юрко (5-та Херсонська дивізія), Кондратюк Павло (кавалер відзнаки Залізного Стрільця; 3-тя Залізна дивізія), Конкель (Конкін) Антін (6-та Січова дивізія), Лінник Микита (Окрема старшинська сотня 2-ї Волинської дивізії), Лоянич Микола (5-та Херсонська дивізія), Мазуренко Антін (4-та Сіра бригада 2-ї Волинської дивізії), Охотенко Дмитро (1-ша Запорізька дивізія), Рибченко Олександр (3-тя Залізна дивізія), Рудий Петро (Окрема старшинська сотня 2-ї Волинської дивізії), Тржепель Кость (5-та Херсонська дивізія), а також уже згадувані Федор Сивук (1-ша Запорізька дивізія) та Микола Дубинецький (3-й кінний полк Окремої кінної дивізії).

У цьому реєстрі не згадано випускника школи старшину 5-ї Херсонської дивізії Левка Костянтиновича Славіковського (Словіковського, 18.02.1900 р. н.), який під час боїв у листопаді 1920 р. потрапив у радянський полон. Однак юнакові якимось чином вдалося втекти та дістатися до Польщі. У 1923–1924 рр. Л. Славіковський служив у польській армії, а потому працював урядовцем у податному уряді Польщі. Під час Другої світової війни він вступив до німецької армії, де перебував аж до 15.05.1945, а пізніше опинився в українському таборі для переміщених осіб у Шляйсгайм^{368}.

Трагічно склалася доля Петра Маринича, народженого 16 січня 1899 р. у м. Ічня Чернігівської губернії, який у листопаді 1919 р., на відміну від багатьох інших новоспечених хорунжих, прибув до місця свого призначення — полку Морської піхоти. Рештки цієї частини на початку Першого зимового походу було згорнуто у сотню 2-го (згодом 29-го) куреня Збірної Київської дивізії. У складі його П. Маринич брав участь у Першому зимовому поході, кампанії 1920 р. і Другому зимовому поході. Його життя, як і багатьох інших вояків 4-ї Київської дивізії Армії УНР, обірвалося під Базаром 22 листопада 1921 р. — він був розстріляний більшовиками серед 359 інших військовополонених^{369}.

Зауважмо, що тільки 17 старшин зі 163-х — тобто 10 %, після випуску залишилися на службі в Армії УНР. Але тут не враховано померлих від тифу, загиблих під час Першого зимового походу та в боях 1920 р., полонених і розстріляних ворогом тощо (наприклад, у списку загиблих, поранених і залишених хворими вояків Запорізької дивізії під час Зимового походу згадується хорунжий Охрименко; але чи це — Охрименко Василь, який закінчив Спільну військову школу, чи якийсь інший — невідомо).

Сьогодні вже неможливо встановити, хто з випускників школи загинув у боях грудня 1919 — листопада 1920 р., а через це, відповідно, — не потрапив до списків кавалерів нагород або підвищених до наступних рангів. Є дані лише про загибель у той час трьох хорунжих Армії УНР: Іванова Івана, Тржепеля Михайла та Леймана Андріяна.

Чимало випускників школи розійшлося по домівках. Так, відома доля хорунжого Миколи Харуся, 1898 р. н., який після випуску був призначений до 1-го полку Морської піхоти. На початковому етапі Харусь брав участь у Першому зимовому поході, але потім повернувся додому — до м. Гриців Волинської губернії. За станом на 1926 р. був зареєстрований як колишній петлюрівець у місцевому відділку ДПу. Подальша його доля невідома^{370}. Один з товаришів Харуся по випуску — колишній юнак-чотовий Іван Березюк, 1891 р. н., також на 1926 р. числився у реєстрах ДПУ за місцем проживання — ум. Троянів. Інших даних про нього немає^{371}.

Із 16 випускників Спільної (Житомирської) військової школи — старшин Армії УНР 1920–1923 рр. докладніші відомості є лише про долю двох. Перший, Іван Винник (1898—10.03.1985), уродженець м. Долина на Бойківщині, учасник двох Зимових походів, в еміграції став знаним громадсько-політичним діячем. Помер у Нью-Йорку, похований на цвинтарі Баунд-Брук^{372}.

Другий — старшина Антін Конкель (у документах його прізвище часто помилково записували як «Конкін») — чех за національністю та римо-католик за віросповіданням. Не виключено, що саме він був прапороносцем школи, яскраво описаним у спогадах Антоненка-Давидовича. У Дієвій армії УНР він служив з 15 березня 1919 р. як козак 4-го полку Січових Стрільців. З 4 квітня навчався у Житомирській юнацькій школі, по її закінченні був призначений до Гайдамацької бригади, на чолі якої стояв отаман Волох. Дезертирував з неї, коли зрозумів, що Волох хоче перейти на бік червоних, і 15 грудня 1919 р. був інтернований поляками. Потому вступив до 6-ї Січової дивізії Армії УНР, у лавах якої 11 листопада 1920 р. був поранений. 1922 р. виїхав до Чехословаччини. В подальшому підтримував стосунки з урядом УНР в еміграції ^{373}.

Залізні хрести за Зимовий похід і бої отримало тільки шестеро юнаків Спільної військової школи: Коваленко Василь, Роніс Михайло, Кукшин Ларіон, Пасічніченко Тихон (усі — у складі Збірної Запорізької дивізії Армії УНР), Шевчук Трохим та Гайківський Петро (у складі Збірної Волинської дивізії Армії УНР). З них троє згодом закінчили Кам’янецьку спільну юнацьку школу (Коваленко, Кукшин та Роніс — 1-й випуск 1921 р.), а Трохим Шевчук за бойові заслуги був одразу підвищений з юнаків до рангу поручика Мазепинського кінного полку Армії УНР. Інші двоє залишалися у своїх полках підстаршинами. Відома подальша доля лише одного з них — Петра Гайківського (народився 13.01.1897 у с. Кричунове на Поділлі). У 1930 р. він закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах і працював інженером^{374}.

Микола Отрешко-Арський згадував, що з кінного відділу Спільної військової школи, який на початку листопада 1919 р. нараховував 120 шабель та 60 піших юнаків, у другій половині 1920 р. в Армії УНР служило 22 юнаки. Причому 18 із них 1921 р. закінчили Спільну (Кам’янецьку) військову школу, а ще 4 — залишилися підстаршинами у полках кінноти^{375}. Однак, очевидно, ці дані применшені.

Сам Отрешко-Арський після втечі від Волоха повернувся додому — до м. Нова Ушиця. Тут на початку лютого 1920 р. разом із братом Андрієм (також колишнім юнаком) на заклик товариша по навчанню Олександра Павлюка вступили до Т. зв. Кінного загону ім. І. Сірка, який формував сотник Ростислав Корчунов (Кручених). Згодом до цього загону влилася група з 12 надійних юнаків-кіннотників, які ще у листопаді 1919 р. були залишені у Кам’янці-Подільському для охорони Експедиції з заготівлі державних паперів УНР (іншими словами — друкарні грошей та державних паперів). Отже, у Кінному загоні ім. І. Сірка, який невдовзі увійшов до 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР, зібралося 15 юнаків-кіннотників^{376}.

