Марина і Сергій Дяченко Олена й Аспірин

ЧАСТИНА ПЕРША

НЕДІЛЯ

Хруснув шкалок під каблуком.

У всьому районі не горіли ліхтарі. При світлі зір Аспірин простував від гаража додому.

Можна було піти довшим і відносно безпечним шляхом упродовж вулиці, та Аспірин не був дівчиськом і не боявся нічних розбійників. У підворіттях смерділо, але він і до цього ставився по-філософськи. Ще кілька хвилин, і за ним зачиняться металеві двері під’їзду. Консьєрж Вася знає, що по неділях Аспірин повертається не о третій і не о четвертій, а всього лише о пів на другу, і, може, вийде зустрічати…

Він увімкнув олівець-ліхтарик, завернув у підворіття і майже одразу спинився, побачивши її.

Спочатку він подумав, що дівчинка намальована на стіні — такою нерухомою і пласкою вона здавалася на фоні червоно-синьо-чорних графіті. Але ось промінь світла торкнувся її обличчя, вона примружилася, затулилась долонею і міцніше притиснула до себе плюшеву іграшку — мабуть, ведмедя.

— Ти що тут робиш? — вирвалося в Аспірина.

Він посвітив ліхтарем довкола: у тунельному підворітті нікого більше не було. Тоді він знову навів промінь світла на дівчинку — не на лице, а на руки, що міцно стискали невідоме звірятко.

— Ти що тут робиш? — повторив він уже суворо.

Дівчинка мовчала.

На вигляд їй було років із десять. Не сказав би, що це волоцюжка чи жебрачка, ані навіть нещасна дитина, яку забули на вулиці п’яні батьки. Здавалося, вона навіть не злякалась. У рухові, яким вона обіймала іграшку, було більше сором’язливості, ніж страху.

— Що, посварилася з батьками? — припустив Аспірин і одразу відчув себе ідіотом.

Дівчинка мовчала.

— То так і будеш тут стояти? — Аспірин сердився усе дужче. — Зараз прийде злий дядько і насилить тебе на ножик… Де твої шнурки?

Дівчинка, здалося, здивувалась. Чи то перспективою зустрічі зі злим дядьком, чи раптовим інтересом Аспірина до її взуття.

— Ну ходімо, — сказав роздратований Аспірин, уже готовий відважити дівчиську ляпаса. — Ходімо, здам тебе в міліцію, нехай вони шукають твоїх предків. Кретини, глядіти треба краще за дітьми…

Аспірин боявся, що дівчинка заплаче, і тоді дурнувата ситуація переросте в критичну. Насправді він хотів передати свою знахідку консьєржу Васі: той був доброю людиною, роздавав у хороші руки приблудних кошенят і цуценят, а минулої зими влаштував навіть якогось безпритульного.

Дівчинка дивилась ясним, уважним, цілком дорослим поглядом.

— Злякався? — запитала вона нарешті.

— Я?!

Він одразу збагнув, що дівчинка має рацію. Він і справді злякався — чи відповідальності, яка незбагненним чином звалилася на нього в цьому підворітті, чи чогось іншого. Тіні дівчинки поверх потворних графіті?

— А чого ти тут стоїш геть сама? — запитав він уже м’якше.

— Я не сама. Я з Мишком. — Вона відтулила нарешті від грудей і показала Аспірину світло-коричневого ведмедика з пластмасовими очима.

— З Мишком — інша річ, — стомлено пробурмотів Аспірин. — Де ти живеш?

Дівчинка непевно знизала плечима.

— Не можна дітям уночі стояти в підворітті. — Аспірин сам собі здавався старим тупорилим занудою. — Тут небезпечно.

— Так, — погодилася дівчинка. — Він мене шукає. Він прийшов по мене.

— Хто?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин прокрутив у голові ймовірні ситуації. Батьки посварилися, можливо, розлучені. Або мати алкоголічка, а дитину відсудили татові. Малоймовірно, але всяке буває. Одним словом, тато по неї прийшов, а вона з ним чомусь іти не хоче. Побутовуха на всю котушку. Ранньо-підліткові проблеми.

— Так, — сказав він рішуче. — Або ти йдеш зі мною, або… стій собі. То як?

Дівчинка мовчки дивилась на нього круглими, як із плаката, блакитними очиськами.

— Я пішов, — сказав Аспірин із полегшенням. — Мені тільки сімейних сцен бракувало.

Він спрямував промінь світла на щербатий асфальт під ногами і попрямував до виходу з підворіття. Попереду, в прорізі арки, мерехтіли зірки. Як добре, що в мене немає дітей, думав Аспірин, виходячи під чисте літнє небо. Як добре, що я не одружився тоді з Люською, думав він, завертаючи в наступне підворіття. Як добре, що я…

Думка обірвалася. На дитячому майданчику — де ж іще? — під липою, що всихала від ядухи, гніздились обкурені недолітки.

А може, й не обкурені. Може, повнолітні. У темряві не збагнеш. Не полічиш вогники цигарок, не спитаєш документи.

— Гей, ти! Йди сюди!

Аспірин порснув у компанію променем з ліхтаря. Шестеро. Одна дівка. І що найнеприємніше — бультер’єр.

— Не сліпи, падло!

Гарчання.

Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?

Та ба.

— Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!

— Що треба, хлопці? — запитав Аспірин по-діловому. — Я — ді-джей Аспірин…

Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.

— Аспірин-підорин, прикурити не знайдеться? — лунко запитала дівка.

Він відступав, не зводячи ока із собаки. Один його приятель колись мав такого. Відгриз середній палець на лівій руці — власному хазяїну…

— Притримай пса, — запропонував він холодно.

Іржання. Дівиця заливалася найдужче. Яке неприємне поєднання, подумав Аспірин, — дівка і собака…

— Абелю, фас! Відірви йому яйця!

Аспірин повернувся й побіг. Палицю мені, палицю, краще залізну, краще заточену… Ніколи підібрати цеглину… темно… а балончик, що цілий рік провалявся в торбі, сьогодні лишився в багажнику — лежить у гаражі, відпочиває…

Тьмяно спалахнув ліхтар при вході в підворіття. Цього світла саме вистачило Аспірину, щоб не налетіти на сміттєвий бак. Він в останній момент ухилився, озирнувся й побачив у світлі ліхтаря, як бультер’єр, схожий на фаршировану бліду панчоху, мчить подвір’ям, а слідом біжить восьминога проява, чотири роти репетують, а вісім рук місять повітря…

Тільки тепер Аспірин згадав про дівчинку, яка й досі, мабуть, стоїть у цьому підворітті й притискає до грудей ведмедика.

Він підхопив із землі уламок цеглини, жбурнув у пса і майже вцілив. Тварюка вповільнила біг, але ненадовго.

— Скотино! Ти що робиш?! — репетувала дівиця. — Абелю, взяти!

Аспірин забіг у підворіття. Світло ліхтаря наскрізь прострелило бетонний коридор. Дівчинка, всупереч сподіванням Аспірина, не втекла, почувши лемент, тупіт і гарчання, а тільки дужче втиснулася в стіну.

Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.

Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.

Спочатку він почув крик — вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.

І за секунду побачив величезну тінь, що виросла на бетонній стіні поверх зблідлих від страху графіті.

Глухо ухнув собака. Щось гепнулось об стіну й об підлогу. І стало тихо. Тільки тупіт ніг затихав далеко-далеко. ..

У сусідніх будинках засвітилися вікна.

— Тікаймо, — сказав Аспірин несвідомо, за покликом інстинкту.

— Зараз, — відповіла дівчинка. — Мені треба забрати Мишка.

Вона увійшла в пройму арки, підняла щось із асфальту, дбайливо обтрусила й притисла до грудей. Аспірин глянув поверх її схиленої голови: у підворітті нікого не було. Оддалік, біля протилежного входу, лежав розшматований труп собаки.

— Ходімо, — сказала дівчинка.

Він схопив її за руку й потягнув геть, намагаючись триматися в тіні й за жодних обставин не потрапляти на очі розтривоженим сонним обивателям, чиї голови то тут, то там визирали з вікон, кватирок, балконів.


* * *

— Неспокійно сьогодні, — сказав консьєрж Вася. — У всьому районі собаки, чуєш, розгавкалися. .. Верещав хтось — просто жах… Ти як дійшов?

— Нормально, — збрехав Аспірин. — Дівчинку ось… зустрів…

Дівчинка дивилася на консьєржа з привітною цікавістю.

— Уночі? — здивувався Вася. — Саму?

— З Мишком, — уточнила дівчинка.

Підійшов ліфт. На щастя, крізь стулки дверей, що вже зачинялися, Аспірин встиг завважити Васине обличчя і підставив ногу, не даючи дверним стулкам зійтися.

— Дитина загубилася, — сказав він Васі. — Завтра зранку телефонуватиму в міліцію… хай шукають батьків… не залишати ж її на вулиці, так?

Погляд консьєржа потеплів:

— Так… ото… Залишають дітей, де припало… Розстрілювати б таких батьків на майданах…

Аспірин відітхнув і знову натиснув кнопку з цифрою п’ять. Дівчинка мовчала, поглядала знизу вгору, гладила ведмедика по голові.

Ліфт заскреготів, зупиняючись на п’ятому. Аспірину довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж руки хоч трохи заспокоїлись і тремтячий ключ знайшов замкову шпарину.

— Заходь…

Увімкнув світло. Дівчинка стояла посеред великого передпокою й мружилась — зовсім як тоді в підворітті. Аспірина пересмикнуло.

Не роззуваючись, він пройшов на кухню. Відчинив навісну шафу, добув почату пляшку коньяку. Хлюпнув у чайне горня. Випив. Якщо й відпустило, то лише трішки.

Дівчинка, як і раніше, стояла посеред передпокою — вже без черевиків. Аспірина здивували її чистенькі шкарпетки. Нові, у дрібну червону смужку.

— Як тебе звуть? — запитав він, уриваючи паузу.

Вона глянула на нього докірливо:

— А тебе як звуть?

— Ас…— Він вчасно прикусив язика, бо Аспірин — це непедагогічно. — Олексій. Ось, вдягни капці.

Вона сунула ноги в гостьові жіночі пантофлі, на п’ять розмірів більші від її ступні.

— Ти голодна? — запитав він байдуже і жахнувся неприродності, фальші всіх цих побутових маніпуляцій. Капці-кухня-пельмені-чай…

— Я не голодна, Мишко голодний, — сказала дівчинка серйозно. — У тебе є мед?

— Є…

На кухні вона всілася на ослінчик, посадила ведмедика на край столу і склала руки на колінах. Ведмедик сидів, скособочившись, дивлячись перед себе ґудзиковими очима, звісивши ватяні лапи.

На одній був шкалок скла.

Аспірин, внутрішньо пересмикнувшись, зняв шкалок серветкою. Викинув у сміттєве відро.

— То як щодо меду? — запитала дівчинка.

— Зараз… Йому в блюдце налити чи він може з банки?

— Однаково, — сумирно вирішила дівчинка.

— Йому гречаний, липовий чи квітковий? — запитав Аспірин.

Дівчинка мигцем глянула на іграшку.

— Квітковий краще. Але це не принципово.

Аспірин ледве не впустив горня, яке щойно зняв із полиці.

— А ложку йому треба? — поцікавився хрипко.

Дівчинка посміхнулась:

— Де ти бачив, щоб ведмеді ложками їли? Тільки в мультиках!

— А, — непевно сказав Аспірин. Поставив на стіл перед ведмедиком стограмову баночку квіткового меду. Насилу відкрутив кришку. Відійшов до мийки, став, схрестивши руки на грудях, ніби чекаючи, що ґудзикові очі мигнуть, іграшка потягнеться ватяною лапою до баночки, зачерпне меду і понесе, гублячи краплі, до вишитого на плюші рота…

Іграшка не ворухнулась. Дівчинка взяла ведмедикову лапу, засопіла за нього, наморщила носа:

— Мишкові подобається. Спасибі.

— Будь ласка, — зітхнув Аспірин. — А тепер, якщо він поїв…

— Де ж він поїв? Він тільки почав!

Аспірин глянув на годинник. Пів на третю ночі. Доки втікали з місця пригоди, доки петляли провулками, доки Аспірин вирішував, що робити далі…

— У тебе є домашній телефон? — запитав він безнадійно.

— Нема, — озвалася дівчинка, зачерпуючи ведмежою лапою мед і плямкаючи від уявного задоволення.

— Ти взагалі збираєшся повертатися додому?

Дівчинка взяла зі столу серветку й начисто витерла ведмедикового рота. Вона мала коротко обстрижені рожеві нігті. Чисті незасмаглі руки. На новенькій футболці — два дракони в польоті, великий і маленький, і напис: «Krakow. Learning to fly».

— Ти бувала в Кракові?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин хлюпнув собі ще коньяку. Руки майже перестали тремтіти.

— Що там було? — запитав він, дивлячись на смугасті шкарпетки гості.

— Де?

— Там.

Дівчинка зітхнула.

— Він по мене прийшов… А я не хочу йти з ним.

— Тато?

— Ні. Він мені не тато.

— Вітчим?

— Він.

— Хто?

Дівчинка знову зітхнула. Аспірин нервово потер долоні:

— Хто вбив собаку?

Дівчинка кивнула на іграшкового ведмедя. Аспірин пригадав пошматованого блідого бультер’єра.

— Узагалі, — сказала дівчинка розважливо, — це вони його вбили. Давно. Коли він гнався за тобою, він вже був мертвим.

— Вибуху начебто не було, — сам собі сказав Аспірин. — Може… у них було з собою щось наче… ну… впало собаці під ноги й вибухнуло.

— Мишка бігла, хвостиком махнула, — сказала дівчинка без посмішки, — яєчко впало і вибухнуло… Ти хочеш спати?

— Я шість годин правив теревені в етері, — признався Аспірин. — Розмовляв із якимись ідіотами по телефону. Ставив на замовлення дурнуваті пісеньки. Потім малолітні кретини підстерегли мене в підворітті й нацькували бультер’єра. А він ні з сього ні з того здох біжучи. І не просто здох — його розірвало…

— Нічого, — сказала дівчинка примирливо. — Ти вип’єш ще і заснеш.

— А коли прокинуся, тебе вже тут не буде, — мрійливо припустив Аспірин.

— Це навряд чи, — сказала дівчинка й обійняла ведмедика.

ПОНЕДІЛОК

Чудес не буває, і тому о дев’ятій ранку, коли Аспірин вийшов, накульгуючи, на кухню, дівчинка сиділа, схрестивши ноги, на стільці перед ідеально витертим столом, дивилась у вікно й ледь чутно наспівувала крізь зуби. Перед нею на металевій таці лежав обкладинкою догори розгорнутий паспорт Аспірина.

— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.

Дівчинка обернулась. На колінах у неї — вірніше, на схрещених п’ятках — сидів світло-коричневий ведмедик і витріщався на Аспірина пластмасовими баньками. На підлозі біля ніжки стільця стояла порожня баночка з-під меду.

— Отже, ти Гримальський Олексій Ігорович, тобі тридцять чотири роки, — прокурорським тоном повідомила дівчинка.

— Слухай, ти, — видавив Аспірин крізь зуби. — Забирай… свого ведмедя й іди. Щоб і духу твого тут не було. Рахую до десяти.

— Інакше що? — уточнила дівчинка.

— Був, блін, милосердним, — гірко пробурмотів Аспірин. — Дав притулок на ніч дитині, що загубилася…

Після вчорашнього нічного забігу боліли ноги й спина. У роті було сухо й бридко. У правій скроні повільно й урочисто бухав мініатюрний ковальський молот.

— Інакше, — він обігнув сидячу гостю, взяв свій паспорт із таці й почувся певніше, — я викличу міліцію.

— І що, ти скажеш, я робила у тебе в квартирі вночі?

Аспірин дозволив нарешті ватяним колінам підігнутися й тяжко опустився на табуретку. Дівчинка дивилася на нього з цікавістю.

— Слухай, — глухо сказав Аспірин. — Я не знаю, хто і навіщо навчив тебе такої бридоти, але… є ж експертиза, розумієш? Мені не хочеться цього бруду, але… Усім же буде ясно, що ти просто маленька гидотна зіпсута вимагачка… Розумієш?

Дівчинка пересадила ведмедя на стіл поруч із собою. Зручніше склала йому ватяні лапи.

— Отже, це правда, — сказала відсторонено.

— Що? — майже викрикнув Аспірин.

— Він казав… він завжди каже правду.— Дівчинка задумалась, її світлі брови стали схожі на два недомальовані значки «безкінечність».

— Дитинко, — сказав він із відразою, — забирайся. Інакше я ніколи в житті не вчиню більше жодної доброї справи. Навіть кошеняті сосиску не дам.

— Налякав їжака голою дупою. — Вона посміхнулася. — Можна подумати, що ти просто-таки майстер добрих справ! Майже Дід Мороз!

Аспірин підвівся. Йому захотілося схопити маленьку гидоту за хвостика на потилиці й виволікти за собою до вхідних дверей і далі; замість цього він, вичекавши секунду, розреготався.

Що за цирк, справді? Чому він має лякатися прояви-недолітка, якій, певно, й одинадцяти років ще не сповнилося?

Усе ще підсміюючись, він повернувся в кімнату і взяв із ліжка телефонну слухавку.


* * *

— Я не зрозумів, — сказав Вітя Сомов на прізвисько Віскас. — Ти притяг із вулиці недолітку — додому?

— Вона дитина зовсім… Мені здалося…

— Ти притяг її додому?

— Ну, загалом, так.

Пауза.

— Не зрозумів, — повторив Віскас понуро. — На фіґа?

— Я був сам не свій, — признався Аспірин. — Спочатку на мене нацькували бультер’єра, а потім…

Він запнувся, не знаючи, як розповісти Віскасу, який завжди мислив раціонально, про ірраціональне постраховисько в підворітті.

— Ти був тверезий? — уточнив Віскас.

— Я був за кермом. Я за кермом не п’ю.

— Молодець, — похвалив Віскас. — Із сигналізації квартиру при дівці знімав?

— Я вчора на сигналізацію не ставив.

— Чому?

— Ну… не знаю. Забув.

— Чудово. — В голосі Віскаса почувся щирий подив: родить же земля таких ідіотів. — Аспірине, я на тебе коли-небудь крадіїв наведу. З виховною метою.

— Не треба, — сказав Аспірин і прислухався: дівчинка у вітальні відкрила, мерзотниця, піаніно і тепер бренькала по клавішах. — Слухай… По-моєму, вона ненормальна.

— Нормальніша, ніж ти, — жовчно запевнив Віскас. — Постережи там, що в тебе погано лежить. .. А я приїду хвилин за двадцять.

— Ага, — сказав Аспірин із полегшенням.

У сусідній кімнаті дівчисько безладно перебирало клавіші, як людина, що вперше побачила піаніно. Аспірин глянув на годинник, ніби вирішуючи, встигне мерзотниця розламати інструмент за двадцять хвилин чи не встигне.

Вітя Сомов завідував службою безпеки в нічному клубі «Куклабак», де Аспірин кермував по вівторках і п’ятницях. Якось Вітя по-дружньому допоміг розплутати дуже пікантну ситуацію — Аспірин в’їхав тоді у чийсь наворочений джип. Віскаса вважали інтелектуалом: усіх без винятку штатних викидайлів він змушував читати Муракамі. Та Аспірин цінував його не за це: Вітя Сомов був ідеальним співрозмовником, уважним, трохи вайлуватим, навколо нього, як запах, поширювалися впевненість і спокій, а засмиканому після робочого дня Аспірину саме спокою й не вистачало.

