Олень на тому березі

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

Мурахи поволі тягнули великий шмат кори, щоб утеплити на зиму свою хатину.

— Ой, ой!.. — почулося звідкілясь.

Мурахи зупинилися: хто це такий з'явився на їхній стежині?

— Ой, ой!.. — пролунало знову і змовкло.

Старий Мурах-ватажок поправив окуляри і кивнув Муравчикам:

— Ану пошукаймо!

Муравчики хутко метнулися увсебіч.

— Ось він! Ось він! — загукав небавом найменший Муравчик. — Я знайшов його!

З-під дубового листочка виглядав голомозий Жолудь.

— Ти чого галасуєш? — суворо запитав його старий Мурах.

— Я… я брилика загубив.

— Ну, це ще не біда. Де ти його загубив?

— Та десь отут. Шукав, шукав — нема… — ледь не плакав Жолудь.

— Знайдемо твого брилика! — заспокійливо буркнув старий Мурах, хоча й не хотілося втрачати часу, відриватися од свого діла.

— Аякже! Знайдемо! — і Муравчики вже шелестіли листям.

— Ось він! Ось він! — почувся веселий голосок найменшого Муравчика.

І всі побачили брилика.

Побачити — одне, а спробуй дістати його! Брилик плавав посеред озеречка, що хлюпотіло в кізоччиному сліду-копитці.

Та хіба були в лісі такі справи, яких не могли б рішити гуртом мудрі й заповзяті Мурахи! Тож і тепер старий ватажок подумав хвилинку, примруживши очі під окулярами, і наказав кидати у воду галузки. Невдовзі плавучий міст простягнувся аж до брилика.

Охочих іти за бриликом було багато. Але старий Мурах розсудив так:

— Брилика хто знайшов? Найменший Муравчик. До того ж він серед нас найлегший. Кому ж і йти, як не йому.

Думаєте, не боязко було Муравчику? Еге! Навіть коліна в нього затремтіли. Та цього ніхто не помітив, бо він умить переборов страх і ступив на міст.

Настил прогинався, подекуди вода сягала вище колін, однак Муравчик уперто пробивався до мети.

Нарешті він торкнувся брилика… і зрозумів, що витягти його одному не під силу. І на березі, мабуть, збагнули це, бо звідти долинуло:

— Йдемо на підмогу!

Вони ж не знали, що пробиратися мостом так небезпечно. Муравчик закричав:

— Зачекайте! Міст не витримає! Я що-небудь придумаю!

І таки придумав! Стрибнув у брилика й погрібся до берега гіллячкою, ніби весельцем.

Так, у брилику, й винесли на берег Муравчика його друзі.

— Ось твій брилик, візьми! — сказали вони Жолудю.

— Спасибі! — прошепотів Жолудь, — Коли я стану Дубом, приходьте відпочивати до мене в затінок.

— А ти сьогодні в нас молодець! — поплескав по плечу найменшого Муравчика ватажок.

Мурахи взялися за свою нелегку ношу й потягнули її далі. Жолудь вибрався на пеньок і махав їм услід бриликом.

На лісовому Синь-озері жила качка Чомга. Озеро було затишне й мальовниче. З усіх боків його обступали віковічні сосни та ялини, прибережжя густо заросло очеретом та рогозом, на срібноводді плавали табуни різної риби. Хіба є де краще місце від Синь-озера? Та восени качки — крякви, чирки, норці, що мешкали тут, — подалися на південь, у теплі краї. А Чомга лишилася, вона не могла розстатися з рідним Синь-озером. І ледве вижила.

Зима випала з тріскучими морозами та завірюхами, все озеро скувало кригою, лише невеличка ополонка диміла парою на глибокій воді. Чомга день і ніч снувала по ній туди-сюди, щоб зігрітися, час від часу пірнала, аби вловити якусь поживу. Та це вдавалося нечасто — на зиму риба залягла на глибині.