З цієї групи лише п’ятеро у червні 1920 р. перейшли до Кам’янецької спільної юнацької школи й закінчили її (брати Отрешко-Арські, Гриць Сухин, Іван Чесно та Микола Бурківський). Крім того, М. Отрешко-Арський писав, що юнак Олександр Павлюк перевівся до Мазепинського кінного полку, де був підстаршиною, рідні брати Фліси (Роман та Михайло) та юнак Федина (всі — галичани) у червні 1920 р. з Армії УНР виїхали додому; сліди інших загубилися.

У списку лицарів відзнаки Залізного Стрільця маємо імена ще 16 юнаків Спільної військової школи, які весь 1920 р. прослужили у 3-й Залізній дивізії Армії УНР: Акаловський Вадим, Голуб Григорій, Демченко Петро, Єрмолків Леонід, Загоруйко Пилип, Зелянд Євген, Козачок Олександр, Лазаркевич Костянтин, Морозовський Петро, Писарюк Гриць, Ріхтер Сигізмунд, Сербін Максим, Сердюк Данило, Солтинський Микола, Трубний Олександр, Яблонський Іван^{377}.

Із них четверо у 1921 р. закінчили школу старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, шестеро були у другому випуску Спільної військової школи 1922 р., троє — у третьому випуску, троє залишилися підстаршинами 3-ї Залізної дивізії. Двоє з вищезгаданих юнаків — Вадим Акаловський та Петро Демченко, загинули під час Другого зимового походу, останній був посмертно підвищений до звання хорунжого^{378}.

Певна частина колишніх юнаків залишилася на службі в Армії УНР, але вже не вступала до відновленої Спільної юнацької школи. Приміром, у складі 6-ї Січової дивізії, що формувалася в лютому 1920 р. у фортеці Берестя-Литовське, входило 7 юнаків: Дряпайло Степан, Прокопович Гриць, Онищенко Дмитро, Кузик Дмитро, Черній Іван, Афанасієвський Василь, Чалій Матвій^{379}. Серед них один (Афанасієвський) у 1922 р. став випускником другого випуску Спільної юнацької школи. Решта служила в дивізії підстаршинами.

У складі Охорони Головного Отамана найкращим підстаршиною вважався 24-літній чотовий Павло Остахів — колишній юнак Житомирської школи. Але вступати на навчання до Спільної юнацької школи він відмовився^{380}.

Загалом із юнаків Спільної військової школи у 1920 р. зі зброєю в руках обстоювало незалежність УНР близько 200, тобто третина від загальної кількості випускників молодшого курсу. Весь 1-й випуск Кам’янецької (Спільної) юнацької школи 1921 р. становили колишні юнаки, а це — 77 осіб. Значний відсоток налічували вони й у 2-му випуску цього закладу 1922 р., повернувшись до навчання зі своїх частин лише після того, як Армія УНР вийшла на інтернування до Польщі. Певна кількість колишніх юнаків залишилася в армії як підхорунжі, деякі з них згодом закінчили школу старшин військового часу 3-ї Залізної дивізії, а окремих підвищено до старшинських рангів за бойові заслуги.

Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр

Наприкінці 1922 р. замість генерал-хорунжого Миколи Шаповала посаду начальника Спільної юнацької школи обійняв полковник Костянтин Цурканів, який 15 серпня 1923 р. здійснив 3-й випуск (48 старшин), а в червні 1924 р. — 4-й (32 старшини). У числі останніх по другому разу зі школи випустився поручик Григорій Полтавченко, який раніше залишався тут, щоб «підтягувати» четвертий курс юнаків. Потому Спільна юнацька школа була розформована.

Після відходу 18 листопада 1919 р. Спільної військової школи з Кам’янця-Подільського у місті залишилося кілька десятків старшин та юнаків: хворих на тиф і тих, що виконували різні державні завдання (охорона складів, Експедиції заготівлі державних паперів тощо), а також ті, хто не бажав іти у безвість походу, згодом названого Першим Зимовим. Серед них були й викладачі та стройові старшини школи: начальник кінного відділу підполковник Олександр Пучківський, командир пішого куреня сотник Євген Нікітін, поручик Аркадій Валійський. З наявного кадру школи було сформовано юнацький відділ, який 11 грудня 1919 р. перейменовано у загін охорони Експедиції заготівлі державних паперів. До складу цього загону також було зараховано велику кількість українських старшин, що з різних причин залишилися в місті. 5 січня 1920 загін було приєднано до 1-ї пішої сотні новостворюваної Кам’янецької пішої юнацької школи УНР. Начальником школи став підполковник Пучківський, ад’ютантом — сотник Нікітін. Так у Кам’янці-Подільському почалося нове життя юнацької школи армії УНР^{381}.

За станом на 17 березня 1920 року серед навчального складу школу нараховувалося 77 юнаків^{382}. Наприкінці квітня 1920 р. один із курсових старшин школи, Сава Яськевич, об’їхав усю Волинь і зібрав колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи, що напередодні Першого Зимового походу розійшлися по домівках. Ними було укомплектовано 2-гу сотню.

Після повернення Армії УНР з Першого Зимового походу до школи влилися ще кілька колишніх юнаків. Окрім того, з усіх частин армії до Кам’янця-Подільського було відправлено найздібніших молодих вояків. На початку червня до школи прибули юнаки-галичани з числа тих, що служили у складі Червоної УГА та перейшли на польський бік. За станом на кінець червня 1920 р. школа мала у своєму складі чотири повні піші сотні, кулеметний, кінний та гарматний відділи^{383}.

28 липня 1920 р. підполковника Олександра Пучківського було усунуто з посади, а на його місце призначено генерал-хорунжого Миколу Шаповала. Авторитетні мемуаристи стверджують, що справжня причина заміни Олександра Пучківського полягала не в якихось вадах або зловживаннях, а була суто політичною. За висловом Варфоломія Євтимовича, Пучківський «для тодішнього уряду був занадто військовим і замало “демократичний”». До думки Євтимовича приєднався й колишній стройовий старшина школи Сава Яськевич^{384}.

Микола Шаповал, що прийшов на місце Пучківського, одразу налаштував проти себе більшість старшинського та викладацького складу школи. Тільки до кінця 1920 р. школу вимушено залишила більшість старшин і викладачів. Ці звільнення переважно мали досить вагомі підстави. Їх розкрито у доповіді генерала Шаповала на ім’я Симона Петлюри від 30 червня 1922 р., де він описав стан школи по прийнятті її від підполковника Пучківського^{385}. Подаємо окремі уривки:

Старишни Спільної юнацької школи, містечко Ясло, 5.08.1920.