Викликати професіонала для зустрічі з дитиною — перебір. Аспірин припустився слабкості і сам це розумів; йому було незручно перед Сомовим. З іншого боку, дівчисько по своїй волі йти відмовляється, отже, треба брати її… за руки? За плечі? За горло?.. Брати й тягнути, а вона, звісно ж, буде верещати, і цей вереск почують сусіди… За декілька років Аспірин підніме серйозну копійчину і купить нарешті будинок за містом, обгородить високим парканом і заведе пса… тільки не бультер’єра. Кавказьку вівчарку. Буде жити без телефону, без телевізора, тільки музичний центр і комп’ютер.

Він знову прислухався: у сусідній кімнаті звучала мелодія. Недосвідченому слухачеві здалося б, що дівчисько, як і раніше, тупо перебирає клавіші, але Аспірин почув рвану, невміло виконувану, сповнену дивовижного чару мелодію. Декілька тактів — стоп — повтор, вже впевненіше. Нові декілька тактів…

Він заглянув до кімнати. Дівчисько стояло перед інструментом, підбирало мелодію на слух, але не так, як це зазвичай роблять діти. Вона не молотила одним пальцем — водила лівою рукою над октавами, а правою ледь торкалася клавіатури, як сліпа, що читає текстом Брайля.

Ведмедик сидів на піаніно між антикварним годинником і порцеляновою лялькою, яку Аспірин привіз із Німеччини.

— Ага, — сказала дівчинка ніби сама собі. Поклала обидві руки на клавіатуру. Взяла лівою акорд, правою повела мелодію — Аспіринові на мить запаморочилося в голові. Побачив майбутнє життя — так легко й радісно, ніби був школярем, якого відпустили на довічні канікули. Він рушив до піаніно, збираючись обійняти й розцілувати це дивовижне дівчисько, яке прийшло навчити його по-справжньому жити — без депресії й страху, без дріб’язковості, без накладок, жити і чути музику, жити й радіти. Він поклав їй руки на плечі; у цю мить порцелянова лялька, надійно закріплена на підставці, раптом ступила крок уперед, заточилася й упала просто на клавіші.

Мелодія змовкла. Шкалки розсипалися по килиму. Аспірин відсмикнув руки; голова ляльки, кучерява й байдужа, залишилася лежати між «мі» і «фа» другої октави.

— Це не я, — винувато сказало дівчисько. — Вона сама.

Аспірин потер скроні. У голові ще трохи паморочилося.

— Ти вмієш грати?

— Ну… ні, — призналася дівчинка. — Я просто підбираю… А клавіші тут по порядку, так що нічого складного немає.

— Що ти грала?

Дівчинка присіла навпочіпки і стала збирати черепки. Він побачив її шию під світлим хвостом на потилиці, хребет і гострі лопатки.

— Це його пісня, — сказала дівчинка, не розгинаючись. — Якщо її зіграти правильно — пробирає назавжди. Але зіграти правильно її можна лише на його флейті… Або, може, великим оркестром. Напевно. Якщо зібрати віртуозів зі всього світу, щоб їх було декілька тисяч… Тоді, напевно, вийде. Мабуть. Розумієш?

Вона випросталася. Шкалки від ляльки лежали на її долонях.

— Вибач, — сказала вона, дивлячись Аспірину в очі. — Я тебе не дуже засмутила?

— Викинь у відро, — сказав Аспірин.

Дівчинка слухняно пройшла на кухню, і черепки брязнули об стінки напівпорожнього сміттєвого відра. Вона повернулася, обережно тримаючи двома пальцями блакитну ляльчину сукню.

— Можна, я візьму собі?

— Візьми, — погодився Аспірин. — Ти хто?

— Ти б відразу мене запитав. — Дівчинка несміливо посміхнулась.

— Тобто?

— Ну, я все чекала, коли ти мене запитаєш, хто я… А ти вирішив, що я жебрачка, або вимагачка, або й ще гірше…

Аспірин сів на диван. Закинув ногу на ногу.

— Ти хто?

— Я…

Вона відкрила рота, ніби збираючись відповісти старанно завчений, давно приготовлений урок, — і раптом запнулася. Посмішка зникла з її обличчя.

— Що це? — запитала вона злякано.

— Де?

— Звук…

За секунду до цього сусіди згори увімкнули аудіосистему, і стіни завібрували від басовитого бух-бух.

— Сусіди. Музику слухають.

— Вони глухі? — пробурмотало дівчисько, помовчавши.

— Вони люблять крутий драйв… Кажи, від кого ти втекла.

— Я не те щоб утекла. — Дівчинка знову наморщилась. — Я просто пішла.

— Із музичної школи тюремного типу?

— Ні. З одного… дуже гарного місця.

— Гарного?

— Так. Я хотіла б колись повернутися.

— Повертайся зараз!

Дівчинка зітхнула:

— Не можу. У нас із Мишком важлива справа.

Вона взяла ведмедя на руки й заховала обличчя в короткому світло-коричневому хутрі. За мить Аспірин із жахом збагнув, що вона плаче.

— Ти чого?!

— Тут… страшно, — пробурмотіла дівчинка.— Там, уночі… я дуже… злякалась.

— Воно й зрозуміло, — сказав Аспірин після паузи. — Я теж. Але ж ми… усе гаразд, чи не так?

— Ні. — Дівчинка захитала головою, як і раніше, ховаючи обличчя за Мишковою мордочкою. — Не гаразд… Ти мене боїшся.

— Дурниці. — Аспірин підійшов, присів поруч навпочіпки.— Слухай… перестань. Хочеш, вип’ємо чаю? У мене є печиво…

Вона кивнула, не підводячи очей. Аспірин пішов на кухню, хлюпнув у чайник питної води з пластикового балона; зрештою, його совість почуватиметься комфортніше, якщо небажана гостя піде нагодованою і напоєною.

Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива.

— А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка.

Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу.

— Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт.

— А він у коридорі під дзеркалом лежав.

Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди.

— Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини…

— Мені потрібно було дізнатися, хто ти.

Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності:

— Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я?

Дівчинка похилила голову.

— Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила.

— Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився.

— Де?

Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю.

— Оце так…

Опустила і знову підняла.

— Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані?

— Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене.

Аспірин ледь не захлинувся чаєм.

— Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину.

Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю.

— А що це?

І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко.

— Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану…

Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий.

— Ля, — сказала дівчинка.

І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка.

— Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе.

Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше.

— Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг.

— Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш?

— Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему…

Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко.

Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха.

— Чаюєте? — запитав здивовано.

— Вона була голодна, — вибачливим тоном пробурмотів Аспірин.

— Зовсім ні, — тихо сказала дівчинка. — Просто… ми п’ємо чай. З Мишком.

І погладила ведмедя, від чого той ледь не впав важкою мордою в окріп.

Віскас глянув на Аспірина. Той відвів очі, ніби кажучи: ну, я ідіот, знаю…

— Як тебе звуть? — запитав Віскас дівчинку.

Вона низько схилилася над блюдцем, так що світлий волосок, що вибився з-за вуха, впав у чай і вужем поплив по поверхні.

— Як її звуть? — запитав Віскас Аспірина. Той знизав плечима. — Що, навіть імені не запитав?

— Н-не встиг.

Віскас саркастично хмикнув:

— Мало часу було?

— Та якось так-от… — Аспірин узяв із блюдця печиво і гарячково вп’явся в нього зубами.

— Добре… Допивай,— сказав Віскас дівчинці. — Поїдемо в дитприймальник.

— Куди?

— Якщо ти зараз не скажеш, хто батьки і де живеш, я відвезу тебе в приймальник-розподільник, і там із тобою поговорять спеціалісти… педагоги. — Віскас недобре посміхнувся.

— Я не тут живу, — сказала дівчинка тихо.

— «Люди ми не місцеві», — прогугнявив Віскас. — Отже, відправлять додому. Якщо будуть гроші. Давай, досьорбуй…

— Якщо треба грошей на квиток, я дам, — запропонував Аспірин. Віскас покосився на нього без поваги:

— Нам того і треба… Присмокчеться і вициганюватиме, вициганюватиме, вимагатиме…

— Не буду, — сказала дівчинка ще тихіше. — Мені від нього нічого не треба. Нехай тільки визнає, що він мій тато.

Аспірин, жуючи печиво, вдавився і зайшовся кашлем.

Віскас сів верхи на стільця. Якийсь час дивився на дівчинку, яка присьорбувала чай, ніби нічого не сталося. Перевів погляд на Аспірина. Той не міг говорити — давився печивом.

— Що ти сказала? — запитав Віскас, свердлячи дівчинку очима.

— Я його дочка. — Дівчинка з гідністю випрямилася на стільці. — Вони з мамою… розсталися. Я ще не народилася тоді. Ви його запитайте — він пам’ятає Любу з Первомайська, мусить пам’ятати…

— Яка Люба? — Аспіринові нарешті вернувся дар мови. — Який Первомайськ?

— Люба Кальченко. Ви разом у Криму відпочивали.

— Який Крим? Вітю, це жах якийсь, вона ж усе бреше…

Професійно-свинцеві очі Віскаса зробилися ще понурішими.

— Олексію Ігоровичу, — сказала дівчинка тонко й жалібно. — Мені від вас нічого не треба. Ми проживемо… Мама на інвалідності, працювала тяжко, на шкідливому виробництві, і в неї діабет… У бабусі пенсія… мені не треба ніяких грошей! Я тільки хотіла приїхати, подивитися…

— Вітю, вона бреше! — Аспірин нервово засміявся. — Це… просто смішно. Просто балаган якийсь.

На широкому обличчі Віскаса виразно читалася відраза.

— Так хто завгодно може прийти і що завгодно сказати, — крізь зуби мовив він до дівчинки. — Може, ти взагалі моя дочка? Або Папи Римського?

По обличчю дівчинки покотилися сльози. Вона сягнула рукою в задню кишеню джинсів, витягла маленьку чорно-білу світлину і жбурнула її на стіл, як козирну карту. Віскас і Аспірин одночасно над нею схилилися. На колись глянсовій, а тепер потертій і подряпаній картці обіймалися чоловік і жінка. Обличчя жінки проглядалося чітко, це була брюнетка років двадцяти, не красуня, але дуже весела. Обличчя чоловіка виявилося змазаним — очевидно, він повертав голову в момент зйомки. За спинами закоханих пінилося баранцями море.

— Це він, — сказала дівчинка і злизнула найбільшу сльозу, що докотилася вже до губів.

— Таж тут неможливо розібрати, хто це! — вигукнув Аспірин. — І потім… — додав він уже тоном нижче, — мало хто з ким коли обіймався… Це ж не доказ!

Віскас дивився на світлину. Свинцеві очі не виражали нічого.

— Чого тобі від мене треба? — Аспірин відступив до вікна. — Грошей… скільки тобі треба, щоб ти пішла?

— Ні копійки, — сказала дівчинка твердо.

— Олексію, — Віскас підвівся зі стільця, — можна тебе на хвилинку?

Аспірин пішов за ним у передпокій.

— Якого хріна? — стомлено поцікавився Віскас.

— Вона бреше, — прошепотів Аспірин. — Я клянуся тобі. Не було ніякої Люби з Первомайська.

— Можна подумати, що ти всіх їх пам’ятаєш, — пробурмотів Віскас. — Як вона опинилася в тебе в квартирі?

— Я привів…

— Ах, привів, ну то й виводь, — кинув Віскас через плече і взявся за дверну ручку. — Сам вирішуй свої сімейні проблеми. Привіт.

Двері зачинилися.

У кухні сріблясто продзвенів дзвіночок — «ля», як справедливо завважила дівчинка.

Аспірин поплівся в кімнату. Ліг на диван і закинув ногу на ногу.

Як із ним могла трапитись ця ідіотська історія?

Мама завжди говорила: характер — це доля. Досить лише раз, тільки один раз проявити слабкість, і в щілину, що утворилася, потоком вриваються нещастя. Аспірин навіть бабусям-жебрачкам на вулиці ніколи не подавав — назавжди викинув їх зі свого поля зору. Аспірин спокійно з’їдав свій пляжний шашлик на очах у хлопчика-прошака, що вештався узбережжям. Як могло статися, що він привів додому, у свою фортецю, куди не ступала нога стороннього, — привів чужу дитину? Нахабну. Невиховану. Ненажеру. Брудну. Ну добре, нехай чисту — але ж це тимчасово…

Аспірин полежав трохи і підвівся. Хворобу треба лікувати, доки вона не задавнена, як би неприємно це не було. Проблему треба вирішувати, не затягуючи. І він, Олексій Ігорович Гримальський, цілком спроможний про себе подбати.

Він увійшов на кухню. Дівчинка сиділа, колихала ведмедя, дивилась у вікно. Світлина, як і раніше, лежала на столі. Придивившись, Аспірин зрозумів, що змазаний молодик на знімку не має з ним нічого спільного — знайомі риси, що проступили на фото під поглядом Віскаса, були марою, самонавіянням, або — хто знає? — упевнений голос цієї маленької відьми вселив Аспірину помилкове почуття провини…

— Даремно ти так хвилюєшся, — сказала дівчинка, і далі дивлячись у вікно.

— Ходімо. — Аспірин узяв її за лікоть. Маленька тонка рука, тепла, безволоса, ледь напружилася під його пальцями.

— Я залишуся. — Вона повернула голову, але підводитись не поспішала. — Є такий закон. Під чиїм дахом проведеш першу ніч, того потім випадає триматися. Ми тепер пов’язані. І ні тобі, ні мені не порвати цей зв’язок.

— Побачимо…

Він смикнув її за руку, наміряючись відірвати від стільця й відбуксирувати в передпокій. І одразу випустив; на всю кухню пролунало глухе утробне гарчання. Аспірин розтиснув пальці, перш ніж пригадав, де чув його раніше.

— Тихо, ша-а-а… — Дівчинка притискала до себе іграшку, колихала, гладила. — Не бійся, Мишку, все буде добре…

Аспірин дивився на них хвилини три. Потім узяв із полиці почату пляшку коньяку, зі столу горня із залишками чаю і пішов у вітальню.


* * *

Він прокинувся від гуркоту грому. У сні йому приверзлося гарчання, дикі крики людей, яких розривають навпіл, гра тіней на розмальованій брудній стіні…

Він прокинувся і зрозумів, що це всього лише гроза. За вікном було сіро; фіранка не колихалася — хтось завбачливо зачинив кватирку. І горіла настільна лампа.

Аспірин лежав на дивані, обважнілий і крихкотілий, як медуза перед смертю. Поруч на журнальному столику стояла таця; Аспірин звівся на лікті, зачувши запах м’яса.

Над курячою відбивною здіймалася пара. Як трійко випнутих очей, червонілися помідори. А поруч — величезне горня кави.

— Смачного, — почулося з напівмороку. — Ти ж навіть не снідав.

— Котра година? — сипло запитав Аспірин.

— Уже скоро п’ята.

— Скільки ж я спав?

Відповіді не було. Аспірин сів, поморщився. Порожня пляшка з-під коньяку боязливо притискалася до ніжки дивана.

Він узяв виделку і ніж. Відбивна була ніжною, до міри посоленою, до міри поперченою, доволі рум’яною.

— Бачу, ти вже готова заміж, — сказав він, жуючи. — Шити-вязати, мабуть, умієш? А скільки тобі років?

Мовчання. Дівчинка сиділа, схрестивши ноги, притиснувши Мишка до грудей.

— І як звуть тебе, до речі? І де ти взяла м’ясо? Я курячих битків у холодильнику не тримаю…

— У тебе й овочів не було, — озвалася дівчинка. — І картоплі… Пішла й купила. На базарі біля метро.

— Ага, — сказав Аспірин і потягнувся за кавою. — А в аптеку по клофелін ти часом не заходила?

— В аптеку по клофелін, — повторила дівчинка, ніби оцінюючи масштабність жарту. — Навіщо? Ти й так проспав увесь день, як убитий… Це в тебе такий спосіб утекти від проблем?

Аспірин проковтнув глузування разом із величезним ковтком кави. Улюблений напій, слід завважити, був вартий хвали — сам Аспірин так не зумів би зварити.

За вікном спалахнула блискавка і майже одразу гаркнув грім. Від удару увімкнулася сигналізація залишених на подвір’ї авто. Бідолахи заревіли на різні голоси. Аспірин поклав горня на тацю.

— І що ти ще робила?

— Читала. Я тут журнали знайшла…

Аспірин підняв голову і побачив, що на килимі лежать, широко розвіявши сторінки, два числа журналу «Мачо» і три — «Люлі-Леді».

— Доктор Аспірин — це ж твій підпис? — серйозно запитала дівчинка.

Аспірин застогнав. Ліг, зручніше поправив під головою подушку.

— Я здогадалася, — сказала дівчинка. — «Сто рецептів здорового сексу», «Як познайомитися з блондинкою», «Як безболісно розпрощатися з блондинкою». ..

— Хто тебе прислав?

— Ніхто. Я сама. Бо ти мені потрібний.

— Навіщо?

— Сама я нічого не можу. Я нічого не знаю… Всього боюся…

— Я завважив, — процідив Аспірин.

— Правда. — Дівчинка зітхнула. — У мене нікого немає. Крім Мишка.

Аспірин здригнувся. Дівчинка нечутно підійшла. Взяла тацю з брудним посудом, понесла на кухню.

— Зачекай! — крикнув Аспірин їй у спину. — Як тебе все-таки звуть?

Знову грянув грім. За мить перед цим блискавка освітила темну кімнату, японський календар на стіні, корінці книжок на полицях і бліде обличчя дівчинки.

— Олена, — сказала вона обережно, як людина, яка щойно вигадала собі ім’я і не впевнена, чи воно пасує.

— Брешеш, — сказав Аспірин.

Дівчинка знизала плечима і вийшла з кімнати.

Аспірин потряс головою. Мара не розвіялася. Задрижало скло від пориву вітру. На кухні делікатно брязкали посудом.

Як він міг заснути? Отак от усе покинути, напитися. .. Вона привела б кого завгодно… своїх хазяїв, або хто там її послав…

— Агов! — хрипло гукнув Аспірин, стараючись, щоби голос дотягнувся до кухні. — А ключі від квартири ти де взяла?

— У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої.

Він подолав запаморочення і підвівся.

— А зараз вони де? Де, я питаю?

— Там само. Я їх назад поклала…

Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину.

— Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?!

— Сорок п’ять.

— Що — сорок п’ять?

— Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала.

Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником.

— Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася…

— Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин.

— Куди? У дощ? У грозу?

— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.

Олена посміхнулася:

— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.

— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.

— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…

Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.

У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:

— Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще!

Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.

Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…

За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.

— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!

— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…

В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.

Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?

У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.

Віскас повернувся?

А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве…

А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали?

Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять…

Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру…

Чи не здуру?

— Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований!»

Він швидко відсмикнув руку. Витер об штани. Дівчисько тертий калач — мабуть, уже здогадалася… «Дядечка міліціонери, пошукайте в нього на антресолях!»

Дзвоник пролунав утретє — довго й наполегливо. На кого я перетворився за минулу добу, подумав Аспірин. Я геть з різьби зірвався. Може, це прийшов поштар. Або консьєржка тітка Світлана. Що таке в цьому дівчиську, що я через неї дурію: замість того, щоб швидше виборсуватися з лайна, все глибше в нього зариваюся…

Він підняв сталевого язичка, що прикриває вічко, і одразу уявив, як прибулець зовні підносить до скельця дуло пістолета. Він кліпнув; побачив викривлений лінзами коридор і людську фігуру за два кроки від дверей. Уже добре — пластиром вічко не заклеїли і долонею не прикрили, і лампочку в коридорі не викрутили…

Прийшов незнайомий чоловік. Це все, що Аспірин зміг встановити.