Іноді на сірому небозводі з'являлося сонце, тоді Чомга виходила на берег і вмощувалася на великому камені Валуні. Камінь лежав тут, либонь, віками, був старий-престарий, вгруз у землю, обріс мохом. Здавалося, що нікому він не потрібен, — такий сумовитий і холодний. Та коли світило сонце, камінь теплішав, і Чомга хоч трохи зігрівалася біля нього.

— Чи коли скінчаться ці холоди? Бач, інші качки розумніші, полетіли кудись, а ти тут замерзнеш, — чи це причулося Чомзі, а чи й справді шепотів камінь. — Хай мені вже доля така, отуто лежати, а в тебе ж — крила є.

— Уже скоро прилине весна, — бадьорилася Чомга. — І тоді я літатиму над Синь-озером.

А сонце ховалося за хмари, і Валун ще більше хмурнів, а з озера віяло холоднечею…

Вона почула весну найперша. Іще сосни і ялини не прокинулися від зимової сплячки, очерет і рогіз ще не думали зеленіти, і риба ще не піднімалася із озерної глибини, а Чомга раптом збадьорилася, почала чистити пір'я, прихорошувати темно-синю шапочку на голові. Все вище піднімалося сонце, крига відступала й відступала від ополонки. І Чомзі вже було де розгулятися. Вона то лопотіла по воді крилами, здіймаючи сріблясті хмарки бризок, то пірнала й несподівано з'являлася на поверхні, та враз завмирала на дзеркальному плесі.

Знеможена, припливала Чомга до Валуна.

— Чом це ти так радієш? — дивувався Валун.

— Бо ж весна прийшла! — сяяла своїми сніжно-білими грудьми Чомга.

— А яка різниця — зима, весна чи літо? — байдуже гудів Валун. — Тільки й того, що тоді — холодно, а тоді — жарко.

А Чомга знову кидалася на чистоводдя, й сонячні водограї здіймалися над нею.

Отак купалася, хлюпотіла вона одного ясного дня, коли неподалік, під очеретами, випірнула інша Чомга. То був качур. Він кружеляв і кружеляв довкола Чомги, а потім, звівшись над водою на повен зріст, почав танцювати. Пірнав і знову виписував веселі кола, а тоді стрімко поплив їй назустріч, тримаючи в дзьобі жмутик водоростей, немов перший весняний букет.

А невдовзі Чомга почала мостити на воді невеличкий плотик із сухого очерету та рогозу. На ньому забіліло четверо продовгуватих яєчок. Одного ранку виглянуло з-за сосон щойно умите сонце й освітило на плотику Чомгу і четверо каченят.

Тепер цілий табунець хлюпався в озері, каченята доганяли матір і всідалися їй на спину, а то забиралися їй під крила, і вона пірнала разом з ними. Сосни і ялини були в захваті, як із води раптом випорскувала білошия Чомга і чотири жовті кульки — каченята.

А сивий Валун сумовито лежав на березі, спостерігав за усім тим і з жалем думав, що, мабуть, вже забулася про нього Чомга, навіщо їй тепер старий камінь.

Та якось уранці Чомга припливла до Валуна зі своїм грайливим табунцем. Качка й каченята вибралися на камінь і гріли його своїм теплом.

— Ну, тепер ти побачив, що прийшла весна? — запитала Чомга.

— Весна-красна, а за нею — літо золоте! — закахкали каченята.

І чи здалося Чомзі, чи насправді — сивий Валун молодо усміхнувся в свою зелену мохову бороду.

Ох і неслухнянець же він! Вранці умиватися ніяк не хоче, і тоді тато притримує впертюха шорсткими ручиськами, а мама кропить синочка росяницею з голубої лієчки. Ополудні, коли вся родина дрімає, прикрившись од спекоти зеленими парасольками, він починає качатися з боку на бік, шарудіти. Врешті висовується з-під захистку і незмигливо дивиться в небо.

— І що ти там побачив? Та сонце ж голівку тобі напече, — бубонить мама.

— І не напече, — відказує малюк. — А подивіться-но, яке воно красиве, Сонце! Немов величезний золотий Гарбуз!

— Отаке придумав! На ось хоч капелюшок надінь, — лагіднішає мама Гарбузиха.