Сидять на підлозі: 1. поручник Луцький, 2. сотник Єленецький, 3. хорунжий Глібчук, 4. поручник Слюсаренко, 5. поручник Калинець, 6. хорунжий Сазонтьїв; Сидять всередині: 1. хорунжий Швець, 2. сотник Павленко, 3. сотник Миронович, 4. сотник Нікітін, 5. полковник Пучківський, 6. підполковник Лорченко, 7. лікар Отамановський, 8. фельдшер Теліга; Стоять (1-й ряд): 1. хорунжий Грушецький, 2. сотник Білинський, 3. поручник Іванів, 4. сотник Біляєв, 5. хорунжий Якимчук, 6. сотник Голуб, 7. сотник Гопанчук, 8. хорунжий Володін, 9. хорунжий Пономаренко, 10. сотник Варабко, 11. поручник Корнійчук, 12. хорунжий Яськевич, 13. хорунжий Погиба, 14. хорунжий Сорока, 15. поручник Назаренко, 16. урядовець Косенко, 17. хорунжий Аушненко. Стоять (2-й ряд): 1. сотник Міхельсон, 2. поручник Корецький, 3. сотник Аіханський, 4. сотник Немоловський, 5. сотник Рудичів, 6. поручник Федорівський, 7. сотник Цурканів, 8. поручник Узонів, 9. сотник Головко (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

У своїй доповіді Микола Шаповал подає список із 28 старшин, яких він усунув зі школи за аморальні вчинки. Серед цих старшин є дезертири, особи, які зовсім не знали української мови або вживали нецензурну лексику, морфіністи (наркомани), скандалісти, картярі та алкоголіки, хворі на венеричні хвороби, самозванці, які присвоїли собі військові звання, крадії, спекулянти, шахраї і навіть один сексуальний збоченець^{390}.

Однак у цьому списку знаходимо й прізвища кількох безперечно відважних і відданих українській справі людей. Приміром, за поданням Шаповала було здеградовано у козаки сотника Саву Яськевича (за що саме, не зазначено).

Фото, Вадовице, вересень 1921:

Сидять: Андрій Кривоніс (2-й випуск), Теодор Добровольський (1-й випуск), Я. Савчинський (не випустився), хорунжий Іван Чесно (1-й випуск), Сигізмунд Ріхтер (2-й випуск), полковник Єлчанінов, підполковник Цурканів, Мельничук (не випустився), хорунжий Пономаренко (??), Якименко (не випустився), Микола Княгницький (2-й випуск), Захвалинський

Стоять: Олександр Антоненко (2-й випуск), Анатолій Фанстиль (2-й випуск), Борис Трутенко (2-й випуск), Флоріан Завістовський (2-й випуск), Іван Рибарук (2-й випуск), Павло Чекарів (Чокарів, 2-й випуск), Іван Маницький (розстріляний під Базаром), інструктор верхової їзди Володін, Вилинський (не випустився), Адам Сінькевич (2-й випуск), Борис Лукасевич (2-й випуск), Петро Єригін (2-й випуск), Борис Волосевич (2-й випуск)

Цей видатний старшина під час Другої світової війни очолював полк у складі 14-ї дивізії військ СС «Галичина», а в роки еміграції отримав звання генерал-хорунжого. Також було звільнено колишнього начальника кінного дивізіону сотника Миколу Мироновича — відважного військовика, який у 1920 роки з метою розвідки кілька разів нелегально перетинав радянсько-польський кордон. Шаповал звинуватив Мироновича у клептоманії, що проявилася під час Любарських подій, у грудні 1919 р., коли він начебто вкрав у сотника 4-го полку Січових Стрільців Дієвої армії УНР Іванова полковий прапор, а потім передав його українському командуванню як відбитий у більшовиків. Щоправда, чомусь при цьому генерал Шаповал не додав, що цей самий прапор, який Миронович начебто «вкрав» у грудні 1919 р., протягом 1920–1923 р. був прапором Кам’янецької юнацької школи. Крім того, за звинуваченням у боягузтві Микола Шаповал видалив зі школи одного з командирів сотень — Сергія Зубка-Мокієвського, хоча у спогадах колишніх юнаків М. Отрешка-Арського та Л. Буткевича сотник Зубок-Мокієвський показаний як відважний старшина.

Зауважмо, що такі кардинальні зміни у старшинському та викладацькому складі школі не привели до реорганізації юнацьких сотень.

Протягом другої половини 1920 р. Кам’янецька юнацька школа брала участь у багатьох боях із червоними військами, а 21 листопада з усією армією була інтернована на території Польщі. Історія школи цього часу докладно змальована у щоденнику колишнього учасника бою під Крутами, випускника другого випуску школи Леоніда Буткевича:

Додамо до оповідання Леоніда Буткевича, що 1-й випуск Кам’янецької юнацької школи у кількості 77 осіб цілком складався з колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи. Він мав відбутися ще наприкінці 1920 р, але через відступ на польську територію став можливим тільки у середині липня 1921 р. Начальник школи генерал-хорунжий Микола Шаповал і ад’ютант підполковник Євген Нікітін описали цю подію у своїй доповіді на ім’я Симона Петлюри від 16 червня 1921 р.:

Викладачі та слухачі останнього (4-го) випуску Спільної військової школи, Вадовице, 27.08.1923. Посередині — начальник школи підполковник Костянтин Цурканів, праворуч від нього завуч класів генерал-хорунжий Олександр Пороховщіков, ліворуч — начальник кінного відділу підполковник Юрко Ордановський (фото з приватної колекції)

Микола Отрешко-Арський, який був серед випускників 1-го випуску кінного відділу Кам’янецької пішої юнацької школи, також залишив оповідь про своє навчання та урочистий день випуску:

Студенти Української Господарської академії — випускники Спільної юнацької школи, з начальником школи генерал-хорунжим М. Шаповалом, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

По здійсненні 1-го випуску наказом Головної команди Армії УНР Ч. 45 від 28 липня 1921 р. Кам’янецька піша юнацька школа була перейменована на Спільну юнацьку школу^{394}.

Навчання на пішому, кінному та гарматному відділеннях школи продовжували тепер близько 200 юнаків, переважно молодь, що прибула сюди з різних дієвих частин Армії УНР протягом літа 1920 р. Їх випуск мав відбутися за рік. Окрім того, у вересні 1921 р. до школи було прийнято кілька десятків юнаків, переважно — дітей старшин Армії УНР для навчання на молодшому курсі.

З числа юнаків 2-го курсу далеко не всі закінчили Спільну юнацьку школу. Так, 20 березня 1922 р. 50 юнаків кінного відділу школи подали клопотання «з огляду на дуже скрутне матеріальне становище» відрядити їх до кінних частин Армії УНР для відправки у їх складі на роботи до польської армії. Клопотання цих юнаків було задоволено — їх перевели до армійських кінних частин на правах козаків-однорічників^{395}. Окрім того, кілька юнаків потайки покинули школу, перетнули польсько-чехословацький кордон і дісталася до Подєбрадів, де вступили на навчання до Української господарської академії.

2-й випуск Спільної юнацької школи відбувся 28 липня 1922 р. У ньому випустилися 114 хорунжих і 3 підхорунжих (юнаків, які закінчили школу по 3-му розряду — з правом отримання рангу хорунжого лише через 4 місяці). Випускники школи були розподілені між частинами Армії УНР таким чином^{396}:

У вересні 1922 р. до Спільної юнацької школи було набрано четвертий (останній) курс юнаків — 32 особи, що мали різний вік і життєвий досвід. Більшість цього курсу становили молоді козаки Армії УНР, окремі з яких почали службу в українських частинах ще 1917 р. Однак серед юнаків траплялся й ветерани Першої світової війни, нагороджені Георгіївськими хрестами, і зовсім юні гімназисти, які ніколи не служили ні в яких військових формуваннях.

Спільна юнацька школа з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії

Існуванням Спільної юнацької школи Військова освіта в Армії УНР в умовах інтернування не обмежувалась. Майже у кожній дивізії були створені школи для неграмотних та малограмотних козаків, підстаршинські школи, курси вдосконалення та перепідготовки для старшин тощо. Звіт від 21 жовтня 1922 р. про різні курси та школи, що існували у таборах інтернованих українських вояків протягом 1921–1922 р., подає такі дані.