— Хто там? — запитав він тоном людини, яку дарма потурбували.

— Я за вашою гостею, — почулося зовні. — Вона вам ще не набридла?

Аспірин озирнувся.

— Не відчиняй! — Дівчинка стояла у дверях кухні, притискаючи до грудей ведмедя, і дивилася на Аспірина знизу вгору. Вона не боялася ні темного підворіття, ні хуліганистої шпани, ні Віскаса з його погрозами, ні тим паче Аспірина. Зараз у її блакитних очах був страх.

— Я заберу у вас Олену, — сказали з-поза дверей. — Вона геть відбилася від рук, пробачте.

— Не відчиняй… — Дівчинка згорбилася в дверях. — Це він. Він мене знайшов.

От і все, подумав Аспірин із понурим полегшенням. Хто б не був цей прибулець, що б не пов’язувало його з дівчиськом, пригода, здається, добігає кінця, і завтра я повірю, що ніякої Олени тут не було.

Він відсунув засув.

— Олексію, — сказала дівчинка глухо. — Не тільки заради мене… Не відчиняй, будь ласка. Він не увійде, доки ти сам його не впустиш.

Аспірин клацнув верхнім замком. Він боявся, що дівчинка повисне на ньому, буде ридати і клянчити, але вона стояла, як приклеєна, у дверях кухні, і тільки нижче й нижче згиналася, ніби в неї болів живіт.

Може, це пастка, непевно подумав Аспірин. Може, вони змовилися? Може, вони тільки й чекають, щоб я відчинив двері?

— Хто ви такий? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав владно.

— Вам паспорт показати? — за дверима почувся смішок.

— Покажіть, — запропонував Аспірин. — Я хочу знати, хто ви такий, ким ви будете цій дівчинці і чому ви не наглядаєте як слід за дитиною… ви її батько?

— Олексію Ігоровичу, вас це справді хвилює?

Аспірин знову глянув у вічко. Прибулець осміхнувся.

— Не відчиняй, — прошепотіла Олена, сповзаючи вниз по одвірку. — Будь ласка…

Вона виглядала зле. Ніс і губи в засохлій крові, обличчя бліде, в очах паніка, під очима кола. Навряд чи так можна прикидатися.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав Аспірин. — Утім, не важливо… Дівчинка не хоче з вами йти. Я телефоную в міліцію.

— І що ви як папуга, — стомлено сказали з-поза дверей. — Сподівалися б, що допоможе, п’ять разів би вже подзвонили.

Він мав рацію. Аспірину стало соромно.

Я господар у своїй квартирі, сказав він собі і розправив плечі. Якого дідька я маю чогось боятися, соромитися, тремтіти, як пенсіонерка? Я чоловік, я маю право наполягати на своєму. Навколо сусіди, внизу консьєржка…

— Чого ти тремтиш? — грубо запитав він дівчинку. — Не хочеш із ним іти — то й не підеш. Але поясни мені нарешті, хто він такий!

Дівчинка слабко захитала головою.

— Так і будемо крізь двері розмовляти? — запитали зовні.

Аспірин стиснув зуби і клацнув нижнім замком. Відчинив двері — ривком, демонструючи, що нічого не боїться.

Прибулець і далі стояв посеред коридору. Він був високий, вищий від Аспірина, у сірому светрі грубої ручної в’язки і камуфляжних штанах. За секунду, коли гість переступав через поріг, Аспірин побачив, що той без взуття. На кахельній підлозі передпокою відбилися один за одним мокрі сліди вузьких босих ступнів.

— Мир цьому дому, — завважив прибулець, оглядаючись і ніби не помічаючи ні господаря, ні дівчинки, що сидить на підлозі.

На підтвердження його слів за вікном блиснуло й гримнуло значно дужче, ніж досі. Аспірин мимоволі здригнувся.

Прибулець повернув голову, нарешті подивившись на господаря. Чекіст, подумав Аспірин. Або дуже крутий пахан. У незваного гостя були блакитні з прозеленню очі, холодні, байдужі й одночасно чіпкі; Аспірину невідь чому спало на гадку слово «кишкодер». А от не віддам йому дівчинку, подумав він, і живіт його сам собою втягнувся. Краще підкину ментам, краще викину на вокзалі… Йому не віддам; вирішивши так, Аспірин раптом збагнув, що лайно, у якому він борсався останню добу, піднялося над ватерлінією й от-от хлине через ілюмінатори.

Тим часом гість перевів погляд на дівчинку. Олена сиділа на підлозі, і її осклянілі очі були дуже схожими на очі прибульця. А вони родичі, подумав Аспірин. Господи, пронеси…

У цю мить Олена раптом заговорила. Дивлячись просто в лице босому незнайомцю, вона говорила жорстко, люто, з погрозою. Аспірин не розумів ані слова, мало того, він міг заприсягнутися, що ніколи в житті не чув цієї мови.

Прибулець слухав. Його светр був геть сухий, камуфляжні штани вологі по коліна, а ступні чисті й мокрі. Так наче гість під’їхав на машині аж до під’їзду, опустивши при цьому ноги в тазик із водою.

Дівчинка говорила все голосніше. Коли вона перейшла на крик, прибулець різко обірвав її тією ж мовою; дівчинка перевела подих і знову заговорила, цього разу тихо, придушено, крізь зуби.

Не цигани, подумав Аспірин. Не араби… Середня Азія? Нісенітниця… Що за мова? Хто вони? Що вони роблять у моїй квартирі?

— Одну хвилинку, — почав він, але на нього не звернули уваги. Дівчинка говорила й говорила, обпікаючи прибульця поглядом — вірніше, заморожуючи, бо очі в неї стали як дві крижані кульки. Гість слухав; Аспірин відчув, як холодно раптом стало в передпокої. Ніби потужний кондиціонер увімкнувся раптом на всю потужність — плюс вісімнадцять… сімнадцять… шістнадцять…

Прибулець сказав щось коротко і владно. Ступив крок, явно намірюючись схопити дівчинку за комір брудної футболки. Дівчинка відсахнулася, швидко глянула на Аспірина: їхні очі зустрілися.

— Зачекайте, — сказав Аспірин (температура повітря в передпокої опустилася, певно, до плюс десяти). — Ви не пояснили мені, ким будете… і куди хочете забрати. І не показали паспорта. І…

Гість обернувся, і ще не сказане слово вмерзло Аспірину в гортань.

— Він тебе бив, — сказав прибулець українською.

— Він мене привів! Я переночувала в нього!

— Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу?

— Я… — видавив Аспірин.

Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками.

Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника.

— Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу.

— А… що?

— Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова.

Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски.

Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник.

— Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу.

Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі.

— Вона справді переночувала у вас?

Аспірин ощирився:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили?

— Що я зробив?!

— Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину?

— Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно?

— Неясно, — сумно підтвердив незнайомець.

Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена.

— Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому.

Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо.

— Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає?

— А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або…

— Не віддавай мене! — крикнула Олена.

— Або? — з цікавістю запитав незнайомець.

— Або просто йдете, — тихо закінчив Аспірин.

Роздумуючи, гість дотягнувся ступнею порожньої пляшки. Поторкав пальцями корок; однієї божевільної миті Аспірину здалося, що зараз він легко й невимушено відкрутить ковпачок — ногою. Замість цього незнайомець штовхнув пляшку, і вона впала на килим, як кегля.

— Справа затягується, — мовив прибулець. — Добре, я скажу вам: я директор дитбудинку, з якого ця мерзотниця втекла, нікого не попередивши. І тепер я поверну її туди… Питання є?

— Ви брешете, — сказав Аспірин. — Ви не директор дитбудинку.

— А хто я?

Хотів би я знати, подумав Аспірин.

— Гримальський, вам нема до неї діла, — сказав незнайомець. — Куди я її поведу, буде їй добре чи зле… Вона більше не обтяжуватиме вас і не втягуватиме в авантюри. Так?

Аспірин мовчав.

— Перед моїм приходом ви хотіли її вигнати? Так?

— Я сам із нею розберуся, — сказав Аспірин тихо, — і сам за неї відповідатиму. Куди я її віддам, буде їй там добре чи зле…

— Він сказав! — Дівчинка підстрибнула. — Чуєш?

Ще раз бабахнуло за вікном.

— Гримальський, ви влипли, — сумно завважив незнайомець на дивані. — Я чесно хотів вам допомогти, але у вашому виконанні навіть потуга на добру справу закінчується, гм… Візьміть! — Він сунув руку за пазуху і витяг сумку-ксивник з довгим шкіряним футляром на шнурку. Дістав звідти заламінований листок гербового паперу. Жбурнув поруч себе на диван.

— Свідоцтво про народження Гримальської Олени Олексіївни, тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року народження, мати — Кальченко Любов Віталіївна, батько — Гримальський Олексій Ігорович. Грошей не пропоную — ви людина забезпечена, а Олена скромна, невибаглива дитина.

— Як… — видихнув Аспірин.

Прибулець підвівся, ховаючи ксивник за пазуху — разом із футляром.

— А ось так, Олексію Ігоровичу. Були шляхи до відступу, але ви відмовилися. Тепер прощавайте, сподіваюся, надовго.

— Це фальшивка! — Аспірин кинувся до дивана і схопив папірець. Імена й дати були не вписані чорнилом, як колись у метриці самого Аспірина, а вдруковані на кепській друкарській машинці, і лише підпис начальника РАГСу — від руки.

— Це фальшивка. Це просто смішно.

— Не смішно. — Прибулець зупинився перед розкритим піаніно, де на клавіатурі все ще спочивала голова порцелянової ляльки. — Тому що це справжній документ — принаймні у книзі громадського стану міста Первомайська зроблено відповідний запис.

— Не було… — Аспірин від обурення захлинувся. — Я ніколи не був у Первомайську…

— Були в Криму. Разом із Любою.

— Неправда! Це обман! Я цю, — Аспірин завертів головою в пошуках дівчинки, але її вже не було в кімнаті, — я її… Припиніть! Забирайте! Забирайтеся обоє!

Гість поклав руки на клавіші. Виник акорд. Аспірин здригнувся. Пальці гостя, довгі й засмаглі, з білими кісточками суглобів, забігали по клавіатурі, й Аспірин замовчав, бо від цих розрізнених звуків у нього мороз подерся по шкірі.

— Я вас попереджав, — тихо сказав прибулець. — Вона, звичайно, не подарунок. Але тепер, якщо ви якимось чином скривдите новоявлену Олену Олексіївну… Чули в Земфіри — «Але в тебе СНІД, а отже, ми вмремо»? Чули, ви ж ді-джей…

Він знову торкнувся клавіатури. Акорд; антикварний годинник конвульсивно смикнувся маятником і пішов швидше, ніж зазвичай — ніби демонструючи наполегливість.

— Ви її тут не пропишете! — вигукнув Аспірин. — Ясно? Я квартиру спеціально заповім… дитячому фонду! Ви її не одержите!

— Заткніться, — стомлено кинув босоногий, виходячи в передпокій.

Дівчинка стояла спиною до дзеркала, й далі бліда як смерть, у заляпаній кров’ю футболці. Губи її ворухнулися. Слів Аспірин не розібрав.

— Так, — сказав босоногий. — Тримай.

Знову сунув руку за пазуху і витяг маленький прозорий пакет. Простягнув дівчинці. Зависла тривала пауза; Аспірин бачив, що в простягненій руці прибульця — запаяні в поліетилен струни. І що дівчинка хоче взяти їх, але чомусь боїться підійти до чоловіка у светрі і забрати пакет із його рук.

Босоногий розтиснув пальці. Пакет повільно — чи так здалося Аспірину — впав на облицьовану плиткою підлогу.

— Прощай, малявко, — сказав босоногий. — Щасливого краху ілюзій.

Він вийшов, причинивши за собою двері, і в квартирі одразу ж потеплішало.


* * *

— Мені там усе довелося випрати, — сказала Олена. — Футболку… і штани теж. Я там на батареї повісила… Нічого?

Вона стояла перед Аспірином, загорнувшись у білий рушник, і здавалася молодшою, ніж була.

— Нічого, — сказав Аспірин відсторонено. Він сидів на підлозі й бездумно перебирав диски. Музичний центр чекав, терпляче висунувши порожнього язика.

— Я можу в кріслі спати. Як учора, — пробурмотіла Олена.

— Навіщо ж у кріслі, — так само відсторонено озвався Аспірин. — Вибирай краще ліжко… Все твоє, чого соромитись, — він обвів рукою кімнату. — Твоя квартира… вірніше, не твоя, а твоїх господарів. Тебе, мабуть, далі служити пошлють…

— Ти нічого не зрозумів, — пошепки сказала Олена.

Він глянув на неї. Дівчинка дужче загорнулася в рушника.

— Я трішки їсти хочу, — сказала ще тихше. — Можна взяти хліба з маслом? Там на кухні є, я купила…

— Олено! — Аспірин покинув диски, потягнувся до дівчинки, майже торкнувся її плеча, але в останню мить затримав руку. — Давай по-доброму.

— Давай. — Вона посміхнулась охоче, наче цих слів і чекала.

— Вибач, що я тебе вдарив, — сказав Аспірин через силу.

— Нічого. — Дівчинка згідливо кивнула. — Я розумію. Ти злякався…

— Злякався?!

— Ти весь час боїшся. І не дивно. Тут погано у вас. Навіть Мишко відчуває, він такий смутний… Можна, я і для нього візьму меду?

— Можна, — меланхолійно озвався Аспірин. — От скажи мені, Олено… тебе, мабуть, залякали? Недарма ти так трусишся, коли бачиш цього…

— Не треба про нього, — тихо попросила Олена. — Не зараз.

— Отже, ти теж боїшся…

— Боюся, — сумно зізналась дівчинка.

— Що там у них, банда? Секта? — обережно припустив Аспірин. — Гіпноз? Демонів викликають, так?

Олена залізла на крісло і сіла, накривши рушником коліна, була схожа на маленьку махрову кучугуру.

— А ти демонів боїшся? — запитала, дивлячись Аспірину в очі.

— І чого їх боятися? — Аспірин хихикнув. — Людей боятися треба. Таких, як цей твій…

— А він не людина.

— Демон? — Аспірин хихикнув знову. — І ти з ним говорила мовою демонів?

Дівчинка помовчала, роздивляючись свою ліву руку із задиркою на вказівному пальці.

— У тебе маленькі ножиці є?

— У ванній, — механічно відповів Аспірин. — Признавайся, ви з ним усе розіграли? Він би тебе все одно не забрав, адже так?

Дівчинка боком злізла з крісла й пішла у ванну. Край рушника тягнувся по підлозі.

— Забрав би, — сказала, не обертаючись. — Ти, звичайно, боягуз і зрадник, але ти мені ще раз допоміг.

І двері ванної зачинилися на засувку.

ВІВТОРОК

— Отже, мої любі, ранок вівторка — це ранок вівторка, це завжди сумно, бо починається робочий день, але є одна маленька обставина, яка мусить вас і мене розрадити: ранок вівторка — це все-таки не ранок понеділка, а отже, на один маленький крок — на один день — ми ближчі до нашої заповітної мети, тобто до суботи…

Таку дурню він плів автоматично, не задумуючись. Він міг би базікати так само у сні або під наркозом. Хтось із його приятелів-заздрісників якось завважив, що словоблуддя Аспірина не має стосунку до вищої нервової діяльності — це акт фізіологічний, як чхання або дефекація, і від цього він отримує чисто плотську насолоду.

У чомусь приятель-заздрісник мав рацію.

— О-ось, у нас є перший дзвіночок… Так… Хто в нас на лінії? Інночка в нас на лінії, здрастуйте, Інно. Ви зараз удома чи на роботі? Вдома? Відчуваєте, як уся країна вам заздрить, бо країна саме на роботі… Правила гри вам відомі. Я нагадаю для наших слухачів: Інна має відгадати слово, яке я задумав. Інночко, у вас є хвилина, ви задаєте мені питання, я відповідаю… Отже, час пішов!

Сьогодні був вівторок, із восьмої вечора його чекав «Куклабак». Напередодні Аспірин думав, що не засне, проте відключився вже о пів на першу — й о шостій ранку підхопився, як ошпарений.

Олена спала в кріслі, загорнувшись у рушника, притиснувши до грудей світло-коричневого ведмедя з пластмасовими очима. У ванній сушилися на батареї футболка, джинси, смугасті шкарпетки й білі трусики. Аспірин довго стояв, дивлячись на всі ці ганчірки, і намагався збагнути, що тепер робити, куди бігти і до кого вертатися…

О восьмій ранку в нього був етер. О пів на восьму вдалося переговорити по телефону з Віскасом.

— Правду треба було казати одразу! — Віскас був роздратований і не приховував цього. — А то придумав якесь начебто чуже дівчисько, яке ти ніби з жалю підібрав…

— Вона мені не дочка! Кажу тобі — обман… Ксива підроблена… Говорять по-тарабарськи… Албанці якісь… Вони мене порішать, а квартиру успадкують — через неї…

— Параноїк… — Віскас понуро сопів у трубку. — Ти ж не якийсь забутий пенсіонер, ти у всіх на очах, якого дідька їм так ризикувати?

— А от коли ти в моргу побачиш мій труп…

— Випий тазепам і дай мені поспати. Я вночі працював, блін.

І Вітя Сомов кинув трубку.

Аспірин почувався жахливо і тому вирішив не сідати за кермо — викликав таксі. До етеру залишалося двадцять хвилин; дівчинка, загорнена в рушник, прокинулась і підвела голову.

— Я йду, — сказав Аспірин. — Одягайся і марш на вулицю. Саму в квартирі я тебе не залишу.

— А куди мені? — запитала вона сонно.

— Куди хочеш. Гуляй на дитячому майданчику. Дітям корисне свіже повітря… Швидше, у мене машина під будинком!

— Можна мені з тобою? — запитала дівчинка з ванної.

— Ні. Я йду на роботу.

— Ой, у мене штани не висохли…

— Вдягай як є. Або йди без штанів.

— Можна, я залишуся?..

— Ні.

— А можна, я посиджу в тебе на роботі? Тихо-тихо…

— Я сказав, де ти будеш сидіти! — гримнув Аспірин, намацуючи в кишені куртки ключі. — У дворі на лавочці!

Дівчинка вийшла з ванної. Темні плями на футболці відіпралися погано — якщо придивитися, було помітно, куди капала кров із розбитого носа. Аспірин поморщився.

— Чого стоїш?

Він виштовхнув її з квартири і подумки зітхнув із полегшенням: сякий-такий, а прогрес. Дівчинка за дверима, її сумнівне свідоцтво про народження у Аспірина в сумці. Які є важелі тиску на нього? А ніяких… Майже.

— Почекай! Я Мишка забула…

— Перетрешся! — Аспірин уже викликав ліфт.

До етеру залишалося дванадцять хвилин. Авто чекало біля під’їзду.

— Сиди тут! — Він підштовхнув дівчинку до лавочки.

— Можна мені все-таки з тобою?

— Не можна!

Він хряпнув дверцятами авта. Водій їхав хоробро: де треба, виїжджав на зустрічну, де треба, розвертався через подвійну осьову — сам Аспірин ніколи б так не зважився. На студії його зустріли докорами; він зачинив за собою звуконепроникні двері, впав у крісло перед мікрофоном, одягнув навушники і одразу забарабанив:

— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…

Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:

— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…

На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.

Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.

До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.

— Ваше перше запитання, Інночко?

— Це чоловічого роду чи жіночого?

— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».

— Воно на вулиці чи вдома?

— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?

— Це тверде чи м’яке?

— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.

— Це істота чи неістота?

— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?

— Це стоїть чи лежить?