А то пов'юнкує непосидючий Гарбузик у мандри по городу — поміж картоплею, буряками, кукурудзою. Спробуй його знайти.

Ось і знову: прокинулись Гарбузи, а від Гарбузика тільки і місце тепленьке.

— Де це наш неслухнянець? Чи не викинув знову якого коника? — стурбувався тато Гарбуз.

— Може, він з Огірочком грається… — мовила Гарбузиха. Але ні Огірочок, ні Динька дружка свого не бачили. Гарбузиха пошелестіла городом, аж тут Огірочок услід:

— А он він! Ондечки! Угору подивіться!

Глянули — і за свої гарбузячі голови вхопилися. Гарбузик виліз аж на повітку. Ще й гойдається…

— Ой, упаде, ой, лишенько! — сплеснула долоньками Гарбузиха.

— Ось я йому!.. Нехай тільки додому прийде! — насурмонився Гарбуз.

— І чого ви бідкаєтесь? Погойдається та й на землю спуститься. А що ж йому — під вашими боками цілі дні вилежуватись? — заспокоював їх сусід, високий чубатий Соняшник.

Але ж Гарбузика треба було рятувати. А як? Може б, оця клопітлива Бджола запомогла? Вона колись медвянистий пилок з гарбузових квітів брала.

— Хоч Гарбузик і малий, але сама я не порятую його, — продзижчала Бджола. І майнула до пасіки.

За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.

Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:

— А якби впав?

Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами. «Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, — думав він. — Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»

А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик — неслухняний. А може, він просто допитливий?

Колись, давно-давно, величезні ліси заячого холодку росли. І селилися в них зайці гамірливими селами й селищами. Тепер же заячий холодок лиш подекуди в лісі, під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.

Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!

— Це мій холодок! — заявив, влігшися під одним деревцем.

— І це мій! — вигріб собі ложе під іншим.

— І це мій! — побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.

— Хіба так можна?! — прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Дід. — Побачимо, що з того далі буде.

Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Це наша капуста. Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить, насурмонившись, лапу на лапу закинув. Аж чує, зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Хіба це твоя морква! Це наша!

Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.

А зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.

Капловухому мулько стало лежати і їсти хочеться.

— Ідіть уже в холодок! — гукає до зайців.

— А хіба то наш холодок? То ж твій, — відказують йому зайці.

Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:

— Це наш холодок! Наш!

А зайці як засміються! Отож-то.

Золотаве Сонечко жило у Калиновій світлиці над Синь-озером. А літало воно всюди, куди тільки могло долетіти. І хто його стрічав — у полі, у лісі чи в лузі, — на хвильку зупинявся і казав захоплено:

— Дивіться, он Сонечко летить! Яке гарне!

Одного разу Сонечко майнуло — неблизький світ — аж у Стару діброву. І так наліталося, що не сіло, а прямо впало на широчезний дубовий пень, аби перепочити.

— Ой! — почувся тихий голос. — Ви на мене наступили.

Сонечко розгледілося і насилу побачило, що поруч з ним вовтузиться щось сіре й невиразне.

— Ти хто? — запитало Сонечко.

— Я — Світлячок. А ви?

— А я — Сонечко.

— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?

— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А я на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке ж кругле! А ти на кого схожий?

— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…

— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..

І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.

По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, на якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв'ям звуків — Коники давали вечірній концерт.

І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.

А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява…

Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не було. Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.

«Пу-гу! Пу-гу!» — раптом розітнуло тишу.

У Сонечка й крильцята обмерли.

Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.

І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.

— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!

Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м'яким сяйвом.

— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…

— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу.

Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!

— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.

— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.

З темряви ще довго зблискувала голуба цяточка від Світлячкового ліхтарика…

Був літній сонячний день. Звідусіль — із вулиці, від річки, з левади — долинали веселі дитячі голоси.

А на ґанку, похнюпившись, сидів хлопчик Андрійко. Хтозна, скільки б він так сидів, обхопивши коліна руками й похиливши голову, але тут почулося:

— Ти чому такий невеселий? Чому сам сидиш?