Генеральний штаб, скорочені курси для підготовки старшин до праці в оперативних штабах армії Української Народної Республіки (відкрито 21.11.1921, закінчено 20.06.1922, 27 слухачів).

Спільна юнацька школа: 2-й курс (відкрито 8.03.1921, закінчено термін навчання у липні 1922, 115 випускників), 3-й курс (відкрито 13.08.1921, 48 слухачів), 4-й курс (34 слухачі).

1-ша Запорізька дивізія: курси українознавства (відкрито 1.03.1922, 38 слухачів);

школа грамоти (відкрито 15.03.1922, 22 слухачі), термін навчання на курсах та у школі — 4 місяці.

2-га Волинська дивізія: технічні курси (відкрито 1.08.1921, 25 слухачів, термін навчання — 8 місяців, вже закінчило курси 10 осіб).

3-тя Залізна дивізія: Юнацька школа прискореного випуску для підготовки старшин військового часу (відкрито 18.04.1921, термін навчання — 4 місяці, всього навчалось 385 слухачів, з них 168 вже закінчили школу);

школи грамоти у кожній частині дивізії (відкрито 15.04.1922, 121 слухач);

підстаршинська школа (відкрита 6.02.1922, трохи згодом розпущена, на піхотному відділі навчалось 30 слухачів, на гарматно-саперному — 65, на кінному — 55).

5-тя Херсонська дивізія:

курси булавної старшини (відкрито 22.06.1921, всього 31 слухач, з них вже закінчили 15 слухачів);

курси адміністративних старшин (відкрито 22.09.1921, всього 67 слухачів, з них вже закінчили 36 слухачів);

підстаршинський вишкіл (відкрито 19.04.1922, всього було 42 слухачі, навчання припинено через від’їзд на роботи).

Окрема бригада військової жандармерії.

старшинський вишкіл (відкрито 15.01.1922, всього 30 слухачів, з них закінчило вишкіл 28 слухачів);

підстаршинський вишкіл (відкрито 15.01.1922, всього було 45 слухачів, з них закінчило вишкіл 38 слухачів);

козацький вишкіл (відкрито 15.01.1922, всього було 94 слухачі, з них закінчило вишкіл 87 слухачів).

6-й кінний Полтавський Синій полк Окремої кінної дивізії, школа неграмотних (відкрита 10.05.1922, 11 учнів);

школа малограмотних (відкрита 26.05.1922, 60 учнів).

Управління начальника тилу Дієвої армії:

курси комендантів (відкрито 1.02.1922, закінчило 60 слухачів).

Окрема бригада кордонної охорони:

повторні підстаршинські курси (відкрито 1.03.1922, закінчило 35 слухачів)^{397}.

Як бачимо, крім Спільної юнацької школи старшин готувала також Юнацька школа, створена при 3-й Залізній дивізії. Її виникнення було обумовлено тим, що серед особового складу 3-ї Залізної та 2-ї Волинської дивізій, які розташовувалися у таборі Вадовиці, виявилася певна кількість колишніх юнаків Житомирської школи і великий відсоток студентської молоді. Усі вони після належної військово-теоретичної підготовки могли стати гарними старшинами. Але на той час єдиний навчальний заклад такого типу — Спільна юнацька школа — розміщувався в таборі інтернованих Ланцут, а перевезти туди всіх охочих із Вадовиць було неможливо. Тому начальники 3-ї Залізної дивізії генерал О. Удовиченко та 2-ї Волинської — генерал О. Загродський вирішили зорганізувати у своєму таборі власну школу. Офіційно вона дістала назву Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії.

Навчання у школі почалося 18 квітня 1921 р. Начальником її було призначено полковника Олександра Годила-Годлевського, завучем (інспектором класів) — полковника Павла Шандрука. План занять розраховувався на 4 місяці, однак перший і останній випуск цієї школи відбувся лише 4 грудня 1921 р. Крім юнаків, у школі 3-ї Залізної дивізії навчалися старшини, які дістали звання хорунжих і поручиків за бойові заслуги. Так, четверо хорунжих — слухачів школи, були давніми юнаками 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького та 2-ї Української військової школи (Микола Бомбело, Гнат Мартинюк, Микола Кривопуск, Віктор Бродовський). Хорунжий Павло Дубрівний ще 1915 р. як полонений російської армії активно співпрацював із Союзом визволення України, а потому став одним з організаторів 1-ї Козацько-стрілецької дивізії (Сірожупанників).

Однак моральний і духовний стан більшої частини юнацького та викладацького складу шісоли при 3-й Залізній дивізії був незадовільним. Після того, як до Вадовиць було перенесено Спільну юнацьку школу і обидва заклади розташувалися поруч, між юнаками та старшинами часто виникали конфлікти. Так, у школі при 3-й Залізній дивізії панувала російська мова, яку вживали начальник школи полковник Олександр Годило-Годлевський, більшість старшин, викладачів та юнаків. Проте у Спільній юнацькій школі після «репресій» генерала Шаповала російська мова була викоренена. Юнаки Спільної юнацької школи вороже ставилися до своїх російськомовних колег. Одного разу юнаки Спільної юнацької школи відмовилися підпорядковуватися наказу старшини школи при 3-й Залізній дивізії, оскільки він був відданий російською мовою. Причому один із юнаків зауважив це досить брутально. Відомості про конфлікт дійшли аж до С. Петлюри, адже юнак, хоч і мав рацію, не дотримався службової субординації та образив старшину, який служив в Українській армії з 1917 р.^{398}

Загалом Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії закінчило 150 юнаків, які дістали звання хорунжих, та 18 старшин і залишалося ще понад 200 слухачів. На початку 1922 р. заклад розформовано, а юнаків розпущено по частинах.

Чималий відсоток новоспечених хорунжих — випускників школи при 3-й Залізній дивізії — згодом повернувся на батьківщину. Зокрема, за амністією повернулися на Радянську Україну Василь Кавун, Дмитро Добровольський, Володимир Хмельницький, Микола Мельник, Прохор Нечипоренко, Олександр Рудницький, Костянтин Кудрявцев та інші (список складено за матеріалами Державного архіву Служби Безпеки України). Їхня доля простежується за архівно-слідчою справою одного з випускників школи Петра Ковальського, який у 1923 р. прибув на батьківщину й оселився у Фастові в родині свого брата Бориса, теж колишнього вояка Дієвої армії УНР, пораненого у 1919 р.

Для Петра Ковальського повернення було нелегким вибором. За плечима в нього лишилися служба в Армії УНР з грудня 1917 р., участь у Першому Зимовому поході, Залізний хрест за Зимовий похід і бої Ч. 1700, могила рідного брата Дмитра, розстріляного під Базаром, і прокляття другого брата — В’ячеслава — учасника Першого та Другого Зимових походів, що залишився у Варшаві. Петро Ковальський працював робітником на залізниці разом із братом Борисом, його дружиною та її батьком — колишнім вояком армії Колчака. Їх заарештували у жовтні 1930-го, катували та примушували зізнатись в організації контрреволюційного заколоту. Внаслідок важкого в’язничного тиску дружина Бориса повісилася у камері. Петро, Борис та його тесть були засуджені до смертної кари^{399}. Приблизно тоді ж в Україні було заарештовано майже всіх, хто повернувся з Польщі: когось розстріляли, когось — заслали на Сибір.