— Звичайно, лежить…

Пауза. Дихання.

— Інночко, час збігає, ми чекаємо вашої відповіді — або нових запитань… Якщо ви вгадаєте — сьогодні зможете піти в кіно, на вас уже чекають два квитки… Лишилося трішки… О, я чую сигнал! Час минув! Що я задумав? Що це?

— Може, лавочка? — припустила невидима Інночка.

Навіть режисерка, до всього звична, схопилася за голову.

— Гм, — сказав Аспірин. — Інно, я все-таки гадаю, що ви заслужили ці квитки. Важливий не результат, важливі старання. Крім того, ви знаєтеся на філології… Я задумав сало, сало я задумав, от так просто, так просто… Залишайтеся на лінії, зараз вам пояснять, де ви зможете забрати ваш виграш!

Запустили прогноз погоди. Знову грози і зливи. Після прогнозу піде блок реклами на п’ять хвилин, і Аспірин зможе викурити цигарку під каву…

Телефон у кишені сорочки забринів і заграв тему із «Зоряних воєн».

— Аспірине, трах-тарарах! Ти що, не вимкнув мобілу?

— Не лайся, Юлю, ми не в етері, — пробурмотів він, витягаючи трубку з кишені. Номер на табло був незнайомий. — Алло!

— Олексію, — Аспірин не одразу впізнав голос консьєржа Васі. — Тут у вас… коротше, таке у вас у квартирі, треба, щоб ви приїхали…

— Що? — прошептав ледь притомний Аспірин.

— Ніби злодії…

Аспірин пригадав, що знову забув увімкнути сигналізацію.

— Викликайте ментів, якщо злодії…

— Вони так кричать…

— Злодії?!

— Так… Я подумав… ви там нікого в квартирі не залишали?

Перед очима в Аспірина промайнуло жалібне Оленине обличчя — як вона дивиться вслід авту…

— Дівчинка… — пробурмотів він.

— Дівчинка ваша тут, я її до себе забрав… у будку… А там… то викликати міліцію?

— Викликай! — гримнув Аспірин. — Одразу треба було!

«Кінець розмови», — висвітила трубка.


* * *

Біля під’їзду стояла міліцейська машина і швидка допомога. І юрба цікавих — як же без них.

— Олексію, це у вас?

— Що сталося?

Із дверей парадного саме виносили ноші, накриті простирадлом. Першої миті Аспірину здалося — все, труп. Потім він розгледів жовтувате, заляпане кров’ю лице. Труп напівголосно лаявся і стогнав.

— Це ваша п’ятдесят четверта?

Двері в квартиру виявилися відчиненими, на порозі стояла Олена, і вона зовсім не здавалася переляканою. Навпаки, усміхнулася, побачивши Аспірина:

— А тут таке було!

Килимок перед дверима був посиланий чи то стружкою, чи то тирсою. Висвердлили замок?

Двері відчинилися. Виглянув круглощокий міліціонер:

— Ви господар?

— Я господар, що сталось?

— Увійдіть…

Аспірин увійшов — і мало не знепритомнів. Передпокій був заляпаний кров’ю. Кров на дзеркалі, на підлозі, на стінах, на меблях… Олена стояла поруч, нітрохи не бентежачись.

— Забрали б дитину, — буркнув мент. — Все-таки…

— Йди на вулицю, — сказав Аспірин гумовими губами.

— Я там цілий день товклася, — огризнулася Олена. — І чого я тут не бачила? Ну, кров…

Аспірин упіймав погляд мента.

— Сучасні діти, —пробурмотів сипло. —Фільми, ігри… кров…

— Документи, — зажадав мент нелюб’язно.

Аспірин відшукав у куртці водійські права. Мент вивчав їх довго і докладно, скептично супився, ніби не бажаючи вірити, що документ справжній.

— Документи на дитину є?

Аспірин ледь не завив. Переглянувся з Оленою (та посміхалася). Знайшов у сумці свідоцтво про народження, запаяне в ламінат. Мент і його уважно вивчив.

— Документи на квартиру?

— Що тут сталося? — сказав Аспірин трохи голосніше й ледь тонше, ніж хотів би. — Що тут, у мене в квартирі… що трапилося?

З вітальні вийшов чоловік у світло-синьому халаті — він тягнув ще одні ноші, на яких теж хтось лежав. Ноші заледве розвернулися, відтиснувши Аспірина до заляпаної кров’ю стіни. Аспірин розгледів обличчя лежачого, молоде, з ознаками виродження, обличчя — хлопець був непритомний, поперек щоки в нього тяглися три глибокі борозни, вухо трималося на клаптику шкіри.

— Ми поїхали? — запитав ще один чоловік у халаті, ногою притримуючи вхідні двері.

— Ага, — сказав мент.

Двері зачинились.


* * *

— А може, вони психічно ненормальні? — з надією запитав Аспірин.

Старший опер бридливо поморщився. Молодший запитав:

— А відмички?

Аспірин укотре оглянув кімнату. Стелаж із дисками перекинуто, ніби за нього чіплялися, намагаючись піднятися. Диван у крові, килим у бурих плямах. Решта залишилося таким, як було, — книжки, картини на стінах, сувенірний свічник із Венеції. Нічого не торкнуто, не розбито, не зрушено з місця.

— Ви тут не чіпайте нічого до експертизи, — укотре сказав молодший мент.

— Що ж мені, так і ночувати?

— А ви в спальні ночуйте. Там чисто.

— Спасибі, — зітхнув Аспірин.

«Куклабак» на сьогодні накрився. Аспірин перетелефонував Хомі, колезі-супернику, слізно просив підмінити, якось викрутитись і щось придумати. Змалював сьогоднішні події в таких барвах, що навіть Хома, здається, повірив. Принаймні підмінити обіцяв.

— Подумайте самі, — зітхнув опер. — Ми приїжджаємо, квартира зламана, крові по коліна і два нестямних голоси репетують із кімнати, що, мовляв, рятуйте… У вас двері в кімнату дубові, гарні, на дверях засув… Ну, відчинили. Шок. Множинні рани, завдані гострими предметами — таке враження, що їх у шатківниці покатали…

— Хто?

— От власне, хто?

— Я був в етері, — швидко сказав Аспірин.

Опер здивовано на нього покосився.

— А вони що кажуть? — запитав Аспірин, бажаючи загладити ніяковість.

Опер знизав плечима:

— Один ніяк до тями не прийде… А другий каже, що так, вирішили взяти квартиру, відчинили двері, увійшли, і тут на них напало чудовисько. Так і каже — чудовисько. З іклами, з пазурами. Волохате. На задніх лапах, завбільшки з людину.

— Це ж біла гарячка.

— А знаряддя? — знову запитав молодший мент.

— Не хвилюйся, — лунко сказала Олена, стоячи, як зазвичай, у дверях. — Я все вимию, приберу, буде як новеньке.

І міцніше притиснула до себе улюбленого ведмедика.

— Бойова дівчинка, — пробурмотів старший опер. — Добре, що вона була у дворі…

— У вас квартира на сигналізації? — запитав молодший.

— Так. Тільки я забув увімкнути.

— А дарма, — докірливо завважив старший. — Через таких от забудьків… А де ваш собака?

— У мене ніколи не було ні собак, ні котів, ні хом’ячків, — відчеканив Аспірин.

— Не любите тварин?

— Я зайнята людина. А жива істота — це відповідально, не хочу замикати її в порожній квартирі. — Аспірин потер долоні. — Консьєржу платимо щомісяця… І куди дивився?

— Один мужик собі охорону встановив на машину, — пробурмотів молодший, ніби пригадуючи. — При несанкціонованому запуску мотора з водійського сидіння вискакував шип сантиметрів десять… Ну і вляпався один пацан, зламав замок, заліз у тачку, заводить мотор…

— А ви пошукайте чудовисько, — різко сказав Аспірин. — Жмути шерсті. Відбитки лап. Може, сусіди бачили або консьєрж, як воно тут бігало… У мене нещастя, мені зламали квартиру, напаскудили. .. І я ще й винуватий?!

— Ніхто вас не звинувачує, — пробурмотів старший опер.

А молодший відвів очі.


* * *

— Я відмовляюся в це вірити.

— Чому?

— Бо якщо припустити бодай на мить, що іграшковий ведмедик убиває собаку в підворітті, а тоді шматує грабіжників… Тоді треба вірити у все, що завгодно. У відьом, екстрасенсів, Гаррі Поттера, Діда Мороза…

— Ніхто тебе не змушує вірити в Діда Мороза, — сказала Олена. — Можна… я на кухні з’їм що-не-будь? А то зранку — лише дві цукерки «Тузик»… Мене дядько Вася почастував.

Аспірин відшукав у морозилці пакет пельменів, поставив на вогонь каструлю з водою. Всівся за чисто витертий стіл — аж надто чисто. Сам він такого блиску ніколи не влаштовував.

— Можна ще меду? — тихо попросила Олена.

— Для Мишка? — посміхнувся Аспірин. — Щоб йому з руки було людей потрошити?

— Не треба… — Олена відвела очі. — Якби вони не зачинилися в кімнаті, він би точно роздер. У нього інстинкт.

— Дивно, що він на ментів не напав. — Аспірин закинув пельмені в киплячу воду. — Він у тебе співробітникам міліції опір не чинить?

— Я поруч була, коли вони увійшли в квартиру, — сказала Олена. — І кричала — Мишку, не бійся… Я розумію, тобі смішно…

— Мені смішно?!

— Ти не віриш у звичайну річ. А справжнього дива, яке трапилось на твоїх очах… не завважив. І не здивувався. А… він не забрав мене з собою. Він мене відпустив. Дозволив залишитися тут. І він дав мені струни! Це диво. Ще й тому диво, що воно добре.

На кухні стало тихо.

Був пізній вечір. Годину тому зачинилися двері за ментами, які проводили слідчі дії довго й прискіпливо. Зрештою Аспірин підписав протокол, і йому дозволили затерти кров на підлозі власної квартири. Прибирати взялася Олена; вона працювала ганчіркою мовчки і вміло. Передпокій і вітальня помалу втрачали подобу різарні. Килим Аспірин скотив і виніс у коридор. Не знав, що робити з диваном, але Олена ухитрилася зняти чохли з диванних подушок і заштовхати їх у пральну машину. Машина, отримавши завдання на тривале прання, катала й пережовувала червоні ганчірки, виполіскувала й знову бралася жувати. Все одно доведеться викинути, думав Аспірин, слухаючи приглушене хлюпання піни.

— А я так утомилася, що навіть радіти як слід не можу, — пробурмотіла Олена.

Аспірин дістав пельмені з окропу. Знайшов у холодильнику масло, укинув жовтий шматок до паруючих пельменних тушок:

— Смачного.

— Дякую. — У неї тремтіли ніздрі, вона справді була дуже голодна. — А ти?

— А мене нудить, — повідомив він.

Олена ні про що більше не питалася. Схилилась над тарілкою, взялася спочатку щосили дмухати, а тоді їсти. Півтора десятка пельменів зникли, не встигнувши як слід охолонути.

— Ти крові зовсім не боїшся? — упівголоса запитав Аспірин.

Дівчинка захитала головою.

— Чому? — Аспірин уперся в стіл ліктями.

— Бо я зовсім не боюся смерті, — спокійно озвалася Олена. — А ти що подумав?

Аспірин мовчав хвилини три. Олена встигла відрізати собі скибку хліба й начисто вилизати нею тарілку.

— А я що, боюся? — запитав він нарешті зовсім тихо.

— Звичайно. — Олена відкинулась на спинку стільця, блаженно перевела подих. — Ти боїшся. Тут усі бояться. Майже всі. Знають, що помруть.

— А ти?

— А я не помру. — Олена посміхнулась. — Я знаю, що всі живі. Все живе. І смерті немає. Ніде.

— Хто тобі таке сказав? Розкажи мені докладніше… Чому ти кажеш «тут»? Може, ви… там, зі своїми… товаришами… чекаєте кінця світу? І переходу в інший світ?

Олена більше не посміхалася. Взяла тарілку, віднесла до раковини, тоді повернулась і змахнула зі стола крихти.

— Там у тебе диски, — мовила, відкручуючи гарячий кран. — Я, коли прибирала, бачила… Ти багато слухаєш музику?

— На запитання старших треба відповідати, — сказав Аспірин. — Не ухиляйся. Хто цей твій… «не людина»? Сенсей? Учитель? Наставник? І що в нього за право — відпускати тебе чи не відпускати? І якою, чорт забирай, мовою ви говорили?

Олена вимила тарілку. Витягла з полиці баночку меду, поставила на стіл:

— Я зараз Мишка принесу…

— Не смій! — гримнув Аспірин.

Олена зупинилася в дверях:

— Що?

— Він весь у крові, — на тон нижче сказав Аспірин.

— Він чистий. На ньому ні цятки. Ти ж бачив.

— Я не хочу його більше бачити, — сказав Аспірин. — Зроби так, щоб він не потрапляв мені на очі. Інакше я його викину в сміттєпровід.

Олена помовчала. Ні слова не кажучи, взяла мед зі столу, ложку з посудної шухляди, кинула докірливий погляд на Аспірина й пішла з кухні.

Аспірин увімкнув телевізор. Ведучий новин молов якусь нісенітницю; Аспірин перемкнув на музичний канал, додав звук і майже одразу відчув полегшення.

Він добре знав цих хлопців. Команда була настільки непопсова, що ніяк не могла нормально розкрутитися. Лідер їх, Костя, черпав натхнення звідусюди, де погано лежало: етнічні наспіви, зіграні на глиняному свистуні в супроводі жорсткого металічного бекґраунду, в Костиному виконанні набували майже симфонічної глибини. Енергія, що лилася зі сцени в залу, купала публіку в хвилях екстазу. В «Куклабаку» команду прийняли добре, але тільки раз. Кажуть, господар, який і сам поковбасився від душі, зранку мовив щось на кшталт: «Це для маргіналів.. .»

От і прайм-тайму їм не бачити. Перша година ночі: маргінали не сплять…

Сусіди стукнули в батарею. Аспірин полічив до десяти і стишив звук. Опустив голову на долоні, майже фізично відчуваючи, як проблеми всією ваготою навалюються на основу черепа.

Минуло лише дві доби відтоді, як він підібрав у підворітті Олену Олексіївну Новоявлену Олену Олексіївну, як висловився потім її босоногий наставник.

(Один із ментів запитав між іншим, де кімната дитини. Аспірин пояснив, що дівчинка приїхала від матері всього на кілька днів, і мент тоді зізнався: його здивувало, що в домі немає ні дитячих книжок, ні речей, ні іграшок — нічого…)

Слід визнати: Аспірин сам собі нашкодив. Уперше — коли не покинув дівчинку там, де була. Удруге — коли відмовився одразу ж, без жодних пояснень, віддати її гостю в камуфляжних штанах…

Гостю, від погляду якого дзеркала вкриваються інеєм.

У вітальні раптом заревів музичний центр. «Карміна Бурана»; озвірілі сусіди забарабанили по батареї чимось важким.

— Вимкни! — гукнув Аспірин. Відповіді не було; крекчучи, він підвівся, увійшов у вітальню (аудіо-система була його гордістю, навіть на такій скаженій гучності звук майже не спотворювався) і натиснув на «стоп».

Олена спокійнісінько сиділа в кріслі й годувала свого ведмедя медом із баночки.

Сусіди й далі барабанили. Не виключено, що зараз і в двері подзвонять.

А, ось воно що. Телефон.

— Візьми слухавку, — сказав Аспірин Олені.

Вона, хоч би що, потягнулася за трубкою:

— Алло? Ні, ви туди потрапили… Я його дочка. Що? Так, це я увімкнула музику. Ні, він удома. Ні, не спить. Ну добре. Я скажу… На добраніч.

І натиснула «відбій».

— Лаються, — пробурмотіла ніби сама собі.

— Ти знаєш, котра година?

— Але ж ти телевізор вмикав?

Ведмедик лежав у неї на колінах — маленький, пухнастий, м’який і зворушливий.

СЕРЕДА

Аспірина розбудила сміттєва машина. Ревіла, гарчала, перевертаючи баки і, як завжди, промахуючись. Скреготів метал і мотор ревів так гучно, ніби у дворі йшов танковий бій. Аспірин глянув на годинника — за чверть шоста.

Минулий ранок подарував йому щасливих десять секунд, коли він вірив спросоння, що дівчинка йому наснилася. Сьогодні наркозу не відбулося — розплющуючи очі, він усе пам’ятав і все усвідомлював.

Сміттєва машина поїхала, але з відчиненої кватирки ще довго долинали смердючі вихлопи. Аспірин лежав, слухаючи шум вітру надворі, віддалений собачий гавкіт, звуки будинку, що прокидається; у сусідній кімнаті теж не спали. Він міг розрізнити рухи, дихання, м’які кроки по ламінату…

Він підвівся, намагаючись не шуміти. Двері у вітальню були причинені, але не зачинені зовсім (менти вчора виламали засув). Аспірин заглянув у щілину між дверима й одвірком.

Олена — у трусах і футболці, з радіонавушниками на голові — рухалася по кімнаті в нечутному для Аспірина ритмі. То опускалася до підлоги, то тягнулася до стелі, то починала танцювати — безшумно; її ноги злітали вище голови, Аспірин подумав, що вона, мабуть, займалася гімнастикою. А потім Олена раптом сіла на п’ятки, ткнулася чолом у підлогу і так завмерла.

Аспірин зачекав хвилину, другу. Зайшов до кімнати. Покосився на ведмедика, що сидів у кріслі серед розкиданих дисків. Вимкнув аудіосистему.

Олена не ворухнулася.

Диски попереплутувалися — Ґріґ і Ваґнер, Прокоф’єв і Моцарт. Те, що слухала Олена, виявилося Шостою симфонією Чайковського.

— Агов, — сказав Аспірин.

Дівчинка випрямилась і зняла навушники.

— Доброго ранку, — сказав Аспірин.

— Ти рано встав, — мовила Олена.

Вона виглядала зле — бліда, змарніла. Коли Аспірин уперше побачив її в підворітті, дівчинка здавалася доглянутою і здоровою.

— А ти знову хряцати, певно, хочеш?

Вона закліпала, і він раптом збагнув, що дівчинка зараз заплаче.

— Агов, — пробурмотів він, шкодуючи, що заговорив з нею і що взагалі виліз із ліжка. — Ти чого?

Кілька секунд вона стримувалася, а тоді затулила обличчя долонями, і пальці одразу змокріли.

— Ну, ну… — Він підійшов, хотів погладити її по спині, але передумав. Поплентався на кухню, зварив собі кави. З вітальні не долинало ні звуку.

Він випив каву, полічив до ста, потім ще раз полічив. Вимив горня. Повернувся у вітальню і застав дівчинку все там же, у тій самій позі, вона нечутно й гірко ридала.

Аспірин сів поруч на підлогу.

— Чого ти ревеш? Тобі погано? Мені теж. Мені дуже погано — через тебе. Але ж я не реву.

— Я х-хочу назад, — прошепотіла дівчинка, захлинаючись сльозами.

— Добре, — зрадів Аспірин. — Я тебе відвезу Куди?

Вона заревіла ще дужче.

— Дуже добре, що ти взялася за розум. — Аспірин зважився нарешті погладити її по спині. — Ти боїшся? Не бійся. Є люди, які за службовими обов’язками виручають маленьких дівчаток із біди. Розумієш? їм платять гроші за те, щоб вони допомагали. Твого сенсея посадять у в’язницю, а ти спокійно повернешся до батьків… або до бабусі… ну хтось же в тебе є?