Андрійко підвів голову, роззирнувся довкола: на подвір'ї нікого не було. Це, мабуть, йому причулося.

Андрійко прихилився до стіни й заплющив очі. Та знов почув дзвінкий голосок:

— Ну, чого мовчиш?

І тепер Андрійко побачив: на моріжку перед ним вистрибує новенький блискучий обруч. Обруча цього учора ввечері приніс йому з кузні тато, ще й дротика-трималочку.

— Ось, — сказав тато, — буде тобі забава.

— Так, це я тебе запитую, — промовляв обруч. — Чого засумував?

— Бо хлопці не приймають мене до свого гурту. Кажуть, що я несміливий і нерішучий. Що їм таких не треба, — зізнався Андрійко.

— Так-так, — хилитався обруч. — Є чого журитися. Але біді твоїй можна запомогти. Тож гайда за мною!

І обруч покотився через подвір'я у відчинену хвіртку.

А далі він котився по рівненькій стежині, по споришу, вибирався на пагорбки, перестрибував долинки. Котився і видзеленькував:

Андрійко ледь устигав за обручем. Куди ж він його веде?

А обруч уже котився з крутого пагорба і — з розгону шубовснув у калюжу. Та це не калюжа, а ціле озеро!

На зеленій воді розходилися хвильки від обруча. Андрійко тупцявся на березі, ступав у воду, та враз вискакував. Мабуть калюжа глибока. Може, й вище пояса буде. А он щось булькнуло й попливло, розганяючи ряску. Наче жаба. А якщо крокодили тут водяться? Отакі алігатори, як він по телевізору бачив…

Андрійко пошпортався дротиком у калюжі й опустив руки, не знав, що далі йому робити.

— почулося тихе.

І Андрійко враз про всі страхи забув, побрів через калюжу.

Зелені жаби, мабуть, від переляку стрибали увсебіч, скрекотіли незадоволено.

Андрійко намацав ногою обруч аж на глибокому й побрьохався до берега.

— Ох, — зітхнув обруч. — А я думав, що залишуся іржавіти у баговинні. Ну, на сьогодні досить, мені треба обсохнути.

Наступного дня знову котився, видзеленькував обруч. Котився попід парканами, попід кущами бузку й калини, по стежині через буйні городи, через квітучу леваду. Андрійко біг за ним, і було йому легко і радісно.

І раптом за обручем тільки зашурхотіло. Добре, що Андрійко встиг зупинитися. Перед ним шелестіли жалючим листям непролазні джунглі кропиви.

— Це тобі не якась там калюжа! — розгубився Андрійко. — Кропива зла, сердита. Її усі бояться, навіть доторкнутись не наважуються.

Він присів на вербовому пеньку і засумував.

— почулося із кропиви.

Андрійко підхопився і, сам себе не пам'ятаючи, шугнув у кропиву… Удома він заліз у діжку з дощовою водою, що стояла під ринвою, і довго сидів там, щоб не так щеміли пожалені кропивою литки.

І був ще один літній сонячний день. Андрійко біг і біг за обручем, а він поминув хати і леваду, викотився до річки, пострибав через широку долину. Обруч котився, вистрибував, і гуси, які паслися тут, витягували до нього шиї, не розуміли, що то котиться. Кахкали качки, над обручем вилися бабки, а одна сіла на нього, мабуть, хотіла прокататися.

Андрійко задивився на мальовничу долину і… втратив обруча з поля зору. Де ж він? Мабуть, у густій траві сховався.

Андрійко почав шукати обруча, як почулося грізне:

— Ме-е!

Ой леле! Де б, ви думаєте, був обруч! Він хилитався на гострих, войовниче наставлених рогах цапа Бороданя…

Цап Бородань був грозою усіх дітлахів, до нього ніхто не міг підступитися, окрім господарки, баби Панасії.

Та зараз баби тут не було, а цап пасся, припнутий мотузкой до прикорня. Ба, він уже не пасся, а, мотаючи головою, простував до Андрійка.

Андрійко обмер. Що ж йому діяти? Тільки втікати. І тут на рогах у цапа задзеленчав обруч.