Звичайно, серед випускників школи при 3-й Залізній дивізії були й такі, що знайшли себе в нелегкому емігрантському житті. Приміром, Павло Дубрівний та Леонід Токайло після Другої світової війни емігрували до США, були активними діячами місцевої української громади, авторами спогадів, опублікованих у збірнику «За Державність» (числа 10 та 11).

Євген Снігур (Едвард Снігур-Рафальський) під час Другої світової війни служив у батальйонах шуцманшафту, восени-взимку 1942 р. на чолі українського взводу в складі 26-го полку дивізії СС «Вікінг» брав участь у битві за Сталінград. Діставши поранення, 24 грудня 1942 р. поручик Снігур-Рафальський на одному з останніх літаків був евакуйований зі Сталінграда. Потому він служив в українських частинах вермахту, а в 1945 р. опинився у складі Української Національної армії генерала Павла Шандрука. По війні Євген Снігур мешкав на еміграції у Великобританії^{400}. 1945 р. в Українській Національній армії служив і випускник школи при 3-й Залізній дивізії хорунжий Федір Горчинський^{401}.

Є дані й про долю деяких інших випускників Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії. Так:

Верба Дмитро (27.04.1902 р. н., уродженець м. Канів, Київщина), у 1931 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії^{402}. Тунько Данило (10.12.1894 р. н., уродженець с. Запсілля, Полтавщина), у 1929 р. став випускником агрономічного відділу Української господарської академії^{403}.

Дубрівний Павло (14.01.1894-10.07.1975) р. н. уродженець с. Синявка, Чернігівщина. 1917 р. — один з організаторів 1-ї Козацько-Стрілецької (Сірожупанної) дивізії з військовополонених — українців російської армії на території Австро-Угорщини. У 1927 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії, потому працював у Львові, Яворові та Калуші; 1944 р. виїхав до Німеччини. З 1950 р. мешкав на еміграції в США. Похований на цвинтарі Баунд-Брук^{404}.

Зозуля Левко (18.03.1901 р. н., уродженець с. Стружки, Поділля), у 1930 р. — випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії^{405}.

Зозуля Аярго (7.06.1903 р. н., уродженець с. Стружки, Поділля), в 1930 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії, потому викладав на Закарпатській Україні. 1944 р. виїхав до Німеччини, а звідти — до Австралії, працював професором гімназії у м. Глосопі (Південна Австралія)^{406}.

Катеринич Іван (2.12.1899 р. н., уродженець с. Погоріле, Поділля), 1929 р. став випускником гідротехнічного відділу Української господарської академії^{407}.

Корпун Леонід (2.01.1901 р. н., уродженець с. Данилова Балка, Поділля), в 1927 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії^{408}.

Котлярів Іван (17.03.1902 р. н., уродженець м. Стародуб, тоді Чернігівщина), випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії 1927 р.^{409}

Котович Павло (29.01.1900—8.02.1960), мешкав на еміграції у Польщі, після Другої світової війни виїхав до Німеччини. Займався журналістикою, у 1940–1950 роки був редактором українських видань у Німеччині «Наше життя», «Українські вісті», «Мета», а з 1954 р. — мовним редактором українських видань Інституту для вивчення СРСР. Помер і похований у Мюнхені^{410}.

Мартинюк Леонід (16.9.1900—?), народився у м. Ново-Ніколаєвську Томської губернії. Під час Другої світової війни служив у 14-й дивізії військ СС «Галичина», був командиром сотні дивізіону самоходів. У повоєнні роки мешкав у Німеччині^{411}.

Мороз Федір (4.03.1895 р. н., уродженець с Войнівка, Херсонщина), у 1928 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{412}.

Остахів Андрій (18.05.1902 р. н., уродженець Києва), 1929 р. став випускником хіміко-технологічного відділу Української господарської академії^{413}.

Сердюк Данило (9.12.1898 р. н., уродженець с. Бреусівка, Полтавщина), у 1927 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{414}.

Токайло Леонід (1.07.1895—11.02.1969), уродженець с. Тарасівка на Поділлі. 1914 р. пішов на фронт, у складі 32-го піхотного Кременчуцького полку брав участь у боях із німцями, за бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія 4-го, 3-го та 2-го ступенів і чин прапорщика. У 1924 р. емігрував до Франції, мешкав у м. Гренобль. Голова філії товариства бувших вояків Армії УНР у Греноблі^{415}.

Черняхівський Семен (1.09.1898 р. н., уродженець м. Конотоп, тоді Чернігівщина), в 1932 році закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{416}.

Яременко Антін (17.12.1899 р. н., уродженець с. Вільховий Ріг, Харківщина), випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії 1930 р.^{417}

Яременко Олександр (21.12.1899 р. н., уродженець м. Ногайськ, Таврія), в 1928 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{418}.

Абрамович Василь, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Верба Дмитро, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1930 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Дубрівний Павло, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото поч. 60-х років (За Державність, Торонто, 1964, ч. 10)

Зозуля Левко, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Зозуля Лярго, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1950 років

Левченко Микола, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, учасник другого Зимового походу, фото 1920 років (За Державність, Каліш, 1932, ч. 3)

Лихошва Борис, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 20-х років (За Державність, Варшава, 1939, ч. 9)

Токайло Леонід, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1919 року (За Державність, Торонто, 1966, ч. 11)

Черняхівський Семен, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Яковлів Олександр, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 20-х років (За Державність, Варшава, 1938, ч. 8)

Яременко Антін, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фундатор видання історії 3-ї Залізної дивізії, повоєнне фото (Третя Залізна дивізія, Нью-Йорк, 1982, т. 2)

Яременко Олександр, випускник Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу, фото 1930 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Доля випускників Спільної юнацької школи

Чотири випуски старшин, які дала Спільна юнацька школа, у складі Дієвої армії УНР не брали участі в бойових діях. Пояснити цей факт можна лише після детального розгляду подальшої долі її випускників.

З наказів по школі за 1922 р. бачимо, іцо вже восени цього року чимала кількість вихованців Спільної юнацької школи опинилась у Чехословаччині на навчанні в Українській господарській академії у Подєбрадах. Вони не припиняли зв’язку зі школою та навіть намагалися фінансово допомагати юнакам, що в умовах таборового життя тяжко хворіли. Зокрема, зі своєї невеликої стипендії за жовтень 1922 р. вони вирахували по 2 крони та переслали їх на потреби хворих на сухоти юнаків. У наказі по Спільній юнацькій школі Ч. 329 від 23 листопада 1922 р. було оголошено список цих жертводавців — колишніх викладачів та юнаків. Це були: сотник Юрій Дараган, поручик Гордій Скубій, хорунжі Олександр Варавін, Лев Завялів, Андрій Марченко, Павло Молодожоненко, Пилип Петрик, Олександр Сомчинський, Лев Уманець, Микола Фещенко-Чопівський, Іван Гейза, Олександр Ломацький, Тимотій Краснокутський, Микола Кулик, Олексій Батюта, Іван Гордіюк, Трохим Шептун, Юрій Канонир, Євген Корнилович, Павло Захарченко, Юрій Руденко, Василь Афанасієвський, Лука Коритник, канцеляристи (урядовці школи) Павло Гречишкин та Олександр Боровиків, юнаки Євген Кульчицький, Йосип Кушелів, Юрій Гаврун. Окрім того, дружина генерала Шаповала, Антоніна Шаповал, надіслала 5 крон^{419}.