— Ти завівся, як катеринка, — мовила дівчинка, розмазуючи вологу по щоках. — Знову те саме… Ти бачив його… Ти чув, що він сказав… І знову говориш одне й те ж… А тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве… І мертві люди. І ти говориш, як мертвий.

Аспірин підвівся і пішов на кухню. Подумати тільки, відсторонено сказав він сам собі. Ще позавчора я боявся скандалу, який ця мерзотниця може влаштувати. А два дні тому я, здається, переймався тим, щоб дядько Вася нічого такого про мене не подумав…

Сьогодні в нього був етер із дванадцятої до шостої. А ввечері тусовка в «Зеленій феї». Адже люди навколо живуть, як і раніше: працюють, гуляють, сплять із жінками…

Він ледве не спалив електрочайника, увімкнувши його без води. Лайнувся. Вимкнув. Порпався чомусь на полиці, розсипав мелену каву. Витяг двійко яєць із холодильника, одне впустив. Вирішив, що час опанувати себе.

— Олено! — покликав буденним голосом, ніби нічого не сталося. — Йди снідати!

Він не чекав, що вона відгукнеться, і здивувався, коли вона стала на порозі кухні: обличчя — червоне й мокре. Ведмедика судорожно притискала до грудей. Очі — чужі.

— Штани вдягни, — суворо сказав Аспірин. — Ти хоч розумієш, що так виходити до сніданку непристойно? І ще вмийся і розчешися!

Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою.

— Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре?

Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах.

Дівчинка мовчала.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда?

— Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення.

— Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом.

— Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка.

— Чому?

— Я втекла.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

— Бо мені треба знайти одну людину. — Олена дивилася крізь Аспірина, ніби вираховувала дати по календарю в нього за спиною. — Мого брата. Він упав.

— Звідки?

— Ти не збагнеш, — сказала вона несподівано роздратовано. — Мій брат… загубився. Його можна вивести. Мені дали струни, щоб я його вивела. Тепер треба навчитися грати. На скрипці. Тоді я зможу знайти брата. І зумію його вивести.

— Те місце, звідки ти прийшла, —сказав Аспірин, осяяний раптовим здогадом, — це випадково не Рай?

Дівчинка дивно на нього глянула:

— Я цього не казала.

— Але мала на увазі? А твій брат — може, він пропащий ангел?

Олена дивилася у своє горня.

— Дуже добре, — сказав Аспірин, і справді задоволений. — Розкажи про свого Мишка. Що трапилося, коли прийшли ті нехороші люди? Злодії, я маю на увазі?

Йому здалося, що Олена дивиться докірливо.

— Мишко на них напав… І вони тебе не пограбували. А ти хоч би подякував.

— Спасибі, Мишку! — Настрій в Аспірина покращувався з кожною хвилиною. — А хто у тебе в Первомайську? Ти там коли-небудь бувала?

Олена не підводила очей.

— Скажи, — заохочував Аспірин.

Олена мовчала.

— Добре, останнє запитання… Той чоловік, що до нас приходив босоніж… Ти його знаєш?

— Він не чоловік.

— А хто?

— Він… ти не зрозумієш.

— Ти його боїшся?

— Тут — так. А там… я нічого не боюся. Там узагалі немає страху. Голоду теж немає, — додала вона тихо й погладила живіт. — Знаєш, я вчора так хотіла їсти…

Аспірин поспішно вимкнув диктофон. Годинник показував п’ять хвилин на дев’яту, до роботи ще кілька годин, треба швидше дізнатися, чи є в психіатричних лікарнях дитячі відділення. Гадаю, мусять бути.

— Чудово! — Він бадьоро піднявся з-за столу. — Помий поки що посуд, мені треба зателефонувати.

Він щільно зачинив двері спальні, що слугувала також і кабінетом, і увімкнув диктофон. Ця хитромудра штуковина завбільшки з губну помаду ніколи його не підводила — велика електронна пам’ять, чудова якість запису, навіть найтихіший шепіт і бурмотіння вдається потім розшифрувати.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — сказав диктофон голосом Аспірина. — Правда?

Мовчання. Аспірин, як не вслуховувався, не міг розібрати ні звуку.

— Така музика не всім подобається, — почувся знову голос Аспірина. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Він підніс диктофон до очей. Вимкнув його. Увімкнув наново.

— Ти казала, у вас там немає смерті. Правда?

Пауза. Тиша. Шум вітру за вікном.

— Така музика не всім подобається. І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Пауза. Тиша. Котяче нявчання.

— Чому?

Пауза.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

Аспірин натиснув кнопку «стоп». Ще залишалася, як рятівне коло, версія вузькоспрямованого запису (така функція в диктофона була, і Аспірин міг увімкнути її помилково). Але як тоді бути з шумами? Із цим котом, що нявчав?

Олена витирала стіл. Вірніше, просто терла ганчіркою — стіл давно був чистий.

— Скажи, будь ласка, — Аспірин простягнув руку з диктофоном, — раз, два, три…

— Раз, два, три, — слухняно повторила дівчинка. Аспірин увімкнув відтворення — і почув спочатку свій голос, потім голос Олени: «Раз, два, три…»

— Спасибі, — мовив він і пішов у спальню.


* * *

Увечері в «Зеленій феї» до нього підійшов редактор журналу «Мачо».

— Слухай, добре пішла твоя статейка… Ні, не про жіночий оргазм, не лести собі. Про функції.

— А, — сказав Аспірин. Місяць тому він із чистого натхнення написав для «Мачо» статтю, що називалася просто й нехитро: «Жінка: основні й супутні функції».

— Тепер потрібні листи читачів, — сказав редактор. — Причому бабів. Один лист щоб із філософією, щоб там були Бодлер і Ніцше, і щоб баба була такою собі «синьою панчохою» й називала автора жопою з вухами. Другий — від блондинки, щоб вона по ходу діла нахвалювала свої основні функції. А третій — від домогосподарки, із тих, кого ти обізвав пилососками, і щоб вона пропонувала зробити тобі мінет…

— Ти так добре все розумієш, — сказав Аспірин. — То й написав би сам.

Редактор глянув на нього з німим подивом.

— Тобі бабло хіба не потрібне? — запитав він нарешті.

Аспірин дивився на нього крізь завісу густого, осклянілого, безнадійного сп’яніння. Він пив горілку третю годину поспіль, але забуття не було — лише вагота й каламуть, як у поганому сні.

— Я взагалі гадав, що ти напишеш, — сказав редактор. — По п’ять тисяч знаків кожен аркуш, ну, від блондинки можна вісім…

— Напишу, — сказав Аспірин. — Умовив.

Редактор відійшов, усе ще запитально поглядаючи на Аспірина. Це був не перший за сьогодні питальний погляд; Аспірин геть вибивався з колії, не виходив на танцювальний майданчик, не розважав дівчат, не тусувався — сидів у кутку й цмулив горілку, вже краще взагалі було не приходити…

Саме підвівся, збираючись іти, коли в напівтемну, повиту ліанами залу ввійшла Дарка, його актуальна подруга, на двадцятисантиметрових гострих підборах.

Вона прийшла з іншої тусовки і була вже геть весела. Від неї пахло солодким і забороненим. Поволікши Аспірина в курилку, вона повисла в нього на шиї й без передмов упилася в губи. Хвилин десять вони мусолили одне одного, усе дужче й дужче заводячись і розпалюючись, потім Дарка пробурмотіла, не перестаючи цілуватися:

— Всі козли. Їдьмо до тебе.

Вони вийшли з клубу і впіймали таксі. Аспірину полегшало: уперше за ці дні він знав, чого хоче. На задньому сидінні авта було м’яко, але тісно, Дарка своїм золотим гострим підбором умудрилася подряпати вухо водію, той образився, але Аспірин пообіцяв доплатити «за шкідливість».

Уже піднімаючись до ліфта, він раптом застиг із відкритим ротом.

— Добрий вечір, Олексію, — сказала консьєржка тьотя Світлана.

Аспірин засмикав кадиком.

— Ти чого? — запитала Дарка.

Він втягнув її в ліфт.

— У мене там дочка, — сказав, задихаючись від нервового сміху.

— Що?!

— У мене вдома дочка, Олена з Первомайська… Ой, не можу…

— Обкурився? — припустила Дарка.

— Та ні, справжня дочка… Тобто, звичайно, я її вперше бачу…

— Не придурюйся. — Дарка насупилася. — А чого це в тебе килим у коридорі?

Килим так і стояв, згорнутий у рулон, біля дверей, як на почесній варті.

— Його кров’ю вчора забруднили. — Аспірин і далі реготав. — Тут таке було… Весь килим у крові…

Дарка випустила його руку. Глянула в обличчя:

— Аспірине… дах поїхав?

Аспірин натиснув на кнопку дзвінка — вперше, мабуть, за всі десять років, що квартира належала йому. За хвилину безупинного дзвоніння зсередини почувся переляканий дитячий голос:

— Хто там?

— Відчиняй, донечко, тато прийшов, маму привів. — Аспірин сміявся, аж заходився. — Нумо, відчиняй…

Повернувся ключ у дверях. Олена відступила в передпокій — вона була з голови до ніг загорнена в ковдру.

— А я думала, в тебе глюки, — протягнула Дарка. Кутики її губ опустилися, вона розглядала Олену з цікавістю й бридливістю, як павука-птахоїда. — Знаєш, Аспірине… сходжу я в сортир для розмаїтості.

І вона продефілювала по коридору в туалет.

— Хто це? — тихо запитала Олена.

— Не твоя справа, — сказав Аспірин. Сміятися він перестав, але в горлі пекло й досі. — От що, красуне… Бери ковдру, подушку, табуретку… бери й вимітайся в коридор.

— Куди?

— Пересидиш півгодинки, нічого з тобою не станеться… — Аспірин підхопив однією рукою табуретку, другою — дівчинку, поволік одне й інше за двері. — Ось тут сядь і сиди, я тебе потім заберу. Дзвінка не торкайся — уб’ю. Ясно?

Олена стиснула губи. Мовчки кивнула.

— От і добре. — Аспірин знову захихотів. — Куплю тобі морозива.

І він зачинив двері, клацнувши спочатку верхнім замком, а тоді нижнім.

З ванної виглянула Дарка:

— Проблему вирішено?

— Яку проблему, — пробурмотів Аспірин, вилазячи зі штанів, — яку, до дідька, проблему…

Підхопив вологу податливу жінку й потягнув у спальню, в купу не прибраних зранку простирадел.

ЧЕТВЕР

Він прокинувся як від ляпаса.

Годинник показував сьому. Дарка сопіла, напіввідкривши рота.

Аспірин підвівся. Обійшов квартиру. Закусивши губу, глянув у вічко…

Відчинив вхідні двері.

Олена спала на підлозі, згорнувшись клубком у ковдрі. Її лице було вкрите борозенками висохлих сліз.


* * *

— Може, приміряємо ще цю сукню? — Голос Аспірина тремтів від щедрості.

— Ні, дякую. Мені не треба.

Продавщиці, що курсували мимо стійок із дитячим одягом, поглядали на них із цікавістю. Темноволоса дама років сорока хотіла бачити мелодраму — народження нової Попелюшки. Із провінційної бідності в столичну розкіш, із бездоглядності в обійми татуся, і все їй буде по заслугах — квартира, наречений і юридична освіта. Молода фарбована блондинка віддавала перевагу кримінальним сюжетам: Аспірин в її очах був демоном-спокусником, який купує душу дитини за недорогі шмотки. На щастя, блондинку майже одразу викликали до каси, і покупці позбулися її настирливої уваги.

Доки Олена купувала панчохи, шкарпетки, білизну, Аспірин ніяковів. Потім справа дійшла до крупних покупок; при вході у відділ стояла лялька-манекен у бальній сукні з корсетом і криноліном. Аспірин глянув на ціну і вирішив, що це випробування для дірявої совісті — якраз те, що треба.

— Навіщо мені? — здивувалася Олена. — Куди я в ньому?

— Відвезеш у Первомайськ, — сказав Аспірин, усе органічніше входячи в роль. — Покажеш мамі… У школу, врешті-решт, на новорічний бал…

Темноволоса продавщиця слухала і мліла. Кутики рота в Олени піднялися:

— Ні, дякую. Мені потрібніша тепла куртка. Бо вже майже осінь, і у футболці холодно…

Намагаючись не дивитися на продавщицю, Аспірин пройшов за дівчиськом у глиб задушливого відділу, де пахло новою тканиною. Вони купили Олені осінню куртку і спортивний костюм.

— А тепер виберемо сумку, — сказав Аспірин.

— Для чого?

— Щоб речі скласти. Інакше як ти повезеш усе це в Первомайськ?

Олена нічого не сказала. Аспірин купив шкільний ранець із Вінні-Пухом і заштовхав туди куплене барахло. Олена так само мовчки закинула ранець на спину.

— До речі, — недбало завважив Аспірин, коли вони проходили повз канцелярський відділ, — тобі для школи нічого не треба? До вересня залишилося кілька тижнів, а там — перший дзвоник, усе таке… Зошити? Щоденник? Пенал?

— Я не буду ходити в школу, — сказала Олена.

— Тобто? — Аспірин украй здивувався.

— Я буду ходити в музичну. — Олена дивилася повз нього. — Мені треба вивчитися грати на скрипці. Більше мені нічого не треба.

— Так діла не буде, — сказав Аспірин і з подивом почув у своєму голосі батьківські, майже садистські нотки. — Діти повинні ходити в школу. Щодня. На півдев’ятої ранку. Ти у своєму Первомайську вчилася?

Олена мовчала. Аспірин завважив, що касирка канцелярського відділу уважно прислухається до розмови. Владним рухом узявши Олену за руку, він повів її до виходу з магазину.

У неї була м’яка безвладна долонька. Аспірин збагнув, що вперше тримає її за руку — вперше після того вечора, як привів знайду додому. Важко повірити, що минуло всього три дні.

— Уже якщо я тобі батько, — казав він, протискаючись крізь негусту юрбу, — то й відповідати за тебе повинен. Правильно? Перевіряти уроки. Ходити на збори. Карати, коли що. Такий мій батьківський обов’язок… Так що подумай: може, тобі краще повернутися в Первомайськ уже сьогодні?

Олена мовчки забралася на заднє сидіння авта.

— А тут і вокзал поруч. — Аспірин завів мотор. — Візьму тобі квиток… Дам грошей на постіль, на вечерю… То як?

— Добре б для початку пообідати, — пробурмотіла Олена.

Аспірин зітхнув, розплатився з паркувальником і вирулив зі стоянки.

П’ЯТНИЦЯ

Пізно вночі, коли сесія в «Куклабаку» втратила напругу і змінилася розслабленою туснею, до Аспірина підсів Віскас:

— Олексію, ти живий?

Аспірин увесь був цвинтар відпрацьованого адреналіну. Він вичерпав свій сьогоднішній ресурс; розмова з Віскасом була невчасною. Аспірин відкрив рота, щоб сказати йому про це, але не встиг.

— Що там за маніяк у тебе в квартирі? — неголосно запитав Віскас. — Як це він двох міцних мужиків порізав?

«А ти відкіля зна…» — хотів запитати Аспірин, але не запитав. У Віскаса була складна біографія: до «Куклабаку» він працював викидайлом у найкрутішому казино, перед тим ще десь, а до цього, кажуть, служив в органах, причому де, як і в якому чині, Аспірин не прагнув дізнатися.

— Я був в етері, — сказав він сонним нудним голосом. — Квартира на замку…

— На охорону не брав, — уточнив Віскас.

— Ну, забув, — буркнув Аспірин. — У мене тут таке… рідну маму забудеш…

І він дуже докладно, з найменшими подробицями розповів Віскасу про те, що трапилось у вівторок. Наближався ранок, клуб помалу порожнів; Віскас курив, кивав і супився.

— Тих двох на дурку перевели, — сказав після особливо довгої затяжки. — Може, вони під цим соусом закосять від статті… Хоча навряд чи. В обох уже по дві ходки є…

— Чудовисько, — Аспірин посміхнувся. — 3 лапами й пазурами. В шерсті. Ясна річ, за тими двома дурка плаче…

— Погано це, Олексію, — заклопотано сказав Віскас. — І неясно ж, зараза, звідки вітер дме… Скільки твоя хата коштує на сьогодні, цікавився?

— Е-е… — Аспірин запнувся. — В якому розумінні?

— Все одно не сходиться. — Віскас розчавив цигарку в попільниці, фільтр скорчився, як черв’як. — Дві кімнати, шістдесят метрів, будинок гарний, зате район — лайно… Через таку дрібницю серйозні люди й пальцем не поворухнуть. Ні. Не схоже. Містика якась.

— Містика, — підтвердив Аспірин. — Вітю, слухай. Якщо ти забереш від мене цю дівку й усе, що до неї додається…

— Я вас учора бачив, — сказав Віскас, закурюючи знову. — В Макдональдзі.

Аспірин осікся.

— Ти дивак. — Віскас поводив рукою, розганяючи дим. — То задушити її хочеш… то няньчишся, у Макдональдз водиш, чаєм поїш…

— Так мені її шкода, — пробурмотів Аспірин. — Бо ясно, що дитину вплутали. Змусили. А вона… нічого. Розвинута. Не по роках розвинута, я б так сказав. І музику любить.

— Себе пожалій, — жорстко сказав Віскас. — Зніми копію з її посвідчення і дай мені. Я по своїх каналах спробую… довідатись.

Дивлячись, як Вітя Сомов іде через зал — наче хазяїн по рингу, як хижак по савані, — Аспірин раптом пригадав його слова: «Я на тебе як-небудь крадіїв наведу. З виховною метою».

ПОНЕДІЛОК

У понеділок зранку зателефонувала мама. Без жодної причини. Мабуть, і справді існує такий девайс, як мамине серце, і він безвідмовно спрацьовує, коли в чада проблеми.

— Усе добре, — збрехав Аспірин, дивлячись, як Олена в навушниках розляглася на оновленому («Хімчистка вдома») дивані. — А у вас?

Його батьки жили в Лондоні вже майже десять років. Обоє працювали на Бі-Бі-Сі. Свого часу активно прилаштовували й Аспірина, але він відмовився: саме тоді мав суперову коханку, дівицю сімнадцяти років, із сімнадцятьма кульчиками в різних частинах тіла. Вона харчувалась яйцями і сирою морквою, взимку і влітку ходила в хустці монашки, спати могла лише на голій підлозі й лише головою на схід, а тому замість годинника носила на зап’ясті маленький компас. Вони з Аспірином утьопалися одне в одного з першого погляду і віддавалися любові як коти: в парку на лавочці, на пляжі в піску, на капоті чужої машини, одним словом, були щасливі на всю голову, і про жоден переїзд Аспірин не бажав і слухати…

— Усе добре, — повторив Аспірин, намагаючись, щоб голос звучав безпечно. — Ма… я от що подумав. Я тут затра… замотався зовсім, незле було би провітритися… Може, я до вас приїду?

— А що в тебе з візою? — запитала мати після паузи.

Аспірин не пам’ятав, що в нього з візою, але в нього були хороші знайомі в посольстві.

— Вирішимо, — сказав він упевнено. — Ви запрошення вишліть про всяк випадок, ага?

— Але в тебе все нормально? — запитала мати втретє.

Олена лежала на спині, примруживши очі й похитуючи головою то праворуч, то ліворуч. У музичному центрі крутився Ваґнер: «Лоенґрін», прелюдія до третього акту.

Аспірин всівся на бильце крісла. Дівчинка не розплющувала очей і взагалі, здається, не помічала його присутності. Лице її не виглядало розслабленим: Олена проробляла, очевидно, неабияку внутрішню роботу.