І Андрійко, розпрямивши груди, загукав на всю долину:

І кинувся вперед, на цапа.

Коли отямився, то побачив, що сидить на пагорбку, а біля нього лежить обруч, а цап Бородань мирно пасеться в долині й на розі у нього сидить голуба бабка.

А ще Андрійко побачив хлопців, які стояли на березі річки й, мабуть, уже давно спостерігали за ним.

— Андрійку, іди з нами гратися! — покликали. І він побіг до них, а хлопці дивувалися:

— Чому це ти такий сміливий раптом став?

— Ні, не раптом, — відповідав Андрійко. — Це мене обруч навчив.

— Який обруч? — не розуміли хлопці.

— А ось цей, мені його татко з кузні приніс.

— Казки розказуєш! — хлопці розглядали обруч і сміялися.

«Ну що ж, казки — то й казки», — подумав Андрійко. А прийшовши додому, він повісив обруч на найвиднішому місці — вгорі біля сінешніх дверей.

Старий Ведмідь корчував пні під нове поле, щоб посадити тут солодке коріння. Стомився, присів на пеньку перепочити. Прилетіла зозуля Зизка, примостилась на дубі.

— Ку-ку! Ку-ку!

Ведмідь задрімав і якийсь час не звертав уваги на зозулю.

— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! — не вгавала Зизка.

— Ну й розкукалась! — не витерпів Ведмідь. — І що толку з твого кукання? Соловей уже як співає, то не просто так. Він солов'їху своїм співом розважає, яка пташенят висиджує. І разом з тим оберігає гніздо, попереджує інших птахів — це моя, мовляв, територія.

— А я літаю по всьому лісу і розказую, який вік кожному випаде — ображено сказала зозуля.

— Вигадки це все! — засміявся Ведмідь. — Хоч одному вгадала? Ну от, мовчиш. Краще б зайнялася якимось корисним ділом. А то літаєш та лише кукаєш. А бобри тим часом греблю будують, дятел у кузні кує, зайці капусту та моркву вирощують, а сорока Чара — та лісову пошту носить. Мурахи он які маленькі, а все щось майструють.

— Чим же мені зайнятися? — запитала Зизка.

— А це вже ти сама подумай.

І Ведмідь знову взявся за роботу.

Думала зозуля, думала, а тоді прилетіла до Ведмедя.

— Вирішила я, дядьку Ведмедю, льон посіяти. Тільки ось як мені поле виорати?

— Так і бути, я тобі допоможу.

Виорав Ведмідь поле, а зозуля посіяла льон.

Виріс льон високий та тонкий. Вибрала його Зизка, пов'язала у снопики. Потім вона замочила льон у лісовому озері. Повитягувала снопики на берег, просушувала. Далі треба було льон терти.

Прилетіла зозуля до Ведмедя.

— Треба мені льон терти, та немає терниці.

— Ну ідо ж, зроблю я тобі терницю.

І таку гарну терницю змайстрував, що тільки льон підкладай, сама тертиме.

Цілими днями не змовкала терниця під крислатою сосною в Золотому бору. Звірі та птахи дивувалися:

— Хто це там витатахкує на терниці?

— Скажу, так не повірите. Зозуля Зизка.

— Та невже? І що це з нею сталося?

А Зизка тим часом тіпала льон, вичісувала. М'якенький льон вийшов, гладенький та блискучий, наче шовк. Напряла зозуля ниток, на цівки намотала.

Тоді знову прилетіла до Ведмедя.

— Треба мені полотно ткати, а кросен немає.

— Гаразд, зроблю я тобі кросна, — сказав Ведмідь.

З ранку до вечора сиділа зозуля за кроснами. Хутко бігав туди-сюди човник з нитками, стукала ляда.

Наткала зозуля сувій полотна, простелила білити в долині. Гарне полотно вдалося, тоненьке, біле як сніг.

І врешті Зизка взялася за шитво. Стільки всього нашила — цілу гору! А одного святкового дня, коли всі мешканці Золотого бору відпочивали, полетіла вона по своїх знайомих.