Серед перерахованих хорунжих та юнаків 4 належали до 1-го випуску, 17 — до другого. За ними пішли й інші вихованці школи, що стали студентами Української господарської академії в Подєбрадах та Українського педагогічного інституту в Празі, а потім працювали за фахом у Чехословаччини та Польщі.

Значна частина випускників школи залишилася у Польщі, не здобуваючи ніякої цивільної освіти. Їм довелося працювати на різних важких і часто низькооплачуваних роботах — на вугільних копальнях, лісозаготівлі, цукроварнях, у сільському господарстві тощо. Окремі випускники прийняли сан і стали священиками православних парафій Польщі та Східної Європи.

Друга світова війна суттєво вплинула на долю колишніх юнаків. Деяких було арештовано радянською владою у 1939–1941 чи 1944–1945 рр. Частину їх пізніше розстріляли радянські каральні органи НКВС або фашисти. Немало юнаків опинилося на службі у збройних силах Німеччини — батальйонах шуцманшафту та 14-й дивізії військ СС «Галичина».

Після закінчення Другої світової війни колишні випускники Спільної юнацької школи оселялися в Європі, Америці та Австралії. Здебільшого вони відігравали помітну роль у житті місцевих українських громад, займалися виданням україномовної літератури та часто фінансували його. Доля їх складалася по-різному.

Варавін Олександр (8.09.1899 р. н., уродженець с. Боголюбівка, Катеринославщина), у 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{420}. Василевський Григорій (1902—14.11.1977, уродженець с. Михалкове під Одесою. У 1920 роки працював інженером у Чехословаччині, мешкав у Празі, після Другої світової війни емігрував до США. Помер та похований у м. Оберлін^{421}.

Гурін Дмитро (26.10.1889—5.04.1967, уродженець с. Лавриківці, Полтавщина). 1930 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Після Другої світової війни емігрував до США, працював інженером-гідравліком, мешкав у Бостоні, похований на цвинтарі Баунд-Брук^{422}.

Василевський Григорій, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото поч. 70-х років (Вісті Комбатанта, Нью-Йорк, 1978, ч.2)

Кукшин Ларіон, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Гурін Дмитро, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото 1930 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Метельський Методій, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото 30-х років (За Державність, Варшава, 1939, ч. 9)

Навроцький Єлісей, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото поч. 20-х років (За Державність, Варшава, 1937, ч. 7)

Охотенко Дмитро, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 30-х років (За Державність, Варшава, 1939, ч. 9)

Отрешко-Арський Микола, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото поч. 20-х років (За Державність, Варшава, 1937, ч. 7)

Сухін Григорій, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото 1923 року (ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Фещенко-Чопівський Микола, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Чесно Іван, випускник І випуску Спільної юнацької школи, згодом. — ад'ютант школи; фото 1924 року — в уніформі 2-го уланського полку Литовської армії (Lietuvos kariuomenes karininkai, 1918–1953, Vilnius, 2002, t. 2)

Ярошевський Ігор, випускник І випуску Спільної юнацької школи, фото поч. 60-х років (За Державність, Торонто, 1966, ч. 11)

Добровольський Федір (Теодосій), у 1921–1923 рр. був курсовим старшиною Спільної юнацької школи, помер у Калішу в 1927 р., похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно^{423}.

Завялів Лев (25.11.1898 р. н., уродженець м. Кам’янець-Подільський), у 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{424}.

Кукшин Ааріон (19.10.1896 р. н., уродженець м. Переволочна, Полтавщина), 1931 р. став випускником хіміко-технологічного відділу Української господарської академії^{425}.

Метельський Методій (6.04.1898 р. н., уродженець с. Громи, Київщина), у 1928 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії^{426}.

Навроцький Єлисей, після Другої світової війни мешкав на еміграції у США, був активним діячем місцевої української громади^{427}.

Отрешко-Арський Андрій, у 1943–1944 рр. служив у 14-й дивізії військ СС «Галичина», загинув у битві під Бродами^{428}.

Отрешко-Арський Микола Миколайович (20.02.1900–1986), народився на Запоріжжі. У 1918 р. навчався у технічній школі в Кам’янці-Подільському. У листопаді цього ж року добровольцем вступив до 60-го пішого дієвого полку ім. Я. Кармелюка військ Директорії. У лютому 1919 р. дістав поранення, потому служив однорічником у Лубенському кінному полку, з вересня — юнак Житомирської юнацької школи, потім — Спільної юнацької школи. У 1943–1944 рр. служив у 14-й дивізії військ СС «Галичина», у 1950–1970 роки мешкав на еміграції в США, був активним українським громадським діячем, фінансово допомагав багатьом українським виданням, автор спогадів про Житомирську та Спільну юнацькі школи у нью-йоркському часопису «Тризуб». У 1970–1980 роки був останнім головою Спілки бувших вояків-українців у США. Похований на цвинтарі Баунд-Брук^{429}.

Писаренко Олександр (1902 р. н., уродженець х. Лелюхи Кобеляцького повіту Полтавської губернії), у жовтні 1918 р. вступив до 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у складі 1-го Республіканського полку ДАУНР брав участь у боях із червоними військами навесні 1919 р. Влітку відправлений до Житомирської юнацької школи та перебував весь час у її складі. На початку жовтня 1922 р. повернувся на батьківщину. Подальша доля невідома^{430}.

Приходько (Яценко-Приходько) Михайло (Микола?), у 1923 р. повернувся на батьківщину — до с. Межерічка Житомирського округу Радянської України, за станом на 1926 р. мешкав у рідному селі, подальша доля невідома^{431}.

Руденко Юрій (12.08.1899 р. н., уродженець м. Окниця, Бессарабія), у 1928 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{432}.

Сухін Григорій, помер 1927 р. у Калішу, похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно^{433}.

Фещенко-Чопівський Микола (28.11.1899 р. н., уродженець с. Вчорайше, тоді Київщина), у 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії, під час Другої світової війни служив у вермахті: був спочатку заступником командира 108-го батальйону шуцманшафту, а потім його командиром. Помер на еміграції в США на початку 90-х років^{434}.

Хижниченко Павло, помер у 1920 роки у таборах інтернованих, похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно^{435}.

Хилецький Юрій, зник безвісти під час Другого Зимового походу. За іншими даними (зі слів батька, полковника Армії УНР) — помер від сухот^{436}.

Чесно Іван, по закінченні школи залишився у її постійному складі як інструктор з верхової їзди. 1923 р. виїхав на батьківщину — до Литви, закінчив Литовську військову школу, потому служив у Литовській армії. Після Другої світової війни емігрував до США, підтримував тісні стосунки з українською військовою еміграцією^{437}.

Афанасієвський Василь (30.12.1897 р. н., уродженець м. Погиричі (?), Чернігівщина), у 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{438}.

Батюта Олексій (17.03.1900 р. н., уродженець с. Кладьківка, Чернігівщина), випускник агрономічного відділу Української господарської академії 1927 р.^{439}

Бахтин Леонід, 30 травня 1926 р. емігрував до Франції^{440}.