Аспірин пригадав, як вона підібрала на піаніно мелодію, від якої в нього ледь дах не поїхав. І ці струни, які вона не наважувалася взяти, і тоді гість у камуфляжних штанах упустив їх на підлогу…

Кутик пакета зі струнами визирав із кишені Олениної спортивної куртки. Аспірин підійшов навшпиньках, двома пальцями взявся за цей кутик…

Олена розплющила очі. Її рука вже тримала Аспірина за зап’ястя: боляче й чіпко.

— Відпусти, — сказав він різко.

Вона випустила його руку. Накрила долонею струни, глибше заховала в кишеню. Зняла навушники:

— Навіщо ти це робиш?

— Що?

— Навіщо ти поліз?

— Хотів перевірити, чи ти геть вирубалася, чи ще щось сприймаєш. — Аспірин посміхнувся. — Розляглася, як зомбі в нірвані… Може, тобі Катю Лель поставити?

— Не треба мені Катю Лель. — Олена знову насунула на голову навушники. — Будь ласка, не заважай мені.

— Так?!

Аспірин вимкнув музичний центр. Став перед диваном, уперши руки в боки:

— Не заважати, так? Ще чого? Посуд не митий, вдома їсти нічого, хліб запліснявів… Ану біжи в магазин!

Не кажучи ні слова, Олена встала й пішла в передпокій. Аспірин потягнувся слідом:

— Три дні поспіль дупою диван протираєш, юний Моцарт, блін… Сподобалося, так? Зручно в тата на шиї?

— Що купити? — безсторонньо поцікавилася Олена, взуваючи кросівки.

— Ти господиня, тобі видніше! М’ясо якесь має бути в домі, овочі… ось тобі гроші, решту принесеш.

Він замкнув за нею двері й перевів подих. Ось, виходить, як. І так можна. Побачимо…

Він вийшов на кухню й одразу ж побачив Мишка, що розсівся на стільці. Пластмасові очі дивилися поверх Аспіринової голови.

Аспірин вилаявся. Плюшевий ведмідь, як і слід було очікувати, залишився до лайки байдужим. Аспірин простягнув руку, бажаючи взяти іграшку й роздивитися уважніше, але в останній момент засумнівався. Він уже готовий був проявити легкодухість, коли задзвонив телефон і позбавив його вибору.

Телефонував Віскас, і був він у чудовому настрої.

— Кальченко Любов Віталіївна таки мешкає в місті Первомайську, і вона, між іншим, заміжня. Так що твоя крихітка змилася від вітчима, швидше за все, або просто захотіла легких канікул… Моя тобі порада: дай їй грошей, посади на потяг і — вперед.

— А якщо вона не захоче?

— Тобто як не захоче? Ременем по дупі, і не мороч мені більше голови!

Аспірин мляво подякував Віскасу за допомогу. Вітя Сомов радше повірив би в плюшевого ведмедя-вбивцю, ніж у той банальний факт, що Аспірин ніколи не спав у Криму ні з якою Любою… Втім, тепер він і сам не був певен у цьому. Більше десяти років минуло — він тоді був молодий, легкий на підйом, міг змотатися в Крим просто так, на вихідні, жити в наметі, харчуватися рапанами й мідіями, а навколо ходили табунами веселі дівчата з довгими засмаглими ногами…

Аспірин зітхнув, раптом відчувши себе старим. Юність давно минула; тепер його в намет і калачем не заманиш, подавай номер люкс із усіма зручностями. Може, Віскас і має рацію, може, й була Люба… Аспірин колись читав у якомусь журналі, що дітей, які народилися в результаті курортних романів, у лікарнях називають пролісками — вони з’являються на світ ранньою весною.

Цікаво, коли в Олени день народження?

Він поліз у ящик стола і витяг запаяне в ламінат посвідчення. П’ятнадцятого березня. Он воно що.

У квартирі стемніло. Там, надворі, знову йшов заливний дощ. Аспірин сидів на дивані й посміхався: ну його все на фіґ, досить ребусів. Нехай буде Люба. Нехай буде Крим. Нехай у нього буде позашлюбна дочка, добре, переконали. Цей босоногий — її вітчим-албанець. Чому албанець? А фіґ його зна, не наша справа. Диктофон? Зламався або заглючив. Мишко? Аспірин нервово засміявся. Дуже любить мед Мишко, а чому — не зна ніхто… Ні-ні, нехай Віскас має рацію: вона його позашлюбна дочка, у неї в сім’ї проблеми, їй захотілося легких канікул. То що ж, новоявлений татусю? У Мак-Дональдз він її зводив, завтра поведе ще в зоопарк. Якщо зайде мова про аліменти, нічого страшного, він відрахує її матінці — від офіційної зарплати, звісно… Ну, буде надсилати подарунки на свята. Коли-небудь купить путівку в санаторій. Люба заміжня, отже, влаштована.

Усе ще посміхаючись, він знову пішов на кухню: хотілося кави під цигарку. Він потягнувся до чайника — і завмер.

Мишка на стільці не було.

Аспірин нагнувся, сподіваючись — дуже сподіваючись — побачити ведмедика під стільцем на підлозі. Але й там не було нічого, крім хлібних крихт.

Блін, сказав сам собі Аспірин. У квартиру ніхто не заходив. Чи заходив?..

Він швидко пройшовся по кімнатах, заглянув у ванну, в туалет, на балкон. Проклинаючи все на світі, поліз під ліжко, відчинив шафу-купе в передпокої. Ніде не було й сліду чужої присутності, але ведмедя також не було, от у чому заковика, таж Аспірин, сидячи у вітальні, ніяк не міг пропустити повернення Олени…

У якої до того ж немає ключа.

Дощ надворі все лив і лив. У домі стало так темно, що довелося увімкнути світло.

Я ж його бачив, усоте казав собі Аспірин. Я ще хотів його взяти… І тут подзвонив Віскас…

Він обнишпорив кухню, заглядаючи навіть у навісні шафи. Ведмедика не було. У спальні ляснула кватирка — Аспірин підстрибнув.

— Хто тут?

Йому причулися кроки у вітальні. Виявилося, що поривом вітру протягнуло по підлозі поліетиленовий пакет.

Він став навшпиньки й сунув руку по пістолет.

І одразу ж, скрикнувши, відсмикнув її — пальці наткнулися на м’яке, ворсисте. Ведмедик лежав на шафі, плюшевим тільцем перекриваючи доступ до пістолета, — але як, чорт забирай, він міг там опинитися?!

Аспірин заледве опанував себе. Витяг із комори трубу від пилососа, піддів ведмедика і скинув на підлогу. Той упав легко й беззвучно, як і належиться м’якій іграшці. Не зводячи з нього очей, Аспірин пошукав рукою на шафі. Є! Принаймні ствол був на місці. Аспірин на мить побачив себе в дзеркалі — блідий неголений чолов’яга цілиться з «Макарова» у плюшеву іграшку…

Він знову вилаявся. Не випускаючи зброї, пішов на кухню і все-таки зварив собі кави. Закурив. Дим не бажав витягатися в кватирку і сизою хмарою кружляв над столом.

Тільки вернися мені додому, думав Аспірин. Ти мені за все відплатиш. Або ти вгамуєш свого ведмедя, — засмучений Аспірин думав у цей момент про Мишка, як дорослі зазвичай про іграшки не думають, — або забирайтеся обоє… До дідька, до диявола, у Первомайськ…

Дощ послабшав. Олена не поверталася.

Відтоді, як вона пішла, минуло вже хвилин п’ятдесят. Магазин і ринок поруч, черг ніяких немає, давно час їй повернутися.

Перечікує дощ? Тоді все одно час: он по бляшаних дашках уже не так молотить, по калюжах розходяться поодинокі кола, ось-ось вигляне сонце…

Де вона? Що вона собі дозволяє?

За півгодини Аспірин накинув куртку і нервово глянув на ведмедика, який усе ще валявся на підлозі в передпокої. Привиділось: повертається він назад, відчиняє двері своїм ключем, а назустріч йому…

Струсив головою. Захотілося футбольнути ведмедя так, щоб полетів у кімнату, під ліжко. Невже побоїться?!

Аспірин удихнув глибше — і вдарив.

Ведмідь перевернувся в повітрі, влетів у відчинені двері, вдарився об спинку ліжка і так і залишився лежати, уткнувшись мордою в підлогу.


* * *

Консьєрж дядя Вася бачив, як Олена виходила з дому — півтори години тому.

Дощ припинився, але надворі було холодно й вогко. Аспірин поблукав по базару, зайшов у магазин, та Олени, звісно, не знайшов.

А може, вона взяла ці гроші й пішла в кіно? Або в Луна-парк? Або в той же Мак-Дональдз, де їй у четвер так сподобалося?

Ясна річ. Адже Аспірин її скривдив, не дав слухати, уявіть собі, «Лоенґріна». Відібрали в немовляти цукерочку… Тепер вона сердиться на нього і просто швендяє по місту.

Аспірин зазирнув у під’їзд сусідньої дев’ятиповерхівки. Будинок був старий, із недоброю славою, кодовий замок на дверях давно зламався, і полагодити його було нікому. Перехняблені поштові скриньки безсило роззявляли залізні пащеки, навколо валялися барвистою купою рекламні листівки, було темно й смерділо сечею. Аспірина пересмикнуло. Віскас має рацію: район у нас поганий…

Він вийшов, постояв, зітхнув і рушив додому. І, вже минаючи дев’ятиповерхівку, чомусь повернувся і перевірив другий під’їзд.

Олена сиділа навпочіпки, притулившись спиною до стіни, низько опустивши голову.

— Ти чого?!

Вона стрибнула, ніби збираючись повиснути в нього на шиї, але в останню мить посоромилася, відсторонилася, взяла його за руку:

— Вони… все забрали. Ти вибач. Я нічого не встигла купити.

І розревілася.


* * *

Вона зайшла в під’їзд дев’ятиповерхівки, щоб перечекати дощ, і зустріла там трьох пацанів років по чотирнадцять. Пацани спочатку спитали закурити, потім зажадали грошей, а потім, захмелівши від її страху та власної безкарності, взялися обшукувати жертву. Був робочий день, у під’їзді нікого, пенсіонери сиділи по квартирах, налякані дощем. Пацани відібрали всі гроші, потім намацали в кишені куртки струни; тоді Олена ніби отямилась і стала відбиватися не на життя, а на смерть. Поверхом вище відчинилися двері; пацани втекли, на прощання наказавши сидіти і не смикатись, бо буде гірше…

— Із самого початку треба було битися! — Аспірин ходив по кухні, попіл його цигарки падав на підлогу, на стіл, на підвіконня. — Кричати треба було, ці щенята бояться галасу!

— У мене спочатку голос пропав. А потім вони мені рот затиснули. — Олена, здається, тамувала нудоту. — Рукою.

— Побачу — вб’ю, — пообіцяв Аспірин, стискаючи кулаки. — Якщо ти впізнаєш когось із них, якщо тільки побачиш і впізнаєш… одразу мені скажи. Ясно?

Олена кивнула.

Навколішках у неї сидів Мишко. Вона судорожно гладила його по голові, по морді, по пластмасових очах. Аспірин раптом подумав: а що, якби Мишко був там, у під’їзді, з нею?

Уявилися поштові скриньки, заляпані кров’ю аж під стелю. Аспірин замружився і струснув головою:

— Слухай, а я думав, що ти крута. Я думав, ти нічого не боїшся… крім цього свого босого чмура.

— Я боюся, — тихо призналася Олена. — Я боюся з кожним днем усе дужче. Мені… не вірилося, що тут так страшно, як він казав. А він ніколи не бреше.

Аспірин утопив цигарку в недопитій склянці чаю.

— Моя тобі порада: повертайся до себе, поки не пізно. Якщо ти будеш лякатися кожного шмаркача в темному закутку, тобі й справді нічого тут робити. Шмаркача треба бити кулаком у рильце, ногою — по яйцях, і кричати щодуху, і тікати…

Аспірин осікся. Йому раптом подумалося: а якби в нього справді була дочка, чи порадив би він їй те ж саме? Чи ходив би, не відстаючи ні на крок, у школу, зі школи, і трусився б, ні на мить не випускаючи з очей?

І як їм живеться, сучасним батькам?

ВІВТОРОК

— Доброго ранку, мої дорогі! І знову вівторок, нікуди не дінешся, він завжди буває після понеділка і дарує надію на майбутню середу… Але «Лапа-Радіо» з вами! У нас довгі лапи, ми зібрали на одній хвилі найлегшу, найбезтурботнішу, найкомфортнішу музику, а отже, влаштовуйтеся зручніше у ваших офісних стільцях, забудьте про проблеми, розкрийте вуха і слухайте, слухайте, а якщо матимете бажання поспілкуватися, телефонуйте або надсилайте повідомлення, з десятої до пів на одинадцяту у нас в етері програма «Привселюдне зізнання», отож ви можете зізнаватися буквально в усьому: що ви в дитинстві вкрали цукерку, що ви боїтеся мишей… Нарешті, ви можете зізнаватися в коханні своєму благовірному, або неблаговірному, або сусіду, або однокласнику, фізкультурнику, біологічці, кому завгодно, головне — пам’ятайте, що життя прекрасне і всі вас люблять, «Лапа-Радіо» любить вас… Слухайте і набирайте телефонний номер, а раптом вам пощастить!

Аспірин замовк, відкинувся на спинку стільця, витер губи паперовою серветкою. Коли він базікав довго й емоційно, з рота летіла слина, і він нічого не міг із цим удіяти. Почасти через це провалилася його давня спроба вести ранкову програму на музичному телеканалі… Втім, ні, не через це. Просто керівництву не сподобалася його прогресивна манера освіжати бесіду матірним слівцем. Причому керівництво, коли дратувалося, саме вживало таких слівець, яких навіть Аспірин ніколи не чув.

За роки роботи він виробив у мозку декілька звукових доріжок. На одній зараз звучала середньостатистична пісенька, біла замазка, якою замазують вуха і назавжди заліплюють спромогу до сприйняття нестандарту Інша, основна Аспіринова доріжка була залита стерильною тишею, яка буває тільки в звукоізольованому помешканні. Хоча ні, вночі на дачі теж буває. Але Аспірин так давно не прокидався вночі на дачі…

Йому зовсім не хотілося виходити — хотілося сидіти, ні про що не думати, слухати тишу, згадувати сьогоднішній сон, придумувати йому все нові деталі: начебто вони з Оленою сідають у літак, що летить за океан, в Америку або Канаду, і за мить до закриття люків Аспірин раптом вибирається назовні й каже стюардесі, що роздумав летіти.

Навряд чи таке можливо. Виліт затримають, будуть перевіряти багаж, будуть перевіряти самого Аспірина, і ефект раптовості пропаде. Він же неспроможний вибратися з літака, що злітає, через отвір для шасі, як Сталлоне… Чи в тому фільмі був Шварценеґґер?

За скляним віконцем студії режисерка Юля говорила з кимось по телефону. Аспірин трохи вмів читати по губах. Ось і зараз він побачив, як Юля сказала: залишайтеся на лінії. І кивнула Аспірину: є, мовляв, дзвінок…

Можна посадити Олену в поїзд, як радив Віскас. Але ж вона не сяде своєю волею. Гра «дочки-татусі», в яку повірив Вітя Сомов, у яку сам Аспірин ледь не повірив… цю гру Олена показує винятково для сторонніх. З Аспірином вона гранично відверта: прийшла з іншого світу, шукаю брата, доки не знайду, про спокій і не мрій. Крапка.

Можна утекти в Лондон. Це обертається фінансовими втратами і, що найгірше, підривом репутації. Аспірин, звичайно, чудовий, розкручений і успішний, але й не таких улюбленців забували за місяць… І як же пояснити самому собі — хто змусив його зриватися з місця, кидати роботу, змінювати звичний спосіб життя?

— Аспірине, — почувся Юлин голос у динаміку, — ти не спиш? За двадцять секунд включаємося.

— Ага, — сказав він неуважно.

Винаймати квартиру в Лондоні — занадто дорого для нього, принаймні доки не влаштується на роботу. Отже, доведеться якийсь час жити з батьками, які зовсім не бажають пам’ятати, що йому тридцять чотири роки, а не чотирнадцять. Не мати дому, куди можна за найменшого бажання привести бабу, — це, знаєте, принизливо…

— Отже, мої дорогі, тут у нас є дзвіночок… Як вас звуть? Ніна, Ніночка, комсомолка, спортсменка. .. То в чому ж ви хочете зізнатися, Ніно?

Може, все-таки з’їздити в Первомайськ? Відшукати цю жінку, Любу Кальченко, і з’ясувати для себе, було чи не було. І, до речі, дізнатися, хто такий Оленин вітчим. Албанець? Чи гагауз? Чи з якої-не-будь усіма забутої нацменшини, але береже рідну мову й ходить, за традицією, босоніж…

— Так, дуже добре, Любо… Тобто Ніно… Рідне ПТУ, напевно, розчулене вашим зізнанням у любові… До речі, ви ніколи не бували в Первомайську? Ні? Шкода, таке миле місто… Добре, тепер ми слухаємо Шер і розслабляємося, думаючи про гарний…

Дурня йому лізе в голову. Не складаються між собою детальки. І Мишко цей, що знищив, за словами Олени, собаку і покалічив невдатних крадіїв… Трансформер. Ведмедик-ікс. Хрін із ним, з ведмедиком, а от що за пісеньку грала Олена того найпершого дня? Коли розбилася на клавіатурі порцелянова лялька? Коли Аспірин ледь не обніматися до неї поліз…

Розслабляємося і думаємо про хороше.

Звичайно, можна зірватися і їхати в Первомайськ. .. але й козі ясно, що користі з цього не буде. Тут уже не здирництвом пахне і не квартирною аферою. Має рацію Віскас, ой має: зле це. Кепські справи. Схоже на психічну атаку… класичне марення: інопланетяни мене переслідують, ЦРУ мене опромінює опромінювачами, модифікують свідомість, підсаджують у підкірку ірраціональні глюки…

— Аспірине, ти сьогодні якийсь прибацаний, — заклопотано сказав динамік. — Включайся!

Він ковтнув кави, утер губи і поправив навушники:

— …Робочий день набирає обертів, хтось ходить, хтось їздить, хтось просто сидить в офісі й знічев’я пише френдам у «Живі журнали»… Життя біжить своєю чергою, скрізь, навіть у божевільні… Це жарт, якщо хто не збагнув. На «Радіо» півгодини привселюдних зізнань, вірніше, вже залишилося всього вісімнадцять хвилин… і в нас є дзвіночок…


* * *

Він сів у авто і зателефонував Дарці. Минув майже тиждень, як вони бачилися востаннє — і розсталися тоді по-дурному, в коридорі спала на підлозі Олена, Аспірин почувався зле, тріщала голова, здається, вони з Даркою злегка полаялись…

— А, це ти, — сказала Дарка в слухавці, і з її голосу Аспірин збагнув: не вигорить. Сьогодні нічого не буде. Дарка не в гуморі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитав він просто так, за інерцією, наперед знаючи, що почує у відповідь.

— Іду в баню, — зі смішком сказала Дарка. — З дівками. А що?

— Я нудьгую, — сказав Аспірин.

— Не нудьгуй. — Дарка голосно позіхнула. — Знаєш що? Йди ти теж. У баню.

І слухавка забібікала гудками.

Аспірин довго сидів у машині, набундючившись, поклавши лікті на кермо. З Даркою їх пов’язувало майже півроку безхмарних необов’язкових стосунків. Ясно, що рано чи пізно цей романчик себе б вичерпав — «усе коли-небудь закінчується», як справедливо співається в колись популярній пісні. Але щоб отак…

Цій маленькій гидоті, ким би вона не була, знадобилося лише тиждень, аби вщент розбити особисте життя Аспірина. І він сидить тепер як обпльований. Дарка його, бачте, послала… І хто вона така, ця Дарка?!