— Це вам фартух ковальський, — сказала Дятлові. — Ні, ні, не відмовляйтеся! Ви ж усе в кузні куєте, а хто ж вам новий фартух пошиє?

— Ну й гарний, якраз по мені! — розчулився Дятел. — Ще й з кишеньками!

А Зайчисі принесла Зизка цілий пакунок.

— Візьміть для зайченят ваших.

Як повдягали зайченята штанці полотняні, аж застрибали від радості.

Лісовій поштарці Чарі Зозуля подарувала сумку з візерунками — пошту носити.

А вже по тому прилетіла Зизка до старого Ведмедя.

— Не знаю, як вам і віддячити. Пошила для вас сорочку з мого льону.

— Оце діло! — приміряв обновку Ведмідь. — Ну, цю сорочку я тільки на пасіку носитиму. Спасибі тобі, Зизко!

— І вам спасибі!

І зозуля Зизка злинула в небо. Поширяла над Золотим бором, тоді опустилася на верхівку крилатої сосни й закувала радісно:

— Ку-ку! Ку-ку!

І всі мешканці Золотого бору тепер знали, чому кує зозуля.

Затишно жилося в Золотому бору і звірам, і птахам, і комахам. Кожен мав тут гарну оселю, кожному було що їсти, було що й пити.

Та одної горобиної ночі пронеслася над бором сильна буря. Хутко пронеслася, а стільки лиха накоїла, що й не переказати. Гілля на деревах поламала, поколошматила, чимало сосон з корінням повивертала, звірині хати, курені й хижки по лісу порозкидала.

Багато звірів, злякавшися бурі, покинули бір, забігли світ за очі. А зайця Кульбабку прикидало хмизом, він прийшов до тями аж уранці і ледве вибрався з-під гілляччя.

Золотого бору не можна було впізнати. Навкруги — завали бурелому, а на місці їхньої заячої хатинки — лише підвалини. Сів Кульбабка на підвалині та й важко задумався. Що йому тепер діяти? Почав гукати зайців, а у відповідь тільки сосни шуміли. Зайці-сміливці, мабуть, найпершими з лісу дременули. Де оце їх шукати? Піде він на розшуки, а як заблудиться? Та й не хочеться покидати Золотого бору. Раптом зайці-родичі повернуться, а його тут немає. А де ж він тепер житиме?

Така ошатна, світла хатинка була у них — з високим ґанком, широкими вікнами, голубими віконницями. Усі нею милувалися, навіть Лисиця просилася на постій. Та хто ж її візьме, хитрюгу таку, хіба вгадаєш, що в неї на думці. Лисиця он під тією сосною в норі жила, а зараз сосна лежить на землі догори корінням, і нори не стало.

— О, я думав, що ми одні в лісі лишилися! — Кульбабка аж підскочив, почувши тоненький голосок. — Тут таке творилося, таке робилося! У нас криницю завалило, так я оце ходив до струмка по воду.

Перед ним з коромислом на плечах, на якому погойдувалися манюпуні відерця, стояв руденький Муравчик.

— І я думав, що один, аж ні! — зрадів Кульбабка. Та одразу засмутився: — Але у вас тільки криницю завалило, а я ось — без хатини, без прихистку.

— Діла!.. — наче зовсім дорослий, проказав Муравчик. — Ти зажди, я віднесу воду й дідуся свого покличу, старого Мураха.

Старий Мурах не забарився. Неквапом оглянув те місце, де стояла колись заяча хатина, похитав головою:

— Діла!.. Скільки живу в Золотому бору, а такої бурі не бачив. Тобі, Кульбабко, ще повезло, цілий лишився.

— Цілий-то цілий, а що я один вдію? — бідкався заєць.

— Одному, звичайно, не мед, навіть ведмедю, — погодився Мурах. — Та зараз я пришлю сюди своїх майстрів.

Невдовзі галявина сповнилася мурашиними голосами. Велика бригада Мурах-будівничих прибула сюди з різноманітним інструментом. Зашварготіли пилки, задзвеніли сокири, застукотіли молотки, заспівали рубанки. Кульбабці аж ніяково було — він такий великий, а дім йому ці маленькі Мурахи будують.