Бурлій Олекса, у 1920–1930 роки мешкав у Рівному, працював продавцем у магазині. Під час війни був комендантом районної поліції в Києві. Помер 1946 р. у Німеччині^{441}.

Буткевич Леонід (1900—30.10.1980), учасник бою під Крутами (у складі Студентської сотні), у 1920–1930 роки працював у Франції, у 1950—1970-ті мешкав на еміграції у США, був активним діячем місцевої української громади, автор спогадів про Спільну юнацьку школу^{442}.

Гейза Іван (15.08.1895 р. н., уродженець с. Красносілка, у той час — Київщина), у 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{443}.

Грушецький Іван (25.09.1901—31.12.1976), уродженець Києва. Закінчив Українську господарську академію, навчався у Празькій політехніці, у 1938–1939 рр. працював на Закарпатті, боровся проти угорської окупації Карпатської України, перебував в угорських в’язницях. 1948 р. емігрував до Австралії, був організатором Об’єднання Українців Австралії. Помер та похований у м. Мельбурн (Австралія)^{444}.

Домбровський Тимотій, у 1920–1930 роки працював завідувачем цукрових магазинів цукроварні у с. Бабин Рівненської області, розстріляний фашистами на початку липня 1941 р.^{445}.

Дударець Михайло (21.11.1899 р. н., уродженець м. Ставище, Київщина), у 1932 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{446}.

Євтимович Сергій (1900—29.05.1964), учасник бою під Крутами. У 1943–1945 рр. — старшина 14-ї дивізії зброї СС «Галичина», учасник бою під Бродами. Помер та похований у м. Дарбі (Німеччина) ^{447}.

Зайців Микола (25.11.1901 р. н., уродженець м. Стародуб, Чернігівщина), в 1932 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{448}.

Зімницький Михайло (19.09.1892—25.10.1965, уродженець с. Липці, Харківщина). У 1932 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії, потім — Празьку школу садівництва, був керівником хліборобської школи у м. Сянок (Галичина, тепер Польща), у 1949 р. емігрував до Австралії. Помер та похований у м. Мельбурн (Австралія)^{449}.

Батюта Олексій, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Зубченко Данило (10.12.1899, с. Паляниченці, Київщина) у 1929 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії^{450}.

Кардинал Максим (26.08.1901 р. н., уродженець с. Копистирин, Поділля), випускник агрономічного відділу Української господарської академії 1932 р.^{451}.

Катеринчак Олександр (15.05.1903 р. н., уродженець с. Копистирин, Поділля), 1930 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{452}.

Корнилович Євген (15.02.1898 р. н., уродженець с. Великий Скит, Волинь), у 1927 р. став випускником економічно-кооперативного факультету Української господарської академії^{453}.

Буткевич Леонід, колишній вояк Студентського куреня, учасник бою під Крутами, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото початку 1920 років (ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Дударець Михайло, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Євтимович Сергій, колишній вояк Студентського куреня, учасник бою під Крутами, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 30-х років (За Державність, Варшава, 1939, ч. 9)

Зайців Микола, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1930 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Катеринчак Олександр, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Крас покутський Тимотій, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Марченко Андрій, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Охмак Іван, випускник II випуску Спільної юнацької школи, портрет поч. 20-х років (За Державність, Торонто, 1966, ч. 11)

Рибак Леонтій, випускник II випуску Спільної юнацької школи, фото 1930 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Краснокутський Тимотій (21.02.1901 р. н., уродженець с. Успенівка, Катери нославщина), 1927 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{454}.

Кучерявий Панас (Атаназій) (1.05.1901 р. н., уродженець с. Вікнине, Поділля), випускник хіміко-технологічного відділу Української господарської академії у 1930 р. Помер до 1942 р.^{455}.

Лазаркевич В’ячеслав, 30 травня 1926 р. емігрував до Франції^{456}.

Ломацький Олександр (2.08.1896 р. н., уродженець м. Бар, Поділля), у 1927 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{457}.

Макаревич Федір, навесні 1924 р. виїхав на роботи в ліси у район м. Цумань, імовірно, засланий радянською владою на Сибір у 1944–1945 рр.^{458}

Маницький Іван (20.03.1898 р.н. м. Кам'янець-Подільський), дістав звання хорунжого посмертно, учасник Другого зимового походу, розстріляний під Базаром.

Марченко Андрій (6.07.1900 р. н., уродженець м. Бориспіль, Полтавщина, тепер Київщина), у 1927 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії^{459}.

Молодожоненко Олексій (5.10.1899 р. н., уродженець с. Піски, Полтавщина), випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії у 1927 р.^{460}

Охмак Іван Юхимович (27.12.1901—30.03.1980), народився у с. Троковичі під Житомиром, закінчив три класи Житомирської семінарії, був одним із перших вихованців Житомирської юнацької школи. 30 травня 1926 р. емігрував до Франції^{461}.

Петрик Пилип (9.01.1900 р. н., уродженець с. Павлівка, Поділля), у 1929 р. випустився з гідротехнічного відділу Української господарської академії^{462}.

Поважук Володимир, помер у 1920 роки у таборах інтернованих, похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно^{463}.

Рибак Леонтій (21.07.1899 р. н., уродженець с. Підлісне, Поділля), у 1929 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії^{464}.

Сакович Андрій, у 1943–1944 рр. був командиром 1-го куреня 30-го полку 14-ї дивізії військ СС «Галичина»^{465}.

Скочко Володимир, у 1923 р. повернувся на батьківщину — до м. Житомир, за станом на 1926 р. мешкав у Києві, подальша доля невідома^{466}.

Сомчинський Олександр (12.12.1900 р. н., уродженець м. Ковель, Волинь), колишній кадет Володимирського Київського кадетського корпусу, 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{467}.

Сухоставський Володимир (15.08.1898 р. н., уродженець с. Будки, Поділля), у 1929 р. став випускником агрономічного відділу Української господарської академії, помер до 1942 р.^{468}

Теліга Михайло (8.12.1900 р. н., уродженець ст. Ахтирська, Кубань, нині смт Ахтирський Краснодарського краю, РФ), у 1929 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії^{469}.

Трубний Олександр (15.05.1900 р. н., уродженець м. Могилів-Подільський), випускник хіміко-технологічного відділу Української господарської академії 1929 р.^{470}

Уманець Лев (18.02.1901 р. н., уродженець с. Гречківка, Київщина), 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії^{471}.

Чокарів (Чекарів) Петро (5.08.1901—4.4.1936), народився у м. Гросулове на Херсонщині, нині смт Велика Михайлівка), болгарин за національністю. 1929 р. — випускник лісового відділу Української господарської академії, помер на історичній батьківщині — у Болгарії^{472}.

Ведмідський Андрій, у 1920 роки працював на цукроварні в с. Бабин Рівненської області, потому переїхав на власний хутір у районі Здолбунова. 1944 р. вивезений на роботи до Німеччини, у 1949-му емігрував до Австралії, де й помер у 1953 р.^{473}

Вільчек Микола (17.11.1901, уродженець м. Кам’янець-Подільський), 1931 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії, 1939 р. був командиром сотні Карпатської Січі, розстріляний угорцями під час боїв за незалежність Закарпатської України^{474}.