Насуплений як хмара, Аспірин завів мотор. Він поїхав у ЖЕК — там, у бетонному підвалі, схожому на катівні Лук’янівки, розташувалася дитяча кімната міліції.


* * *

— Це не наша компетенція, — сказала жінка у формі. — Займатися дитиною, що не вчинила правопорушення, ми не маємо права.

— Тобто треба дочекатися, коли недолітка когось заріже? — похмуро запитав Аспірин.

Інспекторка, досі байдужа, тепер глянула на нього вороже:

— Ми робимо, що можемо. Знаєте, скільки у нас бомжат? А у вашому випадку, наскільки я розумію, дівчинку не на вулицю викинули?

— Але ж ви можете принаймні перевірити, чи не в розшуку ця дівчинка? Може, десь батьки сивіють, а вона сіла на потяг — і шасть…

Аспірин говорив і згадував чистенькі шкарпеточки в червону смужку— такими він побачив їх, коли Олена вперше роззувалася в передпокої.

Напрасована нова футболка. І ні копійки грошей. Якщо вона приїхала, то не потягом.

Інспекторка увімкнула допотопний комп’ютер. Аспірин чекав.

— Гримальська Олена Олексіївна не в розшуку, — сказала інспекторка.

— Може, це вигадане ім’я. Може, її звуть інакше. Інспекторка зітхнула. Їй дуже не подобався Аспірин.

— У нас у коридорі на щиті фотографії зниклих, бачили? Шукайте серед них свою. Якщо немає, нічим не можемо допомогти.

—А якщо я напишу заяву, що вона в мене… — Аспірин зам’явся, — ну, що вона… вкрала в мене щось, вона неповнолітній правопорушник. Що тоді?

Очі інспекторки в цей момент нагадали Аспірину очі Мишка — такий же пластмасовий погляд.

ЧЕТВЕР

День був похмурий, і вже о восьмій довелося увімкнути фари.

— З вами «Лапа-Радіо», — воркотала в динаміках Танька Поліщук, із якою Аспірин якось переспав. — Ми з вами, ви з нами, всі ми разом цього літнього вечора, а вечір — найкращий час для відпочинку і мрії, нумо ж разом помріємо про те, що чекає нас в останні літні дні, адже серпень — це вечір літа, а вересень — ранок осені, ранок змінює вечір, і так буде завжди…

Аспірин звернув із шосе на ґрунтову дорогу. Стемніло, він увімкнув дальнє світло. Дорога від дощів розкисла, у вибоїнах стояла вода. Кобура пістолета муляла й дратувала. Ну що вдієш, не ковбой він, туго набитий гаманець чи кредитна картка дають сучасному чоловікові значно більше впевненості, ніж сумнівний ствол під пахвою. На жаль, у справі, яка привела Аспірина увечері в темний ліс, ні гаманець, ні кредитка не могли допомогти.

— Далі треба пішки, — сказав він Олені. — Не проїдемо, загрузнемо. Бачиш, яка дорога?

— Що ж ми, машину покинемо? — запитала Олена здивовано. — І речі?

— Звичайно, ні. — Аспірин імпровізував на ходу. — Нам треба дійти до сторожки. Там знайомий лісник, у нього є трактор. Він трактором підхопить машину й привезе до дач. А ми тим часом уже будемо пити чай і слухати музику…

Про музику він додав для того, щоб Олена скоріше послухалася. Іншій дитині, мабуть, треба було пообіцяти телевізор із каналом «Фокс Кідз».

— Темно, — сказала Олена. — І буде дощ.

— Нічого, йти недовго.

— Я візьму Мишка. Відчини багажник.

— Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне!

Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей.

Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів.

— Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові?

— Не знаю.

— Погано, треба знати…

— Довго ще?

Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно.

— Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся.

Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…»

— От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе…

Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився.

— У мене пістолет. — Він сунув руку за пазуху. — Зараз почався сезон полювання, і якщо з дороги почують постріли, нічого такого не подумають. А я закидаю тебе листям і так залишу. І всім, хто запитає, скажу, що ти поїхала додому, у Первомайськ. Вони повірять.

Олена мовчала. Від її презирливого спокою хто завгодно міг би збожеволіти.

— Тебе ніхто не буде шукати! — вигукнув Аспірин. — Чи будуть? Хто?

Дівчисько дивилося на нього крізь пальці. Він не міг однозначно витлумачити вираз її очей, але точно розумів одне: це не страх. Вона його не боїться. Вона його має за ніщо. Вважає балабоном… боягузом… як вона тоді сказала — «боягуз і зрадник»?!

Він схопив її за комір. Притягнув до себе:

— Ти не з Первомайська. Ну, говори!

— Відпусти мене.

Він затрусив її так, аж куртка затріщала. Слід було в жодному разі не думати про тих хлопців, що знущалися з Олени в під’їзді; навпаки — слід пригадати зараз усе найбридкіше, що було з нею пов’язано. Її погрози… «змушував роздягатися догола»… Підроблена фотографія, що збила Віскаса з пантелику…

— Ти будеш говорити чи ні?!

Мовчання. Якоїсь божевільної миті Аспірин подумав: а якщо й справді лишити її тут, під листям, назавжди?!

— Я тебе змушу говорити, — гарикнув він, підносячи ліхтар перед саме її обличчя. — Хто ти така?

— Я тобі казала.

— Ти брехала!

— Ні.

— Ти брехала! — Він затрусив нею щодуху. — Не прикидайся блаженною — ти прекрасно тямиш! Хто тебе підіслав?

— Ніхто! Ти сам мене привів до себе додому! Сам!

Вона мала рацію. Аспірину хотілося щосили вмазати ліхтарем по цій нахабній пиці.

— І ти мене не захотів віддавати — сам!

Аспірин помилився — вона аж ніяк не була спокійною. Вона теж кричала, їй теж хотілося зараз його вбити.

— Я тебе пожалів, дурепо! — Він припечатав її до стовбура найближчої сосни. — А тепер себе жалію! І хай вона западеться, моя доброта. Що мені, все життя розплачуватися?!

— Відпусти, боляче, дурню!

Лівою рукою він схопив її за тонке горло, правою підніс ближче ліхтар.

— Отже, так, — сказав майже пошепки. — Кажи, як тебе позбутися. Що зробити, щоб ти забралася? Що зробити, щоб ти відчепилася від мене, малявко?

— Ти боягуз і зрадник, — відповіла вона теж пошепки, вже не мружачись від світла, дивлячись йому просто в очі. — Боягуз і зрадник. Ти брешеш, що пожалів мене. І ти ніколи не був добрим. Ти…

Вона замовкла. Аспірин побачив, як розширюються її зіниці. Й за секунду почув тріск гілок, усе ближче і дужче. Земля ритмічно здригалася…

Він відпустив дівчисько й вихопив пістолет. Руки тремтіли; стрибучий ліхтар освітив стовбури обабіч дороги, низько схилені гілки й темну розмиту тінь, що мчала на Аспірина зі швидкістю експреса.

Він закричав і вистрілив. Ще раз. І ще.


* * *

Він розплющив очі, було геть темно.

Здається, в нього не було правого вуха.

Він підняв руку, заледве дотягнувся до голови. Вухо все-таки було, але надто велике і в чомусь густому й липкому.

Пістолет!

Він засмикався, вперся руками в землю, намагаючись піднятися — і сам собі нагадав жука, що перевернувся на спину.

Білий круг осліпив. Аспірин замружився, але круг не пропав, лише зробився темно-червоним, як вистигаюча зірка.

— Вставай, — сказав тонкий тремтливий голос. — Уставай… Ану підводься!

Пістолета не було. Аспірин марно обмацував руками мокру траву.

— Підводься, а то застрелю! Зараз сезон полювання… І ніхто нічого не подумає!

У голосі дівчиська була така ненависть, що Аспірин здригнувся.

Він піднявся рачки. Паморочилася голова, і він усе ще нічого не бачив. Перед очима плили червоні плями. Дівчисько, здається, стояло поруч, світило в очі ліхтарем.

— Ти стріляв у Мишка.

Аспірин, крекчучи, прихилився до соснового стовбура. Вухо горіло, боліло плече. І було неясно, чи зможе він підвестися.

— Вставай!

Він пригадав тінь, що мчить у просвітку між деревами. І збагнув: усе, пропали відмовки. Не задурить собі голову Первомайськом, легкими канікулами, дивними збігами й пристайностями дивовиж, не заллє коньяком тріщину, що розверзлася зараз між Аспірином і всім нормальним світом. Світом, де панує здоровий глузд.

— Уставай, — сказала Олена. — Ходімо до машини.

Він усе-таки випрямився й підвівся, тримаючись за дерево.

— Якщо тільки смикнешся, Мишко тебе вб’є.

Він повернувся й пішов дорогою — слідом за своєю чорною кульгавою тінню. Олена йшла позаду і світила йому в спину. Тінь Аспірина сунула головою вперед, затуляла собою обидві зарослі колії, по боках висвічувалися густо сплетені гілки.

Іноді він повертав голову — йому здавалося, що в нетрях хруснув сучок. Він боявся побачити поруч світло-коричневу тінь. І він не бачив — у лісі було порожньо й тихо, ледь чутно шелестів по листю дрібний дощ. Іноді його краплі спалахували під променем ліхтарика, як метеорити.

Авто стояло там, де його покинули. Аспірин побачив спочатку капот і ліве крило. Бічне скло тріснуло. Аспірин підійшов ближче — і ледь не впав знову.

Багажник був розкритий зсередини, як консервна бляшанка. Стовбурчилися зім’яті, де-не-де надірвані краї.

Аспірин стояв довго, хвилини три, й дивився. Дощ припустив дужче.

— Відпусти мене, — сказав нарешті Аспірин.

— Ти стріляв у Мишка, і я ніколи тобі цього не пробачу.

Він повернув голову й побачив, що плюшевий ведмедик лежить у неї на руках і де-не-де з нього стирчить вата.

— Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково.

— Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.


* * *

О пів на першу ночі вони в’їхали у двір. Аспірин покинув авто під вікнами, чого не дозволяв собі ніколи, нізащо в світі. Утім, машина з розпанаханим багажником уже не була такою цінною.

Консьєржка тьотя Світлана зойкнула і відсахнулася.

— Аварія? Олексію, аварія, так?!

— Так, — сказав Аспірин, прикриваючи долонею лице.

— Занесло і врізалися в стовпа, — ясним голосом повідомила Олена.

У квартирі вона перш за все виклала на кухонний стіл пістолет.

— Заховай, — сказала з бридливістю.

Аспірин замкнувся у ванній. Довго розглядав себе. На лівій щоці кровоточили чотири зарубки-подряпини. Ще одна подряпина на шиї — довга, але неглибока. Вухо роздулося. Круг ока наливався синець. На плечі кровоточило садно. Все це були суцільні дрібниці, якщо пригадати долю невдатних крадіїв…

— Не плач. Я знаю, тобі зле. Але я з тобою. Все буде добре…

Він відчинив двері ванної.

Олена сиділа на кухні, на колінах у неї лежав ведмідь, у руці була голка з ниткою. Олена шила зосереджено, як хірург, ласкаво приказуючи:

— Потерпи. Нічого не буде помітно. Я добре зашию. І сліду не залишиться.

Аспірина пересмикнуло. Він знову замкнувся і сів на край ванної.

Однаково, хто вона така, відьма чи пришелиця з космосу. Однаково, що воно таке — перевертень чи кіборг-трансформер. Аспірину тепер треба тікати, тікати так, щоб аж п’яти блимали, але тільки неясно, чи далеко він зможе втекти…

Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.

— Чого? — запитав Аспірин.

— Мені треба помитися, — сказала Олена. — Пусти мене, будь ласка.

— А якщо не пущу? Він виламає двері?

— Якщо не впустиш, я вмиюся на кухні, — сказала Олена після паузи. — Мені не так багато від тебе треба. Не тремти.

— Я тремчу?!

Він відчинив двері. Олена стояла перед ним — мокра, брудна, жалюгідна, із невблаганним блиском у блакитних очах. Мишко, відпочиваючи в неї на руках, дивився пластмасовими очима.

— Мийся, — сказав Аспірин крізь зуби. — Щоб тебе змило.

Олена не відповіла.

Аспірин знайшов у барі пляшку вірменського коньяку, страшенно дорогого, припасеного на свято. Відкоркував і ковтнув. Видалося мало; він ліг, забруднюючи простирадло кров’ю, яка все ще сочилася. Ковтнув іще.

Подумалося: а може, зжерти пачку снодійного, заковтати коньяком і — буль у ліжечко?

— Щоб тебе змило в каналізацію до чортів собачих, — сказав він, слухаючи шум води у ванній. — Дочекаєшся, що я спалю хату разом із твоїм… Хата застрахована… а він — ні!

Він засміявся, задоволений такою вдалою думкою. Уявив, як обливає дім ізсередини бензином, кидає сірника й іде, замкнувши зовні броньовані двері…

…І як ці двері зносяться з петель — ізсередини. Ні, так не піде, треба одразу— потужним вибухом…

Згадався мертвий собака в підворітті. От саме так — розірвати навпіл…

Він підвівся, поліз у письмовий стіл, знайшов свій закордонний паспорт. Візу треба робити наново.

За великого скупчення людей ця тварюка не зважиться на нього напасти. А якщо зважиться — будуть свідки. Тоді Аспірина не запроторять у божевільню, якщо він розповість усю правду…

Всю правду?

Морщачись, долаючи біль, він сів до столу й увімкнув ноутбук.

П’ЯТНИЦЯ

Він не знав, спала Олена цієї ночі чи ні. О пів на четверту ранку, коли він вирішив випити кави, на кухні не було нікого — і це геть доречно, бо перебувати в одному приміщенні з двома украй неприємними тварюками Аспірин не бажав.

Він наповнив термос і відніс до себе в спальню-кабінет — щоб куштувати без відриву від виробництва. Він наливав у горня кави і розбавляв коньяком, надпивав — і розбавляв знову, надпивав ще — доливав коньяку, і так доти, доки в горняті майже не залишалося кави. Тоді Аспірин доливав із термоса, надпивав і доливав, доки відсотковий уміст коньяку не зменшувався катастрофічно й Аспірину ставало холодно. Він тремтів — від кави, чи від стресу, а може, з натхнення. До шостої години текст був готовий — величезна, майже на авторський аркуш, сповідь такого собі Олексія Г., якого переслідують інфернальна дівчинка та ведмідь-убивця. Доведений до відчаю, він здогадувався, що йому ніхто не повірить, і тому не повідомляв редакції своє справжнє ім’я — боявся, що сусіди дізнаються й назвуть божевільним…

Аспірин перечитав статтю, виправив декілька слів і залишився дуже задоволений собою: професіоналізм, трах-тарарах, не проп’єш. Допив рештки кави з термоса; його нудило. Ліг у ліжко, вкрився з головою і на хвилинку закрив очі. Коли він підвів голову, годинник показував одинадцяту ранку.

На кухні брязкали посудом.

Аспірин пам’ятав усе й ні на мить не покладав надії на «А раптом приснилося?». Вухо боліло навіть дужче, ніж учора. Голова здавалася значно тяжчою від тулуба й переважувала. Аспірин потягнувся за телефоном і подзвонив у редакцію «Забороненої правди».

Авторитет, сякий-такий, у «Доктора Аспірина» був — його одразу з’єднали з шефом.

— Принось, — мовив шеф.

— За годину, — сказав Аспірин. — Раніше не вийде.

Попрощавшись із редактором, він із третьої спроби підвівся. Глянув у дзеркало. Зітхнув.

Їсти не хотілося. Тільки пити. Води, а не кави. І ще хотілося курити, але пачка була порожня, і нудотно смерділа попільниця.

Він послав «листа» на друк і вийшов із кімнати, як космонавт на чужу планету. Олена була на кухні — він чув кроки, тихий шелест газети, брязкіт виделки об тарілку. Клацнувши, вимкнувся електрочайник.

Пахло яєчнею.

Аспірин зирнув у вітальню. На дивані лежав акуратно складений плед, довкола на підлозі стопки дисків — як стовпчики монет на конторці міняйла. Аудіоцентр працював — отже, Олена в навушниках…

Мишка ніде не було. Тягає із собою, зрозумів Аспірин. Тепер вона не буде такою дурепою, не залишить свого охоронця, не випустить із рук.

Ну й нехай.

Він поголився, морщачись від болю. Одягся, сунув у кишеню дискету й у кейс — роздруківку. Звично намацав ключі від авта — і відразу ледве не заплакав уголос, згадавши, на що схожа тепер його «Шкода»…

Цікаво, страховку виплатять? У будь-якого механіка, коли він придивиться, лисина дибки стане: що за дивний характер ушкодження?

— Ти куди? — запитала Олена.

Запитання наздогнало Аспірина, коли він уже переступав поріг.

— На роботу, — повідомив похмуро. — В редакцію. Гадаєш, той хліб, що ти жереш, просто з неба падає?

Вона нічого не сказала, і він зачинив двері.


* * *

— Годиться, — сказав редактор. — Ще й як. Ти фантастичні романи не пробував писати?

— Пробував, — відповів Аспірин. — У дитинстві. Про космонавтів.

— Про космонавтів тепер не проканає, — сказав редактор.

— Залежно яких, — резонно заперечив Аспірин.

— А що це в тебе з пикою? — усміхнувся редактор. — Баби за «Мачо» побили? Аж пазури помітно…

— У стовп врізався, — сказав Аспірин. — Коли учора вночі гриби збирав.

Редактор розреготався.

За п’ятнадцять хвилин Аспірин вийшов на вулицю, приємно обтяжений пачечкою грошей. На носі в нього сиділи темні окуляри, опухле око майже не розплющувалося й вухо боліло, проте Аспірин почувався значно краще. Його історія розійдеться мільйонним накладом. Нехай читають, дивуються або сміються — нехай; наступного разу задумаються, побачивши на вулиці босого чоловіка в камуфляжних штанах і зі шкіряним футляром на шиї. Сучасний світ — божевільний, тут правда видається маренням, марення може виявитися правдою, і всі це — бодай на інтуїтивному рівні — відчувають…

Правда — це те, у що вірять. На цій тезі тримаються стовпи чудових книг, але йому, Аспірину, начхати на високе мистецтво. Він журналіст, а отже, — частина всесвітньої машини, що створює правду з порожнечі.

Біля його машини у дворі стояли хлопчаки.

— Дядьку Олексію, — запитав тринадцятилітній сусід із сьомого поверху, — а чим це ви, га?

— Це я плюшевого ведмедика посадив у багажник, — сказав Аспірин. — А він розлютився й виліз.

Хлопчиська зареготали, переглядаючись.

— Як приємно казати правду, — пробурмотів Аспірин і пройшов повз авто в під’їзд.


* * *

У квартирі не виявилося ні Олени, ні її ведмедя. На дивані валялися навушники й диски. Посуд на кухні був вимитий, стіл витертий до блиску.

Може, вона пішла назавжди, спитав себе Аспірин. І сам собі відповів із гіркою посмішкою: аякже! Спеціальний вираз є для таких випадків: «Агавжеблін»…

Він подумав, що дівчисько занадто самовпевнене. Що зсередини можна засунути засув. Нехай тоді скаржиться консьєржу, нехай піднімає на ноги сусідів — він господар у своєму домі. Має право посилати гостей подалі.