— Не хвилюйся, — помітив те старий Мурах. — Наші будівельники здавна в усіх краях відомі. Є в нас і теслі, й столяри, і муляри, й покрівельники. А ще — землекопи, носильники, кравці, женці — кого тільки немає в нашому великому роду!

Кульбабка разом із старим Мурахом допомагав то одним, то іншим майстрам. А руденький Муравчик носив будівельникам воду та березовий сік.

Хатина виростала на очах. Ось уже й гонтовий дах зведено і димар над ним виткнувся. Ось уже з димаря повився блакитний димок.

— Не хатинка, а лялечка! — примовляв старий Мурах, оглядаючи зроблене.

Радощам Кульбабчиним не було меж.

— Якби не ви!.. Якби не ви!.. — Він так розчулився, що більше нічого й сказати не міг.

— А так, — кивав головою старий Мурах. — Ти хоч великий та — один. А ми — маленькі, та нас — он скільки! Разом ми — велика сила!

Старий Мурах ще й голубі віконниці прилаштував на вікна.

— Ну, щасти тобі, Кульбабко, в новій оселі! — побажав він — Може, й рідня твоя повернеться. Бо який же то ліс — без зайців?

Мурахи-будівельники, позбиравши свої інструменти, вишикувались і закрокували до мурашника. Попереду біг руденький Муравчик, а позаду всіх повільно шкутильгав старий Мурах.

Цілий день перебиралися Ведмеді до нової хати. Тато з мама переносили меблі, посуд, а ведмедик Клиш-Клиш — свої іграшки.

— Чи нічого не забулися? — час від часу перепитував тато.

— Та наче все взяли, — відповідала мама. Коли нарешті полягали спати, вона побажала:

— Спокійної ночі вам на новому місці!

Але чомусь нікому не спалося.

Тато Ведмідь крутився на печі, кректав: «Щось мені жарко тут».

— То, може, постелити на підлозі? — сказала Ведмедиха. Але й там Ведмідь не міг заснути.

— Може, відчинити двері, щоб вітерець повівав?

Відчинили двері й вікна, а сон не йшов.

І Клиш-Клиш перевертався в ліжечку.

— Мамо, подушка тверда! — жалівся він.

— Ось я підіб'ю тобі подушку. Ой, яка пухкенька! Спи.

— Мамо, хтось у вікно заглядає!

— Та це місяць зійшов.

І довго так переверталися Ведмеді з боку на бік, аж тут почулося від порога:

— Ой, хто це? — злякався Клиш-Клиш. А Ведмідь підхопився з підлоги.

— А ви й забулися про мене? Ну, так я сам прийшов. Заждіть, зараз влаштуюся на новому місці, — сказав хтось співуче.

І через хвильку з підпіччя полинула тиха, заколисуюча пісенька.

— Мамо, тату, та це ж Цвіркун із нашої старої хати! — зрадів Клиш-Клиш.

— Я ж питав: чи нічого не забулися? — добродушно пробурчав Ведмідь.

А Цвіркун усе цвіркотів — і м'якшала Клиш-Клишеві подушка, і прохолодніше ставало Ведмедеві, і спокійніше — Ведмедисі. Солодкий сон охопив усю родину.

Не любить зайчик Гасанець сиднем у хатині сидіти. Навіть як негода, не втримаєш удома. Усе б йому гасати по лісах, ярах та вибалках, до всього додивлятися та дослухатися.

— От і догасався, лишенько ти моє! — картає його Зайчиха. — Тепер у вусі стріляє. Авжеж, попобігати на дощі та на вітрі!..

Гасанець мовчить, тільки сопе. А що ж перечити, коли правду кажуть.

— Тобі трохи полегшало, Гасанчику, то й побудь собі сам. А я піду на роздобутки, бо вже ні моркви, ні капусти нема в коморі, — сказала Зайчиха. — Тільки ж гляди, з хати не виходь, навіть вікна не відчиняй.