Гандзієнко Артем, у 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області, під час війни певний час служив у 108-му батальйоні шуцманшафту, потому мешкав у с. Бабин та м. Балта^{475}.

Годованяк Михайло, у 1950–1970 роки мешкав на еміграції у США^{476}.

Голуб Григорій, навесні 1924 р. виїхав на лісові роботи в район м. Цумань, імовірно, засланий радянською владою на Сибір у 1944–1945 рр.^{477}

Єрмолаєв Леонід Олексійович (28.7.1899— 7.09.1970), народився у м. Бахмач. У 1916 р. добровольцем пішов на фронт Першої світової війни. З червня 1918 р. служив однорічником у 4-й Північній бригаді Корпусу кордонної охорони Української Держави, з червня 1919 р. перебував на навчанні у Житомирській юнацькій школі, з січня 1920 р. — на службі в 3-й Залізній дивізії.

Потому повернувся до Спільної юнацької школи. У 1920–1930 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області. 1944 р. виїхав до Варшави, а звідти — до Західної Німеччини, у 1950 р. емігрував до США, мешкав у Чикаго, автор спогадів^{478}.

Парнюк Гаврило, випускник III випуску Спільної юнацької школи, фото 1923 року (За Державність, Торонто, 1964, ч.10)

Йосипишин Петро Тимофійович (16.09.1900— січень 1994), народився у с. Гранів Гайсинського повіту Подільської губернії. 30 травня 1926 р. емігрував до Франції. Мешкав у Парижі, де у 1934 р. закінчив Консерваторію за спеціальністю інженера музичних інструментів. У 1958–1988 рр. очолював у Парижі Українську бібліотеку ім. С. Петлюри^{479}.

Кардасевич (Кордасевич) Борис (29.07.1899 р. н., уродженець с. Мандришівка, Поділля), у 1928 р. закінчив економічно-кооперативний факультет Української господарської академії, у 1930 роки — контрактовий старшина у польській армії. Помер на еміграції у США^{480}.

Морозовський Петро, 30 травня 1926 р. емігрував до Франції^{481}.

Паламарчук Степан, у 1920–1930 роки працював технічним помічником директора цукроварні у м. Бабин Рівненської області, розстріляний фашистами на початку липня 1941 р.^{482}

Сімянців Валентин, випускник IV випуску Спільної юнацької школи, згодом — відомий інженер та мемуарист, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Яценко Володимир, випускник III випуску Спільної юнацької школи, фото 1920 років (Украінська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

Церклевич Гнат, випускник ІІІ випуску Спільної юнацької школи, фото 1923 року (За Державність, Варшава, 1938, ч. 8)

Ярмак Захарій, випускник III випуску Спільної юнах^ької школи, фото 1923 року (За Державність, Варшава, 1939, ч. 9)

Парнюк Таврило (26.07.1899 — після 1969), народився у с. Мойсіївка Хорольського повіту Полтавської губернії, закінчив Хорольську гімназію, з квітня 1919 р. навчався у Житомирській юнацькій школі. У 1920–1930 роки мешкав на еміграції в Польщі, після Другої світової війни виїхав до США, за станом на 1963 р. мешкав у м. Гамільтон^{483}.

Пономаренко Костянтин, працював у цукроварні с. Бабин Рівненської області, помер у 1926 чи 1927 р.^{484}

Редько Микола (29.11.1896 р. н., уродженець с. Дібрівка Таращанського повіту Київської губернії), з 1926 р був дяком Бабинської парафії на Волині, у 1942 р. прийняв сан священика, був призначений на парафію біля Кам’янця-Подільського, де залишався й після приходу радянських військ; репресований^{485}.

Редько Сергій, 30 травня 1926 р. емігрував у Францію^{486}.

Сіхневич Юстин, у 1923–1938 рр. працював референтом плантаційного відділу у с. Бабин Рівненської області, потому працював на цукроварні Лубна-Шренява біля Кракова. 30 березня 1942 р. арештований німцями, помер у квітні 1945 року у концтаборі Освенцім^{487}.

Скаженюк Леонід, емігрував до Бельгії^{488}.

Старченко Іван, випускник Полтавського кадетського корпусу, протягом 1918–1920 рр. служив у полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, в 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області, помер у санаторії Шкло поблизу Львова 20 березня 1934 р.^{489}

Церклевич Гнат, у 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин Рівненської області, потому переїхав до с. Расники, у 1939-му заарештований та розстріляний у м. Рівному радянськими каральними органами^{490}.

Чернявський Захар (18.12.1896 р. н., уродженець с. Фурпалівка, Поділля), у 1928 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії^{491}.

Янківський Лев, у 1920 роки працював на цукроварні у с. Бабин, потому мешкав у Здолбунові, 1944 р. перебував у Варшаві^{492}.

Ярмак Захарій, помер у Калішу від сухот у 1923 р.

Яценко Володимир (11.11.1903 р. н., уродженець с. Храпачі, Київщина), у 1930 р. закінчив лісовий відділ Української господарської академії. Помер до 1942 р.^{493}

Сімянців Валентин (24.04.1899 — після 1980), уродженець с. Великий Бурлук, Харківщина), 1929 р. — випускник гідротехнічного відділу Української господарської академії, мешкав у м. Пардубіці. 1949 р. емігрував у США, спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі), 1952 р. став членом Об’єднання мистців-українців в Америці (займався різьбярством), 1957 р. переїхав до Вашингтона. Автор численних спогадів^{494}. Окремо слід згадати про поручника Григорія Костянтиновича Полтавченка — «вічного юнака» Спільної юнацької школи. Він походив з сільської родини с. Вербки Хорольського повіту Полтавської губернії. У 1909 р., коли Полтавченкові минув 21 рік, його було покликано на військову службу до російської армії. У її лавах він брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнаками Святого Георгія 4-го та 3-го ступеня, а у червні 1917 р. за бойові заслуги дістав звання прапорщика. З кінця 1918 р. Полтавченко обіймав командні посади у військах Південної групи Дієвої армії УНР. Потому зголосився до Житомирської юнацької школи, щоб отримати військову освіту. Брав участь у Першому Зимовому поході, служив у 3-му кінному полку. В останній для Армії УНР осінній кампанії 1920 р. Полтавченко здійснив подвиг, за що дістав наступне звання поручика. Про його вчинок було оголошено в наказі по Армії УНР Ч. 66 від 5 жовтня 1920 р.:

У таборах інтернованих Полтавченко повернувся до Спільної військової школи та закінчив її в 3-му та в 4-у випусках. Потому мешкав на еміграції в Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини. Помер у Німеччині в 1960 роки^{496}.

Зустріч вихованців юнацької школи та ветеранів 1-ї Запорізької дивізії у Парижі у ресторані «Белянкур», 1931 рік. Стоять у першому ряді зліва направо: Недайкаша Порфир, Охмак Іван, Редько Сергій, Капустянський Микола (гість), Морозовський Петро, Буткевич Леонід.

Стоять у другому ряді: сьомий — Бахтин Леонід, восьмий — Набока Іван, дев'ятий — Вереха Іван, десятий — Вишиваний Василь (Габсбург-Лотрінген, гість), одинадцятий — Бордючівський Семен (фото з фондів ЦДКФДУ ім. Г.С. Пшеничного)