З іншого боку, не сидіти ж вічно під замком? Колись доведеться вийти…

Він не хотів їсти, але спрага мучила ще від ранку. Він випив пляшку мінералки і саме заварював чай, коли відчинилися вхідні двері.

Звідки в неї другий ключ? Зле. Дуже зле…

Олена увійшла. Попри сонячну й майже спекотну погоду, на ній була куртка, застебнута аж під горло, і насунутий на вуха берет.

— Була в музичній школі, — сказала, щойно побачивши Аспірина. — Принесла тобі бланк заяви. Конкурс проходити не треба — у клас скрипки всіх беруть, бо недобір… Це платно. Але недорого. Ти не розоришся.

Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах.

Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході.

— І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш?

— Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба?

— Нічого. Ось, бланк заяви заповни…

Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…»

Його пересмикнуло.

— Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся.

Вона не сперечалася.


* * *

У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми.

— Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна?

Аспірин поправив окуляри:

— Вітю, знаєш…

Віскас чекав.

Аспірин перевів подих:

— Вітю… виклич мені таксі.

Віскас був людиною залізної витримки, тому нічого на це не сказав. За п’ять хвилин Аспірин із полегшенням опустився на шкіряне сидіння, ще за півгодини входив у квартиру— насторожено, як розвідник на чужу територію.

Світло горіло лише в передпокої і в кухні. Аспірин стягнув взуття; у вітальні увімкнулася настільна лампа.

— У тебе немає чогось… щоб збити температуру? — запитала Олена дивним, деренчливим голосом.

— На кухні в аптечці, — озвався він, вішаючи куртку в шафу.

— Я дивилася. Там тільки зеленка й кондоми.

«Ну то візьми собі кондом», — хотів сказати Аспірин, але стримався.

Він зачинив за собою двері спальні й одразу ж, не роздягаючись, повалився на ліжко. Біль і втома повернулися, помножені на звичайну розслабуху після сету. Треба було прийняти душ, треба було переодягтися — але Аспірин лежав і дивився в темну стелю. Найдужче йому хотілося зараз просто зникнути з цього світу. Закрити очі — й адью.

У сусідній кімнаті закашлялася Олена. Аспірин крізь стіни, крізь зачинені двері почув, як усередині в неї щось клекоче, аж ніби рветься. Він підвів голову: може, вона навмисно це робить, щоб привернути увагу?

Кашель. Пауза. Новий напад кашлю. Моторошного, слід визнати, кашлю. Може, в неї туберкульоз?!

Стогнучи від болю, він підвівся. Зазирнув у вітальню. Горіла настільна лампа; Олена напівсиділа на канапі, скорчившись, загорнувшись у тонкий плед, кашляла й трусилася.

— Тільки не бреши, що тяжко занедужала. Ти взагалі не повинна хворіти, гостя з майбутнього, блін.

Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула в його бік. Лице в неї було жовтувато-бліде, із занадто яскравими плямами рум’янцю. Ніс загострився.

А якщо вона помре, подумав Аспірин, що мені робити?

Погляд його впав на Мишка, що сидів поруч, під рукою в Олени. Плюшевий ведмідь здавався геть байдужим.

Аспірин повернувся до себе. Приліг, задивився в стелю. Олена за стінкою кашляла — глухо, в подушку. А може, в Мишка.

Цокав годинник. Надворі загавкав собака, увімкнулася й вимкнулася чиясь сигналізація. Аспірин згадав про своє понівечене авто — сьогодні він відвів його в гараж, але сил на спілкування з механіками вже не було…

Олена кашляла.

Чортихаючись, він підвівся, пройшов на кухню й заглянув до аптечки. Попри купу шкідливих навичок, Аспірин був навдивовижу здоровою людиною — в аптечці, крім згаданих Оленою кондомів, лежала упаковка «Антиполіцая», пачка пластирів і непочата коробочка снодійного.

Снодійне Аспірин про всяк випадок сховав. Сам не знаючи чому Інтуїтивно.

Початок третьої ночі. Аспірин і гадки не мав, де нічна аптека. Згадав: сьогодні чергує консьєржка тьотя Світлана, вона живе в сусідньому під’їзді, у неї, напевно, є ліки.

Будинок спав. Шум ліфта здався дуже голосним, Аспірин навіть здригнувся. А якщо він застрягне зараз — невже так і сидітиме в пастці до ранку?!

Він зійшов східцями.

Тьоті Світлани не виявилося на місці. На зачиненому віконці будки красувалася записочка: «Зараз буду». Аспірин роззирнувся. Гарний заголовок: «Доктор Аспірин у пошуках жарознижувального». Хоча ні, довге слово не вкладається в ритм. Треба б так: «Доктор Аспірин у пошуках проносного»…

Ляснули вхідні двері. Вірніше, ледь стукнули, але в тиші нічного будинку кожен звук здавався подією. Аспірин обернувся; увійшла жінка з парасолем під пахвою, сусідка. Вони віталися вже років зо п’ять, але він не знав її імені й навіть не пам’ятав, із третього вона поверху чи з четвертого.

Побачивши Аспірина, жінка на мить напружилася. Потім заспокоїлася — впізнала.

— Доброго вечора.

— Доброї ночі, — пробурмотів Аспірин і побачив себе її очима: пом’ятий, побитий, не цілком адекватний суб’єкт. — Ви не знаєте, де нічна аптека?

— На розі в метро, — сказала жінка. — Але там сьогодні зачинено… — І після паузи додала: — А що?

— Мені потрібне жарознижувальне. Яке-небудь. Збити температуру.

— Ви хворі?

— Не я.

— «Фервекс» вас влаштує?

— Так. Звісно. Його можна давати дітям?

В жінчиних очах щось змінилося.

— Скільки років?

— Приблизно одинадцять, — сказав Аспірин і відразу пошкодував. — Ну, тобто одинадцять, я мав на увазі.

— Можна, — сказала жінка. — Ви в якій квартирі? Я вам занесу.

— У п’ятдесят четвертій. — Аспірин відчув полегшення.


* * *

Вона подзвонила в двері за п’ять хвилин.

— Вибачте… Аспі… Аспірин?

— Олексій, — сказав він.

— Вибачте. Ось «Фервекс», його треба всипати у склянку з теплою водою, і ще я знайшла в себе «Колдрекс».

У вітальні моторошно закашлялася Олена.

— Нічого собі, — сказала сусідка. — Лікаря викликали?

— Ні, — відповів Аспірин.

Сусідка насупилася. На чолі в неї проступили дві вертикальні зморшки, які не змогло прикрити навіть пишне волосся.

— Відхаркувальне даєте?

— Що?

Сусідка зазирнула в кімнату. Олена ніяк не відреагувала — вона й далі сиділа, скорчившись, заплющивши очі.

— Як можна було довести дитину до такого стану! — різко сказала сусідка. — Яка в неї температура?

Аспірин не відповів. Сусідка зміряла його обуреним поглядом і без запрошення пройшла в кімнату. На ногах у неї були домашні капці.

— Привіт. — Вона сіла на диван поруч з Оленою. Та нарешті повернула голову. — Як ти почуваєшся?

— Зле, — сказала Олена, і голос у неї звучав відповідно. — Це минеться. Це застуда. Дрібниці.

— Звісно, минеться, — запевнила сусідка. — Але треба збити температуру… І я зараз принесу відхаркувальне. У мене є «Доктор Мом», він ще й смачний… А це твій ведмедик, так?

Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки.

— Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть?

— Мишко.

— Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. ..

І сусідка обернулася до Аспірина:

— Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти…

Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди.

— І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти?

Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі:

— Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине?

— Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш?

Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина.

— Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка.— Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи…

Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову.

Легенько постукали в незамкнені двері.

— Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається!

Двері скрипнули, відчиняючись.

— Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»?

— Ви лікар? — запитав її Аспірин.

— Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо…

— Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз.

— Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки.

Аспірин зітхнув:

— Чесно кажучи… вона приїхала зненацька. З Первомайська. Від матері. Каже, що дочка. А я її ніколи раніше не бачив, навіть не думав…

— Мелодрама, — сказала сусідка. — Таке буває?

— Не знаю, — признався Аспірин. — Зі мною — певно, буває… Ви бачили, що сталося з моєю машиною?

— Так. — Сусідка помовчала. — Дуже дивно. Ніби у вас у багажнику граната вибухнула.

— Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження.

— Так що ж із нею трапилося? З машиною?

Тепер помовчав Аспірин.

— Аварія,— сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному…

— Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку.

Але вона прибрала.

— А що трапилося з вами?

Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці:

— Що… серйозні неприємності?

— Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин.

І додав, подумавши: — Але рідко.

— Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка.

— Звісно.

— У вас немає контакту з дівчинкою?

— А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син?

— Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є…

Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку:

— На.

Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись.

— Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин.

— їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря.

За нею зачинилися двері.

— Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня.

— На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку.

— Дякую.

— Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

— Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє.

— То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті!

— Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили.

— Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так?

Олена знову закашлялася.

— Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. — І сода.

— Принеси, — попросила Олена. — І дай ковдру. А то мені зимно.


* * *

За півгодини подіяли ліки. На блідому Олениному чолі виступив піт. Вона розслабилася, лягла рівно, підмостивши Мишка під бік.

— Коли я тебе побачила вперше, — вона заплющила очі, судорожно потягнулася, ніби в неї ломило суглоби, — то була абсолютно певна, що ти мертвий. Такий же, як усі тут. Страшний. Пішов собі далі, й добре… Але ти повернувся. І виявилося, що ти живий… Здалося.

— Ти мариш, — байдуже сказав Аспірин.

— Так. — Олена слабко посміхнулася. — Ти граєш на піаніно?

— Давно. У дитинстві.

— А чий інструмент?

— Батьків… Ну і я на ньому вчився. «Ой у лузі калина…»

Вона відкинула ковдру. Цівки поту блищали на її скронях, на чолі, на шиї, і злощасна футболка, в якій вона ходила записуватися в музичну школу, була геть мокра.

— Тобі треба перевдягтися, — сказав Аспірин.

— Нема в що. — Вона не розплющувала очей. — Дай мені поспати…

У стопці свіжої, з пральні, білизни в шафі він відшукав свою стару білу футболку.

— Перевдягнися.

Вона заледве розліпила очі.

— Дякую… Відвернися.


* * *

Олена заснула, обіймаючи свого ведмедя. Аспірин пішов на кухню й заварив чаю. Другий тиждень він жив у звихнутому світі — і нічого: ходив, розмовляв, навіть грошей устиг заробити…

Він утомився. І тому зараз думав, дивлячись у горня: а може, так і слід. Може, їй справді небагато треба, поживе… добре, куплю їй скрипку… нехай ходить у свою музичну школу. І якось зникне так само раптово, як і з’явилася. Прийде босоногий у камуфляжних штанах, зіграє пісню… до речі, на чому зіграє? І Олена піде, звідки прийшла. Де немає смерті і взагалі всі задоволені.

Людина пристосовується, інакше б не вижила. Подряпини затягнуться, крадії закосять від статті й загримлять на який час у дурку. Аспірин переживе: головне, не чіпати цю маленьку гидоту, ніяк не погрожувати їй і не торкатися ведмедя руками. А потім він що-небудь придумає. Зрештою, начхає на все і змотається в Лондон. А дівчинці з ведмедиком не дадуть візи, ой, не дадуть…

У вікні стояла ніч, найчорніша, найглухіша, вже осіння. Стрілка повзла до пів на четверту. Аспірин сидів на кухні сам, і йому хотілося вити — від ниючого болю в надірваному вусі, від безвиході, від страху: а раптом він збожеволів? Раптом він уже збожеволів?!

Телефонна слухавка — мертвий чорний тюлень на білому столі — раптом вибухнула дзвінком. Аспірин підстрибнув на табуретці.

— Вибачте, — сказав жіночий голос. — Ви ще не спите?

— Ні, — мовив Аспірин, отетеріло блимаючи очима.

— їй краще?

— Так… вона заснула.

— Дуже добре… Я забула вам сказати про оцтові обтирання. Якщо температура довго не падає, розбавляйте оцет водою…

— Так, я знаю, — сказав Аспірин. У його пам’яті на секунду проявилися бляклі картинки дитинства — запах оцту й гидотної ганчірки на чолі.

— Дуже добре, — повторила сусідка й замовкла. Ніби чекала від нього якихось слів. Ніби немає нічого природнішого, ніж телефонувати напівзнайомій людині о пів на четверту ночі. Аспірин мовчав теж.

— То занести вам оцет? — запитала сусідка.

Він налив їй вірменського коньяку. Вона не відмовлялася, але й пила мало — більше гріла келих у долонях, вивчала коньячні ніжки на склі.

— У вас є діти? — запитав Аспірин.

Вона заперечливо похитала головою:

— Лише племінники.

— Ви, мабуть, дуже добра людина?

— Чому ви так вирішили?

— Ну, — Аспірин посміхнувся, — прийшли мені на допомогу… з оцтом. ..із цим, як його… вночі… Хоча й не мусили.

— Нічого страшного. — Вона посміхнулася. — Я все одно не сплю після чергування.

— Я теж не сплю. — Він хлюпнув їй ще коньяку, хоча келих був майже повний. — Другу ніч уже. А завтра в мене ще ранковий етер. Із дев’ятої ранку.

— Я десь читала, — жінка торкнулася губами бурштинової коньячної поверхні, — що іноді… у деяких випадках… дефіцит сну і напружена робота мають терапевтичний ефект. За душевних травм, я маю на увазі.

— Ви психолог?

— Ні, я інженер. Технар. Працюю на ТЕЦ. Сьогодні було чергування.

— Вам, певно, не подобається «Лапа-Радіо», — припустив Аспірин.

— Чому?

— Мені так здається.

— Я людина широких поглядів. — Вона говорила так само спокійно, але в очах тепер ясно читався сарказм. — Якщо таке хтось слухає — отже, це комусь потрібно…

— Потрібно, — сказав Аспірин. — І петеушникам, і водіям, і офісним пацюкам. І ви дарма ними нехтуєте.

Вона ледь похитала головою:

— Олексію… я ж не запитую, в чому ваша біда. Але, може, вам варто поспати хоча б кілька годин, і тоді ви зможете вирішити…

— Неможливо вирішити, — швидко сказав Аспірин. — Або вирішиться саме, або… не вирішиться. Усе, що я роблю… виходить тільки гірше.

Вона розглядала його обличчя; вона тактовно не запитувала, чим треба вдарити людину, щоб утворився такий от відбиток чотирьох пазурів.

— Ви не пробували звертатися в міліцію?

Аспірин застогнав.

— Тоді візьміть тайм-аут, — сказала жінка, знову торкаючись губами коньяку. — Просто лягайте спати.

Уже проводжаючи її, він раптом спохватився:

— Вибачте… а як вас звуть?

СУБОТА

— Дорогі мої, сьогодні свято для всього людства, яке вміє твердо мислити. Закінчилась робота, і знов прийшла субота, і нам тепер охота, усім охота, всім хочеться, але не всі мають змогу… Суботній ранок на «Лапа-Радіо», останній вікенд літа, що минає, за віконцем сонечко, таке прикольне світило, воно зранку встає, а увечері сідає, і так завжди, от якби було навпаки! Ну що ж, ми даремно розмріялися, режисер дає мені знати, що в нас є дзвінок… Є дзвіночок… Алло, ми вас слухаємо! Говоріть, хто ви і чого бажаєте в цьому житті! Ой, здається, дівчина злякалась і повісила слухавку. Ну нічого: зате ми тепер можемо спокійно послухати Ладу Денс, і вона нам заспіває…

Аспірин говорив, не розплющуючи очей.

Хвилина, ще хвилина. Реклама. Прогноз погоди. Хвилина, ще хвилина, і так хвилина за хвилиною. Рівне, бадьоре, часом навіть стильне бурмотіння Аспірина заповнювало салони авт і квартири, шаруділо в навушниках і виривалося з динаміків; якщо я божевільний, думав Аспірин, на секунду розплющуючи очі, то й ви — ненормальні. Задурюю вам голови, забалакую, заколисую, верзу нісенітниці, можу зараз, не змінюючи інтонації, розповісти всю свою історію, і нічого не зміниться. Зателефонує якийсь дурень і попросить Смердючку…

Уранці лікарка з поліклініки послухала Олену і виявила в неї бронхіт. Довго писала рецепти, нудно пояснювала Аспірину, як правильно ставити гірчичники і чому банки — це варварство і кам’яний вік. Пригрозила пневмонією, в яку неодмінно все це переросте, якщо негайно не вжити рішучих заходів, і розповіла кілька випадків із практики, коли дітей довелося госпіталізувати, хоча починалося із застуди…

Аспірин викликав лікарку на кухню.

— Може, госпіталізувати дівчинку вже зараз? — запитав довірчо. — Бо я, знаєте, дуже зайнята людина, і, може, їй було б краще…

Лікарка глянула на нього, як на людожера:

— Знаєте, вперше у моїй практиці така пропозиція, зазвичай батьки, навпаки, заперечують… до кумедного доходить!

Аспірин відчув полегшення, коли за лікаркою зачинилися двері.

Олена так само кашляла й так само горіла, але вже вступив у бій антибіотик, і, за прогнозом лікарки, завтра слід чекати покращення — зранку або принаймні до вечора. Йдучи, Аспірин залишив поруч із диваном термос гарячого чаю. На ведмедя, що лежав біля Олени на подушці, намагався не дивитися.

Таксі застрягло в пробці; Аспірин опинився на робочому місці в останню секунду. Вдягнув навушники — косо, щоб не торкалися пораненого вуха (усі, хто був у студії, з цікавістю втупилися на нього крізь скляне віконце). Заплющив очі, щоб не бачити їх, не бачити нічого. Забурмотів, як шаман молитву:

— Ще недавно всі ми дружно співали про те, що літо надворі, всі турботи будуть у вересні. І ось приходить вересень, він уже майже прийшов, але нам нема до цього діла — наші турботи будуть в іншому вересні, наступного року, а може, вони були того вересня, і тепер про них можна надійно забути. .. Дітям незабаром у школу, але не переймайтеся — все минає, і шкільні роки чудові ви незабаром будете згадувати, як страшний сон… Починається нова година, і з нею починається наша улюблена гра — кінчаємо з «Лапа-Радіо»! Зрозуміло, кінчаємо фразу, тобто, даруйте за це слово, закінчуємо…

Дарма він уночі розкиснув. Дарма напував сусідку коньяком. Тепер вона, чого доброго, захоче продовжувати знайомство. З іншого боку, вона справді допомогла. І з ліками для Олени. І з цими нічними розмовами, хай їм грець. Він ледь не розколовся, ледь не виповів усю історію: цікаво, що б вона зробила? Не швидку ж викликати в таких випадках… «Мій сусіда став жертвою психозу… Або жертвою гіпнозу, що не набагато краще…»

А чудовий заголовок: «Ді-джей Аспірин у лапах банди гіпнотизерів». Можна було б підсунути — у рамках скромного особистого піару…

— Алла? Доброго дня, Аллочко, ось вам завдання… Ви слухаєте уважно? Отже, вам треба закінчити фразу, тільки дуже швидко, не роздумуючи: «У лісі якось бачить довелось, як гриз кору могутній…» Ну? Алло, швидко! «Могутній…»

— Кріт, — припустили навушники.

Аспірин розплющив очі. Кліпнув.

— Оцінив. Так, Аллочко, я оцінив ваш гумор… І що ж: п’ятивідсоткова знижка на товари фірми «Кракс» у магазині «Техностанція»— ваша… Залишайтеся на лінії, не вішайте слухавку…

Десь там, у неприбраній вітальні, лежала на дивані Олена, сьорбала чай із термоса.

Усе минає, сказав собі Аспірин.

Отже, і це мине.

Загрузка...