Гасанець послухався. Лежав у ліжку і рахував, скільки морквин намальовано на стіні. А потім устав, походив по хаті, обдивився своє вухо в люстерко. Тут сонце вдарило у вікна, і він почав пускати люстерком сонячні зайчики.

А потім… потім Гасанець прочинив двері й тихенько вишмигнув на ґанок.

Як гарно було надворі! Сонячно, весело. Усе зеленіє, цвіте, пахне, птахи на деревах виспівують, коники у траві на скрипочках грають. Гасанця так повабило туди, до знайомих дерев, квітів, трав, що він весь наструнився і ледь не стрибнув з ґанку, щоб помчати, помчати… Та в останню мить згадав мамин наказ, присів на східчині, підпер голову лапою. Сидить.

Зашелестіли кущі — і на стежині з'явився опецькуватий ведмедик. Клиш-Клиш його звати. То такий, що може пройти мимо й голови не підвести, усе в землю дивиться. А це таки помітив Гасанця.

— Ти чого сидиш сам-один? Чого зажурився? — питає.

— Чого, чого? Довго розказувати, та мало слухати. Хіба ж весело буде, як і погратися ні з ким? А давай-но з тобою! — Гасанець йому.

— Еге, я вже й так загулявся. А сьогодні на пасіці в нас мед качають. Нічого смачнішого немає в світі, ніж свіжий мед!

І Клиш-Клиш перекульцем покотився з пагорба.

Враз через галявину наче стріла майнула — і перед самим ґанком приземлився козлик Копитько. Як завжди, голову тримає високо, грайливо поблискує очицями.

— Пограйся зі мною, козлику! — просить Гасанець.

— Нема коли, — каже Копитько. — На Зелений стадіон поспішаю. У нас там змагання з бігу на приз Великого Козла.

Був тут і нема Копитька.

А то ж хто по стежині чмихав, довгим хвостом кушпелить? Та це ж борсучок Щетинка! Одного разу він Гасанця і Зайчиху в своїй норі прихистив, як гнався за ними злий Вовчище.

— Гей, Щетинко! Може, ти зі мною пограєшся? — закликає Гасанець.

— Е, таке придумав, — буркотить борсучок. — Мені спати саме час. Я після обіду завжди сплю.

Щетинка, позіхаючи, почимчикував до своєї нори, а Гасанець вкрай засмутився. І мама щось довго не повертається…

Ну й круті ж східці у цих зайчисьок! Поки виберешся, то й вечір настане, — чує Гасанець, як хтось, сопучи, примовляє.

І тут на ґанок перевалюється їжачок Топка.

— Хух, дай перевести дух. А тепер приймай гостинці! — І Топка скидає з однієї голки червонобоке яблуко, з другої — велику, як глечик, грушу. Ще й соковиту морквину з торбини дістає: — Знаю, що тобі морква така солодка, як ведмедю мед.

Гасанець аж розгубився.

— То це ти до мене в гості прийшов? — перепитує.

— А хіба не бачиш? Не до Вовка ж! — сміється Топка. — Почув, що ти захворів, ноги на плечі і — гайда!

Ну й Топка!

Відпочив трохи, а потім давай про всі лісові новини розказувати. Тоді пісеньку заспівав, яку, виявляється, сам склав. Така цікава пісенька:

А як почав Топка жолудями жонглювати, через спину перекидатися та всякі сальто-мальто робити, Гасанець про все на світі забувся. От циркач! Такого у всьому лісі не знайдеш.

Потім уже Гасанець учив Топку на барабані дріб вибивати, аж поки мама прийшла з поля.

— О, ти вже зовсім побадьорішав! — одразу помітила Зайчиха.

А й справді побадьорішав Гасанець. Ніби й у вусі перестало стріляти.

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.

— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекотуха. — Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я…

— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала. — А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?

— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.

— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай. — Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду— аж шибки в селі деренчать.

— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.

— Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.

Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.

— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.

— Бо я нічого не вмію робити, — прошепотіла Очеретина.

— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер. — Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу. І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.

І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала…

Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку.

Вони заслухалися.

Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.

Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.

І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.

Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали, — якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.

Ну, а вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.